Заборонені чари

Розділ 34 Перемога та її наслідки

Битва під Інсгваром відбулася на восьмий день після прибуття до міста армії противників узурпатора. Вірне Чеславу військо підійшло до Інсгвара вже через чотири дні, проте Стен, усупереч порадам більшості воєвод і наполяганням князів-союзників, не повів їх негайно в бій, а вирішив зачекати ще кілька днів. Він знав, що ніякої підмоги не буде, тому міг спокійно зволікати час без остраху втратити перевагу і заробляв додаткові очки на свою користь, вдаючи з себе не просто поборника єдності Імперії, а ще й щирого миротворця. Всі ці три дні Стен пропонував командуванню імперської армії умови почесної капітуляції, але всі його пропозиції було рішуче відкинуто головним очільником війська, сином Чеслава, княжичем Вишиградським (він уперто називав себе князем, бо вважав свого батька законним імператором).

І ось, на світанку восьмого дня, Стен наказав дати сиґнал до виступу. Обидві армії зійшлися на рівнині лише за дві милі на північ від фортечних мурів Інсгвара.

Битву було виграно ще до її початку — і зовсім не тому, що сили супротивників були нерівні. Перемога чи поразка визначається не лише кількістю вершників та піхотинців, їхнім вишколом і злагодженістю дій, якістю озброєння та бойовим духом війська. Також багато залежить і від командування, від його вміння правильно обрати тактику бою, здатністю контролювати ситуацію, ухвалювати швидкі та правильні рішення.

Не можна сказати, що в армії Чеслава були бездарні воєводи. Навпаки, вони дуже грамотно вели битву, і якби на Стеновім місці був хтось інший, то ще невідомо, кому б цього дня посміхнулася фортуна. Проте на чолі противників Чеслава стояв князь-чаклун, який, завдяки присутності в лавах ворожого війська шпигунів-Конорів, знав про всі його маневри і з випередженням реаґував на будь-які, навіть найнесподіваніші ходи. А завдяки іншим Конорам, що займали командні пости або були радниками командирів у його власній армії, Стен міг керувати битвою відразу на всіх ділянках, і його військо діяло, ніби один злагоджений механізм.

Крім того, за кілька годин до початку битви з Інсгвара виступили два великі загони, під покровом ночі й під прикриттям все тих же Конорів непомітно обійшли з заходу та сходу табір супротивника і причаїлися в очікуванні умовного знаку. У самий розпал бою Стен дав цей знак — і обидва засадні полки одночасно вдарили в тил ворога з північного заходу та північного сходу.

Битва закінчилася ще до півдня. Супротивника було розбито вщент, син Чеслава загинув, також загинув один князь з-поміж прибічників узурпатора, а ще двоє князів та п’ятеро княжих синів потрапили до полону. Ані сам Стен, ані його союзники-князі не постраждали. І взагалі, втрати серед переможців виявилися такими незначними, що дехто поквапився пояснити це втручанням Небес. Усе місто блискавично облетіла чутка, що буцім сама Свята Ілона допомагала в бою воїнам свого сина. І багато хто в це вірив, особливо серед простолюду.

А втім, якраз у цьому не було нічого дивного. Якщо для мешканців Галосагу княгиня Ілона була передовсім святою заступницею, що ціною свого життя зупинила вторгнення жорстоких друїдів, то в Південному Неметі, як і в решті земель Західного Краю, на драматичні події дев’ятирічної давнини дивилися трохи інакше, надаючи найбільше значення самому фактові знищення ворожого флоту. Тут Ілону вважали войовничою святою і сприймали її смерть не як траґедію, а просто як перехід від земного життя до небесного. Тому місцеві мешканці вважали цілком природним, що Свята Ілона посприяла своєму синові, позаяк правда була на його боці. Так само думало чимало простих воїнів — і не лише з армії переможців, а і з табору переможених. Стен на власні вуха чув, як деякі бранці на всі лади проклинали своє начальство, включно з самозваним імператором та його прибічниками-князями, за те, що вони мали дурість виступити проти сина святої.

