Загадка «Блакитного потяга»

Розділ дев’ятий Відхилена пропозиція

Дерек Кеттерінґ нечасто давав роздратуванню брати над собою гору. Основною рисою його вдачі була безтурботна байдужість, яка не раз вельми прислужилася йому в скрутних обставинах. Тож навіть тепер, не встиг він вийти із квартири Мірей, як уже охолов. Бо саме холодний розум і був зараз потрібен. Обставини, у яких чоловік тепер опинився, здавалися скрутнішими за всі попередні, а тут іще й постали непередбачувані труднощі, з якими той поки не знав, як упоратись.

Він неквапливо простував уперед, глибоко занурений у роздуми. Його чоло покрили зморшки, а та легка, безжурна манера, яка так йому пасувала, безслідно зникла. У голові зринали різні варіанти. Про Дерека Кеттерінґа цілком можна сказати, що той був не таким дурнем, як здавався. Він бачив кілька можливих шляхів розв’язання проблеми – а надто один. А якщо й відсахнувся від нього, то тільки на мить. Крайні негаразди потребують крайніх засобів. Він бо правильно оцінив свого тестя. Війна між Руфусом ван Олдіном і Дереком Кеттерінґом могла скінчитися лише з одним результатом. І майбутній лорд про себе на чім світ стоїть кляв гроші та ще владу, яку ті дають. Він подався вгору по Сент-Джеймс-стріт, перетнув Пікаділлі й побрів у напрямку однойменної площі. Проходячи повз офіс агенції «Томас Кук і сини», сповільнив крок. Однак усе ж прямував далі, і досі прокручуючи в голові ситуацію. А врешті коротко кивнув і різко розвернувся – так різко, що зіштовхнувся з кількома перехожими, що йшли вслід за ним – і почвалав у зворотному напрямку. Цього разу він не проминув контору Кука, а зайшов усередину. Там було порівняно малолюдно, і його обслужили одразу.

– Наступного тижня я хочу поїхати в Ніццу. Не поінформуєте мене про деталі?

– Якого числа, сер?

– Чотирнадцятого. Яким потягом туди найкраще дістатися?

– Що ж, найкраще – це, звісно, так званим «Блакитним». Тоді ви уникнете стомливої тяганини на митниці в Кале.

Клієнт кивнув. Він сам не гірше все це знав.

– Чотирнадцятого, – пробурмотів касир. – Це зовсім скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже ніколи не буває квитків.

– Перевірте – а раптом знайдеться поличка? – попросив Дерек. – Ну а якщо ні… – І залишив речення незакінченим, а на його обличчі проступила дивна посмішка.

Касир на кілька хвилин кудись зник, а відтак повернувся.

– Усе гаразд, сер: залишилося ще три місця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прізвище?

– Пейветт, – відказав той. І залишив адресу своєї квартири на Джермін-стріт.

Касир кивнув, усе занотував, увічливо побажав Дереку гарного дня, і приділив свою увагу наступному в черзі.

– Я хочу поїхати до Ніцци – чотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»?

Кеттерінґ різко озирнувся.

Ну й збіг – воістину дивовижний. Йому згадалися власні примхливі слова до Мірей: «Портрет сіроокої леді. Я навряд чи коли зустрінуся з нею знову». Але саме з нею тепер і зустрівся – ба навіть більше: вона зібралася поїхати на Рив’єру того ж дня, що й він сам.

По тілу миттю пробіг дрож: чоловік був по-своєму марновірний. Він бо напівжартома кинув тоді, що ця жінка може принести йому нещастя. А раптом… раптом ті слова справдяться? Дерек стояв у дверях і дивився на неї, доки та розмовляла з касиром. Цього разу пам’ять не підвела його. Леді – леді у повному сенсі слова. Не першої молодості, не бозна-яка красуня. Та щось у ній таки було – ті сірі очі, які, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, він усвідомив, що у певному сенсі боїться її. З’явилося відчуття якоїсь приреченості.

Повернувшись додому на Джермін-стріт, чоловік покликав слугу.

– Візьміть цей чек, Пейветте, і зайдіть в агенцію Кука на Пікаділлі. Там на ваше прізвище зарезервований квиток – сплатіть за нього і принесіть мені.

– Гаразд, сер.

І Пейветт залишив його.

А Дерек підійшов до журнального столика й узяв із нього пачку листів. До болю знайомого штибу. Рахунки – на більші та менші суми – і всі як один потребували термінового погашення. Тон їхніх вимог наразі залишався ввічливим. Але Кеттерінґ знав, як швидко це може змінитися – варто лише певним новинам стати надбанням громадськості.

Він невесело плюхнувся у велике, обтягнуте шкірою крісло. У борговій ямі – от, де він опинився. Так, у вовчій ямі! І перспективи вибратися з неї здавалися вельми примарними.

Тактовно кашлянувши, з’явився Пейветт.

– До вас джентльмен, сер, – майор Найтон.

– Найтон, кажете?

