Замок капелюшника

Розділ перший

— Та не можуть вони там таке носити, навіть якщо в них темна шкіра, — мовила Ненсі, захихотівши. — Ти просто хочеш мене понервувати.

Вона з натяком нахилила голову, розглядаючи Мета зі свого сідала на кухонному столі, і гойднула в його бік своїми виставленими напоказ щиколотками, аби краще наголосити на свої слова.

— Та кажу тобі, — жваво відповів Метью, який, опершись на буфет, пускав у дівчину бісики своїми очима, поставою, випромінюваною елегантністю. — Місцеві леді — як ти зволиш їх називати — якраз так і одягаються.

— Та ну тебе! — пустотливо вигукнула Ненсі. — Ти забагато знаєш. Далі будеш мені розказувати, що мавпи в Індії носять штани.

Обоє розреготалися з її жарту з відчуттям, що надзвичайно гарно проводять час. Ненсі думала про те, що добре отак порушити монотонність нудного ранку, відволіктися від того грізного понурого Метового батька, а він — що ця розмова якнайкраще демонструвала його світські манери, майже так само, якби він причаровував дівчину, коли вона б сиділа за вишуканою барною стійкою.

— Ну ти й балабол, — знову озвалася Ненсі, журячи й водночас заохочуючи. — Розповів мені, що ті чорномазі жують червоні, як кров, горіхи і чистять зуби цурпалком, а далі захочеш, аби я повірила, що вони розчісують волосся ніжкою стільця, як у дитячій пісеньці «Ден, Ден, смішний коротун».

Ненсі і Метью знову засміялися в один голос, а тоді дівчина з удаваною скромністю випросталася й знову заговорила:

— Але я не проти таких казочок. То вже коли ти починаєш ті свої хитрі жартики, я стаю геть як буряк. Ти маєш явну перевагу над такою бідною невинною дівчиною, як я, котра ніколи не була за кордоном, а ти ж то відвідав такі великі й цікаві країни. А тепер розкажи мені ще щось!

— Але я думав, ти більше нічого не хочеш слухати, — піддражнив Метью.

Ненсі надула до нього свої малинові вуста.

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі, Мете. Мені подобається слухати про всі ті чужоземні чудасії. Леді мене не цікавлять. Якби я була там, я б не дозволила тобі навіть краєм ока на них зиркнути. Розкажи мені про квіти і про чудесних кольорових пташок, про звірів — папуг, леопардів і тигрів. Я хочу знати про базари, храми, статуї із золота і слонової кістки, про них я б слухала цілу вічність…

— Так то ж ти мене підбила, — відповів Мет. — Тобі не догодиш. Про що я розповідав до того, як ти спитала про… про то, що мені зараз не можна згадувати? — він засвітив зубами. — О, вже згадав, про священних корів. Ая! Може, ти й не повіриш, Ненсі, але корова в Індії — священна тварина для мільйонів людей. Вони всюди розставляють її зображення, а на вулицях у кварталах місцевих можна побачити, як по болоту чалапають отакі-о здоровезні корови з квітами на рогах і гірляндами з чорнобривців на шиях, всюди пхають свої морди, ніби вони там господарі, у будинки і в рундуки — то в них такі крамниці, — і ніхто їх не зупиняє. Одного разу я бачив, як така худобина зупинилася біля ятки з фруктами й овочами, і не встиг ніхто нічого сказати, як вона вичистила прилавок від одного до другого кінця, а власник мусив безпомічно сидіти й дивитися, як вона пожирає весь його товар, а коли закінчила, він тільки й зміг що проказати до неї коротку молитву, зробити намисто з решток квітів і повісити їй на шию.

— Ото маєш! — охнула Ненсі, широко розплющивши очі від зацікавлення. — Ну й дивину ти розказуєш. Як можна поклонятися якимось коровам?

— Корови бувають різні, Ненсі, — відповів Мет, підморгнувши, але відразу повів далі вже серйозніше: — Так, але то ще дрібниці. Я б не зміг тобі описати все, що я бачив, тобі треба самій попоїздити, аби оцінити всі ті чудесні пейзажі, яких навіть уві сні не побачиш. А є ще, завваж, місця, ліпші за Індію, де клімат кращий, менше комарів, а свободи стільки само.

Ненсі пильно дивилася на Метью, поки той говорив, поглинутий власним ентузіазмом; отак розглядаючи його струнку постать в елегантному коричневому костюмі, привабливу охайність зовнішнього вигляду, характерну, проте не те щоб неприємну тендітність блідого обличчя, дівчина дивувалася, як вона взагалі могла втікати від нього під час їхньої першої зустрічі. Упродовж шести тижнів, які минули з похорону місіс Броуді — коли Ненсі офіційно призначили хатньою робітницею в домашньому господарстві Броуді, — вона поступово почала ставитися до Метью прихильно, захищати його перед батьком, з нетерпінням чекати на легкі розмови з ним після похмурої мовчазливості й вимученої словесної скупості господаря дому.

— Та ти мене не слухаєш, шалапутко! — зненацька вигукнув Мет. — І що доброго з того, що чоловік тут розпинається й використовує всі свої найліпші епітети, коли та ладна дівчина ловить ґав? Ти ж сама мене попросила!

— То ти думаєш, що я ладна, Мете? — відказала Ненсі, й далі дивлячись на нього замріяно, але надавши своєму погляду спокусливості й усій своїй зухвалій позі знадливості.

— Так, Ненсі! — із запалом вигукнув Метью, а його погляд засвітився. — Ти ладна, як з картини. Мати тебе вдома — просто насолода. Я завжди це думав, відколи перший раз тебе побачив.

— Ая, — замислено повела далі Ненсі, — коли ти перший раз мене зустрів, то поводився як справжній хуліган, але відтоді твої манери надзвичайно поліпшилися. Власне, коли я прийшла сюди, то почала думати, що ти трохи боїшся зі мною говорити, але тепер бачу, що то все минулося, і я зовсім не шкодую, хоч не знати, що сказав би твій батько на ту зміну, якби дізнався.

Метью трохи піднявся, ніби ось-ось хотів рушити до Ненсі, однак на її останніх словах відблиск вогника в його очах несподівано погас, і, знову розслаблено опершись на буфет, він набурмосено відповів:

— Не знаю, що така молода дівчина побачила в такому старому, понурому і сварливому. Тобі б явно пасував хтось молодший.

— Але в ньому є сила, Мете, — задумливо відповіла Ненсі, все ще манячи його очима, — і мені приємно бачити, як вона ламається переді мною. А з теперішнім станом справ я можу з нього хоч свічки ліпити. Та не забувай, — додала дівчина, змінивши манеру й несподівано струснувши головою, — я тут тільки економка.

— Так! — злісно вигукнув Мет. — Ти дістала хорошу посаду! Дуже добре ти тут влаштувалася, Ненсі.

— А ти що? — зухвало огризнулася вона. — Ти ж і сам непогано влаштувався, скільки б ти там не розводився, що знайдеш собі пристойну роботу за кордоном.

Метью замилувано засміявся.

— Жінко! Не можу не захоплюватися твоїм гострим язиком. Якби хотіла, то могла б ним геть людину до нитки розібрати.

— А я таки можу, — багатозначно відказала Ненсі, — і дуже швидко.

Вона мовби запалювала його кров, ця кокетлива пустунка, яка повністю належала його батькові, яка була для нього під абсолютною забороною через печать батькової власності.

— Ти добре знаєш, Ненсі, що вирішити то — тільки питання часу, — серйозно промовив Метью. — Я подав заяви в пів десятка фірм. Перша-ліпша вакансія буде моя. Я не зможу лишатися в цій паскудній дірі решту свого життя. Тепер мене вже ніщо тут не тримає… з того часу, як померла моя матір. Однак кажу тобі прямо: мені важко буде тебе покидати.

— Я тобі більше повірю, коли дістанеш роботу, Мете, — ущипливо відказала Ненсі. — Але ти не маєш давати старому так тебе поносити. Постій за себе. Більше вір у свою силу. Як на мене, то тобі треба жінку з холодною головою на плечах, яка скріпить твій дух і покаже тобі, як стоїчно витримувати незгоди.

— Я сам з ним порахуюся, — насуплено заявив Мет. — Я ще буду мати нагоду. Він заплатить за все, що мені вчинив… — Метью замовкнув, а тоді праведно додав: — Ая, і за все, що перенесла через нього моя бідна мати. Так чи так пияцтво зведе його в могилу.

Ненсі не відповіла, а закинувши голову назад, замислено задивилася в стелю, виставивши напоказ витончений вигин своєї білої шиї; через те, як граційно відхилилося назад її тіло, спідниця задерлася мало не до колін.

— Ти марнуєш себе на нього, кажу тобі, — запально повів далі Метью. — Та він просто великий злий катюга. Подивися, що він робить з Нессі, як він її принуджує до того навчання. Подивися, що він зробив з ненькою! Він того не вартує. Ти що, сама не бачиш?

Ненсі сколихнула якась загадкова веселість, коли вона відповіла:

— Я не боюся, Мете. Про себе я можу подбати. В мене тут крутяться одна-дві думки в моїй голівочці. Але то таємниця, яку знає Ненсі і тільки вона, — прошепотіла дівчина знадливо.

— Яка таємниця? — гаряче вигукнув Метью, якого розворушила її манера.

— Колись розкажу, як будеш чемний.

— Вже розкажи, — напосів Мет.

Однак Ненсі відмовилася доводити його до відома і, змахнувши головою, поглянула на годинник; тоді відповіла:

— Ну на тобі! Якраз думала, що вже б пора сколотити якийсь обід. Я мушу пам'ятати про свої офіційні обов'язки і не забувати, нащо я тут, бо звільнять. Ти, певно, підеш обідати в місто, як завжди?

Метью також подивився на годинник, щоб розрахувати, скільки має часу в запасі, перш ніж забратися з будинку, щоб відвернути зустріч зі своїм батьком; то була стратегія, якої він дотримувався з часу неньчиної смерті, — уникати батька якомога більше.

— Ая! Мене вдома не буде! Мені ледве кусок в горло лізе, коли ми з ним їмо за одним столом… Не те щоб я його боюся, — він так змінився, що тепер сидить ніби із зашитим ротом… Але що далі ми тримаємося один від одного, то ліпше для всіх причетних. З мого боку то просто розважливе рішення.

Коли Метью змінив позу, підкреслено вдаючи байдужість і незалежність, Ненсі заклала руки за голову, мовби підтримуючи її в цьому відхиленому положенні, і далі ледь-ледь загадково йому усміхалася.

— Ходи сюди на хвилинку, Мете, — врешті промурмотіла вона.

Підходячи до стола, на якому сиділа дівчина, Метью із сумнівом дивився на неї, наближався повільно, аж вона заквапила:

— Та ближче, ближче. Я тебе не вкушу.

Метью подумав, що він охоче б стерпів таке жадане покарання, коли вловив відблиск білих рівних блискучих зубів Ненсі з-за червоних усміхнених вуст, вуст, які ставали ще яскравішими супроти блідості її шкіри, що ближче молодик наближався.

— Оце вже ліпше, — нарешті озвалася Ненсі, — отак вже трохи більше сміливості. Знаєш, Мете, твій батько зробив страшну дурість і глупство, що залишив таких двох молодих людей байдикувати в цьому похмурому будинку, коли час так повільно тягнеться. Якби в нього була хоча б крихта розуму, аби сісти і подумати над цим питанням, він би таке ніколи не допустив. Я вже давно нікуди не виходила з будинку, тільки на покупки, а йому і в голову не впаде взяти дівчиноньку кудись забавитися. А тепер послухай. В ратуші завтра концерт, Мете, — прошепотіла Ненсі, звабливо піднявши свої чорні вії. — Що ти скажеш, сходимо туди разом? Батько ніколи про то не взнає, а гроші на квитки я якось в нього дістану.

Метью заворожено втупився в дівчину, думаючи не над її словами, які він ледве чув, а підмічаючи, як через позу, в якій вона сиділа, до нього промовисто випнулися її тугі груди і — а це бачив не тільки він — як ледь помітні золотисті веснянки вкривають її маленький рівний носик і коротку відстань від нього до верхньої губи, ніжно торкаючись її округлого вигину. Тепер Мет зрозумів, що жадає її, хоч і боїться нею заволодіти, і коли він вглядався у глибини темних дівочих очей, якийсь напівзатаєний зблиск підштовхнув його до необачної, нестриманої дії, змусив його несамохіть вигукнути:

— Ненсі! Ненсі, яка ж ти спокуслива чортиця!

На мить обличчя дівчини втратило знадливий вираз і набуло вигляду задоволеної самовпевненості.

— Тепер я починаю то розуміти, — промурмотіла вона, — тому наступному чоловіку, який захоче зі мною бути, доведеться докласти хисту, — тоді її голос відразу перемінився, і дівчина улесливо заговорила: — Але… що з концертом, Мете?.. То ж сім'я Маккелві… вони пречудові. Я так хочу якоїсь розривки. Ми з тобою собі славно порозважаємось на такому концерті. Нам завжди так весело разом, а там обоє трохи відсвіжимося. Ну то що, Мете, поведеш мене на концерт?

Метью відчув, як подих Ненсі з теплою інтимністю обдав його щоку, і несподівано ніяково пробелькотів:

— Добре, Ненсі! Я тебе поведу! Зроблю що завгодно, тільки скажи…

Дівчина віддячила Мету усмішкою; вона з легкістю зіскочила зі стола й делікатно торкнулася його щоки пучками пальців.

— Тоді домовились! — весело вигукнула вона. — Ми славно проведемо час, навіть не сумнівайся. Я тим всім займуся — квитками і так далі. Можемо домовитися, що зустрінемося вже в ратуші, але ти мусиш піти назад зі мною тою довгою темною вулицею, — додала вона хитро. — Мені буде страшно вертатися додому самій. Треба буде, аби ти мене захистив, — а тоді, раптом глипнувши вгору, дівчина вигукнула: — Боже милостивий, подивися на годинник! В мене ледве лишився час посмажити ковбаски. Бігом на вихід, Мете, якщо не хочеш зіткнутися лоб у лоб зі своїм батьком. Зараз біжи, але вертайся, як на горизонті буде чисто, і разом візьмемо на зуб щось смачне, тільки ми вдвох…

Ненсі обдарувала Метью останнім теплим поглядом, і він вийшов із кімнати, не сказавши ні слова — внутрішня боротьба емоцій зав'язала йому язика, отож його відхід був неоковирний, а хода — вайлувата.

Коли Метью пішов, Ненсі почала запізнілі приготування до полуденної трапези, роблячи це не те що без будь-якої поспішності, а взагалі зі спокійнісінькою і мало не навмисною недбалістю: жбурнула на сковорідку фунт ковбасок і залишила їх на плиті готуватися, а сама тим часом застелила стіл замащеною скатертиною, торохнула на визначені місця кілька тарілок і біля кожної недбало поклала збоку ніж та виделку.

Неакуратність хазяйнування Ненсі створювала помітний контраст з охайністю й чистоплотністю самої її особи, а в загальному вигляді кухні проявлялася ще сильніше. Пилюка, яка товстим шаром лежала зверху на каміні й на поличках, плямиста поржавіла ґратка, не виметена підлога й під, неясна, невизначена атмосфера неладу й занедбаності, що повисла в кімнаті — усе це ставало зрозуміло у світлі її теперішніх дій. Внутрішність кухні зазнала прикрих змін з тих часів, коли неньку несправедливо огуджували за неохайність, коли своїми зусиллями, яких ніхто не цінував, вона принаймні підтримувала в будинку бездоганну чистоту; зараз ковбаски, які на знак протесту забризкували своїм жиром прилеглі стіни, немовби ставили на кімнату печать сумного занепаду.

Раптом поверх тріску на плиті крізь насичену жиром пару, що заповнила посудомийню, долинув звук відчиняння й зачиняння вхідних дверей, а за ним почулася важка, але в'яла хода через вестибюль. Неготову подавати обід Ненсі, яка досі безтурботно й обережно розглядала сковорідку, це, втім, анітрохи не збентежило, хоч вона й упізнала крок Броуді. Не буде вона бігати в нестямі із запашними бульйонами, по вінця наповненими чашками кави й чайниками-заварниками з британського металу! Коли Ненсі почула, як Броуді причвалав на кухню й мовчки сів за стіл, вона вичекала хвилину і жваво гукнула:

— Ти нині зарано, Броуді. Я ще й близько не готова до твого приходу.

Коли він, який ніколи ані на секунду не відхилявся від свого розпорядку, нічого не відповів, Ненсі почала вигукувати до нього далі:

— Ти тепер такий мінливий, що я ніколи не знаю, коли тебе чекати, або хіба в цьому будинку всі годинники йдуть неправильно. Але ти потерпи трохи, і я вже до тебе виходжу.

Броуді «терпів», чекав без жодних нарікань. За той короткий час, який минув, відколи він уперше ступив на поріг «Латти і Ко», з ним відбулася разючіша й глибша, ніж із кімнатою, в якій він сидів, але схожа за напрямком зміна. Зараз, поки Броуді отак сидів, потупивши очі в тарілку поперед себе, здавалося, що він трохи змалів, і одяг йому ніби вже не підходив, ніби був пошитий на чиїсь ширші плечі, а замість його завжди войовничої рівної постави з випнутими грудьми з'явилася незначна, проте добре помітна згорбленість. Його суворе обличчя стало понурим, очі дивились більше не пронизливо, а невідривно й задумливо й були прошиті ледь помітними кров'яними ниточками, як і щоки, які змережило тонке сітчасте сплетіння червонястих судин. Губи були сухі, стиснуті; скроні й навіть щоки — схудлі, злегка запалі, а його насупленість запеклася на чолі борозною, схожою на глибоко вбите тавро. Здавалося, ніби чіткий силует розплився, виразні риси обличчя сточено, усю міць його істоти роз'їдено й підмито якоюсь дивною руйнівною кислотою у крові.

Коли увійшла Ненсі, несучи таріль із ковбасками, Броуді враз підвів погляд, який прикували до себе її магнетичні очі, та коли дівчина поклала перед ним тарілку, він подивився на неї і різким голосом, схожим на звук злегка деформованого інструмента, сказав:

— Ти нині не маєш для мене ніякої зупи, Ненсі?

— Ні, — гостро відказала вона, — не маю.

— Я б хотів нині з'їсти трохи розсолу, — дещо невдоволено відповів Броуді. — Надворі вже чути похолодання. Але коли нема, то нема. А де бульба?

— Я не мала часу приготувати тобі нині бульбу. Я тут геть-чисто забігалася. Ти не можеш розраховувати, що я буду цілими днями все для тебе робити, а до того, аби мочити руки в холодній воді, щоб почистити картоплю, я взагалі не звикла. Тебе цілком задовольняв і простіший обід, коли ти раніше заходив побачитися зі мною в «Герб Вінтонів», а відтоді ти багатшим не став. Тому їж і не вигадуй!

Коли Броуді глянув на Ненсі, його зіниці розширилися, із губ ось-ось мала зринути злостива відповідь, однак із великим зусиллям він стримався, наклав собі їжу з тарілки навпроти і, взявши шматок хліба, почав обідати. Якусь мить Ненсі стояла поруч, уперши руки в боки, красуючись перед ним своєю фігурою, сповнена усвідомленого відчуття власної над ним влади, аж доки в кімнату не увійшла бабця Броуді, і дівчина потупотіла назад у посудомийню.

Стара підійшла до столу з дещо розгубленим виразом на жовтуватому зморщеному обличчі і, сідаючи, пробурмотіла собі під ніс:

— Пф-ф, знов то саме.

Але на її ледь чутні слова Броуді повернувся і, визвірившись, гаркнув у своїй колишній манері:

— Чим тобі ковбаски не вгодили? Як не подобається просте добре м'ясо, то можеш іти в богадільню, а як подобається, то стули свій писок і не ний!

Від синових слів, а надто від погляду, яким вони супроводжувалися, жінка відразу сховалась у свою мушлю і без надмірного завзяття тремтячими руками почала споживати їжу, яку так нерозважливо засудила. Її дедалі старіший спантеличений мозок, нездатний повністю осягнути значення змін довкола, сприйняв тільки те, що зараз їй некомфортно, їй подають убогі несмачні страви, і поки кволі щелепи кавкали зі стриманою огидою, вона виявляла своє невдоволення швидкими позирками в бік зачаєної в посудомийні особи.

Після кількох хвилин мовчазної трапези Броуді зненацька припинив байдужно жувати, ледь підвів голову, почувши тихий звук чийогось приходу, і, втупивши очі у двері, що вели у вестибюль, став із надією чекати, поки прийде Нессі. Вона відразу увійшла, і хоч Броуді знову механічно почав їсти, він водив за нею очима по всій кімнаті. Нессі вийняла з-під підборіддя тонку гумку й вивільнилася зі свого скромного солом'яного капелюшка, кинула його на диван, зняла свій синій саржевий жакет і поклала біля капелюшка, розпушила світле солом'яне волосся і врешті опустилася на свій стілець поруч із батьком. Дівчинка мляво відкинулася на спинку, оглядаючи стіл із ледь помітним капризним дитячим виразом, нічого не казала, але в душі відчувала, що від побаченого поперед себе жиру, який загусав, зник навіть той маленький апетит, який у неї був, що хоч вона із задоволенням з'їла б трохи тушкованого фаршу або навіть маленьку котлету з баранини, зараз сама думка про їжу була їй огидна. У свої п'ятнадцять Нессі досягнула того моменту у своєму житті, коли її тіло, що розвивалося й розквітало, потребувало додаткової уваги, більш вибіркового режиму харчування, і хоч юнка нічого цього не усвідомлювала, через легку пульсацію в голові й початок серйозного нездужання, про яке, втім, не можна було згадувати, вона, інстинктивно відчувала, що подавати їй їжу, яку вона зараз розглядала, несправедливо. Поки Нессі отак нерухомо сиділа, батько, який безперестанно спостерігав за нею з часу приходу, озвався; не змінюючи виразу лиця, але спробувавши надати безтурботності й переконливості своєму тону, він сказав:

— Ну, ну, сонечко, приступай до обіду. Не чекай, поки він вистигне. Така велика дівчинка має бути голодна як вовк і накидатися на їжу, ніби зараз з'їла б слона!

На цих словах Нессі повернулася зі своїх роздумів і одразу скорилася, майже вибачливо пробурмотівши пояснення:

— Мене болить голова, батьку, спереду, на лобі, ніби його оперізує ремінець, — і юнка апатично вказала на своє чоло.

— Та ну, ну, Нессі, — тихо відповів Броуді, щоб його не було чутно в посудомийні, — ти завше говориш, що тебе болить голова. Як будеш постійно бити фальшиву тривогу, ми не повіримо тобі, коли дійде до справжнього діла. «Ремінець» на чолі — то тобі не ременем по долоні, потерпиш[103].

— Але деколи біль дуже сильно стискає мені чоло, — м'яко промовила Нессі, — як туга пов'язка.

— Ет, найголовніше — твій мозок, а не чоло, донечко. Ти маєш подякувати, що в тому відношенні тобі нічого не бракує.

Коли Нессі абияк почала їсти, Броуді з надмірним схваленням повів далі:

— Отак ліпше. Ти не зможеш працювати без їжі. Наїдайся досхочу всього, що є. Від тяжкої роботи в такої юнки має бути апетит, а голод — найліпший кухар.

Раптом він кинув ворожий погляд на свою матір і гостро додав:

— Я тішуся, що ти не вередуєш і не перебираєш, як декотрі.

Зрадівши, що догодила батькові, й дещо заспокоївшись від його похвали, Нессі подвоїла свої дедалі слабші зусилля, щоб поїсти, але час від часу дивилася на батька напруженим поглядом, поки він вів далі, вдавшись у спогади:

— Коли я був такий, як ти, Нессі, я міг би з'їсти вола, коли прибігав з поля на обід. Я був моцний хлопака, ая… без питань з'їдав усе, що давали. Але мені завше було мало. Ні! Ні! В мене все було інакше, як у тебе, Нессі! В мене не було таких можливостей. Скажи мені, — довірчо прошепотів він, — як там у тебе нині?

— Непогано, — машинально відповіла Нессі.

— Ти ж далі найліпша в класі? — напосідав Броуді.

— Ай, батьку, — дорікнула юнка, — я вже втомилася пояснювати тобі, що такого в нас більше немає. Я тобі разів десять казала за останні три місяці, що все вирішується на щоквартальних іспитах, — а тоді з призвуком пихи додала: — Ти ж, певно, розумієш, що той етап я вже пройшла.

— Ая, ая, — квапливо відповів Броуді. — Я забув, що такій великій дівчинці і прекрасній учениці не треба мастити собі голову через такі дитячі вигадки. Дійсно, дійсно, ми з тобою переживаємо за іспити.

Броуді замовк, а тоді хитро запитав:

— І скільки в нас часу до великого іспиту?

— Десь пів року, здається, — без ентузіазму відповіла Нессі, спроквола продовжуючи їсти.

— Якраз добре, — відгукнувся Броуді, — не так довго чекати, а разом з тим багато часу на підготовку. Ти не зможеш сказати, що ти про то не знала, — він майже нечутно зашепотів: — Ая! Я не дам тобі спасувати, дочко, ми з тобою виграємо Латту.

У цей момент стара бабця Броуді, яка сиділа в очікуванні, що принесуть другу страву і якій, незважаючи на розмову, кортіло, але лячно було запитати: «А що, більше нічо' не буде?» або «То вже вся їжа?», врешті покинула свої надії; із приглушеним смиренним зітханням жінка зі скреготом відсунулася на стільці від столу, підняла на ноги своє закостеніле тіло й невтішно поволоклася з кухні геть. Виходячи у двері, бабця Броуді сумно усвідомлювала, що їй залишилося мало втіхи, що у прихистку кімнати на неї чекали дві порожні бляшанки, ніби обібрані й не наповнені знову дарохранильниці, що безмовно сповіщали про тривалу відсутність її улюбленого печива «Дісайд» і цукерок «Оддфеллоу».

Огорнутий роздумами про доньку, Броуді не помітив материного відходу, натомість мало не підлесливим голосом промовив:

— То в тебе зовсім ніяких новин, Нессі? Хтось же мав щось тобі сказати. Ніхто не говорив тобі знову, що ти розумна дівчинка? Ти ж напевне дістала винятково добрі оцінки за свою домашню роботу.

Здавалося, наче Броуді благає Нессі повідомити йому про якусь похвалу, якусь приємну характеристику, дану доньці Джеймса Броуді. Коли Нессі заперечно похитала головою, погляд його спохмурнів від раптової думки, і він оскаженіло спалахнув:

— Вони ж не говорили про твого батька, ті щенята, правда? Думаю, вони слухають, що кажуть ті падлючі обмовники, їхні дорослі, але коли вони щось тобі про то зачнуть, ти мені скажи. І не вір їм. Не опускай голови, тримай високо. Пам'ятай, хто ти є, що ти Броуді, і вимагай свого. Покажи їм, що то значить. Але ж ти їм і покажеш, моя дівчинко, коли вихопиш Латту з-під їхніх сопливих носів.

Броуді замовкнув, а тоді його щока засіпалася, і він рикнув:

— А той Ґрірсонів паскудник кидав тобі якісь шпильки?

Нессі боязко сахнулася від батька, вигукнувши:

— Ні, ні, батьку! Ніхто нічого не казав. Усі надзвичайно доброзичливі. Місіс Пакстон дала мені шоколад, коли зустріла мене на вулиці.

— Шоколад, кажеш?

Броуді завагався, перетравлюючи цю інформацію; вона йому, мабуть, не сподобалася, бо він глумливо сказав:

— Ну, наступного разу ти їй скажи, що тобі не треба її прекрасних презентів. Скажи, ми тут маємо все, що треба. Якщо ти хотіла солодке, наприклад велику здобну булочку, то могла б в мене попросити. Ти що, не знаєш, що всі пліткарі в місті тільки й чекають, аби нас спаплюжити? «Тепер він вже не може купити рідній доньці якусь лагоминку», — отаке ми завтра про себе почуємо, а коли новина дійде до Ринкової, люди будуть доказувати, що я тебе голодом морю.

Роздратування Броуді зростало, і він закричав, доводячи себе до ручки:

— Ото вже! Треба було ліпше головою думати! Вони всі проти нас. Отакі тепер справи. Але до чорта то все. Най поливають брудом, скільки хочуть. Най рука кожного чоловіка постане проти мене, але я вистою всім наперекір.

Договоривши, Броуді ошаліло підвів погляд і раптом помітив, що в кімнату зайшла Ненсі й дивилася на нього з-під своїх зведених угору брів з осудливою й ледь усміхненою відстороненістю. Бундючна постава Броуді одразу зсілася, і, наче спійманий на якомусь неприпустимому вчинку, він опустив голову, коли Ненсі озвалася.

— З чого стільки шуму? Я подумала, на когось напала істерика, коли почула, як ти верещиш.

Оскільки Броуді не відповів, дівчина повернулася до Нессі.

— До чого було то все бевкання? Надіюся, він не кидався на тебе, ціпочко?

З приходом Ненсі на кухню Нессі охопило незрозуміле занепокоєння, і шкіра її обличчя та шиї, яка спершу зблідла, зараз яскраво спаленіла. Юнка розгублено, тихо відповіла:

— А, ні. Нічого… нічого такого не було.

— Рада чути, — відповіла Ненсі. — Від тої горлопанистої тиради можна було вглухнути. Мені досі у вухах дзвенить.

Ненсі несхвально роззирнулася і вже хотіла було йти геть, як Броуді озвався, скоса дивлячись на Нессі, й із великим зусиллям додав своєму голосу незворушності.

— Якщо ти закінчила обідати, Нессі, вибігай на подвір'я і чекай на мене. Хвилина, і я буду готовий, аби трохи з тобою пройтися.

Коли донька підвелася, підібрала свої речі з дивана й мовчки, знічено вийшла з кімнати, Броуді повернув свою непорушну опущену голову; він видивився на Ненсі з-під своїх брів із надзвичайною поглинутою зосередженістю і промовив:

— Сядь на хвилинку, жінко. Я не бачив тебе всю обідню годину. Чого ти взлостилася на той гнівний припадок? Ти б вже мала знати мою манеру до цього часу. Я просто на хвилину забувся.

Коли Ненсі безтурботно сіла на стілець, який звільнила Нессі, Броуді охопив її поглядом із власницьким задоволенням, яке виразніше за його слова показувало, як сильно він до неї прикипів. У його домі так довго не було свіжої, сповненої життя жінки, так нестерпно заважало йому старе, ні на що не придатне тіло дружини, що це молоде створіння із пружною білою шкірою увійшло йому в кров, немов дедалі дужча жага, і, задовольняючи його несамовиті стримувані інстинкти, перетворило майже на свого раба.

— Ти не дала нам ніякого пудингу, Ненсі, — знову озвався Броуді, незграбно беручи її руку у свій велетенський кулак. — То, може, якось то відшкодуєш?.. Просто поцілуй. Тобі ж не тяжко, жінко, а мені приємніше за будь-яку страву, яку ти можеш приготувати.

— Ай, Броуді! Постійно ти про одне й то саме, — відповіла Ненсі, струснувши головою. — Може, ти би для різноманітности ще щось придумав? Ти забуваєш, що ти кремезний чолов'яга, а я ж тільки маленька худенька дівчина, яка не може витримувати стільки обіймання.

Хоч слова були й застережні, Ненсі додала їм відтінку спокусливості, що змусило Броуді міцніше стиснути її пальці у своїй руці й сказати:

— Вибач, коли був з тобою грубий, дівочко. Я не хотів. Ходи сядь до мене ближче. Ну ходи!

— Що?! — вереснула Ненсі. — В білий день! Ти, певно, здурів, Броуді. Ще й після минулої ночі, бурмило ти такий. Та з тобою з мене лишиться одна тінь… ні-ні, я себе не буду так зістарювати, як ти зробив то зі своєю жінкою.

Ненсі зовсім не схожа була на тінь зі своїми пухкими щічками й тужавим тілом, що округлилося й визріло за пів року легкого ледачого життя, і коли роздивлялася Броуді з вдумливим розумінням його від неї залежності, то усвідомила, що він уже втрачає над нею свій вплив, що та дивна сила, яка її притягувала, слабне під дією алкоголю та її обіймів, а ще в нього зараз було недостатньо грошей, аби задовольняти її забаганки, що він виглядав старим, понурим і не підходив їй як пара. Ненсі відчувала до Броуді мало не презирство, коли знову повільно, виважено промовила:

— Але, може, я тебе б таки поцілувала. Зауваж — може. А коли так, то що би ти мені за то дав?

— Я що, недостатньо тобі даю, жінко? — похмуро відказав Броуді. — Маєш дах над головою, їси те, що і я, а ще я на твою примху спродав з будинку багато речей. Не проси неможливого, Ненсі.

— Ой, можна подумати, ти мені тут золоті гори подарував, — легкодушно вигукнула дівчина. — Та й ніби я того не варта! Я більше не прошу тебе продавати ніякі шпильки для краваток, ланцюжки чи картини. Я тільки хочу собі кілька шилінгів, аби завтра погуляти й відвідати свою тітку Енні в Овертоні. Дай п'ять шилінгів, і я тебе поцілую.

Броуді сердито відкопилив нижню губу.

— Ти завтра знову будеш гуляти? Ти все йдеш гуляти і лишаєш мене самого. Коли ти вернешся?

— Боже! А ти, певно, хотів би прив'язати мене до ніжки отого-о стола. Я тобі не рабиня, а лише твоя економка.

«Отак йому», — подумала Ненсі, зухвало натякнувши на те, що Броуді ніколи не пропонував їй одружитися.

— Я допізна не буду. Повернуся десь, може, біля десятої. Дай мені дві півкрони, і як будеш чемний, може, я буду з тобою добріша, ніж ти заслужив.

Під її заворожливим поглядом Броуді занурив руку до кишені, відчувши на дотик не жменю соверенів, як було колись, а якусь дрібку монет, серед яких він став шукати суму, яку Ненсі в нього попросила.

— Тоді на, тримай, — врешті промовив він, простягнувши дівчині гроші. — Я ледве можу то собі дозволити, але ти добре знаєш, я тобі ні в чому не годен відмовити.

Ненсі скочила на ноги, тріумфально стискаючи гроші, і вже хотіла було вислизнути з ними геть, аж тут Броуді також підвівся і, схопивши її за руку, вигукнув:

— Чекай, а наша умовина? Ти ж не забула про неї? Тобі що, взагалі на мене байдуже?

Лице Ненсі одразу розгладилося, вона підняла його вгору, широко розплющила очі на Броуді з майстерно відіграною простодушністю і промурмотіла:

— Та ні, мені на тебе не байдуже. Ти думаєш, я була б тут в іншому разі? Не бери собі в голову такі дивні думки. Так говорять хіба вар'яти. А далі що, скажеш, що я збираюся тебе кинути?

— Ні, я б не дав тобі так зробити, — відповів Броуді, несамовито придавлюючи Ненсі до себе. Стиснувши її маленьке безопірне тіло у своїх могутніх обіймах, він відчув: ось воно, знеболювальне для його зраненого гонору, спосіб забути про своє приниження, а дівчина тим часом, лежачи щокою на його грудях, відвернула погляд, думаючи про те, як смішно їй зараз із його засліпленої легковірності, як їй хотілось би когось молодшого, не такого неоковирного, не такого ненаситного, когось, хто б покликав її заміж.

— Жінко, що то в тобі таке є, що моє серце ніби розривається, коли я тебе отак тримаю? — пробубонів Броуді, обіймаючи Ненсі. — Я ніби забуваю про все на світі, крім тебе. Я б хотів, аби так тривало вічно.

Невидимим обличчям Ненсі побігли зморшки від слабкої усмішки, коли дівчина відповіла:

— А чого б то було інакше? Я вже починаю тобі набридати?

— Та ти ще ніколи не була для мене жаданіша, їй-богу.

Тоді, трохи помовчавши, Броуді раптом вигукнув:

— Ти ж не самі тільки гроші хотіла, Ненсі?

Ненсі повернула до нього обурене обличчя, скориставшись нагодою вивільнитися з обіймів.

— Як ти можеш так казати? То ж треба було таке подумати! Зараз же віддаю тобі твої гроші, як не замовчиш.

— Ні! Ні! — квапливо перебив Броуді. — Я нічого такого не хотів сказати. Гроші тримай собі, прошу дуже. Я тобі щось смачне принесу в суботу.

То був день, коли Броуді одержував свою щотижневу зарплатню, і від раптового усвідомлення свого залежного становища й зміни у своєму житті його лице знову спохмурніло, стало старшим, і, опустивши очі, він промовив:

— Ну, я вже ліпше буду йти. Нессі мене чекає.

Раптом Броуді дещо спало на думку.

— А де нині той цілий Мет? — запитав він.

— Не можу сказати.

Ненсі стримала позіхання, наче від відсутності інтересу до цього питання її аж охопила млявість.

— Пішов кудись зразу після сніданку і, певно, раніше вечері його чекати не варто.

Якусь мить Броуді видивлявся на Ненсі, а тоді повагом промовив:

— Ну, тоді і я рушаю. Я йду!

— Так-так! — весело вигукнула Ненсі. — Іди і дивись мені, після роботи відразу додому. Як буде в тобі хоч келишок алкоголю, коли прийдеш, то дістанеш заварником по голові.

З-під свого нахмуреного чола Броуді послав Ненсі засоромлений позирк, який зовсім не пасував його зморшкуватому похмурому обличчю; кивнувши, щоб запевнити дівчину, він востаннє стиснув її руку й пішов геть.

На передньому подвір'ї, де зараз щільним килимом проростала трава й де більше не було безглуздої латунної гармати для декорації, яку три місяці тому продали за ціною брухту, Броуді терпеливо чекала Нессі: її несформована похила фігурка спиралася на залізну верею воріт. Побачивши батька, юнка відхилилася від своєї опори, і, не промовивши ні слова, вони рушили, щоб разом пройти той відрізок до кінця Рейлвей-роуд, де їхні дороги розійдуться, і Броуді піде далі на свою роботу на верфі, а Нессі — до школи. Це щоденне паломництво тепер стало для них усталеною традицією, і поки вони йшли, Броуді мав звичку заохочувати й застерігати доньку, спонукати її до здобуття того блискучого успіху, якого він прагнув, однак сьогодні він не озивався, пальто на ньому висіло, квадратний капелюх, вицвілий і нечищений, зсунувся назад, творячи жалюгідну пародію його колишньої бундючності; він крокував мовчки, пристукуючи своєю товстою ясеневою тростиною, і тримався зосібна з виглядом внутрішньої заглибленості, тому Нессі ніяк не вдалося б із ним заговорити. Тепер на людях Броуді завжди замикався в собі, тримав голову рівно, дивився просто поперед себе й нікого не бачив, творячи собі в такий спосіб широкі безлюдні вулиці, наповнені не допитливими витрішкуватими глумливими лицями, а самотиною свого одноосібного там перебування.

Коли вони дійшли до місця, де потрібно було розділитися, дивна постать Броуді, яка притягувала погляди, зупинилася і промовила до дочки:

— Йди і старанно вчися, Нессі. Працюй за трьох. Пам'ятай, що я тобі завше кажу: що вартує, аби бути зроблено, вартує бути зроблено добре. Маєш виграти ту Латту, і крапка… На! — він запхав руку до кишені. — На тобі пенні на шоколад, — Броуді майже усміхнувся. — Відплатиш мені, як виграєш ту стипендію.

Боязко, але з вдячністю Нессі взяла в батька монету й пішла далі своєю дорогою, аби провести три години за роботою в задушливій класній кімнаті. Якщо вже вона не поснідала й лише трохи пообідала, то принаймні підтримає і скріпить свої сили на навчання надзвичайно щедрою поживою у вигляді липкої плитки шоколаду з малиновим кремом!

Коли дочка пішла, силуваний проблиск пожвавлення на обличчі Броуді повністю згас, і, набравшись духу, він обернувся й рушив далі у свою ненависну контору. Наближаючись до верфі, Броуді трохи завагався, зупинився, а тоді зник у дверях «Бару Фіттера», де в загальній залі, наповненій робітниками в молескінових штанах і комбінезонах із бавовняної саржі, для нього, втім, порожній, за винятком його самого, він ковтнув чистого віскі, тоді швидко вийшов і, стримуючи запах алкоголю стиснутими губами, увійшов, непривітний, у величні двері «Латти і Ко».

Розділ другий

Ввечері наступного дня, коли Ненсі поїхала відвідати свою тітку в Овертон і коли Мета — як і завжди в таку годину — не було вдома, кухню в будинку Броуді оповив величний і тихий домашній затишок. Або принаймні так здавалося господареві дому, який, відкинувшись у своєму кріслі, схиливши голову, закинувши ногу на ногу, з люлькою в роті і повною склянкою улюбленого напою — гарячого тодді з віскі — в руці, подивився на Нессі, яка сиділа за столом, зігнувшись над своїми домашніми завданнями з насупленими від зосередженості білявими брівками, а тоді — на свою матір, яка, з огляду на тимчасову відсутність ненависної зайди, не пішла до своєї кімнати, а сиділа, підібгавши коліна до грудей, у своєму старому кутку біля палахкого каміна. На щоках Броуді з'явився легкий рум'янець, його губи, посмоктуючи люльку, були мокрі й повні, а очі, які зараз замислено розглядали вміст паруючої склянки, — вологі й виразні; відбулася якась дивна трансформація, і про всі турботи було забуто, в голові витала задоволена думка, що це прекрасна подія, коли можна отак щасливо провести вечір у власному домі. Правду кажучи, Броуді тепер не йшов у місто вечорами та й взагалі в будь-який інший час, окрім робочого, уникаючи вулиці і клубу, а ще отримавши заборону з'являтися в маленькій задній вітальні доброчесної Фімі, отож за логікою посиденьки біля каміна мали би бути для Броуді подією меншої важливості й не викликати такої незвичної втіхи. Проте сьогодні, усвідомлюючи, що економка не вимагатиме в нього звіту про запізнення на вечерю, дорогою з роботи додому Броуді поваландався по шинках, а зараз ще більше розслабився від кількох додаткових склянок випивки й думки про те, що вони не останні, пом'якшив смуток від розлуки з Ненсі сп'янінням від незвичної свободи й розмірковуванням про їхнє возз'єднання пізніше ввечері, отож породжене алкоголем блаженство огорнуло Броуді раніше й сильніше, ніж у більшість вечорів. З його фотеля через призму чистого бурштину тодді посада в конторі здавалася синекурою, його розпорядок підлеглого — лише веселим відпочинком; то була його примха — працювати отак, і він за бажанням може покласти цьому край; Броуді радів, що покінчив зі своєю комерційною справою, нешляхетним ремеслом, яке явно ніколи не пасувало його вдачі чи походженню; втім, незабаром він полишить цю улюблену розвагу у вигляді теперішньої роботи заради поважнішого й зисковнішого заняття, вразивши місто, задовольнивши себе й потішивши Ненсі. Його Ненсі… ах, отаку жінку потрібно чоловікові! Коли її образ постав в уяві Броуді, він підняв за неї келих, гаряче сподіваючись, що зараз дівчина приємно проводить час зі своєю тіткою в Овертоні. Брудною недоглянутою кімнатою пливла рожева імла, забарвлюючи вимащені штори, застилаючи темніший прямокутник, який вказував на зникнення зі стіни гравюри Белла, вкриваючи рум'янцем бліді щоки Нессі й пом'якшуючи навіть висушене заздрісне обличчя його матері. Броуді дивився, як жінка сполохано заглядає за край його склянки, поки він робить великий смачний ковток, а тоді, перевівши подих, насмішкувато вигукнув:

— Хотіла би бути на моєму місці, стара ти ненажеро? Ая, я бачу з твого жадібного вигляду, що ти хотіла б, щоб оце-о пішло в шлунок тобі, а не мені. Ну, мусиш мені повірити на слово, ану ж ти не знаєш: то прекрасна бовтанка з віскі; цукру в міру і води саме враз, бо не забагато.

Броуді грімко зареготав із власної дотепності, аж Нессі підняла очі з виразом переляку, але, впіймавши батьків погляд, одразу опустила, а той крикнув:

— До роботи, мала паскуднице! Чого ти байдики б'єш? Я плачу за твою освіту, аби ти лупала очима, коли треба дивитися в книжку?

Знову повернувшись до своєї матері, Броуді поважно похитав головою і посипав словами:

— Мушу припильнувати, аби вона працювала! Нема іншого способу виправити той нахил до лінивства, який вона має від матері. Але повір мені, я й попри це зроблю з неї вчену. Мозок там є.

Броуді ще раз ковтнув зі склянки і з шумом потягнув люльку.

Стара невдоволено глипнула на сина у відповідь, розриваючись поглядом між його розпашілим обличчям і віскі в руці, а тоді сказала:

— А де та… куди вона нині ввечері пішла?

Броуді якусь мить витріщався на матір, а тоді гучно зареготав на все горло.

— Маєш на увазі Ненсі, стара ти відьмо? Вона що, й тебе зачаклувала, що ти боїшся навіть згадати її ім'я?

Запала мовчанка, упродовж якої Броуді напустив на себе зловісну поважність, а тоді знову озвався:

— Ну, мені не хочеться розказувати, але як тобі треба знати, Ненсі пішла на зустріч «Гурту надії».

Стара без співпереживання подивилася на нестримність веселощів Броуді, коли того затрусило від сміху, і відповіла настільки гостро, наскільки стало сміливості:

— Не бачу, з чого тут дуже сміятися. Якщо вона пішла в «Гурт надії», коли була молодша, то, певно… — жінка замовкнула, відчувши на собі синів погляд і подумавши, що зайшла задалеко.

— Ну-ну, — закпив Броуді, — закінчи думку. Най ми вже всі про себе послухаємо, коли почала. Декому не вгодиш. Ти була незадоволена ненькою, а тепер почала вишукувати ґанджі в моїй Ненсі. Ти, певно, думаєш, що могла б вести господарство сама, що так ти дістала б змогу десь-колись заглядати в пляшку. Пхе, остатній раз, як ти готувала мені обід, я мало не втруївся.

Броуді весело зміряв матір поглядом зі свого підвищення, думаючи, як би йому краще вкрутити їй хвоста. Раптом йому сяйнула страшенно кумедна ідея, і від її розкішної сардонічності він задоволено плеснув себе по стегну. Вона заздрить на його випивку, пильнує за склянкою, як кіт за мискою зі сметаною, слинку за нею пускає, ладна вижльопати до дна за першої-ліпшої нагоди. То най має, як така скора поносити людей! Їй-богу, най має. Вона в нього нап'ється, так, буде п'яна як хлющ. Броуді усвідомив, що він має в будинку достобіса віскі, що в будь-якому разі, аби старій стукнуло в голову, багато не потрібно, і, відчувши передсмак своєї курйозної розваги, він затрусився, стримуючи в собі веселощі, і ще раз захоплено ляснув себе по нозі. Боже, ото-то він штукар!

Тоді враз Броуді перестав сміятися, лице його розгладилося, і він, хитро прижмуривши свої маленькі очі, лукаво промовив:

— Йой, здається, з мого боку було зовсім не справедливо так з тобою говорити, жінко, я розумію, то було для тебе дуже образливо. Ти виглядаєш геть перестрашено. А може, ти б хотіла крапельку міцного, аби заспокоїтися?

Коли стара швидко, з підозрою підняла очі, Броуді значно кивнув і знову заговорив:

— Ая, я не жартую, я серйозно кажу. Чого то я маю пити, а ти ні? Йди візьми собі склянку.

Безвиразні очі старої загорілися жадобою, але, надто добре знаючи синову іронічність, вона все ще йому не довіряла, боялася рушити з місця, не рухалася з місця, боячись, що її поверне на землю вибух його зневажливого сміху, і, облизавши губи язиком, жінка дрижачим голосом вигукнула:

— Ти ж з мене не збиткуєшся, правда?

Броуді знову похитав головою, цього разу заперечно, енергійно, і, сягнувши рукою вниз до пляшки, яка зручно стояла поряд із його кріслом, він манливо простягнув її старій.

— Дивись! «Тічерз Гайленд Дью». Бігом! Іди принеси собі склянку.

Бабця Броуді нетерпляче скочила на ноги, ніби починала забіг, і попрямувала до посудомийні, тремтячи від думки про те, як їй пощастило, адже вона не мала в роті ні краплі з дня похорону, та й тоді то було лише вино, а не справжній відрадний міцний напій. Не встиг Броуді опанувати новий спалах веселості, викликаний завзятою хисткою ходою старої, як вона повернулася з простягнутою склянкою, проте, наливши жінці щедру порцію, він спокійним турботливим тоном зауважив:

— Такій старій людині, як ти, треба час від часу випити. Бачиш, даю тобі з лишком, тому води багато не добирай.

— Ой, ні, Джеймсе, — заперечила вона. — Не давай мені зайвого. Ти знаєш, я багато не люблю, тільки маленьку краплиночку, аби зігрітися.

На останніх словах старої смішливість Броуді перервав, неначе удар батогом, раптовий спогад, і він гаркнув на матір:

— Не говори до мене такими словами! Вони занадто мені нагадують декого, хто мені не дуже подобається. Що за безхребетне лицемірне ходіння околяса?

Броуді пропікав жінку поглядом, поки та чимдуж пила своє віскі, потерпаючи, щоб син його від неї не забрав, а тоді, спонукуваний вже бажанням помсти, він вигукнув:

— Так, на тобі ще. Наставляй склянку.

— Нє! Нє! — м'яко вигукнула стара. — З мене доста. Я файно зігрілася, і в роті трохи лишився смак. Я так чи так тобі дякую, але більше пити не буду.

— Ти мені перечити не будеш! — грубо гаркнув Броуді. — Хто ти така, аби відмовлятися від доброї випивки? Просила, то будеш мати, а ні, то залию тобі у твою стару горлянку. Наставляй склянку, ми будемо пити порівну.

Жінка здивовано скорилася, і коли Броуді налив їй ще одну велику порцію, вона стала пити повільніше, з насолодою, прицмокуючи губами, перекочуючи напій на язику й бурмочучи між пригублюваннями:

— Питво знамените, то є так. То нечувана щедрість, Джеймсе, що ти і мені вділив. Я раніше ніколи так багато не пила. Я чесно до такого не звикла.

Бабця Броуді мовчала, поки рідини в її склянці меншало, а тоді враз заговорила:

— Чудесний присмак лишає на язиці, правда?.. Аж майже відчула себе знов молодою, — стара хихикнула. — Я ото думала… — вона захихотіла голосніше.

Побачивши таку недоречну веселість, Броуді похмуро усміхнувся.

— Ну, — протягнув він, — і про що ти думала, стара? Розкажи, посміємося з твого жарту разом.

