Замок капелюшника

Розділ перший

Весна 1879 року була незвично передчасною і м'якою. Увесь Лоулендс рівним шаром вкрила зелень раннього збіжжя, у квітні вигулькнули списи каштанового квіту, а глодові живоплоти, що облямовували білі дороги, які помережали сільську місцевість, зацвіли на місяць раніше. В острівних селищах обережно раділи фермери, а діти бігали босоніж за цистернами для поливання вулиць; у містечках, що розташувалися вздовж широкої ріки, брязкіт верфей втратив свою настирливість і, сповнюючи гулом м'яке повітря, здіймався до передгір'їв позаду, де з ним змішувалось дзижчання ранніх бджіл, а нестримне блеяння ягнят його пересилювало; у великих містах клерки скидали пальта, щоб не впаритися, і ліниво розвалювалися у своїх кабінетах, проклинаючи задушливу погоду, політику лорда Біконсфілда[1], новини про війну із зулусами[2] і високу ціну на пиво. Отож над цілою дельтою Клайду від Глазґо до Порт-Дорана над Овертоном, Дарроком і Ардфілланом — тими містами між Вінтонськими й Доранськими пагорбами, які утворювали три вершини родючого трикутника на правому боці естуарію[3] — понад старовинним містечком Левенфорд, що стояло прямісінько на основі цього трикутника в місці, де Левен зливався з Клайдом, — над усім цим сліпучо яскріло сонце, і, охоплені цією дивною сприятливою спекою, люди працювали, байдикували, пліткували, нарікали, зраджували, молилися, кохали, жили.

Цього дня на початку травня над Левенфордом в обважнілому повітрі мляво звисали тонкі віхтики хмаринок, але зараз надвечір ці прозорі ниточки почали повільно пробуджуватись до життя. З'явився теплий вітерець і роздмухав їх по небу, а коли вони позникали з виду, спустився на містечко, заторкнувши найперше високу історичну кручу, яка позначала місце злиття притоки Левен із материнською рікою і стояла, мов той межовий знак, чітко вимальовуючись на тлі опалового неба, наче нерухоме тіло величезного слона. Лагідний вітерець покружляв довкола кручі, а тоді помчав розпеченими убогими вулицями прилеглого Ньютауна й помандрував поміж високими підпорами, гойдливими кранами і ребристими каркасами ще недобудованих кораблів на сповнених метушні верфях «Латта і Ко» вздовж гирла ріки. Далі по Черч-стріт вітерець полинув повільно, як і годиться пересуватися проспектом, де розмістилися такі поважні будівлі, як ратуша, школа і парафіяльна церква, аж поки, полишивши цю вулицю спокійних барв, він веселим вихором вирвався на такий зручний відкритий простір Ринкової площі, промайнув задумливо між рядами крамниць на центральній вулиці й завітав у житловий район Ноксгілл, що розташувався трохи вище. Однак тут йому швидко набридло гратися на вивітрених терасах із червоного пісковику та шелестіти плющем на старих кам'яних будинках, і вітерець, прагнучи вирватись за місто в сільську місцевість, ще раз попрямував углиб суходолу, блукаючи серед охайних вілл вишуканого кварталу Веллголл і обвіваючи маленькі круглі латки рум'янощоких гераней у кожному палісаднику. А тоді, коли він безтурботно линув пристойною вулицею, що вела з цього благородного району до прилеглого поля, зненацька охолов, наткнувшись на останній будинок на дорозі.

То був химерний дім. Він був невеликий, за розмірами такий, що не вмістив би більше, як сім кімнат; конструкцію мав міцну, новий сірий камінь випромінював непорушну стійкість; архітектурний стиль — унікальний.

Основа будинку мала форму вузького прямокутника, ширша сторона якого була обернута до вулиці; стіни здіймалися не безпосередньо із землі, а з кам'яного фундаменту, на фут довшого й ширшого, ніж вони самі, на якому ціла споруда, здавалося, тримається, мов звір на глибоко вкопаних лапах. З цієї опорної основи з холодною суворістю виростав фасад і закінчувався на одній половині своєї протяжності крутим фронтоном, а на іншій низьким горизонтальним парапетом, що з'єднувався з іншим фронтоном, який за формою нагадував передній і утворював парапетну плиту бічної стіни будинку. Ці фронтони були незвичайні; кожен із них низкою крутих прямокутних сходинок збігав до заокругленої верхівки, яку з бундючною величавістю увінчувала велика кругла куля з відполірованого сірого граніту, і кожен по черзі занурювався в парапет, ставав із ним нерозривним цілим, а той, рівномірно і глибоко поборознений і позубцьований на взірець стіни з бійницями, сковував їх докупи, утворюючи в такий спосіб важкий кам'яний ланцюг, який охоплював будинок, мов пута.

На стику фасаду і бокового фронтону, так само скована цим пояском зубчастої стіни, здіймалася невисока округла вежа, прикрашена посередині глибоким вирізом у формі діаманта, встромлена внизу в кільця кладки, що кріпили її до краю стіни й звужувались до верху, увінчана башточкою з тонким, як очеретина, флагштоком. Обтяженість верхньої частини вежі робила її присадкуватою, викривленою, надавала їй вигляду широкого нахмуреного лоба, спотвореного глибоко в'їдженою плямою, а два маленькі віконця-амбразури, що її пронизували, сумно визирали з-під того чола, немов загадкові близько посаджені очі.

Внизу одразу під вежею розмістилися вузькі вхідні двері; через свою меншу ширину вони здавалися дрібними й непривітними, ніби тонкий гидотний рот; їхні боки здіймалися над горизонтальною перемичкою крутою кривою кільоподібної арки, оперізуючи допасоване похмуре наповнення з темного кольорового скла й завершуючись гострою стрілчастою вершиною. Вікна оселі, як і вхідні двері, були вузькими й без фасок, відігравали роль таких собі отворів, прорубаних крізь товщу стін, що неохоче пропускали світло, але заразом щільно затуляли від огляду те, що було всередині.

Усім своїм виглядом будинок випромінював таємничість, страх і загрозу; призначення його також було приховане й незрозуміле. Уже навіть своїм розміром він, на жаль, не міг мірятися сміливістю й величчю з баронським помешканням, якщо й справді такою була мета його верхівки, його фортечних валів і нагромадження гострих кутів. А втім, з огляду на непривітність будинку, його міцність і стійкість не можна було нехтувати ним як зразком банального самовдоволеного бундючного позерства. Його зубчасті стіни були традиціоналістичні, але не безглузді, дизайн — екстравагантний, проте не смішний, помпезний архітектурний стиль мав певну властивість стримувати веселощі, якийсь глибший, неявний, суперечливий, відчутний лише після ретельного огляду мотив, що охоплював будинок, наче якась деформація, і містився в самій його структурі, ніби порушення істини в камені.

Мешканці Левенфорду ніколи не насміхалися з цього будинку, принаймні ніколи не робили цього відкрито. Щось, якась незбагненна сила, що наповнювала повітря довкола, не давала їм навіть усміхатися.

Оселя не виходила фасадом на садок, проте мала вкрите гравієм подвір'я, голе, висохле, але бездоганне; у центрі стояла унікальна оздоба — маленька латунна гармата, яка — колись частина фрегатної батареї — у своєму останньому залпі відгриміла вже давно, але тепер, після довгих років на звалищі металобрухту, стояла, церемонна й відполірована, між двома симетричними купами ядер, додаючи останній штрих невідповідності цьому фантастичному помешканню.

Позаду будинку був квадратний, вкритий травою клаптик землі, з чотирьох кутів якого стриміли залізні жердини для білизняних мотузок і який оточувала висока кам'яна стіна, попід якою самотньо росло кілька кущів смородини, — єдина рослинність цієї пародії на сад, за винятком сумовитого дерева, яке ніколи не цвіло і схилилося на вікно кухні.

Крізь це кухонне вікно, хоч і затулене деревом бузку, можна було трохи роздивитися інтер'єр. Кімната на вигляд явно була просторою, вигідно, хоч і несимпатично вмебльована кріслами й канапою, набитими кінським волосом, широким столом, комодом із вигнутими вперед шухлядами під однією стіною і великим буфетом із червоного дерева під іншою. Підлогу вкривав начищений лінолеум, стіни — жовтий лакований папір, а камінну полицю прикрашав важкий мармуровий годинник, із ледь вловною зверхністю вказував на те, що це не просто місце для куховаріння, — яке справді переважно відбувалося в суміжній посудомийні, — а кімната відпочинку, будинкова вітальня, де мешканці ділили трапезу, проводили дозвілля і збиралися разом у своєму сімейному житті.

Зараз стрілки пишно оздобленого годинника показували двадцять по п'ятій, і стара бабця Броуді сиділа у своєму кутовому кріслі[4] біля плити, роблячи тост до чаю. То була ширококоста, худорлява жінка, зіщулена, та не змарніла у своєму сімдесятидворічному віці, зморщена й вузлувата, ніби стовбур засохлого дерева, зів'ялена, та досі міцна і пружна, загартована віком і порами року, які пережила. Особливо ґудзуватими були її руки, з вузлами від артриту на суглобах. Обличчя старої мало колір зів'ялого листя й було пооране та пересічене зморшками; риси обличчя жінка мала великі, чоловічі й рішучі; волосся, ще досі чорне, було рівно розділене посередині, відкриваючи очам пряму білу борозну шкіри, й туго зібране ззаду в міцну ґулю; з підборіддя й верхньої губи то тут то там, наче бур'ян, стриміли короткі жорсткі безладні волосини. Бабця була одягнена в чорний ліф і шаль, маленький чорний чепчик, довгу спідницю такого самого кольору, яка волочилася по землі, і черевики з еластичними боками, з-за яких, дарма що великі, було чітко видно, як випирають кісточки і які плоскі її стоптані стопи.

Сидячи навпочіпки біля вогню зі злегка зсунутим набік від зусиль чепчиком, тримаючи довгу виделку для смаження тостів обома тремтячими руками, жінка з безмірною обережністю запікала дві скибки хліба, легко, ніжно підрум'янювала ці товсті шматки, щоб серединка залишилась м'якою, і коли досягла бажаного результату й поклала грінки на той край тарілки, до якого могла швидко дотягтися й спритно їх вихопити, одразу як сім'я сяде чаювати, вона запекла решту недбало, без жодного інтересу. Поки стара готувала грінки, на неї напосіли роздуми. Про це свідчило клацання вставних зубів, коли жінка втягувала й відпускала щоки. Це просто неподобство, роздумувала вона, що Мері забула принести додому сир. Ця дівчина останнім часом була ще неуважнішою, ніж зазвичай, і ненадійна в таких важливих справах, як прицюцькувата тупоголовиця. Яка користь для жінки з вечері без сиру? Свіжий данлопський сир[5]! Від думки про нього у старої смикнулася її довга верхня губа, а з кутика рота потік тонесенький струмок слини.

Отак розмірковуючи, жінка безперестанку осудливо зиркала з-під насуплених брів на свою онуку Мері, яка сиділа в протилежному кутку в кріслі, набитому кінським волосом, побожно відданому на використання її батькові і через це забороненому місці.

Мері, однак, не думала ані про сир, ані про крісло, ані про злочини, які чинила тим, що забула про перший і відкинулась у другому. Її м'які карі очі вдивлялись у вікно, незмигно дивилися вдалину так, ніби бачили там щось, якесь видовище, що захопливо розгорталося під її сяйливим поглядом.

Час від часу чутливий рот дівчини складався в усмішку, тоді вона злегка несвідомо струшувала головою, від чого зворохоблювались сережки кучерів і волосся вкривалося дрібними блискучими брижами світла. Маленькі ручки Мері, шкіра яких мала гладку, ніжну текстуру пелюсток магнолії, лежали на її колінах долоньками вгору, — непорушні знамення її задуми. Дівчина сиділа пряма, як лозина, красувалася темною тихою красою глибокого спокійного ставу, де можуть рости колихкі лози. Вона квітнула неторканим квітом юності, і хоч було їй лише сімнадцять років, бліде обличчя і струнка, ще не сформована фігура випромінювали спокій і тиху силу духу.

Врешті-решт дедалі дужче обурення змусило стару озватися. Гідність не дозволила їй вдатися до прямого наступу, тому жінка зі ще зліснішим від стримування голосом сказала:

— Ти сидиш у батьковім кріслі, Мері.

Відповіді не було.

— То крісло, в якому ти сидиш, — батькове, чуєш чи ні?

У відповідь далі тиша; тоді, тремтячи від стримуваної люті, старушенція крикнула:

— Ти, крім того, що дурна, ще й глуха і німа, безголова вертихвістко? Чого ти нині забула, що тобі було доручено купити? Цілий тиждень кожен день ти робила якусь дурницю. Від спеки в голові закрутилося?

Немов спляча людина, яку несподівано розбудили, Мері підвела очі, зібралася з думками й усміхнулася, — темний тихий став її краси осяяло сонце.

— Ви щось казали, бабцю? — промовила вона.

— Ні! — рявкнула стара. — Я нічо' не говорила. Я просто відкривала рота, мух ловила. Файно так проводити час, як нема що робити. Ти теж, певно, так пробувала, коли ходила містом теперка в обід, але як стулиш писка і роззуєш очі, то, може, менше будеш забувати.

У той момент з посудомийні увійшла Марґарет Броуді, несучи великий чайник-заварник із британського металу[6], йшла швидко й ніби пришаркуючи, робила маленькі метушливі крочки й нахиляла тіло вперед, і оскільки то була її звична постава, здавалося, що жінка завжди кудись поспішає й боїться запізнитися. Вона скинула із себе халат, у якому виконувала тогоденну хатню роботу, і з-під нього показалася чорна сатинова блуза й спідниця, проте на останній були плями, з пояса неохайно звисала незатягнута стрічка, а обличчя обрамлювало розтріпане волосся. Голова жінки була постійно схилена набік. Багато років тому цей нахил імітувався, щоб демонструвати покору і правдивий християнський послух у періоди випробувань і страждань, але час і безнастанна потреба виражати самозречення зробили його незмінним. Її ніс також, здавалося, підтримав це відхилення від вертикалі, можливо, зі співчуття, однак більш імовірно — внаслідок погладжування носа справа наліво тильною стороною долоні, нервового сіпання, яке розвинулося за останні роки. Обличчя жінки було виснажене, втомлене й викликало жаль; вся вона ззовні була похилена й обвисла, проте мала такий вигляд, ніби безперестанку гнала свої майже вичерпані життєві сили батогом уперед. У свої сорок два вона виглядала на десять років старшою. То була мама Мері, однак зараз здавалося, що вони настільки ж чужі й неспоріднені, як стара вівця і молоде оленя.

Поневолі умілиця залагоджувати щонайрізноманітніші домашні ситуації, ненька — а саме так місіс Броуді називали всі члени сімейства — з першого погляду зрозуміла, що стара гнівається, а Мері знітилася.

— Бігом встань, Мері! — вигукнула жінка. — Вже майже пів на шосту, а чай ще не заварено. Піди поклич сестру. Ви вже закінчили з грінкою, бабцю? Люди добрі, та у вас одна підгоріла! Ану дайте сюди, я її з'їм. У цьому домі нічого не має пропадати, — місіс Броуді взяла спалену грінку й демонстративно поклала на свою тарілку, а тоді навіщось почала переставляти предмети на чайному столику, мовби все було зроблено неправильно і таки справді не буде до ладу, поки вона не спокутує гріх недбалого сервірувальника власною смиренною натужною працею.

— Оце, називається, накрила на стіл! — пробурмотіла вона зневажливо, коли її донька підвелася й вийшла у вестибюль.

— Нессі… Нессі, — покликала Мері. — Вечеря… час вечеряти!..

Згори, проспівуючи слова, відповів ніжний дискант:

— Спускаюся! Зачекай на мене!

За якусь мить сестри увійшли в кімнату, миттєво й попри різницю у віці — адже Нессі було дванадцять від роду — вдаряючи в очі разючою відмінністю в темпераменті й зовнішності. Нессі порівняно з Мері мала діаметрально протилежний типаж. Її волосся було солом'яне, майже безбарвне, заплетене у дві охайні кіски; від матері дівчинка успадкувала світлі невинні очі, затягнуті пеленою ніжної біло-блакитної перістості квіточок вероніки, що завжди мали отой м'який примирливий вираз, через який здавалося, що вона постійно прагне догодити. Обличчя дівчинки було вузьке, з високим витонченим білим чолом, рожевими глянсуватими ляльковими щічками, тендітним гострим підборіддям і маленьким ротом, незмінно трохи розтуленим через відвислу нижню губу, всіма своїми рисами виражало — як і її теперішня м'яка порожня усмішка — ту саму незрілу й нелукаву, та попри те вроджену слабкість.

— А ми сьогодні не зарано трохи, ненько? — знічев'я запитала Нессі, постаючи перед матір'ю на огляд.

Місіс Броуді, заклопотана останніми штрихами приготувань, відмахнулася від запитання.

— Ти помила руки? — відказала вона, не дивлячись на Нессі. Тоді, кинувши оком на годинник і не чекаючи відповіді, з належним жестом скомандувала: — За стіл!

Четверо присутніх у кімнаті зайняли свої місця за столом; бабця Броуді була, як і зазвичай, перша. Вони стали чекати, а рука місіс Броуді неспокійно повиснула над закутаним для збереження тепла чайником; тоді тишу їхнього очікування перервав глибокий голос дідусевого годинника у вестибюлі, який пробив пів на шосту, і тієї самої миті вхідні двері з клацанням відчинилися, а далі міцно зачинилися. Тростина торохнула в стійку; через коридор залунала важка розмірена хода; відчинилися кухонні двері, і в кімнату увійшов Джеймс Броуді. Широким кроком він наблизився до свого крісла, яке вже на нього чекало, сів, простягнув уперед руку, щоб йому подали його особисте велике горнятко, по вінця наповнене гарячим чаєм, отримав витягнуту з печі велику повну тарілку з шинкою і яйцями, прийняв білий хліб, спеціально для нього нарізаний і намащений маслом, ледве сів за стіл, як уже почав їсти. Оце, отже, й було причиною, чому сім'я зібралася завчасу, пояснення того напруженого очікування, адже ритуал негайного обслуговування господаря дому за трапезою, як і в усьому іншому, був неписаним правилом, яким керувалися в цьому сімействі.

Броуді їв жадібно і з помітним задоволенням. То був здоровенний чолов'яга зростом понад шість футів з плечима й шиєю бика. У нього була масивна голова, маленькі глибоко посаджені сірі очі, жорстке підборіддя, таке по-вольовому м'язисте, що коли він жував, під гладенькою коричневою поверхнею щелепи ритмічно здіймалися й опускалися великі тверді горби. Обличчя Броуді було широке й міцне, і було б шляхетне на вигляд, якби не замалий проміжок між очима і недостатня висота чола. Верхню губу вкривали важкі коричневі вуса, частково приховуючи рот; проте під цією лискучою маскою нижня губа виступала вперед з м'ясистою й похмурою зверхністю.

Долоні Броуді мав велетенські, і з тильного боку їх, а також товсті лопатчасті пальці рясно вкривало темне волосся. Порівняно з цими гігантськими кулачиськами, ніж і виделка, які вони стискали, здавалися безглуздими забавками.

Тепер, коли Броуді розпочав трапезу, інші теж могли долучитися, хоча для них, звісно, було передбачено лише скромний перекус; бабця Броуді першою пожадливо допалася до своєї ніжної грінки. Іноді, коли син був особливо люб'язний, він весело й галасливо пропонував їй маленькі шматочки ласощів зі своєї тарілки, але з його сьогоднішньої поведінки жінка зрозуміла, що рідкісне частування їй не дістанеться, тому покірно віддалася тим нечисленним принадам смаку, які могла запропонувати її пайка. Інші приєдналися до трапези кожна по-своєму. Нессі смакувала простою їжею завзято, Мері — замріяно, в той час як місіс Броуді, яка годину тому влаштувала собі невеличкий перекус, теребила підгорілий хліб на своїй тарілці з виглядом людини надто слабкої, надто поглинутої турботою про інших, щоб їсти.

Цілковита тиша тривала і далі, і переривав її лише звук всмоктування, який виникав під час прикладання до губ батька сімейства горнятка із захисною перетинкою для вусів, дзенькіт бабусиних старомодних зубних протезів під час її спроб видобути щонайповніше задоволення і поживу з їжі і раз у раз шморгання неслухняного матінчиного носа. Учасники цього дивного сімейного чаювання не виявляли ані здивування, ні радості, ні збентеження, ані жалю з приводу відсутності спілкування; вони мовчки жували, пили й ковтали, а загрозливий погляд Броуді владно ширяв над столом. Якщо господар вирішив мовчати, то не можна було мовити ані слова, а цього вечора він мав особливо похмурий настрій, спідлоба оглядав трапезу між ковтками, кидаючи зловісний сердитий погляд на свою матір, яка, не помічаючи через своє завзяття синове невдоволення, вмочувала шкоринки в чай.

Врешті-решт Броуді озвався, звертаючись до неї:

— Ти свиня, що ти отак їси, жінко?

Бабця Броуді злякано підвела погляд, лупаючи на сина очима.

— Га, що, Джеймсе? Про що ти кажеш? Як їм?

— Так, як їла би свиня, яка розмазує і розталяпує м'ясо в кориті. Чи тобі клепки бракує, що ти не розумієш, коли їси, як жадібна свиня? Ще своє ножище в корито запхай, буде тобі приємно і зручно. Ну, ну, добре постарайся і стань худобою. Та чи в тебе зовсім гордости і гідности не лишилося у твоєму висохлому кістковому мозку?

— Я забула. Я геть-чисто забула. Більше так робити не буду. Ая-ая, я буду пам'ятати, — через хвилювання бабця голосно відригнула.

— Правильно, — глузливо посміхнувся Броуді, — пам'ятай про хороші манери, стара нехлюйко.

Лице його потемніло.

— Як добре, що така людина, як я, має оце-о терпіти у власному домі, — Броуді гупнув собі кулачиськом у груди, від чого вони загуділи, як барабан.

— Я! — крикнув він. — Я!

Зненацька Броуді замовкнув, обвів поглядом стіл з-під нахмурених кущуватих брів і взявся їсти далі.

Хоч слова його прозвучали гнівно, та все ж він заговорив, і згідно з кодексом неписаних правил заборону на розмови тепер було знято.

— Передай мені батькове горнятко, Нессі, я налию йому ще чаю. Здається, горнятко майже порожнє, — примирливо сказала місіс Броуді.

— Добре, ненько.

— Мері, сонечко, сядь рівно і не турбуй батька. В нього нині напевне був тяжкий день.

— Так, ненько, — промовила Мері, яка сиділа рівно й нікого не турбувала.

— Подай, будь ласка, батькові варення.

Почалося вгамовування сердитого лева і мало тривати далі, бо за хвилину ненька знову озвалася, обравши безпечну зазвичай тему.

— Нессі, сонечко, як нині твої справи в школі?

Дівчинка полохливо здригнулася.

— Непогано, ненько.

Броуді завмер із чашкою, яку підносив до губ.

— Непогано? Ти ж далі перша в класі, правда?

Нессі опустила очі.

— Сьогодні ні, батьку! Лише друга!

— Що?! Ти дала комусь тебе перемогти? Хто то? Хто тебе випередив?

— Джон Ґрірсон.

— Ґрірсон! Паскудний синок того підлого зернового рознощика! Ниций мішальник кінського пійла! Тиждень тепер буде розпускати пір'я. Що, прости господи, на тебе найшло? Чи ти не розумієш, яке значення буде мати для тебе твоя освіта?

Дитина зайшлася плачем.

— Нессі була першою в класі майже шість тижнів, батьку, — хоробро втрутилася Мері, — а крім того, решта учнів трохи за неї старші.

Броуді спопелив доньку поглядом.

— Тримай язика за зубами і говори, коли до тебе звертаються, — прогримів він. — Скоро я матиму й до тебе розмову. Тоді будеш мати багато можливостей помахати своїм довгим язиком, моя вродливице.

— Це все через французьку, — хлипала Нессі. — Ніяк не вкладу собі в голові ті родú. Мені добре вдається арифметика, історія і географія, але з французькою важко. Здається, ніби я завжди щось розумію не так.

— Не так вона розуміє! Все ти зрозумієш; ти дістанеш освіту, моя дівчинко. Хоч ти й мала, кажуть, у тебе бистрий розум, розум, який тобі дістався від мене, бо твоя мати в ліпшому випадку досить бідне на розум створіння. І я припильную, аби ти його використовувала. Нині зробиш подвійне домашнє завдання.

— Ох! Так, батьку, як забажаєш, — зітхнула Нессі, конвульсивно захлиснувшись на останньому схлипі.

— От і добре, — суворе обличчя Броуді освітив несподіваний короткочасний проблиск почуттів — частково прихильності, але значно більшою мірою гонору.

— Ми покажем Левенфорду, що може моя тямуща дівчинка. Я зазираю вперед і вже то бачу. Ми зробимо з тебе найліпшу ученицю школи, а далі будеш бачити, які в батька на тебе плани. Але ти мусиш старанно вчитися, старатися за трьох.

Броуді перевів погляд вдалину, мовби розмірковуючи про майбутнє, і пробурмотів:

— Ми їм покажемо.

Тоді він опустив очі на Нессі, погладив її по схиленій, солом'яного кольору голівці і додав:

— Ото є моя рідна донька! Ти будеш гордістю імені Броуді!

Тоді він повернув голову, його погляд упав на іншу дочку, і лице миттю перемінилося, очі озлобилися.

— Мері!

— Так, батьку.

— Тепер розмова до тої, котра на язик скора!

У своїй в'їдливій іронії Броуді зробився дуже впевненим, відхилився назад у кріслі й зважував слова з холодним суддівським спокоєм.

— Як приємно дізнаватися новини про свою сім'ю від сторонніх людей. Ая, то є, безперечно, обхідний шлях і багато чести голові дому не робить, але такі деталі ми упустимо. Я аж другий раз пробудився, коли нині почув про тебе новину, від якої мене мало не вивернуло.

Поки Броуді говорив, його тон ставав дедалі холоднішим.

— У нинішній розмові з одним членом міської ради я дізнався, що ти на Черч-стріт розмовляла з якимось молодим джентльменом, дуже славним молодим джентльменом, — Броуді вишкірив на доньку зуби і в'їдливо додав: — Який, я вважаю, є ницим підозрілим суб'єктом, безвартісним негідником.

Майже заквиливши, місіс Броуді кволо втрутилась:

— Ні, ні! Мері! Ти ж не могла, така порядна дівчина. Скажи батькові, що то була не ти.

Нессі, відчувши полегшення від того, що вона більше не в центрі уваги, нерозважливо вигукнула:

— О! Мері, то був Деніс Фойл?

Мері сиділа нерухомо, втупивши очі у свою тарілку, а шкіра довкола її вуст була навдивовижу бліда; тоді до горла їй підступив клубок, дівчина важко сковтнула, і якась підсвідома сила підштовхнула її тихо і твердо промовити:

— Він не безвартісний негідник.

— Що?! — заревів Броуді. — Ти вже огризаєшся до рідного батька та ще й заступаєшся за якогось паскудного любителя тернових дрючків[7], за ірландського мерзотника?! Най ці лепрекони приїжджають зі своїх боліт копати нашу бульбу, так, але на тому все. Най не зазнаються. Старий Фойл, може, й найрозумніший власник паба в Дарроку, але то не робить його сина джентльменом.

Мері відчувала, як тремтять її ноги й руки навіть попри те, що вона сиділа. Губи їй заніміли й пересохнули; втім, щось підштовхувало дівчину говорити, хоч раніше вона ніколи не сміла сперечатися зі своїм батьком:

— У Деніса є власна справа, батьку. Він не буде мати нічого спільного з торгівлею спиртними напоями. Деніс працює у «Фіндді і Ко» із Глазго. Це велика фірма, яка імпортує чай, і вона зовсім ніяк не пов'язана з… з тим іншим ганделем.

— Ну дійсно, — глузливо посміхнувся Броуді, вводячи Мері в оману. — Яка чудова новина. А які ще можеш навести докази шляхетности того джентльмена? Віскі він тепер не продає. Ясне діло, продає чай. Яке благочесне заняття для сина власника паба! Ну, що далі?

Мері знала, що батько з неї насміхається, та все ж не могла не сказати примирливо:

— Деніс не якийсь там звичайний клерк, батьку. У фірмі про нього хорошої думки. Він час від часу їздить країною в торговельних справах. Деніс… він має надію колись піти вище… може, навіть пізніше купить у фірмі частку.

— Та що ти кажеш! — гарикнув на Мері Броуді. — Ти подивись, які байки вкладає у твою дурну голову. «Не якийсь там звичайний клерк». Простий комівояжер, так? Може, він ще розказав тобі, що далі стане лордом-мером Лондону? Ймовірність майже така сама. Шмаркач!

По щоках Мері струмували сльози, і хоч ненька заквилила на знак протесту, дівчина знову озвалася:

— На фірмі до Деніса дуже прихильні, батьку! Направду! Містер Фіндлі в ньому зацікавлений. Я знаю.

— Тьху! Думаєш, я повірю в то, що він тобі розказує? Брéхні, чисті брехні! — знову закричав Броуді на дочку. — Він підлий паскуда. Чого можна чекати від такого роду? Тільки гнилизни. То, що ти взагалі з ним говорила, для мене тяжка образа. Але то був остатній раз, — він обпік Мері владним поглядом, а тоді розлючено повторив: — Все! Ти більше ніколи з ним розмовляти не будеш. Я забороняю.

— Але, батьку, — схлипнула Мері, — ох, батьку, я… я…

— Мері, Мері, не смій огризатися до батька! То є страх, що ти так до нього говориш, — пролунав голос неньки з іншого боку стола. Та хоч вона й мала на меті втихомирити сварку, її втручання цього разу було тактичною помилкою і тільки тимчасово накликало кипучий гнів Броуді на її власну схилену голову; він переметнув погляд на неї й гаркнув:

— Чого ти там ниєш? Зараз ти говориш чи я? Як маєш що сказати, то ми всі позамовкаєм і послухаєм твого чудного бесідування, та як не маєш, то тримай рота на замку і не перебивай. Ти винна рівно так само. То є твоє завдання — пильнувати, з ким водиться дочка, — Броуді пирхнув, а тоді за звичкою значуще замовкнув, від чого залягло гнітюче затишшя, аж поки бабця, яка не стежила за ходом розмови й не збагнула важливості мовчанки, але відчула, що Мері в немилості, остаточно піддалася бурі своїх почуттів і розірвала тишу, вигукнувши зненацька злісним старечим голосом:

— Вона забула теперка дещо купити, Джеймсе. Мері забула про мій сир, безголове дівчище, — тоді, висловивши свою сміховинну претензію, жінка відразу заспокоїлася, щось забурмотіла, а її голова затрусилася, як у паралічі.

Броуді цілковито знехтував цим зауваженням і, знову звернувши погляд на Мері, повільно повторив:

— Ти мене почула. Як посмієш не послухатися, то Бог тобі в поміч! І ще одне. Нині відкриття Левенфордського ярмарку. Коли йшов додому, бачив перші їхні смердючі вуличні театри. Запам'ятай! Жодна моя дитина не має підходити до тих підмостків ближче, ніж на сто ярдів. Най решта міста йде, най іде всяка сільська потолоч, най ідуть Фойли та їхні друзі, але ніхто із сім'ї Джеймса Броуді не буде так опускатися. Я забороняю.

В останніх словах господаря дому вагоніла загроза; він штовхнув назад крісло, здійнявся своїм масивним тілом угору і якусь мить стояв прямо, вивищуючись над маленькою, безпомічною купкою домочадців унизу. Тоді широким кроком Броуді підійшов до свого фотеля в кутку й сів, завченим рухом усталеної звички провів рукою по підставці для люльок поряд, обрав одну винятково на дотик, витягнув її і, діставши з глибокої бічної кишені квадратний шкіряний кисет з тютюном, відстібнув пряжку і повільно наповнив обгорілу чашу; тоді підняв паперовий джгут із купки під підставкою, важко нахилився вперед, підніс до вогню, щоб загорівся, і запалив люльку. Цю послідовність дій Броуді виконав, ні на мить не відводячи свого грізного погляду від мовчазного гурту за столом, а далі став потягувати люльку, висунувши вперед вологу нижню губу, не припиняючи дивитися на решту сім'ї, однак тепер швидше споглядально, з отим виразом спокійної суддівської вищості. Хоча члени сімейства Броуді й звикли до такого, вони, певна річ, посмутніли під безжальним тиском цього холодного погляду й зараз розмовляли стишеними голосами; обличчя неньки досі пашіло; губи Мері тремтіли, коли вона говорила; Нессі крутила в руках свою чайну ложку, тоді впустила її і засоромлено розчервонілася, наче її спіймали за гріховним діянням; лише стара сиділа байдужа, охоплена приємним відчуттям насичення.

Цієї миті в будинку почулися звуки чийогось прибуття, і незабаром до кімнати увійшов парубок. То був стрункий юнак двадцяти чотирьох років, блідолиций і з прикрою схильністю до акне; він мав дещо заляканий і ухильний погляд; одяг, франтуватий настільки, наскільки дозволяв власний гаманець і страх перед батьком; особливо примітні руки — великі, гладенькі, мертвотно-білого кольору, з нігтями, підрізаними до живого тіла, від чого пальці закінчувалися гладенькими круглими подушечками плоті. Він скрадливо пробрався до свого стільця, ні на кого, здавалося, й не глянувши, мовчки взяв чашку з чаєм, яку простягнула йому ненька, і почав їсти. Цим останнім членом сімейства був Метью, єдиний син, а отже спадкоємець Джеймса Броуді. Він цілком повноправно запізнився на цю трапезу, бо його робочий день клерка у відділі суднових запасів у «Верфі Латти» закінчувався не пізніше, ніж о шостій годині.

— Добрий твій чай, Мете? — турботливо запитала мати стиха.

Метью дозволив собі мовчки кивнути.

— Скуштуй того яблучного желе, сонечко. Направду смачне, — вмовляла ненька впівголоса. — Ти якийсь трохи стомлений. Мав багато роботи нині в конторі?

Метью ухильно мотнув головою, а його білі, безкровні руки в той час ні на мить не спинялися: краяли хліб на маленькі рівні квадратики, мішали чай, барабанили по скатертині; він ніколи не давав їм полежати спокійно, рухав ними поміж столовим начинням, ніби церковний прислужник, що виконує на вівтарі якийсь поспішний священний обряд. Потуплені очі, жадібні ковтки, цей неспокійний рух руками були реакцією нестійких нервів Метью на той понурий батьків погляд за спиною.

— Долити чаю, сину? — прошепотіла матір, простягаючи руку по його горнятко. — Скуштуй ще оті-о пісні коржики, нинішні, свіженькі, — тоді додала, мовби щось раптово спало на думку: — Нетравлення знов тебе нині турбувало?

— Не надто, — нарешті пробурмотів Метью у відповідь, не підводячи очей.

— Тоді їж повільно, Мете, — застерегла ненька довірчо. — Деколи мені здається, що ти не достатньо жуєш. Не спіши!

— Але я ще маю побачитися з Аґнес, ненько, — докірливо прошепотів Метью, ніби виправдовуючи свій поспіх.

Місіс Броуді ворухнула головою з млявим поступливим розумінням.

Невдовзі, невдоволено прицмокуючи і струшуючи крихти з колін, підвелася бабця; займаючи своє крісло, вона розмірковувала, чи поговорить із нею син нині ввечері. Коли Броуді був у доброму гуморі, він розважав матір добірними міськими плітками, галайкаючи до неї про те, як він узяв верх над Ведделом і втер йому носа, як мер Ґордон сердечно ляснув його по спині на Ринковій площі, як у Пакстона торгівля сходить на пси. У цих розмовах ніколи ні на чию адресу не звучала похвала, та вони були для бабці ласі гостротою своєї зневажливості, смаковиті своїм саркастичним обмовлянням, і вона безмежно милувалася в них, хапаючись за кожен клаптик особистої інформації й жадібно її поглинаючи, незмінно насолоджуючись вищістю свого сина над обговорюваною жертвою.

Проте того вечора Броуді мовчав, охоплений роздумами, що поплинули, пом'якшені заспокійливим ефектом люльки, уже менш розлютованим річищем, ніж за трапезою. Йому потрібно, розмірковував глава сімейства, присмирити Мері, яка чомусь була мовби не його дитиною, ніколи не схилялась перед ним так покірно, як він того бажав, від якої не мав тієї безумовної пошани, що йому виказували інші. Попри свою нескорену вдачу Мері ставала ладною дівкою — успадкувала його вроду, — та Броуді вважав, що мусить — заради власного задоволення і її блага — притлумити той незалежний дух. Якщо ж казати про знайомство Мері з Денісом Фойлом, він радів, що до нього дійшла про це чутка, що він придушив цю інтрижку в зародку.

Броуді приголомшило, як зухвало Мері насмілилася йому відповідати цього вечора, і не міг знайти тому причину, та тепер, зауваживши цю схильність до бунтарства, він надалі пильніше стежитиме за дочкою і знищуватиме будь-які нові прояви бунту під корінь.

Тоді погляд Броуді зупинився на дружині, але лише на мить; бачачи єдину її цінність у тому, що завдяки ній він економив на прислузі, Броуді швидко відвів очі, мимоволі гидливо скрививши губи, і повернувся думками до приємніших речей.

А, так, Метью, його син! Непоганий хлопець, щоправда, трохи хитрун, слабодух і підлиза, потребує нагляду, матір цілковито його зіпсувала. Але те, що Метью поїде до Індії, сподівався Броуді, зробить з нього чоловіка. Цей час уже наближався, і за якихось два чи три тижні Метью вирушить на ту прекрасну роботу, яку для нього підшукав сер Джон Латта. Ах, скільки про це буде розмов! Обличчя Броуді розслабилося, коли він подумав, що всі сприймуть це призначення як доказ особливої прихильності до нього сера Джона і як віддання належного його високому становищу в місті, як добре це вплине на синову репутацію і збільшення його власної ваги.

Опісля Броуді вп'явся очима у свою матір, не так суворо і з більш прихильною поблажливістю, ніж тоді за столом. Стара любить поїсти, і навіть зараз, коли вона навсидячки дрімала біля вогню, Броуді міг легко прочитати її думки, знав, що вона вже в передчутті, вже думає про наступний прийом їжі — запарену кашу з горохового борошна з маслянкою, яка буде на пізню вечерю. Мати її любила і повторювала, наче якесь мудре прислів'я: «Нема нічо' ліпшого, ніж запарена каша на ніч! Це як компрес для шлунка». Ая, шлунок їй цар і господар, але вона, хай йому грець, міцна старушенція. Що старшою вона ставала, то міцнішою; певно, непроста жінка, коли досі отак тримається на світі; і навіть зараз, на думку Броуді, матір виглядала так, ніби проживе ще з десяток років. Якщо він старітиме так само — а може, він старітиме й краще, — він буде задоволений.

Врешті Броуді поглянув на Нессі, і в його вигляді одразу, майже непомітний, з'явився слабкий проблиск почуття, свідченням чого була не якась помітна зміна виразу обличчя, а його погляд, у якому заграли м'якші й делікатніші вогники. Так! Хай ненька забирає собі Мета, ая, ну, і Мері, та Нессі була його. Він доведе її до пуття, свою ягничку. Хоч Нессі ще мала, проте справляє враження справді розумного дівчати, і директор школи оце минулого вечора сказав йому, що вона має задатки стати вченою, якщо й далі наполегливо працюватиме. Саме так і треба робити. Розпізнати юний талант і не дати зійти з дистанції. Броуді будував плани на майбутнє, ще й приберіг у рукаві козир. Стипендія Латти! Вінець успіху її блискучого навчання. Нессі здатна здобути цю стипендію, якщо її спрямовувати в належний спосіб. Боже, який тріумф! Дівчина, яка виграла Латту, перша дівчина, яка то зробила, ая, та ще й Броуді! Він припильнує, щоб Нессі це зробила. Хай ненька зі своїм зніженням і розпещенням краще не пхається до його дочки. Він про це потурбується.

Броуді ще не до кінця розумів, до якого пуття хоче довести Нессі, але освіта — це освіта; потім у коледжі можна буде здобувати ступені й добиватися успіху. У містечку всі знали його як прогресивну людину широких ліберальних поглядів, і він ще більше на цьому наголосить, так, хай ця думка залунає з їхніх дурних писків. «Чули останні вісті? — уявляв Броуді їхні балачки. — Та розумна дівка із сім'ї Броуді йде в коледж; ая, дістала Латту, всі нагороди собі в школі похапала, і батько дозволяє їй їздити в університет. Ото-то він чоловік ліберальних поглядів. То є достеменно його заслуга».

Так, він покаже цьому місту! Груди Броуді розширились, ніздрі затремтіли, погляд завмер і став відстороненим, коли він дав волю своїм фантазіям, а його забута люлька тим часом загасла й охолола. Броуді змусить їх його визнати, захоплюватися ним, якось змусить їх колись побачити його таким, яким він є.

Думки про Нессі потроху стухли в його голові, Броуді перестав розмірковувати про її майбутнє, натомість, зробивши себе центральною фігурою своїх видив, з насолодою поринув у славу, яку дочка принесе його імені.

Врешті Броуді заворушився. Він вибив із люльки попіл, поклав її назад у підставку і, востаннє обвівши свою сім'ю поглядом, що ніби промовляв: «Я йду, але пам'ятайте, що я казав: я все одно за вами слідкую!», вийшов у вестибюль, надягнув свій квадратний фетровий капелюх із гладеньким, вичищеним ворсом, взяв свою важку ясеневу тростину і мовчки покинув будинок. То був його звичний спосіб відбуття. Броуді ніколи не прощався. Хай губляться у здогадках, куди він іде у свій вільний час — на зустріч, у раду чи в клуб, хай не знають напевне, чи повернеться він, коли саме і який у нього буде настрій; Броуді подобалося, як ними підкидало від несподіваного звуку його кроків у вестибюлі. То був спосіб підтримувати в сім'ї дисципліну, і роздуми, куди ж він пішов, дуже підуть домочадцям на користь, міркував Броуді, з грюкотом зачиняючи за собою парадні двері.

Хай там як, коли господар дому позбавив усіх своєї фактичної присутності, сім'я відчула певне полегшення; з його відбуттям атмосфера скутості в кімнаті розвіялась. Місіс Броуді розслабила м'язи, які впродовж останньої години були затиснуті, хоч вона того й не усвідомлювала, і коли її плечі трохи обезсиліло опустились, з її думок зникла напруга, а енергійність почала спроквола повертатися.

— Ти тут прибереш, правда, Мері? — м'яко промовила вона. — Я якась втомлена, ледве жива і тепла. Трохи почитати книжку мені не зашкодить.

— Так, ненько, — відповіла Мері і, як від неї щовечора й очікували, слухняно додала: — Ти заслуговуєш на відпочинок. Я сама помию посуд.

Місіс Броуді, підводячись, знехотя, та все ж згідливо кивнула нахиленою головою і, попрямувавши до власної шухляди в буфеті, вийняла зі сховку книжку — «Клятву Дебенгема» якоїсь Амелії Б. Едвардс[8], яка, як і всі книжки, які читала ненька, була визичена з левенфордської міської бібліотеки. Ніжно тулячи томик до серця, сіла, і незабаром трагічна, зломлена особистість Марґарет Броуді злилася з особистістю героїні, віддаючись одній з тих небагатьох утіх, які приберегло для неї життя.

Мері швидко прибрала посуд зі столу і застелила його плисовою покривкою, тоді сховалася в посудомийні, підкотила рукави на своїх тоненьких руках і взялася за миття посуду.

Нессі, перед якою тепер стояв вільний стіл, що безмовно нагадував про те, як батько спонукав її до роботи, спершу зиркнула на поглинуту книжкою постать матері, на спину бабусі, яка ні на що не звертала уваги, на тепер схилену спину Мета в його кріслі, який поважно длубався в зубах, тоді, зітхнувши, почала знеможено витягати з портфеля книжки і неохоче одна за одною розкладати перед собою.

— Ходімо спочатку зіграємо в шашки, Мері, — гукнула дівчинка.

— Ні, сонечко, батько сказав робити домашнє. Можливо, зіграємо опісля, — почулася відповідь.

— Може, я повитираю сьогодні замість тебе посуд? — запропонувала Нессі, потай намагаючись відтермінувати початок своєї важкої праці.

— Я сама впораюся, сонечко, — відказала Мері.

Нессі знову зітхнула і сказала сама до себе співчутливо, голосом, схожим на материн:

— Ой лишенько…

Дівчинка подумала про інших дітей, які сходилися, щоб грати в скакалки, гилку, чижа та інші чарівні веселі вечорові забави, і її маленька душа зажурилася, коли вона почала працювати.

Метью, тимчасову задуму якого потривожило раз у раз повторюване бурмотіння над вухом: «…je suis, tu es, il est…»[9], тепер поклав зубочистку назад до кишені жилета й підвівся з крісла. Оскільки батько пішов, його манера змінилася, і зараз Метью набрав вигляду певної вищості над своїм оточенням: обсмикнув манжети, багатозначно поглянув на годинник і вийшов із кімнати, злегка, але все ж помітно запишавшись.

У кімнаті тепер повисла тиша, яку порушував тільки шелест перегортання сторінок, тихе торохтіння порцеляни, що вривалося ззовні, і нестерпний шепіт: «…nous sommes, vous êtes, ils sont…»[10]; але за кілька хвилин шум, що свідчив про діяльність у посудомийні, стихнув, і невдовзі після того Мері тихенько прослизнула через кухню у вестибюль, піднялася по сходах і легенько постукала у братову кімнату. То було щовечірнє паломництво, але навіть якби дівчина зараз несподівано втратила всі чуття, окрім нюху, то все одно знайшла б цей покій за сильним чіпким запахом сигарного диму, який звідти долинав.

— Можна мені зайти, Мете? — прошепотіла вона.

— Заходь, — почувся зсередини завчений голос.

Мері увійшла. Метью, відповідь якого пролунала цілком безпристрасно, у той момент не підвів очей; розташувавшись на ліжку в одній сорочці саме так, щоб якнайкраще бачити себе в нахиленому під правильним кутом дзеркалі над комодом, він і далі спокійнісінько милувався собою і задоволено випускав великі хмари диму в бік свого відображення.

— Який приємний запах у твоєї сигари, Мете, — з відвертим схваленням зауважила Мері.

Метью жвавим рухом вийняв сигару з вуст, все ще задоволено себе розглядаючи.

— Так, — погодився він, — такий вона й повинна мати за свої гроші. Це сигара преміум-класу, тобто найкраща. П'ять за шестипенсовик, але ця одна коштувала мені півтора пенса. Це був зразок, і якщо мені сподобається, я візьму собі кілька. Запах приємний, Мері, але курці цінують букет. Жодна сигара не є першокласною, якщо не має букета. У цієї так званий горіховий букет, — Метью неохоче відвів погляд від дзеркала і, роздивляючись сигару ближче, додав: — А зараз треба зупинитись; думаю, я достатньо покурив.

— О, кури далі, — заохотила Мері. — Сигара чудова! Значно краща, ніж люлька!

— Ні! Мені треба приберегти іншу половину на вечір, — твердо відповів Метью, обережно гасячи розжеврілий кінчик об холодний фарфор своєї миски для вмивання й ховаючи недопалок до кишені жилета.

— Еґґі Мойр подобається, що ти куриш? — тихо спитала Мері, роблячи висновки з братових дій.

— Аґнес, якщо можна, не Еґґі, — роздратовано відповів Метью. — Скільки ще мені просити тебе не бути такою фамільярною. Це невиховано. Це… з твого боку це зухвальство.

Мері опустила очі.

— Я не хотіла, Мете.

— Дуже на це сподіваюся! Пам'ятай, Мері, що міс Мойр — юна леді, дуже достойна юна леді, а ще моя наречена. Так, якщо тобі треба знати, їй подобається, що я курю. Спочатку Аґнес була проти, але тепер вважає, що це романтично й по-чоловічому. Але їй не подобається віддих опісля, тому вона дає мені льодяники-освіжувачі подиху. Аґнес віддає перевагу тим, які називаються «Солодкі вуста». Вони дуже приємні.

— Ти дуже сильно кохаєш Аґнес, Мете? — серйозно запитала Мері.

— Так! І вона палко кохає мене, — потвердив Метью. — Тобі не варто говорити про те, в чому ти нічого не тямиш, але, безперечно, вистачить розуму збагнути, що коли люди гуляють разом, то вони неодмінно люблять одне одного. Аґнес мене обожнює. Ти, мабуть, бачиш, скільки всього вона мені дає. Це чудово, коли в молодого чоловіка є така симпатія. Аґнес — дуже гідна дівчина.

Якусь мить Мері мовчала, прикипівши до брата очима, тоді зненацька притиснула долоню до боку і мимохіть зажурено запитала:

— Тобі боляче, коли ти думаєш про Аґнес… коли ти від неї далеко?

— Звичайно, ні, — манірно відповів Метью. — Не личить таке питати. Якби в мене був такий біль, то я б подумав, що це розлад травлення. Ну й запитань у тебе, ще й яких! Більше ми про це говорити не будемо, якщо твоя ласка. Зараз я хочу повправлятися, тому не заважай.

Метью встав і, обережно нахилившись, щоб не зім'яти свої найкращі штани, витягнув з-під ліжка футляр із мандоліною, дістав інструмент, прикрашений великим бантом із рожевої атласної стрічки. Далі він розгорнув тоненьку книжку з жовтою обкладинкою, на якій великими літерами писано: «Основи гри на мандоліні», а нижче дрібним шрифтом — «Посібник тітоньки Неллі для маленьких мандоліністів, створений за методикою знаменитого сеньйора Росаса»; розгорнув на сторінці два, поклав перед собою на ліжко і, сівши поряд у мальовничо невимушеній позі, притулив до себе романтичний інструмент і почав грати. Метью, на жаль, не виправдав сподівань, які покладалися на нього у зв'язку з позою умільця, якої він прибрав, ані не взявся прегарно виспівувати чарівливу серенаду, натомість повільними й натужними ударами підібрав кілька тактів «Неллі Блай»[11], тоді у виконанні почало з'являтися дедалі більше запинань, і врешті Метью припинив грати.

— Починай знову, — послужливо промовила Мері.

Метью нагородив її ображеним поглядом.

— Здається, я просив тебе мовчати, міс Цокотухо. Ти ж пам'ятаєш, що це один з найскладніших, найпримхливіших інструментів? Я мушу досконало ним оволодіти, перш ніж поїду в Індію. Тоді в тропічні вечори я зможу грати дамам на борту. Чоловік мусить вправлятися у грі на інструменті! Знаєш, у мене все чудово виходить, але, може, ти сама хочеш спробувати, як така розумна.

Метью, втім, знову почав грати і зрештою доклигав до кінця твору. Вервечка немелодійних дисонансів боляче різала вухо, і її, як і мистецтво куріння, можна було дозволити собі лише за відсутності батька; хай там як, Мері, поклавши підборіддя на долоні, радше не слухала, а дивилася на гру брата із замилуванням.

На завершення Метью провів пальцями крізь волосся недбалим, проте романтичним рухом.

— Мабуть, я сьогодні не в найкращій формі; гадаю, мені трохи тоскно, думки сумні обсіли. Розумієш, Мері? Напевно, робота мене сьогодні трохи засмутила… ці трикляті цифри… все це бентежить таку мистецьку натуру. Там, у верфі, ніхто мене по-справжньому не розуміє, — Метью зітхнув із мрійливою сумовитістю, що пасувала його недооціненому мистецтву, та вже згодом підвів очі і, прагнучи підбадьорення, запитав:

— Але як воно все-таки звучало? Що ти думаєш?

— Дуже схоже, — відповіла Мері підбадьорливо.

— Схоже на що? — із сумнівом запитав Метью.

— На галоп «Зухвала Кейт», звісно!

— Ти дуриндо мала, — крикнув Метью, — то була «Неллі Блай»! — він зовсім засмутився, кинув на сестру нищівний погляд, тоді зістрибнув з ліжка й у пориві гніву заховав мандоліну, зронивши, поки нахилявся: — Думаю, ти сказала це просто мені на зло, — і презирливо підсумував, встаючи: — Так чи інак в тебе нема музикального слуху.

Метью, здавалося, не чув численних сестриних вибачень; обернувшись, він витягнув із комода дуже жорсткий високий комірець і ясно-блакитну плямисту краватку і, все ще охоплений досадою, повів далі:

— А от міс Мойр має! Вона каже, що я дуже музикальний, що в мене найкращий голос у хорі. Аґнес і сама чудово співає. Хотів би я, щоб ти була більш достойною стати їй зовицею.

Мері була дуже засмучена через власну нетактовність і добре знала про свою недостойність, але заблагала:

— Дозволь мені хоч краватку тобі зав'язати, Мете.

Метью набурмосено повернувся й поблажливо дозволив Мері зав'язати краватку, а це було завдання, яке він завжди доручав сестрі, і зараз дівчина виконала його акуратно й спритно, тому, знову поставши перед дзеркалом, Метью задоволено розглядав результат.

— Брильянтин, — скомандував він далі, вибачаючи сестрі цим наказом. Мері простягнула пляшечку, з якої Метью здійснив рясне узливання рідини, що точилася, як мед, на своє волосся і далі із зосередженим обличчям уклав свої локони мальовничою хвилею.

— У мене дуже густе волосся, — зронив він, обережно орудуючи гребінцем за вухами. — Я ніколи не полисію. Той телепень Купер, коли востаннє мене стриг, сказав, що на маківці волосся рідіє. Оце придумав! Не буду більше до нього ходити за таке нахабство.

Коли Метью надав бажаної хвилястості своїм кучерям, він витягнув руки й дозволив сестрі допомогти з пальтом, тоді взяв чисту лляну хустинку, наново напахчив її парфумом із запашного горошку, майстерно задрапував нею кишеню і пильно оглянув у дзеркалі готовий результат.

— Славний крій, — пробурмотів Метью, — добре припасовано в поясі. Міллер дивовижно шиє як для місцевого кравця, правда? — запитав. — Звісно, я змушую його триматися на рівні, та й він працює з найкращою фігурою! Ну, якщо Аґнес не буде сьогодні мною задоволена, то я просто не знаю, — тоді, прямуючи геть, Метью ні сіло ні впало додав: — І не забудь, Мері, сьогодні о пів на одинадцяту або трішечки пізніше.

— Я буду чекати, Мете, — пошепки заспокоїла його Мері.

— Чесно?

— Чесно.

Ця остання фраза оголила ахіллесову п'яту, адже цей чарівний витончений юнак, курець, мандолініст, коханець, майбутній безстрашний мандрівник до Індії, мав одну дивовижну слабкість — боявся темряви. Метью без вагань довіряв Мері свої таємниці і дружбу з тієї причини, що в ті вечори, коли він вертав додому пізно, сестра за домовленістю зустрічала його й супроводжувала через невидні, темні сходи до його кімнати, за будь-яких умов і з незрадливою вірністю. Мері ніколи не замислювалась над тим, що вона робить для Метью, а вдячно, смиренно приймала його поблажливу прихильність, і зараз, коли брат вийшов із кімнати, залишивши по собі суміш ароматів сигар, брильянтину, квітів запашного горошку і спогад про власний яскравий, елегантний образ, Мері провела його постать ніжним захопленим поглядом.

Незабаром, більше не осяяна показним блиском братової особистості, Мері підупала на дусі, і оскільки не було ніякої роботи і з'явився час подумати про себе, її охопила тривога, неспокій, збудження. Усі були чимось зайняті: Нессі хмурила лоба над підручниками, ненька страшенно захопилася своїм романом, бабця заціпеніло перетравлювала їжу. Мері походжала кухнею, думаючи про батьків наказ, стривожена, схвильована, аж поки ненька не підвела роздратовано очі.

