Заборонені чари

Розділ 3 Марічина таємниця

Маріка пішла з бенкету задовго до його завершення під приводом того, що хоче взяти участь у ранковій церемонії відплиття кораблів, а тому, щоб виспатися, їй треба лягти раніше. Стена начебто задовольнило таке пояснення, він звик, що сестра любить поспати. А проте, при прощанні вона прочитала в його занепокоєному погляді невисловлене запитання: „Чи не тому ти так багато спиш останнім часом, що спиш не сама?..“ Маріка поквапилася піти, щоб очі не виказали її збентеження так само відверто, як брат виказував своє занепокоєння. Мабуть тепер, думала вона, прямуючи коридорами замку в супроводі веселеньких від випитого вина придворних панночок, будь-хто з присутніх на бенкеті, кому надто рано захочеться спати, опиниться у Стена під підозрою. Не виключено, що після вечері він вирішить навідатись до них під якимось вигаданим приводом. Але до неї, звичайно, не зайде. Бідолашний братик так боїться знайти підтвердження своїх підозр, що воліє залишити все як є…

Маріка сумно всміхнулася.

„Вибач, Стене,“ — подумала вона. — „Якби ж то я могла розповісти всю правду!..“

Біля своїх покоїв Маріка відпустила придворних панночок, сказавши, що сьогодні не буде традиційних вечірніх посиденьок, а сама, проминувши вітальню, ввійшла до просторої спальні, де на неї вже чекала молоденька покоївка. З її допомогою Маріка зняла з себе вбрання та прикраси, надягла нічну сорочку і вляглася в ліжко. Тим часом покоївка віднесла до ґардеробної її розкішну сукню з золотої парчі та шовкові нижні спідниці, а повернувшись, загасила всі свічки в спальні за винятком однієї, на низенькій шафці поруч ліжка, й шанобливо спиталася:

— Вам більше нічого не треба, пані?

— Ні, золотце, можеш іти.

— Добраніч, пані.

— І тобі також.

Уклонившись, покоївка зробила була кілька кроків у напрямку дверей, а потім нерішуче зупинилася.

— Пані… — почала вона і замовкла, вагаючись.

— Ага, розумію, — сказала Маріка, зручніше влаштувавшись на подушках. — Знову призначила побачення своєму приятелеві?

— Ну… так, пані. Але обіцяю повернутися ще до світанку.

— Гаразд, іди, — кивнула Маріка. — Бажаю гарно розважитися.

— Дякую, пані! — зраділа покоївка.

Коли вона залишила спальню, Маріка про всяк випадок пролежала ще зо чверть години, тоді вибралася з ліжка і пройшла до ґардеробної. Там вона привела в дію простеньке закляття — і кімнату залило м’яке жовтувате світло, яке випромінювала скляна куля, наполовину вмурована в стелю. Такі маґічні світильники були в усіх особистих кімнатах Маріки та Стена, але вони користувалися ними лише тоді, коли залишались наодинці або в присутності родичів-Конорів, а при сторонніх задовольнялися звичайними свічками. Хоча люди й здогадувалися, що князь та його сестра реґулярно вдаються до чарів, було зовсім небажано демонструвати це відкрито. З тих самих міркувань, узимку, наприкінці осені й на початку весни Стенові з Марікою доводилося про людське око палити в себе каміни, хоча насправді їхні помешкання зігрівали спеціальні чари, накладені на підлогу та стіни.

