Зачароване життя

10

Кет дочекався слушного моменту, коли містер Сондерс покликав їх на уроки, узяв Роджера за руку й прошепотів:

— Розумієш, Ґвендолен перетворила Евфімію на жабу й…

Роджер голосно засопів, потім зареготав, і Кетові довелося чекати, поки він перестане сміятися.

— …І вона не хоче її розчаклувати. А ти можеш?

Хоч малий чаклун намагався бути серйозним, проте щоразу вибухав гучним реготом.

— Я не знаю. Мабуть, ні. Лише якщо вона мені скаже, яке закляття застосувала. Відгадати закляття може лише той, хто уже вивчав Вищу Магію, а я до цього рівня ще не дійшов. О, як кумедно!

Він нахилився над столом і знову дзвінко засміявся. Містер Сондерс з’явився на порозі класу і зупинив гучний сміх зауваженням, що час розповідати анекдоти буде після уроків. Всі зайшли до класу. Не дивно, що Кет побачив Джанет за своєю партою — вона не знала, куди сідати. Хлопець непомітно показав на її парту і знову зосередився на заклятті, яке могла використати Ґвендолен. Це був найневдаліший ранок з усіх, що їх він будь-коли пережив. Звичайно, хлопець здогадувався, що Джанет знає набагато більше, ніж Ґвендолен, яка, окрім чаклунства, нічого не вчила, але розумів, що знання дівчини-двійника не з їхнього світу. Лише один предмет обидві знали добре — арифметику. Але сьогодні містер Сондерс надумав дати Джанет завдання з історії. Кет якраз шкрябав есей з англійської мови, коли помітив, що Джанет починає панікувати.

— Кого ти маєш на увазі, коли називаєш Генріха П’ятого? — прогарчав містер Сондерс. — Ричард Другий був на троні ще довго після Аджинкура. Яким було його найбільше магічне досягнення?

— Розгром французів, — припустила Джанет.

Містер Сондерс мав такий роздратований вигляд, що вона забелькотіла:

— Мені так здається. Французи були надто неповороткі у своїх металевих обладунках, а англійці мали на собі вовняний одяг і тому не грузли в багнюці, а їхні довгі луки, схоже, були зачаровані. Тому вони щоразу влучали, стріляючи у французів.

— І хто, на твою думку, виграв битву під Аджинкуром?

— Англійці, — сказала Джанет.

Це, звичайно, була правильна відповідь у її світі, але дівчина починала розуміти, що тут істина завжди протилежна правді з її світу. Так воно було й насправді. Містер Сондерс поклав руку їй на голову:

— Ні, ні, ні! Французи! Ти зовсім нічого не тямиш в історії, дівчино!

Здавалося, Джанет от‑от заплаче, зірветься і розповість учителю, що вона не Ґвендолен. Кет був у розпачі: причин приховувати правду, на відміну від Кета, у неї не було.

— Ґвендолен ніколи нічого не знає, — голосно промовив він, сподіваючись, що Джанет зрозуміє натяк.

Вона зрозуміла, зітхнула з полегкістю й розслабилася.

— Я це знаю, — сказав містер Сондерс. — Але десь там, усередині цієї гарненької голівки, має бути бодай трохи сірої речовини. Тож я сподіваюсь її побачити.

На лихо, Джанет настільки заспокоїлася, що спробувала пожартувати.

— А ви не хочете розколоти мою голову й подивитися, що там всередині? — запитала вона.

— Не спокушайте мене! — закричав містер Сондерс.

Він затулив очі своєю вузлуватою долонею, а другу націлив на Джанет. Це здалося настільки кумедним, що вона від душі розсміялася. Це було зовсім не схоже на Ґвендолен. Від здивування містер Сондерс опустив руку нижче свого носа й підозріливо дивився на неї.

— Що це ти робила?

— Нічого, — винуватим голосом сказала Джанет.

