Зачароване життя

8

У суботу пополудні Ґвендолен пішла до села забрати драконячу кров. Настрій у неї був пречудовий. Увечері в замку мала відбутися грандіозна вечірка, на яку було запрошено багатьох знаменитих та впливових осіб. І Кет розумів, що про неї всі мовчали, щоб завадити Ґвендолен по-своєму зустріти гостей. Але вранці їй все-таки були змушені розповісти про вечірку, бо в дітей була інша програма на цей вечір. Вони мали повечеряти у кімнаті для ігор, і не вештатися під ногами у дорослих.

— Гаразд, я не буду плутатися під ногами, — пообіцяла Ґвендолен. — Але це нічого не змінить.

Дорогою до села вона тільки про це й базікала. Кет був збентежений, бо всі жителі селища уникали Ґвендолен. Матері ховали немовлят та заганяли до будинків старших дітей. Та її, здається, це взагалі не хвилювало. Вона прагнула якомога швидше потрапити до крамниці містера Беслема й забрати драконячу кров. Кет не мав ані найменшого бажання зустрічатися з містером Беслемом, і сидячи між його опудал, знову відчувати запах тухлятини. Отож коли Ґвендолен зайшла до помешкання містера Беслема, він подався до цукерні, щоб відправити поштівку місіс Шарп. Люди, що там були, зустріли його прохолодно, хоч він витратив майже два шилінги на цукерки, а у крамниці з тістечками його очікував взагалі ще холодніше прийом. Коли Кет зі своїми пакунками вийшов на галявину, то помітив, що довкола не було жодної дитини. Дивина! Кетові стало настільки соромно, що він, не чекаючи Ґвендолен, повернувся до замку. Сумно та безцільно блукаючи парком, він їв цукерки та булочку за одне пенні й думав, як би втекти до місіс Шарп. Вряди-годи йому на очі траплялася Ґвендолен. Вона тінню сновигала парком, то стояла під деревом, старанно щось майструючи, то знову кудись зникала. Кет не підходив до неї близько. От якби вони знову повернулися до місіс Шарп, думав він собі, їй не довелося б робити нічого з того, що вона напланувала. Краще б вона не була такою могутньою та рішучою чаклункою. Але уявити Ґвендолен без її чаклунства він не міг. Це була б уже не Ґвендолен.

Усередині замку життя змінилося. Звідусюди долинали неголосні звуки й відчувалася заклопотаність — до вечірки готувалися дуже серйозно. Пообідавши, Кет зайшов до кімнати Ґвендолен, щоб повитріщатися на ясновельможних гостей, які проходили алеєю саду попри її вікна. Гості під’їжджали на дорогих автомобілях, у казкових екіпажах, а одна карета була настільки чудова, та ще й запряжена шістьма білими жеребцями, що Кетові здалося, наче в ній приїхав сам король.

— Так навіть краще, — сказала Ґвендолен.

Вона сиділа навпочіпки посеред кімнати з аркушем паперу в руках. Біля неї стояв казан із чарівними інгредієнтами. Виглядало це все надзвичайно огидно. Ґвендолен поклала на аркуш двох жаб, дощового черв’яка, кількох вуховерток, чорного жука, павука й невелику купку кісток. Живі істоти були зачаровані й не могли втекти. Щойно Кет сказав, що усі гості прибули, Ґвендолен почала чаклувати. У казан вона кидала один за одним гидкі інгредієнти, промовляючи при цьому слова-закляття, похитувалася у трансі з боку на бік, а її скуйовджене волосся звисало над бридким варивом. Кет з жахом дивився на живі інгредієнти до чар-зілля, які звивалися й стрибали на аркуші паперу, й сподівався, що Ґвендолен не кидатиме їх у казан. Та схоже, у них була інша роль. Врешті решт Ґвендолен знову сіла навпочіпки й видихнула:

— Час!

Вона клацнула пальцями над мискою. Чарівна суміш спалахнула й згоріла зі синім полум’ям.

— Вдалося! — збуджено сказала Ґвендолен.

Вона витягла згорток газетного паперу й обережно розгорнула його.

— Тепер візьмемо дрібку драконячої крові.