— Що з тобою? Плентаєшся тут, б'єш байдики… Берись до шиття, а як нема чого робити, то в ліжко і дай людям спокійно почитати!

То їй іти до ліжка? Мері розгублено замислилася. Ні, ще надто рано, це просто безглуздя. Вона весь день провела в чотирьох стінах, і треба, мабуть, ненадовго вийти назовні, а там свіжість повітря її оживить, заспокоїть її думки після задушливості теплого дня. Всі подумають, що вона пішла до себе в кімнату, за нею зовсім не сумуватимуть. Якось, не усвідомлюючи, що рухається, Мері опинилась у вестибюлі, надягла свій зношений шорсткий солом'яний капор із побитим негодою маленьким пучечком вишеньок і побляклою рожевою стрічкою, накинула своє зношене кашемірове пальто, тихенько відчинила парадні двері і попрямувала вниз по сходах.

Мері майже злякалася, коли зрозуміла, що вже надворі, але подумки себе заспокоїла, що в такому одязі вона нікуди не зможе піти, і, поміркувавши, що в неї немає справді гарного одягу, Мері сумно похитала головою, аж печальні вишеньки, що звисали з її капелюшка довгі два роки, заторохтіли зі слабким протестом і мало не опали на землю. Зараз на свіжому повітрі думки рухались вільніше, і Мері стало цікаво, що робить Деніс. Звісно, він готується йти на ярмарок. Чому всім дозволено йти, а їй ні? Це несправедливо, бо в поході на ярмарок немає нічого поганого. То був звичай, який визнавали і якого толерантно дотримувалися навіть найкращі жителі міста. Мері схилилась на в'їзні ворота, обережно колихаючись туди-сюди, всотуючи прохолодну сутінкову красу, зачарована манливим вечором, який повнився розворушеними росою ароматами, буяв життям, що впродовж дня завмерло, а тепер прокидалося. Довкола трьох прямих білих беріз у полі навпроти шугали й кружляли ластівки, а трохи далі до неї благально гукала вівсянка: «Виходь! Виходь! Хай дзінь-дзінь-дзеленчать ключі! Хай дзінь-дзінь-дзеленчать ключі!». Прикро було сидіти вдома в такий вечір! Мері вийшла на дорогу, кажучи собі, що трохи прогуляється, лише до кінця дороги, а тоді повернеться, щоб зіграти з Нессі в шашки. Вона йшла, ніким не помічена, підсвідомо зауваживши, що на всьому відрізку тієї тихої дороги не було видно ні душі. Деніс сподівається побачити її сьогодні на ярмарку. Він попросив у неї про зустріч, і вона, мов причинна, пообіцяла, що прийде. Як шкода, що вона не може піти! Мері страшенно боялася батька, а він категорично заборонив їй іти.

Як же швидко вона дійшла до кінця дороги, і хоч здавалося, що Мері пробула надворі лише якусь мить, вона знала, що дійшла далеко, що зараз уже час іти назад; та коли воля наказала їй повертатись, якась могутніша сила не пустила, і Мері попростувала далі; серце їй несамовито стукотіло, кроки швидшали в лад із серцебиттям. Тоді крізь чари ночі до Мері долинули звуки музики, слабкі, манливі, нездоланно чарівні. Вона прискорила ходу мало не до бігу, подумала: «Я мушу, ох, мушу з ним побачитись», — і поквапилася вперед. Тремтячи, Мері зайшла на територію ярмарку.

Розділ другий

Левенфордський ярмарок був щорічним гулянням, суть якого полягала в з'їзді кількох мандрівних труп із додатковими розвагами, маленького звіринцю, який мав навіть слона й клітку з двома левами, автентичного тиру, де використовували справжні кулі, і двох ворожок з бездоганними, відкрито виставленими на огляд рекомендаціями, які разом із розмаїттям інших менших цікавинок збиралися в домовлений день на тому шматі громадської землі, який у місті знали як «толоку».

Територія мала форму трикутника. З одного боку — на околиці міста — стояли масивні й важливі елементи ярмарку — більші намети і шатра, з іншого — засоби пересування й насолоди — гойдалки й різноманітні каруселі, а з третього, на межі з луками ріки Левен, розмістилися накриття з іграми — «Збий кокос», «Поціль у діжку», «Моллі-Доллі», продавці фруктів, лимонаду, морозива й нуги, а також сила-силенна маленьких рундуків, що притягували й захоплювали погляд. Це було, без сумніву, найбільше з подібних зібрань в окрузі, чию популярність зумовлювали прецедент і схвалення, і воно, наче магніт, притягувало місто й околиці у вечори впродовж одного яскравого тижня, захоплювало у свої обійми радісну юрбу людей, яка навіть зараз повільно ринула трикутником на хвилі насолод, що безперестанно насувалася.

Мері пірнула в течію, і її одразу поглинуло. Вона втратила свою окремішність, її засмоктало у вир істот, які штовхалися, сміялися, кричали й жестикулювали, понесло вперед незалежно від її волі, і коли ота сила, охопивши Мері, стала штовхати її то туди, то сюди, водночас весь час рухаючи вперед, дівчина водномить здивувалася з власної нерозважливої сміливості. Не тисняву бурхливого натовпу малювала вона у своїх ідилічних фантазіях, не грімкі крики й палахкі вогні хвилювали її уяву, отож, не пробувши на ярмарку і п'яти хвилин, Мері почала шкодувати, що прийшла, і зрозуміла, що зрештою батько міг мати рацію у своїх твердженнях, що з його боку мудро було заборонити їй сюди йти. Тепер Мері думала, що хоч єдиною метою її прибуття було побачити Деніса, він ніяк не зможе знайти її в такій юрбі, і коли чийсь гострий замашний лікоть вдарив її по ребрах, а товстий сільський хлопійко наступив на ногу й незграбно вишкірився на знак вибачення, Мері відчула себе нещасною й наляканою. Це ж через яке почуття вона опинилася серед цих мугирів! Чому вона з такою необачністю, нерозважливістю, ризиком не послухалася батька і з такою легковажною й палкою нестримністю прибула на поклик юнака, якого знала всього-на-всього місяць?

Поки Мері отак носило, вона подивилася на той місяць у ретроспективі, з меланхолійною простодушністю пригадавши, що тут частково винні маятникові двері міської публічної бібліотеки. Із внутрішнього боку на цих дверях стояв владний напис «До себе», і, підкоряючись цьому лаконічному наказу, відвідувач, виходячи з бібліотеки, мав сильно потягнути двері у свій бік; утім, вони такі неподатливі й важкі, що коли ти несеш книжку і за тобою не стежить безапеляційний погляд вахтера міської установи, дуже легко знехтувати законом і штовхнути замість потягнути. Одного пам'ятного разу Мері таки, безсумнівно, здійснила рух від себе і, пхнувши вперед не те щоб невпевненою рукою, влетіла прямісінько в жилет молодика в брунатному. Сила вильоту дала їй можливість чітко побачити колір його охайного костюма. Волосся молодик також мав брунатне, як і очі й обличчя, всіяне дрібненькими веснянками темнішого брунатного відтінку; і коли Мері підвела сполохані очі, вона одразу, незважаючи на збентеження, зауважила, що зуби чоловіка, коли той усміхався — а він негайно усміхнувся — були білі й бездоганні. Поки Мері дивилась на молодика, широко розплющивши очі й розтуливши губи, риси його обличчя розгладились, він чемно підібрав її книжку, яка впала, спокійно її розгорнув і глянув на ім'я на читацькому квитку.

— Пробачте, що засмутив вас, міс Мері Броуді, — сказав молодик поважно, водночас усміхаючись до неї з глибин своїх карих очей. — Ці двері надзвичайно підступні. Вони, звісно ж, повинні мати скляні віконця. Це повністю моя провина, що я не звернувся з цим питанням до міської ради.

Мері захихотіла — навіжено, безсоромно і, на жаль, нестримно — з його чарівного добродушного кепкування і припинила сміятись, лише коли молодик обережно додав, так ніби це було зовсім неважливо: «Я — Фойл… Живу в Дарроку». Довгу хвилину вони дивились одне на одного, а Мері тим часом, звісно ж, неподобно побуряковіла (опісля Деніс говорив їй, що то був прегарний рум'янець) і соромливо мовила: «На жаль, я мушу йти». «Яка слабка відмовка!..» — подумала вона тепер. Деніс не робив спроб її затримати, з бездоганною ґречністю відступив убік, трохи підняв капелюха і вклонився, проте Мері до кінця вулиці відчувала на собі погляд тих жвавих брунатних очей, шанобливий, уважний, захоплений. Оце був початок!

Незабаром Мері, яка ніколи досі не зустрічала містера Фойла в Левенфорді з тієї зрозумілої причини, що він рідко тут бував, почала часто бачити його на вулиці. Вони справді постійно перестрівали одне одного, і хоч Денісу ніколи не випадало заговорити з нею, він завжди усміхався й вітався, енергійно і заразом поштиво. Мері почала подобатись та весела щира усмішка, вона почала сподіватись побачити його впевнено розправлені плечі, почала прагнути блиску завзяття в його погляді. Часом Мері впізнавала його в гурті загартованіших і відважніших левенфордців, що стояв біля нещодавно відкритого кафе з морозивом Бертореллі, і з трепетом усвідомлювала, що ці сміливі парубки прийняли його як рівню, навіть як зверхника, і від знання про це, як і те, що він вчащає до такого дикого, несамовитого місця, як італійська крамниця з морозивом, її проймав дрож. Те, що Деніс був із нею трохи знайомий, виокремило й Мері, і навіть за його відсутності, коли вона проходила повз цей гурт обраної молоді, одразу залягала шаноблива тиша, і всі юнаки як один зривали свої капелюхи, щоб віддати їй честь, тим самим захоплюючи, але й бентежачи Мері.

Через тиждень вона знову відвідала бібліотеку і, попри те, що цього разу здійснила публічний жест самоосуду й самокритики — обережно потягнула двері до себе, відкрито висловлюючи каяття, надворі знову натрапила на Деніса Фойла.

— Який збіг, міс Броуді! — вигукнув він. — Уявіть собі, знову ми тут зустрілися. І мав же я проходити саме в цей момент.

Звідки бідолашній Мері було знати, що Деніс чекав дві години на іншому боці вулиці?

— Можна поглянути, яку книжку ви читаєте цього тижня?

— «Абатство Померой» Місіс Генрі Вуд, — затинаючись, промовила Мері.

— А, так, том другий. Бачив, ви мали перший том минулого разу.

Ось тут він видав себе з головою, поміркувала Мері, а побачивши в погляді Деніса легке сором'язливе поривання, усвідомила, що він загалом не такий витриманий і впевнений, як під час їхнього попереднього спіткання, і її наповнила щемка ніжність, коли юнак гаряче промовив:

— Чи дозволите мені ласкаво нести вашу книжку, міс Броуді?

Тепер Мері густо зашарілася через свою непрощенну й не гідну леді поведінку, але незмінним залишився той факт, що вона вручила Денісу книжку, віддала томик без жодного слова, по суті, немовби покірно запропонувала йому скромну книжечку, ласкаво прийнявши навзамін його залицяння. Мері зітхнула, згадуючи той короткий і явно банальний початок, адже відтоді вони зустрічалися кілька, ні, багато разів, і вона так пройнялася дивною й незрозумілою прихильністю до Деніса, що їй було боляче й самотньо без його товариства.

Мері, здригнувшись, повернулася з минулого. До цього часу вона вже один раз обійшла ярмарок по колу, не побачивши нічого, окрім мигтіння разючих кольорів, знову згадала про своє неприємне скрутне становище, про марну надію коли-небудь розрізнити в цьому жаскому морі облич, що клекотіло довкола, те, яке вона шукала, і, опинившись тепер перед проріхою, що відкривала шлях із натовпу на вулицю, Мері почала з труднощами протискатися назовні.

Зненацька її маленькі холодні пальці обхопила тепла рука. Мері квапливо підвела очі й побачила, що то Деніс. Її хвилею огорнуло відчуття безпеки, налило її вени м'яким відчуттям спокою, подарувавши таке полегшення, що Мері стиснула руку Деніса у своїх і з відкритою простодушністю своєї натури поквапно гаряче випалила, перш ніж він встиг озватися:

— Ох, Денісе, я була тут без тебе така нещасна! Почувалася так, ніби втратила тебе назавжди.

Деніс відповів, ніжно дивлячись на Мері:

— Я зробив дурницю, що попросив тебе зустрітися зі мною серед усього цього натовпу, Мері. Я знав, що знайду тебе, але зовсім забув, що перед тим ти можеш потрапити в тисняву. А ще мій поїзд запізнився. Ти вже тут давно?

— Я не знаю скільки, — промурмотіла Мері. — Здавалося, цілі роки, але тепер, коли ти тут, мені байдуже.

— Я сподіваюся, тебе в юрбі не дуже попихали, — не відступав Деніс. — Ганьба мені, що дозволив тобі прийти сюди самій. Таки ганьба! Я мав зустріти тебе назовні, але я навіть уявити не міг, що тут сьогодні буде таке стовпотворіння. Ти не сердишся?

Мері заперечно похитала головою і, не приховуючи свого захоплення Денісом, не дорікаючи йому за спізнення й не даючи зрозуміти, як вона ризикувала, що прийшла сюди з ним на зустріч, простодушно, радісно відповіла:

— Все добре, Денісе. Натовп мене не хвилює; тепер, коли ти знайшов мене, уже ніщо не має значення.

— Що ти за дівчина, Мері! — вигукнув він. — Ти просто янгол, що мені пробачаєш. Але я не заспокоюся, поки все тобі не відшкодую. Треба надолужити згаяний час. Не знати мені щастя, поки ти не отримаєш незабутні враження. З чого б нам почати? Тільки скажи і вважай, це вже виконано.

Мері роззирнулась. Як усе довкола змінилось, як їй було радісно, що вона прийшла! Мері побачила, що люди навколо не грубі, а просто розбурхані й щасливі, і якби зараз перед нею вигулькнув ведмедикуватий парубійко, вона б відповіла на його незграбний вишкір усмішкою розуміння. Мері всюди бачила різнобарв'я, ажіотаж і рух; вигуки балаганника її розворушували, звуки пострілів у тирі лоскотали нерви, але не лякали, рев музики довкола п'янив, і коли погляд її іскристих очей притягнуло кільце коників, що весело скакали по колу, кружляли, гарцювали, вистрибували під мелодію кандагарського вальсу, вона захоплено засміялася і вказала на них:

— З них, — затамувавши подих, промовила Мері.

— Звісно! — вигукнув Деніс. — Твої слова — закон, Мері! Почнемо на скакунах. Приготуватись усім до донегольського полювання.

Міцно схопивши за руку, юнак повів Мері вперед, а натовп, що так її пригнічував, здавалося, розчинявся перед ними, наче під дією чарів.

— Ну ось! — весело вигукнув Деніс. — Два вкупі з хвостами, як у левів, і зубами, як у дромадерів[12]. Залазь, Мері! Твій стрибне на висоту будинку, судячи з його лютого погляду.

Вони сиділи на конях, схопившись за віжки, чекаючи, спершу їдучи по колу повільно, тоді швидко, далі кружляючи під шалену музику, схвильовані радістю руху, стрімголов проносячись над простолюдцями, що стояли на своїх двох, витріщаючись, які, здавалося, були десь далеко внизу під летючими копитами їхніх гарцівливих румаків, що разом мчали крізь безмежні зоряні світи, ширяли вгорі в натхненній величі руху. Коли вони нарешті поступово припинили рух, Деніс просто не дозволив Мері злізти з коня, а примусив її, і без того охочу, залишитися поруч з ним на наступний, ще один і навіть ще один проїзд, аж поки, набираючись досвіду і впевненості в сідлі, Мері послабила міцність хватки на віжках і почала спрямовувати коня легким дотиком однієї руки, розслабила тіло, щоб підлаштуватися до його курбетів, і гордо демонструвала Денісу майстерність і вправність своєї верхової їзди. Він вихваляв Мері, заохочував, насолоджувався її втіхою, аж поки її не замучило сумління і, відчуваючи, що Деніс розориться через її нерозважливу марнотратність, Мері заблагала його зійти. Деніс засміявся, аж затрусилися боки.

— Ми могли б кататися всю ніч, якби ти захотіла! Це зовсім не проблема, якщо ти щаслива.

— О ні, проблема, Денісе! Це жахливі витрати. Нехай ми вже зійдемо, — просила Мері. — Дивитися для мене буде таке саме щастя.

— Ну, тоді добре! Будемо сходити, щоб тебе потішити, Мері; та ми лише починаємо. Сьогодні поруч з тобою мільйонер. Ми перепробуємо всі можливі розваги.

— Якщо це дійсно тобі по кишені, Денісе, — невпевнено відповіла Мері. — Тут просто чудово! Але я не хочу, щоб ти витрачав на мене надто багато.

— Витрат на тебе ніколи не буде забагато, Мері! — тепло відповів Деніс. — Навіть якби я витратив усе до останнього фартинга.

То було підняття завіси, а тепер вони пірнули в юрбу, з насолодою споглядаючи панораму веселощів і вбираючи довколишню радість спрагло, щасливо і вдвох.

Годину потому, спробувавши для власного задоволення кожний різновид руху, покидавши м'ячі в усі можливі предмети від кокосів до «тітоньок Саллі», побачивши покусаного блохастого лева й апатичного слона, на ревне прохання балаганника потицявши пальцем у товстуна, щоб упевнитися у відсутності обману[13], помилувавшись найнижчою жінкою у світі, захоплено здригнувшись на вигляд живого скелета і придбавши кожен їстівний товар від медових груш до льодяників від кашлю, Мері і Деніс, найбільш радісно-схвильована пара на всій території дійства, опинились перед найбільшим наметом на ярмарку. Він належав відомій трупі Макінеллі, яка, як було вказано на афішах, влаштовувала бенкет благородних, вишуканих розваг. Перед наметом розмістився поміст, який зараз освітлювали чотири лігроїнові лампи, і посередині цієї сцени стояв сам знаменитий Макінеллі, якого легко було впізнати за лискучим циліндром і струмливим сюртуком, штанами у велику клітинку й величезним латунним ланцюжком, що красувався, жовтий, ніби із золота, і товстий, як ланцюг мера[14], на його білуватому оксамитовому жилеті. По обидва боки від нього — якщо знову процитувати завчасні оповіщення із синіми й червоними літерами, що вкривали стіни та вереї в селах — стояла «блискуча плеяда талантів». Праворуч з меланхолійною граційністю на стовп шатра оперся високий млосний джентльмен при повному, але дещо запліснявілому параді, спрямувавши свій романтичний погляд понад юрмою, мовби на якомусь ефемерному балконі шукав Джульєтту, що була б його гідна, і як міг ховав брудноту своєї сорочки, стягуючи рукави пальта й рішуче схрещуючи руки на грудях. Та похмурий Ромео був не єдиною цікавинкою цього дійства, адже на іншому боці сцени, ліворуч від Макінеллі, очікувально завмерло чарівне створіння, зодягнене в рожеве трико, білу пачку і прилаштовану набакир гостроверху капітанку, яке час від часу робило кілька манірних кроків, що натякали на перспективу ще принадніших рухів у майбутньому, і легкими, витонченими жестами посилало поцілунки юрбі внизу, що виглядало так, ніби вона витягує зі своїх вуст цілі ярди серпантину.

— Яка вродлива, правда? — прошепотіла Мері, яка до цього часу вже так близько підійшла до свого супутника, що взяла його за руку.

— Якби ти побачила її при денному світлі, то здивувалася б, — відповів більш досвідчений Деніс. — Мені про неї дещо розповіли. Всі кажуть, — далі він заговорив повільно, мовби відкриваючи лиховісну таємницю: — Кажуть, вона косоока.

— Ох, Денісе, як можна таке говорити? — обурено вигукнула Мері. Однак вона із сумнівом подивилася на підозрілий нахил кашкета-капітанки. Звичайна елегантність чи задум тут мав якесь глибше значення?

— Підходьте, леді та джентльмени, підходьте! — вигукнув Макінеллі, ефектним рухом знявши свого циліндра й тримаючи його у витягнутій руці у вишуканому вітальному жесті. — Незабаром початок концерту. Ми ось-ось почнемо. Це вже останній концерт цього вечора. Першокласна розвага, за вхід — два і лише два пенси. Мистецька довершеність та витонченість! Джентльмени, можете приводити своїх дружин та коханих, розвага цілком пристойна. Єдине й неповторне дійство Макінеллі, безперечно, першокласне і єдине у своєму роді. Ось-ось почнеться! Джентльмени! Ліворуч від мене мадам Боліта, що продемонструє нам найдивовижніший і наймайстерніший танець століття! — при згадці свого імені мадам легко виконала пірует, скромно усміхнулася, кокетливо простягнула зап'ястки й висмикнула новий серпантин, що був, коли вже на те пішло, ще тягучіший, ніж досі.

— Леді! Праворуч від мене синьйор Маджіні, найславетніший, найпрекрасніший співак просто з оперних театрів Парижу та Мілану в епохальній ілюстрованій пісенній виставі!

Синьйор Маджіні, якого насправді звали Маджінті, прибрав ще більш по-романтичному журливого вигляду і мрійливо вклонився, ніби леді засипали його букетами в Парижі й змагалися за його прихильність у Мілані.

— Ми вже ось-ось почнемо розпочинати. Ми вже ось-ось розпочнемо починати! Підходьте! Підходьте! Останній концерт на сьогодні. На вечір ми закриваємось. Дякуємо всім і кожному за вашу люб'язну увагу. Підходьте, підходьте.

— Напевно, зараз починатиметься, — мовив Деніс. — Він так часто це повторює. То як, ризикнемо?

— Так, — радісно-схвильовано відповіла Мері.

Вони зайшли всередину.

В шатрі пахнуло гасом, гарячою тирсою й апельсиновою шкіркою, і, рухаючись навпомацки тьмяним пахучим приміщенням, Деніс і Мері знайшли вільне місце, сіли й за хвилину нетерплячого очікування їх було винагороджено відкриттям програми. Вона була поділена на дві частини, першу з яких було виділено для мадам Боліти, а другу — для синьйора з Парижу й Мілану; однак чи то великого Макінеллі притягував спокусливий аромат його вечері зі стейків та цибулі, що доносився з-позаду з його фургона, чи то він відчував, що вже час для ще одного концерту, який уже точно буде останнім, — сказати неможливо; дійство було, без сумніву, квінтесенцією лаконічності.

Мадам робила піруети, ставала в пози й важко підстрибувала, підкреслюючи удари своїх приземлень на тонкі звучні підмостки короткими мимовільними видихами, які можна було б помилково сприйняти за кректання, якби то не була така чудова артистка, а легші рухи супроводжуючи щедрим клацанням пальців і пронизливими скриками: «Ля, ля, ой-ля-ля!». Мадам зробила тремтливий пірует у задній частині помосту, грайливим вистрибом побігла вперед до рампи, гордовито хвицнувши, викинула взад у повітря одну дужу ногу, млосно посунула вперед підборіддя по витягнутому вказівному пальцю і, ледь погойдуючись на тій опорі, яка в неї залишилася, оглянула публіку так, наче все те було надзвичайним досягненням. Далі, домішуючи в слабке торохтіння проміжних оплесків самовдоволене «ой-ля-ля!», танцюристка звабливо змахнула головою й поскакала по колу, зручно перемістившись назад до попередньої позиції. Кульмінація першої частини номера настала в моменті благородної спроби, коли, простягнувши руки, зі спотвореним від натуги обличчям мадам повільно й болісно опустилася на шпагат, у положення, з якого, однак, не намагалася встати, але її врятувало своєчасне падіння завіси.

— Непогано, якщо зважити на її вік, — конфіденційним тоном промовив Деніс, — та одного дня вона пройде прямо через сцену, і тільки її й бачили.

— Ох, Денісе, — докірливо прошепотіла Мері. — Ти ж це не серйозно? Вона ж тобі сподобалась, так?

— Якщо сподобалась тобі, то й мені сподобалась! Але не проси мене в неї закохатися, — знущально відповів Деніс.

— Побачимо, що вона робитиме далі, — додав він, коли після достатньої перерви завіса знову піднялася, відкривши затемнену сцену, на яку повільно випливла вгодована постать незрівнянної Боліти. Огорнута довгим білим вбранням, без капітанки, але все ще розважливо ховаючись за вуаллю довгих русявих кіс, що пишно спадали на плечі, з великою й беззаперечно ангельською парою крил мадам пропливла крізь напівтемінь і по-ангельськи завмерла перед їхніми приголомшеними очима. Не було тепер сухозлітки танцю, облудного блиску балету, неначе, перетворившись і очистившись, мадам тепер зневажала ту істоту, що вигукувала: «Ой-ля-ля!» і виконувала огидні шпагати; отож вона побожно пливла сценою під супровід виразного скрипу дроту і шківа, що її підтримували, і фортепіанного вибренькування «Скелі віків»[15] за лаштунками. Залунало гучне схвалення переважно у формі пронизливого свисту із задніх лав і голосних вигуків «Біс, біс!»; та в режимі Макінеллі не чули про виконання на біс, і мадам, лопочучи крильми, розкланялася, граціозно зійшла зі сцени й повернулась у свій фургон, щоб подивитися, чи спить уже маленька Кеті Маджінті, її онучка.

Мері енергійно заплескала в долоні й повернулася до Деніса.

— А що ти думаєш тепер? — серйозно поцікавилася вона, мовби кидаючи йому виклик попринижувати таке божественне створіння. Вони сиділи дуже близько одне до одного на вузькій дерев'яній лаві, міцно тримаючись за руки, переплівши пальці, і Деніс, дивлячись на заворожене, підняте вгору личко Мері, стиснув її пальці і значуще відповів:

— Я думаю, ти дивовижна!

То була вершина дотепності! Мері тут же засміялась, але на звук власного сміху, такого незвично веселого й нестримного, в її уяві, навпаки, постав, мовби на противагу, образ її дому, і, зненацька охолонувши, ніби її занурили в крижану воду, Мері задрижала й опустила голову. Проте, зробивши зусилля, вона відкинула смуток; заспокоєна Денісовою близькістю, Мері знову підвела очі й побачила, що на сцену вийшов Маджіні. Спустили білий екран, і тепер «чарівний ліхтар»[16] у задній частині шатра висвітлив на ньому напис: «Ласкава і вірна, або Була в моряка дівчина». Брязкітливе піаніно заграло вступні такти балади, і Маджіні почав співати, а поки він виводив медоточиві слова, на екрані з'являлися барвисті картинки, що демонстрували серцезворушні перипетії, які супроводжували розвиток справжнього кохання. Зустріч моряка й мірошникової доньки над річкою біля млина, розлука, самотній матрос у гамаку, випробування благородного мореплавця в морі й не менш слізні страждання його коханої вдома, безмовні жахіття кораблетрощі та непохитний героїзм порятунку по черзі спалахували перед прикипілими очима, аж поки остаточне, цілком заслужене возз'єднання закоханих, що міцно тримались за руки над тою самою річкою біля млина — повтор першої картинки — не подарувало всій публіці полегшення й задоволення.

Далі Маджіні на спеціальне прохання заспівав «Хуаніту», розповів про спокусливі принади леді, розпуснішої та пристраснішої, ніж скромна морякова пасія, більш дикої й небезпечної у своїй привабливості. Коли співак завершив, із задніх лав пролунали гучні й тривалі оплески, і пройшов певний час, перш ніж Маджіні стало достатньо добре чутно, щоб він міг оголосити свій останній номер — «Землю любові», улюблену пісню, як він повідомив публіці, Чіро Пінсуті[17]. На відміну від решти ця була проста, мелодійна й зворушлива, і хоч співак ніколи не бував південніше за межі гастрольного округу Макінеллі в Дамфрісі, співав він чисто і природно. Коли темним шатром поплинули ніжні хвилі пісні, Мері відчула, як прихилилась до Деніса в пориві трепетної ніжності й симпатії. Від щонайвищої піднесеності почуттів її очі наповнилися сльозами. Ніхто ніколи не ставився до неї так, як Деніс. Вона кохала його. Дивовижність цього вечора й чари музики здійняли Мері високо понад її обмеженим та одноманітним існуванням, і якби Деніс попросив, вона б охоче померла за ту богоподібну істоту, чий бік притулився до її боку в гірко-солодкому єднанні: солодкому, бо вона обожнювала його, а гіркому — бо мусила його покинути.

Пісня закінчилась. Здригнувшись, Мері усвідомила, що концерт добіг кінця, і, поєднані мовчанкою розуміння, вони з Денісом вийшли з намету на свіже нічне повітря. Уже стемніло, територію освітлювали лігроїнові лампи, натовп поменшав, але досі радісно нуртував, проте для цих двох людей, сповнених глибшого зачарування, ярмарок втратив свою принадність. Вони нерішуче роззирнулися.

— Ще чогось спробуємо? — протягнув Деніс. Мері похитала головою. Вечір був настільки дивовижний, що вона хотіла б, аби він ніколи не закінчувався; однак він добіг кінця, завершився, і найважчим завданням було попрощатися з Денісом. Мері потрібно було повернутися пішки назад, вирушити у стомливу путь із тієї землі любові, і зараз, на жаль, настав час розпочати похід.

— Ходімо тоді трохи прогуляємось, — почав умовляти Деніс. — Ще не дуже пізно, Мері. Ми далеко не підемо.

Вона не могла його залишити! На саму думку про те, що треба йти геть, у горлі скупчувався застережний смуток, і Мері безтямно подумала, що мусить побути з Денісом ще трохи. Вона хотіла, щоб сумна реакція не наставала одразу після цього радісного хвилювання й зачарування, хотіла, щоб Деніс завжди був поруч, аби заспокоювати і втішати її. Гострота теперішнього почуття до нього завдавала Мері болю, наче рана в боці, а його могутність видобула з її свідомості думку про дім, батька, всіляку стримувальну думку, що не дозволила б їй піти з Денісом.

— Ходімо, люба моя, — благав він. — Ще зовсім не пізно.

— Тоді недалеко, — пошепки погодилась дівчина.

Стежка, якою вони пішли, пролягала повз звивистий берег Левена: по один бік була збрижена ріка, по інший — луки зарошених пасовищ. Повний місяць, що світив, ніби відполірована тарілка з кованого срібла, висів високо в небі посеред сріблистого пилу зірок і ховався в таємничих глибинах темних вод унизу. Час від часу на цей білий ореол лягали смугами тоненькі ниточки імлистих хмар, а він був так високо вгорі і водночас так глибоко в ріці, наче примарні пальці, що закривають від очей надто нестерпне світіння. Поки Мері і Деніс ішли, безмовні в красі сріблистого сяйва, повітря, яке холодило росяною свіжістю ночі й солодко пахнуло буйними травами та дикою м'ятою, м'яко огортало і вкривало їх, немов пестощі.

Перед ними над стежкою грали в наздоганялки два великі сірі нічні метелики; вони химерно тріпотіли серед високих осок і очерету річкового берега, безшумно кружляли й розминалися, пурхали, але завжди летіли один за одним, весь час трималися разом. Їхні крильця сяяли в білому світлі, ніби великі летючі порошинки в промені місяця, і шурхіт їхнього польоту спадав на тишу, мов низхідне лопотіння листка, що опадає.

Річка також майже німувала, ніжно дзюркочучи й плюскочучи об береги, і ця неголосна журкотлива пісня потоку впліталася в нічну тишу.

Мері і Деніс уже трохи пройшли, і тепер про ярмарок нагадував тільки слабкий, приглушений місяцем відблиск у небі, а про грімку музику — кволий шепіт на вітрі, який поглинала тиша; однак вони не помічали ані музики, ані місяця, і хоч підсвідомо вбирали в себе красу довкола, усвідомлювали лише присутність одне одного. Розуміння, що це вперше вона з Денісом на самоті й відокремлена від світу, сповнювало Мері трепетним щастям, змушувало її серце битися з шаленою й радісною насолодою.

Деніса, досвідченого юнака з міста, також переповнювало дивне й нове почуття. Легкі потоки невимушених світських балачок, що робили його душею товариства, лестощі, що природно лилися з його вуст, зникли зовсім. Деніс мовчав, ніби плакальник на похороні[18], і був, як він собі казав, так само опечалений. Юнак відчував, що на кону його репутація, що він мусить щось сказати, хай навіть банальне. Та хоч він проклинав себе в душі, називаючи тугодумом, розтелепою, простачком, уявляв, як втрачає прихильність Мері через свою німотну дурість, у роті пересохло, а його метикувату голову так наповнювали емоції, що він не міг говорити.

Зовні скидалося на те, ніби вони обоє спокійно, мирно йшли, та всередині в кожного наростала хвиля стримуваних почуттів, а оскільки вони не розмовляли, те почуття дедалі дужчало.

Мері навсправжки заболіло в боці. Вони йшли настільки поруч, що відчуття близькості наповнило її невимовним прагненням, незмірним пожаданням, від якого знаходила полегшення хіба в міцному стиску на своїй руці, що з'єднував її пульсуюче тіло з тілом Деніса й заспокоював, наче божественний бальзам.

Нарешті вони зупинились — раптово, мимоволі, повернулись одне до одного. Мері підвела личко до Деніса. На маленькому овалі її обличчя з невловною напівпрозорістю відбилася блідість місяця. Деніс нахилився й поцілував Мері. Її вуста були м'які, теплі й сухі і віддавалися його вустам, ніби офіра. То був перший раз, коли Мері цілувала чоловіка, і хоч вона була зовсім невинна й цілковито необізнана, всередині пульсувало природне чуття, і вона міцно притиснулася до Деніса губами.

Деніса переповнило почуттями. В його спокійному досвіді залицяльника не було нічого подібного, і відчуваючи, що мовби отримав рідкісний прекрасний дар, сам не знаючи, що робить, він мимоволі впав біля Мері на коліна і, зімкнувши довкола неї руки, шанобливо притиснувся обличчям до її сукні. Для нього запах шорсткої зношеної саржі її спідниці був приємно солодким; він відчував, як ноги Мері, такі зворушливо тендітні й незрілі, легенько тремтіли під його руками. Стиснувши її долоню, Деніс притягнув Мері вниз до себе. Тепер він побачив маленьку западинку на її шиї і крихітну синю вену, що збігала від неї вниз. Коли Деніс зняв із Мері капор, на гладеньку блідість її чола впав кучерик, і спочатку він поцілував його, зніяковіло, соромливо, з незграбністю, за яку треба віддати йому належне, а тоді опустив свої губи на очі Мері й прикрив їх своїми поцілунками.

Тепер вони були в обіймах одне одного у прихистку очеретів та кущів рокитника на м'яких гнучких травах. Зв'язок тіл дарував чудове тепло, тому не було потреби розмовляти, і Деніс та Мері мовчки полишили світ, не бачачи й не зважаючи ні на що, крім одне одного. Голова Мері відкинулася Денісу на руку, і зуби між її розтуленими губами виблискували в місячному світлі, ніби маленькі білі зернята. Подих її нагадував свіже молоко. На вигині шиї Денісу знову впала в око маленька вена, що пробивала собі шлях під гладенькою шкірою, наче крихітний струмок через неторканий сніг, і він пестливо її погладив, ніжно рухаючи пучками пальців по лінії її прегарного низхідного маршруту. Якими тугими й округлими були її груди, кожна мов гладенький і довершений незірваний плід, який накривала його долоня, щоб пестити! Від натиску руки Деніса личко Мері вкрилось гарячим рум'янцем, і хоч її дихання пришвидшилось, вона його не спиняла. Мері відчула, як ці маленькі незаймані груди, думки про які ніколи досі не навідувалися в її свідомість, набубнявіли, наче їх наповнив якийсь виділений із крові іхор[19], вся її мізерна сила ринула в них, щоб мовби бризнути з її сосків назовні якомусь невидимому немовляті. Тоді розум її засліпило, і, лежачи із заплющеними очима в обіймах Деніса, Мері про все забула, нічого вже не тямила, перестала бути собою й стала належати йому. Душа її кинулась назустріч його душі швидше, ніж ластівка, і, з'єднавшись докупи, покинувши тіла на землі, вони злетіли в розріджене повітря. Вгорі вони неслися разом так легко, як ті двоє метеликів, і так безшумно, як ріка. Вони були поза всяким виміром, жодні земні пута не сковували екстазу їхнього польоту.

Вогні на території ярмарку один за одним згасли; крізь трави побіля них прорвалась стара жаба з великими сумними очима, що самоцвітно виблискували під місяцем, тоді беззвучно зникла; блиск ріки затулила тьмяно-біла, наче подих на дзеркалі, імла; а далі, коли над землею вималювався мереживний серпанок туману, западини лук наповнили тьмаві тіні, і земля стала ледь холоднішою, мовби її тепло остудило пронизане памороззю повітря. Спадаючи, туман стер усі звуки, і залягла цілковита тиша, аж доки через довгий час вгору за течією не плигнула форель, гучно плюснувшись у своїй заводі.

Почувши той звук, Мері повільно заворушилась, і коли усвідомлення довколишнього світу вже майже повернулося, вона тихо прошепотіла:

— Денісе, я кохаю тебе. Любий, милий Денісе! Але вже пізно, дуже пізно! Ми мусимо йти.

Вона важко підняла голову, повільно поворухнула сп'янілими кінцівками, а тоді в її свідомість, мов спалах, увірвалася згадка про батька, дім, її тутешнє становище.

— Ой, що я накоїла? Мій батько! Що з нами буде? — скрикнула вона. — Я здуріла, мені не можна тут бути.

Деніс піднявся на ноги.

— Нічого поганого з тобою не станеться, Мері, — промовив він, намагаючись її заспокоїти. — Я кохаю тебе! Я про тебе подбаю.

— Тоді відпусти мене, — відказала Мері, а по щоках їй потекли сльози. — Ох, я мушу повернутися до того, як він прибуде, або проведу всю ніч надворі. У мене не буде дому!

— Не плач, люба Мері, — благав Деніс, — мені боляче бачити, як ти плачеш. Ще не зовсім пізно, навіть одинадцятої нема! Крім того, за все відповідальний я, у всьому моя вина.

— Ні! Ні! — плакала Мері. — Це моя провина, Денісе. Я не мала приходити. Я не послухалась батька. І покарання отримаю я.

Деніс обвив рукою тремтячу фігурку Мері і, знову поглянувши їй у вічі, твердо сказав:

— Ти не будеш покарана, Мері! Поки ми не пішли, я хочу, щоб ти дещо зрозуміла. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе. Я одружуся з тобою.

— Так, так, — схлипнула Мері. — Тільки дай мені піти додому. Я мушу. Батько вб'є мене! Якщо він сьогодні не затримається допізна, то зі мною станеться щось жахливе, з нами обома…

Вона пустилася бігти стежкою, ковзаючи і спотикаючись у своєму відчайдушному поспіху, а Деніс не відставав, намагаючись розрадити і втішити її, промовляючи слова щонайзворушливішої ніжності. Та хоч від його слів Мері перестала плакати, вона бігла далі і не озивалася, доки вони не дісталися краю міста. Тут дівчина раптом зупинилася.

— Далі не йди, Денісе, — задихано мовила вона. — Сюди достатньо! Ми можемо зустріти його — мого батька.

— Але на дорозі темно, — не погодився Деніс. — Я боюся тебе лишати.

— Ти мусиш піти, Денісе! Він може наткнутися на нас, поки ми будемо вдвох.

— А як же темрява?

— Я нічого не можу вдіяти. Буду бігти цілу дорогу.

— Ти щось собі заподієш, коли будеш так гнати додому, Мері, та й тут дуже темно, дорога виглядає зараз так пустинно.

— Залиш мене! Ти мусиш! — скрикнула Мері. — Я піду сама! Бувай!

Відчувши востаннє дотик Денісової долоні, Мері втекла від нього; її постать розчинилася в пітьмі, її не стало.

Вдивляючись у непроникну темінь, даремно намагаючись простежити за швидким летом Мері, розмірковуючи, чи погукати до неї, а чи бігти слідом, Деніс розгублено підняв руки, мовби благаючи кохану повернутись, тоді повільно опустив і після довгої бездіяльності насилу розвернувся й пригнічено рушив у дорогу до власного дому.

Тим часом Мері в панічному поспіху насилу тягла своє втомлене тіло дорогою, тією самою дорогою, яку так легко здолала раніше, проживши в часі й досвіді, як їй здавалося, ціле століття впродовж тих кількох проміжних годин. То було немислимо, що вона, Мері Броуді, в таку пізню годину сама посеред вулиці; Мері лякав звук її самотніх кроків, що голосно відлунював, немов повторюване звинувачення, яке мав почути батько, мав почути кожен, що волав про шаленство, беззаконність її теперішнього становища. Деніс хоче з нею одружитися! Він, певно, теж шаленець — в шаленому незнанні про її батька та її життєві обставини. Відлуння власних кроків глузувало з неї, шепочучи, що вона з'їхала з глузду, якщо накликала на себе таку напасть, і будь-яка думка про кохання до Деніса ставала болісним несусвітнім безглуздям.

Уже наближаючись до свого дому, Мері несподівано побачила попереду ще одну постать, і побоювання, що то може бути батько, сповнили її заціпенілого жаху. Хоч Броуді часто повертався з клубу по одинадцятій, іноді він приходив раніше, тому, підходячи ближче, мовчки наздоганяючи ту постать, Мері подумала, що то, мабуть, він. Проте зненацька вона видихнула з полегшенням, зрозумівши, що то її брат, і, відкинувши обережність, засапано підбігла до нього:

— Мете! Ох, Мете, зачекай! — і, спіткнувшись, Мері прихилилась до брата і вхопилась за його руку, мов потопельниця.

— Мері! — вигукнув він, нестямно підскочивши й ледве вірячи власним очам.

— Так! Це я, Мете, і слава Богу, це ти! Спочатку я подумала, що батько.

— Але… але чому ти на вулиці о такій пізній годині?! — скрикнув Мет з обуреним подивом. — Де ти була?

— Зараз про це не хвилюйся, Мете, — ковтнула повітря Мері. — Вернімся додому швидше за батька. Будь ласка, Мете, сонечко! Ні про що не питай!

— Але що ти робила? Де ти була? — повторив Метью. — Що подумає ненька?

— Ненька подумає, що я вклалася до сну або читаю у своїй кімнаті. Вона знає, що я так часто роблю, коли не лягаю і чекаю на тебе.

— Мері! Це жахлива витівка. Я навіть не знаю, що мені з цим робити. Яка ганьба зустріти тебе на вулиці о такій пізній годині.

Метью зробив кілька кроків, а тоді щось спало йому на думку, і він різко зупинився:

— Я б не хотів, аби про це знала міс Мойр. Це обурливо! Через таку поведінку сестри вона може ставитись до мене упереджено.

— Не кажи їй, Мете! Нікому не кажи! Просто зайдімо додому. Де твій ключ? — квапила Мері.

Щось ледь чутно бурмочучи, Метью підійшов до парадних сходів, і поки Мері видихала з полегшенням, бачачи, що двері не зачинені на засув, що означало, що батько ще не повернувся, він відчинив двері.

У будинку стояла тиша, ніхто на неї не чекав, ніхто не кидався звинуваченнями, і усвідомлюючи, що її відсутність, на диво, не помітили, в пориві вдячності Мері взяла брата за руку, і вони в темряві безшумно піднялися сходами.

Вже у своїй кімнаті Мері глибоко вдихнула, і коли без страху стала навпомацки рухатися у звичному просторі, сам дотик до знайомих предметів її заспокоїв. Дяка Богу, вона в безпеці! Ніхто не дізнається! Мері зірвала в темряві із себе одяг і заповзла в ліжко, і там холодні простирадла миттю погамували її теплу втому, а м'яка подушка приголубила зболену голову. Її гаряче, натомлене тіло цілковито, непереборно розслабилося, її тремтливі повіки заплющились, пальці розімкнулися, голова похилилася до плеча, і, після того як у голові майнула остання усвідомлена думка про Деніса, дихання Мері стало розміреним і спокійним. Вона заснула.

Розділ третій

Наступного ранку Джеймс Броуді прокинувся, коли крізь вікно струмувало сонячне світло. Він спеціально відвів цю кімнату в задній частині будинку під свою спальню, бо по-звірячому знаючи цінність сонцю, любив, коли досередини вривалися яскраві ранкові промені й будили його, просочувались крізь ковдру в його сприйнятливе тіло й наповнювали його істоту відчуттям сили й радості. «Нема ліпшого за ранкове сонце»; то була одна з його улюблених приповідок, із запасу безсумнівно глибоких аксіом, якою він часто послуговувався в розмовах і повторював із проникливим виглядом знавця. «Вранішнє сонце — ото штука! Ми дістаєм його капку, але я подбав, аби в мою кімнату йшло все, яке тільки можна».

Броуді широко позіхнув і з насолодою потягнувся своїм здоровенним тілом, зауважив задоволеним, хоч і напівзаплющеним оком золоту хмару порошинок, що плавали над ним, тоді за якусь мить запитально кліпнув на годинник на камінній полиці, стрілки якої показували допіру восьму; зрозумівши, що в нього є ще чверть години, щоб побути в ліжку, Броуді опустив голову, перекрутився на бік і пірнув під ковдри, ніби гігантська морська свиня. Та невдовзі він знову винирнув. Незважаючи на красу ранку, на наваристий пах киплячої каші, яку його дружина готувала внизу і який, залітаючи в кімнату, легенько лоскотав йому ніздрі, його теперішньому настрою бракувало повної самовдоволеності, якої, на його думку, бракувати не мало.

Набурмосено, мовби шукаючи причину свого невдоволення, Броуді повернувся і оглянув порожнечу на іншому боці великого ліжка, яке його дружина покинула ось уже годину тому, вставши, за звичаєм, раненько, щоб усе впорядкувати і щоб його сніданок готовий стояв на столі, коли він зійде вниз. Яка користь, подумав він із досадою, з такої жінки такому чоловікові, як він? Може, вона й готує, миє, шкребе, штопає шкарпетки, начищає черевики, ая, і лиже черевики також, але що з неї тепер за любаска? Крім того, з часу останніх пологів, коли місіс Броуді народила йому Нессі, вона завжди нездужала — зі слабкістю і скиглінням, ображаючи його здорову міць своєю обм'яклою кволістю і викликаючи відразу своїми паскудними звичками. Якось він краєм ока з огидою спостеріг, як вона крадькома одягається, думаючи, що він не дивиться, як у ті вранішні години, коли вона покидала ліжко поперед нього. Лише минулої неділі він застав її за хованням якоїсь брудної одежі і заревів, як розлючений баран: «Не роби гнидник з моєї спальні! Мені тяжко тебе терпіти й без того, аби ти кидалася мені в лице своїм брудним шматтям!». Дружина, розмірковував він злісно, давно стала йому нестерпна; сам її запах був для нього гидкий, і якби він не був чоловіком достойним, то цілком би міг заглядатися на інших. Що йому наснилося минулої ночі? Він пожадливо випнув нижню губу і могутньо випростав ноги, прокручуючи в голові свій сон, думаючи про дражливо-принадну молоду лошицю, за якою він гнався по лісу і яку, хоч він і мчав, як олень, врятувала прудкість її ніг. Вона неслася швидше за лань, її довге волосся розвівалось за спиною, і на ній не було ані ниточки, що завадила б рухові, та все ж вона, незважаючи на швидкість, повернулась, щоб звабливо, підбурливо йому усміхнутись. Якби ж йому вдалось її спіймати, — подумав Броуді і, відкинувшись повністю на ліжко, купаючи своє масивне тіло в сонячному світлі, посмикуючи напіврозтуленими губами у хтиво-злостивій веселості, відпустив свою еротичну фантазію в розкішний розгул, — якби вдалося, тоді вона б іншої заспівала.

Раптом Броуді зауважив, що уже чверть на дев'яту, і прожогом вискочив з ліжка, одягнув шкарпетки, штани і капці і скинув свою довгу нічну сорочку. Його голий торс масно блищав, і м'язи плечей та спини перекочувалися, як гнучкі повузловані мотузки, під його білою шкірою, що виблискувала, ніби гладенький атлас, усюди, крім грудей, які вкривала брунатна повсть густого волосся, щільна й чіпка, мов лишайник на камені. Отож якусь мить Броуді стояв перед маленьким дзеркалом над столиком для вмивання, милуючись своїми ясними очима, міцними білими зубами і з потріскувальним звуком проводячи пальцями по щетині на своїй важкій щелепі. Тоді, все ще оголений до пояса, він обернувся, узяв коробку для бритв з червоного дерева, в якій лежало сім особливих шеффілдських лез з увігнутим шліфуванням та їхні ручки зі слонової кістки, на кожній з яких було вказано якийсь день тижня, обережно вийняв інкрустовану словом «п'ятниця», нігтем великого пальця зі знанням справи спробував гарт і почав повільно правити об шкіряний ремінь, що звисав поряд із призначеного для нього гачка. Пояс був товстий і, як засвідчили Метью і Мері, коли ще були меншими, незмінно жорсткий, і поки Броуді повільно водив бритвою вгору-вниз об його дублену поверхню, лезо набувало нескінченної гостроти. Коли він уже був задоволений лезом, пішов до дверей, взяв свою гарячу воду для гоління, яка вже стояла там, паруючи, саме вчасно, повернувся до дзеркала, рясно покрив обличчя мильною піною і почав голитися довгими точними рухами. Броуді голився ретельно, роблячи підборіддя і щоки гладенькими, мов шовк, обачно оминаючи лискучий завиток вусів і проводячи бритвою по натягнутій шкірі такими твердими, розміреними рухами, що тишу кімнати сповнювало рівномірно-переривчастим ритмом хрусткого шурхоту. Завершивши, Броуді почистив бритву об смужку паперу зі спеціально нарізаного стосу, підготовляти й дозаповнювати який було обов'язком Нессі, ще раз нагострив і поклав назад у футляр; далі, зливши воду з великого глека у свою миску для вмивання, він без зайвої економності вмився холодною водою, хлюпаючи нею собі на обличчя і хльоскаючи щедрими пригорщами по грудях, голові й руках. Це розтрачання холодної води навіть найморознішими зимовими ранками було непорушною звичкою, що зберігала йому, як стверджував Броуді, ідеальне здоров'я і рятувала від застудних захворювань, які так часто вражали його дружину. «Я нуряю себе в холодну воду, — часто хвалився він, — таку холодну, як тільки можна. Ая! Я розбиваю лід, аби покупатися, і чим зимніша вода, тим тепліше мені потому. Я від того не цокочу зубами і не шморгаю червоним носом, як декотрі. Ні! Ні! Мене наповнює тепло. Мені треба багато холодної-холодної води, — в ній здоров'я». І тепер, енергійно втираючись грубим, шорстким рушником, сичачи крізь зуби, ніби конюх, Броуді відчував, як його вкриває палахкий рум'янець і частково розвіює попередній паскудний настрій.

Він завершив збори, з пильною обережністю одягнувши на себе сорочку з високоякісного дорогого льону, накрохмалений комір Ґладстона[20] і краватку з візерунком «пташине око», закріплену золотою шпилькою у формі підкови, сірий жилет із вишивкою і довге пальто зі щонайдобротнішого сукна. Тоді Броуді зійшов униз.

Сніданок він незмінно їв на самоті. Метью виходив із дому о шостій, Нессі — о пів на дев'яту, його мати ніколи не вставала раніше за десяту, місіс Броуді та Мері снідали осібно і коли самі хотіли в тьмяних місцях, де готувалась їжа, тому, отже, й виходило, що Броуді сідав до своєї великої миски каші у величній самотині. Йому подобалися всі прийоми їжі, але у свіжості ранку на сніданок Броуді приходив із сильнішим апетитом, тож зараз жадібно взявся до каші, а тоді — до двох свіжих яєць, варених некруто до визначеної секунди і почищених у велику чашку, до великих м'яких булочок із товстим шматком свіжого масла і до своєї кави, напою, до якого плекав непомірну любов і який нікому в домі більше не дозволено було пити.

Поки Мері під час сніданку беззвучно ходила туди й назад, щоб його обслугувати, Броуді з-під своїх опущених повік зауважив, що донька бліда, але нічого не сказав, адже така була його політика — не заохочувати своє жіноцтво вважати себе хворими; хай там як, він відчув внутрішнє задоволення, пояснивши собі потуплений погляд Мері і темні кола під її очима різким наступом, який здійснив на доньку минулого вечора.

За своїм звичаєм, поснідавши отак у тиші, Броуді рівно о пів на десяту покидав будинок і ще якусь хвилю стояв біля парадних воріт, із виглядом знавця дивлячись на свою власність. Він обводив гордим поглядом невеличке володіння, підмічаючи, що ніякий бур'ян не проріс на вкритому гравієм подвір'ї, жодна пляма не споганила фарби, жодного недоліку не з'явилось на понурому сірому камені, і з неймовірним самовдоволенням схвалював власне творіння. Це його творіння! П'ять років тому Броуді купив землю і звернувся до будівельника Юрі, довго з ним говорив, рисував приблизні схеми й детально описував характер будинку, який хотів. Юрі, чоловік прямолінійний і статечний, тоді вражено поглянув на нього і сказав:

— Світку Божий! Ви не каменяр, бо інакше дали б собі трохи на стримання з такими ідеями. Голова, певно, в хмарах витає. Ви хоч маєте уявлення, як той ескіз буде виглядати в камені й будівельному розчині?

— В тому будинку, Юрі, буду жити я, а не ви, — відповів йому Броуді.

— Але з ним стільки непотрібної роботи. Ви тільки подумайте, скільки буде коштувати подірявити той парапетик! Який з нього толк? — і Юрі різко махнув у бік зробленого олівцем начерку поперед себе.

— За це, Юрі, буду платити я, а не ви, — знову відповів Броуді.

Будівельник зсунув капелюха за вуха, з нерозумінням почухав голову олівцем й почав відраджувати:

— Ви, мабуть, жартуєте, Броуді! То все було б добре, якби хата була вдесятеро більша, але ви хочете будинок на шість кімнат і кухню. То глупство. Зробите із себе в місті посміховисько.

— Я про то потурбуюся! — похмуро вигукнув Броуді. — Поможи Боже чоловіку, котрий буде сміятиси з Джеймса Броуді йому в лице!

— Та ну, ну, Броуді, — примирливо мовив Юрі, — дайте я поставлю вам солідну, порядну невелику віллу, а не отой-о мацьонький бутафорський замок, про який ви тут торочите.

В очах Броуді з'явився дивний вираз, немовби там спалахнув темний вогонь, і він викрикнув:

— Чорт вас забирай, Юрі! Пильнуйте за язиком, коли зі мною говорите. Не потрібна мені ніяка чепурна коробка. Хочу такий будинок, як мені належить, — тоді Броуді вмить себе опанував і звичайним тихим голосом додав: — Як не подобається, то не робіть. Я даю вам можливість, але як ви не хочете її брати, то в Левенфорді є інші будівельники.

Юрі витріщився на нього й присвиснув.

— То от яка тепер розмова. Добре! Добре! Раз ви так вперлися, зроблю для вас план і кошторис. Впертий чоловік доб'ється свого. Але пам'ятайте: я вас попередив. Не приходьте і не просіть знести будинок, коли я його поставлю.

— Ні! Ні, Юрі, — Броуді глузливо посміхнувся. — Я прийду до вас, тільки як не дасте мені то, що я прошу, і тоді розмова буде неприємна. Беріться тепер до праці та не базікайте так багато.