Повертаючись на чолі переможного війська в Інсгвар, Стен мав похмурий і спустошений вигляд. Його соратники пояснювали це втомою від величезного нервового напруження, що його зазнає кожен головнокомандувач, який несе всю повноту відповідальності за наслідки своїх рішень. Але причина була не лише в цьому. Ще Стена пригнічувала думка, що сьогодні словани вбивали свої співвітчизників — а все через те, що їхні князі не можуть мирно поділити між собою владу. Перед битвою і в бою він намагався не думати про це, йому не можна було сумніватися в своїй правоті, бо невпевненість командира згубна для його підлеглих. Зате зараз Стена поймали болісні сумніви. Він переконував себе, що пролита сьогодні мала кров дозволить уникнути великої крові в майбутньому, проте це слугувало йому слабкою втіхою. На відміну від тієї великої крові, яка існувала лише в похмурих проґнозах, мала кров, що пролилася сьогодні, була справдешня, вона пролилася за його наказом…

Зі здобутою перемогою Стенові клопоти на сьогодні не закінчилися. Передовсім він віддав необхідні розпорядження щодо поранених — і своїх, і ворожих; наказав сформувати похоронні команди і домовитися з інсгварськими урядниками про місце та порядок поховання загиблих; а також призначив відповідальних за утримання бранців — це доручення він дав найдовіренішим зі своїх помічників, бо не хотів допустити ніякого знущання над переможеними. Ну й, зрозуміло, слід було забезпечити дармовою випивкою вояків, що проливали за нього свою кров.

Потім довелося залагодити ще низку дрібних, але невідкладних справ, і так могло б тривати аж до самої ночі, якби о шостій вечора Предраг, що тепер почувався справжнім господарем Інсгвара, не скликав усіх воєначальників на урочистий бенкет, улаштований ним на честь перемоги. Отож, на превелике Стенове полегшення, решту справ було відкладено на завтра.

Бенкет видався на славу, хоча урочистим його можна було назвати лише протягом першої години. Присутні пиячили так завзято, що вже о сьомій усі були добряче напідпитку, а о восьмій — п’яні, як дим. Стен і сам хотів гарненько напитися, але мусив стримувати себе, бо його мозок, виснажений за час битви інтенсивним обміном думками з іншими Конорами, міг відреаґувати на надмірну кількість алкоголю найнепередбачуванішим чином. Тому він пив дуже помірно, розбавляючи, за ібрійським звичаєм, вино водою, а о пів на дев’яту, розваживши, що вже віддав належне Предраговій гостинності, послався на втому й пішов з бенкету.

Стен і справді почувався дуже втомленим, але його досі не полишало напруження. Дорóгою від князівської резиденції він передумав удаватися до сонних чарів, а визнав за краще відвідати сестру. Сьогодні Стен уже бачився з Марікою, коли по обіді ненадовго заїхав до Лодислава Савича, щоб прийняти привітання від членів Ради, які з цієї нагоди в повному складі зібралися в Залі Дванадцяти. А оскільки ці збори не були офіційними, то Флавіан, з дозволу Стоїчкова, привів з собою Маріку й Алісу. Щоправда, тоді Стенові вдалося перекинутись із сестрою лише кількома словами, а от тепер він вирішив виправити це і провести в її товаристві решту вечора — наразі в Ібрії була лише сьома.

Портал у Флорешті для Стена відкрила Мірчія. Коли він пройшов, вона зустріла його ледь помітною, але напрочуд милою усмішкою:

— Добрий вечір, Стеніславе. Вітаю з перемогою.

— Дякую, — відповів він.

— Хотіла привітати тебе ще вдень, — вела далі Мірчія, — та Флавіан не взяв мене. Можна подумати, що в домі пана Савича не вистачило б для мене місця… А ти, мабуть, прийшов до Маріки?

— Так, — кивнув Стен. — Вона зараз у себе?

— На жаль, ні. Ще о п’ятій вони з Кейтом пішли до пані Зарени. Десь півгодини тому я кликала їх на вечерю, а Маріка відповіла, що вони вже попоїли й обіцяла повернутися щонайпізніше о восьмій. Вчора вдень вони також гостювали в Любляні. А позавчора ваша тітка провела в нас весь ранок.