— Гм, — містер Сондерс проказав це таким тоном, що Кет та Джанет відчули себе не у своїй тарілці.

Нарешті — і дуже-дуже до речі — настав час для молока та бісквітів. Мері з дуже поважним виглядом принесла наїдки на великій таці. Поруч із філіжанкою кави лежала жаба — велика, мокра, брунатна жаба. Від страху душа Кета мало не провалилася у нетрі замку. Судячи з переляканого вигляду Джанет, вона відчувала те саме.

— Що це ти принесла? — запитав містер Сондерс.

— Іще одну витівку Ґвендолен, якою вона вирішила прикрасити наш сьогоднішній день. — похмуро відповіла Мері. — Погляньте, це ж Евфімія.

Містер Сондерс нахилився й глянув на брунатну грудочку. Потім швидко повернувся до Джанет і глянув на неї з такою люттю, що дівчина без роздумів зірвалася зі стільця.

— Ось чому ти сміялася!

— Ні, це не я! — скрикнула Джанет.

— Евфімія була зачинена в шафі у кімнаті Ґвендолен, стогнала та кумкала, бідолашна, — сказала Мері.

— Я думаю, про це треба розповісти Крестомансі, — сказав містер Сондерс.

Він уже було рушив до дверей, але двері самі відчинилися, і до кімнати увійшов веселий і заклопотаний Крестомансі, із якимись паперами у руці.

— Майкле, ти, схоже, вчинив правильно… — Він замовк, побачивши обличчя містера Сондерса. — Що трапилося?

— Будь ласка, погляньте на цю жабу, сер, — сказала Мері. Я знайшла її в шафі Ґвендолен.

У той день Крестомансі мав неперевершений вигляд. На ньому був сірий костюм у бузкову смужку і в тон до нього бузкова краватка, трохи зсунута набік. Маг нахилився, щоб краще роздивитися жабу. Евфімія підняла голову й квакнула на знак привітання.

У класі запанувала тиша. Кет ні за що на світі не хотів би пережити ще хоча б одну таку мить.

— Святий Боже! — сказав Крестомансі лагідним голосом. Таким лагідним, як мороз, що ніжно малює малюнки на вікнах.

— Це Євфенія.

— Це Евфімія, тату, — поправила його Джулія.

— Звичайно, Евфімія. Але хто ж це зробив?

Кет дивувався, чому від такого лагідного голосу всі волосинки на його потилиці стали сторч.

— Ґвендолен, сер, — сказала Мері.

Але Крестомансі похитав чорною чуприною.

— Ні! Не вішайте на неї усіх собак. Це не могла бути Ґвендолен. Учора вночі Майкл забрав у неї відьмацький дар.

— О, який же я йолоп! — сказав містер Сондерс, густо почервонівши.

— Тоді хто ж це міг начаклувати? — здивовано мовив Крестомансі.

Знову запала мовчанка. Кетові здалося, що вона тривала, як Льодовиковий період. У цей час Джулія з милою усмішкою на обличчі почала барабанити пальчиками по парті і замислено глянула на Джанет. Джанет раптом перехопило подих і вона підстрибнула. Кет запанікував. Він був переконаний, що дівчина зараз розповість всю правду. Тому, щоб якось зупинити цю лавину, сказав:

— Це зробив я.

Усі присутні спрямували погляди на нього. Джулія — з огидою, Роджер — здивовано, містер Сондерс — розлючено. Мері подивилася на нього так, ніби він сам був жабою. Але в погляді Крестомансі Кет побачив чемну недовіру, і це було для нього найгірше.

— Пробач мені, Еріку, — сказав він. — Але невже це справді був ти?

Кет подивився на нього затуманеними від неслухняних сліз очима. «Мабуть, це через страх», — подумалося йому.

— Це була помилка, — став розповідати він. — Я намагався зробити закляття. Я… я не думав, що воно спрацює. А тоді до кімнати увійшла Евфімія і перетворилася на жабу. Ось так, — пояснив він.

