Розділ 6 План Дункана

Флавіан мало що знав про леґендарне місце, яке називалося Залою Дванадцяти. Йому було відомо лише, що ця будівля розташована в горах, далеко на південному сході й була споруджена ще Дунканом, третім сином Конора-пращура під час його подорожі до Ханського Царства. Відтоді впродовж двохсот років там реґулярно збиралися члени Вищої Ради, щоб спільно вирішувати поточні питання життя Братства. Як виявилося, вони продовжували збиратися й після формального припинення Радою своєї діяльності.

І от зараз приголомшений Флавіан стояв біля вікна в цій самій Залі і, досі не ймучи віри своїм очам, дивився, як дванадцятеро членів Ради, займають місця за круглим столом. Четверо жінок і вісім чоловіків — саме стільки дочок та синів мав засновник їхнього роду. Протягом першої сотні років діяльності Ради кожен представляв одне з дванадцяти колін нащадків Конора, але в міру того, як частішали перехресні шлюби, грані між різними колінами дедалі більше розмивалися, і згодом цим правилом стали нехтувати.

Голова Ради, добре відомий Флавіанові як Анте Стоїчков, впливовий жупан з Далмації, тесть тамтешнього князя, простягнув уперед праву руку, повернену долонею до великого кристалу в центрі стола.

— Я, Дональд з роду Конорів, засвідчую свою присутність на цих зборах. Думки мої чисті, розум ясний, і я готовий нести відповідальність за всі ухвалені тут рішення. Хай допоможе мені Отець Небесний!

Слідом за ним озвалася худорлява сорокарічна жінка, якої Флавіан не знав:

— Я, Альса з роду Конорів, засвідчую…

Далі:

— Я, Кенет з роду Конорів…

— Я, Дункан…

Під склепінням Зали Дванадцяти лунали давні, незвичні імена дітей Конора-пращура. Вони були схожі на ґойдельські, що підтверджувало найпоширенішу версію походження роду Конорів, згідно з якою її засновник (Конор — також ґойдельське ім’я) був друїдом-відступником, що втік з Ґойделів на материк. Щоправда, в цієї гіпотези було чимало опонентів, які цілком слушно вказували на те, що примітивні чаклунські прийоми друїдів не мають нічого спільного з витонченою маґією Конорів. Друїди не володіли від природи якимсь особливим даром, вони народжувалися звичайними дітьми, а чаклунами ставали в дев’ятирічному віці після таємничого і зловісного обряду, під час якого понад половина хлопчиків помирало, а вцілілі, здобувши чаклунські здібності, геть-чисто втрачали піґментацію шкіри, волосся та очей і ніколи не досягали статевої зрілості. А Конор-пращур не був альбіносом і вже точно не був скопцем, раз спромігся залишити по собі дванадцятеро дітей.

Сам Конор майже нічого не говорив про своє походження. Родові хроніки донесли до нащадків лише одне його висловлювання, вкрай загадкове й незрозуміле: „Я прийшов з іншого світу, де чари були заборонені“. Флавіанові, як і решті Конорів, ці слова видавалися цілковитим безглуздям. Як можна заборонити чари? Хто міг їх заборонити? І що це за інший світ? Небо? Пекло?.. Дурниці! Навряд Конор був грішним янголом, а тим паче — повсталим демоном…

Коли надійшла Стенова черга, він не простяг руку до кристалу, а підняв її, запитливо дивлячись на Голову Ради. Здавалося, Стоїчков чекав цього і з готовністю кивнув, пропонуючи йому висловитися.

— Брати та сестри, — заговорив Стен; таке звернення було традиційним у Раді, як данина тим давнім часам, коли в цій Залі збиралися сини й дочки Конора. — Я наважився порушити встановлений порядок, бо не хочу, щоб мої слова було внесено до протоколу зборів. Я сподіваюсь, що сталося звичайне непорозуміння, яке не варто виносити на суд наших нащадків.

У поведінці решти членів Ради не було помітно ні найменших ознак невдоволення, роздратування чи бодай легкого нетерпіння. Вони поставилися до Стенової заяви спокійно і навіть прихильно.