Плани будівлі було підготовано, Броуді їх затвердив, і почалося будівництво. З дня на день він бачив, як будинок збільшується: приходив холодними вечорами під будівлю, що повільно розросталася, спостерігав за точним дотриманням свого задуму, гордовито потішався гладким білим каменем, випробовував між пальцями будівельний розчин, погладжував блискучі свинцеві труби, зважував і схвально перебирав пальцями важкі квадратні шиферні плити. Усе було з найкращих матеріалів, і хоч це завдало чималої шкоди його гаманцю, практично спустошило його, — адже Броуді завжди щедро витрачав гроші на себе, якби на щось колись і заощаджував, то лише на це, — він пишався, що зробив це, пишався, що зміг виїхати з орендованого будинку на Левенґроу-плейс, пишався тим, що володів найпотаємнішим бажанням свого серця. Окрім того, він мав рацію. Ніхто відкрито не сміявся. Одного вечора, невдовзі після того як будинок закінчили, на Ринковій площі від гурту випивох, який там вештався, відлучився один волоцюга і заговорив із Броуді:

— Добрий вечір, містере Броуді, — гикнув він, глянувши на своїх товаришів задля схвалення, а тоді знову на Броуді. — Як там теперечки замок?

Броуді спокійно подивився на волоцюгу.

— Ліпше, ніж ти, — відповів він і з приголомшливою люттю ушмалив кулаком розбишаці в обличчя, а тоді вийняв із кишені чисту лляну хустинку, повтирав кров із кісточок на руках і, кинувши її презирливо на землю поряд із переможеним, мовчки пішов геть.

Безперечно, за ці останні п'ять років статус Броуді в місті відчутно змінився, а з часу зведення будинку до нього почали ставитися як до людини більш значної, з відстороненістю і побоюванням; його вага в суспільстві зросла за рахунок винятковості, і поступово Броуді став помітнішою фігурою з багатьма знайомими і без жодних друзів.

Зараз він востаннє поглянув на свою власність, розправив плечі й рушив дорогою. Не встиг багато пройти, як на мить угледів, що хтось визирає з-за штор вітальні в одному з дуплексів далі по вулиці, і став подумки підсміхатися, побачивши, що то був коротун Петтіґру, бакалійник, який нещодавно переселився в цей елітний район і спочатку запрагнув утвердити своє становище тим, що запобігливо пішов до міста пішки разом із Броуді. Першого дня здоровань стерпів це свавілля, але коли наступного ранку побачив, що куций незначущий бакалійник знову на нього чекає, різко зупинився. «Петтіґру, — спокійно сказав тоді Броуді, — боюся, нині зранку я маю курячу сліпоту. Ви мені нині якийсь малий і миршавий, а завтра я, може, й зовсім не буду вас бачити. Крім того, я ходжу борзо. Ідіть своїм поступом, чоловіче, і не рвіть свої криві куці ноги, аби триматися зі мною нарівні. Доброго вам ранку». Зараз, проходячи повз той будинок, він глузливо посміхався, думаючи про те, що звідтоді схвильований Петтіґру уникав його, як чуми, і взяв за звичку пильнувати, доки той цілком зникне з виду, перш ніж насмілювався вийти на вулицю.

Незабаром Броуді минув спокійніший житловий район і ввійшов до міста, а там на південному кінці Черч-стріт, проходячи повз, до нього привітався, несучи свою сумку з інструментами, якийсь ремісник. Броуді розправив груди на цей вияв пошани, який отримували лише найважливіші особи в місті. «Доброго вам ранку!» — вигукнув він люб'язно, ще більше випинаючи груди вперед у сповненій гордощами привітності, із тростиною на плечі замаршував за ріг на Гай-стріт і гупотів угору по схилу, ніби солдат, поки не сягнув вершини цієї головної магістралі. Там він зупинився навпроти непримітної крамниці. То був старий скромний магазинчик з вузьким непоказним фасадом, який вирізняло лише одне-єдине маленьке віконце, в якому не стояло ніяких товарів і яке натомість скромно прикривала зсередини дротяна ширма з дрібненькими дірочками, яка, хоч і затуляла вікно, а проте видавала секрет крамниці: на напнутій сірій філіграні виднілися вицвілі позолочені літери того одного слова — «Капелюшник». Отже, це, очевидно, була крамниця з капелюхами, однак, хоч вона й мала найвище розміщення в місті, і її призначення, і її саму неначе було прибрано з-перед людських очей: крамниця злегка відступала від загального фасаду вулиці, отож прилеглі будівлі випиналися й височіли над нею, немовби попри незмінну надійність своєї позиції вона прагнула залишитись якомога непомітнішою й ненав'язливішою і вберегти все, що всередині, намагалась заховати все й саму себе від безсоромних, допитливих очей. Вивіска над дверима також вицвіла від старості й негоди, фарба дрібно розтріскалась на сонці й гладко витерлась від дощу; але на ній досі можна було розрізнити тонкі скошені літери імені — Джеймс Броуді. Це була його крамниця. Щоранку коли Броуді роздивлявся табличку, його незмінно потішало те, що він володіє цією крамницею; двадцять років він подумки ставився до своєї справи з поблажливою зневагою. Звичайно, то був його єдиний прожиток, прозаїчне пояснення його сповненого величі, вражаючого життя; цей надійний, стабільний бізнес був джерелом його вишуканого одягу і грошей, якими він так легковажно дзвенів у кишенях; а проте Броуді ставився до капелюшної справи як людина, що поблажливо і воднораз презирливо оцінює якусь незначну й неподобну ваду у своїй натурі. Він, Броуді, — капелюшник! Він цього не соромився, а пишався сміховинною невідповідністю, насолоджувався контрастом між собою і професією, яку обрав, який, на його переконання, усі безперестанку помічатимуть. Броуді обернувся і оглянув вулицю зі своєї височини, ніби монарх, що відкрито виходить перед очі публіки. Він лише капелюшник! Повна абсурдність цього становища ніколи не виходила Броуді з голови, незмінно його приваблювала, і зараз його сколихнула внутрішня веселість, коли він зайшов у крамницю, щоб почати ще один робочий день.

Всередині крамниця була темна, занехаяна й мало не брудна; її тьмяну внутрішність ділив навпіл довгий прилавок, що йшов через усю кімнату, слугуючи межею між загальною й закритою частинами установи і на чиїй потертій, щербатій поверхні на одному кінці стояла вервечка різнорозмірних потьмянілих латунних підставок, на кожній із яких висіли капелюхи чи кашкети різних стилів і кольорів. На іншому дальньому кінці прилавок примикав до стіни планкою, яку можна було підняти, а відтак отримати доступ до короткого ряду сходинок, що вели до дверей з віконцем із матового скла, на якому було вирізьблено слово «кабінет». Вглиб крамниці повз і попід це підвищене відділення стояла невелика шафа у формі літери «г», початкові розміри якої було урізано у зв'язку з тим, що недавно додався «Кабінет», і яка з певними труднощами вміщала у власному обмеженому просторі прасувальну дошку і чавунну грубку, яка своїм безперервним потоком жару остаточно обезводнювала й так пересушене зіпсоване повітря. В самій крамниці стіни були вкриті вибляклими багряними шпалерами, на яких висіло кілька давніх гравюр; хоч на виставці капелюхів було мало, та й на тих не висіло жодних цінників, за прилавком було кілька широких шухляд з червоного дерева для кашкетів і довга смуга полиць, на яких від підлоги до стелі стояли стоси картонних коробок.

За прилавком і поперед цим багатим, але захованим асортиментом стояв молодик, чий зовнішній вигляд навівав думку, що його численні чесноти теж, мабуть, приховані від людського ока. Він був худорлявим, мав хворобливо-бліде обличчя, що виражало кволі протести проти браку сонячного світла в крамниці й було злегка покльоване благородними шрамами, здобутими в безперестанній боротьбі з фурункулами, розладом, до якого він, на лихо, мав схильність, який його віддана мати списувала на анемічність і з метою укріплення організму проти якого постійно давала йому «Іонізувальний засіб Пеппера із хініном та залізом».

Хай там як, загальну привабливість обличчя молодика жодною мірою не псували ані ці незначні вади, ані маленька, втім, помітна бородавка, яка щонайнеобачніше обрала собі місце на кінчику носа і яку ще й добряче підкреслювала копиця темного волосся, що попри дбайливе змащування стирчало навсібіч і було так густо присипане лупою, що надлишок лусочок осипався й утворював вічну паморозь на комірі його пальта.

Решта його особи була приємна, а стриманість одягу пасувала до посади; але від молодика завжди йшов специфічний кислий запах, причиною якого було рясне потовиділення, особливо на стопах, прикра, але неуникненна напасть, яка час від часу спонукала Броуді викидати його за двері чорного входу, що впирався в Левен, із бруском мила і нечестивим розпорядженням помити капосні кінцівки. То був Пітер Перрі, посильний, помічник, продавець, послідовник грубки і прасувальної дошки, лакей господаря і фактотум в одній особі.

Коли Броуді увійшов, Пітер Перрі нахилився вперед, міцно втиснувши долоні в прилавок, витягнувши пальці, зігнувши лікті, показуючи радше маківку, ніж обличчя, і в пристрасній догідливості чекав на привітання свого господаря.

— Добрий ранок, Перрі.

— Доброго ранку, містере Броуді, сер, — відповів Перрі зі схвильованою поспішністю, показуючи трішки менше волосся і трохи більше обличчя. — Нині знову дуже погожий ранок, сер! Дивовижний як на цю пору року. Чарівний! — він задоволено замовкнув, а тоді продовжив: — Містер Дрон заходив сьогодні зранку, щоб побачитися з вами, казав, у справі, сер.

— Дрон! Якого чорта йому треба?

— На жаль, цього не знаю, сер. Сказав, повернеться пізніше.

— Ти диви! — пробурчав Броуді. Широкими кроками він увійшов у свій кабінет, впав у крісло і, проігнорувавши кілька ділових листів, що лежали на столі, запалив люльку. Тоді він зсунув капелюх далеко на потилицю — те, що Броуді ніколи не знімав його на роботі, було ознакою його вищості — і взяв «Глазго Геральд», який дбайливо поклали йому під руку.

Броуді став повільно читати передову статтю, пошепки промовляючи слова; хоча іноді йому доводилось перечитувати якесь заплутане речення двічі, щоб зрозуміти значення, він вперто рухався далі. Час від часу Броуді опускав газету й бездумно дивився на стіну поперед себе, ввімкнувши на повну потужність свій млявий розум, намагаючись повністю осягнути контекст. Освоювати політичну передовицю «Геральда» було суворим вранішнім завданням, яке Броуді назначив собі сам, та він вважав, що робити це — його обов'язок як особи високопоставленої. Окрім того, у такий спосіб він забезпечував собі вагомі аргументи для усяких серйозних розмов і задля цієї мети завжди це завдання виконував, хоч до наступного ранку повністю забував сенс прочитаного.

В такій невідступній боротьбі було подолано вже пів статті, аж раптом Броуді перебив боязкий стукіт по шибці.

— Що таке? — прокричав Броуді.

Перрі — бо тільки він міг так постукати — відповів із-за зачинених дверей:

— До вас містер Дрон, сер.

— Якого біса йому треба? Він що, не знає, що я зараз на геральдівській передовій і мене не можна турбувати?

Дрон, пригнічена, неважлива особа, стояв одразу позаду Перрі і чув кожне слово, що лиходумний Броуді знав, і саме тому висловлював свої відповіді найнеприємнішими словами і на найвищих можливих тонах. Тепер зі слабким глумливим вишкіром він над опущеною газетою слухав тиху нараду за дверима.

— Він каже, містере Броуді, що забере не більше хвилини вашого часу, — обережно переконував Перрі.

— Хвилину, каже! Ви подивіться на нього. Йому пощастить, як дістане в мене секунду. Не маю ні найменшої охоти його бачити, — проревів Броуді. — Запитай його, що йому треба, і як діло пусте, то най той курдупель не лізе в чужі справи.

Знову почався стишений діалог, під час якого Перрі пантомімою, енергійнішою й виразнішою, ніж його слова, показав, що він зробив усе, сумісне з його власного безпекою і спокоєм, щоб просунути інтереси співрозмовника.

— Тоді поговоріть із ним самі, — пробурмотів він врешті на власне виправдання, відсторонюючись від справи й задкуючи до прилавка. Дрон прочинив двері на дюйм і одним оком зазирнув всередину.

— Ви там, правда? — кинув Броуді, не відриваючи очей від газети, яку він знову підняв у безсоромній імітації читання. Дрон прочистив горло й прочинив двері трохи далі.

— Містере Броуді, я би міг поговорити з вами хвилиночку? На більше я вас не затримаю! — вигукнув Дрон, мало-помалу пролізаючи в кабінет через невеликий отвір, який обережно собі підготував.

— Що вам треба? — рикнув Броуді, роздратовано підводячи погляд. — Наскільки я знаю, в мене з вами ніяких ділових стосунків. Ми птиці різного польоту.

— Я добре то знаю, містере Броуді, — смиренно відповів Дрон, — і якраз тому до вас прийшов. Хотів, так би мовити, спитати поради і зробити невеличку пропозицію.

— То що вам треба? Не крутіться там як курка в решеті.

Дрон схвильовано м'яв у руках кашкета.

— Містере Броуді, остатнім часом гандель в мене йшов не дуже, і насправді я прибув до вас у справі своєї невеличкої власности по сусідству.

Броуді підвів очі.

— Маєте на увазі той напіврозвалений магазин, котрий пустував три остатні місяці? Хто б його не помітив? Та він на вулиці як більмо на оці.

— Я знаю, що він довго стояв пусткою, — покірно відповів Дрон, — але то, так би мовити, майно… по правді, то чи не єдине майно, яке в мене тепер є… і позаяк гризот багато, і становище моє стало трохи безнадійним, мені спало на гадку дещо, що може вас заінтересувати.

— Ну дійсно, — глумливо посміхнувся Броуді, — як тут не заінтересуватись! У вас, бігме, світла голова з тими всіма ідеями, далі хіба в міську раду. То що там таке грандіозне спало вам на гадку?

— Я думав, — боязко відказав Дрон, — що оскільки у вас великий гандель і, певно, трохи замалий для того магазин, ви, можливо, захотіли б розширити його — приєднали б мою ділянку і зробили одне велике приміщення з дзеркальним вікном чи, може, з двома.

Броуді довгий час пронизливо дивився на Дрона.

— Люди добрі! То ви все ото вигадали і прийшли двічі за ранок, аби я розширив свій комерційний заклад, — нарешті озвався він.

— Ні-ні, містере Броуді. Я вам ото щойно розказував, що справи в мене остатнім часом ідуть кепсько, як не одне, то друге, ще й жінці скоро народжувати, тому я мушу поспішити, аби здати свою власність у найми.

— Ой, як шкода, — проворкотів Броуді. — То у вас, куцих неприємних людців, зазвичай великі сім'ї. Я надіюся, ви не хочете скинути на мене відповідальність за ваше остатнє поповнення. Ая, вам подобається мати велику сім'ю, я знаю. Я чув, у вас стільки дітей, що ви навіть не можете їх полічити. Але не скидайте відповідальности за них на мене, — повів далі Броуді вже іншим тоном. — Мій гандель — то мій гандель, і я керую ним, як сам знаю. Я би скорше подумав, аби поставити дешеве дзеркальне вікно, ніж би разом з капелюхами роздавав мішки цукерків. А бодай ти скис, чи ти не знаєш, що моїми клієнтами і друзями є найповажніші люди в місті? Твій порожній магазин місяцями був як чиряк коло моєї пристойної контори. Винайми його, заради Бога. Винайми за всяку ціну. Винайми хоч чорту лисому, як хочеш, але мені ти його ніколи в найми не здаси. А тепер марш звідси і не смій мене більше з таким турбувати. Я людина зайнята і не маю часу на твої дурні бідкання.

— Добре, містере Броуді, — відповів тихо Дрон, викручуючи в руках шапку. — Пробачте, коли образив вас, я подумав, що не буде шкоди спитати… але з вами тяжко говорити.

Він невтішно розвернувся, щоб іти геть, але тієї самої миті до кімнати ввірвався схвильований Перрі.

— Під дверима двоколка сера Джона, містере Броуді, — затинаючись, сказав він. — Я побачив, як вона під'їхала в оцю саму хвилину!

Помічник міг мати справу з менш важливими покупцями — насправді з більшістю покупців, подбати про яких було його обов'язком, — не турбуючи Броуді, та коли до крамниці заходила поважна персона, Перрі знав порядок і мчав до свого господаря, як наляканий хорт.

Броуді підняв брови і послав Дронові погляд, що промовляв: «От бачиш?»; тоді він міцно взяв чоловічка за лікоть, не бажаючи опинитись перед сером Джоном у такому недостойному товаристві, квапливо попхав із кабінету і через крамницю, а тоді прискорив його вихід на вулицю завершальним поштовхом. Принизливість цього останнього несподіваного могутнього штурхана остаточно засмутила Дрона; втративши рівновагу, він послизнувся, ноги вирвалися з-під тіла, і Дрон приземлився на саму гепу тієї самої миті, як сер Джон виходив зі своєї двоколки.

Латта гучно засміявся, заходячи в крамницю і наближаючись до Броуді впритул.

— Я вже сто років нічого смішнішого не бачив, Броуді. Погляд того нещасного зробив би в Друрі[21] фурор! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегну водійськими рукавичками. — Благо, він не постраждав. Прийшов вимагати борг? — запитав лукаво.

— Зовсім ні, сер Джоне! Він просто любить трохи побазікати і завше порушує громадський порядок.

— Така дрібнота? — сер Джон оцінно подивився на Броуді. — Кажу вам, ви не усвідомлюєте власної сили, чоловіче! Ви надзвичайно могутній дикун.

— Я тільки дав йому щигля мізинцем, — самовдоволено заявив Броуді, зрадівши, що так вчасно відзначився перед сером Джоном; увага високоповажного керівника знаменитої «Верфі Латти» була мов солодкі пахощі ладану для його гонору. — Я би одною рукою дав раду дюжині таких, як він, — додав Броуді безтурботно. — Але я не став би так паскудити руки. Мені таке не цікаво.

Сер Джон Латта здивовано дивився на нього з-над свого тонко точеного носа.

— Ви, Броуді, знаєте, оригінал! За це ми вас, певно, й шануємо, — сказав він. — Тіло Геракла і розум… ну… — сер Джон усміхнувся. — Підберімо, мабуть, м'якше висловлювання. Знаєте цю заяложену фразу — «odi profanum vulgus et arceo»[22]?

— Саме так! Саме так! — згідливо відповів Броуді. — Ви вмієте точно дібрати слова, сер Джоне. Щось таке було в «Геральді» нині зранку. Тут я вас підтримую!

Він не мав ні найменшого уявлення, про що каже його співрозмовник.

— Але ви не дайте собі втратити контроль, Броуді, — сказав сер Джон, застережно похитавши головою. — В дечому менше означає кращий результат. Не варто вам починати грубіянити всьому місту. І не треба нам від вас забагато баронського кав'яру. Сподіваюся, ви мене зрозуміли. Що ж, — додав сер Джон, різко змінивши тему й манеру висловлюватись, додавши останній офіціозу, більшої відстороненості, — не марнуватиму час, бо я направду поспішаю, маю зустріч, але мені потрібна панама, добротна панама, як ви розумієте. Я так не відчував сонце звідтоді, як був у Барбадосі. Привезіть кілька панам із Глазго, якщо потрібно. У вас є мій розмір.

— Асортимент на вибір буде в Левенфорд-гаус вже нині по обіді, — самовдоволено відповів Броуді. — Я не залишу то на своїх працівників, подбаю про все сам.

— Чудово! І ще дещо, Броуді, — повів далі сер Джон, затримавшись на підході до дверей. — Я мало не забув: агенти писали мені з Калькутти, що готові прийняти вашого хлопця. Нехай рушає на «Іраваді» чотирнадцятого червня. Це, щоб ви знали, пакетбот, збудований «Денні»[23], тисяча дев'ятсот тонн. Прекрасний корабель! Наші люди подбають, аби він мав там місце.

— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, сер Джоне, — проворкотів Броуді. — Я глибоко вдячний. Надзвичайно ціную, яких зусиль ви доклали в тій справі.

— Дрібниці! Дрібниці! — неуважно відповів сер Джон. — У нас багато молодих хлопців на цьому краю, але потрібно, щоб вони були в наших доках там — правильні люди, так би мовити! Клімат — то насправді невелика проблема, а от зі способом життя треба буде обережно. Для молодих хлопців це часом як обухом по голові. Я поговорю з ним, якщо знайду час. Сподіваюся, він добре впорається — заради вас. До речі, як там ваша дивовижна красуня донька?

— Цілком непогано.

— А маленька розумниця?

— Прекрасно, сер Джоне.

— А місіс Броуді?

— Досить добре, дякую.

— Чудово! Ну, тоді я буду їхати! Не забудьте про мою шапку.

Сер Джон, елегантна, висока і струнка, аристократична постать, виліз на двоколку, взяв у конюха віжки й рушив, помчав по Гай-стріт, аж замиготіли гладенькі лискучі боки низькорослого коня, а круговерть спиць, мерехтливий метал, блискуча ліврейна кокарда й насичений глянець полакованого корпусу яскраво заряхтіли.

Потираючи руки, Броуді з широко розплющеними від стримуваної радості очима повернувся від дверей і з незвичним запалом крикнув до Перрі, який весь цей час залишався похилою невиразною тінню десь позаду:

— Ти чув, як ми розмовляли? Ото-то бесіда! В тебе, певно, аж вуха твої довгі на голові повідстовбурчувалися. Але ти, певно, й половини не розкумекав. Ти не розумієш латини. Ну, але ти чув, що сер Джон мені казав про посаду для мого сина і як випитував про мою сім'ю. Відповідай, ти, дурню нещасний! — вигукнув Броуді. — Ти чув, що сер Джон Латта казав Джеймсові Броуді?

— Так, сер, — затинаючись, промовив Перрі, — я чув!

— Ти бачив, як він зі мною поводився? — прошепотів Броуді.

— Звичайно, бачив, містере Броуді! — відповів помічник з поновленою впевненістю, відчуваючи, що його не звинувачуватимуть у підслуховуванні. — Я не хотів… підслуховувати чи шпигувати, але я таки спостерігав за вами двома, сер, і я з вами погоджуюся. Сер Джон — чудова людина. Він надзвичайно добре поставився до моєї матері, коли мій батько раптово помер. Ой, так, дійсно, містере Броуді, сер Джон кожному скаже і вчинить щось добре.

Броуді обдав Перрі зневажливим поглядом.

— Пхе! — вигукнув він презирливо. — Що ти там патякаєш, безмозке ти створіння! Ти не знаєш, що я маю на увазі, нещасний ти черв'яку! Ти не розумієш.

Знехтувавши розчавленим виглядом свого помічника як чимось не гідним уваги, Броуді знову бундючно, владно піднявся в кабінет і сів у своє велике крісло, а тоді, піднявши перед своїми невидющими очима зібрані докупи аркуші ранкової газети, тихо пробурмотів сам до себе, ніби пустотливо, але водночас серйозно носився із заплутаною, дорогою серцю таємницею:

— Вони не розуміють. Вони не розуміють!

Цілу хвилину він бездумно дивився поперед себе, а його очі в глибині тьмяно горіли; тоді, зненацька струснувши головою і зробивши могутнє вольове зусилля, Броуді, здавалося, щось навіжено від себе відштовхнув, неначе боявся, що воно його здолає; струснувши тілом, як велетенський пес, він зосередився, помітив перед собою газету і, знову прибравши незворушного, спокійного вигляду, ще раз почав читати.

Розділ четвертий

— Мері, постав чайник на вогонь. Ми вернемося якраз впору, аби я дала Метові чаю, перед тим як він піде на зустріч до Аґнес, — сказала місіс Броуді, натягаючи чорні лайкові рукавички зі стиснутими губами й виглядом добропристойності і додаючи: — Пам'ятай, він має кипіти, ми будемо недовго.

Місіс Броуді була одягнена для одного зі своїх рідкісних виходів у місто, навдивовижу не схожа на себе в чорному струмливому широкому пальтечку і схожому на шолом капелюшку з пір'ям, а побіля неї стояв Метью, скутий і соромливий у новенькому костюмі, настільки новому, що коли юнак не рухався, його штанини стояли струнко, а краї їх були такі гострі, ніби паралельні мечі на караулі. То було незвичне видовище для другої половини дня в середині тижня, але нагода була досить пам'ятна, щоб виправдати найнезвичайнішу подію, — переддень від'їзду Метью в Калькутту. Два дні тому він востаннє поклав на стіл свою ручку і взяв у руки капелюха в офісі верфі і звідтоді жив у стані безкінечного руху і дивної нереальності: життя проходило перед ним, наче заплутаний сон, в якому в моменти самоусвідомлення Метью виявляв, що перебуває в ситуаціях незвичних і тривожних водночас. Його дорожня скриня стояла спакована, одяг було захищено камфорними кульками, яких було настільки багато, що весь будинок пахнув, як левенфордська дільнична лікарня, і які, щоразу як Метью заходив у дім, вітали його остогидним нагадуванням про від'їзд. У дорожній скрині лежало все, що затятий мандрівник тільки міг побажати: від найкращого доступного тропічного шолома, якого дав йому батько, і Біблії в сап'яновій обкладинці від матері до інноваційної фляги з автоматичним відкриванням від Мері і маленького кишенькового компаса, який купила Нессі на заощаджені суботні кишенькові.

Зараз, коли від'їзд був уже близько, останні кілька днів Метью переслідувало дуже виразне відчуття неспокою поблизу пупця, і хоча, якби на те його воля, юнак охоче й самовіддано позбувся б трепету такого тривожного почуття, як у схвильованого рекрута перед боєм, відступу перешкоджав тиск обставин. Леви, які постали в його уяві і якийсь тиждень тому, переконливо описані, зіскочили з його язика, привертаючи зачаровану увагу Мері і неньки, тепер з риком повернулися, щоб терзати його у снах. Запевнення, що з новою силою посипалися від людей, пов'язаних із верф'ю, запевнення в тому, що Калькутта — щонайменше більша за Левенфорд громада, Метью не заспокоювали, і він щоночі перед сном розпрацьовував звичку шукати змій, що могли віроломно сховатись під подушкою.

Щодо місіс Броуді, то емоційний вплив цієї події надав їй потужного поштовху, ніби вона нарешті відчула здатність визначити, що перебуває в ситуації, гідній головної героїні котрогось із її улюблених романів. Наче римська матрона, що зі спартанською стійкістю віддає сина на служіння державі чи, радше сказати, мати-християнка, що відсилає другого Лівінґстона[24] з місією, яка принесе надію і славу, вона облишила свій покірний відчай, благородно тримаючись, пакувала, перепаковувала, вигадувала, виручала, втішала, заохочувала і спонукала, пересипаючи мову цитатами з Біблії й молитвами.

Зміна в неньці не пройшла повз увагу Броуді, який дав уїдливе роз'яснення цієї швидкоплинної фази.

— Але ж цирки ти із себе показуєш, жінко, — глузував він із місіс Броуді, — щось корчиш тут, викаблучуєшся, бігаєш весь час довкола свого бовдуриська зі своїм чаєм і дурнуватими лагоминами. Як на тебе подивитися, то ти мало не королева Вікторія. Генерала відправляєш на вóйну, що ти роздулася, як той свинячий міхур? Я добре знаю, чим то скінчиться. Як тільки він поїде, ти здуєшся, і на наші плечі ляже такий безживний і порожній лантух, як ніколи. Пхе! Заради Бога, наберися трохи розуму у свою дурну голову.

Місіс Броуді відчула всю холодність, нечулість, навіть безжальність свого чоловіка, коли кволо заперечила:

— Але, батьку, ми мусимо помогти хлопцю стати на ноги. Перед ним велике майбуття, — і хоч надалі місіс Броуді не показувала перед чоловіком так відкрито своїх старань, вона з відчуттям ображеної усвідомленої правоти подвоїла ці палкі зусилля заради свого молодого і, можливо, видатного першопрохідця.

А зараз, надавши своїм рукавичкам гладенької, хоч і вузлуватої довершеності, місіс Броуді запитала: «Ти готовий, сонечко?» з такою силуваною веселістю в голосі, що в Метью аж похолола кров.

— Ми йдемо, Мері, до аптеки, — далі невимушено повела місіс Броуді. — Днями преподобний містер Скотт розповів Аґнес, що найліпші ліки від малярії — хінін. Хороший засіб, сказав він, тому ми йдемо замовити кілька порошків.

Метью нічого не сказав, та в його уяві промайнуло видиво, як він, виснажений гарячкою, лежить у повному крокодилів болоті, і сумно поміркувавши, що кілька слабеньких порошків — це, мабуть, нікчемний захист від такого зла, він подумки відкинув пораду високоповажного джентльмена. «Та що він взагалі про це знає? Він там ніколи не був. Дуже легко йому це все говорити», — подумав він обурено, а місіс Броуді тим часом взяла його, неохочу жертву, під руку і повела з кімнати.

Коли вони пішли, Мері наповнила чайник і поставила розігріватись на камінну полицю. Вона виглядала знеохочено й зажурено, думаючи, без сумніву, про те, що має втратити брата, і вже тиждень ходила у стані тяжкої скрухи, яку цілком обґрунтовано можна було пояснити сестринською турботою. Цікаво, однак, що минув лише тиждень відтоді, як Мері була з Денісом на ярмарку, і хоч вона тужила за ним, з того часу вони не бачилися. Це було неможливо, оскільки Деніс здійснював робочі поїздки на півночі, про що дівчина дізналася з листа із Перту, який, на своє превелике здивування, отримала від нього. Для Мері у всякий час одержання листа (який неодмінно в певних рідкісних випадках уважно прочитувала вся сім'я) ставало подією, але, на щастя, того ранку вона спустилася перша, тому ніхто не побачив ані його, ані тої несподіваної тремкої радості на обличчі Мері, а отже вона уникнула виявлення, допиту і безсумнівного викриття.

Яке то було щастя — отримати звістку від Деніса! Мері з внутрішнім трепетом усвідомила, що він, певно, тримав цей папірець у своїх руках, руках, які так пестливо до неї торкалися, прикладав до конверта вуста, що так міцно притискались до її губ, і, читаючи листа за зачиненими дверима своєї кімнати, вона навіть отак на самоті шарілася від написаних Денісом палких, любих серцю слів. Для Мері стало очевидно, що Деніс хоче з нею побратися, і, не враховуючи перешкод, що могли б їм завадити, явно вважає за замовчуванням, що вона дала йому свою згоду.

Зараз, сидячи наодинці на кухні, Мері витягнула листа з ліфа й уже всоте його перечитала. Так! Деніс пристрасно писав, що тужить за нею, що не може без неї існувати, що життя для нього зараз — нескінченне очікування зустрічі, можливості бути поряд, бути разом назавжди. Мері зітхнула — жагуче, але сумно. Вона також тужила за Денісом. Лише десять днів з того вечора на березі над річкою, і кожен сповнений більшого жалю, більших страждань, ніж попередній!

У перший із семи Мері почувалась погано фізично, адже усвідомлення власної сміливості, непокірності батькові, нехтування всіма правилами, на яких її виховували, приголомшило дівчину одним потужним ударом; але з плином часу, коли другий день перейшов у третій, а вона й досі не бачилася з Денісом, відчуття власної свавільності витіснило почуття втрати, і Мері забула про свою жахливу поведінку, сповнившись надривного відчуття нагальної потреби в Денісі. На четвертий день, коли Мері у своєму сумному збентеженні так безупинно намагалася проникнути в незнані й неусвідомлені глибини пережитого, що воно почало здаватися їй дивною болісною нереальністю, надійшов Денісів лист, умить здійнявши її на вершину нестямної втіхи. Він врешті все-таки її кохає, і все інше потонуло в радості від цього приголомшливого факту; проте в наступні дні Мері поступово опустилася на землю, і зараз вона сиділа з усвідомленням, що марно сподіватися коли-небудь дістати згоду побачити Деніса, запитувала себе, як їй жити без нього, роздумуючи, як їй бути.

Поки вона міркувала, легковажно тримаючи листа в руці, в кімнату непомітно зайшла стара бабця Броуді.

— Що ти там читаєш? — зненацька запитала вона, вп'явшись у Мері очима.

— Нічого, бабцю, нічогісінько, — спохопившись, випалила Мері, запихаючи зім'ятий папір до кишені.

— То було щось дуже подібне на лист, і ти щось дуже борзо його спрятала. Ти теперка весь час чогось нудиш світом і в хмарах витаєш. Шкода, не маю своїх окулярів. Я би хутко все розізнала.

Стара замовкнула, злорадно відмітивши результат свого спостереження в табличках власної пам'яті.

— Скажи мені, — знову озвалась вона, — а де твій дурний брат?

— Пішов з ненькою по хінін в аптеку.

— Тьху! Йому хватки бракує, а не хініну. Хініну би тре' було ціле цебро, аби такого скріпити. Окрім того, проціджена касторова олія і крапля добрячого алькоголю будуть йому там корисніші. В мене нема часу на всі ці розмови. В хаті геть закапарено з тими всіма дурницями. Скажи мені, вечеря нині скоро буде? — бабця з надією клацнула зубами, мов гарпія, винюхуючи, чи близько пожива.

— Я не знаю, бабцю, — відповіла Мері. Зазвичай їй було байдуже до нескромного потягу старої до їжі, але сьогодні через цю стривожену розгубленість дівчину занудило; нічого більше не кажучи, Мері підвелася і, відчуваючи, що мусить побути наодинці і в менш гнітючій обстановці, вийшла на задній двір у садок. Крокуючи вперед-назад маленьким зеленим лужком, дівчина відчувала дивну жорстокість у тому, що життя й далі безтурботно розгортається довкола, хай яка вона сумна і збентежена, що бабця Броуді все ще жадібно хоче чаю, а підготовка Метового від'їзду байдуже йде своїм ходом. Потік думок плинув швидко, як ніколи, а Мері, яка не могла встояти на місці, тим часом, здавалося, неясно відчувала, що обставини її життя налагодилися спіймати її в пастку. Через заднє вікно вона бачила, як Метью з матір'ю повернулися, бачила, як ненька метушиться, щоб накрити на стіл, побачила, як Метью сів і почав їсти. Що їм було до того, що її мозок розгублено клекотів позад гарячого чола, що їй потрібне було хоч слово співчутливої поради, але вона не знала, де його шукати? Безплідна одноманітність садка на задньому дворі, сміховинний вигляд обрисів заднього фасаду її дому розлютили Мері, і вона нестерпно жагуче запрагнула народитися в сім'ї, що не була б така ізольована, така непомірно вимоглива, така нелюдяна, або не народжуватися взагалі. Мері уявила собі постать батька, який, мов грізний велет, запанував над долею Броуді й деспотично скеровував її життя невсипущим, невтомним оком. Це за його наказом Мері у дванадцять років забрали зі школи, яку вона любила, щоб допомагати з виконанням домашніх обов'язків; це він висмикував з корінням паростки її дружби з іншими дівчатами, бо ця її не гідна, та живе в убогій хаті, а батько цієї його розлютив; його наказ забороняв Мері відвідувати чудові зимові концерти в Палаці робітників[25] на тій підставі, що для неї принизливо туди ходити; а зараз батько руйнував єдине щастя, яке в цілому житті для неї залишилося.

У дівчині завирував вихор непокори; відчуваючи несправедливість такого жорстокого стримування, тотального обмеження її свободи, Мері зухвало втупилась у безвольні гілочки смородини, що несміливо пробивалися з твердої землі попід садовою огорожею. На жаль, збентежити їх було легше, ніж Броуді, так наче вони, зазнавши згубного впливу жорстокості свого середовища, втратили відвагу тримати свої тендітні вусики прямо.

Мері, яка щойно насмілилась показати свою задерикуватість, налякав доторк до плеча. Однак то був лише Метью, який прийшов коротко поговорити, перш ніж піти на зустріч із міс Мойр.

— Сьогодні я швидко буду вдома, Мері, — сказав він, — тому не переймайся тим, щоб… ти знаєш… щоб на мене чекати. І тепер, — додав він квапливо, — коли я їду за кордон, я знаю, ти нікому про це не скажеш… я не хотів би, щоб хтось колись про це дізнався… і дуже дякую тобі за те, що ти для мене робила.

Ця неочікувана братова вдячність, хоч вона і брала початок у передчасній хвилі ностальгії та плекалася застережливим інстинктом збереження пам'яті про себе на час відсутності, Мері зворушила.

— Мені було зовсім неважко робити це для тебе, — відповіла вона. — Це була величезна приємність, Мете. Там ти вже зовсім цим не перейматимешся.

— Гадаю, там будуть інші турботи.

Мері ніколи не бачила брата таким пригніченим, як і не настільки самовдоволеним, і її пройняло теплом прихильності, коли вона мовила:

— Тобі вже час іти до Аґнес. Я проведу тебе до воріт.

Узявши Метью під руку, коли вони обходили довкола будинку, Мері відчула, що тепер поруч із нею йшов не той модник світський лев, яким був її брат два тижні тому, а невпевнений полохливий юнак.

— Тобі треба трохи повеселішати, Мете, — лагідно зауважила вона.

— Зараз, коли до цього дійшло, я не хочу їхати, — раптом несміливо промовив він.

— Ти маєш радіти, що їдеш, — відповіла Мері. — Я знаю, що я радо поїхала б. Цей будинок для мене — ніби пастка. Я відчуваю, що ніколи звідси не вирвусь, так ніби я могла б захотіти, а вибратись — ні, — вона на хвилину замовкнула, тоді додала: — Але це значить, що ти залишаєш Аґнес! Це неодмінно все змінює. Ось що завдає тобі смутку й жалю.

— Звичайно, — погодився Метью. Ця думка ніколи не приходила йому саме в такій формі, але коли Метью прокрутив її в голові, вона явно його втішила і виявилась глибоко заспокійливою для його хиткої самооцінки.

— Що батько думає про тебе й Аґнес? — несподівано спитала Мері.

Метью вражено втупився в сестру, а тоді обурено відповів:

— Що ти маєш на увазі, Мері? Міс Мойр — щонайбільш гідна дівчина. Ніхто нічого поганого й подумати про неї не може. Вона навдивовижу добра дівчина. Чому ти таке спитала?

— Ой, нема якоїсь конкретної причини, Мете, — відповіла Мері невизначено, відмовляючись дати волю безглуздій думці, що постала в її голові. Аґнес Мойр, гідна й прекрасна в усіх інших аспектах, була донькою звичайнісінького маленького і нічим не примітного місцевого кондитера, і оскільки Броуді й сам (принаймні теоретично) тримав крамницю, тут він нічого закинути Аґнес не міг. Але саме батько домігся, щоб Метью отримав цю посаду, наполіг, щоб він їхав; і Метью п'ять років житиме в Індії. Мері вмить згадала зловісність та їдку насмішку в батькових очах, коли він оголосив зіщуленій дружині і враженому сину свій намір відіслати останнього за кордон, і її вперше осінила неясна здогадка про батьків спосіб мислення. Мері завжди боялася й поважала його, але зараз, коли хід її думок несподівано змінився, вона майже зненавиділа його.

— Тоді я піду, Мері, — казав Метью. — Наразі па-па.

Мері хотіла було заговорити, але навіть коли її розум невиразно намагався впоратися з підозрами, погляд упав на невпевнене, налякане братове обличчя, на якому відбилася марна боротьба зі знеохоченням, і дівчина мовчки його відпустила.

Залишивши Мері, Метью затупотів рішучіше, зігріваючи свою ослаблу впевненість жаром, який сестра неусвідомлено в ньому розпалила. Звісно, він боїться покинути Аґнес! Метью відчув, що нарешті знайшов причину для своєї пригніченості, що сильніші від нього чоловіки й ті мали б менш серйозний привід для вагань, що його розпука підносила його як шляхетного коханця. Метью знову став почуватися більше як Лівінґстон і менше як недосвідчений новобранець, насвистав кілька тактів із «Хуаніти», згадав про свою мандоліну, подумав — дещо непослідовно — про жінок на «Іраваді» чи, може, в Калькутті, і йому остаточно поліпшало. Поки юнак дійшов до помешкання Мойрів, до нього слабкою тінню повернулася звична напористість, і він аж вибіг угору по сходах до дверей, адже, оскільки Мойри, на біду, були змушені жити над своєю крамницею, сходів було багато і, що ще гірше, вхід із вузької вулички. Метью дійсно оговтався настільки, що взявся за дверний молоток з помітною рішучістю, а в тому, як він тримався, видно було цурання тієї певної нижчості його оточення як негідної людини, чиє ім'я колись, можливо, засяє в анналах Британської імперії. Зверхньо він подивився і на дівча, яке допомагало в крамниці, а зараз, недбало перевдягнене в покоївку, впустило його досередини і провело до світлиці, де, звільнена від оков прилавка, хоч години роботи ще не збігли, сиділа, чекаючи на свого Мета, Аґнес; завтра їй не вільно буде покидати свій пост, і вона не матиме змоги супроводжувати Метью до Глазго, але нині ввечері він повністю належав їй.

Світлиця була холодна, волога, не використовувана й офіційна, з великими меблями з червоного дерева, складне оздоблення яких тонуло в розкішній таємничості вигинів, із серветками-накидками, що приховували лискучість волосяної тканини, і лінолеумом, який блищав, ніби мокра вулиця. Гайлендські корови, яких олійні фарби робили зловісними, пригнічено дивилися зі стін на піаніно — показник шляхетності, на вузькій заставленій поверхні якого можна було побачити три опудала птахів невідомих видів, що безмовно сиділи на сідалі за скляною вітриною серед лісу з фотографій. Аґнес дошкільного віку, немовля, дитина, дівчина, молода жінка. Аґнес у групці людей у щорічній мандрівці пекарів і кондитерів, на зустрічі «Гурту надії»[26], у поїздці працівників церкви, — там було все!

Тут також була й Аґнес у плоті; буквально, адже хоч вона й мала маленький зріст, а проте, як і меблі в кімнаті, уже проявляла схильність до надмірності вигинів, якими напиналися, зокрема, її стегна й груди, що були повні з перспективою ще більшого розмаху в майбутньому. Аґнес була темненька, з великими невинними очима під соболиними бровами, з оливковими щічками й червоними, майже товстими губами, а над верхньою губою лежала рівненька брунатна тінь, ніжна, але з темною, страхітливою загрозою майбуття.

Аґнес поцілувала Метью з великим теплом. Вона була на п'ять років старша і, відповідно, високо його цінувала, а зараз, взявши юнака за руку, повела вперед і сіла разом із ним на неприємний диван, що, як і світлиця, був освячений для їхніх залицянь.

— І це вже та сама остання ніч, — тужливо мовила дівчина.

— Ой, не кажи так, Аґнес, — відповів Метью. — Ми завжди можемо думати одне про одного! В думках ми будемо разом.

Хоч вона й була завзятою церковною працівницею, Аґнес, судячи з її вигляду, мала потенціал для ближчих стосунків. Дівчина, звісно, про це не знала й гаряче б заперечила, однак вона важко зітхнула, промовивши: «Хотіла б я, щоб ти був ближче, ніж в Індії!» — і присунулася до Метью ближче.

— Час пролетить швидко, Аґнес. Я миттю повернуся з купою рупій, — юнак запишався своїм знанням іноземної валюти і додав: — Рупія — це приблизно один шилінг і чотири пенси.

— Забудь зараз про рупії, Мете, скажи, що кохаєш мене.

— Я справді кохаю тебе, тому мені так сумно їхати. Я був сам не свій всі ці останні кілька днів, навіть заслабнув! — Метью почувався по-справжньому благородно, кладучи тягар своїх страждань Аґнес до ніг.

— Ти навіть не заговориш із жодною з тих чужоземних леді, правда, Мете? Я б не довіряла їм ні на йоту: за вродливим личком може ховатися зле серце. Ти не забудеш це, правда, любий?

— Звичайно, Аґнес.

— Розумієш, любий, на вродливого юнака в тих жарких країнах напевне чекають великі спокуси. Жінки будуть докладати всіх зусиль, аби заволодіти чоловіком, якщо вже поклали на нього оком, надто коли це добрий юнак, — це захоплює їх ще більше, а твоєї маленької Аґнес не буде поруч, аби за тобою наглянути, Мете. Я хочу, щоб ти пообіцяв, що задля мене будеш обережним.

Метью приємно було відчувати, що Аґнес бажає його так палко, що вже тепер розпачливо його ревнує, і, подумки вже частково у своїй майбутній закордонній експансії, він урочисто прошепотів:

— Так, Аґнес, я бачу правду у твоїх словах. Шлях мій може бути тяжким, та задля тебе я нікому не дам себе зіпсувати. Якщо щось і стане поміж нами, то буде не моя провина.

— Ох, Мете, любий, — прошепотіла Аґнес, — навіть про таке не говори. Я ледве зможу спати через думки про всіх тих розпутниць, які тебе будуть переслідувати. Звичайно, я мислю тверезо. Я б хотіла, щоб ти зустрів добрих, щирих жінок, можливо, місіонерок чи інших тутешніх трудівниць Христової ниви. Тобі було б добре знати там кількох по-материнському налаштованих жінок. Вони б добре про тебе дбали, наприклад, штопали б тобі шкарпетки. Як даси мені знати, я б могла написати їм.

— Звісно, Аґнес, — відповів Метью, якого не привабила її пропозиція і який мав стійке переконання, що літні леді, яких вона щойно описала, не входитимуть до обраного ним товариства. — Я, звичайно, не можу сказати, чи зустріну когось такого, спершу треба буде подивитися, як там усе влаштовано.

— Ти неодмінно викрутишся, Мете, — ласкаво запевнила Аґнес. — Без того ніяк, ти умієш схиляти людей на свій бік. Крім того, у товаристві тобі у великій пригоді стане музика. Ти всі свої пісні спакував?

Метью самовдоволено кивнув і сказав:

— І мандоліну теж. Я вчора пов'язав на неї нову рожеву стрічку!

Соболині брови Аґнес поморщилися на думку про тих, хто може отримати користь з цієї оздоби на такому романтичному інструменті, проте вона не хотіла надто сильно тиснути на Метью, тому, зробивши зусилля, стримала свої побоювання і, силувано всміхнувшись, спрямувала розмову в благородніше русло.

— Церковний хор також буде сумувати за тобою, Мете. На хорових репетиціях без тебе буде інакше.

Метью скромно запротестував, але Аґнес не дозволила такої смиренності.

— Ні, — вигукнула вона, — не заперечуй, любий! Твого голосу в церкві буде бракувати. Ти пам'ятаєш той вечір після репетиції, коли ми вперше йшли разом додому, любий? Я ніколи не забуду, як ти до мене говорив. Не пригадуєш, що ти сказав?

— Щось зараз не згадаю, Еґґі, — відповів Метью неуважно. — Хіба не ти заговорила до мене перша?

— Ох, Мете, — ковтнула повітря Аґнес, докірливо подивившись на Метью широко розплющеними очима, — як ти можеш? Ти ж знаєш, що ти цілий вечір усміхався мені з-над своєї книжки з гімнами і таки заговорив перший. Я лише спитала, чи тобі в той самий бік, що й мені.

Метью, вибачливо закивавши, відповів:

— Тепер я згадав, Аґнес! Ми з'їли цілу торбу лакричного асорті, яку ти мала із собою. Воно було направду дуже смачне.

— Я щомісяця буду висилати тобі велику бляшану коробку солодощів, — завзято пообіцяла Аґнес. — Я не хотіла про це розповідати, але якщо вже ти заговорив про солодощі, то і я тобі зразу зізнаюся, любий. Знаю, ти любиш якісні ласощі, а в тих краях ніколи не знайдеш добротних кондитерських виробів. Вони доїдуть в ідеальному стані, якщо я вишлю їх у бляшанці.

Метью, задоволено всміхнувшись, подякував, але перш ніж він зміг говорити, Аґнес поквапилася скористатись теплом його вдячності.

— Немає такого, чого би твоя Аґнес для тебе не зробила, Мете, тільки ж ти її не забувай, — палко повела вона далі. — Ти не маєш забувати мене ні на хвилину. У тебе будуть зі собою всі мої фотографії! Виклади одну відразу в каюті, добре, любий? — Аґнес сильніше притулилася головою до Метового плеча й чарівливо звела на нього очі. — Поцілуй мене, Мете! Це було гарно. Так приємно відчувати, що ми заручені. Це зв'язує майже так само, як шлюб. Ні одна добра дівчина не змогла б почуватися так, як я, коли б не була заручена зі своїм коханим.

Оскільки в дивані явно не було пружин, Мет почав почуватися незручно під тією значною вагою, яку підтримував. Його юнацька закоханість у міс Мойр, що розвинулася під впливом підступної лестивості її упадань, була не настільки сильна, щоб витримати натиск цих могутніх пристрасних обіймів.

— Дозволиш мені покурити? — тактовно запитав Метью. Аґнес підвела на нього погляд; її очі-озерця під чорною, як смола, кучмою волосся наповнилися слізьми.

— В останній вечір? — докірливо запитала вона.

— Я подумав, це допоможе зібратися з думками, — пробурмотів Метью. — Останні кілька днів були для мене дуже важкі, все те пакування для чоловіка — страшенний тягар.

Аґнес зітхнула й неохоче відхилилася від нього, промовивши:

— Тоді добре, любий! Я ні в чому не можу тобі відмовити. Покури трохи, якщо відчуваєш, що це піде тобі на користь. Але в Індії курінням занадто не захоплюйся, Мете. Пам'ятай, що в тебе не дуже здорові легені.

Тоді Аґнес ласкаво додала:

— Дозволь, я тобі запалю, оскільки це останній раз.

Дівчина соромливо запалила злегка зігнуту сигару, яку Метью дістав із кишені свого жилета, і стала боязко дивитися, як він по-чоловічому маломовно видмухує густі хмари. Тепер вона могла любити й милуватися ним лише на відстані, але все ще пестила ланцюжок його годинника на відстані витягнутої руки.

— Ти сумуватимеш за своєю маленькою Аґнес, правда, Мете? — запитала Аґнес емоційно, але трохи закашлялась, вдихнувши отруйний запах його сигари.

— Просто жахливо, — відповів Метью урочисто. Йому направду таке подобалося: він героїчно курить, вона біля його ніг, сповнена ніжного жіночого захоплення. — Це буде… нестерпно, — Метью хотів би зухвало сказати «пекло», але з поваги до Аґнес використав менш притаманне чоловікам слово і похитав головою, наче сумнівався у своїй здатності витримати такий тягар.

— Ми маємо страждати одне заради одного, — мовила Аґнес, зітхнувши. — Гадаю, там це допоможе тобі виконувати велику й добру роботу, Мете. Писатимеш і розповідатимеш мені про всі свої справи.

— Я писатиму тобі і неньці з кожним відправленням пошти, — пообіцяв Метью.

— Я, звісно ж, підтримуватиму тісний зв'язок із ненькою, — відповіла Аґнес, неначе вже була невісткою.

Метью уявив, як до неба спільно полинуть молитви двох вірних жінок, що палко його люблять, коли він постане перед своїм суворим обов'язком за кордоном, але сигара попри намагання відтягнути момент стала обпікати йому губи, і врешті Метью засмучено її викинув. Аґнес одразу притулила голову йому до грудей.

— Поцілуй мене ще раз, любий! — мовила вона. Тоді, помовчавши, зашепотіла спокусливими натяками: — Ти повернешся до мене великим, сильним, шаленим чоловіком, правда, Мете? Мені подобається, коли ти міцно стискаєш мене в обіймах, так міцно, як тільки схочеш.

Обвивши обм'яклу руку довкола дівочого плеча, Метью відчув, що якось забагато вимагається від людини, якій уранці доведеться постати перед небезпекою важкої подорожі в незвідане.

— Мені насправді соромно отак показувати свої почуття, — сором'язливо повела далі Аґнес, — але в тому ж нема ніякої шкоди, правда, Мете? Ми одружимось, як тільки ти повернешся. Моє серце направду розривається від думки, що ми не змогли повінчатися до того, як ти поїдеш. Я б охоче вирушила туди з тобою!

— Але, Аґнес, — заперечив Метью, — ця країна взагалі не для білих жінок.

— Туди багато хто їде, Мете, багато хто! Офіцерські дружини і ще чимало різних жінок! Я б поїхала з тобою знову, якби треба було знову після завершення цього терміну, — твердо сказала Аґнес. — Єдине, що стає нам на заваді, любий, — те, що тобі треба пробити собі шлях.

Метью мовчав, наляканий рішучістю у словах Аґнес; він ніколи не уявляв, що був так близько до вівтаря, ані не підозрював, яку владу дівчина має над ним, а ще подумав, що обійми затягуються на невизначений час. Врешті він сказав:

— На жаль, я вже мушу йти, Еґґі.

— Але ще надто рано, Мете, — вередливо заявила Аґнес. — Зазвичай ти ніколи не йдеш раніше десятої.

— Я знаю, Аґнес, але завтра в мене попереду важливий день, — зверхньо відповів Метью. — До полудня маю сісти на пакетбот.

— Ця розлука мене вб'є, — драматично промовила Аґнес, неохоче його відпускаючи.

Коли Метью підвівся, розправляючи краватку, струшуючи вниз штани й оглядаючи шкоду, завдану запрасованим складкам, він відчув, що воно було того варте: приємно знати, що жінки воліють за нього вмирати.

— Тоді до побачення, Аґнес! — шанобливо вигукнув Метью, широко розставивши ноги й викинувши до неї обидві долоні. — Ми зустрінемося знову.

Аґнес ще раз кинулася в простягнуті Метові руки і зарилася обличчям йому в груди, а тим часом їх обох могутньо сколихнули її ридання.

— Я відчуваю, що мені взагалі не слід тебе відпускати, — голосила Аґнес, схлипуючи, коли Метью від неї відсторонився, — мені не слід тебе так покидати. Ти їдеш занадто далеко. Але я за тебе молитимусь, Мете! Най Господь береже тебе для мене, — плакала вона, проводжаючи його по сходах.

Знову опинившись на вулиці, Метью відчув, що журба Аґнес його втішила, піднесла дух, зміцнила, немовби спустошення, яке він накликав на її непорочне серце, облагородило його, додало кілька дюймів зросту. Але коли Метью вкладався до раннього сну, готуючись до втомливих турбот наступного дня, він більш зріло й практично поміркував, що, здається, міс Мойр останнім часом була трохи настирливою у своїх упаданнях за ним, і, засинаючи, Метью усвідомив, що чоловікові, напевно, варто двічі подумати, перш ніж поспішно зв'язати себе шлюбними узами, надто коли цей чоловік — такий хвацький хлопець, як Метью Броуді.

Наступного ранку, хоч Метью й прокинувся вдосвіта, ненька не дозволила йому встати раніше за дев'яту.

— Не квапся! Ми робитимемо все помаленьку. Побережи сили, мій хлопчику, — мовила вона, коли принесла Метью вранішній чай. — У нас багато часу, а в тебе попереду довга дорога.

Місіс Броуді, очевидно, уявила, що її син мандруватиме до Калькутти без перепочинку, і внаслідок відтермінованого підйому Метью був лише наполовину одягнений, коли батько гукнув його з підніжжя сходів. Броуді і на йоту не відступився б від своїх звичок; він повважав би слабкістю чекати, щоб відпровадити сина, і о пів на десяту вирушив на роботу, як зазвичай. Коли Метью квапливо збіг униз у своїх підтяжках з рушником у руці, з мокрим волоссям над блідим чолом і підійшов до батька у вестибюлі, той уп'явся в нього магнетичним оком і на якусь мить втримав хисткий синів погляд.