На словах Броуді стара ще дужче зачмихала і, прикриваючи зморшкувате лице вузлуватими руками, віддалася чудовій внутрішній веселості, аж доки врешті не відкрила одне старече розчулене око й уривчасто прошепотіла:

— Мило! Я якраз думала про мило.

— Треба ж таке, ти думала про мило! — передражнив Броуді. — Дуже своєчасно. То ти що, хотіла помитися? Бо коли так, то можу тебе запевнити, що тобі вже давно пора.

— Нє, нє, — загиготіла жінка, — річ не в тому. Мені тут згадалося, що в часи моєї молодости робили жінки, коли хотіли лигнути, але аби чоловік не знав. Вони… вони йшли до сільського бакалійника за своєю чвертю пінти, і той записував її в рахункову книжку як мило. Мило!..

Бабця Броуді так нетямилася з радості від цієї чарівної хитрості, що знову заховала обличчя в долонях, але вже за хвилину підняла очі й додала:

— Ти не подумай, я ніколи такого не робила! Ні! Я завше була порядна жінка і могла віддраїти хату й без того мийного засобу!

— Правильно! Хвали себе, хвали, — глумливо посміхнувся Броуді. Розкажи, яким взірцем доброчесности ти була. Я слухаю.

— Ая! Я тоді добре давала собі раду, — поринула у спогади стара, втративши у своєму теперішньому стані самовдоволеної глупоти свого розуму весь побожний страх перед сином. — Але терпіти доводилося немало. Твій батько був такий самий, як зараз ти — обоє рябоє. Так само себе ніс і так само був скорий до гніву. Не раз він приходив увечері і накидався на мене, коли щось було не по його. Але я не давала вилізти собі на голову ні разу, коли він бушував! Мені приємно про то думати, — жінка замовкнула, її погляд став відстороненим. — Я бачу все так, ніби то було вчора. Боже, який він був гордий, гордий, як Люцифер.

— А він що, не мав причини бути гордим? — гостро вигукнув Броуді, зрозумівши, що випивка подіяла не так, як він очікував, що йому переставало бути з неї смішно. — Чи ти не знаєш, з якого роду він походив?

— Ая-ая, я все знала ще давним-давно, — єхидно захихотіла стара, сповнена п'янкої злобливої нерозважливості. — Він гонорився, як герцог зі своїми «подай мені те», «дістань мені се», зі своїм люксусовим одягом, розмовами про предків і про то, які б він міг мати права, якби дістав. Йой, та він завше вихвалявся своїм далеким зв'язком з Вінтонами… Але я часто думаю, чи він взагалі сам в то вірив. Зв'язки бувають всякі, які хоч', — пирхнула жінка, — і, як я вважаю, що той «далекий зв'язок» хтось десь нагуляв.

Броуді обпалив матір лютим поглядом, не вірячи власним вухам, а тоді, знайшовшись із відповіддю, закричав:

— Тихо! Тихо, ти, гадино стара! Хто ти така, аби ото-во говорити про родину Броуді? Ти тепер і сама носиш то прізвище. Як ти смієш його при мені упосліджувати?

Броуді схопився за шийку пляшки, наче хотів жбурнути нею в матір.

— Ну-ну, Джимсе, — цілком незворушно заварнякала стара, піднявши на знак протесту непевну руку, — не треба робити з мухи слона. Я не з тих, хто буде виносити сміття з хати, то тільки, так би мовити, між нами… та й ти, певно, знаєш, що все було розслідувано і виявлено, що та ціла катавасія почалася ще давним-давно з усім відомих фіґлів-міґлів Дженет Дреґгорн, котра була дочкою старшого садівника, і молодого Роберта Броуді, який успадкував титул через багато років. Нє-нє, вони ніколи в шлюбі не були.

— Стули свою пащеку! — заревів на матір Броуді. — А як ні, то я вирву з неї той гнилий язик. Сидить тут і ображає моє ім'я. Ти хто взагалі така? Тобі пощастило, що батько взяв тебе за жінку. Ти… ти…

Броуді затнувся, задихаючись від люті, лице сіпалося, коли він дивився на бездумне зморщене материне обличчя. Зараз жінка була вже остаточно захмеліла, і, не помічаючи ані синового гніву, ані наляканого погляду Нессі, повела далі:

— Пощастило! — пробелькотіла стара, п'яно вишкірившись. — Може, так, а може, і нє, але якби ти знав весь підспідок справи, то зрозумів би, що як кому й пощастило, то тобі!

Бабця Броуді вибухнула пронизливим сміхом, аж тут раптом її штучні зуби, які ніколи не сиділи в роті абсолютно надійно, а зараз відкріпилися з піднебіння через надмір вологи, випнулися з-поміж губ, наче зуби коня, який ірже, і, зрушені з місця останнім нестримним нападом веселощів, вилетіли з рота й розбилися об підлогу на друзки. Це певною мірою був дуже вчасний відволікальний маневр, бо в іншому випадку Броуді, безсумнівно, вдарив би матір, однак тепер вони обоє вп'ялись у відламані й розсипані зуби, що лежали поміж ними, ніби почищений і розкиданий мигдаль, стара — із запалими всередину карикатурними щоками і зморщеним невпізнанним обличчям, а він — зі спантеличеним подивом.

— Лежать перед тобою, як перли перед свинею! — врешті вигукнув Броуді. — Так тобі і треба за твоє чортове зухвальство.

— Мої файні штучні зуби, які я носила сорок років! — застогнала стара, протверезівши від своєї втрати, однак із труднощами вимовляючи слова. — А вони ще й такі моцні були, мали між собою пружину. Що я теперка буду робити? Я не можу їсти і ледве можу говорити.

— Ну то й добре, — гаркнув на неї Броуді. — Не будеш стільки плескати своїм брехливим язиком. Так тобі і треба.

— Їх не можна перемонтувати, — скиглила стара. — Ти мусиш купити мені нові, — вона досі безпорадно видивлялася на підлогу. — Я не можу тільки смоктати м'ясо. Так поживи з нього не дістанеш. Скажи, що ти дістанеш мені іншу пару зубів, Джеймсе.

— Фіга з маком тобі, а не зуби, — огризнувся Броуді. — Яка користь із нових зубів для старої, яка одною ногою в труні? Тобі й так небагато лишилося. Дивись на то, як на покару.

На його словах стара почала пхинькати, заламуючи свої кістляві руки й нерозбірливо бурмочучи:

— Який гармидер! Як я то маю пережити? Що зі мною буде? Я ж так давно їх носила. То все через спиртне. Я завше ними добре управляла. Тепер мені буде кінець.

Броуді похмуро дивився на скигління жалюгідної фігурки, а тоді, перевівши погляд, зненацька помітив скривлене обличчя Нессі, яка перелякано, але не відриваючи очей дивилася на цю сцену.

— Що ти вже знов собі придумала? — сердито буркнув він уже в зміненому настрої після недавніх слів матері. — Може, ти би свою роботу пильнувала? Дуже ти багато встигнеш, як будеш сидіти з таким дурнуватим виглядом. Що з тобою таке?

— Мені не дуже добре працюється в такому шумі, батьку, — боязко відказала Нессі, опускаючи очі. — Він мене відволікає. Мені нелегко працювати, коли хтось розмовляє.

— То от в чому річ! — відповів Броуді. — Ну, зараз у будинку повно місця. Як кухня тобі не підходить, то посадимо тебе у світлиці. Там ти не будеш чути ні звуку. Тоді ти не будеш мати виправдань, аби лайдачити.

Броуді встав і, перш ніж Нессі встигла відповісти, наблизився, злегка похитуючись до столу і змів книжки в одну безладну купу; затиснувши її своїми велетенськими руками, він повернувся й гордовито вийшов із кімнати, гукаючи:

— Ану, ходи у світлицю. Найліпша кімната для моєї Нессі. Будеш там працювати в тиші і працювати старанно. Як не можеш вчитися в кухні, то будеш кожного вечора йти у світлицю.

Нессі слухняно підвелася й пішла вслід за батьком у холодну затхлу кімнату; там, поблудивши в темряві, Броуді шпурнув її підручники на стіл і зрештою таки запалив газовий світильник. З матової кулі на прохолодній голій поверхні стола з червоного дерева бліде світло освітило порожній камін, яким не користувалися, усю холодну незатишність занедбаної запорошеної кімнати і врешті вихопило владну постать Броуді й зіщулену фігурку дитини.

— Ну от! — вигукнув він експансивно; гарний настрій частково до нього повернувся. — Все готово і під рукою. Присувай крісло і починай. Не кажи, що я тобі не помагав.

Броуді поклав два пальці на купку книжок і порозкидав їх по всій поверхні столу, ще сильніше їх перемішавши й позбивавши всі закладені місця.

— Бачиш? Повно місця, аби з усім розкластися. Може, хоч «дякую» скажеш?

— Дякую, батьку, — покірно пробурмотіла Нессі.

Броуді самовдоволено спостерігав, як донька сіла і схилила свої худенькі плечі, вдаючи, що вчиться, а тоді навпочіпки пішов із кімнати з неоковирною перебільшеною сторожкістю, висунувши голову з-за дверей, коли виходив, аби сказати:

— Через хвилину вернуся і подивлюся, як ти тут справляєшся.

Повернувшись на кухню, Броуді сказав собі, що з Нессі він вчинив правильно, що то він змусив її повернутися до навчання, тож із настроєм самовозвеличення він знову сів у крісло і в нагороду налив собі ще одну склянку віскі. Лише тоді Броуді помітив свою матір, яка досі сиділа нерухомо, заклякло, ніби в жалобі, з порожнім поглядом, ніби якась сила спустошила її зсередини.

— Ти ще тут? — визвірився він на жінку. — Щось ти занадто тихо сидиш, як для людини, яка хвилину тому була така гостра на язик. Поки я тебе не почув, то думав, що ти, певно, пішла відсипатись після своїх потуг. То йди, йди геть зараз. Марш звідси, мені остогидло на тебе дивитися.

Жінка рухалася повільно, тому Броуді закричав:

— Скоріше! Щоб я тебе тут не бачив.

Поки він був у світлиці, стара зібрала з підлоги уламки своїх штучних зубів, і тепер, міцно стискаючи ці шматочки у своїй руці, тихо вислизнула з кімнати, створюючи своєю пригнічено похиленою головою сумний контраст із тою веселою нетерплячістю, з якою вона поспішала по склянку собі на згубу.

Коли Броуді залишився на кухні сам і без перепон, він ще старанніше допався до пляшки, змиваючи з пам'яті неприємний материн образ і гіркі спогади, викликані її словами. Броуді добре знав, що старечі, а проте бентежні спомини старої несуть у собі сумну правду, але зараз він, як завжди, вирішив закрити очі на їхню правдивість, що ніколи не було складно для його недалекого неповороткого розуму, а надто зараз, з огляду на таку необмеженість випивання. Невдовзі Броуді повністю забув про цілий той епізод, за винятком сміховинної картини материного раптового й ніякового обеззублення, і, відхилившись невимушено на спинку крісла й безупинно підпиваючи, він підкорив ще вищі вершини сп'яніння. Настрій поступово покращився, і Броуді почав жалкувати, що він сам-один, отож, нетерпляче погойдуючи ступнею і збуджено кидаючи позирки на годинник, він спробував пришвидшити повернення Ненсі. Але була лише дев'ята, Броуді знав, що дівчина не повернеться раніше за десяту, отож, оскільки стрілки годинника рухалися з рівномірною й монотонною повільністю, попри його зусилля прискорити їхній хід, він підвівся й почав ходити по кімнаті. Броуді сяйнула шалена ідея прогулятися вулицями міста, заявитися на зібрання клубу й збентежити товаришів кількома шокуючими й ретельно підібраними словами, та хоч він і прокручував у голові цю привабливу думку, врешті таки її відкинув, зважаючи на те, що його Ненсі таке не схвалила б. Зараз Броуді втратив своє понуре, сумне відчуття пригніченості і, незграбно міряючи кроками простори кухні зі скуйовдженим волоссям, пом'ятим одягом, що тепер ще недоладніше з нього звисав, погойдуючи руками, як не задіяними до роботи ціпами, він відчув, що хоче виразити піднесеність свого настрою в якійсь визначеній доречній дії. Його минуле на мить кануло в забуття, а його види на майбутнє обмежувалися проміжком кількох наступних годин; він знову був собою, однак час від часу, коли у вухах надто голосно лунав звук власних кроків, він зупинявся з глибокою стурбованістю за свою школярку в сусідній кімнаті і, висловлюючи собі зауваження похитуванням голови, знову починав крокувати вже тихіше, з більшою й перебільшенішою обережністю.

Врешті-решт стіни кімнати стали затісні, уже його не вміщали. Броуді бездумно вийшов у двері й почав блукати будинком. Він піднявся сходами, походив по верхньому поверху, відчинив двері материної кімнати й кинув їй якесь образливе зауваження, погиготів собі під ніс, зайшов у спальню Мета, а там з огидою оглянув численні лосьйони й помади для волосся, і, засвітивши всі газові лампи, щоб будинок аж сяяв, Броуді врешті зайшов у власну кімнату. Тут, піддавшись прихованій силі, він повільно підійшов до комода, де Ненсі тримала свій одяг і з лукавою хтивою посмішкою навпереміш із засоромленим усвідомленням він почав витягувати й розглядати вишукані, прикрашені вишивкою убори, які дівчина купила за гроші, які він їй давав. Броуді брав у руки гладенькі убрання з мереживними облямівками, торкався м'якого батисту, перебирав пальцями тонкий лінон, тримав довгі порожні панчохи у своїх великих лапах, а його рот вигинався вгору, коли він подумки одягав пахучу одіж на особу її власниці. Його налиті кров'ю очі, невідривно дивлячись на білизну поперед себе, мов навсправжки, бачили алебастрове тіло дівчини, яке завжди викликало у Броуді подив і насолоду, і в його уяві фактура речей, які він стискав у руках, немовби вбирала колір, торкнувшись до молочно-білої шкіри. Стоячи отак з витягнутими руками, виставивши напоказ делікатні предмети розкішної одежі винятково для власного задоволення, Броуді мав вигляд якогось старого неотесаного сатира, який, випадково натрапивши на скинуте німфою убрання, заволодів ним і тепер, розглядаючи, примхливо розворушив свою замшілу фантазію.

Врешті Броуді засунув шухляди натиском коліна і, на ходу косуючи туди-сюди очима, скрадливо вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Зовні виглядало так, ніби він успішно, не зазнавши викриття, виконав якесь таємне завдання, адже його присоромлена несміливість щезла, він з шумом потер руки, надув щоки й важким кроком спустився по сходах. У вестибюлі Броуді відчинив двері світлиці і з жартівливою напускною поважністю вигукнув:

— Мені можна зайти, мем? Чи ви не вдома?

Далі, не чекаючи на відповідь — а Нессі її таки й не дала, — Броуді зайшов у світлицю і в такій самій манері сказав:

— Я обійшов свій будинок, аби подивитися, чи все як треба, аби не було злодіїв, які можуть вас нині потурбувати. Вогні у всіх вікнах! Прекрасний феєрверк світла, аби показати всім тим паршивим гадам, що ми тут у домі Броуді веселі і радісні.

Нессі анітрохи не зрозуміла, що батько мав на увазі, а просто дивилася на нього, втихомирюючи поглядом своїх блакитних очей, які зараз немовби збільшилися, виступили на її холодному заціпенілому обличчі. Схрестивши на грудях тремтячі руки, підібгавши під себе ноги в тонких панчохах, щоб зігрітися, втративши будь-які відчуття, крім заніміння ступень і рук, закарбувавши у своїй вразливій уяві сцену, свідчицею якої стала на кухні, й зовсім не просунувшись далі з навчанням, зараз юнка боязливо гляділа на батька.

— Ну, як ти тут справляєшся? — повів далі той, пильно дивлячись на Нессі. — Досить тут тобі тиші? Що ти зробила відтоді, як сюди перейшла?

Нессі винувато здригнулася, знаючи, що не зробила нічого, й не здатна нічого від батька приховати.

— Не дуже добре мені йшло навчання, батьку, — скромно відповіла вона. — Тут жахливий холод.

— Що? Не йшло навчання? А я ж сидів так тихо, так тихо, спеціально для тебе. Про що ти думаєш?

— То через холодну кімнату, — повторила Нессі. — Думаю, там, певно, надворі мороз.

— Через кімнату! — вигукнув Броуді, здіймаючи брови із захмелілою поважністю. — Ти ж сама просила і молила, аби я тебе сюди перевів. Я ж сам своїми руками переніс сюди твої книжки, запалив тобі лампу і посадив вчитися. Ти сама хотіла сюди, а тепер на мене нападаєш і жалієшся! — тут на розчервонілому обличчі Броуді з'явилося перебільшене ображене несхвалення. — Не дуже їй пішло, ну дійсно! Ти ліпше поспіши, рухайся.

— От якби горів вогонь! — набралася духу й несміливо промовила Нессі, зауваживши, що батько не налаштований до неї суворо. — Я тут вся тремчу і маю гусячу шкірку.

Слова доньки прошили його, зачепили якусь чутливу струну в захмелілій голові Броуді, бо він стрепенувся і вже в зовсім іншій манері з надмірним співчуттям вигукнув:

— Моя Нессі тремтить! Мені тут тепло і зручно, а моя рідненька маленька доня замерзає і хоче вогню! А чого би й ні? Це резонно. Це абсолютно резонно. Зараз же буде тобі вогонь, навіть якщо мені доведеться роздобути його своїми руками. Сиди спокійно, чекай, і побачиш, що батько для тебе зробить.

Броуді застережно підніс палець, щоб Нессі не вставала з крісла, незграбно посунув з кімнати у підвал, який межував із посудомийнею, там навпомацки понишпорив серед вугілля і врешті віднайшов те, що шукав, — довгу залізну лопату. Далі, розмахуючи нею, як трофеєм, Броуді підійшов до кухонного каміна і збив на землю передні прути решітки; засунувши лопату під жевріюче вугілля, він вийняв пломеніючу купку розпечених жарин і тріумфально поніс назад у світлицю, залишаючи по собі смугу диму. Жбурнувши палаюче жариво в холодний камін, Броуді значуще вигукнув:

— Зачекай хвилинку! Просто зачекай хвилинку! То ще не все.

Він знову зникнув, проте одразу ж повернувся з великою в'язкою хмизу в одній руці і лопатою з новою порцією вугілля у другій. Незграбно опустившись на коліна, Броуді розклав хмиз поверх жарива і, лігши на живіт, хрипко задмухав, аж поки не залишився задоволений тим, як той розгорівся. Крекчучи, він звівся на ноги й, сидячи побіля поду, ніби пустотливий бичок у своєму стійлі, він старанно підкидував у полум'я вугілля, аж поки врешті не звів високу тріскотливу вогненну піраміду. Обидві його долоні й одна повна розпашіла щока були замурзані від диму й попелу, а коліна трохи замащені сажею, однак Броуді оглянув свій шедевр із щонайбільшим схваленням і вигукнув:

— Подивися на камін зараз! Що я тобі казав? На тобі вогонь, такий, що навіть вола пекти можна. З таким полум'ям не замерзнеш. Маєш вогонь, тепер вертай до праці. Мало хто взяв би на себе такий клопіт заради доньки, тому не дай моїм старанням пропасти. Вперед. Берися добре за уроки.

Після цього напуття Броуді, здавалося, не захотів підводитись і далі сидів, схвально видивляючись на стрибуче полум'я й час від часу бурмочучи:

— Красивий вогонь! То гарний пломінь!

Але зрештою Броуді підвівся й, відштовхнувши лопату ногою вбік, пробубонів:

— Піду принесу сюди свою випивку.

І Броуді вийшов із кімнати. Коли він прямував геть, Нессі, яка цілком розуміла з незвичної манери поведінки, що її батько знову п'яний, кинула на його спину, яка віддалялася, швидкий, сповнений побоювань погляд. За цілий вечір вона ще навіть не починала вчитися, а зараз її надзвичайно стривожило дивне батькове поводження. Хоч його ставлення до неї й було останнім часом своєрідне (постійне примушування до навчання навпереміш із раптовими й непоясненними балощами), Нессі ще ніколи не бачила, щоб батько був такий чудний, як цього вечора. Почувши його кроки, коли він повертався з пляшкою із залишками віскі, юнка заціпеніла і, ворушачи блідими губами, вдала, що заглибилася в роботу, хоч навіть не бачила сторінки, яку тримала перед самими очима.

— Отак, — пробурмотів Броуді. — Я бачу, що ти вчишся. Я свою частину для тебе зробив, тепер ти зроби свою для мене. То є ще одна річ на моєму рахунку, за яку ти розрахуєшся, коли виграєш Латту.

Броуді опустився в крісло біля каміна й почав пити. Тепер йому здавалося, що вечір був довгий, мало не як рік, впродовж якого він спізнав найрізноманітніші глибокі й зворушливі почуття, чудова розтягнута смуга здобутків та очікування, яка небавом завершиться возз'єднанням із Ненсі. Броуді наповнила ще більша радість. Він хотів співати! У голові солодко зринали уривки мелодій, Броуді навіжено кивав і вистукував ступнею й долонею в такт музиці у своїй уяві. Його маленькі очі немовби вистромилися з голови, блукаючи кімнатою в пошуку якогось виходу для апогею свого блаженства. Несподівано його погляд упав на фортепіано. Боже милостивий, сказав собі Броуді, який з нього толк, коли його не використовувати, цей вишуканий інструмент із горіхового капу, придбаний у «Мердока» двадцять років тому! Це просто ганьба, що фортепіано стоїть тут без діла, коли він витратив гроші на заняття з музики для своєї доньки.

— Нессі! — крикнув він, аж юнка підстрибнула з переляку. — Ти вже весь той підручник знаєш на зубок. Відклади його в сторону. Зараз будеш мати урок музики, я буду твій вчитель.

Броуді нестримно зареготав, а тоді виправив себе:

— Ні! Я не вчитель, я співак…

Він широко змахнув рукою.

— Заспіваймо якісь файні шотландські пісні. Ну… бігом туди і заграй нам для початку «Найбільше люблю захід я»[104].

Нессі зісковзнула зі стільця й із сумнівом подивилася на батька; вона знала, що він заборонив відкривати фортепіано кілька місяців тому, відчувала, що мусить скоритися, але боялася; та коли вона отак зам'ялася, Броуді несамовито закричав:

— Ну! Ну! Чого ти стоїш? «Найбільше люблю захід я», кажу тобі! Я вже кілька місяців так не почувався. Я готовий співати!

Минула десята, і оскільки Нессі вже мала би бути в ліжку й стомилася від напруги довгого вечора, вона почувалася виснаженою, але була занадто нажахана, сповнена надто великого побожного страху перед батьком, аби йому заперечити. Отож юнка пішла до фортепіано, відкрила кришку, знайшла збірник шотландських пісень, що колись належав Мері, сіла й почала грати. Її маленькі тремтячі пальчики, як уміли, видобували з інструмента мелодію, яку вимагав Броуді, а той зі свого крісла біля каміна, роблячи люлькою в повітрі хвилеподібні віражі, гаряче виспівував.

— Голосніше! Голосніше! — кричав Броуді. — Сильніше бий по клавішах! Я співаю про свою Ненсі. Ми мусимо піддати моці! «Вночі й удень на крилах мрій несе мене до Джін»! — волав він на повні груди. — Їй-богу, але було файно. Якщо я буду співати «Джін», ти так чи так нічо' не зрозумієш. Ну, далі. Грай ще раз другий куплет і співай сама. Співай! Співай! Готова? Один, два, три!..

Нессі ще ніколи не бачила батька в такому стані, отож у панічному соромі й страху вплела свій дрижачий голосок у його рев, і вони заспівати разом.

— То було чудесно! — крикнув Броуді, коли вони закінчили. — Маю надію, на Ринковій нас почули! А тепер співаймо «Моя кохана — як червона ружа», але завваж, вона скорше гарна біла ружа. Ти ще не знайшла ту пісню? Ти нині страшно повільна і незграбна. А от я легкий, як пір'я. Можу співати до ранку.

Нессі важко взялась за пісню і на вимогу батька заграла й заспівала її двічі, а опісля була змушена виконувати «Схили й береги»[105], «О дерево горобини» та «Енні Лорі»[106] доти, доки їй так зсудомило руки й так запаморочилося в голові, що вона відчула, що от-от впаде з табурета, і тоді юнка благально обернулася й зі сльозами на очах вигукнула:

— Відпусти мене, батьку! Відпусти мене спати. Я змучилася.

Броуді суворо й насуплено подивився на Нессі; її зупинка грубо обірвала його блаженство.

— То ти навіть не можеш заграти для свого батька! — вигукнув він. — І то після того, як він так постарався і запалив тобі вогонь. Як тільки є вогонь, ти вже хочеш іти спати. Отака з тебе подяка. Ну, як не хочеш по-доброму, то буде по-злому. Грай! Грай, поки я не скажу зупинитися, бо дістанеш ременем. Грай ще раз мою першу пісню!

Нессі знову повернулася до фортепіано і знеможено, із затуманеними від сліз очима заграла з початку «Найбільше люблю захід я», а Броуді затягнув пісню, акцентуючи кожен дисонанс, спричинений її хвилюванням, лихим поглядом, спрямованим на похилену безвинну спину дочки.

Вони дійшли до середини пісні, як раптом двері світлиці відчинилися, і Ненсі, очі якої іскрилися, сметанно-білі щоки вкрились від холоду легеньким рум'янцем, волосся кучерявилося під привабливою токою[107], а чепурний хутряний палантин[108] ідеально підкреслював тужаві груди… Ненсі… його Ненсі постала перед ним. Широко розтуливши рота й затримавши в повітрі люльку, Броуді перестав співати, пришелепкувато розглядаючи дівчину й усвідомивши, що не почув, як відчинилися вхідні двері; отак він витріщався й далі, а Нессі, яка нічого не знала й ніби акомпанувала його мовчазному здивуванню й замилуванню, зіграла пісню до кінця, і тоді кімнату оповила тиша.

Врешті Броуді дещо зніяковіло засміявся.

— А ми тут тобі пісеньку співали, Ненсі, і ти її, чесне слово, вартуєш, бо ти ладна, як з картини.

Очі Ненсі заблищали ще холодніше; вона стиснула губи й відповіла:

— На вулиці стояв такий ґвалт, що мало люди не позбігалися, і у всіх вікнах горить світло. Ти знову налигався і ще маєш нахабство приплітати мене до цього всього! Просто встид! Подивись на свої руки і лице. Ти як старий кочегар. І оце до такого я маю приходити додому після свого натхненного вечора.

Броуді покірно подивився на Ненсі, напуваючись, навіть попри холодність дівчини, її свіжою красою, і, спробувавши змінити тему, сумно пробурмотів:

— Ти славно провела час у своєї тітки? Я сумував за тобою, Ненсі. Я ніби бачив тебе остатній раз рік тому. Ти довго до мене не верталася.

— Шкода, що на довше не лишилася! — вигукнула Ненсі, суворо зиркнувши на Броуді. — Коли я хочу музику, то я собі знаю, де її взяти. Не кричи тут на мене і не пий за мене, ти… чорнопикий пияцюро.

На цих жахливих словах Нессі, яка отетеріло сиділа на табуреті перед фортепіано, сахнулася, гадаючи, що батько підведеться й накинеться на божевільну, яка до нього їх промовила, проте, на здивування юнки, він не зрушив з місця, а відкопилив губу й забелькотів до Ненсі:

— Я кажу, що я за тобою сумував, Ненсі. Не нападай на чоловіка, який так тебе любить.

Абсолютно не зважаючи на присутність доньки, Броуді безсоромно повів далі з майже слізливою сентиментальністю:

— Ти моя біла-біла ружа, Ненсі. Ти моє повітря. Мені треба було якось скоротати час! Йди нагору, знімай свої манатки і не дуйся на мене, як індик. Я… я теж за хвилину прийду.

— Прийдеш, значить? — крикнула Ненсі, труснувши головою. — Ти п'єш, не просихаючи, безкультурний ти деспотисько. Йди нагору, коли собі схочеш, мене то не обходить. Мені однаковісінько… Ти скоро то побачиш, — і дівчина погупотіла сходами вгору, зникнувши з поля зору Броуді.

Той сидів цілковито нерухомо, опустивши голову, пройнятий журливою думкою, що Ненсі на нього гнівається, що коли він підніметься нагору, потрібно буде вгамовувати, втихомирювати її, перш ніж вона виявить до нього свою доброту. Посеред цих пригнічених роздумів Броуді раптом усвідомив, що в кімнаті його донька і, похмуро поміркувавши, що він їй себе видав, пробубонів, не підводячи очей:

— Йди нагору в ліжко, ти! Чого ти там сидиш?

Коли Нессі вислизнула з кімнати, мов тінь, Броуді не зрушив з місця й далі сидів біля каміна, де швидко затухало жариво, а тоді подумав, що Ненсі, можливо, вже в ліжку й швидше подасться на його загравання. Тоді в невіданні про цілковиту переміну свого становища в домі з тих днів, коли він залишав свою дружину в сумних роздумах біля гнітючих залишків згаслого вогню, прагнучи лише бути поруч зі своєю Ненсі, Броуді підвівся і, вимкнувши газові лампи, повільно й так тихо, як тільки міг, вийшов сходами нагору. Його пожирала нетерплячка, поглинало бажання, коли він увійшов у свою освітлену спальню.

Там було порожньо!

Не вірячи власним очам, Броуді роздивлявся довкола, аж доки його поволі осінило, що цієї ночі Ненсі стримала своє слово й покинула його; тоді, за хвилину, він розвернувся і, мовчки перетнувши темний сходовий майданчик, спробував клямку дверей тієї маленької кімнати, у яку колись перейшла його дружина, кімнати, у якій вона зрештою й померла… Як він і очікував, двері були замкнені. На коротку миттєвість Броуді накрило хвилею образи, і він зібрався на силі, щоб кинутися на двері й проламатися досередини, знести їх штурмом свого могутнього, сповненого пожадання тіла. Та Броуді одразу прийшло усвідомлення, що така поведінка буде йому не на руку, всередині виявиться, що Ненсі сприкрена, ще більше сприкрена й непоступлива, ніж раніше, ще холодніша й рішучіше налаштована опиратися його бажанню. Вона поневолила його, підступно, а проте остаточно, і саме тому зараз була сильніша від нього. Раптова лють Броуді вщухла, рука опустилася з дверей, і він повільно увійшов у власну кімнату й зачинився всередині. Довгий час Броуді понуро мовчав, а тоді, піддавшись непереборному пориву, підійшов до шухляди, яку відкривав увечері, поволі висунув її знову і, насупивши чоло, став загадково вдивлятися в її вміст.

Розділ третій

Залишивши позаду перон, залитий блідо-жовтим світлом ліхтаря, Метью Броуді вийшов із вокзалу і з відчуттям жвавого піднесення занурився в холодну збадьорливу темряву морозної лютневої ночі. Було чутно відлуння швидких чітких кроків від твердої землі, його обличчя, хай і приховане довколишнім мороком, світилося ледь помітним збудженням, пальці його невгамовних рук безперестанку сіпалися від стримування всеосяжної радості. Метью прудко крокував по Рейлвей-роуд крізь негусту імлу, яка стелилася близько до землі, а верхівки дерев і будинків маячіли над нею, наче темні розмиті тіні на тлі світлішого неба. З відкритих просторів толоки до його розширених ніздрів долітав слабкий ароматний запах далекого багаття, і коли Метью його вдихав, розкішно наповнюючи легені дразливою духмяністю повітря, його пронизувало яскраве відчуття захопливості життя. Хоч настрій штовхав Метью вперед, від цього різкого, а проте пряного подуву на нього наринули спогади, і молодика окутала м'яка сутінь, наповнена дивними спокійними звуками, запашними тонкими ароматами й білим плавким мерехтінням тропічного місяця. Спогади про монотонне й уникливе існування впродовж останніх пів року зникли з пам'яті Метью, коли він подумав про романтичний шарм життя за кордоном, і, немовби у відповідь на поклик такої вільної й чаруючої землі, молодик ще більше пришвидшив крок і, згораючи від нетерплячки, помаршував у напрямку дому. У випадку Мета, людини, яка, наближаючись до будинку вечорами, зазвичай уповільнювала ходу, що вказувало на небажання випадково зустрітися з батьком, такий поспіх, мабуть, означав важливу зміну на життєвому шляху. Зараз його аж розпирало від новин про ту зміну, і коли Метью вибіг по сходах, відчинив вхідні двері будинку й зайшов на кухню, він буквально тремтів від радісного хвилювання.

У кімнаті була лише Ненсі, яка, повільно й загайно звільняючи стіл від посуду після вечері, на раптову появу Мета підняла очі, подивившись на нього з виразом здивування, змішаного з легковажною й чарівною розв'язністю, яка вмить дала йому зрозуміти, що його батька немає поруч.

— Де він, Ненсі? — відразу вигукнув Метью.

Ненсі зневажливо торохнула посудом на тацю й відповіла:

— Мабуть, пішов у своїй звичній справі. В таку годину він виходить з дому тільки заради одного — знов наповнити чорну фляшку.

Тоді Ненсі лукаво додала:

— Але якщо ти хочеш його побачити, він скоро вернеться.

— Ще й як хочу, — задавакувато заявив Метью, значуще дивлячись на дівчину. — Я не боюся з ним зустрітися. Я маю новину, від якої він нашорошить вуха й уважно послухає.

Ненсі кинула на Мета оком, зауваживши тепер його дещо пришвидшене дихання, блиск в очах, загальну приховану поважність постави.

— То в тебе є новина, Мете? — протягнула вона.

— Таки так! — визнав Метью. — Найліпша за останні дев'ять місяців. Я щойно з поїзда. Дізнався тільки годину тому і спішив назад з усіх ніг, аби розказати… аби виплюнути її старому в лице.

Ненсі остаточно облишила посуд, повільно наблизилася до Метью і запопадливо промовила:

— А ти тільки батькові хотів сказати, Мете? Може, мені першій розповіси? Мені страшно цікаво послухати.

Лице Мета розтягнулося в широкій усмішці.

— Звичайно, розповім! Ти вже мала б то розуміти до цього часу.

— То що за новина, Мете? — прошепотіла Ненсі.

Побачивши її нетерплячість, Метью ще більше набундючився і, вирішивши розбурхати цікавість дівчини, стримав власний захват, перейшов на своє улюблене місце біля буфета і, опершись на нього у своїй особливій манері, зміряв Ненсі хвалькуватим поглядом.

— Ну, ну, не спіши так. Може, вгадаєш? Ти ж розумничка, точно можеш вгадати. Не просто ж так у тебе на плечах така метикувата голова.

Тепер Ненсі вже достеменно знала суть Метової звістки, проте, бачачи, з яким задоволенням він демонструє свою поважність, дівчина повважала за потрібне вдати, що нічого не розуміє, з чарівною вдаваною наївністю похитала головою й відповіла:

— Ой, Мете, нічого не приходить на думку. Аж страшно казати. То щось про батька?

Метью зарозуміло помахав головою з боку в бік.

— Ні! Не цього разу, ласочко. Про нього забудь. То взагалі про іншого чоловіка. Декого молодшого, який може випити і не впитися, який може повести дівчину на концерт, аби вона добре провела час. Подумай про когось, хто тебе любить.

— То про тебе, Мете! Ой, невже ж ти дістав ту роботу? — ахнула Ненсі, широко розплющивши очі.

— А я щось казав про то, що не отримав? — хитро поглянув на неї Метью.

— То ти таки дістав? Бігом кажи, Мете. Я так хвилююся, що ледве можу стояти спокійно!

— Так! — вигукнув Метью, не здатний більше стримуватися. — Я її дістав. Всі документи підписано, і робота в моїх руках. Я їду в Південну Америку, за дорогу сплачено, проживання безкоштовне, і ще купа грошей мені в кишеню. До чорта то паскудне місто, триклятий будинок разом з п'яним старим гнобителем, його власником. Буде чухати потилицю, коли почує.

— Та він буде задоволений, Мете, — відповіла Ненсі, знову підходячи до нього, опертого на буфет.

— Ая, радий мене позбутися, напевно, — похмуро відказав Метью. — Але я й радий поїхати. Я ще йому відплачу. Скоро він, можливо, дістане таке, що йому не сподобається.

— Та облиш ти його. Він просто старий дурень. Вже мені в печінках сидить так само, як тобі. Не розумію, що я взагалі тоді в ньому побачила.

Ненсі вмовкнула, а тоді простодушно, жалісливо додала:

— Я теж дуже тішуся, що ти дістав роботу, Мете, але… але…

— Але що? — поважно відповів він, дивлячись згори вниз у її лагідні благальні очі. — Я дуже довго на то чекав.

— Ая… та нічого, — відповіла Ненсі, зітхнувши, неуважно, майже механічно погладжуючи Метову руку своїм м'яким кінчиком пальця. — Для тебе то прекрасна можливість. Файно отак, напевно, поїхати за кордон. Я вже бачу той великий корабель, який пливе через синє море, а над ним сонце. Можу тільки собі уявити то гарне місто, куди ти їдеш, Ріо, чи як ти там казав?..

— Ріо-де-Жанейро, — величаво прорік Метью. — Я буду якихось кілька миль від нього. Дивовижне місто, і клімат там гарний. Там є перспективи у сто разів ліпші, ніж в Індії.

— Я впевнена, в тебе там все буде добре, — промурмотіла Ненсі, тепер уже повністю тримаючи Метову руку у своїй м'якій долоні. — Але мені тут буде без тебе так самотньо. Не знаю, що я буду робити. Тяжко молодій дівчині тут отак застрягнути!

Метью невідривно втупився в дівчину, немовби почуття, яке він у собі придушував, ще повністю не зникло, немовби воно, розчинившись тільки частково, залишило по собі якесь піднесення.

— Ти не хочеш, аби я їхав, — лукаво промовив він. — Я ж бачу!

— Та, звичайно, хочу, ти, бахуре! Я би в жодному разі тебе не зупиняла. То прекрасна можливість.

Ненсі докірливо стиснула Метью руку й додала:

— Крім того, ти ж казав, там солідні гроші?

— Так, там пристойна зарплатня! — погодився він значливо. — А вони ще й бунгало до того докинули. Чого тут ще хотіти? Мій досвід на Сході таки став мені в пригоді.

Ненсі мовчала, зі зворушливою щирістю вдивляючись Метью в обличчя, але натомість бачила незнайоме загадкове місто в тіні екзотичних дерев з кафе на вулицях і гуртом музикантів на площі; бачила там себе, як вона усміхається, весело пролітаючи повз в екіпажі із затуленим мереживною мантильєю обличчям, як вона п'є червоне вино, щаслива, вільна. Думки її були такі щемкі й зворушливі, що дівчина без труднощів пустила сльозу зі змокрілих очей, зачекала, доки та повільно, чарівливо скотиться гладеньким вигином щоки, а тоді ніжно прихилилася до Метью й прошепотіла:

— Ох, Мете, сонечко, мені буде тяжко без тебе! Ти зібрався покинути мене, якраз коли я почала…

Метью охопило дивне піднесення, коли Ненсі притислася до нього, і, схопивши її зажурене обличчя у свої долоні, він змусив дівчину на себе глянути.

— Не кажи, що починаєш, скажи, що ти вже кохаєш мене…

Ненсі нічого не сказала, проте порухом, переконливішим за слова, сховала свої лагідні очі, наче боялася, що Метью побачить силу її пристрасті.

— Ти кохаєш! — вигукнув Метью. — Я бачу, що кохаєш!

Губи сіпнулись, ніздрі розширилися, коли Метью сповнила несамовита втіха не лише від дотику дівочого тіла, але й від розуміння, що він потіснив свого батька, що доля дала йому в руки потужне знаряддя помсти.

— Я знаю, що блудниця, Мете, — прошепотіла Ненсі, — але хочу виправитись. Я покину його. Я цілу минулу ніч провела сама в передній спальні. Такого… такого більше не буде. Я ніколи навіть не гляну на іншого чоловіка, хіба б тільки пішла за нього заміж, тоді вже буду триматись його і ділити щастя й горе навпіл.

Метью й далі невідривно дивився на дівчину, а вона експансивно говорила далі:

— Думаю, я могла б ощасливити чоловіка, якби постаралася. Є в мені деякі штучки, які б йому так чи інакше могли сподобатися. Я б якнайліпше постаралася дати йому все, що він хоче!

Ненсі зітхнула й опустила голову Метові на плече.

Метові думки безладно металися серед бурі емоцій, але крізь приємний туман в голові він бачив, що це двічі бажане рішення: він не тільки завдасть удару батькові, а й сам отримає насолоду. Ненсі — жінка, одна на тисячу, вродлива, зваблива, палка, вона мала в собі не ту напористу, незграбну жагучість Аґнес Мойр, а делікатнішу, витонченішу й принаднішу пристрасність, якою її бліде, біле тіло було просякнуте, наче парфумом, і яка притягувала його своїм чистим полум'ям. Її краса також значно перевершувала всього-на-всього стерпну симпатичність злощасної Аґнес; постать її була не дебела, а елегантна, на витонченому вигині м'якої верхньої губи не було жодної загрозливої брунатної тіні; на переконання Метью, Ненсі була не лише вродлива, але й закохана в нього настільки, що в пристрасті покине його батька через свої почуття до нього. Снуючи такі думки, Метью впевнився у своєму рішенні й здушеним голосом вигукнув:

— Ненсі! Я маю тобі дещо сказати, таке, чого ти ще не знаєш… Дещо, що може тебе цікавити. Ти б хотіла дізнатися?

Ненсі млосно поглянула на Мета, закинувши голову назад так, щоб нахил її тіла підштовхував до обіймів, і вже хотіла було промурмотіти «Так», як раптом вхідні двері з клацанням відчинилися й із грюкотом зачинилися, і у вестибюлі залунали кроки. Дівчина миттю оговталася від свого вияву глибоких почуттів і, штовхнувши Мета до каміна, різко, пошепки вигукнула:

— Чекай там і не видай себе. Він не дізнається.

Тієї ж миті її руки злетіли до волосся і, пурхаючи легко, мов прудкі пташки, упорядкувала, пригладила ту незначну розтріпаність, яка могла виникнути. Дівчина негайно опинилася біля столу й застукотіла тарілками, коли Броуді увійшов до кімнати.

На якусь мить він завмер у дверях, погойдуючи в руці необгорнутою пляшкою, зі злісною похмурою огидою зміряв очима спершу свого сина, якого так рідко бачив, запитально перебіг поглядом на Ненсі, а тоді неспокійно поглянув знову на зніяковілу постать біля каміна. Своїм млявим розумом Броуді нічого не втямив про перебіг таємничих подій, який він перервав, однак його понурий позирк вихопив слабкий рум'янець на жовтуватій Метовій щоці, пригнічений погляд, нервову збудженість у позі, і спогади інстинктивно повернули його до тієї сцени в будинку на Завулку, коли він заскочив свого сина з Ненсі, яка виривалася з його обіймів. Броуді нічого не знав, нічого не підозрював, але це видиво завдало йому болю, він інстинктивно відчув, що в момент його приходу тут відбувалася якась прихована діяльність; з очей його, прошиваючи Мета, полетіли громи й блискавиці, і що довше молодик перебував під цим мовчазним поглядом, то неспокійніше ворушився й зі ще більшим зніяковінням опускав голову.

Стоячи біля столу, Ненсі, яка завдяки своїй вкоріненій сміливості спокійно й повністю опанувала своє обличчя, яка в душі лютувала через схвильовану безпорадність героя, якому так палко зізналася у своїй прихильності, спробувала врятувати Мета, в'їдливо кинула старшому Броуді:

— Чого ти там стоїш, Броуді, як якийсь великий ведмідь? Заходь і сідай, і не махай тою пляшкою, ніби хочеш мені голову розбити. Від твого вигляду геть перестрашитися можна. Ну, заходь уже.

Однак Броуді немовби не почув дівчину і, у жодний спосіб не зреагувавши на її слова, далі пас очима сина зі своєї зручної придверної позиції, далі розмахував пляшкою, як дрючком, аж поки врешті не озвався. Він гаркнув:

— З якої нагоди ти виявив честь сюди завітати? Зазвичай мені так не щастить, коли я заходжу додому в цей час. Тепер тобі вже не підходить вечори проводити вдома, ні! Ти одна з тих пізніх пташок, яку тут ледве можна колись застати.

Мет розтулив пересохлі губи, щоб заговорити, але перш ніж він встиг відповісти, Броуді знову розлючено озвався:

— Ти розказував Ненсі щось таке, що хотів би повторити мені?.. Бо коли так, то я чекаю і слухаю.

Тут, уперши руки в боки, розправивши свої зграбні плечі й обурено струснувши головою, втрутилася Ненсі:

— Чи ти здурів, Броуді, що так розбушувався? Про що ти взагалі торочиш? Як ти збираєшся далі так казитися, то попрошу не згадувати моє ім'я; буду вельми вдячна.

Броуді повагом повернувся й зміряв дівчину поглядом. Його напружене чоло розслабилося.

— Я знаю, жінко! Я все добре знаю! Я б ніколи в тобі не засумнівався і знаю, він занадто мене боїться, аби на таке піти, але чогось я взлостився, коли побачив того дурного, флякуватого парубійка. Він виглядає так, ніби в нього в роті й масло не розтопилося б, але я так чи так ніколи не забуду, що він пробував у мене стріляти.

Броуді знову розвернувся до Мета, який зблід на його останніх словах, і злісно вигукнув:

— Мені треба було здати тебе за то в поліцію, ти! Батька він пробував застрелити. Ти тої ночи легко відбувся. Але я вже не такий м'якосердий, як був, тому не показуй мені тут фокусів, бо, їй-богу, розколю тобі череп отою-во фляшкою. А тепер кажи, чого ти сюди прийшов.

— Він щось розказував про якусь роботу! — вереснула Ненсі. — Але я нічого не зрозуміла.

«Він що, так і буде мовчати?» — подумала Ненсі. Безмозкий дурень, стоїть там, збілілий і в'ялий, ніби м'яка грудка киту[109], видає з потрухами всю справу своєю безініціативністю.

— Яка робота? — сказав Броуді. — Говори за себе сам, шановний!

Нарешті Метью здобувся на слово, той Метью, який дорогою додому уявляв своє зверхнє поводження під час розмови і намічав план, як він поступово буде підводити до неї, той Метью, який щойно сказав Ненсі, що виплюне новину про свою нову роботу старому в обличчя.

— Я отримав роботу в Америці, батьку, — затинаючись, промовив він.

Лице Броуді навіть не ворухнулося, але, помовчавши, він глузливо сказав:

— То ти нарешті стаєш до якоїсь праці? Ну-ну! Дива ніколи не скінчаться. Спадкоємець дому Броуді збирається працювати? То добре, бо хоч ти й не плутався в мене під ногами, зараз, як я тебе знов побачив, то, здається, скоро викинув би тебе звідси геть.

Броуді зробив паузу.

— І що там за прекрасна робота? Розкажи нам про то диво дивне.

— То я сам собі знайшов, — запинаючись, промовив Мет. — Робота комірником. Я подався на дві чи три фірми кілька місяців тому, але така можливість часто з неба не падає.

— А як такому, як ти, дісталась робота? Тебе що, сліпий наймав?

— То через надзвичайну ситуацію, — вибачливо відповів Мет. — Чоловік, який обіймав посаду, нагло вмер. Він злетів з коня, і вони терміново шукали заміну. Мені треба буде зразу вирушати, десь на тижні, аби посісти його місце якомога швидше. Можливо, ти чув про ту фірму. Вони…

Цієї миті з таці зі стукотом упала чашка і розбилась на друзки, раптом дзвінко заторохтівши об підлогу.

— Люди добрі! — скрикнула Ненсі, страшенно заметушившись. — От що виходить, коли стояти й ляси точити, як старі баби. Отак завжди буває, коли відволічешся від того, що робиш… обов'язково щось візьме й розіб'ється.

Ненсі нагнулася, аби позбирати уламки, і, нахиляючись, метнула на Метью швидкий непомітний погляд, сповнений стриманого, значущого застереження.

— Вибач, коли перебила, — пробурмотіла вона.

— Фірма… фірма торгує вовною. Це пов'язано з вівцями.

— Їй-богу, вони знайшли, кого треба! — вигукнув Броуді. — Бо ліпша вівця, ніж ти, по цій землі ще не ходила. Дивись, аби тебе ненароком не обчикрижили, як будуть підстригати овець. Підніми очі, ти, вівце сумирна! Ти не можеш тримати голову високо, як чоловік, і дивитися на мене? Тою твоєю франтуватістю, яку ти підчепив в Індії, мені очі не замилиш. Я думав, що, може, ти станеш там чоловіком, але я бачу крізь той паскудний глянс, який ти там дістав, і під ним ти та сама розмазня і нюня, яка плакала і бігла до матері, коли б я на неї не глянув.

Броуді стояв і дивився на свого сина, сповнений глибокої й остаточної відрази, а тому його нудило вже від самої думки про те, аби цькувати Мета, який, подумав Броуді з огидою, не вартий навіть, аби на ньому гострити язика. Хвала Богу, він їде, покине цей дім, полишить це вкрадливе нахлібницьке існування, безповоротно зникне з-перед його очей, із країни, кане в Лету.

Зненацька Броуді відчув втому, неясно усвідомив, що він уже не такий, як був раніше, і враз шалено зажадав трунку забуття, захотів побути наодинці зі своєю Ненсі, захотів випити. Він повільно промовив до сина:

— Ми з тобою закінчили, Мете. Коли ти поїдеш, ти вже ніколи не вернешся в цей дім. Я більше не хочу тебе бачити.

А тоді, повернувшись до Ненсі й дивлячись на неї ніжним зміненим поглядом, Броуді додав:

— Принеси мені склянку, Ненсі. Він не заслуговує, але я скажу за нього тост.

Ненсі, підкорившись, мовчки пішла, і Броуді провів її тим самим поглядом, відчуваючи, що вона знову проймається до нього симпатією, що коли в домі не буде його сина, у них буде більше приватності, між ними буде менше стриманості.

— Дякую, Ненсі, — м'яко промовив він, коли дівчина повернулася й простягнула йому склянку. — Моя послужлива дівочка. Не знаю, як я взагалі без тебе справлявся.

Тоді він заспокійливо повів далі:

— Я не буду нині багато пити. Ні, ні! Цеї фляшки мені вистачить на тиждень. Я прекрасно знаю, що ти не любиш, як я багато п'ю, і я так робити не буду. Але ми мусимо випити за здоров'я цеї балабонистої вівці, перед тим як вона піде геть зі своєю отарою. Вип'єш сама крапельку, Ненсі? Воно тобі ніяк не зашкодить. Ну, йди, — з незграбною запобігливістю додав Броуді, махаючи до дівчини рукою, — йди візьми собі склянку, і я наллю тобі рівно стільки, аби ти зігрілася.

