Замок капелюшника

Розділ перший

Гай-стріт у Левенфорді була пройнята колючим холодом березневого ранку. Великі сухі сніжинки, що линули легко і м'яко, як метелики, невідступно заповнювали собою повітряний простір і товстим шаром лягали на вкриту інеєм землю. Сувора неспішна зима почалася пізно, а тепер повільно минала; так думав собі Броуді, стоячи у дверях своєї крамниці й роздивляючись то один, то інший бік примовклої порожньої вулиці. Хоч як дивно, а ця тиша його розраджувала, ця знелюдненість давала змогу дихати вільніше. Броуді було важко дивитися в очі одномістян упродовж останніх трьох місяців, і відсутність руху довкола нього була перепочинком від страждань незнищенного гонору. Броуді міг на хвилину зняти непроникну маску й насолодитися власною незламною волею. Так, важке було в нього завдання останні три місяці, але, їй-богу, він його виконав! Стріли, які в нього запускали, були численні і впиналися глибоко, але жодного разу ані словом, ані жестом він не виказав тремтіння свого зраненого й скривдженого гонору. Він переміг. Броуді зсунув свій кутастий капелюх ще далі на потилицю, запхнув великі пальці рук у пройми жилета і, з наполегливою рішучістю вдихаючи пласкими ніздрями різке повітря, зухвало вдивлявся у мовчазну вулицю. Попри кусючий холод Броуді не мав на собі пальта і шарфа; він настільки пишався своєю могутньою статурою, що нехтував цим проявом слабкості. «Нащо мені з МОЄЮ конституцією пальто?» — така була у Броуді зарозуміла позиція, хоч того ранку, перш ніж себе облити, він змушений був розбити тоненьку льодяну кірку на холодній воді у своєму глечику. Зимна погода личила його настрою. Броуді насолоджувався суворим морозом, легені збадьорливо наповнювались промерзлим повітрям, а на язик вдихами затягувало білі плавучі сніжинки, які лежали, мов танучі гостії[56], сповнюючи його новою живодайною силою.

Раптом він побачив, що наближається якийсь чоловік. Лише розтроюджена гордість втримала Броуді у дверях, адже в тій постаті він упізнав найбалакучішого, найулесливішого пліткаря в місті.

— А най його гарячка схопить з його облесливим язиком, — пробурмотів Броуді, слухаючи, як наближаються повільні приглушені кроки, і побачивши, як чоловік навмисне перейшов вулицю. — Все би віддав, аби вирвати той язик з його писка. Ая, підходить. Я так і думав.

Ґрірсон, закутаний аж до своїх посинілих вух, наблизився. Як Броуді й передчував, він зупинився.

— Доброго вам ранку, містере Броуді, — почав Ґрірсон, зробивши делікатний наголос на «вам», який можна було витлумачити як пошану чи просто іронію.

— Доброго ранку, — коротко відповів Броуді. Колись він сильно постраждав від невидимої отрути цього язика й тепер відчував до нього глибоку недовіру.

— Мороз, на жаль, ще тримається, — повів далі Ґрірсон. — Була холодна-холодна зима, але вас, здається, нітрохи не зачепило. Ви, певно, зроблені зі сталі, можете що завгодно видержати.

— Ця погода мені абсолютно підходить, — буркнув Броуді, презирливо роздивляючись посинілий співрозмовників ніс.

— Але біда в тому, — спокійно відповів Ґрірсон, — що всі сильні морози колись спадають. Настає день, і лід тріскає. Мусить бути відлига, а що сильніший мороз, то тепліша відлига. Колись тут станеться велика зміна.

Ґрірсон простодушно зиркнув угору на Броуді.

Той цілковито зрозумів подвійне значення сказаного, але йому забракло розуму відповісти так само.

— Справді? — похмуро сказав Броуді з глузливою посмішкою. — А ви розумний, розумний.

— Нє, нє, містере Броуді. Це чиста інтуїція, те, на що римляни казали «читання погодніх прикмет».

— Та ви ще, я бачу, і вчений.

— Боже! — незворушно повів далі Ґрірсон. — Нині зранку залетіла до мене додому маленька малинівка, геть закоцюбла, — він похитав головою. — Певно, то жахлива погода для пташок. І для будь-кого, хто не має дому, — тоді, перш ніж Броуді встиг озватися, додав: — Як там ваше сімейство?

Броуді змусив себе спокійно відповісти:

— Живі-здорові, дякую. Нессі дуже добре справується в школі, ви мусили чути. Знов забере собі цього року всі грамоти.

«Так тобі з твоїм дурнилом синком, якого моя розумниця завжди вибиває з першого місця», — подумав Броуді.

— Не чув! Але це все одно чудова новина, — Ґрірсон замовкнув, а тоді тихо запитав: — А від іншої дочки останнім часом щось чувати? Від Мері, маю на увазі.

Броуді заскреготів зубами, але стримався і повагом сказав:

— Попрошу вас не згадувати при мені то ім'я.

На обличчі Ґрірсона з'явилося надзвичайне занепокоєння.

— Йой, мені шкода, коли я засмутив вас, містере Броуді, але я завше мав певну прихильність до цеї вашої дочки. Я сильно засмутився, коли вона так надовго злягла, але на днях чув, що дівчина дістала роботу в Лондоні, і мені стало цікаво, чи це стараннями тих даррокських, Фойлів тобто. Але я не сумніваюся, що ви знаєте не більше, ніж я, — Ґрірсон примружився і, скоса глипнувши на співрозмовника, повів далі: — Ая, я дуже уважно слідкував за цею справою. Чисто, знаєте, по-людськи. Я направду розчулився, коли то крихітне дитятко померло в лікарні.

Броуді з кам'яним виразом обличчя пожирав Ґрірсона очима, але тортури продовжилися.

— Кажуть, то була дуже гарна дитинка, і лікар дуже зажурився, коли її втратив. Він мав великий інтерес у пацієнтці. Тут нічого дивного, випадок дуже незвичайний з усіма цими ускладненнями пневмонії, — Ґрірсон скорботно похитав головою. — Боже, але яка трагедія, батько не вберігся і так і залишив у славі… кгм, кгм! Пробачте, містере Броуді! Я геть забув! Дурний язик наперед розуму біжить.

Ґрірсон випромінював смиренну вибачливість. Він наступив Броуді на мозоль, змусив його здригнутися і мав достатньо клепки, аби вчасно відступити.

Броуді пропалив співрозмовника поглядом. Всередині його аж скрутило, але він тихим, напруженим голосом сказав:

— Ваш медоточивий язик може плескати, як веллгольський струмок, мене то не обходить.

Це була неправильна позиція, бо вона одразу дала змогу відновити цькування, чим Ґрірсон не забарився скористатися. Він видав тихий, улесливий смішок.

— Правильно, правильно! Ото несхитний дух! Не можу не захоплюватися, містере Броуді, — повів далі Ґрірсон, — тим, яку тверду позицію ви зайняли в ситуації всієї тої ганьби. Чоловік, який мав такий важливий статус у місті, міг би легко зламатися від такого пониження, бо, сумніву нема, ціле місто місяцями про то гуділо.

— Мені до одного місця, що там патякають на Ринковій — важко дихаючи, відрізав Броуді. Він мало не вбив Ґрірсона одним поглядом, але жодною іншою зброєю гідність не дозволяла йому скористатися, а гонор не давав відступити.

— Ая, ая, — теоретизував далі Ґрірсон, — але якийсь інший чоловік міг би дістати струс, якби став козлом відпущення для цих підлих дурнів і посміховищем у місті. Боже! — додав він тихо, ніби йому щойно ще щось спало на думку. — Звичайний чоловік уже запив би, щоб відвести душу.

Броуді насуплено подивився на Ґрірсона з-під своїх кущуватих брів. Вони ще й це йому інкримінували?

— Нема нічого ліпшого, ніж крапелюшечка спиртного, особливо в таку погоду, — багатозначно протягнув Ґрірсон. — Ну, я мушу йти. Зимно тут стояти балакати. Гарного вам дня, містере Броуді.

Ґрірсон, покірно схиливши голову, хутко покинув зону досяжності, не давши Броуді часу відповісти. Хоч він і тремтів від стояння на морозному повітрі, всередині його зігрівало полум'я приємного самовдоволення. Ґрірсон аж світився від думки про тремтіння в розлючених очах Броуді, коли його філігранно вигострені вістря вп'ялися в ціль, і торжествував, згадуючи гучне важке зітхання, яке врешті-решт викликало накопичення отрути з тих вістер. Ґрірсон засміявся собі під ніс із вишуканості жарту, який розповість у клубі сьогодні ввечері; вони полускають зі сміху, коли він розкаже. Уже в передчутті, Ґрірсон хихикнув сам до себе. А чому було й не принизити цього напиндюченого вишкребка? За кого він себе має зі своїм зухвальством і пихою? А крім того, яка людина в таку ніч вигнала б з дому свою дитину, як пса? Маля через це померло. Ая, і сама Мері мало не вмерла, якщо вірити чуткам! Вона перенесла пневмонію, пологову гарячку і ще бог знає які страждання. Так, це був скандал, навіть якщо та дівчина справжнісінька… Ґрірсон пішов далі і зник з поля зору, дуже задоволений своїми міркуваннями.

Броуді дивився, як Ґрірсон іде вулицею; губи його зімкнулися в тонку криву риску. Отакі вони люди, думав він. Тепер, коли його поклали на лопатки, вони будуть намагатися закидати його камінням, забити ногами, стерти в порох. Однак на саму думку про це Броуді гордо розправив плечі. Його не вклали на лопатки! А ті, хто на це натякають, хай зачекають і будуть бачити. Вся ця триклята справа забудеться, за місяць-два стане лише туманним спогадом. Його справжні друзі, аристократи, поважні люди округу, напевно, відчувають до нього тільки співчуття і жаль. Однак при згадці пережитого стиснуті губи Броуді злегка затремтіли. Усі ці тижні, поки Мері перебувала в дільничній лікарні на межі життя і смерті, він із безжальною байдужістю стрімкої скелі непорушно тримався свого рішенні прогнати доньку. Мері спричинилася до вигнання власним вчинком, і він відкрито заявив: у пристойному товаристві їй більше немає місця. Попри безмовне вичахання дружини, попри галасливий поговір і кипучу зміну думки міста, попри тиск напруженої особистої зустрічі з лікарем Ренвіком, попри ганебність публічних образ і докорів Броуді твердо й незворушно стояв на своєму. Він не навідував доньку, і думка про власну непохитну рішучість тепер заспокоювала його розбурханий дух. Та вони не знають, що він пережив; його гонор зазнав майже смертельного удару. З похмурим полегшенням Броуді звернувся думками до того, що було його розрадою впродовж цих нестерпних місяців, спрямував свої зловтішні помисли на трагедію на Тейському мосту! Броуді не розмірковував із задоволенням про смерть байстряти — він із самого початку відрікся від нього, — але думка про понівечене Фойлове тіло, чиї жалюгідні рештки були знайдені і тепер гнили в даррокській землі, нерідко блукала в його свідомості. То був цілющий бальзам для його скривдженої пихи. У своїй уяві Броуді з нестримною насолодою перебирав силу-силенну яскравих гидотних подробиць. Йому було однаково, що загинула ще сотня людей; втрата цілого поїзда була лише інструментом справедливої помсти. Цей один чоловік образив його, посмів перейти йому дорогу, а тепер він мертвий. Це була солодка втіха!

Броуді уже було розвернувся, щоб зайти назад у крамницю, аж тут до нього знову причепилися з розмовою. Щоб поговорити з ним, із дверей сусідньої будівлі з усією неспокійною боязливістю кролика вилетів низенький чоловічок. То був Дрон. Від погляду на тремтливе хвилювання коротуна на виснаженому обличчі Броуді з'явилося презирство, а поки він робив зневажливі припущення про ціль цього візиту, його самовпевненість, яка завжди відновлювалася завдяки усвідомленню жаху, який він навіває на інших, повернулася. «Він збирається розказати про своє новонароджене чадо?» — думав Броуді, зауваживши дивний притлумлений погляд, що відбився на обличчі коротуна.

Вигляд Дрон, безперечно, мав незвичний; чоловічок тремтів від стримуваного збудження, швидко, із шелестливим звуком потирав руки, безперестанку кліпав світлими віями, а ноги його трусилися, ніби від тетанусу[57], коли він, затинаючись, намагався заговорити.

— Та кажіть вже, не затримуйте мене на моєму власному порозі, — глумливо посміхнувся Броуді. — Яким видом звіра вас благословлено цього разу?

— Діло не зовсім у цьому, — квапливо відказав Дрон у новому приступі нервового ворушіння. Тоді він повільно додав, немовби перед цим ретельно відрепетирував свої слова: — Я тільки хотів спитати, чи точно ви впевнені, що не хочете ці мої приміщення, як я пропонував минулої осени.

Дрон різко махнув головою у бік порожньої крамниці.

— Може, ви й забули, що вишпурили мене того дня на тротуар, але я не забув! Я не забув, як ви мене турнули і я впав просто на спину.

На останніх словах голос коротуна здійнявся пронизливим крещендо.

— Курдуплику мій, ви впали і все. Якщо ви захотіли посидіти на своїй дупі під моїм комерційним закладом, то я ніц не маю проти; але якщо в тій позиції вам було не так приємно, як ви собі уявляли, поговоріть про то зі своєю жінкою. То не моє діло, — спокійно сказав Броуді. Однак очі Дрона його заворожували, адже у них відбилися дві протилежні емоції, що боролися за верховенство; вони були сповнені напівнажаханим-напівтріумфальним поглядом кролика, що дивиться на ворога, який впіймався у власне сильце.

— Я питав, чи точно ви впевнені, — задрижав Дрон, не звернувши увагу на те, що його перебили.

Тоді він квапливо повів далі:

— Кажу, чи точно ви впевнені, що не хочете оце моє приміщення? Бо як ви б і хотіли крамницю, то не дістанете, — я вам не дам! Я вам не дам! Я її продав! Я продав її «Компанії капелюшних і панчішно-шкарпеткових виробів Мунґо».

Дрон тріумфально прокричав останні слова, а тоді затараторив далі:

— Я одержав більше, ніж поставив ціну, бо в них необмежений капітал; вони збираються облаштувати тут великий, оттакенний магазин з усім-усім і спеціальну вітрину, а ще спеціальний відділ з капелюхами і кашкетами. Я знав, що ви схочете почути таку новину, тому не міг чекати. Заскочив, як тільки підписав контракт.

Голос Дрона зазвучав зловтішно, майже істерично.

— Кусайте тепер лікті, ви, гнобителю хамовитий! — загорлав він. — Кусайте лікті, поки не згризете. Будете знати, як збиткуватися зі слабших від себе.

Тоді, мовби боячись, що Броуді на нього накинеться, Дрон крутнувся і чкурнув до своєї нори.

Броуді стояв цілковито нерухомо. Дронів малодушний емоційний сплеск взагалі його не зачепив, але новина коротуна була трагічна. Невже нещастя тепер завжди його переслідуватиме? Компанія «Мунґо», що виникла і спершу працювала винятково у Глазго, уже якийсь час запускала свої щупальця в довколишні села; як першопрохідці, що усвідомили перевагу принципу магазинної мережі, вони захопили більшість містечок Ланаркширу і зараз поволі просувалися вздовж течії Клайду. Броуді знав, що це вторгнення обернулося лихом для багатьох місцевих крамарів, бо «Мунґо» із задоволенням використовувала таку яскраву піротехніку, як розпродажі наприкінці сезону й розкішні вітрини, де ціни на товари були вказані не у звичних простих шилінгах, а у формі оманливих чисел, що підступно закінчувалися «одинадцятьома і трьома четвертими пенса»[58], а на самих товарах ще й красувалися мішурні карточки, які манливо збуджували цікавість такими надписами, як «Те, що треба вашому малюкові», «Економна ціна», «Висока якість»; а поверх того фірма безжально знижувала ціни, коли з'являлася конкуренція. Наскільки Броуді було відомо, «Мунґо» мала крамниці в Дарроку й Ардфіллані, але хоч це й не була винятково капелюшна компанія, він часто втішався думкою, що вона обійде Левенфорд стороною через його комерційний заклад, що мав довгу історію й глибоко тут вкорінився. Броуді казав собі зневажливо, що вони за рік не продали б і капелюха. А тепер вони їхали сюди! Броуді знав, що на нього чекає боротьба, і він зробить так, щоб вона була запекла, щоб вони спробували свої сили проти Джеймса Броуді, а тоді понесли відповідальність за наслідки. Раптом він усвідомив, наскільки близько до нього перебуватиме «Мунґо», і від стрімкого напливу пекучої образи Броуді, повертаючись і заходячи у свою крамницю, погрозливо затряс кулаком до сусідньої будівлі.

До Перрі, впокорено всюдисущому, як завжди, Броуді кинув:

— Чого ти там нахмурився, ти, м'якотіла вівце? Зроби якусь роботу для різноманітности. Мені аж бридко від твого порожнього погляду.

— Що потрібно зробити, сер? Клієнтів я зараз не обслуговую.

— Я бачу, що не обслуговуєш. Ти натякаєш, що в мене нема покупців, у мене, в якого найліпший і найсолідніший гандель у місті? Людей нема, бо сніг, дурню ти. Поприбирай троха або візьми кусок мила і вийди помий свої ноги! — крикнув Броуді, з грюкотом зачинивши двері у свій кабінет.

Він сів. Тепер, коли Броуді опинився на самоті і трохи опустив маску зарозумілості, яку тримав перед світом, стало помітно проблиски майже невідчутної зміни: гладенької чіткої лінії щоки торкнулася легка запалість, з кутика рота збігала вниз тоненька ниточка образи. На столі лежав закритий «Геральд» — Броуді місяцями не читав газет, а це було щонайбільш показове упущення, — і зараз сповненим зневажливої огиди рухом він змів «Геральда» зі столу на підлогу лютим ударом розчепіреної долоні. Рука Броуді негайно потягнулася до кишені, і він зі звичною неусвідомленістю витягнув звідти люльку і кисет з тютюном, зненацька подивився на них, ніби дивувався, звідки вони з'явилися в його жмені, тоді поклав на стіл перед собою з виразом відрази на лиці. Цього ранку, що був для нього таким нескінченно паскудним, він курити не хотів. Попри те, що в кімнаті яскрів жар і попри власну хвалену нечулість до безжальної погоди, Броуді раптом відчув холод; поки його тілом пробігали дрижаки, він міркував над тим, що сказав Ґрірсон. «Нема ліпшого засобу, аби не змерзнути або щоб збадьоритися, ніж крапелюшечка спиртного». Крапелюшечка! «І оце так висловлюється дорослий чоловік?» — думав Броуді; але так говорити було у стилі Ґрірсона з його м'яким котячим голосочком і вкрадливою манерою підлабузника. Броуді прийшла думка, що цю заувагу явно потрібно тлумачити в такий спосіб: на Ринковій його вже записали у п'яниці, його, який місяцями навіть не нюхав спиртного.

Броуді нетерпляче зірвався з крісла і подивився у примерзле вікно на сніг, який був усюди: на землі, на скутому кригою Левені, на дахах будинків, у повітрі, і безупинно падав, неначе ніколи не збирався зупинятися. Броуді здавалося, що кожна плавуча сніжинка була тягарем, який сам по собі можна витримати, але нестерпний у великих кількостях. Поки Броуді розмірковував, у його голові почала розростатися приспана молекула думки. Своїм тугодумним мозком він відчував сліпу несправедливість завуальованого звинувачення в тому, що він знаходить розраду у випивці.

— То от воно як, — пробурмотів Броуді. — Вину приписали, а втіхи ніякої.

Від пустинності краєвиду його знову пройняло холодом. Броуді ще раз здригнувся і продовжив говорити сам до себе. Схильність до чітко сформульованого самоаналізу була чимось абсолютно новим, проте зараз, коли Броуді так говорив, хід розвитку його думки ставав ясним і не таким заплутаним.