— Ну, Метью Броуді, — сказав він, дивлячись на сина зверху вниз, — ти нині їдеш, і це значить прощання з домом на п'ять років. Я дуже надіюся, що ти за ці роки себе докажеш. Ти облесник і розмазня, і твоя мати мало тебе не зіпсула, але щось добре має в тобі бути. Має бути щось добре, — вигукнув Броуді, — бо ти мій син! Я хочу, щоб у тобі це вийшло на яв. Дивись людям межи очі і не хнюп голову, як той пес. Я відсилаю тебе, щоб зробити з тебе чоловіка. Не забудь, що ти син, ая, і спадкоємець Джеймса Броуді. — Я дістав тобі все, що хоч', — повів далі він. — Відповідальну посаду з великими можливостями. Я дав тобі найліпший костюм, який можна купити за гроші, але найкраще, що я дав тобі, — ім'я. Будь чоловіком, шановний, але передовсім будь Броуді. Поводься, як Броуді, хоч де б ти був, або Бог тобі в поміч.

Броуді міцно потиснув синові руку, розвернувся і пішов.

З допомогою неньки, яка безперестанно металася то з кімнати, то в кімнату, подивований Метью закінчив одягатися, поснідав, не відчувши смаку, і сторопів, побачивши під дверима найманий екіпаж, ще перш ніж зміг опанувати себе. Тоді на нього посипалася решта прощальних слів. Стара бабця Броуді, сердита, що її потурбували так рано, міцно притримуючи свою довгу нічну сорочку над босими кістлявими ногами, гукнула Метью з вершини сходів:

— Ну, бувай здоровий і дивись не втопися в дорозі.

Нессі, яка розплакалася ще задовго до цього від самої врочистості події, змогла лише нерозбірливо схлипнути:

— Я буду тобі писати, Мете! Сподіваюся, компас стане в пригоді.

Мері була глибоко розчулена. Вона обвила руки довкола Метової шиї і ніжно його поцілувала.

— Не падай духом, братику. Будь хоробрим, і ніщо не зможе тобі нашкодити. І не забувай свою сестричку, яка тебе любить.

Метью був із ненькою всередині екіпажа, сидів у згорбленій байдужості, його немилосердно трясло дорогою на вокзал, а місіс Броуді тим часом гордо виглядала у вікно. У своїй уяві вона бачила, як люди підштурхують одне одного, дивлячись на стрімкий хід її екіпажа й кажучи: «Це місіс Броуді виряджає свого хлопчину до Калькутти. Вона була доброю матір'ю тому хлопцеві, ая, та й він славний парубок, та й таке, та й таке». «Не кожен день левенфордська матір везе свого сина на корабель до Індії», — подумала місіс Броуді самовдоволено, поправляючи своє широке пальтечко, щоб сиділо на ній гарніше, і велично випростуючи спину в старезному візку, неначе то була її власна карета.

На вокзалі жінка сором'язливо заплатила візникові, позираючи з-під капелюха вбік на кількох випадкових нероб під аркою, але чоловікові, який ніс багаж, вона, не втримавшись, кинула: «Цей молодий джентльмен їде до Індії». Носильник, який похитувався під вагою дорожньої скрині і якого приголомшив сморід камфори, що з неї долинав, вигнув червону шию з-за кута своєї ноші й отупіло вирячився на неї, надто знесилений, щоб говорити.

Хоч зараз вони вже були на пероні, доленосний поїзд запізнювався, адже графік спільної залізниці Дарроку й Левенфорду, який ніколи не був предметом громадського схвалення, сьогодні цілком виправдовував свою репутацію і явно працював без будь-якої точності. Ненька неспокійно стукотіла ступнею, нетерпляче копилила губи, неодноразово поглядала на срібний годинник, що висів на шиї на сплетеному з волосся ланцюжку[27]; Метью, сповнений розпачливої надії, що на колії сталася аварія, неуважно, безутішно дивився на носильника, який своєю чергою з роззявленим ротом витріщався на місіс Броуді. Він ніколи її раніше не бачив і, пожираючи пришелепкуватими очима її діловиті, безпристрасні рухи, що зовсім не вписувалися в його локальний досвід, носильник сприйняв її за людину виняткову — мандрівницю щонайменше європейського рівня.

Нарешті здалека почувся брязкіт, звіщаючи смерть Метової останньої надії. Поїзд задимлено в'їхав на вокзал і за кілька хвилин попихкотів далі з місіс Броуді і Метью, що сіли одне навпроти одного на твердих дерев'яних сидіннях, а носильник залишився ошелешено дивитися на однопенсову монету, яку леді величаво вклала йому в долоню. Він почухав голову, обурено сплюнув, покинув думати про всю цю пригоду як про таємницю, непідвладну силам його розуму.

У поїзді місіс Броуді використовувала кожне припинення гуркоту, коли її голос було чутно, аби щось жваво сказати Метью, а між цими репліками життєрадісно його розглядала. Мет скорчився на своєму сидінні; він знав, що його підбадьорюють, і ненавидів це. «Добре матері, — набурмосено думав він, — їй не треба нікуди їхати».

Нарешті вони дісталися у Глазго, і їхня подорож туди була для Метью невтішно короткою. Вони попрямували з вокзалу на Джамайка-стріт і по Бруміло до доку Стобкросс, у якому разом із двома буксирами стояв на парах пароплав «Іраваді». Він здався їм величезним кораблем із гребними колесами завширшки як розмах кажанячих крил, і трубою, яка затьмарювала щогли всіх інших суден, і ненька захоплено промовила:

— Ти диви, та це чудесний великий корабель, Мете! Я не буду за тебе боятися, як буду знати, що ти на такому кораблі. Той комин високий, як міська дзвіниця. Та й подивись на весь той люд на палубі. Я думаю, ми мусимо йти на борт.

Вони прорухалися вгору по сходнях і дісталися палуби, а там здійнявся посадковий шквал і запанував неймовірний гамір та сум'яття. Матроси скакали по палубі, роблячи з мотузками дива; офіцери із золотими галунами бундючно покрикували й голосно дули у свистки; стюарди переслідували пасажирів, і пасажири бігали за стюардами; англоіндійці, що поверталися в обрану країну, несамовито свердлили поглядом усіх, хто опинявся в них на шляху; родичі на межі тяжкої втрати вдарялись пальцями ніг об пілерси[28] і купи багажу.

Від побаченої шарпанини місіс Броуді охопив страх. Зверхній вигляд начальника господарської служби, який скерував їх униз, налякав жінку, і хоч місіс Броуді мала намір хоча б підійти до капітана судна і в належний спосіб передати Метью під його особливу опіку, тепер вона опустила руки; сидячи в задушливих стінах комірчини, яка мала стати Метовою каютою на наступні вісім тижнів, і відчуваючи, як корабель злегка підіймається й опускається біля причалових кранців[29], місіс Броуді усвідомила: що швидше вона зійде на берег, то краще.

Зараз, коли справжнє прощання було вже близько, вдаване піднесення, яке творила її романтична уява, луснуло — як в'їдливо передбачив її чоловік, — ніби проштрикнутий міхур. Місіс Броуді знову була собою — слабкою жінкою, що дала життя цій дитині, годувала її своїми грудьми, спостерігала, як вона досягає зрілості, і тепер ось-ось мала побачити, як та її покидає. По щоці неньки повільно скотилася сльоза.

— Йой, Мете! — вигукнула вона. — Я трималась, як могла, задля тебе, сину, заради твого добра, моє сонце, але мені жаль, що я тебе втрачаю. Я сумніваюсь, чи зможеш ти жити в тих чужих краях. Як на мене, то ліпше б ти зостався вдома.

— Я теж не хочу їхати, ненько! — гаряче заблагав Метью, наче матір в останній момент могла простягнути руку й витягти його з цієї жахливої скрути.

— Тепер тобі треба їхати, мій сину. Це зайшло занадто далеко, аби зараз щось змінити, — сумно відповіла місіс Броуді, хитаючи головою. — Твій батько весь час цього хотів. А що він каже, має бути зроблено. Іншого способу просто нема. Але ти постараєшся і будеш файним хлопчиком, правда, Мете?

— Так, ненько.

— Будеш надсилати мені трохи своєї платні, аби я робила для тебе внески в Будівельному товаристві?

— Так, ненько.

— Будеш читати по одному біблійному розділу щодня?

— Так, буду, ненько.

— І не забувай про мене, Мете.

Метью зайшовся уривчастим незграбним риданнями.

— Я не хочу їхати, — белькотів він, хапаючись за материну сукню. — Ви всі відсилаєте мене геть, і я ніколи не повернуся. Я рушаю назустріч своїй смерті. Не відпускай мене, ненько.

— Ти мусиш їхати, Мете, — прошепотіла вона. — Він уб'є нас, як ми разом вернемося.

— Я захворію на тому кораблі, — скиглив Метью. — Я вже зараз відчуваю, що так буде. Я дістану там гарячку. Ти знаєш, у мене слабке здоров'я. Кажу тобі, ненько, мені там кінець.

— Ану ціхо, сину! — прошепотіла місіс Броуді. — Ти мусиш заспокоїтися. Я буду молити Господа, аби тебе захистив.

— Ох, ну, ненько, якщо я мушу їхати, то залиш мене! — закричав Метью. — Я більше не витримую. Не сиди тут і не знущайся з мене. Залиш мене і край!

Матір підвелася і взяла Метью в обійми; нарешті вона була просто жінкою.

— Бувай здоровий, сину, і най благословить тебе Бог, — тихо мовила вона. Коли зі сльозами на очах ненька, хитаючи головою, покинула каюту, Метью безсило впав на койку.

Місіс Броуді зійшла по сходнях униз і вирушила на вокзал на Квін-стріт. Вертаючи через док, вона волочила ноги по бруківці, по якій раніше ступала так граційно; тіло жінки поступово схилилося вперед, сукня недбало тяглася позаду; голова її жалюгідно опустилася; на неї знову ліг покров покори, жінка остаточно повернулася зі своїх мрій і знову була невдатною і невмілою дружиною Джеймса Броуді.

У поїзді додому місіс Броуді відчула втому, знесилення від стрімкого лету емоцій, що охопили її істоту. Жінку зморила сонливість, і вона заснула. У сутіні сплячого мозку зі своїх потаємних місць виривалися страхи й терзали її. Хтось жбурляв місіс Броуді вниз, чавив камінням; квадратні сірі камені були зусібіч, затискали її. Поряд на землі лежали її діти, їхні трупні кінцівки обм'якло лежали у виснаженні надзвичайного ослаблення, і, коли стіни над ними стали повільно змикатися, місіс Броуді прокинулась під гучний вереск, що змішався зі зривом свисту локомотива. Поїзд заїжджав на околиці Левенфорду. Вона була вдома.

Розділ п’ятий

Наступного ранку близько десятої години місіс Броуді і Мері були разом на кухні, зібравшись за своїм звичаєм на нараду, щоб обговорити план домашніх справ на день, коли господар дому після сніданку вирушив геть. Цього разу, втім, вони не розглядали можливості прибирання чи ремонту одягу, не обмірковували, тушковане м'ясо чи фарш має бути того дня на обід, і не намагались вирішити, чи потребує прасування батьків сірий костюм, а натомість сиділи мовчки, дещо пригнічені; місіс Броуді сумовито попивала з горнятка міцний чай, а Мері тихо виглядала у вікно.

— Я нині геть розлінилася, — врешті озвалася ненька.

— Це й не дивно, нене, — після вчорашнього, — зітхнула Мері. — Цікаво, як він там? Не сумує за домом отак зразу, я сподіваюся.

Місіс Броуді похитала головою.

— Я боюся, що найгірше то буде морська хвороба, бо Мет, бідака, завше погано переносив хитавицю! Я добре пам'ятаю, як ще у дванадцять років йому було дуже погано на пароплаві до Портдорану, а надворі навіть не дуже буряно було. Мет тоді з'їв ренклоду після обіду, а я не хотіла спиняти і псувати хлопчику тогоденну насолоду, але він виблював і їх, і файний обід, який коштував його батькові дорогоцінних пів крони. Ох, але твій батько був сердитий і на нього, і на мене, так ніби то була моя вина, що хлопця на кораблі змлоїло.

Місіс Броуді замовкнула, поринувши у спогади, а тоді додала:

— У всякому разі теперка, коли Мет далеко-далеко, я рада, що сама я ніколи на нього не сварила. Ні! Я ніколи в злости нічого йому не говорила, а щоб руку піднімати на покарання — такого й поготів не було.

— Ти завжди найбільше віддавала перевагу Мету, — м'яко погодилась Мері. — Боюся, ти тяжко за ним сумуватимеш, ненько!

— Сумувати? — відказала місіс Броуді. — Та, звісно, буду. Я чуюся так слабо, ніби… ніби з тим кораблем пішло щось у мене зсередини і ніколи не вернеться. Але я маю надію, що він теж буде за мною сумувати, — очі жінки заблищали, коли вона повела далі: — Ая, хоч він і чоловік дорослий, але в каюті заплакав, як дитина, коли мав з матір'ю прощатися. Це тримає мене на дусі, Мері, і буде тримати, поки не отримаю розраду в його любих, дорогих листах. Ох і чекаю я на них! Мет писав мені лиш один раз — коли у дев'ять років поїхав у гості до кузена Джима на ферму після того, як слабував з легенями. А лист ще й був цікавий — весь про те, як він на коні посидів і як маленького пструга в річці зловив. Я тримаю його в шуфляді аж по цей день. Мушу собі його вголос перечитати. Ая! — підсумувала місіс Броуді із сумовитим задоволенням. — Передивлюся в себе всі шуфляди і переберу всі Метові речі, які маю. Буду мати крихту втіхи, поки не дасться чути.

— Ми сьогодні прибиратимемо його кімнату, ненько? — запитала Мері.

— Ні, Мері… її чіпати не треба. Це кімната Мета, і ми лишимо її так, як є, поки вона йому знов не буде потрібна… якщо колись ще буде, — місіс Броуді задоволено ковтнула чаю. — Дякую, що зробила чай, Мері, він помагає мені прийти до тями. Принаймні у Мета в Індії буде добрий чай, бо де ще шукати чай і спеції, як не там. А холодний напій буде освіжати його у спеку, — додала місіс Броуді. Тоді, трохи помовчавши: — Чому ти й собі не взяла чаю?

— Мені також сьогодні зранку якось сумно, ненько.

— Ти ці остатні кілька днів виглядаєш зовсім неважно. До того ж бліда як крейда.

З усіх своїх дітей місіс Броуді любила Мері найменше, але втративши улюбленця, Метью, зблизилася з нею.

— Не будем нині робити в домі ніякого прибирання, ні ти, ні я; ми обидві заслужили на відпочинок після того, скільки остатнім часом у нас було руху, — повела вона далі. — Я спробую, може, ненадовго відволічуся книжкою, а ти нині вранці зроби покупки, щоб подихати свіжим повітрям. Тобі буде корисно прогулятися, поки сухо і сонячно. Що нам зараз треба?

Вони почали аналізувати нестачу в коморі, а Мері тим часом наперекір своїй зрадливій пам'яті все записувала на клаптику паперу. Потрібно було здійснити покупки в різних крамницях, адже на домашнє господарство виділявся невеликий бюджет, і треба було купувати кожну річ у місці з найдешевшою пропозицією.

— Тепер, коли Мета нема, нам треба припинити замовляти в пекарні печивко Абернеті[30]. Твій батько на нього ніколи й не гляне. Скажи їм, ми більше не будем потребувати того печива, — мовила ненька. — Йой, яка жахлива пустка в домі, як подумати, що мій хлопчик поїхав; то було для мене таке задоволення — годувати його добірною, смачною їжею.

— Масла нам теж стільки не треба буде, ненько! Його Мет також любив, — подала Мері думку, замислено стукаючи олівцем об свої білі передні зуби.

— Нині зранку нам його все одно не треба, — відказала ненька трохи холодніше, — але я хочу, аби ти взяла номер «Добрих думок» за цей тиждень, як підеш до міста. Це якраз те, що Метові треба, буду надсилати йому кожного тижня. Мету стане веселіше, як журнал буде приходити регулярно, настрій йому немало поліпшиться.

Коли вони дослідили і зважили всі потреби домашнього господарства, а також вирахували загальну вартість, Мері надягла свій капелюшок, взяла торбинку з тонкої сіточки й вирушила на покупки. Вона раділа, що вийшла на свіже повітря, бо надворі і тілом, і розумом відчувала себе вільніше, не такою скутою, не так обмеженою вкоріненою узгодженістю свого довколишнього середовища. Окрім того, кожен візит до міста був тепер для Мері веселою й захопливою пригодою, і на кожному повороті й розі вулиці вона робила глибокий очікувальний ковток повітря, насилу підводила очі в надії і страху раптом побачити Деніса. Хоча ще один лист дівчині не приходив — мабуть, на щастя, адже її, безсумнівно, викрили б, — внутрішнє чуття підказувало, що Деніс уже повернувся додому зі свого ділового об'їзду; якщо він справді її кохає, то неодмінно приїде в Левенфорд, щоб розшукати. Від мимовільної туги кроки Мері пришвидшились, а серце у відповідь забилося частіше. Вона збентежено пройшла повз толоку, зауважила, кинувши один боязкий погляд, що від минулотижневих святкувань залишився тільки витоптаний слід, де проходило безліч ніг, бліді квадрати й кола на місцях, де стояли рундуки й намети, а також купи уламків і димного попелу на зачовганій випаленій траві; але від засміченої спустошеності цього видовища Мері не штрикнуло болем, а від'їзд мерехтливих юрмищ не викликав жалю, адже в її серці залишився спогад, не збляклий, не витоптаний і не випалений, який, навпаки, щодня розгорявся яскравіше.

Її бажання побачитися з Денісом подужчало, наповнило її струнку постать розрідженим етером, застелило паволокою очі й додало свіжості щокам, немовби щойно розцвіла дика рожа; сподівання підступили Мері до горла, і вона задихнулась від почуттів, ніби від гіркого смутку.

Уже в місті Мері розтягувала покупки, трохи затримуючись біля вітрин у надії, що її сколихне легкий дотик до руки, обирала якнайдовші маршрути й обходила так багато вулиць, як насмілювалася, сподіваючись натрапити на Деніса. Втім, вона досі його не побачила, і тепер замість ховати очі, Мері почала стурбовано роззиратись довкола, мовби благала Деніса прийти й покласти край її сумному тривожному очікуванню. Список покупок поволі скоротився, і до того часу, як Мері зробила останню покупку, нею заволоділа прихована протилежність її туги, і на гладкій поверхні чола прорізалася маленька зморшка, а кутики рота жалібно опустилися. Деніс її не кохає, і саме тому до неї не приходить! Божевільно було вважати, що він і далі її любитиме, істоту, в якої так мало спільного з його чарівністю й витонченою красою; отож із гіркою розпачливою впевненістю Мері усвідомила, що вони більше ніколи не зустрінуться, і вона буде мов покинута поранена пташка, тріпотітиме крильцями кволо й самотньо.

Тепер Мері більше не могла зволікати з поверненням додому, адже з раптовою зворушливою гідністю відчула, що не можна, аби бачили, як вона вештається вулицями, так наче вона неподобно принижувалася, шукаючи чоловіка, який нею знехтував; отож Мері швидко розвернулася, а торбинка з пакунками повисла на її руці, ніби важкий тягар, коли вона вирушила додому. Тепер Мері обирала тихі вулиці, щоб бути якомога менш помітною, невтішно відчуваючи, що коли Деніс її не хоче, то вона йому й не нав'язуватиметься; отож у пароксизмі сумного самозречення Мері йшла, похнюпивши голову і займаючи на тротуарі щонайбільш незначну кількість місця.

Вона настільки цілковито змирилася з тим, що не побачиться з Денісом, що коли він зненацька вигулькнув перед нею з переходу, що вів від нового вокзалу, здавалося, ніби в нематеріальному повітрі виникла примара. Мері підвела свої потуплені очі, немовби, злякані і сповнені невіри, вони не давали несподіваному спалаху марева проникнути всередину її істоти, наповнити її радістю, що могла би бути несправжньою, просто собі оманливою ілюзією її надій. Та ніяка примара не здатна з таким запалом кидатися вперед, чи усміхатися так чарівливо, або брати її за руку так пристрасно, так міцно, що вона б відчувала пульсування гарячої крові в завзятій, жвавій долоні. То був Деніс. І все ж він не мав права бути таким веселим і захопленим, таким безтурботним і натхненним, у захваті, не позначеному жодним спогадом про їхню розлуку. Хіба він не розуміє, що вона була змушена витерплювати стомливі дні журби, лише хвилину тому була охоплена сумним відчаєм, аж до роздумів про те, що її покинуть?

— Мері, я ніби на небі від того, що бачу тебе знову, а ти ще й виглядаєш, як янгол у вишині! Я повернувся додому тільки вчора пізно ввечері і приїхав, як тільки зміг вирватися. Оце пощастило, що я отак тебе перестрів! — вигукнув Деніс, гаряче дивлячись Мері у вічі.

Вона одразу йому пробачила. Відчай Мері розтанув від тепла Денісової життєрадісності; її смуток згинув, заразившись веселістю його усмішки; натомість їй прийшло несподіване бентежне усвідомлення солодкої інтимності обставин їхньої останньої зустрічі, і дівчину охопила страшенна ніяковість.

Мері спаленіла, побачивши в білий день молодого кавалера, який під покровом зручної темряви так міцно стискав її в обіймах, став першим, хто її цілував, пестливо торкався її незайманого тіла. Чи знав він все те, що вона про нього думала відтоді, про всі ті трепетні спогади минулого й божевільні танцюючі видива майбутнього, що нею оволоділи? Мері не сміла на нього дивитися.

— Я такий щасливий знову тебе бачити, Мері, що хочеться скакати від радості! А ти рада знову бачити мене? — вів далі Деніс.

— Так, — мовила дівчина тихим, ніяковим голосом.

— Я стільки всього не зміг вмістити в листі, стільки всього маю розповісти. Не хотів казати надто багато, бо боявся, що лист перехоплять. Ти його отримала?

— Отримала без пригод, але ти не маєш більше писати, — прошепотіла Мері. — Я боялася б за тебе, якби ти це робив.

Слова Деніса були такі нескромні, що від думки про те, що залишилося несказаним, щоки Мері залило ще палкішим рум'янцем.

— Мені знову довгий час не треба буде тобі писати, — засміявся Деніс значуще. — Я тепер напевне буду бачити тебе дуже часто. Працюватиму в офісі місяць чи два аж до осіннього відрядження; а якщо говорити про бізнес, люба Мері, то ти принесла мені талісманну удачу: цього разу у мене вдвічі більше замовлень. Як і далі так мене надихатимеш, то вмить зробиш багатим. Їй-богу, ти маєш зі мною бачитись, хоча б аби розділити прибутки!

Мері тривожно роззирнулась довкола, уже відчуваючи на собі рій зрадливих очей на цій тихій вулиці, бачачи з Денісової імпульсивності, як слабо він розуміє її становище.

— Денісе, на жаль, я не можу більше чекати. Нас тут можуть побачити.

— Та хіба це злочин — говорити з юнаком… у всякому разі зранку? — відповів Деніс м'яко, значуще. — В цьому напевне нема ніякої ганьби. А як ти краще йшла б, я міг би помандрувати з тобою аж до Джон-о'Ґроутсу! Дозвольте, я трохи понесу ваші пакунки, мем.

Мері похитала головою.

— Люди помічатимуть нас ще більше, ніж досі, — боязко відповіла вона, уже відчуваючи, як місто дивитиметься на неї під час тієї відчайдушної прогулянки.

Деніс поглянув на Мері ніжно, по-захисницьки, а тоді метким оком справа і зліва обдивився вулицю, що в захоплених очах Мері видавалося безстрашним оглядом шукача пригод ворожої землі.

— Мері, люба моя, — весело озвався Деніс за хвилину, — ти ще не знаєш, із ким маєш справу. «Фойл не знає поразок», — таке в мене гасло. Ходімо сюди! — Деніс міцно схопив Мері, вони пройшли вулицею, минувши кілька дверей, а тоді, перш ніж дівчина це усвідомила і змогла хоча б подумати про опір, Деніс затягнув її за кремові двері кафе Бертореллі. Мері зблідла від страху, відчуваючи, що остаточно перейшла межу пристойності, що вже спустилася на дно у своєму розпутстві, і, докірливо дивлячись Денісу в усміхнене обличчя, приголомшено видихнула:

— Денісе, як ти міг?

І все ж, роззираючись по чистому порожньому закладі з рядами столиків із мармуровими стільницями, маленькими мерехтливими дзеркалами і яскравими шпалерами на стінах, даючи вести себе до одного з оббитих плюшем відгороджень, де сидіння достеменно нагадували їй церковну лавку, Мері, на диво, відчула здивування, немовби очікувала побачити брудне кубло, що якраз підходило б для розгнузданих гулянок, що мусять, якщо вже вірити традиції, неодмінно відбуватися в такому місці.

Збентеження Мері стало ще дужчим, коли вона побачила товстого, по-батьківськи ласкавого чоловіка з цілим рядом підборідь, у якому кожне наступне було ще добродушніше за щире попереднє, який усміхнено підійшов до них, вклонився, швидко зробивши нахил тим місцем, де колись була талія, і сказав:

— Добрідень, містере Дойл. Радий, що ви повернулися.

— Доброго ранку, Луїсе!

То це, отже, було страховисько власного персоною.

— Поїздка вдалася, містере Дойл? Гарно поторгували, я надіюся.

— Гарно, старий ти кендюху із салом! Ти мав би вже знати до цього часу, що я зумію продати будь-що. Я можу продати тонну макаронів на вулицях Абердина.

Бертореллі зареготав і сердечно простягнув руки, а від його сміху під круглим, променистим обличчям утворилося ще більше підборідь.

— Це було бі легко, містере Дойл. Макароні добрі, нічім не гірші за кашу; роблят людину велікою, як я.

— Саме так, Луїсе! Ти живе застереження від споживання макаронів. Але облишмо твою фігуру. Як там сімейство?

— Ой, просто прекрасно! Бамбіно скоро буде завбільшкі, як я. Він уже має два підборіддя.

Коли він захитався від сміху, Мері знову приголомшено втупилася у трагічну постать лиходія, який приховував свою ницість за маскою несправжньої веселості й фальшивої, вдаваної людяності. Але її суперечливі думки перервав Деніс, тактовно поцікавившись:

— Чого б ти хотіла, Мері… макалум[31]?

У дівчини було достатньо сміливості, щоб кивнути, адже хоч вона й не відрізнила би макалум від макаруна, визнати своє незнання перед цим архангелом беззаконності їй було не під силу.

— Дуже добре, дуже файно, — погодився Бертореллі, попливши геть.

— Приємний чолов'яга, — мовив Деніс, — ріже правду в очі, а добрий, що таких ще пошукати треба!

— Але ж, — тремтячим голосом озвалася Мері, — про нього таке говорять…

— Пхе! Дітей їсть, ага! Чистої води паскудний фанатизм, люба Мері. Нам колись треба буде спрогресувати в цьому питанні, щоб не застрягнути в темних віках. Хоч він італієць, але все ж людина. Приїхав звідкись з-під Пізи, де ота відома вежа, яка похилилася, але не падає. Колись поїдемо й подивимось на неї… а ще на Париж і Рим, — додав Деніс між іншим.

Мері шанобливо подивилася на парубка, що називав іноземців на ім'я і жонглював столицями Європи не хвалькувато, як бідолашний Мет, а з холодною, спокійною впевненістю, тож дівчина подумала, що життя, мабуть, захопливе з таким чоловіком — настільки люблячим, але й дуже сильним, надзвичайно ніжним, і все ж таким безстрашним. Мері відчула, що ось-ось почне його боготворити.

Тепер вона їла свій макалум, смачнючу суміш морозива й малинового соку, яка у своєму майстерному поєднанні легкої кислинки фрукта з холодною м'якою солодкістю морозива танула на язику, даруючи несподівану вишукану насолоду. Деніс ніжно притиснув свою ступню до її ступні під столом, а погляд його з веселим задоволенням стежив за її невинного втіхою.

Чому, запитувала себе Мері, вона завжди так чудово проводить час із Денісом? Чому він у своїй доброті, щедрості й терпимості видається настільки не схожим на будь-кого з тих, кого вона знає? Чому його вигнуті кутиками вгору вуста, відблиски на волоссі і з гідністю піднята голова змушують її серце перевертатися в грудях від щастя?

— Тобі подобається? — запитав він.

— Тут справді гарно, — визнала Мері покірним шепотом.

— Так, цілком, — погодився Деніс. — Я б тебе сюди інакше не привів. Але всюди гарно, якщо ми разом. В цьому й секрет, Мері!

Дівчина відповіла Денісу іскристим поглядом, її істота ввібрала сміливу енергійність, що била з нього ключем, і вперше з моменту зустрічі вона засміялася — невимушено, радісно, не криючись.

— Отак ліпше, — підохотив її Деніс. — Я вже почав було хвилюватись за тебе, — він імпульсивно перехилився через стіл, узяв у свою руку тендітні, маленькі дівочі пальці.

— Ти знаєш, люба Мері, я страшенно хочу, щоб ти була щаслива. Коли я вперше тебе побачив, то закохався у твою вроду… та то була сумна врода. Ти дивилась на мене так, ніби боялася усміхнутись, ніби хтось вичавив із тебе весь сміх. Я думав про тебе, люба, з часу того чудового вечора вдвох. Я кохаю тебе і сподіваюся, що ти кохаєш мене, бо відчуваю, що ми просто створені одне для одного. Я б не зміг більше жити без тебе, я хочу бути з тобою, дивитися, як тане твій смуток і як ти смієшся з будь-якого дурного, безглуздого жарту, який я тобі розповім. Дозволь мені відкрито до тебе залицятися.

Мері мовчала, незмірно зворушена словами Деніса; тоді нарешті озвалася.

— Як би я хотіла, щоб ми могли бути разом, — журно промовила вона. — Я… я так сумувала за тобою, Денісе. Але ти не знаєш мого батька. Він жахливий. Є дещо, пов'язане з ним, чого ти не розумієш. Я його боюся, а він… заборонив мені з тобою спілкуватися.

Деніс примружив очі.

— На його думку, я тебе не гідний?

Мері стиснула кулачок, мимовільно, міцно, наче Деніс зробив їй боляче.

— Ох, не кажи таке, любий Денісе. Ти чудовий, і я кохаю тебе, я б померла за тебе; але мій батько — найбільш деспотична людина, яку можна уявити. О, а ще найгоноровіша!

— Звідки таке ставлення? Він щось має проти мене? Мені нічого приховувати, Мері. Чому ти кажеш, що він гоноровий?

Якусь мить Мері не відповідала. Тоді повільно промовила:

— Я не знаю! Коли була малою, я ніколи про це не думала, батько був для мене наче бог, великий, сильний, кожне його слово було немов наказ. Старшаючи, я ніби відчувала, що є якась таємниця, щось, що відрізняє його від звичайних людей, через що він пробує прогнути нас під себе, і тепер я майже боюся, що він думає… — Мері замовкнула і схвильовано підвела очі на Деніса.

— Що? — нетерпляче спитав Деніс.

— Ох, я не впевнена, я ледве можу це висловити, — Мері зніяковіло почервоніла, коли, затинаючись, повела далі: — Здається, він думає, що ми маємо якийсь сімейний зв'язок із Вінтонами.

— З Вінтонами! — з недовірою вигукнув Деніс. — Із самим графом! Звідки він взагалі це взяв?

Мері сумно, жалібно похитала головою.

— Я не знаю. Він ніколи не дозволяє собі про це говорити, але я впевнена, десь на задвірках свідомості в нього постійно є ця думка. Розумієш, прізвище сім'ї Вінтон — Броуді… але це все просто смішно.

— Смішно! — повторив Деніс. — Це справді звучить смішно! І що він сподівається з того мати?

— Нічого! — гірко вигукнула Мері. — Лише поживу для свого гонору. Іноді він робить наше життя жалюгідним. Він змушує, приневолює нас жити не так, як інші. Ми відокремлені в цьому своєму будинку, який він сам збудував і який, як і він, гнітить нас усіх, — висловивши свої страхи, Мері втратила самовладання і врешті скрикнула: — Ох, Денісе, я знаю, що не годиться так говорити про власного батька, але я його боюся! Він ніколи… ніколи б не дозволив нам заручитися.

Деніс зціпив зуби.

— Я зустрінуся з ним особисто. Я переконаю його, хай він і проти, і змушу дозволити нам бачитися. Я його не боюся. Я не боюся жодної людини на землі.

Мері в паніці зірвалася на ноги.

— Ні! Ні, Денісе! Не роби цього. Він обох нас жахливо покарає.

Образ батька, який зі своєю страшною, грубою силою нівечить красу цього молодого гладіатора, Мері нажахав.

— Пообіцяй, що не підеш! — скрикнула вона.

— Але ми мусимо бачитись, Мері. Я не можу тебе покинути.

— Ми могли б бачитись час від часу, — сказала Мері.

— Це шлях у нікуди, люба; ми мусимо мати чітку домовленість, що ми заручені. Ти знаєш, я хочу з тобою одружитися, — Деніс пильно подивився на Мері; знаючи, наскільки дівчина необізнана, він боявся казати більше. Натомість Деніс узяв Мері за руку, м'яко поцілував долоню і притулив до неї свою щоку.

— Ми швидко зустрінемося знову? — перескочив він на інше. — Я знову хотів би опинитися з тобою під світлом місяця і бачити, як воно сяє у твоїх очах, як місячні промені танцюють у твоєму волоссі.

Деніс підвів голову і ніжно подивився на руку Мері, яку й досі тримав у своїй.

— Твої руки мов підсніжники, Мері, такі м'які, білі й обм'яклі. Для мого гарячого обличчя вони холодні, як сам сніг. Я люблю їх, і я люблю тебе.

Деніса охопило пристрасне бажання мати Мері завжди поруч. Якщо потрібно, він боротиметься; він буде сильнішим за обставини, що їх розділяють, сильнішим за саму долю; зміненим голосом Деніс твердо сказав:

— Ти ж підеш за мене, навіть якщо нам треба буде зачекати, правда, Мері?

Поки Деніс, сидячи на крикливо-яскравому тлі порожнього кафе, мовчав, злегка торкаючись рукою її руки, чекаючи на відповідь, в його очах Мері побачила, як його споріднена душа тягнеться до неї, в його запитанні — лише прохання, щоб вона завжди була з ним щаслива, і, миттю забувши складнощі, небезпеку й абсолютну неможливість це виконати, нічого не знаючи про шлюб, а тільки кохаючи Деніса, забуваючи свій страх у його силі й повністю в нім розчиняючись, Мері відповіла, втопивши погляд у Денісових очах:

— Так.

Він не поворухнувся, не кинувся на коліно в пориві урочисто висловити свою вдячність, та в цій непорушності через торкання їхніх рук з його тіла в її ринув потік невимовної любові й пристрасті, і в очах Деніса назрів погляд, сповнений такою ніжністю й відданістю, що, зустрівшись із її очима, розлився довкола сяйнистою аркою.

— Ти не пошкодуєш, люба, — прошепотів Деніс, нахиляючись через стіл і ніжно цілуючи дівочі вуста. — Я зроблю все можливе, щоб ти була щасливою, Мері! Я був егоїстом, але тепер на першому місці завжди будеш ти. Задля тебе я наполегливо працюватиму. Я швидко пробиваю собі шлях, а буду ще швидше. У мене зараз уже є дещо в банку, і незабаром, якщо зачекаєш, Мері, ми просто втечемо й одружимося.

Дівчину засліпила дивовижна простота цього рішення, і, думаючи про те, як легко їм вдасться втекти, несподівано, потайки, щоб не знав її батько, щоб цілковито від нього звільнитися, Мері міцно склала докупи долоні й прошепотіла:

— Ох, Денісе, і ми змогли б? Я ніколи про це не думала!

— Ми можемо і зробимо це, люба Мері. Я наполегливо працюватиму, щоб це вдалося швидко. Пам'ятай моє гасло, воно стане нашим сімейним гербом. Забудь про Вінтонів! А тепер досить розмов і турбот для твоєї маленької голівоньки. Залиш усе мені і пам'ятай тільки, що я постійно думаю про тебе і борюся заради тебе. З тим, як зустрічатися, можливо, треба поберегтися, але, звісно, час від часу я зможу з тобою бачитись, навіть якщо лише здалека милуватимуся твоєю витонченою маленькою постаттю.

— Мені треба буде іноді з тобою бачитись; без цього буде надто важко, — прошепотіла Мері і простодушно додала: — Щовівторка я ходжу до бібліотеки, щоб взяти неньці іншу книжку, а часом і собі.

— Я це вже й сам з'ясував, пустунко! — усміхнувся Деніс. — До того як впораюся, я, безперечно, вже знатиму все про смаки твоєї матері в літературі. Та й чи хіба я не знаю бібліотеку? Я буду там, можеш бути певна. Але чи могла б ти дати мені світлину з моєю рідною, любою Мері, щоб мені якось триматися на плаву поміж зустрічами?

Мері трохи похнюпила голову і, свідома власної неповноцінності й химерності свого виховання, відповіла:

— У мене немає світлини. Батько таке не схвалює.

— Ого, та твої батьки зовсім відстали від життя, моя дівчинко. Треба їх нагнати. Прикро думати, що тебе ніколи не фотографували; але не хвилюйся, ми зробимо світлину з твоїм чарівним личеньком, коли поберемося. А що ти скажеш про це? — поцікавився Деніс, витягнувши нечітку сепію з бравим парубком, який стояв, сповнений життєрадісної стійкості навпереміш із неподобною веселістю, серед чогось, що нагадувало скупчення мініатюрних надгробків.

— Деніс Фойл на Дорозі гігантів[32] минулого року, — пояснив він. — Одна стара жінка, яка продає там мушлі, оті, знаєш, великі, закручені, в яких, якщо прикласти до вуха, чутно море, того дня мені поворожила. Вона сказала, що мені дуже-дуже пощастить, певно, знала, що я зустріну тебе.

— Я можу взяти собі цю світлину, Денісе? — сором'язливо запитала Мері. — Гадаю, вона чудова.

— Це для тебе і тільки для тебе, за умови, що ти носитимеш її біля серця.

— Я мушу носити її там, де її нікому не буде видно, — невинно відповіла Мері.

— Таке мені підійде, — відказав Деніс і піддражнювально усміхнувся, коли на соромливому личку Мері раптово відбилося розуміння і спалахнув рум'янець. Але парубок одразу благородно виправився:

— Не звертай на мене уваги, Мері. Як кажуть ірландці, я завжди щось ляпну своїм довгим язиком.

Вони обоє засміялися, але, розчиняючись у веселості, відчуваючи, що змогла б слухати Денісові баляндраси довіку, Мері зрозуміла, що це неспроста, і її сповнило любов'ю від Денісових спроб підтримати її на дусі перед розлукою. Денісова мужність зробила Мері дерзновенною, його відкрите і водночас відчайдушно сміливе ставлення до життя збадьорило дівчину, як чистий холодний вітер розворушує в'язня після довгого скніння в затхлій камері. Охоплена цими почуттями, вона мимоволі щиро промовила:

— З тобою, Денісе, я стаю радісною і вільною. Коли я з тобою, я можу дихати. Я не знала, що таке кохання, поки тебе не зустріла. Я ніколи про це не думала, не розуміла цього, але зараз я знаю, що для мене назавжди кохати — це бути з тобою, дихати в унісон…

Мері зненацька замовкнула, охоплена збентеженням через свою сміливість так говорити до Деніса. Їй блиснув слабкий спогад про її попереднє життя, життя окремо від нього, і коли погляд упав на купку пакунків побіля неї, дівчина згадала про неньку, якій стане цікаво, де ж це вона поділася; Мері подумала про своє вже й так жахливе спізнення, про необхідність бути розважливою та обачною, і, раптом схопившись із місця, вона з коротким зітханням промовила:

— Тепер мені справді треба йти, Денісе.

Денісу раптом поважчало на серці від неминучості відходу в словах Мері, та він не благав її залишитись, а підвівся і відразу, як чоловік, промовив:

— Я не хочу, щоб ти йшла, люба, і знаю, що й ти не хочеш іти, але тепер наше майбутнє більш ясне. Нам лише треба кохати одне одного і чекати.

Вони й досі були самі. Бертореллі безповоротно зникнув, і хоч яким страховиськом він міг бути, а тут все-таки виявив людяність і тактовне розуміння їхньої ситуації, що могло б стати, хай і зовсім незначним, аргументом проти звірств, які йому приписують. Мері і Деніс коротко поцілувались, її вуста ковзнули його губами, мов доторк метеликових крилець. У дверях вони востаннє обмінялись поглядами, мовчки висловлюючи все своє приховане взаєморозуміння, впевненість і любов, передаючи їх одне одному, немов священний талісман, а тоді Мері розвернулась і пішла.

Торбинка тепер була легка мов пір'їна, швидкі кроки елегантно лягали в ритм із витанцьовуванням серця, голова літала в хмарах, кучері вільно й радісно маяли за плечима, і Мері була вдома, ще перш ніж почав вщухати вир екстатичних думок. Коли дівчина влетіла на кухню, місіс Броуді запитально подивилася на неї з-за свого нахиленого носа.

— Ти де, дівчино, так затрималася? Щось багато часу тобі зайняли такі малі покупки. Зустріла когось знайомого? Хтось запитував про Мета?

Мері мало не розсміялася перед ненькою. Якусь шалену мить вона обмірковувала, яке враження справило б на матір, якби вона розповіла, як щойно їла божественно смачні ласощі, подані жорстоким поганцем, що мучить дітей макаронами, у забороненій оселі зла в товаристві парубка, який, по суті, запропонував медовий місяць у Парижі. Добре, що Мері стрималась, бо якби вона у своєму піднесенні піддалася на це безумство, місіс Броуді, якщо б не засумнівалася в здоровому глузді дочки, то, без сумніву, одразу б зомліла.

— У всякому разі повітря, мабуть, пішло тобі на користь, — знову заговорила ненька дещо підозріливо. — Ти добряче зарум'янилася.

Якою б вона не була легковірною, материнський інстинкт поставив під сумнів таку негайну ефективність зазвичай безсилого левенфордського повітря.

— Так! Тепер я почуваюся значно краще, — чесно відповіла Мері; губи її не сіпалися, а очі не виблискували.

— Коли тебе не було, бабця говорила щось, ніби бачила, як ти читаєш якийсь лист, — місіс Броуді наполегливо намацувала свою невиразну думку. — Я маю сподівання, ти не замислила ніякої витівки, яку б не схвалив твій батько. Ти з ним не заїдайся, Мері. Ті, котрі пробували, завше шкодували. Кінчається то тільки в один спосіб! — ненька зітхнула, згадуючи про щось, і додала: — Врешті-решт він дізнається і на тебе накинеться, ая, і буде жахливий, жахливий кінець.

Знизавши плечима, Мері скинула із себе накидку. Впродовж останньої години їх тендітна постать повернула собі владну молодечу енергійність. Мері стояла прямо, сповнена несамовитої впевненої радості.

— Ненько, — весело промовила вона, — не хвилюйся за мене. Тепер моє гасло — «Мері не знає поразок!».

Місіс Броуді сумно похитала своєю жалюгідно понуреною головою і, сповнена неясним, невідь-звідки виниклим поганим передчуттям, підняла покупки; ще зажуреніше похиливши голову, жінка, немов живе передвістя біди й поганих новин, повільно вийшла з кімнати.

Розділ шостий

— Нессі! Мері! — у великій прислуговувальній нестямі вереснула місіс Броуді, метаючись довкола й допомагаючи Броуді одягнутися. — Ходіть надягніть батькові гетри.

То був ранок суботи двадцять першого серпня, один зі святкових днів у календарі Джеймса Броуді. Він сидів у костюмі у велику чорно-білу клітинку зі штанами-нікербокерами[33] і з обличчям, схожим на кругле червоне сонце, намагався влізти у свої гетри, які востаннє вбиралися того самого дня рік тому, і тоді, хоч зараз він і вирішив забути цей факт, Броуді одягав їх з такими самим труднощами.

— Що це за дурна витівка — ховати гетри вогкими? — визвірився він на дружину. — Вони теперка на мені не сходяться. Холера, в цім домі хоч десь може бути порядок? Гетри вскочилися.

Коли щось ішло не так, відповідальність неминуче лягала на маленькі плечі місіс Броуді.

— Нічого не мож' лишити без нагляду, бо якась безмозка істота візьме і спаскудить. Як мені йти на виставку без гетрів? А наступного разу не вдягати комір і краватку, чи що?

— Але ж, батьку, — смиренно відповіла місіс Броуді, — думаю, цього року тобі потрібні трошечки більші черевики. Ця нова пара, яку я сама тобі замовляла, була трохи ширша, ніж інші.

— Дурниці! — буркнув Броуді. — Що далі? Скажеш, що в мене ноги виросли?

На цьому в кімнату, немов мале лоша, вбігла Нессі, а за нею вже повільніше увійшла Мері.

— Хутко, дівчата, — квапила ненька, — защепніть батькові гамаші. І швидше, бо він запізнюється!

Молоді служниці опустилися на коліна, зі спритністю й дужістю беручись своїми проворними пальчиками за завдання, що перед собою бачили, а Броуді тим часом відкинувся назад, ледь стримуючи гнів, метаючи злісні погляди на вибачливу постать своєї дружини. Для місіс Броуді ця катастрофа була ще прикрішою тому, що саме в цей день цілком небезпідставно можна було розраховувати, що її чоловік матиме хороший настрій, і думка про те, що вона зіпсувала собі рідкісну можливість провести день без люті, що розбудила сплячий вулкан, була в той момент для неї принизливішою, ніж справжні образи.

То був день левенфордської виставки рогатої худоби, визначна сільськогосподарська подія, де збиралися найпородистіші всієї країни — як худоба, так і люди. Броуді любив виставку і перетворив її відвідини на незмінну щорічну традицію. Йому подобалися вгодовані корови з набухлим вим'ям, м'язисті клайдсдейлські огирі[34]; низькорослі коні, що ступали, високо піднімаючи ноги, у вивідному кругу; товстобокі, відгодовані на забій свині і вівці з товстою щільною шерстю, і він пишався своїм вмінням оцінити тварин.

— Я, капелюшник! — немовби казав Броуді, стоячи біля знавців, тримаючи в одній руці свою знамениту ясеневу тростину, а другу глибоко засунувши в передню кишеню. — Я краще годжуся на цю роботу, ніж вони.

Він був у своїй стихії, в авангарді суддівства, визначний з-поміж найкращих. Далі, неспішно гуляючи довкола наметів з добряче зсунутим назад капелюхом, Броуді відрізав своїм складаним ножем скибку то з одного, то з іншого сиру, критично їх куштуючи; смакував різні масла, вершки, сироватку; безсоромно піддражнював найпишніших доярок, що стояли за своєю виставковою продукцією.

Та частина душі Броуді, що була глибоко прив'язана до землі, в такі дні розкошувала. Від материної родини, Ламсденів, які впродовж цілих поколінь займалися сільським господарством у маєтку барона Вінтона, він успадкував оту глибоко вкорінену любов до землі, її плодів і тварин. Його тіло прагнуло важкої фізичної праці на фермі, адже в юності Броуді водив свій запряг через суглинки Вінтону, а ще спізнав захопливе відчуття приклада рушниці на своїй щоці. Від свого батька, Джеймса Броуді, цього озлобленого, понурого, невблаганного чоловіка, в якого він був єдиною дитиною, Броуді перейняв пиху, яку підживлювало бажання володіти землею. Лише перипетії після смерті зубожілого батька, який убився, впавши з коня, привели його в огидну торгівлю.

Однак була й інша, вагоміша причина, щоб відвідувати виставку, а саме прагнення спілкуватися на рівних зі знаттю графства і міста. Броуді поводився не услужливо, а радше з певною зарозумілістю, втім, кивок чи слова привітання або кілька хвилин розмови зі знаменитістю зі статусом чи досягненнями потай його тішили й п'янили якоюсь аномальною насолодою.

— Я зробила, батьку. Я закінчила перша! — тріумфально вигукнула Нессі. Їй вдалося защепнути своїми маленькими пальчиками одну з непокірних гамаш.

— Швидше, Мері, — просила місіс Броуді. — Ти така маруда. Батько не може чекати цілий день.

— Най не спішить, — в'їдливо сказав Броуді. — Куди спішити, коли вже й так запізнююся. Може, ви взагалі хочете, щоб я тут на цілий день з вами залишився.

— Нессі завжди все робить швидше за неї, — зітхнула ненька.

— Усе, — нарешті озвалася Мері, підводячись; пальці її затерпли.

Батько зміряв дівчину критичним поглядом.

— Знаєш, що з тобою не так? Ти робишся лінивою, дочко моя. Боже мій, отак на тебе подивитися, то тебе розперло на пів будинку. Тобі треба їсти менше і більше працювати.

Ненька випровадила дівчат із кімнати, а Броуді тим часом підвівся, розглядаючи себе в дзеркалі, і в міру того, як його відображення позирало на нього у відповідь зі щораз більшим схваленням, його самовдоволеність врешті повернулася. Шорсткі нікербокери ідеально підкреслювали товсті м'язисті ноги Броуді, його литки благородно напинали доморобні вовнисті панчохи; плечі були широкі й прямі, як у борця; на тілі не було ані унції жиру; шкіра була бездоганна, наче в дитини. То була досконала постать сільського джентльмена, і коли ефектність відображення ще сильніше змусила його усвідомити те, що він і так знав, Броуді із задоволеною пихою покрутив вуса й погладив підборіддя.

Цієї миті двері його кімнати повільно відчинилися, і з-за одвірка вкрадливо визирнула бабця Броуді, щоб з'ясувати, як у сина настрій, перш ніж заговорити.

— Можна я на тебе подивлюся перед тим, як ти підеш, Джеймсе? — улесливо сказала вона після обережної мовчанки. Дедалі гірша чутливість старої в цей день породила емоцію, близьку до радісного хвилювання, підкріплену забутими спогадами юності, що безладно на неї набігали.

— Ти виглядаєш дуже файно. У тебе прекрасна статура, — сказала вона синові. — Боже, але я би хтіла піти з тобою.

— Ти вже занадто облізла, щоб комусь тебе показувати, мамо, — глумливо промовив Броуді, — але тобі можна дати відзнаку за міцність.

Поганий слух не дав старій до кінця почути, а далекі думки — зрозуміти усю суть сказаного.

— Ая, я вже троха застара, аби йти, — забідкалась бабця Броуді, — але були часи, що я б там серед перших і доїла, і виставляла, а після того і джиґу танцювала, а тоді фіґлі-міґлі справляла в довгій дорозі додому через холодну ніч. То все вертається мені в пам'яти, — вицвілі очі старої заблищали. — Які в нас там були файні скони і банноки[35], але я тоді зовсім не звертала на них уваги, — зітхнула вона з жалем за втраченими можливостями.

— Фу, стара, у тебе в голові що, тільки одна їжа? Як тебе послухати, то можна подумати, що ти тут з голоду вмираєш, — насварив її Броуді.

— Ні-ні! Джеймсе, я дуже вдячна тобі за все, що ти мені даєш, а даєш багато. Але, може, якби ти побачив нині гарний маленький кусничок чеддеру, не дуже дорогий — в кінці дня багато чого можна вигідно вторгувати — можливо, ти би мені взяв, — піддобрюючись, пожадливо подивилася на сина жінка.

Броуді гучно розреготався.

— Боже, ти, стара, зведеш мене в могилу! Шлунок тобі пан. Я сьогодні маю бачитися із сером Джоном Латтою. Ти хочеш, аби я носився з торбами й пакунками, як його зустріну?! — крикнув до матері Броуді, з шумом виходячи з кімнати.

Жінка поспішила до вікна своєї кімнати, щоб побачити, як її син бундючно вийде з будинку. Там вона просидить впродовж більшої частини дня, напружуючи зір, щоб роздивитися усіх тварин, які проходитимуть повз; милуючись кольоровими відзнаками: червоними за перше місце, синіми — за друге, зеленими — за третє і нейтральними жовтими, що означають усього-на-всього «високу оцінку»; насолоджуючись тиснявою і метушнею селян, намагаючись — завжди безуспішно — вихопити поглядом у юрбі, що минала будинок, якесь старе знайоме обличчя. Окрім того, завжди був шанс (ця думка її ніколи не покидала, сама її малоймовірність дражливо збуджувала уяву), що син принесе їй якийсь маленький подаруночок. У всякому разі вона про це попросила і більше нічого не могла зробити, самовдоволено поміркувала собі бабця Броуді, нетерпляче вмощуючись у кріслі, щоб розпочати свою приємну варту.

Внизу, виходячи, Броуді повернувся до Мері:

— Ти краще сходи в комерційний заклад і нагадай тому телепню Перрі, що мене цілий день не буде, — у домі Броуді крамницю називали лише словосполученням «комерційний заклад»; попереднє слово, як вважалося, не передавало ваги, було навіть принизливим. — Він може не пам'ятати, що в нього нині нема вихідного. Той би й голову міг забути. І всю дорогу біжи, моя дівусю, трохи жиру позбудешся.

До неньки Броуді сказав:

— Вдома буду тоді, коли знов мене побачиш!

Такими були його слова в тих рідкісних випадках, коли він вирішував попрощатися з дружиною, та насправді то був показник незвичної великодушності, і ненька прийняла його з належною вдячністю.

— Маю надію, ти славно проведеш час, Джеймсе, — обережно промовила жінка, підлаштовуючи свою відповідь до чоловікового настрою й того, наскільки пам'ятна подія. Тільки в таких нечастих, незвичайних випадках місіс Броуді насмілювалася назвати чоловіка даним йому у хрещенні ім'ям, тож коли вони ставалися, жінка зважувалася використати ім'я у своїй відповіді з відчуттям, що це підтверджує, наскільки мала, неістотна її роль у його очах.

Місіс Броуді не насмілювалась думати про те, наскільки їй самій може бути цікаво відвідати виставку; вважалося, що для неї достатнє задоволення — милуватися, як гарно збудована постать її чоловіка сама-одна рушає в якусь зі своїх розважальних вилазок, а безглузда думка супроводжувати його ніколи їй до голови не приходила. У неї не було одягу, вона потрібна була вдома, її сил не вистачало, щоб витримати тяготи дня на свіжому повітрі — будь-якої з цих чи ще дюжини інших причин було, за її боязкою логікою, достатньо, щоб завадити їй піти.

— Маю надію, погода його не підведе, — прошепотіла місіс Броуді, дуже задоволено повернувшись мити посуд зі сніданку, поки Нессі з вікна вітальні махала на прощання батькові в спину.

Коли за господарем дому зачинилися двері, Мері повільно піднялася до своєї кімнати, сіла на краю ліжка й виглянула у вікно. У чистій ясності ранку вона не бачила трьох високих беріз, їхніх гладеньких стовбурів, що сяяли глянцевим блиском, прямі, немов сріблисті щогли; вона не чула шурхотливого шепоту листя, що миготіло, то темне, то світле, обертаючись на слабкому вітерці. Заглиблена в себе, Мері сиділа й думала про ті слова, які сказав їй батько, стривожено, засмучено прокручувала їх у голові.

— Мері, тебе розперло, як той будинок, — глумливо сказав він, маючи на увазі, як Мері цілком усвідомила, що вона росте, поправляється, як і годиться для її віку і швидкого розвитку. Втім, оте єдине висловлювання, що, наче раптовий промінь світла, ввірвалося, а тоді зникло в пітьмі її незнання, зненацька збурило в ній глибокий неспокій.