— Ясно, — сказав Стен.

Княгиня Зарена з першого ж дня пройнялася щирою симпатією до Кейта і беззастережно схвалювала вибір небоги. Стен нітрохи не поділяв тітчиних почуттів — і завинив у цьому сам Кейт… А втім, якщо бути до кінця чесним, то здебільшого провина лежала на Маріці. Кейтові ж можна було лише поставити на карб, що він не знайшов у собі сили протистояти Марічиній забаганці.

Стенові дуже не подобалася сестрина поведінка — а ще більше йому не подобалося те, що нічого не міг з цим удіяти. Коли п’ять днів тому він довідався, що Маріка провела ніч з Кейтом, то аж осатанів і ладен був власноруч задушити цього нахабного молодика. Проте, побачивши сестру, яка просто сяяла від щастя, миттю охолов, Кейта чіпати не став, а щодо Маріки обмежився лише лагідними докорами і попросив більше не чинити так до весілля. Сестра вислухала його, але не послухалась, хоча він їй заприсягся, що в жодному разі не змінить свого рішення і її шлюб з Кейтом — справа вирішена…

Стен повернувся був до ще відкритого порталу, щоб покликати Маріку, та вже наступної миті збагнув, що це невдала ідея. Тітка неодмінно запросить його до себе і, попри пізній час в Істрії, заведе з ним довгу розмову про сьогоднішні події — а Стенові геть не хотілося говорити про це.

— Котра у вас година? — запитав він у Мірчії.

— Десь чверть на восьму. Може, трохи менше.

— Тоді зачекаю тут, — вирішив Стен. — Я, часом, не відірвав тебе від справ?

— Аж ніяк, — відповіла Мірчія, закривши портал. — Щойно я була з Алісою та Джейн, ми просто розмовляли. Ходімо до них?

— Добре, — погодився Стен і разом з Мірчією вийшов з королівської спальні. — Хоча не знаю, як відреаґує на мою присутність Кейтова сестра. Я бачився з нею лише двічі, й обидва рази мені здалося, що вона дуже боїться мене.

Мірчія на ходу знизала плечима.

— Воно й зрозуміло. Адже саме Джейн виказала Маріку Послідовникам.

— Ого! — заскочено мовив Стен. — То ти знаєш про Послідовників?

— Тепер уже знаю, — кивнула вона. — І про них, і про світ Конора-пращура, і про Заборону. Позавчора Флавіан мені розповів. Правда, не думаю, що про все. Наприклад, брат обмовився, що погодив це з паном Стоїчковим, а я не розумію, навіщо питати в нього згоди. Певна річ, пан Стоїчков старший, але ж Флавіан король і має більше влади. Якщо вже йому й звертатись до когось за дозволом, то це до тебе, майбутнього імператора. А ти досі навіть не знав, що я втаємничена.

„Отже, про Раду він промовчав,“ — зрозумів Стен.

А вголос сказав:

— Ішлося радше не про дозвіл, а про пораду. Ми з Флавіаном дуже цінуємо мудрість пана Стоїчкова. І ти станеш її цінувати, коли познайомишся з ним ближче. Коли мова заходить про інтереси нашого роду, ми не можемо спиратися лише на своє становище в суспільстві. Зрештою, і я, і Флавіан такі впливові тільки через наше походження. А Стоїчков здобув авторитет сам, завдяки своєму досвідові й видатному розумові. Тепер збагнула?

— Ну… мабуть, так. От зараз, після твоїх слів, я починаю розуміти. А Флавіан просто ухилився від відповіді на це питання.

— Твій брат молодший за мене на п’ять років, — пояснив Стен. — Йому важче визнати, що він, хоч і король, мусить рахуватися з думкою старших та мудріших. Маріка також не любить це визнавати, а проте завжди слухається Стоїчкова. Про такий послух з її боку я можу лише мріяти. — І він мимоволі зітхнув.

Мірчія співчутливо позирнула на нього.

— От Флавіан не має зі мною таких клопотів, — сказала вона. — Тільки не подумай, що я похваляюся своєю зразковістю. Моїм вихованням завжди займалися батько з мамою. А для Флавіана я просто сестра і друг, йому подобається спілкуватися зі мною.