Ненсі знову мовчки похитала головою; очі її були напівзамружені, губи м'яко розтулені, вираз обличчя — ні не ворожий, ані не дружній, а позначений якоюсь непевною замкнутістю, що надавала дівчині вигляду якоїсь загадкової витонченості, яка підохочувала Броуді, притягувала самою своєю таємничістю. Насправді за маскою обличчя Ненсі ховалася гірка зневага до нього, яка розгорілася ще несамовитіше, коли дівчина зрозуміла, що, обравши отак принижувати Мета в неї на очах, Броуді залякає його, і їй буде складніше досягнути мети, яку вона собі поставила.

— Не хочеш? — люб'язно промовив він. — Ну, я тебе, жінко, підганяти не буду. Ти лошиця, котру треба лагідно вести, як я довів на власній практиці. Потрібно годити, а не гнати.

Відкорковуючи пляшку, Броуді коротко гигикнув і, тримаючи склянку на рівні очей, які заблищали, як тільки побачили цівку міцного напою, повільно налив велику порцію, відняв пляшку, завмер, облизав губи, а тоді додав ще трохи спиртного.

— А чого б й не почати з порядної склянки? Не треба буде весь час доливати. Так чи так то мені не забагато, — пробурмотів Броуді, опустивши й відвернувши голову від Ненсі, коли ставив пляшку на полицю буфета й перебирав склянку з віскі у правицю. Тоді, витягнувши руку, він вигукнув:

— Тост за спадкоємця дому Броуді, остатній, який я коли-небудь скажу. Най він іде на свою чудесну роботу і най там і лишається! Най забирається з-перед моїх очей і ніколи більше не показується. Най їде, як хоче і куди хоче, але най ніколи не вертається, а якщо він колись попробує вилізти на того коня, про якого казав, то най впаде і зламає собі свою ні на що не годну шию, як той чоловік, який обіймав посаду перед ним!

Броуді закинув голову назад і, смикнувши зап'ястком, одним духом спорожнив склянку, а тоді, обмірюючи Метью поглядом із сардонічним вишкіром, додав:

— То мої до тебе остатні прощальні слова. Я не знаю, куди ти їдеш, і навіть знати не хочу… Що би з тобою не сталося, не має значення, бо я про то ніколи не взнаю!

На цих словах Броуді припинив дивитися на Мета, цілковито перестав його помічати. Тепер, випивши віскі, він став почуватися бадьоріше. Знову звівши очі на пляшку на буфеті, він якусь хвилю допитливо на неї дивився, а тоді прочистив горло, випростався і, не повертаючи голову до Ненсі, урочисто сказав:

— Не можу я випити за такого, як він, і залишити поза увагою свою файну дівочку Ненсі.

Броуді похитав головою на несправедливість цієї думки і, досі тримаючи в руці пусту склянку, підійшов до стола.

— Ні, то було б нечесно! — заговорив він, наливаючи собі ще одну порцію. — Совість мені не дозволить так учинити, ми мусимо віддати дівчині належне. Нема такого, що б я для неї не зробив, вона дуже багато для мене важить. Ненсі! — улесливо вигукнув Броуді, повертаючись до дівчини. — Піднімаю цей маленький келих за найгарнішу дівчину в Левенфорді.

Ненсі так довго стримувала свій гнів, що зараз, здавалося, стримуватися далі було неможливо, і замружені очі дівчини зблиснули, а щоки вкрив легкий рум'янець, немовби вона ось-ось тупне ногою і сполоще його своїм гострим язиком. Проте Ненсі стримала слова, які хотіла вимовити, за своїми міцно стиснутими губами і, розвернувшись, покрокувала в посудомийню, де почала з гуркотом мити тарілки. Броуді стояв з присоромленим виразом обличчя, злегка нахиливши голову набік і слухаючи торохтіння фарфору; він почув у ньому певний натяк на дівочий гнів, та незабаром знову перевів погляд на склянку у своїй руці, неспішно підняв її до губ і повільно осушив, тоді підійшов до свого крісла й важко в нього опустився.

Мет, який і далі стояв на тому самому місці біля каміна, куди його відштовхнула Ненсі, мовчки й налякано спостерігаючи за останніми батьковими діями, зараз неспокійно заворушив ногами, ще жалюгідніше затиснувшись від того, що Броуді, замислено сидячи у своєму кріслі, тепер перебував до нього ще ближче. Метью без упину обводив поглядом кухню, покусував бліді губи, тер одна об одну ніжні вологі долоні; він палко бажав покинути кімнату, але, гадаючи, що батько на нього дивиться, боявся поворухнутись. Врешті-решт, підбадьорений безнастанною тишею в кімнаті, молодик розширив поле свого огляду й дозволив собі на коротку секунду зачепити метушливим позирком обличчя свого сусіда. Метью одразу побачив, що Броуді не роздивлявся його, як він того боявся, а серйозним поглядом втупився у просвіт відчинених дверей посудомийні, і, заспокоївшись від цієї батькової замисленості, молодик висунув на пробу одну ногу, його не помітили, отож, продовживши свій скрадливий рух, він безшумно вислизнув із кухні.

Метью мав намір якнайшвидше забратися з будинку й поринути в нескінченне очікування на вулиці, поки батько не вкладеться спати, але в напівтеміні вестибюлю його увагу прикувала смуга світла, що вибивалося зі світлиці. Коли Мет зупинився, йому раптом спало на гадку, що оскільки Нессі вдома, він може провести з нею кілька затишних хвилин, перш ніж вийти у морозний вечір назовні. Крім того, Метью підсвідомо відчув нагальну потребу виголосити тираду про своє гідне похвали здобуття нової роботи і бажання отримати якийсь схвальний відгук, аби компенсувати шкоду, завдану його самооцінці. Отож молодик відчинив двері й зазирнув у кімнату.

Коли Метью зайшов, Нессі, яка сиділа за столом в незмінному оточенні своїх книжок, не підвела очей, а й далі сиділа, склавши на грудях руки, згорбивши плечі й зігнувши голову. Однак коли він озвався, юнка, вмить здригнувшись, відсахнулася, неначе її вдарило несподіваними хвилями мовлення в тиші кімнати.

— Я зайду на хвилинку.

То було єдине, що сказав Метью.

— Ой, Мете! — скрикнула Нессі, притиснувши свій маленький кулачок до лівого боку. — Як же ти мене налякав! Я не почула, як ти зайшов. Останнім часом, здається, мною підкидає від чого завгодно.

Коли Метью побачив теперішню сестрину поставу, нахил її голови, лагідні ясні очі, які мовчки перепрошували за її кволість, перед ним постав разючий спогад, і молодик тимчасово забув про власні турботи.

— О боже, Нессі! — вигукнув він, втупившись у сестру. — Ти стаєш як дві краплі води схожа на неньку. Вона ніби дивиться на мене з твого обличчя в цей момент.

— Ти так думаєш, Мете? — відповіла Нессі, якій певною мірою полестило, що вона стала об'єктом братового зацікавлення. — Чому ти так кажеш?

Метью, здавалося, замислився.

— Напевно, то через твої очі; у них такий самий погляд — ніби ти думала, що зараз із тобою щось станеться, і вже на це чекала.

Від братових слів Нессі стало боляче, і вона негайно опустила ті свої зрадливі очі, невідривно втупившись у стіл, поки він вів далі:

— Що з тобою сталося останнім часом? Ти взагалі мені на себе не подібна. Щось не так, що ти стала такою?

— Усе не так, — повільно відповіла Нессі. — Відколи ненька померла, я була зовсім нещасною, і не було ні душі, з ким би можна було про це поговорити. Мені нестерпно перебувати поряд із… з Ненсі. Я їй не подобаюся. Вона завжди за щось до мене доскіпується. Усе інакше. Будинок так змінився, що це вже якесь інше місце… батько теж змінився.

— Тобі нема чого його боятися. Ти постійно була його мазункою, — огризнувся Метью. — Він завжди до тебе якось піддобрюється.

— Я б хотіла, щоб батько дав мені спокій, — мляво відказала Нессі. — Він постійно напосідає на мене з цим навчанням. Я не витримую, я погано почуваюся.

— Ай, Нессі, ненька була чисто така сама! — докірливо вигукнув Метью. — Ти маєш вгамуватися. Що з тобою таке?

— Мене завжди болить голова! Я прокидаюся з болем уранці, і він не минає до кінця дня. Через нього я стаю така дурна, що вже не розумію, що роблю. Крім того, я не можу їсти те, що тепер готують вдома, а ще завжди втомлена. Я навіть зараз втомлена.

— З тобою все буде добре, коли ти складеш той іспит. Ти легко виграєш Латту.

— Виграю, то й виграю! — нестямно закричала дівчинка. — Але що зі мною буде далі?! Що батько збирається зі мною робити після того? Скажи мені! Мене постійно будуть отак кудись штовхати, а я навіть не буду знати, що з того буде? Батько ніколи мені не каже, коли я його питаю. Він сам не знає.

— Ти будеш вчителькою… Це якраз тобі підійде.

Нессі похитала головою.

— Ні, бо це не підійде батькові. Я сама так хотіла — податися і продовжити навчання в педагогічному училищі, але він не дозволив. Ох, Мете! — вигукнула юнка. — Я б так хотіла, щоб за мене хтось заступився. Я почуваюся такою нещасною через це, та й через усе інше… Деколи я шкодую, що взагалі народилася!

Метью знічено відвів погляд від зворушливого сестриного обличчя, на якому викарбувалася безпорадна туга і яке немовби благало його допомогти.

— Тобі треба виходити з дому і бавитися з іншими дівчатами, — дещо невпевнено запропонував Метью. — Так ти зможеш трохи відволіктися.

— Як мені це зробити? — нестямно скрикнула Нессі. — З самого дитинства я сиділа вдома за уроками, а зараз мене заганяють сюди кожного вечора, і так буде тривати всі наступні пів року. А якби я посміла вийти погуляти, батько відшмагав би мене ременем. Ти, напевно, не повіриш, Мете, але деколи мені здасться, що я втрачу розум, якщо мене змушуватимуть так зубрити уроки.

— А я виходжу гуляти! — по-геройськи вигукнув Метью. — Я йшов гуляти, і він мене не зупиняв.

— Ти — то інше, — сумно відповіла Нессі; кволий гнівний вибух ущух, і тепер вона була ще пригніченіша, ніж досі. — Та й навіть якщо я піду гуляти, яка мені з того користь? Ніхто з дівчат не буде зі мною бавитися. Вони навіть майже зі мною не розмовляють. Одна дівчина днями сказала, що її батько заборонив їй мати справу з будь-ким із нашої сім'ї. Ой, я б так хотіла, щоб ти міг мені допомогти, Мете!

— Як я можу тобі допомогти? — грубо гаркнув Метью, роздратований сестриною мольбою. — Ти що, не знаєш, що я їду геть наступного тижня?

Нессі втупилася в нього, злегка нахмуривши чоло, і повторила, явно нічого не розуміючи:

— Ти їдеш наступного тижня?

— У Південну Америку, — величаво відказав Метью. — На чудову нову роботу, яку я там отримав. За сотні миль від цього смердючого міста.

Тоді Нессі зрозуміла, зненацька збагнула, що Метью негайно вирушає в далекі землі, що з усіх дітей Броуді вона залишиться самотня й беззахисна в лячній нещасності свого теперішнього життя вдома; юнка зблідла. Мет завжди був їй невеликою поміччю, а впродовж цих останніх місяців він — ще меншою підтримкою, але то був її брат, товариш у біді, і вона лише хвилину тому благала його про допомогу. Губи Нессі затремтіли, очі застелило пеленою; юнка вибухнула сльозами.

— Не їдь, Мете, — захлипала вона. — Я буду тут геть сама, якщо ти поїдеш. У мене не буде нікогісінько в цьому жахливому домі.

— Що ти таке мелеш? — оскаженіло огризнувся Метью. — Ти не розумієш, що говориш. Я маю відмовитися від унікального шансу, від грошей і свободи, від усього заради такої, як ти? Ти здуріла!

— Я здурію, якщо ти поїдеш! — скрикнула Нессі. — Які шанси буду мати я, коли залишуся тут зовсім одна? Мері немає, тебе не буде, залишуся тільки я! Що зі мною буде?

— Припини завивати! — гиркнув Метью, зиркнувши на двері. — Ти хочеш, аби всі почули твій рев? Вважай, бо він зараз же прийде і насварить нас. Я маю їхати, і крапка.

— А ти не міг би взяти мене із собою, Мете? — хапнула вона ротом повітря, насилу стримуючи ридання. — Я знаю, я мала, але я могла б доглядати тобі будинок. Саме це я завжди хотіла робити, а не ці нещасні уроки… Я робитиму для тебе все, Мете.

З постави Нессі Метью зрозумів, що вона служитиме йому, як рабиня, очі юнки благали не кидати її саму напризволяще.

— Тут і чути не схочуть про твій від'їзд. Швидко викидай з голови такі думки. Може, ти б пораділа, що брат знайшов таку прекрасну роботу, а не стогнала й не охала?

— Я тішуся за тебе, Мете, — шморгнула Нессі, витираючи очі промоклою хустинкою. — Я… я просто думала про себе.

— Отож-бо, — випалив Мет. — Ти ні про кого іншого думати не вмієш. Спробуй бути уважнішою до інших людей. Не будь такою егоїсткою!

— Добре, Мете, — промовила Нессі, востаннє судомно зітхнувши. — Я спробую. Хай там як, пробач мені.

— Отак ліпше, — відповів Метью поважно, уже приязнішим тоном; але говорячи, він затрусився і вже зміненим голосом заремствував: — Боже, як тут холодно! Як я маю тут стояти й говорити з тобою, якщо камін не розпалений? Якщо твій кровообіг таке витримує, то мій — ні. Мені треба одягнути пальто і піти на вулицю розрухати кров.

Метью затупав ногами, тоді різко обернувся і гукнув до сестри:

— Я тоді йду, Нессі!

Коли Мет пішов, юнка й далі заклякло сиділа, міцно стискаючи в руці маленьку вологу кульку хустинки, прикипівши розчервонілими очима до дверей, які зачинили її в кімнаті, ніби двері в'язниці. Широка вулиця її майбутнього, у яку вона вдивлялася, була похмура, і юнка побачила, як серед темних страшних тіней налякано й самотньо йде фігурка Нессі Броуді. Тепер поміж нею й батьком нікого не буде, ніхто не стане між її тендітністю та силою його незнаного задуму. Метью поїде, як поїхала й Мері. Мері! Нессі останнім часом так багато про неї думала, що зараз палко запрагнула підбадьорливих сестриних обіймів, її втішної тихої усмішки, хоробрості в її несхитному погляді, яка була б їй підтримкою. Юнка потребувала когось, кому могла б вилити свою зморену душу, кому могла б звірити свої жалі, тож її притягувала думка про спокійну сестрину силу духу.

— Мері! — прошепотіла Нессі, немов молитву. — Мері, сестричко! Я не любила тебе так, як ти заслуговувала, коли ти була тут, але я б так хотіла, щоб зараз ти була поруч!

Коли ці майже нездійсненні слова зірвалися з вуст юнки, виснажене, з мокрими плямами сліз обличчя раптом перемінилося, немовби його зсередини враз осяяло світло. У скорботних очах знову заяскріла надія вкупі з таким нерозважливим наміром, який міг з'явитися лише під впливом теперішнього відчаю. Чому б їй не написати сестрі, подумала собі Нессі. Страшна думка, однак єдиний її шанс отримати поміч! Нагорі, у таємному закутку її спальні, лежав лист, який ненька дала їй за кілька днів до своєї смерті і на якому була вказана адреса помешкання Мері в Лондоні. Якщо вона діятиме обережно, батько ніколи не дізнається. Нессі знала, що й Мері також її не зрадить, а тому з відродженим усвідомленням, що сестра її любить, підвелася з крісла, вийшла, ніби сновида, з кімнати й мовчки навшпиньках подалася нагору. За якусь хвильку Нессі повернулася й, зачинивши двері, уважно прислухалася; усі її кінцівки несамовито тремтіли. Юнка тримала листа, але її жахало те, що вона зробила, що вона мала намір вчинити. Хай там як, Нессі не полишила свого задуму. Сівши за стіл, вона вирвала аркуш з одного зі своїх зошитів і квапливо написала коротку записку жалісливого моління, кількома словами розповіла Мері, у яких умовах перебуває, і благала про допомогу, прохала приїхати, якщо та зможе. Пишучи, Нессі раз у раз схвильовано піднімала очі, ніби очікувала, що зайде батько, але незабаром на папері вже стояло кілька рядків закарлючок, у поспіху забризканих чорнилом і невтримними слізьми. Юнка склала кострубатий листочок й запхнула в конверт, принесений згори. Тоді вона вказала адресу, уважно переписуючи кожне слово, і вкинула собі в пазуху сукні. Врешті-решт поблідла Нессі під трепет серця знову згорбилася над книжками й почала вдавати, що вчиться. Та її обережність була зайвою. Упродовж цілого вечора в кімнату ніхто не заходив. Нессі не викрили, і рано-вранці дорогою до школи вона відправила свого листа.

Розділ четвертий

Джеймс Броуді прокидався. З вікна не струменіло сонячне світло, яке дало б лагідний поштовх його лежачому тілу чи запустило б золоті порошинки плавати у прямих потоках світла перед його заспаним зором. Натомість мокрі шиби посипав холодний дрібний дощ, знебарвлюючи внутрішність кімнати до сірої однотонності й постаючи перед його напівзаплющеними злиплими очима, ніби сумне нагадування про те, як змінилося його становище. Броуді понуро відзначив собі сумовитість погоди, і з вікна його око, яке тепер розплющилося ширше, завиднілося й засвітило липким білим згустком у куточку, повернулося до годинника і, зауваживши, що невиразні стрілочки показують десять хвилин по восьмій, на десять хвилин пізніше від встановленого, але занедбаного часу вставання з ліжка, ще більше спохмурніло. Сьогодні, усвідомив Броуді, він знову запізниться в контору, отримає ще одного доброго прочухана від вискочня головного клерка, який тепер намагався контролювати його робочий час, який навіть погрожував поскаржитися на нього заступнику керівника, якщо він не дотримуватиметься графіку старанніше.

На думку про це обличчя Броуді на світлішому тлі подушки немовби потемніло, зморшки, які на ньому з'явилися, поглибшали, наче тонкі надрізи, а очі, позбувшись своєї природженої сумовитості, натомість наповнилися тупою похмурою впертістю. Хай вони всі йдуть до біса, подумав Броуді, не будуть вони ним поганяти; він ще п'ять хвилин проведе в ліжку, наперекір цілій раді директорів верфі Латти! Звісно, він надолужить цей час тим, що не буде голитися, і це, як часто траплялося, здалося йому зараз хитрощами, які допоможуть здолати сили, що прагнуть підкорити його своїй владі й нав'язати власний спосіб життя. Такий виверт імпонував і особистому налаштуванню Броуді, адже тепер він не мав охоти голитися вранці: його тремтлива рука дуже часто поводилася непередбачувано, спроби її контролювати ставали випробуванням для його терпцю, а часом він розпорював собі щоку. У ранкові години Броуді ніколи не був у своїй найкращій формі, адже його не тільки відмовлялася слухатись рука, а й боліла голова, або язик був на відчуття, наче сухе дерево, або живіт вивертало від самої думки про сніданок. Броуді чудово розумів, що всі ці неприємні випробування — через віскі, і в цьому сірому ранковому світлі він з похмурою прозорливістю відчув, що мусить зменшити кишенькові гроші. Коли Броуді приймав такі рішення раніше, то ніколи, як він собі сказав, не сприймав їх справді серйозно, але зараз він, безсумнівно, мусить постановити збавити оберти, нічого не пити перед обідом, відтак стриматися до вечора, а тоді він буде поміркованим, тоді він таки мусить бути поміркованим, якщо хоче догодити Ненсі, чия прихильність була йому зараз так конче необхідна. Впродовж останніх двох днів вона, безперечно, ставилася до нього краще, і, подумав Броуді з уже врівноваженішим умонастроєм, хоч Ненсі й не повернулася до його кімнати відтоді, як вони посварилися в той вечір після її відвідин тітки в Овертоні, з огляду на доброту й терпимість Ненсі в останні дні очевидна причина, яку вона назвала як виправдання, безумовно, має бути правдива. Він не може обійтися без Ненсі! Вона стала йому така необхідна й незамінна, як ковток повітря для його тіла, і вже тільки через це він мусить надалі бути обережним із тим, як прикладається до чарки. Він ніколи не зможе більше жити без неї! Цієї ночі вона знову прийде до нього, ще свіжіша після його вимушеної абстиненції, або він дізнається причину!

На цій останній думці його охопила тінь колишньої самовдоволеності, і, скинувши із себе постіль, Броуді піднявся з ліжка. Однак коли його тіло огорнуло холодне повітря кімнати, Броуді затремтів, насупився, вираз задоволення зникнув, і він квапливо потягнувся до свого одягу, який безладною купою лежав на сусідньому кріслі. Броуді з труднощами і щонайбільшим поспіхом вліз у свій одяг, коротко приділив увагу, вмивши милом з водою, лише обличчю, а тоді надягнув свій вимащений лляний комірець, зав'язав облізлу краватку і накинув жилет і мішкувате пальто. Це була значна економія часу, оскільки весь процес одягання не забрав і п'яти хвилин, і тепер Броуді, хай і поганенько, був готовий спуститися сходами і поснідати.

— Доброго тобі ранку, Броуді! — приязно вигукнула Ненсі, коли він увійшов на кухню. — Ти нині якраз вчасно! Як поспав?

— Не так добре, як би хотілося, — понуро відповів Броуді. — Мені було холодно! Але я маю відчуття, нині мені буде затишніше.

— Ще тільки ранок, а ти вже геть сором втратив, — відказала Ненсі, струснувши головою. — Їж свою кашу і сиди тихо.

Закопиливши губи, Броуді з певною відразою оглянув кашу й вигукнув:

— Щось мені не хочеться каші, Ненсі. Вона на ранок тяжка для шлунка. На вечерю, може, підійшла б, але зараз я не хочу. Маєш щось інше?

— Тільки що засмажилась на пательні смачна свіжа копчена рибка! — самовдоволено вигукнула Ненсі. — Не їж кашу, як не маєш настрою. Зараз дам тобі рибу.

Броуді простежив за жвавою постаттю дівчини, зауважив, як завихрилися її спідниці, як плавно зарухалися акуратні ступні й щиколотки, коли вона кинулась виконувати те, що сказала, і його охопило несподіване задоволення від помітного поліпшення в її ставленні до нього. Ненсі знову прихилялась до нього серцем, вже більше не дивилась на нього з тою іскоркою ворожості в очах, навіть зараз метушилася коло нього в такій манері, яка напрочуд нагадувала гарячкове прагнення дружини йому прислужитися. Броуді зрадів, що про нього знову так самовіддано піклуються, зокрема й тому, що цю турботу виявляла його кохана, проте незалежна Ненсі, і коли дівчина повернулася зі стравою, він глянув на неї краєм ока й зазначив:

— Ти знов до мене прихиляєшся, я бачу. Я пригадую ранки, коли ти кидала мені на сніданок якусь підгорілу кашу, але мені більше до смаку ота-во соковита риба, а ще більше мені подобається, як ти на мене дивишся. Ти мене любиш, Ненсі, правда?

Дівчина опустила погляд на втомлене зморщене запале лице Броуді, спотворене дводенною щетиною на підборідді й переділене силуваною усмішкою, яка йому не пасувала, уявила собі його згорблену неохайну постать, тремтячі руки й недоглянуті нігті на руках і з пронизливим сміхом вигукнула:

— Таки так! Я маю зараз до тебе такі почуття, що навряд чи хотіла б в них зізнаватися. Деколи мені аж серце з грудей вискакує, як на тебе дивлюся.

Його усмішка згасла, очі пильно примружилися, і Броуді відповів:

— Мені приємно таке від тебе чути, Ненсі! Я знаю, що з мого боку зовсім неправильно таке тобі казати, але нічого не можу із собою зробити, я якось незвичайно став від тебе залежати.

Досі не звертаючи уваги на сніданок, Броуді майже вибачливо, ніби виправдовуючи свою поведінку, повів далі:

— Я б ніколи не повірив, що до когось зможу так прив'язатися. Я не думав, що я з таких чоловіків, але бачиш, я дуже довго мусив без того обходитися, і коли… коли ми зійшлися… ну… ти ніби мене полонила. Чиста правда. Ти не гніваєшся, що я тобі зараз то сказав?

— Ні! Ні! — хапливо вигукнула Ненсі. — Анітрохи, Броуді. Я вже розумію тебе до цього часу. Але досить уже, не дай, аби пропала добра копчена рибка, яку я потрудилася тобі приготувати. Я хочу почути, чи вона тобі сподобалася. А ще я хочу, аби ти гарно поснідав, бо обід ти нині візьмеш зі собою.

— Обід зі собою? Чого? — дещо здивовано вигукнув Броуді. — Ти була в Овертоні тільки минулого тижня. Ти ж не їдеш знову до тої своєї тітки?

— Ні, не іду! — вигукнула Ненсі, зухвало струснувши головою. — Але вона приїжджає в гості! А я не хочу, аби ти тут довкола мене бігав при ній, порядній довірливій людині, яка ще й дуже мене любить, не хочу, аби їй очі лізли на лоба від твого патякання. Прийдеш додому ввечері. Тоді я буду тебе чекати.

Якусь хвилю Броуді похмуро пропікав Ненсі поглядом, а тоді, несподівано розслабившись, повільно похитав головою:

— Чорт забирай, жінко, та ти геть сором втратила. Подумати тільки, вже знахабніла до того, що приймаєш своїх гостей у мене вдома! Боже, тепер я бачу, як далеко ти можеш зі мною зайти. Я би мав злупити тобі дупу за то, що не спитала попередньо в мене дозволу, але ти знаєш… я не можу на тебе гніватись. Здається, ти можеш крутити мною, як хочеш.

— А що в тому поганого? — манірно запитала Ненсі. — Пристойна хатня робітниця не може побачитися з родичами, якщо хоче? Перекус у місті піде тобі на користь, а тоді, коли прийдеш, я буду чекати на тебе із сюрпризом.

Броуді з сумнівом поглянув на Ненсі.

— Сюрприз — влучне слово після того, як ти до мене ставилася.

Він замовкнув, а тоді похмуро додав:

— Чорт його знає, чого я з тобою такий поблажливий.

— Не говори так, Броуді, — м'яко дорікнула Ненсі. — Ти деколи говориш, як китайський невіглас.

— Та що ти там знаєш про китайців? — понуро відказав Броуді, врешті перемкнувши увагу на рибу й почавши поволі поглинати її великими шматками. За хвилину він зміненим голосом зазначив: — Ця риба має приємний смак, Ненсі… Щось таке я хотів би тепер їсти зранку.

Поки Броуді нахилявся, кладучи їжу до рота, Ненсі й далі дивилася на нього з дивною стриманістю, а тоді їй немовби щось спало на думку, і дівчина вигукнула:

525

— Господи боже, чого я тут замріялася! Я зовсім забула, тобі нині зранку прийшов лист.

— Що? — відгукнувся Броуді, завмерши й здивовано глипнувши з-під своїх густих брів, які вже сивіли. — Мені лист?

— Ая! Я геть забула, так спішила подати тобі сніданок. Ось.

Ненсі вийняла лист із кутка буфета й подала Броуді. Він хвилину потримав листа у простягнутій руці, зі спантеличеним поглядом притягнув його ближче, побачив, що його проштемпельовано в Лондоні, і тоді, недбало вставивши свій товстий великий палець, роздер конверт і витяг із нього аркуш. З легкою цікавістю спостерігаючи за тим, як Броуді читає написане, Ненсі бачила, як на його обличчі зі швидкістю хмар, що пливуть по темному вітряному небу, змінюють один одного вирази збентеження, здивування, осяяння й тріумфу. Врешті, коли Броуді перевернув листа й ще раз повільно його перечитав, на його обличчі відбилося дивне задоволення, і, піднявши очі, він втупився поглядом у далечінь.

— Ну хто б міг подумати? — пробурмотів він. — Стільки часу минуло!

— Що? — вигукнула Ненсі. — Про що там?

— Поступилася і хоче приповзти на колінах назад!

Броуді замовкнув, поглинутий своїми роздумами, неначе його слів було достатньо, щоб Ненсі повністю його зрозуміла.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі! — гостро скрикнула Ненсі. — Про кого ти говориш?

— Про свою дочку… Мері, — повільно відповів Броуді. — Ту, яку я викинув зі свого дому. Я поклявся, що вона вернеться сюди, тільки як буде лизати мої черевики, ая, а вона сказала, що ніколи не вернеться, і на тобі, у цьому-от листі випрошує, аби прийняти її додому, аби дбати мені за будинком. Боже, яка прекрасна винагорода мені після всіх цих років!

Броуді підніс стиснутого в руці листа, ні на мить, здавалося, не припиняючи злорадно пожирати його очима, і глузливо заусміхався, читаючи:

— «Забудьмо про минуле! Я хочу, щоб ти мені пробачив». Коли це не доводить мою правоту, то я не Броуді. «Оскільки ненька померла, я б хотіла повернутися додому. Мені тут непогано ведеться, але часом самотньо». Самотньо! — гаркнув він. — Їй-богу, якраз на то вона й заслуговує. Самотньо! Най тобі буде самотньо ще довго. Якщо вона думає, що отак просто сюди верне, то вона дуже помиляється. Я її не прийму. Ні! Ніколи!

Броуді звернув погляд на Ненсі, ніби вимагав її схвалення, і, скрививши губи, повів далі:

— Бачиш, я весь час мав рацію, жінко! Вона була горда, горда, якої ще пошукати, але я знаю, що зараз вона гола як бубон. Бо чого б інакше їй хотіти додому? Боже! Як вона низько впала, аби отак скиглити, щоб її прийняли назад, і як я торжествую, що вона дістане від мене відмову. Хоче бути моєю хатньою робітницею! — грубо засміявся Броуді. — Але ж файно, правда, Ненсі? Вона не знає, що в мене є ти, хоче твою роботу!..

Ненсі взяла листа з руки Броуді і читала.

— Не бачу тут ніякого скигління, — повільно відповіла вона. — Дуже достойно написаний лист.

— Пхе! — вигукнув Броуді. — Я думаю не про то, як він написаний! Мене хвилює значення того всього. Ніякого іншого пояснення бути не може, і сама думка про то піднімає мені настрій, як чарка знаменитого трунку.

— То ти не дозволиш їй вернутися? — невпевнено запитала Ненсі.

— Ні! — крикнув Броуді. — Не дозволю! Тепер в мене є ти, аби про мене дбати. Думає, така, як вона, мені потрібна? Най лишається в тому своєму місці в Лондоні і там згниє, мені до лампи.

— Не треба спішити з таким рішенням, — застерегла його Ненсі. — Вона зрештою твоя рідна донька. Добре собі подумай і не гарячкуй.

Броуді нахмурено подивився на дівчину.

— Гарячкувати, не гарячкувати, а я їй ніколи не пробачу, і на тому крапка, — сердито буркнув він.

Тоді погляд Броуді зненацька просвітлів, і він вигукнув:

— Можна одну смішну штуку втнути, Ненсі, і заодно допекти їй до живого… Наприклад, ти відписуєш їй і кажеш, що вакансія, на яку вона подавалася, вже зайнята. Так вона б відчула свою мализну, правда? Зробиш то, Ненсі?

— Ні, не зроблю! — відразу скрикнула дівчина. — Ото вигадав! Ти мусиш зробити то сам, коли вже зібрався.

— То, може, принаймні допоможеш мені написати відповідь, — запротестував Броуді. — Нехай би ми вдвох зробили то нині ввечері, коли я прийду додому. Твоя мудра голова точно придумає, що такого розумного мені написати.

— Тоді почекай до вечора, а наразі я над цим подумаю, — трохи поміркувавши, промовила Ненсі.

— Прекрасно! — вигукнув Броуді, прокручуючи в голові думку, як він із Ненсі сяде увечері за це приємне завдання — написати дошкульну відповідь своїй дочці. — Одна голова — добре, а дві — краще. Я знаю, що ти можеш зробити, коли постараєшся.

Коли Броуді говорив, удалині прозвучав слабкий сигнал ріжка, то гучнішаючи, то стихаючи, але не припиняючись повністю, долинаючи в кімнату з делікатною, проте невтомною наполегливістю.

— Люди добрі! — спохопилася Ненсі. — То ж сигнальний ріжок о дев'ятій, а ти ще навіть не вийшов з дому. Ти геть запізнишся, якщо не поспішиш. Ану, бігом виходь!

— Я в носі мав ті чортові ріжки, — понуро відказав Броуді. — Як захочу, то спізнюся. Можна подумати, я якийсь раб того клятого свистка, коли він забирає мене від тебе, а я зовсім не хочу йти.

— А я не хочу, аби тебе звільнили, чоловіче! Що ти будеш робити, як втратиш роботу?

— Я знайду ліпшу. Остатнім часом я сам про то думав. Та, яку я маю, навіть близько мені не підходить.

— Ану ціхо, Броуді, — присмирила його Ненсі. — Тобі й на цій роботі непогано. А будеш шукати ліпшу, то можеш не трафити. Ходи, проведу тебе до дверей!

Обличчя Броуді злагідніло, коли він поглянув на Ненсі, слухняно підвівся й вигукнув:

— Але ти не переживай, Ненсі. В мене завжди буде досить грошей, аби тебе утримувати.

Біля вхідних дверей Броуді повернувся до дівчини і голосом, який прозвучав майже жалісливо, промовив:

— Я не буду бачити тебе цілий день.

Ненсі трохи відступила назад і, наполовину причинивши двері, відповіла не до теми:

— Але ж і ранок видався. Тобі треба взяти парасолю замість тої старої палки. Ти пам'ятаєш, що ти нині обідаєш не вдома?

— Я пам'ятаю, — покірно відповів Броуді. — Ти знаєш, я беру до уваги то, що ти мені кажеш. Ану ходи, поцілуй мене на дорогу…

Ненсі вже збиралась було зачинити двері Броуді перед носом, але від його слів щось у ній мовби розтануло, і, звівшись на пальчики й відхиливши голову, дівчина торкнулася вустами глибокої зморшки, що проходила посередині чола.

— Ось, — ледь чутно прошепотіла вона, — то для чоловіка, яким ти був.

Броуді з нерозумінням утупився в неї зворушливим запитальним поглядом, поглядом відданого собаки.

— Що ти казала? — недоумкувато пробурмотів він.

— Нічого! — безтурботно вигукнула Ненсі, знову відходячи назад. — Я просто з тобою прощалася.

Броуді завагався й, затинаючись, знічено промовив:

— Якщо ти про… якщо ти думала про… про пиття, то я хочу тобі сказати, що я збираюся встановити собі якісь розумні межі. Я знаю, ти не любиш, коли я так багато п'ю, і я хочу тобі догодити, жінко.

Ненсі повільно похитала головою, химерно, пильно на нього глянувши.

— То було зовсім інше. Як відчуваєш, що тобі треба випити, то, певно, мусиш пити. То єдина… то, напевно, твоя втіха. А тепер іди.

— Ненсі, ягідко, ти мене добре розумієш, — зворушено пробурмотів Броуді. — Коли ти така, я що завгодно для тебе зробив би.

Він незграбно ворухнув ногами, трохи збентежений власним спалахом почуттів, а тоді хрипким, сповненим стримуваних почуттів голосом вигукнув:

— Я… я тоді піду, жінко. Наразі бувай здорова.

— Бувай, — спокійно відповіла Ненсі.

Востаннє поглянувши дівчині в очі, Броуді розвернувся, вийшов у сірий сумний ранок і дивною постаттю без пальта, з безглуздим великим квадратним капелюхом на маківці, з-під якого химерно вибивалися товсті жмутки нестриженого волосся, із закладеними за спину руками й важкою ясеневою тростиною, що абсурдно тягнулася позаду по болоту, попрямував геть крізь дощ.

Броуді крокував вулицею, в його голові ходили колесом суперечливі думки, до яких домішалося відчуття зніяковіння, викликане несподіваним виявом власних почуттів; але поки він ішов, з цього безладдя виринуло одне-єдине відчуття — важливість для нього Ненсі. Ця дівчина, як і він, була людиною з плоті й крові, розуміла його, знала його потреби, визнавала, як щойно зазначила, що іноді задля втіхи йому потрібно випити. Броуді не відчував, як його одяг намокає під дощем, настільки занурився у свої роздуми про Ненсі, і сірість його кам'яного обличчя, час від часу протинали зблиски світла. Проте коли він почав наближатися до верфі, його роздуми відразу стали менш приємними, що підтверджувала незгладна суворість його лиця; Броуді хвилювало власне запізнення й можлива догана, бентежило гнітюче усвідомлення принизливості своєї роботи, яке з часом нікуди не зникло. Окрім того, він побачив у іншому світлі той лист, який щойно отримав, який тепер здавався йому неприпустимим нахабством з боку тієї, що колись була його дочкою, і який болісно нагадав йому про минуле. Від цих спогадів у роті з'явився їдкий смак, а солона копчена риба, яку Броуді з'їв на сніданок, викликала відчуття нестерпної спраги; він зумисно зупинився біля «Бару Фіттера» і, прощальними словами Ненсі, пробурмотів:

— Боже, але ж у горлі пересохло, та й я все одно спізнився на пів години. То, що я сюди зайду, сильної погоди не зробить.

Броуді зайшов у бар, кинувши через плече напіввикличний позирк на купку контор навпроти, а коли через чверть години вийшов звідти, його постава повернула собі крихту колишньої привабливої самовпевненості. Отак Броуді пройшов через головні маятникові двері контори і, прорухавшись коридорами тепер уже з невимушеністю звички, увійшов у свій кабінет із високо піднятою головою, по черзі змірявши очима двох молодих клерків, які відірвалися від роботи, щоб з ним привітатися.

— Та стара криклива свиня вже приходила? — запитав Броуді. — Бо коли так, то я чхав на то з високої дзвіниці.

— Містер Блер? — відповів один з молодиків. — Ні, він ще не приходив!

— Ха! — скрикнув Броуді, страшенно роздратований несподіваним відчуттям полегшення, яке мимоволі його охопило. — Ви, певно, думаєте, що мені пощастило. Ну, тоді я скажу вам, що мені і за вухом не свербить від того, чи знає він, що я спізнився, чи ні. Розкажіть йому, якщо хочете! Мені все одно.

І, жбурнувши капелюха на гачок, а тростину — у куток, Броуді важко опустився на свій стілець. Двоє інших клерків перезирнулися і, трохи помовчавши, обраний речник боязко промовив:

— Ми ні слова йому не скажемо, містере Броуді. Ви ж самі знаєте. Але подивіться на себе, ви мокрий як хлющ… Може, знімете свій піджак, щоб сушився?

— Ні! Я не буду його знімати! — грубо гаркнув Броуді, розгорнувши гросбух, взявши ручку й приступивши до роботи; проте за якусь хвилю він підняв голову і вже іншим тоном сказав: — Але так чи так дякую. Ви обидвоє файні хлопці, і я знаю, ви колись простягнули мені руку допомоги. Правда в тому, що я дізнався деякі сумні новини, тому нині зранку трохи сам не свій.

Молодики знали дещо про справи Броуді з приступів незв'язного розумування впродовж останніх місяців, і той, який ще не озивався, запитав:

— Це ж, надіюся, не про Нессі, містере Броуді?

— Ні, не про Нессі! — відказав той. — З нею, слава Богу, повний порядок, працює не покладаючи рук і тримає курс на Латту! З нею я ніколи не мав гризот. То було дещо інше, але я знаю, що робити. Я тут возьму верх, як і в усьому іншому.

Молодики утрималися від подальших розпитувань, і всі троє продовжили працювати в тиші, яку порушувало лише шкрябання ручок об папір, шурхіт перегортання сторінок, неспокійний скрегіт стільців і бубоніння Броуді, який силкувався зосередити затуманений розум, щоб боротися з цифрами перед очима.

Ранок уже рухався до полудня, коли в коридорі залунали чіткі кроки, двері кабінету відчинилися, і ввійшла пристойна постать містера Блера. Він на хвильку завмер зі стопкою паперів у руці, поправляючи золоте пенсне на своєму високому носі й певний час уважно роздивляючись трьох клерків, що зараз працювали під його суворим оком. Погляд Блера врешті зупинився на розвалькуватій постаті Броуді, з чийого мокрого одягу зараз теплим напівпрозорим туманом здіймалася пара, і що довше він дивився, то більше в його позирку з'являлося несхвалення; Блер попереджувально прочистив горло і широким кроком виступив уперед, тріпочучи паперами в руці, ніби пір'ям розтріпаного оперення.

— Броуді, — гостро почав він, — хвилину вашої уваги, будь ласка!

Не змінюючи пози, Броуді підняв голову від столу і саркастично подивився на Блера.

— Ну, — відказав він, — що вже знову не так?

— Можливо, ви б підвелися, коли до мене звертаєтесь? — осадив його Блер. — Так роблять усі клерки, крім вас. Це надзвичайно незвично й нечувано.

— Бачите, я певного мірою і є незвичайний чоловік; отака, мабуть, тому причина, — повільно відказав Броуді. — Я почую вас і сидячи! Що сталося?

— Ці звіти, — гнівно випалив Блер. — Ви їх упізнаєте? Якщо ні, то доводжу до відома, що це робота ваших рук, точніше так звана робота!.. Кожен звіт з помилками. Цифри від початку до кінця неправильні, а підсумкова сума — неприпустимо неточна. Мені вже набридла ваша кричуща некомпетентність, Броуді! Хочу почути ваше пояснення, бо в іншому разі я змушений буду доповісти про цю справу своєму начальнику.

Броуді переводив сердитий погляд то на папери, то на холодно-стримане розгніване обличчя Блера і, охоплений відчуттям нестерпної принизливості свого становища, понуро, тихо відповів:

— Я зробив все, що міг. Більше зробити не можу.

— У такому разі вашого «все, що міг» недостатньо, — тиркнув у відповідь Блер високим, майже верескливим голосом. — Останнім часом ви працювали надзвичайно погано, а поводилися, якщо вже на те пішло, ще гірше. Сам ваш вигляд принизливий для цієї достойної контори. Якби сер Джон знав, він би, безсумнівно, такого не дозволив. О, — запнувся Блер, захлинаючись від обурення, — та ваш подих уже смердить алкоголем. Це огидно!

Броуді сидів із затуманеною головою, зовсім нерухомо, потупивши очі, думаючи про те, чи це зараз він, Джеймс Броуді, покірно ковтає образи від цієї манірної незначущої істоти. Він уявляв, як схоплюється з місця, хапає Блера за горло, трусить ним мало не до смерті, а тоді безславно витуряє за двері, як витуряв удвічі більших за нього. Але ні, він далі непорушно сидів на своєму стільці і приглушеним голосом пробурмотів:

— Поки я не тут, мій час належить мені. Я можу проводити його, як схочу.

— Ви мусите приходити в цю контору в такому стані, в якому здатні працювати, — холодно зажадав Блер. — Ви поганий приклад для цих юнаків, ваш вигляд — ганьба для цілої верфі!

— Лишіть в спокої мій вигляд, чорт забирай, — процідив Броуді з раптовою лютістю. — Я ліпше буду такий, ніж матиму вашу самозакохану пику.

— Попрошу вас не хамити! — вигукнув Блер, бліде обличчя якого зайшлося рум'янцем. — Я поскаржуся на вас за зухвальство.

— Ну, то дайте мені спокій! — крикнув Броуді, піднімаючи очі у своїй скарлюченій над столом позі, наче зламаний неволею, однак досі грізний дикий звір. — Не перегинайте палку, бо вам же й буде гірше.

Відчуття прихованої небезпеки в несамовитому погляді підлеглого змусило Блера утриматися від подальших принизливих зауважень, але, зневажливо метнувши стопку паперів на стіл Броуді, він крижаним голосом промовив:

— Це має бути виправлено негайно і бездоганно, коли ваша ласка, або ви пошкодуєте!

А тоді, розвернувшись, Блер церемонно вийшов із кабінету.

Коли двері зачинилися, гнівного спалаху не відбулося, однак затишшя в кімнаті стало гнітючішим, ніж будь-яка буря. Броуді сидів, ніби кам'яна статуя, прокручуючи в голові образи, яких йому щойно завдали, відчуваючи в цьому своєму стані приниження, що до нього прикуті насмішкуваті погляди інших двох клерків. Краєм ока Броуді побачив, що над столом з'явилася рука й безшумно забрала злощасні звіти, і хоч він знав, що добросердні колеги знову йому допомагають, грубувата понурість не зійшла з його лиця. Не торкаючись ручки, Броуді просидів отак нескінченно довго, помітив, як виправлені документи знов ковзнули перед ним на стіл, але нічого не сказав, зберігав позу заціпенілої байдужості, аж доки о першій не залунав сигнал на обід; тоді він одразу підвівся зі стільця, схопив капелюха й дременув із кабінету. Декотрі образи можна було б змити кров'ю, але зараз він прагнув негайно викорінити спогади про своє приниження в інший спосіб.

Коли Броуді без запізнення повернувся о другій годині, щось у ньому змінилося, немовби він перебував під якимось загадковим благотворним впливом, який могутньо розвіяв його смуток, згладив різкі лінії обличчя, впорснув у вени текучу веселість, яка тепер плинула в тілі, огортаючи неймовірним щастям, та променисто сяяла з його єства.

— Бачите, я тут перший, хлопці! — вигукнув Броуді з неоковирною жартівливістю, коли двоє інших клерків з'явилися невдовзі після його прибуття. — Рівно коли пробив годинник! А чого то ви спізнилися? Це огидно. Якщо не виправите свою кричущу безпутність, то я поскаржуся на вас вашому начальнику, тому блідому плосколицьому, який приходив сюди зранку.

Броуді бурхливо засміявся й озвався знову:

— Ви що, не можете брати приклад з мене, якого вам представляють як взірець доброчесности?

— То ви вже в настрої, містере Броуді, — невпевнено відповів один з юнаків.

— А чого б мав не бути? — вигукнув той. — Такою ситуацією, як нині зрання, мене не засмутиш. Ні в якому разі, мій хлопче. То тільки думка про інші питання втримала мене, аби не скрутити тому нещасному створінню його горду шию. Ви знаєте, — довірчо повів далі Броуді, — він завше заздрив тому, як я попав у його контору під самим його носом, але в мене був вплив, і він з цим нічого не міг зробити.

Броуді вийняв з кишені люльку, затарабанив нею об стіл і почав наповнювати.

— Ви ж не будете курити, містере Броуді? — скрикнув перший клерк, дещо стурбовано підвівши очі від гросбуха. — Ви ж знаєте, це суворо заборонено.

Броуді пропік його поглядом, злегка погойдуючись на стільці, і відповів:

— А хто мене зупинить? Я буду робити тут, як хочу. Така людина, як я, не має просити і молити дозволу запалити люльку.

Далі Броуді зухвало втілив свій намір, почавши гучно посмоктувати люльку й зневажливо жбурнувши використаний сірник на підлогу. Тоді, проникливо махнувши головою поміж пахканням, він повів далі:

— Ні, не буду я таке робити. Боже, якби в мене були мої права, я б не сидів у тій-о паршивій конторі. Я набагато вищий за таку роботу, набагато вищий за будь-яку роботу. То чиста правда, але доказати нема як, і я мушу справлятися, як тільки виходить. Але я від того інший не стаю. Ні, їй-богу, ні! Багато людей в цьому місті були б раді мати таку кров, яка тече в моїх жилах.

Броуді роззирнувся в пошуку схвалення, але залишився невдоволений, побачивши, що його слухачі, втомившись від заяложеного переказування його претензій, з удаваною байдужістю посхиляли голови; втім, він скористався їхнім відступництвом, витягнув маленьку фляжку з кишені штанів, швидко приклав її до губ і вкрадливо повернув назад. Освіжившись, Броуді повів далі, немовби не помічаючи, що його не слухають:

— Кров дасться взнаки! То абсолютна правда. Я знов проб'юся нагору. Тут я виїмково через велику паскудну заздрість, але то не назавжди. Гідний чоловік довго внизу не буде. Скоро я знов опинюся там, де мене будуть визнавати за того, ким я є, знов буду ходити в компанії лорда-лейтенанта графства на виставці рогатої худоби і мати найліпші стосунки — завважте, рівні стосунки, — наголосив Броуді змахом люльки, звертаючись до навколишнього простору, — ая, рівні стосунки з найродовитішими аристократами в графстві, а моє ім'я буде прегарно виділятися серед їхніх у газеті.

Коли Броуді отак дивився в майбутнє, споглядаючи славу минулого, очі його зволожніли, нижня губа по-дитячому відкопилилася, груди заходили ходуном, і він пробурмотів:

— Боже, то було б чудово.

— Ну все, містере Броуді, — заблагав інший клерк, перериваючи його роздуми, — ви вже покурили, то відкладайте люльку. Я не хочу, щоб у вас були неприємності.

Броуді на мить пропік його поглядом, а тоді зненацька нестримно розреготався:

— Йой, який ти перестрашений. Правда-правда, все як ти кажеш. Я покурив, але буду курити ще, а крім того, я ще трохи вип'ю!

Броуді знову хитро витягнув фляжку і, поки молодики дивилися на нього переляканими очима, зробив великий ковток. Замість повернути фляжку в кишеню, Броуді поставив її перед собою на стіл і сказав:

— Ти там будеш у мене напохваті, голубочко, а ще я зможу на тебе дивитися і бачити, як ти дюйм за дюймом пустієш.

Броуді полестило, що всі молодики спрямували на нього свої стривожені погляди, тому повів далі:

— Як говорити про неприємності, то нині зранку той вишкребок нещасний сказав мені таку абсурдну річ, що вона не йде мені з голови.

Броуді загрозливо нахмурився на сам спогад про це.

— Здається мені, він казав: «Ваш вигляд — ганьба для цілої верфі»… ая, отак… слово в слово. А тепер скажіть мені, хлопці, що то він взагалі таке ляпнув? З моїм виглядом щось не так?

Броуді видивився на юнаків з войовничим виразом, а ті невпевнено захитали головами з боку в бік.

— Та я прекрасно виглядаю! — гаркнув він до клерків, з набундюченим перебільшеним схваленням дивлячись, як вони мовчки погоджуються.

— Я знав! — крикнув Броуді. — То було просто нікчемне єхидство. Ая! Я завжди був людиною прекрасної ставної фігури, гарно збитий і зі шкірою, чистою, як в дитини. Крім того, — вів далі він, скоса, лукаво дивлячись на юнаків і з шурхотом погладжуючи жорстку щетину на жовтуватому підборідді, — я знаю ще одну причину, чого він помиляється. Ви, може, ще не доросли, аби таке слухати, але ніякої шкоди в тому нема, коли я скажу вам, що одна дівчина — ая, найгарніша в Левенфорді — ставить мене найвище з усіх. Боже, як думаю про неї, то аж мушу випити.