Мати Мері, що, ніби страус, схвильовано ховала голову, коли на домашньому горизонті з'являвся найменший натяк на цю тему, не просвітила доньку навіть у найелементарніших аспектах сексу і на будь-яке пряме, відверте запитання, яке та могла поставити їй з цього приводу, ненька з жахом відповідала:

— Ану ціхо, Мері! Негоже про це говорити. Хороші дівчата про таке не думають. Про таке встидно питати.

Мері так мало була знайома з іншими дівчатами, що ніколи не отримувала інформацію з цього питання з несерйозних, смішливих зауваг, які час від часу дозволяли собі навіть найманірніші, найневинніші незайманки міста. Безладні уривки таких розмов, які можна було випадково підслухати, дівчина не розуміла або відкидала з природної витонченості сприйняття і жила з несвідомою наївністю, можливо, піддаючи сумніву — якщо вона колись про це думала — байку про те, що немовлята з'являються завдяки лелеці, однак анічогісінько не знала про найелементарніші реалії дітонародження.

Навіть зараз те, що звичне функціонування її тіла було порушене впродовж трьох місяців, не збурило чисту водойму її непорочної душі, та сьогодні вранці грубе батькове зауваження, викривлене якоюсь прихованою звивиною її мозку до іншого значення, спотворене до іншого трактування, вразило її з нищівною жорстокістю.

Невже тепер вона інша? Мері схвильовано провела долонями по тілу й кінцівках. Це було її тіло, її власне тіло, яке повністю їй належало; як воно могло змінитися? У паніці Мері скочила на ноги, замкнула двері спальні на замок, зірвала із себе кашеміровий ліф і спідницю, нижню спідницю, обтислу комбінацію, повністю роздяглася, і врешті вона стояла, спантеличена, у цнотливій наготі, збентежено торкаючись свого тіла руками. Досі вона досліджувала його винятково із швидкоплинної цікавості. Мері нетямуще вдивлялася у свою кремово-білу шкіру, підіймала руки над головою, витягуючи своє гнучке, красиве тіло у пругкій, бездоганній принадності. Невідповідні розміри маленького дзеркала на її столі не показували жодної вади чи недосконалості, щоб підтвердити чи заспокоїти її невиразні побоювання, і, хоч Мері і так і сяк крутила головою, її сполохані очі не могли виявити ніякого ганебного спотворення, що волало б про внутрішню огидність. Вона не могла сказати, чи змінилася, чи стали її груди повнішими, її ніжно-рожеві соски — менш витонченими, м'який вигин її вуст — глибшим.

Дівчину охопили сповнені страху вагання. Три місяці тому, коли Мері лежала в обіймах Деніса у стані підсвідомої капітуляції, вона сліпо керувалася інстинктами та із заплющеними очима цілковито віддавалася могутнім потокам, що проходили крізь її істоту. Ані здоровий глузд, якщо б вона забажала, ані знання, якби вони в неї були, не стали на заваді; фактично, переживаючи несамовиті відчуття нестерпно солодкого болю і невимовно п'янкої насолоди, вона перебувала так далеко поза своєю істотою, що зовсім не знала, що насправді відбувається. Тоді почуття затьмарили здатність мислити, проте зараз у голові Мері маячіли думки, що ж то за незрозуміла реакція була викликана силою їхніх обіймів, чи, можливо, це їхні вуста, якось дивно поєднавшись, безповоротно змінили її в якийсь складний, незбагненний спосіб.

Мері відчула себе безсилою, сповненою збентеженої нерішучості, відчула, що мусить негайно розвіяти це раптове внутрішнє занепокоєння, але не знала, як їй це зробити. Похмуро одягаючи назад одяг, що лежав розкиданий довкола її ніг, Мері одразу відкинула думку звернутися до матері, чудово знаючи, що боязку неньчину душу підкине від жаху лише від згадки цієї теми. Мимоволі дівчина звернулася думками до Деніса, своєї незмінної розради, але вмить згадала — і це лише посилило тривогу — що не бачитиметься з ним принаймні тиждень, а далі подумала, що наступного разу зможе зустрітися з ним тільки на мить. З часу тієї чудової розмови з Денісом у кафе Бертореллі їхні зустрічі були короткі (хоч і надзвичайно приємні) і, як домовлено, з усіма застережними заходами, і хоч можливість бодай оком глянути на Деніса, яку вона в результаті отримала, була єдиним щастям у її житті, зараз Мері чітко відчула, що під час такого поспішного обміну підбадьореннями й любов'ю вона ніколи не набереться сміливості навіть завуальовано спитати в Деніса поради; на саму думку про це її заливав соромливий рум'янець.

Мері знову була одягнена і, відімкнувши двері, спустилася вниз, де ненька, завершивши, як вона казала, надавати хаті людського вигляду, з насолодою влаштувалася спокійно почитати свою книжку. У тих книжках немає таких проблем, як у неї, сумно поміркувала Мері, в обітницях, поцілованих кінчиках пальців, приємних розмовах, щасливих кінцях — жодного натяку на роз'яснення її складної ситуації.

— Я піду в комерційний заклад із батьковим повідомленням. Він мене зранку попросив, — промовила дівчина після хвилинного вагання, звертаючись до материної схиленої зосередженої постаті.

Місіс Броуді, яка сиділа у вітальні сассекського маєтку в оточенні обраного нею самою товариства і вела серйозну розмову з парафіяльним священником євангелістів, не відповіла, навіть не почула доччиного голосу. Заглибившись у книжку, вона була, як висловився її чоловік, її рабинею.

— Та макулатура повністю зробила з тебе свою рабу, — насмішкувато сказав Броуді дружині, коли та якось не відповіла на його запитання. — Присмокталася до своєї книжки, як пияк до фляшки. Ти би не відірвалась, навіть якби довкола горів будинок.

Спостерігши відтак затуманеним поглядом, що турбувати матір немає сенсу, що за теперішніх умов вона не зможе видобути з неї зв'язних, не те що заспокійливих слів, Мері мовчки і непомічено пішла виконувати своє доручення.

Дорогою до міста дівчина була заглиблена у свої сумні, сповнені запитань думки, ішла мляво, похиливши голову, повільним кроком; так хоч у такий спосіб її похід затягнувся, Мері досягла свого пункту призначення, ще перш ніж їй зблиснуло розв'язання її загадки.

У крамниці був лише Пітер Перрі, енергійний, надутий, набундючений, розкошував від особистісної відповідальності; він привітав Мері, нервово посипавши словами, його лице проясніло від задоволення, а білі щоки збліднули ще більше від радісного шоку, що він її бачить.

— Це така несподівана приємність, міс Мері. Нечасто ми маємо змогу побачити вас тут, у комерційному закладі! Оце так! Величезна приємність! Величезна приємність! — схвильовано повторював Перрі, потираючи свої худі, прозорі, стоншені до кінчиків пальці швидкими шурхотливими рухами; тоді він замовкнув, зовсім розгубившись. Правду кажучи, удар обставин, завдяки якому Мері опинилась у крамниці саме в той день, коли, зважаючи на відсутність її батька, Перрі можна було з нею порозмовляти, вибив його з рівноваги, і в цьому збентеженні пішли за вітром ті захопливі бесіди, які молодик так часто подумки вів із гуртом царствених юних леді з найвищого товариства і які розглядав наче щось на зразок репетиції перед таким випадком, як оце зараз настав. Перрі мовчав, та сама людина, яка прагнула цього слушного моменту, кажучи: «Якщо парубку колись випаде можливість, він справить щонайгарніше враження на міс Мері»; він проковтнув язика, та сама людина, яка в підсобці крізь пару з елегантною презирливою легкістю зверталася до прасувальної дошки. Його охопило безмовне заціпеніння, людину, яка недільними ранками в романтичні миті відпочинку в ліжку, невідривно дивлячись, мов на корону, на латунну кульку на бильці ліжка, причаровувала своєю вишуканою мовою якусь герцогиню. Перрі відчув, як його тіло слабне, шкіру волого пощипує, з пор сочиться липкий піт; він остаточно впав у паніку і, відпустивши віжки своєї професійної офіційності, бовкнув:

— Прошу сідати, мадам, чим я можу вам сьогодні допомогти?

Перрі був нажаханий, і вся кров з його вен болісно вдарила в голову, а відтак образ Мері проплив у молодика перед очима в серпанку збентеження. Перрі не почервонів — це для нього було неможливо, — але голова пішла обертом; втім, на його зачудування й полегшення Мері не виказала ані обурення, ані здивування. Правду кажучи, думки її досі були далекі й сумні, дівчина ще не зовсім отямилася від маршу похмурих фантазій, не почула Перрі, і замість висловити подив вона з певною вдячністю прийняла стілець, який він машинально запропонував, і з утомленим зітханням опустилася на нього.

Тоді за якусь мить Мері підвела очі, ніби лише зараз побачила Перрі.

— О, містере Перрі! — вигукнула вона. — Я… я, певно, замислилась. Я й гадки не мала, що ви тут.

Перрі був трохи наляканий. Якщо глянути на його зніжену постать, то здавалося, що це найменш імовірна річ на світі, щоб він, як велить традиція, плекав потаємне пристрасне захоплення донькою свого роботодавця, але так воно насправді й було, і в найекзальтованіших, найшаленіших, найпотаємніших польотах своєї фантазії Перрі навіть уявляв, що надзвичайно достойний юнак може стати партнером у бізнесі завдяки більш тісному союзу з родиною Броуді, аніж мерзенна торгівля. Мері, яка анічогісінько не знала про ці оптимістичні мрії, але в душі відчувала певний жаль до цього боязкого юнака, який жив у такому явному страху перед її батьком, лагідно дивилася на Перрі.

— Я маю для вас повідомлення, містере Перрі, — мовила вона. — Містер Броуді сьогодні не прийде і просить, щоб ви потурбувалися про справи бізнесу, поки його немає.

— Звісно, міс Броуді! Я так і зрозумів, що ваш батько буде сьогодні на виставці. Я навіть усе організував так, щоб бути тут цілий день! Обідати буду тут. Я добре знаю, що шеф страшенно любить такі урочистості.

Якби Броуді почув, що про нього говорять такими словами, він би знищив свого помічника одним поглядом, проте Перрі вже оговтався, приготувався показати себе якнайкраще і подумки вважав досить гарним останнє пишномовне речення.

— Та навіть за відсутності шефа його робота буде виконуватися, міс Броуді, і я сподіваюся, виконуватися добре, — знову милозвучно заговорив Перрі. — Ви самі можете бути певні, що я зроблю все можливе, все, що в моїх силах, щоб справи йшли гладко.

Пітер Перрі говорив так серйозно, його вологі очі так промовисто блищали, що попри апатію Мері відчула до нього вдячність, хоч ледве розуміла чому.

Якраз у той момент зайшов покупець — корабел, якому потрібен був новий кашкет, і хоч Мері з його приходом могла б піти, душевна знемога зробила її бездіяльною й розслабленою, а тілесна кволість затримала в заспокійливому затишку крісла. Мері відчула небажання повертатися додому, і під її поглядом, хоч вона й стежила за його рухами без інтересу, Перрі, користаючись чудовим шансом показати свою вправність, пишномовно обслуговував клієнта, з надзвичайною похопливістю й спритністю здійснюючи чуда з коробками й невисокою складаною драбинкою, а тоді врешті з папером і стрічкою. Коли покупець пішов, Перрі із самовдоволеним виглядом повернувся і, перехилившись через прилавок, довірчо промовив:

— Ваш батько має тут чудову справу, міс Броуді, — фактично монополію, — цим словом Перрі також пишався, і хоч термін узяв із книжки про економіку, над якою бився ночами, надав йому відтінку власної глибокодумної й оригінальної дедукції. — Можна, звісно, — насмілюся запропонувати — збільшити її: кілька нових ідей, невеличкі нововведення, можливо, деякі нові удосконалення, навіть розширення бізнесу… це все можна зробити, — багатозначно додав він.

Мері не відповіла, і через це в Перрі з'явилося гнітюче відчуття, наче він не може втримати її увагу; розмова видавалася йому доволі однобокою.

— Сподіваюся, ви добре почуваєтесь? — поцікавився Перрі після чималої мовчанки.

— Цілком добре почуваюся, — машинально повторила Мері.

— Дозволю собі сказати, мені видається, ніби ви дещо схуднули на лиці.

Мері підвела очі.

— Ви гадаєте, я схуднула.

— Безперечно! — Перрі скористався нагодою роздивитися апатичне обличчя дівчини з виразом шанобливої турботи і, опираючись на прилавок, поклав своє маленьке підборіддя на довгі пальці й загалом став у позу з виглядом удаваного замилування.

— Коли на те пішло, — сміливо повів далі Перрі, — з вашого дозволу хотів би сказати, що хоч ви, як завше, прекрасна, втім, маєте не зовсім здоровий вигляд. Боюся, сьогоднішня спека викликає у вас втому. Чи можу я принести вам склянку води?

Перш ніж Мері змогла відмовитись, Пітер Перрі підвівся в послужливому пориві, вилетів геть, мов куля, миттю повернувся з повним келихом газованої води і втиснув холодну, запітнілу посудину в її безвольну руку.

— Випийте, міс Мері, — наполіг він, — вам стане краще.

Коли дівчина зробила кілька ковтків, щоб не образити Перрі, його наповнило занепокоєнням від несподіваної тривожної думки.

— Я сподіваюся, ви не захворіли? Ви дуже бліда. Ви були у лікаря? — щонайввічливіше поцікавився Перрі.

На цих манірних словах Мері завмерла зі склянкою напівдорозі до вуст, немовби з раптовим блиском на неї засяяло світло, вказуючи шлях, яким потрібно йти. Дівчина подивилася на Перрі зі своєю щонайбільшою уважністю, тоді спрямувала погляд у відчинені двері і вдалечінь, а думки її тим часом сповнились несподіваною рішучістю, від чого губи стиснулись у пряму риску.

На якусь мить Мері застигла, а тоді рвучко підвелася і пробурмотіла:

— Я вже мушу йти, містере Перрі. Дякую за вашу люб'язність, — і перш ніж Пітер Перрі зміг себе опанувати, дівчина мовчки пішла геть і вийшла з крамниці, залишивши його порожнім поглядом витріщатися на келих, звільнене крісло, спустілий простір. Яка дивна дівчина, подумав Перрі; пішла собі, а він же так поштиво з нею поводився; але зрештою жінки, безсумнівно, дивні істоти, і загалом, поміркував Перрі, він поводився дуже похвально. Містер Перрі почав насвистувати.

Коли Мері вийшла на вулицю, то повернула не праворуч — у напрямку дому, — а ліворуч, а цим шляхом, якщо триматися його до останнього, можна було дійти в далекий кінець міста — Ноксгілл. У випадковому зауваженні Пітера Перрі Мері знайшла рішення, яке наосліп намацувала, і саме воно й повело її зараз у протилежному напрямку. Вона піде на прийом до лікаря. Лікарі мудрі, добрі, їм можна довіряти; вони лікують, радять, заспокоюють, а окрім того, поважають приватність. Мері одразу подумала про єдиного лікаря-практика, якого знала, — містера Лорі, який, хоч і не переступав поріг її дому відтоді, як їй було десять, номінально був їхнім сімейним лікарем, і зараз Мері виразно пригадала останній раз, коли він із нею розмовляв — поклав свою долоню на її маленьку голівку і з поважною добросердністю промовив: «Пенні за кучерик, юна леді! Ходімо! Хіба не вигідна угода? Ви таке не проґавите». Тоді Мері було десять, і хоч лікар не здобув собі кучеря, дівчинка отримала пенні. Хай Мері й не зустрічалася з ним відтоді, вона часто бачила, як лікар їхав кудись у своєму доґкарті[36], всюди й у будь-який час, завжди квапився і, на її думку, постійно мав той погляд, який запам'ятав її дитячий розум, — знаючий, сповнений гідності і відсторонений. Лікар жив у Ноксгіллі у великому будинку, старому, рябому від лишайника, та все ще показному, у напруженому сходженні на середині схилу пагорба, і поки Мері рішуче крокувала вулицею, вона пригадала, що чула, ніби прийом починається опівдні.

Шлях до будинку лікаря був чималенький, і незабаром Мері була змушена зменшити поривчасту швидкість свого кроку, Мері, яка кілька місяців тому могла пробігти всю дорогу, навіть не задихавшись. Коли хода стишилась, рішучість трохи похитнулася, і дівчина почала роздумувати, що вона скаже лікарю. Думка про те, щоб шукати в нього поради, так радісно осінила Мері, що вона й не подумала про складнощі досягнення цієї мети; але тепер вони дали себе знати — болісно, явно, і з кожним кроком ставали ще неподоланнішими. То їй почати зі скарг на здоров'я? Лікар, усвідомила Мері, одразу здивується, що вона прийшла сама, без супроводу й захисту своєї матері. Це була нечувана річ, і Мері зрозуміла, що лікар може навіть відмовитись прийняти її отак без супроводу; коли ж він погодиться на прийом, а Мері з браку досвіду назве якусь невагому причину для візиту, то лікар, дівчина була певна, кількома проникливими запитаннями проб'є тонке плетиво будь-яких вигадок і зоставить її безпомічною й осоромленою. На цьому Мері із сумом подумала, що єдиний вихід — розповісти цілковиту правду й віддати себе на милість лікаря. А якщо опісля він повинен буде розповісти про візит її батькам, чи виправдовує мета, якої Мері прагнула досягти, таку страшну небезпеку? Думки дівчини блукали в лабіринті непоясненної розгубленості, коли вона почала підійматися схилом Ноксгіллу.

Нарешті Мері дійшла до воріт лікаревого будинку; із вм'ятиною, яку ще в перші неспокійні дні залишив камінчик, випадково кинутий якимось бешкетливим малим обідранцем, а тепер відполірована до гладенької, нерозбірливої, поважної витриманості, на них сяяла, немов око оракула, велика латунна табличка, зазиваючи туди стомлених і хворих.

Поки Мері якусь мить стояла, вгамовуючи свої побоювання й набираючись сміливості, вона побачила, що вдалині вулиці в її напрямку рухається літній чоловік, у якому дівчина впізнала знайомого свого батька, і, раптово здригнувшись від усвідомлення того, що їй не можна ризикувати заходити, поки він поблизу, Мері обернулася до чоловіка спиною і повільно пройшла повз будинок. Кутиком ока вона бачила великий, масивний будинок із суворою георгіанською верандою, вікна, сповиті таємничими шафранними портьєрами, з дедалі більшим неспокоєм відчувала, що будинок ще загрозливіше нависає над нею, відчувала, як зі ще більшою й тривожнішою силою на неї знову наринають сумніви. Це помилка — іти до лікаря, який так добре тебе знає. Денісу може не сподобатися, що вона пішла на такий крок, не звернувшись спершу до нього; потрібно буде обрати для візиту слушніший момент; вона не хвора, а здорова, і з нею все абсолютно нормально; вона робить із себе жертву своєї ж уяви — очевидно, без потреби, піддаючи себе небезпеці.

Тепер вулиця була чиста, і Мері збагнула, що мусить або заходити зараз, або не заходити взагалі; сказавши собі, що спочатку вона увійде, а тоді вже вирішуватиме свої труднощі, дівчина поклала долоню на ручку воріт, аж тут згадала, що немає грошей, щоб негайно, навіть якщо лікар не вимагатиме, сплатити винагороду, аби уникнути ускладнень, що призведуть до викриття. Мері прибрала руку і знову почала було нерішуче міряти кроками тротуар, коли раптом побачила, що з-за портьєри в передньому вікні виглядає покоївка. Насправді служниця нічого не побачила, але у збуреній уяві Мері вона, здавалося, розглядала її підозріливим оком, і від цього явного обвинувального огляду залишки рішучості дівчини розчинилися. Мері відчула, що не може більше витримувати тривожну непевність своїх вагань, і з винуватим виглядом квапливо рушила геть, неначе її спіймали на якомусь жахливому вчинку.

Поки Мері, тікаючи, бігла вулицею, ще раз долаючи той самий втомливий шлях, вона мало не задихалася, придушуючи своє невтамоване бажання. Дівчина почувалася вітрогонкою й боягузкою; обличчя її палало від сорому й збентеження; вона відчувала, що за будь-яку ціну мусить уникнути людських очей. Щоб не наткнутися на когось знайомого й повернутись додому якомога швидше, Мері не пішла по Гай-стріт, а обрала інший шлях — вузьку занедбану вуличку Коледж-стріт, яку всі завжди називали Завулком і яка, відгалузившись від окружної головної вулиці, збігала попід залізницею напряму до толоки. Опустивши голову, Мері поринула в морок Завулка, мовби хотіла там сховатися, і квапливо кинулася вперед убогою, поганої слави вулицею з кепською бруківкою й стічними канавами, наповненими розбитими пляшками, порожніми бляшанками й смердючим сміттям бідного кварталу. Лише небажання, щоб її впізнали, гнало Мері через вуличку, на якій через негласну заборону вона ніколи не бувала; та навіть із таким поспішним рухом її нужденність торкнулася дівчини своєю бридкою рукою.

З відкритих подвір'їв на Мері витріщалися жінки, які стояли без діла, нечупарні, з голими руками, і говорили в групках; за дівчиною погнався дворовий пес, гавкаючи й намагаючись укусити; брудний і потворний каліка, що відпочивав на тротуарі, закричав услід, щоб вона дала йому милостиню, його голос переслідував дівчину, скиглячи, випрошуючи, ображаючи.

Щоб вирватися з гнітючих лабет вулички, Мері заквапилася ще сильніше і вже майже здолала її, коли раптом побачила, що на неї насувається велика юрба. На якусь жахливу коротку мить дівчина непорушно завмерла, гадаючи, що натовп мчить, щоб напасти на неї. Втім, до її вух одразу долинули звуки оркестру, і Мері побачила, що це сонмище в супроводі гурми брудних дітлахів і злих шолудивих дворняг, які гасали туди-сюди, сонмище, яке напирало на неї, ніби полк, що маршує на битву, — місцева філія Армії спасіння[37], яку нещодавно відкрили в Левенфорді. В пориві молодечого ентузіазму її віддані члени скористалися святом, проходячи парадом по бідних кварталах міста, щоб долати й відкомпенсовувати — навіть у таку ранню годину — будь-які пагубні пристрасті й розпусту, які хтось міг собі дозволити з нагоди виставки.

Натовп рухався вперед, майоріли стяги, гавкали собаки, гриміли кімвали, оркестр трубив гімн «Кинь рятівну мотузку», а солдати обох статей тим часом злили свої голоси у звучному завзятті.

Поки юрба наближалася, Мері притислася до стіни, воліючи, аби тротуар під ногами розійшовся й поглинув її, а коли натовп проходив повз неї, дівчина зіщулилася від грубих ударів і коливання напливу чужих тіл. Зненацька, поки юрма котилась далі, якась рядова, сповнена благочестя й радості від своєї нової уніформи, побачивши вкрай налякану й затуркану Мері, урвала на мить своє дзвінке сопрано і, наблизивши до дівчини впритул своє обличчя, на одному гарячому, проймаючому подиху прошепотіла:

— Ти грішниця, сестро? Тоді ходи і будеш спасенна, ходи і вмийся кров'ю Агнця!

Тоді, вплітаючи свій шепіт у рефрен гімну, жінка голосно проспівала: «Хтось нині тоне», знову влилася в завзятий хор і переможно помаршувала вулицею геть.

Поки Мері спиралася на стіну, її поглинуло відчуття страшенного занепаду; вразлива натура дівчини підказувала, що ця остання ганьба ознаменувала вершинний вияв гніву Провидіння. Несподіване, випадкове скерування думок у незрозуміле, незнайоме русло впродовж кількох годин повністю змінило характер її життя. Мері не могла визначити почуття, що нею заволоділо, не могла чітко висловити чи навіть зрозуміти страх, що її наповнював, але коли пішла, спотикаючись, додому, в нудотності докорів сумління відчула, що не гідна життя.

Розділ сьомий

В наступний після виставки понеділок у домі Броуді зчинився чималий рух. Того ранку поштар постукав у двері гучніше, ніж зазвичай, а у виразі його обличчя було більше поважної значущості, коли він простягнув місіс Броуді лист, оздоблений низкою незвичних марок, тоненький, крихкий прямокутник, що таємничо похрускував у її схвильованих пальцях. Серце неньки затріпотіло, коли вона подивилася на лист, якого чекала не один день. Місіс Броуді навіть не потрібно було думати, хто його надіслав, адже вона негайно впізнала тонкі, «нетутешні» конверти, які власноруч дбайливо обрала й обережно запакувала Мету. Жінка була сама і в приливі вдячності й передчувань приклала конверт до вуст, далі міцно притисла до грудей, а тоді, немовби ввібравши через цей дотик сховане послання прямо в серце, за якусь хвилину відняла його й перевернула у своїх червоних, поморщених від роботи руках.

Хоч місіс Броуді й відчувала, що лист був виключно її, вона побачила, що його адресовано містеру та місіс Джеймс Броуді, і не посміла відкривати; жінка не насмілилася вибігти сходами нагору й радісно гукнути своєму чоловікові: «Лист від Мета!»; натомість вона взяла й обережно поклала це перше дорогоцінне тонесеньке зведення новин із-за кордону на чоловікову тарілку. Місіс Броуді стала чекати. Вона покірно, але з жадібним трепетним нетерпінням дізнатися новини від свого сина походжала туди-сюди, час від часу повертаючись із посудомийні на кухню, щоб пересвідчитися, що лист нікуди не зник, що незвичайне синове послання, яке щасливо до неї доїхало, дивом перетнувши три тисячі ліг[38] невідомих морів і чужих земель, не розчинилося зненацька в повітрі.

Минула, на відчуття жінки, вічність, перш ніж Броуді врешті спустився; у його настрої, зауважила вона з радісним полегшенням, досі помітні були відблиски задоволення попередніх днів. Місіс Броуді відразу принесла кашу і, делікатно поставивши її перед чоловіком, очікувально стала віддалік. Броуді узяв лист, мовчки зважив його на долоні своєї велетенської руки; здавалося, подивився на нього беземоційно, ще раз демонстративно зважив; тоді, закритий, поклав перед собою і почав їсти свою кашу. Поки Броуді сьорбав ложку за ложкою, нахилившись над столом і поклавши на нього обидва лікті, він невідривно дивився на конверт і зловмисно вдавав, що не бачить свою дружину.

Витонченість його злого наміру тримала місіс Броуді на задньому плані; ненька міцно склала руки докупи, тіло її напружилося в гарячковому передчуванні, аж ось вона не змогла більше витримувати напругу.

— Відкрий його, батьку, — прошепотіла жінка.

Броуді перебільшено вдав різкий переляк.

— Господи, жінко, ти мене мало не до смерті настрашила. Чого ти там стоїш? А, я зрозумів, зрозумів! Тебе притягує ота-от штучка.

Броуді тицьнув ложкою в бік листа і недбало відкинувся у кріслі, пильно дивлячись на дружину. Це він так смаковито її піддражнює, сказав собі Броуді в повному розквіті своєї добродушності.

— Ти виглядаєш, як оса над банкою повидла, — протягнув він. — Знову в тебе ця нездорова жадоба. Я ото собі думав, що лист досить тонкий; якийсь нездалий матеріал, навіть не сумніваюся.

— Це я купила йому такий тонкий поштовий папір, щоб на пересиланню зекономити, — благально промовила ненька. — В один такий конверт можна хоч десять аркушів вкласти.

— Тут нема десятьох аркушів. Ні, я сумніваюся, що там буде більше, ніж два-три в ліпшому разі. Маю надію, це не значить погані новини, — сказав Броуді сумно, косуючи на дружину маленьким недобрим оком.

— Йой, та відкрий його, щоб я мала спокій, батьку, — благала місіс Броуді. — Мене геть-чисто з'їдає тривога, ти ж, певно, бачиш.

Броуді підняв голову, негайно притягуючи погляд.

— Часу в нас з головою… часу з головою, — повільно мовив він, розтягуючи слова. — Як чекала десять тижнів, то ще за десять хвилин нічого з тобою не станеться. Йди принеси мені решту сніданку.

Нерішуче зітхаючи, місіс Броуді змушена була відірватися від листа й повернутися назад в посудомийню, щоб накласти чоловікові бекону і яєць, мліючи тим часом від страху, що він може прочитати й за її відсутності раптово знищити лист.

— Оце завзяття! — весело вигукнув Броуді, коли дружина поспішно повернулася. — Не бачив, щоб ти так бігала, відтоді як наїлася зеленого аґрусу. Я знаю, як тебе розрухати. За хвилину вже будеш в мене танцювати.

Однак місіс Броуді не відповіла; чоловік змусив її заніміти. Отож, коли Броуді закінчив снідати, він знову взяв у руки листа.

— Так, напевно, нам варто глянути, що тут всередині, — протягнув він недбало, якомога повільніше розрізаючи конверт і витягаючи щедро списані аркуші. Поки Броуді нестерпно розтягував читання листа, панувала тиша, але весь той час ненька не спускала з чоловікового лиця стривожених очей, шукаючи на ньому якогось виразу, що міг би підтвердити її сподівання чи заперечити страхи. Врешті Броуді кинув листа на стіл і проголосив:

— Нічого важливого! Повна бздура!

Як тільки він випустив з рук листа, місіс Броуді кинулась до нього, пожадливо схопила, піднесла до своїх короткозорих очей і почала спрагло ковтати щільно написані рядки. Глянувши на адресу, вона притьмом зауважила, що лист писався на борту «Іраваді» і що його було відправлено майже одразу, як корабель став на якір.

«Любі батьки, — читала місіс Броуді, — беруся за перо, щоб написати вам після нескінченного щонайстрашнішого нападу mal de mer, або, простіше кажучи, морської хвороби. Вперше ця жахлива недуга напосіла на мене в Ірландському морі, але в Біскайській затоці мені вже було так кепсько, що я бажав померти і був би благав, щоб мене скинули до риб, якби не думка, що вдома в мене є ви. Оскільки моя каюта тісна й нестерпна, а мій сусід виявився грубим мурлом, що п'є безпробудно й не знаючи міри, я спершу спробував залишатися на палубі, та хвилі були такі велетенські, а матроси — такі недоброзичливі, що я змушений був знову спуститися у своє жарке, огидне помешкання. Коли я лежав на своїй полиці в цьому замкненому просторі, мною щонайжахливіше і щонайвиснажливіше трясло, інколи підкидало до стелі, затримувало на хвилину, а тоді важко гупало вниз. Коли я падав назад на ліжко, мій шлунок немовби залишався вгорі, адже я настільки сильно відчував порожнечу та виснаження, що здавалося, ніби весь вміст черева кудись подівся. На лихо, я ще й нічого не міг їсти, лише цілий час блював — і вночі, і вдень. У першу ніч, коли мені було погано, мій, як тут кажуть, товариш по каюті, який зайняв нижню полицю, висловлювався щонайжахливішими словами і змусив мене в нічній сорочці в холодній хисткій каюті встати й помінятися з ним місцями. Єдине, що стримало блювоту і втримало разом мої тіло й душу, — поживний напій, який люб'язно приніс мені один стюард. Він називав його «стинґо»[39], і я мушу визнати, що напій був приємним на смак і справді врятував для вас моє життя. Загалом то був жахливий період, можете бути певні.

Що ж, далі, до того часу як ми проминули Гібралтар — не що інше, як голу кривобоку скелю, значно більшу, ніж наша левенфордська, але не таку мальовничу — і вже зайшли вглиб Середземного моря, мені вдалося призвичаїтись до хитавиці. Я ніколи не бачив нічого блакитнішого за тутешнє море — скажіть Нессі, що навіть її очі не такі блакитні, — і ще й мав змогу насолодитись цим, а також прекрасною барвистістю заходів сонця, позаяк море було милостиво тихе. Мені все ще ні шматка не лізло в горло, але в Порт-Саїді на борт доставили фрукти, і я мав змогу з'їсти трохи свіжих фініків і надзвичайно смачних апельсинів, які були дуже солодкі, оббирались зі шкірки легко, як танжерини[40], але значно від них більші. Окрім того, я куштував фрукт, який називається папая, соковитий, як маленька диня, але із зеленою шкіркою і рожевуватою м'якоттю. Дуже освіжаюче! Гадаю, ці фрукти пішли мені на користь, ба більше, я впевнений, що користі вони дали чимало.

Тут я не сходив на берег, бо мене попередили, що Порт-Саїд — дуже грішне місце й небезпечне для беззбройних європейців. Один джентльмен на кораблі розповів мені довгу історію про пригоду, якої зазнав там у кумирні[41] та інших місцях, та я не повторюватиму її тут з міркувань добропристойності, а ще я не певен, чи казав він правду. Однак, здається, там діються дивовижні речі. У зв'язку з цим скажіть Аґнес, що я вірний її пам'яті. Я забув розповісти, що у Порт-Саїді до кораблів підпливають човни і продають дуже смачний рахат-лукум (це такі неперевершені солодощі, хоча з назви й не скажеш).

Ми дуже повільно проходили через Суецький канал — вузький рів, з обох боків оточений не одною милею піщаних пустель з пурпуровими горами вдалині. Цей канал нічим дуже не приваблює погляд і проходить через нудні на вигляд водні масиви, які називають Гіркими озерами, але кажуть, він дуже важливий. Іноді ми бачили людей у білих плащах верхи не на верблюдах, як ви там удома могли очікувати, а на прудких конях, на яких галопом пускалися геть, щоразу як помічали корабель. Мушу вам сказати, я також вперше побачив пальмові дерева — такі самісінькі, як у церковному домі, але значно більші й товстіші. В Червоному морі стояла сильна спека, але коли ми вже давно залишили позаду Аден і одні цікаві острови, що називаються Дванадцять Апостолів, коли я тільки сподівався добре провести час у компанії леді на палубі за іграми, розмовами й музикуванням, знову почалася страшенна спека. Ненько, з тих тикових костюмів[42], які ти мені роздобула, жодної користі, такі вони товсті й важкі. Правильне рішення в такій ситуації — замовити пошиття в Індії у когось із місцевих. Кажуть, вони роблять цю справу дуже розумно і мають підхожу тканину — чесучу і в жодному разі не той тик, який ти мені дістала. Окрім того, якщо вже про це зайшла мова, скажи Мері, що та скляна частина фляги, яку вона мені дала, розбилася в перший шторм, а напрямок на компасі Нессі на кілька поділок відрізняється від того, що на кораблі.

Хай там як, я зліг із гарячкою, і хоч їм уже краще — мені дуже подобаються карі, — дуже втратив вагу. Я впевнений, що сильно схуднув, і тому почувався дуже нерішуче, а це разом з браком енергії завадило мені приєднатися до світських розваг, і я міг лише сидіти сам, думаючи про невикористану мандоліну і безрадісно дивлячись на жінок і на акул, що у великих кількостях пливли за кораблем.

Після спеки прийшов дощ, який тут називають мусоном — чота (маленький) мусон, але, як на мене, вологості йому не бракувало, точнісінько як вічному шотландському туману, який цілий день усе промочує. Ми пливли в тумані, поки не дісталися до Цейлону, зупинившись у Коломбо. Там дивовижний порт. Тихі води довкола розкинулись на цілі милі. Відрадне видовище! В Індійському океані нам було несолодко. Дехто зійшов на берег купити коштовне каміння, місячний камінь, опали, бірюзу, та я не пішов, бо мені сказали, що там просто грабують, що у місячного каміння багато недоліків, а саме тріщин. Натомість мій друг стюард дав мені відбірний коломбійський ананас. Хоча він був великий, на своє здивування я виявив, що можу сам з'їсти цілий плід. Дуже смачно! Наступного дня в мене було невеличке розвільнення шлунка, і я думав, що маю дизентерію, але, на щастя, від цього Бог милував, а ще наразі від малярії. Це все, напевно, через ананас.

Однак найгірше ще було попереду. В Індійському океані ми потрапили в тайфун, а це жахливий, найгірший ураган, який тільки можна уявити. Все починалося з того, що небо помітно побагровіло, а тоді стало темно-жовтим, як латунь. Спочатку я подумав, що це дуже гарно, але раптом усім пасажирам наказали спускатися, і я слушно сприйняв це за поганий знак, бо корабель ні з того ні з сього сколихнуло вітром, як від удару. Якомусь чоловікові, який стояв біля своєї каюти, прищемило руку затріснутими дверми, і йому відразу відірвало великий палець. Крім того, один матрос зламав ногу. Це було жахливо.

Мені не було погано, але я мушу зізнатися, що майже злякався. Море піднялося, але не хвилями, як у Біскайській затоці, а страшним високим валом, схожим на круглі пагорби. Дуже скоро я змушений був припинити дивитися в ілюмінатор. Шпангоути[43] так тріщали, аж я подумав, що корабель неодмінно розірве на шматки. Була жахливенна бортова хитавиця; ми двічі так сильно перехилилися і пробули в такому положенні так довго, що я боявся, що вже ніколи не станемо на місце. Але Провидіння змилостивилося, і врешті ми дісталися дельти Гангу з чудовими піщаними берегами й дуже каламутною водою. Від гирла Хуглі вгору за течією нас повів лоцман[44], і ми пливли так повільно, що це тривало не один день. На берегах там безліч маленьких оброблених ділянок землі, які зрошуються з канав. Я бачив кокосові пальми, а ще як на деревах ростуть банани. Місцеві жителі, звісно, темношкірі і, здасться, працюють з одною тільки пов'язкою на стегнах, хоч у декого є тюрбани. Працюючи на своїх ділянках, вони сидять навпочіпки, притуливши стегна до п'ят, але дехто також закидає сіті в жовту річкову воду й ловить рибу, яка, кажуть, смачна. Білі носять сонцезахисні шоломи; батьку, твій тропічний шолом — те що треба.

А зараз мушу закінчувати. Я писав цього листа з перервами, а тепер ми зайшли в док. Я надзвичайно вражений розмірами цього місця і доків. Тут у небі, здається, одні дахи будинків і мінаретів.

Кожен день потрохи читаю свою Біблію. Почуваюся непогано. Гадаю, зі мною все буде гаразд.

З любов'ю до всіх, хто чекає вдома, я й надалі ваш слухняний син, Мет».

Ненька екстатично ковтнула повітря, витираючи сльози, які немовби вирвалися з її переповненого почуттями серця. Делікатний інструмент її тіла здійнявся в гімні радості і вдячності, співаючи разом із нею. «Який лист! Який син!» Новини, здавалось, були надто могутні, щоб вона змогла їх у собі втримати, і її охопив шалений порив вибігти на середину вулиці, перетнути місто, вимахуючи над головою листом, виголошуючи дивовижну хроніку цієї епохальної подорожі.

Броуді чітко зчитав її настрій зневажливим пронизливим поглядом.

— Виклич глашатая і оголоси новини на все місто, — сказав він. — Ну-бо, йди. Усім розбовкай. Пхе! Почекай, заки дістанеш не його перший, а двадцять перший лист. Він ще нічого не зробив, тільки їв фрукти і поводився як розмазня.

Неньчині груди здійнялися від обурення.

— Бідний хлопчик пережив жахіття, — здригнулася вона. — Так йому було зле! Ти не маєш сердитись на нього за фрукти. Він завше їх любив.

Лише наклеп на сина змусив місіс Броуді огризнутися до чоловіка. Той єхидно на неї подивився.

— Здається, з одягом ти напартачила! Мій тропічний шолом — одна пригожа річ, яка в нього була, — сказав Броуді, встаючи з-за столу.

— Я сьогодні ж виясню це з тим управителем «Ленніз»! — скрикнула ненька здушеним голосом. — Він сам мені своїм ротом сказав, що там носять тик. Подумати тільки, такий обман! Та мій син міг померти від сонячного удару.

— Ти з чим-будь напартачиш, стара, — задоволено відпустив Броуді шпильку на прощання. Та його стріли більше не протинали й не ранили; вони не долітали до неньки, поки вона перебувала в тій далекій землі, де на тлі опалового неба величавим листям махали високі пальми, а з храмів у запашній сутіні було чутно тихий гук дзвонів.

Нарешті місіс Броуді, здригнувшись, повернулася зі свого марення.

— Мері! — гукнула вона до посудомийні. — Тут Метів лист! Прочитай, і коли закінчиш, віднеси бабці, — і за якусь мить неуважно додала: — А тоді принеси мені назад.

Місіс Броуді відразу повернулась до своїх приємних роздумів, зміркувавши, що пополудні пошле дорогоцінного листа Аґнес Мойр. Мері має знести його Аґнес у місто разом з банкою домашнього повидла і тортом. Аґнес, можливо, й сама одержала листа, хоча, самовдоволено подумала місіс Броуді, щодо цього є сумніви; хай там як, дівчина буде надзвичайно втішена в будь-який спосіб дізнатися геройські вісті Метової подорожі й чудову новину про його прибуття. А ще, і ненька це добре розуміла, належиться негайно відправити листа, а додаткове приношення у вигляді торта й повидла буде чудовою прикрасою до прецікавої звістки для Аґнес, доброї, гідної дівчини, яку жінка незмінно схвалювала.

Коли Мері повернулася, ненька запитала:

— Що бабця каже про Метів лист?

— Щось про те, що вона хотіла б покуштувати той ананас, — кинула Мері байдуже.

Обережно забираючи від доньки священного листа, ненька обурилась:

— Ти уяви собі, — промовила вона, — бідний хлопець мало не втопився, його мало не зжерли акули. Могла б виказати більше інтересу, коли твій брат у такій небезпеці. Бродиш ціле рано як нежива. Агов, ти мене слухаєш? Я хочу, щоби пополудні ти збігала з листом до Аґнес. А ще віднесеш їй передачу.

— Добре, — мовила Мері. — Коли мені треба повернутися?

— Залишися і поговори з Аґнес, коли хочеш. А як вона запропонує почекати до чаювання, то я дозволяю тобі так і зробити. Ніякої біди з тобою не буде в товаристві такої християнської дівчини.

Мері нічого не сказала, але її безживним рухам додалося жвавості. Несамовитий план, що непевно сидів у її голові впродовж минулої безсонної ночі, у світлі цього несподіваного дарунка фортуни вже почав набувати чіткої форми.

Мері прийняла рішення їхати в Даррок. Ризикнути вирушити туди самій для неї в будь-якому випадку було б складним й небезпечним вчинком, що тягнув за собою похмуру перспективу викриття й жахливого лиха. Та коли вже здійснювати таку поїздку, своєчасне неньчине доручення явно було слушною нагодою. Мері знала, що поїзд вирушає з Левенфорду до Дарроку о другій годині й долає чотири милі між двома містами за п'ятнадцять хвилин, а також що той самий поїзд, їдучи у зворотному напрямку, відбуває з Дарроку о четвертій годині. Дівчина зрозуміла, що якби якимось дивом наважилась на цю виправу, у неї буде понад півтори години, щоб досягти своєї мети, а це, повважала Мері, достатньо. Єдине питання, що її турбувало, — чи вдасться успішно виконати доручення до другої години і, що ще важливіше, чи зможе вона вивільнитися з ніякових обіймів нестримної гостинності Аґнес, аби встигнути на поїзд.

Взявши швидкість за ціль, Мері наполегливо працювала весь ранок і перед першою завершила зі своїми домашніми обов'язками, а тоді, вихопивши кілька шматочків їжі, поквапилась нагору, щоб перевдягнутися. Однак коли Мері дісталась до своєї кімнати біля вершини сходів, її охопило незвичайне відчуття. Дівчина відчула легкість, невагомість і запаморочення; з повільною хисткістю гойдалки перед її враженими очима підлога спальні легенько зарухалася вверх і вниз; стіни також заколихалися над нею, наче валився з боків картковий будиночок; її зір протяла парабола миготливих вогнів, а далі одразу залягла темрява. Ноги підкосилися, і Мері, зомлівши, тихо осіла на підлогу. Дівчина довго пролежала непритомна на спині. Відтак ця розпластана поза поступово допомогла відновити слабку циркуляцію, під мертвотно блідою шкірою немовби знову потекли крихітні кров'яні струмочки, і Мері, зітхнувши, розплющила очі, відразу подивившись на стрілки годинника, які вказували, що уже пів на другу. Дівчина схвильовано підвелася на лікті й після кількох марних спроб врешті змусила себе знову стати прямо. Вона почувалася нетвердо і мляво, але голова була легка і ясна, отож Мері змусила себе обм'яклими, кволими пальцями, з яких у цій справі, здавалося, не було жодної користі, квапливо одягнутися. Тоді дівчина поспішила наниз.

Ненька зустріла її з листом, пакунком і силою-силенною повідомлень, вітань та розпоряджень для Аґнес. Вона настільки захопилася своєю великодушною щедрістю, що не зауважила нездужання доньки.

— І не забудь їй сказати, що повидло цьогорічне! — гукнула вона, коли Мері виходила з воріт. — І що в торті два яйця, — додала вона. — І не лишай листа. Скажи, я хочу його назад! — крикнула вона наостанок.

Мері мала двадцять хвилин, щоб дістатися на вокзал, і цього було достатньо, якщо не затримуватись. Важкий пакунок, який містив два фунти торта й два фунти повидла, повис тягарем на її руці; у такому слабкому стані думка про жирний торт викликала огиду, а солодке повидло нудотно розмазувалося по її уяві. Мері не мала часу нести пакунок до Аґнес і явно не змогла б тягати його зі собою все пообіддя. Задля своєї мети вона вже була готова здійснити відчайдушний вчинок, а тепер щось підштовхнуло її до ще більшого безрозсудства. Щось спонукало Мері позбутися розкішного неньчиного подарунка, мовчки опустити його в канаву або закинути в сусідній сад. Вага пакунка гнітила дівчину, а відраза від думок про його вміст штовхнула її на раптове шаленство. Біля дороги стояло мале хлоп'я, обідране, босоноге й брудне, безутішно виводило крейдою лінії на цегляній стіні. Проходячи повз, Мері в раптовому відступницькому пориві жбурнула клунок ошелешеному голоштаньку. Вона відчула, як ворушаться її губи, почула свої слова: «Візьми! Швидко! Тут їжа!».

Хлопчик підвів на Мері приголомшені недовірливі очі, які чіткіше за членороздільну мову давали зрозуміти глибоку недовіру дитини до всіх незнайомців, які дарують важкі пакунки під приводом благодійності. Одним оком все ще недовірливо зиркаючи на дівчину, малий роздер паперову обгортку, щоб переконатися, що його не обманюють, а відтак, коли його враженим очам відкрився розкішний вміст торби, запхнув її під пахву, негайно кинувся діяти, поки ця чудна міс не прийшла до тями, і зник, мов клубок диму, в кінці вулиці.

Мері була вражена власним зухвальством. Її штрикнуло раптовим болем на думку про те, як їй приховати від неньки такий непрощенний учинок або, якщо не вдасться, як узагалі пояснити те, що плоди чесної материної праці розчинилися в повітрі. Мері даремно намагалася заспокоїти себе тим, що віднесе Аґнес листа, коли повернеться після четвертої, та обличчя її виражало хвилювання, поки вона поспішала на вокзал.

У поїзді до Дарроку Мері зробила могутнє зусилля зосередити свою втомлену увагу на виконанні плану, заздалегідь простежуючи подумки свої майбутні кроки; дівчина була рішуче налаштована не допустити слабкості й нерішучості попередніх днів. Вона знала Даррок досить добре, оскільки кілька разів бувала там ще до того, як він отримав ореол романтики й кохання як місце, де живе Деніс. Відколи Мері дізналася, що він там мешкає, нудне містечко, яке переважно складалося з хімічних заводів і фарбувальних фабрик, промислові відходи яких часто забруднювали чистий Левен у нижній течії, зазнало явної чарівної метаморфози. Погано вимощені вузькі вулички мовби поширшали, бо ними ходив Деніс, а задимлені будівлі стали витонченішими, бо серед них проходило його життя.

Повільно наближаючись до цього зачарованого місця, попри нестерпну тривогу Мері, на диво, затамувала подих у передчутті. Хоч вона й не мала наміру бачитися з Денісом, та все ж не могла стримати трепетного захвату, що буде ближче до нього в його власному середовищі проживання.

Коли поїзд припахкотів на даррокський вокзал, Мері хутко вийшла зі свого купе, здала квиток і однією з перших із невеликої жменьки пасажирів покинула перон. Крокуючи без вагань і настільки швидко, як давали змогу сили, дівчина пройшла головною вулицею, різко звернула ліворуч і увійшла в тихий житловий район. Ніхто з перехожих її не знав; її поява не викликала ні ажіотажу, ні зацікавлення. Даррок, хоч йому й бракувало аристократичності, був містечком завбільшки як Левенфорд, єдиним ще одним великим містом у радіусі дванадцяти миль, тому Мері легко було непомітно вливатися у жвавий рух вулиць і зливатися з натовпом, яким вони повнилися. Саме з цих причин вона обрала Даррок для своєї теперішньої мети.

Коли Мері пройшла половину другорядної вулиці, на своє полегшення, вона побачила, що пам'ять її не підвела і, коли перед нею постав півмісяць зблокованих будинків, вона рішуче наблизилася до останнього й відразу гучно подзвонила у двері. Відчинила мініатюрна покоївка в синьому бавовняному халаті.

— Лікар вдома? — запитала Мері.

— Заходьте, будь ласка, — відповіла невеличка хатня робітниця з байдужістю людини, яка втомилася нескінченно повторювати завчену формулу.

Мері провели у приймальню. То була убога кімната з побляклими стінами й тонким вичовганим килимом на підлозі, рядом стільців різного ступеня спорохнілості і великим дубовим столом, на якому лежало кілька порваних, застарілих, із загнутими кутиками примірників періодики і рожевий порцеляновий вазон із похиленою аспідистрою.

— Ваше ім'я? — байдуже запитала рабиня дверей.

— Міс Вініфред Браун, — чітко промовила Мері.

Та вона — і зараз Мері це зрозуміла — дійсно брехуха! Вона мала би бути в Левенфорді, сидіти на приємній зустрічі з братовою законною нареченою, а натомість перебувала тут, за чотири милі від дому, викинула материну передачу, назвалася несправжнім іменем і очікувала на прийом у домі незнайомого лікаря, чиє ім'я й місце проживання згадала лише завдяки щасливій випадковості. Легкий рум'янець, що вкрив обличчя дівчини, коли вона виголосила вигадане ім'я, при цих думках шалено запалав, і Мері насилу вдалося відкинути почуття провини, коли її провели в кабінет лікаря.

Лікарем був чоловік середнього віку, лисий, неохайний, розчарований і мав посередню, дешеву практику. Зазвичай він не приймав о цій годині, що викликало в нього справедливе роздратування, але економічне становище змушувало його приймати пацієнтів о будь-якій годині. Лікар був неодруженим, і економка щойно подала на обід жирну варену яловичину й пудинги з навколонирковим жиром, які він поспішно з'їв і, як наслідок, постійний розлад шлунка через погано приготовану їжу, ненормований робочий день і запалення зубів, від якого він страждав, вже почали боляче дошкуляти. Лікар здивовано подивився на Мері.

— Ви домовитись про виклик?

— Ні! Я до вас на консультацію, — відповіла Мері голосом, який здавався далеким і мовби їй не належав.

— Тоді сідайте, — різко промовив лікар. Він одразу відчув щось незвичне, і його роздратування зросло. Медичний аспект лікування пацієнтів уже давно перестав його цікавити, і будь-яке відхилення від монотонного усталеного порядку звичайної практики, що полягало у швидкій видачі пляшечок з розведеними розчинами дешевих ліків і барвників, завжди його жахало; окрім того, йому кортіло повернутися на канапу; живіт стиснуло спазмом, коли лікар згадав, що сьогодні ввечері матиме силу-силенну пацієнтів.

— Що у вас? — невдовзі знову озвався він.

Мері, затинаючись, почала розповідати, почервоніла, завагалася, тоді в якомусь заціпенінні повела далі. Як вона висловилась, дівчина не знала, але підозри лікаря явно підтвердилися.

— Ми мусимо вас оглянути, — холодно сказав він. — Зробимо це зараз чи ви прийдете ще раз зі… своєю матір'ю?

Оскільки Мері ледь розуміла, що лікар має на увазі, вона не знала, як відповісти. Його холодність бентежила дівчину, його нечулість її відлякувала, а загальний неохайний вигляд — кострубаті непідрівняні вуса, недоглянуті нігті на руках, жирні плями на жилеті — викликав у неї ще й сильну антипатію. Але Мері сказала собі, що мусить пройти це тяжке випробування, і тихо промовила:

— Я не зможу прийти ще раз, лікарю.

— Тоді зніміть одяг і приготуйтеся, — різко сказав він і, показавши на канапу, вийшов із кімнати.

Перш ніж він повернувся, Мері у своїй боязкій збентеженості ледве встигла роздягнутися й лягти на витертий, обдертий диванчик. Тоді, заплющивши очі й стиснувши зуби, дівчина віддалася на його натужний і невмілий огляд. Для Мері це була мука, і фізично, і морально. Її вразлива душа зіщулювалась від грубої, неґречної поведінки лікаря, а від дотику його невправних пальців дівчина здригалася від болю. Нарешті огляд закінчився і, кинувши кілька коротких слів, лікар знову вийшов із кімнати.

За п'ять хвилин Мері знову сиділа у своєму кріслі, одягнена, заніміло дивлячись, як лікар незграбно чвалає до свого столу.

Цього разу лікар був трохи розгублений. На його практиці це нещастя часто траплялося з жінками іншого класу, але він, незважаючи на свій нечутливий, загартований розум, знав, що ця дівчина — лише налякана дитина, необізнана й невинна. Він відчував, що зачаття, без сумніву, відбулося одночасно з неусвідомленою дефлорацією. Лікар зрозумів, чому дівчина так самовпевнено назвала йому вигадане ім'я, і в його байдужому, порожньому серці заворушився невиразний жаль. Спочатку з усією тривогою неуспішного лікаря за свою дрібну репутацію він підозрював, що дівчина хотіла, аби він вжив якихось заходів, щоб покласти край її недузі, та зараз повністю усвідомив масштаб її цілковитого незнання. Він ніяково заворушився у кріслі, не знаючи, з чого почати.

— Ви заміжня? — врешті сухо спитав лікар.

Мері похитала головою з вологими нажаханими очима.

— Тоді я раджу вам вийти заміж. У вас буде дитина.

Спершу Мері заледве зрозуміла. Тоді її губи викривилися в судомному тремтінні, очі наповнилися слізьми, і ті беззвучно покотилися по обличчю. Вона почувалась паралізованою, слова лікаря були наче удар дрючком. Він говорив до неї, намагався розповісти, що їй потрібно робити, чого їй очікувати, та дівчина ледве його чула. Лікаря ніби віднесло назад; все довкола зникло; Мері потонула в сірому тумані цілковитої непорівнянної печалі, опинилась наодинці з гнітючим жахом певного й невідворотного лиха. Час від часу до неї доходило розуміння його слів, немов слабкі промінчики денного світла, що несподівано пробивалися крізь вихристі клуби туману, який її оточував.

— Намагайтеся не хвилюватись, — почула Мері слова лікаря; тоді знову через пелену, що її огортала, долинуло: — Ви молода, ваше життя ще не втрачено.

Та що він знає і чому його має це хвилювати? Мері залишилася незворушною й холодною до його сказаних із добрим наміром банальностей. Дівчина інстинктивно відчула, що для лікаря її прихід — лише швидкоплинний і неприємний епізод монотонного дня і, коли вона підвелася й запитала про оплату, одразу помітила в його погляді напівприхований проблиск полегшення. Чуття не обмануло Мері, адже, взявши платню й провівши її до дверей, лікар негайно побіг до своєї пляшечки з вісмутом, прийняв велику дозу, з полегшеним зітханням вклався полежати й відразу повністю про неї забув.