Вони почали спускатися сходами на третій поверх.

— То це правда, — запитав Стен, — що Флавіан обговорює з тобою державні справи?

— Не зовсім так, — відповіла Мірчія. — „Обговорює“ — невдале слово. Інша річ, що він любить говорити зі мною про справи. Йому так легше думається. Тому він і розповів мені про Послідовників, бо останнім часом мусив багато приховувати від мене. Але не турбуйся — я вмію зберігати таємниці.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Стен.

З четвертого поверху, звідки вони щойно зійшли, долинули ледве чутні звуки музики. Це грав музичний інструмент зі світу МакКоїв, який називався роялем. Того вечора, перед нападом на Норвік, вони добряче намучилися, поки протягли його спершу через кілька дверей, а потім і через портал. Сер Генрі не наполягав на цьому — зате дуже просила Аліса, хоча сама грати не вміла. Згодом вона пояснила Стенові, що просила про це не так задля дядька, як задля Джейн. Уже тоді було цілком зрозуміло, що Кейта з сестрою не можна відпускати назад до їхнього світу, а Джейн, за Алісиними словами, просто жити не може буз музики, тому рояль стане для неї великою втіхою.

— Бачу, Джейн вирішила не зустрічатися зі мною, — зауважив Стен. — Мабуть, піднялася нагору іншими сходами.

Мірчія похитала головою:

— А от і не вгадав. За роялем зараз пан Генрік.

— Звідки знаєш?

— Бо він грає не так гарно. Від Джейниної гри мені аж дух захоплює.

Проте в певному сенсі Стен таки мав рацію. У вітальні на третьому поверсі вони застали тільки Алісу, яка сказала їм що в Джейн розболілася голова і вона пішла до себе. Стен, звичайно, в це не повірив, та й Аліса, коли говорила про подружчин головний біль, навіть не намагалася бути переконливою.

А за чверть години Мірчію покликав її батько. Вона з щирим жалем вибачилась і залишила їхнє товарство. Стен поглядом провів дівчину до дверей, а коли повернувся до Аліси, то помітив на її обличчі несхвальний вираз.

— Обережніше, Стеніславе, — попередила вона. — Я б не радила тобі так дивитися на Мірчію у Флавіановій присутності.

Стен зніяковів.

— Це вийшло безконтрольно. Повір, я й не думав ні про що таке.

— Вірю, — кивнула Аліса. — Та боюся, що Флавіан не повірить. Маріка вважає, що він так довго не знайомив тебе з Мірчією саме через твою… гм, особливу манеру поводження з дівчатами.

— Це правда, — визнав Стен. — Хоча його страхи марні. Я б нізащо не став чіпати Мірчію, бо тоді б мусив одружитися з нею. Вона ж таки королівська сестра.

— Але тобі не пара, — з розумінням кивнула Аліса. — Дарма що її брат король, сама вона не принцеса. А ти маєш узяти шлюб із принцесою, княжою донькою чи онукою. Пам’ятаю, Маріка якось говорила про князівну Деяну Сеанську.

— Це було необхідно, коли я замірявся на титул короля Галосагу, — відповів Стен. — А після сьогоднішньої перемоги імператорський трон і так мій… якщо, звісно, мене не вб’ють. Коли до нашої армії приєднається військо південних князівств, то на шляху до Златовара нас уже ніщо не зупинить.

— Отже, ти й далі збираєшся парубкувати?

— Ні, таки доведеться одружитися. Треба врешті подумати про сина-спадкоємця, який колись стане королем Галосагу.

— Тоді тим більше варто поріднитися з князем Сеанським, — зауважила Аліса. — Адже він володіє столицею майбутнього королівства. Чи я щось не так розумію?

— Загалом так, але тут є певні тонкощі. Насправді князь Сеанський не володіє Лютицею, а лише контролює її, оскільки вона знаходиться в межах його князівства. Проте сама Лютиця, як і столиці інших земель, є імперським містом.

— Тобто, — збагнула Аліса, — вона й так належатиме тобі.

