Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ XIX Таємнича поведiнка Сурена. — Куди ми йдемо? — "Гайда з нами!" — Творча зустрiч. — "Ну, Монькiн! Ну, молоток!…"

Вчора в Сурена був останнiй зйомочний день. Завтра увечерi вiн летить додому, у свiй Єреван. А сьогоднi…

Сьогоднi на великiй перервi вiн несподiвано пi дiйшов до мене, злодiйкувато озирнувся i таємничо прошепотiв:

— Степанян! Слухай! Пiсля урокiв не тiкай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.

— Тс-с-с! — вiн знову озирнувся. — Таємниця! Потiм узнаєш. Зробиш вигляд, нiби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тiльки щоб нiхто не бачив. Особливо дiвчата. Ясно? — Ясно.

Толком я, звичайно, нiчого не уяснив. Хiба — що Сурен збирає для чогось хлопцiв, та й то, видно, не всiх, i що в число вибраних потрапив i я. Серце моє радiсно затрiпотiло в грудях. I одразу ж стиснулося. Завтра вiн їде. Як жаль, що вiн їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити…

Два останнiх уроки я був неуважний. Я сидiв i раз у раз скоса позирав на Сурена. Iнколи вiн перехоплював мiй погляд i ледь усмiхався менi. I я ледь помiтно усмiхався йому. Що вiн задумав? Що? А втiм, байдуже.

Що б вiн не задумав, я радий, що буду сьогоднi з ним, у цей його останнiй день перед вiд'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Вiн, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли вiд'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: "Ой, не забудь те!", "Ой, а де подiлося це?", "А ти куди поклав отего?", "Та не крутись пiд ногами, а роби те, що я тобi загадала! " З Василем i Андрiйком я в останнiй день навiть i поговорити не змiг.

"Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! I нiчого ж ти, нiчого не знаєш про мої дивовижнi мандрiвки з таємничим дiдусем Чаком! Якби знав, ти б з iще бiльшим, я певен, iнтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дiзнався ти колись про мою таємницю. Та й нiхто, мабуть, не дiзнається нiколи…" I так менi стало тоскно вiд цiєї думки! I так захотiлося хоч на одну хвилинку побачити Чака…

Коли продзвенiв дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелi, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотiв, щоб усi розiйшлися i, головне, щоб пiшла Туся. Щоб я мiг спокiйно, не привертаючи нiчиєї уваги, побiгти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем i не йшла. Нарештi клас спорожнiв, лишилися тiльки ми вдвох.

Тодi Туся раптом повернулася до мене i, дивлячись менi просто у вiчi, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? I так вона це спитала… — Хто? Що? Куди? — зовсiм розгубився я.

— Ех, ти!… Конспiратор! А я думала, що ти… менi… — Вона враз почервонiла, рвучко пiдхопилася й вибiгла з класу. Кров ударила менi в голову. Що вона хотiла сказати?"… Ти… менi…" Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кiлька секунд я не мiг зрушити з мiсця. Я вiдчув себе зрадником перед нею.

Але що я мiг зробити?… Сурен же сказав: "Щоб нiхто не бачив, особливо дiвчата…" Хiба я винен?

На спортмайданчику пiд одним з баскетбольних щитiв стояли Сурен, Iгор Дмитруха, Льоня Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький.

— Де ти застряв? От iще! Чекати його треба! — буркнув Монькiн. — Ну, добре, ходiмо! — сказав Сурен i рiшуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкiльного двору i попрямували в бiк Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькiн.

— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — пiдхопив Кукуєвицький. Сурен не вiдповiв. — Багато знатимете — швидко постарiєте! — сказав Iгор Дмитруха, але видно було, що й вiн не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усмiхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вiрменiю, нiхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наослiп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.

I ми йшли, нiчого бiльше не питаючи, тiльки зрiдка перезиваючись i знизуючи подеколи плечима.

Ми добралися так пiшки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен iшов, i ми йшли за ним. Бiля Печерського мосту ми сiли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всiх везу! — пiдняв догори руку Сурен i, не давши нам опам'ятатися, пробив талони. I тут Монькiн раптом зашипiв: — Ой! Дивiться, дивiться!

Ми глянули — на переднiй площадцi, бiля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сiдаючи у трамвай з середньої площадки, ми навiть не помiтили, що вона сiла з передньої.

