Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ XIV Нам поставили телефон. — Лофофора. — Що таке гумор? — Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького.

Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою. I крiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле з Чаком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).

Була ще одна причина.

Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.

Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:

— Слухаю!

— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.

— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь. — Вамкого?

— Вибачте… До побачення… — Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.

Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.

Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, "швидка допомога"- 03…

Я набрав 01.

— Пожежна охорона, — почув я приємний жiночий голос.

— Здрастуйте… Не хвилюйтесь, будь ласка… У нас усе в порядку… Виконуємо всi правила пожежної безпеки… До побачення… — i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.

Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.

Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша, — тим цього не зрозумiти.

— Чого ти смiєшся? — спитала Туся i сама усмiхнулася.

— Нiчого. Просто так, — сказав я.

— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися, — сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.

— 6. А що?

— А який номер?

— А що — вам телефон поставили?

— Ага.

— Ой, то я тобi подзвоню.

— Давай краще я тобi. — Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

— Алло!

— Туся! — закричав я щосили.

— Ой! Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.

— Це я… Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!

— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi…

Я вiдчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском…

Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.

— А… алло! — прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.

— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

— Я! Я! Привiт! — опанував я себе.

— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

— Нiчого… По телефону з тобою балакаю.

— I я по телефону балакаю. З тобою, — вона засмiялася. — Зараз буду обiдати.

— I я буду обiдати.

— Ну, смачного! Пообiдаєш — дзвони.

— Гаразд. I тобi смачного.

— До побачення!

— До побачення!

Загугукали короткi гудки — вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:

Вперед, народе, йди,

Бери гармати

Революцiйне

Стрiляй завзято…

Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.

Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.

— Алло! — почувся в трубцi такийзнайомий голос.

— Туся?

— Я.

— Привiт!

— Привiт!

— Ну, як обiдалося? Смачно?

— Смачно. А тобi?

— Теж смачно. А що ти робиш?

— Нiчого. А ти?

— Теж нiчого.

Я замовк. Далi говорити було нiчого.

Вона теж мовчала.

— Ти чого мовчиш? — нарештi спитав я.

— А ти чого?

— Просто так.

— I я просто так.

I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.

Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:

— А чого ми смiємось?

— Не знаю.

— I я не знаю.

I ми засмiялися ще дужче.

— Ой!… Ха-ха-ха!… Ми наче смiх-трави наїлися, — я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.

— Ти знаєш, — сказала вона, — а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте «веселе» дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали «смiшного» дерева.

— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всерединi. — А як воно називається?

— Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.

— Цiкаво.

— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв — i регочеш собi.

— Ага.

— А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї — кольоровi, зоровi й слуховi.

— Ага…

— Ну, гаразд… Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.

— До побачення.

Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, — коли я почув про оте «веселе» дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi — все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.

А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують «веселе» дерево i священний кактус лофофора.

Я був схвильований.

I взагалi, що це таке — гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?

Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший — зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити)?

Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?

I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх — це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя… А люди так прагнуть радостi!

Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну…

Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.

Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.

— Треба трошечки почекати, — привiтавшись, сказав Чак.- Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.

Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про «веселе» дерево i про лофофору.

Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.

— А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.

— А знаєте… нам телефон поставили, — випалив я.

— Ну-у! Поздоровляю! То тепер до тебе можна дзвонити?

— Ага.

— Давай номер, — Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону. — Значить, так… Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така… Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки «поспольство» — мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень…

Почулися швидкi кроки.

До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.

— Вибачайте… Здрастуйте… що затримався, — обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кiнчик носа. — Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього. — Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи "експозицiю". — Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм… грудень… П'ять… чотири… три… два… один!… Поїхали!

У мене вже знайомо бемкнуло в головi i попливло все перед очима.

I от…