— То вони говорять, я в чарку заглядаю, га? Таке приший кобилі хвіст міг сказати хіба нікчемний гад; але, їй-богу, приймаю їхні слова за чисту монету. Так чи так зараз мені треба випити, аби забрати з рота смак тої здохлятини, того нещасного кривоногого людця з його «крапелюшечками». Облесний такий, «прошу-перепрошую» і «з вашого дозволу», б'є чолом до землі, ще й ногу назад відводить. Колись я його копну, і хай цілує пилюку. Ая, я мушу щось прийняти, аби прочистити рота після нинішньої ранкової роботи.

Лице Броуді скорчило понуру гримасу, коли він, усе ще звертаючись до порожньої кімнати, іронічно додав:

— Але все одно дякую, містере Ґрірсоне, дякую за вашу дуже приємну пропозицію.

Тоді обличчя перемінилося; Броуді раптом охопило шалене, відчайдушне бажання випити. У тілі відчувалося стільки сили, стільки лютої могутності, що він хотів гнути залізні прути, стільки палкої жаги до життя й необмеженої здатності до отримання насолоди, що здавалося, ніби він міг спорожнити величезні посудини спиртного.

— Яка користь з того, аби жити як триклятий пропащий панотець? Все одно вони про мене говорять. Дам їм привід потріпати язиками, холера б їх побрала! — крикнув Броуді, натягуючи на очі капелюха й похмуро виходячи з крамниці.

Через кілька будівель стояв невеликий тихий шинок, «Герб Вінтонів», яким заправляла поважна літня матрона на ім'я Фімі Дуґлас, що славилася своєю випивкою, добропорядністю і затишною вітальнею, яку знали як «маленьку задню вітальню Фімі» у колі елітної публіки із вищої верстви містян, для якої це було улюблене місце зустрічі. Зайшовши до корчми, Броуді, втім, не пішов у цей осередок світського товариства, адже зараз він не мав часу на розмови; він хотів випити, і що довше зволікав, то сильнішим ставало бажання. Броуді зайшов у загальну залу, яка пустувала, і замовив у шинкарки велику порцію тодді[59] з віскі.

— Бігом мені принеси, — сказав він сипким від несамовитої жаги голосом.

Тепер, коли Броуді постановив, що буде пити, ніщо не могло його зупинити, ніщо не могло заспокоїти дедалі більшу жадобу, від якої пересихало в горлі, кулаки неспокійно стискалися і розтискалися, а ступні човгалися по всипаній тирсою підлозі бару, поки Броуді чекав на своє гаряче віскі. Коли шинкарка принесла напій, він одним духом ковтнув пекучу рідину.

— Ще, — сказав нетерпляче.

Загалом Броуді випив чотири великі порції віскі, міцні й гарячі, мов полум'я; він поглинав їх, як тільки отримував, а тепер вони запрацювали всередині, немов почала діяти якась вогненна закваска. Від цього жару Броуді став почуватися легшим; морок останніх трьох місяців розсіювався; він ще витав, мов хмари диму, довкола його розуму, але все-таки розсіювався. Броуді вразило відчуття власної вищості й невразливості, і на губах заграла сардонічна посмішка, однак це був єдиний вияв думок, що шугали в його голові. Тіло залишалось непорушним, дії стали обережнішими, стриманішими; Броуді цілковито перебував у собі, а його вражений гонор тим часом зцілювали безхмарні думки, що швидко проносилися в його свідомості. Шинкарка була молода, приваблива й дуже охоче погомоніла б із цим незнайомим здорованем, але Броуді не звертав на неї уваги, навіть її не помічав, поки, огорнутий відчуттям дивовижного звільнення від ненависного відчаю і поглинутий безладними, але неймовірними роздумами про майбутні плани і тріумфи, мовчки сидів, бездумно дивлячись поперед себе. Врешті-решт, він попросив пляшку віскі, заплатив за неї і пішов геть.

Уже в кабінеті Броуді продовжив пити. Його думки з кожною склянкою ставали яснішими, владнішими й рішучішими; тіло швидше й бездоганніше відгукувалось на рухи; тепер він із надзвичайним схваленням вітав усі свої нещодавні дії.

На столі перед Броуді стояла порожня пляшка, на етикетці якої був напис «Гірська роса», який вразив його одурманену свідомість своєю особливою влучністю, адже зараз він почувався могутнім, як гора, і блискучим, немов роса.

— Так, — пробурмотів Броуді, звертаючись до пляшки, — запам'ятай мої слова; вони не можуть покласти мене на лопатки. Я їм не просто рівний противник. Я можу їх побороти. Все, що я робив, було правильно. Я ні на грам не змінив би свої рішення стосовно неї. Пожди і побачиш, що я далі буду робити. Все забудеться, і мене ніщо не спинить! Вони в мене поскачуть.

Насправді Броуді не знав, кому висуває звинувачення; у цю категорію він зараховував багатьох і без розбору, усіх, хто в його уявленні виступав проти нього, зневажав його або не визнавав тим, ким він є. Зараз він не думав про загрозу перешкод своїй комерційній діяльності, бо розмашиста величина його презирства й гонору здрібнила її, змалювала сміховинно слабкою, просто не здатною якось негативно на нього вплинути. Броуді бачив перед собою іншу перешкоду — глобальну, невловиму, та все ж викристалізувану у відчутті, що будь-хто може посягнути на його недоторканну гідність; ця нав'язлива думка, що завжди дрімала в його голові, тепер зміцніла й почала сильніше вгризатись у свідомість. І хоч загроза його становищу здавалася дедалі серйознішою, віра Броуді у власну здатність здолати таку небезпеку, навпаки, настільки зросла й посилилася, що він почувався майже всемогутнім.

Врешті Броуді здригнувся, вийняв свого годинника й подивився на нього. Стрілочки, які здавалися більшими й чорнішими, ніж зазвичай, показували десять хвилин до першої.

— Пора обідати, — з приємністю сказав собі Броуді. — Пора побачитися зі своєю пишною, красною жоною. Як то файно, коли чоловіка тягне додому до такої гожої жінки.

Броуді велично, але злегка, майже непомітно похитуючись, підвівся і твердим кроком вийшов із кабінету, не звертаючи жодної уваги на приголомшеного зіщуленого Перрі. Він гордовито попростував через крамницю на вулицю, вийшов на середину дороги і зайняв там місце, ніби лорд. Броуді бундючно попростував по гребеню бруківки, гордо піднявши голову, відвівши назад плечі і ставлячи перед собою ноги з надзвичайним відчуттям власної величності. Кілька людей, що були на вулиці, вражено спостерігали за ним, і коли Броуді краєм ока побачив, як вони зиркають, його марнославство підживилося їхнім подивом, його сп'яніла впевненість упилася їхнім зачудуванням. «Добре дивіться, — немовби промовляла його постава. — Ви дивитеся на Броуді… на Джеймса Броуді, а він, їй-богу, чоловік що треба». Броуді ішов усю дорогу додому крізь снігопад, немов очолював тріумфальну процесію, так чітко тримаючись середини дороги й так невідступно прямуючи в обраному керунку, що весь вуличний транспорт змушений був його об'їжджати, і він залишався беззаперечним королем бруку.

Перед своїм будинком Броуді зупинився. Білий сніговий покров надав будівлі нереальної, оманливої величності, пом'якшив грубі лінії, згладив штивний присадкуватий обрис, поєднав своїм чіпким дотиком несумісні елементи, отож перед стуманілим зором Броуді будинок постав у грандіозній пишноті; він височів на тлі затьмареного свинцевого неба, створюючи ілюзію безмірних обсягів. Будинок ще ніколи йому так не подобався, ще ніколи так його не захоплював, і Броуді охопило відчуття бурхливої радості від володіння ним, коли він покрокував до парадних дверей і зайшов усередину.

У вестибюлі Броуді зняв капелюха і розмашистими навіженими рухами розметав у всі боки налиплий на нього щільний шар снігу, весело спостерігаючи, як м'які грудочки хляпають об стелю, стіни, картини, люстру; тоді він несамовито затупотів об підлогу важкими чобітьми, струшуючи тверді, спресовані шматочки льоду й снігу. Хай та його безрука нехлюя має роботу, хай прибере за ним цей гармидер, подумав Броуді, заходячи в кухню з виглядом завойовника.

Він одразу сів і накинувся на величезну паруючу миску юшки, що солодко пахнула яловичиною й кістками, загусла від злиплого ячменю; юшка стояла на столі, очікуючи на його прихід, — нагадування про відданість і завбачливість дружини, якими він знехтував. «Якраз то, що треба в холодний день», — подумав Броуді, жадібно хлепчучи з жагою ненажерливого звіра, одна за одною підносячи до рота повні купчасті ложки й безперестанно ворушачи щелепами. Броуді шматував і розтирав своїми твердими зубами м'ясо й маленькі шматочки кістки, що плавали в крупнику, насолоджуючись тим, що вперше за багато тижнів у нього такий шалений апетит, а їжа так добре смакує.

— Смакота, — визнав він, звертаючись до місіс Броуді, і, дивлячись на неї, огидно заплямкав губами. — Тобі ж ліпше. Якби крупник був підгорілий у такий день, я б вилляв його тобі на голову.

Коли ненька завмерла від такої незвичної похвали, Броуді загорлав:

— Чого очі вилупила?! Це весь мій обід?

Місіс Броуді негайно вибігла, але, квапливо внісши варену яловичину й великий овальний таріль із картоплею й капустою, вона налякано замислилася: що могло витягти її чоловіка з постійного стану понурої небагатослівності й викликати цей бурхливий, розгнузданий настрій? Броуді відчикрижив шматок жирної яловичини і жбурнув його собі на тарілку, тоді наклав картоплі й капусти, почав їсти і з повним ротом презирливо окинув дружину оком.

— Ну в тебе й фігурка, моя квітко, — глузливо посміхнувся Броуді, на мить припинивши чавкати своїм повним ротом. — Пряма рівно стільки ж, як цей твій гарний ніс. Ану не тікай.

Броуді підняв ножа, зробивши розмашистий загрозливий помах, аби затримати дружину, поки він дожовував кусень яловичини. Тоді повів далі, майстерно вдаючи занепокоєння:

— Мушу признати, за остатній час ти не покращала; від всіх тих гризот ти вже геть себе занехаяла; зараз ти найбільше нагадуєш кобилу, запряжену в міський екіпаж. Бачу, ти далі носиш той халат, подібний на шмату до посуду, — Броуді замислено поколупався в зубах зубцем виделки. — Він якраз тобі пасує.

Мов зів'яла очеретина, ненька стояла, нездатна витримати презирливий погляд чоловіка; вона не зводила очей із вікна, немовби цей відсторонений погляд давав їй змогу стійкіше зносити глузування Броуді. Обличчя її було сіре, хворобливо, оскліло просвічувало; очі були широко розплющені в бездумній, застиглій зневірі; худі, спрацьовані руки нервово теребили стрічку, що вибилась на поясі.

Раптом Броуді в голову стукнула думка. Він глянув на годинник.

— Де Нессі? — крикнув він.

— Я трохи дала їй їсти до школи, щоб вона не верталася додому в заметіль.

Броуді невдоволено загув.

— А моя матір? — допитувався він.

— Вона теперечки не вставала, бо боялася холоду, — прошепотіла ненька.

Броуді затрусився від дикого реготу.

— Тобі б таку тямовитість, немічна ти істото. Якби ти була така бистра на розум, то ліпше би трималася і не зморювалася б так швидко, — тоді, трохи помовчавши, повів далі: — То нас тут тільки двоє. Аж душу проймає, нє? Ну що ж, маю для тебе велику новину! Чиста несподіванка!

Місіс Броуді миттю перестала дивитись у вікно; в занімілому очікуванні вона втупилась у чоловіка.

— Ти тут дуже з панталонів не вистрибуй, — зневажливо сказав Броуді. — Твоєї чудесної безстидної дочки це не стосується. Ти ніколи не взнаєш, де вона! Цей раз ідеться про гандель. Ти завше так помагаєш і підбадьорюєш, що я мушу тобі розказати, — він важно замовкнув. — Одіжна фірма «Мунґо» придбала приміщення по сусідству з твоїм чоловіком; ая, по сусідству з Броуді — капелюшником, — він гучно зареготав. — Тому ти скоро можеш опинитися в богадільні!

Броуді зайшовся сміхом від власного жарту.

Ненька знову задивилася в порожнечу. Їй раптом стало слабо, і вона присіла; та коли жінка це зробила, знущальний погляд Броуді спохмурнів, його обличчя, яке вже залило рум'янцем від гарячої їжі, понуро спалахнуло.

— Я сказав тобі сісти, бабо?! Стій, поки я з тобою не закінчу.

Немов слухняна дитина, ненька підвелася.

— Тебе, певно, не дуже обходить, що ці кляті гади мали нахабство облаштуватися в мене під порогом. Мабуть, тобі дуже легко приходить твоя їжа й питво, але я на них заробляю. Ти хіба не розумієш своєю дурною головою, що це буде боротьба на смерть, — на їхню смерть?

Броуді гупнув кулаком по столу. Його гучна веселість згасала, поступаючись місцем похмурому реакційному гніву.

— Як не годна думати — подавай на стіл. Піди принеси мені солодке.

Ненька принесла трохи приготованих на парі яблук у тісті; Броуді хижо на них накинувся, а вона тим часом стояла, немов якийсь задрипаний лакей, по інший бік столу. Новина, яку розповів чоловік, неньку не надто стурбувала. Перебуваючи в тіні владної особи Броуді, жінка не боялася фінансової катастрофи, і хоч той незмінно видавав їй скупий мізер на ведення домашнього господарства, вона завжди розуміла, що сам Броуді не дуже економить, і часто бачила, як він витягає з кишені блискучу жменю золотих соверенів. Ненька у своєму пригніченому настрої намагалася дати раду іншій гризоті. За останні півтора місяця вона не отримала жодного листа від Метью, а до того його повідомлення для неї почали ставати дедалі лаконічнішими й такими нерегулярними, що її взяла щонайбільша досада й побоювання. Про Мері місіс Броуді покинула й думати як про безповоротно втрачену дитину; вона навіть не знала доччиного місцезнаходження, лише чула, що Фойли знайшли їй якусь роботу в Лондоні, але яку, вона не знала; тепер усі свої надії й любов вона віддавала Метью. Нессі, беззаперечно, була єдиною улюбленицею Броуді, отож для неньки залишався хіба тільки Мет. Та, окрім цього, місіс Броуді таки завжди любила його найбільше, і тепер, коли він забував їй писати, жінка гадала собі, що його неминуче спіткала якась хвороба чи нещастя. Зненацька ненька здригнулася.

— Дай мені цукру! Чого ти там нудиш світом і в хмарах витаєш? — закричав їй Броуді. — Ці ябка в тісті на смак, як квасок. Твої руки так надаються до готування яблук у тісті, як мої ноги.

Що слабшим ставав вплив алкоголю, то злостивішим робився Броуді. Він вихопив цукорницю в неньки з рук, посолодив свій десерт до смаку, а тоді з'їв його з виразом щонайбільшого невдоволення.

Врешті-решт Броуді підвівся, струшуючи тілом у спробі відігнати важку сонливість, що почала на нього наступати. Йдучи до дверей, він обернувся до дружини і в'їдливо сказав:

— Тепер можеш сідати! Я не сумніваюся, що як тільки я ногою за поріг, ти всядешся біля каміна зі своїми паскудними книжками, а я тим часом буду на тебе гарувати. Не кажи мені, що ти не лінива, не кажи мені, що ти не нехлюйка. Коли я так говорю, значить, ти така є, і крапка. Я знаю, яка ти насправді, ти, лінива бабо.

Броуді ставав дедалі дратівливішим, тому похмуро вишукував якийсь новий спосіб дошкулити дружині; і ось йому сяйнула думка — парфянський постріл надзвичайної точності; його очі заблищали зі зловмисною втіхою від того, що ранкову новину Дрона можна використати як пристойний привід збентежити місіс Броуді.

— Тепер, коли в нашого ганделю з'явилися конкуренти, — повільно повів далі він, зупинившись у дверях, — ми мусимо економити. В цьому домі пропадати має менше і викидати треба менше, і першочергово я вирішив урізати тобі виплати на будинок. Відтепер ти будеш діставати на десять шилінгів на тиждень менше, але пам'ятай: на моїй їжі економити не можна. Просто зроби так, аби нічого не пропадало, а мені все подавай, як звично. Ти мене чуєш? Будеш мати на десять шилінгів на тиждень менше! Обміркуй то, коли сядеш за свої романчики.

Тоді Броуді розвернувся і вийшов із кімнати.

Розділ другий

Коли чоловік пішов, місіс Броуді справді сіла, відчуваючи, що якби вона з його відходом не отримала змогу дати відпочинок своєму втомленому тілу, то впала б на підлогу йому до ніг від звичайної втоми й ниючого болю в боці. Це був незвичний біль, тягучі, виснажливі кольки, які, хоч вона настільки до них призвичаїлася, що майже не звертала уваги, постійно підточували її сили, і хай як недовго місіс Броуді була на ногах, приносили надмірну незбагненну втому. Та поки ненька отак сиділа, з її обличчя, що помітно постаріло за останні три місяці й зараз мало вираз відстороненої зосередженості, можна було зрозуміти, що вона перейнята не егоїстичними роздумами про власну фізичну знемогу, а серйознішим і зворушливішим горем.

Остання погроза Броуді наразі ще не вельми стурбувала неньку, зараз жінка була надто розчавлена, щоб усвідомити це погане передвістя; і хоч місіс Броуді підсвідомо розуміла, що поведінка чоловіка була незвична, а манера — особлива, вона навіть не підозрювала, у чому річ. Образи Броуді також не вельми її збентежили. Така була особливість неньчиної вдачі: вона стала настільки нечутливою до шмагань чоловікового язика, що тепер ледве чи помічала зміни способу побиття, і їй ніколи не спадало на думку спробувати захищатися від будь-яких глузливих звинувачень; ненька не могла висловити навіть найм'якшого чи найлогічнішого твердження на свою користь супроти волі чоловіка. Місіс Броуді ще давно з нищівною доконечністю усвідомила, що вона в ярмі у людини деспотичної й несправедливої, що єдиний спосіб захисту — виробити пасивну байдужість до кожного ірраціонального наклепу, який чоловік на неї зводив. Неньці не цілком вдалося, і Броуді її зламав, та принаймні вона розвинула здатність не впускати чоловіка у свої роздуми, поки його не було вдома. Отож як тільки Броуді пішов геть, ненька перестала про нього думати й мимовільно повернулась у помислах до причини свого недавнього занепокоєння — сина.

Спочатку листи надходили неньці з приємною й турботливою регулярністю, і разом з тими першими листами Метью щомісяця надсилав матері п'ять фунтів, щоб вона від його імені робила внески Левенфордському будівельному товариству. Місіс Броуді подобався тон цих ранніх листів; вони були для неї надзвичайно цікаві й захопливі, мали неймовірно піднесений настрій і були навдивовижу сповнені яскраво вираженою моральною чистотою. А далі поступово відбувся повільний перехід, і хоч листи все ще регулярно надходили з кожною доставкою пошти, вони зменшилися в розмірі й змінилися у своїй суті, отож хоча ненька й поглинала жадібно ті кілька окрайчиків нечисленних і часто тривожних новин, про які в них ішлося, вона не могла вдовольнити свого материнського прагнення, а позбавлені ентузіазму, шаблонні вітання, якими незмінно закінчувались листи, не могли заглушити її невиразних поганих передчуттів. Коли Метью ось так скоротив свої послання до найменшого, наймізернішого мінімуму, ненька почала писати йому з докорами, але, на жаль, безуспішно, адже як підтвердження отримання першого листа в такому дусі, Мет цілковито його проігнорував і вперше, звідколи покинув матір, нічого не надіслав з наступним відправленням пошти. Згодом ці пропуски почали ставати все частішими й тривожнішими, і тепер місіс Броуді не мала жодної вістки від сина вже близько півтора місяця.