— Це оцей, оцей-о… — Монькiн показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, «хвоста» за собою привiв! Даму серця! Точно! Я вiдчув, що почервонiв. Спокуха! — цикнув на нього Iгор (видно було, що пащекування Монькiна його дратує). Сурен, Спасокукоцький i Кукуєвицький промовчали.

"Невже вона йшла за нами слiдом? — з хвилюванням думав я. — Як я не помiтив її? Чого вона йшла? Нащо?"

Коли трамвай зупинився бiля станцiї метро. «Арсенальна», Сурен сказав: — Виходимо!

I ми висипали з трамвая. Висипали i спинилися всi, як по командi, обернувшись в бiк переднiх дверей. Туся вийшла з трамвая i теж спинилася.

Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, i розгублено усмiхалася нам. Менi було так жаль її, що аж у горлi щипало.

Сурен кинув на мене блискавичний погляд i враз рiшуче пiдiйшов до Тусi.

— Туся-джан! Гайда з нами! — А… а куди? — тихо спитала вона й зашарiлася.

— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Якi всi нетерплячi! Всi хочуть одразу знати куди! Почекай трохи i будеш знати. Гаразд!…

Коли мiг зайшли всередину станцiї метро, Сурен рiзко спинився, вийняв з кишенi кiлька п'ятакiв i перший вручив Тусi: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов менi! — категорично сказав вiн, i Туся змушена була взяти п'ятак. I ми всi теж узяли. Видно, вiн усе продумав заранi. Вiн був артист; Вiн знiмався в кiно, заробляв грошi. Йому хотiлося, як то кажуть, бути широкою натурою. "А-а! — раптом догадався я. Вiн веде нас на кiностудiю". Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла передi мною, нижче на один схiдчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смiшними виткими кучерями (зачiска в неї була коротка, майже хлоп'яча) i страшенне боявся, щоб хтось iз хлопцiв щось їй не сказав. Але нiхто не сказав нiчого.

У таємниче урочистому мовчаннi ми з'їхали вниз i сiли в поїзд.

Раз наш Сурен вирiшив мовчати, мовчали, й ми. Ну, що ж, вiн завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо вiн робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кiностудiю, показати… Хiба було б менш цiкаво?…

— Увага! — пiдняв руку догори Сурен. — Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Iгор Дмитруха. Хiба нам не до «Бiльшовика»? Кiностудiя ж по-моєму… "О! Значить, Дмитруха теж догадався…"

— Нi! — вiдрубав Сурен. — На кiностудiю завтра. А зараз — на Оболонь. Тю-у! — розчаровано протягнув Монькiн. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.

Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехiд, спустилися по ескалатору i знову сiли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрiвка.

Проспект Корнiйчука. Оболонь…

Яке все-таки диво оте київське метро!… Я вже не кажу про красу пiдземних палацiв-станцiй, про чарiвнi сходи-ескалатора… Швидкiсть! Головне — швидкiсть.

Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук'яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися — то й усi чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

— Ну, от що, хлопцi, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: — I дiвчата!… Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику «тю», але вiн не наважився його вимовити.

— Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько…сказала Туся i почервонiла. — I я! — сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

— Розумiєте, — Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. — Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалi… — Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку. — Вах!… Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчiсть… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? — вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi «кiнозiрки» i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором'язливий, як усi нормальнi поряднi люди.

— А далi вiдкладати вже нiкуди, сьогоднi останнiй день… Але я сказав татовi, що сам я не пiду. Лише з… з друзями. "Тiльки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато. — Це все-таки будiвництво. Технiка безпеки вимагає, щоб взагалi…" Тому я й… особливо дiвчат… Технiка безпеки…Вiн винувато глянув па Тусю, потiм обвiв поглядом усiх нас: — Ви мене зневажаєте, так?

— Та ти що! — подолавши нарештi зацiпенiння, вигукнув Iгор Дмитруха.

— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками. — Давай! Чого ти! Ну! Давай!

Може, я метушився бiльше, нiж треба, але менi так хотiлося негайно щось зробити для нього, пiдтримати його… Я був такий вдячний йому, що вiн мене запросив. I ще потiм запросив Тусю. — Ходiмо! — рiшуче сказав Iгор. I ми рушили.

Сурен майже бiг пiдстрибом попереду, весь час озираючись i усмiхаючись до нас.

