Загадка «Блакитного потяга»

Розділ п’ятий Корисний джентльмен

Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон.

– Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу.

Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту.

– Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається.

За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався.

– Доброго ранку, містере Ґобі, – сказав мільйонер. – Прошу, сідайте.

– Дякую, містере ван Олдіне.

Чоловічок сів, поклавши руки на коліна, і уважно втупився в батарею.

– Маю для вас роботу.

– Так, містере ван Олдіне?

– Як ви, напевно, знаєте, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа.

Містер Ґобі перевів погляд із батареї на ліву шухляду письмового столу й дозволив собі докірливо посміхнутися. Старий багато дечого знав, але терпіти не міг зізнаватися в цьому.

– За моєю порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звісна річ, займеться адвокат. Але мені, з особистих причин, потрібна просто-таки вичерпна інформація.

Містер Ґобі глянув на карниз і пробурмотів:

– Про містера Кеттерінґа?

– Про містера Кеттерінґа.

– Гаразд, сер.

Чоловічок підвівся.

– На коли ви зможете зібрати її для мене?

– А ви поспішаєте, сер?

– Я завжди поспішаю, – відказав мільйонер.

Містер Ґобі з розумінням посміхнувся камінній решітці.

– Як щодо сьогодні о другій, сер? – запитав він.

– Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Ґобі.

– На все добре, містере ван Олдіне.

– Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі.

– А що ж це за сфера?

– Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського.

– Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник.

– Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ.

Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок.

– Запросіть містера Кеттерінґа піднятися.

Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері.

– Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити.

Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче.

– Заходь, – різко сказав ван Олдін. – Сідай.

Той невимушено плюхнувся в крісло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням.

– Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив він. – Років, певне, зо два. Ви вже провідали Рут?

– Заходив учора ввечері, – озвався ван Олдін.

– Із вигляду нівроку, еге ж? – безтурботно промовив зять.

– Не знав, що тобі часто трапляється нагода судити про це, – сухо відрізав мільйонер.

Дерек Кеттерінґ звів брови.

– Ну, ми інколи стикаємось у тому самому нічному клубі, – весело сказав він.

– Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдін. – Я порадив Рут подати на розлучення.

Візитер, здавалося, залишився незворушним.

– Радикальненько! – буркнув він. – Ви не проти, сер, якщо я закурю?

Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму і байдужим тоном додав:

– А що сказала Рут?

– Вона збирається дослухатись до моєї поради.

– Та невже?

– І це все, що ти можеш сказати? – різко запитав тесть.

Кеттерінґ струснув попіл у камін.

– Знаєте, я гадаю, – сказав він так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку.

– З твоєї точки зору – поза сумнівом, – похмуро зауважив ван Олдін.

– Ой, годі вам, – відказав той, – давайте не переходити на особистості. Я ж бо зараз і справді думав зовсім не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому річ: мій бідолашний стариган-татуньо довго не протягне: у цьому всі лікарі одностайні. Тож вашій доньці краще почекати кілька зайвих років, і тоді я стану лордом, а вона – леді та господинею замку: заради цього ж бо вона за мене й вийшла.

– Я не терпітиму твого нахабства! – гримнув на нього ван Олдін.

Дерек лише незворушно посміхнувся й повів далі:

– Я з вами згоден. Авжеж, пережитки минулого. Бо що таке сьогодні титул? Пшик. А все ж Леконбері – це чудовий старовинний маєток, та й Кеттерінґи, як на те пішло, – одна з найродовитіших фамілій в усій Англії. Рут просто піну пускатиме, коли, розлучившись, дізнається, що я одружився вдруге і тепер у Леконбері замість неї хазяйнує інша жінка.

– Я серйозно, молодий чоловіче, – попередив ван Олдін.

– Як і я, – запевнив Кеттерінґ. – Так, зараз я зовсім на мілині, і, якщо Рут розлучиться зі мною, мені буде непереливки, але ж, кінець кінцем, якщо вона вже прочекала десять років, то чому б не протриматися ще трішки? Даю вам слово честі, що старий гарантовано сконає найпізніше за півтора року і, як я вже говорив, шкода буде, коли Рут так і не отримає того, заради чого йшла за мене.

– Ти натякаєш, наче моя донька одружилася з тобою задля титулу й суспільного становища?

Дерек знову засміявся, але цього разу зовсім не весело.

– Невже ви думаєте, що йшлося про шлюб із кохання? – запитав він.

– Я знаю одне, – повільно процідив ван Олдін, – десять років тому в Парижі ти співав зовсім іншої.

– Справді? Може, й так. Ну, знаєте, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фігура з церковної ніші. Та й у мене, пригадую, були шляхетні ідеї: почати з чистої сторінки, осісти й зажити в найкращих традиціях англійського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною під боком. – Він знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вірите?

– Не маю ні найменшого сумніву, що ти одружився з Рут заради її грошей, – відрізав мільйонер крижаним тоном.

– Проте вона пішла за мене від великого кохання? – іронічно поцікавився зять.

– Звісно, – відказав ван Олдін.