У ґардеробній Маріка скинула нічну сорочку, надягла білизну та панчохи, взула туфлі, а потім відчинила одну з шаф і відсунула вбік задню стінку, за якою був потаємний відділ, де зберігалася одіж, яку тут ніхто не носив. З-поміж різних речей вона вибрала коротку чорну спідницю, білу шовкову блузку та темно-червону жакетку і вдягла їх. Потім скріпила золотою шпилькою волосся, прискіпливо оглянула себе в дзеркалі й кокетливо підморгнула своєму відображенню, всміхнувшись на думку про те, як відреаґував би Стен, побачивши її в такому вбранні. Загалом, Маріка не була в захваті від тамтешньої моди, вона полюбляла вдягатися розкішно й вишукано, прикрашати себе коштовностями — щоб одразу було видно, що вона князівна, а не якась простолюдинка. Разом з тим, їй подобалося носити коротку спідницю — у неї були гарні ноги, довгі та стрункі, і їй приємно лоскотало нерви, коли зустрічні чоловіки, відверто або нишком, милувалися ними. Проте найбільше Маріка цінувала взуття та білизну. Звичайно, як тут, так і там зустрічались погані й гарні речі; але гарне взуття звідти було справді гарним — легким, зручним, красивим, ніде не тисло, не промокало, не псувалося від вологи. А про гарну білизну звідти й говорити не варто — Маріка так звикла до неї, що ніяку іншу носити вже не могла. Надто ж це стосувалося трусиків, яких тут ще ніхто не вигадав. Раніше вона спокійнісінько обходилася без них, власне, й зараз не завжди надягала їх до тутешнього вбрання з довгими пишними спідницями, але в особливі жіночі дні вони ставали просто незамінними. А от у тамтешньому одязі ходити без трусиків було взагалі ризиковано.

Закінчивши причепурюватися, Маріка видобула з тієї ж таки схованки сумочку з крокодилової шкіри й лялькову голову натурального розміру з довгим золотавим волоссям, після чого знову замаскувала потаємний відділ і зачинила шафу. Почепивши пасок сумочки на плече, вона загасила в ґардеробній світло й повернулася до спальні. Там накидала під ковдру кілька малих подушок, вміло надавши їм форму свого тіла, і примостила до цього опудала лялькову голову, затуливши її обличчя золотавими кучерями. Тепер, якщо хтось зазирне до спальні, то в тьмяному світлі однієї свічки не помітить нічого підозрілого. Втім, завжди існував ризик, що виникне нагальна потреба розбудити її посеред ночі — от тоді буде справжній скандал! Проте за три роки цього ще жодного разу не траплялося.

Переконавшись, що зробила все як треба, Маріка ввійшла до суміжного зі спальнею кабінету, який, разом з рештою цих покоїв, раніше займала княгиня Ілона. Упродовж двох років по її смерті вони лишались незамешканими в очікуванні своєї нової господині — юної Анішки, князівни Сеанської. Проте за місяць до весілля зі Стеном вона несподівано захворіла і невдовзі померла. Стен украй важко переніс цю втрату і відтоді навіть чути не хотів про нову наречену. Його шлюб з Анішкою планувався віддавна, ще коли обоє були дітьми, і він так звик до цієї думки, що просто не міг уявити на її місці іншу жінку. Саме тому Стен запропонував сестрі переселитися в помешкання їхньої матері. Дев’ятирічна Маріка, не здогадуючись про справжню причину братового рішення, дуже раділа, що її нарешті визнали дорослою…

В кабінеті Маріка також запалила маґічний світильник (тут він був схований у люстрі для свічок) і поглянула на годинник, що висів на стіні між двома заштореними вікнами. Як і більшість предметів оздоблення кімнати, цей годинник належав її матері, і був він мало що просто дивним. Його циферблат поділявся не на дванадцять, як звичайно, рівних частин, а на двадцять чотири — таким чином, за добу мала стрілка робила не два обороти, а один. Вірніше, так поводилася одна з малих стрілок — а їх було дві, так само як і великих: пара червоних і пара чорних. Чорні стрілки йшли точно, зате червоні поспішали майже вдвічі. Якщо вірити їм, то доба минала за дванадцять годин і п’ятдесят чотири хвилини нормального часу. Цей годинник було виготовлено років вісімнадцять, а то й двадцять тому на спеціальне замовлення княгині. Стен вважав їх просто одним з материних дивацтв; так само думала й Маріка, аж поки не з’ясувала, що за цим криється.