Аґнес Мойр постраждала так само; останні листи Мета випромінювали байдужість, а часом і справдешню холодність, були сповнені завуальованих, а потім і прямих двомовностей про те, що дружині не підійде індійський клімат, і перемежовані натяками на його негідність чи то небажання прийняти її цнотливу пропозицію подружніх стосунків. М'яка, закохана натура міс Мойр зазнала грубого й болісного удару від цих настрашливих нечастих звірень. Зараз, подумавши про Аґнес, ненька зі своїм ірраціональним, однак глибоко закоріненим уявленням, що треба шукати розради у відчаю, рівносильному її власному, вирішила попри свою втому й несприятливу погоду навідатися до майбутньої невістки. Зиркнувши на годинник, місіс Броуді зрозуміла, що має дві вільні години, які можна використати з цією метою так, щоб ніхто з домашніх не помітив, а це було важливо, оскільки, відколи Мері була у вигнанні, Броуді наказав, щоб ненька звітувала йому про кожний вихід із дому.

Отож місіс Броуді підвелася і, піднявшись по сходах у свою кімнату, скинула халат, залишивши його лежати на підлозі; жодного разу не глянувши в дзеркало, вона зробила туалет — хутко протерла обличчя намоченим краєм рушника. Далі ненька витягнула з шафи те, що після зняття кількох прикріплених для захисту аркушів паперу, виявилося старою котиковою шубкою. Шубка, релікт із часів до її заміжжя, тепер була зношена, обшарпана, потерта й місцями мала сірувато-коричневий відтінок. Її зберігалося й носилося з перервами впродовж двадцяти років, і ця дрантива, обтріпана одежина, яка колись огортала неньчин юний незайманий стан, таїла в собі стільки ж трагізму, скільки й сама Марґарет Броуді. Проте ненька не дивилася на своє пальтечко в такому понурому світлі; вона бачила в ньому котикову шубку, справжню котикову шубку, можливо, уже не таку елегантну в плані крою, але все ще зі справдешнього котикового хутра, і відповідно цінувала її як найрозкішніший одяг, який мала. Місіс Броуді на мить забула про свою журбу: піднявши й задоволено окинувши оцінним поглядом позбавлену обгортки шубку, вона легенько її струснула, пестливо торкнулася пальцями вицвілого хутра, а тоді, зітхнувши так, немовби витрусила із зацвілої тканини пригаслі спогади своєї забутої юності, ненька повільно його одягла; що ж, принаймні шубка давала ту перевагу, що прикривала вицвілу сукню й тепло вкутувала її підупале тіло. Опісля місіс Броуді квапливо натягнула поверх розпатланого волосся й абияк вирівняла на голові чорний капелюшок, прикрашений змиршавілою пір'їною, яка, страхітливо імітуючи кокетливість, спадала неньці за ліве вухо. Довершивши в такий спосіб свій убір для виходу в люди, місіс Броуді поспішно збігла вниз сходами й залишила будинок, мало не крадучись.

На вулиці ненька на відміну від свого чоловіка не стала бундючно простувати серединою вулиці, а скрадливо, шаркаючи ногами, подріботіла внутрішньою частиною тротуару; ненька похилила голову, лице її посиніло від холоду, вона прагнула нікому не потрапляти на очі, весь її вигляд був промовистою демонстрацією смиренного мучеництва. Сніг перетворив виблякле котикове хутро в блискучий горностай; він залітав неньці в очі і рота, викликаючи кашель, проникав у тоненькі невідповідні чобітки й так сильно намочив їй ноги, що ще задовго до того, як вона дісталася крамниці Мойрів, кожен крок супроводжувався хлюпотом.

Попри неочікуваність такого візиту Аґнес була рада бачити місіс Броуді, і коли вона тепло привітала гостю, обидві жінки швидко обмінялися поглядами, прагнучи побачити в очах одна одної непомильний знак про ліпші вісті. Кожна миттю зрозуміла, що палка надія ще поки що не справдилась; вони зажурено опустили очі, але все одно озвучили запитання, на яке подумки вже дали собі відповідь.

— Ти щось отримала цього тижня, Еґґі?

— Ще ні, ненько, — Аґнес любляче зверталася до місіс Броуді цим словом, оптимістично сподіваючись на майбутнє родичання. — А ви?

— Ні, рибко, ще ні, але, може, пошта запізнюється через нездалу погоду, — промовила місіс Броуді з відчаєм у голосі.

— Я б не здивувалась, коли так, — безрадісно відповіла Аґнес.

Насправді місіс Броуді й Аґнес намагалися ввести одна одну в оману, адже вони напам'ять знали, з якою частотою доставляють пошту з Індії, а курсування поштових кораблів тепер більше не було для них таємницею; однак сьогодні тягар дедалі більшої непевності був нестерпним, і ця слабка спроба обману виявилась марною. Дві жінки якусь мить дивились одна на одну невидющими очима, неначе всі теми для розмови вже вичерпалися. Завдяки своєму становищу господині Аґнес оговталася перша і, зібравшись на дусі, турботливо промовила:

— Вип'єте зі мною чаю, ненько. Ви геть промокли і змерзли від тої завірюхи.

Місіс Броуді мовчки погодилася й пішла слідом за Аґнес у невеличке підсобне приміщення, де посеред безлічі порожніх бляшанок від печива, пляшечок з-під цукерок і дерев'яних коробок від шоколаду стояла маленька залізна грубка, що віддавала слабким теплом.

— Сідайте ось тут, ненько, — знову озвалася Аґнес, відкриваючи металеві дверцята пічки й ставлячи стілець перед цим невеличким палахким отвором. — Через погоду в нас майже нема покупців, тому я матиму час трохи з вами погомоніти.

За взаємною згодою було мовчки оголошено про тимчасове припинення сумних розмов, і поки Аґнес кип'ятила чайник, ненька стала сушити біля вогню свої мокрі чобітки і замислено погодилась:

— Ая! Знов падав сильний сніг, коли я сюди йшла. Файно в такий день побачити хоч би проблиск тепла.

На цих словах Аґнес вкинула на червоний присок совочок коксу і поцікавилась:

— Ви питимете чай чи какао, ненько? Отримала цього тижня свіжого «еппса».

— Я, певно, більше би хотіла какао. Ним краще можна підкріпитися, і воно поживніше, ніж чай, в холодний день. Це одна з твоїх рис, Аґнес: ти завжди пропонуєш щось смачненьке для тіла.

— Для вас, ненько, я точно можу це зробити, — відповіла міс Мойр, значуще випнувши губи. — Шкода було б, якби я не могла трохи для вас постаратися. Ви не хотіли б зняти пальто? — І Аґнес підійшла, щоб допомогти зняти котикову шубку.

— Ні! Ні, дякую! — хапливо скрикнула ненька, злякано подумавши про недоліки вбрання під сподом. — Я не буду лишатися надовго.

Однак очі місіс Броуді наповнилися слізьми вдячності, коли вона взяла чашку гарячого какао й надпила; вона навіть погодилась узяти й потроху щипати солодке печиво; тоді, коли ненькою поступово заволодів спокій, вона зітхнула:

— Це була для мене тяжка зима. Не знаю, як я її пережила.

— О, я знаю, ненько! Ви натерпілися.

— Ая, я натерпілася! Ніколи не думала, що зможу знести таку ганьбу, Аґнес, я її не заслужила. А ще думаю, батько Мері винуватить мене, що я мала ліпше за нею пильнувати.

Місіс Броуді насилу вимовила доччине ім'я, настільки твердо їй заборонили це робити.

— Нікого не можна винуватити в її упадку, окрім неї самої, ненько. Ваш вплив міг бути хіба на добре; розпусність — у людині, яка грішить. Ви маєте просто дати мені зайняти її місце.

— Це люб'язно з твого боку, Аґнес, але буває, вночі дочка ніяк не йде мені з голови. Я ніколи не думала, що буду так за нею сумувати… вона все була така тиха і спокійна, коли вдома… а я навіть не знаю, де вона.

— Тепер ви мусите її забути, — м'яко наполягала Аґнес.

— Її батько зовсім заказав мені про неї розпитувати. Навіть коли вона мало не вмерла в лікарні. Навіть коли бідна дитинка вмерла.

Аґнес стиснула губи.

— Не знаю, чи можу я вам говорити, ненько, — повільно почала вона, — та й це для мене неприємна тема… хорошій дівчині ліпше не мати до такого дотичности, навіть опосередковано… але днями я чула, що Мері в Лондоні.

Аґнес зробила на назві міста звинувачувально-осудливий наголос, який немовби підсумовував її думку про численні його нагоди до гріха.

— Ти знаєш, чим вона займається?! — вигукнула ненька.

Аґнес затулила очі й похитала головою.

— Не можу знати напевно, — відповіла вона, стишуючи голос, — але мені розповіли… майте на увазі, це тільки чутки… що це робота служниці.

— Служниця! — ковтнула ненька повітря. — Людоньки добрі, дожилися! Це жахливо! Що б сказав її батько, якби взнав! Броуді — і служниця!

— А куди її ще візьмуть? — відказала Аґнес, ледь струснувши головою. — Ми маємо дякувати, що це чесна робота, якщо це дійсно правда.

Незважаючи на зв'язок, що існував між нею і місіс Броуді, Аґнес відчула приємну моральну й соціальну перевагу, коли повідомила ці новини, які так жадібно вишукувала серед міських пліток.

— Служниця в Лондоні! — кволо повторила ненька. — Це жахливо. Ті даррокські не могли щось для неї зробити?

— У цьому якраз і суть! — вигукнула Аґнес. — Ці Фойли хотіли дитину, щоб на пам'ять про сина забрати її зі собою в Ірландію, — розумієте, вони поїхали туди назад. Не можна, звісно, вірити у все, що чуєш, кругом різне розказують, але я вважаю, що насправді, коли маля померло, Фойли затаїли на Мері злобу і позбулись її так швидко, як змогли!

Місіс Броуді заперечно похитала головою.

— Та позбутись не було б важко, — парирувала ненька. — Мері завше була самостійна дівчина; вона ні від кого не прийняла би подачки… ні, вона б спочатку взялася заробляти на життя.

— Ну, у всякому разі, ненько, я не хотіла вам казати, але подумала, що ліпше ви будете знати. Хай там як, ви вже більше не несете за неї відповідальности. Майте на увазі, хоч вона й образила ім'я мого судженого, я не тримаю на неї зла. Сподіваюся, вона з часом покається, але вам треба думати про інших.

— Ая, то правда, Аґнес! Я мушу лигнути цю гірку пілюлю; але треба сказати… я ніколи не була високої думки про Мері, ніколи її не цінувала, поки не втратила. Та все одно мус забути, якщо вийде, і думати про тих, хто лишився, — ненька важко зітхнула. — Але боже ж ти мій, що сталося з нашим бідним Метом? В мене просто серце розривається від того, що від нього нема жодних новин. Як думаєш, може, він заслабнув?

Тепер місіс Броуді і Аґнес перейшли до розгляду насущної для них обох проблеми, і після хвилинних роздумів міс Мойр із сумнівом похитала головою.

— Він нічого не казав про здоров'я, — відповіла вона. — Я знаю, що він раз чи два пропускав роботу, але не думаю, що через хворобу.

— Може, він не хотів нас лякати, — невпевнено промовила місіс Броуді. — В тих чужих краях малярії, гарячки, жовтяниці і ще всякі різні болячки. В нього міг навіть статися сонячний удар, хоч про це й дивно думати, коли в нас тут така метелиця. Мет завше був слабеньким хлопчиком, — тоді ненька ні сіло ні впало додала: — Він щоразу взимку слабував на груди і мав бронхіт, тому мусив тепло вдягатися.

— Але, ненько, як він міг дістати бронхіт у теплій країні? — нетерпляче вигукнула Аґнес. — Там, у Калькутті, не буває таких завірюх.

— Я знаю, Аґнес, — твердо відповіла місіс Броуді, — але в теплій країні таке захворювання може не проявлятися назовні, а крім того, якщо в нього повідкривалися пори, він міг сісти й дістати застуду на раз два.

Аґнес, здавалося, не сподобався такий хід думки, тому вона зупинила його мовчанкою, а тоді повільно промовила:

— Цікаво, ненько, чи не потрапив бува Мет під поганий вплив якихось із тих лихих людей. Є такі люди, називаються раджі — багаті поганські принци; я чула про них жахливі речі, і Мета могли збити зі шляху. Його легко могли збити, — додала Аґнес серйозно, пригадуючи, мабуть, як сама спокушала сприйнятливого юнака.

Місіс Броуді миттю уявила, як усі владарі Індії відбирають у її сина благодать, знаджуючи коштовностями, але обурено відкинула цю раптову лиховісну думку.

— Як ти можеш таке говорити, Аґнес?! — скрикнула вона. — У Левенфорді Мет мав найліпше оточення. Ти мала б це знати! Він ніколи не водився з поганими, непристойними компаніями.

Проте Аґнес, котра, як на християнку, мала глибокі знання в цьому питанні, які, певно, здобувала лише в один спосіб — завдяки дивовижній інтуїції кохання, невідступно повела далі:

— Мені, ненько, зовсім не подобається таке казати, але в них там є дуже аморальні розваги… наприклад, дівчата-танцівниці… які приворожують змій і танцюють без… — міс Мойр, опустивши очі, багатозначно вмовкнула і спаленіла, а пушок над її верхньою губою сором'язливо затремтів.

Місіс Броуді вп'ялася в неї настільки нажаханими очима, немовби угледіла гніздо змій, про яких так переконливо сказала Аґнес; впавши духом від жахливої раптовості думки, що ніколи не приходила їй до голови, ненька уявила в нестямі одну таку безсоромну гурію, що покинула приворожувати плазунів, щоб відібрати чарами доброчесність її сина.

— Мет не такий хлопчик! — ковтнула вона повітря.

Міс Мойр делікатно стиснула губи й наприндилася, тоді підняла свої густі брови з виглядом людини, яка, можливо, розкрила місіс Броуді таємницю глибини пристрасної Метової вдачі, про яку вона досі ні сном ні духом не відала. Аґнес попивала какао, а її постава немовби говорила: «Ви мали б уже знати про схильності своїх дітей. Лише моє непорушне, чеснотливе дівоцтво тримало вашого сина в чистоті».

— Але ти ж не маєш доказів, так, Аґнес? — заголосила місіс Броуді; відчуженість співрозмовниці підживлювали її страхи.

— Звісно, я не маю чітких доказів, але можу скласти два плюс два, — холодно відповіла міс Мойр. — Якщо почитати між рядків ці останні Метові листи, то він завше в тому своєму клубі, грає в більярд, гуляє поночі з іншими чоловіками і димить, як паровоз.

Після хвилинної мовчанки Аґнес сварливо додала:

— Не можна було дозволяти йому курити. Це був крок у неправильному напрямку. Мені ніколи не подобалася ця ідея із сигарами; це було справдешнє безпутство!

Місіс Броуді помітно поникла від очевидного натяку, що вона заохочувала перші синові кроки на шляху руїни.

— Але ж, Еґґі, — пробелькотіла ненька, — ти ж дозволяла йому курити, і я добре пам'ятаю, як він переконував мене тим, що ти вважала, що це по-мужньому.

— Ви його мати. Я казала це, тільки щоб хлопець тішився. Ви ж знаєте, я б що завгодно для нього зробила, — відказала Аґнес, видавши пирхання, що майже переходило в схлип.

— Та і я зробила б для нього що завгодно, — зневірено відповіла місіс Броуді, — але я взагалі не знаю, що то з того всього буде.

— Я тут серйозно розмірковувала над тим, — правила далі Аґнес, — чи не варто було б вам попросити містера Броуді написати Метові якогось переконливого листа, такого, знаєте, щоб нагадати йому про обов'язки й зобов'язання стосовно тих, хто чекає вдома. Гадаю, саме час щось із цим робити.

— Ой, так робити не варто! — квапливо вигукнула ненька. — Так не можна. Мені не вийде попросити таке в містера Броуді. Я не з тих людей, а крім того, Метів батько ніколи би так не зробив.

Місіс Броуді затремтіла, адже ця ідея абсолютно суперечила її незмінній лінії поведінки з Броуді, зовсім не відповідала її звичному приховуванню всього, що може викликати його владарський гнів; жінка сумно похитала головою, коли додала:

— Ми мусимо робити то, що можемо самі, бо Метів батько палець об палець не вдарить, аби помогти синові. Може, це й безсердечно, але такі в нього методи. Містер Броуді думає, що він зробив усе, що мав.

Аґнес виглядала сприкрено.

— Я знала, що Мет завжди боявся… завжди поважав слово свого батька, — промовила вона, — а я впевнена, що ви не хочете більше ганьби для сім'ї.

— Ні, Аґнес. Не хотілось би мені суперечити тобі в лице, але я впевнена, що ти на неправильній дорозі. Я б ніколи не повірила в погане про свого сина. Тобі тривожно, як і мені, тому в тебе і з'явилося таке хибне уявлення. Зажди трохи, і матимеш наступного тижня добрих новин донесхочу, як з мішка.

— Уже чекаю не дочекаюся, — крижаним голосом відповіла міс Мойр, і це було холодне свідчення її образи на місіс Броуді зокрема і дедалі більшого обурення, підживленого спогадом про недавню ганьбу Мері, іменем Броуді загалом. Груди Аґнес ходили ходуном, і вона вже хотіла було висловити гострий незгідливий докір, коли раптом дверний дзвінок видав «дзінь», і дівчина, дедалі дужче паленіючи, змушена була по-лакейськи підвестися, відповісти на виклик і спакувати якомусь маленькому хлопчику жменьку солодощів. Це вкрай принизливе переривання аж ніяк не допомогло міс Мойр відновити внутрішній спокій, а навпаки, викликало сильне роздратування, і коли в повітрі чисто задзвенів пронизливий голосок клієнта, який вимагав кульки в чорно-білу смужку[60] на пів пенні, незговірлива впертість її настрою посилилась.

Поки дівчини не було, місіс Броуді, не здогадуючись про те, що в пишних грудях міс Мойр працює така злісна закваска, скулено сиділа у своєму кріслі біля пічки, зануривши худе підборіддя в мокру кудлуватість котикової шубки. Довкола неї борушкалися струмені туманної пари, а в голові копошилися страхітливі сумніви, чи не несе вона часом відповідальності за якусь неясну, невизначену слабкість у Меті через промахи у вихованні. Неньці зблиснули в пам'яті слова, які Броуді часто повторював десять років тому, і зараз, караючись, вона чітко побачила чоловікове зневажливе обличчя, коли він, побачивши, як вона знову в чомусь потурає Метью, гаркнув: «Ти псуєш того свого розманіженого паскудника. Файний чоловік з нього виросте!». Ненька справді завжди намагалася затулити Мета від батька, захистити від суворості життя, давала йому всілякі витребеньки і привілеї, які не отримували інші її діти. Метью ніколи не вистачало сміливості прогулювати школу, проте коли він хотів — а хотів часто — вихідний або чомусь боявся йти на навчання, то, шкутильгаючи і скиглячи, приходив саме до матері: «Ненько, я хворий. Мене болить животик». Кожного разу, симулюючи яку завгодно хворобу, Метью навмисно шкандибав, накульгував, ішов як кривенький песик, так наче нестерпний біль, що виникав у будь-якому органі його тіла, негайно перекидався на одну ногу, паралізуючи її і роблячи його нездатним пересуватися. Ненька, звісно, бачила сина наскрізь, але хоч його вдавання й не вводили її в оману, її накривало хвилею дурної материнської любові, і вона поступливо відповідала: «Тоді нагору у свою кімнату, синку, а я тобі щось гарне принесу. Хай там що, ти маєш друга в особі своєї матері». Позбавлені сенсу неньчині почуття мусили десь знайти вихід, і вона щедро виливала їх на сина, відчуваючи в цьому суворому домі нагальну потребу прив'язати його до себе узами любові. Невже Метью не зміг змужніти через її потурання, невже став хирляком, розм'якнувши від її невимогливої, терпимої ніжності? Як тільки в голові неньки сформувалася ця думка, серце обурено її відкинуло, нашіптуючи жінці, що вона проявляла до сина лише доброту, лагідність і поблажливість і бажала йому винятково добра; а ще вона працювала задля нього до знемоги, прала, церувала, в'язала для нього, чистила черевики, застеляла ліжко, готувала йому найсмачніші страви.