— Атож. І за цих обставин мій шлюб з Деяною буде вигідний не мені, а насамперед князеві Габору, бо дозволить йому, як тестеві імператора, посилити свій вплив на Лютицю. А це мене зовсім не влаштовує. Навпаки, я всіляко сприятиму унезалежненню Лютиці від Сеанського князівства, щоб через кілька років оголосити її західною столицею Імперії. А згодом, як і передбачено нашим планом, я взагалі перенесу свій двір зі Златовара до Лютиці.

— Ага, тепер розумію. Твій переїзд стане тією точкою відліку, з якої розпочнеться поступовий розділ Імперії.

— Саме так, — підтвердив Стен. — Але доти ще треба провести низку підготовчих заходів, зокрема забезпечити умови, щоб у майбутньому владу в наймогутніших князівствах успадкували Конори. Ми вже маємо Мишкович, Істрію та Далмацію. Князь Лакійський готовий оженити свого онука на моїй двоюрідній сестрі Мілені й чекає лише мого сходження на престол. У тітки Зарени є ще дві доньки, так само і в княгині Далмаційської. Проте цього замало — і тому я мушу чимшвидше одружитися.

Аліса здивовано підвела брови.

— А хіба це вихід? Знадобиться щонайменше вісімнадцять… утім, ні, менше, у вас бо ж інші уявлення про зрілість дівчат, ніж у моєму світі. Ну, гаразд, за найкращого розвитку подій мине аж чотирнадцять років, поки перша твоя дочка буде готова до заміжжя. Навіть коли щороку…

— Я не про це, — зупинив її Стен. — Звичайно, мої дочки, так само як і Марічіні, як і онучки тітки Зарени та княгині Далмаційської, вийдуть за княжих синів, щоб згодом на чолі всіх князівств Західного Краю стали Конори. Але це віддалена перспектива. Зараз же йдеться про те, щоб підтягти на вищий щабель влади якомога більше дівиць з нашого роду — і саме цьому має посприяти мій майбутній шлюб. Якщо я одружуся з дочкою якогось знатного жупана, то всі інші його доньки, імператорові своячки, одразу стануть вельми бажаними нареченими для багатьох князів, надто ж коли я запропоную їм у посаг булаву земельного воєводи або владу над імперськими містами. Саме з цієї причини Мірчія мені не підходить. Вона надзвичайно приваблива дівчина, з дуже поважної родини, і хай тебе не вводить в оману, що її батько обіймає посаду коменданта Флорешті. Авреліан Овідіу Лучіан Струдза є найзнатнішим з ібрійських Конорів — якщо, звісно, не рахувати Флавіана. А що зараз він, власник кількох замків і величезних земельних угідь, мусить наглядати за королівською резиденцією — це така витончена Флавіанова помста за те, як він нечемно повівся з його матір’ю. Тож із знатністю в Мірчії все гаразд. Та, на жаль, вона не має сестер.

— І кого ж пропонують тобі за майбутню дружину? — запитала Аліса.

— Є кілька варіантів. Я ще не мав часу розглянути всі їхні переваги та недоліки.

— А Маріка що про них думає?

— Поки нічого. Цю частину плану Рада вирішила приховати від мене до здобуття корони, щоб не навантажувати зайвими клопотами. Лише чотири дні тому Міятович випадково обмовився, і тоді я змусив його розповісти все. А з Марікою досі не мав нагоди порадитися, зараз у неї інше в голові… — Стен скрушно зітхнув. — Ну, чому вона така вперта й неслухняна? Чому не вірить мені? Я ж дав їй слово, що не зміню свого рішення.

Аліса якось невпевнено похитала головою.

— Ти тут ні до чого, Стеніславе. Маріка цілком довіряє тобі. Гадаю, річ в іншому.

— І в чому ж?

Аліса відповіла не одразу. Зо хвилину вона мовчала, і Стен відчував, що її долають сумніви.

— Я читала листа пані Волш, — врешті зізналася вона. — Того самого, про який Маріка просила нас забути.

— Ага, — тільки й сказав Стен.

— Я прочитала його того ж дня, що й Маріка. Мене так вразила її реакція, що я просто не змогла стриматися. Поки ти спав, а вона була з батьком, я знайшла конверт і… — Аліса зупинилася. — Ох! Я ж таки не маю права розповідати.