Якусь мить Дерек Кеттерінґ мовчки вдивлявся в нього, а відтак у задумі кивнув.

– Бачу, що сам ви в це вірите, – видобув він. – Тоді я теж так вважав. Але запевняю вас, любий тестеньку, мене дуже швидко вивели з цієї омани.

– Не знаю, до чого ти, в біса, хилиш, – озвався ван Олдін, – та мені, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник.

– О, це так, – легко погодився той, – але ж її не проймеш. Уся в таточка. Під шаром білизни́ й пухнастості вона тверда, як граніт. Мені казали, ніби ви завжди мали славу жорсткої людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймні любите хоча б одну людину більше, ніж себе. А от вона ніколи не любила й не любитиме.

– Годі! – урвав зятя ван Олдін. – Я запросив тебе сюди, аби відверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дівчинка має бути щасливою, а ти пам’ятай: за її спиною – я.

Дерек підвівся й став біля каміна. Недопалок полетів у вогонь. А коли чоловік заговорив, його голос звучав дуже тихо.

– І що саме ви маєте на увазі, цікаво дізнатися.

– Я маю на увазі, – мовив тесть, – що тобі краще й не пробувати це опротестувати в суді.

– О, то це погроза? – кинув Кеттерінґ.

– Сприймай, як тобі завгодно, – відрізав ван Олдін.

Дерек присунув стільця до самого столу. І всівся прямо навпроти мільйонера.

– А якщо припустити, суто теоретично, що я все ж розпочну процес? – ледь чутно промовив він.

Ван Олдін стенув плечима.

– Тобі й самому нічим буде крити, юний дурнику. Спитай у своїх адвокатів – вони миттю пояснять. Твоя обурлива поведінка загальновідома: про це говорить весь Лондон.

– Гадаю, Рут улаштувала сцену через Мірей. Ну й дуже нерозумно з її боку. Я ж не втручаюся в її стосунки з друзями.

– Про що це ти? – зажадав відповіді тесть.

Дерек Кеттерінґ пирснув сміхом.

– Бачу, ви не все знаєте, сер, – тільки й видобув він. – А тому, і це природно, упереджені.

Прихопивши капелюха й ціпка, зять рушив до виходу. А на прощання завдав останнього удару:

– Я не любитель давати поради. Але в цьому конкретному випадку категорично рекомендував би повну відсутність секретів між дочкою та батьком.

І швидко вийшов із кімнати й зачинив за собою двері, перш ніж мільйонер устиг скочити з крісла.

– Ну і що він, у біса, хотів цим сказати? – пробурчав ван Олдін, знову сідаючи.

Усе недавнє занепокоєння навалилося на нього з новою силою. Було в усьому цьому щось таке, до чого він іще не докопався. Телефон стояв під рукою. Чоловік ухопив його й попросив з’єднати з номером доньчиного будинку.

– Алло! Алло! Це Мейфер 81907? Місіс Кеттерінґ можна? А, її немає вдома? Ясно, вийшла на ланч. А коли повернеться? Не знаєте? Ну що ж, гаразд. Ні, передавати нічого не треба.

І він сердито кинув слухавку на важіль. А рівно о другій нетерпляче походжав сюди-туди в очікуванні на містера Ґобі. Того ввели до кімнати о десять хвилин на третю.

– Ну? – нелюб’язно гаркнув мільйонер.

Однак поквапити чоловічка не вийшло. Візитер сів за стіл, дістав дуже пошарпаного записника і заходився монотонним голосом читати з нього. Ван Олдін слухав уважно – із задоволенням, яке дедалі зростало. Нарешті Ґобі дійшов до останньої крапки й уважно втупився у кошик для сміття.

– Гм! – видобув мільйонер. – Схоже, справа обростає конкретикою. Усе закінчиться, не встигнемо ми й оком змигнути. Сподіваюся, докази з готелю надійні?

– Залізобетонні, – запевнив його містер Ґобі, зловтішно дивлячись на визолочене крісло.

– Так, а з фінансами в нього зовсім туго. Кажете, старається отримати нову позику? І вже практично вигріб усе, що міг, під гарантію очікуваної від батька спадщини. А щойно поповзуть чутки про розлучення, як ніхто йому не позичить і цента. Навіть більше: його векселі можна буде скупити й натиснути на нього з цього боку. Він наш із тельбухами, Ґобі, ми загнали його в глухий кут!

І американець гупнув кулаком по столу. А на обличчі проступив нещадно-тріумфальний вираз.

– Інформація здається задовільною, – тоненьким голоском протягнув чоловічок.

– Тепер мені треба зазирнути на Керзон-стріт, – сказав ван Олдін. – Дуже вам дякую, містере Ґобі. Ваша фірма віників не в’яже.

На чоловічковому обличчі з’явилася ледь помітна задоволена посмішка.

– Спасибі, містере ван Олдіне. Я стараюся щосили.