Червоні, „неправильні“ стрілки показували за двадцять хвилин першу по півдні. Маріка підійшла до протилежної стіни, вздовж якої стояли шафи з книжками. Вільну ділянку стіни між двома шафами прикривав старий вицвілий ґобелен, на якому було зображено чи то невідомого святого, що творив чергове диво, чи то алхіміка в розпал якогось досліду. Щодо цього Маріка зі Стеном не могли дійти однозначного висновку, але з огляду на те, чим займалася їхня матір за життя, схилялися до другого варіанту.

Утім, Маріку цікавив не сам ґобелен, а те, що було за ним. Вона потягла за шовковий шнурок, що висів збоку, і ґобелен, згортаючись у рулон, піднявся догори, оголивши прямокутник стіни, вкритий вигадливим візерунком з різнокольорових каменів, які не мали жодної цінності для ювелірів, але були надзвичайно цінними для людей, що зналися на чарах. Тисячі дрібних камінців було вкраплено в стіну, здавалося б, навмання, цілком безладно. Виняток становив лише зовнішній контур у формі арки заввишки близько двох метрів і півтора завширшки; а от усередині, на погляд невтаємниченого, панував повний хаос. Проте Маріка належала до втаємничених, і в цьому позірному хаосі вона бачила строгий порядок, бездоганну точність і гармонію маґічних зв’язків. Уся конструкція була неймовірно міцною, майже монолітною. Звичайна людина без чаклунського хисту не змогла б виколупати зі стіни навіть найменшого камінця; та й сама стіна була твердіша за граніт.

Ця хитромудра споруда зі з’єднаних докупи чаклунських каменів називалася порталом. Його побудувала для себе княгиня Ілона, коли двадцять сім років тому вийшла за князя Всевлада й перебралася з Любляна до Мишковича. Після її траґічної загибелі портал, як казали в таких випадках, став мертвим, оскільки княгиня не подбала про те, щоб налаштувати його на своїх дітей. Тоді Маріка була ще мала, а Стен уже мав у батьковому кабінеті свій власний портал — його також спорудила княгиня й подарувала синові на дванадцятиліття.

Вважалося, що мертвий портал втрачено назавжди, бо отримати над ним контроль можна лише від його господарів — людей, на котрих він налаштований; а коли таких немає, то до нього вже ніяк не підступитися. У тому, що Маріка спростувала цю, здавалося б, незаперечну істину, була чимала заслуга Стена, який катеґорично заборонив сестрі споруджувати в Мишковарі новий портал, а налаштувати на неї свій відмовлявся, бо хотів контролювати всі її віддалені контакти. Він запевняв Маріку (і сам щиро в це вірив), що не має наміру обмежувати її свободу, а просто намагається вберегти від спокус, перед якими дівчина в підлітковому віці може не встояти.

Проте Маріка, якій на той час щойно виповнилося тринадцять, не оцінила належним чином добрих намірів брата. Не наважившись на пряме порушення заборони, вона, бувши ще наївною й недосвідченою, надумала оживити материн портал. Якби Маріка знала, скільки її старших родичів-Конорів зазнали невдачі за схожих обставин, лише змарнувавши час та сили, вона б, певна річ, відмовилася від свого наміру. Але Маріка знала лише те, що портал не діє, оскільки не налаштований на жодного з нині живих людей. Тож вона вирішила виправити ситуацію, самостійно налаштувавши його на себе.

І як не дивно, їй це вдалося! Після двох тижнів напруженої роботи портал знову ожив. Таким чином, Маріка заощадила щонайменше два місяці — адже спорудження й налагодження нового порталу, залежно від обставин, потребувало від двох до трьох місяців щоденної праці.