— Кілька годин тому, — після короткої паузи продовжив Стен, — відбулися позачергові збори Ради, на які я не був запрошений і про які не був поставлений до відома. А між тим, ви ухвалили дуже важливе рішення. І хоча я цілком згоден з ним…

— Стеніславе, хлопчику мій, — м’яко зупинив його Стоїчков. Він мовив ці слова так щиро й проникливо, що звернення „хлопчику мій“ нітрохи не образило Стена. — Звісно, я визнаю, що ми вчинили не зовсім правильно, не запросивши тебе на ці збори. Але й твій протест не має під собою вагомих підстав. Вочевидь, ти забув, що за чинним Статутом право голосу при ухваленні такого рішення мають лише члени Ради, що перебувають на цій посаді понад п’ять років. Ти міг лише висловити з цього приводу свою думку, та оскільки ми знали, що ти не матимеш жодних заперечень, нам видалося зайвим запрошувати тебе на збори, в яких ти не був би повноправним учасником. Таке пояснення тебе влаштовує?

Трохи зніяковілий Стен ствердно кивнув, простягнув до кристалу руку і квапливо проказав традиційну формулу відкриття зборів, назвавшись ім’ям Рей. Після нього свою присутність засвідчило ще двоє людей, а відтак усі погляди звернулися до найстаршого з членів Ради, вісімдесятитрирічного чоловіка з довгою та густою бородою, який пропустив свою чергу в перекличці. Це був митрополит Білоградський, найвисокопоставленіший зі священників-Коннорів і третій за ранґом церковний ієрарх у всьому Західному Краї.

— Брати та сестри, — промовив він, на мить замовк, а потім додав: — Діти мої. Ці збори для мене останні, і я перебуваю тут уже не як член Вищої Ради. З вашої згоди я склав з себе повноваження, щоб цілком зосередитися на церковних справах. Насуваються скрутні часи, і мій найперший обов’язок як пастиря — дбати про благо всіх дітей Отця Небесного, незалежно від їхнього походження. Я йду з твердою впевненістю, що мій наступник у Раді наполегливо й самовіддано працюватиме для звеличення та процвітання роду Конорів.

З цими словами митрополит встав і підійшов до Флавіана.

— Флавіане, королю Ібрії! Займи моє місце за цим столом, відсьогодні воно за правом належить тобі. Прийми моє ім’я в Раді — Брюс, тепер воно твоє. Ти ще юний, але вже показав себе розумним та зваженим правителем, і я покидаю Раду зі спокійною душею — справа, якій я віддав сорок років свого життя, в надійних руках.

Митрополит підвів розгубленого Флавіана до свого крісла й жестом запропонував йому сісти. Флавіан підкорився.

— А зараз, брати та сестри, дозвольте залишити вас, — мовив він із сумовитими нотками в голосі. — Прощавайте, і нехай завжди буде з вами Отець наш Небесний та син його Спаситель.

Всі присутні встали, віддаючи шану своєму соратникові. Ніхто не зронив ні слова, хіба що Стен поривався щось сказати, але потім передумав. Митрополит був одним з тих одинадцяти, хто дев’ять років тому допоміг княгині Ілоні ненадовго підкорити Вищі Сили і врятувати Галосаг від нашестя друїдів. Ще шестеро людей з цієї когорти сиділи зараз за цим столом, а четверо вже відійшли до кращого світу — троє загинули невідомими героями, прийнявши на себе частину удару, що призначався княгині, а ще один згодом помер власною смертю. Якраз його місце в Раді й зайняв Стен, син Ілони, князь Мишковицький…

Коли митрополит пройшов через портал, члени Ради посідали, і Флавіан відчув себе в центрі уваги.

— Я… цього… — Він зам’явся. — Я маю скласти присягу?

Стоїчков похитав головою:

— Ні. Просто повтори від свого імені те, що говорили інші. Слова пам’ятаєш?

Флавіан ствердно кивнув і, остаточно опанувавши себе, простяг праву руку до кристалу.

— Я, Брюс із роду Конорів, засвідчую свою присутність на цих зборах. Думки мої чисті, розум ясний, і я готовий нести відповідальність за всі ухвалені тут рішення. Хай допоможе мені Отець Небесний!

Анте Стоїчков схвально мугикнув, сперся ліктями на край столу і сплів перед собою пальці рук.

— Отже, сьогодні двадцять п’яте число місяця красавика, 1412 року від народження Спасителя, п’ять хвилин на третю ранку за златоварським часом. Позачергові збори Вищої Ради Братства Конорів оголошую відкритими. Як вам усім відомо, минулої ночі помер Михайло Другий, імператор Західного Краю. Ця подія знаменує собою початок наступного етапу здійснення плану Дункана від 1381 року.

