Кет Чант обожнював свою сестру Ґвендолен. Вона була чарівницею. Після тих шалених змін, які відбулися у їхньому житті, вона залишилася єдиною його опорою та підтримкою.
Це сталося одного недільного дня, коли батьки взяли їх на прогулянку по річці на колісному пароплаві. Вони були святково одягнені: Ґвендолен та її мати в білих сукнях, Кет та його батько в недільних костюмах із шорсткої синьої саржі. День видався спекотний. Прогулянковий корабель аж кишів святково вдягненими людьми. Вони розмовляли, сміялися, ласували сандвічами з тоненьких скибок білого хліба, з маслом та молюсками, а пароплавний орган гучно награвав популярні мелодії й ніхто не чув один одного. По правді кажучи, на цьому старезному пароплаві зібралося набагато більше людей, аніж йому було під силу перевезти. Прикра несправність штурвала — і весь святково вдягнений натовп, який щойно сміявся та поїдав сандвічі, змило бурхливим потоком із греблі. Велетенська хвиля з шаленою силою вдарилася об поручні, що утримували людей на палубі, і старезне судно розлетілося на шматки. Кет пригадував, як під музику оргáну лопаті від бічних коліс ударилися в синє небо. Гаряча пара клубочилася над поламаними трубами і своїм свистом заглушувала крики пасажирів, змитих шаленим потоком. То був жахливий нещасний випадок. Газети назвали його Жахіттям Веселої Ненсі. Жінки, у своїх мокрих, важких, прилиплих до тіла сукнях, зовсім не могли триматися на воді. Чоловіки в обтислих костюмах із синьої саржі були в такому ж становищі. Але Ґвендолен була відьмою, й потонути не могла. Тому Кет, який у мить кораблетрощі ухопився руками за сестру, також залишився живий. Майже усі люди, що були на пароплаві, втопилися. Ця подія приголомшила країну. Компанія прогулянкових пароплавів спільно з мерією міста Волверкот взяли на себе витрати на поховання. Ґвендолен і Кет одержали за кошти громади чорний одяг і тепер їхали за процесією катафалків у екіпажі, запряженому чорними кіньми з чорними перами на головах. Разом із ними їхали усі ті, що вижили у катастрофі. Кет з цікавістю розглядав їх, намагаючись вгадати, чи це також відьми та чародії. Згодом мер Волверкота заснував благодійний фонд для тих, хто вижив у катастрофі. Гроші сюди стікалися з усієї країни. Ті, кому пощастило вижити, забрали свої статки й поїхали геть, щоб деінде почати нове життя. Лише Кет і Ґвендолен залишилися у місті, адже ніхто так і не зміг знайти їхніх родичів. Певний час долею дітей опікувалися всі жителі міста. Їх називали «гарненькими малими сиротами». І це справді було так. Адже обоє були вродливі, з порцеляновою шкірою та синіми очима, тому чорний одяг їм дуже личив. Ґвендолен була милою дівчинкою, хоча й зависокою як для свого віку. Кет, навпаки, був нижчим за своїх однолітків. Містян розчулювала материнська любов, з якою Ґвендолен ставилася до Кета. Та й Кет не заперечував: ця турбота трохи зменшувала порожнечу, яку він постійно відчував після втрати батьків. Жителі міста й собі виявляли увагу до Кета: жінки давали йому тістечка й іграшки; міські радники переймалися його самопочуттям; а мер, приходячи з відвідинами, завжди плескав його по плечі й розповідав про успішне вкладення їхніх грошей у якийсь траст. Місто оплачуватиме їхню освіту та виховання, а кошти їм віддадуть, коли вони стануть повнолітніми. «Але де ви, діти, збираєтеся жити?» — запитав мер приязним голосом. Ґвендолен розповіла йому, що стара місіс Шарп, яка жила поверхом нижче, запропонувала оселитися