Заборонені чари

Розділ 28 Питання життя та смерті

Коли в кімнаті спалахнуло світло, це лише потурбувало міцний Стенів сон. А прокинувся він від того, що хтось став шарпати його за плече.

Стен ліниво розплющив очі й побачив схилені над ним обличчя Маріки та Аліси. Обидві дівчини були дуже схвильовані.

— Що сталося? — запитав він.

Маріка присіла на край ліжка і сплела пальці рук. Її обличчя було бліде, як від переляку, а погляд нервово бігав по кімнаті.

— Щойно телефонувала пані Волш.

— І що?

— Вона попередила, щоб після півночі в замку нікого не було. Зовсім нікого. Мовляв, це питання життя та смерті.

— Що ще?

— Більше нічого… майже нічого. Двічі повторила це — спершу батькові, потім мені, коли я взяла слухавку. Я намагалася з’ясувати, в чім річ, але вона лише сказала, що було вирішено повернутися до початкового плану. Оце і все. Мабуть, думала, що нам пояснить Кейт.

— І що це значить? — запитав Стен, прогнавши рештки сонливості.

— Гадаю, Послідовники збираються напасти на Норвік, щоб захопити мене. Може, й Алісу заразом. Я вже думала про це, коли дізналася, що Кейтовим завданням було знайти шлях до нашого світу. Вочевидь, після його з Джейн зникнення Послідовники не знайшли нових можливостей підібратися до нас, тому наважилися на крайній захід.

Аліса згідно кивнула:

— Напевно так і є. Боюсь, тут зіграло свою роль і моє рішення кинути навчання. Якби я залишалася в університеті, вони б, може, ще зачекали. Там була одна дівчина, ми з Марікою розповідали про неї панові Стоїчкову… коротше кажучи, Послідовники могли ще тішитись якимось сподіваннями приставити до мене нового шпигуна. А так…

— Це вже не має значення, — урвала її Маріка. — Що сталося, те сталося. І тепер ми мусимо якось виплутуватися.

Стен зробив був рух, щоб підвестися, але зупинився. Аліса зрозуміла його натяк і хутенько відвернулася від ліжка. Маріка ж відвертатися не стала, оскільки брат спав у білизні. Стен відкинув убік ковдру, сів поруч з сестрою і поспіхом почав одягатися. Годинник на шафці біля ліжка показував двадцять на сьому — певна річ, вечора.

— Часу до півночі вистачає, — сказав Стен, натягуючи штани. — Проте зволікати не варто.

— Атож, — погодилася Маріка. — Йдемо звідси негайно. Мого батька, мабуть, оселимо в тітки Зарени, вона відрекомендує його, як далекого родича, і подбає про нього, поки нас з Алісою не буде…

— Як це не буде? — здивувався Стен. — Ти ж сама сказала, що ми йдемо з Норвіка.

— Так, ідемо. Вірніше, розходимося. Ми з Алісою лишаємось тут, у світі МакКоїв. Здається, це вже вирішено… в принципі. А зібрати Раду, щоб провести формальне голосування, ми явно не встигнемо. Зараз викличемо пана Стоїчкова — і нехай він швиденько вирішує, чи надішле з нами Міятовича, чи супроводжуватиме нас сам. Особисто я згодна на обидва варіанти.

— Ти сама не уявляєш, які дурниці верзеш, — сказав Стен. — Це вже неможливо.

— І справді, — підтвердила Аліса, продовжуючи стояти обличчям до зашторених вікон. — Хіба не зрозуміло, що ми запізнилися? Якщо Послідовники готують уночі напад, то вже зараз тримають Норвік під пильним наглядом. Ми не зможемо непомітно прослизнути повз них.

— Зможемо! Я добре вмію відводити очі.

— Простим людям, так, — зауважив Стен. — А Послідовники — не прості люди. Якби ми бодай знали про їхні можливості… але ми не знаємо. Відомо лише те, що Кейтові вдалося вистежити тебе, не викликавши жодних підозр. А отже, Послідовники здатні багато на що.

— Все одно варто ризикнути.

— Це буде нерозсудливий ризик. І невиправданий.