Коли Мері вийшла з будинку на вулицю, була всього-на-всього третя. До поїзда треба було чекати ще годину — якщо вона взагалі на нього сяде. Сповнена душевних мук, Мері йшла вулицею, шепочучи сама до себе: «Боже! О Боже, чому Ти так зі мною вчинив? Я ніколи не робила Тобі нічого злого. Не дай цьому статися. Зупини це!». Дівчину охопило сліпе нерозуміння, чому і як Всевишній обрав її тіло для цього соромного експерименту. Мері спало на думку, що це надзвичайно несправедливий вияв Божої всемогутності. На диво, Деніса вона не звинувачувала; дівчина просто почувалася жертвою якогось жахливого незрозумілого шахрайства.

Ні, Мері не звинувачувала Деніса; вона, навпаки, відчувала, що мусить поспішити до нього. У своїй безмежній муці дівчина остаточно відкинула обережність і з напруженим обличчям попрямувала головною вулицею, в дальньому кінці якої розмістилися «Ломондські погреби винних та міцних напоїв», власником яких був Овен Фойл. За рогом були широкі двійчасті ворота, що вели на подвір'я, звідки до помешкання Фойлів підіймалися відкриті гвинтові сходи.

Мері нишком піднялася по сходах і тихенько постукала у двері. Зсередини долинав бренькіт фортепіано. Бренькіт не припинився, а на стукіт ніхто не відповів; тоді Мері почула, як хтось вигукнув: «Роуз, ціпочко, там хтось під дверима? Подивися, чи хтось є». Дитячий голос відповів: «Я граю гами, мамо, піди ти або почекай, нехай знову постукають». І знову з подвоєним завзяттям і гучністю, що свідчили про надзвичайну старанність, залунали звуки фортепіано.

За якусь хвилину нерішучого очікування Мері вже збиралася постукати голосніше, аж тут, коли вона наблизила руку до дверей, з-за меж подвір'я почувся різкий свист і став поступово до неї наближатися.

Мері обернулася, і тієї самої миті біля підніжжя сходів з'явився Деніс; він запитально відхилив голову назад, очі його розширились від здивування, коли він впізнав дівчину. Одразу зауваживши, що Мері в жахливому відчаї, Деніс вибіг сходами до неї.

— Мері! — вигукнув він квапливо. — Що сталося?

Мері не могла відповісти, не могла вимовити його імені.

— У чому річ, моя найдорожча? — прошепотів Деніс, наблизившись до дівчини, беручи її холодну руку й лагідно заспокійливо погладжуючи. — Це через батька?

Мері похитала головою, не дивлячись на Деніса, знаючи, що коли зробить це, то напевне жалюгідно розридається.

— Ходімо звідси, — прошепотіла дівчина. — Ходімо, поки хтось не прийшов.

Пригнічений, Деніс повільно пішов за Мері по сходах униз.

На вулиці він несамовито запитав:

— До тебе вдома погано ставилися? Хутко розповідай, що тебе непокоїть, люба. Якщо бодай хтось тебе торкнувся, я його вб'ю.

Запала мовчанка, а тоді Мері повільно, невиразно, з болем, кожне слово скидаючи з вуст, мов свинцеву гирю, промовила:

— У мене буде дитина.

Обличчя Деніса побіліло, ніби він отримав страшну рану, і поступово бліднуло далі, немовби сила й снага його покидали. Юнак впустив руку Мері і пильно подивився на неї широко розплющеними очима.

— Ти впевнена? — врешті різко запитав.

— Я впевнена.

— Звідки ти знаєш?

— Зі мною ніби щось було не так. Я пішла до лікаря. Він мені і сказав.

— Л… лікар? То це напевне?

— Напевне, — повторила Мері безпристрасно.

Отже, цього не уникнути. Одним реченням Мері накинула на його плечі тягар знегод і відповідальності, який перетворив його з веселого свистуна на зрілого чоловіка з купою проблем. Їхнє любування-милування було пасткою, вчорашні грайливі залицяння й таємні зустрічі — звичайнісіньким капканом, щоб заманити і втягнути його в цю паскудну халепу. Приємне, оптимістичне очікування шлюбу з Мері, всі захопливі приготування, які Деніс обмірковував, зараз здавалися кайданами, що зв'язують і тягнуть його до неминучого виконання обов'язку. З вуст юнака зірвалося важке зітхання. На думку чоловічого товариства, в якому крутився Деніс, для чоловіка не було нічого принизливішого чи безглуздішого, ніж стати жертвою шлюбу з примусу. Він втратить свій авторитет, його розноситимуть вщент на вулицях, його ім'я стане символом ганьби. Це становище здалося Денісу настільки нестерпним, що його охопило бажання втекти, і юнак миттю подумав про Канаду, Австралію, Америку. Деніс часто роздумував про еміграцію, і перспективи, які чекали в цих країнах на неодруженого юнака, ніколи ще не здавались йому такими привабливими. Денісу ще дещо спало на думку.

— А що лікар сказав про час… — він замовкнув, не здатний закінчити речення. Втім, цього разу Мері змогла його зрозуміти.

— Він сказав, у лютому, — відповіла дівчина, відвернувши обличчя.

Лише п'ять місяців, і він буде батьком її дитини! В той розкішний вечір, який вони провели разом біля Левену, їм судилося зачати дитину, дитину, що буде байстрям, якщо він негайно не одружиться з Мері. Нагальна необхідність шлюбу знову неприємно напосіла на Деніса. Він не знав, скільки часу Мері зможе приховувати свою вагітність, перш ніж вона стане очевидною. Хоча Денісу доводилось чути від своїх товаришів історії про те, як сільські дівчата, працюючи коло землі, ходили вагітними, і ніхто про це не знав, аж поки не народжувалась дитина, він сумнівався, що Мері матиме силу й витримку взагалі щось приховувати. І все ж вона мусить так зробити. Вона повинна зачекати. Поки що, звісно, нічого не помітно. Деніс пильно придивився до Мері, і побачивши її похилену постать, обтяжену нескінченно більшим тягарем за його власний, він уперше почав думати про неї, а не про себе.

Розповівши Денісу правду, Мері безпорадно чекала, немовби покірно сподівалася, що він її направить; її постать безмовно благала Деніса сказати їй, що робити. Могутнім зусиллям юнак опанував себе, та коли заговорив, власні слова здалися йому різкими й непереконливими.

— Ми потрапили в невеличку халепу, Мері, але ми все виправимо. Мусимо йти й усе обговорити.

— Мені потрібно повернутися додому, в Левенфорд? — тихо запитала Мері.

Деніс на хвильку замислився, а тоді відповів:

— Боюся, так буде для тебе ліпше. Ти приїхала поїздом?

— Так, і якщо я маю повернутися, то мушу вирушити о четвертій.

Деніс вийняв годинника; той показував о пів на четверту. Хоча вони перекинулися кількома реченнями, на вулиці стояли вже пів години.

— До наступного чекати не можна, — згодився Деніс. — Уже пізня година.

Йому зблиснула ідея. У залі очікування на вокзалі зазвичай у такий час було порожньо; вони могли б перебути там, поки не від'їде поїзд. Деніс взяв руку Мері і просунув попід свою. Після цього всього, після першого прояву ніжності, який Деніс продемонстрував їй відтоді, як вона розповіла йому страшну новину, Мері жалісливо подивилася на нього, і її виснажене личко осяяла бліда усмішка.

— У мене є тільки ти, Денісе, — прошепотіла дівчина, коли вони рушили. Втім, зал очікування на вокзалі, на лихо, був заповнений; бабця, якісь робітники з ферми і двоє фарбувальників із ситцевибивної фабрики сиділи, втупившись одне в одного і в голі дощані стіни. Тут неможливо було поговорити, тому Деніс повів Мері на дальній кінець платформи, і оскільки коротка прогулянка дала йому час, щоб опанувати себе, а ніжність руки Мері нагадала про її чарівність і вроду, про чудові принади її молодого тіла, юнак здобувся на усмішку.

— Зрештою все не так погано, Мері, поки ми тримаємось разом.

— Якби ти зараз мене покинув, Денісе, я втопилась би в Левені. Я б якось себе вбила.

Коли їхні погляди зустрілися, Деніс зрозумів, що кожне страшне слово, яке промовила Мері, було цілковитою правдою, і він знову ніжно стиснув її руку. Як він міг бодай на мить задуматися про те, щоб покинути це прекрасне беззахисне створіння, яке, якби не він, досі було б дівчиною, а тепер через нього невдовзі мало стати матір'ю? Яку ж палку відданість вона йому виявляла! Деніса сколихнула нестямна радість, коли він побачив цілковиту довіру Мері і як вона підкоряється його волі. Його дух відновлювався після отриманого болісного поранення, і юнак почав мислити логічно, як і зазвичай.

— Залиш усе мені! — сказав він.

— Усе, — повторила Мері.

— Далі ти мусиш поїхати додому й спробувати поводитися так, ніби нічого не сталося. Я знаю, як це буде важко, але ти маєш дати мені якомога більше часу, щоб усе підготувати.

— Коли ми зможемо побратися? — їй вартувало неймовірних зусиль вимовити ці слова, проте у своєму новому пізнанні Мері неясно відчувала, що її тіло залишатиметься нечистим, поки вона не впевниться, що Деніс із нею одружиться.

Юнак замислився.

— Наприкінці року я матиму велике відрядження… це мені дуже важливо. Чи змогла б ти почекати, поки я з нього повернуся? — із сумнівом запитав Деніс. — Я б усе влаштував ще до того… і ми могли б одружитися й відразу переїхати кудись у невеличкий котедж… не в Дарроку і не в Левенфорді… десь, можливо, у Ґаршейку.

Ідея Деніса з котеджем у Ґаршейку підбадьорила їх обох, і кожен одразу уявив тихе старе село, що так зручно розкинулося довкола відгалуження гирла.

— Я зможу зачекати, — мрійливо відповіла Мері, вимальовуючи в уяві один з тих маленьких побілених котеджів, якими повнилося село — котеджик, що потопав у в'юнких червоних трояндах, з дверми, прикрашеними повзучою настурцією — і себе в ньому з дитиною, що в таємничий спосіб з'явилась у неї на руках. Мері подивилась на Деніса й мало не усміхнулася.

— Я тебе не підведу, люба, — говорив той. — Ти лишень будь хороброю і тримайся так довго, як тільки зможеш.

Поїзд уже прибув на станцію, і бабця, робітники з ферми і двоє працівників фабрики продиралися до своїх місць. Мері встигла лише коротко попрощатися, поки Деніс допомагав їй дістатися до сидіння, та коли поїзд рушив, юнак до останнього біг за ним, тримаючи Мері за руку, і перш ніж він змушений був її відпустити, дівчина сміливо йому гукнула:

— Я пам'ятаю твоє гасло, любий Денісе!

Юнак усміхнувся і став махати у відповідь кашкетом, хоробро, підбадьорливо, допоки поїзд не завернув і вони не зникли з поля зору одне одного.

Вона, безперечно, вчинила відважно, і тепер, дізнавшись найгірше, готова була проявити всю свою стійкість, щоб здобути єдину надію на щастя. Зустріч із Денісом стала рятівною. Він був і буде її порятунком, і, скріпившись від думки, що Деніс знає її таємницю, Мері відчула, що достатньо набралась на силі, аби витримати що завгодно, доки коханий не забере її геть назавжди. Дівчина затремтіла, згадавши свій візит до лікаря, але рішуче витерла з пам'яті неприємні враження останніх двох годин. Заради Деніса вона буде хороброю!

Повернувшись у Левенфорд, Мері поспішила доправити лист Аґнес Мойр і на своє полегшення з'ясувала, що та піднялася нагору на підвечірок. Отож Мері залишила для неї лист у крамниці, переказавши від місіс Броуді усі зичливі й ласкаві слова, і щасливо вислизнула, уникнувши будь-яких допитів.

Дорогою додому Мері подумала, що мати згодом неодмінно дізнається, що вона не виконала свого обов'язку з передачею, але їй, поглинутій серйознішою, вагомішою проблемою, було однаково. Може, ненька й сваритиметься, плакатиме й голоситиме, але Мері подумала, що їй залишилося ще якихось кілька місяців, перш ніж вона покине тепер ненависний їй будинок. Всіма своїми чуттями дівчина звернулася до плану, який попередньо висунув Деніс, і у своїй уяві твердо визначила його як дійсність; відкинувши думку про свій теперішній стан, Мері завзято спрямувала свої оптимістичні сподівання на котедж, в якому житиме з Денісом у Ґаршейку.

Розділ восьмий

Броуді сидів у своєму кабінеті, читаючи «Левенфорд Адвертайзер» із трохи відчиненими дверми, щоб вряди-годи кидати пильним оком на крамницю, не відриваючись від комфортного вивчення газети. Перрі був хворий, прикутий до ліжка, як сповістила Броуді того ранку схвильована мати помічника, — мав серйозний нарив, який частково заважав йому ходити й цілковито позбавляв змоги сідати. Броуді нечемно пробурчав, що він вимагає від свого помічника стояти, а не сидіти, але після того як його запевнили, що страждальцеві неодмінно полегшає після постійних припарок і він зможе приступити до роботи наступного ранку, Броуді неохоче згодився надати йому вихідний. А зараз, возсідаючи у своєму кріслі на вершечку східців, що вели в його святую святих, Броуді майже виключно присвятив свою увагу газетному повідомленню про виставку худоби. Броуді радів, що того ранку в крамниці не було руху, і він не мусив опускатися до того, щоб виконувати марудну роботу, яку ненавидів і яка тепер була цілковито обов'язком Перрі. Кілька хвилин тому Броуді змушений був покинути своє місце, щоб обслужити робітника, який безцеремонно ввалився в крамницю, і він обурено виштовхав чоловіка з першим-ліпшим капелюхом, який трапився йому під руку. Що йому до того, запитував він себе, чи головний убір підійшов? Не можна було його турбувати такими несусвітніми дурницями; це все — робота Перрі; він хотів спокійно почитати газету, як усі джентльмени.

Розгніваний, він повернувся на своє місце і знову почав із перших рядків повідомлення.

«У суботу, 21-го числа цього місяця, — прочитав Броуді, — відбулася Щорічна виставка великої рогатої худоби в Левенфорді та окрузі, і відвідала її численна поважна публіка». Броуді повільно, уважно, старанно прочитав ціле повідомлення, аж доки наприкінці статті не натрапив на абзац, що починався словами: «Серед присутніх були…». Очі його неспокійно замерехтіли, а тоді тріумфально загорілися: там було його ім'я! Серед визначних імен міста й графства наприкінці списку, безперечно, проте не в самому кінці стояло ім'я Джеймса Броуді. Він тріумфально грюкнув кулаком по столу. Оце хай знають, їй-богу! «Левенфорд Адвертайзер» читали всі — вона виходила раз на тиждень у п'ятницю — і всі побачать, що його ім'я гордо стоїть там поряд із іменем не менш видатного лорд-лейтенанта графства. Броуді аж роздуло від пихи. Йому подобалося, як виглядає його ім'я в друці. Велика літера Д в імені «Джеймс» мала особливий завиток, що приковував погляд, а щодо прізвища, ні, найменування роду, то його написали правильно, у шотландському варіанті, і він пишався цим більше, ніж усім своїм майном вкупі. Броуді схилив голову набік, не відриваючи погляду від свого манливого імені. Насправді він прочитав усеньке велемовне повідомлення, мордуючись із його багатослівністю, лише щоб побачити, що завдяки двом друкованим словам до його життя приковано увагу громадськості. Він тріумфував.

Джеймс Броуді! Його губи несвідомо складалися в ці слова, поки він беззвучно ними смакував.

— Ти гоноровий чоловік, Броуді, — прошепотів він до себе. — Так, гоноровий, але, їй-богу, в тебе є на то причина.

Йому заволокло очі від напливу почуттів, і весь перелік блискучих видатних персон з їхніми титулами, нагородами й відзнаками ніби розмило, залишивши у фокусі одне-єдине ім'я, яке немовби невитравно закарбувалося на його сітківці. Джеймс Броуді! Ніщо, здавалось, не могло перевершити ці прості, але значущі слова.

Потік його думок трохи відхилився від курсу, і ніздрі Броуді розширились від обурення, коли він подумав про те, як сьогодні вранці його закликали опуститися у власних очах, прислуговуючи звичайному робітникові. Добрих двадцять років минуло відтоді, як у Броуді були труднощі, як він змушений був зайнятися торгівлею через обставини, на які не мав впливу. Та зараз у нього був найманий слуга, щоб виконувати цю роботу. Броуді відчував, що ранкове зіткнення заплямувало його ім'я, і його охопило гнівне обурення на нещасного Перрі, який його підвів.

— Я з нього шкуру здеру! — скрикнув Броуді. — Прищавий йолописько.

Він завжди знав, що торгівля ніколи не була його призначенням, та оскільки Броуді змушений був нею зайнятися, він змінив її суть на щось більш відповідне до власного імені й постави. Броуді ніколи не вважав себе людиною комерції, проте від самого початку надягнув на себе образ збіднілого джентльмена, що змушений жити із заняття, що йому не підходило й не пасувало. Однак сама його особа, відчував Броуді, в якийсь незрозумілий спосіб робила те заняття благородним і гідним його. Воно перестало бути нікчемним і стало унікальним. Із самого початку Броуді ніколи ні за ким не бігав; люди завжди були змушені танцювати під його дудку й миритися з усіма його дивацтвами й примхами.

Колись у молодості Броуді викинув із крамниці чоловіка за неґречне слово; нагнавши страху, він змусив місто його впізнавати; Броуді не скакав на задніх лапках, а тримався зухвало, мовби кажучи: «Або приймайте таким, або марш звідси», і його незвична стратегія мала винятковий успіх. Своєю хамовитою чесністю й прямотою Броуді здобув собі славу; найсвавільніші його максими повторювали як сентенції в міських пересудах; знать сприймала його, як тут говорили, за оригінала, і ця самобутня індивідуальність здобула йому її заступництво. Втім, що більше розкривалася його особистість, то більше Броуді зневажав рушій цього процесу.

Зараз він відчував себе визначною постаттю, вищою за вимоги торгівлі. Броуді переповнювало величезне задоволення від того, що він досягнув високого становища, незважаючи на неблагородність свого ремесла. Його незмірний гонор не бачив різниці між поганою славою, яку він здобув, і визначнішою пошаною, якої бажав. Успіх гнав його вперед. Броуді хотів прославити своє ім'я.

— Я їм покажу, — зарозуміло прошепотів він. — Я покажу їм, на що я здатен.

Тієї миті до крамниці хтось зайшов. Броуді роздратовано підняв очі, своїм бундючним поглядом кидаючи непроханому відвідувачу виклик вимагати уваги в того, хто рівний знаті графства; на диво, його не попросили спуститися. Якийсь юнак спритно перескочив прилавок, піднявся східцями і зайшов у кабінет, зачинивши за собою двері. То був Деніс Фойл.

Три дні тому, після того як він побачив, що поїзд відносить Мері вдалечінь, на Деніса набігла хвиля каяття й одразу підхопила й поглинула. Він поміркував, що поводився з дівчиною з холодною та боягузливою себелюбністю. Раптовий удар по самооцінці став для Деніса такою цілковитою несподіванкою, аж він на якусь мить забув, як сильно любить Мері. Однак Деніс таки кохав її, справді, усвідомив він більш зріло, а коли дівчини не було поруч, йому її страшенно бракувало. Через тягар становища у постаті Мері, як ретельніше поміркував юнак, вчувалося жалісливе моління, і тоді він йому опирався. Якщо його ситуація була неприємна, то її — нестерпна, і він спромігся лише на кілька непереконливих плаксивих слів співчуття, щоб її полегшити. Деніс аж зіщулювався всередині, міркуючи про те, що Мері тепер думатиме про його жалюгідну й безініціативну несміливість, а усвідомлення, що він не може безперешкодно з нею зустрітись, аби розповісти про всі свої переживання, аби зі щонайбільшим запалом висловити своє каяття й палку любов, сповнювали його відчаєм.

Два дні Деніс витримував ці почуття, які невпинно дужчали, а тоді в його голові постав чіткий і незвичайний план дій. Він повважав його сміливим, рішучим і зухвалим. Насправді то був наслідок пальби докорів сумління по його напружених нервах, і хоч це було нерозважливо, самовпевнено й нерозумно, тут його стримувані почуття мали знайти вихід, і Деніс бачив у цьому зручну можливість реабілітуватися перед Мері й самим собою.

По суті, ним рухав саме мотив власного виправдання, коли він, поставши перед Броуді, сказав:

— Я прийшов самовільно, містере Броуді, бо подумав, що по-іншому ви можете не захотіти мене бачити… Я Деніс Фойл із Дарроку.

Броуді приголомшила несподіваність цього візиту й відважність, про яку це свідчило, однак він ніяк цього не показав. Натомість Броуді глибше сів у кріслі; голова, здавалося, вростала в його кремезні плечі, наче камінь на вершині пагорба.

— Син власника паба? — глузливо посміхнувся він.

— Саме так, — ввічливо відповів Деніс.

— І що містер Деніс Фойл, — Броуді іронічно наголосив на слові «містер», — тута забув?

Він почав плекати надію, що підштовхне Фойла до нападу, аби мати задоволення його відлупцювати.

Деніс прямо подивився на Броуді і, проігнорувавши його поведінку, повів далі відповідно до свого плану.

— Можливо, ви здивовані моїм візитом, та я подумав, що мушу прийти до вас, містере Броуді. Я не бачився з вашою донькою, міс Мері Броуді, понад три місяці. Вона цілеспрямовано мене уникала. Хотів сказати вам відверто, що маю симпатію до вашої доньки і прийшов попросити вашого дозволу бачитися з нею.

Броуді подивився вгору на Деніса з похмурим, схожим на маску обличчям, яке не пропускало назовні ані краплини тієї дедалі дужчої хвилі здивованої злоби, яку відчував на вимогу юнака. Якусь хвилину не спускаючи з Фойла грізного погляду, він повільно вимовив:

— Радий чути з твоїх власних уст, що мій наказ було виконано! Моя дочка відмовлялася з тобою бачитися, бо я їй заборонив на тебе дивитися! Ти мене чуєш? Я заборонив їй, і тепер, коли побачив, який ти, все одно не дозволю.

— Чи можна спитати чому, містере Броуді?

— Я мушу пояснювати тобі, що я роблю? З моєї дочки вистачить того, що я їй це наказав. Я їй не пояснюю, я віддаю наказ.

— Містере Броуді, я був би радий дізнатися, які у вас до мене претензії. Я б доклав усіх зусиль, щоб виконати будь-які ваші вимоги, — усіма своїми силами Фойл намагався умилостивити співрозмовника. — Я страшенно хочу вам догодити! Скажіть мені, що зробити, і я зроблю.

Броуді скоса подивився на юнака:

— Я хочу, щоб ти зі своїм безволосим лицем забрався з мого кабінету і ніколи більше не потикався в Левенфорд, і чим швидше ти то зробиш, тим більше мені вгодиш.

Несхвально посміхнувшись, Фойл відповів:

— То ви маєте претензію тільки до мого обличчя, містере Броуді.

Деніс відчував, що мусить якось виграти наступний раунд!

Броуді починала охоплювати лють; те, що він не змусив цього парубійка опустити очі, ані досі його не розізлив, його дратувало. Зусиллям волі Броуді стримався і, глузливо посміхнувшись, сказав:

— Я не маю звички обговорювати таємниці з такими, як ти, але позаяк у мене є вільна хвилька, я скажу тобі, які в мене претензії. Мері Броуді — леді, в її жилах тече кров, якою могла б пишатися герцогиня, а ще вона моя дочка. А ти підлий ірландський негідник, ніхто і нізвідки. Твій батько продає дешеву випивку, і я не сумніваюся, що твої предки їли з горщика бульб'яні лушпайки.

Деніс і далі незмигно дивився Броуді в очі, хоч всередині тремтів від образи. Він відчайдушно силкувався зберігати спокій.

— Те, що я ірландець, — це, безперечно, не вирок, — відповів юнак рівним голосом. — Я не п'ю — ані краплі. Якщо вже на те пішло, я працюю в зовсім іншій сфері торгівлі, яка, я вважаю, одного дня принесе великий прибуток.

— Чув я про твоє торгування, милий мій збиральнику бульби. Довго роз'їжджаєш по селах, а тоді не один день швендяєш тут без діла. Знаю я таких, як ти. Якщо ти думаєш, що будеш торгувати чаєм на рознос по всій Шотландії і щось заробиш, то ти дурний, а як думаєш, що зрівноважиш своє гниле коріння таков паскуднов роботов, то ти слабий на голову.

— Дозвольте мені все пояснити, містере Броуді.

Броуді розлючено витріщився на Деніса.

— Пояснити мені! Так ти зі мною говориш, чортів комівояжере. Та ти знаєш, із ким говориш? Дивись! — прогримів Броуді, розмахуючи газетою і тицяючи нею Денісу в обличчя. — Дивись, якщо вмієш читати! Оце люди, з якими я знаюся! — Броуді випнув груди і прокричав: — Я б так само дозволив своїй дочці з тобою водитися, як би дозволив їй знюхатися зі свинею.

Значним зусиллям волі Фойл стримався.

— Містере Броуді, — заблагав він, — будь ласка, послухайте мене. Ви ж, певно, визнаєте, що людина є тим, чим сама себе зробить, що вона сама керує своєю долею, незалежно від того, хто її батьки. Я не соромлюся свого походження, але якщо це те, до чого у вас претензії, то я, без сумніву, не пропащий.

Насупивши лоб, Броуді подивився на співрозмовника.

— І ти смієш напихати мені цей паскудний новомодний соціалізм?! — розлючено прогримів він. — Всі люди один одному рівня, аякже! Що далі? Дурню ти! Більше я тебе терпіти не буду! Забирайся!

Деніс не зрушив з місця. Юнак чітко зрозумів, що цей чоловік не прислухається до голосу розуму, що він міг би з більшою користю битися головою об стіну; Деніс зрозумів, що з таким батьком життя Мері, напевно, — процесія жахливих лих. Однак через неї юнак постановив тримати себе в руках і зовсім тихо промовив:

— Мені вас шкода, містере Броуді. Ви належите до покоління, яке відходить; ви не розумієте прогрес. А ще ви не розумієте, що таке знаходити друзів; напевно, ви тільки наживаєте ворогів. З нас двох «слабий на голову» явно не я!

Броуді підвівся, насуплений, лютуючи, як сердитий бик.

— Ану забирайся, хаме шмаркатий! — пробубонів він. — Чи мені тебе тріснути?

Броуді незграбно посунув у бік Деніса. Той міг би за секунду втекти з кабінету, але образи Броуді викликали в ньому потаємну ворожість, і хоч Деніс знав, що заради Мері йому варто піти, все одно залишився. Упевнений, що зможе про себе подбати, Деніс не боявся вайлуватої міці супротивника; до того ж він усвідомлював, що якщо піде зараз, то Броуді думатиме, що вигнав його, як побитого пса. Сповненим кривди голосом Деніс вигукнув:

— Не чіпайте мене! Я витерпів ваші образи, але більшого не дозволю!

На цих словах всередині Броуді виповнив гнів, від якого він мало не задихнувся.

— Та що ти кажеш! — скрикнув він, дихаючи швидкими шумними ривками. — Ти в мене тут, як щур у пастці, і я придушу тебе, як щура!

З незграбною роз'ярілою скрадливістю Броуді повільно наближався до суперника, обережно підсувався до нього своєю навислою масою; далі, коли Броуді вже був за якийсь ярд від Деніса, так близько, що знав: той нізащо не втече, він злісно вищирився, підняв раптом свій гігантський кулак і з нищівною силою запустив молодому Фойлу просто в голову. Пролунав різкий, сильний, хрусткий тріск. Голови для удару не було; швидше, ніж спалах блискавки, Фойл відскочив убік, і кулак Броуді вдарив об кам'яну стіну з усією могутністю молота. Його права рука знерухомлено опустилася; він зламав зап'ястя. Поклавши руку на круглу дверну ручку й дивлячись на Броуді, Деніс тихо промовив:

— Вибачте, містере Броуді. Бачите, врешті-решт ви таки дечого не розумієте. Я попереджав вас нічого подібного не робити.

Тоді Деніс зник, і дуже вчасно. Важкий обертовий стілець із червоного дерева, який Броуді лівою рукою жбурнув через кімнату, пострілом із катапульти врізався в тонкі двері і розтрощив скло й раму на друзки.

Броуді стояв, здіймаючи й опускаючи ніздрі, з обвислою рукою, безглуздо витріщаючись на уламки. Він не відчував болю у травмованій руці, лише нездатність нею поворухнути, та його випнуті груди, здавалося, ось-ось вибухнуть від люті поразки. Від того, що не абихто, а саме це щеня посміло сюди з'явитися і вийшло сухим із води, його вражена гордість кричала криком; фізичний біль був дрібницею, але гордість була смертельно уражена.

Пальці лівої руки судомно стиснулися. Броуді був певен: ще хвилина, і він загнав би Фойла в кут і знищив. Але його здолали, навіть не завдавши жодного удару! Лише бліда тінь самовладання і проблиск здорового глузду не дали Броуді безоглядно вибігти за Фойлом на вулицю, щоб наздогнати і розчавити. Перший раз в його житті хтось насмілився взяти над ним гору, і Броуді скреготів зубами від думки, що йому кинув виклик і перехитрив такий нахабний низькородний вискочень.

— Бог мені свідок! — прокричав Броуді до порожньої кімнати. — Він мені за це заплатить.

Тоді Броуді подивився вниз на свої ні на що не придатні кулак і передпліччя, що уже посиніли, напухнули й набрякнули. Він усвідомив, що, напевно, із травмою потрібно розібратися і що він мусить вигадати якусь історію, щоб її пояснити — якусь нісенітницю про те, що послизнувся на сходах, подумав Броуді. Він понуро вийшов із крамниці, з грюкотом зачинив двері, замкнув їх і пішов геть.

Тим часом Деніс, відколи пішов, збагнув, що своїм необачним вчинком завдав собі та Мері незмірної шкоди. Перед цією зустріччю він уявляв, що зможе здобути прихильність її батька, а відтак отримати його згоду бачитися з дівчиною. Тоді, думав він, їм буде легко організувати все так, щоб спрацював їхній чіткий план втечі. Він справді по-дурному розраховував, що Броуді ставитиметься до нього менш несхвально, а може, навіть відчує певну повагу. Успіх цього задуму, безсумнівно, прискорив би здійснення тих несподіваних кроків, до яких вони пізніше мусили б удатися, а також зм'якшив би потрясіння від неминучого подальшого розкриття.

Тоді Деніс ще не знав Броуді. Він часто обмірковував те, як Мері його описала, але гадав, що її розповідь, певно, позначена дочірнім побожним страхом або що її чутлива натура перебільшує масштаб батькових огидних схильностей. Тепер Деніс повністю розумів її жах перед Броуді, відчував, що Мері схибила в тому, наскільки м'яко його описала. Кілька хвилин тому Деніс бачив Броуді у стані такої неврівноваженої ворожості, що почав боятися за безпеку Мері; він неодноразово проклянув себе за нещодавній нерозважливий вчинок.

Деніс зовсім не знав, як йому діяти далі, аж тут раптом, минаючи крамничку канцтоварів на Гай-стріт, подумав, що міг би написати Мері листа з проханням зустрітися на наступний день. Деніс увійшов у крамницю і купив поштовий папір і конверт. Незважаючи на тривогу, майстерність підлесника нікуди не зникла, і він умовив літню жінку за прилавком продати йому марку й позичити ручку з чорнилом. Жінка так і зробила, охоче, з материнською усмішкою і, поки Деніс писав Мері коротку записку, зі схвильованою турботливістю стежила за ним кутиком ока. Закінчивши, Деніс ввічливо їй подякував і на вулиці хотів було вкинути листа в стоячу поштову скриньку, аж тут йому блиснула одна думка, і Деніс відсмикнув руку, наче його вжалили. Він повільно розвернувся до бордюру і за мить, утвердившись у своїй думці, розірвав листа на маленькі шматочки й розкидав по стічній канаві. Деніс раптом усвідомив, що якщо це листування буде випадково перехоплено, Броуді неодмінно зрозуміє, що юнак навмисно його обманув, що Мері мала з ним постійні таємні зустрічі. Одну серйозну помилку Деніс того дня вже зробив і постановив не вчиняти іншої. Міцно защепнувши піджак на всі ґудзики, Деніс засунув руки в кишені і, задерикувато висунувши підборіддя вперед, почимчикував геть. Він вирішив розвідати місцину довкола будинку Броуді.

Не знайомий із цим районом, на околицях міста Деніс трохи збився з дороги, проте завдяки загальному відчуттю напрямку юнак зробив кілька гаків і врешті наблизився до домівки Мері. Власне кажучи, Деніс ніколи раніше не бачив цього будинку, і зараз, поки його розглядав, його охопив переляк. Денісу здалося, що цей будинок більше підійшов би на роль в'язниці, ніж дому, і що він настільки ж годиться бути пристанівком для м'якої лагідності Мері, як темний зачинений льох — для голубки. Присадкуваті сірі стіни, здавалося, стискали її в непозбутніх обіймах, крутосхилі парапети завуальовано вказували на її підпорядкованість, глибокі, амбразуроподібні вікна сповіщали про її утримання у вимушеному ув'язненні.

Оглядаючи будинок, Деніс бурмотів собі під ніс:

— Я з радістю заберу її звідси, а вона з радістю піде. Той чоловік ненормальний! Щось у його голові звихнулося. Цей будинок чимось на нього схожий!

Із затуманеним від побоювань розумом Деніс проліз у заглибину в живоплоті позаду, сів на лавку, запалив сигарету й почав прокручувати в голові певні сценарії. Поставши перед нагальною необхідністю побачити Мері, він почав подумки розглядати низку нездійсненних планів і необережних задумів для досягнення мети. Деніс боявся зробити ще одну нерозважливу серйозну помилку, та все ж відчував, що мусить негайно побачитися з Мері, або можливість буде навіки втрачено. Його сигарета вже майже догоріла, коли раптом з обличчя зник суворий вираз, і Деніс відважно усміхнувся від очевидної простоти чудового методу, що спав йому на думку. Ніщо не могло завадити йому зараз, у білий день, сміливо підійти й постукати у вхідні двері. Мері майже напевно сама відчинить двері, після чого він одразу подасть знак мовчати і, передавши записку їй просто в руки, піде так само чемно й відкрито, як прийшов. Деніс знав про сім'ю дівчини достатньо, аби розуміти, що Броуді на роботі, мала Нессі — у школі, а єдина інша людина, яка може відчинити двері — місіс Броуді. Якщо й станеться цей другий варіант, то жінка його не знає, Броуді ще її проти нього не застеріг, тож він просто запитає про якусь вигадану особу й поспішно, з вибаченнями піде.

Деніс хутко видер листок зі свого записника й нашкрябав на ньому олівцем коротке повідомлення, в якому казав, що кохає Мері, і просив зустрітися з ним біля публічної бібліотеки наступного вечора. Якби був вибір, Деніс підібрав би більш відлюдне місце для зустрічі, але боявся, що єдиний привід, який Мері могла б знайти, щоб вийти з дому, — відвідини бібліотеки. Закінчивши, Деніс склав папірець у маленький акуратний квадратик, міцно стиснув у долоні і, змахнувши з одягу пилюку, скочив на ноги. Він жваво повернув голову в бік своєї цілі і набрав вигляду щирої простодушності звичайного відвідувача, аж тут зненацька його лице поникло, чоло нахмурилось, і Деніс відчайдушно кинувся назад у свою схованку. Тротуаром ішов, наближаючись до будинку з нижнього кінця вулиці, Броуді власного особою з перемотаним зап'ястям і рукою в перев'язі.

Деніс закусив губу. З ним, без сумніву, все йшло не так! Тепер йому нізащо не вдасться підійти до будинку, і він з болем усвідомив, що ображений Броуді майже напевне застереже проти нього свою сім'ю, а отже шанси успішно здійснити його план іншого разу суттєво впадуть. З важким серцем Деніс також подумав, що гнів Броуді може зачепити Мері, хоч він так старанно відвертав від неї небезпеку під час своєї злощасної зустрічі в крамниці. Деніс простежив, як Броуді наближається, занепокоєно з'ясував, що на травмоване зап'ястя наклали гіпс, зауважив грозову похмурість його обличчя, побачив, як той з гуркотом розчахнув ворота і врешті зайшов у будинок. Деніса охопило сильне передчуття лиха. Він усвідомив: допоки Мері житиме поруч із цим жахливим чоловіком у цьому жахливому будинку, він не знатиме спокою. Напружуючи слух, аби вловити якийсь звук, вигук, крик про допомогу, Деніс чекав на вулиці цілу вічність. Однак була лише тиша, тиша з-за холодних сірих стін чудернацького помешкання. Тоді зрештою Деніс підвівся й зажурено пішов геть.

Розділ дев’ятий

Мері Броуді сиділа, в'яжучи для свого батька шкарпетку. Вона злегка нахилилася вперед, обличчя її було бліде й нахмурене, погляд спрямований на довгі сталеві спиці, які ритмічно мигтіли від руху її пальців. Спиці клац-клац-клацали! Тепер Мері, здавалося, чула лише цей звук, адже кожної вільної хвилини в'язала. Ненька повчально проголосила, що оскільки для ледачих рук у диявола швидше знайдеться робота, Мері мусить свої чимось зайняти навіть у власний вільний час, і їй поставили завдання сплітати по парі щотижня. Зараз Мері завершувала вже шосту пару!

Стара бабця Броуді сиділа й дивилася, закопиливши губи так, ніби їх зшили докупи. Вона сиділа, схрестивши свої висохлі ноги, звислою ступнею відбивала такт дзенькотливої музики, нічого не казала, але незмигно дивилася на Мері; здавалося, вона, загадкова, думала про найрізноманітніші речі, про які ніхто, а надто Мері, не міг знати. Інколи дівчині уявлялося, що ці потьмянілі мутні очі пронизують її із всезнаючою мстивою підозрою, і коли її власні зустрічалися з ними поглядом, у безжальних зіницях спалахувала іскра ворожості. Останнім часом Мері почувалася так, мовби ці очі старої сивіли накладають на неї якесь заклинання, що змусить її всупереч власній волі безперервно рухати стомленими пальцями у спробі використати нескінченний моток вовни.

Для старої спостерігати за юнкою було приємною розвагою, але разом з тим це був її обов'язок, завдання, яке їй доручили шість тижнів тому. Голова жінки злегка затремтіла, коли вона згадала те неймовірне пообіддя, коли син зайшов до неї з перев'язаною рукою і чорним, як ніч, лицем, пригадала серйозну таємну нараду Броуді та його дружини за замкненими дверима світлиці. Не було жодних цькувань, ніякого реву на весь будинок, лише похмура нестерпна тиша! Про що йшлося, стара здогадатися не могла, але в повітрі, без сумніву, повисло якесь серйозне лихо. Обличчя її невістки не один день потому було сповнене страху; губи місіс Броуді сіпалися, коли вона призначала її запасною наглядачкою Мері, сказавши лише: «Мері заборонено виходити з дому. Ні кроку за ворота. То наказ». Мері була ув'язнена і все, а стара, фактично, — її тюремниця. Ховаючись за маскою свого обличчя, бабця Броуді упивалася цією думкою, думкою про ганьбу Мері. Ця дівчина їй ніколи не подобалася, і теперішнє заняття приносило старій щонайглибше задоволення й утіху.

Зараз її роздуми перервав прихід місіс Броуді. Ненька відшукала очима Мері.

— Ти вже завернула п'ятку? — запитала вона з удаваною цікавістю.

— Майже, — відповіла Мері; на її блідому обличчі застиг вираз незмінної байдужої апатії.

— Ти добре просуваєшся! Забезпечиш батька шкарпетками на цілу зиму, ще перш ніж закінчиш.

— Чи можу я вийти в садок на хвилину?

Ненька демонстративно виглянула у вікно.

— Там накрапає, Мері. Думаю, поки що тобі ліпше не йти. Коли прийде Нессі, може, мжичка перестане, тоді візьмеш сестру погуляти на задньому дворі.

Нікчемна неньчина дипломатія! Воля Броуді, загорнута в занадто правдоподібні поради або висловлена під виглядом підбадьорливих цитат зі Святого Письма, сіткою змикалася довкола Мері впродовж шести тижнів, кожен з яких здавався роком — роком із довгими-довгими днями. Дівчина вже була така пригнічена й ослаблена від опору, що почувалась зобов'язаною запитувати дозволу на кожен свій крок.

— Тоді можна мені ненадовго піднятись у свою кімнату? — мляво запитала Мері.

— Певно, що так, Мері! Якщо ти хотіла би почитати, сонечко, то на тобі книжку, — і коли донька повільно виходила з кімнати, місіс Броуді тицьнула їй зброшурований примірник проповідей Сперджена, що зручно лежав наготовлений на комоді. Проте як тільки Мері пішла, дві жінки, що залишилися в кімнаті, обмінялися швидкими поглядами, і ненька легенько кивнула. Бабця Броуді відразу підвелася, охоче покидаючи свій теплий куточок біля вогню, і пошкутильгала у вітальню, де сіла біля вікна, що виходило на вулицю, отримавши завдяки цьому вигідному розміщенню змогу ідеально бачити будь-кого, хто спробував би вийти надвір. Відбувалося постійне стеження, про яке розпорядився Броуді. Однак не встигла ненька й хвилини побути сама, як їй спало на думку ще дещо. Вона замислилася, тоді сама собі кивнула, зрозумівши, що це сприятлива можливість виконати доручення свого чоловіка, а тоді, притримуючи поділ, піднялася по сходах і зайшла до доччиної кімнати, маючи твердий намір сказати Мері «добре слово».

— Я подумала зайти трохи побалакати, — весело промовила місіс Броуді. — Я вже день чи два з тобою не говорила.

— Так, ненько!

Місіс Броуді критично зміряла доньку поглядом.

— Ти вже прозріла, Мері? — повільно запитала вона.

Мері інстинктивно відчувала, що на неї чекає, знала, що їй належало взяти участь в одній із нещодавно започаткованих благочестивих бесід, які спочатку викликали в неї сльози або спротив, від яких їй на душі ніколи, жодного разу, не ставало легше і які зараз просто звучали як нісенітниця в її стоїчних вухах. За час її ув'язнення ці піднесені промови стали нестерпними, і їх за кожнісінької нагоди разом з іншими формами моралізаторських проповідей звалювали, висипали їй на голову, ніби докори. На завершення тієї жахливої наради у вітальні Броуді гаркнув на свою дружину:

— Вона твоя дочка! Це твоя робота втовкмачити їй у голову, що вона має бути послушна. Як не втовкмачиш, то, їй-богу, я знову сперу її ременем і тебе разом з нею.

— Ти вже міцно стоїш на скелі, Мері? — серйозно повела далі ненька.

— Я не знаю, — відповіла Мері зраненим голосом.

— Я бачу, що поки що ні, — тихо зітхнула ненька. — Для твого батька і для мене це була б така втіха — бачити, що в тобі більше віри, доброти, послуху своїм батькам, — вона взяла Мері за безвольну руку. — Ти знаєш, моє сонце, життя коротке. А як нас буде несподівано покликано перед Божий престол у негідному стані, що тоді? Вічність довга. Тоді більше не буде змоги покаятися. Ой, як я би хотіла, аби ти побачила хибність свого шляху. Мені, твоїй матері, яка все для тебе зробила, від цього так тяжко на душі. Мені тяжко, бо твій батько винуватить мене за те, що в тебе до сих пір цей незламний, впертий вигляд — ніби тебе заморозили. Та я би що завгодно зробила. Я б навіть привела самого преподобного містера Скотта, аби він з тобою поговорив у якийсь день, коли батька не буде вдома! Я на днях читала таку відрадливу книжку про те, як один із любих Богові священників настановив на шлях істинний норовисту жінку.

Ненька скорботно зітхнула й після довгої бентежної мовчанки поцікавилася:

— Скажи мені, Мері, що в тебе зараз на серці?

— Я б хотіла, ненько, щоб ти мене ненадовго залишила, — тихо сказала Мері. — Я недобре почуваюся.

— То тобі не треба ні матері, ні Всевишнього, — промовила ненька, пирхнувши. Мері скорботно подивилася на матір. Вона повною мірою усвідомила нерішучість, невмілість і безпомічність. Із самого початку вона страшенно хотіла мати матір, якій могла відкрити найпотаємніші глибини душі, до якої могла прихилитися й не відпускати, до якої могла б гаряче закричати: «Мамо, ти пристанище мого розтерзаного й зболеного серця! Утіш мене і забери від мене страждання! Огорни мене мантією твого захисту й затули від стріл нещастя!».

Однак ненька, на жаль, такою не була. Плинна, як вода, і така ж неглибока, вона лише відбивала всюдисущий образ того, хто за неї сильніший. На ній лежала важка тінь гори, чия загрозлива близькість затьмарювала її прозору сутність нескінченним і нездоланним мороком. Сам характер цієї благочестивої розмови був тільки відлунням вимоги Броуді, якій неможливо було опиратися. Як вона може говорити про страх вічності, коли перед страхом Броуді він малів до незначущості, перетворювався в ніщо? Для неньки була тільки одна скеля — незламна твердість лютої волі її чоловіка. Горе, горенько їй, якщо вона перестане її покірно притримуватись! Місіс Броуді, певна річ, була християнкою з усіма добропристойними переконаннями, які це передбачало. Регулярні відвідини церкви в неділі, навіть часта участь — коли вона могла звільнитись від своїх обов'язків — у час від часу організовуваних палких зустрічах у будні вечори, щоб засудити вживання тих грубіших слів із лексикону, як-от «пекло» чи «клятий», повністю виправдовували її претензію на благочесність; а коли задля відпочинку місіс Броуді читала якийсь художній твір, це були тільки добрі книжки, в яких доброчесна, праведна героїня в останньому розділі знаходила чарівного й благочестивого чоловіка, а сама ненька — відчуття чистої й піднесеної витонченості. Однак вона змогла б підтримати свою доньку в цей кризовий момент її життя не більше, ніж протистояти гніву Броуді.

Тепер Мері повною мірою це збагнула.

— То ти скажеш мені чи ні, Мері? — стояла на своєму ненька. — Хотіла б я знати, що відбувається в цій твоїй упертій голові!

Місіс Броуді постійно боялася, що її донька потайки замислила здійснити якийсь ганебний вчинок, що знову викличе непогамовну лють Броуді. У своєму тремкому страху ненька відчувала не лише удар його язика, а й справжній хльост, яким він їй погрожував.

— Мені нічого розповісти, ненько, — сумно відповіла Мері. — Нічого тобі сказати.

Дівчина знала, що коли вона б спробувала вилити душу, матір зупинила б її одним пронизливим обуреним криком і, перетворившись на глуху, втекла б із кімнати.

— Ні! Ні! Не розказуй мені! Більше ні слова. Я нічого не буду слухати. Це непристойно, — Мері майже чула, як матір викрикує це, тікаючи. Вона з болем повторила:

— Ні! Мені взагалі нічого тобі розповісти!

— Але ти ж мусиш про щось думати. Отак подивившись на тебе, я знаю, що ти про щось думаєш, — правила своєї місіс Броуді. Мері подивилася прямо на матір.

— Часом я думаю, що була б щаслива, якби змогла вибратися з цього будинку й ніколи не повертатись, — гірко промовила дівчина. Місіс Броуді приголомшено скинула руки.

— Мері! — скрикнула вона. — Як можна таке казати?! Ти маєш бути вдячна за такий славний дім. Добре, що батько тебе не чує, він не простив би таку чорну невдячність!

— Як ти можеш так говорити! — несамовито скрикнула Мері. — Ти ж, мабуть, відчуваєш те саме. Це ніколи не був наш дім. Хіба ти не відчуваєш, що він нас знищує? Це ніби елемент жахливої батькової волі. Згадай, я не була за його межами шість тижнів і почуваюся… ох, почуваюся, ніби мене розриває на шматки, — захлипала дівчина.

Місіс Броуді втішено дивилася на ці сльози як на ознаку впокорення.

— Не плач, Мері, — стала вмовляти вона, — але тобі має бути встидно, що ти говориш такі негожі дурниці про велике місце, в якому тобі випало щастя жити. Коли твій батько зводив цей будинок, про нього говорив весь Левенфорд.

— Так, — хлипала Мері, — і про нас теж. До цього також спричинився батько. Ми не схожі на інших людей. Нас не вважають за звичайних людей.

— Та певно, що ні! — обурилася місіс Броуді. — Ми далеко вищі від них.

— Ох, мамо, — плакала Мері, — ти ніколи не зрозумієш, що я маю на увазі. Батько страхом примусив тебе прийняти його переконання. Він жене нас, жене нас усіх до якогось лиха. Він відгородив нас від людей. Ми не маємо друзів. У мене ніколи не було такої можливості, як в інших; мене так сильно від усього відрізали.

— Ну й добре, що так, — перебила ненька. — Так і треба виховувати порядну дівчину. А тебе варто було відрізати від всього ще сильніше, судячи з того, що з тобою коїться.

Мері, здається, її не почула, але, дивлячись поперед себе невидющими очима, повела ту останню думку до гіркого кінця.

— Мене зачинили у в'язниці… у пітьмі, — прошепотіла вона. — І коли я таки вирвалась, мене засліпило, і я загубилася, — обличчям дівчини повільно розлився цілковитий відчай.

— Не мамляй так! — гримнула ненька. — Як не можеш чесно і чітко говорити з матір'ю, то взагалі не говори. Ну ви подумайте! Ти маєш бути вдячна, що тут є кому про тебе подбати і не дати тобі наробити шкоди.

— Шкоди! Я не так багато шкоди робила за останні кілька тижнів, — рівним голосом повторила Мері.

— Мері! Мері! — докірливо скрикнула ненька. — Ти маєш показувати більше завзяття. Не відповідай так насуплено. Будь весела і жвава та виказуй більше поваги й шани своїм батькам. Від думки про низькородного парубійка з округи, який за тобою бігає, ти маєш червоніти від сорому. Ти мусиш тішитися, що лишаєшся вдома, аби такого уникати, а не завше ходити з похмурим лицем. Ой, як подумаю, від чого тебе береже…

Ненька замовкнула, вельми засоромившись і доброчесно здригнулася, підсунувши до Мері проповіді Сперджена. Завершуючи на найвищій та найпіднесенішій ноті, вона підвелася і, відходячи до дверей, значуще промовила:

— Подивися до цеї книжки, дитинко. Це піде тобі на користь більше, ніж будь-яка пуста розмова, яку мож' почути на вулиці.

Тоді ненька вийшла, зачинивши за собою двері з м'якою стриманістю, що гармоніювала з благочестивими думками, які сповнювали її голову. Та Мері не чіпала книжки, яку їй так наполегливо впихали, а з відчаєм виглянула у вікно. Небо затулили скупчення свинцевих хмар, що пришвидшували перетворення короткого жовтневого дня в ніч. Віконні шибки застилав паволокою легкий напосідливий дощ; жодного вітру; три її сріблисті берізки мовчки стояли, безлисті, в туманному меланхолійному мареві. Останнім часом Мері так часто на них задивлялася, що бачила їх у будь-якому настрої і вважала їх своїми, рідними. Дівчина бачила, як берізки скидають листя. Кожен листок тріпотів додолу сумно, повільно, мов утрачена надія, і з кожним падінням Мері втрачала крихту своєї віри. Вони були для неї неначе символи, ці три дерева, і поки вони дихали крізь своє живе листя, дівчина не впадала в розпач, та останній листок уже впав, і цього вечора берізки, як і Мері, були оголені, закутані в холодний туман, потонули в глибокому смутку.

В її утробі жило дитя. Мері відчувала, як у ньому з дедалі більшою силою пульсує життя; пульсуюча, жива дитина, про яку ніхто не знав, крім Деніса та неї самої. Мері не викрили. Ховатися — а це спочатку дуже її хвилювало — було нелегко, та тепер дівчина цим узагалі не переймалася, адже в цю мить її поглинули серйозніші і страшніші думки.

Проте, сидячи отак інертно біля вікна, Мері пригадала перший рух всередині, від якого штрикнуло болем, проте не страху, а високого прагнення. Її переповнило блискавичним світлом, що осяяло темні закутки душі, і дівчину охопило шалене бажання мати дитину. Це бажання впродовж численних безрадісних годин підтримувало Мері на дусі, наповнювало хороброю стійкістю в теперішніх муках. Вона відчувала, що зараз страждає заради дитини, і що більше терпить, то більше її буде винагороджено любов'ю дитяти.

Та це, здавалося, було дуже давно, ще до того, як надія врешті її покинула. Тоді Мері ще вірила в Деніса.

Дівчина не бачила його з того дня, коли їздила в Даррок. Волею свого батька ув'язнена в будинку, Мері прожила цих шість нестерпних тижнів, не бачивши Деніса навіть мигцем. Іноді вона уявляла, що бачила, як його постать причаїлася під будинком; часто вночі дівчина відчувала, що Деніс поруч; якось Мері прокинулася, зойкнувши від ледь чутного стукоту у вікно; проте зараз вона усвідомила, що це просто були марева її зворохобленої фантазії, і врешті дівчина переконалася, що Деніс її покинув. Він залишив її. Вона вже ніколи його не побачить.

Мері палко жадала, щоб настала ніч і принесла їй сон. На початку свого горювання дівчина не здатна була заспокоїтись, а тоді, на диво, глибоко засинала, і ту дрімоту насичували чудові сни, сни, сповнені надзвичайного блаженства. Там Мері завжди була з Денісом у заворожливому світі, разом із ним досліджувала залитий сонцем край веселих старих міст і спілкувалася зі сміхотливими людьми, жила, харчуючись незнайомою, екзотичною їжею. Ці приємні фантазії колись звеселяли й розраджували її своїм щасливим передвістям майбутнього, та це було в минулому; тепер Мері не прагнула жодних нереальних видив. Дівчина бажала сну без сновидінь. Вона вирішила вчинити самогубство. Мері виразно пригадала слова, які сказала Денісу на даррокському вокзалі: у мимовільному страшному передчутті вона сказала, що зробить, якщо він її покине. Єдиним її порятунком була смерть. Потай від усіх Мері заховала у себе в кімнаті пакетик гідрооксалату калію[45], який дістала з високої полиці над мийницями в посудомийні. Сьогодні вона вкладеться до сну, як зазвичай, а зранку її знайдуть мертвою. Живе дитя, що ніколи не вдихало повітря, також помре, усвідомила Мері, та це найкращий розвиток подій. Тоді її з ненародженим малям поховають у вологій землі, життя скінчиться, і вона здобуде спокій. Мері підвелася й відчинила комод. Так! Він лежав там у безпеці. Безтрепетними пальцями Мері трохи відкрила один край білого пакетика й уважно окинула оком його нешкідливий на вигляд вміст. Мимоволі дівчина подумала: як дивно, що ці нерухомі невинні кристалики сповнені такої смертоносної сили; і все ж Мері знала, що вони не несуть їй жодної загрози, лише милостиву поміч. Ці кристалики дадуть їй змогу одним швидким рухом позбутися безнадійного сукупного гніту її існування, і, прийнявши їх у себе, вона у фінальному судомному ковтку втопить останні гіркі рештки самого життя. Дівчина спокійно подумала, що перед сном мусить принести сюди воду в чашці, щоб розчинити кристалики.

Мері переклала пакетик, зачинила комод і, повернувшись до вікна, сіла й знову почала в'язати. Сьогодні ввечері вона завершить батькову шкарпетку. Коли Мері думала про нього, в неї не виникало жодної емоції: в її душі нічого не відбувалося, мовби почуття вже померли. Батько до неї ні разу не озивався. Його рука загоїлася. Його життя тривало без жодних змін і триватиме так, навіть коли вона помре, з тою самою незмінною передбачуваністю, у тій самій гоноровій байдужості, згладженій тим самим плазуванням і зіщуленою послужливістю неньки.