в неї. «Вона завжди була дуже доброю до нас, — пояснила дівчина, — ми з радістю перейдемо жити до неї». Попри свою доброту, про яку так розповідала мерові Ґвендолен, місіс Шарп була ще й відьмою (про це свідчив знак у її вітальні). Дипломованою відьмою, яка була зацікавлена у Ґвендолен. Мер сумнівався у правильності цього рішення, бо, як і всі люди, позбавлені відьмацького таланту, ставився з підозрою до тих, хто ним володів. Отож запитав Кета, що він думає про наміри Ґвендолен. Кет не мав нічого проти. Він волів жити в будинку, до якого звик, хай навіть нижче поверхом. Позаяк мер вважав, що двоє сиріт мають почувати себе щасливими, наскільки це можливо в їхньому становищі, то погодився. Ґвендолен і Кет переселилися до місіс Шарп. Уже згодом, озираючись назад, Кет зрозуміє, що саме тоді він остаточно переконався, що Ґвендолен — відьма. Досі він про це лише здогадувався, а їхні батьки, коли він запитував про її вміння, хитали головами й засмучено зітхали… Кет був збентежений, бо пам’ятав, як налякалися батьки, коли він корчився в конвульсіях. Тоді вони чомусь звинувачували в його болях Ґвендолен. А якщо вона не відьма, то навіщо її звинувачувати? Але тепер усе змінилося. Місіс Шарп не робила з цього таємниці.
— Ти маєш справжній талант до чаклунства, моя люба, — казала вона, дивлячись на Ґвендолен осяйним поглядом, — і я не виконала б свій обов’язок щодо тебе, якби дозволила його змарнувати. Нам потрібно негайно знайти тобі вчителя. Для початку було б непогано, якщо б ти пішла навчатися до нашого сусіда — містера Нострама. Можливо, він і найгірший чаклун у місті, але вміє навчати. З ним ти вивчиш основи чаклунства, моя люба.
Містер Нострам брав один бет за годину вивчення елементарних основ магії та одну гінею за підвищений курс. Досить дорого, як здавалося місіс Шарп. Вона одягла свій найкращий капелюшок із чорними намистинками й пішла до ратуші довідатися, чи фонд погодиться оплатити навчання Ґвендолен. На превеликий жаль, мер відмовив їй. Він сказав, що чаклунство не входить до курсу звичайної освіти. Жінка повернулася додому настільки роздратованою, що навіть намистинки на її капелюсі подзенькували. У руках вона тримала картонну коробку з усілякими дрібничками, яку знайшли у спальні Ґвендолен.
— Дурні правила! — сказала місіс Шарп, поставивши коробку на кухонний стіл. — «Якщо в людини є талант, то вона має право його вдосконалювати», — так я їм і сказала. Але ти не турбуйся, моя люба, — сказала вона, побачивши, що Ґвендолен неабияк розгнівалася. — Немає такої ситуації, з якої неможливо було б знайти вихід. Можна обійти будь-яку заборону. Містер Нострам не братиме з тебе грошей за навчання, якщо ми знайдемо щось таке, що б його зацікавило. Погляньмо в цю коробку. Напевно, твої бідолашні мама й тато залишили тобі щось таке.
Отак базікаючи, місіс Шарп викинула на стіл увесь вміст коробки. Це була дивна колекція найнесподіваніших речей — листів, ниток для вишивання та сувенірів. Кет досі не бачив і половини цього розмаїття. Там було, наприклад, свідоцтво про шлюб, яке підтверджувало, що Френсис Джон Чант одружився з Керолайн Мері Чант дванадцять років тому в церкві Святої Маргарет у Волверкоті, й зів’ялий букет, який його мати, певно, тримала в руках під час шлюбної церемонії. Під цими паперами та букетом він знайшов блискучі сережки, яких ніколи не бачив на своїй матері.
Місіс Шарп так швидко нахилилася над цими сережками, що її капелюшок знову схвильовано задзеленчав.