— Ая, — пробурмотіла ненька сама до себе. — Я служила тому парубонькові вірою і правдою. Він же не мав би про мене забути? Я кусок від свого рота відривала для нього.

В уяві неньки постала вся та важка праця, яку вона виконувала для сина, від прання перших пелюшок до фінального пакування дорожньої скрині до Індії, і її пронизало відчуття бентежної даремності всієї її любові і служіння напроти теперішнього його ставлення до неї. Ненька бездумно запитувала себе: може, це лише її невмілість звела нанівець ці колосальні наполегливі зусилля, і тому Метью зараз поставився до неї так байдуже і покинув у такій тривожній непевності?

Тут місіс Броуді налякав раптовий звук, вона виснажено підняла очі й побачила, що Аґнес повернулася і звертається до неї нерівним тоном ледь стримуваного бажання відімстити.

— Ненько, я вийду заміж за Мета! — скрикнула вона. — Я буду його дружиною, і я хочу знати, що для цього буде зроблено. Ви маєте зробити щось негайно.

Ненька смиренно подивилася на Аґнес лагідними вологими блакитними очима, що сумирно світилися з-під безглуздого задрипаного чорного капелюшка.

— Не нападай на мене, рибочко, — мовила вона покірно. — Я досить натерпілася за своє життя, щоб ще й від тебе чути грубі слова. Я не годна огризатися, ти, певно, бачиш, — і ненька кволо додала: — Я просто змучена жінка.

— Це все прекрасно, але я не дам, щоб Мета отак відібрали! — закричала Аґнес у нападі гніву. — Він належить мені так само, як і будь-кому іншому. Я ось так просто його не віддам.

— Еґґі, — глухо відповіла ненька, — ми нічого не знаємо; ми не можемо сказати, що там діється, але можемо молитися. Так! Ми можемо робити це. Напевно, нам варто помолитися в цій самій кімнаті. Може, Всемогутній Бог, той самий Бог Господь, що дивиться на Мета з неба Індії, погляне тут на нас, двох стривожених жінок, і покаже нам світло, щоб утішити нас.

Аґнес, якій поцілили в найвразливіше місце, заспокоїлася, напруга з тіла зникла, блиск в очах згаснув, і дівчина сказала:

— Напевно, ви маєте рацію, ненько. Це нас утішить.

Тоді більше з формальної ввічливості, аніж з будь-якої іншої причини вона запитала:

— Будете казати ви чи мені?

— У тебе ліпше виходить, — скромно відказала місіс Броуді. — Ти промовиш за нас двох.

— Гаразд, ненько, — самовдоволено відповіла Аґнес.

Вони приклякнули в маленькій задушливій кімнатці серед упереміш накиданих на підлозі пляшок, коробок, бляшанок укупі з неохайним настилом соломи й тирси для обгортання товарів; вівтарем їм був пакувальний ящик, іконою — рекламне оголошення в рамці на стіні. Та все ж жінки стали на молитву.

Аґнес, яка стояла навколішки рівно й несхитно, напнувши своє огрядне невисоке тіло мало не з чоловічою міццю і сповнена могуті під тиском самовладання, гучним твердим голосом розпочала молитву. Серед побожних людей у тих церковних спільнотах, з якими вона солідаризувалася, міс Мойр була відома силою й красою своїх спонтанних молитов, і зараз слова ринули з її вуст пишномовним потоком, наче ораторства молодого палкого священника, що просить за гріхи людства. Проте Аґнес не просила, вона немовби цілком собі вимагала, і її темні очі горіли, повні груди піднімалися й опускалися від напруженості її мольби. Слова дівчини були правильні, скромні, шаблонні, та, по суті, вона немовби з трепетом благала Всевишнього, щоб Він не відбирав у неї чоловіка, якого вона захопила й підкорила дрібкою чарів, якою Господь її наділив. Ніхто, крім Мета, на Аґнес ніколи й не дивився, вона знала, що не надто приваблива, і якщо Метью її підведе, можливо, ніколи не вийде заміж. Всі ті придушені почуття, закорковані всередині, не проривались за межі лише завдяки радісним надіям на майбутнє, і тепер Аґнес мовчки прохала Господа не обкрадати її від повноцінного здійснення тих бажань у стані священного шлюбу.

Ненька, навпаки, здавалося, осіла на землі апатичною масою, наче купка викинутого обшарпаного одягу; голова її похилилася з благальною покорою, тьмяна вероніччина блакить її жалісливих очей вмилася сльозами; з носа текло. Коли до її вух долинули гучні палкі слова, перед очима постав образ її сина, і якщо попервах ненька втиралась хустинкою крадькома, то вже скоро почала використовувати її дуже часто і врешті, не криючись, заплакала. Її серце, здавалося, весь час вистукувало слова: «О Господи! Якщо я зле вчинила з Мері, не карай мене занадто сильно. Не забирай від мене Мета. Залиш мені сина, аби він мене любив». Коли молитва закінчилась, запала довга мовчанка, а тоді Аґнес підвелася, простягнула неньці руку й допомогла їй звестися на ноги; стоячи лицем до лиця, двоє жінок тепер дивились одна на одну уважно, приязно, з відблиском розуміння і співчуття. Ненька злегка кивнула, мовби казала: «Цього вистарчить, Аґнес. Це було чудесно». У них обох неначе влилося нове життя. Ці велемовні звірення всіх їхніх надій, страхів і бажань Найвищій, Всезнаючій і Всемогутній Істоті в незнаних небесах надала їм впевненості, втішила й скріпила духом. Тепер вони не сумнівалися, що з Метью все буде добре, і коли ненька, збадьорившись і відновивши сили, нарешті повернулася, щоб іти геть, між нею й Аґнес промайнув погляд, що виражав їхню приємну потаємну співпрацю, і вони з оптимізмом і ніжністю поцілували одна одну на прощання.

Розділ третій

Ближче до середини березня порожня будівля поряд із крамницею Броуді стала осереддям бурхливого руху. Раніше вона у своєму жалюгідному пустуванні постійно була для Броуді більмом на оці супроти вишуканості його крамниці, він ставився до неї з презирливою огидою; та одразу після Дронового повідомлення про продаж Броуді почав дивитись на неї з іншим особливим і ще сильнішим несхваленням. Щоразу як виходив зі свого комерційного закладу, він кидав на пусте занедбане приміщення скрадливий ворожий позирк, кидав швидко, наче боявся, що погляд перехоплять, але мстиво, немов виливав свою злобу на неживу будівлю. Два її порожні вікна вже не виглядали безглуздо, але стали Броуді осоружні, і щоранку, коли він проходив повз них, боячись і водночас сподіваючись, що побачить чіткі ознаки заїзду нової компанії, а його погляд наштовхувався на ту саму занедбаність і порожнечу, у Броуді з'являлося нездоланне бажання з усією силою жбурнути туди важку каменюку, щоб розбити на друзки голі скляні шиби. Минув цілий тиждень, з дня у день нічого не відбувалося, тому від відтермінування цієї дії Броуді брала злоба: він уже напружився, щоб іти в бій, і почав снувати дурні теорії, що все це просто було злісною вигадкою Дрона, що мала на меті його роздратувати. Впродовж одного цілого дня Броуді почував певність, що крамницю не було продано, і в той час відверто єхидствував, набундючено тріумфуючи, але коротке оголошення в «Левенфорд Адвертайзер», в якому лаконічно повідомлялося, що компанія «Мунґо» відкриє нову філію на Гай-стріт, 62 на початку місяця квітня і що повну інформацію буде надано в номері наступного тижня, негайно знищило його швидкоплинну ілюзію; боротьба, яка відбувалася між Броуді й непорушною будівлею винятково в його викривленій свідомості, поновилася зі ще більшим завзяттям.

Невдовзі після цього задерикуватого оголошення в «Адвертайзері» до крамниці Броуді завітав чепурний ґречний відвідувач і з приємною задобрювальною усмішкою відрекомендувався, простягнувши візитну картку.

— Містере Броуді, я, як бачите, регіональний керівник «Компанії капелюхів і шкарпетково-панчішних виробів Мунґо». Я хочу, щоб ми були друзями, — сказав він, чемно простягнувши руку.

Броуді остовпів, але, окрім нехтування поданою рукою, у ніякий спосіб не виказав своїх почуттів і не відступився від своєї звичної манери.

— Це все, що ви хочете? — різко запитав він.

— Я розумію ваші цілком закономірні почуття, — почав візитер. — Ви вже вважаєте нас своїми ворогами. Насправді це не зовсім так. Хоч у певному сенсі в бізнесі ми конкуренти, на досвіді ми з'ясували, що двом закладам однакового характеру — таким, як наш і ваш — часто обопільно вигідно триматися разом.

— То ви мені кажете… — почав іронізувати Броуді, коли регіональний керівник зробив ефектну паузу, але той, не знаючи, з ким має справу чи як проявляється дедалі сильніший гнів Броуді, знову посипав словами.

— Так, саме так воно і є, містере Броуді. Ми виявили, що таке поєднання притягує більше людей до цього конкретного місця, там відбувається більше покупок, і це, звісно, вигідно обом магазинам. Ми збільшуємо торговельний обіг і ділимо прибутки! Отака в нас аритметика, — підсумував візитер, як йому здавалося, доволі влучно.

Броуді холодно подивився на нього.

— Це все чортові бріхні, — грубо відказав він. — Не думайте, що можете мені отак очі замилити і не прирівнюйте моє заняття до свого гандлярського торгування барахлом. Ви прийшли сюди, аби попробувати закинути свою вудочку в мою будочку, і я буду ставитися до вас, як до підлого злодія.

Регіональний менеджер «Мунґо» усміхнувся.

— Це ви, певно, так жартуєте? Я представляю солідну фірму; ми всюди маємо філії, ми не злодії. Я сам відкриватиму новий філіал і хочу з вами співпрацювати. А ви, — додав він лестиво, — ну, ви точно не виглядаєте на людину, яка не розуміє цінність співпраці.

— Не розказуйте мені про свою чортову співпрацю, якщо так у вас називається перетягування чужої клієнтури! — крикнув Броуді.

— Сподіваюсь, ви не маєте на увазі, що ми повинні зробити висновок, що ви маєте виняткове право монополізувати тут продаж капелюхів, — з певним обуренням сказав регіональний менеджер.

— До лампи мені право, я маю силу, і я кажу вам, я вас рознесу! — Броуді підняв і зігнув руки, багатозначно показуючи свої великі біцепси. — З вас мокрого місця не лишиться.

— Це вже зовсім по-дитячому, містере Броуді! Співпраця — це в кожному випадку краще, ніж суперництво. Звісно, якщо ви оберете боротьбу, — регіональний менеджер несхвально махнув рукою, — у нас є великі ресурси. Ми й раніше мусили врізати ціни за схожих обставин і легко зможемо зробити це ще раз.

Броуді зневажливо зиркнув на картонну візитівку, яка лежала, зім'ята, в його руці.

— Боже! Містере… як вас там звати… ви говорите як в дешевих романчиках. Я не збираюся опускати ціну ні на фартинг, — повагом сказав він зі зневажливим співчуттям. — В мене тут є покупці, і крапка, і мені повністю стане сил їх втримати.

— Зрозуміло, — коротко відповів візитер. — Ви, без сумніву, аж зі шкіри пнетеся, вимагаючи відкритої ворожнечі.

— Їй-богу, — гаркнув до нього Броуді, — це єдине, що ви до цього моменту сказали правдиве, і я сподіваюся, це буде останнє ваше слово.

На цих фінальних і недвозначних словах регіональний менеджер «Мунго» розвернувся й мовчки вийшов із крамниці, а тоді наступного дня — п'ятнадцятого березня — до сусідньої будівлі несподівано з'явилась невеличка бригада робітників.

Зараз вони працювали, надзвичайно дратуючи Броуді звуками свого труда, кожним ударом своїх молотків, що з нестерпною монотонністю били йому в голову. Їхня присутність дошкуляла Броуді навіть у моменти затишшя; він щоразу з побоюванням очікував початку уривчастого дробу і, коли той відновлювався, його пульс починав загрозливо набувати схожості з цим постукувальним ритмом. Коли через спільну стіну ставало чутно, як пили з разючим скрипом розтинають дерево, Броуді здригався, немовби його власні кістки різала пила, а на холодний сталевий дзенькіт доліт об камінь він морщився, ніби над і поміж очима на його чолі вони вирізьблювали глибоку вертикальну борозну ненависті.

Бригада випорожняла крамницю. Майстри працювали жваво, кваплячись завершити свої роботи якомога швидше, а також понаднормово; очевидно, для компанії «Мунґо» подвійна платня була дрібничкою! Наприкінці тижня робітники прибрали старі віконні рами, одвірок, ветхі полички й прилавок, усі віджилі уламки минулої епохи, і тепер оголений фасад шкірився до Броуді, ніби маска, його віконні отвори були немов невидющі очні западини, а порожній дверний отвір — роззявлений беззубий рот. Тоді зі столярами й каменярами свої зусилля об'єднали штукатури й малярі, з дня в день своїми спільними стараннями й уміннями помітно переінакшуючи вигляд цілої споруди. Броуді ненавидів кожен етап її зміни, і ця його дедалі дужча відраза до трансформованої будівлі поширювалась ще й на робітників, які своїм трудом так гарно її перебудовували, створюючи найвишуканіший і наймодерновіший магазин у місті. Одного разу, коли один із них зайшов у крамницю Броуді і, торкнувшись капелюха, чемно запитав, чи могли б йому зробити послугу — дати відро води, щоб він міг зробити чай для себе і товаришів по сусідству, оскільки постачання води з основної лінії у них тимчасово припинено, Броуді виставив ошелешеного чоловіка за двері.

— Воду! — гиркнув він. — Ви хочете воду, і вам вистачає зухвальства приходити сюди зі своїми інтересами. Нічо' ви не дістанете. Та якби вся ваша банда смажилася в пеклі, я б навіть краплі води не поклав ні одному з вас на язик. Вимітайся!

Однак огуда Броуді ніяк не впливала на роботу бригади, а лише сприяла — чи йому просто так здавалося — її прискоренню, і він понуро спостерігав, як поставали товсті мерехтливі вікна з дзеркального скла зелено-фотохімічної прозорості; як за одну ніч, немов гриби, виросли розкішні вітрини; як з'явилася вивіска з пишно оздобленими літерами, які… блищали! Наостанок посеред білого дня на очах Броуді завершальною анафемою над дверима встановили макет багато й щедро вкритого позолотою величезного циліндра, і там він весело гойдався на своїй жердині при кожному поруху повітря.

Упродовж цього періоду в поведінці Броуді стосовно міста загалом не було жодних помітних ознак цих стримуваних емоцій. Назовні він показував лише спокійну байдужість, адже сам гонор не давав йому говорити; а перед знайомими, які стали на його сторону в питанні цього вторгнення, він виявляв глибоку зневагу до нової компанії, відповідаючи на жовчні дотепи Ґрірсона у «Філософському клубі» з удаваною легковажною й зверхньою безтурботністю.

Загальна думка була така, що Броуді, безсумнівно, вийде переможцем у битві із загарбниками.

— Думаю, вони протримаються якісь пів року, перш ніж Броуді їх витіснить, — одного вечора розважливо сказав мер Ґордон групці обраних за відсутності Броуді. — Ой, ворог з нього страшно небезпечний. Боже, та він цілком годен підкласти пороховий заряд під їхній чудесний новий магазин.

— Це було б ризиковане завдання з тим, який він скорий до гніву, — вставив слівце Ґрірсон.

— От він скоро їх і висадить у повітря, — відказав мер. — Я з нього дивуюся, з того Джеймса Броуді. Не знаю ні одного живого чоловіка, котрий би видержав весь той рейвах і ганьбу через свою дочку і навіть оком не моргнув, ані не опустив ні разу голову від встиду. Він чорний сатана, коли вже поклав собі мету.

— Я б не був такий впевнений, мере; нє, нє, я просто зважив би на той факт, що сама його виваженість може не дати йому досягти цілі, бо він у своїй впертости попробував би ще з віслюком потягатися, — повагом сказав Ґрірсон. — Крім того, мере, він тепер так задер носа, що люди — ая, навіть ті добродії з графства, кому спершу то подобалося — починають трохи втомлюватися. Ця його пихата манера — як панський лосось; маленький кусник — добре, але коли тобі подають його постійно, то вже починає з душі вернути.

Отож, бачачи, що про нього пліткують і що ці пересуди мають дещо прихильний тон, Броуді почав відчувати, що в підбадьорливих очах громадськості він захисник непорушного старого порядку міста супроти вторгнення мішурного нового, і у своєму зовнішньому вигляді став ще більше скидатися на денді, замовив два нові костюми з найякісніших, найдорожчих тканин, купив собі в ювелірній крамниці на Ринку елегантну шпильку з опалом, яку тепер носив замість своєї простої золотої підкови. Ця шпилька одразу стала об'єктом обговорення серед його приятелів, і вони захоплено її роздивлялися, передаючи з рук у руки.

— Гарний камінь, хоч і не мені судити, — хихотів Ґрірсон. — Я сподіваюся, ви не виклали за нього остатні гроші.

— Не судіть мої заощадження за своїми. Я добре знаю, що можу собі дозволити, — грубо відказав Броуді.

— Нє! Нє! Я би про таке навіть не подумав. Ви так брязкаєте кишенями, що грошей, певно, маєте без ліку. Можу гарантувати, у вас добра сума відкладена на чорний день, — прошепелявив Ґрірсон позавгорідно, з іронічною проникливістю зиркнувши Броуді в очі.

— Кажуть, опал страшно нещасливий. Своячка мала перстень з опалом, і він приніс їй купу нещасть. Мала дуже тяжкий викидень в той самий місяць, як його дістала, — висловив вагання Пакстон.

— Зі мною таке не станеться, — відгаркнув Броуді.

— Але хіба ви не боїтеся носити ту шпильку? — стояв на своєму Пакстон.

Броуді вп'явся в нього очима.

— Чоловіче, — повільно вимовив він, — хочу, аби ви знали: я не боюся нічого на цілому Божому світі.

Що цікаво, Броуді, хоч і присвячував щонайприскіпливішу увагу вбранню й зовнішньому вигляду, ані на мить не замислювався про те, аби причепурити свій комерційний заклад, надати нового вигляду своїй непримітній крамниці, ба й навіть, навпаки, немовби тішився її незмінною, проте нещодавно підкресленою понурістю. Коли Перрі, який безперестанку глипав заздрісним оком на розквіт сліпучої пишноти по сусідству, звернув увагу свого роботодавця на цей контраст і боязко натякнув, що, можливо, ззовні крамницю не завадило б підфарбувати, Броуді владно прорік:

— Ми навіть пальцем не будемо до неї торкатися. Як хтось хоче купувати капелюхи в розмальованому паноптикумі, то й прошу дуже, але це комерційний заклад джентльмена, і так я планую його й залишити.

З таким налаштуванням Броуді очікував першого нападу ворога.