— Вирішуй сама, я не стану на тебе тиснути, — якомога байдужіше промовив Стен, хоча насправді знемагав від цікавості. Треба сказати, що його дуже спантеличило Марічине прохання забути про існування листа пані Волш, але жодних конкретних пояснень з цього приводу він від неї не добився. Вона присягалася, що так буде краще для всіх, і Стенові не залишалося нічого іншого, як повірити їй, оскільки листа вже було знищено.

— З іншого боку, — знову заговорила Аліса, — ти повинен це знати, щоб утримати Маріку від необачного вчинку. Тільки обіцяй, що нічого не скажеш їй. І взагалі нікому.

— Обіцяю.

— Ну, що ж… Пам’ятаєш, Маріка тоді говорила про припущення пані Волш?

— Що Кейт і Джейн втекли до нашого світу, щоб жити разом? То вони…

— Ні, тут пані Волш помилилася. Проте обставини, що навели її на цей здогад… Коротше, років десять тому між Кейтом і Джейн були такі стосунки, яких не має бути між братом та сестрою. Їхня мати знає про це і вважає, що вони й досі закохані одне в одного.

Коли Стен уторопав, що мала на увазі Аліса, то аж підстрибнув у кріслі.

— Та що ти кажеш?! Мій майбутній зять спав з рідною сестрою?

— Ні. Насправді це не так. Виявляється, Кейт із Джейн не рідні брат і сестра, а лише двоюрідні. Але вони про це не знають.

— І як так сталося?

— Неприємна родинна історія. У Дейни Волш, яку Кейт вважає своєю матір’ю, була сестра Меґан — і саме з нею був заручений Ґордон Волш, Кейтів батько. Потім вони посварилися, заручини розірвали, і невдовзі Ґордон одружився з Дейною. В листі прямо про це не говорилися, але скидається на те, що Кейтів батько крутив одразу з двома сестрами, і в цьому суперництві перемогла Дейна. Трохи згодом з’ясувалося, що Меґан була ваґітна від свого колишнього нареченого, вона народила сина Кейта, а невдовзі по тому загинула. Пані Волш згадала про це побіжно, пославшись на якийсь „траґічний експеримент на шельфі Шеклтона“ — очевидно, Кейт і Джейн добре знають про ті події. Після Меґанової загибелі, її сина забрав Ґордон Волш, а Дейна всиновила його. Їм обом вдалося приховати від Кейта правду.

— Але тоді виходить, що Кейт і Джейн однокровні брат і сестра, — зауважив Стен. — Вони ж від одного батька.

— У тім то й річ, що не від одного, — заперечила Аліса. — У своєму листі пані Волш пояснила, що дуже швидко зневірилась у Ґордоні Волші, а залишилася з ним тільки тому, що не хотіла втрачати Кейта. Вже через два роки після одруження вона покохала іншого — чоловіка на прізвище Смирнов, і саме він є справжнім Джейниним батьком.

— То он воно що! — повільно протягнув Стен. — Тепер зрозуміло, чому Маріка знищила листа. Либонь зі страху, що Кейт досі закоханий у Джейн і може повернутися до неї, коли довідається, що вона йому не рідна, а двоюрідна сестра.

Аліса ствердно кивнула:

— Гадаю, саме тому Маріка й спить з ним до весілля, хоча це суперечить її переконанням.

Стен ненадовго задумався. Потім сказав:

— Дякую, Алісо, що відкрилася мені. До цієї розмови я ще сподівався, що Маріка таки дослухається до моїх умовлянь, але тепер бачу, що цього не буде. Вона не відпустить від себе Кейта, а отже, іншого виходу немає. Завтра, найпізніше післязавтра, я попрошу одного зі священників-Конорів таємно обвінчати їх. А згодом, коли вже стану імператором, влаштую їм бучне весілля, одружу їх удруге — вже для людей, а не для Небес. На щастя, в повторному вінчанні немає нічого протизаконного. Згідно з церковними канонами, весільний обряд для подружньої пари просто підтверджує факт їхнього шлюбу.