Мері на мить перестала в'язати й визирнула у вікно. Зі школи поверталася Нессі. І Мері охопило співчуття до малої вразливої сестрички, яку на початках вражало її страждання, їй буде шкода покинути Нессі. Бідолашна дівчинка! Вона буде зовсім сама! Проте, на диво, мініатюрна фігурка не зайшла у ворота, а зупинилася в дедалі густіших сутінках, подаючи незвичні рішучі знаки. То була не Нессі, а якась інша дівчинка, яка, непорушно ставши під дощем, махала піднятою рукою з якимось важливим, але незрозумілим наміром. Мері втупилася в неї очима, але коли відірвала погляд, рухи припинилися, і маленька лялька на ниточках пішла геть. Далі перед очима Мері постали двоє людей, а тоді зникли з поля зору внизу вулиці, і та стала порожньою й темною, як і раніше. З грудей дівчини вирвалось зітхання, в якому чутно було, як розсіюється слабка, ненароджена надія; вона неуважно потерла очі й мовчки затулила їх долонями.

Мері прибрала руки й одразу побачила, що дитина махає їй ще наполегливіше, ще благальніше, ніж досі. Дівчина з нерозумінням втупилася в неї, а тоді, відчуваючи, що вона, певно, жертва якоїсь дивної галюцинації власної розбурханої свідомості, сподіваючись, що з'явище зникне так само миттєво й магічно, як виникло, дівчина повільно, недовірливо відчинила вікно й виглянула назовні. Кинутий із непомильною точністю, з тьмяного присмерку відразу прилетів якийсь круглий предмет, вдарився Мері об плече і тихо гупнув біля її ніг, а вулиця тим часом миттю стала безлюдна й порожня. Мері машинально зачинила вікно і знову сіла. Вона б викинула з голови все, що сталося, як ілюзію свого втомленого мозку, якби не той факт, що на підлозі лежав снаряд, який поцілив у неї з дедалі густішого мороку, наче маленький безневинний метеорит, що впав із невидимого неба. Мері придивилася до круглого предмета зблизька. То було яблуко.

Мері нагнулася й підібрала фрукт, гладенький, відполірований і теплий на дотик, немовби він довгий час лежав у гарячих людських руках, і, тримаючи його у своїй маленькій долоні, дівчина ледве розуміла, нащо їй було полишати в'язання задля розглядання такої безглуздої речі. Яблуко — Мері впізнала — було із сорту пепінок — «король пепінок», — аж тут у пам'яті виринули якось зронені Денісом слова. «У мене вдома люблять яблука, — сказав тоді він. — У нашій коморі завжди стоїть бочка „королів пепінок“». На цій несподіваній думці, яка виникла просто тому, що дівчина спантеличено дивилася на яблуко, Мері почала оглядати фрукт уважніше і виявила, на свій подив і дедалі дужче хвилювання, нечіткий круговий надріз, зроблений, безперечно, гострим лезом, який обводив колом цілу серцевину. Коли Мері потягнула за короткий висохлий хвостик, який досі стирчав із яблука, її бліді щоки залило яскравим нервовим рум'янцем, але кров миттю відлинула з обличчя і щоки знову сполотніли, коли, легко подавшись, в її жмені опинився акуратний круглий корок з твердої білої м'якоті, а під ним виявилася вичищена серединка, яку щільно виповнював згорточок тоненького паперу. З нестямним поспіхом і зворушливим хвилюванням її тремтячі пальці незграбно дістали й розгорнули звиточок, і тоді зненацька її тріпотливе серце майже перестало битися. Це був лист від Деніса! Він їй написав. Він її не покинув. Несамовиті, пройняті невірою очі Мері жадібно прикипіли до листа, який надійшов з таким вчасним визволенням тимчасового полегшення. Дівчина гарячково взялася читати, побачила, що листа було написано майже два тижні тому, що в ньому Деніс звертався до неї найпалкішими словами. Мері охопила надзвичайна радість, немов на неї зненацька полилося потужне, яскраве світло; радість засліплювала її своєю несподіваністю, зігрівала своєю променистістю. Написані слова світилися в неї перед очима, їхнє значення наповнювало її, немов могутнє тепло пронизувало захолоджене, крижане тіло. Вона з глузду з'їхала, що сумнівалася в ньому. Він Деніс, її Деніс, і він її кохає!

Він кохав її, з усіх сил намагався з нею зв'язатися, спробував навіть передати листа вночі через вікно. Тепер Мері розуміла, що вона не помилилась, коли відчувала, що Деніс поруч, але сама відігнала його своїм бездумним сполоханим криком. Втім, нічого не мало значення порівняно з його чудовою новиною. Серце Мері калатало, коли вона читала, що Деніс купив для них будинок — котедж у Ґаршейку. Вони зможуть заїхати туди першого січня. Будинок називався «Трояндовий берег»; улітку — затишний трояндовий куточок, узимку — теплий безпечний сховок для них обох. Він робив усе, що йому під силу, і він не боявся! Мері була надзвичайно зворушена стараннями Деніса, тим, що він для неї зробив. Як він задля неї працював! Він був би з нею відкрито, якби їхні плани були визначені. Їм треба мати дах над головою, будинок, у якому вони зможуть знайти прихисток, перш ніж робити якісь рішучі кроки; а поки що він мусить заради неї бути обережним. Так! Вона мусить зачекати, зачекати ще трохи; зачекати до кінця його останньої в цьому році поїздки літнього сезону, а тоді він зможе присвятити себе їй. Тоді він забере її із собою назавжди, піклуватиметься про неї, дбатиме про її безпеку та комфорт. Коли Мері читала обіцянки Деніса ніжно її любити, її очі затуманили сльози щастя. Чи могла б вона зачекати? Вона мусить чекати. Вона зможе витримати все що завгодно, якщо врешті Деніс забере її до себе.

Закінчивши листа, Мері якусь мить зовсім не рухалась, неначе ударом неочікуваного щастя її перетворило на камінь, і дівчина сиділа, ніби мармурова статуя, непохитна й нерухома. Тоді її венами повільно потекла пульсуюча есенція; її тілом зациркулювали загадкові потоки, зрушені з місця зворушливими словами Денісового листа; після вічності смертельного спустошення Мері ожила, і, як під час пробудження Галатеї, дівчину вкрила барва життя, рум'янець залив її обличчя, тіло, кінцівки. Її очі жадібно заблищали радістю життя, напружені губи м'яко, гаряче розтулилися, а смутна знерухомленість обличчя перемінилася від приливу впевненої радості. Ніби дозорця, якого забули на безлюдному острові і який, втомившись від нескінченного безрезультатного чатування, давно облишив надію, раптово побачені засоби порятунку піднесли Мері до неймовірного, майже недовірливого екстазу. Голосне калатання знову розбудженого серця відлунювало їй у вухах екзальтованим рефреном; безкровні руки, що тримали листа, пожвавилися, віджили, заворушилися; пальці жадібно схопили олівець, що лежав поряд, і стали квапливо писати на зворотному боці папірця.

Це була коротка записка, в якій ішлося про те, що вона здорова, а тепер, коли прочитала його листа, ще й щаслива. Мері ані слова не написала про пережиті душевні муки чи про безодню, в яку падала. Вона казала Денісу, що радо чекатиме у своєму теперішньому домі, тільки б він приїхав по неї в грудні, і кілька разів уклінно подякувала йому за листа. Мері не мала часу написати більше, бо розгледіла, що надворі, де швидко спадали сутінки, знову виросла терпелива, наполеглива постать дитини і стала очікувально вдивлятися у вікно. Це була Роуз… це, певно, була Роуз… заповзятлива сестричка, про яку розповідав Деніс. Вона уклінно дякувала Роуз! А тепер, знову помістивши листа у вижолоблене яблуко, Мері підняла віконну раму і, щосили метнувши, простежила, як куля пролетіла в повітрі й двічі відбилася від дороги, перш ніж завмерла. Наче крізь імлу, Мері на мить угледіла, як Роуз біжить, щоб підібрати яблуко, побачила, як дівчинка витягає листа й кладе до кишені пальтечка, простежила, як вона махає їй рукою — значуще, тріумфально — і, мовби щоб засвідчити насолоду від цього тріумфу, спускається дорогою, урочисто жвакаючи побиту й потовчену пепінку. Мері пройняв трепет вдячного захоплення, коли, нескорено маршуючи з таким самим непереможним виглядом, з такою самою впевненою сміливістю, як Деніс, маленька постать зникла з очей. На обличчі з'явилася легка усмішка на спогад про недбале грання Роуз на фортепіано. Як безглуздо було судити про безстрашну посланницю за виконанням тих гам!

А зараз Мері підвелася і з насолодою витягнула кінцівки. Вона підняла руки над головою в позі неусвідомленого прагнення, і хоч здавалося, що її постать тягнеться вгору, голова закинулася назад, горло стиснулося. Поки Мері невідривно дивилася в напрямку небес, її обличчя наповнилося безмежною вдячністю, яка, здавалось, непомітно перетворювалася в молитву за майбутнє. Вона знову була жива, хоробра, сповнена надії, оновленої відваги. Крізь її шкіру пробігали, поколюючи, тоненькі струмочки. Коли Мері опустила руки й знову розслабила тіло, вона раптом відчула голод. Тижнями дівчина з'їдала лише якусь прісну дрібку, яка ледве лізла в горло, запихала її в себе в час прийому їжі про батькове око, тож приємне повернення жаги до життя пробудило в ній вовчий апетит.

Несформована дитина підстрибувала й билася в її тілі, мовби співпереживаючи й висловлюючи вдячність за перепочинок, який їй було даровано.

А Мері, яка відчула кволу безпомічність того пориву вдячності, раптом сколихнув жаль. Від несподіваної зміни почуттів під напливом докорів сумління вона швидко обернулася до комода, де сховала гідрооксалат калію, і, з несамовитою відразою піднявши пакетик, стиснула його в руці й поспішила на перший поверх. Пробігаючи повз прочинені двері вітальні, Мері побачила, що бабця Броуді сонно покльовує носом, і радісно усвідомила, що Роуз не помітили, що цього разу вартова заснула на своєму посту. Мері хутко перетнула кухню й увійшла в посудомийню, а там, замість закинути пакетик на полицю, з відчуттям огиди висипала його вміст у раковину, а швидкий потік з крана відніс його від неї назавжди. Тоді з новоздобутою свободою дівчина підійшла до буфета, налила собі склянку молока й відрізала товстий клинець холодного, приготованого на парі пудингу, який залишився з обіду. Пудинг був соковитий, у ньому було багато м'яких солодких ягід смородини; її зуби вгризалися в нього зі смаковитою насолодою. Молоко смакувало як поживний нектар, холодне, як піна від розтавання лапатих сніжинок. Мері розтягувала трапезу як могла, роблячи повільні ковтки й щипаючи маленькими шматочками останній відрізок пудингової скоринки, аж тут у посудомийню зайшла мати. Ненька з цікавістю подивилася на Мері.

— Ти голодна? — зронила вона. — Хотіла б я так їсти. Від проповідей у тебе поліпшився апетит.

— Я зараз вкраю тобі шматочок, ненько.

— Ні! Ми завтра його підігріємо. Про мене не турбуйся.

Своєю позицією місіс Броуді давала зрозуміти, що їсти пудинг з боку Мері егоїстично, що вона сама його хотіла б, але навмисне жертвувала власним задоволенням заради загального блага. У вигляді Мері читалася провина. Після того як вона вперше за кілька тижнів відчула задоволення від їжі, її змусили почуватися жадібною.

— Але я тішуся, що ти в ліпшому настрої, — мовила ненька, помітивши вибачливий вигляд. — Побережи його для свого батька до вечора. Я хочу, аби він бачив, що я з тобою говорила.

На цьому у вестибюлі залунали легкі кроки. Цей звук насправді видавала Нессі, яка весело увійшла на кухню, виблискуючи, мов малий тюлень від дощу.

— Там зараз страшенно мокро! — вигукнула дівчинка. — І я хочу кусок хліба і ґаляретку!

Мати ніжно на неї подивилася.

— Але ж і файний у тебе рум'янець, люба. Ось так я хочу, аби виглядали мої діти, а не блідими й нещасними.

Це був завуальований натяк на Мері, і, щоб ще більше дорікнути старшій доньці, ненька почастувала Нессі не хлібом з фруктовим желе, а білим хлібом з маслом, посиланим кмином.

— Кминчик! Чудово! — вигукнула Нессі. — Я його заслужила. О, Мері, а ти й сама сьогодні краще виглядаєш. Я тішуся! Скоро будеш красива, як я, — хихочучи, додала дівчинка, чогось закружлявши по кімнаті.

— А чого ти його заслужила, горобчику? — допитувалась ненька.

— Отже, — поважно відповіла Нессі, — сьогодні до нас приходила перевірка, і вся молодша школа мала такий собі тест на запам'ятовування, і як ти думаєш, хто відповів найкраще?

— Хто? — запитала ненька, затамувавши подих.

— Я! — вереснула Нессі, розмахуючи хлібом з кминчиком.

— Люди добрі! — промовила ненька. — Батько буде вдоволений.

Вона глянула на Мері, немовби кажучи: «Отаку дочку я хочу бачити». Насправді місіс Броуді анітрохи не раділа з цього навчального успіху. Її тішило те, що завдяки цьому досягненню вона мала відчутну перевагу, щоб створити господарю й владарю цього дому привітний настрій.

Мері ласкаво подивилася на Нессі, відчувши, як близько була до того, щоб покинути її назавжди.

— Це було просто прекрасно! — промовила вона, притуливши свою щоку до сестриного холодного вологого обличчя.

Розділ десятий

Над Левенфордом панувала тиша. Недільне пообіддя завжди було тихе; ранкові дзвони на той час уже віддзвонили; гамір крамничок і шум верфей затих; на порожніх вулицях не чутно було жодних кроків; люди, яких охопила млявість після розкішного обіду, якому передувала довга проповідь, сиділи вдома, силкуючись щось читати або незручно дрімаючи в кріслах.

Та це пообіддя було незвично тихе. Похмуре жовте небо тиснуло на місто й тримало його у важкій тиші склепу. Затхлим повітрям у цьому склепі було важко дихати, воно наповнювало легені відчуттям зіпсованості. Вулиці, здавалося, звузились, будинки ближче притулились один до одного, а Вінтонські й Доранські пагорби, зазвичай такі величні й далекі, були низькі й під боком, неначе, пригнувшись від замаху неба, вони підповзли під захист міста. Дерева застигли в душному повітрі, їхні голі віття повисли вниз, як сталактити в печері. Не видно було ніяких птахів. Пустинна й знелюднена, місцина перебувала в такій гнітючій тиші, немов перед битвою, а спорожніле місто, позбавлене життя й руху, стояло, як фортеця в облозі, що налякано чекає початку штурму.

Мері сиділа нагорі біля вікна у своїй спальні. Тепер за кожної нагоди вона вислизала до своєї кімнати, лише в цьому закутку знаходячи притулок, де здобувала самотність і втіху. Мері почувалася хворою. Того ранку в церкві на неї найшла нестерпна нудота, а впродовж обіду вона змушена була сидіти спокійно й без нарікань, хоча голова й тіло боліли безперервно. Зараз, сидячи зі спертим на обидві долоні підборіддям і виглядаючи у вікно на дивну нерухомість землі, вона думала, чи стане їй сил протриматися наступні два дні.

Злегка здригнувшись, Мері подумки зробила перегляд усіх труднощів за останні вісім тижнів. У своїй першій записці Деніс просив зачекати лише до половини грудня, та зараз було уже двадцять восьме число цього місяця, і їй потрібно було витерпіти муку життя вдома ще два дні. Мері усвідомлювала, що це не Денісова провина. Він змушений був розширити рамки своєї комерційної діяльності на півночі і зараз діяв від імені своєї фірми в Единбурзі й Данді. На роботі ним були задоволені; ця затримка справді була вигідна; але зараз Мері було важко її витримувати.

Ще тільки два дні! Тоді поруч із Денісом у їхньому затишному міцному котеджі на ґаршейкському узбережжі — у твердині, що вмістить їй обох — вона зможе витримати що завгодно. Мері так невпинно уявляла собі їхній котедж, що він завжди стояв в її уяві твердий, білий і непохитний, наче маяк, осяйний символ захисту, що спрямовував її в безпечне місце. Та дівчина втрачала віру у свою здатність продовжувати боротьбу проти дедалі сильнішої втоми в тілі і безнастанного страху викриття.

Вона, власне кажучи, була на сьомому з половиною місяці вагітності, проте її витончене міцне тіло донедавна зберігало форму як належиться. Обличчя Мері стало дорослішим і блідішим, але у фігурі не було ніяких серйозних деформацій, і будь-яку зміну в її зовнішності списували на результати більш жорсткої дисципліни, яку до неї застосовували. Проте останнім часом дівчина була змушена шнурувати корсет міцніше і напружуватися, щоб тримати спину й плечі прямо, аби — попри надзвичайні труднощі й безперестанно докладаючи зусиль — зберігати подобу своєї звичної фігури. Мері майже не могла дихати від чіпкого стиску корсета, але тепер вона мусила постійно це терпіти, покірно сидіти під холодним поглядом Броуді, відчуваючи, як її маля обурено крутиться від цього жахливого обмеження, і всупереч усьому зберігати безтурботний і спокійний вигляд.

Окрім того, у Мері було враження, що останнім часом попри всю її обережність ненька у своєму ставленні до неї випромінювала якийсь невизначений неспокій. Підводячи очі, дівчина часто перехоплювала сповнений сумніву запитальний позирк, який мати неприязно на неї націлювала. Мері чітко розуміла, що в материній голові блукали, немов приховані тіні, слабкі невизрілі підозри, і лише те, що вони були безглузді у своїй суті, досі не давало їм набути більш чітких форм.

Останні три місяці тягнулися повільніше й у більшому страху, ніж усі роки її життя до того, а зараз, коли кульмінація була неминуча і ось-ось мало настати полегшення, сила, здається, покидала Мері. Сьогодні до її страждань додався тупий біль у спині, і час від часу він мучив її невеликими навальними хвилями. Коли в пам'яті дівчини болісно постало все, що вона перетерпіла, на щоки бризнули сльози.

У цього безшумного руху, у стікання сльози по обличчю, що порушило її сумну статуарну нерухомість, були в зовнішньому світі свої відповідники. Під невідривним поглядом Мері ворота, які весь день висіли, трохи відчинені, на своїх малорухомих завісах, мляво зрушили з місця і з голосним брязкотом повільно зачинились, ніби їх недбало штовхнула невидима рука. За хвилину заворушилася купка зів'ялого листя, що лежала в далекому кутку подвір'я, і жменька листочків закрутилася, заклубочилася з жалібним шурхотом, а тоді знизилась і завмерла.

Мері дивилася на обидва ці рухи з відчуттям тривоги; можливо, це її стан викликав таке занепокоєння, адже самі по собі вони не мали ніякого значення, але контраст раптових безпідставних рухів і тісної незворушної тиші дня неминуче приковував погляд. Тиша надворі стала ще дзвінкішою, а латунне небо ще більше спохмурніло й підкралося ближче до землі. Поки Мері нерухомо сиділа, чекаючи наступної хвилі болю, ворота знову обережно прочинилися, завагались, а тоді шарпнулись назад, затріснувшись ще сильніше, ніж попереднього разу; тривалий, протяжний шумний скрип воріт залунав до дівчини, мов запитання, а брязкіт одразу опісля — ніби різка й рішуча відповідь. По полю навпроти побігли слабкі брижі, і високі трави захвилювалися, як дим; під пильним поглядом Мері солом'яний віхоть, що лежав на проїжджій частині дороги, зненацька шугнув високо в повітря, і якась невидима непоясненна сила пожбурила його кудись удаль геть з-перед очей. Тоді мовчазне повітря сповнилося легкого дріботіння, і з'явився бездомний пес, що мчав вулицями; боки його пульсували, вуха, загнуті назад, припали до голови, очі примружились від страху. Мері з приголомшеною цікавістю відзначила його побитий вигляд і запитала себе, чому він так поспішає і такий нажаханий.

Відповідь на її непромовлене запитання з'явилась, мов зітхання звіддаля, низький гуркіт, що долинув із-за Вінтонських пагорбів і луною відбився довкола будинку. Він оточив сірі стіни, в'юнко проліз крізь отвори парапету, закружляв серед димарів, закрутився навколо гранітових куль, на мить застиг біля вікна Мері, тоді віддалився в поступовому димінуендо, наче рев переможеної хвилі на всипаному галькою березі. Залягла довга тиша, тоді звук повернувся, наростаючи й долинаючи гучніше з далеких пагорбів, не зникаючи довше, ніж раніше, і відступаючи повільніше на не таку віддалену командну висоту.

По закінченню цього останнього тремтливого гулу двері спальні відчинились, і всередину ввірвалася Нессі.

— Мері, мені страшно! — вигукнула вона. — Що це за шум? Звучить як потужна велика дзиґа.

— Це тільки вітер.

— Але вітру нема взагалі. Всюди тихо як у могилі… а небо якого кольору! Ой, я його боюся, Мері.

— Думаю, буде гроза, але не хвилюйся, з тобою все буде добре, Нессі.

— Боженьку! — вигукнула Нессі, затремтівши. — Надіюся, блискавки не буде. Я її так боюся. Кажуть, коли вона тебе вдаряє, то ти загоряєшся, а ще якщо сидіти близько коло сталі, яка найбільше її притягує.

— В кімнаті нема жодної сталевої речі, — запевнила Мері сестричку.

Нессі підійшла ближче.

— Можна я залишуся з тобою ненадовго? — заблагала вона. — Останнім часом ти ніби була десь далеко від мене. Якщо дозволиш лишитися з тобою, мені буде не так страшно від того звуку.

Нессі сіла й обвила сестру своєю худенькою ручкою, та Мері інстинктивно відсунулась.

— Ну от знову! Ти навіть не дозволиш мені до тебе доторкнутись. Ти вже не любиш мене, як раніше, — засмутилася Нессі, і якусь мить здавалося, ніби вона, по-дитячому образившись, встане й піде геть. Мері мовчала; вона не могла знайти виправдання своїй дії, але взяла долоньку Нессі й лагідно стиснула. Цей жест частково заспокоїв дівчинку; скривджений вираз зійшов з личка, і вона стиснула долоню Мері у відповідь. Отож, узявшись за руку, дві сестри стали мовчки дивитися з вікна на пульсуючу землю.

Атмосфера тепер стала сухою, розрідженою, сповненою тієї солоної гостроти, що подразнювала ніздрі, як морська вода. Сірувато-коричневе небо потемніло до чорнувато-пурпурового, зливаючись із близьким горизонтом, ніби дим, затуляючи віддалені об'єкти й роблячи ближні на диво чіткими. Викликане цим відчуття дедалі більшої відрізаності від зовнішнього світу жахало Нессі.

— Ці хмари на нас насуваються. Вони як велика чорна стіна. Ой, я її боюся. Вона на нас впаде?

— Ні, люба, — прошепотіла Мері, — вона не завдасть нам шкоди.

Однак темний бар'єр, що дедалі тісніше змикався довкола, досі наближався, а на його вершині тягнулися світліші шафранні смуги, немов піна на гребені великої хвилі, що розбивається об берег. На цьому тлі три берізки втратили свою м'яку сріблисту динамічність; заціпенілі й посірілі, вони чіпко стискали ґрунт своїм дужим корінням, їхні стовбури стояли прямо зі згорнутим докупи віттям, наче щогли, що похмуро очікують, коли вдарить ураган.

Десь з-поміж тепер схованих пагорбів долинув загадковий глухий гуркіт, наче притишений барабанний дріб. Здавалося, він котився по гребенях горбів, скакав через яри, ноти в шаленому розгулі гналися одна за одною.

— Це грім, — затремтіла Нессі. — Ніби рушниці стріляють.

— Він далеко, — заспокоїла Мері сестру. — Грім може пройти над нами і тут не вдарити.

— Я відчуваю, що це буде жахлива гроза. Підемо обидві до неньки, Мері?

— Іди, якщо хочеш, — відповіла Мері, — але тут ти так само в безпеці, люба.

Грім ближчав. Він припинив безперервно торохтіти й почав уривчасто гурчати; але тепер кожен гуркіт був гучний, ніби вибух, і кожен наступний вибух сильніший за попередній. Зловісність наближення створила в Нессі враження, що вона ціль якоїсь сліпої небесної люті, з якою вони неодмінно зійдуться в якійсь точці, і та зрештою її знищить.

— Вона точно нас дістане, — ковтнула вона повітря. — Ой, блискавка.

Пролунав оглушливий тріск; він супроводжував перший спалах блискавки, тонку блакитну смугу, що кривулясто метнулась через мертвотне небо, наче вибух грому несподівано розколов миску небозводу, і на одну трепетну мить просочилося сліпуче неземне світло.

— Блискавка розгалужена! — скрикнула Нессі. — Вона небезпечніша, ніж плоска. Відійди від вікна! — дівчинка смикнула Мері за руку.

— Тут так само безпечно, як і всюди, — повторила та.

— Ой, даремно ти так кажеш. Твоїй кімнаті дістається найбільше. Я йду геть до неньки. Запхаю голову під покривала в її кімнаті, доки ця жахлива блискавка не перестане. Відійди, або тебе вдарить, — і Нессі в паніці вилетіла з кімнати.

Мері не пішла за нею, а продовжила дивитися, як наростає буря, наодинці. Дівчина почувалася немов самотня вартова у вежі, переслідувана болем і небезпекою, для чиєї розваги сили природи розгорнули гігантський похід. Розрух, що вирував надворі, був сильнодійним знеболювальним, яке мало відволікти її від дедалі дужчого болю, штрикучі приступи якого, здавалося Мері, повільно посилювалися. Вона раділа, що знову була сама, раділа, що Нессі залишила її. Мері було легше страждати на самоті. Грім несамовито гуркотів, а блискавка водоспадом розливалася по небу зі сліпучою нестримністю. Напад болю часто синхронізувався зі спалахом, і тоді Мері відчувала, що її, цяточку у всесвіті, з'єднано світловим ланцюгом із цим колосальним небесним збуренням.

Відволікальний ефект грози з часом ослабнув, і розруха перестала діяти як паліатив[46]; Мері мимоволі почала трактувати її з погляду своїх фізичних страждань, і її саму втягнуло в навколишню веремію. Хвилі грому, накочуючись, підіймали її у своєму висхідному русі й відносили вдалечінь на хвилястому відлунні, аж поки в неї раптом не встромлявся болісно несамовитий спалах блискавки і не кидав знову на землю. Коли грім стихав, вітер, який швидко гучнішав, знову підхоплював Мері з-посеред цього хаосу. Цей вітер особливо лякав дівчину, навіть починав наводити жах. Перший шелесткий натиск і відступ, що закружляв листя, а тоді дав йому спокій, був лише прелюдією до низки серйозніших і могутніших атак. Тепер відступу вже не було, і порив вітру з нищівним завзяттям на повну потужність вдаряв у землю. Мері відчувала, як міцний, товстостінний будинок здригається аж до підмурків, неначе сила-силенна несамовитих пальців виривала кожну цеглину з її ложа з будівельного розчину. Дівчина побачила, як її рідні дерева прибило до землі, наче наготовлені луки, складені вдвоє від якогось страхітливого натягу; з кожним поривом вітру вони нахилялися, а тоді, звільнені, з дзенькотом струни знову розпрямлялися. Стріл, які випускали ці дерева, не було видно, та вони пронизували кімнату Мері спалахами болю. Високими травами в полі більше не бігли лагідні брижі: їх розрівняло, мовби винищило гігантською косою. Кожен лютий порив шторму гатив по вікнах, торохтів ними в рамах, а тоді, завиваючи, метався по дому, а на його крилах неслися, вивільнені й оскаженілі, всі дикі демони звуку.

Далі почався дощ. Спочатку він падав важкими поодинокими краплями, які розмальовували заметені вітром тротуари плямами завбільшки з британську крону. Краплі падали все швидше і швидше, аж поки землю не вкрив суцільний шар води. Вона періщила по відкритих проїжджих частинах, шкварчала на дахах і в ринвах будинків і скрапувала вниз, розбризкувалась, вдаряючись об дерева, сплющувала кущі й чагарники вже самою своєю щільністю й масою. Вода затопила все. Ринви одразу наповнились по вінця, і з них потекло бурчаками; вулиці перетворилися на річки, і головними вулицями ринули потоки, наповнені плавучим сміттям.

З початком зливи блискавки поступово перестали, грім відгримів, і повітря відчутно охололо; але буря, замість вщухнути, з кожною миттю ставала сильнішою. Вітер набирав швидкості. Мері почула, як він хвилями наганяє дощ на дах будинку, ніби морський прибій, тоді пролунав слабкий тріск, і дівчина побачила, як здертий із башточки флагшток з грюкотом полетів на землю.

На цьому Мері підвелася й почала міряти кімнату кроками, ледве витримуючи нестерпний біль, який тепер, здавалося, був частиною її єства. Вона ніколи нічого схожого не відчувала, нічого, що могло б зрівнятися з цим, за все своє життя. Мері невпевнено замислилася, чи варто їй попросити матір про якісь ліки, подумала, що, можливо, грілка якось допомогла б, але неохоче відкинула ідею як небезпечну. Дівчина не знала, що такий засіб не дав би результату, адже Мері, хоч і не мала жодного уявлення про свій стан, уже перейшла на стадію родових потуг передчасних пологів. Немов несвоєчасна темрява ранньої ночі, що зараз почала спадати на розлючену землю, ці несподівані пологові муки вже почали — занадто рано — зодягати дівчину в багряницю страждань. Душевні муки, яких Мері зазнала, вимагали нечуваної плати, яку не можна було не сплатити, і зараз з усією своєю непідготовленістю дівчина почала несамохіть розгадувати таємницю народження своєї дитини.

На той час Мері вже зрозуміла, що вона нізащо не зможе зійти вниз на чай, послабила в розпачі корсет і почала ходити туди-сюди в тісних стінах своєї кімнати. Між цим походжанням вона зупинялася, підтримуючи своє тіло обома розчепіреними долонями. Мері виявила, що їй легше переносити пароксизми в нахиленій позі, тому час від часу вона, стоячи, нагиналася до краю ліжка, притуляючи чоло до холодних металевих билець.

Поки Мері, ні на що не зважаючи, перебувала в такій позиції під час чергового приступу болю, двері раптово відчинилися, і в кімнату зайшла матір. Місіс Броуді прийшла пересвідчитися, що гроза не мала для Мері ніяких негативних наслідків, і вичитати її, що не вжила серйозніших застережних заходів, бо Нессі прибігла до неї, розповідаючи, що в кімнату била блискавка. Місіс Броуді й саму нажахала буря, і її перенапружені нерви з трепетом приготувалися до вибуху двосторонніх звинувачень. Але тепер, коли жінка, непомічена, стояла й дивилася на свою доньку, докір, що завмер, ще не до кінця сформувавшись, на її вустах, так і залишився невисловлений. Щелепа її повільно відвисла, місіс Броуді ковтнула повітря, а кімната, що двигтіла від вітрової люті, здавалося, загойдалася навколо неї. Смиренність Мері, її розслаблена поза, вигляд збоку її не скованої корсетом фігури торкнулися інструменту материної пам'яті й зачепили потаємну струну в її свідомості, несподівано повернувши незабутні спогади про її власні пологи. Розуміння жінки протяв осяйний спалах, жахніший за будь-який удар блискавки. Усі приховані, неймовірні й немислимі побоювання, які в ній дрімали, різко постали перед нею в одному страшному переконанні. Зіниці неньки розлилися озерцями жаху, і, вхопившись за зіщулені груди лівою рукою, вона, ніби п'яна, підняла праву й націлила в Мері палець.

— Подивись… подивись на мене! — запинаючись, промовила жінка.

Мері, чоло якої вкривав піт, здригнувшись, повернулася й мовчки глянула на матір. Тієї ж миті жінка знала, знала достеменно, і Мері зрозуміла, що її викрили. З грудей місіс Броуді миттю вирвався скрик, схожий на рев розлюченого звіра. Пронизливіший і дошкульніший за вітер, він ляснув у кімнаті і розлетівся скрипучою луною по всьому будинку. Місіс Броуді скрикувала знову і знову, до самозабуття опанована істерією. Мері бездумно вчепилася за материну сукню.

— Я не знала, ненько, — схлипнула вона. — Пробач мені. Я не знала, що роблю.

Місіс Броуді відштовхнула Мері від себе різкими, рвучкими стусанами. Жінці відняло мову; дихання хрипко виривалося з її грудей уривчастими видихами.

— Ненько, ненечко! Я нічого не розуміла! Я не знала, що я порочна. А зараз мені болить. Допоможи! — благала Мері.

Матір насилу здобулася на слово.

— Яка ганьба! А батько! — застогнала вона. — Йой, це страшний сон, я ще не проснулась.

Вона знову нестямно верескнула. Мері була нажахана; цей лемент ув'язнив її в камеру беззаконня; у кожному скрику вона чула, як про її ганьбу розголошують на весь світ.

— Ох, ненько, будь ласка, не вигукуй так, — благала Мері, покірно звісивши голову, — зупинись, і я все тобі розповім.

— Ні! Ні! — верескнула ненька. — Нічого не хочу чути! Будеш говорити з батьком. Я в цьому участі не беру. Я ні за що не відповідаю. Винна тільки ти.

Руки й ноги Мері несамовито затремтіли.

— Ненечко! Хіба мені нема прощення? — прошепотіла вона. — Я нічогісінько не знала.

— Твій батько тебе за це вб'є! — крикнула місіс Броуді. — То твоя вина.

— Молю тебе, ненько, — гарячково благала Мері, — не кажи батькові. Допоможи мені ще два дні… ще тільки два дні! — відчайдушно скрикнула вона, намагаючись заховати свою голову в матері на грудях. — Люба, добра ненько. Хай доти це лишиться між нами. Ще тільки два дні! Прошу… ох, прошу!

Але матір, нажахана до нестями, знову відіпхнула Мері й дико закричала:

— Мусиш сказати йому вже! На мені вини нема! Оце такою порочною бути і накликати на нас таку біду! Такою порочною, такою порочною!

Тоді Мері з гіркою доконечністю усвідомила, що благати матір далі марно. Її охопив сильний страх, а разом з тим і нестримне бажання втекти. У Мері з'явилося відчуття, що якби залишити неньку, та, можливо, відновила б самовладання. Дівчина негайно захотіла покинути кімнату і, проштовхнувшись повз матір, почала квапливо спускатися сходами. Та коли Мері була на пів шляху донизу, вона раптом підвела голову і побачила, що біля підніжжя сходів у вестибюлі стоїть масивна постать батька.

Броуді мав звичку кожної неділі вдень після обіду відпочивати. Зі стабільністю заведеного годинника він ішов у вітальню, зачиняв двері, заслоняв штори, знімав сюртука, вкладався своєю громіздкою масою на диван і спав глибоким сном дві-три години. Однак сьогодні Броуді потривожила гроза, і він спав уривками, що було гірше, ніж не спати взагалі. Недосипання його роздраконило, погіршило настрій, а окрім того, Броуді страшенно допекло те, що його перевірений часом ритуал було зірвано в такий обурливий спосіб. Роздратування сягнуло кульмінації, коли з короткочасного сну Броуді розбудило падіння флагштока з його будинку. Він був лютий як чорт, і, коли в самій сорочці стояв, дивлячись на Мері, на його зверненому догори обличчі відображалася гірка досада.

— Вам мало шуму надворі, що ви мусили зняти наверху такий дикий ґвалт? — крикнув він. — Як можна заснути з такими чортячими висками у вухах? Хто шумів? Ти? — Броуді люто зиркнув на доньку.

Ненька йшла за Мері і тепер стояла, похитуючись, на вершині сходів, розгойдувалася взад-вперед, притиснувши руки до грудей. Броуді звернув на неї свій розгніваний погляд.

— Та в тому-о прекрасному домі відпочивай, хоч трісни! — спалахнув він. — Я, по-твоєму, що, мало працюю весь тиждень? Нащо існує неділя, скажи мені? Який толк з твоїх побожних плаксивих бесід, коли ти ходиш і верещиш нам на вуха? Ні на хвилину не можна лягти, аби той чортовий вітер не завивав і ти разом з ним не вила, як гієна.

Місіс Броуді не відповіла, а далі істерично похитувалася на вершині сходів.

— Що там з тобою діється? Ти що, дурне, геть звар'ювало?! — рявкнув Броуді. — Тобі грім всі клепки повибивав, що ти метляєшся там, як п'яна баба на базарі?

Ненька далі мовчала, і тоді Броуді сяйнула думка, що коли вона так поводиться, сталося якесь лихо.

— В чому річ? — гримнув він. — Нессі? Її вдарила блискавка? Вона поранена?

У нестямному запереченні ненька захитала цілим тілом: сталася ще гірша біда!

— Ні! Ні! — жінка хапнула ротом повітря. — Вона… вона!..

Місіс Броуді звинувачувально вказала на Мері рукою. Вона не виявляла ані краплинки захисного інстинкту. Її панічний страх перед Броуді в цьому жахливому нещасті не знав жодних меж, тому жінка мала один-єдиний імпульс — заперечити будь-яку відповідальність, будь-яке знання про злочин. Вона за всяку ціну мусила захиститися від будь-яких звинувачень у причетності до цієї ситуації.

— Остатній раз я питаю тебе: в чім річ?! — шаленів Броуді. — Скажи мені, або, їй-богу, я зараз доберуся до вас обох.

— Я не винна, — зіщулилася місіс Броуді, далі захищаючись від невисунутого обвинувачення, — я завжди виховувала її як християнку. Вона від природи така зіпсута, — тоді, усвідомивши, що або вона скаже, або її відшмагають, ненька щосили напружила тіло, закинула голову назад і, немов вимовляти кожне слово вартувало їй неймовірних зусиль, прорюмсала: — Як тобі треба знати, в неї… в неї буде дитина.

Мері заціпеніла, кров відлила їй від лиця. Матір, як Юда, зрадила її. Вона була розгублена… у пастці… батько внизу, мати вгорі.

Кремезні плечі Броуді, здавалося, ледь помітно згорбились; в його войовничих очах відбилося спантеличення, і він розгублено подивився на Мері.

— Що, щ… — пробелькотів він. Броуді з нерозумінням підняв очі на неньку, побачив, у якій вона нестямі, і знову опустив погляд на Мері. Він завагався, його мозок тим часом намагався розібратися з неймовірною, незбагненною новиною. Зненацька він прокричав:

— Підійди!

Мері послухалась. Кожна сходинка, здавалося, заводила її у власну могилу. Броуді грубо схопив доньку за руку й обдивився з голови до ніг. Його охопило відчуття огиди.

— Боже… Боже… — тихо повторював він сам до себе. — Певно, то правда. Так?! — глухо крикнув він. Мері від сорому стояла ніби набравши в рот води. Далі тримаючи дочку за руку, Броуді безжалісно нею струснув, а тоді зненацька відпустив, і дівчина відлетіла й важко гупнула на підлогу.

— В тебе буде дитина? Бігом кажи, або розіб'ю тобі голову! — крикнув Броуді.

Коли Мері відповіла, то подумала, що батько точно її вб'є. Він стояв і дивився на дочку так, ніби вона гадюка, яка його вкусила. Броуді підняв руку, немов для стусана, немов хотів розтрощити її череп одним ударом свого кулака-молота, одним ударом стерти її прогрішення і свою ганьбу. Він хотів ударити Мері, потоптатись по ній ногами, каблуками своїх черевиків розтовкти її на понівечену, криваву кашу. У ньому заклекотів безмежний лютий гнів. Мері затоптала його ім'я в болото. Ім'я Броуді! Вона покрила його рід багном неслави. Сморід рознесеться на ціле місто. Він бачитиме самовдоволені, глумливі посмішки й багатозначні кивки, коли своїм широким кроком ітиме по Гай-стріт, на Ринковій раз у раз чутиме насмішки й приглушений зневажливий сміх. Нішу, яку він собі вирізав і досі висікав, буде зруйновано вщент; ім'я, репутацію, які він собі виробив, буде знищено, а його самого ганебно скинуто вниз через істоту, що, плачучи, лежала біля його ніг. Але Броуді не вдарив доньку. Його могутнє почуття зненацька розпалилось до гарячки, що перетворила грубу лють у щось хитріше й небезпечніше. Він розправиться з нею по-іншому! Броуді чітко побачив спосіб відстояти свою честь. Так, їй-богу, він покаже цілому місту, як він чинить у такій ситуації. Вони побачать, яку він займає позицію. Мері більше не була його дочкою. Він прожене її від себе як нечисту.

Тоді зненацька у Броуді з'явилася друга гидка підозра, підозра, яка ставала дедалі відразливішою й певнішою, що довше він прокручував її в голові. Броуді обудив Мері своїм великим важким черевиком.

— Хто той чоловік? — зашипів він на неї. — То був Фойл?

З погляду Мері він зрозумів, що не помилився. Уже вдруге цей осоружний жовторотий вискочень завдав йому нищівного удару, цього разу ще смертоноснішого. Хай би це був хто завгодно, найниціший і найзлиденніший негідник у місті, будь-хто, тільки не Фойл! Однак саме він, улесливий вуличний роззява з безволосим личком, заволодів тілом Мері Броуді, а вона, його дитина, дозволила йому це зробити. В уяві Броуді постала чітка картина, відразлива у своїй чуттєвій детальності, і почала його терзати. Лице Броуді тремтіло, шкіра довкола ніздрів сіпалася, на скроні настовбурчилася товста набухла пульсуюча судина. Спочатку вкрите гнівним рум'янцем, тепер обличчя Броуді стало біле, як обтесаний граніт. Щелепа безжально зімкнулась, мов пастка, вузький лоб зморщився в нелюдській жорстокості. Холодний шал, жахніший за його звичну гучну лайку, гартував лють, як лезо сокири. Броуді жорстоко стуснув Мері. Тверда підошва його черевика впнулася в її м'який бік.

— Вставай, ти, козо! — зашипів він, знову безжально копнувши її ногою. — Ти мене чуєш?! Вставай!

Зі сходів почувся уривчастий неньчин голос, що безтямно повторив: «Я не винна! Я не винна!». Знову і знову лунали слова: «Я не винна. В цьому моєї вини нема». Місіс Броуді стояла жалюгідна, зіщулена, безперестанку бурмочучи, твердячи про свою невинність, а позаду неї невиразно вимальовувались нажахані постаті Нессі і старої. Броуді не звернув уваги, що його перебили. Він нічого не почув.

— Вставай, — повторив Броуді, — або я тобі поможу, — і коли Мері підводилась, він підняв її на ноги, востаннє хвицнувши ногою.

Мері, похитуючись, підвелася. Чому, подумала вона, батько не вбив її і край? У боці, куди він її копнув, стріляло гострим болем. Мері була надто нажахана, щоб дивитися на Броуді. У неї було відчуття, що він катує її, лише аби врешті знищити її життя.

— А тепер слухай сюди, — повільно процідив Броуді з-за зціплених зубів; слова обпікали Мері, ніби сірчана кислота.

Коли дівчина встала, зігнута й похилена, Броуді злегка повернув голову й підсунув своє жорстоке, невблаганне обличчя впритул до її личка. Його очі були близько й мерехтіли зосередженим крижаним блиском, що обпікав Мері холодом.

— Я кажу, слухай сюди. То є остатній раз, що ти мене слухаєш. Ти більше не моя дочка. Я вижену тебе звідси, як прокажену! Як прокажену, ти, брудна шльондро! Отак я зроблю з тобою і твоїм ненародженим байстрюком. З твоїм любасом розберуся у свій час, але ти… ти підеш геть сьогодні.

Броуді повільно повторив останні слова, пронизуючи Мері своїм холодним поглядом. А тоді, ніби не бажаючи відмовлятись від задоволення лютим оком спостерігати за доньчиним приниженням, Броуді повільно розвернувся, незграбно підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Тієї ж миті у вестибюль, загримотівши картинами на стінах і піддуваючи пальта, що висіли на вішалці, ввірвався страхітливий порив вітру з дощем і з силою тарана шугнув угору до гурту, що тулився на сходах.

— Чудовий вечір для шпацера, — вищирившись, гаркнув Броуді. — Нині якраз досить темно! Можеш ходити по вулицях донесхочу, ти, хвойдо!

Раптом він рвучко простягнув руку, схопив Мері за шию і стиснув своєю величезною чіпкою рукою. У вестибюлі чутно було лише завивання вітру. Ніхто з трьох переляканих свідкинь — дитина, яка не розуміла, що діється, мати і стара, яку водночас охопили страх і зловтіха — не озвався ані словом. Вони стояли в мовчазному заціпенінні. Броуді заворожувало відчуття в руці доччиної м'якої, та все ж опірної шиї; йому хотілося стискати її, як держак люльки, поки не зламається, отож якусь мить він стояв, борючись із цим поривом; але тут Броуді стрепенувся і, несподівано шарпнувши, потягнув Мері до дверей.

— А тепер, — крикнув він, — виходь і ніколи не вертайся! Хіба що ти приповзеш назад, впадеш ниць і будеш лизати ті черевики, які тебе копали.

На цих словах щось усередині Мері здобулося на голос.

— Я ніколи так не зроблю, — прошепотіла дівчина поблідлими губами.

— То все! — заволав Броуді. — Ти ніколи не вернешся, лярво!

Він турнув Мері від себе останнім несамовитим поштовхом.

Дівчина зникнула в рознуртованій пітьмі за межами будинку. Мері стало зовсім не видно й не чутно, немовби вона ступила в безодню, а Броуді, стиснувши кулаки і вдихаючи повні легені вологого солоного повітря, стояв у гнівній нестямі й на весь голос горлав:

— Не вертайся, ти, курво! Курва!

Він викрикував останнє слово знову і знову, немовби це повторення своєю грубою лихослівністю приносило йому задоволення, втихомирювало лють. Тоді Броуді крутнувся на закаблуках, затріснув двері, і Мері залишилася сама посеред ночі.

Розділ одинадцятий

Мері лежала на тому місці, де впала. У голові їй паморочилося, бо через останній жорстокий штурхан Броуді дівчина важко впала обличчям на кострубатий гравій двору. Дощ, який жбухав прямими паралельними струменями, боляче шпигав її благенько вбране тіло і розкидав бризки на поверхні калюжі, в якій лежала дівчина. Мері вже промокла до нитки, але в ту мить змочений дощем одяг лише подарував їй освіжну прохолоду на противагу жару, що палав усередині. Коли батько на неї дивився, дівчина мала певність, що він жорстоко загубить їй життя, а зараз, хоч побите зболене тіло палало, свідомість наповнилася відчуттям визволення, і нажаханість змінилася фізичною й духовною полегкістю. Її ганебно вигнали з дому, та вона жива, вона навіки покинула дім, що останнім часом став ненависною в'язницею; зараз дівчина зібрала докупи рештки сил і хоробро зосередила свої помисли на майбутньому.

Посеред страшного безладдя думок Мері зрозуміла, що їх із Денісом розділяє, мабуть, шістдесят миль; вона потрапила під бурю небаченої сили; вона не мала пальта, капелюшка, була невідповідно вдягнена й не мала грошей; але тепер вона мала відвагу. Мері міцно стиснула вологі губи, відчайдушно намагаючись проаналізувати своє становище. Перед нею поставало два шляхи: один — спробувати дістатися до котеджу в Гаршейку, інший — поїхати до Денісової матері в Дарроку.

До Ґаршейка було дванадцять миль, і хоч Мері було відомо, що котедж називається «Трояндовий берег», вона не знала, де він розташований; окрім того, навіть якби вдалось потрапити всередину, вона буде там сама, без пенні за душею і без їжі; тепер Мері усвідомила, що їй потрібна якась поміч. Отож дівчина відкинула будь-які думки про те, щоб дістатися «Трояндового берега» і таки звернулася до альтернативного варіанта. Вона мусить їхати до Денісової матері! Та жінка принаймні її прихистить, прихистить, доки не повернеться Деніс. Його мати їй у цьому не відмовить; і Мері повеселіла, згадавши, як колись Деніс їй сказав: «Якби трапилося найгріше, ти могла б звернутись до моєї матері». Вона так і вчинить! Вона мусить це зробити.

Щоб добратися до Дарроку, вона буде змушена йти пішки. Мері не знала жодного поїзда, який би відбував із Левенфорду в Даррок у неділю ввечері, а якщо такий поїзд і ходив, дівчина ані не знала, коли він рушає, ані не мала грошей на квиток. Отож на вибір у Мері було дві дороги. Перша — основний шлях транспортного сполучення між цими двома містами, широка магістраль протяжністю близько п'яти миль; друга — вузька, нечасто використовувана дорога, що пролягала через відкриті поля, вужчала до розміру то сільської дороги, то взагалі стежки, але оминала кручені петлі обох передмість і була коротша за першу майже на дві милі. Мері так підупала на силі, а муки її були такі великі, що вона вирішила піти другою дорогою, бо та мала меншу протяжність. Дівчина подумала, що три милі вона зможе пройти.

Розпластавшись на землі й перебуваючи під захистом високого муру подвір'я, Мері не оцінила всієї могутності грози, а це була чи не найгірша гроза, яка спустошувала Шотландські низини впродовж останніх ста років. Вітер, що дув з південного заходу, проносився з небаченою швидкістю шістдесят миль на годину. У місті перебували не вдома лише ті, кого спонукала необхідність, а з них тільки найвитриваліші залишалися просто неба довше, ніж на кілька хвилин. Шифер, зірваний з дахів будинків, летів униз із силою і стинальною несамовитістю падучої гільйотини; цілі флюгарки[47] виривало, проносило суцільними шматками в повітрі й розбивало об бруківку внизу; від одного лише натиску вітру велике товсте вікно з дзеркального скла в офісі Будівельного товариства розлетілося на шматки, мов сухий пергамент. Серед реву урагану безперестанку, наче під час бомбардування, лунало тарахкання предметів, що падали на вулиці. У Ньютауні від сильного пориву вітру обвалився фронтон нещодавно зведеного будинку, і вітер, увійшовши в отвір, ніби клин, підважив дах і зірвав його. З розгорнутими, наче крила птаха, що, планеруючи, ширяє в повітрі, половинками, цілий той дах полетів геть, а тоді в якийсь момент вітер перестав його тримати, і той, ніби тягарець виска[48], шугнув у чорні води дельти на цілі три сотні ярдів углиб.

Низько розташовані частини міста від безперервного дощу так залило, що цілі райони опинилися під водою; будинки стояли поодаль один від одного, наче ізольовані помешкання посеред якоїсь дивної лагуни, а повінь, вируючи довкола, просочувалася крізь стіни, проникала через двері й вікна і цілковито затоплювала нижні поверхи.

Блискавка, що шаленіла над прилеглими полями, спричинила не такі масштабні, але смертоносніші руйнування. Пастуха, що випасав худобу на Доранських пагорбах, вдарило наповал сяйнистим спалахом; два робітники з ферми, що ховались під деревом, нагло згоріли, а їхні обвуглені тіла розчавило повалене розколене дерево; сильно постраждала худоба; незліченна кількість овець і корів загинула, коли лежала на відкритому просторі чи обирала ще небезпечніший сховок під деревами, а цілих два десятки худоби, що тулилися до дротяної огорожі, вбило плавким потоком електричного струму.

Спалахнула блискавка і, вдаривши у вітрильну барку, що стояла на якорі в Порт-Доранській затоці, миттєво її потопила. Інші кораблі в гирлі ріки й затоці дрейфували, швартови рвалися, і кораблі трощило хвилями, коли вони сідали на мілину на Доранському узбережжі.

Нічого цього не знаючи, Мері повільно звелася на ноги. Її охопив вітер і мало знову не повалив на землю, але дівчина встояла і, різко нагнувшись тілом у саму пащу шторму, рушила в нічну чорноту. Мокрий одяг з ляскотом розвівався довкола, мов намочені вітрила і сковував рухи Мері, прилипав, зв'язуючи, до ніг з кожним її кроком. Коли дівчина відходила від фасаду, на неї, немов останній зловмисний жест від будинку, зі свистом загрозливо помчала свинцева ринва, яку зірвало з парапетної плити одним поривом вітру; але, промайнувши небезпечно близько до голови, ринва все-таки не поцілила і глибоко вгрузла в мокру землю.

Мері не пройшла й ста ярдів, а вже змушена була зупинитись для перепочинку. Хоч на цьому місці мав би бути останній на дорозі ліхтарний стовп, зараз темрява стояла непроглядна, і Мері на якусь мить подумала, що світло загасло, однак коли рушила далі, спіткнулася об повалений стовп розірваного ліхтаря. Опустивши голову, дівчина пленталася далі, намацуючи собі шлях, ніби сліпа і не звертаючи з дороги лише завдяки відчуттю напрямку й тому, що знала її. Шум довкола стояв жахливий, такий оглушливий, що якби Мері закричала, то не почула б свого голосу. Вітер, немов якийсь величезний оркестр, ошаліло демонстрував усю повноту свого діапазону. Глибокий регістр органа змішувався з пронизливими дискантами кларнетів; горни гриміли на фоні гобоєвих басів; квиління скрипок, брязкіт кімвалів, гуркіт барабанів зливалися в несусвітню какофонію різнобою.

Вряди-годи з пітьми у Мері поціляли невидимі предмети. Лице її жалили летючі галузки дерев, на неї металися вирвані гілки й кущі. В якусь мить довкола шиї і ніг обплелося м'яке чіпке щупальце. Мері заверещала від жаху, здіймаючи свій безгучний голос супроти урагану, гадаючи, що то її обвили живі руки, але коли вона підняла в паніці долоні, то виявила, що її закутало жмутом сіна, який здуло з якоїсь знищеної копиці.

З величезними труднощами Мері здолала близько милі, і хоч це була ще навіть не половина шляху до цілі, найстрашніша частина уже чекала попереду. Тут дорога вужчала мало не до розміру стежки і без жодних орієнтовних огорож чи меж обабіч, без жодної демаркаційної лінії із прилеглою лісистою місцевістю забігала й кривуляла через густий ялицевий гай. В цьому ліску завжди було темно, похмурі дерева нашіптували елегії, проте зараз, у цю страшну ніч, яка вже сама по собі оточувала Мері, неначе дрімучий ліс, він навіював страх і відразу, наче ядро темряви, саме серце лісу пітьми. Колись ще дитиною під час спільної вилазки дівчина загубилася серед цих непривітних суворих дерев, бігала серед них, шукала, занепавши духом, своїх товаришів, і зараз Мері з болісною яскравістю пригадала свою дитячу нажаханість, нажаханість, яка налетіла знову ще темнішим вихором, коли, зібравши докупи всю відвагу й силу, Мері пірнула в хащі.

Відшукати стежку було майже неможливо. Мері тюпала, намацуючи шлях, витягувала перед собою обидві руки з піднятими випростаними долонями. Від такого положення рук з того боку грудей, куди батько її копнув, з'являвся нестерпний біль, але Мері мусила так їх тримати, щоб захистити голову й обличчя від дерев і точніше визначити напрямок свого напруженого просування.

Вітер, який на відкритій місцевості зберігав постійний напрямок, тепер кружляв довкола стовбурів дерев сотнями потоків і вихорів, унеможливлюючи прямий рух уперед. Мері метало то туди то сюди, мов корабель, що лавірує серед виру підступних течій, і не було ані місяця, ані зірок, аби показувати шлях у небезпечній нічній пітьмі. Дівчина вже почала відхилятися від стежки, коли раптом її захопив безладний вихор, вибив з рівноваги й несамовито жбурнув уліво. Мері з усієї сили бухнула на землю, а її ліва долоня настромилася на гострий, як кинджал, кінчик зламаної низькорослої ялицевої гілки, що горизонтально стирчала зі стовбура. Впродовж одної нестерпно болісної миті долоня була прицвяхована до дерева, а тоді дівчина висмикнула її і, похитуючись, звелася на ноги.