Попервах Маріка збиралася викликати брата і вже наперед насолоджувалася його безмежним подивом та розгубленістю — бо тепер він нічого не зможе вдіяти, йому доведеться змиритися з тим, що сестра має власний портал і користуватиметься ним на свій розсуд. Щоправда, Стенові могла спасти на думку дурна ідея (задля сестриного блага, зрозуміло) замурувати кабінет, а то й переселити її в інші покої — і така перспектива змусила Маріку переглянути свої плани. Вона вирішила до пори до часу нічого не розповідати братові, а натомість звернутися за порадою до своєї тітки Зарени, меншої материної сестри, яка мешкала в Любляні, столиці Істрії.

Маріка неодноразово відвідувала тітку Зарену (або разом зі Стеном, або сама, коли брат тимчасово на давав їй доступ до свого порталу), тому серед тисяч „ниток“, які поєднували материн портал з іншими, вона легко знайшла ту, що вела в Люблян, у дім, де до заміжжя проживала княгиня Ілона… І тут на Маріку чекала величезна несподіванка: „нитка“ надавала їй інформацію про напрямок та відстань — а це було можливо лише в тому випадку, коли портал на іншому кінці налаштовано на неї. Маріка перевірила й переконалася, що це справді так: шлях був відкритий, вона не потребувала тітчиного дозволу, щоб пройти по ньому. Це було надзвичайно дивно і просто неймовірно! Налаштувавши на себе мишковарський портал матері, Маріка якимсь незбагненним чином отримала вільний доступ до її люблянського порталу… і не лише до нього!

Ще один відкритий шлях вів далеко на схід. Будівля, де знаходився портал, стояла на захмарній вершині гори і на момент Марічиних відвідин була порожня, та аж ніяк не занедбана. За всіма ознаками, там часто бували люди, і Маріка, провівши обережне розслідування, з’ясувала, хто вони. А серед них… Маріка була заінтриґована!

Всупереч її очікуванням, портал у Стеновім кабінеті, як і раніше, був недоступний для неї. Згодом Маріка, обравши слушну мить, ніби між іншим розпитала брата, і він їй розповів, що княгиня, спорудивши для сина портал, не стала проводити його остаточне налагодження — завершальну частину роботи виконав сам Стен.

Утім, це було згодом. А тоді Маріка й думати забула про братів портал, коли знайшла третю „нитку“, шлях уздовж якої також був вільний для неї. З порталом по той бік коїлося щось незбагненне. Він був то на півночі, то на сході, то десь унизу, а то високо в небі. Якоїсь миті він перебував за тисячу миль від Мишковича, за секунду опинявся зовсім поруч, а потім переносився в таку неймовірну далечінь, що звичні міри довжини втрачали будь-який сенс. Таких відстаней у природі просто не існувало!

Тут, мабуть, варто було й справді звернутися за порадою — якщо не до Стена, то до тітки Зарени, — але Марікою оволоділа жага дослідника. Вона розуміла, що за тим порталом криється щось надзвичайне та дивовижне, вона хотіла сама розкрити цю таємницю, а не ділитися нею зі старшими, які майже напевне перехоплять у неї ініціативу.

В той незабутній день, 14 лютня, Маріка наважилася зробити крок у невідомість. Цей крок змінив усе її життя…

Притримуючи лівою рукою шнурок, щоб не падав ґобелен, Маріка вказівним пальцем правої руки доторкнулася до семи найбільших каменів у візерунку. При цьому вона проказала сім слів — мовою, якої тут ніколи не існувало:

— Richard Of York Gave Battle In Vain. [1]

Власне, самі слова не мали в маґії великого значення; важливо було те, що в них вкладалося. А справжні майстри взагалі воліли обходитися без слів, навіть мовлених подумки. Як на свій вік, Маріка дуже вправно творила безсловесні закляття, тому не страждала від комплексів і час від часу дозволяла собі супроводжувати чари словами, проте намагалася уникати банального несмаку, на зразок „червоний-оранжевий-жовтий-зелений-блакитний-синій-фіолетовий“.