Броуді з благопристойною врочистістю випив за найвродливішу жінку в Левенфорді й на якийсь час замовкнув, радісно думаючи про неї. Він хотів розповісти про Ненсі, з гордістю похвалитися її принадами, але щось його мовби не пускало, і коли Броуді, нахмуривши брови, став шукати по закапелках своєї свідомості причину такої стриманості, його раптом осяяв здогад. Він зрозумів, що не може говорити про Ненсі розкутіше, бо вона не його дружина. Після цього приголомшливого усвідомлення свого поглинутого роздумами мозку Броуді вилаяв себе за необачність.

— Боже, — пробурмотів він сам до себе, — ти вчинив нечесно, чоловіче. Треба було подумати про то раніше.

Броуді самокритично похитав головою, глитнув ще трохи спиртного, щоб полегшити процес міркування, тоді його охопило глибоке співчуття через важке становище Ненсі, і він слізливо прошепотів:

— Думаю, я то зроблю. Їй-богу, для неї я то зроблю.

Броуді ладен був сам собі потиснути руку, настільки шляхетним було це несподівано прийняте рішення взяти Ненсі за законну дружину. Так, вона не мала великої суспільної ваги, але нехай, його ім'я стане їй щитом, стане щитом їм обом, і якщо він з нею одружиться, то одним величним жестом зміцнить її становище в домі, покращить свою репутацію в очах міста і назавжди вгамує ці сумні запитальні позирки, які час від часу бачив на обличчі Нессі. Броуді грюкнув кулаком по столу й вигукнув:

— Я то зроблю! Порушу то питання вже нині ввечері.

Тоді, вишкірившись до напружених облич поперед себе, Броуді сказав із напускною благородною доброчесністю:

— Не лякайтеся, хлопці. Я просто обдумував плани і тільки що вирішив зробити дещо для своєї дрібушечки Ненсі. Вона цілком на то заслуговує.

Далі, знизивши свій піднесений тон, Броуді лукаво покосував на молодиків і додав:

— Одне дрібне питання сімейної політики, про яке ви рано чи пізно точно почуєте.

Броуді вже збирався надати юнакам зрозуміліше пояснення, коли тут один із клерків, можливо, передчуваючи спрямованість майбутніх одкровень, квапливо спробував змістити його увагу й вигукнув:

— А як справи в Нессі, містере Броуді?

Якусь хвилю Броуді примружено дивився на молодика, який поставив запитання, а тоді відповів:

— Прекрасно! Ти знаєш, у Нессі прекрасно йдуть справи. Не став дурних запитань, хлопче. Латта вже в неї в кишені.

Тоді, завзято підхопивши нову тему, яка зародилася в його каламутній голові, Броуді повів далі:

— Та дівчина — моя велика потіха. Бачити, як вона раз за разом вставляє палиці в колеса тому малому Ґрірсону, для мене райська насолода. Нессі, знаєте, завше його випереджає, і кожен раз, як вона так робить, для його облесного підлого батька, то, певно, плювок в душу. Ая! То мусить бути плювок в душу!

Броуді здушено загиготів на саму думку про це і, різкіше перехиливши фляжку, став допивати її до кінця, коли раптом, невдало спробувавши сміятися й пити одночасно, захлиснувся і вибухнув тривалим приступом хрипкого кашлю.

— Постукайте по спині, хай вам чорт, — вимовив Броуді, хапаючи ротом повітря й нагинаючись уперед; лице його побагровіло, очі засльозилися, він важко дихав, наче хворий виснажений слон.

— Сильніше! Сильніше! — скрикнув він, коли один з клерків зіскочив зі стільця й почав гупати його по схиленій спині.

— Паскудний кашель, — промовив юнак, коли напад припинився. — Ось що стається, коли сидіти у вологому одязі.

— Пхе, то ще взагалі не кашель, — відказав Броуді, витираючи обличчя рукавом. — Я ніколи не носив пальто і ніколи не буду. Десь загубив свою парасолю, але то не має значення, дощ, здається, завше йде мені на користь. Я моцний, як клайдсдейлський огир, — і він випростав свій вихудлий торс, аби показати молодикам, людиною якого типу він був.

— Нессі у вас не вдалася, містере Броуді, — зазначив перший клерк. — Вона не виглядає такою міцною!

Броуді сердито видивився на юнака й розгнівано вигукнув:

— Вона абсолютно здорова! Не будь одним з тих тонкосльозих, які завше всім приписують хвороби. Вона при повному здоров'ї, кажу тобі. Трохи прихворіла минулого місяця, але то була дурниця. Я повів її до Лорі, і він сказав, що таких розумних голів — одна на тисячу, ая, одна на мільйон, я б сказав!

Броуді тріумфально роззирнувся, подивився на фляжку, щоб висловити свій захват, але, побачивши, що вона порожня, схопив її і, добре прицілившись, жбурнув у кошик для канцелярського сміття в кутку, звідки пізніше її витягнув і вкинув у Левен один його милосердний довготерпеливий колега.

— Бачили, як прицілився? — весело вигукнув він. — У мене очі на місці! Я спокійно міг би збити кролика на бігу за п'ятдесят кроків. Кролика! Чорт забирай! Якби я був там, де мені місце, то я б зараз стояв на стрільбищі, і куріпки з фазанами летіли б з неба градом.

Броуді хотів було знову почати розводитися про шляхетність свого статусу, коли раптом його погляд упав на годинник.

— Боже, ото маєш! Вже майже п'ята. Зі мною час просто летить.

Броуді по-блазнівськи підморгнув, пирхнув і заговорив знову:

— Час швидко біжить, коли старанно працювати, як би сказав той нездара Блер. Але, на жаль, мушу вас покинути, хлопці. Ви добрі люди, і я вас страшно люблю, але зараз мені треба подбати про дещо важливіше.

Броуді потер руки в приємному передчутті й, хитро посміхнувшись, додав:

— Якщо той франт зайде перед п'ятою, скажіть йому, що з його звітами порядок і що я пішов купити йому калатальце.

Броуді неоковирно встав зі стільця, повільно надягнув капелюха, двічі перелаштував нахил запорошених крис, поки не залишився задоволений, взяв свою важку тростину і, тепер уже безсумнівно п'яний, поважно зупинився, заповнивши одвірки своєю хисткою здоровенною фігурою.

— Хлопці! — вигукнув він, підкреслюючи свою апострофу до них тростиною. — Якби ви знали, куди я зараз йду, то ваші лиця позеленіли б від чистої заздрости. Але вам зі мною не можна. Ні! Ні! Тільки одна людина в цьому місті може йти цею гарною-прегарною дорогою.

Величаво обводячи їх очима, Броуді з надзвичайним театральним запалом додав:

— І це я!

Він востаннє окинув вирозумілі, але збентежені обличчя юнаків грізним позирком і повільно, похитуючись, вийшов із кімнати.

Фортуна йому усміхалася, адже Броуді, з шумом міряючи коридори широкими кроками і вдаряючись то об одну, то об іншу стіну у своєму хиткому русі, нікого не зустрів і за п'ять хвилин п'ята вилетів з головних маятникових дверей на відкритий простір і взяв курс додому.

Дощ уже припинився, і свіже холодне повітря наповнювало темряву, крізь яку на мокрі вулиці кидали мерехтливе світло нещодавно запалені ліхтарі, які були немов нескінченна вервечка топазових місяців на поверхні чорної спокійної води. Це регулярне повторення відображень, кожне з яких, здавалося, підступно підпливало до нього, поки він ішов, страх як потішало Броуді, і він шкірив зуби, кажучи собі, що, безсумнівно, розповість Ненсі про своє враження від цього химерно перевернутого догори дном небесного явища. Ненсі! Броуді засміявся вголос, подумавши про все те, що вони мають обговорювати сьогодні ввечері, — від написання справдешнього листа-жала для тієї в Лондоні і до неймовірної пропозиції, яку він вирішив зробити Ненсі. Вона, звісно, буде схвильована, коли побачить, що він — і Броуді великодушно визнав це перед темрявою — набрався, можливо, більше ніж зазвичай, але несподівана радість від його пропозиції одруження прожене її роздратування. Він знав, що Ненсі, ця фурія, завжди хотіла міцне становище, яке їй міг дати такий гідний чоловік, як він, і зараз Броуді уявляв, як дівчина ошелешено вигукує: «Ти серйозно, Броуді? Боже, мені від твоїх слів аж дух заперло, чоловіче. Вийти за тебе? Ти знаєш, такий пиріжок треба брати, поки дають. Ходи, я тебе сильно-пресильно обійму». Так, Ненсі буде до нього якнайдобріша після такої величезної поступки, і очі Броуді заблищали від думки про особливі вияви дівочої прихильності, які має ця поступка сьогодні викликати. Просуваючись уперед із теплим усвідомленням, що кожен хисткий крок наближає його до Ненсі, Броуді не міг знайти гідного порівняння, щоб належно описати її чарівність, те, як владно вона ним заволоділа.

— Вона… вона гарна! — невиразно пробурмотів Броуді. — Її плоть така біла й туга, як ніжна куряча грудка. З неї хоч обід вари.

Думки його ставали дедалі захопливіші, підсилювали пристрасне прагнення, збільшували радісне хвилювання, і Броуді останнім швидким ривком здолав сходи, що вели до будинку, нетерпляче пововтузився з ключем у замку, відчинив двері і ввірвався в темінь вестибюлю.

— Ненсі! — голосно закричав він. — Ненсі! От я до тебе й вернувся!

Якусь хвильку Броуді стояв у темряві, очікуючи, що Ненсі відгукнеться, але оскільки відповіді не було, він безглуздо усміхнувся, подумавши, що вона, певно, ховається, чекає, поки він до неї піде, і, вийнявши з кишені коробку сірників, Броуді запалив газову лампу в передпокої, міцно всадив свою тростину у підставку, повісив капелюха й нетерпляче попрямував на кухню. Там також стояла темрява.

— Ненсі! — крикнув Броуді з подивом і не без домішки роздратування. — В яку гру ти граєш? Я не хочу грати в піжмурки. Не треба мені таких викрутасів, жінко! Я хочу тебе. Де б ти там не була, виходь.

Відповіді далі не було, отож, незграбно підійшовши до газового ріжка над камінною полицею, Броуді запалив газ, обернувся, щоб оглянути кімнату і, на власний подив, побачив, що на стіл не накрито, що жодних приготувань до вечері не було почато. Якусь мить він стояв цілком нерухомо, вп'явшись ошелешеним поглядом в голий стіл і злісно стиснувши губи, аж тут над ним мовби спалахнуло світло, і він повагом, розхмурюючи чоло, пробурмотів:

— Вона пішла на вокзал з тою своєю тіткою. То ж треба мати таке нахабство. Ніхто, крім неї, більше не посмів би таке зробити. На обід сказала не приходити, а тепер на вечерю змушує чекати.

Броуді пройняв легкий трем веселості, який перейшов у грімкий сміх, коли він маже з гордістю почав міркувати про хоробрість Ненсі. Боже, та вона якраз підходяща для нього жінка! Проте, припинивши реготати, Броуді не зовсім розумів, що робити, подумав врешті-решт, що мусить очікувати, коли Ненсі зволить повернутися, і, повернувшись спиною до каміна, він почав знічев'я блукати очима по кімнаті. Для нього сама атмосфера кімнати дихала присутністю Ненсі; він бачив, як вона граційно пурхає довкола, безтурботно сидить в його фотелі, усміхається, розмовляє, навіть кокетує з ним. Так, уже сама шпилька до капелюшка, встромлена в буфет, вказувала на її зухвалу, безсоромну незрівнянну байдужість. Але на буфеті щось лежало, прикріплене тією шпилькою, лист, те самовпевнене повідомлення від дочки, яке він отримав зранку, і, ступивши вперед, Броуді презирливо взяв листа в руки. Раптом вираз на його лиці змінився: він побачив, що то був інший конверт, адресований йому похилим клерківським почерком його сина, каліграфічним письмом, яке так нагадувало Метову солодкомовну показну пристойність, що завжди його дратувало. Другий лист, та ще й від Метью! Той хитрий ниций боягуз так його тепер боїться, що пише листи-повідомлення замість висловити їх в особистій розмові, як чоловік? Броуді вдивлявся в охайне письмо на конверті, сповнений глибокого презирства, яке, втім, трохи зм'якшилося, коли, нахиливши голову набік, він ні з того ні з сього почав думати про те, як гарно виглядало його ім'я — майже так само, як у газеті, — написане цими акуратними літерами. «Есквайрові[110] Джеймсу Броуді»! Таке ім'я — привід для гордості! Броуді ледь усміхнувся, охоплений пиховитим, бундючним відчуттям схвалення, яке повернуло йому його самовдоволеність, і, аж порскачи від задоволення, він безтурботно роздер конверта й витягнув зсередини один-єдиний папірець.

— «Дорогий батьку, — прочитав Броуді, — якби ти не був такий зарозумілий і послухав би про мою нову роботу, то дізнався б, що це посада для одруженого чоловіка. Ненсі назад не чекай. Вона поїхала, аби подбати, щоб я не впав зі свого коня! Твій люблячий та покірний син, Мет».

Остовпівши від надзвичайного подиву, Броуді перечитав куцого листа двічі, підвів невидющий погляд і вражено пробурмотів:

— Що він має на увазі? Що Ненсі має до справи з конем цього дурня? «Твій люблячий і покірний син»… Та він, певно, здурів!

А тоді зненацька, мов громом прибий, Броуді відчув, що також божеволіє: він осягнув значення записки своїм тугодумним одурманеним розумом, коли побачив на звороті папірця слова, по-дитячому безграмотно надряпані рукою Ненсі: «Ми з Метом поїхали, аби одружитися і прекрасно проводити час. Ти занадто сильно любив свою фляшку, аби взяти мене заміж, то нині вночі можеш брати її з собою в ліжко. Дурень старий!».

Із Броуді вирвався могутній скрик. Нарешті він зрозумів, що Ненсі його покинула. Лист зник з-перед його очей, кімната закружляла й розчинилася, він опинився сам у широкому безмірі чорноти. З його перекошеного обличчя, з-під чола, спотвореного цілковитим усвідомленням його втрати, бездумно дивилися ображені очі. Мет, його рідний син, відібрав у нього Ненсі! У потрясінні власного відчаю Броуді відчував, що було б значно краще, якби його вбила наповал пістолетна куля в тому будинку в Завулку, що цей завданий сином удар — страшніший, нестерпніший за смерть! Його слабосилий відкинутий син узяв над ним верх. Броуді осяяло повне розуміння обману, який йому вчинили минулого тижня: байдужості Ненсі, за якою з'явилася вдавана стримана прихильність, того, що вона замикала двері у свою кімнату, вигаданої родички в Овертоні, цілковитого зникнення Метью з дому; він зрозумів усе, згадав навіть, як він заскочив їх зненацька в кухні, як Ненсі розбила чашку в той самий момент, коли він допитував сина про роботу. Боже, яким же він був дурнем! «Дурень старий!» — саме так його назвала Ненсі. Як вона, певно, з нього сміялася, як вони обоє, мабуть, зараз із нього насміхаються. Броуді нічого не знав: ані як вони поїхали геть, ані куди. Він нічого не міг удіяти, знав лише, що Ненсі і Метью поїхали вдвох, не міг зробити нічого, окрім як стояти й думати про їхню незбагненну близькість, що змушувало його корчитися від болю.

Наче непритомну людину до якої миттєво повертається свідомість, з безрадісного забуття Броуді викликав голос Нессі, яка, увійшовши на кухню, сполохано втупилася в батька й боязко пробурмотіла:

— Зробити тобі чаю, батьку? Я теж не мала ні обіду, ні вечері.

Броуді підвів своє стражденне обличчя, недоумкувато подивився на доньку й невиразно прокричав:

— Йди геть! Іди у світлицю. Йди вчи уроки. Де хочеш, іди, лиши мене самого!

Нессі шаснула геть, і Броуді знову поринув у муку власних думок, наповнившись глибоким жалем до себе, коли усвідомив, що тепер нікому буде піклуватися про нього й Нессі, окрім його здитинілої невдатної матері. Вона муситиме повернутися, Мері, його донька! Йому потрібно буде дозволити їй повернутися й доглядати за будинком хоча б задля Нессі. Тепер Мері мусить вернутися! Новим ударом стало для Броуді усвідомлення всього сенсу обговорення цього питання з Ненсі, коли він згадав, як упрошував її написати лист із відмовою. А вона весь той час знала, що покине його. Він запізнився зі своєю пропозицією одруження, і як йому тепер узагалі жити без неї? Навіть зараз, коли Броуді думав про Ненсі в обіймах свого сина, як вона розтуляє губи для його поцілунків, радо віддає своє тужаве біле тіло в його руки, його пронизував гострий біль. Немов даремно намагаючись заглушити тортурні видива, Броуді підняв руку й притиснув до очей, які пульсували, а його губи болісно скривилися, і з його напнутих грудей вирвалось важке судомне схлипування й відбилося луною в тиші кімнати.

Розділ п’ятий

Успішно відбувши першу половину подорожі, поїзд на третю двадцять із Глазго до Ардфіллана залишив позаду Овертон і, проїхавши попід склепінням низького, наскрізь промоклого й наповненого димом тунелю Кілмаг'ю, вигулькнув у прохолодне березневе пообіддя з коротким тріумфальним гудком, за сигналом якого за локомотивом, наче вимпел, завихрився серпантин пари, а тепер почав м'яко котитися по спадистій колії, що свідчило про наближення до Левенфордського вокзалу. Поїзд не був перевантажений: багато вагонів пустувало, а в кількох сиділо лише по одному пасажиру, і, немовби здаючи собі справу в тому, що здолав крутий підйом Пойндфолду й перетнув темні, з нальотом бруду печери Кілмаг'ю, зараз він прямував спокійнішим, менш квапливим ходом через тиху сірувато-коричневу сільську місцевість, якою залізнична колія простягалася, ніби довга дедалі вужча борозна.

У поїзді, самотньо сидячи біля вікна купе обличчям у напрямку руху поїзда з єдиним багажем у вигляді маленької складаної дорожньої сумки, їхала дівчина. Вбрана у простий сірий костюм охайного, але немодного крою з міцної недорогої саржі, із сірим оксамитовим капелюшком поверх темних дрібних кучерів, єдиною цікавинкою якого була зібрана з одного боку в невигадливий бант тоненька рожева стрічка, дівчина сиділа прямо, а втім, ненапружено, спрямувавши погляд у вікно, жадібно, проте тужливо вбираючи очима кожну рисочку пейзажу, що швидко пролітав повз. Вона мала худорляве лице, рівний точений ніс, тонкі ніздрі, чутливі й рухливі губи, гладенький блідий вигин її чола підкреслювала темна принадна краса очей, а ціле обличчя світилося якоюсь сумовитою ніжністю, чистим, прояснілим смутком, немов якийсь потужний гіркий досвід у кожній рисі закарбував ледь помітний, проте невитравний слід страждань. Через цю невиразну похмуру тінь, яка злегка торкалася й навіть увиразнювала журливу красу обличчя, дівчина здавалася старшою за свій справжній вік — двадцять два роки, мала вигляд манливої витонченості, благородної щирості, яку підсилювала сувора простота її вбрання. Подібно до обличчя, проте в іншому сенсі її руки, розібрані з рукавичок, які лежали на згині ноги, також відразу привертали увагу: долонями вгору вони невагомо й нерухомо покоїлися на колінах. Дівчина мала обличчя Мадонни, однак руки, червоні, примітні, шкарубкі й трохи напухлі, були руками служниці, і якщо саме страждання ошляхетнило обличчя, надавши йому більш вишуканої краси, то руки красномовно свідчили про важку працю, яка споганила їх до стану цієї жалюгідної контрастної потворності.

Пильно вдивляючись у вікно, дівчина була нерухомою, пасивною, як і її спрацьовані руки, однак на виразному обличчі тремтіло легке збудження, яке вказувало на те, як усередині схвильовано, збурено калатає серце. Ось, подумала вона, ферма Мейнів, її коричневі поорані поля, омиті бурхливими пінястими водами річкового гирла, її тік — квадратна жовта латка супроти купки низеньких побілених будівель садиби; а ось обвітрена озія Лінтенського маяка й однаково незмінні величезні сині обриси самої кручі; он тут супроти неба — довге ажурне переплетіння верфей Латти, а зараз перед зором замаячив гострий крапчастий шпиль ратуші. Розчулена зворушливою знайомістю всього, що побачила, дівчина подумала, наскільки ж усе було незмінне, наскільки стале, непорушне й міцне. Це вона, Мері Броуді, змінилася й зараз із жалем прагнула бути такою, як тоді, коли жила в цих місцях, до того як тавро обставин залишило на ній свій відбиток. Коли дівчина отак розмірковувала, її зненацька пронизало нелюдським болем, немовби відкрилася рана: вона побачила левенфордську дільничну лікарню, де два місяці лежала під загрозою смерті й де померло її маля; від цього раптового гіркого нагадування спокій на її обличчі було порушено, і хоч сльози й не полилися — усіх їх уже було виплакано, — губи болісно затремтіли. Мері відзначила собі вікно, крізь яке її невідривний погляд безперестанно линув до неба, посипану гравієм алею, засаджену обабіч кущами лавра, якою робила перші кволі кроки одужання, ту саму верею, за яку тоді чіплялася, тремтяча, виснажена від слабкості свого стану. Дівчина забажала, щоб поїзд зупинився, щоб вона могла затриматись у спогадах, але він швидко відносив її геть від цього сумного нагадування про минуле, далі востаннє завернув, Мері уривчасто, мигцем вихопила поглядом Черч-стріт, шеренгу крамничок, публічну бібліотеку, Ринкову, і поїзд примчав їх, власне, на вокзал.

Яким маленьким здавався перон зі своїми крихітними залами чекання й невеличкою дерев'яною квитковою касою, а якось же ж, чекаючи на цьому самому вокзалі поїзд до Дарроку, вона у хвилюванні через свою пригоду тремтіла від його розмірів; зараз дівчина також задрижала, усвідомивши, що мусить покинути самітну келію свого купе й наважитись вийти на загальний огляд. Мері рішуче підвелася, стискаючи свою складану сумку, і хоч щоки злегка зашарілися, дівчина склала свої ніжні вуста у вираз духовної стійкості й мужньо вийшла на платформу. Через чотири роки вона знову повернулася в Левенфорд!

Мері віддала свою сумку носильнику, який наблизився, розпорядившись, аби її доставили під час наступного об'їзду вокзального фургона, а тоді, здавши квиток, спустилася невеликими сходами на вулицю й із калатанням у грудях вирушила додому. У поїзді на неї напосіли спогади, але зараз вони нахлинули з нездоланним натиском, і дівчині здавалося, немов із кожним кроком перед нею зринав якийсь новий спомин, що ще дужче обнатужував серце, яке й так вистрибувало з грудей. Ось облямована вдалині Левеном толока, ось школа, куди вона ходила дитиною, а коли Мері проходила повз величний вхід публічної бібліотеки, на варті якого досі стояли ті самі маятникові двері, вона збагнула, що тут, на цьому самому місці вона вперше зустрілася з Денісом. Від думки про Деніса не було ані гострого болю, ані гіркоти, лише сумний жаль, немовби дівчина більше не почувалася ані його коханою, ані навіть не жертвою його кохання, а тільки безпомічною маріонеткою нездоланної долі.

Прямуючи по Рейлвей-роуд, Мері побачила, що назустріч їй іде жінка, з якою вона зналася до свого вигнання, і дівчина налаштувалася на кривду гострого презирливого позирку; та жодного позирку не було, не було гострої кривди: та жінка наблизилася і пройшла повз зі спокійним виразом абсолютного невпізнання. «Як сильно ж я мала змінитися», — сумно подумала Мері, вступаючи на Веллголл-роуд, а коли несподівано натрапила на будинок лікаря Ренвіка, з химерною відстороненістю замислилася, чи той також повважав би, що вона змінилася, якби колись випадково її зустрів. Лікар Ренвік так добре до неї ставився, що Мері незвично розчулилася вже тільки від того, що проходила повз його помешкання. Дівчина не подумала про те, що лікар врятував їй життя, наче то було щось несуттєве, однак виразно пригадала листи, які він їй писав: перший, коли поїхала в Лондон, і пізніші з повідомленням про материну недугу, а тоді й про її смерть, усі наповнені безсумнівним добросердним співчуттям. Можливо, вона ніколи б і не повернулася в Левенфорд, якби не ці листи, бо якби не отримала другого, то не написала б листа додому, і Нессі ніколи б не дізналася її адресу, щоб надіслати те нестямне прохання. Бідолашна налякана Нессі! Тепер Мері обсіли думки про сестру й батька, і поки вона доходила до свого дому з викарбуваним у свідомості непозбутнім тлом зі спогадів про ту ніч, коли його покинула, її охопило видиме хвилювання; спокійна, давно узвичаєна зовнішня врівноваженість нарешті розтанула від теплих стрімких потоків, які запустила незвична робота серця, котре швидко стукотіло.

Мері знову відчула, як тремтить від думки про майбутню зустріч із батьком, злегка здригнулася, з власної волі прямуючи під гніт оселі, яка колись була її в'язницею.

Коли Мері врешті дійшла до домівки, то зовнішній вигляд будинку став для неї потрясінням, і, спочатку сторопівши, дівчина подумала, що, можливо, вона сама дивиться на нього новими очима, але за хвилину вже пильніше зауважила ледь помітні окремі зміни, які одразу робили будинок неохайним і вбогим. Вікна були брудні, штори, які їх завішували, замастилися й волочилися по підлозі, жалюзі висіли нерівно; на башточці одне маленьке вікно було відчинене й неприкрите, інше — задраєне, мов заплющене око, тому обличчя вежі підморгувало їй, невідривно, безперестанно й хитро пасучи її поглядом. Чистий сірий камінь з лицьового боку будівлі вкрила довга нерівна руда пляма, яка утворилася від виливу води з поламаної ринви й розповзлася фасадом, наче слід осквернення; ринва провисла, шифер п'яно хилився з рівної лінії піддашшя, а переднє подвір'я стояло порожнє, неприбране й зеленіло бур'янами.

Вражена цими незначними, але промовистими змінами, завдяки яким екстер'єр будинку зазнав надзвичайного перевтілення, і сколихнута раптовим страхом перед тим, що могло чекати на неї всередині, Мері хутко піднялася сходами й подзвонила у двері. Дівчина занепокоїлася ще більше, коли довелося довго стояти в очікуванні, але нарешті двері повільно відчинилися, і в напівтеміні за ними вона угледіла худеньку, ще несформовану фігурку Нессі. Сестри подивилися одна на одну, одночасно вигукнули: «Нессі!», «Мері!», а тоді під злиті докупи скрики кинулись одна одній в обійми.

— Мері! Ох, Мері! — уривчасто вигукувала Нессі, у своєму хвилюванні спроможна лише повторювати сестрине ім'я й, цілковито про все забувши, тулитися до неї. — Моя рідненька, дорога Мері!

— Нессі! Нессі, сонечко! — шепотіла Мері, яку й саму здолав надмір почуттів. — Я така рада знову тебе бачити. Мені часто дуже цього бракувало, поки була не вдома.

— Ти більше ніколи мене не покинеш, правда, Мері? — схлипнула Нессі. — Я так хотіла, щоб ти приїхала! Обійми мене міцно і не відпускай.

— Я ніколи тебе не залишу, пташко! Я повернулася тільки для того, щоб бути з тобою!

— Я знаю! Я знаю! — плакала Нессі. — Це так гарно з твого боку. Ох, мені дуже тебе не вистачало, відколи померла ненька. У мене нікого не було! Мені було страшно!

— Не плач, пташечко, — шепотіла Мері, пригортаючи сестрину голову до своїх грудей і лагідно погладжуючи її чоло. — Тепер з тобою все буде добре. Більше не бійся.

— Ти не знаєш, що я пережила, — нестямно плакала Нессі. — Я така щаслива, що ти повернулася, але це диво, що я ще взагалі тут.

— Цить, пташечко, цить, я не хочу, щоб ти розсумувалася і в тебе потім боліла головочка.

— Мені боліло серце, — промовила молодша сестра, піднімаючи вгору свої несамовиті очі з червоними повіками. — Я недостатньо тебе любила, поки ти в мене була, Мері, але я все надолужу. Тепер усе по-іншому. Ти так мені потрібна, що я зроблю все, якщо ти тільки залишишся зі мною.

— Я залишуся, пташко, — відповіла Мері, розраджуючи сестру. — Ти тільки витри очка і можеш усе мені розповісти. На, тримай мою хустинку!

— Даєш мені її, як у давні добрі часи, — шморгнула Нессі, відпускаючи сестрину руку, беручи простягнуту хустинку і витираючи мокре обличчя. — Я завше свою губила.

Коли юнка перестала схлипувати й роздивилася сестру трохи з відстані, вона раптом вигукнула:

— Ти така гарна стала, Мері! Щось є таке у твоєму обличчі, що мені аж зовсім не хочеться відривати від тебе очей.

— Лице яке було, таке й залишилося, Нессі.

— Ні! Ти завжди була гарна, а зараз обличчя так ніби світиться зсередини.

— Не будемо говорити про мене, — лагідно відповіла Мері. — Я думаю про тебе, пташко. Нам треба подбати, щоб ці твої тоненькі ручки трохи погрубнули. Тобі потрібно було, аби про тебе хтось піклувався.

— Так, потрібно було, — жалісливо відказала Нессі, глянувши вниз на своє тендітне тільце. — Я нічого не можу їсти. Останнім часом у нас було таке погане харчування. Це все через ту… ту… — юнка готова була ось-ось розплакатися знову.

— Цить, горобчику, цить, не треба більше плакати, — прошепотіла Мері. — Розкажеш іншого разу.

— Та мене аж нетерплячка бере, так хочу розказати! — надривно скрикнула Нессі, посипавши словами. — Я в листі нічого не розповіла. У нас жила жахлива жінка, і вона втекла з Метом до Америки. Батько мало не з'їхав з глузду, а ще він нічого не робить, тільки п'є з ранку до ночі, а ще, Мері, він насідає на мене з навчанням так сильно, що я вже просто вмираю. Не давай йому так робити, Мері, добре?.. Ти врятуєш мене, правда, Мері? — і юнка благально простягнула руки до сестри.

Мері стояла зовсім нерухомо; її поглинув потік сестриччиних слів. Тоді вона повільно промовила:

— Батько змінився, Нессі? Хіба він тепер не ставиться до тебе добре?

— Змінився! — захлипала Нессі. — Він так змінився, що ти б його не впізнала. Деколи мені страшно на нього дивитися. Коли він не вип'є віскі, то як сомнамбула. Ти не повіриш, як усе змінилося, — заговорила вона дедалі голосніше і, схопивши сестру за руку, почала тягнути її на кухню, — не повіриш, поки не побачиш сама. Поглянь! Зайди і подивися на цю кімнату, — і юнка широко прочинила двері, наче хотіла наочно продемонструвати масштаби змін в умовах свого життя.

Мері стояла, мовчки споглядаючи занехаяну кімнату, тоді подивилася на Нессі й здивовано запитала:

— Батько таке терпить?

— Терпить?! — скрикнула юнка. — Він навіть не помічає, а сам виглядає навіть гірше, ніж ця кімната: одяг на ньому висить, а очі йому позападали в голову. Коли я бодай пальцем ворухну, щоб поприбирати в будинку, батько зчиняє дикий ґвалт, кричить, аби я не відривалась від навчання, всіляко мені погрожує, просто лякає мене до смерті.

— То все настільки погано? — пробурмотіла Мері майже сама до себе.

— Гірше! — скорботно скрикнула Нессі, підвівши на сестру свої широко розплющені очі. — Бабця робить усе, що може, але зараз вона майже безсила. Ніхто не здатний з ним впоратися. Нам з тобою ліпше швидко кудись поїхати, поки нічого не сталося.

Усією своєю поставою Нессі ніби благала сестру негайно тікати з нею із руїн їхнього дому. Однак Мері похитала головою і твердо, бадьоро промовила:

— Ми не можемо втекти, пташко. Ми разом зробимо все, що нам під силу. Уже скоро я тут усе для тебе переміню.

Підійшовши до вікна, Мері підняла шибу, і в кімнату влетів порив холодного різкого вітру.

— Отак. Трохи провітримо, поки погуляємо на задньому дворі, а тоді я піду всередину й наведу лад.

Мері зняла капелюшок і пальто і, поклавши їх на канапу, знову повернулася до Нессі, обійняла її за худенький стан і вивела через задній вхід надвір.

— Ох, Мері! — із захватом вигукнула Нессі, притискаючись боком до сестри, коли вони почали походжати туди-сюди. — Так прекрасно, що ти повернулася. Ти така сильна. Я страшенно на тебе покладаюся. Тепер усе точно буде добре.

Тоді юнка ні з того ні з сього додала:

— А що з тобою було? Що ти робила весь той час?

Мері на хвилину витягнула вперед вільну руку.

— Не давала оцим двом байдикувати, — весело промовила вона, — а важка праця ще нікого не вбила, отак от.

Нессі вражено подивилася на шорстку мозолясту долоню з тавром глибокого білого шраму і, піднявши очі, здивовано запитала:

— Звідки в тебе цей великий знак? Ти порізалася?

Лицем Мері промайнув вираз болю, і вона відповіла:

— Саме так, Нессі, але зараз усе вже краще. Я казала тобі, не хвилюйся про свою дурну старшу сестру. Це про тебе, пташечко, нам треба подумати.

Нессі щасливо засміялася, а тоді зненацька здивовано замовкнула.

— Ну ти бачиш? — приголомшено вигукнула юнка. — Я сміялася, а я вже не один місяць цього не робила. Боже! Я була б просто щаслива, якби не думала про те, скільки ще готуватися до того нещасного іспиту для здобуття стипендії.

Нессі перебільшено здригнулася.

— Це найгірше.

— А ти хіба її не дістанеш? — із занепокоєною турботливістю запитала Мері.

— Звісно, дістану! — вигукнула Нессі, струснувши головою. — Ясна річ, я збираюся здобути стипендію, я всім їм покажу. Те, як дехто поводився зі мною в школі… просто сором. Але проблема в батькові. Він постійно про це торочить, і мені хочеться дертися на стіну. Я хотіла б, аби він просто дав мені спокій.

Нессі похитала головою і додала докірливим тоном, зовсім як її матір:

— У мене вже голова лускає деколи, як він на мене рявкає. Через нього з мене одна тінь лишиться.

Мері співчутливо поглянула на тендітне тільце й худеньке, не по літах серйозне обличчя поряд і, підбадьорливо стиснувши делікатну сестрину ручку, промовила:

— Скоро ти в мене вилюднієш, сонечко. Я маю чіткий план і кілька козирів у рукаві, які, можливо, тебе здивують.

Нессі повернулася і з вдаваною надзвичайною наївністю сказала, вставивши улюблене слівце їхнього дитинства:

— То в тебе, Мері, там в рукаві якісь химерні-штудерні козирі?

Сестри обмінялися поглядами; усіх тих років ніби й не було, і вони зненацька всміхнулися одна одній і вголос засміялися, а звук того сміху прокотився по пустинному садку в задньому дворі дивним відлунням.

— Ох, Мері, — із захватом зітхнула Нессі, — це навіть краще, ніж я сподівалася. Я б тебе обійняла й не відпускала. Ти чарівна. Моя гарна старша сестра повернулася. Ну чи я не хоробра, що написала тобі й попросила приїхати? Якби батько дізнався, що то я, він би мені голову відірвав. Але ти ж мене не видаси, правда?

— Звичайно, ні! — з ніжністю вигукнула Мері. — Мовчатиму як риба.

— Батько скоро прийде, — протягнула Нессі, знову посмутнівши на лиці від думки про неминуче батькове повернення. — Ти ж, напевно, знаєш, що… що він в результаті працює на верфі.

Щоки Мері вкрило легким рум'янцем, і вона відповіла:

— Так! Я дізналася відразу після того, як ненька померла.

— Це таке пониження! — промовила Нессі тоном дорослої. — Добре, що ненька цього не застала. Якщо не батько, то її достеменно доконало б це.

Дівчинка замовкнула й зітхнула, а тоді додала, немовби скрушно розраджувала:

— Я б хотіла, щоб ми незабаром у якийсь день пішли й принесли квіти на її могилу. На ній нічогісінько нема, навіть штучного вінка…

Між сестрами запала мовчанка, кожна поринула у свої думки, а тоді Мері стрепенулася й промовила:

— Я мушу йти всередину і зайнятися справами, сонечко. Хочу все підготувати. Ти чекай тут, на свіжому повітрі, гадаю, це піде тобі на користь. Зачекай, і побачиш, як гарно я все для тебе зроблю.

Нессі із сумнівом подивилася на сестру.

— Ти ж не збираєшся втекти й покинути мене? — настійливо запитала дівчинка, наче боялася випустити Мері з поля зору. — Я піду всередину і допоможу тобі.

— Нема потреби! Я звикла до такої роботи, — відказала Мері. — Твоє завдання — залишитися тут і нагуляти апетит до вечері.

Нессі відпустила сестрину руку і, дивлячись, як вона заходить у задні двері, застережно гукнула:

— Я пильнуватиму за тобою через вікно, щоб ти не пішла геть.

Уже всередині Мері взялася повернути кухні чистоту і хоча б якийсь порядок, отож, одягнувши фартух, який знайшла в посудомийні, і надаючи своїй роботі напрямок із здобутою досвідом точністю, прудко начистила до блиску й начорнила камінну ґратку, підмела під і розпалила вогонь у каміні, віддраїла підлогу й витерла пилюку з меблів і помила віконні шиби до певного рівня прозорості. Потім, відшукавши якомога білішу скатертину, застелила нею стіл і почала готувати вечерю, настільки смачну, наскільки давали змогу скромні запаси в коморі. Стоячи отак біля плити, розпашіла й трохи задихана від швидкого темпу своєї енергійної діяльності, Мері, здавалося, скинула зі себе нашарування проміжних років і, немовби ніколи не зазнававши свого гіркого життєвого досвіду, знову була дівчиною, яка готує вечірню трапезу для сімейства. Тієї миті вона почула в передпокої повільне човгання, далі зі скрипом відчинилися кухонні двері, і, обернувшись, Мері побачила схилену й немічну постать старої бабці Броуді, яка, накульгуючи, увійшла до кімнати, боязко, невпевнено, немов примара, що рухалася поміж руїн місця своєї колишньої слави. Мері полишила плиту, підійшла ближче й окликнула жінку:

— Бабцю!

Стара повільно підвела очі, показавши своє жовте потріскане обличчя із запалими щоками й зморщеними губами, і, з невірою витріщившись на дівчину, немовби побачила мару, вона врешті пробубоніла:

— Мері! То ж напевно не може бути Мері.

Тоді бабця Броуді похитала головою, відкидаючи неприйнятні свідчення своїх старих очей, і, відірвавши від дівчини погляд, нерішучим кроком попрямувала до посудомийні, шепочучи собі під ніс:

— Треба приготувати Джеймсові вечерю. Вечеря має бути готова.

— Я вже готую вечерю, бабцю! — вигукнула Мері. — Про це можеш не хвилюватися. Йди сідай у своє крісло.

Тоді, взявши під руку, дівчина відвела бабцю Броуді, яка похитувалася, але не пручалася, до її незмінного крісла біля каміна, і старушенція опустилася в нього з відстороненим, неуважним поглядом. Однак коли Мері заходила туди-сюди між посудомийнею та кухнею, і стіл поступово почав набувати вигляду, якого не мав уже місяцями, очі старої проясніли, і, перевівши погляд із тарілки справжніх гарячих, паруючих млинців на обличчя дівчини, жінка провела над бровами тремтячою, помережаною синіми венами напівпрозорою рукою й пробубоніла:

— Він знає, що ти вернулася?

— Так, бабцю! Я написала і сказала, що їду, — відповіла Мері.

— Він дозволить тобі тут жити? — прокаркала стара. — Він може знов тебе вигнати. Коли то було? Перед тим як Марґарет вмерла? Не пам'ятаю. Твоє волосся отак дуже гарно виглядає.

Тоді погляд бабці Броуді згаснув, жінка, здавалося, втратила інтерес і безутішно забурмотіла, повернувшись до каміна:

— Я вже не можу так файно їсти без своїх зубів.

— Ви б хотіли гарячого млинця з маслом? — запитала Мері, припрошуючи.

— Ще би я не хтіла! — миттю відгукнулася бабця Броуді. — Де він?

Мері дала старій млинця і стала дивитися, як та жадібно його вхопила і, згорбившись до вогню в каміні, почала завзято його розсмоктувати. Зненацька дівчину вивів із роздумів шепіт біля вуха:

— А можна й мені, будь ласка, один млинець, сестричко?

Нессі зайшла в будинок і зараз прохально простягала розкриту долоню, чекаючи, щоб на неї тепло й утішно ліг свіжий млинець.

— Ти отримаєш не один, а два млинці! — безстрашно вигукнула Мері. — Так, стільки, скільки схочеш. Я зробила багато.

— Млинці смачні! — захоплено вигукнула Нессі. — Справжня смакота! Ти ще так швидко їх приготувала, а як змінилася кімната, люди добрі! Як у старі часи! Легенькі, як пух! Саме такі вони виходили в моєї мами, а ці нічим не гірші і навіть ліпші, ніж колись нам готували, ая! Ням-ням, чудові млинці!

Слухаючи Нессі й спостерігаючи за її швидкими нервовими рухами під час їди, Мері почала роздивлятися сестру пильніше, ніж досі, і в її душу поволі закралося відчуття неясного, проте глибокого занепокоєння. Невимушений, невпинний словесний потік, поривчасті й дещо некеровані рухи Нессі, що впадали в око зараз при уважнішому спостереженні, мабуть, свідчили про стан підсвідомої нервової напруги, що стривожило Мері; обвівши поглядом тонкі обриси тіла сестрички, яке росло, і відзначивши її злегка запалі щоки й скроні, дівчина мимоволі вимовила:

— Нессі, сонечко, ти точно добре почуваєшся?

Нессі запхнула до рота рештки млинця, а тоді значуще відповіла:

— Мені стає ліпше і ліпше, особливо зараз, коли поїла млинця. Млинці Мері смачні, але сама Мері — ще краща.

Якусь мить дівчинка жувала, а тоді поважно додала:

— Раз чи двічі я почувалася дуже погано, але зараз при повному здоров'ї.

Її раптова гадка була, звісно, просто безглуздою, подумала Мері, однак вона твердо постановила докласти всіх можливих зусиль, аби домогтися для Нессі якогось відпочинку від навчання, яке, здавалося, щонайменше підривало недостатні сили її незрілого організму. Частково з любові до сестри, проте головно через потужний материнський порив, викликаний її слабкістю, дівчину охопили сильні почуття, вона обійняла Нессі за вузенькі плечі, немов хотіла її захистити, притягнула до себе і сердечно прошепотіла:

— Я робитиму для тебе все, що мені під силу, сонечко. Справді. Я зроблю що завгодно, щоб ти була здорова і щаслива.

Коли сестри отак удвох стояли, стара підвела голову від вогню в каміні і, поки роздивлялася їх, у мороку її старечої свідомості, здавалося, зненацька зблиснуло разюче усвідомлення, бо жінка гостро промовила:

— Не дайте, аби він вас так побачив. Не туліться одна до другої і не показуйте перед ним, як ви одна одну любите. Нє, нє, він нікому не дасть доступитися до Нессі. Пусти її, пусти.

Коли бабця Броуді вимовляла ці останні слова, її різкий голос пом'якшав, погляд знову помутнів, а тоді жінка повільно, не прикриваючись, позіхнула, відвернулася й пробурмотіла:

— Я хочу вечеряти. Хіба ще не прийшов час вечері? Джеймс хіба не мав би вже вернутись?

Мері запитально поглянула на сестру, і на чоло дівчинки знову впала тінь, коли та понуро промовила:

— Можеш заварювати чай. Батько буде з хвилини на хвилину. А тоді сама побачиш: як тільки я доп'ю свою чашку, це буде сигнал, що мене зараз відправлять у світлицю. Мені це вже в печінках сидить.

Мері не відповіла, а пішла в посудомийню заварювати чай, і, сповнившись раптовим потаємним страхом через близьку перспективу зустрітися з батьком, на якусь мить випустила з голови безкорисливі роздуми про сестру й почала, тремтячи, чекати, як Броуді її привітає. Невидющо втуплений у хмарки пари, що вилітали з чайника, який кипів, погляд дівчини здригнувся, коли вона пригадала, як жорстоко батько стуснув її ногою, коли вона лежала у вестибюлі, як той удар частково призвів до пневмонії, від якої вона мало не померла, і Мері неуважно подумала, чи шкодував він коли-небудь про ту єдину свою дію, чи він хоча б раз згадував про це за чотири роки її відсутності. Що ж до самої дівчини, то спогад про той удар переслідував її місяцями, біль від нього не покидав її увесь час тривалих марень хворування, коли вона зносила тисячі несамовитих батькових стусанів із кожним сповненим пронизливого болю подихом; приниження відчувалося ще довго опісля, коли вона лежала вночі без сну, прокручуючи в голові, яку наругу було завдано її тілу нелюдським поштовхом важкого батькового черевика.

Мері ще раз подумала про ті черевики з товстими підошвами, які колись так часто чистила для батька, які у своєму добровільному поневоленні тепер знову йому чиститиме, а згадавши ще важку ходу, яка зазвичай ознаменовувала його прихід, вона здригнулася, прислухалася і знову почула батьків крок у вестибюлі, повільніший, навіть якийсь млявий, не настільки твердий, майже силуваний, та все ж таки батьків. Мить, яку вона передбачала, яку малювала в уяві тисячі разів, якої хоч і боялася, проте сама прагнула, мала ось-ось настати, і хоч у Мері трусилися всі кінцівки, вона розвернулася й, завмираючи серцем, а проте хоробро рушила зустріти батька.

Вони зійшлися лицем до лиця на кухні; там чоловік, який увійшов, мовчки на неї подивився, обвів похмурим поглядом кімнату, стіл, яскравий вогонь на поді, а тоді знову глипнув на Мері. Дівчина зрозуміла, що то справді її батько, лише коли чоловік озвався, коли його пооране зморшками обличчя викривилося у знайомій нестерпній глузливій посмішці, і він сказав:

— То ти таки вернулася?

І Броуді, нічого більше не кажучи, пішов до свого крісла. Жахлива зміна, зміна настільки значна, що вона ледве його впізнала, так глибоко шокувала Мері, що дівчина втратила дар мови. Хіба то міг бути її батько, цей старий зіщулений чоловік зі скуйовдженим волоссям, поплямованим неохайним одягом, понурим неголеним лицем, несамовитим, нещасним, лихим поглядом? Нессі мала рацію! Мері не вірила в масштабність цієї зміни, поки не побачила, і навіть зараз ледве йняла віру тому, що бачила на власні очі. Дівчина оторопіло ступила вперед і почала наливати й роздавати чай, а закінчивши, не сіла з усіма до столу, залишилася стояти, чекаючи, щоб прислуговувати, досі сповнена недовірливого переляку від страшного батькового вигляду. Той, зі свого боку, далі не звертав на неї уваги і мовчки вечеряв, їв недбало, мало не неохайно, явно байдужий до того, що споживав, чи до того, як він це робив. Погляд Броуді був відсторонений, уникливий, а коли й починав помічати щось довкола себе, то падав не на Мері, а завжди на Нессі, неначе в його голові довкола юнки зосереджувалась якась закорінена ідея, через що вона ставала центром його усвідомленої уваги. Інші теж їли, не кажучи ані слова, і хоч Мері ще не випала нагода заговорити до батька, порушити той період мовчання, що зараз тривав уже чотири роки, вона безмовно пішла з кухні в посудомийню і, прислухаючись, стала чекала там, насторожена, збентежена. Прийнявши рішення пожертвувати собою задля Нессі й повернутися додому, дівчина уявляла, що чинитиме спротив гнітові іншої природи — гучному, погрозливому, навіть оскаженілому, а не такій дивній, небувалій стурбованості, яка зараз, відчувала вона, охопила її батька. Як і плоть, рішучий, мужній характер, здавалося, від нього відшарувався, і залишилася покручена фігура людини, поглинутої чимось, чого дівчина не розуміла, чимось, що взяло над ним владу й зараз керувало кожною думкою, кожною дією тіла.

Отак роздумуючи про батька, Мері простояла в посудомийні лише кілька хвилин, аж тут до її нашорошених вух долинув різкий, змінений звук його голосу:

— Ти закінчила, Нессі! Тепер можеш іти у світлицю і починати свою роботу!

Мері вмить зібралася з духом, знову зайшла на кухню, а побачивши слухняність Нессі, яка з переляком в очах сумно, пригнічено підводилася, підкоряючись наказу Броуді, відчула раптовий прилив відваги й тихо звернулася до батька.

— Батьку, можливо, Нессі пішла б зі мною на прогулянку, перш ніж сісти за навчання?

Однак слова Мері ніби пройшли повз увагу Броуді, а присутності її він немовби зовсім не помічав, адже не подав жодного знака, що почув чи побачив доньку; тоді, не відриваючи очей від Нессі, він знову заговорив, уже суворіше:

— Вже йди, бігом. І дивись мені, старайся за трьох. Я прийду і подивлюся, як іде наука.

Коли Нессі смиренно вийшла з кухні, Мері закусила губу й густо почервоніла, побачивши в батьковому мовчазному презирстві до її перших звернених до нього слів демонстрацію, як він мав намір із нею поводитися. Вона буде в будинку, проте для нього її не існуватиме! Мері нічого про це не сказала, а коли Броуді підвівся з-за столу і стара також закінчила їсти й вийшла з кімнати, почала відносити посуд до посудомийні, і, поки ходила туди-сюди, зауважила, що батько дістав із буфета пляшку й склянку і засів випивати, розмірено, справляючи враження звичної методичності, ніби налагодився планомірно споживати спиртне впродовж цілого вечора.

Мері помила й витерла посуд, вимила посудомийню й навела в ній лад, а тоді, маючи намір скласти Нессі компанію у світлиці, зайшла на кухню і вже хотіла було через неї пройти, як раптом, не дивлячись на доньку, Броуді лютим владним голосом крикнув зі свого кутка:

— Куди ти йдеш?

Мері зупинилася і, благально дивлячись на батька, відповіла:

— Я хотіла лише зайти, щоб на хвилину побачити Нессі, батьку… не для того, щоб поговорити… лише, щоб подивитися на неї.

— Тоді не йди, — гаркнув до неї Броуді, все ще не відриваючи очей від стелі й не дивлячись на доньку. — Я сам пильную за Нессі, скільки треба. А ти, будь добра, тримайся від неї подалі.