Стен та Флавіан одночасно поглянули на Арпада Савича, що мав у Раді ім’я Дункан, і тут-таки похитали головами. Савичу було лише трохи за сорок, тож він ніяк не міг тридцять років тому запропонувати Раді свій план.

— Якщо не помиляюся, — промовив Стен, — на той час місце Дункана в Раді посідав мій дід Лодислав.

— Саме так, — підтвердив Стоїчков.

— Але я нічого не чув про його план.

— І не міг чути, — озвалася п’ятдесятирічна Міла Танич із Влохії. — Перед твоїм обранням до Ради план Дункана було засекречено і тимчасово вилучено з архіву.

Стенове обличчя взялося рум’янцем обурення.

— Дуже мило, — промимрив він. — Що ж це виходить…

Стоїчков розчепив пальці й поплескав долонею по гладкій поверхні стола.

— Не гарячкуй, Стеніславе. Ми вчинили так задля твого ж добра. Якби ти ознайомився з планом Дункана відразу після твого обрання, то міг би дійти хибного висновку, що ми залучили тебе до свого кола лише заради втілення цього плану. Визнай, що попервах ти почувався незатишно в товаристві людей значно старших від тебе і тільки згодом набув упевненості в собі. Ти потрібен Раді безвідносно до будь-якого плану; потрібен так само, як і Флавіан. Ви — представники нового покоління Конорів, ви займаєте високе становище в суспільстві й маєте великий вплив як серед наших родичів, так і серед інших людей. Попри свою молодість, ви обоє — визнані лідери, і ваша активна участь у діяльності Ради життєво необхідна для всього нашого роду.

— Все це чудово, — сказав Флавіан. На відміну від Стена, який далеко не зразу освоївся в Раді, він з першого ж дня рвався в бій. — Та повернімося до плану Дункана. В чому він полягає?

— У встановлені влади Конорів над усім Західним Краєм, — відповів Стоїчков. — Власне, ідея не нова, до цього наш рід прагне вже давно, але Лодислав Шубич першим усвідомив усю глибину небезпеки, яку тягне за собою неконтрольоване сходження Конорів на владні вершини в Імперії. Так звані помірковані наївно пропонують не форсувати процес, інакше кажучи, пустити все самопливом: мовляв, врешті-решт настане день, коли більшість князів Імперії будуть Конорами, і тоді вже можна переходити до рішучих дій. З іншого боку, радикалам, — Стоїчков пильно подивився на Флавіана, — не терпиться чимшвидше розвалити Імперію, щоб на її руїнах створити державу Конорів.

— Імперія рано чи пізно розпадеться, — з запалом заперечив Флавіан, усівшись на свого улюбленого коника. — Ви самі себе обманюєте, вважаючи слованів єдиним народом. Я вже не кажу про те, що Західний Край населяють не одні лише словани.

— Твоя правда, — погодився Стоїчков, — розпад Імперії неминучий. Проте і для Конорів, і для простих людей буде краще, якщо вона не загине у вогні міжусобиць, а буде мирно розділена. Ви, радикали, занадто прямолінійні й нетерплячі… А втім, сліпота так званих поміркованих ще небезпечніша. Вони відмовляються зрозуміти, що їхні нащадки не стануть чекати, поки більшість князівств очолять Конори. Щойно відчувши свою силу, вони спробують захопити владу в Імперії, що неминуче призведе до війни. В жодному разі не можна допустити відкритого протистояння між Конорами та простими людьми, бо це обернеться великим лихом і для тих, і для інших.

— І що ж ви пропонуєте? — запитав Флавіан.

— План Дункана полягає в тому, щоб забезпечити появу в кожному реґіоні впливового князя з нашого роду і створити передумови для майбутнього поділу Імперії на кілька королівств на чолі з королями-Конорами. Ми вже маємо князя Мишковицького і спадкоємців двох князівств — Істрії та Далмації. Крім того, у княгині Істрійської є три дочки, а в княгині Далмаційської — дві. Наразі ми шукаємо для них гідні пари серед старших княжих синів.

Жінка на ім’я Альса ствердно кивнула:

— Я вже маю на оці кілька кандидатур. Найперспективніша з них — онук князя Лакійського. Незабаром мають розпочатися офіційні переговори про заручини. — Вона звернула погляд на Флавіана. — Нам з тобою ще не випадало зустрічатись, але напевно ти чув про мене. Я Зарена Шубич, княгиня Істрійська. В Раді я посіла місце сестри.