Крестомансі сказав:

— Але ж вам усім наказано не чарувати самостійно.

— Я знаю, — винувато опустив голову Кет. — Але був певен, що воно, як завжди, не вдасться. А воно спрацювало…

— Тоді ти повинен негайно його зняти, — сказав Крестомансі.

Кет ковтнув слину.

— Я не можу. Я не знаю, як це зробити.

Крестомансі обдарував його ще одним поглядом — таким чемним, дошкульним і недовірливим, що Кет із радістю заліз би під свою парту, якби був спроможний взагалі рухатися.

— Ну що ж, — сказав Крестомансі, — Майкле, можливо, вам вдасться розв’язати проблему?

Мері простягла тацю. Містер Сондерс узяв Евфімію й поставив її на вчительський стіл. Евфімія збуджено закумкала.

— Трішки зачекай, — заспокійливо сказав їй містер Сондерс.

Він стулив долоні й простяг їх над нею. Але нічого не відбулося. Трохи спантеличений, містер Сондерс почав щось бурмотіти. Знову невдача. Евфімія продовжувала крутити головою у різні боки, все одно залишаючись жабою. Вираз обличчя містера Сондерса зі спантеличеного став розгубленим.

— Що ти застосував, Еріку?

— Я не пам’ятаю, — відповів Кет.

— Схоже, я не зможу її розчаклувати, — сказав містер Сондерс. — Ти сам повинен це зробити, Еріку. Ходи-но сюди.

Кет безпорадно глянув на Крестомансі, але той кивнув головою, наче вважав, що містер Сондерс має рацію. Тоді хлопець встав з-за своєї парти. Ноги його майже не слухали. Вони ослабли і щосекунди підкошувалися, а душа знову впала кудись нижче замкових підвалів. Він повільно рушив до вчительського столу. Евфімія, котра побачила його наближення, зробила великий стрибок з краєчку столу. Містер Сондерс спіймав її в повітрі й посадив назад.

— Що я повинен робити? — запитав Кет, і його голос пролунав, як кумкання жаби.

Містер Сондерс узяв його за лівий зап’ясток і поклав його ліву долоню на липку спину Евфімії.

— А тепер зніми з неї закляття, — сказав він.

— Я… Я… — белькотів Кет.

Він вирішив спробувати.

— Перестань бути жабою й знову перетворися на Евфімію, — сказав він, і зі жахом подумав, що вони з ним зроблять, якщо вона не перетвориться на дівчину. Але, на величезний подив, під його пальцями жаба ставала теплішою і потрохи росла. Кет прикипів поглядом до містера Сондерса, поки брунатна грудка ставала все більшою та більшою. Він був майже певний, що побачив на його обличчі тінь усмішки. За мить Евфімія вже сиділа на краєчку стола. Її одяг був трохи зім’ятий і брудний, але нічого жаб’ячого в ній не залишилося.

— Ніколи б не подумала, що це ти! — сказала вона Кетові, затулила обличчя долонями й заплакала. Крестомансі підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Годі, годі, моя люба. Тобі довелося пережити справжнє жахіття. Йди до себе й трохи спочинь.

І він вивів Евфімію з кімнати.

— Пхе! — сказала Джанет.

Мері, все ще набурмосена, поставила перед дітьми молоко й бісквіти. Кет не захотів їсти свою порцію. Йому здавалося, що його шлунок разом із душею впав у підземелля замку і досі звідти не повернувся. Джанет також відмовилася від бісквітів.

— Мені здається, що я розтовстію, якщо їстиму усе, що тут дають, — не подумавши, бовкнула вона. Джулія сприйняла ці слова як особисту образу. Вона вийняла свою хустинку і зав’язала на ній вузлик. У ту ж мить склянка молока, яку принесли Джанет, вислизнула з її рук і розбилася вдрузки, забруднивши підлогу.

