Загадка «Блакитного потяга»

Розділ восьмий Листа пише й леді Темплін

– От так-так… – видобула леді Темплін.

Вона відклала номер континентальної «Дейлі мейл» і задивилася на сині середземноморські води. Гілочка жовтої мімози, що нависала прямо в неї над головою, ефектно обрамлювала просто таки чарівний портрет – золотоволосої, блакитноокої дами у пеньюарі, який дуже їй пасував. У тому, що золотавість волосся, як і кров з молоком її шкіри, дечим завдячували косметиці, сумніватися не доводилося, але голубінь очей була даром природи, і у свої сорок чотири леді Темплін ще й досі могла вважатися красунею.

Однак чарівність чарівністю, а ця пані – як виняток – зараз думала не про себе. Ну тобто не про свою зовнішність. Її увагу поглинули серйозніші речі.

Леді Темплін добре знали на Рив’єрі, де її вечірки на віллі «Марґеріт» користувалися заслуженою популярністю. Вона була жінкою з неабияким досвідом, яка мала вже четвертого чоловіка. За першого пішла суто з необачності, а тому рідко коли згадувала про нього. Тому, щоправда, вистачило такту сконати з похвальною оперативністю, а його вдовиця уклала шлюб із багатим фабрикантом ґудзиків. Цей теж відійшов у вічність після трьох років подружнього життя – подейкували, що в результаті веселої пиятики з нерозлийвода друзями. Відтак приспіла черга віконта Темпліна, який забезпечив Розалі надійне місце в тих високих сферах, куди їй так кортіло потрапити. Вона зберегла за собою титул і коли вискочила заміж учетверте. Цього разу авантюрно, суто задля насолоди. Бо містер Чарльз Еванз, надзвичайно вродливий молодик двадцяти семи років, затятий спортсмен і неабиякий життєлюб, за душею не мав ані пенні.

Загалом леді Темплін була вдоволена своїм приємним життям, але час від часу в неї виникали невеличкі клопоти з фінансами. Фабрикант ґудзиків залишив своїй удові чималий статок, але, як зазвичай казала леді Темплін, «якби ж то не одне та друге…» (де «одне» було знеціненням акцій унаслідок Великої війни,[13] а «друге» – марнотратством покійного лорда Темпліна). Ні, вона й досі залишалася цілком забезпеченою. Але бути всього лише «забезпеченою» навряд чи могло влаштувати людину з темпераментом Розалі Темплін.

А тому, прочитавши цього січневого ранку певну замітку в розділі новин, вона витріщила свої блакитні очі й видобула ухильне «от так-так». Крім неї, на балконі розташувалася тільки її дочка, високоповажна Ленокс Темплін. Донька на подобу Ленокс була для матері наче більмо на оці: та здавалася старшою за свій вік, а її своєрідний, сардонічний гумор, м’яко кажучи, бентежив.

– Люба, – сказала їй леді Темплін, – ти лише уяви!

– Що там таке?

Дама взяла примірник «Дейлі мейл», простягнула його дочці й збуджено тицьнула вказівним пальцем в абзац, який так її зацікавив.

Ленокс пробігла його очима без жодних проявів хвилювання, виказаного її матір’ю.

– То й що? – запитала вона. – Таке трапляється постійно. Старі сільські скупердяйки віддають Богу душу й залишають своїм скромним компаньйонкам мільйонні статки.

– Так, люба, я знаю, – сказала на це її мати. – І навіть насмілюся припустити, що ця спадщина і близько не така велика, як пишеться: газети завжди роблять з усього сенсацію. Але навіть якщо це лише наполовину правда…

– Тю, – кинула Ленокс, – її ж залишили не нам.

– Не зовсім так, люба, – заперечила леді Темплін, – оскільки ця дівчина, Кетрін Ґрей, – вона, власне, моя кузина. Одна з вустерширських Ґреїв, із Еджвортського кодла. Моя рідна кузина! Уявляєш?!

– Аг-га! – видобула донька.

– От я й подумала…

– Як би це й нам примазатись до цього всього, – закінчила за неї Ленокс із тією косою посмішкою, яку мати ніколи не могла зрозуміти.

– Ох, люба, – тільки й сказала та з ледь чутною ноткою докору.

Власне, дуже м’якого, оскільки Розалі Темплін звикла до доньчиної відвертості, а також до того, що йменувала її «недоречною манерою висловлюватися».

– Я подумала, – почала спочатку леді Темплін, знову насупивши свої майстерно підмальовані брови, – чи не… О, доброго ранку, Пупсику! Що, дорогенький, зібрався пограти в теніс? Ну й молодець!

Пупсик приязно всміхнувся на таке звертання і, недбало кинувши: «Ну й шикарний у тебе вигляд у цій персиковій штуці!», проплив повз них і далі, вниз по сходах.