— Діамантові сережки! — вигукнула вона. — Чи не запропонувати їх містерові Ностраму? Хоча… ми отримаємо більше, якщо я віднесу їх містерові Ларкінсу.
Містер Ларкінс тримав крамницю з мотлохом на розі вулиці. Хоча те, що він скуповував, не завжди було мотлохом. Між мідними ґратками для камінів і глиняними горщиками з надщербленими краями, можна було знайти справді цінні речі. А напис «Екзотичні Речі» свідчив, що містер Ларкінс також скуповував крила кажанів, висушених тритонів та інші інгредієнти, потрібні для магічних ритуалів.
Не було жодного сумніву, що господар крамниці надзвичайно зацікавиться діамантовими сережками. Місіс Шарп жадібно вирячила очі й простягла руку, щоб забрати сережки. У цей момент Ґвендолен також простягла до них руку. Вона не промовила жодного слова. Нічого не сказала й місіс Шарп. Обидві руки на мить завмерли в повітрі. Виникло відчуття нещадної внутрішньої боротьби. Опісля переможена місіс Шарп забрала свою руку.
— Дякую, — холодно сказала Ґвендолен й поклала сережки в кишеньку своєї чорної сукні. — Сподіваюся, ви мене зрозуміли?
Намагаючись гідно виплутатися з незручної ситуації, місіс Шарп промовила:
— У тебе справжній талант, моя люба!
І вона продовжила перебирати речі з коробки. Там були стара люлька, стрічки, спрей світло-фіолетового кольору, різноманітні меню, концертні квитки, й пака давніх листів. Вона пробігла пальцем по їхніх краях.
— Любовні листи, — сказала вона. — Від нього їй.
Вона поклала паку, не дивлячись на неї, й підняла іншу.
— А ці листи адресовані йому. З них жодної користі.
Коли великий рожевий палець місіс Шарп пробіг по третій паці листів, Кет подумав, що, бувши відьмою, вона отак заощаджувала собі чимало часу…
— Ділове листування, — сказала місіс Шарп.
Її палець зупинився й повільно повернувся до початку паки.
— А це що таке?
Вона потягла за рожеву стрічку, якою була перев’язана пака, обережно витягла з неї три листи й розгорнула їх.
— Крестомансі! — вигукнула вона, затулила долонею рот і ще щось промурмотіла за стиснутими пальцями. За лічені секунди на її почервонілому обличчі Кет побачив справжній вибух емоцій: здивування, переляк, жадібність.
— Цікаво, про що він писав твоєму татові? — сказала вона, трохи отямившись.
— Погляньмо, — запропонувала Ґвендолен.
На кухонному столі місіс Шарп розгорнула усі три листи, й діти схилилися над ними. Найперше, що вразило Кета, був енергійний підпис на всіх трьох. Два листи були написані тим самим енергійним почерком. Перший лист датовано дванадцять років тому, незабаром після одруження його батьків. Ось що у ньому було написано:
«Дорогий Френку, прошу тебе, більше не зазирай у пляшку. Маю надію, що це допоможе. Я досі готовий у всьому підтримувати тебе. Ти надалі можеш розраховувати на мою допомогу, щойно повідомиш мені, що я повинен зробити. Відчуваю, що ти маєш до мене претензії.
Завжди твій, Крестомансі».
Другий лист був коротший:
«Шановний Чанте!
Бажаю тобі того самого. Котися ти під три чорти.
Крестомансі».
Третій лист надіслали шість років тому, але його написав хтось інший. Крестомансі лише підписався.
«Сер, шість років тому ми застерігали, що з вами може трапитися те саме, й ви абсолютно недвозначно дали зрозуміти, що жодної допомоги від нас не потребуєте. Тож ваші проблеми нас не цікавлять. І наша організація не доброчинна.
Крестомансі».
— Цікаво, що сказав йому ваш тато? — запитала місіс Шарп, опанована страхом. — Що ти думаєш про це, моя люба?