— Але, батьку, — запинаючись, промовила Мері, — я не буду її відволікати. Я так давно її не бачила, що хочу з нею побути.

— А я б хотів, аби ти з нею не була, — люто відрізав Броуді. — Я не хочу такого товариства для своєї доньки. Можеш готувати Нессі їсти і працювати на неї та на мене, але ти до неї не пхайся. Я не буду терпіти, аби хтось набридав Нессі або заважав роботі, за яку вона взялася.

Оце вже було те, чого Мері очікувала, і, запитуючи себе, навіщо було повертатися, якщо не для того, аби порятувати сестру, дівчина рішуче стояла на місці, не спускаючи з батька свого спокійного погляду, а тоді, зібравши докупи всю свою відвагу, промовила:

— Я йду до Нессі, батьку, — і рушила до дверей.

Лише тоді Броуді подивився на доньку, спрямував на неї всю силу своїх лихих очей, а далі, схопивши пляшку, яка стояла поряд, звівся на ноги й повільно наблизився до дівчини.

— Ще один крок до дверей, — рикнув він, — і я тобі голову розтрощу.

Тоді немов сподіваючись, що донька його не послухає, Броуді став навпроти неї, наготувавшись з усієї сили вгатити їй у голову. Мері відступила, і коли вона, задкуючи, від нього вислизала, Броуді глумливо подивився на неї і крикнув:

— Отак ліпше. Так набагато ліпше! Я бачу, нам знову треба буде вчити тебе манер. Але, їй-богу, тримайся подалі від Нессі і не думай, що ти зможеш мене обманути. Ні одна жінка на землі тепер не зможе того зробити. Ще один крок, і тобі назавжди настав би кінець.

Тоді зненацька вся грізність Броуді кудись випарувалася, він повернувся до свого крісла, сів і, знову поринувши в стан понурої задумливої апатії, почав пити далі, явно не для того, щоб йому стало веселіше, а немовби даремно, відчайдушно намагаючись навести на себе забуття від якогось незнаного нещастя, яке неможливо забути.

Мері сіла за стіл. Вона боялася покинути кімнату. Страх її був пов'язаний не з фізичним покаранням, то був страх не за себе, а за Нессі, і якби вона не хвилювалася винятково за свою сестру, то хвилину тому ступила б прямо під загрозливий замах тієї зброї, якою батько її залякував. Тепер життя мало для Мері невелику цінність, однак дівчина усвідомлювала, що якщо вона збирається допомогти Нессі вибратися зі страшної небезпеки, яка загрожувала їй у цьому будинку, то мусить бути не лише хороброю, а й мудрою. Мері зрозуміла, що її присутність, а також мета в цьому домі означатиме люту безперестанну боротьбу з батьком за Нессі, і в дівчини з'явилося відчуття, що власних засобів недостатньо, аби впоратися з тим станом справ, до якого вона повернулася. Поки Мері сиділа, дивлячись, як Броуді невідступно, але безрезультатно топить душу в чарці, вона постановила негайно шукати допомоги й ретельно спланувала, що робитиме завтра. Коли в її голові з'явилося чітке уявлення, як діяти, дівчина роззирнулася довкола, щоб знайти собі заняття, але марно: не було ані книжки, щоб почитати, ані якогось шиття, і вона була змушена нерухомо сидіти в тиші кімнати, дивлячись на батька, проте ніколи не отримуючи його погляду у відповідь.

Вечір неквапливо тягнувся вперед, години повільно спливали, і в Мері вже з'явилось було відчуття, що це ніколи не закінчиться, що батько ніколи не зрушить з місця, та нарешті він підвівся й холодно сказав:

— Маєш свою кімнату. Йди туди, а до Нессі в її кімнату не заходь.

Тоді Броуді пішов із кухні у світлицю, і Мері почула звідти його допитування й зауваження до Нессі. Дівчина загасила лампу й повагом попрямувала нагору у свою колишню кімнату, там одягнулася до сну й сіла чекати, почула, як першою піднялася Нессі, за нею батько, почула, як вони перевдягаються, врешті перестала чути будь-які звуки. У будинку залягла тиша. Мері довго чекала в цій маленькій кімнатці, де колись уже спізнала тривале очікування й чимало нестерпної тривоги. Перед нею завирували швидкоплинні видива з минулого: ось вона чатує біля вікна, безперестанно видивляючись на сріблисті берізки, ось Роуз — де вона зараз? — кидає яблуко, ось буря, ось її знаходять, і з огляду на власний сумний досвід Мері постановила врятувати Нессі від нещастя, якщо це буде в межах її людських можливостей, навіть якби довелося пожертвувати собою. На цій думці дівчина безшумно підвелася, відчинила двері, без жодного звуку прокралася через сходовий майданчик, проникнула в кімнату Нессі й прослизнула до неї в ліжко. Мері обвила руками холодну тендітну дитячу фігурку, розтираючи закоцюблі сестриччині ступні, зігріваючи її власним тілом, утихомирюючи схлипи, нашіптуючи ласкаві слова розради, і врешті вона заспокоїла Нессі настільки, що та заснула. Тримаючи в обіймах тіло сплячої сестри, Мері лежала там без сну до пізньої ночі й думала.

Розділ шостий

Мері поглянула на картину, яка самотньо вирізнялася на яскравому насичено-червоному тлі стіни в кімнаті, не зводячи з неї захопленого погляду, від чого тривога й розгубленість, які на неї напосіли, одразу розвіялися. Дівчина стояла, викреслюючись профілем свого ясного личка супроти вікна, голова була закинута назад, губи ледь-ледь розтулені, сяючі очі незмигно, зосереджено вдивлялися в картину, з якої дихав холодний сірий туман, що лежав на спокійній сірій воді, м'яко окутував високі безшелесні дерева, так само сріблисті, як і її берізки, й огортав тонкі нерухомі стріли очерету, які оточували став; Мері оговталася від розгубленості, у якій ступила в цей будинок, завдяки незрівнянній сумовитій красі картини, яка, демонструючи з такою стриманістю стан упокореності природи, здавалося, виходила зі своєї рамки й торкалася її, наче марево, немов сумні, а проте безтурботні міркування про горе в її власному житті.

Мері настільки поглинуло споглядання картини, яка привернула її погляд, поки вона збентежено сиділа посеред вишуканого умеблювання кімнати, настільки розворушили протиборчі почуття, викликані цією дивною проймаючою красою полотна, яка змусила її мимохіть підвестися й підійти, що дівчина не помітила ані плавний рух відполірованих дверей з червоного дерева, які відчинилися на своїх безшумних завісах, ані чоловіка, який увійшов і зараз несподівано пильно вдивлявся в її блідий перемінений профіль, так само мовчазний і заворожений, як і дівчина у своєму спогляданні картини. Чоловік стояв так само нерухомо, неначе боявся розбити чари, які наклала на нього її раптова поява, але роздивлявся дівчину з насолодою, а ще чекав, коли вона досхочу напоїть свої очі красою спокійного ставу.

Нарешті Мері опустила погляд, зітхнула, мимоволі обернулася і, знову піднявши свої темні очі, раптом його помітила. На неї вмить накотилася знову вся та розгубленість, яка було розвіялася, піднявшись до рівня сорому, і дівчина спаленіла й звісила голову, коли чоловік наблизився й сердечно взяв її за руку.

— То це в нас Мері, — промовив він. — Мері Броуді знову прибула до мене з візитом.

Доклавши великих зусиль, Мері присилувала себе підняти очі, поглянула на чоловіка й тихо відповіла:

— То ви мене пам'ятаєте. Я гадала, ви зовсім мене забудете. Я… я дуже змінилася.

— Змінилася! — вигукнув чоловік. — Ви не змінилися, хіба що стали вродливою, як ніколи! Ой, не соромтеся так, Мері. Бути такою красунею — не злочин.

Мері ледь-ледь усміхнулася, а чоловік тим часом весело заговорив знову:

— Що ж до забування, то як я міг забути одну зі своїх перших пацієнтів, ту, яка принесла мені найбільше слави, коли я перебивався з хліба на воду, а в оцій от кімнаті не було нічого, окрім порожнього ящика, у якому приїхали мої книжки.

Мері оббігла поглядом теперішній вишуканий затишок кімнати і, досі трохи збурена, відповіла, відхилившись від основного курсу своїх думок:

— А тепер тут уже не один ящик, лікарю Ренвіку!

— Ну бачите? Ось що ви для мене зробили! — вигукнув він. — Здобули мені добре ім'я своєю мужністю в доланні хвороби. Ви все зробили, а я отримав визнання!

— Ви отримали визнання, і не більше, — повільно відказала Мері. — Чому ви повернули мені оплату за лікування, яку я надіслала?

— Я дістав з того листа адресу втікачки, яка навіть не попрощалася! — вигукнув лікар. — Іншої платні мені й не було потрібно.

Ренвік якось незвично радів її візиту й перебував незвично близько, немовби й не минуло тих чотирьох років, коли вони востаннє розмовляли, і він ще сидів біля її ліжка, силоміць повертаючи до життя своєю життєрадісною жвавістю.

— Розкажіть мені про все, що ви робили, — ніяк не замовкав лікар, намагаючись зробити так, щоб Мері почувалася більш невимушено. — Не мовчіть як риба! Покажіть мені, що не забули своїх давніх друзів.

— Я не забула вас, лікарю, інакше я б тут зараз не була. Я ніколи не забуду все те, що ви для мене зробили.

— Ет! Коли я казав, аби ви не мовчали, то мав на увазі інше! Я хочу почути про вас. Я певен, ви до цього часу вже весь Лондон поставили перед собою на коліна.

На слова Ренвіка Мері похитала головою і зі слабким проблиском смішливості в очах відповіла:

— Ні! Я сама колінкувала — драїла підлогу й мила сходи!

— Що? — скрикнув Ренвік зі стурбованим подивом. — Невже ви так працювали?

— Я не проти важкої праці, — безтурботно відказала Мері. — Вона пішла мені на користь, не давала думати про власні жахливі біди.

— Ви зовсім не надаєтеся до такої роботи! — докірливо вигукнув Ренвік. — Це обурливо! Ви вчинили зовсім безсовісно, коли отак втекли. Ми б знайшли вам до роботи щось відповідніше.

— Тоді я хотіла втекти від усього, — сумно відповіла Мері. — Я ні від кого не бажала приймати допомогу.

— То не робіть так удруге, — дещо різко відказав Ренвік. — Не будете знову поспішно давати драпака, ні з ким не попрощавшись?

— Ні! — м'яко відповіла Мері.

Ренвік не зміг втримати усмішку від вигляду покори дівчини, коли він жестом запросив її сісти, і, поставивши зовсім поряд біля неї маленький стілець, промовив:

— Я цілком забув про манери, змусивши вас оце стояти, але повірте, міс Мері, це така раптова, неочікувана радість — бачити вас знову! Прошу вас проявити поблажливість.

Запала мовчанка, а далі лікар запитав:

— Ви отримували мої листи? Вони були гнітючим нагадуванням про це місце, правда?

Мері похитала головою.

— Я хочу вам за них подякувати. Я б ніколи не дізналася про те, що ненька померла, якби ви не написали. Завдяки цим листам я повернулася.

Ренвік пильно подивився на Мері й відповів:

— Я знав, що ви колись повернетеся. Я відчував, — а тоді додав: — Але розкажіть мені, чому ви насправді повернулися?

— Через Нессі, через свою сестру Нессі! — повільно проказала Мері. — Удома діється жах, і вона страждає. Я була потрібна сестрі, тому приїхала додому… Це через неї я прийшла до вас з візитом. З мого боку це надзвичайно безцеремонно після того, скільки ви вже для мене зробили. Пробачте, що я прийшла! Мені потрібна допомога!

— Скажіть мені, якої допомоги ви від мене потребуєте, і я все зроблю! — вигукнув лікар. — Нессі хвора?

— Не зовсім, — мовила Мері, — хоча вона якось мене лякає. Сестра дуже нервова, її дуже легко розхвилювати. Вона то плаче, то сміється, дуже вихуділа і, здається, їсть надзвичайно мало. Це мене хвилює, але насправді я прийшла через інше.

Мері на хвилину замовкнула, збираючись на дусі для розповіді, а тоді хоробро повела далі:

— Це стосується мого батька. Він ставиться до Нессі дуже дивно, не знущається, але без будь-яких підстав змушує її сидіти над уроками, весь час вчитися, не лише в школі, а й упродовж цілісінького вечора, і так щодня. Нессі зачиняють саму і змушують «працювати за трьох», як він це називає, щоб сестра виграла стипендію Латти. Батькові засіла в голову ця ідея. Нессі каже мені, що він діймає її тією стипендією кожного разу, коли вони бачаться, погрожує найрізноманітнішими покараннями, якщо вона її не здобуде. Якби батько дав Нессі спокій, вона б зробила це у свій спосіб, але він напосідає й напосідає, а вона така тендітна, що я боюся можливого розвитку подій. Минулої ночі Нессі годину проплакала в мене на руках, перш ніж заснути. Мені дуже тривожно!

Ренвік поглянув на маленьке сумне серйозне личко Мері, в його уяві негайно постала картина, як вона заспокоює і втішає свою сестричку, подумав раптом про її дитину, яку вона, всупереч усім його зусиллям, втратила, і зі стриманим виразом обличчя відповів:

— Я розумію, чому вам тривожно, але в цю справу складно буде втрутитися. Потрібно помізкувати. Ваш батько не проявляє до сестри справжньої жорстокості?

— Ні, але він наганяє на Нессі жах. Колись батько ставився до неї з ніжністю, але зараз він так змінився, що навіть його ніжність перетворилася на щось дивне й жахливе.

Звісно, Ренвік чув розповіді про те, як Броуді змінив свої звички, але не став розпитувати Мері детальніше з цього конкретного питання, а натомість вигукнув:

— Чому ваш батько так прагне, щоб сестра виграла Латту? Її ж зазвичай виграють хлопці, хіба ні, не дівчата?..

— Можливо, у цьому й причина, — сумно відповіла Мері. — Його завжди страшенно цікавили якісь незвичні способи досягнення успіху, які принесли б йому визнання, він завжди через власний гонор хотів, аби Нессі гарно вчилася. Але зараз я впевнена, що він не знає, що буде робити із сестрою, коли вона виграє стипендію. Він жене її до цілі без жодної мети.

— А малий Ґрірсон теж змагається за стипендію? — запитав Ренвік після хвилинних роздумів. — Ваш батько з Ґрірсоном, мабуть, у не зовсім добрих стосунках.

Мері похитала головою.

— Я впевнена, проблема глибша, — відповіла вона. — З батькових розмов можна подумати, що здобуття стипендії змусить усе місто йому заздрити.

Ренвік подивився на Мері з розумінням.

— Я знаю вашого батька, Мері, і знаю, що ви маєте на увазі. На жаль, з ним усе не так, як треба. Завжди було щось… Тобто… Я також перетинався з ним у минулому… — лікар не сказав, що робив це переважно в інтересах Мері, — …і ми в результаті не порозумілися. З того, що я піду зустрітися з вашим батьком, користі буде мало, якщо мені взагалі дозволено було б так учинити. Будь-яка моя безпосередня дія лише роздратує його, і він поводитиметься ще гірше.

Сидячи й спостерігаючи за Ренвіком, поки той із відстороненим поглядом обмислював цю справу, Мері подумала про те, з якою мудрістю, добротою й чуйністю він до неї ставиться, не квапиться бездумно, а логічно розмірковує, щоб їй допомогти; очі дівчини повільно ковзнули по смуглявому обличчю лікаря, жвавому, проте суворому, його вигонистій, рухливій і злегка похилій постаті, аж доки нарешті зупинилися на його руках, які виглядали ніжними, сильними й засмаглими супроти бездоганних білих смужок накрохмалених лляних манжет. Ці несхитні чуйні руки ретельно дослідили таємниці її безживного тіла, врятували те її нещасне життя, і, порівнюючи їх подумки зі своїми поплямованими напухлими пальцями, Мері відчула, що з цим чоловіком, чиєї допомоги вона насмілилася шукати, її розділяє провалля. Які витончені руки! Раптове відчуття власної нижчості, чужості серед розкоші й стилю обстановки, у якій зараз опинилася, завдало Мері болю, і вона швидко перевела очі з лікаря на підлогу, ніби боялася, що він перехопить і зрозуміє її погляд.

— Чи хотіли б ви, щоб я поговорив про Нессі з директором школи? — врешті запитав Ренвік. — Я добре знаю Ґібсона і міг би таємно попросити його допомоги в цій справі. Спершу я подумав про те, щоб поговорити із сером Джоном Латтою, але ваш батько зараз працює в конторі верфі, і це може викликати до нього упередження. Ми, лікарі, маємо діяти обережно. Наше життя дуже хитке.

Ренвік усміхнувся.

— Ви б хотіли, щоб я зустрівся з Ґібсоном, чи радше прислали б Нессі, щоб я її оглянув?

— Гадаю, якби ви зустрілися з директором, це було б чудово. Колись він мав на батька великий вплив, — із вдячністю відповіла Мері. — Нессі так боїться батька, що злякалася б сюди прийти.

— А ви не боялися приходити? — запитав Ренвік, і його погляд, який промовляв, що знає, як стійко вона трималася колись, здавалося, заспокоїв дівчину.

— Так, — чесно відповіла Мері. — Я боялася, що ви відмовите мені в зустрічі. Окрім вас, я не маю до кого звернутися по допомогу щодо Нессі. Вона така юна. З нею нічого не повинно статися!

Дівчина вмовкнула, а тоді тихо додала:

— Ви могли не схотіти зі мною зустрітися. Ви добре знаєте, якою я була!

— Не треба! Не кажіть так, Мері! Я знаю про вас лише добре. Упродовж цих років я пам'ятав вас за вашу доброту, лагідність і відважність.

Подивившись зараз на дівчину, Ренвік хотів було додати: «І за вашу красу», але стримався і натомість промовив:

— За все своє життя я ніколи не зустрічав такої гарної, безкорисливої людини. Це залишило в моїй пам'яті невитравний відбиток. Мені прикро чути, що ви себе отак применшуєте.

Мері зашарілася від палкої підтримки у словах лікаря й відповіла:

— Ви завжди так кажете, але я на це не заслуговую. Та якщо зможу зробити щось для Нессі, щоб компенсувати власні помилки, я буду щаслива.

— Говорите геть як літня жінка! Скільки вам років? — гаряче вигукнув Ренвік. — Вам ще ж навіть двадцяти двох нема. Боже праведний, та ви лише дитина, у якої все життя попереду. Весь біль, якого ви зазнали, можна стерти… Ви ще не знали дійсного, справжнього щастя. Починайте знову думати про себе, Мері. Я бачив, що ви дивилися на мою картину, коли я увійшов, бачив, як вона відволікла вас від важких думок. Перетворіть своє життя на цілу галерею таких картин. Ви мусите чимось себе розважити. Читайте всі книжки, які потраплять до рук. Знайдіть собі якесь захоплення. Я можу дістати вам роботу компаньйонки, у зв'язку з якою ви змогли б подорожувати за кордон.

Мері мимоволі незвично захопили слова Ренвіка, і, повернувшись думками в минуле, вона пригадала, як такий самий трепет у неї викликав Деніс, який відкривав перед нею захопливі можливості, говорячи про Париж, Рим і мандри в широких незвіданих землях. То було так давно: Деніс зрушував для неї горизонти змахом своєї веселої сміливої руки і вихором мчав її за кордон на килимі своєї мальовничої сміхотливої промови. Завдяки своєму дару інтуїції, який спантеличував Мері, Ренвік прочитав її думки й повагом промовив:

— Я бачу, ви досі про нього думаєте.

Дівчина з якимось легким переляком підняла очі, здогадавшись, що лікар хибно зрозумів загальну спрямованість її емоції, бо то був усього-на-всього смуток, розворушений минулим, однак, відчуваючи, що не може зрадити пам'ять Деніса, вона змовчала.

— Я б хотів щось для вас зробити, Мері, — знову заговорив Ренвік тихо. — Щось таке, що зробило б вас щасливою. Я маю певний вплив. Якщо дозволите, то перш ніж поїду звідси, я знайду роботу, яка вам підходить і яка вас гідна.

Від слів лікаря Мері стрепенулася, раптово втративши своє тепле відчуття затишку, і, запинаючись, провомила:

— То ви їдете звідси?

— Так, — відповів Ренвік, — їду через пів року. Почну займатися окремою галуззю медицини в Единбурзі. Маю можливість потрапити там у штат, заклад більший, ніж дільнична лікарня… Це для мене чудова нагода.

Мері уявила, як вона, самотня, без твердої, непохитної лікаревої підтримки, даремно намагається захистити Нессі від батька, кидаючись дрібкою власної рішучості поміж п'яним навіженством Броуді й сестриною слабкістю, і дівчина водномить збагнула, як сильно покладалася на дружбу з цим чоловіком, зрозуміла, у наскільки великій пошані його тримала.

— Це чудово, що у вас так добре пішли справи, — прошепотіла Мері. — Але саме на це ви й заслуговуєте. Я знаю, що в Единбурзі у вас усе буде так само, як тут. Немає потреби бажати вам успіху.

— Не знаю, але мені точно сподобається, — відповів Ренвік. — Единбург — це місто для життя, сіре, але красиве. Уявіть собі Принсис-стріт восени і хрускіт листя в парках, рудизну Единбурзького замку супроти неба, синій дим, що пливе над Троном Артура[111], дзвеніння вітру у вухах, чистого і збадьорливого, як вишукане вино. Таке не можна не полюбити.

Ренвік просяяв на думку про це й повів далі:

— Розумієте, це моє рідне місто, ви вже пробачте мої гордощі… І все ж там усе значніше — краще й чистіше, як повітря.

Мері слухала лікаря, затамувавши подих, яскраво бачила в уяві картину, яку він для неї змальовував, але постійно додавала до неї його постать, тому перед нею поставала не лише Принсис-стріт, а й Ренвік, який широким кроком міряв її сірий брук на тлі теплих барв замкових парків.

— Звучить красиво. Я там ніколи не бувала, але можу все це уявити, — прошепотіла дівчина, насправді маючи на увазі, що може уявити там Ренвіка.

— Дозвольте, я знайду для вас роботу, перш ніж поїду, — не відступав лікар, — якусь таку, щоб ви вибралися з того дому.

Мері відчувала, що Ренвік палко бажає, аби вона прийняла його пропозицію, проте дівчина відкинула принадну перспективу й сказала:

— Я повернулася за власним вибором, щоб піклуватися про Нессі! Я не можу її зараз покинути. Впродовж останніх кількох місяців у неї було жахливе життя, і якщо я знову поїду геть, хто зна, що з нею станеться.

Тоді Ренвік зрозумів, що Мері остаточно вирішила залишитися, і його вмить охопила страшенна тривога за її майбутнє, немовби він уже бачив дівчину жертвою на вівтарі її безкорисливості, приношенням безтямного гонору її батька, попри його, Ренвікове, втручання. Навіщо було йому рятувати дівчину, допомагати їй уникнути смерті, якщо вона опиниться в тому самому середовищі, у тій самій небезпеці в ще смертоноснішій формі? Ренвік так розхвилювався, що й сам зачудувався з власної емоції, але, притьмом приховавши свої почуття, весело вигукнув:

— Я зроблю для Нессі все, що зможу! Зустрінуся з Ґібсоном сьогодні або завтра. Усе, що мені під силу, буде зроблено. За сестру занадто не хвилюйтеся. Більше подумайте про себе.

Після цих слів Мері відчула, що мети її візиту досягнуто, отож, не сміючи більше забирати лікарів час, одразу встала з крісла й наготувалася йти. Ренвік також підвівся, але не зробив ані кроку в бік дверей, стояв мовчки, дивлячись на лице дівчини, якого, коли вона випросталася на повен зріст, ледь торкнувся мандрівний промінчик слабкого березневого сонця, настільки слабкого у внутрішньому просторі кімнати, що відсвічувало на її шкірі, немов місячне сяйво. Зворушений так, як колись зворушився нею інший чоловік у сяйві місяця, Ренвік затамував подих від краси Мері, яка променіла в цьому світлі, вирізнялася на тлі її непримітного, позбавленого витонченості вбрання, і лікар подумки став зодягати дівчину в блідо-ліловий атлас, уявив її під срібним сяйвом ніжного південного місяця в саду Флоренції чи на веранді в Неаполі. Коли Мері хоробро здійняла свою маленьку ніжку в грубому черевику, щоб іти геть, Ренвік, на диво, захотів її затримати, та не знайшовся, що сказати.

— До побачення, — почув лікар тихі слова Мері. — Дякую за те, що ви для мене зробили, зараз і тоді.

— До побачення, — машинально сказав Ренвік, супроводжуючи Мері у вестибюль і усвідомлюючи, що вона йде. Він відчинив дівчині двері, подивився, як вона спустилася сходами, а тоді від раптового відчуття втрати відгукнувся на внутрішній поклик і квапливо, зніяковіло, наче школяр, гукнув:

— Ви ж незабаром знову до мене навідаєтеся, правда?

Тоді, засоромившись власної незграбності, Ренвік зійшов сходами до Мері й вигукнув, виклавши таке пояснення своїх слів:

— Після зустрічі з Ґібсоном я захочу розповісти вам, який буде результат.

Мері знову вдячно поглянула на лікаря й вигукнула:

— Я прийду наступного тижня.

Дівчина вийшла на дорогу й поквапилася геть.

Після того як Ренвік розвернувся й повільно зайшов назад у свій будинок, його поступово охопило здивування від нещодавнього власного вчинку, від цього раптового відвертого прохання, щоб Мері незабаром знову його навідала; та хоча спершу лікар дещо засоромлено пояснив це тим, що йому щемко відгукнулася краса дівчини у світлі, яке оточувало її в його кімнаті, потім він уже чесніше визнав перед собою, що це була не єдина причина його поведінки. Мері Броуді завжди була для нього незвично красивою особою, шляхетною, відважною людиною, яка вплела своє життя в його пробуття в місті короткою трагічною ниткою. З тієї миті, як уперше побачив дівчину без тями в сумній безвихідності її стану й кричущій брудноті середовища, немов лілію, вирвану з коренем і кинуту на купу гною, Ренвік відчув симпатію до неї з її безпомічністю й незрілістю; пізніше його запалила терплячість Мері й покірна стійкість упродовж довгого слабування і в стражданнях, яких зазнала через смерть своєї дитини; а ще лікар бачив, що хоч дівчиною й заволодів інший, вона була чиста, непорочна, наче світло, яке нещодавно її огортало. Ренвіка сповнили захоплення й зацікавленість, і він пообіцяв собі, що допоможе Мері збудувати життя заново, але дівчина втекла з міста, як тільки набралася сил, випурхнула з тенет ганьби, які, напевно, довкола себе відчувала. Впродовж тих років, коли Мері не було, Ренвік вряди-годи про неї думав; у пам'яті з дивним настійливим благанням часто зринала її худа бліда слабка постать, немовби хотіла сказати, що нитка її життя повернеться й ще раз вплететься в структуру його буття. Ренвік сів за стіл, серйозно роздумуючи про неї, молячись, аби це повернення Мері Броуді в дім знегод, з якого її так жахливо прогнали, не обернулося новою трагедією. За кілька хвилин думки лікаря поплинули в інше русло, і зі спеціального відділення у своєму столі він витягнув старого листа, єдину сторінку якого косо списували заокруглені літери, зараз трохи вицвілі після чотирьох років зберігання. Ренвік ще раз його перечитав, цього єдиного листа від Мері, у якому вона надіслала йому трохи грошей — безсумнівно, жалюгідні заощадження зі своєї мізерної платні — у спробі хоч якось винагородити його за допомогу. Стискаючи листа у прегарних пальцях своєї руки, які стоншувалися до кінчиків, Ренвік сидів, задивившись поперед себе, уявляв із теперішньої розповіді Мері, як вона працює — навколішках шкребе, миє, драїть, виконує марудну роботу свого роду занять — роботу служниці.

Врешті-решт Ренвік зітхнув, струснувся, заховав листа у стіл і, побачивши, що до пообідніх консультацій йому залишилася ще ціла година, вирішив негайно навідатися до директора школи, щоб обережно розпитати про ситуацію з Нессі Броуді. Отож, повідомивши своїй економці, що повернеться перед четвертою, Ренвік вийшов із будинку й повільно попростував до школи, заглиблений у дивну тверезу задуму.

Школа розташувалася недалеко. То був старовинний міський заклад, який трохи відступав від Черч-стріт, щоб вигідніше продемонструвати сувору, а проте пропорційну архітектуру свого побитого негодою фасаду, а на брукованій площі перед ним зараз гордо красувалися дві російські гармати на високих колесах, захоплені під Балаклавою[112] ротою вінтонського йоменського полку під командуванням Моріса Латти. Однак Ренвік, який невдовзі дістався до будівлі, зайшов досередини, не звернувши уваги ані на фасад, ані на гармати; піднявшись по низеньких стоптаних кам'яних сходинках, він зміряв кроком коридор, замислено постукав у двері кабінету директора, і коли його запросили, увійшов.

Ґібсон, чоловік, який, як на свою посаду, виглядав моложаво і ще не отримав остаточної типово вчительської огранки, сидів за своїм захаращеним столом посеред невеличкого робочого кабінету з книжковими шафами попід стінами; його зосереджена, проте не педантична постать у гладенькому костюмі темно-брунатного кольору — кольору, який він зазвичай носив — не одразу підвела погляд, а далі уважно вивчав папірець перед собою. Ренвік, стримане обличчя якого зрештою смикнулося в слабку усмішку на таку заклопотаність приятеля, за хвилину жартівливо видав:

— Ти ще й досі той самий ревний студент, Ґібсоне, — а коли директор, стрепенувшись, підняв очі, додав: — Коли бачу, як ти гнеш карк над столом, то ніби повертаюся в давні добрі часи.

Ґібсон, очі якого засяяли, коли побачив Ренвіка, відкинувся у кріслі і, жестом запрошуючи того сідати, безтурботно промовив:

— Я не знав, що це ти, Ренвіку. Я швидше уявляв, що це хтось із мого загону кляксоробів тремтить у моїй присутності, чекаючи справедливого покарання. Тримання в страху перед царственою величчю йде малим шалапутам на користь.

Товариші обмінялись усмішками майже так само спонтанно, як колись шкірили один одному зуби в шкільні часи, і Ренвік пробурмотів:

— Та ти викапаний старий Бульдог Моррісон. Мушу йому сказати, коли повернуся в Единбург. Він оцінить комплімент.

— Маєш на увазі, оцінить гумор? — вигукнув Ґібсон, з відстороненим поглядом снуючи думки про минуле. — Боже, як би я хотів і сам повернутися в старе добре місто! Ти щасливчик.

Тоді, раптово втупившись поглядом у Ренвіка, запитав:

— Ти що, вже прийшов попрощатися?

— Ні! Зовсім ні, — безтурботно відказав Ренвік. — Я буду тут ще пів року. Ще на якийсь час залишуся з тобою в дичавині.

Тоді лице лікаря змінилося, і він якусь мить розглядав підлогу, а далі підвів погляд на Ґібсона й озвався знову серйозним тоном:

— Я тут з особливим завданням і хочу, щоб ти зберіг усе в таємниці! Ти давній друг, але мені важко пояснити, яка в мене мета.

Ренвік знову замовкнув, а тоді дещо через силу заговорив:

— У тебе тут у школі є одна дитина, яка мене цікавить… навіть хвилює. Це Нессі Броуді. Я опосередковано стурбований їх здоров'ям і майбутнім. Але завваж, Ґібсоне, я не маю ані найменшого права отак сюди приходити. Я добре про це знаю, але ти не рада опікунів. Я хочу дізнатися твою думку і, якщо буде потреба, отримати твою допомогу.

Ґібсон уважно подивився на лікаря, тоді знову відвів погляд, але не розпитував про Ренвіків мотив, а повільно відповів:

— Нессі Броуді! Тямуща дівчинка. Так, дуже кмітлива, але з химерним складом розуму. У неї дивовижна пам'ять, Ренвіку; прочитай їй цілу сторінку Мілтона[113], і вона повторить її майже слово в слово; сприйняття також гостре, але мислення, глибші потуги думки, не пропорційні.

Директор похитав головою.

— Вона, як я це називаю, «розумна учениця», схоплює все на льоту, але, на жаль, є в її інтелекті якась всеохопна обмеженість.

— Нессі йде на здобуття Латти, — не відступався Ренвік. — Вона на це здатна, вона виграє її?..

— Можливо, виграє, — відповів Ґібсон, стенувши плечима, — але навіщо їй це? Та й я не можу сказати, чи дійсно Нессі це вдасться. У цій справі від нас нічого не залежить. Стандарти університету відрізняються від шкільних. Її покликання — вчителювати… після педагогічного училища.

— А ти міг би в такому разі не допустити Нессі? — мовив Ренвік з якоюсь легкою гарячковістю. — Я маю інформацію, що перевтома від підготовки б'є по її здоров'ю.

— Це неможливо, — відказав Ґібсон. — Як я тільки що сказав, у цій справі від нас нічого не залежить. Змагання за стипендію відкрите для всього міста; його організовує керівництво університету, і взяти участь можуть усі, хто має таке право. Якщо відверто, то я таки давав натяки… високоповажному батькові Нессі, — тут директор миттю спохмурнів, — але то було марно. Він твердо поставив це собі за мету. А дівчина справді має настільки хороший шанс виграти стипендію, що бажати їй виходу з гри звучить як повне безглуздя. І все ж…

— Що? — запитав Ренвік.

У відповідь Ґібсон підняв зі столу аркуш паперу, якусь хвилю його роздивлявся, а тоді простягнув своєму другові, повільно промовивши:

— Дивний збіг: коли ти зайшов, я вивчав оце. Хочу знати твою думку.

Ренвік узяв до рук письмову роботу, зрозумів, що написаний рівним, проте ще не сформованим почерком текст — вільний, викладений простими словами переклад латинської прози, можливо, подумав лікар, із Ціцерона, і почав читати, коли раптом його погляд спіткнувся. Між двома реченнями цікавого невмілого тлумачення було вставлено слова, написані говіркою й нерозбірливим, майже перекошеним письмом: «Старайся за трьох, Нессі! Що вартує, аби бути зроблено, вартує бути зроблено добре. Мусиш виграти Латту, бо інакше будеш в мене бідна». Далі невимушений плин перекладу відновлювався. Ренвік вражено підвів погляд на Ґібсона.

— Прислав цього ранку класний керівник Нессі Броуді, — пояснив директор. — Це з її зошита.

— Вона написала це вдома чи в школі? — гостро запитав лікар.

— У школі! Звісно, Нессі, напевно, написала ці слова неусвідомлено, але все ж написала їх власного рукою. Що це означає? Це якісь відголоси крові тих знаменитих шотландських предків, про яких ми раніше стільки слухали від її старого? Чи множинна особистість? Ти в таких речах знаєшся краще, ніж я.

— Та яка в біса множинна особистість! — випалив Ренвік трохи сторопіло. — Це чистісінький збій у свідомості, прояв нервової перенапруги, і викликаний він — характер цих слів дає мені таку впевненість — якоюсь потужною силою, яка впливає на дівчинку. Хіба ти не розумієш? Нессі втомилася посеред вправи, її увага дала тріщину, і це щось моментально вигулькнуло з глибин свідомості, почало її мучити, силувати далі до роботи, тому перш ніж знову повернутися до логічного викладу, вона несамохіть написала ці слова.

Ренвік похитав головою.

— На жаль, це не що інше, як дуже чіткий вияв її страхів!

— Ми її тут важко працювати не змушуємо, — заперечив Ґібсон. — Їй роблять багато поступок!

— Я знаю, знаю! — відповів Ренвік. — Шкоду заподіюють за межами школи. То все через того її навіженого батька. І що нам із цим робити? Ти кажеш, що говорив із ним, а я для нього як червона ганчірка для бика. Складно, — тоді, поклавши аркуш назад на Ґібсонів стіл, лікар додав: — Це мене дуже непокоїть. Колись я вже бачив, як такий симптом був передвісником препаскудного зриву. Мені це анітрохи не подобається.

— Ти мене дивуєш, — сказав Ґібсон після мовчанки, під час якої промацував свого друга очима. — Ти впевнений, що не згущуєш фарби через… можливо, через упередження?

Коли лікар мовчки похитав головою, Ґібсон невпевнено озвався знову:

— Ти хотів би побачити дитину? Лише на хвилину, звісно, бо інакше вона розхвилюється.

Лікар якусь мить розмірковував, а тоді рішуче промовив:

— А таки хотів би! Я б хотів побачити все на власні очі. Дякую, що запропонував.

— Тоді я приведу Нессі, — сказав Ґібсон, підводячись, і, йдучи до дверей, додав: — Дивись мені, не лякай її! У жодному разі не згадуй ту описку у вправі.

Ренвік кивнув на знак згоди, і коли Ґібсон вийшов із кімнати, завмер, злегка нахиливши чоло, втупивши затуманений погляд у рядки на прямокутнику паперу, немовби ті дивні, безглузді, чужорідні слова поставали перед ним видивом, яке його лякало й терзало. Розворушило Ренвіка повернення Ґібсона в супроводі Нессі, з якою лікар ніколи раніше не зустрічався, і тепер, коли побачив її худеньке похилене тільце, лагідний благальний погляд, білу тендітну шийку, безвольність рота й підборіддя, він більше не дивувався, чому юнка прагнула в усьому покладатися на Мері або чому Мері зі свого боку прагнула її захистити.

— Ця учениця належить до відмінників, — дипломатично промовив Ґібсон, обертаючись до Ренвіка, коли знову сів у своє крісло. — Ми хвалимося нею перед усіма відвідувачами. У неї найкраща пам'ять серед старшокласників. Правда, Нессі? — додав директор, злегка зачепивши її поглядом.

Юнка зашарілася від гордощів, її дрібна постать сповнилася глибокою вдячністю й надзвичайним трепетом, до яких домішалася певна розгубленість через незрозумілу мету, з якою її раптово змусили постати перед сукупною величчю лікаря Ренвіка й директора школи. Проте Нессі мовчала й стояла, опустивши очі, її тоненькі ніжки у високих зношених чоботах і грубих вовняних панчохах трохи трусилися — не від страху, а просто від хвилювання через показний вигляд присутніх осіб. Дівчинка знала, що запитання було риторичне, і її справа — мовчати, поки не звернуться напряму!

— Тобі подобається твоє навчання? — лагідно поцікавився Ренвік.

— Так, сер, — боязко відповіла Нессі, підводячи очі на лікаря, наче молода сполохана сарна.

— Ти часом від нього втомлюєшся? — знову м'яко промовив Ренвік, боячись надавати запитанню більшої конкретики.

Нессі поглянула на директора, щоб отримати дозвіл говорити і, підбадьорена його поглядом, відповіла:

— Ні, сер! Не дуже! Деколи в мене болить голова.

Цей факт вона озвучила нерішуче, ніби мати головний біль могло бути нахабством з її боку, але заговорила знову вже з більшою впевненістю:

— Десь пів року тому батько повів мене до лікаря Лорі, і той сказав, що це дрібниця.

Нессі навіть простодушно додала:

— Він сказав, що я маю добру голову на плечах.

Ренвік мовчав, відчуваючи на собі злегка ущипливий погляд Ґібсона, і хоч він вважав, що як на нерішучі ухильні відповіді цієї боязливої дитини, так і на щойно процитовану думку його зарозумілого колеги покладатися не варто, поведінка Нессі ще більше зміцнила його враження про її перенапружені, виснажені нерви.

— Я чув, ти змагатимешся за Латту, — врешті промовив лікар. — Ти б не хотіла зачекати ще рік?

— Ой, ні, сер! Я не можу так зробити, — швидко відповіла Нессі. — Я мушу взяти участь цього року. Мій батько сказав… — обличчя дівчинки насупилося й спохмурніло; вона вже стриманіше додала: — Він хотів би, щоб я виграла цю стипендію… та й це чудово, щоб дівчина виграла Латту. Такого ще ніколи не ставалося, але, думаю, я зможу це зробити!

Нессі знову злегка зашарілася — не через цей несподіваний вияв крихти власної самовпевненості, а через зухвальство висловити перед присутніми таку довгу промову.

— Тоді працюй в міру, — врешті-решт відповів Ренвік, обертаючись до Ґібсона, щоб дати знак, що закінчив своє спостереження.

— Тоді все, Нессі, — сказав директор, випроваджуючи її веселим поглядом. — Біжи назад у свій клас! І пам'ятай, що сказав лікар Ренвік. Охочого підганяти не треба. Не сиди надто довго над домашніми завданнями.

— Дякую, сер, — скромно відповіла Нессі, коли вислизала з кімнати, гублячись у здогадках, що це все означає, відчуваючи, попри свою невпевненість, що те, що її відзначили такою увагою, почесно, і що директор — тут вона з приємністю пригадала підбадьорливий погляд усемогутнього ока — мабуть, дуже до неї прихильний. Буде тому нахабному і влазливому малому Ґрірсону пожива для роздумів, коли дізнається, що вона проводила час у компанії самого директора, подумала Нессі, із самовпевненим виглядом заходами до свого класу.

— Сподіваюся, я не затримав її надовго, — мовив Ренвік, дивлячись на свого друга. — Побачити її мені було достатньо.

— Ти був взірцем тактовності, — безтурботно відказав Ґібсон. — Опікуни не викинуть мене геть за те, що я допустив порушення шкільної дисципліни.

Він замовкнув, а тоді таким самим тоном додав:

— А про Лорі вона тобі влучно сказала.

— Подумаєш! — відказав Ренвік. — Якщо відверто, то не варто виносити сміття з хати, але між нами, давніми друзями, кажучи, мені начхати на думку Лорі. Він пихатий дурень! З цією дитиною далеко не все гаразд.

— Ой, Ренвіку, — заспокійливо промовив Ґібсон, — що ти собі оце вбив у голову? Я не бачив, щоб сьогодні з дівчинкою було щось не так. У неї важкий вік, а ще батько — старий паскудний пияцюра, але з нею все буде добре. Ти перебільшуєш. Ти завжди був завзятим захисником пригноблених, навіть якщо йшлося про хвору білу мишу.

— А Нессі нею і є, — затято відказав Ренвік, — маленькою білою мишкою, і їй може бути сутужно, якщо за нею не пильнувати. Мені не подобається той її переляканий погляд.

— Мене більше вразив її занехаяний вигляд, — відповів Ґібсон. — Через це Нессі починає привертати до себе увагу в школі. Ти помітив, яка убога в неї сукенка? Ще приблизно рік тому все було по-іншому, можу тебе запевнити. Броуді тепер не дістає ані пенні зверху над свою платню, і більшість із неї він витрачає на випивку. А ще, тільки суто між нами, ходить чутка, що він не сплачує вчасно відсотки за свій заставлений будинок — те своє дивовижне шато абсурду. Що там станеться, я не знаю, але людина жене назустріч своїй загибелі.

— Бідна Нессі, — зітхнув Ренвік, однак у його уяві серед злиднів і занепаду свого дому постала Мері. З виразу Ґібсона неможливо було сказати, чи сяйнув йому якийсь невиразний здогад про мотив його друга в цій справі, а таке цілком могло статися, бо колись Ренвік пристрасно розповідав йому про дивне захворювання Мері Броуді; проте зараз Ґібсон поплескав товариша по плечу й підбадьорливо промовив:

— Не падай духом, ти, нещасний ескулапе! Ніхто не вмре. Я про це подбаю. Буду тримати Нессі на оці.

— Ну, — врешті озвався Ренвік, — сидіти тут сумувати ніякої користі не дасть.

Він поглянув на наручний годинник і встав зі свого крісла.

— Я тебе затримую, та й у мене самого є робота. Вже майже четверта.

— Старі багаті леді вишикувались до тебе в чергу, ти, хитруне! — жартівливо сказав Ґібсон. — Що вони побачили в тому твоєму бридкому лиці, не розумію!

Ренвік засміявся й відповів:

— Вони шукають не красу, бо я б тоді відправив їх до тебе.

Він простягнув руку.

— Ти добрий хлопець, Ґібсоне! За тобою я сумуватиму найбільше, коли поїду звідси.

— Сумніваюся! — сказав Ґібсон і гаряче потиснув другові руку.

Ренвік швидко вийшов із кімнати, але коли спустився низькими кам'яними сходинками, які за довгі роки вичовгав нескінченний хід безтурботних ніг, і пройшов поміж двома сірими російськими гарматами, попрямувавши вулицею в напрямку дому, його крок непомітно стишився, і думки знову стали похмурими. «Бідна Нессі!» Тепер він бачив перед собою зіщулену фігурку, обвиту ласкавими руками сестри, яка прагнула її захистити, прикривала похилену дитячу постать власним ніжним тілом, дивилася на нього своїми хоробрими довготерпеливими очима. Поки Ренвік простував вулицею, видиво набирало чіткості й гнітило його, позбавляло привабливості натхненні плани на майбутнє, які нещодавно заполоняли його думки, розвіювало чарівний флер його нової роботи в Единбурзі, затуляло прохолоду замкового парку й романтичну фортецю, що здіймалася на тлі неба, притуплювало як ніколи гострий запах вітру, який поривом налітав на нього аж із пагорба Колтон[114]. Обличчя Ренвіка було похмуре, коли він повернувся у свій будинок і взявся до роботи.

Розділ сьомий

Теплий квітневий день просунувся на годину від позначки полудня і, наповнений свіжими запахами й ніжними хвилюючими звуками розквіту весни, розійшовся містом Левенфордом, немов благословення. Але Броуді, який крокував вулицею додому у свою обідню перерву, не бачив благословення в запашному розбруньковуванні довкола. Сповнений гіркоти, він не відчував пестощів лагідного повітря, не усвідомлював, що з кожною новою брунькою в деревах розтікаються життєві соки, не зауважував жовті купки гойдливих нарцисів, білі непримітні підсніжники, яскраву мішанину кульок крокусів, які прикрашали палісадники тієї вулиці; ледь чутне крякання граків, які кружляли довкола новозбудованого гнізда серед високих дерев на завороті дороги, було джерготом для його подразнених вух. Коли ж Броуді підійшов до цих дерев, і звук долинув до нього гучніше, він злісно зиркнув на птахів і пробубонів:

— Чорт забирай їхній ґвалт, від нього вже у вухах дзвенить. Нема на них моєї рушниці.

Аж тут, немовби у відповідь на його погрозу, низько над ним промчала ворона і з насмішкуватим «кар-кар» ляпнула йому послідом на плече. Чоло Броуді насупилось, як грозова хмара, коли він поміркував, що вже навіть птахи повстали проти нього й бруднять йому одяг; якусь мить він виглядав так, наче зараз повалить усі дерева, розіб'є гнізда, знищить кожного птаха в гайвороннику, але, іронічно скрививши губи, відтер пальто хустинкою і, озлобившись ще дужче, попрямував далі додому.

Кращі умови життя після повернення Мері майже не вплинули на зовнішній вигляд Броуді, бо хоч дівчина мила губкою і прасувала його вбрання, прала й крохмалила сорочки й до блиску натирала черевики, вечорами він тепер безпробудно пив, тому його обличчя ще більше вкрилося прожилками, стало жовтавим і запалим, а вже охайніший одяг висів на його кощавій фігурі так само недоречно, як на опудалі новий костюм. Хоч Броуді того й не знав, вигляд він мав надломлений, а його руйнація відтоді, як втратив Ненсі, почала відбуватися швидше. Спершу він розлючено сказав собі, що на світі ще багато нічим не гірших і навіть кращих жінок, що він швидко знайде на заміну іншу, гарнішу пасію, але мало-помалу, гостро зранивши його гонор, Броуді дали зрозуміти, що тепер він уже надто старий і непривабливий, аби привертати увагу жінок, а оскільки славетні дні набитого під зав'язку гаманця закінчилися, надто бідний, аби купити їхню прихильність. Окрім того, після короткого й сповненого досади періоду самообману Броуді усвідомив, що бажає саме свою Ненсі, що її не зможе замінити жодна інша жінка; дівчина так спокусливо огортала собою його плоть, що коли її не було, Броуді жадав лише її і знав, що ніхто інший йому не підійде. Він пив, щоб забути Ненсі, але забути не міг. Його мозок просякнув віскі, воно притуплювало чітке розуміння втрати, та все ж, навіть коли Броуді був п'яний, в його отерплій свідомості зринали болісні образи, його переслідували видива про нове спільне життя Ненсі з Метом. Вони поставали перед Броуді завжди удвох і були, хоч він проклинав себе за цю думку, щасливі, не згадували про нього та його колишню роль у їхньому житті; викликаним не його, а Метовими пестощами сміх Ненсі — а то був сміх Афродіти — відлунював йому у вухах, і коли Броуді з нестерпною ясністю бачив, як син витісняє його в серці дівчини, його очі заплющувалися, вигляд його ставав знекровленим і безпорадним.

Проте зараз думки Броуді крутилися довкола іншої справи, не, скажімо, образи, завданої тією вороною, яка просто підкинула жару у вогонь його досади, а глибшої й більш особистої кривди; отож на вигляд він був не такий апатичний, як зазвичай у публічному місці, а тримався більш зосереджено, поки незвично швидким кроком рухався додому.

Броуді потрібно було висловити невдоволення, і оскільки Нессі була єдиною особою, із котрою він тепер міг поговорити хоч з якоюсь відвертістю, а ця справа певного мірою стосувалася доньки, то саме її він зараз квапився побачити. Коли Броуді відчинив вхідні двері й увійшов у дім, його непривітна мовчкуватість кудись на хвильку вивітрилася, і він миттю гукнув:

— Нессі! Нессі!

Не встигла дочка відповісти, як Броуді вже був на кухні й суворо впивався поглядом у сполошені очі, які подивилися на нього у відповідь із розвернутої впівоберта голови, оскільки юнка сиділа за столом, затримавши напівдорозі до рота повну ложку бульйону, а вся її постава свідчила про раптове погане передчуття.

— То Ґрірсонове мале щеня казало тобі щось про Латту? — люто гиркнув Броуді до Нессі. Юнка вихлюпнула ложку супу назад у тарілку, схвильовано похитала головою, думаючи, що, на щастя, батькове запитання не таке страшне, як вона очікувала, й відповіла:

— Ні, батьку. Принаймні небагато.

— Подумай! — скрикнув Броуді. — Добре подумай. Що означає «небагато»?

— Ну, батьку, — тремтячим голосом промовила Нессі, — Ґрірсон завжди каже щось негарне про… про нас. Деколи він насмішкувато говорить про мене й Латту.

— Він колись казав тобі, що ти не маєш на неї подавати? — настійливо запитав Броуді. — Відповідай!