– Солоденький… – тільки й видобула леді Темплін, проводжаючи ніжним поглядом чоловіка. – Так, то про що це я? А! – І знов налаштувалася на діловий лад. – Я подумала…

– Ох, заради Бога, та народжуй нарешті. Ти повторила це вже тричі.

– Ну й от, люба, – повела далі її мати, – я подумала, що з мого боку було б люб’язно написати дорогій Кетрін і запросити до нас на відвідини. Вона ж бо, звісно, не має жодних зв’язків у світському товаристві. І для неї ж виявиться зручніше, якщо її введе туди хтось із рідні. І їй добре, і нам непогано.

– І скільки ти сподіваєшся видоїти з неї? – запитала Ленокс.

Матір з докором поглянула на доньку і пробурмотіла:

– Нам, звісно, треба буде дійти певної згоди в питанні фінансів. Якби ж то не одне та друге… тут війна… а тут твій бідолашний батько…

– А тепер іще й Пупсик, – докинула Ленокс. – Він бо, коли завгодно, недешеве задоволення.

– Наскільки я пригадую, вона була славною дівчиною, – промимрила леді Темплін, гнучи свою лінію, – тиха, ніколи не пнулася наперед, не красуня і не серцеїдка.

– Тож на Пупсика не зазіхатиме? – вставила Ленокс.

Леді Темплін кинула на неї протестний погляд.

– Пупсик би ніколи… – почала вона.

– Звісно, – погодилася донька. – Я теж так думаю: він збіса добре знає, чий хліб – та ще й із маслом – їсть.

– Люба, – дорікнула матір, – ну й вульгарна у тебе манера висловлюватися.

– Вибачай, – кинула Ленокс.

Леді Темплін підібрала свій пеньюар, примірник «Дейлі мейл», косметичку й кілька розрізнених листів.

– Я негайно напишу дорогій Кетрін і нагадаю їй про старі добрі часи в Еджворті.

І, випромінюючи очима цілеспрямованість, пройшла в будинок.

На відміну від місіс Гарфілд, писала вона, наче дихала. Без найменшої заминки чи паузи її перо заповнило чотири аркуші, і кореспондентка, перечитавши отриманий опус, не виявила потреби змінити й словечка.

Кетрін отримала цього листа на ранок після прибуття в Лондон. Учитувалась вона між рядків чи ні – це інша річ. Але кинула його в сумочку й поспішила на зустріч, призначену їй адвокатами місіс Гарфілд.

Їхня контора, одна з найстаріших у місті, була розміщена на Лінкольн-Інн-Філдз, і після кількахвилинної затримки відвідувачку провели в кабінет старшого партнера – люб’язного літнього джентльмена з проникливими блакитними очима і якоюсь батьківською манерою спілкуватися.

Хвилин двадцять проговоривши з ним про заповіт місіс Гарфілд і пов’язані з ним юридичні формальності, Кетрін зрештою показала баристеру листа місіс Семюел.

– Гадаю, мені краще ознайомити вас із ось цим, – сказала вона, – хоча це й досить таки сміховинно.

Той прочитав його з ледь помітною посмішкою.

– Вельми незграбна спроба, міс Ґрей. Підозрюю, мені навряд чи треба вам пояснювати, що ці люди не мають анінайменшого права на спадщину, а якщо вони спробують опротестувати заповіт – жоден суд не підтримає їхніх претензій.

– Я так і думала.

– Людська природа не завжди відзначається мудрістю. На місці місіс Семюел Гарфілд я був би радше схильний апелювати до вашої щедрості.

– Це і є одна з тих речей, які я воліла б обговорити з вами. Мені хотілося б, щоб цим людям відійшла певна сума.

– Це зовсім не обов’язково.

– Я знаю.

– Але вони сприймуть такий крок не в тому дусі, на який ви сподіваєтесь. Найвірогідніше, у ньому вбачатимуть спробу відкупитися від них, хоча й не відмовляться від пропонованого із цієї причини.

– Я розумію, і цьому нічим не зарадити.

– Я б порадив вам, міс Ґрей, відмовитися від цієї ідеї.

Кетрін похитала головою.

– Я знаю, що ви цілком маєте рацію, але мені все ж хотілося б, щоб це було зроблено.

– Вони вхоплять ваші гроші обома руками, а після цього лише сильніше поливатимуть вас помиями.

– Що ж, – сказала Кетрін, – нехай, коли їм це подобається. Кожен тішиться, як може. Вони ж бо, зрештою, – єдина рідня місіс Гарфілд, і, хоча ці люди цуралися родичатися з нею й не звертали на ту жодної уваги за життя, мені здається несправедливим залишити їх ні з чим.

Попри всю непоступливість адвоката, вона наполягла на своєму й невдовзі вийшла на лондонські вулиці зі спокійною впевненістю, що їй можна вільно витрачати гроші і будувати які завгодно плани на майбутнє. І її першим кроком став візит до ательє уславленої модистки.

