Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ XX Прощання з Суреном. — Екскурсiя на кiностудiю. — Чому я не став спiваком. — "Що вiн тобi сказав?"

Сьогоднi ми прощаємося з Суреном.

Одразу пiсля урокiв до школи пiд'їхав автобус кiностудiї iменi Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Вiктор Михайлович. Вiн запросив нас усiх, увесь клас i вчителiв, на екскурсiю по кiностудiї i на прощальний обiд.

З нами поїхали i Лiна Митрофанiвна, класний керiвник, i Тiна Гаврилiвна, i Ольга Степанiвна, i Iрина Володимирiвна, i Олександр Iванович, i навiть завпед Вiра Якiвна. Звiсно, на кiностудiю всiм цiкаво поїхати.

Режисер Вiктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям i засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кiностудiї. Спершу показував територiю, потiм павiльйони. Територiя була дуже гарна, всуцiль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвiсним кiнорежисером Олександром Довженком, чиє iм'я носить кiностудiя. Навiть справжнiй ставок був з плакучими вербами i очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височiла здоровеннецька стiна, а на нiй… намальоване небо — блакитне небо з бiлими хмарками. То був спецiальний басейн для комбiнованих зйомок, пояснив нам Вiктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблiв, влаштовували морськi бої, бурi, шторми та iншi морськi неприємностi, якi в натурi зняти неможливо. Потiм вiн повiв нас у павiльйони.

Павiльйони були величезнi. Стелi, помережанi сплетiнням залiзних рейок, губилися в темрявi десь високо-високо вгорi. А внизу стояли декорацiї якихось шматкiв квартир, розрiзаних то вздовж, то впоперек сiльських хат, вулиць i подвiр'їв…

В одному павiльйонi ми навiть побачили здаля зйомку. Декорацiя зображувала частину якогось заводського цеху. Бiля верстата, яскраво освiтлений величезними прожекторами (якi називаються ДIГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дiвчина. Але дiйти нiяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: «Стоп!» — i гнав назад. I знову вона починала йти, i знову вiн кричав: «Стоп!» — i, розмахуючи руками, щось їй пояснював.

А оператора, який з кiнознiмальним апаратом наїжджав по рейках на платформi їй назустрiч, двоє дядькiв у спецiвках терпляче вiдтягали назад.

Коли ми тiльки зайшли у цей павiльйон, Олександр Iванович, наш учитель працi, побачивши верстат, приглушено вигукнув:

— О! 16К-20! Унiверсальний токарно-гвинторiзний верстат. Виробництво заводу "Червоний пролетар"! Я на ньому працював!

I стiльки було радiсної нiжностi в його голосi, наче вiн зустрiвся з другом дитинства.

А потiм Вiктор Михайлович завiв нас до великої кiмнати, де був накритий довгий стiл, бiля якого поралися дiдусь Сурена Акоп, такий же довгоносий i симпатичний, тiльки лисуватий i з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодикiв у джинсах i яскравих куртках, певно, асистенти Вiктора Михайловича.

На столi стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тiстечками, з яблуками, пляшки з «пепсi-колою», лимонадом i мiнеральною водою.

Всi сiли за стiл, поналивали собi в бокали, хто що хотiв. А тодi пiдвiвся Вiктор Михайлович i сказав:

— Товаришi! Менi дуже приємно приймати друзiв i однокласникiв, а також вчителiв нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всi, вся зйомочна група — i я, i головний оператор, i директор картини, i весь творчий склад, робiтники, електрики, освiтлювачi — всi за цей мiсяць дуже полюбили його. Вiн надзвичайно щирий, я б сказав, органiчний хлопчик. I наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радiсно. I робота його в нашiй картинi, я б сказав, надзвичайно цiкава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднiшнiй день, я б сказав, — окраса вiдзнятого матерiалу. I я сподiваюся… Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову налiво i швидко тричi тьхукнув через лiве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всi, хто знiмається у дитинствi в кiно, стають потiм кiноакторами. Бiльшiсть не стає. Тому не думай, що твiй життєвий шлях уже визначився, що ти вже кiноактор. Нi! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такi випадки iнодi бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотiв би мати можливiсть ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фiльмi. Хай тобi щастить, любий мiй!…- Вiктор Михайлович обняв i поцiлував Сурена. Всi зааплодували.

Потiм виступила Вiра Якiвна, наш завпед.

Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народiв, про найважливiше з мистецтв — кiно, про важливi завдання, якi стоять перед усiма.

За нею виступила Лiна Митрофанiвна, яка теж говорила про дружбу народiв i про мистецтво кiно, наймасовiше i найважливiше.

— Тiльки чомусь для дiтей фiльмiв створюють ще мало, — опустивши очi, сказала вона пiд кiнець.

Далi несподiвано виступив Олександр Iванович, який висловив радiсть з приводу того, що на студiї створюються фiльми про робiтничий, клас.

— … Як ми переконалися на прикладi токарного верстата 16К-20 i молодого робiтника бiля нього.

Тiна Гаврилiвна окремо не виступала, вона обмежилася дзвiнкою реплiкою з мiсця про те, що було б добре, якби вчителiв частiше запрошували на студiю.