— Ні, виправданий! — наполягала Маріка. — Ми не маємо іншого вибору. Якщо Послідовники захоплять Норвік, але не знайдуть нас, то влаштують тут засідку. А якщо їм доведеться піти звідси, вони неодмінно зруйнують обидва портали. Так чи інак, ми назавжди втратимо зв’язок з цим світом.

— Помиляєшся, — заперечила Аліса. Оскільки Стен уже вдягнувся, вона змогла повернутися до них. — Ти забула про Кейта. Він знає шлях між нашими світами і має доступ принаймні до одного з порталів Послідовників. А може, й до кількох.

— Саме так, — підхопив Стен. — Один такий портал точно не перебуває під наглядом, адже Кейт і Джейн змогли потай від інших Послідовників потрапити до Мишковара. Через цей портал ми й повернемося до світу МакКоїв.

— А якщо Кейт відмовиться нам допомагати? — не вгавала сестра. — Це правда, він зрадив своїх. Він не повідомив їм, що зумів вистежити мене. Проте вберегти наш світ від вторгнення Послідовників — це одне; а зовсім інше — цілком стати на наш бік, на бік ворога, виступити проти одноплемінників, проти власних батьків.

— Ну, щодо батьків ти перебільшуєш, — сказала Аліса. — Не знаю, яку позицію займає Кейтів батько, а от пані Волш на нашому боці. Вона ж щойно попередила нас про небезпеку.

— Отож-то й воно, що лише щойно. Чому не раніше — ти про це подумала? А я подумала! — Маріка схопилася на ноги й нервово заходила по кімнаті. — Ти дуже помиляєшся, коли вважаєш пані Волш нашим союзником. Вона просто не хоче, щоб я загинула або потрапила в полон — бо, на її думку, я надала притулок Кейтові та Джейн. Очевидно, вона міркувала так: якщо я постраждаю з вини Послідовників, то її діти потраплять у дуже скрутну ситуацію. Ось чому вона попередила нас про небезпеку! А попередила лише зараз — скажемо прямо, надто пізно, — саме тому, що не хотіла давати нам забагато часу на роздуми і приготування; не хотіла залишати нам інших шляхів для відступу, крім повернення до нашого світу. І я впевнена, що Кейт тільки зрадіє цьому. В своєму листі він переконував мене негайно знищити портал Конора, просив забути про цей світ. Він не допустив проникнення Послідовників до нашого світу; але він і не допоможе нам боротися проти них у світі МакКоїв.

— Навіть у тому разі, якщо стане твоїм чоловіком? — запитала Аліса.

— Навіть у цьому разі, — підтвердила Маріка, зупинившись. — Я не зможу кохати людину, яка зрадить свій рід. Думаю, Кейт не дурний і розуміє це.

— Тоді виходить, що він не має жодних шансів одружитися з тобою, — сказав Стен.

Вона відвернулася і глухо мовила:

— Ні, має. Коли Кейт опиниться в такому становищі, що його допомога дозволить уникнути значних жертв як з одного, так і з іншого боку, то це вже не буде зрадою. Якщо Кейт побачить, що з ним чи без нього ми однаково переможемо Послідовників, позбавимо їх влади, то… Але для цього треба зберегти нашу присутність у світі МакКоїв.

„То он чому ти так рвешся до бою, сестричко,“ — співчутливо подумав Стен. — „Ради цього ти ладна поставити під загрозу своє та Алісине життя… Вибач, рідна, та я не маю іншого вибору.“

І він щосили вдарив її сонними чарами.

Маріка зреаґувала дуже швидко — але не досить швидко. Вона не встигла вчасно сконцентруватися на захисті, бо сама готувалася до нападу і, зосереджена на цьому, втратила кілька дорогоцінних миттєвостей. А проте, вона майже змогла нейтралізувати братові чари, і лише пропущений перший удар не дозволив їй перейти в наступ.

Маріка боролася зі сном майже півхвилини, а Стен весь цей час не послаблював тиску і вражався сестриній силі та стійкості. Йому б нізащо не вдалося здолати її, якби вона не була такою знервованою…

Врешті Маріка прошептала:

— Негідник!.. — і втратила притомність.

Останнім зусиллям Стен трохи загальмував її падіння, щоб встигнути підбігти до неї й підхопити на руки.

— Що сталося? — запитала стурбована Аліса.

Стен поклав Маріку на ліжко й ніжно поцілував її в лоба.