Ґвендолен простягла над листами руки, ніби хотіла підняти їх і погріти над полум’ям. Обидва її мізинчики загнулися.
— Я не знаю. Вони здаються мені важливими, а надто перший й останній.
— А хто такий Крестомансі? — запитав Кет.
Йому було важко вимовити це ім’я. Він спробував сказати його по складах, намагаючись пригадати, як промовила його місіс Шарп: КРЕСТО-МАН-СІ.
— Я правильно його назвав?
— Атож, правильно. Не переймайся, хто він такий, любове моя, — сказала місіс Шарп. — А «важливі» — не те слово, моя люба. Хотіла б я знати, що сказав йому твій тато. Судячи зі змісту листів, це мало бути щось таке, про що не кожен наважився б сказати… А погляньте, щó йому відповіли. Три листи, у яких крім підписів майже нічого не написано! Містер Нострам віддасть за них свої очі, моя люба. О, тобі пощастило! Побачивши їх, він навчатиме тебе й не вимагатиме грошей. І так учинив би кожен чаклун у цій країні.
Місіс Шарп почала весело складати речі у коробку.
— Що тут ще цікавеньке?
З паки ділових листів раптом випала маленька червона книжечка. Місіс Шарп обережно взяла її і так само обережно розгорнула. Вона була менш як наполовину наповнена тоненькими картонними сірниками. Але три сірники були спалені вже у книжечці. Третій з них обгорів так сильно, що Кетові здалося, наче він запалив і попередні два.
— Гм, — сказала місіс Шарп. — Напевне, тобі варто зберегти цю річ, моя люба.
Вона передала маленьку червону книжечку Ґвендолен, а та поклала її в кишеньку своєї сукні, де вже лежали сережки.
— А що ти захочеш узяти собі на пам’ять, любове моя? — запитала місіс Шарп у Кета, пригадавши, що й він може претендувати на якусь із цих речей. Вона дала йому букетик білого вересу. Кет носив його у своїй петлиці, аж поки той не розсипався. Живучи у місіс Шарп, Ґвендолен розквітла. Її волосся стало якось по-особливому золотим, її очі — глибоко синіми, навіть від її постави віяло впевненістю та радістю. Навіть Кет, сам того не усвідомлюючи, відійшов у тінь, щоб дати їй більше простору. Але нещасним він себе не почував. Місіс Шарп ставилася до нього з не меншою добротою, аніж до Ґвендолен. Міські радники разом із дружинами приходили відвідати їх кілька разів на тиждень. Саме завдяки їм діти навчалися у найкращій школі у Волверкоті. Там Кет почував себе майже щасливим. От якби лише не покарання вчителів за те, що він, шульга, потай писав лівою рукою. Але так робили усі вчителі в школах, де навчався Кет, отож він уже звик до цього. Попри те, що в нього було багато друзів, він завжди почував себе самотнім. Напевне, саме тому він був настільки прив’язаний до Ґвендолен — вона була єдиною рідною для нього людиною. А от вона частенько була нетерплячою до брата. Хоча через брак часу та постійне відчуття щастя ніколи на нього не гнівалася. Зазвичай, вона всього лиш казала: «Дай мені спокій, Кете». Потім пакувала книжки в теку для музичної літератури й поспішала на урок містера Нострама, який жив поруч. Містер Нострам був у захваті, навчаючи Ґвендолен. Місіс Шарп платила йому по одному листу на рік, і почала з останнього. «Всіх одразу віддавати не варто, бо він надто жадібний, — казала вона, — а останнім віддамо перший лист — це буде для нього справжньою втіхою».