Вiд класу виступила Надя Трав'янко, староста. Вона сказала, як у класi всi добре зустрiли Сурена, як швидко пролетiв цей мiсяць i як шкода, що вiн уже їде… — Вiн дуже гарний i чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякi! — вигукнула Тося Рябошапка. — От iменної — пiдхопила Надя й сiла. I тут раптом виступив Суренiв дiдусь Акоп.

— Дорогi мої! Прекраснi ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибi! За добрi слова й щирi почуття! За увагу i повагу до внука мого Сурен-джана. Вiд усiєї сiм'ї Григорян спасибi! Я запрошую вас усiх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу нацiональну страву. Долма називається.- I дiдусь Акоп дiстав з-пiд столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку i почав накладати на тарiлки маленькi паруючi голубцi. Голубцi були незвичайнi: замiсть капусти — виноградне листя. Але нiчого подiбного я нiколи в життi не їв. Вони просто танули в ротi. I, незважаючи на те, що деякi вже їли тiстечка й цукерки, всi накинулися на ту долму. Навiть тости про дружбу народiв на якийсь час припинилися. Чулися тiльки прицмокування й вигуки: "Ах!", "Ох!", "Ух!", "Ну-у!…"

Нарештi всi понаїдалися, i Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:

— Хлопцi й дiвчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспiває, вiрш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Лiна Митрофанiвна пiдхопила:

— Ой! Правильно! Тося, Надя, Нiна! Ну! Ну, давайте!… Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вiтасик! Ти ж так добре декламуєш вiршi! Ну!

Але всi перезиралися, хмикали й опускали голови. Нiхто не наважувався починати перший. I тодi я не знаю яка сила раптом пiдкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радiсно вигукнула Лiна Митрофанiвна. Я пiдвiвся. "А, будь що буде!»

— Я теж хотiв бути артистом! — похмуро сказав я. — Тiльки не в кiно, а на естрадi. Спiваком хотiв стати. Як Гнатюк.

Всi дружно засмiялися. Бо я це спецiально сказав, щоб смiшно було. Пiд Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як вiн, коли «тюк» говорив.

— А що — хiба погано? Спiваком, по-моєму, найкраще. I популярнiсть у спiвакiв найбiльша, i… все iнше… Так от я й вирiшив спiваком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревiв. Усi знову засмiялися. Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, нiж для спiвакiв треба. Це трохи мене засмучувало. Але мiй дiдусь Грицько сказав, що слух — це така рiч, яку можна розвивати. Головне для спiвака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свiй слух. Дома менi його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигонi розвивав, коли пас корову. Коровi це дуже сподобалося, вона навiть пастися кинула, весь час слухала. Тiльки чогось доїтися перестала… Почати свою кар'єру я вирiшив з художньої самодiяльностi, а щоб не так. лячно, дружкiв своїх Василя та Андрiйка пiдбив на ансамбль «Школярики-дударики». Я тягну, вони пiдхоплюють.

Одного разу в сусiдньому селi був концерт художньої самодiяльностi. Тамтешнього ансамбля «Доремiквасоля». Звичайно, ми поїхали послухати конкурентiв. Запрягли в пiдводу кобилу Муську, спокiйна така i спiви мої любить. Iншi конi чогось моїх спiвiв полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нiчого. Поїхали. Побули на концертi. Розкритикували «доремiквасольцiв» ущент. "Хiба то самодiяльнiсть? У нашому селi пiвнi краще спiвають, нiж їхнi солiсти!…" їхали назад — усю дорогу спiвали. Я заспiвував, хлопцi пiдхоплювали. Багато пiсень проспiвали. I майже всi чогось тi, що починаються з «Ой»: "Ой, у полi вiтер вiє", "Ой, вербо-вербо", "Ой, я нещасний", "Ой, казала менi мати", "Ой, наступала та чорна хмара…" i таке iнше. Оте «ой», заспiвуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарештi i вирiшили трохи перепочити. їхали ми, звiсивши з воза ноги, як усi на возах їздять.

Я з одного боку сидiв, хлопцi з iншого, спинами до мене.

Iду я, ногами метляю. I раптом — раа! — нога моя мiж спицi вскочила. "Ой, нога! " — закричав я.

А хлопцi думали, що то я знову пiсню заспiвав, та як пiдхоплять: "Ой, нога-а, нога-а.." Я кричу, а вони спiвають. Я кричу, а вони спiвають.

Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом пiдгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.

Пiсля того спiвати я кинув i артистом уже бiльше бути не хочу, махнув я рукою i сiв.

Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звiдусiль.

Та одне «молодець» було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав «молодець», а тепер вiн менi… Поквиталися наче.

I ще одне «молодець» було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг — вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах…

I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав'янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!

Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!

Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.

Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу "Пiонерiя"

колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.

Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.

А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.

Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.

Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.

Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.

Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.

Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.

Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв'язати своє життя з магазином «Фiлателiя» — хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав:

— Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти!… Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.

Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.

Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.

Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.

— Цитьте! Цитьте!.Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.

I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ — Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:

— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському — чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що — цс-с-с!… Нiкому!

Я розкрив рота, але… i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.

— Що? Що вiн тобi сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.

— Нiчого… особливого… Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От!

— Ги-ги! — засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.