— О, та він би хотів, щоб я за неї не змагалася, — відповіла Нессі, стискаючи свої маленькі губки. — У цьому я навіть не сумніваюся. Я припускаю, він думає, що це дасть йому якийсь маленький шанс на стипендію… не те щоб він у нього був.

Знебарвлені зуби Броуді зімкнулися й показалися з-за губів, які він розвів у гнівному вищирі.

— Значить, то він! — вигукнув Броуді. — Я так і знав. Ая, я мав рацію!

Він сів за стіл і, не звернувши уваги на паруючу миску, яку Мері мовчки перед ним поставила, підсунув лице впритул до Нессі.

— Скажи то ще раз, — пробурмотів Броуді.

— Що сказати, батьку?

— Про того Ґрірсонового підсвинка.

— Про те, що він не має шансу взяти Латту? — боязко запитала Нессі; побачивши, що догодила батькові, юнка підлаштувалася під його настрій і обурено фиркнула: — Ні! Думаю, ні. У Ґрірсона нема жодного шансу. Навіть якби я не подавалася, є інші, які йдуть із ним на рівних. Але поки змагається зі мною, він ніколи не дістане Латту.

— Ти для нього камінь спотикання.

— Так і є, батьку!

— Прекрасно! Прекрасно! — пробурмотів Броуді, дивлячись на Нессі широко розплющеними очима. — Боже, як приємно мені то чути, — він зробив паузу. — Ти знаєш, що зі мною сталося, коли я нині йшов додому, як будь-який інший поважний житель міста?

Ніздрі Броуді задрижали від згадки, і голос його погучнішав, коли він закричав:

— Так, ішов додому тихо і скромно, а до мене підступив той чортовий гад, мер Ґрірсон, наш чудесний новий мер… боже, нащо було робити його мером, мені в голові не вкладається, певно, пропхав себе на посаду… то… то ганьба для міста… Видно, тому, що Ґрірсон тепер мер, він думає, що може робити що хоче, бо йому вистарчило нахабства перепинити мене посеред білого дня і сказати, аби я не подавав твою кандидатуру на Латту.

Броуді подивився на Нессі так, наче сподівався побачити зовнішній прояв її обурення, отож, відчуваючи, що від неї очікують якоїсь відповіді, юнка кволо відповіла:

— Це була заздрість, батьку, ось і все!

— А я йому не то саме витикнув? — вигукнув Броуді. — Ще б не то саме! Я сказав йому, що ти завше затикаєш його нещасного підсвинка за пояс і що ти будеш робити то знову, і знову, і знову! — раз за разом тріумфально викрикував Броуді. — То ж треба мати стільки чортівського зухвальства, аби пробувати запопасти Латту для свого сина в такий спосіб — просити мене, щоб я не посилав тебе до наступного року. А коли я назвав речі своїми іменами, він, нахаба такий, визвірився на мене, почав мені щось манівцями доводити про поважність своєї посади і що він представляє місто, казав, що йому повідомили, що ти не потрафиш вступити, бо в тебе слабке здоров'я, що він говорить у твоїх інтересах, а не у своїх. Але я його поставив на місце.

Броуді стиснув кулака в манері, що трохи нагадувала колишню, і вигукнув:

— Я поставив його на місце по всіх пунктах. Кинув словами Лорі в його хитрий писок. Я підгортав його під свій чобіт кожним словом!

Броуді тріумфально зареготав, але за мить його лице спохмурніло, і він пробурмотів:

— Їй-богу! Буде в мене Ґрірсон за то знати, ая, і за все інше, що він мені сказав. Чого я не зрівняв його з дорогою, сам не знаю. Але нічого, він відпокутує нам з тобою іншими способами. Правда, Нессі? — Броуді підлесливо подивився на доньку. — Ти втреш носа тому Ґрірсоновому паскуднику, правда, Нессі?.. Тоді ми подивимось на його незрівнянну заздрісну міну. Ти ж то зробиш, правда, жінко?..

— Так, батьку, — слухняно відказала Нессі. — Я зроблю це для тебе.

— То є добре. То дійсно добре, — пробурмотів Броуді, потираючи свої жилаві руки зі стримуваним захватом. Тоді зненацька від якоїсь потаємної думки його обличчя озлобилося, і, знову наставивши його під личко Нессі, він вигукнув:

— Дивись мені. Їй-богу, ліпше б ти його перемогла. Бо як ні, то я… я вхоплю ту твою тонку шию і просто задушу. Ти маєш виграти ту Латту, бо ти в мене поплачеш.

— Я виграю, батьку! Я виграю! — запхикала Нессі.

— Так, виграєш, інакше будеш в мене бідна! — несамовито крикнув Броуді. — Я тобі кажу, в тому місті проти мене таємна змова. Навколо мене одні вороги. Вони ненавидять мене за то, хто я є. Вони заздрять. Вони знають, що я далеко вищий від них, що мав би я свої права, то витирав би брудні черевики об напринджені писки всього їхнього кодла. Але нічого, — кивнув він сам собі в нестямному нападі шаленства, — я ще їм покажу. Вони ще в мене страху наїдяться! Латта, то буде початок. Вставимо високоповажному добродію меру палиці в колеса, а тоді візьмемося за діло вже по-справжньому.

Цієї миті Мері, яка стояла тінню і спостерігала за батьковим приступом і його манерою спілкування з Нессі з надзвичайною тривогою, ступила крок уперед і прохально промовила:

— Може, візьмешся до розсолу, батьку, поки не охолов? Я так старалася, коли його готувала. Нехай би й Нессі поїла, вона мусить спорожнити всю тарілку, щоб працювати так старанно, як зазвичай…

Від доччиних слів Броуді припинив торжествувати. Вираз його лиця змінився, наче від нього щось відступило, прожогом сховалося з виду в потаємні закутки свідомості, і він сердито вигукнув:

— Чого ти нас перебиваєш? Може, ти б дала нам спокій? Коли потрібна буде твоя порада, ми спитаємо.

Броуді взяв ложку й почав понуро їсти суп; тоді за якусь хвилю, ніби йому не йшло з думки нахабство Мері заговорити, вигукнув:

— Тримай свої зауваження про Нессі при собі. Я буду давати їй раду так, як сам знаю.

Якийсь час трапеза тривала в тиші, та коли споживали наступну просту страву, Броуді знову повернувся до молодшої доньки і, скоса вп'явшись у неї оком, запопадливим тоном, який незмінно використовував для таких заяложених запитань і який через постійну повторюваність і його манеру спілкування зараз розхвилював Нессі мало не до істерики, почав:

— А як нині твоє навчання, Нессі?

— Непогано, батьку!

— Хтось сьогодні хвалив мою донечку? Ну, розкажи, хтось щось про тебе говорив? Нині ж був урок французької, правда?

Нессі відповідала машинально, навмання, як-небудь, аби лишень позбутися виснажливої необхідності формулювати нові відповіді, які вгодили б батькові, відповіді на його безглузді, а проте настійливі розпитування, втамувати його ненаситну потребу реальних доказів її умінь і того, що вона, його донька, привертає в школі увагу. Врешті-решт угамувавшись, хоч Нессі ледве пам'ятала, що говорила, Броуді відкинувся в кріслі й, обмірюючи доньку незворушним власницьким оком, сказав:

— Незле! Для сім'ї Броуді незле! Ото була нам від них висока похвала. Ти не так погано справляєшся, жінко! Але ти мусиш справлятися ліпше. Ліпше і ліпше. Ти маєш собі так певно забезпечити ту Латту, якби вона лежала отут-о перед тобою на тарілці. Боже, ти лишень подумай! Тридцять гіней на рік упродовж трьох років, тобто разом дев'яносто гіней, а то вже майже сто золотих соверенів. На тій твоїй тарілці лежить сто золотих соверенів, чекає, поки ти їх забереш. Тобі не треба за них боротися чи за ними нагинатися, тобі треба їх просто взяти! Боже, та якщо ти не виставиш ті свої малі ручки і не возьмеш їх, я тобі голову відкручу!

Броуді подивився на порожню тарілку перед Нессі, уявляючи, що на ній здіймається висока гірка соверенів, що вона відсвічує розкішним блиском складеного в купу золота, що на ній міститься сума, яка в його скрутних обставинах здавалася величезною.

— То велика-велика винагорода, — пробурмотів він, — і вона твоя! Я вже бачу, як заздрі очі того гниди Ґрірсона випадають з очниць від думки, що вона прийде в цей дім. Він буде в мене знати, як перепиняти мене на головній вулиці міста!

Броуді сколихнув короткий безголосий смішок, що нагадував глумливу посмішку, а тоді, знову подивившись на Нессі, він звів угору брови і, повернувшись до своєї сміховинно зарозумілої манери, надзвичайно впевненим тоном сказав:

— Я нині ввечері швидко буду вдома, Нессі! Наляжем на роботу, як тільки закінчим вечеряти. Не будемо ні хвилини дармувати! Ще не ковтнемо останній кусок, а вже будемо сидіти за уроками.

Броуді лукаво поглянув на Нессі і сказав:

— Ти можеш вчитися у світлиці, а я буду тут і подбаю, аби ніхто тобі не надокучав. Тиша! Тиша! Ти хочеш тишу, і я подбаю, аби ти її мала. Буде тихо, як у домовині!

Броуді, здавалося, припала до смаку яскравість цього порівняння, і він гучно, з помпою повторив останні слова. Тоді суворішим тоном додав:

— Ти мусиш старатися за трьох! Працювати денно і ношно, не розгинати спини. Робиш щось — то роби добре. Пам'ятай, що ти — Броуді, стисни зуби і пробивайся до перемоги.

Наразі виконавши своє завдання напучування, а разом з тим сповнений усвідомлення, що докладено належних зусиль, Броуді відірвав погляд від Нессі й гнітюче вперся очима в обличчя іншої доньки, яка посміла вставляти свої п'ять копійок.

— Чого ти тут вовком дивишся? — за якусь хвилю запитав він. — Я що, не казав тобі триматися подалі, коли ми з Нессі розмовляємо? Як нам буде тебе треба, ми покличемо. Коли ти знову ступила в цей дім, я тобі казав, аби ти не пхала до Нессі свої лаписька, то будь добра так і робити. Я не хочу, аби вона зіпсулася, як її розмазня мамуньця решту вас попсувала.

Мері вже хотіла було піти з кімнати, знаючи, що це найефективніший спосіб зменшити його на неї досаду, як раптом гучно задзвонив дверний дзвінок, і дівчина зупинилася від несподіваності цього явища. Посилки (переважно товари з місцевих крамниць) надходили до заднього входу, отож такий дзвінок у парадні двері був рідкісною подією, зараз настільки незвичною, що Броуді різко підвів погляд і за хвилину вигукнув до Мері:

— Подивись, що там!

Мері пішла до дверей, відчинила, і її очам показався посильний, який стояв на східцях веранди, тримаючи в руці середнього розміру посилку, а зараз торкнувся свого кашкета й запитально промовив:

— Міс Мері Броуді?

Мері кивнула, з певним переляком втупивши очі в пакунок, який посильний зараз, звісно ж, передавав їй у руки і який, судячи з гладенького коричневого обгорткового паперу й акуратної рожевої стрічки, яка його охоплювала, був не звичайною посилкою, тією незграбно загорнутою бакалією з місцевої крамниці, продуктами чи будь-чим, що вона замовляла сама, а зразковою посилкою, яку дівчина одразу категоризувала як одну з тих посилок, від яких, як і від цієї, віяло розкішшю і які невідь-звідки несподівано прибували їй упродовж останнього місяця. Однак ті пакунки незмінно доставляли в середині проміжку з ранку до полудня, у встановлений час, коли Мері завжди була сама в будинку, а зараз, охоплена раптовою тривогою, дівчина поставила посильному дивне запитання:

— Ви хіба не запізно?

Посильний знічено поворушив ногами, підтвердивши підозру в Мері в голові, і почав виправдовуватися.

— Я маю багато посилок, — сказав він. — Ця приїхала з Глазго. Я мусив на неї зачекати.

Посильний явно зрадів, побачивши, що Мері прийняла пакунок без дорікань, і без подальших розмов погупотів геть, а дівчина залишилася стояти, підтримуючи легеньку, охайно перемотану стрічкою коробку так, наче вона вганяла її у стан надзвичайної збентеженості. Ці партії делікатесів, які регулярно прибували для Мері в атмосфері таємничості, проте зовсім без ризику і вчасно і які вона щедро віддавала Нессі з безперечним задоволенням… чи була то ще одна така? Завмираючи серцем, дівчина поволі зачинила двері, жваво повертаючи мозком, прослизнула у світлицю, заховала пакунок під диваном і повернулася на кухню, схвильовано плекаючи надію, що батько не розпитуватиме, що то був за відвідувач. Однак Мері вмить зрозуміла, що того слабкого шансу не існує, що батько нетерпляче очікував на її повернення навіть зараз, відкинувшись у кріслі й свердлячи її широко розплющеними цікавими очима.

— Хто там приходив?

Тоді на доччину мовчанку Броуді зажадав:

— Ану кажи! Чого ти стоїш там, як дурна? Хто то був?

— То був усього-на-всього посильний, батьку, — тихо відповіла Мері, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Посильний! — скептично повторив Броуді. — Прийшов під парадні двері! Боже, і то ми маємо таке терпіти, що далі?

Тоді, розсердившись від раптової думки, Броуді вигукнув:

— Я не збираюся ковтати таку образу. Хто його прислав? Скажи мені, і я займусь тим ділом сам. Від кого він?

— Я не знаю! — запнувшись, промовила Мері.

— Ти не знаєш!

— Ні! — відповіла дівчина і, далі намагаючись будь-що-будь утихомирити батька, квапливо додала: — Не звертай уваги, батьку, такого більше не буде. Не засмучуйся.

Якусь мить Броуді нахмурено дивився на доньку й зауважив у ній зачаєну збентеженість, незначну, а проте чітко помітну на тлі цілковитої щирості її виразу обличчя.

— Покажи мені посилки, які він приніс, — врешті вичавив він із себе. — Я не бачив, аби ти їх заносила!

— Вони у світлиці, — тихим голосом відказала Мері, нібито налагоджуючись іти в посудомийню. — Це просто собі пакунок, там не буде для тебе нічого цікавого.

— Дай мені то, що приніс посильний, — напосідав Броуді. — І не тягни кота за хвіст. Я маю намір глянути на ту дивну зникому посилку.

— Ох, батьку! — скрикнула Мері. — Невже ти не можеш мені повірити?

— Принеси! — прогримів Броуді. — Або я буду знати, що ти ще й брехунка.

Мері зрозуміла, що мусить скоритися, непевним кроком вийшла з кімнати й повернулася з пакунком у руках.

Броуді люто зміряв його очима, здивований, що таки справді прийшла якась посилка, але ще більше вражений її незвичним виглядом.

— Рожева стрічка, — пробурмотів він. — Боже, яка пишнота!

Тоді, різко змінивши голос, Броуді закепкував:

— Ти хочеш, аби я повірив, що нам вівсянку прислали з такими фентифлюшками зверху? Вже відкрий ту коробку. Я сам подивлюся, що там.

Мері знала, що протестувати далі марно, тому з фатальним спокоєм неминучого викриття взяла зі столу ніж, розрізала стрічку й за кілька секунд вийняла з вовняної обгортки велике соковите гроно темного винограду. Броуді з невірою витріщився на кетяги, що звисали в руці доньки перед його враженими очима. То було вишукане гроно, і повисло воно в сірій кімнаті, наче екзотична квітка; кожна ягода була велика, тужава, довершена, вкрита сизуватим нальотом, витонченим і манливим, ніби туман над землею, що завиднілася далеко на горизонті. Виноградини знадливо погойдувалися на товстій гладенькій лозі, духмяніли насиченими, налитими сонцем пахощами, виповнені вщерть ніжною соковитою м'якоттю, ладні розтанути на язиці вишуканою сумішшю солодких насичених смаків. Темний виноград у такий час! Нечувана дорога несезонна розкіш!

— Звідки то? — крикнув Броуді гучним погрозливим голосом. — Хто то прислав?

— Я не знаю, батьку, — чесно відповіла Мері, бо ці загадкові ласощі справді завжди прибували без жодних записок, і дівчина мала лише неясний, а проте радісний здогад, що надсилав їх Ренвік.

— Та знаєш ти, курво! — заревів Броуді до дочки. — Бо чого б тоді ховала коробку?

Поки Броуді розгнівано, спантеличено дивився на Мері, йому зринула в пам'яті делегація побожних самовдоволених жінок із церкви, які прийшли з візитом до його дружини, коли вона хворіла, щоб принести їй фрукти й варення, і він закричав:

— То прислали котрісь з тих чортових сльозливих бабів із церкви? Місто нам милостиню подає? Ми вже до того докотилися? Певно, жаліють тебе через то, як ти завше прибіднюєшся. Боже милий, далі почнуть нам брошури і зупу присилати!

Не зводячи з виноградного грона презирливого погляду, Броуді грубо вихопив його в Мері з руки, але поки на нього дивився, усвідомив, скільки можуть коштувати вишукані плоди в нього перед очима, зрозумів раптом, що жодна громада церковних працівників, якими б побожними вони не були, не змогли б таке прислати. Обличчям Броуді повільно розплилася глузлива посмішка, і він вигукнув:

— Ні! Здається, я розумію, що за цим стоїть. Ми не знаємо, хто відправив посилку. То називається «невідомий жертводавець». Боже всемогутній, ти знов до того вернулася, шльондро? До презентів від своїх любасів? Фу, ти мені вже в печінках сидиш.

Броуді зі злобою подивився на Мері, але та відповіла йому спокійним незворушним поглядом, а ознаки збентеження й страждання проявила бідолашна Нессі, яку, на щастя, не помічали.

— Але ти ото їсти не будеш! — загорлав на Мері Броуді. — Ні, ані ягоди! Можеш хоч яким неситим оком дивитися, але в рот ні одну не возьмеш. З ними буде от що.

Кажучи це, Броуді швиргонув виноград, розквасивши його об підлогу, і люто загупотів по ньому своїми важкими черевиками, розбризкуючи в усі сторони рясний сік, зминаючи ягоди в темну масу, яка вкрила сірий лінолеум кривавою плямою.

— Так! — кричав він. — Отак я тяжко топчу винотоку. Такий мій шлях гіркий, але я буду топтати. Хотів би я тільки, аби той гнида, який прислав виноград, був у мене під ногами. Я би повівся з ним так само, хто б він там не був. Отак… будеш мати, що прибирати, чим відволікти свої думки від чоловіків, ти, лярво. Трохи подраїш, і кортячка пропаде, — і, говорячи так, Броуді шпаркими копняками розкидав залишки винограду по підлозі у всі кутки кімнати. Схопивши Мері за плечі, він рвучко підсунув своє обличчя під її лице й грубо, глузливо сказав:

— Я розумію, що ти замишляєш, моя ладна крутихвістко, але не переступай межі — ти знаєш, що з тобою сталося минулого разу.

Закінчивши говорити, Броуді відштовхнув Мері від себе так, що вона заточилася й відлетіла до стіни, а звідти, червоніючи від приниження, далі мовчки дивилася на батька.

За хвилину Броуді обернувся до Нессі і цілковито іншим голосом, тихим, ласкавим, улесливим, навмисно контрастним із тоном звертання до Мері, аби завдати їй ще більшої кривди, сказав:

— Ходи, золотко, не звертай уваги на то, що ти бачила, на неї теж не звертай. Колись тобі навіть не треба буде з нею говорити, якщо не будеш хотіти. То все тебе не стосується, а крім того, нам з тобою пора на наш шпацер через вулицю… Як ми не поспішимо, ти спізнишся до школи, а таке допускати не можна.

Броуді взяв Нессі за руку й, напускаючи на себе вигляд надзвичайно люблячого батька, вивів боязку фігурку з кімнати, однак юнка, повертаючись, щоб вийти у вестибюль, ще встигла метнути на Мері наляканий, сповнений провини позирк.

Коли за ними зачинилися вхідні двері, Мері зітхнула. Вона зіп'ялася на ноги біля стіни, куди батько її турнув, і хоч на брудні розкидані рештки винограду, який Нессі тепер ніколи не з'їсть, дивилася з жалем, відчула, незважаючи на власне приниження, певне полегшення, що нещодавній неприємний інцидент сестру не зачепив. Слова, якими батько в неї кинув, викликали в Мері сором, який майже несила було стерпіти, а від несправедливості його ставлення вона вгризлася зубами в губу, щоб стримати гарячий потік обурених сліз. Хоч у Мері й не було жодних доказів, окрім власних здогадів, вона знала, що цей виноград, та й інші подарунки, надіслав зі своєї доброти лікар Ренвік, а зараз усі високі почуття вдячності, які вона до нього плекала, всю її жертовність заради Нессі поганила, пожбурила в болото батькова огидна інтерпретація. Мері знову змусили відчути, яке її становище в очах світу, прикро нагадали про пляму на її доброму імені, яка не зійде з неї в цьому місті до кінця її життя.

Легенько стенувшись, Мері оговталася й почала прибирати зі столу посуд, а коли знесла його в посудомийню, взялася неквапливо мити й витирати. Працюючи, дівчина навмисне не думала про власне становище, а дещо заспокоївшись, поміркувала, що здоров'я Нессі, здається, почало трохи поліпшуватися, що хоч довге вимушене сидіння над уроками не припинилося, сестра їла краще, її худенькі щоки вже певною мірою округлилися. Вона стерпить будь-що, якщо зможе захищати свою сестру, робити її здоровою й сильною. То було щонайбільше задоволення — роздобути для Нессі кращу одежу на власні збереження, невеличку суму, яку привезла зі собою додому в Левенфорд, тож дівчина підбадьорювала себе думкою, наскільки поліпшився вигляд дитини порівняно з тим занедбаним станом, у якому вона її застала, коли повернулася.

Коли Мері витерла й заховала останню тарілку, вона принесла в кухню цебро теплої води й ганчірку, опустилась на коліна й почала мити підлогу. Поки дівчина заходилася з миттям, перед нею раптом постав химерний образ Ренвікового обличчя, якби той побачив її за теперішнім заняттям, і вона збагнула, яке безглуздя вийшло з лікаревої великодушності. Мері, однак, не усміхнулася від цієї думки, а знову зітхнула, поміркувавши, що змушена буде попросити лікаря припинити його добросердні подання для неї та Нессі. Дівчина бачилася з Ренвіком двічі, відколи вперше навідалась до його будинку, і щоразу з більшою силою відчувала, наскільки лікар чуйний, що так глибоко перейнявся долею Нессі; проте Мері чомусь почала уникати Ренвіка, боятися зародків того дивного почуття, яке охоплювало її щоразу, коли відчувала на собі погляд його темних співчутливих очей. Зараз їй у пам'яті зненацька зринули батькові нещодавні слова, і дівчина, незважаючи на свою усамітненість у кімнаті, здригнулася, сумно замислившись, якою ж усе-таки була природа її прихильності до цього чоловіка, який виявляв до неї лише доброту та приязність. То, мабуть, щаслива випадковість, що Ренвік незабаром мав покинути місто, що невизначеності, неспокою її душевного стану скоро настане кінець.

Відтак дивно, що коли Мері подумала про цю щасливу випадковість, її обличчя сумно спохмурніло, що коли вона закінчила мити підлогу й сіла лагодити вбрання Нессі, Ренвік усе ніяк не виходив їй із голови. Лікар сказав, щоб вона перетворила своє життя на картинну галерею, але в її галереї зараз була лише одна картина — його портрет. Кухня, колись така брудна й невпорядкована, зараз стояла чиста й без жодної плямочки; решта будинку теж була в бездоганному стані; основну свою роботу на день Мері виконала, проте, коли слід було б уже взятися за якусь книжку чи придумати собі іншу розвагу відповідно до вказівки лікаря, вона могла лише сидіти й думати про нього. Це було нечувано!

Можливості Мері для відпочинку, щоправда, мали свої обмеження, бо хоч її повернення й не спричинило помітного хвилювання у ставі міського життя, вона уникала людських очей і останнім часом виробила звичку виходити на вулицю, тільки коли спадуть сутінки. Лиш один раз Мері відступила від цього звичаю, коли здійснила паломництво в Даррок, аби побачити могилу, де покоїлися Деніс та її дитина. Її привіз той самий поїзд, ті самі вулиці відлунювали її сумними кроками повернення, але на вивісці «Ломондських погребів» була тепер інша назва, а лікар, на огляд до якого вона ходила під час того останнього невеселого візиту, відгукнувся на поклик своєї долі й також подався в незвідану безвість. Коли Мері стояла біля могили на схилі Даррокського пагорба, не було жодного спалаху гіркої журби, тільки лагідний смуток, звернений головно до тіла її немовляти, що лежало так близько до її прикляклої постаті, а проте було відокремлене від неї з такою нероздільністю. Як дивно, подумала Мері, що тріпотливе тіло її дитяти, що так енергійно жило в її утробі, тепер поховане в землі, відірване від неї назавжди. Дивно також, що вона, матір, ніколи не бачила, а зараз уже й не побачить своє маля. Вона ще лежала в дільничній лікарні без тями, коли через свій ранній прихід у світ і те, що його залишили напризволяще, дитя померло, а вона навіть про це не знала, навіть не бачила його…

На Мері напосіло відчуття несправедливості смерті немовляти, коли вона підвелася й попрямувала геть з кладовища; дівчина відчувала, що заслужила на покарання, і приймала його, але думала, що її дитина, безсумнівно, була гідна якогось короткого щастя життя. Коли на вокзалі Мері сіла у поїзд, щоб їхати додому, у неї з'явилося відчуття, що цей візит останній, що вона вже ніколи не повернеться на ту могилу, і коли поїзд попахкотів зі станції, крізь пелену пригніченості їй неясно привиділася на пероні примарна постать, постать Деніса, яка сміливо, підбадьорливо, востаннє махала їй на прощання.

Зараз, коли Мері сиділа над своїм шитвом з опущеним долі замисленим поглядом, її свідомістю заволодів не спогад про це прощання, а передчуття іншого, реальнішого розставання, і в усамітненості своїх потаємних думок, облишивши спроби самообману, дівчина нарешті визнала перед собою, що їй важко думати про від'їзд лікаря Ренвіка з міста. Мері добре знала про провалля, яке їх розділяло і яке перекривала тільки лікарева доброчинність, але, усвідомлюючи, що в її побажаннях не було навіть імовірності дружби, лише палке прагнення, щоб лікар був поруч, дівчина відчувала, що їй дозволено тужити через його від'їзд. Левенфорд тоді буде для неї порожнім!

Мері більше не могла шити, очі вперто не бачили стібків, голка не проходила в бавовняну тканину одежини; дівчина плакала від думки про свою втрату, а спонукала її, ой леле, та емоція, яка не сміла навіть називатися дружньою. Мері схвильовано підвелася, зневажаючи себе, ламаючи руки від власної жалюгідної слабкості і, немовби відчувши потребу дихати вільніше, ніж це можна було робити в стінах кімнати, машинально вийшла в садок на задньому подвір'ї, а там заходила туди-сюди, силкуючись заспокоїтися. Поки дівчина крокувала, нарешті знову наповнюючись спокоєм, вона раптом побачила, що на дереві бузку, яке на її пам'яті ніколи не цвіло, зараз виросло одне велике бездоганне, ще не розкрите суцвіття. Пожвавівши, Мері наблизилася й легенько потягнула донизу галузу, на якій воно росло, взялася пальцями за зелену гілочку, торкнулася й погладила її і, на своє здивування, з блідої барви на кінчиках нерозпукнутих пуп'янків зрозуміла, що то білий бузок. Прекрасний білий бузок! Мері ніколи не знала, що то був кущ білого бузку, але зараз, немов якась гарна прикмета на майбутнє, це сумовите дерево розбуялося і вже незабаром гойдатиме білою пахучою віточкою, втішаючи її впродовж весни, що наближалася. «Нессі сподобається», — подумала дівчина, а тоді, обережно відпустивши гілку, розвернулася й у вже веселішому настрої пішла назад у будинок.

День повільно минав, спадали сутінки, настав і пройшов час вечері, Нессі з її книжками знову неминуче розмістили у світлиці, Броуді сів на кухні зі своєю пляшкою і, коли посуд було ще раз помито, а в будинку запанував лад, Мері вирішила здійснити свій намір навідатися до лікаря Ренвіка і з усією властивою їй делікатністю пояснити, що їй складно приймати ті подарунки, які він присилав для Нессі. Мері було дозволено виходити на вулицю; увечері її таки справді не обмежували в діях за умови, що вона не втручалася відкрито в процес навчання у світлиці, отож, одягнувши капелюшок і пальто, дівчина вислизнула через задні двері, вхід нижчого рівня, через який батько наказав їй тепер завжди заходити й виходити з будинку.

Ніч дихала свіжістю, повітря остуджувало щоку, невидимі квіти ще дужче запахтіли від роси, отож, заховавшись у темряві, Мері йшла вулицею невимушеним швидким кроком. Дівчина не відразу замислилася про причини свого безжурного настрою, але трепетне настання весни її хвилювало, зворушувало, як розквіт дерева бузку, а суть теперішнього походу мимоволі наповнювала щастям. Однак, підійшовши до Веллголл-роуд, Мері, здавалося, неясно усвідомила причину своєї теперішньої веселості, її кроки поступово сповільнилися, і дівчині прийшла до голови раптова думка. Яке вона мала право надокучати зайнятому чоловікові, на прийом до якого чекають пацієнти, який, без сумніву, втомився від важкого робочого дня; окрім того, якщо це справді він надіслав виноград, то відмовлятися з її боку — страшенна нечемність! Мері кольнула думка, що її замір — хитрий маневр, виверт, який її крутійкуватий розум вигадав, аби вона змогла побачитися з лікарем; у голові, наче вирок, знову зринули батькові жорстокі слова, і дівчина почала відчувати, що навідатися до лікаря Ренвіка так, як вона задумала, коли стан Нессі, здавалося, став покращуватися, — абсолютно зайве. Під впливом якоїсь дивної асоціації пір року чи то власних відчуттів Мері подумки повернулася до іншої весни й усвідомила, що коли вона раніше зналася з Денісом, той ходив за нею, пристрасно її переслідував; але зараз — і дівчина болісно спаленіла в темряві — це насправді вона нав'язувала свою негідну компанію чоловікові, який зовсім не бажав її бачити.

Тим часом Мері вже дісталася будинку лікаря, зупинилася, досить таки засмучена, на протилежному боці вулиці, й почала обводити його очима, думаючи про підібране зі смаком оздоблення, вишукану картину, яка прикувала її захоплену увагу. Ні, вона не заходитиме всередину, а просто якусь хвилю споглядатиме будинок під покровом темряви й наповнюватиме його лікаревою присутністю, як робитиме це й пізніше — приходитиме на те саме місце й знову уявлятиме лікаря в розкішній кімнаті, — коли він покине місто назавжди.

Отак стоячи, Мері почула швидкий дзвінкий стукіт кінської рисі, побачила, як у темряві високо заблимали два жовті ліхтарі, і не встигла рушити геть, як під будинок підлетіла лікарева двоколка. Відступивши в тінь стіни, дівчина помітила жваву метушню біля дверей, почула, як б'є копитом кінь, як брязкотить його упряж, а тоді як твердий Ренвіків голос, від близькості якого вона стрепенулася, звернувся до наймита:

— Сьогодні я більше не буду виїжджати, Діку, принаймні я на це сподіваюся! Добраніч тобі!

— Добраніч вам, сер. Надіюся, вас не потурбують, — долинула до Мері відповідь конюха, і той, знову видершись на своє сидіння, від'їхав до прилеглої стайні. Напружено вдивляючись у пітьму, дівчина провела очима невиразну постать Ренвіка до ганку, а тоді раптом двері розчинилися навстіж, на тлі яскравого світла всередині вималювався силует, і вона побачила лікаря чітко. Той на мить обернувся й почав обмацувати зором темряву, дивлячись прямо на Мері. Хоч дівчина й знала, що лікар її не бачить, вона тремтіла так, ніби він її викрив, ніби зараз повернеться назад і поцікавиться, чому вона нишпорить тут у такий час. Востаннє поглянувши в ніч, Ренвік зайшов у будинок, зачинив за собою двері, і пітьма стала безпросвітною.

Якусь мить Мері, охоплена задумою, стояла нерухомо, а тоді заворушилася й попрямувала назад додому, трохи похилившись, тихо скрадаючись вулицями, немовби її гнітило відчуття ганьби від якогось доконечного усвідомлення. Вона знала, що Мері Броуді, вигнанка, введена у славу дівчина, матір мертвої й безіменної дитини, знову покохала, але сама була нелюба.

Розділ восьмий

У недільні пообіддя Броуді досі з насолодою віддавався денному відпочинку, бо хоча вставав пізно й обідав не раніше за другу, ця звичка міцно вкоренилася, і вільні години з третьої до п'ятої він незмінно проводив, лежачи в одній сорочці горілиць на дивані. Однак відпочивав Броуді вже не на дивані у світлиці, а на канапі в кухні; вітальня далі святилася як місце навчання Нессі, яке в цей день відпочинку тривало з такою самою інтенсивністю, як і в будні дні, і Броуді вважав, що з його боку це жертва з ознаками героїзму — запропонувати, а тоді ввести в дію перенесення відпочинку на менш благородну канапу.

Цієї неділі палюче липневе сонце нагнало на Броуді дрімоту, отож, простеживши, щоб молодша донька розпочала роботу, й напутивши її суворіше з огляду на те, що до великого дня іспиту наступного тижня залишилося зовсім небагато часу, зараз він із виглядом людини, яку не можна турбувати, вклався на канапу й, заколисаний дзумінням мухи на вікні, заснув.

То було, як Броуді щойно втлумачував Нессі, останнє коло перегонів, і поки він хропів із радісним переконанням, що зробив свій внесок в успіх доньки тим, що поступився світлицею, юнка у стані певної гарячковості взялася востаннє уважно читати третю книгу Евкліда. Лице її розчервонілося від спеки, яка панувала у світлиці, а те дзижчання комах, яке так затишно приспало Броуді, дратувало її й відволікало від завдання, яке потребувало зосередженості. Нессі завжди не надто впевнено знала геометрію, і тепер, коли до іспиту залишилося кілька днів, недопрацювання з цього предмета наганяли на неї страху й змушували ще раз прочісувати цілу третю книгу. Юнка нахмурила чоло й ворушила губами, знову втовкмачуючи собі в голову восьму теорему, та незважаючи на її зосередженість, слова на сторінці гойдалися, рисунки розпливалися, а лінії набували дивних фантастичних форм, дуже вже схожих на ті чудернацькі фігури, якими останнім часом рясніли її тривожні сни і які мучили її ночами. Вісь кута, прилеглого до перпендикуляра — це коефіцієнт… ні, ні, що вона меле, це ж повна маячня!.. Вона мусить старатися за всіх чотирьох, бо інакше Латта вислизне з тої її кишені, у якій так зручно лежить, і втече, як біла мишка, яка миттю погризе всі ті золоті соверени ну зовсім ніби сир. Як спекотно! І як же в неї болить голова! Англійську вона знає відмінно, латину — ідеально, французьку — непогано, алгебру — чудово, так, вона розумна дівчина, усі так кажуть, та й екзаменатори стипендіальної комісії це усвідомлять, як тільки її побачать. Коли вона гордо і впевнено йшла до школи в день іспиту, то, знаючи про те, яка видатна, завжди вважала, що люди перешіптуються й кажуть: «То Нессі Броуді, найрозумніша учениця в школі! Вона найкраще складе іспит, тут і казати нічого». Можливо, професорські голови в університеті зберуться на нараду й теж так говоритимуть, принаймні після того, коли прочитають її роботи. Вони мусять так зробити, бо інакше її батько покаже їм де раки зимують! Таки так, якщо екзаменатори не зрозуміють, хто вона і не дадуть їй першого місця, батько сам збере їхні голови, геть-чисто як кокоси. Кокоси! Мет обіцяв привезти їй кокоси, коли їхав в Індію, а вона ще хотіла мавпу й папугу, але брат якось про це забув, а тепер, давши драпака разом з тією жахливою жінкою, він навіть не згадає про бідну маленьку Нессі Броуді. Чи одружився Метью з Ненсі? Вона не знає; але Ненсі погана, навіть якщо Мет повів її до шлюбу, а ще та жінка не схожа на Мері, яка з Нессі добра й ласкава. Але Мері незаміжня, хоч у неї якось з'явилася дитина, яка померла, і ніхто більше про неї не згадує. Мері ніколи про це не говорить, але на лиці в неї якийсь смуток, ніби на думці крутиться щось таке, чого вона не може забути. Мері завжди довкола неї метушиться, дає їй суп, яйця, молоко, пригортає до себе й каже так багато не працювати. Мері хоче, щоб вона виграла Латту, але без надриву, а ще просто щоб батько не скривдив. Люба сестричка плакатиме, якщо Нессі не виграє, але плакати не варто. Якщо вона зазнає невдачі, було б чудово ніколи не казати про це Мері, хай роки собі минають, а Нессі ніколи не обмовиться про те ані словом. Про що вона думає? Не має бути жодних невдач! Якщо вона не посяде те високе перше місце, не буде «перша в класі», як батько завжди це називав, то їй самій доведеться відповідати за наслідки. «Я скручу ту твою тонку шию, як дозволиш комусь тебе перемогти після того, як я тебе тут підучував», — ось що батько завжди втовкає їй у голову в проміжках між голубленням і піддобрюванням. У нього великі руки!

Вісь кута, прилеглого до перпендикуляра… це просто вершина абсурду, що вона повинна це робити в такий спекотний день, а це ще й неділя, і вона могла би бути на уроці біблієзнавства в білій сукенці з рожевим пояском, яку ненька для неї пошила. Але зараз вона вже її зносила чи виросла з неї; вона стає великою дівчинкою. І все-таки неньці завжди подобалося, коли Нессі ходила в недільну школу з лайковими рукавичками і вмитим після обіду лицем. «Заєць скок на місток, в Нессі з Біблії урок». Але зараз вона не на уроці біблієзнавства, а старанно, щонайстаранніше працює над своїми уроками. «Так, батьку, я стараюся за трьох. Все, що роблю, роблю добре». Неньці подобалося, коли Нессі догоджає батькові, але ненька померла. У Нессі немає мами, а в Мері нема дитини! Ненька й дитятко Мері сидять разом на хмарці, махають їй і співають: «Нессі Броуді виграє Латту». Вона так хоче на повні груди затягнути з ними приспів, але щось стискає їй горло й не дає. Останнім часом вона вже не така впевнена в собі. Ні, для дівчини, до того ж Броуді, виграти Латту — то велике досягнення. Велике досягнення і складне завдання! Спочатку вона була впевнена, настільки, що одного разу на її тарілці виросла купка золотих гіней, і всі бачили й захоплювалися. Але зараз їй у голову закрадається страшний потаємний сумнів у тому, чи зможе вона це зробити. Ніхто про нього не знає — це тішить, — і ніхто ніколи й не дізнається. «Так, батьку, наука йде прекрасно, краще й бути не може. У того Ґрірсона нема шансів. Я камінь спотикання. Латта вже моя». Батькові це сподобалося, він потирає руки і схвально їй усміхається, а Нессі приємно відчувати, що вона йому догодила! Вона так спритно й обачно все приховуватиме, що батько ніколи й не помітить, що вона в собі не впевнена. У такої розумної дівчини є свої методи! Зараз Нессі перебувала у власній свідомості, скрадалася у переходах свого мозку, захоплювалася собою, вітала себе, бачила, як дивовижним струмливим плином течуть її думки, задоволено спостерігала, як вони шугають повз неї, ніби яскраві навальні хвилі мерехтливого світла.

Врешті юнка раптом здригнулася, погляд перестав бути відсутнім, з обличчя зникла спокійна, непорушна умиротвореність, і, потерши рукою брови й поглянувши на годинник, вона розгублено пробурмотіла:

— Люди добрі! Про що я думала? Заснула чи що? Минула година, а я нічогісінько не пам'ятаю!

Нессі похитала головою, роздратована через власну слабкість і втрату цієї дорогоцінної години, а тоді хотіла було знову взятися за Книгу Евкліда, як двері тихо відчинилися, і в кімнату зайшла сестра.

— На тобі склянку молока, сонечко, — прошепотіла Мері, навшпиньки наблизившись до столу. — Батько зараз спить, то я подумала, певно, принесу. Холодне, як тільки можна. Ставила глечик на годину під проточну воду.

Нессі взяла в сестри склянку й почала неуважно попивати.

— Холодне як ну, — за якусь хвилю відказала юнка. — У такий день смакує не гірше, ніж морозиво. Ну ти бачила таку духоту?

Мері легенько приклала долоню до сестриної щоки.

— Ти гаряча! — пробурмотіла вона. — Може, зробиш перерву на пів години і вийдеш зі мною надвір?

— І що зі мною буде, коли він прокинеться і дізнається, що я виходила? — запитала Нессі, пронизливо поглянувши на сестру. — Ти знаєш, що тобі дістанеться ще більше! Ні! Я залишуся тут. Це молоко прекрасно мене охолоджує. Крім того, мені треба прочитати цілу оцю книжку до п'ятниці.

— А як твоя голова? — промовила Мері після мовчанки, під час якої дещо стривожено роздивлялася Нессі.

— Усе так само! Тепер це не схоже на головний біль. Більше нагадує затерплість.

— Може, тобі прикласти примочки з холодною водою і оцтом?

— Не треба, Мері! Не думаю, що з них багато користі. Мені стане краще після наступної суботи, коли покінчу з іспитом. Це єдині ліки.

— Може, якщо подумати, ти все-таки чогось хотіла б?

— Ні! Я взагалі нічого не хочу. Але ти дуже люб'язна, Мері. Ти чудово до мене ставилася, та й тобі самій стільки треба було витерпіти. Але я б ніколи без тебе не впоралася.

— Я нічого не зробила, — сумно відказала Мері. — Я б хотіла зробити набагато більше. Шкода, що я не змогла припинити подавання на стипендію, це було неможливо! Я не хотіла, щоб ти складала той іспит.

— Не кажи так! — швидко вигукнула Нессі. — Ти знаєш, що я мушу подаватися. За останні пів року я ні про що інше не думала, і якби зараз мені треба було відступити, то моє серце просто розбилося б, я мушу йти на іспит.

— Ти справді не хочеш зупинитися? — із сумнівом запитала Мері.

— Ти тільки подумай, як я працювала, — трохи розхвилювавшись, відповіла Нессі, — подумай, як мене змушували вчитися. То що, мені тепер пустити це все коту під хвіст? Ну певно, що ні. Тепер я сама так взялася, що не змогла б відступити, навіть якби спробувала. Зараз таке відчуття, ніби щось мене схопило і тягне вперед.

Мері подивилася на нервовий запал в сестриних очах і, щоб заспокоїти її, прошепотіла, розраджуючи:

— У всякому разі до кінця залишилося небагато, Нессі! Не переживай занадто через той екзамен. День чи два вчися трохи менше.

— Як ти можеш так говорити? — роздратовано вигукнула Нессі. — Ти знаєш, що мені ще треба пройти весь цей матеріал, і це надзвичайно важливо. Ця третя книжка ще не тримається мені в голові. Я мушу її туди вкласти. Я… мені треба загнати її собі в голову, як цвях, щоб вона стала на місце й ніколи не вилізла назад. Я можу дістати запитання якраз по цій книжці, а ти кажеш мені дати собі з нею спокій.

— Тихо, сонечко! Не розпалюйся, — заблагала Мері.

— Та тут хто завгодно розпалиться! — несамовито скрикнула Нессі. — Я тут зі шкури пнуся, а хтось думає, що мені тільки треба підійти під той університет, попросити Латту і привезти її додому в руці, як іриску на паличці. Це зовсім не так відбувається. Кажу тобі.

— Цить, Нессі! Заспокойся, горобчику, — вгамовувала її Мері. — Не засмучуйся, я не мала такого на увазі.

— Ти мала! — збуджено відказала Нессі. — Усі думають так само, думають, що це мені отак просто, бо я дуже розумна. Ніхто не знає, скільки праці, важкої праці мене змусили вкласти. Я від того мало з глузду не з'їхала.

— Та я знаю, сонечко, — м'яко відповіла Мері, гладячи сестрине чоло. — Я все знаю, знаю, як тебе змушували сидіти над навчанням! Але не хвилюйся так. Ти стаєш втомлена і стривожена. Раніше ти була така впевнена. Не виграєш ту нещасну стипендію, то й нічого. Яка різниця?

Проте Нессі була вже настільки збурена, що яку б позицію не зайняла сестра, це її не вдовольнило б, тож тепер вона вибухнула сльозами.

— Яка різниця? — істерично ридала юнка. — Оце-то гарно сказала, мені, яка свою душу вклала, щоб виграти ту стипендію. Та коли називати цілу сотню соверенів, яку я дістану, «нещасною», то будь-кому можна відбити охоту. Ти хіба не знаєш, що батько зробить зі мною, якщо я її не виграю? Він мене вб'є.

— Він так не зробить, Нессі, — твердо відповіла Мері. — Тепер я тут і захищу тебе від будь-якої подібної загрози. Я буду поруч, коли ти отримаєш результат, і якщо батько спробує тебе хоч пальцем зачепити, йому ж буде гірше.

— Що ти можеш зробити? — плакала Нессі. — Говориш так, ніби те, що ти виступиш проти батька, краще, ніж те, що я виграю Латту.

Мері не відповіла на ці невдячні слова, а мовчки стояла й заспокоювала Нессі, лагідно погладжуючи її руками, аж поки врешті сестра припинила плакати і, витерши очі, з несподіваним спокоєм сказала:

— Не знаю, що це ми тут таке почали, товчемо воду в ступі. Ми говорили дурниці. Звісно, я виграю Латту, і крапка!

— Так, сонечко, — озвалася Мері, зрадівши, що сестра трохи заспокоїлася. — Я знаю, що ти виграєш. Тобі сьогодні добре йде наука?

— Чудово! — відповіла Нессі з напруженням у голосі, яке створювало незвичний контраст зі сказаним. — Як по маслу. Не знаю, яка мене муха вкусила. Ти більше не думай про те, що я сказала, добре, Мері? — повела далі юнка переконливим тоном. — Нікому про це ні слова не кажи! Я б не хотіла, щоб батько почув, що я так дурнувато поводилася. Та я дістану стипендію так само певно, як доп'ю це молоко, — і вона одним духом спорожнила решту склянки.

— Ти знаєш, я нічого не скажу, — відповіла Мері, спантеличено дивлячись на сестру, з певним здивуванням розмірковуючи про цю раптову зміну в її настрої та поведінці. Нессі справді думає, що досягне мети, чи зайняла таку позицію, щоб приховати глибший і потаємніший страх перед можливою невдачею? Стурбовано думаючи про найближче майбутнє сестри, Мері повільно промовила:

— Ти обов'язково повідом мені результат раніше, ніж батькові, добре, Нессі? Дай мені знати, як тільки він з'явиться.

— Звичайно, — відповіла юнка, далі тримаючись такої самої манери, але відвівши погляд від сестри й косуючи оком у вікно. — Ми дізнаємося аж за два тижні після екзамену.

— Ти справді так зробиш? — не відступала Мері. — Скажи, що ми відкриємо листа разом.

— Так! Так! — нервово вигукнула Нессі. — Я ж давно тобі казала, що так. Можеш сама відкрити, мені байдуже. Я пообіцяла тобі, і я свого слова дотримаю. Ти б краще дала мені вчитися далі, а не торочила про результати.

Мері знову з певним занепокоєнням зміряла Нессі очима, усвідомивши, наскільки ця дратівлива роблена самовпевненість відрізняється від звичної прилипливої простодушної незлобливості сестри, та хоч на душі їй було тривожно, дівчина дійшла висновку, що це, мабуть, просто результат природного хвилювання через наближення іспиту, і лагідно промовила:

— Тоді я йду, а ти можеш вчитися далі, сонечко! Але, будь ласка, не виснажуй себе до краю. Я за тебе хвилююся.

Тоді, забравши порожню склянку й відійшовши до дверей, Мері невпевнено сказала:

— Ти точно не хотіла б вийти на вулицю на кілька хвилин? Я зараз іду на прогулянку.

— Ні! — скрикнула Нессі, несамовито захитавши головою. — Я не буду собі таким морочити голову. Навчання йде добре, і зі мною буде повний порядок.

Нессі, яка ще хвилину тому здригалася від гірких ридань і незмінно проявляла цілковиту залежність від Мері, усміхнулася сестрі з дивною самовдоволеністю.

— Йди на прогулянку, жінко! — додала юнка. — Я хочу собі подумати в тиші.

— Про того Евкліда? — із сумнівом запитала Мері від дверей.

— Ая, про того Евкліда! — хихикнувши, вигукнула Нессі. — Йди і не надокучай мені.

Мері зачинила двері світлиці, і оскільки, відведена Броуді для сну, кухня була для неї закрита, повагом піднялася до своєї кімнати, все ще тримаючи в руці склянку, в якій приносила Нессі молоко. Дівчина втопила погляд у порожню склянку й намагалася заспокоїти себе, згадуючи, якою турботою оточила сестру останнім часом, як діставала їй додатковий харч і вговкувала його з'їсти; та хоч думки й були підбадьорливі, Мері зітхнула, не в змозі викинути з голови той несподіваний зрив, який нещодавно відбувся і в якому, подумала дівчина, вона досі простежувала певні ознаки тієї відсутності в Нессі душевної рівноваги, яка непокоїла її з часу приїзду. Одягаючи капелюшок і рукавички, щоб вийти на свою звичну прогулянку, Мері вирішила вести далі ретельніше й уважніше спостереження за Нессі під час кульмінації її старань, яка настане наступного тижня.

Повітря надворі було тепле й спокійне, а вулиці знелюднені до такої тиші, що вона спонукала дівчину в неділю незмінно гуляти вдень, а не ввечері, коли на тій самій дорозі було чимало пар, які вийшли на променад. А ще цього разу Мері було спокійно від думки, що, оскільки Броуді спить, Нессі годину-дві не загрожуватиме його напасна увага, і ця впевненість давала дівчині відчуття свободи, яке зараз рідко в неї з'являлося. Мері дійшла до кінця дороги й цього разу обрала поворот ліворуч, який вів прямісінько до далеких Вінтонських пагорбів, що трималися осторонь і здавалися ще дальшими через мерехтливе марево, яке майже їх заслоняло. Це марево вкривало й дорогу, здіймаючись у слабких вібраціях повітря, ніби міраж, і створюючи ілюзію, що на шляху попереду мокро блищать удалині калюжі з водою. Та ніякої вологи не було, все було сухе від пилюки, яка небавом вкрила взуття Мері білим, невідчутним на дотик порошком і з кожним її кроком вихрилася маленькими клубками довкола спідниці. День був чудовий, село ніжилося в теплі, але то був час не для піших прогулянок, і незабаром маленький передній кучерик, який ніколи не корився суворості її щітки, мокрим віхтиком ліг на білизну чола; кроки послабшали, і Мері відчула, що втомилася. Разом з тією втомою повернулися думки про те, як дивно Нессі сьогодні вдень із нею розмовляла, дівчину зненацька почала змагати спека, і вона вирішила повертати назад додому, як раптом помітила, що дорогою до неї швидко наближається доґкарт. Мері миттю зрозуміла, що це за візок і хто візник, і в короткому сколошканому замішанні вже було замірилася розвернутись і піти геть, але завагалася, якусь хвильку нерішуче стояла на місці, дивлячись у різні боки, ніби шукала, куди сховатися, а тоді, напевно, усвідомивши, що втікати марно, опустила голову й прудко покрокувала назустріч. Рухаючись уперед, Мері щосили намагалася набрати спокійного вигляду й сподівалася, що непомітно пройде повз, та, хоч вона нічого й не бачила, на своє дедалі більше хвилювання, почула, що скрип коліс, які наближалися, поступово стих і завмер поряд із нею, почула, як голос лікаря Ренвіка каже:

— Добридень вам, міс Броуді!