Там клієнтку зустріла струнка, немолода француженка, схожа на замріяну герцогиню, і Кетрін не без деякої наївності промовила:

– Якщо дозволите, я хотіла б віддатися у ваші руки. Усе своє життя я була дуже бідною, і тому нічого не тямлю в одязі, а от тепер мені перепали сякі-такі гроші й хотілося б дуже добре вдягтися з такої нагоди.

Француженка була заворожена. Вона ж бо мала натуру художниці, яку встигла травмувати цього ранку одна аргентинська відвідувачка, королева м’ясного ринку, що настирно обирала саме ті моделі, які найменше пасували до її яскравої вроди. Майстриня зміряла Кетрін проникливим, наметаним поглядом своїх розумних очей.

– Так, звісно, матиму за приємність. У мадемуазель дуже гарна фігура, яку найвигідніше підкреслять прості лінії. А ще на вигляд вона – très anglaise.[14] Дехто образився б, якби я так сказала – але не мадемуазель. Une belle Anglaise[15] – який стиль може бути чарівнішим?

Манери замріяної герцогині раптом були відкладені на потім, і мадам заходилася викрикувати розпорядження цілому штату манекенниць.

– Клотільд, Віржіні, – хутко, дівчатка! Tailleur gris clair[16] і robe de soirée «soupir d’automne»![17] Марсель, дитино, – мімозового кольору костюмчик із крепдешину!

Це був чудовий ранок. Марсель, Клотільд і Віржіні – зі знуджено-зневажливим виглядом – повільно походжали по колу, вихиляючись і похитуючи стегнами в освяченому часом стилі манекенниць. А Її Світлість стояла поруч Кетрін, роблячи позначки в невеличкому записнику.

– Чудовий вибір, мадемуазель. У вас неабиякий goût.[18] Так, справді. Мадемуазель годі й шукати кращого, ніж ці костюмчики, якщо вона, підозрюю, збирається на Рив’єру ще цієї зими.

– Покажіть мені знову вечірню сукню, – попросила клієнтка, – ту, рожевувато-лілову…

З’явилася Віржіні, яка повільно закружляла.

– Вона найгарніша з усього, – сказала Кетрін, розглядаючи вишукані складки тканини, що відливали то мальвовим, то сірим, то блакитним. – Як ви її назвали?

– Soupir d’automne – так, так, це й справді сукня саме для мадемуазель.

Щось у цих словах озвалося до Кетрін легким почуттям смутку, коли та вийшла з ательє.

«Soupir d’automne – це й справді сукня саме для мадемуазель». Осінь – так, це була її осінь. А весни й літа вона ніколи не знала й уже не зазнає. Того, що втрачене, їй більш повік не віднайти повторно. Років, які минали в рабстві у Сент-Мері-Мід, – а життя тим часом проходило повз.

«Я ідіотка! – гримнула на себе Кетрін. – Ідіотка! Чого мені не вистачає? Та місяць тому я почувалася щасливішою, ніж тепер!»

І дістала із сумочки листа від леді Темплін, якого отримала зранку. Міс Ґрей була далеко не дурепа. Вона не гірше за інших збагнула всі нюанси послання, а причина, з якої його авторка зненацька виявила родинні почуття до давно забутої кузини, не залишилася поза її увагою. Не ради задоволення, а задля зиску заманулося леді Темплін товариства дорогої кузини. Що ж, а чом би й ні? Зрештою, вигода буде взаємною.

«Поїду», – сказала вона собі.

Кетрін саме йшла по Пікаділлі й завернула до «Агенції Кука», щоб вирішити це питання просто зараз і тут. Їй довелося кілька хвилин зачекати. Чоловік, із яким був зайнятий касир, теж планував поїздку на Рив’єру. У неї складалося враження, що туди зібрався заледве не кожен. Ну й гаразд – от і вона вперше в житті робитиме те саме, що й «люди».

Чоловік перед нею різко розвернувся, і та пройшла на його місце. Вона сформулювала свій запит касиру, але її розум тим часом був наполовину зайнятий іншим. Обличчя того чоловіка – воно здалося їй туманно знайомим. Де ж вона бачила його раніше? І раптом згадала. Вранці, у готелі «Савойя», на виході з її номера. Вони зіштовхнулися в коридорі. Хм, досить таки дивний збіг обставин, що вона стикається з ним уже вдруге за день. Збентежившись, і то сама не знаючи чому, жінка озирнулася через плече. Той чоловік стояв у дверях і дивився на неї. Кетрін продер мороз: з’явилося нав’язливе відчуття трагедії, навислої небезпеки…

А відтак вона струснула з себе це враження силою свого звичного здорового глузду й зосередила всю увагу на тому, що говорив їй касир.