Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ XIII Несподiвана радiсть. — Iгор переживає. — Ми вирушаємо у подорож до куренiвських запорожцiв. — Брати-домiнiкани.

Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.

Уже на першому уроцi я вiдчув — знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.

Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.

Я не знав, що й думати.

"А може, — раптом майнуло в головi, — може, вони про щось дiзналися?…"

Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.

Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.

Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:

— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому, — каже, — муха робить «дз-з-з», а по-нашому «с-с-с-с». Тому й називається — с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому… увесь час… Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!

— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!

Сурен — муха! Го-го!

Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.

Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!

А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?

Не переживав? Дз-з-з-з… Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!

"Який «добридень», таке й "доброго здоров'я", — каже мiй дiд Грицько.

Авжеж, незручно! Авжеж!

Сурен!

Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi…

А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.

Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!

Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.

Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi… Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає «муха»… Бiдний Iгор!

Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.

Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.

Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.

Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi", — як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.

Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша- "Вечори на хуторi поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.

— Вибачте, здрастуйте, я… — пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:

— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!

— А… звiдки ви знаєте? — розгублено спитав я.

— Ну-у, — ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.

I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.

— Вибачте, я просто не подумав.

— Отож-то! — напутливо мовив лiсовик. — Ну, ходiмо швидше. А то в мене не так-то й багато часу.

Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.

Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:

— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.

Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.

— Ну, давайте точнi данi, — сказав Єлисей Петрович. — Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.

— Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi, — сказав Чак. Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати — осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648–1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.

— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: — Так… так… Смiян, кажете, Тимоха… Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так… так… о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!

Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.

— Приготувалися…

Iзнову забило менi памороки…

А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.

Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.

Були серед них, як пояснив менi Чак, i "знатнi козаки" — "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i "худi козачки" у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, "в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай".

То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. "Худi козачки)) — по куренях. А сiрома — у найми до "луччого товариства" за мiзерiю, за шматок хлiба.

Але це буде завтра.

А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.

А поряд "худi козачки" — Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.

А далi вже "лучче товариство" — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого «позичав» Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.

У центрi уваги — Тимоха Смiян. Помилитися було важко — такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.

Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.

I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки — так званi тонзури.

— Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали, — домiнiкани, — пояснив менi Чак.- 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.

— А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським, — докинув Єлисей Петрович. — Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.

— О! Брати-домiнiкани вже сунуть, — обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко. — Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.

— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.

— Слава Йсу! — в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.- 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.

— А-а!… Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь. — День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!

Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.

— Налийте ж їм оковитої, раз так!

I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,

Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.

Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi, — коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.

— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Iгнацiй. — Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.

— Не гоже сiє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Бонiфацiй. — Карає Господь нерозумних-десницею своєю.

— Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? — здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало. — Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.

— Авжеж! — пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.

— Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. — Примiтка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: — Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.

— Та це хто ж зазiхає? — пiдхопився Iван Пушкаренко. — Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й…

— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос. — Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?

— Iстинно так! — хитнув головою брат Бонiфацiй.

— Та що ж це таке?! — зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига. — Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?

— Гу-у-у! — наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та…

— Стiйте! — залунав гучний голос Тимохи Смiяна. — Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?… Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?

I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.

— А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? — схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.

— Iстинно так, — хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.

Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.

— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.

Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.

— Е, нi! — вигукнув Тимоха Смiян. — Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!

— Iстинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.

— Ну, будьмо!

Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.

— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий, — пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй. — Не бунтуйте i блаженнi будете.

— I-iк-iстинно та-ак! — гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.

— Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете, — усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.

— Га? — смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.

— Хи-хи-хи! — дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками. — Брат Iгнацiй натестемонився до… чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!…

До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:

— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?

— Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй. — Ви, брате, свиня!

— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй. Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.

— Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.

— Правильно! От вiн! — торжествуюче вигукнув брат Бонi

фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно

подiбний гаманець.

— У-у! Пантофля! — прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.

— Гусак! — I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.

— Жаба стара!

— Голозубий череп!

— Щоб тобi вдавитися!

— Щоб ти луснув!

Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.

Козаки аж качалися вiд реготу.

— Ну, досить уже, досить, — смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян. — Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй «жебрущим». називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!

Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.

Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.

I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!

Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.

— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш, — сказав Єлисей Петрович.

— Точно, — усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.

— А що ж робити? — спитав я. — Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.

— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити, — сказав Єлисей Петрович. Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.