— Витри тут усе, — наказав містер Сондерс. — а тоді забирайтеся звідси обоє! Ви мені вже набридли. Джуліє і Роджере, вийміть, будь ласка, свої підручники з магії.

Кет вийшов із Джанет у сад. Там, схоже, було безпечніше. Вони перетнули галявину, трохи накульгуючи після вранішніх пригод.

— Кете, — сказала Джанет, — те, що я попрошу, тобі, можливо, не дуже сподобається, але для мене це вкрай важливо. Я повинна до тебе причепою пристати і не відходити ні на крок, поки не зрозумію правил життя в цьому світі. Сьогодні вранці ти мене двічі врятував. Коли Мері принесла ту жабу, я подумала, що все, нам гаплик, аж тут ти її перетворив на людину. То, виходить, у тебе також є чаклунські здібності. Ніколи б не подумала, що ти відьмак… чи радше чаклун або чарівник.

— Я не відьмак, не чаклун і не чарівник, — сказав Кет. — Але містер Сондерс теж мені на це натякав, коли я зміг жабу перетворити на Евфімію.

— Але Джулія — чаклунка, правда ж? — запитала Джанет. — Чому вона мене так ненавидить? А може, та її ненависть насправді до Ґвендолен?

Кет розповів їй про випадок зі зміями.

— О-о-о, тепер я її розумію, — сказала Джанет. — Але мені якось ніяково, бо вона зараз у класі вдосконалює свою чаклунську майстерність, а я не вмію зробити для свого захисту навіть якогось дріб’язкового закляття. Ти коли-небудь чув, як навчають карате?

— Та, начебто, щось чув, — невпевнено відповів Кет, намагаючись угадати, що це таке — карате.

— А Крестомансі чудово одягається, — змінила тему Джанет.

Кет засміявся.

— То ти ще його не бачила у домашньому халаті!

— Сподіваюсь, побачу. Відчуваю, що це буде цікаве видовище! Чому його всі так бояться?

— Бо Крестомансі все про всіх знає, — сказав Кет.

— Атож, — погодилася Джанет. — Коли він впізнав у жабі Евфімію, і почав говорити з тим лагідним подивом, у мене аж шкіра сирітками покрилася. Я не змогла б зізнатися йому, що я не Ґвендолен, навіть якщо б мене катували. От тому мені й потрібно бути біля тебе, щоб добре усе запам’ятовувати. Ти ж не проти?

— Зовсім ні, — сказав Кет.

Але насправді він був проти, і зовсім не хотів возитися з нею з ранку до ночі. «Ще б на плечі мені вилізла і звісила ноги», — невдоволено подумав Кет, хоча добре розумів, що повинен зробити все, аби ніхто у замку не здогадався, що це не Ґвендолен. Щоб хоч якось розважитися, він повів її до зруйнованого дерев’яного будиночка. Будиночок надзвичайно сподобався Джанет. А потім вона залізла на верхівку кінського каштана, щоб оглянути все довкола. Кет відчув себе пасажиром, на місці якого уже хтось сидить.

— Обережно! — гукнув він.

— Прокляття! — сказала Джанет. — У цьому дурному одязі не дуже зручно лазити по деревах. Ось уже й спідницю порвала…

— А хіба ти не вмієш шити? — запитав Кет, коли також заліз на дерево.

— Я ненавиджу цю роботу, — сказала Джанет. — Але шити вмію. Вдома зашию свої спіднички.

Вона зіскочила на вцілілі рештки дерев’яного будиночка. За нею з-під сукні волочилися кольорові клапті подертих нижніх спідничок.

— Глянь! Звідси так добре видно село! І дорогу до замку. Он бачиш, до нас щойно звернула підвода різника.

Кет сів на гілку поруч з нею, і вони вдвох дивилися на віз та на коня, який його тягнув.

— У вас зовсім немає автомобілів? — запитала Джанет. — У моєму світі, наприклад, кожен має власний автомобіль.

