За золотом Нестора Махна

За завданням сигуранци

Приблизно в той же час, коли Лепетченко збирався їхати до Гуляй-Поля по золото і готувався вперше перейти польсько-український кордон, на півдні інша група колишніх махновців думала про перехід кордону румунсько-українського. В Румунії тоді проживало більше п’ятдесяти махновців. Вони здебільшого працювали на земляних та будівельних роботах в Агараші, Гімеш-Фажеті, Констанці, Орадіомаре та інших містах і селищах, одержуючи мізерну плату, якої ледве вистачало на прожиток.

На початку червня 1924 року невелика їх ватага підрядилася зводити будинок поблизу містечка Плоєшти. Колишні грізні і безстрашні вояки брати Лев і Данило Задови, які змінили прізвище і тепер по документах значилися відповідно як Зіньковський і Зотов, Андрій Скомський, Василь Бойченко, Андрій Шанкала і колишній сотник петлюрівської армії Іван Запорожченко, що товаришував з махновцями, за роки еміграції перетворилися на звичайнісіньких роботяг із загрубілими від важкої праці руками. Повсякденні невеселі думки охолоджували їхній норов. Хіба що інколи волелюбна вдача виривалася назовні у вигляді бурхливих емоційних вибухів.

— З мене досить, — вкотре заревів, кинувши тачку, Льова Зіньковський, що працював підсобним робітником у Андрія Скомського. — Не хочу більше працювати як раб.

— А що ти пропонуєш? — озвався Скомський, який вже звик до подібних спалахів всесильного в минулому начальника махновської контррозвідки.

— Треба перебиратися в Україну, — відповів Зіньковський.

Андрій пильно подивився на свого помічника і зрозумів, що той не жартує.

— Я й сам про це не раз думав, — підтримав він розмову. — Але яким чином це зробити? Адже ми не маємо ні грошей, ні відповідних документів, не знаємо як слід місцевості.

— Є один варіант, — загадково промовив Льовка. — Ввечері зберемося і про все поговоримо.

Все єство Льови Зіньковського противилося тому способу життя, що він змушений був вести в еміграції. Від природи обдарований богатирською силою, могутньою кремезною статурою, міцною волею і свободолюбною вдачею, він ще в дитинстві не терпів образ і нікому не дозволяв попихати собою. На відміну від інших, завжди слухняних, покірливих і сумлінних одноліток-євреїв, він нерідко пускав у діло свої не за віком здоровезні кулаки. І горе було тому, хто насмілювався необачно обізвати його пархатим жидом.

Слава зірвиголови і відчайдуха згодом привела його до анархістів. Тоді він саме працював у Юзівці на металургійному заводі в доменному цеху. Його часто брали у небезпечні вилазки добувати гроші для анархістської каси, і в розбійних нападах він вражав своєю хоробрістю, а іноді й жорстокістю, безжально вбиваючи тих, хто намагався чинити опір. Ще більше загрубіла й зашкарубла його душа на царській каторзі — у 1915 році Катеринославський окружний суд за участь у експропріаціях засудив його до 8 років каторжних робіт. Революція принесла йому звільнення і навіть особливий статус — потерпілого від старого режиму, борця за волю і світле майбутнє.

Він повернувся на рідний завод, де був обраний членом Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Коли на Україну прийшли німці, подався до Червоної Армії, воював під Царицином. Потім почалося щось незрозуміле: одночасно зі своїми порядками з’явилися німці, австрійці, гетьманці, червоні, білі і ще бозна-хто. У цій катавасії Льова безпомилково примкнув до Махна, який йому видався ближчим за духом і тим, що він вкладав у поняття революційного перетворення суспільства. Швидко завоювавши авторитет, він увійшов до найближчого оточення отамана і став начальником повстанської контррозвідки. Саме на цій посаді він і розкрив себе повністю, одержав величезні повноваження і можливість карати і милувати, розчавлювати людей і шляхетно дарувати їм життя.

І тепер, після тієї майже безмежної влади, він змушений рабською працею заробляти собі на прожиття. Він, кого навіть свої брати-махновці нерідко побоювалися і обминали після якихось провин, тепер має залишатись підсобником, бо у будівельній справі нічого не тямить. Льовкина волелюбна натура постійно бунтувала, у відчаї натикалася на непорозуміння, мов на глухі стіни, але виходу не знаходила. Тепер, здається, з’явилася ціль. Хоч ще незначне і примарне прояснення, але все ж не порожня темрява і безвихідь нікчеми. Серце у передчутті чогось нового забилося сильніше, погнавши гарячу кров жилами, стрепенувся і ожив мозок.

Вечеряли, як завжди, гуртом за одним столом надворі. Варена картопля, цибуля, сало і помідори з огірками були насипані у великі миски, з них кожен накладав собі до тарілки сам. Говорили теж про їжу.

— Я б оце з’їв борщу зі свіжою капустою, галушками і квасолею, — першим почав Бойченко. — У мене мати такий смачний борщ варила, що ні в кого такого не пробував.

— А я б не відмовився зараз від вареників з картоплею і з капустою, — перебив його Шанкала. — І щоб перемішати їх з підсмаженою цибулькою і шкварками.

— А я мрію про смажену свіжину з картоплею, — додав Скомський. — Хочете вірте, хочете ні, а у мене аж в яснах свербить, коли подумаю про це.

— Чому в яснах, а не в носі, скажімо? — засміявся Бойченко.

— Бо я завжди уявляю, що коли жую ніжне соковите м’ясо, то воно застряє між зубами. Потім я його ще довго виковирюю заструганою тоненькою паличкою і знову й знову відчуваю смак свіжини.

— Хлопці, досить про їжу, — перебив Зіньковський. — А то від ваших розмов можна слиною подавитися.

— Нехай позгадують старі добрі часи, коли не тільки на свята можна було розговітися, — звернувся до Льовки його брат Данило. — А тут ми і картоплі з салом раді.

— Ось потрапимо скоро додому, дасть Бог, перестанемо злидарювати, — вже серйозно мовив Зіньковський.

Після цих слів всі відразу замовкли і звернули здивовані погляди на Льовку.

— Куди це додому? — першим порушив паузу Бойченко.

— В Україну, — коротко відповів Зіньковський. — Чи може ви хочете тут залишитися назавжди?

Всі мовчали, осмислюючи вагомість щойно почутих слів. Ніхто не сподівався такого повороту звичайної розмови. Щоправда, про можливість повернення на батьківщину гомоніли й раніше. Та це були загальні балачки, а тут Льовка вочевидь натякав на щось дійсно серйозне. Несподівано заговорив Іван Запорожченко, який до цього не втручався у розмову.

— Сьогодні з Бухареста приїздив один чоловік, — повідомив він, — зустрічався зі мною і з Льовою. Відрекомендувався представником якогось емігрантського комітету. Насправді ж, судячи з його обізнаності, він з розвідки. Нам пропонують перейти український кордон, виконати там спеціальне завдання і повернутися назад. Обіцяють добре за це заплатити.

— А яке завдання? — поцікавився Скомський.

— Невідомо. Про це скажуть пізніше, після нашої згоди.

— А чому вони звернулися з такою пропозицією саме до нас? — запитав Бойченко.

— Вони знають, що ми колишні махновці, — почав пояснювати Зіньковський, — що втекли сюди від більшовиків. Вони думають, що ми їх і досі люто ненавидимо, а тому завжди раді в будь-який момент помститися радянській владі. Не виключено, що хочуть нам дати якесь диверсійне або розвідувальне завдання.

— Але що ми можемо зробити ушістьох? — здивовано запитав Шанкала.

— А ми нічого й не будемо робити, — загадково відповів Льова.

— Здається, я починаю щось розуміти, — перебив його Данило Зотов, у якого аж очі заблищали. — Ми перейдемо кордон, але ніяких завдань виконувати не будемо. Просто розійдемося по своїх домівках і все. Як кажуть, прощавай, Румунія.

— Не все так просто, — сказав Шанкала, котрий звик у всьому сумніватися. — Якщо чекістам стане відомо, що нас заслала на українську територію румунська розвідка, то нас замордують.

— А ми не будемо чекати, поки вони нас затримають чи якимось іншим чином про все дізнаються, — намагався переконати товаришів Зіньковський. — Ми самі відразу прийдемо в ГПУ чи до першої сільради і про все розповімо.

— Гаразд, припустимо, що нам повірять, — не заспокоювався Скомський. — Але все одно вони дізнаються, хто ми такі, згадають нам службу в армії Махна і в результаті поставлять до стінки.

— Ніхто нікого розстрілювати не буде, — заперечив йому Льова, — стільки років минуло вже. За цей час всіх амністували. А тобі, Андрію, взагалі нічого боятися. Ти був рядовим бійцем. Он ми з Данькою були командирами у махновській контррозвідці і то не боїмося повертатися. Ну, в крайньому разі, потримають трішки у в’язниці та й відпустять. Зате потім зможемо спокійно жити у себе вдома й нічого не боятися. А тут ми як покидьки якісь. Ви як хочете, а я більше так існувати не можу.

— Льовка має рацію, — підтримав брата Данило. — Треба скористатися такою нагодою. Самим, без сторонньої допомоги кордон перейти буде важко. А як затримають румунські прикордонники і посадять до в’язниці, тоді буде ще важче. Так що, особисто я — згоден.

Після деяких роздумів і суперечок свою згоду дали всі. Через два дні, коли з Бухареста приїхав представник сигуранци, вони вже були готові до від’їзду. Але їх повезли не до столиці, а в Ясси, де розмістили у місцевому готелі. Чорновусий стрункий румун у цивільному, який супроводжував їх всю дорогу, забрав із собою Зіньковського, а іншим наказав залишатися у кімнаті і нікуди не виходити. Льовка повернувся тільки ввечері і розповів, що був у штабі третього армійського корпусу, де з ним зустрічалися якісь начальники у військовій формі, розпитували про кожного з членів групи, про участь у минулих боях на території України у складі повстанської армії Махна. На наступний день була запланована зустріч з усіма ними в штабі.