Ґвендолен взяла трохи коричневого порошку й всипала його в казан. Полум’я засичало й почувся густий сморід смаленого. Потім вогонь підстрибнув угору й спалахнув зеленими та червоними іскрами. По стінах кімнати, по обличчю Ґвендолен, затанцювали яскраві вогняні зблиски. Вона знову почала плавно погойдуватися, продовжуючи протяжно наспівувати незрозумілі закляття. Отак наспівуючи, помалу нахилилася й торкнулася павука. Павук почав рости. Незабаром це вже був не павук, а п’ятифутове страховисько — кругла істота з двома маленькими очицями на лобі, що висіла, як гамак, на вісьмох зігнутих кошлатих лапах. Ґвендолен вказала пальцем на двері. На її превелику радість, двері самі відчинилися, павучисько, похитуючись, підійшов до них та, незграбно підібгавши лапки, протиснувся в отвір і кудись поповз коридором. Тепер Ґвендолен по черзі почала торкатися усіх живих істот, що лежали на аркуші перед нею. Вуховертки незграбно стовбичили одна біля одної, як рогаті світло-коричневі корови. Жаби людського зросту ляпали по підлозі своїми непропорційно великими ногами, а передні лапи у них звисали, наче у горили. Їхня плямиста шкіра тремтіла, а маленькі пори на ній то відкривалися, то закривалися. Здавалося, що вони постійно щось ковтають. Чорні жуки помалу просувалися до дверей на своїх чорних крислатих лапах. Пролізти на коридор було надто важко для них. Отак безконечною плетеницею вони сунули коридором, страшні та безмовні.

— Куди вони йдуть? — прошепотів він.

Ґвендолен пошепки відповіла:

— Звичайно, у їдальню. Сподіваюсь, що гостям перехочеться вечеряти. Вона помахала кісткою й сильно вдарила нею об підлогу. Та щойно випустила її з рук, кістка зависла у повітрі. Почулося тихе постукування, і невідомо звідки вилетіло безліч кісток, які почали з’єднуватися між собою. Зелені та червоні язики полум’я палахкотіли й тріщали. Наостанок з’явився череп і от уже цілий скелет танцював поряд з вогнем. Ґвендолен задоволено посміхнулася й узяла ще одну кістку.

Треба вам знати, що кістки, коли вони зачаровані, пригадують, кому належали. От і зараз скелет заспівав сумним, протяжним, мелодійним голосом:

— Бідолашна Сара Джейн. Я — бідолашна Сара Джейн. Дайте мені спокій.

Ґвендолен нетерпляче вказала йому помахом на двері. Скелет, погойдуючись та зітхаючи, вийшов з кімнати. За ним ішов інший, говорячи:

— Боб, син садівника. Я не хотів цього робити.

Ще троє їхніх товаришів йшли за ними, також сумно наспівуючи та пригадуючи, ким вони були за життя. Всі п’ятеро, йдучи хиткою ходою, трималися за чорним жуком.

— Сара Джейн, — почулося з коридору. — Я не мав такого наміру.

— Колись я був дюком Бекінгемським…

Ґвендолен було байдуже до їхніх нарікань — вона повернулася до дощового черв’яка. Він також виріс і зараз був схожий на величезну рожеву істоту, завбільшки з морського змія. Кета мало не знудило. Голе рожеве тіло черв’яка мало ворсинки, схожі на щетину свині. Кільця довкола тіла нагадували зморшки на суглобах пальців. Величезна безока голова чудовиська крутилася туди-сюди, поки Ґвендолен не скерувала його до дверей. Черв’як повільно поповз за скелетами то скручуючи, то розкручуючи голі рожеві кільця. Його великий лоб без очей сліпо обертався сюди й туди, аж поки Ґвендолен показала на двері, а потім критично подивилася вслід чудовиськам.

— Непогано, — сказала вона. — Ще один штрих.

Вона обережно сипнула ще одну дрібку сухої драконячої крові у полум’я, воно стало яскравіше, густіше, жовтіше, і знову почала наспівувати закляття, цього разу розмахуючи руками. За мить, у тремтячому від полум’я повітрі, почала формуватися якась дивна бліда істота. Повітря довкола неї клубочилося, кипіло, аж поки вона не набула обрисів жалюгідної згорбленої істоти з велетенською головою. Біля неї корчилися ще три схожі створіння. Коли найперша з них випала з полум’я на килим, Ґвендолен замуркотіла від задоволення. Кета вразила зловтіха на її обличчі.