— Їх мають багаті люди, — сказав Кет. — Коли ми приїхали сюди, Крестомансі вислав за нами свою машину.

— І електрика у вас є, — сказала Джанет. — А все інше таке старомодне… Мабуть, тутешні люди отримують все необхідне завдяки чаклунству. А у вас є платівки, хмарочоси, телевізори, літаки?

— А що таке «літаки»? — запитав Кет.

Хоча й про інші речі, які згадувала Джанет він не мав ні найменшого уявлення. Йому стало нудно. Щоб змінити тему розмови, дівчина подивилася довкола і побачила величезні кінські каштани, що кетягами звисали з гілок. Судячи з листя, яке наче обпалилося з країв, каштани вже майже достигли. Джанет простягла руку й спробувала зірвати кілька зелених їжачків. Хоч кінчиками пальців вона відчувала колючу шкірку каштанів, та жодного схопити не змогла.

— От тобі й на! — сказала вона. — Здається, вони вже достигли.

— Ні, ще ні… — сказав Кет. — Шкода, правда?

З-під завалів будиночка він витяг дощечку і спробував кілька з них збити, але не влучив. Зате струсонув гілку і десь зо вісім каштанів впало на землю.

— Хто сказав, що вони не достигли? — апитала Джанет, нахиляючись униз.

Кет і собі перехилився через гілку й побачив брунатні каштани, які виблискували на сонці з розколотих зелених шкаралупок.

— Ура!

Зі спритністю мавпеняти він зіскочив з дерева, а за ним, з тріскотом злетіла Джанет. У її волоссі заплуталися сухі гіллячки, але вона на це зовсім не зважала. Вони почали жадібно збирати каштани, чудові брунатні каштани.

— Шпильку! — простогнала Джанет. — Півцарства за шпильку! Натягаймо каштани на мої шнурки з черевиків.

— Візьми оце, — сказав Кет.

Він намацав серед сміття гостру металеву шпичку і подав її Джанет. Либонь, вона випала з інструментів, коли Роджер та Джейн майстрували дерев’яний будинок. Діти провертіли в каштанах отвори, потім витягли шнурівки зі старих черевиків Ґвендолен. На щастя, правила гри для обох світів були однакові. Отож вони рушили до саду й улаштували там битву каштанами на посипаній гравієм стежці. Коли Джанет розтовкла останній каштан Кета й закричала: «Ура-а-а!!! Перемога!!!», з тіні вийшла усміхнена Міллі й рушила до дітей.

— Ви знаєте, мені й на думку не спадало, що каштани вже могли достигнути. Але це було чудове літо.

Джанет з осторогою подивилася на неї. Вона не мала жодної уяви, хто ця кругленька пані у квітчастій шовковій сукні.

— Привіт, Міллі, — сказав Кет.

Ця фраза не дуже допомогла Джанет. Міллі всміхнулася й відкрила сумочку, що була у неї в руках.

— Є три речі, які зараз надзвичайно необхідні Ґвендолен. Ось вони.

Вона простягла Джанет дві англійські булавки й пакет зі шнурівками для черевиків.

— Завжди потрібно бути готовою до всього.

— Д…дякую… — промурмотіла Джанет.

Найбільше вона була збентежена тим, що не знала, хто така Міллі. Кет це бачив. Він уже встиг зрозуміти, що Джанет не почуватиметься комфортно, поки про все не дізнається. Тому він сказав Міллі:

— Напевне, Роджер і Джулія почувають себе щасливими, маючи таку матір, як ви, Міллі.

Міллі запишалася, а Джанет, вочевидь, зраділа. Кетові стало соромно. Він ніколи б не сказав цього з власної ініціативи — та й зараз зробив це тільки для того, щоб виручити Джанет. Зрозумівши, що Міллі — дружина Крестомансі, дівчина спробувала дещо з’ясувати про Кета та його сім’ю.