Коли останні етапи реставрації й перебудови було завершено, нарешті настав день відкриття закладу-конкурента. Упродовж останнього тижня березня відбувся дивовижний прогрес, і ціла криклива колонка в «Адвертайзері» сповістила, що урочисте відкриття нового закладу відбудеться першого квітня. Цілий попередній день із-за товстих зелених штор і закритого віконницями входу віяло атмосферою містичних таємниць, і крізь цю завісу можна було уздріти, як невгамовною тінню, втіленням загадковості, пурхав регіональний керівник компанії, якому доручили взяти на себе управління місцевою філією впродовж перших місяців. Стратегія компанії «Мунґо», вочевидь, полягала в тому, що відкриття мало вразити Левенфорд одним несподіваним, приголомшливим розкриттям таємниці; вони здеруть із вікон заслони, і все місто буде збите наповал тим, що там побачить. Принаймні так іронічно міркував собі Броуді, коли першого квітня вийшов із дому рівно о дев'ятій тридцять, не раніше й не пізніше, і звично попрямував до свого комерційного закладу в цілком тій самій звичній для себе манері. Хоча його постава й була, мабуть, трішки перебільшеною, Броуді, який із цілковитою незворушністю чимчикуючи по Гай-стріт, мав вигляд найспокійнішої людини в Левенфорді. Сатиричність роздумів підживлювала його марнославність і зміцнювала глибоку віру в себе, притлумлюючи невиразні побоювання, що не один день тріпотіли на задвірках свідомості. Тепер, коли похмурий період очікування добіг кінця і почалася справжня боротьба, Броуді знову став володарем своєї долі, і його постава неначе промовляла: «Ану дайте, я з вами розберуся. Я на це чекав. Тепер ви до мене готові, а я, їй-богу, готовий до вас». Броуді любив боротьбу. Окрім того, до змагань його додатково спонукало очікування, що запал бою витягне з похмурої депресії, в яку його нещодавно загнало ударом по потаємних гордощах за власну родину. Серце вже сповнилося радісним передчуттям боротьби, коли він подумки сказав собі, що покаже їм, з якого тіста зліплений Джеймс Броуді, ще раз продемонструє місту дух, який у ньому живе, і, завдавши нищівної поразки цим вискочням із «Мунґо», знову здобуде собі авторитет в очах містян і виведе його навіть на вищий рівень, ніж раніше. Випрямивши спину й розправивши груди, закинувши тростину на плече — характерний тріумфальний жест, якого він не дозволяв собі вже багато місяців, — Броуді впевнено крокував вулицею.

Він дійшов до нової крамниці й одразу побачив, що її нарешті відчинили. Якщо скромніша людина могла б зробити обережніший огляд — глипнути краєм ока, проходячи повз, то для Броуді такі допитливі позирки були нехарактерні, і він, не криючись, демонстративно зупинився посеред тротуару і, не знімаючи тростину з плеча, твердо впершись у землю розставленими ногами й закинувши назад свою велику голову, сардонічно вп'явся поглядом у видовисько з дверима посеред фасаду. Його обличчям розплилася роблена усмішка. Броуді затрясло від натужного реготу. У цілій його поставі відобразилося приємне усвідомлення, що те, що він перед собою бачить, ще халтурніше й по-новомодному претензійніше, ніж у його найсміливіших сподіваннях, ще сміховинніше, ніж у його найшаленіших очікуваннях. Одна вітрина була від підлоги до стелі заставлена капелюхами, капелюхами всіх можливих форм, різновидів і стилів, що здіймалися вгору ступінчастими ярусами серед фестонів із краваток і сторчуватих букетів барвистих хустинок, у витриманих зі смаком проміжках прикрашених гірляндами зі шкарпеток і панчіх і доповнених віночком викладених у формі листя папороті рукавичок, що безвольно, та все-таки ввічливо попростягали свої пальці. На те, що мета цієї навдивовижу естетичної виставки не суто декоративна, чітко, але водночас тактовно вказували маленькі цінники, що були на кожній речі, містили штамп «К. П. Ш. В. М.» і ціну звичайними червоними цифрами внизу. Однак хоча Броуді й помітив цю складну живу картину, його здивовану увагу привернула інша вітрина, де своїм презирливим поглядом він наткнувся на нечувану новинку — дві воскові фігури. Воскові фігури… неймовірно! Але ось вони тут: джентльмен з ідеальною шкірою й манерами дивиться з невідривною неоднозначною ніжністю на постать хлопчика, який, судячи з його чистої шкіри, широко розплющених блакитних очей і лагідної невинної дурненької усмішки, без сумніву, був манекеном сина для цього манекена батька. Вони стояли, у витонченому жесті простягнувши руки — батько праву, а син ліву, — і немовби казали: «Ми тут. Дивіться на нас уважно. Ми тут, щоб ви милувалися».

Вбрання було бездоганне, і погляд Броуді зі складок їхніх штанів перейшов до пишноти краваток, окинув лискучість комірів, білосніжність виткнутих хустинок, полиск шкарпеток і панчіх і помандрував до капелюха-казанка із закрученими крисами на батьковому лобі й елегантної шапки-таблетки на голівці хлопчика, аж доки врешті зупинився на охайному плакаті, на якому було надруковано: «Одяг від к. «К. П. Ш. В. М.». З нами ви можете виглядати так само».

— Придурки, — пробурмотів Броуді. — Чортові придурки. Це не магазин капелюхів, а чортова галерея воскових фігур.

Такої сміхоти Броуді за все життя не бачив, бо в Левенфорді ще ніколи не було воскових фігур — хоч нещодавно пішов поголос, що такі нововведення почали з'являтись у великих магазинах Глазго, — і він вважав, що невдовзі в місті їх візьмуть на глум.

Поки він, гордовито споглядаючи, стояв, із крамниці зненацька вийшов чоловік, несучи коричневий паперовий пакунок. Глузливу посмішку Броуді миттю збив раптовий принизливий страх, і його, немов ударом ножа, пронизало штрикучим болем. То що, виходить, вони вже почали вести справи? Цього чоловіка Броуді ніколи досі не бачив, тому спробував запевнити себе, що, найімовірніше, це робітник, який затримався й довиконує якесь завдання чи забирає забуте спорядження; хай там як, охайний пакунок викликав у Броуді підозру, глибоко його стривожив, і він уже менш гордовито зрушив із місця свої міцно ввіткнуті в землю кінцівки й повільно увійшов у двері своєї крамниці.

Перрі, безумовно, був тут як тут, щоб привітати Броуді; розвиток поточних подій спонукав його цього ранку до більш догідливої пошани, а ще йому, мабуть, не йшло з думки слабке сподівання, що у зв'язку з появою нових конкурентів він матиме хорошу можливість показати своєму шефу щось, що свідчитиме про його справжню важливість, аби певною мірою досягти сповнення своїх зруйнованих надій.

— Доброго вам ранку, містере Броуді, сер.

З цієї особливої нагоди Перрі вигадав лагідний дотеп, який сам він вважав розумним і водночас веселим, отож, зібравши докупи всю свою сміливість, він відчайдушно вистрілив ним у Броуді.

— Сьогодні перше квітня, сер, — схвильовано мовив Перрі. — Бачите, який висновок з того, що вони… — Перрі завжди так завуальовано говорив про своїх нових сусідів, — відкрилися в День дурнів?

— Ні, — рикнув Броуді, дивлячись на нього нахмурено, — але скажи мені, розумнику ти такий.

— Ну, по всьому місту ходить чутка, містере Броуді, що ви зробили з них квітневих дурнів! — мало не захлинувся від почуттів Перрі, і, побачивши, яке враження справили його слова, доброзичливо захихотів, а тоді його аж пересмикнуло від неймовірного задоволення: Броуді видав короткий смішок, утішений думкою про підлабузництво всього міста, на яке натякав Перрі своєю облесною, однак, хоч Броуді цього й не знав, вигаданою фразою. Його величезні пальці повільно зігнулися в кулак.

— Ая, я зроблю з них дурнів, це точно! Виб'ю з них трохи пиху, покажу, хто вони, без прикрас. Вони ще не знають, з ким зв'язалися, але, їй-богу, я їм покажу, де раки зимують.

Як саме він покаже, Броуді достоту не знав, та хоч у той момент у його голові не було ані натяку на визначену стратегію, впевненість у власній здатності розбити конкурентів була захмарна.

— Ти помітив статуї на вітрині? — неуважно запитав він.

— Так, так, містере Броуді! Свіжа ідея від великих фірм. Досить оригінальна, певна річ, і сучасна.

Захоплений своїм першим успіхом у розмові, Перрі вже майже з оптимізмом сподівався, що містер Броуді, можливо, одразу ж замовить двійко цих цікавезних манекенів. Його очі горіли завзяттям, та від сердитого погляду Броуді він змушений був їх опустити, усвідомлюючи, що цього разу, очевидно, сказав щось не те.

— Сучасний, кажеш. Та це музей, біс би його взяв! Під тою їхньою ідіотською вітриною буде ціле збіговисько.

— Але, сер, — боязко озвався Перрі, — хіба не того нам треба? Якщо ви привабите людей і привернете їхню увагу назовні, то вони з більшою ймовірністю зайдуть усередину. Це така собі реклама.

Якусь мить Броуді бездумно дивився на свого помічника, а тоді сердито загорлав:

— То тебе така сама муха вкусила, що тобі приспічило, аби в наші двері ломився табун простолюдців? Якщо так, бігом лікуйся, бо будеш без роботи.

Перрі несміливо поглянув на Броуді і смиренно зазначив:

— Але це все однаково вам на руку, сер.

А тоді, перемістившись на безпечнішу територію, Перрі поквапливо зауважив:

— Бачу, вони збираються продавати ще щось з одягу загалом, містере Броуді, сер.

Броуді понуро кивнув.

— А ви б не хотіли й собі доповнити асортимент кількома іншими предметами одягу, сер, можливо, одною-двома новинками? Це міг би бути комплект із двох речей або елегантні рукавички! Гарні рукавички — це направду дуже вишукано, сер.

Перрі мало не розпирало від кипучої хвилі ідей, яку він у собі стримував.

Однак його кмітливих, з тонкими натяками пропозицій ніхто не чув. Броуді не звертав уваги на свого помічника, він стояв, охоплений незвичним поривом самоаналізу, поглинутий роздумами про дивний відхід від свого незмінного розпорядку. Чому, запитував він себе, чому він затримався у крамниці замість того, щоб із звичною королівською байдужістю зайти у свій кабінет? Звісно, він планував розгромити сусідів ущент, але чи зробить він це, спокійно сидячи за столом і намагаючись читати «Глазго Геральд»? Броуді відчував, що мусить щось робити, обрати якусь чітку лінію поведінки, але поки він походжав довкола, дратуючись від власної бездіяльності, на його тугодумний розум не спадало жодних реальних рішень для потужної дії, якої він прагнув. Якби в теперішньому випадку Броуді міг використати страхітливу силу свого тіла, він би важко працював, поки піт не полив із нього потоком, поки його суглоби не стріснули б він напружених зусиль; він охоче обхопив би руками опорні стояки крамниці конкурентів і, вирвавши їх, повалив би на землю цілу величну споруду, в якій стояв, але йому зблиснуло якесь неясне розуміння, що його груба сила тут марна, і Броуді це боляче вразило.

Цієї миті до крамниці зайшла жінка, тримаючи за руку маленьку дитину років шести. Вона явно була з бідного класу й підійшла до Перрі, який поштиво з нею привітався.

— Я хотіла берет на свого хлопчика. Він наступного тижня йде до школи! — довірчо промовила жінка.

Перрі радісно їй усміхнувся.

— Звичайно, мадам! Що мені вам показати для хлопчика?

Зненацька Броуді охопив дивний порив, несамовите бажання діяти проти ненависних конкурентів, і хоч це, очевидно, були покупці нижчого класу і явно того типу, який він незмінно залишав на свого помічника, Броуді не зміг відступити.

— Дай я це зроблю, — сказав він різким нереальним голосом.

Жінка боязко подивилась на Броуді і в інстинктивному страху перед ним геть розгубила свою благеньку впевненість; вона перестала бути добродійкою, яка обирає та ще й платить за головний убір, аби спорядити свого сина в чудову шкільну пригоду, підготувати до цього першого кроку на таємничій дорозі життя, вона стала звичайною убогою, бідно вдягненою дружиною робітника.

— Минулого разу мене обслуговував цей молодий джентльмен, — нерішуче прошепотіла жінка, показуючи на Перрі. — Я приходила минулого року, і він мене цілком влаштовував.

Хлопчик миттю відчув материне замішання, відчув також похмурий гніт масивної понурої постаті, що височіла над ним, і сховавши личко в подолі материної сукні, почав жалібно скиглити.

— Мамо! Мамо, я хочу додому, — схлипував хлопчик. — Я не хочу тут бути. Я хочу додому.

— Вже перестань рюмсати. Ану перестань рюмсати, негайно.

Поки дитина, плачучи, вперто поривалася з головою в материн захисток, бідолашна жінка, стояла, стурбована й нерішуча, відчуваючи страшенне приниження; вона почала трусити хлопчика, і що нестямніше трусила, то голосніше він лементував; обличчя жінки почервоніло від сорому й роздратування, вона вже сама мало не плакала. «Той набурмосений Броуді що, не міг звідси забратися? Мені треба було шапку для дитини, а не його», — злісно подумала жінка, взявши дитину, яка репетувала, собі на руки, і дуже зніяковіло промовила:

— Я ліпше прийду іншого разу. Хлопець зараз нечемний. Прийду знову, як буде добре поводитись.

Хоч вона для годиться так правдоподібно обмовила свою дитину, обурений материнський інстинкт запевнив її, що вона ніколи не повернеться. Жінка вже повернулась, щоб іти, і безповоротно зникнула б, аж тут з-позаду тихий, делікатний голос Перрі невпевнено запропонував:

— Може, цукерку?.. — і з несподіваної схованки в шухляді він спритно витягнув великого м'ятного льодяника й простягнув, притримуючи заманливо, так, щоб було видно, між великим та вказівним пальцем. Дитина миттю перестала плакати і, наставивши з-за складок материного ліфа одне велике, повне сліз, недовірливе око, спрямувала зважувальний погляд на цукерку. При цьому вияві довіри матір завагалася, запитально дивлячись на дитину.

— Хочеш? — промовила вона.

Востаннє судомно схлипнувши, хлопчик довірливо кивнув у бік Перрі і витягнув уперед маленьку жадібну долоньку. Вони повернулися. Цукерка швидко опинилася за вологою блискучою щокою малого, і тепер, коли знов запанувала тиша, Перрі почав далі заспокоювати дитину, умилостивлювати матір, прислуговувати їм обом, аж поки нарешті цю чудову покупку — адже саме так вони тепер вважали завдяки Перрі — не було, на їхню втіху, здійснено. Коли покупці йшли геть, Перрі провів їх до дверей зі своєю поштивістю всюдисущого, і мати обдарувала останнім вдячним поглядом маківку його скромно схиленої голови, а Броуді тим часом спостерігав за всім із глибин крамниці, куди він насуплено, задумливо перемістився.

Перрі повернувся, задоволено потираючи руки. Химерним він був юнаком — свою зарозумілість черпав з уявних здібностей, але зовсім не зважав на такі безсумнівні якості, як кмітливість та інтуїція, які насправді в нього були; хоч Перрі щойно здобув тріумф дипломатії й тактовності, єдине, що він відчув, було скромне задоволення, що він зберіг Броуді покупця на очах у самого найяснішого володаря. Він шанобливо глипнув угору на свого роботодавця, коли той заговорив.

— Я не знав, що ми разом з капелюхами роздаємо цукерки, — тільки й сказав Броуді, похмуро повертаючись у свій кабінет.

Розпочався робочий день, і він повільно й невпинно котився вперед, а Броуді все сидів, зачинившись у своїй кімнаті й поринувши у свої глибокі думи. Його суворим обличчям пливли тіні, наче хмари повз схил похмурої гори. Броуді страждав. Незважаючи на залізну міцність своєї волі, він усе одно мимоволі нашорошував свої чуйні вуха від кожного звуку, сподівався на поступове сповільнення кроків, коли вони наближалися до його крамниці, аналізував найменший шум поза кабінетом, немовби намагаючись відрізнити прихід покупця від безперервного походжання Перрі; і хоча Броуді ніколи усвідомлено їх не відмічав, сьогодні, втім, відчував він, звуків було мало, і надій вони подавали небагато. Крізь вікно на нього світило сонце; відлига зі своєю сльотою, яка настала після довгих морозів, тепер остаточно минула, і день був свіжий, сухий, та все-таки теплий, отож після цього сигналу про початок весни вулиці, був упевнений Броуді, наповняться радісними, енергійними людьми, які юрмами посунуть у крамниці; проте тишу назовні не порушував ніякий гомін запитливих голосів.

Гола спільна стіна, що здіймалася перед Броуді, ніби розчинилася під його пронизливим поглядом і відкрила очам метушливу й успішну діяльність у сусідньому приміщенні. Тепер у дію вступила реакція на його вранішню насмішкувату впевненість, і Броуді з нездоровою пригніченістю малював в уяві, як люди натовпами тісняться там у палкому прагненні купувати. Люто закусивши губу, він знову взявся за відкинуту газету, намагаючись читати, проте за кілька хвилин, на своє роздратування, оговтався і виявив, що він дурнувато видивлявся на стіну навпроти, неначе вона його гіпнотизувала.

Броуді похмуро замислився, як приємно було колись, відкинувшись, сидіти в цьому кріслі (бо що ще йому було робити): спостерігати крізь напівпрочинені двері, попихати Перрі і тими, хто заходив у його володіння. Всі марудні обов'язки крамаря повністю лежали на помічникові, який за його королівським велінням діставав і носив, а сам Броуді вже й не міг пригадати, коли востаннє вилізав на розсувну драбинку, тягнувся рукою до полиці чи зав'язував пакунок. Більшість покупців він пропускав повз увагу; були декотрі, під час чийого візиту Броуді заходив, поки їх обслуговували, недбало кивав, брав у руки капелюх, який розглядався, проводив рукою по ворсу або згинав криси, гордовито висловлюючи схвалення своєму товару, і з притаманним йому виглядом казав: «Як собі хочете, але ви ніде не найдете ліпшого капелюха». Лише кільком, жменьці людей із найкращих сімей графства, він справді особисто приділяв увагу й обслуговував сам.

Так приємно було тоді відчувати впевненість, що люди приходять до нього, адже Броуді у своїй сліпій деспотичності ледве чи усвідомлював, не замислювався ані на мить, що відсутність конкуренції і брак вибору можуть привести до нього чимало людей, що необхідність, можливо, головна опора його справи; та зараз, сидячи на самоті, Броуді із сумом усвідомив, що його монополії — принаймні поки що — настав кінець. Хай там як, він не змінить своєї поведінки, твердо постановив Броуді; якщо він не зобов'язаний був бігати за людьми, щоб вони здійснювали в нього свої мізерні регулярні покупки, то й зараз його не примусять так робити; він ніколи у своєму житті ні за ким не бігав і зараз урочисто заприсягнувся, що ніколи так і не робитиме.

Неясні перші дні його діяльності в Левенфорді, настільки далекі, що він уже майже їх забув, туманно поверталися в пам'яті; та крізь цей туман Броуді бачив себе людиною, що ніколи не запобігала ласки, не скакала на задніх лапках, ані не поводилась, як догідливий блюдолиз. Хоч тоді й не було Перрі, він був праведним, чесним і вольовим, працював не покладаючи рук і не просив жодної ласки. Він досяг успіху. Броуді засвітився, коли подумав про те, як повільно зростала його важливість і значення, як його визнала місцева рада, як його обрали до «Філософського клубу», як поступово формувався задум будинку, про його будівництво і про те, як з того дня ледь помітно дедалі сильніше змінювалось його становище, перетворившись врешті у той унікальний, відокремлений визначний статус, який він тепер мав у місті. Це все, сказав він собі, завдяки добрій крові, що тече в нього в жилах, це вона, незважаючи на перешкоди, які заступали йому шлях у юності, вивела його на вершину, де йому й належить бути, та кров його предків, яка, як і в благородного коня, завжди дасть про себе знати і зараз його не підведе.

Броуді накрило хвилею злоби через несправедливість його теперішнього становища, і він зірвався на ноги.

