Зачароване життя

15

Це був погідний осінній день, коли все довкола занурюється у солодку дрімоту, а світ переливається теплими відтінками жовтого та зеленого. Поблизу не було жодної душі й тишу порушувало лише шарудіння листя під ногами Кета й Джанет, коли вони поспішали через парк до старого саду. На півдорозі Джанет раптом зупинилася:

— Ми шукаємо сад, який скидається на замкові руїни? Правильно? Тоді нам треба йти у протилежний бік.

Кет міг заприсягтися, що вони йдуть правильним шляхом, та коли зупинився й розглянувся довкола, то побачив, що високий, залитий сонцем мур зараз був позаду них. Кет вирішив, що всього лиш не пам’ятає дороги до саду, якою вони колись йшли з Ґвендолен. Діти розвернулися і знову рушили до високого муру. Заборонений сад був за ним, але жодних дверей чи іншого входу там не було. Тоді вони рушили попри стіну до найближчої хвірточки, яка ховалася у кущах троянд. Зруйнований мур знову дивним чином опинився позаду.

— Це, напевно, діють ті чари, які захищають сад від непроханих гостей, — здогадалася Джанет, коли вони знову йшли через фруктовий сад.

— Думаю, так воно і є, — відповів Кет.

І вони знову опинилися в парку. Високий зруйнований мур знову був позаду.

— Вони прийдуть з церкви раніше, ніж ми знайдемо вхід у зачарований сад, — стривожено промовила Джанет.

— Спробуймо дивитися на сад краєм ока, а не йти навпростець до нього, — сказав Кет.

Так вони й зробили: йшли до саду, не дивлячись на нього. Здавалося, тепер він залишається на своєму місці. Несподівано для себе діти вийшли на стрімку стежинку в оточенні високих мурів. Ця стежечка вела до високої старої стіни зі сходинками, замаскованими у мальвах й золотистому жабрії. Схвильованих дітей обвіяло теплом зі старого напівзруйнованого каміння. Та навіть збігаючи сходами вгору, вони намагалися не дивитися на високі руїни. Цього разу мур залишився стояти нерухомо. Давні напівзруйновані сходи виявилися вдвічі вищими, ніж сам замок, і Кетові та Джанет довелося подолати цю відстань двічі: спочатку, притискаючись одним боком до гарячих каменів муру, щоб спіймати трохи тіні, вийти нагору, а потім стрімко спуститися на протилежний бік. Дорога була важкою, адже старе каміння під палючим полуденним сонцем ставало щораз гарячіше. У кінці підйому Кет уже тримав голову обома руками й ховався у тіні дерев, що нависали над однією зі зруйнованих стін, бо інакше голова йому йшла обертом. Та коли зрідка він все ж таки наважувався поглянути вниз, то бачив замок щоразу з іншого боку. Йому здавалося, що мур, руїни й він разом з ними кудись плили, а може, кружляли… У верхній частині муру діти зауважили отвір, схожий на все, що завгодно, тільки не на вхід. Почуття провини за непослух їх не покидало, але вони все-таки пролізли у нього. Земля з того боку входу було досить стоптана, наче люди тут віками походжали.

Могутні темні дерева росли впритул один до одного, і під ними було так добре відпочивати у прохолоді. Поміж дерев вилася ідеально протоптана стежина, і Кет та Джанет пішли нею углиб саду. І, як це буває у густому лісі, їм почало здаватися, що дерева довкола них також не стоять на місці, а крутяться, і в дивному танку розходяться врізнобіч, а потім знову стають у коло. Хоча, може так воно було і насправді? Стежинка привела їх у гущавину.

— Яке чудове місце! — прошепотіла Джанет. — Але надто вже дивне!

Маленька балка перед ними була вщерть заповнена весняними квітами: нарциси, первоцвіти, проліски, гіацинти й крихітні тюльпани росли тут в неймовірній кількості. І це у вересні! У балці панувала прохолода, якою, можливо, й пояснювалося це буйне цвітіння… Джанет і Кет, щулячись з холоду, йшли поміж цих квітів далі. Довкола відчувалися пахощі весни, прохолодні й запаморочливі, чисті й дикі, сповнені магічної сили. Ступивши ще два кроки, вони усміхнулися, а за мить вже дзвінко сміялися:

— О, дивись! — сказала Джанет. — Там кіт.

Це був великий смугастий кошак. Він стояв, вигнувши тіло дугою, під кущем примул, переводив здивований погляд з Кета на Джанет і роздумував, а чи не кинутися йому навтьоки. О, диво! Кет впізнав у смугастику свою стареньку скрипку, яку Ґвендолен зачарувала на кота. Він розсміявся. Тут усе приносило йому радість.