Мері відчула, що нізащо не зможе підвести погляд, бо на обличчі помітно буде розрух почуттів, який видасть її з головою, і, безрадісно думаючи про те, що тепер вона для лікаря міс Броуді, а не міс Мері чи навіть просто Мері, дівчина, затинаючись, пробурмотіла відповідь на привітання.

— День дивовижний! — жваво вигукнув Ренвік. — Просто ідеальний, але на своїх двох ходити занадто спекотно. Ходити пішки сьогодні, напевно, як переходити Сахару.

Чи помітив лікар, запитала себе Мері, її розпашіле обличчя й порох на черевиках? Через це вона, певно, виглядає як розтріпана безславна бурлака?

— Я мав би ввічливо сказати, що наша зустріч тут — збіг, — знову заговорив Ренвік, — але це далеко не так. Коли я нині сюди виїхав, я знав, що ви в неділю ходите на таку прогулянку. Я хотів дізнатися про Нессі.

Якими б чудовими були його слова без того останнього речення-пояснення… Недоумкувато стоячи з опущеною головою, Мері зрозуміла, що мусить щось відповісти, бо лікар Ренвік подумає, що вона дурна або невихована, або і те, й інше; з великим зусиллям дівчина повільно підняла на нього очі, відразу ж, попри своє зніяковіння, подумала, як чітко викреслюється його смагляве допитливе обличчя на тлі неба, і кволо, невлад пробурмотіла:

— Я не мала змоги розказати вам про Нессі. Я давно з вами не бачилася.

— Аж надто давно! — вигукнув Ренвік. — І ви самі не прагнули зустрічі. Я вже не один тиждень ніде вас не бачив. Думав, ви знову втекли з Левенфорду, не попрощавшись зі мною.

— Я тепер тут назавжди, — повільно проказала Мері. — Це ви скоро прощатиметеся з Левенфордом.

Лице Ренвіка трохи спохмурніло.

— Так! Залишилося якихось два тижні. Як летить час… ніби запущена стріла, — лікар зітхнув. — Це дивно, але що ближче той день, то сильніше я втрачаю інтерес до того, що мене чекає. Спочатку я радів від думки, що поїду, але врешті-решт це старе місто мене підкорило.

— Ви, певно, тепер маєте дуже багато друзів.

— Саме так! Я маю друзів.

Ренвік знічев'я перебирав у руках свій батіг, його невидющі очі втупилися у вуха коня, які посмикувалися, а тоді він серйозно поглянув на Мері і промовив:

— Ви маєте час проїхатися зі мною, міс Броуді? Я, можливо, більше вас не побачу і хотів би обговорити з вами одну-дві справи. Їдьмо зі мною, якщо маєте охоту!

Звісно, вона мала охоту, а подумавши, що батько спатиме до п'ятої, зрозуміла, що більш слушний час годі було й підібрати; однак дівчина завагалася й відповіла:

— Я… я одягнена не для їзди, і мені потрібно вернутися до п'ятої, а…

— А в такому разі ви їдете, — відказав Ренвік, усміхнувшись і простягнувши руку. — У нас є цілих півтори години. Що ж до вашого одягу, то для цієї моєї старої двоколки він занадто гарний.

Не встигнула Мері й оком змигнути, як уже була на візку поруч із Ренвіком, сиділа з ним плече до плеча на червоній оксамитовій подушці; тоді лікар загорнув її легким протипиловим покривалом, підхльоснув коня, і вони поїхали, полинули вперед у спокійному, але збадьорливому русі. Вітер їхнього ходу через нерухоме повітря обдував Мері щоку, небо перестало сліпучо виблискувати і зробилося тихомирним, пилюка стала дрібницею, просто ніжною пудрою, що пом'якшувала поступ коня, а вона після нудної і втомливої пішої прогулянки із задоволенням сиділа мовчки, щаслива, дивилася, як яснобарвна сільська місцевість плавно пролітає повз. Хоч Мері відчувала близькість лікаря Ренвіка надто гостро, щоб на нього дивитися, краєм ока вона зауважила гладеньку м'яку шкіру пошитих вручну візничих рукавичок, посріблену збрую, прикрашене монограмою протипилове покривало, елегантне опорядження його «старої двоколки», і дівчину знову, як і в лікаревому домі, пойняло відчуття різниці між його та її життям. Яких би труднощів лікар Ренвік раніше не зазнавав, зараз стиль його життя не передбачав зважування витрати кожного фартинга, носіння одягу, поки той не почне розсипатися, придушування кожного насолодного пориву, що виходив за рамки сфери щонайсуворішої економії. Проте Мері притлумила це наростаюче відчуття власної нижчості, заглушила думки про невеселе майбуття і, постановивши не псувати собі винятковий момент такої незвичної розкоші, віддалася незнайомому задоволенню гарного проведення часу.

Ренвік тим часом з дивним задоволенням, відчуттям насолоди, гострішим, ніж те, з яким дівчина споглядала сільські краєвиди, спостерігав за її чітким профілем, за тим, як на її ніжній щоці пробивається легкий рум'янець, за її незвичною пожвавленістю. Раптом ним заволоділа непогамовна примха зробити так, щоб Мері повернулася до нього, щоб мати змогу дивитися їй у вічі, тож Ренвік порушив тишу і сказав:

— Ви не шкодуєте, що поїхали.

Але Мері все одно на нього не подивилася, хоч губи її склалися в слабку усмішку, і дівчина відповіла:

— Я тішуся, що поїхала. Це все для мене таке прекрасне. Я до такого не звикла і буду з приємністю про це згадувати.

— Ми маємо час, щоб під'їхати до берега озера, — люб'язно відповів Ренвік, — а якщо Тім прискорить крок, то ще й аби там перекусити.

Мері була в захваті від плану, який запропонував лікар, і, роздивляючись Тімову гладко вичищену спину, сподівалася, що кінь поквапиться якраз настільки, щоб встигнути на перекус, але не гнати її додому передчасно.

— Тім, — знічев'я промовила дівчина. — Яке гарне ім'я для коня.

— А кінь він теж гарний, — відказав Ренвік і гукнув трохи голосніше, — правда, Тіммі?

На цих словах Тім нашорошив вуха і, немовби оцінивши похвалу, вклав трохи запалу у своє розмірене трюхикання.

— Бачите? — повів далі Ренвік, схвально дивлячись, як Мері усміхається. — Він знає, що я про нього говорю, і намагається не почервоніти, нещасний лицемір. В Единбурзі буде ще тим ледарем. Забагато вівса і замало фізичних вправ!

— То ви берете його із собою? — запитала Мері.

— Так. Я не зміг би продати Тіммі. Отака я людина.

Ренвік замовкнув, а тоді задумливо повів далі:

— У мене є така сміховинна риса: якщо полюбив якусь річ, то не можу її відпустити. Картини, книжки, кінь — кожного разу те саме. Коли подобається, то подобається. Я впертий. Не приймаю жодних стандартів оцінювання, крім власних. Критик може десять разів сказати, що така картина гарна, але якщо мені не сподобалася, то вона мені не потрібна. Тому я беру картину, яка мені справді подобається; коли починаю прикипати душею, то вже не можу витерпіти розлуки.

Мері подивилася просто поперед себе й промовила:

— Та картина у вашій їдальні була незрівнянна.

— Так, — авторитетно відповів Ренвік, — це вишукана річ, радію, що вона вам сподобалася. Ця картина — моя компаньйонка. Я купив її при Інституті[115].

Тоді лікар лукаво додав:

— Але це не винятково мій смак, критикам вона також сподобалася.

Спогад про картину повернув Мері думками до мети її візиту до Ренвіка, отож, передчуваючи, що лікар розпитуватиме про Нессі, дівчина мовила:

— Я вдячна за все те, що ви зробила для Нессі. Ви проявили надзвичайну люб'язність до нас обох.

Мері так і не розповіла Ренвіку про трагедію з виноградом, і його акти доброти тривали далі, ці вже, на щастя, без викриття.

— Я хотів вам допомогти, — відповів лікар. — Як Нессі дає раду з усім своїм навчанням?

— Вона, здається, поздоровішала, — відповіла Мері з тінню тривоги в голосі. — Але її стан дуже варіюється. Часом вона мені якась дивна. Нессі хвилюється через наближення екзамену. Він у суботу. Я роблю для неї все, що можу.

— Я знаю, що ви робите все, — підбадьорливо сказав Ренвік. — Тепер, коли Нессі так довго протрималася без зриву, з нею все має бути гаразд! Сподіваюся, вона успішно складе іспит заради власної ж користі.

Тоді після тривалої мовчанки Ренвік серйозно додав:

— Мені варто триматися поблизу, коли надійдуть результати, тому якщо я буду вам потрібен, викликайте відразу.

Мері знала, що лікаря вже не буде, коли оголосять результати, але, відчуваючи, що він уже й так зробив для неї достатньо, нічого не відповіла й далі сиділа мовчки, поглинута власними думками. Як сказав Ренвік, з Нессі все буде гаразд! Вона про це подбає. Вона буде з Нессі, пильнуватиме, захищатиме, оборонятиме від будь-яких несподіваних батькових дій, якщо сестра зазнає невдачі.

Від роздумів, від цього утвердження у власному намірі Мері пробудив голос Ренвіка.

— Тут розширили дорогу. Ми досить легко зможемо проїхати, та й так прохолодніше.

Коли Мері підвела очі, її накрило хвилею почуттів: не знаючи про значення цього місця для неї, Ренвік з'їхав з основної дороги на той самий шлях через ялицевий лісок, де вона загубилася в ту ніч бурі. З кам'яним переляканим обличчям Мері вдивлялася в ліс, знову опинившись в його оточенні; він тепер не гойдався й не хвилював від поривів шторму, не гуркотів громом вирваних із коренем дерев, а з безтурботним спокоєм стояв тихий, умиротворений і нерухомий. Яскраві сонячні промені прокрадалися поміж похмурі крони темних дерев, пом'якшували їх, інкрустували золотом шорсткі гілки й виводили на прямих сухих стовбурах весело збрижені узори мерехтливого світла й тіні. Поки Мері отак спокійно й безпечно проїжджала тепер через лісок, її приголомшив ірреальний спогад, як її змордована постать тоді ще з живою дитиною в утробі мчить навмання через темряву, спотикається, падає, проколює долоню гострим шпичаком на гілці, оточена божевільними невидимими нечутними голосами.

У кутику вологого ока затремтіла сльоза, але, міцно стиснувши пальці над довгим шрамом на долоні, немов прагнучи підтримати себе на дусі пам'яттю про свої тодішні випробування, Мері не дала їй скотитися й натомість, коли вони виїхали з лісу, звернула свій погляд у далеку долину. Так! Ось те поле, де вона лежала у своїй жахливій безвиході! Воно виступало на тлі рівної зелені буйнотравних лук, і до нього примикала маленька повітка, яка прихистила її стражденне тіло, білі стіни якої прямовисно підносилися до жовтого солом'яного даху, з єдиного комина якої підіймався дим, тонісінько витягуючись у небо довгою блакитною стрічкою.

Мері насилу відірвала очі і, тримаючи тіло в напрузі у спробі контролювати своє хвилювання, дивилася просто вперед, а Тімові вуха розпливалися й тремтіли перед її слізним поглядом. Ренвік, який, мабуть, інстинктивно відчув, що мовчання дівчини зумовлене якимось раптовим смутком, довго не озивався, проте коли вони перемахнули через гребінь пагорба Маркінч, і очам відкрилося гладеньке осяйне плесо озера, яке розкинулося внизу, лікар тихо промовив:

— Ось вам краса і спокій.

Краєвид був неймовірний. Віддзеркалюючи насичену ясну блакить безхмарного неба, водойма стояла холодна й незворушна, неначе шар чистого льоду, а від її країв здіймалися круті, густо вкриті лісом схили й відкидалися назад до урвистих гребенястих гір. Поверхню цієї супокійної просторіні розривала низка маленьких островів, які лежали на лоні озера, зелені й лісисті, як і його береги, нагадуючи рядочок коштовних смарагдів, і кожен з них утворював таке досконале віддзеркалення, що неозброєним оком неможливо було відрізнити острівець від його точного відображення. На найближчому березі розташувалося маленьке сільце, скупчення котеджів якого біло вимальовувалося на яскравому фоні блакиті й зелені, і зараз Ренвік значуще на нього вказав.

— Це Маркінч, а отже, час перекусити, Мері! Не дайте пишноті природи зіпсувати вам апетит.

Обличчя дівчини, погідне й красиве, як поверхня озера, зреагувало на лікареві слова, і вона всміхнулася, знову злегка шаріючись від радості. Він назвав її Мері!

Вони спустилися звивистим схилом у Маркінч, а там, знехтувавши маленьким недоладним шинком, який стояв на початку села, Ренвік повіз їх далі до останнього котеджу вулички, яка простягнулася вздовж берега озера, а тоді, подивившись на Мері з виглядом знавця, зістрибнув з візка й постукав у двері. Котедж ідеально гармоніював із довколишньою красою: його білі стіни були розцвічені яскравою жовтизною настурцій, зелена веранда ховалася в тіні червоних плетистих троянд, садок пахтів щемким духом резеди; саме таким Мері колись уявляла собі котедж у Ґаршейку. До дверей цього маленького будиночка підійшла невеличка зігнута фігурка жінки, і зараз вона скинула руки й утішено скрикнула:

— Дохтор! Дохтор! То часом не ви? Мати Божа! То ви власного персоною?

— Так, це я, Дженет! — вигукнув Ренвік, наслідуючи манеру жінки. — То я власного персоною і юна леді власного персоною. І ми обоє власними персонами вже просто вмираємо з голоду після свого катання. Як не зробите нам гарний підвечірок, так як ви то вмієте, з вашими домашніми сконами, джемом, маслом і ще бог зна чим, то ми просто сумно зійдемо наніц і більше ніколи не вернемся.

— Такого з вами не станеться! — енергійно вигукнула Дженет. — Нє, нє, буде вам за п'ять хвилин найліпший підвечірок у Маркінчі.

— Можна, ми влаштуємо його в саду, Дженет?

— Звичайно, можна, дохторе! Можна хоч на даху мого котеджу, ви тільки скажіть.

— Нам і в саду підійде, Дженет, — усміхнувшись, відказав Ренвік. — І… Дженет, нехай хлопчак припильнує Тіма. Покличете, коли все буде готово. Ми трохи пройдемося берегом.

— Так! Так, дохторе! Все як ви скажете, — жваво відказала Дженет, і коли вона пішла виконувати лікареві розпорядження, він розвернувся і прийшов назад до Мері.

— Прогуляємося трохи? — запитав Ренвік.

Дівчина згодилася, і, допомагаючи їй злізти із сидіння на землю, лікар мовив:

— Дженет не змушуватиме нас чекати п'ять хвилин, але розім'ятися не завадить. Вам, певно, вже ноги звело від сидіння.

Літня жінка так втішилася, коли побачила лікаря, подумала Мері, і, як і всі, хто з ним взаємодіяв, з таким завзяттям кинулась йому прислужитися! Міркуючи про це, поки вони йшли по дрібній твердій береговій гальці, дівчина промовила:

— Дженет — ваша давня подруга! Її очі буквально засяяли, коли вона вас побачила.

— Колись я дещо зробив для її сина в Левенфорді, — безтурботно відказав Ренвік. — Дженет приємна стара жінка, язик — як у моторної сороки, — тут він подивився на Мері з-над носа й додав: — Але найголовніше, що вона готує смачнющі скони. Ви мусите з'їсти їх рівно сім.

— Чому сім? — запитала Мері.

— Це щаслива цифра, — відповів Ренвік, — і якраз стільки булочок, скільки треба здоровій голодній юній леді.

Лікар критично подивився на Мері.

— Хотів би я мати ваш режим харчування, міс Мері. Є якась сумна краса в тій легкій запалості ваших щік, але це означає, що ви нехтували маслом і молоком. Можу побитись об заклад, все те, що я вам надсилав, ви віддавали своїй малій Нессі.

Мері спаленіла.

— Ні! Насправді ні! Ви такі люб'язні, що все це нам відправляли.

Ренвік співчутливо похитав головою.

— Ви хоч колись будете думати про себе, Мері Броуді? Мені боляче думати, що з вами буде, коли я поїду. Ви хочете, щоб хтось суворо й невблаганно за вами стежив, щоб змушував вас турбуватися про себе. Будете мені писати й розповідати, як ви поводитеся?

— Так, — повільно відповіла Мері, немовби зі спокійних вод поряд з нею здіймався холодок. — Я писатиму вам, коли ви поїдете!

— Абсолютно згодний! — весело вигукнув Ренвік. — Вважатиму, що це ваша чітка обіцянка.

Зараз вони стояли, споглядаючи величний спокій краєвиду, який, здавалося Мері, був таким далеким від багатостраждального життя в її домі, так високо підносився над пересічністю її життя. Дівчина нетямилася від його принади, і всі притлумлені почуття до чоловіка поруч, вивільнені через вбирання в себе цієї краси, накрили її з головою. До Ренвіка Мері притягувала глибша й зворушливіша емоція, ніж та, яка колись її схвилювала; дівчина бездумно прагнула показати свою відданість, наочно продемонструвати свою пошану, однак не могла й змушена була тихо стояти поряд із лікарем, розриваючись від калатання серця, що мало не випорскувало з грудей. Озеро ледве-ледве плюскотіло об берег, і в безгоміні пейзажу прокочувалося мляве хлюпотіння, нашіптувало дівчині, хто і яка вона, що вона Мері Броуді, матір байстряти, відлунювало в її вухах нескінченним повторенням того слова, яким батько виніс їй вирок, коли витурив з дому в грозову ніч.

— Чую надтріснутий звук торохтіла Джанет, — врешті промовив Ренвік. — Готові до сконів?

Мері так сильно здавило в горлі, що вона лише кивнула, і коли лікар легко взяв її під руку, щоб підтримати на вкритому галькою пляжі, той його дотик був нестерпніший за будь-який біль, який дівчина коли-небудь відчувала.

— Все готово, все готово! — викрикувала Дженет, шугаючи довкола, як фурія. — От вам в саду стіл, стільці і решта, що ви замовляли. А скони свіжі, нині зранку печені.

— Чудово! — зронив Ренвік, посадовивши Мері в її крісло, а тоді зайнявши своє.

Хоч своїм тоном лікар чемно випровадив стару, вона затрималася, видивилася на Мері захопленим поглядом, облизала губи й хотіла було озватися, але, раптом зауваживши вираз Ренвікового обличчя, з величезним зусиллям стримала свої антимонії, які ось-ось мали зірватися з язика, й розвернулася до будинку.

Коли жінка пішла, хитаючи головою й бубонячи щось собі під ніс, на Мері та Ренвіка напосіла певна скутість; їжа була прекрасна, а приправлена пахощами резеди прохолода саду — просто чудова, однак обоє, здається, почувалися не зовсім вільно.

— Дженет — стара квочка, — сказав Ренвік, намагаючись звучати безтурботно. — Це влучне шотландське слово, яке якраз їй підходить. Якби я дав їй можливість, усі вуха нам протуркотіла б.

Однак після цих слів лікар поринув у ніякову мовчанку, яка повернула Мері спогадами до того єдиного іншого разу в її житті, коли вона сиділа за столом наодинці з чоловіком, коли їла морозиво у кричущо-яскравій атмосфері кафе Бертореллі, коли Деніс притискався своєю ступнею до її ступні й заворожував своєю веселою іскрометною мовою.

Наскільки ж іншою була тутешня обстановка, ця прохолодна свіжість котеджного саду, наповнена пахощами, які видихали сотні квітів; наскільки іншим був і її супутник, який ані не теревенив про манливі поїздки за кордон, ані, на жаль, не пестив її ступню своєю ступнею. Зараз, однак, він хитав на неї головою.

— І все-таки ви з'їли лише дві, — пробурмотів Ренвік, зажурено дивлячись на Мері, і повагом додав: — А я ж казав сім.

— Булочки дуже великі, — запротестувала дівчина.

— А ви така маленька… а були б більшою, якби робили так, як вам кажуть.

— У лікарні я завжди робила так, як ви мені казали!

— Так, — помовчавши, відказав Ренвік, — справді.

Лікаря, здавалося, знову опанувало пригнічення: він повернувся думками до того образу, в якому Мері вперше перед ним постала — із заплющеними очима, безживна, сполотніла, його зламана, викорчувана лілея. Врешті він поглянув на наручний годинник, тоді похмуро подивився на дівчину.

— На жаль, час спливає. Повертаємося?

— Так, — прошепотіла Мері, — якщо ви вважаєте, що вже пора.

Вони встали й, нічого більше не кажучи, покинули приємний затишок саду, який, можливо, задумувався як схованка для двох пристрасних коханців, а коли Ренвік допоміг Мері вилізти на двоколку, він повернувся й простягнув старій Дженет платню.

— Я не хочу ваших грошей, дохторе! — верескнула жінка. — Мені приємно почастувати вас і ту вродливу леді.

— Слухайте, Дженет, — скрикнув Ренвік, — зараз же беріть, бо будемо з вами в гніві.

Жінка відчула ледь помітну зміну в настрої лікаря і, беручи гроші, несміливо прошепотіла:

— Я щось уже ляпнула своїм язиком? Дуже перепрошую, коли так. Чи то вам скони не посмакували?

— Все було добре, Дженет… прекрасно, — заперечив Ренвік, вилізаючи на своє місце. — Бувайте здорові.

Трохи ні в сих ні в тих, жінка помахала гостям на прощання, і коли вони зникли за закрутом пагорба, вона знову похитала головою, щось собі пробурмотіла й зайшла назад у котедж.

Дорогою додому Ренвік і Мері розмовляли мало, а допитавшись, чи дівчині зручно й чи не бажає вона накритися пледом, чи сподобалася їй поїздка й чи не підігнати йому Тіма, лікар знову заглибився в мовчанку, яка, що ближче вони під'їжджали до Левенфорду, ставала дедалі гнітючішою.

Щупальці дому знову розкривалися, щоб схопити Мері, і коли вони довкола неї зімкнуться, Броуді понуро прокинеться зі свого сну з напухлими очима й пересохлим язиком і зажадає, щоб вона негайно подбала йому про вечерю; Нессі потребуватиме її співчуття й розради; вона вмить зіштовхнеться з незліченною кількістю завдань, які входять у її обов'язки. Короткий і несподіваний перепочинок від смутності її життя майже добіг кінця, і хоч Мері насолодилася ним донезмоги, тепер донезмоги важка журба налягла їй на серце: дівчина мляво усвідомила, що це, можливо — майже напевно, — останній раз, коли вона бачить Ренвіка.

Зараз вони вже майже доїхали до воріт будинку Броуді, і, зупинивши двоколку трохи віддалік, Ренвік дивним голосом промовив:

— Що ж, ось ми й повернулися! То було так коротко, правда?

— Дуже коротко, — повторила Мері, підводячись із сидіння й злізаючи на землю.

— Треба було залишитися в Маркінчі на довше, — глухо сказав Ренвік, а тоді після мовчанки додав: — Я, можливо, більше вас не побачу. Мабуть, мені варто з вами попрощатися.

Вони довго дивилися одне на одного, і очі Мері світилися до Ренвіка знизу слабким благанням; тоді лікар зняв рукавичку, простягнув дівчині руку й напружено промовив:

— До побачення.

Мері машинально взяла Ренвіка за руку; відчувши у своєму кулачку тверду холодну силу лікаревих пальців, якими вона так часто милувалася, які колись гамували біль у її змордованому тілі, однак уже ніколи більше цього не зроблять, пальців, які вона так віддано любила, дівчина раптом знетямилася від почуттів, схлипнувши, гаряче притиснула теплі вуста до лікаревої руки й поцілувала її, а тоді, кинувшись вулицею, втекла від нього й зайшла до свого будинку.

Якусь хвилю Ренвік з невірою глядів на свою руку, тоді підняв голову і, дивлячись на постать Мері, яка зникала з поля зору, уже, здавалося, хотів вистрибнути з двоколки й податися слідом, але з місця не зрушив, надовго завмер, знову втупившись поглядом у свою руку, а тоді в його очах з'явився дивний вираз, лікар сумно похитав головою і, натягнувши рукавичку, повільно поїхав вулицею.

Розділ дев’ятий

— Принеси сестрі більше каші! — голосно крикнув Броуді до Мері. — То, що ти їй дала, і коту на сльози не вистарчить. Як вона має працювати на порожній шлунок, та ще й в такий день, як нині?

— Але, батьку, — кволо запротестувала Нессі, — я попросила Мері багато мені не давати. Я питиму сколочене яйце. Сьогодні зранку як подумаю про більшу порцію каші, то мені стає погано.

— Ай, жінко! Ти не знаєш, що для тебе добре, — відповів Броуді. — Слава Богу, маєш батька, який тебе пильнує і дбає, аби ти їла то, що корисно. Ану гарно працюй щелепами! Отаким-о треба наїдати живіт, аби мати силу до того, що тебе чекає.

І Броуді набундючено відхилився на спинку крісла, самовдоволеним поглядом обмірюючи фігурку своєї молодшої доньки, яка, потрушуючи рукою, силкувалася, попри хвилювання й неохоту, впихнути в себе ще кілька ложок каші. Броуді не брав до уваги, що сьогодні зранку Нессі нудило від їжі чи що з огляду на свою тривогу вона, можливо, воліла б, аби їй дали спокій; Броуді був у піднесеному настрої від думки, що це великий день, день змагання за Латту, тож він не пішов у контору у звичний для себе час, а залишився підтримувати й підбадьорювати доньку своєю присутністю. Файний би був з нього батько, думав він, якби не міг відпровадити доньку на взяття Латти. Боже, та то зовсім не в його стилі! Упродовж всіх тих стомливих місяців він з такою прискіпливою старанністю докладав праці у своє діло, ая, і пильнував, аби Нессі докладала у своє, що зараз не збирався на все плюнути і пустити коту під хвіст. Ні! Він не піде в контору нині зранку, та й взагалі цілий день не піде. З такої нагоди він візьме вихідний на весь день. То було свято, він задля того працював і, їй-богу, він буде тим смакувати. Від цих міркувань на обличчі Броуді майнула слабка посмішка, і, далі задоволено міряючи Нессі очима, він вигукнув:

— Правильно, жінко! Помаленьку. Нема потреби спішити. Батько з тобою.

— Може, їй уже досить, батьку? — наважилася вставити Мері; її очі благально дивилися на Броуді з делікатного обличчя. — Нессі, напевно, нині зранку занадто знервована, щоб їсти. Я тут маю для неї збите яйце.

— Їж, Несс, їж… — протягнув Броуді, не звернувши жодної уваги на це втручання. — Я знаю, що дає тілу моці. Ти би просто вмирала з голоду, якби не я. Я не дам тобі просидіти на тригодинному екзамені і не мати в собі нічого, аби його витримати.

Він був у своїй стихії, повторював з донькою плоди своєї праці; про життєві перипетії було забуто, болючі спогади про Ненсі поки що втихомирено, і, розтягнувши рота в ширшій і глузливішій посмішці, Броуді вигукнув:

— Боже! Мені тільки що прийшло на думку, що та ґрірсонська гнида сидить за столом, дивиться, як його щеня товче свій сніданок, і думає, як воно, прости Господи, нині себе покаже. Ая, дуже мені смішно від тої думки.

Посмішка Броуді пожухла, згіркла.

— Мер міста, ага… чудесний представник міста з підвішеним язиком. Боже, нині зранку, можу закластися, він виглядає геть принижено, нещасно і знервовано.

Броуді на хвилину замовкнув, а тоді, побачивши, що Нессі, яка подужала доїсти кашу, попиває свій яєчно-молочний напій, гаркнув, немовби йому ще не минулася досада від думки про Ґрірсона:

— На, візьми скон з маслом, якщо будеш пити то пійло.

Він обпік очима й Мері, додавши:

— Тут дехто зробив би з твого шлунка помийницю!

Знову перевівши погляд на Нессі, Броуді несхвальним тоном повів далі:

— Не бігай так очима, жінко; можна подумати, ти нині будеш робити щось страшне, а не писати легесенький твір. Усе в голові й чекає, аби з тебе вийти. Тобі тільки треба взяти ручку і написати. Хіба треба з того так смутитися, щоб аж вернути носа від доброї, корисної каші?

Броуді ще раз спокійно обміркував глибинну мудрість своїх логічних умовиводів, а тоді, немовби безглуздість доньчиного хвилювання зненацька його роздратувала, визвірився на неї з допитуваннями:

— Якого чорта ти така перепуджена? Ти що, не моя дочка? Що в тій ситуації чи навколо неї такого, аби ти так трусилася?

Нессі подумала про екзаменаційну залу з височенною стелею, наповнену шкряботінням несамовитого змагання двох десятків ручок, побачила мовчазну, зодягнену в чорне постать екзаменатора, що сидить на своєму підвищенні, суворий та всемогутній, немов суддя, побачила власну маленьку схилену малозначну фігурку, яка гарячково пише, однак, заховавши очі, дівчинка квапливо відповіла:

— Я нічого не боюся, батьку! Мені, напевно, трохи сумно від думки, що треба їхати. Про Латту я взагалі не думаю. Вони могли б хоч зараз викласти результати з тим, які шанси в інших поступити.

Броуді знову широко усміхнувся доньці й вигукнув:

— Отакий має бути дух! То вже більше подібно на мою дочку! Ми не просто так піддали твої вміння випробі. Тепер, коли я тебе виставляю напоказ, ти мусиш іти високим кроком, як кінь у манежі.

Броуді замовкнув, задоволений своїм порівнянням, яке в поєднанні з теперішнім піднесенням і радісним хвилюванням через доччин від'їзд навіяло туманний спогад про ті часи, коли він вирушав на виставку рогатої худоби, і Броуді вигукнув:

— Ти нині на виставці, Нессі, і я тобою пишаюся. Ти ще не поступила, а я вже знаю, хто вернеться з червоною карткою на шиї. Моя донька, Нессі Броуді, всі тільки й будуть говорити що про тебе. Ми двоє вразимо місто. Їй-богу, будуть тепер відвертати очі, як мене побачать. Ми їм покажемо!

Броуді з ніжністю, майже захоплено подивився на Нессі й за якусь хвилю сказав:

— Боже, ніяк не можу взяти до тямки, де то стільки того всього поміщається в тій твоїй малій голові. Латина, французька, математика і ще бог знає що. А вона ж не більша за мій кулак. Ая, правду кажуть: хоч мале, та вузлувате. Головне — якість. То аж приємно бачити, що твій власний розум передався дочці, ще й мати змогу давати їй можливості, ая. Коли я був твого віку, в мене такого шансу не було.

Броуді співчутливо зітхнув.

— Ні! Я б далеко пішов, якби мені дали шанс, але я мусив піти у світ і пробивати собі шлях самостійно. В ті часи не було Латт, бо інакше я б згріб їх цілу торбу.

Він підвів очі на доньку і зміненим схвильованим голосом вигукнув:

— Але з тобою все буде інакше, Нессі! Ти будеш мати свою можливість. Я про то подбаю. Побачиш, що я зроблю для тебе, коли ти виграєш Латту. Я… я… підштовхну тебе на найбільшу висоту, яку тільки можна взяти.

Броуді грюкнув кулаком по столу і, тріумфально подивившись на Нессі, додав:

— Ти задоволена тим, що я для тебе роблю?

— Так, батьку, — пробурмотіла юнка, — я… я дуже з того всього задоволена.

— Ага, ще б не була! — вигукнув Броуді. — Нема в Левенфорді людини, яка б зробила то, що я для тебе зробив. Дивись мені, ти того не забувай! Коли вернешся з Латтою, вважай, не задирай носа до неба. Пам'ятай, хто то для тебе зробив!

Нессі боязко зиркнула на батька і тихо промовила:

— Ти ж не думаєш, що я нині її принесу, батьку? Мине добрий кавалок часу, перш ніж з'являться результати, щонайменше два тижні!

У вигляді Броуді з'явилося несподіване невдоволення, немовби донька зненацька позбавила його пікантної гостроти задоволення.

— Ти знов за своє? Чого стільки розмов про результати? Ти думаєш, я чекаю, що ти приїдеш з повного торбою грошей? Я знаю, що все буде у свій час. Я знаю, що то тобі на науку. Мені тих грошей не треба. Але мені здається, що ти починаєш переживати, чи ти взагалі добудеш ту стипендію.

— Та ні, батьку, — квапливо промовила Нессі, — про це я взагалі не думаю. Я тільки боялася, що, може, ти подумав, що я вже сьогодні все знатиму напевно.

— Напевно, — повагом повторив Броуді. — А ти хіба вже зараз не «напевно»?

— Так! Так! — вигукнула Нессі. — Я впевнена. Я абсолютно в тому переконана. Я аж сама не знаю, що говорю, так хвилююся, що поступаю в університет.

— Не дай, аби то все велике хвилювання вибило тобі землю з-під ніг, — застережно сказав Броуді. — Пам'ятай, тобі вже шістнадцять, і як того замало, аби тримати себе в руках, то ти вже ніколи не зможеш. Я тільки кажу, аби ти не губила голову! Ти маєш все, що тобі треба — ручку, пера-насадки, гумку і так далі?

— Все, що я захочу, мені дадуть на місці, — покірно відповіла Нессі. — Нас усім забезпечують.

— Ага, он як! Ну, в такому разі ти ніяк не зможеш сказати, що забула ручку.

Броуді замовкнув і подивився на годинник.

— Вже скоро буде твій поїзд. Ти всього досхочу наїлася?

Нессі прошепотіла, відчуваючи, як у животі крутить від тривоги:

— Так, батьку.

Броуді підвівся, підійшов до своєї підставки для люльок і самовдоволено зазначив:

— Ну, хай там як, я своє діло зробив.

Коли він відвернувся, Мері підійшла ближче до сестри і тихо промовила Нессі над вухом:

— Я піду з тобою на вокзал, Нессі, просто складу компанію і припильную, щоб ти виїхала без пригод. Я не надокучатиму тобі розмовами.

— Що таке? — скрикнув Броуді, блискавично розвернувшись. На жаль, він почув дещо зі сказаного.

— То ти підеш на вокзал? — закпив Броуді. — Та вже! Яка ти турботлива. Пхається вона, «зроблю те, зроблю се», такі самі хитрі методи, як у твоєї матері. Нессі не спроможна сама пройти пішки кілька ярдів, що ти мусиш прив'язати їй на шию кусок мотузка і вести за собою? — його глумлива посмішка перетворилася в злісний вищир. — Я тобі не казав дати Нессі спокій? Ні на який вокзал ти не підеш. Нічого ти не будеш для неї робити. Нессі піде сама.

Броуді повернувся до Нессі.

— Ти ж не хочеш, аби вона тобі надокучала, правда, золотко?

Юнка опустила очі й, затинаючись, ледь чутно промовила:

— Ні, батьку, якщо ти так кажеш, то ні.

Броуді з похмурим презирством знову перевів погляд на Мері.

— Бачиш? — крикнув він. — Вона тебе не хоче! Не встрявай у то, що не має до тебе стосунку. Я про все подбаю. Нині зранку я сам принесу Нессі її манатки. Так, Нессі, де твій капелюх і пальто? Я проведу тебе до дверей.

Броуді набундючився від думки про те, яку честь виявляє Нессі, а вона тим часом мовчки вказала на канапу, де, вичищене, вимите й попрасоване, лежало зношене синє саржеве пальтечко, яке вона носила щодня, єдине, яке тепер у неї залишилося, і солом'яний капелюшок, на якому зараз гордо красувалася нова атласна стрічка, яку купила й пришила своїми люблячими руками її сестра. Броуді підняв пальто й капелюшок, подав доньці, навіть з усією сумлінністю великого помічника допоміг одягнути пальто, тому зараз Нессі, маленька, неописанно жалюгідна фігурка, стояла вбрана й готова їхати. Броуді з перебільшеною помпою поплескав доньку по плечу й вигукнув, немовби сам повністю її одягнув:

— Ну от, ти цілком готова в дорогу. Ти ж подумай, то велика честь, що я взяв вихідний, аби отак тебе відпровадити. Ходи, проведу до дверей.

Проте Нессі, на диво, була не налаштована рушати й далі стояла, відвернувши голову від Броуді й линучи поглядом до темних ласкавих очей Мері; її нижня губа злегка відвисла, а тоненькі пальчики зімкнулися докупи й нервово звивалися. Чисту шкіру обличчя юнки, яка втратила колишній рум'янець і вкрилася мало не прозорою блідістю, здавалося, туго натягнули на миршавий каркас рис, а делікатний полиск солом'яного волосся, яке зараз було розплетене й вільно звисало довкола маленького виснаженого личка, підкреслювало її білизну. Нессі застигла на місці, усвідомлюючи, що кульмінаційний момент її старань близько і що вона не хоче його зазнавати; тоді, немовби зненацька забувши про батькову присутність, юнка наблизилася впритул до Мері й тихо, майже нечутно промурмотіла:

— Я не хочу їхати, Мері. У мене на чолі знову та «пов'язка». Я б ліпше залишилася вдома.

Однак майже на одному подиху, ніби не усвідомлюючи, що прошепотіла ці слова, Нессі вигукнула:

— Все, я готова, батьку. Я маю все, що треба. Зі здоров'ям повний порядок, і я готова старатися за трьох.

Броуді витріщився на доньку, а тоді поволі розслабився.

— Тоді йдемо, і не гай часу. Нащо ти там коло неї вештаєшся? Досить того дурного зволікання, бо пропустиш поїзд.

— Не пропущу, батьку! — завзято крикнула Нессі й відірвалася від Мері, не дивлячись на неї, немовби й не чула, як сестра прошепотіла наостанок слова підбадьорення й пообіцяла зустріти її на вокзалі після повернення.

— Ні! Ні! — вигукнула юнка. — Я б такого не зробила, це на мене не подібно. Я що, дарма стільки місяців працювала? Це ж треба таке подумати!

Нессі відвела назад вузенькі плечі, демонструючи свою готовність, пройшла повз Броуді й поквапилась у вестибюль, а там попрямувала до вхідних дверей і відчинила їх навстіж.

— То я йду, батьку! — голосно гукнула юнка і, певною мірою імітуючи батькову манеру, додала: — Я повернуся, і ви це точно не пропустите!

— Зачекай хвилину! — вигукнув Броуді, насупившись і незграбно чвалаючи за донькою. — Я ж казав, що хочу провести тебе до дверей. Що з тобою, куди ти так женеш?

Якусь хвилю Броуді обмірював Нессі очима з-під своїх нахмурених брів, а тоді, заспокоєний блиском, що тепер з'явився в очах дочки, вигукнув:

— Але ти впораєшся… ти маєш такий вигляд, ніби тобі аж ноги сверблять, так хочеться швидше попасти на той екзамен. Тоді йди. Можу ручитися, ти робитимеш діло в три поти. Я тебе настроїв якраз на правильний лад. Тепер ти не зможеш не виграти.

Броуді заплескав долонями, ніби викишкуючи Нессі, і вигукнув:

— Все, тепер іди і насип солі на хвіст тому Ґрірсону.

— Можеш мені повірити, — безтурботно відказала Нессі, — я насиплю йому стільки солі, що він скваситься!

— То добре! — задоволено гукнув Броуді, любовно проводжаючи доньку очима за ворота й по вулиці. Нессі жодного разу не озирнулася. Коли Броуді стояв на порозі й спостерігав, як її тендітна фігурка маліє вдалині, його вмить огорнуло потужною хвилею колишньої гонорової зневажливої самовдоволеності. Боже, але ж і розумниця та його Нессі! Такої кмітливої ще треба пошукати, розум гострий, як голка, голка, яка проколе той великий роздутий ґрірсонський міхур, і повітря випорсне з нього, як з тріснутої волинки. Та й він добре підкував Нессі до цей події, вона в нього зробилася запопадна, як молодий хорт, який хоче вирватися з трійки, і коли вона ото зараз від нього пішла, в її очах був поблиск, від якого йому аж стало тепло на душі. А вдалося це тому, що він керував дівчиною твердою рукою, силою вливав їй у кров трохи власного вогню, наповнював її рішучим прагненням перемогти. «Працюй за трьох, Нессі!» — такий був його заклик, і більш ніж виправданий! Нессі піде звідти з Латтою, лишить Ґрірсона на сотні миль, чи оцінок, чи чого там, позаду. Ґрірсон навіть, можливо, буде останнім! Похмуро посміхаючись від своїх солодких думок, Броуді повільно розвернувся, вдихнув носом чисте повітря зі ще більшим задоволенням від відчуття свободи, піднявся сходами й зайшов у будинок.

Там Броуді безцільно зупинився у вестибюлі, трохи розхолодившись після початкового приливу бурхливих радощів через усвідомлення, що він не зовсім знає, куди себе подіти, дарма що ще немає одинадцятої і він сьогодні вільна людина; проте за хвилю Броуді зайшов на кухню й несамохіть посунув до свого крісла, а тоді сів і почав краєм ока спостерігати за Мері, яка займалася своєю ранковою роботою. Дівчина нічого не сказала про те, що він не пішов у контору, і була, як завжди, тиха й витримана, хоч сьогодні глибини й береги озерець її очей ще більше потемніли. У тому, як Мері трималася, ніщо не вказувало на характер її потаємних думок. Броуді розтулив рота, щоб заговорити до дочки, втоптати її в землю словами про нерівність між нею та Нессі, згірченими дошкульним натяком на її минуле, але промовчав, тому що розумів: що б він не сказав, у відповідь буде така сама непроникна тиша. Поки що він не говоритиме! Може собі хмуритися і мовчати, скільки хоче, думав Броуді, але він знає, що в неї на умі, попри всю її роблену байдужість. Вона зазіхає на його Нессі, втручається, де тільки може, перешкоджає здійсненню його намірів, на кожному кроці надвоє переривається, щоб не дати йому досягнути мети. Але хай постриває! Він також чекав, і якби старша донька коли-небудь відкрито виступила проти нього стосовно Нессі, то був би для неї сумний день!

Поки Броуді, начебто не помічаючи Мері, насправді стежив за її плавними, граційними рухами, асоціативний ланцюжок раптом викликав спогад про іншу жінку, яку він любив так сильно, як ненавидів цю — Ненсі, основний об'єкт його думок наяву й навіть уві сні. Проте зараз Броуді міцно зціпив зуби й витрусив із голови її нав'язливий образ, постановивши, що ніщо не має затьмарити тріумф цього дня. Він хотів думати про Нессі, свою потіху, яка зараз сидить у поїзді, роз'яснює у своїй розумній голові котрісь із тих предметів, над вивченням яких він так невтомно змушував її сидіти, або, можливо, міркує над його останнім напучуванням. Він завжди відчував, що то буде для нього визначний день, і зараз розумів, що мусить не дати собі похнюпити носа, мусить підтримувати свій настрій на цьому піднесеному рівні, до якого він злетів сьогодні зранку. Він вип'є, лише щоб трохи звеселитися…

Погляд Броуді прояснів, він встав із крісла й пішов до буфета, а там відчинив невеличке відділення зліва, витягнув знайому чорну флягу і власну маленьку склянку, яка зараз завжди стояла поряд напохваті. Тримаючи в одній руці склянку, а в іншій флягу, Броуді знову сів у крісло, налив собі трохи віскі й відразу взявся з насолодою, задоволено смакувати, на хвильку затримуючи напій між язиком і піднебінням. Перша порція за день завжди будила в роті насиченіший і приємніший смак, ніж будь-яка інша, і зараз вона так тепло стікала по горлу, що Броуді відчув спонуку притьмом запити її другою. Перша була за себе, а ця буде на честь Нессі! Зараз вона, можливо, вже не в поїзді, якщо дотрималася — а вона, безсумнівно, так і зробила — його інструкцій зійти на Партик-Стейшн, і, ймовірно, саме в цей момент підіймається крутим схилом Ґілморгіллу[116] до сірої озії університету на вершині. Він знав, що ця благородна будівля, від якої віє вченістю, якнайкраще підходить для проведення іспиту на здобуття Латти, що це цілком відповідне місце, щоб його донька стала знаменитою. Професори, можливо, вже десь випадково чули, яка Нессі кмітлива, бо поголоски про геніальних учнів в академічному світі хай і ширяться плутано, однак розходяться далеко, та навіть якщо це й не так, Нессі має прізвище, яке вони відразу впізнають, яке буде їй перепусткою там і будь-де, куди вона подасться. Він пив за університет Глазго, за Нессі й знову за ім'я Броуді.

Отак ліпше! Сьогодні віскі по-іншому впливало на свідомість Броуді, не тільки притуплювало похмурий відчай, у який останнім часом виливалося його п'янство; зараз до нього поверталася давня веселість перших днів його чаркування, і коли Броуді прийшло це напрочуд приємне розуміння, настрій його піднявся, і він почав крутити мозком у пошуках русла, куди можна було б спрямувати свою новоявлену енергійність. Радісній людині неприпустимо нудно сидіти під понурим наглядом зажуреної дочки, і, збагнувши, що потрібно буде шукати собі веселощів поза домом, Броуді якусь мить обмірковував думку навідатися в контору, не для того, звісно, щоб працювати, а лише щоб у неформальній атмосфері порозважати тих двох молодих хлопаків у своєму кабінеті й пограти на нервах осоружному вискочню Блеру. Однак з огляду на те, що був суботній, а відтак неповний робочий день, вони незабаром закінчуватимуть працювати і йтимуть додому, а окрім того, Броуді відчув, що з такої нагоди потрібно більш відповідне святкування, аніж просто повернення на своє щоденне місце праці. Він облишив цю ідею з відчуттям лише крихітного жалю, яке повністю зникло, потонуло в ще одній склянці «Гірської роси».

Роса! Роса на траві… зеленій траві… Зелений лужок для гри в кеглі! Ах, він нарешті придумав! І хто сказав, що в тому відомому купажі «Тічера», якому він завжди віддавав перевагу, не можна знайти натхнення? Обличчя Броуді просяяло від збудженого задоволення: як метко він пригадав, що літній турнір Левенфордського кегельного клубу має проходити сьогодні вдень на веллголлському майданчику для гри в кеглі. Броуді широко усміхнувся, поміркувавши, що там будуть присутні — будуть присутні напевно — усі поважні люди: від маленького Джонні Пакстона і аж до високоповажного добродія мера Ґрірсона власною особою.

— Боже! — пробурмотів Броуді, плескаючи себе по стегну достоту у своїй колишній манері. — Оце якраз то що треба! Припруться всі в одно місце, і я там же й кину їм Латту в лице. Покажу їм, що я їх не боюся. Давно пора знов про себе заявити. Здається, я занадто довго з тим зволікав.

Броуді довершив своє задоволення повною по вінця склянкою, а тоді, додаючи голосу гучності, крикнув:

— Поспіши там з моїм обідом. Я хочу, аби він був швидко. Нині вдень я йду в місто і хочу спочатку щось покласти на зуб. І хай то буде якась пристойна їжа, а не помиї, які ти нині зранку підсовувала Нессі.

— Твій обід готовий, батьку, — тихо відказала Мері. — Можу подати зараз, якщо бажаєш.

— Ну, тоді бажаю, — гиркнув Броуді. — Подавай і не стій там надута, як індик.

Мері хутко накрила на стіл і подала батькові обід, але, хоч він йому й посмакував і був направду безмірно кращий за будь-яке їстиво, що йому колись готувала Ненсі, Броуді не висловив ані похвали, ані подяки. Однак він віддав йому належне і з підсиленим віскі апетитом відразу охоче допався до їжі, а поки енергійно рухав щелепами, думав водночас про плани на день і що далі відбувається з Нессі. У цей час у неї вже, мабуть, почався екзамен, і вона сидить, списуючи сторінка за сторінкою, поки інші, а особливо юний Ґрірсон, жують дерев'яні кінці своїх ручок і заздрісно на неї видивляються. Зараз Броуді уявив, як Нессі, повністю використавши один зошит, підводиться з місця і з розпашілим самовдоволеним своїм маленьким личком підходить до екзаменатора, щоб попросити ще один. Вона вже списала один зошит, перша в кімнаті, Нессі Броуді, його донька, тим часом як той малий гнида Ґрірсон не заповнив свій навіть наполовину! Броуді гигикнув від думки про надзвичайні доччині здібності й почав уплітати зі ще більшим смаком, уявляючи збентеження її конкурента. До кінця трапези його думки крутилися головно довкола цього, а коли закінчив, підвівся і знову випив, спорожнивши пляшку за сподівання, що Нессі знадобиться не два, а три зошити, щоб показати професорам увесь обшир своїх знань.

Спускатися на веллголлський майданчик для гри в кеглі було все ще зарано, адже Броуді хотів, щоб зібралася вся компанія видатних містян, і, усвідомивши, що він ще не досяг того бездумного екстазу, який найкраще підходив для такої пригоди, а ще зіткнувшись із проблемою, що від «Гірської роси» залишилася тільки порожня посудина, Броуді вирішив показатися в місті й годинку відпочити у «Веллголлських погребах», які зручно примикали до лугу.

Отож він покинув будинок і попрямував вулицею; ішов, однак, не з кам'яним насупленим обличчям і невидющим поглядом, якими останнім часом відзначався його вигляд під час перебування в місті, а, скріпившись на силах завдяки своєму настрою й упевненості в успіху доньки, тримався вільніше, невимушеніше, що знову ж таки привертало до нього пильну увагу. Людей довкола наразі було мало, проте, перетинаючи Рейлвей-роуд, Броуді помітив на іншому боці вулиці величаву постать лікаря Лорі, який не їхав, а йшов пішки, тому він миттю перейшов дорогу й заговорив до нього.

— Добридень вам, лікарю Лорі! — привітно гукнув Броуді. У давні часи звертання було «Лорі», і жодної тобі привітності. — Радий вас зустріти.