Вранці спочатку кожного сфотографували, а потім відвели до канцелярії штабу, де наказали заповнити анкети. Там треба було обов’язково зазначити прізвище, ім’я, по-батькові, місце народження, записати всіх близьких родичів і їх адреси, відповісти на ряд запитань щодо перебування в Румунії. А ще кожному присвоїли псевдонім, під яким він братиме участь в операції. Після виконання всіх формальностей групу відправили в бік кордону.

На прикордонну заставу прибули після полудня. До переправи, призначеної на другу годину ночі, ще було багато часу, тому їм наказали відпочивати в саду на території застави. Червневе сонце добряче припікало і люди поховалися під дерева. Скомський із Бойченком і Запорожченком горілиць вляглися на густу зелену траву під розлогою яблунею.

— У нас у Гуляй-Полі теж біля будинку росте яблуневий сад, — замріяно мовив Скомський, роздивляючись на недостиглі яблука. — Батько ще за Столипіна його саджав. Любив яблуні понад усе. А як цвітуть навесні — така краса. Особливо, коли тепло, затишно і бджоли гудуть. Так хочеться швидше дістатися дому. Якщо, дасть Бог, все обійдеться благополучно, більше нікуди з дому не поїду. Копатимуся помаленьку в землі, одружуся. У нас гарні дівчата в Гуляй-Полі. Народимо з дружиною багато дітей і житимемо собі в мирі та спокої.

— Не ятри, Андрію, душу, — перебив Бойченко, — я сам тільки й думаю про домівку. Три роки минуло, як ми покинули Україну. Як там батьки, брати, сестри? Нічого про них не знаю. Та й вони, мабуть, вважають, що я десь загинув.

— Цікаво, як там зараз людям живеться? — ніби сам до себе мовив Запорожченко. — Кажуть, що більшовики знову у селян відбирають землю, у кого її забагато, худобу, пшеницю. А всім розпоряджається голота, яка й раніше нічого не вміла і не мала.

— Що тут гадати, — відповів Скомський. — Приїдемо, самі побачимо. А поки руки й ноги цілі, то на прожиток заробимо.

Розмову перебив Зіньковський, який позвав усіх зібратися докупи.

— Як стемніє, — сказав він, — нас нагодують, видадуть зброю і переправлять через Дністер. Нам слід діяти обережно і злагоджено. Нікому не відставати, не проявляти непотрібної ініціативи. Мене призначено старшим групи, тому вимагаю, щоб всі виконували мої розпорядження. Хто не згоден, краще зараз відмовитись і залишитися тут.

Після слів Зіньковського всі якось відразу відчули, наскільки небезпечну і ризиковану справу їм належало здійснити. Незабаром принесли зброю: кожному по револьверу, по дві бомби і майже по сотні патронів.

— Таке враження, що нас посилають повбивати якомога більше більшовицьких активістів, — тихо звернувся до Зіньковського Скомський.

— Ні, від нас вимагають провести розвідку прикордонних укріплень і дислокації військових частин в районі кордону, а на зворотному шляху — наробити паніки в кількох населених пунктах.

— Теж мені, знайшли дурнів, — з образою сказав Скомський. — Ми коли з Махном на конях і з кулеметними тачанками відступали, маючи три сотні шабель, і то намагалися не здіймати зайвої стрілянини. А тут хочуть, щоб ми ушістьох на червоних страху напустили.

— Не хвилюйся, Андрію, ніхто ні в кого стріляти не буде, — Льовка сховав револьвер у кишеню, а потім додав, щоб усі почули: — Без команди вогонь не відкривати ні за яких обставин.

Коли молодий місяць вже заплив за небокрай, два човни тихо перетнули Дністер. Ступаючи один за одним, «диверсанти», непомічені прикордонниками, просувалися вглиб радянської території. Вони швидко йшли всю коротку ніч, а на ранок зупинилися у невеличкому гаю, щоб перепочити і вирішити, як діяти далі.

— Треба знайти найближчу сільраду, — запропонував Зіньковський, — пояснити, як ми сюди потрапили, здати зброю і вимагати зустрічі з окружним начальством.

Погодившись з цією пропозицією, порушники кордону зайшли в село Баштанку, де швидко відшукали голову сільради. Той вже спочатку перелякався, побачивши шістьох незнайомих чоловіків, а коли вони виклали на стіл револьвери і бомби, він від несподіванки аж підступив ближче до прочиненого вікна, щоб при нагоді дати драла. Потім заспокоївся, написав розписку про приймання цього арсеналу і сам супроводжував їх до Піщанки. В районному відділі ГПУ їх теж довго не тримали, а першим же поїздом під конвоєм відправили до Вінниці. Лише в ГПУ округу їх ретельно допитали, склавши відповідні протоколи, а через тиждень всіх відвезли до Харкова.

У в’язниці ГПУ

Вже майже два місяці махновці перебували у в’язниці. Їх періодично по черзі викликали на допити, щоб зібрати і проаналізувати всю інформацію про перебування у Румунії з 1921 року. Чекістів цікавило абсолютно все: де жили, працювали, які зв’язки підтримували з Махном, чи були контакти з представниками влади, поліції, сигуранци. Особливо багато питань стосувалося завдання, одержаного від румунської розвідки безпосередньо перед переходом кордону. У кожного відбирали пояснення по кілька разів, ставлячи майже одні й ті ж самі запитання. Потім була перерва, коли їх на деякий час залишили у спокої, і вони стали сподіватися на близьке звільнення. Але несподівано обстановка різко змінилася. Заступник голови ГПУ Карл Мартинович Карлсон терміново викликав до себе начальника контррозвідувального відділу Бармінського з його помічником Кареліним.

— Нами затримано Івана Лепетченка — ад’ютанта Махна, який перейшов польський кордон і направлявся до Гуляй-Поля по золото, заховане там під час Громадянської війни, — промовив він. — А що як ваші підопічні махновці з такою ж метою йшли з Румунії?

Присутні в кабінеті переглянулися між собою і замислилися.

— Така версія цілком має право на існування, — продовжував Карлсон. — Припустимо, що Махно одночасно послав за золотом дві групи: одну з території Польщі на чолі з Лепетченком, а іншу з Румунії під керівництвом свого колишнього начальника контррозвідки Зіньковського. Перед кожною групою могло бути поставлене окреме завдання щодо вивозу награбованих кілька років тому цінностей. А можливо вони планували зустрітися в Гуляй-Полі і вже далі діяти разом. Скажімо, озброєна група Зіньковського мала б прикривати і супроводжувати Лепетченка з викопаним золотом за кордон.

— А інформація про те, що Лепетченко з’явився саме заради пошуків золота достовірна? — поцікавився Бармінський.

— Безсумнівно, — відповів Карлсон. — Ми його вміло притиснули, він про все розповів і погодився на співпрацю. Зараз його супроводжують наші співробітники. Вони разом пройдуть місцями можливих схованок.

— Чесно кажучи, про таку можливість повороту подій ми не думали, — зазначив Карелін, — адже «румунські» махновці добровільно нам здалися.

— Можливо, це був своєрідний тактичний хід, — почав сумніватися і Бармінський.

— Не забувайте того, що Махно — хитрий і підступний противник, — зазначив Карлсон. — Зараз він хоч і не становить реальної загрози для нас, але від нього можна всього очікувати. Не виключено, що саме тепер золото йому знадобилося для того, щоб організувати якусь антирадянську акцію. У зв’язку з цим керівництво ГПУ вимагає від вас якнайсерйозніше поставитися до цієї справи. Якщо дізнаєтесь, що затримані махновці дійсно мають відношення до пошуків золота Лепетченком, витрясіть з них всю інформацію. А якщо ні, то все одно спробуйте узнати все, що їм відомо про можливі місця схованок.

Бармінський з Кареліним ще в коридорі почали обговорювати план подальших дій. Найперше, вони вирішили зранку викликати одночасно трьох махновців — Зіньковського, Зотова і Скомського, допитати їх окремо і потім зіставити показання. Зіньковського Карелін вирішив допитувати особисто. Вони були приблизно одного віку, мали чимось схожі характери з чітко вираженими вольовими рисами, і тому Кареліну здавалося, що вони легше порозуміються.

— Нам відомо, що незадовго до переходу кордону до вас у Румунію надійшло кілька листів від Махна, — несподівано почав Карелін, звичайно ж ні сном ні духом не відаючи ні про яке листування. — Які доручення він вам давав? Тільки перш ніж відповісти, гарненько пригадай і не намагайся хитрувати.

— Ніяких доручень Нестор Іванович нам не давав, — просто відповів Зіньковський. — Писав, як сам живе, цікавився, як у нас справи.

«Отже, з листуванням я вгадав, — відзначив про себе Карелін. — Значить, Махно, перебравшись до Польщі, не переривав зв’язків з румунською групою, але навряд, щоб у листах йшлося лише про життя-буття. Не міг Махно, ображений на радянську владу, не виношувати якихось планів, намірів, чи просто не ділитися думками про помсту, не висловлювати своїх міркувань щодо подій в СРСР».

— А якщо конкретніше? — гнув своє чекіст.

— Якщо конкретніше, — тут Льова почухав потилицю, — то в одному з листів Махно розповідав, що сидить у польській в’язниці і його звинувачують в організації повстання у Східній Галичині. Писав, що народилася дитина, але він не знає, хто саме, бо його Галину тримають в іншій в’язниці. А перед цим Новим роком він надіслав ще одного листа, в якому повідомляв, що суд його виправдав і він тепер живе у Торуні разом з дружиною і донькою. Жалівся, що немає грошей. Обіцяв, що як тільки їх роздобуде, то буде клопотатися про візу, щоб приїхати до Румунії нас провідати.

— Невже Махно без грошей утік за кордон? — вдаючи здивування, запитав Карелін. — А куди ж він подів награбоване золото?

— Ви теж, як і всі, думаєте, що ми з обозом цінностей перетнули кордон і там купалися в золоті, — з нотками образи в голосі промовив Зіньковський. — Насправді ж, перепливли річку у чому були і з порожніми кишенями.

— Значить, золото ви залишили в Україні, — не запитально, а напівстверджуючи виголосив Карелін.