— Міллі, — сказала вона, — скажіть, а батьки Кета справді ваші кузени? А вони дійсно були й між собою двоюрідними? Ким тоді Кет вам доводиться?

— Такі запитання люди ставлять тоді, коли хочуть довідатися, наскільки ти розумний, — сказала Міллі. — І відповідь на них: я не знаю, Ґвендолен. Ви належали до родини мого чоловіка, а я багатьох з них не знаю. Нам потрібен Крестомансі, щоб у всьому розібратися.

У цей час крізь потаємні двері в стіні муру до саду зайшов Крестомансі. Міллі підійшла до нього.

— Любове моя, ти нам потрібний.

Вдаючи, що заколює роздерті спіднички, Джанет спідлоба, наче мимохідь, поглянула на Крестомансі й одразу втупилася у землю, наче каміння та пісок були чимось напрочуд цікавим.

— Усе дуже просто, — сказав Крестомансі, коли Міллі пояснила йому, про що йдеться. — Френк і Каролайн Чант були моїми кузенами та кузенами між собою, звичайно. Коли вони наполягли на тому, щоб одружитися, родина влаштувала справжній шарварок, і мої дядьки не дали їм у спадщину жодного шилінга. Родичання між кузенами вважалося неприпустимим, особливо, якщо в родині були чаклуни. Хоч їх силоміць намагалися розлучили, це нічого не змінило.

Він усміхнувся й доброзичливо глянув на Кета.

— Сподіваюсь, я дав відповідь на твоє запитання?

Кет відчув зараз те, що відчувала досі Ґвендолен. Його бентежила й дратувала манера Крестомансі поводитися приязно у ситуаціях, де інші гнівалися. Він не втримався від запитання:

— З Евфімією все гаразд?

І даремно. Усмішка Крестомансі зникла з його обличчя, як промінчики сонця за хмарою.

— Так. Вона почувається набагато краще. Твоє співчуття зворушливе, Еріку. Тобі, либонь було так шкода, що ти аж заховав її у шафу?

— Любове моя, не треба так гніватись, — сказала Міллі, взявши Крестомансі попід руку. — Це був нещасний випадок, і він уже в минулому…

Вони рушили вниз по стежці. Але вже зникаючи з поля зору дітей, Крестомансі ще раз повернувся і подивився на них здивованим, але зовсім не дружнім поглядом.

— Не подобається він мені, ой, не подобається, — прошепотіла Джанет. — Здається, я скоро навіть з місця боятимусь рушити.

Вона пришпилила свою спідничку. А коли Міллі та Крестомансі зникли з очей, Джанет продовжила:

— Вона — Міллі — приємна, як солодкий мед. Але він! Кете, можливо, Крестомансі могутній чарівник?

— Ні, не думаю, — сказав Кет.

— Чому? У мене з’являється таке відчуття щоразу, коли я його бачу.

— Не знаю. Я нічого такого не відчуваю. Я просто його боюся.

— Оце воно і є, — сказала Джанет. — Ти звик жити між чарівниками. А я відчуваю: щось тут не те. Ти помітив, що він завжди з’являється, коли його кличуть? Це було вже двічі.

— Це всього-на-всього збіг обставин, — сказав Кет. — Неможливо будувати теорії на збігові обставин.

— Він дуже добре це приховує, визнаю, — сказала Джанет. — Приходить, удаючи, ніби заклопотаний чимось іншим, але…

— Все! Замовкни! Ти стаєш прискіпливою, як Ґвендолен. Вона також постійно думала про нього, — розсердився Кет.

Джанет затупотіла ногами по гравію.

— Я не Ґвендолен. Вона навіть не подобається мені. Зарубай це собі на носі, йолопе!

Кет засміявся.

— Чому ти смієшся? — запитала Джанет.

— Ґвендолен завжди тупотить ногами, коли сердиться, — відповів він.

— Справді? — здивувалася Джанет.