— Швидко ж ти все вирішив, — промовила Аліса.

— А тут не було чого вирішувати. Приховавши від Кейта і Джейн правду, Маріка вчинила негарно, навіть підло, і я визнаю це. Проте вона моя сестра, і її щастя для мене понад усе. Нехай хтось інший судить Маріку, нехай вона сама судить себе, нехай її судить Кейт, коли — і якщо — дізнається про обман. Я ж не збираюся ні судити її, ні засуджувати. Просто хочу допомогти їй і — хай так і буде — взяти на себе частку її провини.

Якийсь час вони обоє мовчали.

— А знаєш, — сказала Аліса. — Оце я поділилася з тобою, і мені стало легше. Було дуже важко тримати все в собі. Ще й постійно боятися, що Маріка утне дурницю, спробує зв’язатися з пані Волш і переконати її надалі приховувати правду про Кейтове походження. Власне, тому я й розповіла тобі — щоб ти мав це на увазі.

— Тепер матиму, — пообіцяв Стен. — Обидва Ключі зберігаються в надійному місці, до них Маріка не добереться. Але про всяк випадок я попрошу Стоїчкова та тітку Зарену посилити заходи безпеки.

— Це буде правильно, — схвалила Аліса. — Та колись ми все ж повернемося до світу МакКоїв. Що буде тоді? Чи ти не пустиш туди Маріку?

— Пущу, — відповів Стен. — З мого боку буде великою дурістю, якщо я спробую тримати її на припоні. Міятович має рацію: це так само небезпечно, як розмахувати червоною ганчіркою перед носом у розлюченого бугая. Гадаю, тоді ми просто скажемо Маріці, що нам відомо про її клопіт, і запропонуємо свою допомогу. Ми обов’язково щось придумаємо. Часу маємо вдосталь.

Три дні тому, з огляду на отриману інформацію про Послідовників, Рада одностайно вирішила відкласти поновлення зв’язку зі світом МакКоїв щонайменше на півроку. Передовсім, слід було дати Послідовникам час заспокоїтися через зникнення Кейта і Джейн, а також упевнитися, що зі знищенням Норвіка вони позбулися присутності Конорів у їхньому світі. Крім того, і це було найголовніше, дізнавшись про справжню природу могутності Послідовників, усі без винятку члени Ради перебували в цілковитій розгубленості. Фактично, ворогом Конорів була не ґрупа людей, що називали себе Послідовниками; їм протистояв давній людський страх перед усім незбагненним — але страх до зубів озброєний, здатний не лише огризатися й відбиватися, а й боляче кусатись і стрімко нападати. Цей страх багато що знав і вмів, він був аґресивний і непримиренний. Боротися з Послідовниками, як з окремими особами, було марно. Вони не були незамінні, як Конори, на їхнє місце могли прийти інші люди — з належною освітою й відповідними розумовими здібностями. А таких людей у світі МакКоїв було багато мільйонів.

Попервах дехто з Ради бачив вихід із ситуації в цілковитому викоріненні стародавніх знань — головної зброї Послідовників. Проте Кейт, до якого звернулися за консультацією, назвав цей задум нездійсненним. З ним погодились і Маріка з Алісою. За їхніми словами, тамтешнє суспільство досягло такого рівня розвитку і має такі потужні інформаційні технолоґії, що знищити ті або інші знання, навіть доступні лише вузькому колу обраних, просто неможливо.

Тому Рада зайняла вичікувальну позицію. Одні сушили собі голову над цією проблемою в пошуках прийнятних шляхів її вирішення, а інші, зокрема Стен, змогли цілком зосередитися на не менш важливій задачі — здобуття Конорами верховної влади в Імперії. Одначе думка про Послідовників, що гострили на них зуби з іншого світу, нікому не давала спокою, і за ці кілька днів навіть такі запеклі прибічники самоізоляції, як Любомир Жих та Міла Танич, усвідомили марність своїх сподівань, що, відгородившись від небезпеки, вони зможуть повернутися до колишнього життя. Тому всі й раділи наявності Ключів, які дозволять їм повернутися до світу МакКоїв і, принаймні, бути в курсі того, чим займаються їхні найлютіші вороги…