— Ой, не треба, не роби цього! — попросив він.

Три інші створіннячка також упали на килим, і Кет впізнав у кожному з них привида, який нещодавно налякав його у вікні їдальні. Перший з них був схожий на немовля, надто мале, щоб ходити, але воно все ж таки ходило, перестрибуючи через голову. Другим був каліка, потворний і скорчений настільки, що не міг навіть кульгати. Третій був отим видінням у вікні — жалюгідним, зморшкуватим і брудним привидом. Останній, четвертий, мав білу шкіру, змережану синіми смугами. Кет затремтів.

— Будь ласка, поверни їх назад, — попросив він.

Ґвендолен тільки засміялася й наказала чотирьом привидам йти за рештою. Вони знехотя поволоклися до дверей. Та не встигли вийти з кімнати, як на порозі з’явилися Крестомансі та містер Сондерс. Чаклун і вчитель притягли зі собою цілу купу кісток і дрібних мерзенних істот, які падали на килим і гинули під довгими блискучими черевиками господаря замку. Привиди тупцяли, щось невиразно белькотіли, та врешті-решт зникали в охопленому полум’ям казані. Вогонь, здавалося, зникав разом із ними, і за деякий час у кімнаті не залишилося нічого, крім густого, чорного, смердючого диму.

Крізь дим було видно, як Ґвендолен втупилася у Крестомансі та містера Сондерса. Маг виглядав велично у синьому оксамитовому костюмі, з мереживними манжетами та жабо. Містер Сондерс, здавалося, доклав чимало зусиль, щоб знайти костюм, у якому його руки та ноги не видавалися б такими довгими, але це йому не зовсім вдалося. Один його черевик з добротної шкіри був розшнурований, а кістляві зап’ястки виглядали з рукавів сорочки. Здавалося, Містер Сондерс намотував на праву руку якусь невидиму нитку. Він і Крестомансі дивилися на Ґвендолен вельми роздратовано.

— Ми вас попереджали, чи не так? — сказав Крестомансі. — Продовжуйте, Майкле.

Містер Сондерс заховав невидимий моток ниток собі до кишені.

— Дякую, — сказав він. — Уже тиждень у мене руки сверблять.

Немов чорна хмара він навис над Ґвендолен, схопив її за руки й, сівши на стілець, перекинув через коліно. Потім скинув незашнурований шкіряний черевик і почав з усієї сили ним її лупцювати. Поки містер Сондерс гамселив Ґвендолен, а та звивалася, верещала та копала його ногами, Крестомансі підійшов до Кета й дав йому у вухо, двічі з кожного боку. Кет був такий вражений, що впав би, якби Крестомансі відразу не бив його з другого боку й не давав падати.

— Навіщо ви мене б’єте? — обурено запитав Кет, схопившись за голову, що дзвеніла, наче дзвін. — Я нічого поганого не зробив.

— Ось тому я тебе й вдарив, — сказав Крестомансі. — Ти ж не намагався зупинити її, чи не так?

Сказавши це, він повернувся до містера Сондерса.

— Гадаю, з неї досить, Майкле.

Містер Сондерс з явною неохотою перестав лупцювати дівчину. Ґвендолен сповзла навколішки на підлогу, схлипуючи від болю й волаючи між схлипуваннями про жахливе ставлення до себе.

Крестомансі підійшов й штурхнув її своїм блискучим черевиком.

— Припини свої витівки й поводься пристойно.

А коли Ґвендолен з жалюгідним виглядом зіп’ялася на ноги, він сказав:

— Ти цілком заслужила сьогоднішнє покарання. І ще: думаю, ти зрозуміла, що, окрім непокори, Майкл вибив з тебе й чаклунські здібності. Ти більше не зможеш чаклувати, поки не переконаєш нас, що у тебе добрі наміри. Зрозуміла? А тепер лягай спати. Й заради Бога, спробуй обміркувати все те, що ти накоїла.

Він кивнув містеру Сондерсу, й обидва вийшли. Містер Сондерс скакав на одній нозі, бо досі взував свій розшнурований черевик. Отак підскакуючи, він роздушив не одну гидку істоту, яка ще повзала по килимі. Ґвендолен закрила обличчя руками й з усієї сили затупотіла ногами.