Одразу на Керзон-стріт мільйонер, утім, не пішов. А подався спершу до Сіті, де мав дві бесіди, які ще більше покращили його настрій. Звідти ж він на метро дістався до Даун-стріт. А коли йшов по Керзон-стріт, із будинку № 160 вийшов якийсь чоловік і попрямував угору по вулиці йому назустріч, так що вони розминулися на тротуарі. На мить ван Олдін подумав, що то не хто інший, як зять – позаяк зріст і статура здавалися схожими. Але коли вони порівнялися, мільйонер побачив, що це якийсь незнайомець. А втім, ні – не те щоб незнайомець: його обличчя будило в пам’яті певні спогади, і, поза сумнівом, пов’язані з чимось неприємним. Але даремно той сушив собі мізки: розплутати клубок асоціацій не виходило. Він, однак, не здавався і роздратовано тряс головою. Бо ненавидів почуття спантеличення.

Рут Кеттерінґ вочевидь чекала на батька. Адже не встиг той увійти, як вона підбігла до нього й поцілувала.

– Ну, тату? Як просуваються справи?

– Дуже добре, – відповів той, – але я хочу сказати тобі, Рут, кілька слів.

І враз відчув у ній ледве помітну зміну: імпульсивність її привітання поступилася місцем чомусь меткому й настороженому. Вона опустилась у велике крісло.

– Ну, тату? – повторила жінка. – Що таке?

– Сьогодні вранці я бачився з твоїм чоловіком, – промовив ван Олдін.

– Ти бачився з Дереком?

– Так. Він багато чого наговорив, і більшість сказаного була форменим нахабством. А от коли вже йшов, то кинув дещо таке, чого я до пуття не зрозумів: порадив переконатися, що між дочкою та батьком немає жодних секретів. Що то він мав на увазі, Руті?

Місіс Кеттерінґ трошки посунулася в кріслі.

– Я… я не знаю, тату. Звідки ж мені знати?

– Звісно, знаєш, – заперечив ван Олдін. – Той бо сказав і ще дещо: мовляв, у нього свої друзі, а в те, з ким водиш дружбу ти, він не втручається. То що ж він мав на увазі?

– Я не знаю, – повторила Рут Кеттерінґ.

Її батько сів. Його вуста зібгалися в жорстку складку.

– Слухай сюди, Рут. Я не збираюся влазити в це діло наосліп. Бо практично не сумніваюся, що твій благовірний стромлятиме палки в колеса. Наразі в нього нічого не вийде – тут сумнівів бути не може. Я маю чим утихомирити його, раз і назавжди стулити йому пельку, але мені треба знати, чи є потреба до цього вдаватися. Що він мав на увазі, говорячи, що в тебе також є друзі?

Місіс Кеттерінґ знизала плечима.

– У мене повно друзів, – вагаючись, промовила вона. – Я й гадки не маю, що саме він мав на увазі.

– Ще й як знаєш, – заперечив ван Олдін. Тепер батько говорив із нею, наче з конкурентом по бізнесу. – Спитаю простіше: хто він?

– Який такий «він»?

– Він. Той, на кого натякав Дерек. Чоловік, який займає особливе місце серед твоїх знайомих. Тобі нема чого хвилюватися, сонечку: я певен, що все це пусте. Але нам треба дивитися на кожну обставину так, як її можуть подати в суді. Там такі речі добре вміють перекручувати. Я хочу знати, хто цей чоловік і наскільки близька ваша з ним дружба.

Рут мовчала, з головою занурившись у нервове сплітання й розплітання пальців рук.

– Ну ж бо, сонечку, – сказав ван Олдін, і його голос пом’якшав. – Не слід боятися свого старого татуся. Я ж бо ніколи не був із тобою аж надто суворим – навіть тоді, у Парижі… Біс мене забирай!

І змовк, неначе громом приголомшений.

– То ось хто це був, – пробурмотів він сам до себе. – Так я і думав, що звідкись знаю цю пику.

– Про що ти, тату? Я не розумію.

Той підійшов до неї і рішуче взяв за зап’ясток.

– Відповідай мені, Рут: ти знову зустрічаєшся з тим фертом?

– Яким іще «фертом»?

– Тим, через якого здійнялася вся та буча багато років тому. Ти добре знаєш, про кого я.

– Це ти… – вагалася вона, – це ти про графа де ля Роша?

– Графа де ля Роша! – гримнув ван Олдін. – Я пояснював тобі ще тоді, що цей тип – чистої води шахрай. Ти була добряче заплуталася в розставлених ним тенетах, але я вирвав тебе з його пазурів.

– Авжеж, «врятував», що й казати, – злісно мовила Рут. – І я вийшла заміж за Дерека Кеттерінґа.

– Я тебе до цього не силував, – різко осадив її мільйонер.

Донька стенула плечима.

– А тепер, – повільно почав ван Олдін, – ти знову злигалася з ним – і це після всіх моїх слів. Він був сьогодні в цьому домі. Я зіткнувся з ним на вулиці, та все ніяк не міг пригадати, хто ж це такий.

Рут Кеттерінґ відновила самовладання.

– Я хочу сказати тобі, тату, лиш одне: ти помиляєшся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юності з ним трапилося кілька прикрих випадків – він сам мені про них і розповів – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижі, це розбило йому серце, і тепер…

Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.

– І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Він схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жінки!