Дерек, випроставшись, насупився й раптом насторожився. А відтак неголосно промовив, ледь не сам до себе: «Хм, Найтон… І звідки ж це вітер повіяв?»

– Сер, то мені… е-е… просити його?

Той кивнув. А коли гість зайшов до кімнати, на нього чекав люб’язний, привітний господар.

– Як мило, що ви зазирнули, – видобув Дерек.

Візитер нервувався.

І проникливий погляд аристократа одразу вловив це. Доручення, із яким прибув секретар, було йому явно не до смаку. Він ледь не механічно реагував на спроби господаря зав’язати салонну розмову, відмовився чого-небудь випити, і, як на те пішло, його манери стали навіть скутішими, ніж раніше. І Кеттерінґ удав, наче нарешті це помітив.

– Ну, – весело промовив він, – і чого ж мій любий тестенько хоче він мене? Ви ж бо прийшли у його справі, як я розумію?

Найтон не посміхнувся у відповідь.

– Так, прийшов, – нерішуче видобув він. – Хоча… волів би, щоб містер ван Олдін обрав когось іншого.

Дерек глузливо звів брови, вдаючи збентеження.

– Невже все аж настільки погано? Я не такий уже й тонкошкірий, запевняю вас, Найтоне.

– Ні, – сказав той, – але тут…

І замовк.

Дерек проникливо глянув на нього.

– Ну ж бо, сміливіше… – доброзичливо заохотив він співрозмовника. – Я розумію, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приємними.

Найтон прокашлявся. І суто офіційним тоном, із якого силкувався прогнати ніяковість, видав:

– Містер ван Олдін прислав мене зробити вам певну пропозицію.

– Пропозицію? – На якусь мить Дерек виказав свій подив. Позаяк перші ж Найтонові слова стали зовсім не тими, на які той очікував. Він запропонував гостеві цигарку, закурив сам і знову плюхнувся в крісло. – То, кажете, пропозицію? Звучить досить таки цікаво.

– Мені продовжувати?

– Так, прошу. І вибачте за моє здивування: просто в мене таке враження, що мій любий тестенько дав слабину після наших вранішніх теревенів. А це якось не в’яжеться із сильними людьми – Наполеонами фінансів і таке інше. І вказує… хм, так, гадаю, вказує на те, що його позиції не такі неприступні, як він собі уявляв.

Найтон увічливо вислухав цей невимушений, іронічний монолог, але на його безпристрасному обличчі не відбилося жодних емоцій. Дочекавшись, доки Дерек закінчить, він тихо промовив:

– Я викладу її якомога коротше.

– Слухаю вас.

Секретар не дивився на свого візаві. А його голос звучав грубувато й по-діловому.

– Суть справи така: як вам відомо, місіс Кеттерінґ збирається подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаєте сто тисяч у день набуття постановою чинності.

Дерек, який саме запалював цигарку, так і застиг із сірником у руці.

– Сто тисяч! – різко кинув він. – Доларів?

– Фунтів.

Щонайменше хвилини зо дві панувала мертва тиша. Кеттерінґ, насупивши чоло, мізкував. Сто тисяч фунтів. Це означало, що він зможе й далі утримувати Мірей і вести своє приємне, безтурботне життя. А ще виходило – ван Олдін щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек підвівся і став біля каміна.

– А в разі моєї відмови від його щедрої пропозиції? – з холодною, іронічною ввічливістю поцікавився він.

Найтон зробив вибачливий жест.

– Запевняю вас, містере Кеттерінґу, – щирим тоном видобув він, – що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням.

– Усе гаразд, – кинув той. – Не гнітіть себе: це не ваша провина. А все ж… я поставив вам запитання – тож звольте дати на нього відповідь.

Співрозмовник також підвівся. І проказав навіть більш неохоче, ніж щойно:

– У разі вашої відмови від цієї пропозиції, містер ван Олдін доручив мені без недомовок пояснити, що він збирається довести вас до зубожіння. От і все.

Кеттерінґ підняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону.

– Отакої! – озвався він. – Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнівом, навряд чи зможу довго опиратися мільйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираєшся когось підкупити – украй важливо підійти до цього ґрунтовно. А якби я сказав, що за двісті вчиню, як він хоче – і що б ви тоді робили?

– Передав би ваші слова містеру ван Олдіну, – холодно відрізав Найтон. – Це і є ваша відповідь?

– Ні, хоч як це кумедно, – мовив Дерек. – Повертайтеся до мого тестя і скажіть, щоб він ішов до біса зі своїми хабарями. Я ясно висловився?

– Куди вже ясніше, – запевнив його Найтон. А відтак, повагавшись, зашарівся й додав: – І… якщо дозволите зауважити, містере Кеттерінґу, я радий чути, що ви відповіли саме так.

Дерек промовчав. А коли гість вийшов із кімнати, він іще хвилинку-другу щось обдумував. Врешті його вуста скривила дивна посмішка:

– Значить, так тому й бути, – прошепотів він.