— Звірюки! Звірі! Як вони посміли так поводитися зі мною! Я утну щось ще гірше, ніж досі. Я їм покажу!

— Але ти нічого не зможеш зробити без чаклунських умінь, — сказав Кет. — Хіба Крестомансі не сказав, що містер Сондерс позбавив тебе відьомського дару?

— Забирайся! — заволала на нього Ґвендолен. — Залиш мене саму! Ти такий, як і всі вони.

Кет пішов до своєї кімнати, а Ґвендолен ще довго тупотіла від безсилля ногами та схлипувала. Врешті-решт підняла голову й гукнула:

— Я ще не переможена! Ось побачиш!

Не дивно, що Кет бачив тієї ночі жахіття. Йому наснилися велетенські черв’яки та слизькі жаби, що росли та збільшувалися. Кет пітнів, стогнав, та врешті-решт, прокинувся, почуваючи себе зовсім розбитим, наче після важкої хвороби чи страшного сну, трохи полежав із розплющеними очима і, заспокоївшись, знову задрімав. А коли прокинувся, у кімнаті горіло світло. Хлопець розплющив очі й прислухався до сніжної тиші замку. Все довкола вказувало на те, що Ґвендолен знову щось утнула. Він не розумів, щó дало йому цю переконаність. Мабуть, це всього-на-всього гра уяви. Якщо містер Сондерс справді відібрав у неї відьомський талант, то вона уже нічогісінько не зможе зробити. Але Кет знав: вона знову щось накоїла. Він встав і поплентався до вікна. Нічого незвичайного через жодне з вікон хлопець не побачив: кедри росли собі навколо галявини, а вдалині, на схилі пагорба блищали сади.

День народжувався зі сонця й туману, а на темно-зеленому килимі галявини не було ще жодного сліду. Але Кет відчував — довкола відбулися зміни. Тому він швидко одягся й збіг сходами вниз, щоб запитати Ґвендолен, що вона знову накоїла. Кет відчинив двері її кімнати, й у ніздрі йому вдарив сморід, солодкий, важкий сморід чаклунства. Тут було бездоганно чисто. Жодних мертвих істот, жодних спалених казанів. Лише коробка Ґвендолен лежала деінде. Раніше вона стояла в розмальованій шафі, а зараз була біля її ліжка. Ґвендолен спала під синьо-оксамитовою ковдрою. Кет дуже обережно зачинив за собою двері, щоб не розбудити її. Але молода чаклунка прокинулася, сіла й витріщилась на нього. Кет зрозумів: те, що сталося, сталося зі самою Ґвендолен. Нічну сорочку вона одягнула навспак і стрічки, які мали б стягувати її на спині, зараз теліпалися спереду. Ще одне, на що звернув увагу Кет, — погляд, яким сестра дивилася на нього. У її очах читалося здивування та переляк.

— Хто ти? — запитала вона.

— Я — Кет, — сказав Кет.

— Ні, ти не Кет (кіт). Ти — хлопець, — сказала Ґвендолен. — Хто ти?

Кет подумав, що чаклунка, втративши свою відьмацьку силу, також утрачає пам’ять. Тому вирішив бути обережнішим з Ґвендолен.

— Я твій брат, Ерік, — терпляче промовив він і підійшов до її ліжка, щоб вона глянула на нього зблизька. — Але ти завжди називала мене Кетом.

— Мій брат! — вигукнула вона з подивом. — Не може бути! Я завжди хотіла мати брата. І я, звичайно, не сплю. У ванні було надто холодно, а коли я себе щипаю, то дуже боляче. А де я? Це якийсь притулок?

Хлопець витріщився на неї. Він запідозрив, що з пам’яттю у неї все гаразд, а от із зовнішністю та манерою говорити… Вона стала зграбнішою, ніж була. Обличчя залишилося гарненьким, з чудовими волошковими очима, але все-одно щось було не те. Навіть золоте волосся, яке розкинулося по плечах, було на два дюйми довше, ніж учора вночі.

— Ти не Ґвендолен! — крикнув він.

— Яке жахливе ім’я, — сказала дівчина, що сиділа на ліжку. — Звичайно, ні! Мене звуть Джанет Чант.