Льова мовчав, вже трохи розуміючи, куди хилить його співрозмовник. Він не міг не збагнути, що цей допит не зовсім схожий на попередні. Раніше в основному цікавилися знайомством з румунськими контррозвідниками й підготовкою до переходу кордону, а тепер запитують про більш давнє: втечу до Румунії, звичайне листування, про те, чи були у них гроші. Але поки що він не міг докумекати, як йому поводитись при цьому повороті справи.

А у Кареліна поки що все йшло за планом. У спокійній бесіді він з’ясував, що Махно надсилав листи, а це вже для чекістів багато означало. Тепер він вирішив змінити тактику допиту. Якщо й надалі ставити питання в такому дусі, то від Зіньковського ніякої важливої інформації одержати не вдасться. І він несподівано перейшов у наступ.

— А тепер, Льово, скажи правду: з яким завданням вас послав Махно в Україну?

— Я вже розповідав, що нас направила румунська сигуранца. Махну взагалі про цей похід нічого не відомо.

— Брешеш! — гупнув важким кулаком об стіл Карелін, аж олівець підскочив і скотивсь на підлогу. — Я тобі не раджу з нами бавитися. Адже ми не забули і твою службу в махновській контррозвідці, і розстріли продзагонівців, червоноармійців, мирних жителів.

— Тоді йшла війна, — незворушно відповів Зіньковський, — по нас стріляли, ми стріляли. Один Бог на тому світі розсудить, хто був правий, хто неправий.

— Про Бога згадав? — розпалювався Карелін. — Чому ж ти не на суд Божий поклав вирішувати долю командира третього корпусу Полонського, а сам його порішив? Він на тебе зі зброєю не йшов і не стріляв.

Льова пригадав той випадок. Було це ще в 1919 році. Тоді Полонський разом зі своїм загоном відстав від основних сил червоних, і йому вдалося приєднатися до махновської повстанської армії, щоб спільно діяти проти денікінців та інших ворогів. Вірою і правдою він служив Махну, хоробро бився у боях. Але коли з півночі наблизились більшовики, вирішив знову увійти до складу Червоної Армії. Про його наміри довідався Зіньковський і доповів Махну, котрий розцінив це як зраду, наказавши розстріляти Полонського.

— Не сам я його вбив, — коротко відрубав Льова. — Те зробили інші.

Карелін бачив, як спохмурнів, набичився, весь зібрався в кулак Зіньковський. Але ні страху, ні каяття в його очах він не помітив. «Такий не стане благати про помилування, скиглити, ридати, повзати на колінах, — відмітив він собі подумки. — Гідний супротивник. Нам би такого на роботу. Але про це не час думати. Треба продовжувати допит».

— Припустимо, що не ти. Але в тебе і без цього руки по лікті в крові. Так що не вдавай із себе невинну вівцю.

— А я і не вдаю.

— Тоді нічого тут дурня валяти. Якщо за золотом направлялися в Україну, так і скажи. Все одно тепер нічого зробити не вдасться.

— Ми просто хотіли повернутися додому і все. Ні про яке золото мова не йшла. Можете запитати в інших.

— Якраз зараз цим і займаємось, — Карелін підвівся з-за столу і почав ходити по кабінету. — І якщо дізнаємося, що ти тут не казав правди, тобі вже нічого не допоможе.

Краєм ока він спостерігав за Льовою. Останні слова ніякої реакції не викликали. «Чи то тримає себе так добре в руках, чи й справді не бреше, — розмірковував Карелін. — Але поки що облишимо цю тему і перейдемо до місць переховування золота. Для початку лише треба з’ясувати, чи не вдалося щось витрясти із Зотова і Скомського».

— Я зараз вийду, — кинув він від дверей, — а ти посидь і добре подумай над тим, про що ми говорили.

Хвилин за десять він повернувся. Інші махновці нічого нового не сказали. Вони божилися, що не мали ніякого відношення до махновської скарбниці, а тим більше до схованок. Залишалося одне: «додавити» Зіньковського.

— З вашим переходом кордону мені все зрозуміло, — загадково продовжив Карелін. — Відставимо поки що це питання. Ми до нього ще повернемося. Поговоримо про інше. Твої хлопці, Льово, стверджують, що кому ж, як не тобі, знати, де Махно залишив на Гуляйпільщині награбовані цінності. Але попереджаю, від твоєї щирості буде залежати доля всіх заарештованих.

Звичайно ж, Карелін блефував. Ніхто із махновців на допитах такого не говорив. Їм про місця схованок і не могло нічого бути відомо: хто ховав, де і скільки. До цієї найсекретнішої справи Махно залучав лише найвідданіших осіб із свого оточення — своїх ад’ютантів і охоронців Івана Лепетченка, Феодосія Щуся, іноді Льову Зіньковського. Можливо, ще когось, але кого саме й коли — про це ніхто не знав. Під загрозою смерті ніхто не смів зазіхати на спільні кошти. Це знав кожний повстанець, бо всі не раз пересвідчувалися, як за спробу запустити руку до скарбниці зловленого відразу карали на горло. Тому навіть охочих проявляти бодай зацікавленість махновським золотом було небагато. За цим пильно стежила контррозвідка.

Льова на мить замислився: «Чому це чекісти так нагально зацікавилися махновським золотом? Можливо, їм тільки недавно дещо стало відомо, і вони хочуть вияснити, наскільки правдиво я даю свідчення? А може просто користуються нагодою, щоб спробувати вилучити цінності на користь революції? Взагалі-то йому особисто відомо небагато. Найбільше посвячений у «золоті» справи був Ваня Лепетченко. Але він зараз знаходиться десь далеко у Польщі. Ось на нього все й можна звалити — його все одно чекістам не дістати».

— Якщо казати правду, — нарешті мовив він, — то мені відомо небагато. Адже основний золотий запас Нестор Іванович сховав саме тоді, коли дізнався про різню під Перекопом. Самі знаєте, коли ми допомогли вам розгромити Врангеля, наше повстанське угруповання роззброїли і начебто хотіли всіх розкидати по регулярних частинах Червоної Армії. Ми спочатку не погоджувалися і попросили дати нам час на роздуми. Але не встигли навіть оговтатися, як ваші нас оточили з усіх боків і майже всіх порубали. Мені з сотнею бійців вдалося з боєм прорватися. Коли ми прискакали до Гуляй-Поля, то застали Махна страшенно розлюченим. Він прагнув помсти і був уже готовий до неї. А щоб не обтяжувати себе неповоротким обозом в частих і тривалих рейдах, заздалегідь віддав розпорядження все найцінніше залишити на зберігання у місцевих жителів або закопати. Так ось, коли ми повернулися з Криму, його вказівка вже була виконана.

— А хто ховав найцінніше, знаєш? — запитав Карелін.

— В той час поряд з ним постійно перебував Ваня Лепетченко. Напевно, він усе знає.

— Льово, — раптом пильно і пронизливо, майже впритул уставився в нього Карелін, — можеш розказувати мені що завгодно, але я все ж не повірю, що тобі зовсім нічого не відомо.

— Дещо й мені відомо, — спокійно відказав Зіньковський, — але мало.

— Я слухаю.

— Ну, пригадую, як у 25-й німецькій колонії ми разом з Лепетченком залишили на зберігання у одного німця деякі особисті речі Махна. Там був портфель з книгами і якимись документами, хірургічний набір Нестора Івановича і ще щось. Я добре пам’ятаю, що той німець українською мовою ні бельмеса не розумів, а дружина йому все пояснювала.

— Показати, де він живе, зможеш?

— А чому б і ні.

— Гаразд, продовжуй, — Карелін в душі торжествував.

— А більше нічого продовжувати, — несподівано засмутив його Льова. — Хіба що можна пошукати у четвертій єврейській колонії, що неподалік від Гуляй-Поля. Я чув від самого Махна, ніби там закопано багато золота. Але ж мене з ними тоді не було, і я не відаю, де його ховали.

— Можливо, Махно при цьому називав якесь прізвище, умовне місце? — намагався вхопитися за найтоншу ниточку Карелін.

— Їй Богу, не пам’ятаю, — щиро відповів Льова.

Це було вже хоч щось. Від інших махновців взагалі не вдалося одержати ніякої цікавої інформації. На нараді заступник голови ГПУ Карлсон дав вказівку тримати всіх шістьох під вартою, аж поки не завершиться операція з Лепетченком.

— Зараз у Катеринославі заступник начальника губернського відділу Говлич разом зі своїми хлопцями трясе махновського ад’ютанта, — повідомив він. — Всі повинні бути готові в будь-який момент допомогти їм новою інформацією, яку можуть знати наші затримані. А взагалі я б не поспішав з їхнім звільненням. Вони нам можуть не лише в цій справі знадобитися.

Під час невеликої паузи, поки Карлсон перегортав якісь документи, всі уважно дивилися на нього, намагаючись відгадати хід його думок. Нарешті він підвів погляд і продовжував:

— Я сьогодні мав розмову з головою ГПУ України Балицьким і вислухав від нього не зовсім приємні, але цілком слушні зауваження. Ми дійсно слабо ведемо роботу по махновцях, особливо по закордонному контингенту. Які там у нас агентурні позиції? Практично ніяких. Що ми знаємо про самого Махна, його плани? На практиці — майже одну загальновідому офіційну інформацію. А погляньмо на останні події. Колишніх махновців, які осіли в Румунії, ворожі іноземні спецслужби почали залучати до антирадянської діяльності. Я впевнений, що вони й надалі намагатимуться використовувати їх у підривних цілях. Тому нам треба знайти можливість позбавити наших противників такої вербувальної бази. А для цього слід виводити махновців на територію СРСР, розповсюдити серед них інформацію, що тут їм нічого не буде за старі гріхи, показати успіхи і досягнення нашого вільного життя. Цими питаннями слід зайнятися негайно спільно з Одеським губернським відділом. Які будуть пропозиції?

— Дозвольте, — підвівся Карелін. — Я тут кілька разів допитував начальника махновської контррозвідки Льову Зіньковського, і у мене з’явилася думка: а що як залучити його до цієї роботи, тобто, до нашої роботи?