— Най тільки попробують в мене то забрати! — вигукнув він вголос, здійнявши кулак. — Най прийдуть всі сюди! Я змету їх так само, як знищую всіх, хто мене ображає. На моєму сімейному дереві була прогнила гілка, і я її відрізав! — голосно викрикнув він. — Я розгромлю кожного, хто стане мені поперек дороги. Я Джеймс Броуді, і хай всі і все котяться до чортової матері. Най тільки попробують мені заважати, красти в мене мій гандель і забирати то все, що я маю; нехай попробують! Хай там що, а я лишаюся собою.

Броуді опустився в крісло, не усвідомлюючи, що він підводився, не розуміючи, що кричав у порожнечу кімнати, а лише зі зловтішним задоволенням леліючи ту останню дорогоцінну думку. Він був собою — Джеймсом Броуді; ніхто, крім нього, не розумів, ніколи не збагнув би всієї тої втіхи, того смаковитого відчуття гордощів, які давало йому це самовладання. Думками він нестямно кинувся геть від теперішніх негараздів у країну захоплених мрій і прагнень і, опустивши голову на груди, поринув у радісні роздуми про якийсь день майбутнього, коли він, неприборканий, вивільнить нестримні бажання свого гонору, коли задовольнить своє прагнення величі й поваги.

Врешті Броуді зітхнув і, наче людина, що прокинулася з одурманених снів, заморгав і струснувся. Він поглянув на свій годинник і, стрепенувшись, усвідомив, що день і усамітнення, яке він сам собі призначив, добігають кінця. Броуді повільно підвівся, широко позіхнув, потягнувся; прибравши з обличчя всі сліди нещодавніх самозабутніх марень, знову знечулив його до маски безжальної байдужості і вийшов у крамницю, щоб за своїм звичаєм перевірити, як того дня ішли справи. Це був незмінно приємний обов'язок, якому він надавав владарської поважності, прибираючи вигляду феодального правителя, що одержує данину від свого васала. У Перрі завжди була купка мерехтливого срібла, часто кілька сяйнистих соверенів і деколи шелестка банкнота, які мали перейти в глибоку кишеню на стегні господаря, а коли це було виконано, Броуді побіжно переглядав список продажів (побіжно, позаяк він усвідомлював, що Перрі ніколи його не обдурить, — за його словами, «той нещасний вишкребок пошкодував би, якби попробував»), плескав долонею по випнутій кишені, надягав капелюха і, віддавши останній короткий наказ, ішов геть, а помічник залишався замкнути крамницю на замок і зачинити віконниці.

Та сьогодні від Перрі віяло якоюсь незвичною аурою, що надавала йому притупленого і водночас скорботного вигляду. Зазвичай молодик відкривав касу з гордовитою й догідливою помпою, наче промовляв: «Людина ви, може, й незначна, але ось що для вас настарали сьогодні, містере Броуді, сер»; втім, зараз Перрі боязко відчинив шухляду, злегка сіпнувшись від самозневаги.

— Дуже спокійний день, сер, — покірно промовив він.

— Погода була файна, — імпульсивно заперечив Броуді. — Чим ти тут займався? Навколо ходило повно людей.

— Так, на вулиці був рух, — відповів Перрі, — але чимало… тобто кілька людей заходило… — він завагався. — У них приваблива вітрина, — затинаючись, підсумував Перрі.

Броуді опустив очі на шухляду. У касі лежали якісь мізерні шість срібних шилінгів.

Розділ четвертий

У Левенфордського філософського клубу відбувалися збори. Попри те, що цього вечора було далеко не пленарне засідання, кімнату саме враз виповнював дим і товариство із шести членів клубу, які зараз уже розмістились у зручних кріслах довкола вогню, що палахкотів на поді[61], й невимушено філософували в цій сприятливій атмосфері. Двоє з присутніх були зайняті мовчазною грою в шашки, спокійною, мирною, розслабленою, а інші тим часом повідкидалися в кріслах, курили, розмовляли й шукали натхнення для висловлення вартісних думок у заспокійливому потягуванні грогу.

Розмова була переривчаста; мовчанки, незважаючи на багатство використовуваної мови, часом були змістовніші, ніж сказані вголос слова, помах люлькою — дошкульніший, ніж вдалий прикметник, позирки членів клубу — абстраговані, замислені й по-інтелектуальному відсторонені. Скромно надягнувши відзнаку вищості своєї мисленнєвої діяльності, учасники сиділи у священних стінах клубу — місці збору всіх тих буржуа Левенфорду, які могли вважати себе визначнішими за своїх співгромадян — і, свідомі своєї відмінності, були щонайменше задоволені. Потрапити в клуб уже само собою було значне досягнення, яке одразу надавало цим щасливчикам престижу і викликало заздрість у менш удачливих істот. Таким член клубу ввечері казав, можливо, супроводжуючи свої слова безтурботним позіханням: «Ну, я, мабуть, піду до клубу. Там нині ввечері буде невелика дискусія», — і неквапливо чимчикував геть, а заздрісні очі дивилися йому вслід, поки він простував вулицею. Суспільний престиж клубу для сторонніх людей, тих, хто не належав до обраних, здавався чимось значним, як і гадана надзвичайна інтелектуальна важливість, адже звучна назва — «Філософський» — викликала асоціації з винятковою, витонченою сферою чистого розуму. Щоправда, вчитель класичних мов, який влаштувався в левенфордську школу як володар ученого ступеня Оксфордського університету, якось сказав своєму колезі: «Я дуже хотів приєднатися, коли почув назву, але як же мені стало гидко, коли виявилося, що це кліка курців і випивох». Та що він знав, неосвічений англійський селюк? Хіба йому не було відомо про шість лекцій із тривалими дебатами опісля, які з рівними проміжками відбувалися впродовж зими? Хіба він не бачив акуратно видрукуваний розклад, який, немов талісман, незмінно лежав у верхній правій кишені жилета кожного члена клубу і в якому було зазначено теми цьогорічних лекцій і дискусій? Якби хотів, то міг би кинути своїм неохочим оком на такі глибокі теми, як «Наш безсмертний бард (читання включено)», «Особливості догляду за поштовими голубами», «Розвиток суднобудування в королівському окрузі на Клайді», «Дотепність і гумор шотландців на прикладі місцевих анекдотів» або навіть «Від помічника майстра-клепальника до мера: історія життя покійного високоповажного Матіаса Ґлоуґа з Левенфорду».

Отакі важливі лекції мали бути проведені, та якщо якісь дрібні розваги й відбувалися в ті вечори, коли голови членів клубу не були обтяжені цими серйозними питаннями, а їхні уми відволікалися від вирішення проблем раси та нації, то хіба це було ганебно — попліткувати чи покурити, зіграти в шашки чи навіть віст? А оскільки охайний шинок Фімі розташувався неподалік від чорного входу, то яка шкода була в тому, щоб коли-не-коли послати по чарочку спиртного, а часом навіть переміститися до «маленької задньої вітальні»?

Такі аргументи, звісно, важко було парирувати! До того ж метою і сталою практикою цієї неофіційної міської ради було провести засідання й детально обговорити жителів міста та їхні справи. Ця додаткова гілка філософування клубу варіювалася у своїх різноманітних темах від сварливого характеру дружини Ґібсона до того, що Блеру з ферми Мейна належить зробити слушне зауваження стосовно схильності його корів до антисанітарних дій на дорозі загального користування; а ще була одна надзвичайно втішна особливість, яка красномовно свідчила про левенфордську рівність: самі члени клубу не мали прерогативи чи привілею, щоб їх не обговорювали колеги-коментатори. Сьогодні предметом розмови був Джеймс Броуді, а саме обговорення почалося з погляду, випадково кинутого на пусте крісло, замисленої мовчанки і зауваги:

— Броуді нині спізнюється. Цікаво, чи прийде.

— Він буде, точно буде, — сказав мер Ґордон. — Ніколи ще не бачив з його боку такої регулярности. Розумієте, він мусить підтримувати свій моральний дух.

Мер Ґордон озирнувся довкола, чекаючи схвалення у зв'язку з тим, що використав таке підхоже, по-шляхетськи звучне словосполучення.

— Я маю на увазі, — пояснив він, — тепер йому треба вдавати, що нічого не сталося, а то геть опустить носа.

Інші посмоктували люльки і мовчки кивали. Один із гравців у шашки посунув фігуру, тоді замислено підняв очі в тепле духмяне повітря і сказав:

— Боже, час пролетів у миг ока! Це вже зараз десь рік, як Броуді витурив ту свою дочку в ніч, коли була велика буря.

Пакстон, який славився своєю здібністю до цифр, зауважив:

— Рівно рік буде через два тижні, але то як один день, якщо врахувати, що відтоді Левенфорд нічого не чув про Мері Броуді. Я завше настоював і тепер настоюю на тому, що тої ночі Броуді вчинив страшно жорстоку річ.

— А де то дівча зараз? — запитав хтось.

— Ну, — відказав Пакстон, — розповідали, що Фойли з Дарроку знайшли їй роботу; але то все байки. Дівчина поїхала без будь-чиєї допомоги. Лікар хотів їй помогти, але вона гоп — і щезла. Зараз кажуть, що Мері дістала місце у великому домі в Лондоні… але то хіба, певно, робота служниці… бідака. Фойли палець об палець для неї не вдарили перед тим, як поїхати назад до Ірландії.

— Ага, — озвався другий гравець у шашки, — друзяку Фойла наніц вибило з колії від втрати сина. Та трагедія на Тейському мосту — то було жахливо, жодних сумнівів. Ніколи не забуду ту ніч. Я був у гостях у своячки і мусив вертатися додому супроти вітру, аж тут за дюйм від мого вуха пролетіла шиферна плитка. Мало голову мені не знесла.

— Для міста то було би більше нещастя, ніж втрата того моста, Джоне, — хихикнув Ґрірсон зі свого кутка. — Ми б мусили звести тобі гарний пам'ятник на Ринку, такий, як та красива нова статуя Лівінґтона на Джордж-сквер у Глазго. Подумай, що ти втратив. Та якби в тебе поцілило, ти би став ще одним героєм Шотландії.

— Ну, перш ніж мене змусять переїхати через той міст, хай зроблять його трохи міцнішим. Це був просто скандал, стільки життів загубили. Я вважаю, що ті, хто винні, мали понести якесь покарання, — сказав перший гравець у шашки, перекриваючи збентеження свого товариша.

— Ну і ну! А як ти покараєш Господа Бога? — протягнув Ґрірсон. — То була Божа воля, а вимагати в Нього відшкодування збитків не вийде… або принаймні це нічого не дасть.

— Ану цить, Ґрірсоне, — сказав мер, як велів йому обов'язок. — Прикуси язика, це вже ти висловлюєш просто якесь богохульство.

— Нє, нє, мере, — примирливо відповів Ґрірсон. — Я просто кажу про закон… трошечки, знаєте, про закон нагадую. Я не хотів нікого образити — ні компанію, ні Бога, ні вас, — додав він, лукаво посміхнувшись.

Запала незручна мовчанка, під час якої здавалося, що гармонію розмови порушено, але врешті-решт мер знову озвався:

— Броуді, певно, цими днями втрачає клієнтів один за одним. Я ніколи нікого не бачу в його магазині.

— Та з такими цінами, як поставила собі фірма «Мунґо», будь-яка конкурентна крамниця опустіла би, — сказав Пакстон дещо співчутливо. — Вони вирішили спочатку розбити Броуді в пух і прах, а тоді заробляти гроші. Він в цілому дуже дав маху. Це вже ну зовсім нагадує крах.

— Крах — це влучне слово, — повагом вимовив Ґрірсон, який дивився зі свого кутка з виглядом знавця, неначе він міг, якби хотів, видати багато актуальної інформації на цю тему.

— Але Броуді, напевно, чоловік небідний. Він завше фітькає грішми, викидає їх направо й наліво на все, що западе йому в око. В нього все найкраще, але можна подумати, йому й цього не достатньо. Ви подивіться, який в нього одяг, яка в нього нова гарна шпилька для краватки і перстень з печаткою, а крім того… — чоловік, який говорив, сторожко роззирнувся довкола, перш ніж озватися знову, — ви подивіться на його велетенський заміський замок.

По всіх обличчях, здавалося, пробігла легка самовдоволена посмішка, і чоловіки обмінялися скрадливими поглядами, в яких світилася вміло стримувана веселість.

— Ви подивіться на черевики його жінки, на її елегантні убори, на її пречудесний вигляд, — відказав Ґрірсон. — Ви подивіться на його банківський баланс, — його мала Нессі цієї чверті заплатила за навчання в школі на два тижні пізніше. Ви подивіться, як тремтить його гордий погляд, коли він думає, що ніхто не бачить. Кажу вам, ця велика шишка — бо якраз так він про себе думає — вже потрошечки починає непокоїтися за свої справи.

Коли Ґрірсон повів далі, за його словами ховалася потужна лідводна течія недомовленості:

— Може, я і помиляюся, але, на мою скромну думку, Джеймс Броуді проживає свій найгірший період у житті. І якщо він не буде обережний, потрапить туди, де швиргав багатьох інших чоловіків, — просто у фосу!

— Ая, страшно мати ворогом такого, як Броуді. А коли вже зайшла мова про фосу, то мушу вам дещо розказати, — промовив Пакстон, кілька разів задумливо потягнувши люльку. — Минулої суботи ввечері я проходив повз крамницю Броуді, аж тут мене зупинив якийсь гамір.

Він знову двічі пихнув люлькою.

— У крамниці був здоровецький п'яний робітник; набрався, як свиня, і набрав зі собою грошей із зарплатні того тижня; він мав настрій розкидати однофунтові банкноти як слід для гончаків[62] — я бачив ті змотані в трубочку гроші в його руці; отак він там і стояв перед Броуді, хилитався; замовив кілька капелюхів, і кілька беретів, і ще всяку-всячину, бог його зна яку. Він мав настрій викупити весь магазин, та ще й за все на місці заплатити. Броуді — а йому, бачить Бог, певно, конче потрібні були гроші — стояв і видивлявся на нього люто своїми вибалушеними червоними очима.

Дійшовши до кульмінації своєї історії, Пакстон нескінченно довго посмоктував люльку, тоді нарешті вийняв її з рота, підкреслено нею махнув і повів далі:

— «Як не можеш сказати „будь ласка“, коли до мене звертаєшся, то ти нічого тут не дістанеш. Деінде, — тут він зробив глузливу посмішку, — може, і приймають такі манери. Іди туди, якщо хочеш, але як прийшов до мене, то або поводься нормально, або марш звідси». Я не чув, що той йому відповів, але Броуді, певно, страшно на то розлютився, бо він перескочив через прилавок, схопив чолов'ягу за шию, і той не встиг ні слова сказати, як Броуді вишпурив його з крамниці просто в брудну фосу, і він приземлився там, приголомшений, просто біля мене.

Після цієї розповіді запала багатозначна мовчанка.

— Ая, — врешті зітхнув перший гравець у шашки, — у Броуді паскудний характер. А від його гонору тепер аж страшно робиться. То його найбільший ворог. Раніше в ньому такого не помічали, але за остатні роки він зовсім віжки розпустив. Гоноровий, як Люцифер.

— І я вважаю, падіння в нього буде таке саме, — вставив слівце Ґрірсон. — Його розперло від власного марнославства! Воно чинило на нього вплив, аж поки не стало чистою манією.

— А ще причина яка абсурдна, — тихим обережним голосом промовив Пакстон. — Заявляє, що він родич Вінтонів! Клянусь, він, певно, думає, що мав би бути графом. До того ж дивно, що він це приховує, але все одно смакує тою думкою.

— Вони б його не визнали. Броуді може мати прізвище. Він може виглядати, як Вінтони. Але що з того прізвища і з тої схожости? — сказав перший гравець у шашки. — В нього ані найменших доказів.

— На жаль, який би доказ там не був, його закреслено жирною чорною лінією, — по-суддівськи зазначив Ґрірсон, — бо я достоту впевнений, що всі події давніх років сталися поза шлюбом. Тому наш приятель і не буде про це язиком плескати. Ото хороші сімейні зв'язки.

— Броуді заявляв не тільки про те, що вони родичі, — повільно вимовив мер Ґордон. — Нє, нє, хвороба пішла глибше. Не дуже мені хочеться то піднімати, та і не впевнений зовсім, чи правда, але буду говорити без імен, а ви нікому не переказуйте. Це мені розповіла людина, яка бачила Джеймса Броуді, коли він налигався, так випив, аж розгулявся. Небагато хто його в цьому стані бачив, — вів далі мер, — бо Броуді з таким до людей не йде. Але того вечора його нелюб'язний язик розв'язався, він заговорив і…

— Іншого разу, мере! — раптом скрикнув Пакстон.

— Ану цить, цссс.

— Про вовка промовка.

— А розкажіть, мере, про той свій новий капкан…

У кімнаті з'явився Броуді. Він незграбно увійшов, кліпаючи через несподіваний перехід із мороку в освітлену кімнату й хмурячи лоба від болісної підозри, що саме його в мить приходу обговорювали лихослівні язики членів клубу. Цього вечора непривітне суворе обличчя Броуді випромінювало бліду рішучість, коли він окинув оком компанію й кілька разів мовчки кивнув на знак привітання, що, втім, більше нагадувало виклик.

— Заходьте, заходьте, — улесливо промовив Ґрірсон, — а ми якраз говорили, чи пішов уже той дощ, на який збиралося.

— Дощу ще нема, — відрубав Броуді. Голос його був рівним, він втратив свій колишній звучний тембр і, подібно до замисленої маски його обличчя, виражав лише стоїчну стійкість. Броуді витягнув люльку й почав її наповнювати. Літній чоловік, що мав роль посильного й фактотума клубу, ушляхетнену зеленим сукняним фартухом, виставив голову з-за дверей у безмовному запитанні, і Броуді коротко йому кинув:

— Як зазвичай.

У компанії миттєво запала мовчанка, а старий тим часом зник, якийсь час не повертався, тоді, тягнучи за собою ноги, прийшов з великим віскі для Броуді і врешті пішов геть. Мер вважав своїм обов'язком порушити ніякову тишу, яка залягла в товаристві, і, дивлячись на Броуді, він доброзичливо запитав, несподівано для себе зворушений його смертельною блідістю:

— Ну, Броуді, як у тебе справи? Що там коло тебе чувати?

— Непогано, мере, дуже непогано, — повільно вимовив той. — Нема на що жалітися.

Затята роблена байдужість у його голосі звучала майже трагічно і нікого з них не ввела в оману, але Ґордон миттю відгукнувся з напускною щирістю:

— Це добре! От і правильно! Кожен день чекаємо побачити крамницю «Мунґо» із зачиненими віконницями.

Цю ввічливу вигадку і нещирий згідливий шепіт гурту опісля Броуді прийняв не з відвертим задоволенням, як було б пів року тому, а у зв'язку зі своїм теперішнім становищем із цілковитою байдужістю, яку інші, звісно ж, помітили. Учасники клубу могли безборонно обговорювати Броуді за його відсутності, критикувати, засуджувати чи навіть очорнювати, та коли він сидів серед них, від цієї реальної присутності почуття, які вони так рішуче висловлювали, помітно слабнули, і члени клубу вимушено, часто проти власного бажання казали якісь підлесливі слова, хоч насправді так не вважали й не мали наміру цього говорити.

Броуді був людиною, якій, на їхню думку, мудріше догоджати, не виводити з терпцю, безпечніше задобрювати, ніж сердити, але зараз, коли члени клубу помітили його похмурий настрій і почали підступно стежити, як пригноблено він поводиться, вони замислилися, а чи може бути, що непохитне самовладання зрештою починає його підводити.

Загальну атмосферу задуми порушив лагідний вкрадливий голос, що звертався з кутка до всієї компанії.