За унiверсамом розпросторився великий, порослий травою i помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабiч.

— Це десь отут, зовсiм близько. Менi ось тато план намалював, — Сурен крутив на всi боки головою, зазираючи у папiрець. — О! Он воно! Точно!

Попереду, обнесений дерев'яним парканом, височiв величезний, з багатьма пiд'їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навiть вiкна заскленi. Частина лише зводилася, Два пiдйомних крани гiгантськими залiзними лелеками заклопотано схилялися над тiєю незведеною частиною.

Ми проминули дитячий майданчик з дерев'яними, пiд старовиннi зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькi, видно, довсiм недавно посадженi топольки. "Тополинi дошкiльнята, — подумав я. — Як ота малеча на майданчику. Скiльки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тодi, може, буду". Глянув мимохiть на Тусю й усмiхнувся: от якби почула мої думки!… Ми пiдiйшли до будiвництва.

Мабуть, можна було йти й крiзь ворота (раз, так би мовити, офiцiйно запрошували), але Сурен знайшов у парканi дiрку, i ми по черзi пролiзли крiзь оту дiрку на будiвельну площадку. Як i на всiх будiвельних площадках, на нiй було безлiч рiзних будiвельних матерiалiв. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи пiску, гравiю, там паперовi мiшки з смолою, там якесь залiзяччя… Неподалiк вiд пiдйомних кранiв лежали величезнi бетоннi панелi — з двома вiкнами, з вiкном i балконними дверима, зовсiм глухi, без нiчого.

Будинок був панельний. Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд'їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.

— Значить, так! Увага! — пiдняв руку догори Сурен. — Триматися разом. Не розбiгатись. Я вiдповiдаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не пiдходити. Технiка безпеки. Нам… — вiн знову зазирнув у папiрець, — осюди, в п'ятий пiд'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого пiд'їзду.

Так сталося, що по дорозi нам нiхто з будiвельникiв не трапився i нiкому нiчого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у пiд'їзд. Сходи були бруднi, заляпанi, але вже з поручнями. Згори чулася пiсня.

— I що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболiв зуб. От! Вiн таки переживав.

— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом. — Думайте! Ну! Думайте! Швидко!

Вона казала «думайте», а в мене в головi весь час крутилося зовсiм iнше: "Ех! Злетiв би у неї зараз з ноги черевик i полетiв би униз, а я б кинувся i, ризикуючи життям, на льоту… Або спiткнулася б вона сама, а я кинувся б i… Ну, чому, чому Iгор мiг, а я… Ех!»

Але черевик з ноги у неї не злетiв, i сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спецiально… — Треба їм якось перебити, розумiєте, — сказав Iгор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькiн. — Ну… щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — пiдхопив я. Спасокукоцький i Кукуєвицький вiдмовчувалися.

Ми пiднiмалися усе вище й вище, i пiсня лунала все голоснiше. Голоси були дзвiнкi, жiночi. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пiсню. У нас її любили спiвати. "Ой, дiвчино, шумить гай". Вiдома українська жартiвлива народна пiсня. Дуже пiдходяща для будiвельникiв. У нiй якраз зачiпається, як говорив дiд Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не пiду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А вiн їй: Пiдем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.

Коли ми пiднялися на дев'ятий поверх, саме оцi слова й спiвалися.

"Нiчого собi хату з лободи ставлять", — подумав я, позираючи крiзь вiкно дев'ятого поверху вниз, де пiдйомний кран поволi пiднiмав од землi величезну бетонну панель з двома вiкнами. Дверей у квартирi, звiдки лунала пiсня, ще не було, самi лутки.

Ми зайшли слiдом за Суреном у коридор, а потiм у велику кiмнату.

Кiлька молодих жiнок у спецiвках, спiваючи, штукатурили стiни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стiну розчин, вони рiвняли його довгастими дошками так ритмiчно, плавно, у такт пiснi, що ми задивилися. Та от нас побачили, i пiсня враз увiрвалася.

— Ой! Суренчик! — радiсно скрикнула чорнява бистроока жiнка й кинулась до Сурена. — Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася… Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогi! Жiнки одразу обступили нас, привiтно смiючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! Артистичок! — Рибочка!…

Звичайно, все це адресувалося Суреновi. До нас лише мелькома ввiчливо усмiхалися. Сурен почервонiв, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?