— Добрий день, — відповів лікар; він подумав про свій неоплачений рахунок і висловився так лаконічно, як дозволяла майже цілковита непритаманність йому цієї риси.

— Як файно, що ми зараз зустрілися, — різко сказав Броуді. — Дуже файно! Ви знаєте, що відбувається в отой-о момент?

Лорі сторожко видивився на нього, промовивши обережне «ні».

— Моя Нессі поїхала в університет і зараз виграє мені Латту, поки ми тут з вами теревенимо! — вигукнув Броуді. — То є підтвердження ваших власних слів. Пам'ятаєте, що ви мені сказали, — що таких розумних голів, як у неї, одна на тисячу?

— Дійсно! Дійсно! — бундючно та з дрібкою сердечності відповів Лорі. — Я радий це чути. Виграє Латту. Все дає свою користь. Буде, напевно, якийсь додатковий гріш.

Лорі скоса глипнув на Броуді, сподіваючись, що той вловить натяк, а тоді зненацька подивився прямо на нього й вигукнув:

— Виграє? Ви сказали, вона виграла Латту?

— Можна вважати, виграла, — впевнено відказав Броуді. — Нессі зараз то робить, у ту-о саму хвилину. Я взяв вихідний, аби припильнувати, щоб вона поїхала в найліпшому настрої. Нессі пішла з блиском в очах, який означає перемогу. Вона, поки закінчить, спише три зошити!

— Дійсно! — повторив Лорі і, дивно пасучи Броуді очима, він непомітно відсторонився й кинув: — Я вже мушу йти… важливий пацієнт… у мого коня щойно злетіла підкова там, на дорозі… Я запізнююся!

— Не йдіть ще, — запротестував Броуді, міцно схопивши зніяковілого Лорі й затримуючи його на розмову. — Я вам ще й половини про свою дочку не розказав. Знаєте, я моцно люблю ту дівчину. У свій спосіб. Просто у свій спосіб. За остатні пів року я тяжко з нею працював.

— Будь ласка, відпустіть мене, містере Броуді! — виборсуючись, скрикнув Лорі.

— Ми з Нессі гризли граніт науки до пізньої ночи, — поважним тоном відчеканив Броуді. — Роботи була ціла купа, але, їй-богу, воно того вартувало!

— Майте совість, сер, ви забагато собі дозволяєте! — обурено верескнув Лорі, вириваючись від Броуді й оглядаючись, щоб перевірити, чи хтось помітив його сутичку з цією хуліганського вигляду особою. — Мені таке не подобається! Надалі стежте за тим, як ви до мене звертаєтесь.

Тоді, кинувши останній розлючений погляд, Лорі знову надув щоки й підстрибом чкурнув вулицею геть.

Броуді з певним здивуванням задивився йому вслід. У своїй нещодавній поведінці він не зміг виявити нічого такого, що могло б викликати обурення, і врешті, струснувши головою, розвернувся, пішов далі й без подальших випадкових зустрічей дістався пристанища «Веллголлські погреби». Тут його не знали, і Броуді не озивався, безперервно пив, заливаючи в себе спиртне й далі вимальовуючи в уяві образи доччиної здібності, аж поки не настала третя година. Тоді він підвівся, зсунув капелюха далеко на потилицю, підкопилив губи й гонористо вийшов знову надвір.

Коротеньку відстань до веллголлського майданчика Броуді здолав, майже жодного разу не спотикнувшись, і вже незабаром був на охайній обгородженій території, а там сяяв на сонці гладенький зелений квадрат майданчика, який псували лише темні розмиті фігури гравців, що миготливо рухалися через нього в нього перед очима. «Ото то для дорослих чоловіків, — презирливо подумав Броуді. — Катуляють навколо кілька м'ячів, як гурток дурних дітей. Не могли, як він колись, узяти рушницю або коня, коли хотіли повправлятися чи позабавляти?»

Втім, Броуді надовго погляд на майданчику не затримав, а, швидко піднявши очі, віднайшов маленьку групку, яка сиділа на терасі павільйону на дальньому кінці території, і він із глузливим задоволенням посміхнувся, помітивши, що, як він і передбачив, вони всі були там — від простодушного Джона Пакстона до високоповажного добродія мера міста. Броуді знову зібрався на силі й повагом рушив до нього.

Якусь мить це маленьке товариство не помічало, як він іде, адже усі були зосереджені на грі, яка розгорталася перед ними, але раптом Пакстон підвів погляд, помітив Броуді й ахнув від здивування:

— Святий боже, ви тільки гляньте, хто йде!

Його тон відразу привернув увагу решти; простеживши за враженим поглядом Пакстона, вони також побачили химерну безпардонну нагороїжену постать, яка до них сунула, і почали розрізнено вигукувати:

— Боже милий, то Броуді! Я його вже не один місяць не бачив!

— З вигляду надудлився як свиня.

— Люди добрі, то ж п'яний граф власного персоною.

— Подивіться на його лице і на його одяг.

— Ая, а як гонористо йде!

Коли він наблизився, усі мовчали, цуралися, спрямувавши погляди не на нього, а на майданчик, але Броуді, який, злегка погойдуючись, стояв і з глумливою посмішкою обводив їх очима, це не збентежило.

— Ото маєш, — пирснув він, — як ми задивилися на катуляння маленьких м'ячиків. Прекрасна, захоплива гра. Обережно, бо наступний раз будем дивитися на гру в класи, як купка дурних дівчаток.

Броуді зробив паузу, а тоді зухвало запитав:

— Хто виграв, мере? Ви мені скажете, такий чудесний представник міста?

— Гра ще не скінчилася, — відповів Ґрірсон після хвилинного вагання, далі відвертаючи погляд. Злоба, яку він колись почував до Броуді, тепер не знаходила собі підґрунтя в жалюгідному стані його співрозмовника й немовби раптово щезла. А крім того, хіба він не мер?

— Ще ніхто не виграв, — додав Ґрірсон приязніше.

— Цю гру ще не виграно, — єхидно повторив Броуді. — Ну-ну! Шкода чути. Але я можу вам сказати, яка гра є виграна!

Броуді обпік поглядом усіх присутніх і, закипаючи через їхню байдужість, закричав:

— Я говорю про Латту. Ви, може, думаєте, що з нею як з отою-о паскудною грою в кеглі, яку ви дивитеся, — ще не скінчено. Але я вам кажу, з нею закінчено, і крапка, і виграла її моя Нессі!

— Тихо, тихо! — вигукнув Ґордон, який сидів зразу навпроти Броуді. — Я через вас не бачу гру. Сядьте або станьте збоку і не базікайте нам на вуха.

— Я стою, де мені подобається. Посуньте мене, як можете, — погрозливо огризнувся Броуді. Тоді закепкував: — Та хто ви взагалі такий, аби розкривати рота? Ви тільки колишній мер, ви більше не король гори, тепер наш дорогий друг Ґрірсон став на ваше місце, і з ним я хочу поговорити.

Броуді спрямував свій глузливий погляд на Ґрірсона і озвався до нього:

— Ви чули, що я сказав про Латту, мере? Ой, та не стрепехайтеся так, я не забув про вашого прекрасного синка. Я добре знаю, що він поїхав на екзамен. Син мера Ґрірсона подався на Латту. Боже, та стипендія вже, певно, в нього в кишені.

— Я такого ніколи не казав, — відповів Ґрірсон, несамохіть розсердившись. — Мій син може спробувати свої сили! Йому все одно не треба гроші на науку.

Броуді заскреготів зубами на дошкульний натяк у необережних словах мера й зробив несамовиту спробу змусити свій мозок вигадати якусь розгромну відповідь, але, як і завжди у протистояннях із Ґрірсоном, він не міг знайти жодного належного способу виразити свій гнів. Броуді ятрила думка, що його вибили із сідла одним словом, а він-бо хвилину тому підійшов сюди з бундючною байдужістю; на додаток відчуваючи, що справляє на компанію не те враження, яке хотів, він втратив терпець і закричав:

— Чого ви попросили мене зняти свою доньку, як не хотіли, аби ваше щеня виграло? Дайте мені відповідь, підлий гаде! Ви зупинили мене на Ринковій і попросили не посилати Нессі.

— Ай, та не горлайте так мені на вухо, — спокійно відчеканив Ґрірсон. — Мені не подобається, як тхне у вас із рота. Я вже казав вам: я думав про вашу Нессі. Дехто компетентний у цій справі попросив мене вам то сказати. Я не хотів так робити і зараз мені шкода, що я то сказав.

— Брехун! — рявкнув Броуді. — Паршивий крутійкуватий брехун!

— Якщо ви хочете спровокувати мене на сварку, я вам то зробити не дам, — відказав Ґрірсон. — Нема тут ніякої брехні, ані таємниці. Тепер, коли Нессі поїхала на іспит, я вам признаюся, що то лікар Ренвік попросив мене з вами поговорити.

— Ренвік! — недовірливо вигукнув Броуді, замовкнув, а тоді його осінило, і він випалив: — Я зрозумів! Я все чітко зрозумів! Ви його на то підбили. Він з вами проти мене зговорився. Він ненавидить мене так сильно, як ви, так сильно, як ви всі.

Броуді навмання обвів товариство рукою.

— Я знаю, ви всі проти мене, ви, заздрісні гади, але мене то не обходить. Я проб'юся. Я ще вас в землю втопчу. У когось з вас є дочка, яка може виграти Латту? Відповідайте!

— А як і виграє ваша донька Латту, то яка нам в біса різниця? — вигукнув хтось. — Най виграє і має собі. Я в носі мав, хто виграє ту Латту.

Броуді втупився в того, хто заговорив.

— Вас то не обходить? — протягнув він. — Вас не обходить… ви мені брешете. Та вас так і буде розбирати злість, як хтось із Броуді виграє Латту.

— Заради Бога, йдіть додому, чоловіче, — тихо промовив Ґордон. — Ви не при собі, мелете дурниці, ви самі не розумієте, що кажете.

— Я піду, коли захочу, — пробубонів Броуді.

Вплив спиртного зненацька зник, лють ослабла, щезло бажання накинутися на Ґрірсона й роздерти його на шматки, і, видивляючись на поперемінні вирази байдужості й огиди на обличчях присутніх, Броуді почав відчувати до себе глибокий жаль, роздумувати, чи справді це та сама компанія, у якій він колись верховодив і яку тримав у побожному страху. Цим людям він ніколи не подобався, але він тримав їх у своїй владі, і коли тепер вони вирвалися з його лабет, його співчуття самому собі вийшло за рамки, перетворилося на невимовну скруху, яка мало не виливалася слізьми.

— Я розумію, у чім тут річ, — похмуро пробурмотів Броуді, звертаючись до товариства загалом. — Ви думаєте, що мене можна списувати з рахунків. Я вже тепер більше вас не гідний. Боже, я би плакав, аби ж то не було так смішно. Сидять вони тут, чи бач, деруть носи… а мій рід далеко вищий за ваші, моїй рідні ви і на шмату до підлоги не підійдете.

Броуді обміряв поглядом по черзі кожного з присутніх, даремно шукаючи якогось знака заохочення чи натяку на те, що він справляє на них приголомшливе враження. Тоді, хоч нічого й не зауважив, він усе одно повів далі, повільніше, засмученим непереконливим тоном:

— Не думайте, що на мені можна ставити хрест. Я знову піднімуся. Гідний чоловік довго внизу не буде, і ви не зможете тримати мене внизу, як би сильно ви не старалися. Постривайте і побачите, що зробить моя Нессі. Будете тоді знати, з якого ми тіста. Тому я сюди і прийшов. Я не хочу вас знати. Я тільки хотів сказати, що Нессі Броуді виграє Латту, я то зробив, і тепер задоволений!

Броуді обвів присутніх сумовитим поглядом, а тоді, зрозумівши, що йому більше нічого сказати, що вони також мовчать, пішов геть; за кілька кроків він, утім, зупинився, обернувся, розтулив рота, щоб заговорити, але не видав жодного звуку; врешті він опустив голову, розвернувся й поволікся геть. Під час його відходу ніхто з товариства не сказав ні слова.

Коли Броуді вийшов за межі веллголлського майданчика й попрямував вулицею, гірко зализуючи рани своєї гордості, він раптом побачив удалині фігурки двох своїх доньок, які йшли в його напрямку з вокзалу. Він майже пришелепкувато витріщився на них, на Нессі та Мері Броуді, обидвох своїх дітей, неначе розгубився, побачивши їх разом на міській вулиці, а тоді водномить усвідомив, що молодша дочка повертається зі свого іспиту і що старша донька не послухала його й зустріла її на вокзалі. Байдуже! З Мері він розбереться потім, а зараз хоче негайно дізнатися, як Нессі впоралася, заспокоїти свій вражений гонор запевненням про її успіх, і, прудко закрокувавши вперед, Броуді зустрівся з ними, перепинив їх посеред тротуару. Жадібно вбираючи очима кожну рисочку втомленого лиця молодшої доньки, він вигукнув:

— Як твої успіхи, Нессі? Бігом розкажи мені! Все було добре?

— Так, — пробурмотіла юнка. — Все було добре.

— Скільки ти зошитів списала? Два чи три?

— Зошитів? — ледь чутно повторила Нессі. — Я писала тільки в одному зошиті, батьку.

— Тільки в одному зошиті! — вигукнув Броуді. — Ти списала тільки один зошит за весь той час, що ти там була?

Броуді обдав доньку враженим поглядом, а тоді його лице поволі посуворішало, і він гостро запитав:

— Ти язика глитнула, жінко? Ти не розумієш, що я хочу знати про Латту? Питаю тебе остатній раз. Скажи мені чітко і ясно, як там твої успіхи?

З великим зусиллям Нессі зберегла самовладання, подивилася на батька з глибин своїх умилостивлювальних очей і, насилу розтягнувши свої бліді губи в усмішку, вигукнула:

— Чудові, батьку! Чудові мої успіхи. Я впоралася щонайліпше.

Броуді довго витріщався на Нессі згори вниз, спогадуючи, з якою пихою заявляв про її успіх, а тоді дивним напруженим голосом повільно промовив:

— Маю надію, ти впоралася чудово. Я на то надіюся! Бо як ні, то, їй-богу, ти про то пошкодуєш!

Розділ десятий

Була субота через тиждень після іспиту на здобуття Латти, пів на одинадцяту ранку. Нессі Броуді стояла й виглядала з вікна світлиці з виразом очікування, до якого домішувалося приховане хвилювання, через що її очі яскраво блищали й вибалушувалися на маленькому личку, немовби чекали на якусь раптову захопливу з'яву на пустій дорозі поперед себе. На обличчі юнки, незважаючи на його наївну нерішучість, був дещо необачний вираз, адже усвідомлення, що вона в кімнаті сама й без нагляду, давало змогу вільніше, менш стримано проявляти емоції, які вона ретельно приховувала впродовж останнього неспокійного тижня.

Упродовж того тижня батькове ставлення було нестерпне, чергувалося між ласкавою благодушністю й такою тривожною й загрозливою поведінкою, що вона жахала Нессі, проте юнка терпіла, заспокоюючи себе знанням, що має хитрішу, ефективнішу стратегію, ніж батько з усіма його хвастощами й цькуваннями. Вона вважала, що виграла Латту, та й взагалі, поки один за одним минали ті сім днів після іспиту, почала відчувати дедалі більшу впевненість, що це правда. Уся її наука, примусова важка праця, всі ті довгі холодні години терпінь у цій-от світлиці — це не могло залишитися без винагороди, і хоч коли вона минулого тижня вийшла з університету, її охопило відчуття невдоволення власною письмовою роботою, зараз упевненість повністю до неї повернулася; вона мала відчуття, що здобула ту стипендію, за словами батька, як горішків налузала. А проте завжди була ймовірність, незначна безпідставна ймовірність, що вона зазнала невдачі! То було немислимо, неможливо, але саме з огляду на цю ймовірність завдяки якійсь дивній проникливій роботі своєї свідомості вона так розумно продумала свій запобіжний захід. Вони обоє, Мері й батько, думають, що на результат іспиту потрібно чекати ще тиждень — так вона їм сказала, і вони повірили, — однак Нессі знає краще, знає, що результат прийде їй сьогодні вранці. Вона чекає його вже зараз, оскільки в передполудневій доставці листів об одинадцятій годині є пошта з Глазго, а в університеті вона довідалася, що результати іспиту надіслали кожному учаснику вчора ввечері. Навіть тепер Нессі лукаво посміхалася, міркуючи про те, як розумно вона всіх обвела навколо пальця. То була блискуча ідея, ще й смілива, зовсім як те раптове надсилання листа до Мері, але їй вдалося. Батько так тиснув, пригноблював її підготовленням до іспиту, що їй потрібен час передихнути й подумати, і зараз вона це для себе організувала. Це тріумф. У неї є в запасі цілий тиждень, перш ніж батько грізно зажадає побачити доказ її успіху, цілий тиждень, упродовж якого вона зможе думати й вигадувати якийсь розумний спосіб, як утекти від батька, якщо зазнала невдачі. Але вона не зазнала невдачі, вона досягла успіху й замість того, щоб кожну мить того дорогоцінного тижня готуватися до батькового гніву, насолоджуватиметься цим прихованим щастям, берегтиме свою таємницю, аж доки не зможе її більше в собі тримати, а тоді несподівано, тріумфально вкладе новину в їхні вражені вуха. Вони нічого не знатимуть, аж доки Нессі їх не сповістить; ніхто не має знати, навіть Мері, яка була до неї такою доброю, ласкавого і люблячою. Хіба вона не повинна була розповісти Мері? Ні! Це б зіпсувало весь план. Коли Нессі таки заговорить, Мері дізнається перша, але зараз усе має зберігатися в таємниці й за печаттю в її голові; Нессі не хотіла, щоб хтось заглядав їй через плече, коли вона відкриватиме листа, Нессі має бути на самоті, подалі від настирливо-цікавих очей, що спостерігатимуть за тремтінням її пальців чи жадібним прагненням в очах.

Отак стоячи, Нессі раптом стрепенулася, і її пройняв слабкий трем: юнка помітила в кінці вулиці нечітку синю постать — поштаря, який, зважаючи на повільну планомірність свого розпорядку, дістанеться до неї за пів години. Через пів години їй вручатимуть листа, а понад те вона має бути сама, щоб спокійно його одержати! Нессі насилу відірвала погляд від далекої постаті поштаря, мимовільно, майже машинально повернулася й підійшла до дверей, змінюючи вираз обличчя так, щоб воно не видало її переживань, стало потайливим і бездумним, а тоді повільно насупилося. Ця стривожена нухмуреність посилилася, коли Нессі зайшла на кухню й наблизилася до Мері, а тоді юнка притиснула долоню до чола і зморено вигукнула:

— У мене знов почався той головний біль, Мері! Цього разу найгірший за весь той час.

Мері співчутливо поглянула на сестру.

— Моя бідна маленька Нессі! — вигукнула вона. — Мені так шкода! Я думала, він більше ніколи не буде тебе турбувати.

— Ні! Ні! — скрикнула Нессі. — Він повернувся. Мені боляче… дай мені якийсь порошок, швидко!

Юнка з-під долоні простежила, як Мері пішла до білої картонної коробки, яка завжди стояла на камінній полиці, побачила, як сестра її відкрила й виявила, що там порожньо, тоді почула, як вона побивається:

— На жаль, більше не лишилося ні одного порошка! Вибач, сонечко! Я була впевнена, що ще один чи два були.

— Закінчилися? — вигукнула Нессі. — Це жахливо. Я не зможу без них обійтися. Голова розривається. Мені зараз же треба випити один порошок.

Мері турботливо подивилася на насуплене сестрине обличчя і промовила:

— Що мені для тебе зробити, сонечко? Хочеш примочку з холодною водою і оцтом?

— Я казала тобі, це не допомагає! — вагомо вигукнула Нессі. — Потрібно, щоб ти дістала мені порошок. Йди по нього в місто в ту ж секунду.

На обличчі Мері з'явився сумнів, і після мовчанки вона промовила:

— Мені зараз складно буде йти в місто, пташко. Потрібно приготувати обід та й взагалі. Ляж трохи, і я помасажую тобі голову.

— Іди по порошок! — вибухнула Нессі. — Ти не можеш зробити для мене ту одну маленьку справу? Ти завше кажеш, що хочеш мені помогти! Мені буде погано, поки не вип'ю порошок. Ти знаєш, що мені більше нічого не помагає.

Мері хвилину повагалася, не зводячи з Нессі сповненого співпереживання погляду, а тоді повільно потягнулася руками до зав'язок фартуха і ще повільніше їх розмотала.

— Добре, сонечко! Не можу дивитися, як ти так страждаєш. Негайно піду і замовлю, щоб тобі зробили порошки.

Виходячи з кімнати, дівчина співчутливо додала:

— Я туди й назад. Ляж собі й відпочивай, поки я не повернуся.

Нессі слухняно лягла, потай задоволено усвідомлюючи, що «туди й назад» триватиме цілу годину, що в неї буде чимало часу, щоб отримати листа й заспокоїтися знову, поки Мері сходить у місто, вичекає в аптеці довге й нудне приготування ліків, а тоді повернеться до неї. Коли Нессі почула, як за її сестрою зачинилися вхідні двері, вона слабко усміхнулася, і та усмішка вкотре розімкнула лабети стриманості: на обличчі юнки знову з'явився той незвичний хитромудрий вираз, вона скочила на ноги й нетерпляче побігла у світлицю.

Так, ось простує вулицею Мері, поспішає, бідна, щоб придбати порошки, наче й нема вдома ще двох, захованих у шухляді буфета, і зараз, навіть не кивнувши, проходить повз поштаря, який прямує їй назустріч. Листоноша має у своїй сумці дещо таке, що принесе Нессі більше полегшення, ніж будь-які порошки, призначені лікарем Лорі. Але як же ж повільно він іде! Нессі впізнала в ньому Дена, старшого з двох поштарів, які роблять тут обхід, і того самого, який колись із виглядом такої самовдоволеної поважності вручав Метові листи й набундючено вигукував:

— Судячи з усього, тут щось вартісне!

Жоден Метів лист не був такий важливий, як цей! Чому він не поквапиться?

Перебуваючи там, Нессі неясно відчула, що вже раніше стояла біля цього вікна світлиці в такому самому стані хвилювання й очікування, і раптом без усвідомлених пошуків відповіді зрозуміла, що то було в той день, коли ненька отримала телеграму, яка так її засмутила. Нессі пригадала, який дивовижний трепет відчула, тримаючи в руці оранжевий конверт, а ще як спритно зманеврувала, щоб упевнитися, що бабця Броуді нічого не знає. Зараз юнка не боялася, що стара дізнається про її лист, адже бабця, напівсліпа й майже цілковито глуха, виходила за межі своєї кімнати лише на заклик до трапези.

Ден наближався, неспішно переходячи то на один, то на інший бік вулиці, накульгував, наче мав мозолі на кожному пальці ніг, вгинався під своєю важкою сумкою, ніби мандрівний крамар. І як же все-таки повільно він рухався! Проте зараз, як не дивно, Нессі вже не так палко бажала, щоб поштар поквапився, а радше щоб ішов без поспіху й залишив її листа наостанок. Здавалося, сьогодні листи одержували всі мешканці вулиці і, як того й хотіла Нессі, всі раніше за неї. Чи отримав уже свого Джон Ґрірсон? Коли й так, йому однаково з того ніякої користі. Вона страшенно хотіла б побачити зденервоване лице Ґрірсона, коли він його відкривав. Що ж до неї самої, то вона взагалі не хотіла листа; це все її засмучувало, та й вона настільки впевнена, що виграла Латту, що відкривати конверт, аби отримати підтвердження, не вартує зусиль. Деякі конверти відкривати складно!

Втім, ось уже Ден наближається до її будинку, і через це вона вся тремтить, охає, коли він безтурботно минає ворота, ніби вважаючи, що не може зараз бути ніяких листів для Броуді, а тоді раптово зупиняється й повертається, і серце, несамовито калатаючи, підскакує їй до горла.

Перш ніж задзвонив дверний дзвінок, минула вічність, але це таки сталося, і Нессі була змушена, хотіла вона того зараз чи ні, відірватися від вікна й підійти до дверей, не зі стрибучою нетерплячістю, яку продемонструвала, коли забирала телеграму, а повагом, з дивним відстороненим відчуттям нереальності, немовби досі стояла біля вікна й дивилася, як її власне тіло поволі виходить із кімнати.

У поштаревій руці був лист, довгастий, твердий і поважний, із синім гербом на звороті, і Нессі прикипіла до нього поглядом, стояла, не помічаючи, як поштарева червонувато-брунатна, з прожилками щока зморщилася від усмішки і як він показав свої жовті від тютюну зуби, майже не помічала й самого старого поштаря, проте невиразно почула, як він каже слова, на які вона й очікувала: «Судячи з усього, тут щось вартісне».

Тепер уже рука Нессі пізнала лист, пальці сприйнятливо відчули на дотик дивовижну шорстку текстуру паперу, очі зауважили власне ім'я, напис, охайно виведений тонким копперплейтом[117] посередині білої поверхні конверта. Нессі не знала, скільки вона роздивлялася своє ім'я, однак коли підвела погляд, Дена вже не було, а вона йому й не подякувала і навіть з ним не заговорила; скинувши оком на пусту дорогу, юнка відчула неясний жаль за свою неввічливість, поміркувала, що мусить якось загладити свою провину перед поштарем, можливо, попросити вибачення або подарувати йому трохи тютюну на Різдво. Але спершу вона мусить відкрити листа, який він їй вручив.

Нессі обернулася, зачиняючи за собою двері, і, усвідомивши, що нема потреби повертатися до тієї гнітючої світлиці, яку вона так ненавиділа, безшумно перетнула вестибюль і вступила в порожню кухню. Далі притьмом позбулася листа, поклавши його на стіл. Тоді повернулася до дверей, через які щойно ввійшла, пересвідчилася, що вони міцно зачинені, підступила до дверей посудомийні, так само їх оглянула й немовби нарешті переконавшись, що вона цілком сама, подалася назад до стола й сіла. Усе було так, як вона бажала, все відбувалося згідно з її надзвичайно метикуватим передбаченням, отож зараз, усамітнившись, уникнувши нагляду, сховавшись, не маючи що іншого робити чи на що чекати, вона могла безперешкодно відкрити листа.

Нессі знову глянула на нього, не безвідривно, як тоді, коли отримала, а з дедалі більшою перепадистою тривогою. Губи зненацька здерев'яніли, у роті пересохло, і юнка несамовито затрусилася з голови до п'ят. Вона побачила не довгий білий видовжений конверт, а власну постать, безперестанно схилену над книжкою — у школі, вдома, в екзаменаційній залі університету, і завжди затьмарену могутньою фігурою батька, яка незникомою тінню лежала над нею й на ній. У листі неначе відбивалося її власне обличчя, яке зворушливо дивилося вгору й казало їй, що все, заради чого вона вчилася, все, задля чого її змушували працювати, єдина мета її життя, лежала тут, на столі, викристалізувавшись у кількох словах, написаних на схованому аркуші паперу.

Її ім'я було на конверті, і те саме ім'я має бути на схованому всередині аркуші, бо інакше все, що вона робила, саме її життя було даремне. Нессі знала, що всередині її ім'я, ім'я здобувачки Латти, єдине ім'я, яке завжди надсилають, не вказуючи тих, хто зазнав невдачі, та все ж вона боялася на нього подивитися.

Це очевидне безглуздя! Їй не потрібно боятися власного імені, чудового імені, як справедливо твердив батько, благородного імені, яким можна заслужено пишатися. Вона Нессі Броуді, вона здобувачка Латти! Усе було узгоджено ще на кілька місяців раніше, вони з батьком про все домовилися. Але ж то вона й метикувата дівчинка, найрозумніша дівчина в Левенфорді, перша дівчина, яка виграла стипендію Латти, гордість імені Броуді! Немов уві сні, рука Нессі крадькома поповзла до листа.

Незрозуміло, чому її пальці так дивно тремтять, поки під її власним поглядом відкривають жорсткий конверт. Які ж вони тонкі! Нессі не бажала, щоб ці пальці відкривали листа, і все ж вони це зробили; навіть зараз вони стискали витягнутий аркуш і ледь помітно тремтіли.

Що ж, вона мусить побачити своє ім'я, ім'я Нессі Броуді. У цьому, безперечно, нема ніякої біди — подивитися хвилинку на своє ім'я. Цей момент настав!

Серце вмить забилося з нестямною нестерпною тривогою; Нессі розгорнула папірець і глянула на нього.

Ім'я, у яке вперся її несміливий погляд, належало не їй, — то було ім'я Ґрірсона. Джон Ґрірсон виграв Латту!

Якусь мить Нессі дивилася на папірець, нічого не розуміючи, а тоді в очах почав наростати жах, від якого зіниці розширилися так, що слова злилися в купу, а тоді зникли з поля зору. Нессі сиділа нерухомо, заціпеніло, майже не дихаючи, у руці досі стискала папірець, а до вух линув потік слів, які промовляв батьків грізний голос. Вона була в кімнаті сама, батько — за милю звідси в конторі, але у своїй вимученій уяві юнка чула його, чітко бачила поперед себе.

— Ґрірсон її виграв! Ти дала тому паскудному вискочню себе перемогти. То не мало б такого значення, якби на його місці був хтось інший, але Ґрірсон, син того паршивого гада… Я стільки тобі говорив про твою перемогу… То є чортзна-що, чортзна-що, я тобі кажу! Ти ідіотка безголова! Я ж тут так з тобою надривався, я примушував тебе вчитися, як міг! Боже, я не можу то витримати. Я скручу тобі ту твою тонку шию.

Нессі сильніше втиснулася в крісло, зіщулюючись від незримої присутності Броуді, очі її досі були нажахані, але разом з тим замружувалися, ніби батько наближався до неї, розвівши в боки свої великі руки. Нессі далі не рухалася з місця, навіть її губи не ворушилися, однак вона почула власний слабкий скрик:

— Я зробила все, що могла, батьку. Більше я зробити не в змозі. Не чіпай мене, батьку.

— Все, що могла, — засичав Броуді. — Твого «все, що могла» не вистарчило, аби перемогти Ґрірсона. А ти клялася, що Латта в тебе в кишені! Мені тепер через тебе ще одну образу ковтати. Я тобі відплачу. Я казав тобі, ти будеш в мене бідна, як завалиш іспит.

— Ні! Ні, батьку, — прошепотіла Нессі. — Я не хотіла завалити іспит. Я більше так робити не буду, я тобі обіцяю! Ти знаєш, я завжди була перша в класі. Я завжди була твоя рідненька Нессі. Ти ж не будеш ображати таку дрібочку, як я. Наступного разу я впораюся ліпше.

— Не буде в тебе ніякого іншого разу! — крикнув на неї Броуді. — Я… я задушу тебе за то, що ти мені зробила.

Коли батько на неї накинувся, Нессі зрозуміла, що він збирається її вбити, і поки вона верещала, заплющивши очі в нестямному, неймовірному жаху, пов'язка, яка охоплювала й стягувала її мозок упродовж останніх виснажливих місяців навчання, раптом тріснула, і юнка опинилася в цілковитому спокої й тиші. Стиснутість у всій голові зникнула, Нессі звільнилася від пут, що її сковували, страх розсіявся, і вона стала вільною. Нессі розплющила очі, побачила, що батька більше немає, і всміхнулася; то була невимушена весела усмішка, вона заграла на її нерухомому обличчі, ніби брижі світла, і непомітно переросла в тоненьке хихотіння. Сміх не був голосний, але він сколихнув Нессі, наче хвиля, і її щоками покотилися сльози, а худеньке тіло затряслося з граничною нестримністю. Нессі сміялася довго, а потім веселощі припинилися так само раптово, як і почалися, сльози вмить висохли, і обличчя прибрало розважливого хитрого виразу, немовби ту дрібку хитромудрості, яку воно мало, коли юнка стояла й думала у світлиці, роздуло до гігантських масштабів. Проте зараз, явно керована якоюсь внутрішньою силою, Нессі не думала; вона більше не мала в цьому потреби. Стиснувши губи в строгу лінію, юнка обережно, немов коштовність, поклала на стіл листа, який весь той час міцно стискала в руці, і, підвівшись зі свого крісла, завмерла, кидаючи туди-сюди поглядом і киваючи головою, немов лялька. Коли Нессі припинила кивати, на її лиці блимнула усмішка, цього разу скороминуща; юнка тихо, підбадьорливо прошепотіла сама до себе: «Що робиш, мусиш робити добре, сонечко», а тоді повернулася й навшпиньки вийшла з кімнати. З такою самою мовчазною надмірною обережністю юнка піднялася сходами, на сходовому майданчику зупинилася, прислухаючись, а тоді, заспокоївшись, подріботіла у свою кімнату. Там без вагань підійшла до миски і глека, налила собі холодної води й почала старанно вмивати обличчя й руки. Ретельно вимившись, Нессі витерлася, невтомно орудуючи рушником, наполірувала своє бліде лице до дзеркального блиску, а тоді, знявши стару сіру сукенку з нефарбованої шерсті, витягнула з шафи свою найкращу чисту кашемірову сукню. Зараз вона, вочевидь, уже не зовсім її влаштовувала, бо юнка похитала головою і пробурмотіла:

— Тобі треба щось гарніше, сонечко. Тобі зараз треба щось набагато гарніше!

Втім, Нессі одягнула сукню з такою самою неспішною акуратністю, і її обличчя знову повеселіло, коли вона підняла руки до волосся. Розплівшись і прудко розчісуючи волосся великими швидкими змахами, юнка час від часу тихо, схвально шепотіла:

— Моє файне волоссячко! Моє файне-файне волоссячко!

Нарешті задоволена вишуканим золотистим полиском, якого досягла розчісуванням, Нессі стояла перед дзеркалом і видивлялася на себе із замріяною загадковою усмішкою; тоді, взявши свою єдину прикрасу — маленький разочок коралів, який колись подарувала ненька, щоб компенсувати забудькуватість Метью, юнка зробила рух, щоб надягнути їх на шию, коли раптом прибрала руку, у якій їх тримала.

— Дуже вже гострі ті-о коралі, — пробурмотіла юнка й обережно поклала їх назад на стіл.

Не втрачаючи більше часу, Нессі тихим рішучим кроком вийшла з кімнати, спустилася сходами й у вестибюлі одягнула саржеве пальтечко та чудовий капелюшок із прекрасною новою атласною стрічкою, яку Мері їй купила й пришила. Зараз Нессі була повністю вбрана для виходу на вулицю — у найкращій своїй одежі, — вбрана, властиво, як у день іспиту, однак із будинку вона не вийшла; натомість юнка знову крадькома прослизнула в кухню.

Тут Нессі стала діяти жвавіше. Схопивши одне з важких дерев'яних крісел, вона пересунула його рівно на середину кімнати, тоді обернулася до згромадження своїх книжок на буфеті, перенесла їх на крісло, спорудила з них акуратну стійку стопу, задоволено зміряла її поглядом і легкими прискіпливими рухами пальчиків підкоригувала певні незначні відхилення у впорядкованій симетрії стосу.

— Це дуже акуратна робота, моє сонце, — задоволено пробурмотіла Нессі. — З тебе, жінко, була б добра господиня.

Говорячи так, юнка задкувала від стільця, все ще милуючись своїм творінням, але коли дійшла до дверей, повернулася й легко шмигнула в посудомийню. Тут вона нагнулася й почала копирсатись у кошику для білизни біля вікна, а тоді з тріумфальним вигуком випросталася й повернулась на кухню, несучи щось у руці. То був короткий відрізок шнура для білизни. Тепер Нессі зарухалася ще швидше. Своїми вправними пальчиками вона гарячково підготувала один кінець тонкої мотузки, заскочила на крісло і, ставши на книжкову купу, прив'язала інший кінець за залізний гак блока на стелі. Тоді, не злазячи зі стільця, взяла зі столу лист і, пришпилюючи його собі до грудей, пробурмотіла:

— Перше місце, Нессі! Шкода, що не червона картка.

Насамкінець юнка акуратно пропхала шию у скручену петлю, стежачи, щоб не зсунувся капелюшок, далі обережно пропустила мотузку попід своїми косами, затягнула і приготувалася. Наче дитина, яка залізла на замок з піску, вона радісно, очікувально завмерла на книжковому підвищенні, спрямувавши сповнений завзяття погляд на листя куща бузку за вікном. Коли очі Нессі відшукали вдалині небо, її ноги, які стояли на спинці крісла, виштовхнули з-під себе опору, і вона повисла. Гачок на стелі сильно шарпнув балку вгорі, але й далі непорушно з неї стримів. Мотузка напнулась, але не порвалася. Нессі висіла, смикаючись, ніби маріонетка на нитці, її тіло, видовжуючись, немовби відчайдушно розтягувалося, одна нога, яка метлялася в повітрі, силкувалася дістати до підлоги, проте бракло якогось одного дюйма. Капелюх безглуздо схилився Нессі на чоло, обличчя повільно потемніло, коли шворка вгризлася в тонку білу шию; її блакитні, мов квіти вероніки, очі, які дивилися уласкавлюючи, навіть благально, затьмарив біль, слабке здивування, а тоді вони повільно оскліли; губи юнки побагровіли, набухли й розтулилися, маленька щелепа відвисла, і по підборіддю безшумно побігла тоненька цівка піни. Нессі злегка коливалася, гойдалася в кімнаті в тиші, яку порушувало лише ледь чутне тріпотіння листя бузку об віконні шиби, аж поки врешті її тіло ледь-ледь задрижало й завмерло.

У будинку було тихо, тихо, немовби щось звершилося, однак після тривалого безгоміння стало чутно, що нагорі хтось заворушився і повільно, невпевнено почав спускатися сходами. Врешті кухонні двері відчинилися, і в кімнату зайшла бабця Броуді. Винаджена зі своєї спальні наближенням наступного прийому їжі і бажанням зробити собі особливо ніжну грінку, стара пошкандибала вперед, опустивши голову й нічогісінько не помічаючи, аж доки не наткнулася на тіло.

— Цц! Цц! Куди я йду? — промимрила бабця Броуді, відсахнувшись і спантеличено дивлячись своїми підсліпуватими очима вгору на висячу фігуру, яку вона поштовхом руки знову привела в рух і яка зараз гойдалася й легенько об неї вдарялася. Приглядаючись, жінка недовірливо поморщила своє старече лице, тоді зненацька роззявила рота, а коли тіло мертвої дівчини знову її торкнулося, відступила, хитаючись, назад і закричала:

— Йой! Матір Божа! Що… що то таке? Вона… вона…

З грудей старої вирвався ще один зойк. Незв'язно бурмочучи, жінка розвернулася, поволоклася з кімнати й, відчинивши вхідні двері навстіж, безоглядно пошкандибала з будинку.

Такою зворохобленою ходою бабця Броуді здолала подвір'я і вийшла на дорогу, а там, повернувшись, аби тікати далі, наштовхнулася й мало не впала в обійми Мері, яка трохи занепокоєно видивилася на стару й вигукнула:

— Що сталося, бабцю? Ви хвора?

Стара подивилася на онуку; її лице ворушилося, запалі губи сіпалися, язик онімів.

— Що з вами, бабцю? — здивовано повторила Мері. — Вам погано?

— Там! Всередині! — затинаючись, проказала стара, несамовито показуючи на будинок закляклою рукою. — Нессі! Там Нессі! Вона… вона повісилася… в кухні…

Мері перевела погляд на будинок, побачила відчинені двері; вражено скрикнувши, дівчина шугнула повз стару і, далі тримаючи в руці білу коробку з порошками від головного болю, кинулася вгору сходами, через передпокій і в кухню.

— Боже! — скрикнула дівчина. — Моя Нессі!

Мері впустила коробку, яку несла, шарпнула до себе шухляду буфета, схопила ножа і, розвернувшись, почала несамовито панахати тугу мотузку. Та за мить розійшлася, і тепле тіло Нессі безгучно опало на неї, зсуваючись на підлогу.

— О Боже! — знову скрикнула Мері. — Не забирай її від мене. У мене, крім неї, більше нікого немає. Не дай їй померти!

Рвучко обхопивши руками мертву сестру, Мері опустила її на підлогу, кинулась на коліна, тремтячими пальцями засмикала шворку, яка вгрузла в напухлу шию, і врешті її послабила. Дівчина плескала тіло по руках, гладила чоло, нерозбірливо викрикувала, захлинаючись від ридань:

— Скажи мені щось, Нессі! Я люблю тебе, моя найдорожча сестричко! Не покидай мене.

Але розтулені неживі вуста нічого не відповідали, і Мері в агонії відчаю скочила на ноги й метнулася з будинку назад на дорогу. Ошаліло роззирнувшись, вона помітила хлопця на велосипеді, який на неї насувався.

— Стій! — скрикнула Мері, нестямно розмахуючи руками, і коли хлопець здивовано зупинився побіч, вона притиснула долоню до боку й, задихаючись, посипала словами: — Поклич лікаря! Поклич лікаря Ренвіка! Мерщій, моя сестра хвора! Швидко їдь! Швидко!

Останнім викриком Мері підігнала хлопця, щоб їхав, а тоді, повернувшись у будинок, метнулася по воду, знову вклякнула, взяла Нессі на руки, зволожила опухлі губи, спробувала дати їй пити. Далі, поклавши безвольну голову на диванну подушку, вона обмила губкою темне обличчя і скрушно забурмотіла:

— Скажи мені щось, пташечко! Я не хочу, щоб ти помирала, хочу, щоб ти була жива! Не треба було мені тебе залишати! Але чому ж ти відіслала мене з дому?

Змочивши губкою обличчя сестри, Мері не знала, що ще зробити, і залишилася стояти навколішки біля розпластаного тіла, вмиваючись слізьми й відчайдушно стиснувши докупи руки.

Вона стояла отак на колінах, коли від усе ще відчинених дверей почулися поспішні кроки, і в кімнату зайшов Ренвік. Спершу він не помітив тіло Нессі, яке заховалося за прикляклою постаттю сестри, отож, бачачи лише Мері, лікар застиг на місці й голосно вигукнув:

— Мері, що сталося?

Однак, ступивши вперед, Ренвік поглянув униз, побачив на землі фігуру і вмить опустився на коліна поруч із Мері. Його руки прудко зарухалися над тілом, а дівчина мовчки, караючись, спостерігала, тоді за хвилину лікар підняв на неї очі над тілом сестри і повагом промовив:

— Підводьтеся з колін, Мері! Дозвольте… дозвольте, я покладу її на канапу.

З тону Ренвіка дівчина зрозуміла, що Нессі мертва, і поки лікар переносив тіло на диван, вона звелася на ноги, губи її тремтіли, груди розривалися від стражденного калатання серця.

— Це моя вина, — скрушно прошепотіла Мері. — Я пішла з дому, щоб дістати для неї порошки від головного болю.

Ренвік обернувся від канапи й лагідно поглянув на дівчину.

— Це не ваша провина, Мері! Ви все для неї робили.

— Чому вона так вчинила? — схлипувала дівчина. — Я так її любила. Я хотіла її захистити.

— Я чудово це знаю! Бідолашна дитина, певно, втратила глузд, — сумно відповів Ренвік. — Бідолашна налякана дитина.

— Я зробила б для неї все що завгодно, — прошепотіла Мері. — Я б задля неї померла.

Ренвік подивився на дівчину, на її спустошене горем бліде обличчя, подумав про її минуле, її теперішній смуток, про понуру невизначеність її майбутнього, і поки він вдивлявся в її сповнені сліз очі, його також охопило непереборне хвилювання. Немов джерело, яке довгі роки залягало глибоко під землею і зараз зненацька жбухнуло на поверхню, почуття ринули на Ренвіка стрімким потоком. Від горя Мері серце його запалало, сповнилося певного знання, що він ніколи не зможе її покинути, тож лікар наблизився до дівчини й тихо промовив:

— Мері! Не плач, мила. Я кохаю тебе.

Дівчина поглянула на Ренвіка осліплими від сліз очима, поки той підходив, і за мить уже була в його обіймах.

— Ти не залишишся тут, мила, — прошепотів він. — Тепер ти підеш зі мною. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною.

Мері ридала в Ренвікових обіймах, а він заспокоював, казав, що, мабуть, покохав її ще в ту мить, коли вперше побачив, але зрозумів це тільки зараз.

Поки вони отак стояли, до них раптом звернувся гучний голос, роздався над ними зі сповненою невіри, а проте розлюченою потугою.

— Чорт забирай! Як мені в моєму домі таке розуміти?

То був Броуді. Він укляк на місці в обрамленні одвірків, не бачачи канапи через відчинені двері, й обпікав Ренвіка та Мері гнівним поглядом, вирячивши очі від люті й зачудування.

— То ото-во твій любас! — ошаліло ревнув він, заходячи в кімнату. — От від кого прийшов той файний чорний виноград. Я міркував, хто ж то може бути, але, їй-богу, не думав, що отой… отой прекрасний джентльмен.

Від цих слів Мері здригнулася і була б відсторонилася від Ренвіка, але той її стримав і, далі обіймаючи дівчину, невідривно дивився на Броуді.

— Не треба тут корчити зі себе непросту птицю, — глумливо посміхнувся Броуді, видавши короткий, сповнений ненависті смішок. — Ви мені пилюку в очі не напустите. Цього разу будете під мою дудку танцювати. Ото-то з вас гарний стовп суспільства — приходити в чужий будинок і робити з нього бордель.

У відповідь Ренвік ще більше виструнчився, повільно підняв руку і вказав на канапу.

— Ви перебуваєте поряд із померлою особою, — промовив він.

Усупереч власній волі, під холодним поглядом Ренвіка Броуді опустив очі.

— Ви здуріли? Ви тут всі подуріли, — пробурмотів він. Однак Броуді повернувся, щоб простежити, куди вказує Ренвік, і, побачивши тіло Нессі, стрепенувся й нетвердим кроком ступив уперед.

— Що… що це? — вражено скрикнув він. — Нессі! Нессі!

Ренвік повів Мері до дверей; дівчина ні на мить його не відпускала, і той зупинився й суворо вигукнув:

— Нессі повісилася в кухні, бо програла Латту, і, бачить Бог, ви винні в її смерті.

Тоді, взявши із собою Мері, Ренвік вийшов із кімнати, і вони разом покинули будинок.

Броуді не почув, як вони пішли, але, приголомшений останніми Ренвіковими словами й дивною непорушністю фігури навпроти, пробубонів:

— Вони пробують мене налякати! Просинайся, Нессі! То твій батько до тебе говорить. Ну, горобчику, просинайся!

Невпевнено виставивши руку, щоб потрусити доньку, Броуді помітив папірець на її грудях, схопив його, відірвав з її одежі й тремтячою рукою підніс до очей.

— Ґрірсон! — приголомшено прошепотів він. — Її дістав Ґрірсон. Таки вона, значить, програла!

Папірець випав із руки, і погляд Броуді мимоволі опустився на шию Нессі, на якій виднілася синювато-червона смуга. Побачивши її, він знову торкнувся нерухомого обм'яклого тіла, а його обличчя стало синюшним, як та смуга на білій доччиній шкірі.

— Боже! — пробурмотів Броуді. — Вона… вона повісилася.

Він прикрив очі рукою, немов не здатний більше витримувати це видовище.

— Боже мій, — знову пробубонів Броуді, — вона себе… вона…

А тоді, немов задихаючись, додав:

— Я любив свою Нессі.

З його грудей вирвався важкий стогін. Похитуючись, як п'яний, Броуді навмання позадкував від тіла й мимохіть опустився у своє крісло. Його струснув порив безслізних ридань, роздираючи груди мукою. Отак Броуді й сидів, обхопивши голову руками; його розтерзану свідомість заполонила одна невідступна думка, яку, втім, прошивали інші швидкоплинні гадки, нескінченний потік образів, які ковзали повз центральну постать його мертвої доньки, немов процесія тіней, що обпливає тіло на катафалку.

Броуді бачив свого сина та Ненсі разом у сонячному світлі, бачив пониклу постать і жалюгідно схилену голову своєї дружини, лице Ґрірсона, яке глузливо посміхалося, кепкуючи з його лиха, Ренвіка, який тримав Мері в обіймах, нахабну постать молодого Фойла, який кинув йому виклик у його кабінеті; він бачив запобігливого Перрі, Блера, Пакстона, Ґордона, навіть Дрона, усі вони мовчки крокували перед його заплющеними очима, усі відвертали від нього голови, огуджували, сумно спрямовували погляди на тіло Нессі, яке покоїлося на марах.

Немовби не здатний більше витримувати муку цих видив у своїй свідомості, Броуді підняв голову з рук, розплющивши очі, і нишком зиркнув на диван. Його погляд одразу впав на худеньку руку мертвої дитини, яка спадала з краю канапи, обм'якла, підвішена, нерухома, з блідими восковими пальчиками, які відтулялися від маленької долоньки. Затрусившись, Броуді підвів погляд і невидющими очима виглянув у вікно. Поки він отак сидів, двері повільно відчинилися, і в кімнату зайшла його матір. Нещодавній жах випарувався зі старечої свідомості, ціла та сумна подія загубилася в безцільних блуканнях її здитинілого мозку, і зараз, дошкандибавши до свого крісла, жінка сіла навпроти Броуді. Стара пошукала сина очима, промацуючи своїм підсліпуватим поглядом його настрій, а тоді, відчуваючи, що його мовчанка — хороший знак, пробурмотіла:

— Я, певно, зроблю собі маленьку м'яку грінку.

На цьому бабця Броуді підвелася, байдужа до всього, окрім власних потреб, пошкутильгала в посудомийню, а тоді, повернувшись назад, сіла й почала підрум'янювати шматок хліба, який собі роздобула.

— Буду мачати грінку в розсіл, — пробурмотіла жінка сама до себе, втягуючи щоки. — Таке моєму шлункові дуже файно підійде.

Тоді, знову подивившись на Броуді по той бік від каміна, стара врешті зауважила його химерний погляд, голова її схвильовано затряслася, і вона вигукнула:

— Ти ж не злосний на мене, правда, Джеймсе? Я тут тільки роблю собі смачну м'яку грінку. Знаєш, я завше любила грінки. Я тобі теж маленьку зроблю, як хочеш, — і жінка зніяковіло, примирливо захихотіла до сина через кімнату, порушивши цим старечим безглуздим звуком її похмуру тишу.

Однак Броуді не відповів і далі з кам'яним обличчям видивлявся у вікно, за яким теплий літній вітер легенько шурхотів негустим листям безладно розкиданих кущиків, які облямовували його садок. Вітерець посвіжів, пустуючи серед гілочок смородинових кущів, потім, кружляючи, торкнувся листя трьох високих незворушних сріблистих дерев, і воно мінливо замиготіло від його ніжних пестощів; аж тут, зачепивши будинок, вітер охолов і швидко полинув далі, до пишноти Вінтонських пагорбів удалині.