— Радий нашому знайомству, пані Зарено, — чемно мовив Флавіан.

— Тільки не треба „пані“, — сказала княгиня. — Тут, у Раді, ми звертаємось один до одного просто на ім’я, часом додаємо „брат“ чи „сестра“, незважаючи на різницю в віці. Взагалі, за традицією слід використовувати імена дітей Конора-пращура, але ми рідко дотримуємося цього звичаю і, як правило, лише нашого Голову називаємо Дональдом.

— Зрозуміло, — відповів Флавіан, з цікавістю розглядаючи тітку Маріки та Стена.

Зарена Шубич нічим не нагадувала свою старшу сестру, блискучу красуню Ілону. Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, і це геть спростовувало всі балачки про те, буцім старий хитрий лис Лодислав Шубич, чиє шляхетське походження було вельми сумнівним, зумів поріднитися одразу з двома могутніми князями лише завдяки неймовірній красі обох своїх доньок. Принаймні князь Далмаційський точно керувався іншими міркуваннями, коли вирішив стати зятем найзаможнішого купця півдня Імперії, старшини тамтешньої торгівельної ґільдії. Та хоч там як, а треба визнати, що Лодислав Шубич непогано попрацював задля втілення свого власного плану…

Тут Флавіанові спало на думку, що подальша реалізація цього плану неодмінно зачепить і Маріку, якій Рада шукатиме нареченого з-поміж князів Імперії або їхніх спадкоємців. Слідом за тим він згадав про своє нещодавнє відкриття і враз засумував.

Стен здогадався, що коїться на душі у Флавіана, і поспіхом заговорив:

— А тепер ми можемо ознайомитися з усіма матеріалами стосовно плану Дункана?

— Безперечно, — кивнув Стоїчков. — Після сьогоднішніх зборів я поверну їх до загального архіву. А поки продовжимо. План Дункана передбачав зведення на імператорський престол князя Всевлада Мишковицького, який за час свого правління підготував би мирний розділ Імперії на дев’ять, за кількістю земель, королівств.

Стен скептично промовив:

— Цікаво, як поставився б до цього плану мій батько?

— Він визнавав його слушність. Хоча й не був у захваті від перспективи стати гробарем Імперії.

— Ого! — не стримався Стен. — То він знав про все?

— Так, знав. І навіть брав участь у розробці плану Дункана. Твій батько, Стеніславе, був мудрою людиною і розумів, що це єдиний спосіб відвернути кровопролитну війну між Конорами та простими людьми. А що ж до розпаду Імперії, то зрештою він мусив визнати, що хисткий мир між дев’ятьма королівствами таки кращий за постійний розбрат у єдиній державі.

— І річ навіть не в тому, — знову втрутився Флавіан. — Я вже казав і повторюю ще раз, що Імперія приречена. В різних її землях поступово формуються окремі слованські народи, і цей процес розпочався аж ніяк не вчора. Попри єдність мови — та й вона, будьмо відверті, єдина лише в книжковому варіанті, на якому ми зараз спілкуємося, — ті ж гальські словани дуже відрізняються від слованів, скажімо, поморських, влошських або полянських. Поки всі західні словани мали спільну мету — завоювання, а потім утвердження своєї влади на підкорених територіях, — їм було не до серйозних внутрішніх конфліктів. Проте останнім часом князівські чвари стають дедалі запеклішими, а суперництво різних земель чимраз більше нагадує протистояння не надто дружніх держав. Що буде далі, передбачити неважко. Якщо протягом найближчих десятиліть не вжити рішучих заходів, Імперія західних слованів зруйнується сама по собі — і з набагато гіршими наслідками.

— Цілком згоден з тобою, Флавіане, — промовив чоловік, що на відкритті зборів назвався Манеманом. — До речі, будьмо знайомі: мене звати Любомир Жих. До твоєї появи я був єдиним членом Ради з-поза меж Імперії. У нас на Сході словани з різних князівств не визнають один одного за своїх і постійно воюють між собою. Відколи два сторіччя тому розпалося Славинське Царство, наші князі ведуть нескінченну боротьбу за сфери впливу, і вже багато поколінь моїх співвітчизників не знають, що таке мирне життя. Не можна допустити, щоб це повторилося і в західних землях.