— Вона спить, — відповів він, випроставшись. — Я приспав її.

— Навіщо?

— Щоб не утнула дурниці. Я мало не запізнився. Вона збиралася зробити зі мною те ж саме.

— Наслати чари?

— Так. Маріка зрозуміла, що я не поступлюся, і вирішила усунути цю перешкоду.

Аліса похитала головою:

— Маленька дурепа… Хоча по-своєму вона мала рацію. Якщо ми втратимо норвікські портали, а Кейт відмовиться нам допомогти…

— Не відмовиться, — запевнив її Стен. — Ми просто не скажемо йому про втрату Норвіка і поставимо його перед вибором: або ви з Марікою спробуєте самі сховатися від Послідовників, або він допоможе вам, відкривши шлях через свій безпечний портал. Якщо Кейт справді кохає Маріку, то обере останнє. З його боку це не буде зрадою.

— Зате з нашого буде обман.

— Не заперечую. Хоча волію називати це військовою хитрістю. А взагалі, є багато способів схилити Кейта до співпраці, не лише хитрістю чи примусом. — Стен гмикнув. — А що ж до примусу, то я сподіваюся, що після цієї ночі в нас з’являться полонені, з якими можна буде не панькатися.

Він підійшов до шафи, розчинив дверцята й активував портал. Легесенько смикнув за „нитку“, що вела до порталу в королівський покоях палацу Доме-ді-Редже у столиці Ібрії. Відповіді не надійшло, і тоді Стен покликав гучніше, щоб напевне розбудити Флавіана. Але марно — він не озивався. Схоже, його не було ні в палаці, ні в усій Паланті.

Стен відпустив цю „нитку“ і знайшов іншу, що належала порталові в північній королівській резиденції Флорешті. Два роки тому там було завершено капітальний ремонт, споруджено портал, і відтоді Флавіан частенько туди навідувався. Комендантом замку був Авреліан Струдза, справжній батько ібрійського короля, проте Флавіанові візити були пов’язані не з ним — їхні стосунки й далі залишалися суто формальними. Флорешті стояв у лісовій глушині, і там Флавіан відпочивав від напруженого столичного життя, від натовпу придворних, спілкуючись лише зі своїми зведеними братами та сестрою — Авреліановими дітьми. Раніше Флавіан ставився до них так само прохолодно, як і до батька, але останнім часом ситуація змінилася, він поступово заприязнився з ними, а особливо близько зійшовся з сестрою Мірчією.

Стен знав про це лише з розповідей знайомих. Сам він не зустрічався ні з Авреліаном Струдзою, ні з його дітьми й ніколи не бував у Флорешті. Флавіан жодного разу його туди не запрошував, а Стен не нав’язувався, хоча й почував від цього прикрість. Він швидко збагнув, що причина тут у Мірчії — Флавіан просто не хотів ризикувати, знайомлячи їх, бо чудово знав про Стенову слабинку до юних дівчат. Усвідомлення того факту, що навіть близькі друзі воліють ховати від нього своїх сестер, було для Стена вельми неприємним…

Цього разу відповідь на виклик надійшла негайно:

„Стеніславе, ти?“

„Так, я.“

„Якщо надумав вибачатися, то не варто. Я не мала дитина… Ні, стривай! Я відчуваю твоє хвилювання. Що сталося?“

Флавіанові думки йшли повільно через різницю в часі, але були чіткі та ясні, без найменших ознак сонної сплутаності. А між тим, за Стеновими розрахунками, зараз в Ібрії було близько півночі.

„Так, дещо сталося,“ — відповів він. — „Ти можеш зайти?“

„Гаразд. Зажди трохи, я вдягнуся.“

„Добре, чекаю,“ — сказав Стен.

Він перервав зв’язок і відступив від порталу. Аліса запитливо глянула на нього:

— Ти викликав пана Стоїчкова?

— Поки тільки Флавіана. Передовсім треба перенести нашу сплячу красуню в безпечніше місце.

Аліса підійшла до Маріки, розправила її коротеньку спідничку, потім схилилася на нею з явним наміром поцілувати, але вчасно похопилася і просто погладила її розкішне золотаве волосся.

— Зараз вона мов янголятко. Така юна, чарівна й невинна… З нею точно все гаразд?