— Що ти маєш на увазі? — перебив його Бармінський. — Щоб колишнього ворога зарахувати до наших лав? А він потім підступно в спину…

— Не гарячкуй, — зупинив його Карлсон, про щось замислившись. — А може Карелін і має рацію. Зіньковський користується авторитетом у махновців, знає їх як облуплених. До того ж, він сам прагне вберегти своїх колишніх однодумців від халепи, в яку вони можуть потрапити за кордоном. Нам треба зіграти свою мелодію на цих благородних струнах. Якщо його вдасться схилити на наш бік, це буде великим успіхом. Так що, товаришу Карелін, вам і всі карти в руки. Заодно уважно вивчіть можливості всіх інших махновців: і тих, які повернулися з-за кордону, і які постійно проживають тут. Нікого не випускайте з поля зору. Вони нам ще можуть знадобитися.

Нарада закінчилася пізно ввечері. Махновці в камері теж ще не спали. Вони жваво обговорювали події дня, що минув. Несподівана для всіх тема допиту породжувала нові питання. Але чому все так раптово повернулося, залишалось лише здогадуватися. Ніхто з них не міг і передбачити, що сидіти їм у в’язниці ГПУ доведеться саме стільки, скільки триватиме вся епопея пошуків Лепетченком махновського золота.

Зустріч з Лепетченком

Теплого погожого осіннього дня Андрій Скомський повертався до Гуляй-Поля. Від залізничної станції він ішов пішки, і ці кілька верст здавалися йому безкінечністю, так хотілося якнайшвидше потрапити додому. Кожен знайомий з дитинства вибалок, пагорб, вигін він відмічав з величезною радістю, ніби старих добрих приятелів. Степ у цей час виглядав надзвичайно мальовничим. Осінь його ще тільки ледь-ледь позолотила, і він умиротворено відігрівався під лагідним сонцем. До перших приморозків було ще далеко. Легкий ніжний вітерець лише ворушив кущик перекотиполя, а згодом пронизливий суховій його розгойдає, вирве із землі і пожене безмежними степовими просторами аж за обрій, і воно більше ніколи сюди не повернеться.

Андрій в цю мить зрозумів, що він сам як те перекотиполе. Революційна буря підхопила його, вісімнадцятирічного юнака, з батьківського гнізда і понесла спочатку степовими шляхами України, а потім викинула на чужину. Але ось він повертається додому, щоб уже більше нікуди не від’їздити. Щоправда, у нього й досі не виходили з голови слова, сказані на прощання в ГПУ Кареліним: «У будь-який момент будь готовий знову поїхати до Румунії з нашим завданням». Та запах чебрецю й полину поступово відганяв сумні спогади і наближав його думки до Гуляй-Поля, над яким вже виднілися високі труби заводів Лорнера і Крігера.

Першою Андрія угледіла сестра Марійка і зі сльозами на очах припала до його схудлих грудей. Потім на ридання дочки з хати вискочила мати і ледве не зомліла від несподіванки. Увечері зібралася майже вся сім’я: сестра Антоніна, брати Іван, Олександр і Феофан. Лише Григорія з Павлом не було. Пом’янули батька, який помер ще в 1914 році, а потім з величезною цікавістю в очах слухали розповідь Андрія про життя за кордоном.

— А хто зараз із наших є в Гуляй-Полі? — запитав він у Феофана, який теж свого часу воював у махновській армії, командував загоном.

— Та тут наших багато, — відповів Феофан. — Брати Шаровські, Василь та Влас, Зуйченко Назар, Карпенко Євлампій — всіх і не перелічити. Ось сам походиш, то з усіма й побачишся.

Згодом до Гуляй-Поля повернувся й Іван Лепетченко, поселившись у будинку своєї матері Тетяни Дементіївни, що стояв неподалік братської могили на вулиці Жертв революції.

— Іване, невже це ти?! — зустрівши його, зрадів, мов дитина, Скомський.

— А що, хіба так сильно змінився? — обхопив його руками-лещатами Лепетченко.

— Та мовби ні, — ледве вирвався з його обіймів сухоребрий Андрій. — А ми про тебе нещодавно з Льовою Зіньковським згадували.

І Скомський з подробицями, але скачучи з одного на інше, розповів йому про своє життя в Румунії, про перехід кордону і перебування під арештом в ГПУ. Іванові теж було про що розказати. Так вони гомоніли допізна, згадуючи спільних друзів і знайомих.

— Послухай, Андрію, ти обмовився, нібито ви з Льовою щось про мене говорили, — пригадав Лепетченко.

— Та було діло, — трішки ніяковіючи, мовив Скомський, який уже пошкодував, що на початку зустрічі у нього вирвалася та фраза. — Це тоді як ми сиділи у в’язниці ГПУ. Якось несподівано нас почали розпитувати тільки про махновське золото. Я ж сам нічого не знаю — так їм відразу й сказав. А Льовка дещо розповів, щоправда, не про золото, а про місця переховування деяких документів і речей Махна. Що ж стосується цінностей, то він в основному посилався на тебе, нібито ти ховав. А перед нами потім виправдовувався — мовляв, Лепетченко зараз далеко за кордоном з батьком Махном, його не дістанеш, тому можна все звалювати на нього.

— От хитрий лис, — без відрази і злості в голосі вилаявся Іван і, зі свого боку, розповів Скомському про пошуки золота спільно з чекістами, про те, що Теппер служить в ГПУ, та про невдачу під час переходу кордону із Спектором, який теж був чекістом, але заради золота втікав з викопаними цінностями до Польщі. Звичайно ж, всіх своїх таємниць він не розкривав.

Через деякий час вони якось знову зустрілися на вулиці. Скомський по-змовницькому підморгнув і тихо промовив:

— Є розмова. Зайдемо до мене на сто грамів, а заодно й поговоримо.

— Що трапилося? — із занепокоєнням запитав Іван вже за столом.

— Поки що нічого не трапилося. Але після нашої з тобою першої розмови у мене все не виходить з голови золото. А оце став помічати, що Пантюха Каретников постійно возить із собою на бричці лопату. Вирішив я за ним якось простежити. Бачу, вечоріє, а він кудись збирається. Я за ним віддалік. Дивлюсь, виїхав за околицю і зупинився біля трьох верб над річкою. Ну, знаєш, де вирва. Озирнувся навкруги і почав копати. А я здалеку крадькома спостерігаю. Потім думаю: дай-но підійду й поцікавлюся, що він робить. Для годиться придумав легенду, нібито шукаю гуску, яка відбилася від табунця. Бачу, помітив мене і давай хутко загортати яму. Підходжу ближче, питаю про гуску і заодно цікавлюся, що він тут робить. Відповідає, що собака здох, і він його закопує.

— Може й справді собаку ховав, — сказав Лепетченко.

— В тому то й справа, що ні. Я ж навмисне потім біля його садиби пройшовся. Як гавкав його рудий пес, що із задраним у бублик хвостом, так і гавкає. А ще моя сусідка, Мотря, яка всі плітки знає, казала, що він давно скарби шукає, а може вже й знаходив. Я до чого веду: а що як спробувати ще раз з ним відверто поговорити. Тоді у вас із Спектором і часу було обмаль, і сам Каретников міг злякатися й не розповісти всього.

— Боюся, що нічого з цього не вийде, — відповів Лепетченко. — Пантелеймон не з тих, хто ділитиметься добром. Нічого він не скаже, навіть якщо і знайшов щось. Я ж добре пам’ятаю ту нашу нічну розмову з ним і його очі, як вони безперервно бігали.

— А що як спробувати по-іншому: запропонувати йому разом шукати золото. Адже він знає, що ти, як ад’ютант Махна, відповідав за надійність зберігання цінностей. Він обов’язково вчепиться за таку пропозицію. Всі ж бо знають, які в нього руки загребущі, і все йому мало. А там, дивись, і сам обмовиться про свої знахідки.

— Я бачу, що тобі перебування у в’язниці ГПУ пішло на користь, — пожартував Лепетченко. — Навчився стратегічно мислити.

— А ти думав! — у тон йому відповів Скомський. — Мене ще там умовляли залишитися в ГПУ експертом по закордону, але я відмовився. Для мене це дуже мілко.

Обидва дружно на прощання розсміялися. Кожен став шукати зручну нагоду, щоб поговорити з Каретниковим наодинці і не викликати в нього підозри. Незабаром Лепетченку, який підробляв швацтвом, знадобилося з’їздити в Юзівку по деяке знаряддя для свого ремесла. А він знав, що Каретников туди частенько їздить у торгових справах.

— Пантелеймоне, — зустрів він на вулиці Каретникова, — ти в суботу не збираєшся в Юзівку?

— А що?

— Та я хотів з тобою податися, якщо місце буде на твоїй бричці.

— Ну, то приходь раніше — поїдемо.

У дорозі вели розважливу бесіду, в основному про господарські, сімейні справи. Лише на зворотному шляху Іван поволі почав наближатися до давно наміченої теми.

— Гарні в тебе рисаки, — мовив він, — чи не найкращі в усьому Гуляй-Полі.

— А то ні? — гордо озвався Пантелеймон.

— Шкода, в мене немає коней. Та можна було б і з тобою одне вигідне діло зробити.

— Яке? — заблищали очі у Каретникова.

— Треба з’їздити на один хутір, але це далекувато, верст двадцять буде. Там ми дещо з Нестором Івановичем заховали до кращих часів.

Лепетченко навмисно не розкривав усі карти відразу, впевнений, що бурхлива фантазія співрозмовника досить швидко зробить свою справу.

— Можеш на мене розраховувати хоч зараз, — із запалом мовив Каретников. — Ось лише коні відпочинуть з дороги, і я готовий їхати.

— Та ні, не сьогодні. Якщо не заперечуєш, — запропонував, прощаючись, Лепетченко, — то з’їздимо в п’ятницю. Тільки візьмемо з собою ще Скомського. Утрьох легше буде копати.

Ледве дочекався Каретников п’ятниці. Змастив колеса, щоби не рипіли, нагострив лопати, заправив гасом ліхтар. Був у доброму настрої, без устанку мугикаючи якусь веселу пісню. Його зовсім не збентежило те, що доведеться копати на цвинтарі.

— Коли ми хоронили старшого Тарана, — нарешті розкрив таємницю Лепетченко, — тоді Махно наказав мені сховати у труні під тілом золото — дві торбини з монетами і різними там виробами. Це щоб легше потім було відшукати.