Стен знизав плечима.

— Ну, припустімо, ви з Флавіаном справді маєте рацію. Але тепер уже ніяк не вийде розчленувати Імперію згори, руками нового імператора. Мій батько загинув, а будь-хто інший з реальних претендентів на корону цього робити не стане.

— А нас не цікавлять ті, кого ти назвав реальними претендентами, — сказала Зарена Шубич. — Бо наступним імператором Західного Краю станеш ти, Стеніславе. І саме тобі належить відіграти провідну роль у здійсненні плану Дункана.

Стен розгублено втупився в свою тітку, кілька разів моргнув, а потім голосно розсміявся.

— Я?! Але ж це… це просто безглуздо!

Анте Стоїчков похитав головою:

— Зовсім не безглуздо, Стеніславе. Аж ніяк не безглуздо. І нітрохи не смішно.

Спокійний тон Голови Ради протверезив Стена. Він миттю урвав свій сміх і ніяково потупив очі.

— Вибачте, брати та сестри. Я просто хотів сказати, що мене не оберуть імператором. Нізащо. Ніколи.

— Це занадто катеґоричне твердження, — долучився до розмови Дражен Івашко, відомий златоварський лікар, на чию майстерність хворі покладалися більше, ніж на милість Спасителя, і чиїми послугами до останнього свого подиху користався небіжчик імператор. — Після загибелі твоїх батьків ми, певна річ, переглянули план Дункана і змінили його.

— Під мене?

— Атож, під тебе. — Івашко трохи помовчав, явно вагаючись, говорити йому далі чи ні. — І ще одне, Стеніславе. Я часто помічав у твоєму погляді невисловлене прохання: чому б мені не спровадити Михайла до пекла, де чорти його вже зачекалися. Зізнаюсь, що часом мене долала така спокуса. І не стану виправдовуватися обов’язком лікаря перед пацієнтом, бо я збирався умертвити Михайла після закінчення тієї бездарної війни зі Свереґом — Рада вважала цей момент найвдалішим для обрання твого батька імператором. Та коли князь Всевлад загинув, ми ухвалили прямо протилежне рішення: Михайло мусить жити так довго, як це взагалі можливо, і останні три роки я раз по раз буквально витягав його з могили. Але до нескінченності так тривати не могло. Зрештою його орґанізм не витримав, і він помер тихо, без мук, так і не прокинувшись після чергового нападу. Звичайно, було б бажано затягти його агонію ще на кілька років. Утім, так чи інакше, свого ми досягли.

— Тобто, — збагнув Стен, — ви чекали, щоб я подорослішав?

— І не тільки цього, — сказав Стоїчков. — Тепер Чеслав добрав смаку верховної влади і ладен на все, аби втримати її. Якраз до цього ми прагнули.

— За нашою інформацією, — підхопив Дражен Івашко, — Чеслав має намір відразу після батькового поховання проголосити себе імператором, спираючись на підтримку прихильних до нього князів та значної частини населення Східного Немету й Північного Помор’я. За останні чотирнадцять років тамтешні мешканці звикли, що Чеслав править ними, і його самовільне коронування сприймуть за цілком природну річ. Він же, в свою чергу, не дуже сподівається захопити владу в усьому Західному Краї й цілком задовольниться центрально-східними та північними теренами Імперії.

— Фактично, — продовжила Зарена Шубич, — Чеслав планує те ж саме, що й ми — поділ Імперії на кілька королівств. Він ладен укласти мирову угоду з найвпливовішими князями заходу, півдня та південного сходу і, в обмін на їхню підтримку, надати їм усю повноту влади в реґіонах. Проте нас, Конорів, це не влаштовує. Розділ Імперії слід ретельно підготувати і провести з таким розрахунком, щоб на чолі новоутворених королівств стали чоловіки з нашого роду. Тому ти, Стеніславе, виступиш проти Чеславових зазіхань і очолиш боротьбу за єдність держави. А коли скинеш узурпатора і врятуєш від розпаду Імперію, князі будуть змушені проголосити тебе новим імператором. Вони просто не матимуть іншого вибору.

Стен так і завмер з роззявленим ротом.

Вражений Флавіан пробурмотів:

— Оце так-так! — Він похитав головою. — А я ще вважав себе спритним інтриґаном. Куди мені до вас!..

Загрузка...