— Якщо ви думаєте, що «Мунґо» зачинить свою крамницю, то вам усім треба буде трішечки потерпіти… нє, нє, вони не будуть зачиняти магазин… принаймні якийсь час… навіть не збираються, — повагом сказав Ґрірсон.

— Звідки ти знаєш? — запитав хтось.

— Ой, це мені трошечки по-секрету розповіли, — самовдоволено відповів Ґрірсон, закопиливши губи, склавши пальці рук хатинкою і осяйно усміхаючись компанії, особливо Броуді, з виглядом таємничого, але великодушного всерозуміння. Броуді миттю підвів на нього очі з-під своїх пучкуватих брів; Ґрірсона він не боявся, але з огляду на минулий досвід його лякала ця лукава покірлива манера, яка була ознакою глибоко закоріненої виваженої зловмисності.

— То що там? — запитав Пакстон. — Ану признавайся!

Однак тепер, остаточно викликавши в товаришів цікавість, Ґрірсон не поспішав розголошувати таємницю, а досі хитро посміхався, тримаючи їх на гачку, дражнячи ласим шматочком, тримаючи язик за зубами, поки в колег не потече слинка.

— Боже, та там нічого цікавого, — проворкотів він. — Просто невеличка місцева новина, яку я довідався зі своїх джерел.

— А ти знаєш, Броуді? — запитав Пакстон, спробувавши покласти край дратівному затягуванню.

Броуді мовчки похитав головою, злісно думаючи про те, що Ґрірсон усюди перший пхає свого носа, як він завжди останній його витягає.

— Та це просто дрібний неважливий факт, — сказав Ґрірсон зі ще більшим задоволенням.

— То розкажи нам, ти, хитрюгане!

— Ну, як уже вам треба знати, регіональний керівник «Мунґо» їде геть, тепер коли фірма так міцно тут закріпилася. Мені сказали, справи в них ідуть незвично добре, — Ґрірсон спокійно усміхнувся Броуді і повів далі: — Ая, а ще вони зробили розумний крок, коли запропонували вакантне місце — а посада дуже хороша та й взагалі — чоловікові з Левенфорду запропонували, а він погодився.

— А хто це? — вигукнуло кілька голосів.

— О, дуже достойний хлопець той новий місцевий керівник фірми «Мунґо».

— Та як його звати?

— То помічник нашого друга, не хто інший, як Пітер Перрі, — повагом промовив Ґрірсон, тріумфально махнувши рукою в бік Броуді.

Відразу посипались коментарі.

— Ото маєш!

— Стара мати-вдова буде дуже задоволена.

— Це такий крок вперед для молодого парубка!

— Йому робота аж в руках буде горіти.

Потім, коли перший вибух захвату від неочікуваної місцевої плітки вщух, і члени клубу по-справжньому усвідомили, що це означає для Броуді, залягла тиша, і всі очі звернулися до нього. Броуді, ошелешений новиною, сидів цілковито нерухомо; кожен м'яз його масивного тіла заціпенів, щелепа застигла, зуби стискали держак люльки, надавлюючи щораз сильніше, немов лещата, що повільно змикаються. То Перрі йде від нього, Перрі, на якого останнім часом він почав цілковито покладатися, нарешті усвідомивши, що сам не міг уже обслуговувати, що тепер це було нижче його гідності, що він не міг опускатися до такої лакейської роботи, навіть якби хотів. Нашорошену тишу розірвав пронизливий хруск: від нападу штрикучого болю несподіваної люті зуби Броуді востаннє затиснули люльку з такою злісною силою, що ручка тріснула. Неначе у трансі, він довгу секунду дивився на розколену люльку у своїй руці, тоді безцеремонно виплюнув відламаний кінець на підлогу, знову безтямно подивився на зіпсовану пінкову люльку і пробурмотів сам до себе, не усвідомлюючи, що колеги його чують:

— Я любив цю люльку… дуже любив. То була моя улюблена.

Тоді Броуді зауважив кільце облич, які втупились у нього, ніби він сидів на майданчику, щоб вони могли його роздивлятися, збагнув, що мусить показати їм, як сприйняв болісний струс удару або ще краще — показати, що його це не розізлило. Броуді потягнувся до своєї склянки, підняв її до губ твердою, мов камінь, рукою, пильно подивився у відповідь на Ґрірсона, чиї очі відразу втекли від цього незмигного погляду. Тієї миті Броуді віддав би правицю, щоб знайтися на якусь в'їдливу, нищівну відповідь, від потужності якої Ґрірсон зіщулився б, та незважаючи на несамовиті старання, його мозку бракувало звинності, повільний, неповороткий розум відмовлявся працювати, тож Броуді, спробувавши скорчити звичну глумливу гримасу, спромігся лише сказати:

— Мене то ніц не турбує, анітрохи! То мене абсолютно не турбує!

— Я сподіваюся, він не перетягне за собою ніяких твоїх клієнтів, — занепокоєно сказав Пакстон.

— Як думаю про то зараз, то це справдешня капость, містере Броуді, — улесливо озвався один із гравців у шашки. — Він знає всіх ваших покупців.

— Не сумнівайтеся, ці мунґівці будуть діяти спритно. Я думаю, вони всі там з біса розумні, — сказав ще один голос.

— Як на мене, то це в Перрі досить слабкий моральний дух, — задумливо протягнув Ґрірсон. — У мене чомусь є враження, що він — як щур, який тікає з тонучого корабля.

Запала раптова мовчанка: усі були нажахані зухвалістю цих слів, найпрямішої образи, яку висловлювали Броуді в цій кімнаті клубу. Усі очікували, що він встане й пошматує нещасне тільце Ґрірсона, розірве його раптовим вибухом своєї звірячої сили, але той не рухався, ніяк не реагував, немовби не почув чи не зрозумів слова колеги. Занурившись думками в похмуре провалля, Броуді поміркував, що це найстрашніший удар з усіх, які він витерпів, хоч його вже й так розбили вщент.

Вони щедро витрачали свій значний капітал на боротьбу проти нього, різноманітними способами застосовували свої вигадливі хитрощі, але тепер, забравши Перрі, вони зламали його останню опору. Броуді, звісно, пригадав дивну пригніченість помічника того вечора, його сповнений натяків і водночас захоплений погляд, немовби він радів і заразом карався, ніби хотів заговорити, але не міг набратися сміливості. Хоч як дивно, Броуді не звинувачував Перрі, здаючи собі справу в тому, що парубок просто прийняв ліпшу пропозицію, ніж той міг дати; натомість будь-яку злобу, що в ньому виникала, він спрямував проти компанії «Мунґо». Проте тієї миті Броуді насправді відчував не ненависть, а радше дивний жаль до себе; він зі смутком думав про те, що йому, такій шляхетній, такій високоповажній людині, доводиться страждати від такої надзвичайної підступності і, як наслідок, постійно вдягати цю фальшиву маску байдужості, коли досі він неусвідомлено захищався, наче обладунками, недбалою зверхністю. Тоді посеред роздумів Броуді знову побачив коло втуплених очей і усвідомив нагальну потребу щось сказати, отож, ледь розуміючи, що говорить, і водночас розбурхуючи в собі злість, він почав:

— Я завше боровся чесно! Мої руки в боротьбі все були чисті. Я би не опустився до хабаря і підкупу, а як вони дали хабар тій прищавій гниді, аби він від мене пішов, то най забирають його собі на здоров'я. Тепер не буду мати клопоту його звільняти… ая, най буде в них, поки вони ще тримаються. Мені від цього всього і за вухом не свербить.

Підбадьорившись власними словами, розперезавшись від вислову почуття, якого не відчував, Броуді заговорив гучніше, впевненіше, погляд його став зухвалішим і переконанішим.

— Ні, мені то абсолютно не свербить! — вигукнув він. — Але назад я його не прийму. Ні в якому разі! Най бере хабарі, поки дають — і поки може, — бо коли вони прогорять до чортової матері, і він прийде нити, аби я взяв його на стару роботу, то чорта з два я простягну йому руку допомоги. Перрі страшно швидко здимів. Я впевнений, він думає, що буде гребти гроші лопатов, дурник нещасний, але як буде знов у фосі, з якої я його витягнув, він пожаліє про той день, коли перестав працювати на Джеймса Броуді.

Він перемінився на лиці, розпалившись від своєї промови, зараз уже цілковито вірячи у свою гнівну тираду, яка вкрай контрастувала з понурим, розважливим сприйняттям якусь хвилину тому, і, ще сильніше проявляючи свою натуру від усвідомлення власної сили, Броуді люто зміряв товаришів по клубу розширеними гарячковими зіницями. Подумки він тримався переконання, що досі може контролювати, домінувати, тримати колег у побожному страху, і коли нарешті йому сяйнула приємна й слушна думка, він розправив плечі й вигукнув:

— Ні! Джеймса Броуді не можна засмутити такою дрібницею, хай би що осмілився сказати наш приятель у куті. Як почуєте від мене нарікання, то, значить, можна витягати жалобу, але траур з такого приводу буде ще не скоро. Але це просто комедія, — Броуді швидко обвів колег очима, сповненими нестримною недоречною веселістю. — Їй-богу, то така комедія, що нам всім вартує випити по чарці. Джентльмени! — вигукнув він бундючно. — Перейдемо в інше місце, аби ви склали мені товариство за келихом?

Члени клубу одразу зааплодували Броуді, втішені його щедрістю, втішені думкою про безплатні напої, нюхом чуючи, що може бути бенкет.

— Молодець, Броуді!

— Хай живе Шотландія! Людина завжди є людина[63].

— Я з вами вип'ю трошки на коня, аби не мерзнути.

— Є ще порох в порохівницях!

Сам мер плеснув його по плечу.

— Броуді, та ти не даєш нам засумувати. В тебе хоробрість лева і сила бика, та ще й гонор диявола, — тебе не мож' перемогти. Ти, певно, скорше вмреш, ніж хтось візьме над тобою верх.

На цих словах члени клубу, погоджуючись, встали і всі, окрім Ґрірсона, з'юрмилися довкола Броуді, отож він опинився посередині, охоплюючи їх своїм лютим поглядом, підбадьорюючи й водночас докоряючи, даючи дозвіл і заразом угамовуючи, схвалюючи й воднораз застерігаючи, немов імператор в оточенні свого двору. Його кров, кров, благородна, як в імператора, текла по венах величніше, ніж ріденька, сироваткоподібна речовина в їхніх жилах. Притуплений мозок підказував Броуді, що він здійснив прекрасний шляхетний вчинок, що його жест, попри нещастя, був грандіозний.

— Вперед, Макдаффе![64] — вигукнули члени клубу; їх схвилювала рідкісна розслабленість і великодушність зазвичай неприступного Броуді, їм кортіло насолодитися насиченим золотистим напоєм, яким він їх забезпечить. Коли вони під проводом Броуді вийшли через чорний вхід клубу на вулицю і зрештою зайшли вервечкою в маленьку задню вітальню Фімі, Броуді відчув, що небезпека позаду, що він знову тримає їх у своїй владі.

Небавом потекли напої: члени клубу радісно піднімали склянки найкращого макдональдівського віскі «Вождь» за щедрість Броуді, його хороший смак, його силу. Коли Броуді метнув золотий соверен і той велично закрутився, упавши на круглий стіл з червоного дерева, слабкий проблиск здорового глузду на задвірках його свідомості шепотів, що зараз він ледь може собі це дозволити, проте Броуді заштовхав думку назад, люто придушив її голосним: «За нас! Хто може з нами зрівнятися?».

— Але ж добре віскі, — промуркотів Ґрірсон і, задоволено прицмокуючи, підніс склянку до світла. — Добре віскі, м'яке, як материнське молоко, і оксамитне, як… а оксамитне, як ворс на котромусь із чудесних капелюхів нашого друга. Жаль тільки, що на цілий статок дорожче, ніж звичайна випивка, — зловтішно й багатозначно захихотів Ґрірсон до Броуді.

— Тоді пий до дна! — голосно відказав той. — Видудли до кінця, як тобі випав шанс. Ти за нього не платиш. Їй-богу, якби ми всі були такі скупі, як ти, то Земля перестали би крутитися.

— Ага, зарубай то собі на носі, Ґрірсоне, — хрипко засміявся Пакстон.

— Коли вже зайшла мова про скнарість, ви чули історію про нашого дружка? — вигукнув мер, кивнувши в бік Ґрірсона і підморгнувши Броуді.

— Ні! А що сталося? — хором озвалися члени клубу. — Розкажіть, мере.

— Ну, — відказав Ґордон з багатозначним поглядом, — історія коротка і потішна. Одного разу кілька дітей бавилися під зерновим складом нашого друга біля великого мішка з бобами при дверях, аж тут підходить син господаря. «Йдіть геть, хлопці! — кричить малий Ґрірсон. — І не рухайте ті боби, бо мій тато дізнається. Вони в нього всі пораховані!»

Товариство вибухнуло схвальним ревом, крізь який Ґрірсон спокійно пробурмотів, кліпаючи очима в диму:

— Не буду заперечувати, мене непросто обдурити, мере, але це стає в пригоді в наш час, коли навколо стільки тягот і злигоднів.

Однак Броуді, нутро якого палало від міцного віскі, вже розпалився на своєму троні й ані не почув, ані не помітив натяку і, сповнений шаленого захвату, охоплений бажанням діяти, вивільнити свою силу, розбити щось дощенту, він підняв над головою свою порожню склянку й ні сіло ні впало серед розмови закричав:

— Най їх чорти возьмуть! Най чорти возьмуть тих паршивих мунґівських гадів! — і ошаліло розбив важку склянку на друзки об стіну.

Інші, яких уже розвезло до настрою Броуді, весело відгукнулися.

— Оце запал!

— Ще одне коло, джентльмени.

— Пийте до дна.

— Заспівай пісню, Буллі.

— Промову! Промову! — залунали їхні вигуки.

На цьому моменті плавний потік веселощів перервав обережний стукіт у двері, після якого безшумно увійшла власниця шинку, у повстяних капцях, а проте грізно.

— А ви нині веселі, джентльмени, — промовила вона, слабко всміхнувшись міцно стиснутими губами, що означало, що членам клубу не зовсім пасувало так веселитися або що їй це було не цілком приємно. — Я сподіваюся, ви пам'ятаєте про добре ім'я закладу.

Хоч Фімі й цінувала учасників клубу як клієнтів, вона була надто відсторонена, надто доброчесна, а загалом працювала тут уже стільки часу, що вони не могли нею помітувати.

— Я би не хотіла чути звуки розбивання скла, — різко сказала Фімі.

— Ай, Фімі, все буде оплачено! — гукнув Броуді. Жінка злегка кивнула, мовби даючи йому знати, що це й так само собою зрозуміло, а тоді дещо м'якше додала:

— А що за привід?

— Просто невеличке святкування у високоповажного члена нашого клубу, який сидить у голові столу, — пробурмотів Ґрірсон. — Не знаю, що конкретно ми святкуємо, але можна сказати, це відьомський шабаш без відьом.

— Не слухай його, Фімі, пришли нам ще пів мачкіна[65]! — вигукнув хтось.

— Може, сама половинку вип'єш, Фімі? — запитав безтурботно мер.

— Ходи сядь мені на коліна, Фімі! — гукнув один із тих, хто раніше грав у шашки, а зараз, на жаль, не здатен був відрізнити перетворену на дамку шашку від м'ятної цукерки «Оддфеллоу».

— Пришли віскі, Фімі, — зажадав Броуді. — Я зроблю так, аби вони чемно поводилися.

Фімі дорікнула поглядом усьому зібранню й кожному учаснику зокрема, застережно підняла вказівний палець і потюпала геть так само тихо, як і зайшла, бурмочучи на ходу:

— Не забувайте про добре ім'я закладу. Я пришлю вам випивку, але ви мусите сидіти тихо, ви мусите пам'ятати про добре ім'я закладу.

Коли Фімі пішла, веселість членів клубу, наче м'яч, знову покотилася, хутко набрала швидкості й застрибала ще нестримніше, ніж досі.

— Не звертайте уваги на Фімі! — вигукнув хтось. — Гавкає страшніше, ніж кусає, а лице страшніше, ніж гавкіт і укуси вкупі.

— Можна подумати, цей її паб — храм доброчестя, з такою надзвичайною побожністю вона про нього говорить! — крикнув інший. — Чекає, що ми тут будемо пити, як у церкві.

— У всякому разі для тих, хто в першому ряду, є чудесна малесенька титла, — відповів той гравець у шашки, що був затятішим випивохою. — Кажуть, шинкарочка Ненсі гарна та ще й послужлива, — він багатозначно підморгнув усьому товариству.

— Агі на тебе! — докірливо вигукнув мер. — Не пиляй гілку, на котрій сидиш.

— Так роблять вар'яти, — згідливо сказав гравець у шашки. — Але я не такий.

— Може, хочете послухати вірш Бернса? — крикнув Пакстон. — Я якраз готовий розказати вам «Диявола серед кравців»[66].

— Наш голова обіцяв маленьку промову, нє? — багатозначно промовив Ґрірсон.

— Ая! Ну-ну, давай уже промову, яку ти збирався казати! — вигукнув мер.

— Промову! — знову наполягли члени клубу. — Голово, промову!

Їхні п'яні крики помчали гонор Броуді, що ширяв у вишинах, ще вище, винесли вгору до надхмарних просторів, де Броуді позбувся своєї обмеженості, у витонченій атмосфері яких він говорив вільно, де його нездатність чітко висловлювати потаємні думки зникла.

— Добре, нехай! — вигукнув він. — Буде вам промова.

Броуді встав, випнув груди, широко розплющеними очима втупився в товаришів, злегка похитуючись з боку в бік на точці опори власних ступень і, уже коли підвівся, роздумуючи, що йому говорити.

— Джентльмени, — зрештою повільно почав він під супровід негайних оплесків, — ви всі знаєте, хто я. Броуді, Джеймс Броуді, а що це ім'я значить, може, здогадаєтесь самі.

Він замовкнув, пильно дивлячись по черзі на кожну людину в гурті.

— Ая, я Джеймс Броуді, і в королівському місті[67] Левенфорді, а також за його межами це ім'я поважають і шанують. Покажіть мені людину, яка бодай слово скаже проти цього імені, і я покажу вам, що з нею зроблять ці дві руки.

Броуді несамовито викинув уперед свої великі долоні й почав стискати ними повітря поперед себе, не помічаючи у своєму збудженні загальну апатію і зловтішну насолоду у глузливому погляді Ґрірсона, бачачи лише глибоку пошану.

— Якби я тільки захтів, то міг би розказати вам дещо таке, що вразило б вас до глибини душі.

Окинувши поглядом присутніх за столом, Броуді стишив голос до хрипкого довірчого шепоту й лукаво похитав головою.

— Але нє! Я того робити не буду! Хочете — здогадайтеся, але зараз я вам ніц не скажу… може, ви ніколи й не дізнаєтеся. Ніколи! — Броуді викрикнув останнє слово. — Але дещо є; і поки моє тіло дихає, я буду відстоювати честь свого імени. В мене недавно була страшна біда, від якої сильний би зігнувся, а слабший — зламався, а зі мною вона що зробила? Я далі тут, далі той самий Джеймс Броуді, але сильніший, ще заповзятіший, ніж раніше. «Коли твоя рука стає тобі причиною падіння, відітни її»[68], — говорить Святе Письмо. Я мусив відтяти свою кров і плоть, ая, але я вдарив сокирою і не здригнувся. Біда була коло мене і навколо мене, боягузливі шахраї і злодійкуваті гади під самими моїми дверми, фальшиві друзі і підлі вороги довкола, та ще й хитрі, облесні наклепники.

Броуді похмуро подивився на Ґрірсона.

— Але всупереч і наперекір всьому цьому Джеймс Броуді буде твердо і міцно стояти, ніби Касл-Рок, ая, і голову так само тримати високо в повітрі! — крикнув він, гупаючи в груди своїм великим кулаком, і підсумував гучним, повнозвучним голосом: — Кажу вам, ви всі в мене побачите! Я всім вам покажу.