Звичайно ж, Іван все це вигадав. Тарана, вбитого під час раптової сутички з кінним роз’їздом червоноармійців, дійсно поховали на цвинтарі, куди вони зараз прямували. І Каретников теж тоді був присутній. Але ніякого золота в труну Іван не клав. Він придумав цю легенду, щоб остаточно випробувати Каретникова і примусити його говорити правду.

До хутора під’їхали вже затемна, і звернули на узбіччя, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Невеличкий цвинтар містився віддалік, маячив дерев’яними хрестами. Ніщо не порушувало тиші, аж моторошно ставало на душі. Скомський перехрестився і стиха нашіптував якусь молитву. Йому з самого початку не дуже подобалася ця витівка, а тепер і поготів відчував себе млосно.

— Іване, — видавив він із себе майже пошепки, — а може не будемо чіпати могилу. Це ж гріх який. Нехай собі лежить те золото в землі. На ньому ж смертна печать закарбувалася. Ми що, так не проживемо?

— Перестань, Андрію, — рішуче обірвав його Каретников. — Ти що, боїшся? А гріхи завтра в церкві одмолимо, і за упокій Тарана свічку поставимо. Йому це золото вже ні до чого, а нам жити треба, і гарно жити.

— Ну, з Богом, — ніби переконавшись, що знайшов потрібну могилу, мовив Лепетченко. — Тут земля податлива, швидко впораємось.

Але все ж робота затяглася аж за північ. Копали з перекурами. Нарешті лопата вперлася в щось тверде.

— Витягніть мене звідси, — почав благати Скомський, — я більше не можу.

— От боягуз, — присоромив його Каретников. — Дай-но я сам.

Він віддав Івану ліхтар і хутко сплигнув у яму замість Андрія. Земля під ним з одного боку просіла, і він ледве не впав. Скомський і Лепетченко з огидою дивилися на нього зверху.

— Зупинись, Пантелеймоне, не чіпай, — металеві нотки в голосі Лепетченка примусили його підвести голову й насторожитись.

— Але ж я думав… — спробував він за інерцією щось пояснити.

— Ні про що хороше ти думати не міг, — перебив його Іван. — У тебе золото затьмарило всі людські почуття.

— Ти сам хіба не такий! — спробував огризатися Каретников.

— Не міряй мене своїми мірками. Я б ні за що навіть не наступив на могилу свого бойового товариша. Ось вона, поряд знаходиться. Нехай земля йому буде пухом. І золота там ніякого немає. Ми тебе сюди привезли, щоб виконати волю Махна. Після нашої з тобою першої зустрічі я побував за кордоном і все розповів батькові: як ти від його імені забрав скриню із золотом і потім десь його сховав чи розтринькав. Знаєш, що за це тебе чекає?

Про розмову з Махном Лепетченко, звичайно ж, вигадав. Але це справило величезне враження. Каретникова сіпало, він борсався в могильній ямі, ніби звір, що потрапив у пастку. Оце тільки нарешті збагнув, у яку халепу вліз.

— Ми тебе не розстріляємо, — продовжував нагнітати обстановку Лепетченко, — забагато честі. Живцем закопаємо.

— У мене ж діти, — вже зовсім іншим тоном заговорив приречений. — Зжальтеся хоч над ними.

— Їм вистачить для безбідного існування тих цінностей, що ти накрав та потайки повідкопував, — озвався Скомський.

— Клянуся, що нічого не знайшов, — у відчаї хапався за рятувальну соломинку Каретников. — Це мене лихий поплутав. Мені весь час не давала спокою та скриня, що я виманив у вдови Долгаш, а потім, як тікав від переслідування, викинув у річку. Мені те добро щоночі снилося, і я все дно вибродив, та так нічого й не знайшов. А потім якесь затьмарення на мене впало, змушувало скрізь шукати закопані скарби. Але, клянуся, нічого не знайшов. І більше цим не займатимуся, нехай мені руки повідсихають.

— Їж землю.

Каретников загріб рукою кілька вогких грудочок і запхнув у рота. Земля скрипіла на зубах і не лізла в горлянку, але він силоміць примусив себе її проковтнути, боячись виплюнути.

— І що з ним робитимемо? — Лепетченко звернувся до Скомського.

— Та нехай живе, дідько з ним.

— Гаразд, тільки дивись мені, Пантелеймоне, останній раз попереджаю.

Скомський з Лепетченком сіли на бричку і подалися неквапливо до Гуляй-Поля. А знесилений Каретников ще довго сидів у ямі, проклинаючи їх, себе, той день, коли він забрав скриню із золотом, яке не принесло йому щастя. Цієї ночі він однією ногою побував на тому світі. А могло бути й гірше. Тільки б ніхто не дізнався про таку наругу і ганьбу. Викараскавшись з ями, він взяв лопату і став гарячково її загортати, щоб навіть слідів ніяких не залишилося. І лише почорнілі від часу хрести та місяць на небі німотно спостерігали за його роботою.

Загадкове вбивство

Зима дещо остудила запал шукачів махновських скарбів. Товстий шар снігу покрив мерзлу землю, і ні про які пошуки не могло бути й мови. А навесні наснага почала відновлюватися.

Як не маскувалися чекісти разом із Лепетченком ще тоді, влітку, щоб ніхто не звернув уваги на їх пошуки, все ж Гуляйпіллям пішов розголос. Колишні махновці, яких тут жило багато, розповідали легенди про награбоване золото та певні місця його зберігання. Безкінечні плітки, що переповідалися за чаркою-другою самогону, часто втрачали свій первісний зміст, а потаємні місця, про які згадувалося, поступово завойовували все нові території на гуляйпільській землі. Цікавість підігрівали різноманітні чутки про якісь знахідки, що насправді дуже рідко підтверджувалися.

Мало хто знав, що за всіма подіями уважно стежить райуповноважений ГПУ Іван Мулука. Більше того, він ретельно все аналізував і вже перевірену інформацію доповідав своєму керівництву в Олександрівський окружний відділ. Одним із основних його завдань було вивчення настроїв колишніх махновців і безпосередній нагляд за Іваном Лепетченком. Йому також було відомо про пошуки золота, що здійснювалися минулого літа під наглядом співробітників губернського відділу. Тепер Мулука мав уже самостійно опікуватися цим питанням. «Особливо звертай увагу на приїжджих, незнайомих осіб, тих, хто повертається додому із закордону, — дістав він вказівку. — Серед них можуть бути посланці від Махна. Пильнуй, бо від тебе залежить багато».

Якось Мулука одержав повідомлення про вбивство махновця Юхима Бурими в селі Кінські Роздори. Він знав, що Бурима недавно разом із Лепетченком повернувся з Польщі, тому відразу зацікавився обставинами пригоди. Із райвідділу міліції для розслідування направлявся Микола Куриленко. Порадившись, вони вирішили їхати разом.

— Як саме його вбили? — поцікавився Мулука, коли рушили підводою.

— Кажуть, ножем штрикнули.

— А за що?

— Хтозна. Мабуть, по п’янці. На місці з’ясуємо.

— А я думаю, тут все серйозніше, — всім своїм стурбованим виглядом, настороженим поглядом, зведеними на переніссі бровами, наморщеним лобом Мулука показував, що йому за посадою дано знати й розуміти більше від інших.

— Та облиш, Іване, — кепкував з нього іронічний Куриленко. — Ви завжди в звичайній справі, яка не варта й виїденого яйця, вбачаєте якийсь прихований зміст чи контрреволюцію.

— То ви в міліції куцо мислите, — не піддався грайливому тону чекіст, — а тут, можливо, політикою пахне. Бурима де був? У Польщі, разом з Махном. Не виключено, що приїхав сюди з якимсь завданням. Під час його виконання став комусь поперек дороги, щось не склалося, ось його і вбили.

— Яке там завдання? Перепилися, як свині, а тоді давай один одного за грудки хапати. А там і ніж під руку трапився.

За розмовою час швидко спливав. Незчулися, як попереду замайоріли куполи церкви, побудованої в Кінських Роздорах ще за батька останнього царя. На подвір’ї садиби, де жив Бурима, метушилися люди — готувалися до похорону. Столи, збиті з неструганих дощок, виставили в затишку попід стіною давно не біленої хати. З дверей назустріч приїжджим вийшов старий змарнілий дід Іларіон — батько вбитого.

— Ми з району, — відрекомендував себе і свого супутника Мулука. — Що тут у вас трапилося?

— Та от позавчора прийшов я ввечері додому, — почав старий Бурима, — у кухні на столі недопита пляшка самогону, об’їдки, а в хаті все розкидано, побито, і він в крові лежить, скрючений на підлозі, з ножем у грудях. Вже мертвий.

— Когось підозрюєте? — запитав Куриленко.

— Ніхто нічого не бачив. Навіть не знаю, що й думати. Нібито ні з ким він тут не заводився, не сварився.

— А в хаті нічого не зникло? — продовжував Куриленко.

— Та, нібито, нічого.

— Дивно все це, — кинув репліку Мулука. — Давайте зайдемо всередину.

У хаті було вже все прибрано. У великій кімнаті в труні лежав покійник. Тьмяно горіла свічка, відбиваючись на образах. Дві бабусі в хустинках схлипували, сидячи на широкій лаві. В іншій кімнаті Мулука звернув увагу на закривавлену купу одягу в кутку.

— Ще не встигли прибрати, як перевдягли, — перехопив його погляд старий Бурима. — Ось поховаємо, потім замиємо кров і ще зноситься. Шкода викидати. Це Юхим із-за кордону привіз.

Мулука нагнувся, підняв вельветову куртку, розправив, щоб подивитися на дірку від ножа. Раптом з куртки щось випало і закотилося під лаву. Іван присів і побачив маленьку монету. Ніби розпечену жарину, він її обережно взяв і поклав собі на долоню. Це була золота царська п’ятірка — 5 рублів або третина імперіалу, як її прозвали. Всі зачудовано мовчки дивилися.

— Звідкіль це? — першим не витримав батько вбитого.

— Ось і я хочу запитати: звідки? — пронизливо дивився на нього Мулука.

Він знову взяв куртку і тепер уже ретельно оглядав її. Перевірив кишені, обмацав все до рубчика, але більше нічого не було.