Наука давалася Ґвендолен дуже легко: за перший семестр вона склала одразу два іспити з магії, третій та четвертий — після Різдва, а з наступного літа почала вивчати Вищу магію. Містер Нострам вважав її своєю найкращою ученицею — він сказав про це місіс Шарп, коли вони розмовляли через паркан, — та й Ґвендолен завжди поверталася з його занять задоволена й осяйна. Вона ходила до містера Нострама двічі на тиждень, увечері, з музичною текою під рукою, нічим не вирізняючись з-поміж решти дітей, які також ходили на уроки музики… Саме на уроки музики посилалася місіс Шарп, коли складала звіт про витрати на навчання Ґвендолен. Позаяк містер Нострам не одержував платні, а місіс Шарп розраховувалася з ним за навчання листами, Кет вважав, що вона чинить супроти нього нечесно. «Я повинна щось відкласти собі на старість, — сердито відказувала опікунка. — Хіба мені хтось платить за те, що я вас утримую? І я не вірю, що твоя сестра пам’ятатиме про мене, коли виросте й стане знаменита. Ой, ні, таких ілюзій я не маю!» Кет розумів, що місіс Шарп мала рацію, і навіть трохи її шкодував, бо хоча й ставилася вона до них добре, але відьмою була не надто успішною. «Дипломована Відьма» — так було написано на вивісці у вікні вітальні. Насправді це звання вказувало на найнижчу кваліфікацію відьми. Люди приходили до місіс Шарп, щоб замовити закляття, лише тоді, коли не мали фінансової змоги звернутися до трьох Акредитованих відьом, що жили трохи далі. Щоб мати хоч якийсь заробіток, місіс Шарп працювала помічницею містера Ларкінса у його крамниці. Саме вона знаходила для нього Екзотичні Речі — оті чудернацькі інгредієнти, необхідні для чародійства, — аж із самого Лондона!!! Вона дуже пишалася зв’язками в Лондоні.
— О, так, — частенько хвалилася місіс Шарп Ґвендолен. — Я маю зв’язки, я їх маю. І знаю людей, які можуть дати мені фунт драконячої крові щойно я їх попрошу, а цей товар заборонений. Поки я поруч з вами, ви не матимете ні в чому потреби.
Усупереч усьому, місіс Шарп сподівалась стати менеджером Ґвендолен. Принаймні, так вважав Кет. І щоразу йому ставало шкода місіс Шарп. Він був переконаний, що Ґвендолен, щойно стане знаменитою, скине її із себе, як старе пальто. Як і місіс Шарп, Кет не мав сумніву, що Ґвендолен стане дуже відомою. Тож одного разу він сказав: «Боюся, доглядати вас доведеться мені». Ця думка його не тішила, але він відчував, що повинен це сказати. Місіс Шарп була йому вельми вдячна, і вирішила знайти для нього приватного вчителя музики. «Мер не заперечуватиме», — вирішила. Так вона намагалася одним пострілом поцілити у двох зайців. Кет учився грі на скрипці. Йому здавалося, що він досягнув неабиякого успіху, адже дуже старався. Єдине, чого він ніяк не міг зрозуміти, чому нові сусіди, які оселилися зверху, завжди гупали кулаками у двері, щойно він починав грати. А місіс Шарп, якій також ведмідь наступив на вухо, кивала головою, усміхалася та неабияк його підбадьорювала. Одного вечора, коли Кет саме музикував, Ґвендолен вбігла до кімнати й швидко проказала закляття, пильно дивлячись на нього. Уявіть собі переляк Кета, коли він побачив, що замість скрипки тримає за хвіст великого смугастого кота. Котяча голова була затиснута під підборіддям, а смичок пиляв його спину! Зрозумівши, що мучить кота, Кет негайно зупинився… Та навіть коли він кинув смичок, кіт не перестав кусати його і боляче дряпати пазурами.
— Навіщо ти це зробила? — закричав він.
Кіт зістрибнув на землю і вигнувся дугою, люто зиркаючи на хлопця.
— Бо твоя музика звучала саме так! — відповіла Ґвендолен. — Я не могла більше її терпіти ані секунди. Ходи сюди, котику!