— Познайомся: це старий Скрипка, — сказав Кет. — Колись він був моєю скрипкою. Але що він тут робить?

Джанет опустилася навколішки й простягла руку.

— Ходи сюди, Скрипко. Ходи сюди, котику.

Кепський характер Скрипки, певно, трохи змінився в цьому квітковому заповіднику. Він дозволив Джанет почухати себе під шийкою і навіть погладити спинку. І, що взагалі було неймовірним, взяти себе на руки, та ще й мурчати у її обіймах. Обличчя Джанет засяяло від щастя. Зараз вона була неймовірно схожа на Ґвендолен, коли та поверталася з уроку магії, лиш Джанет була добріша. Вона підморгнула Кетові.

— Я дуже люблю котиків! Усіх, усіх!!!

Кет засміявся. Він простяг ліву руку й собі погладив Скрипку. Дивно, але на дотик кіт здавався дерев’яним, наче справжня скрипка…

Від такої несподіванки, Кет швидко забрав руку. Діти перетнули широкий моріжок з нарцисів, що пахтіли, наче небесний рай. Скрипка і далі сидів на руках у Джанет. Квітковий килим закінчився, а Кет вже зрозумів, що сад навколо них рухається, як йому заманеться. Коли він проходив між синіми дзвіночками та великими червоними тюльпанами, сумніву у цьому вже не мав: дерева плавно, ледь помітно, ковзали, ніби вказуючи їм дорогу поміж безмежжям квітів на осяяний сонцем схил. Тут росла обплутана повзучим в’юном з синіми квітами шипшина. У Кета не залишилося сумнівів: сад рухався по колу й униз. Зараз його так само нудило, як і тоді, коли вони поверталися зі своєї втечі автомобілем до замку. Кет волів би краще пройтися пішки, розглядаючи усе довкола.

Коли діти проминали рослини, які найчастіше зустрічалися у розпал літа, Джанет сказала:

— Чи не здається тобі, що ми зараз на екскурсії «Рослини різних пір року»? — запитала вона. — В тебе також є відчуття, що ти біжиш вниз сходами, і сходи також рухаються вниз?

Сад таїв у собі різні таємниці. Смоківниці, оливкові дерева й фінікові пальми вивели їх у невеличку пустелю, в якій росли кактуси, схожі на химерні огірки й колючі зелені крісла. На деяких з них палахкотіли яскраві квітки. Сонце обпалювало обличчя Кета та Джанет, але їм було байдуже. Вони йшли далі, і за деякий час стежинка між деревами вивела їх до галявини з осінніми квітами. Зміни пір року відбувалися настільки швидко, що їм було доволі важко до цього звикнути: на деревах щойно з’являлися стиглі плоди, а за хвилю листя ставало бурштиновим і опадало… Кет та Джанет відійшли до падуба, вкритого червоними ягідками. Ставало дедалі холодніше. Скрипці це не вельми сподобалося, він випручався з рук дівчини та помчав шукати теплішу місцину.

— Де ж тут ворота до інших світів? — запитала Джанет, пригадавши мету їхньої подорожі.

— Напевно, ми вже біля них, — сказав Кет.

Йому здавалося, що вони йдуть центральною алеєю саду, адже тут магія та чари відчувалися сильніше, ніж в інших його частинах. Дерева й кущі навколо них тепер блищали від морозу. Діти бачили на деревах блискучі ягоди в крижаних оболонках. Проте Джанет навряд чи встигла сильно змерзнути й натремтітися від холоду, бо уже за мить перед собою вони побачили крислате дерево, вкрите заледенілим рожевим квітом. Далі був зимовий жасмин, всипаний маленькими жовтими зірочками. А потім постав могутній чорний терен, що врізнобіч розкинув свої віти; на ньому було навіть кілька білих квіточок. Опинившись під темним покровом дерева, Джанет підняла голову та почала розглядати його вузлувате гілляччя.

— У Ґластонбері є таке саме дерево, — сказала вона. — Кажуть, воно квітне на Різдво.