— Не турбуйся. Годин за вісім або дев’ять вона прокинеться й почуватиметься чудово. Часом я сам насилаю на себе такі чари, коли треба гарно виспатися. — Лише зараз Стен звернув увагу, що в цій напруженій ситуації вони цілком природно й невимушено перейшли на дружнє „ти“. — От що, Алісо. Приведи-но сюди сера Генрі. Боюсь, мені вже не вдасться відтягти знайомство з ним.

— Я саме збиралася це запропонувати, — сказала вона. — Мабуть, дядько вже хвилюється.

— Підготуй його до того, що він мусить покинути Норвік. І, мабуть, назавжди. Розумію, це буде важко.

— Ще б пак…

Щойно Аліса залишила кімнату, як Стен відчув, що до порталу намагається під’єднатися інший портал. Він дав на це дозвіл, а за кілька секунд з шафи вийшов Флавіан. Ібрійський король був одягнений похапцем, руде волосся стирчало на всі боки, але на його обличчі Стен не помітив жодних слідів сну.

— Що трапилося, Стеніславе? — запитав він. — Сподіваюся, ти не марно… Отче Небесний! Що це з Марікою?

— Все нормально. Вона просто спить.

— В одязі?

Стен стисло, але вичерпно розповів, що сталося. Флавіан вислухав його уважно, не перебиваючи, потім поставив кілька запитань, дещо уточнив і врешті виніс свій вердикт:

— Ти правильно вчинив. Маріка — справжнє чортеня. Її треба забрати звідси.

— Тому я найперше викликав тебе. Пам’ятаю, ти пропонував оселити Маріку, її батька й Алісу в своєму Флорешті. Гадаю, так буде надійніше, ніж у тітки Зарени… Гм. Якщо ти, звичайно, не передумав.

— Ні, не передумав, — відповів Флавіан. — Хоч ви зі Стоїчковим обійшлися зі мною по-свинськи, своїх слів я назад не беру.

— Флавіане, зрозумій…

— Я розумію, Стеніславе. У мене був час про це подумати, і я думав — спершу сам, потім радився з сестрою, потім знову думав сам… так і не зміг заснути. — Він зітхнув. — Мушу визнати, що на твоєму місці вчинив би так само. Хоча це мене мало втішає. Я стільки років мріяв про Маріку, лише про неї, не звертав уваги на інших дівчат… Але годі сентиментів. Я готовий прийняти Маріку та її рідних. У Флорешті про них подбають. А що далі?

— Влаштуємо Послідовникам пастку. Спробуємо захопити бодай одного живцем.

— Гарна думка, — схвалив Флавіан. — Тільки тоді нам знадобиться підмога.

— Певно, що знадобиться. Викличемо всіх членів Ради, а в разі потреби залучимо до справи ще з десяток надійних, гідних довіри людей…

Стен зробив паузу. Якраз цієї миті він уловив слабку думку від Аліси. Вона повідомляла, що вони з сером Генрі вже готові йти до нього. Він попросив зачекати ще хвилину, а потім приходити.

— Отже, так, — квапливо продовжив Стен. — Зараз тут буде Марічин батько. Я б дуже хотів, щоб при нашій зустрічі було якомога менше людей.

— Розумію тебе, — сказав Флавіан і підійшов до ліжка, де лежала Маріка.

Він легко підняв її і, як на Стенів погляд, надто вже міцно пригорнув до себе. Маріка щось промимрила вві сні, зручніше влаштувалася на Флавіанових руках і затихла.

— Не впустиш? — занепокоєно спитав Стен.

— Та тут нічого впускати, — з удаваною недбалістю відповів Флавіан.

— От і добре. Віднеси її до Флорешті й зачекай там, я тебе покличу. А тим часом розбуди Стоїчкова й решту наших. Нехай вони будуть готові.

— Так і зроблю.

З Марікою на руках Флавіан ввійшов у шафу, ступив під золоту арку й розчинився в білій імлі. А секунд за десять почувся стукіт у вхідні двері.

— Можна? — пролунав приглушений голос Аліси.

— Так, — сказав Стен.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшла Аліса, а слідом за нею — сивий чоловік старший шістдесяти років, середнього зросту, стрункий, з гордовитою аристократичною поставою, молодявий на вигляд, сповнений сил та здоров’я. В усій його зовнішності не було навіть натяку на те, що зовсім недавно він страждав на смертельну хворобу.