Але Ґвендолен котові також не сподобалася. Він подряпав їй руку, яку вона до нього простягла. Ґвендолен у відповідь вдарила його. Кіт кинувся навтьоки, а Кет погнався за ним із криком:
— Зупиніть його! Це моя скрипка! Зупиніть його!
Але кіт бігав прудкіше за Кета, і це поклало край його музикуванню.
Місіс Шарп настільки вразив цей вияв таланту Ґвендолен, що вона вийшла на подвір’я, вилізла на стілець, і, перехилившись через паркан, розповіла усе містеру Ностраму. Ця історія швидко ширилася околицею й незабаром про неї знала кожна відьма і чаклун. Бо, як відомо, люди, що захоплюються однією справою, люблять об’єднуватися. Коли Кет виходив із парадного входу будинку місіс Шарп та повертав праворуч по Ковент-стріт, він проминав будинок трьох Акредитованих відьом, двох чоловіків, що називали себе чаклунами, Провісника, Віщуна й Чоловіка, що вважав себе Чарівником. Повернувши ліворуч, Кет ішов біля помешкання з вивіскою «Навчаю чаклувати», де жив містер Генрі Нострам, оселю ворожки, будинок із написом «Закляття на усі випадки життя», дім Ясновидця й нарешті, крамничку містера Ларкінса. Навіть повітря на цій та прилеглих вулицях було насичене чаклунством. Усі маги справді щиро й по-дружньому цікавилися Ґвендолен. Історія з котом справила на них величезне враження. Скрипка (так його назвали) став їхнім улюбленцем, і попри свою погану вдачу нестачу в їжі не відчував ніколи. А Ґвендолен мешканці їхньої вулиці любили ще дужче. Містер Ларкінс дарував їй подарунки. Маг, який хотів стати чарівником, — бородатий молодик — щоразу виходив зі свого будинку їй назустріч, а інші чарівниці не шкодували для неї простих чарів. Ґвендолен ставилася до них зверхньо. «Вони вважають мене дитиною чи що? Я вже давно перестала займатися такими нісенітницями!» — зазвичай казала вона, відкладаючи вбік черговий подарунок. Місіс Шарп, яка навпаки, була вдячна за будь-яку допомогу у відьмацтві, збирала їх і ховала. Кет кілька разів знаходив якісь усіма забуті закляття і не міг втриматися від спокуси їх випробувати. Він мріяв бути хоча б трохи таким талановитим, як Ґвендолен, і завжди сподівався, що якесь із цих заклять йому вдасться… Але жодне не працювало. Навіть те, що перетворювало мідні ґудзики на золото (цього Кетові хотілося найбільше). Провісники майбутнього також обдаровували Ґвендолен. Вона одержала стару кришталеву кулю від Віщуна й пачку гральних карт від Ворожки. А Головний Провісник Майбутнього розповів їй, яка доля її чекає. Після розмови з ним Ґвендолен прийшла збуджена й осяйна. «Я стану знаменитою. Він сказав, що я зможу володарювати, якщо правильно візьмуся за цю справу», — сказала вона Кетові. Хоч Кет не мав жодного сумніву, що Ґвендолен стане відомою, та не міг собі уявити, як вона правитиме світом, тому сказав:
— Ти зможеш правити лише однією країною, і то якщо вийдеш заміж за короля. А правитель Велсу торік одружився.
— Існують інші способи володарювати, тупий йолопе! — відповіла Ґвендолен. — Містер Нострам має кілька варіантів для досягнення моєї мети. Зрозумій, на цьому шляху безліч перешкод та труднощів. Я повинна подолати навіть занепад та зустріти могутнього Чорного Чужинця. Мої пальці заціпеніли, коли Провидець говорив, що я зможу володарювати, і я зрозуміла, що це правда!
Та-а-к, самовпевненості Ґвендолен, здавалося, не було меж! А наступного дня Ясновидиця міс Ларкінс покликала Кета до свого дому й запропонувала провістити його долю.