Кет зрозумів, що їх привело у серце саду. Зараз вони опинилися на галявинці, у балці. Всі дерева, окрім однієї яблуні, росли трохи вище — на схилі. Здається, саме у цій балці була правдива пора року — яблука достигали тільки тут. Яблуня, похилившись, росла у самісінькому центрі галявини, а за нею чорніли якісь дивні руїни. Підійшовши ближче, Джанет та Кет побачили невеликий струмочок, який брав свій початок між коренями яблуні. Він бурлив, витікаючи десь з-під землі і за кілька кроків знову невідомо куди зникав. Джанет здалося, що чиста вода була золотою, як‑от вода у ванній Кета, коли його рятували. Руїни виявилися уламками напівзруйнованої арки. Напевно, саме від неї відкололася кам’яна брила, що тепер лежала під деревом. Хвіртки чи воріт тут ніколи не було.

— Мені здається, що це і є ворота, — зітхнув Кет.

Він дуже засмутився, що йому треба буде покинути цей світ.

— Я теж так думаю, — погодилася з ним Джанет. У її голосі вчувався страх. — Щось мені трохи лячно. А як туди зайти?

— Давай я кину біля арки трохи драконячої крові. Напевно, це допоможе, — сказав Кет.

Він вийняв з кишені хустинку, у якій був магічний порошок. У ніс ударив різкий запах чарівного зілля, і Кет зрозумів, що чинить неправильно. Не треба було брати заборонене зілля та ще й приносити його сюди, у це магічне місце з потужною енергетикою. Та позаяк Кет не знав, що йому робити далі, то обережно взяв правою рукою дрібку запашного брунатного порошку, а лівою сховав хустинку назад до кишені, потім, затамувавши подих, розвіяв порошок перед зруйнованою аркою. Повітря між колонами затремтіло, як тремтить воно у літню спеку. Клаптик освітленої сонцем галявинки за аркою почав затуманюватися, став молочно-білим, а потім почорнів. Згодом темрява поступово розсіялася, розповзлася по кутках простору — і вони побачили під аркою велетенський, у кілька акрів завбільшки, зал. Уся площа залу була вкрита вульгарно розмальованим килимом червоного, жовтого та синього кольорів. У залі сновигало безліч людей, які нагадували Кетові гральні карти, бо всі, як один, були одягнені у грубий, мішкуватий одяг яскравого забарвлення. Люди-карти блукали туди-сюди з поважним та заклопотаним виглядом. Повітря всередині арки все ще тремтіло, і Кет зрозумів, що туди зайти вони не зможуть.

— Звідки це все? — здивувалася Джанет.

Тільки-но Кет хотів сказати Джанет, що сам нічогісінько не розуміє, як побачив у залі Ґвендолен. Її пронесли зовсім близько від нього на королівських ношах вісім чоловіків, одягнуті у важкі золоті однострої. Ґвендолен спочивала поміж золотих подушок, одягнута у ще громіздкіший одяг білого та золотого кольорів. Її волосся було вкладене у високу зачіску, яка здавалася короною. Судячи з усього, Ґвендолен була тут королевою. Вона вітала усіх важливих гостей кивком голови, і ті радісно підбігали до ложа, щоб захоплено слухати все, що вона їм скаже. За помахом руки інші піддані бігли виконувати її доручення. Одному чоловікові вона подала знак, і той у страху та трепеті впав перед нею навколішки, благаючи помилування. Він кричав навіть тоді, коли його тягнули геть з зали. Для Ґвендолен усе це було якоюсь дивною розвагою. Зараз золоте ложе стояло якраз поруч з аркою, і всі люди-карти у шаленій веремії бігали по залу, догоджаючи їй. В цей момент Ґвендолен побачила Кета й Джанет. З виразу подиву та роздратування, що з’явився на її обличчі, Кет зрозумів, що вона їх також помітила, але не дуже зраділа. І чи то вона зробила якісь магічні заклинання, чи то драконяча кров перестала діяти, бо арка знову стала темною, далі молочною, потім туманною, насамкінець повітря перестало дрижати і крім галявинки між колонами не залишилось нічого.

— Це була Ґвендолен, — сказав Кет.

— Я зрозуміла, — без найменшого захвату в голосі відказала Джанет. — Якщо вона й далі так їздитиме, то вже скоро стане товстою.

— Мені здається, вона щаслива, — сказав Кет із заздрістю.

— Я теж помітила, — промовила Джанет. — Але як ми знайдемо мій світ?

— Спробуймо обійти арку довкола.

— Ти добре придумав, Кете! Ходімо, — погодилася Джанет.

Вона уже почала обходити арку, аж раптом зупинилася:

— Ми маємо лише одну спробу, щоб зробити все правильно. Ти ж напевне, втратив ще одне своє життя?

— Я не відчув… — почав Кет.