Після сьомого доторку всі семеро каменів замерехтіли сімома барвами веселки. Маріка легенько махнула рукою — і зовнішній арочний контур засяяв, мов золото в яскравих сонячних променях.

Потім вона знову, вже в зворотній послідовності, доторкнулася до тих самих сімох каменів, цього разу нічого не промовляючи. Ділянка стіни з вигадливим візерунком щезла, і весь простір під сяючою аркою мовби застелило густим білим туманом.

Маріка загасила маґічний світильник у кабінеті й сміливо ступила в туман. Останньої миті вона відпустила шнурок, ґобелен повернувся на попереднє місце, приховавши за собою портал. Навіть якщо її відсутність викриють, то напевно вирішать, що вона непомітно вислизнула зі своїх покоїв і тепер десь вештається по замку. В гіршому разі — спить у чиємусь ліжку…

А Маріка перебувала в крихітній комірчині без вікон, на невідомій відстані від Мишковича і в невідомому кінці світу. А вірніше — в невизначеному. Звичні уявлення про відстань та напрямок наразі втратили будь-який сенс. Навіть час переставав бути абсолютом — тож недаремно годинник у кабінеті мав дві пари стрілок, що йшли з різною швидкістю.

За Марічиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комірчині більше нікого немає, вона видобула з сумочки маленьку світлову кулю, запалила її, після чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман під аркою миттю розсіявся. На стіні з’явився візерунок з безлічі різнобарвних каменів — але не такий, як у кабінеті.

Останні маніпуляції викликали збурення маґічних сил, від чого світильник у Марічиній руці заблимав, а потім і зовсім згас. Проте ненадовго — за секунду Маріка повернула світло.

„І все ж,“ — подумала вона, — „тут краще користуватися електричним ліхтарем.“

Ця думка виникала в неї щоразу, коли маґічний світильник підводив її при проходженні порталу. Але оскільки викликана цим незручність була короткочасною, вона швидко забувала про своє рішення запастися ліхтарем.

Маріка підійшла до старезних дубових дверей у протилежній стіні комірчини і пильно прислухалася. Вона не відчула присутності людей нагорі, тому спокійно прочинила двері. Почулося тихе скрипіння завіс. „Треба знову змастити,“ — вирішила Маріка. Три роки тому, при її першій появі, вкриті багаторічною іржею завіси скрипіли так пронизливо, що їй аж позакладало вуха.

За дверима починалися круті кам’яні сходи. Маріка піднялася нагору і, задля зайвої остороги, оглянула крізь тоноване скло, яке з іншого боку було дзеркалом, просторе приміщення, залите розсіяним денним світлом, що проникало крізь напівзатулені шторами середньовічні стрілчасті вікна. Всі вони виходили на північ, і пряме сонячне проміння ніколи не потрапляло до цієї кімнати, де зберігалися безцінні старовинні книжки та картини з родинної колекції сера Генрі.

Остаточно переконавшись, що у фамільній бібліотеці нікого немає, Маріка відчинила замасковані під дзеркало дверцята і швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на місце, вона подивилася на своє відображення, поправила зачіску, змахнула зі спідниці та жакетки кілька порошинок, після чого загасила свій світильник і впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бібліотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа сторонні відвідувачі. Сер Генрі не мав досить коштів на утримання свого родового замку і сім років тому був змушений відкрити його для туристів. Екскурсії приносили такий-сякий прибуток, а крім того, статус історичної пам’ятки давав певну податкову знижку.

Вийшовши з бібліотеки, Маріка мало не зіштовхнулася в коридорі з огрядним чоловіком середнього віку, вбраним у ліврею дворецького й картату шотландську спідницю (тобто, звичайно, кілт), з-під якої стирчали занадто худі для його комплекції й дуже волохаті ноги.