Мері пішла далі. Тепер вона цілковито заблукала. Дівчина хотіла вийти з лісу, але їй не вдавалося. Вона очманіло намацувала шлях від дерева до дерева, з пораненої долоні струменіла кров, дівчину прохоплював жах, травмований бік пульсував, а всередині періодично з'являлися болі. Промерзнувши до кісток, з мокрим волоссям, що звисало неприємно вологими пасмами, з просяклою дощовою водою шкірою Мері блукала в темному лабіринті лісу. Вона оступалася й підводилась, відхилялася назад і, похитуючись, прямувала вперед, і все це під божевільну музику шквалу, що ревів серед дерев. Здавалося, сама тільки ця лавина звуків, що гриміла Мері у вухах, метала нею туди-сюди, керувала її рухами за допомогою свого грандіозного ритму. Дівчина із запамороченою головою кружляла серед дерев, які роздирало й виривало з корінням, не відчуваючи нічого, окрім болю й бажання вирватися від страхіть лісу, що напосідав з усіх боків.

У голові Мері закрутилося, і тепер їй здавалося, що морок кишів дикими живими істотами, що шугали довкола неї, торкались її, смикали своїми пальцями, напирали і проносились повз у вакханалії панічної втечі. Дівчина відчувала холодне поривчасте дихання мокрих істот, коли вони ковзали і продиралися своїм шляхом через ліс. Вони шепотіли Мері на вухо дивні сумні вісті про Деніса і її маля; вони горлопанили голосом її батька і голосили, як її матір. Кожен звук навколо дівчина витлумачувала як химерну незв'язну мову цих уявних істот. Були миті, коли Мері усвідомлювала, що божеволіє, що нема довкола ніяких постатей, що вона сама, покинута, забута в лісі, але поки дівчина шкутильгала далі, її свідомість знову затуманювали, затьмарювали видива її страху.

Раптом, коли вже здавалося, що вона, певно, цілком втратила глузд, Мері зупинилася в закляклому подиві. Вона підняла свої зболені очі до неба й угледіла місяць, тоненький серпик, блідий і тьмяний, що висів ріжками вгору серед скупчення хмар, мовби його здуло штормом. Мері побачила місяць лише на хвилину, а тоді він знову заховався за гінкими хмарами, але дівчина помітила, що тепер вітер дмухав на неї одним цілеспрямованим знавіснілим потоком, що вона більше не відчувала тверді стовбури ялиць. Вона вийшла з ліска! Мері заридала від полегшення й відразу наосліп кинулась бігти, щоб утекти від лісу, від шварґотливих створінь, які в ньому жили. Вона загубила дорогу, а разом з нею і будь-яку здатність зорієнтуватися в просторі, і дівчиною рухав винятково інстинкт утечі, коли вона, припадаючи до землі і спотикаючись, поквапилася куди бачать очі. Зараз вітер їй допомагав, підіймаючи на ноги і збільшуючи незграбні кроки. Мері була в якомусь полі, і довгі темні трави батожили ноги, коли вона ковзала вперед по м'якому дерену. Це не була оброблена земля, адже Мері проходила серед купок папороті, послизалася й спотикалася об напівприкопані, оброслі мохом валуни й продиралася крізь зарості кущів ожини; але дівчина зараз не мислила раціонально й не зупинялася, щоб визначити своє місцезнаходження за характером місцини, через яку проходила.

Аж тут зненацька серед цього безладдя Мері вловила низький звучний стугін, який, коли вона пішла далі, погучнішав і перетворився на рев бистрих вод. То був шум широкої ріки, що вийшла з берегів і настільки переповнилась каламутними водами, що її стрімка бурхливість звучала для Мері, наче гуркіт водоспаду. З кожним її кроком звук гучнішав, аж поки почало здаватися, ніби ріка, вщерть заповнена сміттям із височин, загрозливо насувається на неї, непомітно несучи у клекітливих водах частоколи й загорожі, уламки десятків мостів, цілі стовбури дерев і тіла мертвих овець та корів.

Мері вже була на стрімкому березі, коли зрозуміла, що це Левен, той самий Левен, який так ніжно співав їй своїм переливчастим дзюрчанням, яке помножувало її та Денісів екстаз, коли ріка, пропливаючи повз, заохочувала серенадами їхнє кохання. Зараз, як і Мері, Левен змінився до невпізнання. Місяць досі ховався, і дівчина нічого не бачила, але поки вона налякано стояла й наслухала на високому відкритому березі, на якусь мить від страшного відчаю в неї з'явилася спокуса пірнути в ці невидимі гуркотливі води внизу, щоб забути і щоб її забули. Побитим тілом дівчини пробіг дрож, коли вона відкинула цю думку. Немов наказ жити, Мері прийшла гадка, що хай би що сталося, у неї все ще є Деніс. Вона мусить жити задля Деніса, і тепер дівчина відчула, як він манить її до себе. Мері різко розвернулась від шуму ріки, ніби хотіла перервати його дію, але коли поворухнулась, у необережному поспіху відступу мокрий черевик послизнувся, Мері заточилася, її ступня знову ковзнула по поверхні багнистої брили, і дівчина полетіла по крутому схилу ногами вперед. Руки її відчайдушно ловилися за коротку траву й очерет, що росли на березі, але бур'яни негайно рвалися від того, як Мері за них хапалась, або легко висмикувалися з корінням із вологої землі. Ноги дівчини прорізали дві борозни в податливій глині, в яку вона їх люто заривала в марній спробі себе врятувати. Мері чіплялася руками за мокрий берег, але не знаходила нічого, що могло б сповільнити спуск.

Гладка поверхня схилу була стрімка й підступна, як у льодовика, і замість затримати падіння, ці нестямні рухи лише сприяли прискоренню. Непереборним імпульсом Мері кинуло в невидиму ріку внизу. Вона з безшумним сплеском увійшла у воду й одразу заглибилась аж до довгих водоростей, що росли з дна, а в легені хлинула вода, коли дівчина відкрила рота від шоку й жаху. Сила потоку швидко понесла її тіло річищем серед водоростей-тенет і проволочила так вниз за течією тридцять ярдів, перш ніж дівчина врешті виринула на поверхню.

Мері не вміла плавати, але інстинктивно, в зусиллі зберегти життя, зробила кілька слабких розпачливих гребків, намагаючись втримати голову над водою. Це було неможливо. Від значного розлиття стрімкого потоку здійнялося кілька високих колихких хвиль, які раз у раз проносилися над Мері, і врешті-решт вихриста підводна течія спіймала дівчину за ноги й засмоктала вниз. Цього разу Мері була під водою так довго, що майже втратила свідомість. У вухах їй дзвеніло, легені роздуло, очні яблука розривалися; перед нею танцювали болючі червоні спалахи; дівчина задихалася. Та її знову підняло на поверхню, і коли Мері, нерухома й напівпритомна, виринула з води, під її праву пахву жбурнуло хвилею кінець плавучої колоди. Дівчина механічно схопилась за неї і кволо притисла до себе. Вона пливла. Тіло ховалось під водою, волосся струменіло позаду в потоці, але обличчя було над поверхнею, а груди Мері знову й знову наповнювала повітрям великими хапливими вдихами. Позбавлена всіх відчуттів за винятком необхідності дихати, Мері вчепилась за колоду посеред дивних уламків, що вряди-годи на неї налітали, а тоді хутко спливали за течією. Дівчину несло на такій великій швидкості, що, трохи оговтавшись, вона усвідомила, що коли чимскоріш не дістанеться берега, невдовзі її зажене на гостре каменюччя, що протинало бистрінь якраз перед Левенфордом. З останніх сил, не відпускаючи колоду, Мері відштовхнулась ногами. Холод річкової води був незмірно пронизливіший, ніж холод дощу, пронизливий через студеність обледенілого, вкритого снігом гірського джерела, що поєднувалася з холоднечею приток з узгір'їв, які живилися талим снігом. Цей холод протнув Мері до самих кісток; її кінцівки втратили будь-яку чутливість і, хоч ноги кволо ворушилися за наказом її волі, Мері цього не відчувала. Повітря теж так постуденіло, що почав падати град. То були великі кульки, тверді, як камінь, гострі, як бурульки, що збурювали воду, наче постріли, й відстрибували від колоди, ніби кулі. Вони нещадно сипалися Мері на обличчя й голову, били в очі, шмагали щоки й різали нижню губу. Дівчина не могла затулитися, бо повинна була непорушно триматись за колоду обома руками, отож вона мусила, беззахисна, терпіти цю безжальну, несамовиту зливу. Зуби цокотіли, поранена рука пекла вогнем і дерев'яніла, живіт сковували страшні судоми; Мері відчула, що помирає від холоду. Перебування у крижаній воді її вбивало. У ту мить, коли дівчина силкувалась дістатися берега, нею заволоділа одна-єдина думка — не про себе чи Деніса, а про маля всередині. У ній визрів непереборний інстинкт, немовби через якийсь дивний зв'язок між дитиною та її власною істотою Мері несподівано отримала повідомлення, що коли вона притьмом не вибереться з води, дитина неодмінно помре.

Досі дівчина ніколи з такою любов'ю не думала про маля. Часом вона ненавиділа його як частину власного нікчемного тіла, однак зараз її охопило нездоланне бажання його мати. Якби вона померла, то дитя теж неодмінно помре. Мері уявила собі, як живе немовля, поховане в її втопленому тілі, пливе ген до моря, як його рухи дедалі слабшають у в'язниці її безживної плоті. Дівчина почала безгучно молитися, щоб їй було даровано життя, життя, щоб народити дитину.

Зараз вона опинилася в місці, де ріка прорвала береги й розлилась на прилеглі поля. Мері відчувала, що ліворуч від неї води спокійніші, і зі своїм мізером сил спробувала спрямувати рух туди. Дівчина раз у раз намагалась відірватися від основної течії, та її засмоктувало назад. Мері вже майже полишила всяку надію, аж тут на різкому закруті ріки могутній вихор несподівано відхилив її колоду від курсу, і дівчина запливла в місце, де не відчувалося жодних хвиль, вирів чи несамовитого плину. Мері дозволила колоді продрейфувати, доки та не спинилася, а тоді, тремтячи, опустила ступні. Вони торкнулися дна, і Мері стала на ноги, по стегна у воді. Водна маса і власна закляклість майже не давали дівчині рухатись, але хоч Мері й здобувалася лише на якісь кілька дюймів за раз, шум ріки повільно від неї віддалявся. Нарешті вона вийшла з води і роззирнулася. На свою превелику радість посеред непроникної пітьми довкола Мері побачила світло. На кожну її рану немовби несподівано нанесли божественний бальзам. Мері здавалося, що вона роками йшла через світ похмурих тіней, де кожен крок був сповнений непевного тривожного очікування й невидимої небезпеки, що могла її знищити. Слабкий рівний промінь незворушно світив, і в цьому тьмяному освітленні Мері бачила спокій і затишок. Десь поблизу, пригадала дівчина, стояла маленька самотня садиба, та хто б у ній не мешкав, нізащо не відмовився б надати їй прихисток в її жахливому стані в таку жахливу ніч. Зіщулившись, Мері попрямувала на світло.

Зараз дівчина ледве могла йти. Важкий тягар у нижній частині тіла немовби тягнув її до землі, і з кожним кроком дівчину роздирало від пронизливого болю. Зігнувшись мало не в три погибелі, Мері наполегливо рухалася вперед. Світло наче було так близько, однак що далі вона заходила, то, здавалося, більше воно від неї відступало! Ступні Мері з хлюпотом вгрузали в затоплену землю, тому щоб витягнути їх, потрібно було зробити зусилля, а дівчина з кожним кроком немовби глибше занурювалася в болото, яке тепер змушена була перетнути. Та все ж Мері просувалася, щораз глибше заходила в драговину, занурилась уже по коліна, поки брела через гидку мішанину багнюки й води. Один черевик злетів з ноги, застрягнувши в трясовинні, і Мері не вдалося його витягнути; її шкіра, що побіліла від тривалого перебування у воді, тепер вимастилась і забризкалась болотом; рештки одягу тягнулися позаду виквацьованими обривками.

Нарешті Мері зрозуміла, що вона таки поволі просувається й наближається до світла садиби, аж тут раптом, роблячи крок вперед, дівчина не змогла намацати ступнею дно й почала тонути в мочарі. Мері скрикнула. Тепле грузьке болото з м'якою наполегливістю засмоктувало її ноги, затягуючи у свої обійми. Мері не вдавалося вийняти жодну ногу, а від її зусиль драговина почала вивергати бульбашки газу, які душили дівчину своїми випарами. Мері тонула. Їй здавалося, що вона врятувалась від чистої холодної смерті в ріці, щоб тут її було знищено в більш відповідний спосіб. Це баговиння краще годилося на поховальне убрання, ніж чисті води гірських потоків. Її споганеному тілу судилося зотліти серед цієї гнилі і, розчинившись, нарешті з'єднатися з матеріалом свого творіння. Витримати, подолати таку страшну небезпеку, як вона цієї ночі, а тоді не отримати порятунку, коли до нього як рукою подати — це розлютило Мері. У пориві завзяття дівчина щосили спробувала віднайти опертя; вереснувши, вона кинулася вперед, ошаліло хапаючись за вологий мох, що вкривав поверхню багновища. З цього липкого покриття опора була погана, але Мері так скажено роздирала його своїми випрямленими пальцями, що змогла, здійснивши останнє надлюдське зусилля, вибратися з болота з допомогою самих лише рук. Тоді дівчина засапано поволоклася до твердішої частини болота, а там прилягла, цілковито знесилена. Тепер Мері більше не могла йти, а відтак після кількох хвилин відпочинку почала навкарачки повільно повзти вперед, ніби поранена тварина. Однак щоб визволитися з драговини, вона витратила рештки сил; хоч дівчина й була на твердій землі і не більш як за п'ятдесят ярдів від будинку, вона усвідомила, що ніколи до нього не дістанеться. Мері здалася і, кволо схлипуючи, лежала на землі без жодної надії, розслабивши безсилі кінцівки, а зверху її накривало свіжою зливою. Проте поки дівчина лежала, до неї крізь бурю долинуло слабке мукання худоби. За якусь хвилину вона знову почула цей звук і, подивившись праворуч, розгледіла темні обриси низької будівлі, що тьмяно вимальовувалась у пітьмі. Фантазії, що блукали в її голові, підказали, що там має бути якийсь притулок. Підвівшись, Мері на останньому безтямному зусиллі дочвалала в повітку і, непритомна, впала на підлогу.

Пристанище, до якого дівчина добралася, було скромною господарською будівлею, убогим хлівом маленької ферми. Оскільки її було споруджено з товстого каміння, а тріщини щільно заросли мохом, усередині було тепло, а через те, що будівля була невисока, холодні шквали пролітали над нею, отож лють вітру її також оминала. В повітрі змішалися запахи соломи, гною і приємний дух самих тварин. Три дійні корови, які стояли у своїх стійлах, робили делікатні, покірні рухи; їхні тіла майже не було видно, але бліді вим'я злегка відсвічували у притемках. Корови, чиї великі сумні очі були привчені до темряви, із сумирною боязливістю дивилися на незнайому людську істоту, що, ледь дихаючи, лежала на підлозі хліва. Тоді, з'ясувавши, що вона інертна й незагрозлива, тварини взялися далі мовчки ворушити щелепами.

Мері перебувала в щасливому стані непритомності лише кілька хвилин. Вона прийшла до тями від потужного больового поштовху. Дівчину накривало хвилями болю. Він почався у спині, тоді пройшов по всьому тілу й по внутрішній частині стегон повільним вибуховим спазмом, який поступово досяг нестерпної кульмінації. Тоді зненацька біль полишив Мері, безвольну, знеможену й безпомічну.

Дівчина зносила ці приступи штрикучого болю впродовж усієї жахливої мандрівки. Тепер вони стали нестерпними, тож вона лежала серед нечистот повітки й, заплющивши очі, страждала. Мері простягнула обм'яклі руки й ноги; її тіло, яке Деніс називав своїм храмом, було втиснуте в паруючий гній і обліплене болотом, що підсихало. З-за зціплених зубів виривалися болісні стогони; вологий піт скроплював чоло й помалу стікав на заплющені повіки; обличчя, спотворене брудом і викривлене нестерпними переживаннями, заціпеніло, але довкола голови віддих її страждань немовби витворював слабке напівпрозоре світіння, що оповивало її згасаюче лице, немов німб.

Періоди затихання скоротилися, а приступи стали тривалішими. Коли біль вщухав, пасивне очікування наступного нападу було мукою. А тоді він починався, пожадливо її огортав, наповнював стражданням і розходився кожним нервом. Скрики Мері змішалися з ревом безперестанного вітру. Все, що дівчина пережила досі, було ніщо порівняно з теперішніми муками. Її тіло кволо звивалося на кам'яній підлозі; кров змішувалася з потом і брудом довкола. Мері молила про смерть. Вона нестямно кликала до Бога, до Деніса, до своєї матері. Хапливими ковтками, що виривалися в муках із-за стиснутих зубів, дівчина благала свого Спасителя про милосердя. На її скрики відповідав лише вітер. Наростаючи, він вищав і знущався з неї, шугаючи довкола повітки. Мері лежала, всіма покинута, аж поки врешті-решт, коли не змогла вже витримати наступне загострення, а шторм сягнув межі своєї гучності й висоти, в самому апогею грози вона народила сина. Поки Мері терзали останні муки, вона була при тямі. Далі, коли біль остаточно вщух, дівчина поринула в глибоку безодню забуття.

Дитя було маленьке, слабеньке, недоношене. Все ще зв'язане зі своєю непритомною матір'ю, воно кволо дряпало її і порожнечу своїми малесенькими пальчиками. Його голівка звисала з тендітної шийки. Маля, ледь дихаючи, лежало біля матері, яка поступово біліла від повільної, млявої кровотечі. Тоді воно слабко й уривчасто закричало.

Ніби у відповідь на той крик, двері повітки неквапливо відчинилися, і темряву тьмяно пронизали промені ліхтаря. У хлів зайшла літня жінка. Її голова і плечі були закутані в товсту картату хустку, суцільні дерев'яні капці гримкотіли при ходьбі. Жінка прийшла пересвідчитися, що її корівки в безпеці і затишку, і зараз, пішовши до них, гладила їхні шиї, плескала по боках і підбадьорливо з ними говорила.

— Гов, Фіялочко, — бубоніла вона. — Хойці сюди, Ромашко! Хойці, Кралю; хойці, миню-миню! Хойці, миню-миню! Але то ніч! Яка буря! Але не ворушіться, не переживайте, все з вами добре, мої дурненькі! Ви маєте тутка добрий, моцний дах, ви можете не боятися! І я тутка коло вас. Ви будете…

Раптом жінка замовкла й підняла голову, прислухаючись, їй здалося, що вона почула у хліві слабенький писклявий крик. Але жінка була стара й глуха, у її вухах дзвеніло відлуння урагану, і вона, не довіряючи власному слухові, хотіла було відвернутися й знову взятись до своєї роботи, аж тут чітко почула, що тоненький жалібний поклик повторився.

— Боже мій! Що… то… могло бути? — пробурмотіла жінка. — Я точно чула щось… щось чудне, ніби немовля плаче.

Вона опустила нижче тремтливу руку з ліхтарем, пильно вдивляючись у темряву; тоді зненацька завмерла, ошелешено і з недовірою дивлячись поперед себе.

— Боже, спаси нас! — вигукнула жінка. — Це ж дитина… і її мати. Отче Небесний, вона вмерла! Йой, яка ніч! Оце видовище для моїх старих очей!

За мить жінка поставила ліхтар на кам'яну підлогу і вклякнула на свої старечі коліна. Не було ніякої бридливої акуратності у вправних, досвідчених рухах її грубих рук жінки землі, для якої природа — відкрита книга. Швидко, але без поспіху вона відокремила дитя й тепло загорнула краєм своєї хустки. Тоді жінка взялася за матір і вправним натиском одразу очистила матку й зупинила кровотечу. Працюючи, стара постійно говорила сама до себе:

— Ну чи ви таке бачили! Та вона вже на ладан дихає! Бідачка… а така молода і ладна. Я мушу для неї постаратися. Так троха ліпше. Але чо' ж вона, на Бога, до хати не постукала? Я б її пустила. Що ж, то була воля Всевишнього, аби я вийшла до худоби.

Жінка поплескала Мері по руках, потерла щоки, накрила її другим кінцем хустки і поквапилася геть.

Вже у своїй затишній кухні стара гукнула до сина, що сидів перед великим каміном, у якому потріскували дрова:

— Сину, хутенько! Я хочу, аби ти з усіх ніг побіг до Левенфорда по дохтора. Ти мусиш дістати його за будь-яку ціну. У хліві хвора жінка. Іди, Богом прошу, і аби я ні слова від тебе не чула. Тут життя або смерть.

Той втупився в жінку порожнім поглядом.

— Що, в нашому хліві? — бездумно відгукнувся він.

— Ая! — крикнула жінка. — Та жінка там він грози сховалася. Як не поспішиш, вона вмре. Бігом! Ану бігом по допомогу.

Чоловік розгублено підвівся й почав вовтузитися зі своїм пальтом.

— Та де таке чувано, — пробурмотів він. — У нашому хліві… А що з нею взагалі?

— Нащо тобі то знати? — розсердилась жінка. — Зараз щоб тебе тут не було. І не треба тобі коня. Біжи з усіх ніг.

Жінка виштовхала сина за двері, і, коли переконалася, що він пішов, взяла рондель, налила в нього з глека в буфеті трохи молока і квапливо підігріла на вогні. Тоді взяла покривало з кухонного ліжка — свого власного — і знову кинулася до корівника з покривалом на одній руці і гарячим молоком в іншій. Жінка міцно закутала Мері в покривало і, обережно піднявши голову, з труднощами влила поміж її посинілі губи кілька крапель гарячого молока. Стара невпевнено похитала головою.

— Я боюся її рухати, — прошепотіла вона. — Але ж вона й натерпілася.

Взявши немовля на згин руки, жінка забрала його в теплу кухню і повернулася з чистою вологою ганчіркою і ще одним покривалом для Мері.

— Отак, рибочко, закутаєм тебе, аби тепло було, — прошепотіла жінка, загортаючи безвольне тіло цим другим покривалом. Тоді вона ніжно витерла шматиною з білого обличчя зсіле болото. Жінка зробила все, що могла, а тепер присіла коло Мері і стала терпеливо чекати, жодного разу не зводячи з дівчини очей, час від часу розтираючи безживні руки й погладжуючи холодне чоло, що лежало поруч. Так жінка просиділа майже годину.

Нарешті двері відчинилися, і в ревищі вітру й дощу в хлів зайшов чоловік.

— Слава Богу, ви прийшли, дохторе! — вигукнула стара. — Я вже боялася, що не прийдете.

— Що у вас тут за біда? — гостро запитав лікар, наближаючись до жінки.

Вона коротко йому розповіла. Лікар безпристрасно похитав головою, і його висока худорлява постать схилилася біля тіла на підлозі. То був молодий чоловік, лікар Ренвік, знавець своєї справи, але новачок у Левенфорді, який дуже хотів розвинути практику, і це спонукало його в таку ніч піти сюди пішки, тоді як інші двоє лікарів, до яких звернулися спочатку, відмовили. Він подивився на бліде, запале обличчя Мері, тоді намацав її слабкий, тремтливий пульс; поки Ренвік з безтурботним спокоєм споглядав секундну стрілку свого годинника, стара з тривогою поїдала його очима.

— Як думаєте, дохторе, вона помре?

— Хто вона? — запитав той.

Стара заперечно похитала головою.

— Я ніц, ніц не знаю. Але така ладна дівчинонька і так настраждалася, дохторе, — вона мовби благала його зробити все, що йому під силу.

— А дитина? — поцікавився лікар.

— В кухні! Поки що жива, але то нещасна, слабонька дитинка.

Медик у Ренвіку холодно й критично дивився на нерухоме тіло, що лежало перед ним, та чоловік всередині нього був зворушений. Своїм досвідченим оком він, здавалося, простежив усю історію страждань, немовби вона невитравним слідом лягла на обличчя дівчини. Чоловік бачив вугласті ніздрі її тонкого прямого носа, запалі кола темних очей і жалібно опущені бліді м'які губи. У ньому прокинулося співчуття з домішкою дивної навальної ніжності.

Лікар знову взяв делікатну безвольну долоню дівчини й так тримав, неначе зі свого сповненого життєвої сили тіла хотів перелити в її тіло струмінь життя, а тоді, повернувши долоню й побачивши глибоку рану, що її протинала, мимоволі вигукнув:

— Бідолашна дитина! Вона така юна й безпомічна.

Потім, засоромившись від своєї слабкості, грубо повів далі:

— Вона в поганому стані. Кровотеча, сильна кровотеча і шок. Шок від бозна-яких страждань. Це пацієнтка для дільничної лікарні, — врешті додав лікар.

На цих словах з-позаду від дверей озвався молодий фермер, який досі мовчав:

— Дохторе, коли хочете, я за хвилину запряжу візок.

Ренвік поглянув на стару, чекаючи на її згоду. Жінка енергійно закивала, благально склавши до нього руки.

— Отже, вирішено!

Лікар розправив плечі. У цьому випадку він не бачив перспективи взяти платню, лише труднощі й небезпеку, а також загрозу своїй ще не сформованій репутації. Та Ренвік змушений був усе це прийняти. Він відчував, що мусить. Його темні очі засвітилися палким бажанням врятувати дівчину.

— Проблема не лише в шоку, — мовив він уголос. — Мені не подобається її дихання. Це може бути пневмонія, і якщо так…

Лікар багатозначно похитав головою, обернувся, нахилився над своєю сумкою і, витягнувши якісь тимчасові тонізувальні засоби, застосував їх, наскільки давали змогу умови. Коли він закінчив, візок, простий сільський драбиняк, важкий і з високими стінками, як той, у якому возять на страту, стояв наготові під дверми. Немовля сповили в покривала й обережно поклали в куток, тоді підняли Мері й помістили поруч із дитиною. Врешті на візок видерся Ренвік і сів, підтримуючи дівчину руками, а фермер заскочив на своє сидіння й підбатожив коней. Отак вони вирушили в ніч до дільничної лікарні, химерна «швидка», що поволі стукотіла й тряслася дорогою, у якій лікар оберігав як тільки міг у своїх руках безвладне тіло від струсів нерівної дороги.

Стара почекала, доки вони зникнуть з виду, тоді зітхнула, обернулася, зачинила двері хліва і, похиливши спину, побрела додому. Коли жінка зайшла на кухню, дідусів годинник у кутку вибив вісім урочистих ударів. Вона мовчки пішла до комода, взяла свою Біблію і, повільно надягнувши холодні окуляри в сталевій оправі, навмання розгорнула книжку й спокійно почала читати.

Розділ дванадцятий

Вітер, що лютував на заході, на сході скаженів ще більше. В неділю пополудні, коли в Левенфорді й довколишніх містечках чинилася розруха, графствами східного узбережжя прокотилося ще дужче спустошення.

Деніс пробивав собі дорогу на Принсис-стріт в Единбурзі, а вітер, що проносився по сірій, побитій негодою головній вулиці, закидав йому на голову пальто і здував з ніг. Денісу подобався цей вітер; юнак відчував власну силу, виборюючи в нього прохід. З капелюхом у руці, скуйовдженим волоссям, розтуленими губами він ішов напролом. Вітер дзизкав йому об зуби, ніби велетенська дзиґа, і Деніс приєднувався до того дзизкотіння, — видавав мимовільні нерозбірливі звуки, що виражали дужу енергійність, яка в ньому вирувала. З тих кількох людей, що були на вулиці, більшість хоч-не-хоч поверталася, щоб подивитись на нього, і заздрісно бурмотіли синіми тремтячими губами: «Ну й ну, ото міцний парубок!».

Була за чверть четверта. Деніс з'їв підвечірок у «Готелі тверезості[49] для сімей і службовців» Мак-Кінлі. У них усе було пристойно, жодної тобі показухи, лише сила-силенна смачної їжі, тож Деніс умнув цілу дошку ковбасок і білого пудингу[50], стеребив тарілку вівсяних паляничок і вижлуктив повний чайник у приватній вітальні місіс Мак-Кінлі. Стара добродійка Мак-Кінлі зробила б для Деніса що завгодно — ось який вплив він мав на неї й на більшість людей, — отож юнак завжди селився тут, коли бував у Единбурзі. На прощання жінка дала Денісу товстий пакунок бутербродів, щоб він зміг протриматися аж до свого пізнього приїзду в Данді, і щиро обійняла й розцілувала, щоб він не падав духом, доки не побачить її знову. «Добре мати таких друзів», — тепло подумав Деніс, з утіхою відчуваючи при боці під пальтом пачку з бутербродами, коли широким кроком вирушив у Ґрантон, щоб сісти на пором через Ферт-оф-Форт до Бернтайленду. Він був невдоволений погодою лише з того погляду, що вона могла завадити роботі переправи, та якщо не буде кораблика, весело сказав собі Деніс, він почувався достатньо бадьоро, щоб перепливти затоку.

Хоч вітер дмухав дуже сильно, дощу наразі не було, і оскільки до Ґрантона було лише три милі, Деніс знехтував звичним транспортом до переправи й вирішив іти пішки. Як прекрасно бути живим! Вітер п'янив юнака, від його дотику до щоки в Деніса з'являлось бажання жити вічно. З гупотом маршуючи по тротуару, Деніс був упевнений, що легко здолає цю відстань за ту годину, що була в його розпорядженні.

В дорозі його супроводжували приємні роздуми. Торгівля розширювалася за межами його очікувань, і завтра в Данді він сподівався зміцнити свої позиції у співпраці з «Блейн і Ко». Молодий містер Блейн був рушієм фірми; Денісу він надзвичайно подобався, і юнак мав відчуття, що якщо зможе переконати його, аргументувати, чому варто мати справу з «Фіндлі», це буде успіх. Деніс почав продумувати невелику дотепну промову, якою можна було б відкрити завтрашню бесіду. Він драматично й грандіозно виголошував своє слово вітру й порожнім вулицям, якими проходив; він пречудово розважався, підкріплював свої тези виразною жестикуляцією, щоб до того часу, як дійде у Ґрантон, засипати містера Блейна дотепними фразами, завалити технічними деталями й обеззброїти вагомими аргументами. Зараз на своє полегшення Деніс побачив, що пором б'ється об свій маленький пірс, явно натякаючи на відбуття, і, пришвидшивши крок, піднявся на борт судна. З низької палуби кораблика затока зі своїми сизими хвилями, на гребенях яких виляскувала біла піна, виглядала похмурішою й загрозливішою, ніж із пристані. Невеличкий човник вайлувато погойдувався, а перліні[51], якими судно було прив'язане до приземкуватих паль на причалі, порипували і глухо хльоскали від подвійного натягу вітру і хвиль. Деніс, утім, прекрасно почувався на воді і, незворушний, приєднався до трьох пасажирів, які зібралися на носі кораблика, похмуро оглядаючи затоку, згуртовані безутішним відчуттям небезпеки.

— Не подобається мені, як це все виглядає, — мовив один.

— Ая, дуже грізне видовисько, — озвався інший.

— Я починаю жаліти, що не послухав жінки і не лишився вдома, — сказав третій, здійснивши слабку спробу пожартувати.

Деніс зібрав їх довкола себе.

— Ви думаєте, капітан спустив би човен на воду, якби не був упевнений, що переправить його через затоку? — завзято вигукнув він. — Вона лише п'ять миль завширшки, це взагалі дрібниця. Та через двадцять років ми будемо перестрибувати через такий рів або переходити його на дибах.

Пасажири недовірливо подивилися на Деніса, але він засміявся, почав жартувати, добродушно підколювати, аж поки вони не здалися і за якісь п'ять хвилин уже були в його спілці. Пасажири прийняли Деніса як лідера, їхні сповнені страху передчуття розвіялися, а тоді хтось із гурту ще й витягнув маленьку фляжчину.

— Приймем трохи на душу перед тим, як їхати? — запитав добродій, підморгнувши. Це був найвищий ступінь приязності! Спочатку пригубив власник фляжки, далі зі стриманістю гостей надпили двоє інших пасажирів, однак Деніс відмовився.

— Я так наївся ковбасок, що боюся ризикувати, — відповів він, зробивши широкий театральний жест у бік буйних вод, даючи зрозуміти, що його єдине бажання — утримати в шлунку знамениту страву, за яку щойно заплатив. Пасажири задоволено розсміялися; від думки, що цей відчайдушний, безстрашний юнак може так безглуздо заслабнути, як він на це натякав, до них повернулося відчуття власної гідності. А Деніс підбадьорював їх, жваво пристосовувався до рівня їхнього товариства і з таким завзяттям розказував усілякі історії, що співпасажири навіть не до кінця помітили відплиття чи хвилювання в затоці. Один позеленів, інший нудотно сковтував, та вони б радше померли, ніж зганьбилися перед цим молодим Гектором, який зараз, дійшовши до кульмінації своєї п'ятої історії, розповідав про блискучу й дотепну відповідь, яку дав ірландець англійцю і шотландцю за винятково смішних і незручних обставин.

Кілька інших пасажирів не були такими самовпевненими і трималися групами, поки кораблик метало, мов черепашку, в бурхливих водах. Вони чіплялися за опори, лягали на палубу або подавали явні ознаки морської хвороби, а тим часом серед такелажу[52] завивав сповнений бризками вітер, а несамовиті ляскі хвилі проривались через низькі фальшборти[53], вкриваючи палубу шаром води, яка переливалася від одного борту до іншого від кожного погойдування корабля.

Та зрештою вони наблизились до Бернтайленду, вийшли з розбурханих вод і, добряче поманеврувавши, пришвартувалися. З капітанського містка зійшов шкіпер суденця, з його водонепроникного костюма скрапувала вода.

— Добре, що доїхали, — почув Деніс його слова. — Мені це все не подобалось. Найгірша зі всіх наших переправ.

Хоч декотрим пасажирам стало настільки погано, що вони не змогли самостійно зійти з корабля на пристань, інші поспішили на берег, і тут невеличкий гурт героїв сказав Денісові останні слова прощання.

— То ви нікуди далі не їдете? — запитав той.

— Нє! Нє! — відказав речник гурту, заглядаючи вгору на хмари. — Ми всі, слава Богу, хлопці з Бернтайленду і ще дуже не скоро поїдемо з такою екскурсією до Единбургу. Мені й вдома краєвиди подобаються після такого гармидеру на морі.

З відчуттям, що ніколи його не забудуть, вони урочисто потиснули Денісу руку. «Йой, ото був кадр, той парубчак, який у бурю переправився через Форт, — ще довго потім повторювали вони один одному. — Він собі й у вус не дув».

Коли супутники пішли, Деніс попрямував на вокзал. Поїзд до Данді, чий розклад синхронізувався з курсуванням ґрантонського порома і який мав відбувати о 5:27 вечора, уже чекав на пероні, і оскільки зараз було двадцять хвилин по п'ятій, Деніс почимчикував платформою, заглядаючи у вікна, щоб зайняти порожнє купе третього класу. Їхала більша кількість людей, ніж можна було сподіватися у зв'язку з погодою, і Деніс, пройшовши весь поїзд аж до локомотива, не побачив жодного вільного вагона. У локомотиві стояв, розмовляючи з машиністом, кондуктор, і Деніс, упізнавши в ньому чоловіка, з яким запізнався — зі своєю звичною легкістю — у попередній поїздці, підійшов і привітався.

— Як справи в Дейві Мак-Біта? — гукнув він. Кондуктор повернув голову, і після хвилинного нерішучого роздивляння його погляд просвітлів.

— То це ви, містере Фойле, — приязно відповів він. — Я ніяк не міг пригадати, де вас видів.

— Такого, як я, з Донегалу, більше точно немає, — широко всміхнувся Деніс.

— У вас там теж буває така погода? — запитав Мак-Біт. — Ми з Мітчеллом, — він вказав на машиніста, — якраз говорили про шторм; щось він якийсь непевний. З поганого боку дує.

— Буде здувати старого пихкотуна назад? — засміявся Деніс.

Мітчелл невпевнено похитав головою.

— Діло не зовсім у цьому! — вигукнув він, і погляд його промовляв краще за слова; тоді, повернувшись до свого колеги в кабіні, запитав:

— Що там на манометрі, Джоне?

Кочегар підвів своє чорне обличчя, зуби біло засвітилися, коли він усміхнувся.

— Пари доста, аби доїхати до Абердина! — сказав він. — Ая, навіть далі, коли хочете.

— Мені підійде і до Данді, і тобі теж, Джонні Маршалле, — сухо відказав машиніст.

— Як думаєш, поїзд видержить? — запитав Мак-Біт серйозно, поки що не звертаючи уваги на Деніса.

— Не можу сказати, — відповів Мітчелл невизначено, — але ми точно взнаєм, і вже дуже скоро.

— А що за таємниця? — запитав Деніс, дивлячись то на одного, то на іншого.

Вишкірене лице кочегара подивилося на них з відчинених дверцят котла; відблиски полум'я вигравали на його темному блискучому обличчі.

— Вони бояться малесенького відрізочка мосту, — заіржав він, орудуючи совком для вугілля, — вони ще не розуміють, що значить сталь і цемент.

— Ай, не мели дурниць, — сердито пробурчав Мітчелл. — Там того моста дві милі, і вітер дує просто на нього, ая, і вигримує, як десять тисяч чортів кочергами.

На цих словах серед гурту, здавалося, запала мовчанка, а тоді Мак-Біт, стрепенувшись, поглянув на наручний годинник.

— Ну, — мовив він, — можем думати собі що хочем, але графік каже, треба їхати, то ми мусимо їхати. Ходімо звідси, містере Фойле.

— А в чому саме там проблема? — запитав Деніс, ідучи платформою поруч із кондуктором. Дейві Мак-Біт глипнув на нього краєм ока, але не відповів; натомість він підкреслено змінив тему:

— В тебе прекрасний новий ульстер.

— То тобі подобається.

— Ой, так! Дуже зручна річ на таку ніч, а ще дуже елегантна.

— Не запроста як для весілля, Дейві? — запитав Деніс, довірчо підштовхнувши співрозмовника ліктем.

— Аж ніяк! — відповів кондуктор, не роздумуючи; тоді зацікавлено підняв очі.

— Чекай-чекай, ти що, думаєш…

Деніс кивнув.

— Я не думаю, друже. Я впевнений. Це станеться у вівторок, і скорше за все я буду в цьому пальті. Це взагалі річ із мого посагу!

Мак-Біт здивовано подивився на співрозмовника, а тоді його стримане обличчя розслабилося, і обидва щиросердо засміялися.

— Що, серйозно? Ну ти скажи! — вигукнув Дейві. — Оце то ти даєш! Швидко в тебе все. Я щиро бажаю тобі всього найліпшого, тобі і твоїй коханій, хто б вона не була. Якщо я добре тебе знаю, то дівчина, певно, файна, як ружа. А тепер ходімо. Ми не можемо посадити жениха зі всіма тими людьми в третьому класі, — Мак-Біт по-начальницьки глянув на Деніса, відчиняючи порожнє купе першого класу. — Там було б небезпечно.

— Дякую, Дейві, — вдячно промовив Фойл. — Ти хороший хлопець. Надішлю тобі шматок торта під подушку[54], — а тоді додав, уже серйозніше: — Побачимося пізніше, у Данді.

Йдучи геть, кондуктор усміхнувся і кивнув Денісу, а за хвилину пролунав свисток, майнув прапорець, і поїзд виїхав із вокзалу.

Наодинці зі своєю величністю, Деніс задоволено роззирнувся, відкинувшись на подушки, заклав ноги на сидіння навпроти і замислено втупився в стелю. Однак його погляд незабаром став відстороненим і, проткнувши невисоку стелю, полинув удалечінь. Деніс думав про Мері.

У вівторок, спокійно поміркував, він одружиться, трохи не в такий спосіб, як сподівався, не так, як іноді собі планував, але все-таки одружиться. Спосіб одруження не мав значення, факт залишався фактом: парубкуванню настане кінець, і він уже почав почуватися старшим і відповідальнішим. Деніса сповнило заспокійливим теплом, коли він розмірковував про те, як шляхетно з його боку так охоче прийняти цю відповідальність. Юнак відкинув думку, що колись він хотів відмовитись від наслідків свого кохання.

— Ні, я не якийсь паскуда, щоб покинути в біді таку дівчину, як Мері! — вигукнув він уголос.

Деніс чітко усвідомив, як Мері йому довіряє, яка вона вродлива, як вона в нього вірить, спочатку подумав про неї з ніжністю, а тоді з легким занепокоєнням; згадуючи про бурю, він сподівався, хвилюючись за Мері, що Левенфорд не зачепило. Тут попри радісний умонастрій Деніс відчув непоясненний смуток; приховане щастя, що прийшло на зміну ентузіазму, з яким він починав свою подорож, тепер повільно оберталося на незбагненну журбу. Деніс спробував відігнати її від себе, зосередити думки на світлому майбутньому, що чекало на нього та Мері в котеджі в Ґаршейку, уявити дивовижну кар'єру, яку він собі вибудує, подумати про відпустки, поїздки за кордон, які вони потім матимуть, проте юнак не міг розігнати тінь, яка затьмарила його жвавий оптимізм. Він почав боятися за Мері і запитувати себе, чи було мудро з його боку аж досі відтягувати з тим, щоб забрати її з дому.

Тепер уже почався дощ, і вікна Денісового купе заволокло гнітючою пеленою мокрих брудних патьок. Зі звуком, що нагадував хльоскання вологої ганчірки, вітер тарабанив об боки поїзда величезними грудками мокрого снігу, а дощ шипів на даху вагона, мов нестримні струмені із сопла гігантського шланга. Денісові стало ще тяжче на душі, і його свідомість наповнило ще похмуріше передчуття, коли він зі смутним каяттям уявив чарівну загадкову красу тіла Мері й подумав про те, як позбавив ту красу цноти. Від його загарбницького дотику дитина перетворилась на жінку, і через цей вчинок вона, певно, зазнала чималих страждань; через нього її витончена невинність напнулася, і вже самі тільки спроби її приховати, мабуть, завдали болю; інтимна симетрія її тіла постала перед ним як щось, що він зруйнував, що Мері ніколи собі не поверне. З грудей Деніса вирвалось зітхання, а поїзд тим часом повільно підкотився і завмер на проміжній станції. Цей поїзд не був експресом і, хоч Деніс особливо цього не помічав, уже робив кілька зупинок на проміжних станціях, але тут, на його роздратування, двері купе відчинилися, і зайшов якийсь старий селянин. Чоловік незворушно сів у протилежному кутку; від дощу з нього йшла пара; вода стікала з нього на подушки й підлогу в калюжки; змішуючись із парою, від нього віяло хмільним духом рідини, куди сильнодійнішої за дощову воду. Деніс втупився в нього, тоді холодно зронив:

— Це купе першого класу.

Старий вийняв із кишені велику червоно-білу хустинку в горошок і висякав носа, наче подув у сурму.

— Дійсно, — поважно прорік він, вдаючи, що роззирається по вагону. — Добре, що ви мені сказали. Дуже приємно їхати з розкошами; але перший клас чи не перший — для мене не сильно є різниця, бо я взагалі не маю білета, — і він гучно розреготався, так, як регочуть напідпитку.

Порівняно зі звичним настроєм, зараз Денісу було настільки кепсько, що він зовсім не оцінив цієї ситуації. Зазвичай він би чудово розважився з таким несподіваним супутником, однак зараз він лише вовкувато в нього втелющився.

— Ви далеко їдете? — врешті запитав Деніс.

— До Данді… красеня Данді. До міста, знаєте… не до людини. Нє! Нє! Я не думаю про берети Красеня Данді[55]… Я маю на увазі місто Данді, — відповів його супутник і, отак виклавши своє пояснення з поважною й скрупульозною точністю, він значуще додав: — Але взяти білет я не мав часу.

Деніс сів. Він усвідомив, що йому доведеться терпіти це до кінця поїздки, і змирився.

— Яка там зараз погода? — запитав Деніс. — Вас залило!

— Залило! Я залив комір і за комір. Але одне проти іншого помагає, знаєте, а коли в такого модного пастуха, як я, мокра одежа, він просто лишає її сохнути на собі. Але майте на увазі, це так чи так дуже паскудна ніч, вітер свистить, і я тішуся, що я не в горах.

Чоловік кілька разів кивнув, витягнув із кишені маленький брудний огризок глиняної люльки, запалив, накрив металевими ковпачками, а тоді, засунувши в кутик рота й перевернувши догори дном, почав голосно посмоктувати; коли вагон наповнився димом, він, не виймаючи люльки з рота, рясно сплюнув на підлогу.

Деніс подивився на свого супутника зі співчутливою огидою і, коли спробував уявити собі, яким цей бридкий старий мужикуватий п'яниця був у юності, а тоді сумовито подумав, чи сам він теж на старості докотиться до зловживання спиртними напоями, на нього напосіла ще глибша печаль. Несвідомий того, яке враження справив, старий пастух повів далі:

— Ах, це я вже з горами прощаюся. Якось гарно так звучить, правда? Ая! Прощавайте, гори. Боже! — засміявся він, плескаючи себе по стегну. — Це як назва пісні. «Прощавайте, гори». Ну, у всякому разі я вертаюся у своє рідне місто, і ви ніколи не вгадаєте нащо.

Старий нестримно загиготів, душачись від диму.

— Може, гроші з неба впали? — припустив Деніс.

— Та нє! Ту жменьку грошей, що в мене є, я наскладав із заробленого тяжкою і чесною працею. Пробуйте ще.

Деніс не озивався, тому чоловік заторохтів далі.

— Ая, ви б навіть таке не подумали, але от вам чиста правда: я їду… — він зробив паузу, щоб театрально підморгнути, а тоді бовкнув: — Я іду в Данді, аби женитися.

З явним задоволенням спостерігаючи, який ефект він справив, старий неквапливо продовжив:

— Ще є порох в порохівницях, хоч я й не такий моторний, як був. А там мене жде файна кобіта, кров з молоком. То була добра подруга моєї першої жінки. Ая, завтра зрання вженюся. Тому я і сів на той-о поїзд і зневажив святу неділю. Мушу, знаєте, бути вчасно.

Поки старий говорив щось із п'ятого на десяте, Деніс незмигно дивився на нього з цікавістю й відразою, що були зумовлені головно дивним збігом обставин, у яких він сам опинився. Отже, перед ним ще один наречений, з яким у цьому тісному купе його пов'язує подібне становище. Невже цей одіозний старий вовк є віддзеркаленням його ганьби або втіленням скрушної перестороги щодо майбутнього?

Деніс зажурено запитав себе, чи не виглядає він так жалюгідно в очах собі подібних, як цей сивочолець — в його очах. Коли юнак почав аналізувати свій спосіб життя, його накрило хвилею самоприниження й засудження. Деніс злякався від швидкості й сили напливу незвичної смиренності і в такому відчаї сидів, пригнічений і мовчазний, поки поїзд не пригуркотів на станцію в Сент-Форті. Тут його супутник підвівся і, виходячи з купе, зронив:

— Нам ще їхати добрий кавалок. Вийду подивлюся, чи можна добути щось, аби не змерзнути. Одну чарочку, аби прогріти шлунок.

Однак за хвилину він повернувся й підбадьорливо сказав:

— Я вернувся! Я нікуда не йду, не думайте. Я б вас не лишив. Я вернувся і складу вам компанію аж до Данді.

Тоді старий погупотів геть.

Деніс поглянув на свій годинник і побачив, що уже п'ять хвилин по сьомій. Поїзд рухався за розкладом, але, висунувши голову з вікна, Деніс побачив, що сила вітру непомірно збільшилась. Пасажирів, які виходили з дверей вагонів, розмітало по перону, а важкий поїзд, поки стояв на місці, здавалося, колихався на своїх колесах. Деніс побачив, як Мак-Біта оточив галасливий, розкошланий вітром гурт людей.

— А безпечно їхати далі, кондукторе?

— Який вітер! Поїзд витримає?

— Ми будемо їхати далі?

— Боже, спаси, який паскудний вечір! А з мостом що? Йой, ліпше би були вдома!

Деніс подумав, що його приятель кондуктор виглядає стривожено й дратівливо, але хоч Мак-Біт справді був занепокоєний, маючи на голові відповідальність за сотню людей, у своїх відповідях він зберігав рівний і незворушний спокій службовця.

— Безпечно, як у банку Шотландії, мем.

— Ну певно, вітер! Пхе, та то легесенький вітерець. Постидались би.

— Ая, їдем далі, і вже за годину будете зі своєю дівчинкою вдома, добродійко!

Деніс почув, як Мак-Біт спокійно, врівноважено й несхитно повторив сказане. Його спокій, здається, остаточно всіх переконав, і після цих слів розради люди розійшлися й посідали у свої купе.

Нарешті було подано сигнал для відправлення, і поїзд знову рушив. У той момент Деніс помітив постать свого супутника, що ішов нетвердою ходою супроти вітру, намагаючись дістатися до найостаннішого вагона, але через хвилювання й поспіх старий пастух послизнувся і розпластався на платформі. Поїзд віддалився від старого, безповоротно залишивши його позаду, і коли вони виїхали зі станції, Деніс під поривчастим блимотінням ліхтаря на мить уловив спантеличене, збентежене обличчя, сповнене майже сміховинного розпачу. Сидячи у своєму кутку, поки поїзд наближався до південного краю Тейського моста, Деніс із похмурою посмішкою подумав, що старий напевне запізниться на своє вранішнє весілля. Можливо, це мав бути урок для нього. Так, він повинен взяти науку з цього дивного неприємного збігу. Він не підведе Мері у вівторок!

Поїзд рухався далі і тринадцять по сьомій доїхав до початку моста. У цьому місці перед в'їздом на єдину рейкову колію він сповільнився навпроти сигнальної будки, щоб можна було отримати ключ-жезл. Без цієї передачі рухатися далі було заборонено, і, все ще сповнений поганих передчуттів, Деніс знову опустив вікно й виглянув, аби пересвідчитися, що все гаразд. Від сили шторму йому мало не відірвало голову, однак у сліпучо-червоному світлі локомотива Деніс розгледів масивні опорні балки моста, що, розмиті, простягалися вдалечінь, наче велетенський скелет гігантської рептилії, але сталевий, міцний і незламний. Тоді Деніс раптом побачив стрілочника, що з винятковою обережністю спускався сходами зі своєї будки, міцно тримаючись за поручень однією рукою. Він передав жезл кочегарові і, виконавши це завдання, з величезними труднощами піднявся назад у свою будку, долаючи вітер і на останніх сходинках скориставшись допомогою товариша, що простягнув йому руку зсередини.

Тепер поїзд знову рушив і в'їхав на міст. Деніс зачинив вікно і знову спокійно опустився на сидіння, але коли його вагон проїжджав повз сигнальну будку, перед юнаком на мить постали два бліді нажахані обличчя, які дивилися на нього звідти, немов лики примар, а тоді шугнули повз у пітьмі.

Шторм тепер остаточно розійшовся. З гуркотом тисяч молотів вітер швиргав дощем об боки поїзда, а мокрий сніг заквацьовував віконні шиби, повністю затуляючи огляд. Поїзд хитався на рейках п'яним, колихким погойдуванням, і хоч його рух був повільний та обережний, через шал і натиск шторму здавалося, що він стрімголов мчить уперед. Отож поки поїзд просувався в чорноті, тарахкочучи колесами в несамовитих поривах вітру й під гуркіт хвиль, що розбивалися об бики моста внизу, виникло відчуття відчайдушного стрімкого прискорення.

Коли Деніс отак сидів на самоті, в безмовному тісному просторі свого купе, і його метало то туди то сюди від сіпання поїзда, він раптом відчув, що скрипучі колеса промовляють до нього. Деніс почув, як, женучи колією, вони скреготіли до нього, похмуро, розпачливо повторюючи: «Боже, допоможи! Боже, допоможи! Боже, допоможи!».

Ця млява журлива похоронна пісня посеред реву бурі врізалася Денісові у свідомість. Його почало гнітити певне відчуття якогось жахливого лиха. На диво, Деніс боявся не за себе, а за Мері. У темному просторі його уяви спалахували моторошні видива. Деніс бачив Мері в білому савані, її сумні, благальні очі, мокре волосся, що розвівалось на вітрі, закривавлені ступні й долоні. На неї напирали уявні примари, від чого вона сахалася у всепоглинаючу темряву. Тоді Деніс знову побачив її, як вона, бліда, стоїть, кривиться, безглуздо усміхається, немов жалюгідна статуя Мадонни, і тримає за руку зморщену постать дитини. Юнак скрикнув від жаху. У панічному відчаї він скочив на ноги. Деніс прагнув дістатися до Мері. Він хотів відчинити двері, вирватися з лабет цього купе, що змикалося довкола нього, немов могила. Він негайно віддав би все, що мав, аби вибратися звідси. Але Деніс не міг.

Він був у в'язниці поїзда, який невблаганно сунув далі, звиваючись у власному сліпучому сяйві, немов зловісна червона змія, що в'юнко повзла вперед. Поїзд здолав одну милю моста і зараз досяг серединного перегону, де сітка сталевих опорних балок утворювала порожнистий тунель, через який він мав пройти. Поїзд увійшов у цей тунель, увійшов повільно, боязко, неохоче, тремтячи кожним болтом і заклепкою свого корпусу, коли налітав ураган, прагнучи знищити тепер, коли йому чинився більший опір. Колеса бряжчали з невідступною наполегливістю похоронного дзвона і все ще безугавно скандували: «Боже, допоможи! Боже, допоможи! Боже, допоможи!».

Тоді зненацька, коли цілий поїзд огорнула залізна мембрана серединної ланки моста, вітер з кульмінаційним тріумфальним ревом сягнув вершини своєї могутності й шалу.

Міст зламався. Сталеві опорні балки тріснули, як галузки, бетон розкришився, мов пісок, залізні опори прогнулись, ніби вербові лози. Серединний прогін розплавився, мов віск. Його уламки обліпили багатостраждальний поїзд, який на мить шалено завертівся у просторі. На Деніса одразу нищівним поривом налетіло скло й деревина, ріжучи й б'ючи з немилосердною жорстокістю. Він відчув, як крутить і вивертає метал і як рипить, обвалюючись, кам'яна кладка. Зі смертельною приреченістю похоронного голосіння у вухах загримів невимовний відчай сотні людських голосів, що возз'єднались у раптовому стражденному скрику змішаних болю й жаху. Стіни Денісового купе завихрились довкола й над ним, ніби поховальне покривало, підлога шугнула понад голову. Голосно скрикнувши, Деніс крутнувся і також загорлав: «Боже, допоможи!», а тоді ледь чутно вимовив ім'я: «Мері!».

Тоді поїзд з неймовірною швидкістю, кривуляючи, як ракета-феєрверк, вигнувся в пітьмі блискучою параболою світла і беззвучно поринув у чорне пекло вод унизу, де, як і ракета-феєрверк, водномить загаснув, зникнув назавжди! Поки мчав крізь повітря, впродовж нескінченної секунди Деніс розумів, що відбулося. Він усе усвідомлював, а тоді водномить перестав. У той самий момент, коли у хліві в Левенфорді кволо пролунав перший слабкий крик його дитини, знівечене Денісове тіло увійшло в темні бурхливі води і, мертве, осіло на дні в глибинах затоки.