Раптом вони побачили містера Нострама, який несподівано з’явився в отворі арки. Він тримав поштову листівку, яку Кет надіслав місіс Шарп. Він був роздратований і стривожений.

— Мій любий хлопче, — сказав він Кету. — Ми ж домовлялися зустрітися о пів на третю, а не о дванадцятій. Мені пощастило тебе знайти, адже я маю твій підпис.

Він повернувся й погукав свого брата, хоч на галявинці нікого не було видно:

— Ходімо, Вільяме. Неслухняний хлопчисько, напевно, не зовсім зрозумів моє прохання, але попри все закляття працює… Не забудь… е-е-е… інструмент…

Містер Генрі Нострам вийшов з арки, і Кет з острахом зробив крок назад.

Усе довкола раптом дивно затихло: листя на яблуні не ворушилося, навіть потічок змінив свій розмірений лет. Кет зрозумів, що він та Джанет зробили щось жахливе. Дівчина застигла біля входу до арки, від страху затуливши рота долонями. Раптом перед нею, наче з-під землі, між двома колонами виросла кремезна постать Вільяма Нострама. Навколо його руки була обмотана мотузка, а з кишені піджака стирчали якісь блискучі речі. Його очі шалено вертілися, а від швидкої ходи він трохи засапався.

— Трохи швидше, ніж ми планували, зате вдало, Генрі, — відсапався він. — Всіх інших я вже покликав.

Вільям Нострам урочисто підійшов до яблуні й став поруч зі своїм братом. Земля затремтіла. У саду панувала мертва тиша. Кет відступив ще кілька кроків назад і побачив, що потічок раптом висох. Навколо нього залишилася тільки грузька улоговина. Відбувалося щось жахливе!

Услід за Нострамами крізь розбиту арку поспішно проходили якісь люди. Першою з’явилася одна з трьох Акредитованих відьом, які жили недалеко від них на Ковент-стріт, засмагла й чимось дуже налякана. Напевно, вона щойно вийшла з церкви, адже на ній був найкращий її одяг: жахливий капелюшок, прикрашений фруктами та квітами, та чорно-червона атласна сукня.

Люди, що йшли за нею, теж були у святковому одязі: чаклуни в синіх саржевих костюмах і циліндрах, відьми в шовкових і бомбазинових сукнях та в капелюхах усіх фасонів та розмірів, респектабельні на вигляд некроманти в піджаках, схожих на той, у якому був Вільям Нострам, кістляві чаклуни в чорному й ціла когорта чарівників. Останні ділилися на дві групи: ті, хто перед тим був у церкві — у довгих чорних плащах, та ті, хто грав у гольф — у брудних бриджах. Вони йшли, проштовхуючись між колонами арки, спочатку по двоє й по троє, а згодом — по шестеро й семеро. Усі трохи квапилися й здавалися чимось налякані. Серед них Кет упізнав багатьох відьом та чаклунок із Ковент-стріт, хоч там не було ані місіс Шарп, ані міс Ларкінз, — але можливо, він їх просто не помітив, бо опинився у центрі величезного натовпу, який щомиті ріс і збільшувався. Вільям Нострам кричав кожній групі, яка проходила між колонами:

— Не стійте у купі! Розійдіться по галявині! Оточіть арку зі всіх сторін! Не залиште жодної можливості для втечі!

Джанет проштовхалася до Кета й схопила його за руку.

— Що ми наробили, Кете? Тільки не кажи мені, що всі ці люди — відьми та чаклуни, бо я тобі не повірю!

— О, моя люба Ґвендолен! — сказав містер Генрі Нострам. — Як бачиш, ми втілюємо «План «Б».

Усі схили галявини були вщент заповнені відьмами та чаклунами. Земля здригалася під їхніми кроками й гуділа від їхніх веселих розмов. Незлічена юрба — безліч яскравих капелюхів та блискучих циліндрів, — наче на відкритті благодійного ярмарку. Щойно останній некромант пройшов під аркою, важка долоня Генрі Нострама владно лягла на плече Кета. Хлопець схвильовано подумав, чи не випадково у тій самій руці чарівник тримає листівку, яку Кет адресував місіс Шарп. Він побачив, що біля однієї зі зруйнованих колон, синьоокий і завжди усміхнений, у тісному недільному костюмі, стояв Маг, який хотів стати чарівником. Вільям Нострам з серйозним виглядом став біля другої колони, для чогось зняв з піджака важкий срібний ланцюжок і тепер неквапно розмахував ним.