Побачивши Маріку, він приязно всміхнувся:

— Моє шанування, міс Мері.

— Добридень, Браєне, — кивнула Маріка. — Рада нашій зустрічі.

— Взаємно, міс. Ви давно приїхали?

— Ні, оце щойно. По дорозі зайшла до бібліотеки, щоб повернути книжку, яку брала з собою. А дядечко в себе?

— Так, міс, у себе, — відповів Браєн. — Сер Генрі дуже зрадіє вашим відвідинам. Він аж молодішає, коли ви приходите. Шкода, що ви буваєте в нас не щодня.

— Мені також шкода, — цілком щиро сказала Маріка.

Перекинувшись іще кількома ввічливими фразами, вони попрощалися, і Маріка рушила коридором до житлового крила замку. Дворецький дивився їй услід і думав про те, яка дивна дівчина ця міс Мері Мишкович. Запросто називає сера Генрі дядечком, хоча вона його родичка не ближче сьомого коліна і прибула звідкись здаля — чи то з Сербії, чи з Боснії, чи з Хорватії… коротше, з якоїсь Югославії. Вперше з’явилася тут понад п’ять років тому, ще зовсім дівчиськом, і відразу полонила серце старого барона. Втім, якраз в останньому нічого дивного немає, адже на той час сер Генрі взагалі був самотній, це вже згодом у нього оселилася двоюрідна онука, леді Аліса. Подив у Браєна викликали несподівані візити міс Мері — жодного разу він не бачив, як вона приїздить і як залишає замок; іноді в нього складалося враження, що вона користається якимсь потаємним підземним ходом, скажімо, в тій комірчині за дзеркалом у бібліотеці. А ще дивним було те, що за межами Норвіка, родового маєтку МакАлістерів, майже ніхто не чув про міс Мері. Вірніше, чули лише про те, що сера Генрі час від часу навідує небога-чужоземка, але нікому не було відомо, де вона мешкає, хто її батьки, навіть саму її бачили лічені рази, та й то разом з леді Алісою, коли дівчата вдвох вибиралися до сусіднього містечка, щоб пройтися по магазинах. У старі часи міс Мері неодмінно запідозрили б у відьомстві — проте зараз люди вже не вірять у чаклунів та відьом, шукають усьому раціональне пояснення…

Відчуваючи на собі доброзичливий і водночас трохи розгублений погляд дворецького, Маріка нишком усміхалася. Дякувати Спасителю, він не бачив її, коли вона вперше з’явилася тут у своєму звичайному вбранні. На щастя першим, з ким вона тоді зустрілася, був сам сер Генрі. І перше, що він сказав при їхній першій зустрічі… О, Маріка ніколи не забуде тих слів!..

Господар замку, сер Генрі МакАлістер, барон Норвіка, сидів за столом у своєму кабінеті й переглядав якісь папери. Це був старий сивий чоловік зі змарнілим лицем, яке, втім, ще зберігало сліди колишньої суворої краси. Коли двері відчинились і на порозі з’явилася Маріка, його сині очі миттю засяяли від радості, а зморшки на обличчі розгладилися.

— Вітаю, люба, — промовив він навдивовижу чистим голосом, позбавленим навіть натяку на старечу хрипоту. — Я так сподівався, що сьогодні ти прийдеш.

Зачинивши за собою двері, Маріка обійшла стіл і поцілувала сера Генрі в лоба.

— Добридень, тату. Я дуже скучала за тобою.

— Я теж скучав, доню, — відповів він, ніжно взявши її за руку. — Вдвоє довше, ніж ти…

…Перші слова, які Маріка почула від нього, коли вони вперше зустрілися, були:

„Oh my God!.. Маріко, донечко, ти в мене така красуня!“

Слованською він говорив дуже незграбно, з жахливим акцентом, але Маріка зрозуміла його.

І тоді вона зрозуміла все…