— Ну, досить, дiвчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташинi крила. — Зовсiм хлопця засмикали.

— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дiвчина. — Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суреновi чуб. — Через тебе, Джигарханянчику, навiть обiдню перерву перенесли.

— Ну, давайте лаштуйтеся, а я… — бригадир вийшла на балкон, а жiнки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накритi брезентом, у коридорi. Ми вийшли на балкон слiдом за бригадиром.

— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас. — Зараз їх турбувати не можна.

Пiдйомний кран уже пiднiс панель над будинком i тепер повiльно опускав її на стiну ще не зведеної секцiї. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажникiв у брезентових робах i в касках. Один високий, дужий, другий нижчий, з електродом електрозварки в руцi.

Високий пiднятою догори рукою у лапатiй брезентовiй рукавицi подавав кранiвниковi сигнали: "Майна!", "Вiра!", "Лiво!", «Право!» I кран поволi-поволi опускав панель на стiну.

От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, i панель щiльно стала на мiсце.

Нижчий монтажник одразу схилився, i, наче новорiчнi бенгальськi вогнi, посипалися з-за панелi iскри…

Щойно на тому мiсцi була пустота, порожнява, крiзь яку виднiлося синє небо з бiлою хмаркою i далекими пташками, що ширяли у висотi, i враз ця порожнява перестала iснувати, замiсть неї був шмат стiни з двома вiкнами. Буквально на моїх очах будинок вирiс на два вiкна.

I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев'янi зруби прадавнiх слов'ян, потiм першi кам'янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто… Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!

Ще зовсiм недавно, кiлька рокiв тому, тут була оболонь, за плавнi луки з озерами, пасовиськами i сiножатi. А тепер… Нове мiсто — сучасне, з хмарочосами бiлими, з широченними проспектами (на другий бiк i не догукаєшся!), з площами i бульварами.

— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир. — Давайте сюди! Прийшов!

У вiкнах щойно поставленої панелi з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привiтно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.

Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.

Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.

Ми спiвчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нiчого.

— Го-го! — басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кiнозiрка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.

У балконних дверях з'явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий — то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.

— Увага! Увага! — забасив Бондаренко. — Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.

— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагiдно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набiк тато.

— Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко. — Ну, не соромся, чого ти! Тут же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!

У мене теж таке було. На екзаменi. В п'ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно… Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти… Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор" поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.

Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. "Ну, зроби, зроби що-небудь! " — благав її погляд.

Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.

"Що ж зробити? Що зробити? Що?" — гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло… — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о!…- волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою? — перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о!…- не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.

Треба було тягти час.

Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi!…

Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о!… Щось у вухо залетiло! О-о-о!… Ш-т-пi-пi-пi!… О-о-о!… I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: — Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о!… Мстива все-таки iстота — людина!

Монькiн отетерiло роззявив рота… I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.

Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. — Ой! — скрикнув Монькiн. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! — i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. — Ну, як?… — несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка. Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. — О!… Вилетiло!…- з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.

— Ну, гаразд, бiжiть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустрiч юного кiноактора з будiвельниками на цьому оголошую закритою! Всi знову зареготали. Коли ми вийшли з будiвельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян!… Ну!… Я скромно опустив очi:

— Та при чому тут я? Це ж вiн менi справдi… — я кивнув на Монькiна. Та ну?! — Сурен недовiрливо обвiв усiх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.

Треба ж було якось компенсувати Монькiну отой замах портфелем. Нi за що нi про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькiн!… Ну, молоток! ляснув його по плечу Сурен. Монькiн тiльки усмiхнувся — вiн не став заперечувати. А менi нагородою був довгий вдячний погляд Тусi Мороз. У метро на Сурена напало пiзнє каяття:

— У-у-у!… Телепень я, телепень! — бив вiн себе кулаком по головi.Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я… у-у-у, слабак! Ми розумiюче усмiхалися. I знову в моїй уявi опливла руда Гафiйка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.

Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроцi, не приготувавши домашнього завдання. I саме тим полонила моє серце вигадника i жартуна.

… Гафiйка стояла на осоннi, приставивши до очей козирком руку.

Потiм помахала менi, прощаючись, i почала вiддалятися, вiддалятися, вiддалятися… I раптом я вiдчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила менi.