— А тепер, моя люба Ґвендолен, — сказав Генрі Нострам, — чи не відмовишся ти від честі покликати Крестомансі?

— Я… напевно, я не буду… — сказала Джанет.

— Тоді це зроблю я, — задоволено сказав Генрі Нострам.

Він прокашлявся й крикнув високим тенором:

— Крестомансі! Крестомансі! З’явися!

І Крестомансі в ту ж мить виник між колонами арки, отак, як ішов по алеї парку, з сірим циліндром в одній руці, та молитвеником у правій. Він якраз намагався вкласти його до кишені свого чорного піджака. Відьми та некроманти, які тут зібралися, загуділи та заохкали, вітаючи його. Крестомансі розсіяно озирався довкола, і дивився на них незлобливим і вкрай здивованим поглядом. Він став ще здивованішим, коли побачив у натовпі Кета та Джанет. Кет розкрив було рота, щоб крикнути Крестомансі: «Тікайте!», але в цей момент Маг, який хотів стати чарівником, загарчав і стрибнув на Крестомансі. Його нігті перетворилися у пазурі, а зуби — в ікла.

Крестомансі нарешті вклав молитвеник до кишені, й так само розсіяно глянув на Мага, який хотів стати чарівником. Той на хвилю завмер у повітрі й почав швидко, зі свистом, мов повітряна кулька, зменшуватися і зменшуватися, поки не перетворився у маленьку коричневу гусеницю. Безсильно звиваючись, він упав на траву. Скориставшись моментом, з-за іншої колони вибіг Вільям Нострам і спритно обмотав своїм ланцюжком від годинника руки Крестомансі.

— Позаду вас! — скрикнули Кет і Джанет, але було вже надто пізно.

Раптом брунатна гусінь вигнулась, підскочила з трави та знову перетворилася Магом, який хотів стати чарівником, звичайно, трохи розкошланим, але напрочуд задоволеним собою. З новими силами він кинувся на Крестомансі, який і так нерухомо стояв і нічому не опирався: срібний ланцюжок дивним чином робив його безсилим. Це була не остання битва біля арки між Крестомансі та Магом, який хотів стати чарівником. Крестомансі докладав неабияких зусиль, аби лівою рукою визволити себе з пут срібного ланцюга. Вільям Нострам також брав активну участь у бійці. Жоден з них не застосовував магію, але Крестомансі, здавалося, втратив уже всі свої сили, тому міг лише легко відпихати від себе Мага, який хотів стати чарівником. Але ще кілька спроб — і Крестомансі стояв із заламаними назад руками й одягнутими на зап’ястки срібними кайданками.

Крик тріумфу пронісся над рядами відьом та чарівників. Це був крик справжньої відьмацької могутності, від якого затремтіло небо. Крестомансі, ще більш розкошланого, ніж Маг, який хотів стати чарівником, витягнули з-під арки. Його сірий циліндр покотився до ніг Кета, й Генрі Нострам з великим задоволенням наступив на нього. Кет хотів скористатися моментом і спробував вислизнути з чіпких обіймів Генрі Нострама. Але дивним чином не зміг навіть поворушитися: Генрі Нострам утримував його за допомогою поштівки місіс Шарп. Кет був так само безпорадний, як і Крестомансі.

— Отже, це правда! — радісно промовив Генрі Нострам, коли Маг, який хотів стати чарівником, поволік зв’язаного Крестомансі до яблуні. — Срібло таки здатне подолати Крестомансі! Великого Крестомансі!

— Авжеж! Неприємно, правда? — зауважив Крестомансі.

Його потягли, прив’язали до яблуні. Вільям Нострам пихкаючи, підбіг до свого брата, і зняв з його просторої камізельки ще один срібний ланцюжок. Двох зачарованих ланцюжків з животів братів Нострамів вистачило для того, аби прикувати Крестомансі до стовбура яблуні. Вільям Нострам зав’язав ланцюжки у два чарівних вузли та відступив кілька кроків назад, задоволено потираючи руки. Відьмаки реготали й плескали в долоні. Крестомансі зігнувся, наче був повністю виснажений. Волосся неслухняними пасмами спадало йому на обличчя, краватка сповзла аж під ліве вухо, а весь елегантний сірий костюм був вимазаний корою дерева. Кетові було ніяково дивитися на нього. Але Крестомансі тримав себе в руках.

— Ну, закували ви мене у срібні ланцюги, а далі що? — запитав він.

Очі Вільяма Нострама забігали, наче дві секундні стрілки.