Якийсь час чоловік мовчки розглядав Стена. А Стен дивився на нього й дедалі більше переконувався, що Маріка швидше вдалась у свого батька, ніж у їхню матір. Якщо її схожість з княгинею Ілоною була якоюсь невловною і виявлялася здебільшого в манері ходити, говорити, в жестах, у погляді, в міміці, то від батька Маріка успадкувала свої ясно-сині очі, високе чоло, форму носа та рота, витончені риси обличчя і, мабуть, своє дивовижне золотаве волосся — у сивині сера Генрі не було помітно жодного темного пасма, це була сивина блондина…

— Добрий вечір, ґаздо Стеніславе, — нарешті промовив сер Генрі. Слованською він говорив з дуже сильним акцентом, але цілком розбірливо. — Я багато разів намагався уявити нашу першу зустріч. Проте не думав, що це відбудеться за таких обставин.

— Моє шанування, сер Генрі, — відповів Стен. І поквапився додати: — За Маріку не турбуйтеся. Вона в безпечному місці, і я пропоную вам приєднатися до неї. Аліса вже пояснила, що доведеться залишити Норвік? Надовго, а може, й назавжди.

— Так, пояснила, — сказав сер Генрі з тихим зітханням. — Власне, я й так був до цього готовий. Мені, за великим рахунком, однаково, де доживати решту життя, лише б Маріка була зі мною.

„Та вже ж!“ — подумав Стен без тіні злості чи роздратування.

— Отже, починаємо збирати речі? — запитала Аліса.

— Можна починати, — кивнув Стен. — Швидко, але без метушні, щоб не насторожити Послідовників. Вони нічого не повинні запідозрити… І щоб ніхто не зміг повідомити їх про наші приготування. — Він знову звернувся до сера Генрі: — Скільки в замку слуг?

— Наразі жодного.

— Як це?!

Сер Генрі слабко посміхнувся:

— У нас інші часи, інші звичаї, ґаздо Стеніславе. Нині слуги — дуже дороге задоволення. Вдень у Норвіку є нахожа прислуга, а постійно тут мешкають лише троє: дворецький Браєн, його жінка Матильда — економка та кухарка, а також мій камердинер Джордж. У Браєна та Матильди сьогодні вихідний, і вони вирішили навідати дочку. А півтори години тому Джорджеві зателефонувала дружина його меншого брата Шона. Вона повідомила, що Шон потрапив у аварію й попросила приїхати до лікарні. Звичайно, я відпустив його. От так і вийшло, що ми лишилися самі.

Стен замислився. А тим часом Аліса розвинула бурхливу діяльність, стала вигрібати з шаф та комода свої речі й складати їх на ліжку. Серед іншого, там була купа білизни, і Стен піймав себе на тому, що з якоюсь нездоровою допитливістю розглядає її. Він поспіхом відвів очі й запитав у сера Генрі:

— А вам не здається це підозрілим?

— Особисто мені здається, — озвалася Аліса, не припиняючи складати речі. — Проте я не думаю, що старий Джордж є шпигуном Послідовників. Мабуть, вони навмисно обрали цей день, коли Браєн з Матильдою вільні, щоб було менше свідків. А потім виманили Джорджа — і взагалі позбулися свідків.

— Я теж так вважаю, — сказав сер Генрі.

Стен недбало знизав плечима.

— У такому разі, Послідовники зробили нам послугу. Нам не треба дбати про безпеку слуг, ми можемо спокійно готувати засідку.

— І спокійно збиратися, — додала Аліса. — Стеніславе, чи є обмеження на речі, які ми можемо взяти з собою?

— Обмежень лише два, — відповів він. — На розмір — щоб вони вільно пройшли через портал. Тому ти даремно випатрала свій комод, він спокійнісінько влізе. А також є обмеження на час — до півночі. Це крайній термін.

— Тоді я покваплюся.

Аліса прожогом вибігла з кімнати. Стен провів її поглядом і підійшов до порталу, щоб покликати Флавіана, а потім відкрити шлях для решти членів Ради. Наступні кілька годин обіцяли бути дуже напруженими.