— Він вам щось про золото говорив? — отямившись, почав задавати питання і Куриленко.

— Яке золото? Я вперше цю монету бачу.

— Можливо, десь у хаті є схованка?

Приголомшений Іларіон Бурима мовчки знизав плечима. Провівши все своє життя в нужді і злиднях, він вперше так близько бачив золоту монету.

— Здається, я починаю дещо розуміти, — загадково промовив Мулука. — Але краще про все поговоримо вже після похорону. А обшук тут, я вважаю, зайве робити.

Він відразу попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов Куриленко.

— Поки вони будуть на цвинтарі, а потім ще поминальний обід, — звернувся чекіст до свого міліцейського колеги, — постарайся дізнатися, хто був з Буримою того дня. І взагалі, поцікався, кого з чужих бачили в селі. Це дуже важливо. А я сходжу на цвинтар разом з усіма. Може там щось надибаю.

Після поминок Куриленко відкликав уповноваженого ГПУ до тину і повідомив:

— Є цікаві новини. Позавчора, у день вбивства, в селі бачили Івана Лепетченка. — А ще дуже важливу інформацію я отримав від корчмаря. Того дня ввечері в корчмі допізна засиділись Григорій Олексієнко і Петро Прохватило. Коли вони вже допилися до чортиків, а платити було нічим, Олексієнко хотів дати корчмарю золоту монету. Але товариш його зупинив і сховав її в кишеню, сказавши, що борг повернуть пізніше.

— Послухай, Миколо, — Мулука від хвилювання потирав руки, — я все більше схиляюся до однієї версії. А що як Бурима десь відкопав махновські цінності? Я думаю, для тебе не таємниця, що у нас на Гуляйпіллі є чимало таких схованок. Дізнавшись про знахідку, сюди приїхав Лепетченко, щоб усе вилучити. Але Бурима не захотів так легко розставатися із здобиччю, за що й поплатився життям. А золота монета випадково зосталася у нього в кишені.

Цього разу Куриленко не став іронізувати, бо й сам почав схилятися до думки, що тут не все так просто, як йому спочатку уявлялося. «Схоже, в разі успіху, знову всі лаври дістануться ГПУ, — безрадісно думав він. — Але треба й самому покрутитися. Можливо, й мені перепаде якась відзнака».

— Тоді звідки взялися монети у Олексієнка і Прохватила? — запитав він.

— Оце нам і треба зараз з’ясувати, — розпорядився Мулука. — Ходімо, пошукаємо їх.

У цей час обидва колишніх махновці сиділи на виструганій з колоди лаві під крислатим горіхом на подвір’ї у Олексієнка і жваво обговорювали останні події.

— Невже ти нічого не пам’ятаєш? — уже вкотре запитував Григорій Олексієнко. — Ти ж між нами завжди бував найтверезішим.

— Хоч убий, не пам’ятаю, — щосили напружував пам’ять Петро Прохватило, аж зморшки вкривали вузький лоб. — Як у тітки Марії Кравченчихи утрьох могорич пили, пам’ятаю. Потім Юхим Бурима пішов додому, а ми з тобою почвалали до корчми добавляти. Після закриття я запропонував ще навідатися до Юхима, щоб упевнитись, що у Кравченчихи самогон таки добріший, ніж у нього. Ми ще з ним тоді за обідом об заклад побилися про це, а він все не погоджувався. Пригадую, що Юхим виставив пляшку первака, ми випили по склянці, а далі — як у тумані.

— І я нічого не пам’ятаю, — безнадійно похитав головою Григорій. — Прокинувся уже вранці удома. Голова тріщала, всього нудило. До обіду ледве оклигав. А потім почув, що Юхима знайшли мертвим з ножем у грудях.

— Григорію, це ж, правда, не ми? — переляканими виряченими очима дивився на нього Прохватило.

— Нехай Бог милує, таке скажеш! — Олексієнко тричі перехрестився. — Хіба ж рука підніметься на свого товариша!

— А ти чув, що люди на похороні казали? — запитав Прохватило. — Ніби гепеушник у нього в кишені золоту монету знайшов.

— Ну то й що?

— А те, — спересердя підвищив голос Петро, — що позавчора у корчмі тебе дідько смикнув теж золотою монетою за випивку розплачуватися. Теж забув? Якщо отой з ГПУ і міліціонер про це дізнаються, то вони швидко зв’яжуть два кінці в один вузол. Спробуй тоді виправдатися.

— А я скажу, що монета в мене ще з війни лишилася. Зберігав, як пам’ять.

— А якщо тітка Марія про все розкаже? — не заспокоювався Прохватило.

— Не розкаже. Вона ж сама просила, щоб ми нікому не говорили, що розплатилася з нами золотом. До того ж, щедро заплатила. Де такого ще заробиш — за вимурувану піч, перекритий дах і полагоджений паркан виклала три золоті п’ятірки! Мені, тобі і Юхиму — по одній монеті. А де вона сама їх взяла? У тому й справа, що про це вона ані чичирк. Значить, тут щось не все гаразд.

— А що, коли сам Махно залишив їй золото на зберігання? — несподівано висунув припущення Петро. — Вона ж у нього у контррозвідці служила, і батько їй довіряв, бувало, особливо важливі завдання.

— Все може бути, — погодився Григорій, — та хіба про це від неї дізнаєшся. Вона ж якась відлюдькувата. Ні з ким не водиться, живе сама по собі.

У цей час хвіртка рвучко відчинилася і на подвір’я увійшли Мулука, Куриленко і голова сільради. Впевненою ходою вони рішуче попрямували до спантеличених співрозмовників.

— Якраз ви обоє, голубки, нам і потрібні, — з іронією в голосі промовив Куриленко. — Якщо чесно в усьому признаєтесь, собі ж краще зробите.

— А в чому нам треба признаватися? — першим озвався Прохватило. — Ми нічого поганого не зробили.

— Де ви були позавчора ввечері? — суворо запитав Мулука.

— У корчмі, — продовжував за обох відбиватися Петро, — там ми цілий вечір просиділи, аж до закриття. Корчмар може підтвердити.

— А потім?

— Потім розійшлися по домівках. Бо ж випили надміру, тому мріяли лише про одне — якнайшвидше добратися до ліжка й завалитися спати.

— А коли ви востаннє бачилися з Буримою? — поставив чергове запитання Мулука.

— В обід того ж дня, — першим відповів Григорій Олексієнко. — Ми разом у тітки Кравченчихи дах перекривали. Після цього ми з Петром пішли у корчму, а Юхим — додому.

— І на скільки ви там погуляли? — вставив своє питання Куриленко.

— Та вже й не пам’ятаємо.

— А ось дехто з присутніх у корчмі запам’ятав, — продовжував міліціонер. — Ви пропили все, що мали, а потім намагалися розплатитися золотом.

Після цих слів у Григорія Олексієнка всередині ніби щось обірвалося, у грудях шалено закалатало серце, а в роті все пересохло, і язик став дерев’яним. Та він швидко отямився і, відчуваючи, що пауза занадто затяглася, став пояснювати:

— Я справді хотів віддати корчмарю золоту монету. Беріг її ще з війни, а тут мало не пропив. Але Петро мене стримав, і ми домовилися, що розплатимося за випивку іншим разом.

— На монету можна подивитися? — поцікавився Мулука.

— Чому б і ні, — Григорій дістав з кишені невелику торбину, розв’язав шнурок, вийняв звідти монету і подав чекістові. Мулука поклав її на долоню, а поряд — знайдену у Бурими. Вони були однаковісінькими.

— Це — твоя, а інша була у Бурими, — сказав Мулука. — Як це можна пояснити?

— Не знаю, — знизав плечима Олексієнко. — Він мені про свої збереження нічого не розповідав.

— Гаразд, — підсумував Мулука, зрозумівши, що зараз він від них нічого не доб’ється. — Поїдете з нами в Гуляй-Поле. Там в усьому розберемося.

До Гуляй-Поля добралися вже пізно ввечері. Тому затриманих залишили під вартою у райвідділі міліції. Допитувати їх вирішили наступного дня, ретельно продумавши всі питання і можливі версії. Але спочатку Мулука хотів поспілкуватися з Іваном Лепетченком. Всю дорогу йому не давала спокою думка про присутність Івана в день вбивства Бурими у Кінських Роздорах. Йому дуже хотілося пов’язати цей приїзд ад’ютанта Махна з убивством і щоб у кінцевому результаті вдалося вийти на сліди золота. Мулуці не терпілося розплутати цю загадкову справу і знайти заховане махновське золото. Він вже уявляв собі, як про його успіх будуть доповідати в Олександрівськ, потім у Катеринослав, Київ, Москву…

Вранці він наказав привести до нього Лепетченка. Іван, який встиг звикнути, що до його особи ГПУ і міліція проявляють підвищену увагу, черговому виклику не надав особливого значення. Та й питання, які спочатку ставив Мулука, були звичними: де бував останніми днями, що робив, з ким спілкувався? Але коли розмова зайшла про поїздку у Кінські Роздори, Мулука почав проявляти особливу затятливість.

— Мене попросили бути хрещеним батьком, — спокійно пояснив Іван. — В обід ми всі були в церкві з гостями, а потім поїхали в сусіднє село Зразки, щоб випити за здоров’я хрещеника.

— А до кого їздив? — поцікавився Мулука.

— До Івана Машка, що по той бік річки живе.

— А в Гуляй-Поле коли повернувся?

— Наступного дня вранці виїхав, і скоро й тут був.

— І про вбивство Юхима Бурими ти нічого не чув?

— Юхима вбито? — з сумом і жалем у голосі перепитав Лепетченко. — Коли? Хто це зробив?

— У той день, коли ти нібито до церкви ходив. А хто це зробив, зараз з’ясовуємо. — Мулука про себе зазначив, що Лепетченко, можливо, й непричетний до вбивства. Хоча все це ще потрібно було перевірити. Щоб бесіда не виявилась даремною, він вирішив порушити головне питання, з тих, що його найбільше хвилювали, — про заховані скарби.

— У вбитого знайшли золото. А ти тоді чекістам нічого не говорив про схованки у Кінських Роздорах.