— О, готуйтеся до найгіршого, мій дорогий пане! — сказав він. — Не сумнівайтеся. Ми вже ситі вашими заборонами й обмеженнями. Чому нам не дозволяють підкоряти інші світи? Чому нам не дозволено користуватися драконячою кров’ю? Чому ми не можемо бути такими лихими, як нам хочеться? Дайте мені відповідь на ці запитання!

— Подумайте головою і, я певен, ви знайдете відповідь на кожне з них, — порадив їм Крестомансі.

Не дивно, що його голос потонув у реві, який зчинила юрба. Поки вони кричали, Джанет помалу підбиралася до дерева. Вона добре розуміла, що Кет (поки рука Нострама лежала на його плечі) буде нерухомим, і треба щось вигадати, щоб врятувати його та Крестомансі.

— О, так, — сказав Генрі Нострам, сяючи на радощах. — Тепер ми будемо керувати магічним світом, ми беремо у свої руки мистецтво чарів, ми хочемо знищити тебе та твою могутність, щоб підкорити собі інші світи, про існування яких нам відомо. Але перш за все, ми зруйнуємо цей сад.

Крестомансі замислено подивився на свої руки, що безвільно звисали в срібних кайданках.

— Я б вам не радив цього робити, — сказав він. — Цей сад має в собі речі, які належать різним світам. Він набагато сильніший, аніж я. Зараз ви намагаєтеся підкорити собі сад, але знайте: у нетрях цього саду заховані основи магічної майстерності. Отож навіть якщо ви до них докопаєтесь, сад зруйнувати буде надзвичайно важко.

— Он як, — сказав Генрі Нострам. — Але нам відомо, що тебе ми не зможемо знищити, доки не буде знищений сад. Ти хотів нас знову обдурити! Але знай, цього разу усе буде по-іншому, бо у нас є засіб для досягнення своєї мети!

Вільною рукою він поплескав Кета по плечу.

— Ось він — наш засіб.

У цю мить Джанет перечепилася об величезний плаский камінь, що лежав у траві біля яблуні.

— О-йой! — скрикнула дівчина й впала просто на нього.

Усі довкола почали реготати та показувати на неї пальцями, і цим ще більше її розсердили. Дівчина підняла голову і нищівним поглядом обвела картатий натовп недільних капелюшків та циліндрів.

— Підведися, люба Ґвендолен, — весело промовив Генрі Нострам. — Це місце для Кета.

Він обняв безпорадного хлопця, взяв його на руки й поніс до плаского білого каменя. Вільям Нострам, сяючи від щастя, поквапився до нього, швидко розмотуючи свою мотузку. Маг, який хотів стати чарівником, також підбіг, щоб допомогти Нострамам. Але Кет несподівано навіть для себе зламав закляття Нострамів і кинувся до арки, дорогою похапцем виймаючи з кишені вузлик з драконячою кров’ю. Ще кілька кроків і… втеча не вдалася: кожна відьма, кожен некромант і чаклун водночас проказали закляття. Повітря над галявиною стало аж густим від магії. Серце мало не вискакувало з грудей Кета. Він відчував, що біжить усе повільніше й повільніше, наче незаведена механічна іграшка. Джанет кричала: «Не зупиняйся!», але він рухатися більше не міг, і всього в кількох кроках від зруйнованої арки завмер, немов соляний стовп, заледве дихаючи. Брати Нострами та Маг, який хотів стати чарівником, забрали його, й знову обмотали мотузкою. Джанет зі всіх сил намагалася їм завадити.

— О зупиніться, благаю вас! Що ви робите?

— Облиш, Ґвендолен, — сказав Генрі Нострам роздратовано. — Ти ж усе чудово знаєш. Я ж тобі розповідав, що сад ми зможемо розчаклувати, лише перерізавши горлянку невинній дитині на оцьому камені. Ти ж погодилася!!!

— Я не погоджувалася! То була не я! — вигукнула Джанет.

— Заспокойся! — звелів їй прикутий до дерева Крестомансі. — Ти ж не хочеш опинитися на його місці? Джанет витріщилася на нього й закам’яніла, вражена тим, що відбувалося довкола.

Тим часом Кета, нерухомого та обмотаного мотузками, взяв на руки Маг, який хотів стати чарівником, і кинув на кам’яну брилу. Кет із відразою глянув на нього: Маг завжди так добре до нього ставився. Попри усю складність ситуації, Кет зберігав спокій: він пам’ятав, що у нього ще три життя, і рана на горлі швидко загоїться. Але доти йому доведеться пережити кілька не дуже приємних хвилин. Побачивши розпач Джанет, він намагався поглядом її заспокоїти.

Цієї миті якась невидима сила висмикнула дівчину з цього світу, і скоріш за все, повернула у її власний. Від неї не залишилося нічого, крім здивованого крику. Почувся ще один крик, і усі, хто був на галявинці, заклякли від здивування. Здивованим був і Кет.

— Супер! — сказала… Ґвендолен, виходячи з іншого боку арки. — Я з’явилась вчасно.

Усі витріщилися на неї. Вона повільно йшла від колони, витираючи рештки драконячої крові з пальців шкільним нарисом Кета. Кет побачив угорі свій підпис: Ерік Емеліус Чант, Ковент-стріт, 26, Волверкот, Англія, Європа, Світ, Усесвіт — це, без сумніву, його нарис. Волосся Ґвендолен усе ще було зібране у високу зачіску, але масивну сукню зі щирого золота вона зняла, залишивши на собі одяг, який у її світі, напевно, вважали домашнім. Хоча, правду кажучи, він був набагато вишуканіший, ніж найкращий халат Крестомансі.

— Ґвендолен! — вигукнув Генрі Нострам, здивовано глипаючи на місце, де щойно стояла Джанет. — Але… Як?.. Що?.. Хто?..

— Це була всього-на-всього заміна, — недбало кинула Ґвендолен… — Щойно я їх побачила — одразу зрозуміла…

В цю мить вона помітила полоненого Крестомансі, прив’язаного до яблуні.

— Он як! Ви його спіймали. Хвилиночку… — Сказавши це, Ґвендолен підійшла до нього, задерла вгору свій золотий одяг, і зі всієї сили вдарила його по обох гомілках. — Ось тобі! Ось!

Крестомансі навіть не намагався вдати, що йому не болить. Він скорчився — носаки її черевиків були гострі, як ножі.

— То на чому я зупинилася? — сказала Ґвендолен, знову повертаючись до братів Нострамів. — О, так. Я подумала, що треба повертатися: я ж не хочу пропустити такої розваги. І ще я пригадала важливу річ: у Кета дев’ять життів. Напевно, вам потрібно буде його вбити кілька разів.

— Дев’ять життів! — закричав Генрі Нострам. — Ти сказилася?

Після цих слів довкола здійнявся неймовірний ґвалт та вереск. Ніхто вже нікого не чув. Кет бачив, як Вільям Нострам, розчервонілий, з очима, що хаотично оберталися у різні боки, нахилився до Ґвендолен, а вона щось кричала йому у відповідь. Коли галас трохи стих, почувся гучний голос Вільяма Нострама:

— Дев’ять життів! Якби він мав дев’ять життів, дурне дівчисько, то був би найсильнішим чаклуном з-поміж усіх нас!

— Я не дурепа! — закричала Ґвендолен. — І знаю про це не гірше за вас! З дитинства я використовувала його дар! Та, мабуть, уже не зможу ним користуватися, коли ви його вб’єте. Тож мені довелося піти. Однак зараз я повернулася і, думаю, вчинила правильно. Ви мені ще подякувати маєте, що я вам розповіла.

— Як ти могла користуватися його силами? — запитав Генрі Нострам, ще більше спантеличений, ніж його брат.

— Дуже просто: хотіла — та й користувалася. Кет нічого не мав проти.

— А чому це я нічого не мав проти? — запитав Кет зі свого не зовсім зручного місця. — Ти б могла мене запитати, я ж тут!

Ґвендолен здивовано глянула на нього, але перш ніж змогла щось відповісти, Вільям Нострам голосно зашикав, заспокоюючи розлючений натовп, і вийняв з кишені довгу, блискучу річ, щоб показати її усім присутнім.

— Замовкніть! — наказав він. — Ми зайшли надто далеко, щоб відступати. Потрібно лише знайти вразливе місце хлопця, інакше вбити його нам не вдасться. Але він його має, як і всі чаклуни!

Із цими словами Вільям Нострам спрямував на Кета блискучу річ, яку тримав у руках. Хлопець був занадто приголомшений, щоб помітити, що це довгий срібний ніж. Некромант підніс його до обличчя Кета, (а от свій погляд він ніколи не зміг би спрямувати з такою точністю).

— І де ж твоє слабке місце, хлопче? Розповідай!

Кет мовчав. Це була єдина можливість зберегти хоча б одне життя.

— Я знаю. Усі його життя складені у книжечку з сірниками: так їх простіше було використовувати. Книжечка у моїй кімнаті. Принести її?