— Для мене й зараз це новина, — не піддався на провокаційне питання Лепетченко. — А Юхима шкода. Відчайдушний і щирий був чоловік.

По суті, розмова закінчилася нічим. Лепетченко з невеселими думками повертався додому, а Мулука почав готуватися до бесіди з Олексієнком і Прохватилом. Тим часом події в Кінських Роздорах розгорталися за ніким не передбаченим сценарієм. Бездітна набожна вдова Марія Кравченко, приголомшена звістками про смерть Бурими, арешт двох інших махновців і вилучення в них золотих монет, була у відчаї. Вона не спала всю ніч, розмірковуючи, як їй діяти далі. «І треба ж було вскочити в таку халепу», — картала вона себе за необачність.

Ще у 1920 році, коли махновська армія з боями відступала через її рідні місця, Марія вирішила залишитися вдома. Довгі виснажливі переходи давалися тяжко, до того ж підкосила хвороба. Використавши нагоду, Махно наказав, щоб у неї на зберігання залишили частину цінностей із великого інтендантського обозу — килими, відрізи тканин, теплий зимовий одяг. А ще — невеличку скриньку із золотими монетами.

— Щоб надійно зберегла, — наказав Щусь. — Настануть кращі часи — все добро повернеш у нашу спільну повстанську скарбницю.

Та незабаром вона дізналася, що Щусь загинув, наступного літа сам батько Махно з невеликим загоном втік до Румунії і очікувати його повернення було марно. Минав час. Коли з-за кордону приїхав Юхим Бурима, Марія кілька разів заводила з ним розмову про Нестора Івановича, про його наміри, намагаючись дізнатися, чи, бува, не збирається той об’явитися знову на Гуляйпіллі. Розуміла, що сподівання марні, тож поступово стала звикати до думки, що все залишене на зберігання тепер вже є її законною власністю. Нерозумно було й надалі тримати золото без якоїсь користі для себе.

Деякі речі Марія почала продавати ще раніше — нужда змусила. Самій — без чоловіка, дітей, без будь-якої допомоги було важко зводити кінці з кінцями. А з перекриттям даху їй і поготів було не впоратися. Тому й покликала на допомогу колишніх махновців, пообіцявши щедро віддячити і сподіваючись, що вони нікому не розкажуть про золоті монети, одержані від неї за роботу. Платити ж бо їй більше було нічим.

Після того, що трапилось, вона всю ніч провела у молитвах і поклонах перед образами, благаючи Бога відпустити їй гріхи і змилостивитися над нею. Марія картала себе за те, що золото, можливо, стало головною причиною вбивства Бурими. Вона вже знала, що Олексієнка з Прохватилом чекісти забрали в Гуляй-Поле. Розбурхана уява малювала їй страшні картини: на допиті махновці зізнаються, що це вона їм дала золоті монети, і вже вранці за нею приїздять із райцентру, заарештовують, здійснюють обшук у будинку, знаходять скриньку із золотом. Про те, що буде далі, й думати не хотілося.

Вранці, нагодувавши нашвидкоруч худобу, вона висипала решту монет у хустину, зв’язала кінці докупи і подалася до церкви.

— Зніміть із мене гріх, — припала вона до ніг здивованого батюшки, — візьміть це золото на храм Божий і врятуйте мою душу грішну.

Заспокоївши жінку і вислухавши її сповідь, батюшка не зрадів, а виявив завбачливу розсудливість. «Звичайно, такі кошти для церкви були б не зайвими, — думав він. — Але якщо про їх походження дізнаються в ГПУ, що цілком ймовірно, то можуть бути великі неприємності». Тому він дипломатично відказав:

— Бог простить твої гріхи, якщо ти щиро розкаюєшся. Але прийняти це золото я не можу. Іди з миром і молися частіше.

У якомусь напівсні Марія опинилась біля сільради і вклякла на ганку. Ноги, які стали важкими, мов налиті свинцем, не слухалися, але запаморочена свідомість штовхала зробити крок, який би зняв тягар з душі. Мов уві сні вона відчинила двері до кабінету голови, поклала на стіл важкенький вузлик, тремтячими руками розв’язала його і не витримала — розридалася. Лише через деякий час, випивши води і заспокоївшись, про все розповіла.

Після обіду з Гуляй-Поля приїхав уповноважений райвідділу міліції Микола Куриленко для перевірки всіх версій убивства. Несподіване розкаяння Марії Кравченко, про яке він тут дізнався, полегшило йому роботу. Тож він зі знанням справи склав протокол вилучення цінностей і відібрав у неї детальні пояснення. «Ото Мулука позаздрить», — задоволено думав він, повертаючись назад.

Пояснення Лепетченка про хрестини повністю підтвердилися, так що він залишався поза підозрою. Олексієнку з Прохватилом не залишалось іншого виходу, як зізнатись, що по одній золотій монеті одержали таки від вдови Кравченчихи за роботу, але вони всіляко божилися й клялися, що ніхто з них Буриму не вбивав. Ніяких доказів проти них, ані свідків трагедії знайти не вдалося, тому обох згодом відпустили. Так і залишилося це загадкове вбивство нерозкритим.

Вибух в Дібровському лісі

Повертаючись додому після бесіди з уповноваженим ГПУ, Лепетченко зустрів Скомського і розповів йому про вбивство Юхима Бурими.

— Давай пом’янемо товариша, — запропонував Андрій.

— Підемо до мене, — Іван виглядав засмученим і змореним, ніби його щось пригнічувало і потребувало виходу назовні, — посидимо, поговоримо.

Проходячи повз братську могилу в центрі Гуляйполя, він на мить зупинився і промовив:

— Цікаво, яка смерть чатує на нас?

— Рано про це думати, Іване, — обійняв його за плечі Скомський. — Жити треба.

Удома Лепетченко дістав з комори пляшку самогону, набрав із діжки у глибоку миску квашеної капусти, порізав, на польський манер, тонкими шматочками сало і цибулю.

— Нехай земля йому буде пухом, — коротко мовив Скомський.

Закусили мовчки. Потім випили ще по одній. Перехопивши задумливий погляд товариша, Андрій вирішив відволікти його від невеселих думок.

— Та не журися ти, — сказав він, — життя продовжується.

— Звісно, так, — погодився Іван. — Але я про інше думаю. Уявляєш, мене тільки-но уповноважений ГПУ Мулука про що найбільше розпитував? Знову про золото. Він підозрює, що Бурима знайшов сховані у Кінських Роздорах цінності, і його нібито за це вбили. Якась нісенітниця. Ніяк вони не заспокояться з цим золотом, ніби на ньому весь світ клином зійшовся. І мені не дають спокою.

— Та плюнь ти на них, Іване. Давай краще вип’ємо за наших друзів, які лишилися далеко за кордоном, і за батька Махна.

— Давай, — прояснішав обличчям Лепетченко. — Цікаво, як вони там? Відколи ми тут, нічого про них не чути — жодної звістки.

Випивши за далеких друзів, позгадувавши минуле, вони розійшлися аж надвечір. А через кілька днів, — мабуть, так вже розпорядилася доля або сам Бог, — Іван отримав листа. Його написав Павло Ісааков з села Новопавлівка, що неподалік від Бердянська. Він повідомляв, що недавно повернувся з Парижа і привіз Івану вітання від Махна.

Лепетченко жадібно вчитувався в кожне слово. «Нарешті хоч якась звістка від Нестора Івановича» — радів він. Перечитавши кілька разів коротенький лист, він відразу сів писати відповідь. Хотілося швидше домовитися про зустріч з цим Ісааковим, побачитися з ним і про все розпитати докладно. Відповідь не забарилася. «Приїздіть до мене в будь-який час, буду радий зустрітися», — писав Павло. І Лепетченко, не гаючи часу, поїхав на Бердянщину.

Павло Ісааков виглядав років на тридцять п’ять. Худорляве вилицювате обличчя з високим чолом і проникливим поглядом темно-карих очей, що випромінювали якусь незрозумілу внутрішню енергію, робили його молодшим і водночас якимось загадковим. Він зовсім не пив горілки, не їв м’яса і риби, був переконаним вегетаріанцем. Лепетченко щиро дивувався з цього, але не надавав особливого значення, бо його більше цікавила розповідь про Махна.

— З Нестором Івановичем я познайомився відразу після його приїзду до Парижа, — почав розповідати Ісааков. — Тоді я працював складачем у друкарні, де видавалася анархістська література. А Махно в той час готував до друку другий том своїх спогадів. Ми часто з ним зустрічалися, розмовляли на різні теми.

— А як він там живе, як його здоров’я? — перервав співрозмовника Іван, воліючи скоріше дізнатися про всі новини.

— Здоров’я його кепське. При мені часто закашлювався і відхаркував кров’ю. Жалівся, що нерідко дошкуляє поранена нога. Недовго працював на заводі токарем. Потім звільнився і десь лікувався за містом.

— А дружина його?

— Галина з донькою живуть з ним. Вона працює у шевській майстерні, виготовляє верхню частину для жіночих туфель. З цього загалом й живуть.

— Що, бідують? — із сумом запитав Лепетченко.

— Ще й як. Буває, французькі анархісти щось підкинуть, чи у когось позичать грошей. Але хіба ж це життя? Інші теж не жирують. Аршинов раніше працював слюсарем на автомобільному заводі, тепер удома з дружиною теж шиють жіноче та дитяче взуття. Василь Харламов спочатку також в заводі щось по металу робив. Потім його звільнили. Коли я від’їздив, він сидів без роботи, хворів, збирався сюди. Василь Зайцев довго був безробітним, мабуть, через це й повісився. Тяжко там і безрадісно. Тому-то сам я й повернувся додому.

— Давайте все ж вип’ємо, — розчулений почутим, запропонував Лепетченко.

— Мені не треба, я не п’ю, — жестом зупинив Івана Ісааков. — Ви собі наливайте, скільки душа бажає.

Лепетченко перехилив чарку, утерся рукавом і потягнувся за капустою. Після розповіді про нужденне життя Махна та інших повстанців не полишало гірке відчуття провини. В основному через те, що не вдалося тоді вивезти за кордон золото. Але ж він зробив усе, що зміг. А може не все? Може, вони там і досі чекають на нього, як на Спасителя? А він тут змирився у ситості і сидить нишком, склавши руки.

— Закушуйте, — перехопив його задумливий погляд Ісааков. — Скуштуйте ось огірків.

— Дякую, — отямився Іван і після деякої паузи обережно поцікавився:

— А Нестор Іванович нічого мені особисто не передавав? Можливо, якісь прохання…

— Він просив, щоб ви розшукали фотографії Семена Каретника та інших товаришів, а також документи, листівки, газети. Все це йому дуже потрібно для книги.

Записавши паризьку адресу Махна і попрощавшись, Лепетченко відбув додому. Дивні почуття оволоділи ним і змішалися всередині: радість від звістки про бойових товаришів, тривога за їх долю, співчуття, безнадія. Приїхавши до Гуляй-Поля, він відразу почав пошуки фотокарток, про які просив Махно. Кілька штук вдалося знайти: Тарановського, Кожина — одного і з групою товаришів, Щуся. «Для початку цього достатньо», — вирішив він і засів за листа. Написав його швидко, одним подихом. Потім став укладати в конверт фотокартки і на мить замислився: «А що, як не дійдуть — десь загубляться по дорозі і пропадуть!» Він ще раз передивився їх і вирішив спочатку надіслати одну — Тарановського.

Через день він написав і відправив навздогін першому ще один лист. Іванові здалося, що він не про все розповів, не ті слова добирав, щоб краще висловити свої думки і побажання. Згодом надійшла довгоочікувана відповідь. «Одержав твої два підряд листи, — писав Махно, — і фотографію Тарановського. Дуже радий і листам, і фотографії, і тому, що ти відгукнувся».

Знайомий дрібний розмашистий почерк Махна Лепетченко упізнав відразу. Він його ще тоді, у двадцятому році, навчився швидко розуміти. Тому листа читав легко. «Ти радиш мені їхати до вас, — писав Нестор Іванович. — На це скажу одне — мені здається, що ще можна побути тут, до чогось серйозніше придивитися, у чомусь розібратися. Крім того, мені здається, що на батьківщині зараз дуже погано. Там, де б’ються між собою навіть володарі, там не може бути нормальним життя людей інших соціально-політичних поглядів і зв’язаних з ними мрій…»

Іван дочитав до кінця листа. Там стояв підпис: «Твій друг — Іван Якович». Отже, Махно не став підписуватися своїм ім’ям. Це й зрозуміло. Він боявся, що лист може не дійти до адресата. «Тому й немає у ньому ніяких питань про результати пошуку золота, інших прохань і вказівок, пов’язаних з цим, — зробив для себе висновок Лепетченко. — Значить, і собі потрібно бути обережнішим у висловлюваннях. А може Махно на тому замірі давно вже поставив крапку?» Думки роїлися в голові, розбурхуючи уяву, підштовхуючи знову взятися за продовження призупинених дій.

У наступному листі також, як не вчитувався, Лепетченко не знайшов жодного натяку чи згадки про завдання, з яким Махно посилав його до Гуляйполя. І лише в новорічній листівці, наприкінці, після поздоровлень, він побачив коротку фразу: «Все ж я очікую від тебе щось».

«Звичайно ж, більш ясно написати він не міг, — розмірковував Іван. — Але як розуміти це його «щось»?» Він відразу пригадав, як вони з Махном після участі у першотравневому мітингу в Торуні сиділи у в’язниці. Тоді Нестор Іванович застерігав, щоб він до особливого розпорядження навіть не смів і думати про цінності, заховані у Дібровському лісі. «Можливо, Махно зрозумів, що мені не вдалося нічого вилучити з обумовлених того разу схованок, і тепер він дає дозвіл відкопати найцінніше і переправити за кордон», — думав Іван.

Не раз замислювався він над цим питанням, сподіваючись одержати якесь підтвердження або роз’яснення в іншому посланні. Так минали тижні, листи з Парижа йшли довго, з великими затримками у дорозі. В очікуванні звістки промайнула зима, весняне сонце швидко розтопило сніг і підсушило землю. І Лепетченко вирішив податися до лісу і таки спробувати відкопати головний скарб. Своїй молодій дружині Шурі він сказав, що хоче поїхати до кума у Велику Михайлівку, той нібито обіцяв дати пару клунків пшениці. Коня на день попросив у сусіда, зібрався і спозарання виїхав у дорогу.

Ліс зустрів його привітним щебетанням птахів, духмяним запахом торішнього прілого листя і незайманими галявинами світло-зеленої молодої трави. «Як тут все змінилося за декілька років!» — роздивлявся навкруги Іван. Довелося трішки поблукати, поки не впізнав два старезних розлогих дуби. Тепер треба перетнути галявину, на якій має стояти напівспалене блискавкою дерево, а далі метрів на двадцять заглибитися в хащі. Там, за пагорбком, є добре замаскований лаз до підземелля. Його ще у минулому столітті викопали кріпаки, що повтікали від своїх панів і промишляли грабіжництвом. Тут вони зберігали награбоване добро й запаси харчів, і самі подекуди переховувалися від поліції.

Підземна схованка нагадувала чималий льох, де могли пересидіти облаву зо два десятки чоловік. Про це місце й тоді мало хто знав, а з плином часу геть забули. Воно заросло кущами і високою травою, і лише дехто із старожилів Великої Михайлівки міг приблизно вказати на нього. Якось, коли загін Махна готувався в лісі до бою з австро-німецькими частинами, про схованку згадав Щусь, який знав про неї від свого діда. Але тоді нею не скористалися. Через два роки, відступаючи під натиском червоної кінноти через ці самі місця, Махно вирішив надійно заховати велику частину цінностей, щоб вони не потрапили до чужих рук. Тоді й згадав про лісове підземелля. Він наказав Іванові Лепетченку, щоб той покликав Щуся.

— Пам’ятаєш, ти показував підземний лаз у лісі? — запитав він у Щуся.

— Звичайно.

— Тоді мерщій з Іваном їдьте туди і сховайте цей сундук. — Махно показав на велику оббиту залізом скриню, що виглядала з-під ряднини на тачанці. — Але зробіть так, щоб вас ніхто не помітив і щоб жодна жива душа про це не знала.

— Не хвилюйтеся, Несторе Івановичу, все в нас буде гаразд, — впевнено сказав Щусь.

— Ніхто потім випадково не знайде? — не залишали сумніви Махна.

— А ми цю скриню там закопаємо, — запропонував Лепетченко, — і для певності біля входу приладнаємо бомбу. Я знаю, як зробити, щоб непроханих гостей рознесло на шматки.

— Тільки самі будьте обережні, — підсумував Махно, — знайте, що у ваших руках — найцінніше з того, що експропрійовано нами останнім часом. Тут золото, платина, коштовне каміння. Нехай зберігається у землі до кращих часів. Вам я вірю як собі. Їдьте з Богом…

Іван зіскочив з коня і почав роздивлятися довкола. «Здається, тут», — все більше переконувався він. Дістав з мішка невелику лопату з коротким держаком і почав розгрібати злежаний хмиз. Ось вже окреслився вхід до підземелля. Іван швидко розчистив ляду зверху і став обережно її піднімати, пам’ятаючи про власноручно закладену бомбу. «Головне — не зачепити її, — пульсувала думка. — Тільки б вчасно помітити і не зачепити. Знешкодити — то вже не важко. А потім ще одну — вже біля самої скрині».

Іван вже занурився у лаз з головою і раптом чітко почув, як вгорі щось тенькнуло і одночасно під ноги важко гепнула чорна залізяка. Він миттєво вихопився з-під землі і якомога швидше кинувся вбік. У цей час якась страшна сила штовхнула його в спину і підкинула вгору. Більше він нічого не чув і не бачив. Коли отямився, в голові все гуло і шуміло, немов у млині. Вогнем пекло у правому боці. Спробував поворухнутись і аж зойкнув від болю. Намацав рукою щось гаряче і липке. Сяк-так оглянувся. Чимала воронка від вибуху була метрів за десять позаду. «Оце так жбурнуло мене», — зауважив собі з подивом.

На щастя, осколок лише обідрав бік. Одяг прилип до рани і кров уже менше сочилася, але перед очима ще все пливло. Остаточно отямившись, Іван спробував підвестися. Тільки з другої спроби це вдалося. Ніби п’яний, він підійшов до зруйнованої вибухом схованки. Зітхнув:

— «Скриня, напевне, залишилась лежати під двометровим шаром землі. До того ж, вибухнуло лише раз, а там ще одна бомба. Треба бути самовбивцею, щоб продовжувати розкопки».

Лепетченко пошукав поглядом коня. Того ніде не було видно. Ще деякий час він тримався за дерево, потім понуро поплентав з лісу, сподіваючись по дорозі побачити коня. Він картав себе за ту давню ідею з бомбами, за необачність і взагалі за те, що стільки зарікався покинути й думати про золото і не стримався від пошуків. «А може я не так зрозумів натяк Махна? — зупинився він як укопаний. — Може він не цю схованку мав на увазі? Тоді, виходить, я порушив страшну клятву, і Бог мене за це ледве не покарав!»

До розпачу знесилений жахливою пригодою, Лепетченко брів і думав про те, що повернення з-за кордону не принесло йому щастя. Не виправдав він і сподівань батька Махна. Чорна смуга невдач позаду і невідомо, що чекає його попереду. А тут ще й ГПУ спокою не дає, стежачи мало не за кожним кроком. «Треба забиратися звідси, — вирішив він, — хоча б ненадовго. Зникнути для всіх. Пожити спокійно. Бути вільним. Хіба не цього він прагнув усе своє життя? Але чи можна бути вільним? І взагалі, що означає: бути вільним?»

Лепетченко не вперше ставив перед собою ці запитання і ніколи не міг знайти на них відповіді. Коли він ще перебував поряд з Махном і слухав його, все здавалося зрозумілим і досяжним. А самотужки, ой же, як важко у всьому розібратися і відшукати вірний шлях. Це все одно, що навмання блукати в темному лісі та ще й із заплющеними очима.

Іванові на мить здалося, що він справді заблукав, попрямувавши не в той бік. Але то лише на мить. Попереду виднілася прогалина, і він пішов туди.