Усі полегшено зітхнули.

— Тоді все добре, — сказав Генрі Нострам. — А можна його вбити, не спалюючи сірника?

— Звичайно можна, — сказала Ґвендолен. — Одного разу він трохи не втопився.

— Нам лише потрібно дізнатися, скільки життів у нього ще залишилося? — сказав Вільям Нострам і відчув велику полегкість. — Скільки їх у тебе, мій хлопчику? — Ніж знову націлився в Кета. Кет занімів.

— Йому це невідомо, — нетерпляче сказала Ґвендолен. — Одне він втратив при народженні, друге — коли топився. Ще одне я використала, щоб їх скласти у цю книжечку. Тоді у нього почалися конвульсії. Потім ота жаба, обмотана сріблом, не захотіла давати мені уроки магії та відібрала відьмацький дар, тож мені тієї ночі довелося відібрати ще одне життя Кета й змусити його доправити мене до мого чудового нового світу. Кет мені в цьому зовсім не допомагав, скоріше заважав, але все ж таки зробив. І це стало для мене кінцем цього життя. О, згадала! Я вклала його четверте життя в його скрипку й обернула її на кота. Пригадуєте, містере Нострам?

Генрі Нострам почав дерти на собі волосся з розпачу. Жах знову опанував усіх присутніх.

— Ти дурне дівчисько!!! Хтось забрав цього кота! Тепер ми взагалі не зможемо його вбити…

На якусь мить Ґвендолен здалася дуже спантеличеною. А потім її осінило:

— Якщо я знову піду у свій світ, сюди повернеться моя заміна і ви зможете її принести в жертву.

З боку яблуні почувся дзенькіт ланців, якими був скований Крестомансі.

— Ностраме, ви даремно картаєтеся, — змучено сказав маг. — Це я наказав купити Скрипку і привезти сюди в сад. Десь тут він і бігає.

Генрі Нострам швидко розвернувся і, все ще тримаючи руками пасма сивого волосся (наче це допомагало йому думати), підозріливо подивився на Крестомансі.

— Я сумніваюся у правдивості ваших слів, сер. Ви відомі своєю хитрістю та підлістю.

— Ви мені лестите, — сказав Крестомансі. — Але, на жаль, я не можу брехати. Так на мене впливає срібло.

Генрі Нострам подивився на свого брата.

— Найімовірніше — це правда, — із сумнівом у голосі сказав Вільям. — Отож ще одне життя хлопчака розгулює десь поблизу.

Для Ґвендолен і всіх інших цього було достатньо, щоб почати пошуки. Ґведолен одразу взяла ініціативу у свої руки:

— Я його знайду.

І побігла за Магом, який хотів стати чарівником, по галявині до дерев так швидко, як тільки дозволяли їй бігати її гостроносі туфлі. Коли дівчина порівнялася з чарівницею в зеленому капелюшку, та сказала:

— Правильно, моя люба. Нам усім потрібно полювати на котика. — Вона повернулася до натовпу і пронизливо (такий голос притаманний тільки відьмам) крикнула: — Усі полюймо на котика!!!

Немов по команді, відьмаки та відьми підняли спідниці, поскидали святкові капелюхи й ринулися шукати котика. Галявина спорожніла. Дерева довкола зашуміли, заколихались і заскрипіли: чарівний сад не хотів впускати їх у свої нетрі і щосили виштовхував картато вбраних відьом, чаклунів у чорних шатах та сивих чародіїв знову на галявину. Кет почув, як Крестомансі сказав:

— Твої друзі — справжні невігласи, Ностраме. Вибігти звідси можна тільки рухаючись у зворотному напрямку. Можливо, ти їм про це скажеш? Кіт, скоріш за все, у літній чи весняній частині саду.

Вільям Нострам спробував сфокусуватися на ньому й щосили закричав:

— У зворотному напрямку, пані та панове! У зворотному напрямку!

— Хочу вам сказати, сер, — мовив Генрі Нострам, звертаючись до Крестомансі, — що ви неабияк починаєте мене дратувати.

Некромант на хвилю зупинився, але побачив, як сад знову відкинув Ґвендолен, Мага, який хотів стати чарівником, і весь картатий натовп відьмаків на галявину, підтюпцем побіг до них, вигукуючи:

— Ні, ні, мої любі друзі! Мої дорогі учні! У зворотному напрямку! Ви повинні бігти у зворотному напрямку.

Кет і Крестомансі на якийсь час залишилися без нагляду біля старої яблуні й зруйнованої арки.