А коли почуття Броуді сягнули кульмінації — спонтанні слова виривались із нього неусвідомлено на хвилі емоцій, — він важко сів і звичним півголосом сказав:

— А зараз усім ще по ковтку віскі.

Останню частину промови товариство оцінило, схвалило гучними вигуками й зааплодувало торохтінням склянок об твердий стіл, а Ґрірсон луною улесливо протягнув:

— Молодець! Такої блискучої промови я не чув з тих часів, як п'яниця Тем читав моралі бейлі[69] через вікно буцегарні.

Члени клубу випили за Броуді, за його орацію, за його майбутнє; хтось заспівав надламаним фальцетом; Пакстон, не звернувши уваги, заявив, що він також хоче казати промову; другий гравець у шашки зробив спробу розповісти довгу заплутану неподобну історію; пролунало кілька пісень, приспіви яких прокричали. Тоді Броуді, який серед їхнього торжества через зміну настрою сидів стриманий, інертний і гордовитий, зненацька відштовхнув назад крісло й підвівся, щоб іти. Він знав, наскільки важливі такі несподівані відходи, відчував стриману гідність у тому, що покидав цих отупілих від алкоголю свиней співати й бенкетувати в той спосіб, який їм підходить, а сам тим часом рушав геть у той момент, коли це можливо зробити з величчю та честю.

— Чекай, у чому річ? Ти ще ж не додому? — вигукнув мер. — Ще дванадцятої і близько нема!

— Зачекай трохи, і розіп'ємо ще пів мачкіна на всіх.

— То тебе вже твоя дружинонька чекає? — спокійно прошепотів Ґрірсон.

— Я йду! — грубо крикнув Броуді, защіпаючи піджак і гупаючи ногами, а тоді, пропустивши повз вуха невгамовні протести колег, поважно глянув на них і сказав:

— Джентльмени! Добраніч.

Викрики членів клубу полетіли за Броуді з кімнати й у холодний нічний вітер і наповнили його бурхливою радістю, що зростала обернено пропорційно до того, як слабшали звуки висловленої пошани; вони нагадували вигуки «Осанна!» — стихали, а проте невідступно линули слідом у холодному пахучому повітрі, що здіймалося з вкритих памороззю вулиць, мов примерзлий ладан. «Ото вечір», — сказав собі Броуді, прямуючи додому повз білі обриси будинків, що стояли, неначе безмовні храми в безлюдному місті; сповнений самоповаги, він відчув, що виправдав себе у власних очах і очах членів клубу. Випите віскі зробило ходу легкою, пружною й молодечою; у такому щемкому піднесенні, яким палало і його нутро, й чарівна атмосфера довкола, Броуді хотів погуляти горами; тіло його поколювало, і думки крутилися довкола шалених безладних еротичних бажань, уявно наповнюючи темні кімнати будинків, які він минав, прихованими від очей інтимними процесами; із неприємним почуттям несправедливості Броуді відчув, що мусить у майбутньому знайти якийсь вихід поривам своєї плоті, яку він стримував і яку ніщо не приваблювало. За коротку відстань додому в ньому розпалилася жага якогось належного завершення цього розкішного вечора, він майже очікувально зайшов у будинок і міцно замкнув вхідні двері на замок змахом важкого ключа.

Броуді зауважив, що в кухні досі світиться, а це була обставина водночас незвична й тривожна, оскільки коли він повертався пізно, світло не горіло ніде, окрім однієї лампи у вестибюлі, що вірно освічувала йому прихід. Броуді поглянув на свій годинник, побачив, що вже о пів на дванадцяту, тоді ще раз роздивився світло, яке, пробиваючись із-під зачинених дверей, підморгувало йому у тьмяному вестибюлі. Наморщивши лоба, він поклав годинника на місце, повагом пройшов через передпокій, міцно схопив дверну клямку і, зробивши один поштовх, увірвався на кухню; там він став прямо, роздивляючись кімнату й постать своєї дружини, яка скоцюрблено сиділа, нахилившись до притухлих жарин у каміні. Коли Броуді зайшов, ненька стрепенулася, і хоч вона на нього чекала, його насуплений мовчазний осуд, що раптово перервав її пригнічені марення, ліг на неї тягарем. Коли жінка стривожено роззирнулася і стало видно її червоні запалені очі, Броуді втупився в неї зі ще більшою злістю.

— Що таке з тобою? — сказав він, в'їдливо наголосивши на останньому слові. — Що ти тут робиш о такій годині? В тебе очі, як тарілки, посоловілі і з мішками.

— Батьку, — прошепотіла місіс Броуді, — ти ж не будеш злоститися?

— Господи Боже, чого ти там нюняєш?

То це на таке повернення додому він заслужив, ще й після такого вечора?

— Ти не могла лягти в ліжко перед тим, як я прийду? — заскреготів Броуді до неньки зубами. — Я не маю тут тебе бачити, ти, стара нехлює. Ой, до такої красуні точно схочеться вертати додому. Ти чекаєш, що я поведу тебе на рандеву цеї прекрасної місячної ночи? Та в тобі привабливости не більше, як у старої тріснутої люльки.

Коли ненька звела очі до похмурого чоловікового обличчя, на якому відбилася відраза, вона, здавалося, ще більше зіщулилася, її сутність стала тоншою за тінь, слова не складалися докупи, але жінка, тремтячи, нерозбіливо вимовила одне слово: «Меті».

— Мет! Твій дорогесенький, малесенький Мет! Що вже з ним сталося? — глузливо посміхнувся до неї Броуді. — Знову ковтнув сливову кісточку?

— Цей лист, — запинаючись, промовила ненька. — Він… він прийшов мені нині зранку. Я весь день боялася тобі його показати, — і тремтячою рукою вона простягнула Броуді зім'ятий аркуш паперу, який весь день ховала на своїх нажаханих, пульсуючих грудях. Презирливо забурчавши, Броуді грубо вихопив листа з неньчиних пальців і повільно прочитав, а вона тим часом ошаліло хиталася туди-сюди, язик їй уже розв'язався, і вона голосила на захист свого сина:

— Я більше не могла тримати то при собі. Я мусила тебе дочекатися. Не злися на нього, батьку. Він не хотів тебе гнівати, я впевнена. Ми не знаємо правди, а там, певно, страшна країна. Я знала, що щось із хлопцем мусить бути не так, коли він перестав регулярно писати. Вдома йому буде ліпше.

Броуді закінчив читати останні як-небудь нашкрябані рядки.

— То твій прекрасний дорослий успішний син вертається до тебе додому, — гаркнув Броуді. — Додомцю до своєї люблячої матері, аби вона з любов'ю про нього піклувалася.

— Може, це на краще, — прошепотіла ненька. — Я з радістю прийму його і догляну за ним, поставлю на ноги, якщо буде потреба.

— Я знаю, що ти з радістю його приймеш, ти, стара дурепо… але я чхати на то хотів з високої дзвіниці.

Броуді ще раз із відразою подивився на пом'ятий папір, а тоді стиснув його в кульку у своєму зімкненому кулаці й люто пожбурив у камін.

— Чого це він кинув свою добру роботу?

— Я знаю не більше, ніж ти, батьку, але думаю, що він, певно, занедужав. У нього дуже слабка конституція. Тропіки йому геть не підходять.

Броуді вишкірився до неньки.

— Підходять, ти, дурна твоя порожня голово. Це ти своїм пестуванням зробила з нього слабовольного нюню. «Мете, сонечко, — почав перекривляти він, — ходи сюди до матері, і вона дасть тобі пенні. Не звертай уваги на батька, ягняточко, ходи, і ненька тебе приголубить, сонечко». То це до твого брудного фартуха він звідтам тікає? Коли так, то я закручу йому його навколо шиї. «Постскриптум. Будь ласка, скажи батькові…» — глумливо посміхнувся Броуді, цитуючи спалений лист. — Він навіть не мав сміливости написати мені особисто, безвольний хирлявий шмаркач. Йому треба було його любу, ніжну матір, аби передати добру вістку. Та цей шмаркач просто справжній чоловік.

— Йой, Джеймсе, може, хоч трохи мене втішиш? — благала ненька. — Я чуюся такою нещасною. Я не знаю, що сталося, і та невідомість просто мене вбиває. Я боюся за свою дитину.

— Втішити тебе, дружинонько? — проспівав до неї Броуді. — Правда, файно я б виглядав, якби обійняв рукою такий лантух, як ти? — а тоді різким тоном огиди повів далі: — Я не можу тебе витримувати. Ти то знаєш! Мені з тебе стільки ж толку, як з порожньої банки з-під варення. Жінка з тебе майже так само добра, як матір. Одне з твого виводку любесенько тебе зганьбило, а друге, здається, на підході. Ая, воно, здається, вже на підході. Метью — результат твого виховання, — тоді очі Броуді раптово спохмурніли. — Але дивись, не пхайся до моєї Нессі. Вона належить мені. Ані пальцем її не рухай. Не підходь до неї зі своїми лагідненькими дурощами, або я тобі голову розіб'ю.

— Пусти його додому, батьку, — стогнала ненька. — Ти ж не виставиш його за двері?

Броуді з ненавистю з неї засміявся.

— Я вмру, якщо ти виженеш його, як… як… — ненька остаточно ударилася в сльози.

— Я маю про то подумати, — відповів Броуді сповненим відрази тоном; він насолоджувався думкою, що триматиме дружину в напрузі, спрямовував на неї все своє обурене невдоволення несподіваним провалом Метью і покладав на жінку всю провину за цю синову невдачу. Уже й так ненавидячи її через своє несповнене бажання насолоди, якої вона не могла дати, Броуді відчував до дружини незмірно сильнішу відразу через цей неуспіх сина, і він, сказав собі Броуді, змусить її добряче за це заплатити, зробить її плахою для гострого леза свого гніву. Те, що Метью, очевидно, подав заяву на звільнення й пливе додому, було цілковито її провиною; усі помилки дітей незмінно зараховувались їй, усі чесноти — Броуді.

— Ти занадто справедливий чоловік, аби не послухати, що скаже син або що він хоче, батьку, — торочила ненька далі сміховинним підлесливим голосом. — Така прекрасна, велика людина, як ти, подібне не зробила б. Ти його вислухаєш, даси йому пояснити… має бути якась причина.

— Та точно буде якась причина, — насмішкувато сказав їй Броуді. — Я не сумніваюся, він схоче приїхати і сісти батькові на шию, ніби в нас мало проблем, окрім того, аби годувати його великий довгоязикий рот. Отака причина великого повернення додому. Я впевнений, він думає, його тут чекає прекрасна тепла ванна: я буду на нього працювати, а ти — злизувати бруд з його черевиків. Най то все йде до чорта… Забагато для чоловіка це все терпіти, — Броуді охопив порив гніву навпереміш із пронизливим холодом нехоті. — Це забагато! — ревнув він до неньки. — Забагато, чорт забирай!

Здійнявши кулак так, немовби хотів пригрозити дружині його міццю, Броуді на одну напружену мить затримав руку в повітрі, а тоді раптовим помахом спрямував до газового світильника, загасив світло, наславши на неньку всепоглинаючу темряву, і неоковирно вийшов із кімнати.

Місіс Броуді, безформні обриси скуленої постаті якої ледь виднілися завдяки останньому дотліваючому зблиску приску в каміні, перелякано й непорушно сиділа в суцільній пітьмі. Мовчазна й замислена, вона довго чекала, а її сумні думки плинули з неї, як темні хвилі, згнічуючи і сповнюючи кімнату ще більшою й сумнішою безпросвітністю. Ненька зачекала, допоки жариво охолоне, поки Броуді зніме одяг, вкладеться в ліжко й, можливо, засне; тоді вона зрушила з місця своє застигле, не налаштоване на рух тіло, вишмигнула з кімнати, немовби звір, якого ловлять, — зі своєї печери, і обережно почвалала нагору. Дошки, які тріщали й скрипіли, коли Броуді підіймався по сходах, під її невеличкою вагою не видавали жодного звуку, та хоч рухи неньки були безгучні, з її вуст у темряву зірвалося слабке полегшене зітхання, коли під дверима спальні вона почула важке чоловікове дихання. Броуді спав, і ненька, намацуючи собі шлях усередину й у стінах кімнати, скинула обшарпаний поплямований одяг; склавши його купою на своє крісло, щоб одразу вбратися зранку, вона обережно залізла в ліжко, з острахом тримаючи своє змарніле тіло подалі від Броуді, наче нещасна квола вівця, що вкладається до сну поруч зі сплячим левом.

Розділ п’ятий

— Ненько, а нащо Мет повертається? — запитала Нессі наступної суботи.

Дівчинка нипала по будинку й ходила хвостиком за матір'ю із сумбурністю й роздратованістю дитини, для якої дощовий суботній ранок — найбільше нещастя за тиждень.

— Йому не підходив клімат, — різко відповіла ненька. В її голові глибоко засів головний принцип родинної доктрини Броуді, що від дітей потрібно приховувати будь-яку інформацію про внутрішні сімейні справи, стосунки і вчинки, тим паче якщо це щось неприємне. На запитання, які стосувалися глибших і важчих для розуміння аспектів поведінки Броуді, а також життя загалом, звучала заспокійлива відповідь: «Одного дня ти дізнаєшся, сонечко. Усьому свій час!», а щоб зупинити розпитування — а цієї проблеми не можна було уникнути, — ненька не вважала за гріх розповісти безневинну правдоподібну вигадку, щоб не зачепити гідності і величі сім'ї.

— Там страшні гарячки, — знову озвалася ненька, а коли їй майнула думка, що можна повчити Нессі чогось із природознавства, додала: — А ще леви, тигри, слони, жирафи і всякі інші химерні звірі й комахи.

— Але, ненько, — не вгавала Нессі, — Дженні Пакстон сказала, що вся верф гуділа про те, що нашого Мета звільнили, бо він не ходив на роботу.

— Це вона злу неправду сказала. Твій брат покинув свою посаду, як джентльмен.

— Коли Мет повернеться, ненько? Він щось мені привезе, як думаєш? Він привезе мавпу або папугу? Я більше хотіла б папугу, ніж мавпу. Мавпи дряпаються, а папуга говорила б зі мною і казала: «Гарненька Поллі», а це ж більше, ніж те, що може канарка, правда? — Нессі замовкнула, замислившись, а тоді знову озвалася: — Ні, не треба мені папуги; потрібно буде мити клітку. Я, напевно, хотіла б якісь химерні-штудерні сап'янові капці або… або гарненький маленький разочок коралів. Ти йому скажеш, ненько?

— Ой, помовчи, дитино! Як я можу написати Мету, коли він у дорозі додому? Крім того, йому є про що подумати, крім твоїх коралів. Ти вже скоро його побачиш.

— То він швидко приїде?

— З часом ти все дізнаєшся, Нессі.

Тоді жінка додала, висловлюючи вголос власні сподівання:

— Можливо, десь через десять днів, якщо поїхав зразу за своїм листом.

— Десять днів — це прекрасно! — проспівала Нессі й почала жвавіше вистрибувати довкола. — Коли Мет повернеться, то крім того, що я буду мати маленький разочок коралів, мені ще, може, стане веселіше. Це жах, відколи… — дівчинка миттю вмовкнула, опинившись перед загрозливою глухою стіною повністю забороненої теми, боязко поглянула на матір, якусь мить розгублено мовчала, а тоді, побачивши, що їй не читатимуть нотації, знову озвалася, йдучи за своїми дитячими асоціаціями: — Що означає «битися як риба в сітях», ненько?

— Що ти там говориш, Нессі? Тебе несе, як бистрину. Дай мені роботу докінчити.

— Одна з дівчат у класі спитала, з ким б'ється мій тато, бо вона чула, як її батько казав, що Джеймс Броуді б'ється як риба в сітях.

— Перестань мене мучити своїми дурними видумками! — скрикнула ненька. — Твій батько подбає про себе сам, без твоєї помочи. Це зухвальство — отак-о згадувати його ім'я.

Хай там як, дитяче запитання викликало в неньки гострий раптовий сумнів, тож коли жінка взяла ганчірку для пилюки й вийшла з кухні, вона неуважно подумала, що, може, є якась внутрішня причина, чому Броуді тепер ще гірше до неї доскіпується, чому врізає й укорочує виплати на домоведення, через що впродовж останніх місяців вона ніяк не могла звести кінці з кінцями.

— Та це не я, ненько, — відказала Нессі, доброчесно стискаючи свій маленький ротик і йдучи за матір'ю у світлицю. — Це кажуть інші дівчата з класу. З того, як вони говорять, можна подумати, що з нами щось не так. Я ж ліпша від них, правда, ненько? Мій тато може перемогти всіх їхніх, укупі взятих.

— Твій батько — найліпший з найліпших.

Місіс Броуді коштувало зусиль вимовити ці слова, та вона героїчно їх озвучила, не усвідомлюючи неоднозначності висловлювання, а намагаючись лише діяти згідно з найкращими родинними традиціями.

— Ти ніколи не слухай нічого проти свого батька. Люди кажуть прикрі слова, як комусь заздрять.

— Це просто зухвалі більші діти. Я скажу вчителю, якщо вони ще щось будуть про нас говорити, — підсумувала Нессі, притискаючи носик до вікна, ніби кульку шпаклівки. — Досі йде дощ, так сильно падає, як сильний… от чорт!

— Нессі! Не кажи «от чорт». Це неправильно. Ти не маєш вживати погані слова, — посварилася ненька, припинивши натирати латунні підсвічники на передній стінці фортепіано з горіхового капу. З Нессі вона ризикувати не буде! Найменшу помилку має бути виправлено!

— Вже запам'ятай мені, або я скажу батькові, — пригрозила ненька, знову повертаючись розчервонілим обличчям до фортепіано, яке стояло, тимчасово відкрите й по-дурнуватому згідливо їй усміхалося, а його виставлені на світло клавіші шкірилися до неї, немов величезна вставна щелепа.

— Я хотіла піти побавитися і все, — долинуло жалісливе від вікна, — але там всюди калюжі, навіть як дощ зупиниться. Я так тяжко працювала над тими уроками весь тиждень… прикро, що навіть у суботу не можна трохи погуляти.

Нессі й далі невтішно розглядала гнітючу панораму мокрого грудневого пейзажу, мокру дорогу, омиті дощем поля, нерухомі гілки беріз навпроти, з яких капотіло, сумну відсутність руху за винятком незмінного плину води донизу. Та невимушений щебет надовго не припинився, і, незважаючи на невеселий краєвид, за хвильку дівчинка знову заговорила:

— Там на нашій гарматі сидить горобець. О, ще один… два маленькі горобці притулилися на нашій латунній гарматі. Нащо ми тримаємо таку гармату? Вона не стріляє, і її треба чистити. Я ніколи аж дотепер не помічала, як дивно вона виглядає, ненько! Для чого вона? Скажи мені, — надокучливо напосідала Нессі.

— Така прикраса, аби будинок виділявся; певно, то так батько задумав, — почувся стомлений голос з-позаду фортепіано.

— Краще було посадити клумбу братків або маленьку араукарію чилійську, як перед будинком у Дженні Пакстон, — відповіла Нессі; тоді вона знову залепетала, повільно, висловлюючи вголос свої безтурботні думки: — Хоч би одне з тих дерев у полях ворухнулося. Вони стоять під дощем, як статуї. «Заглянь, заглянь, сонечко, у моє віконечко! Вийди, вийди, сонечко, на нашеє полечко!» Але так дощ не зупиниться. Це все байки, як про Санта-Клауса. У нього є біла борода. От як, мені цікаво, виглядають іспанці? У них чорні обличчя? Столиця Іспанії — Мадрид. Правильно. На перше місце класу, Нессі Броуді. Молодчина! Це татові сподобається. Ну що за субота така… Сиджу тут і вчу географію. На вулицях нікогісінько. Ні, я помилилася, здається, є якийсь чоловік. Він іде сюди дорогою. Це не чоловік, це посильний, який розносить телеграми!

То було неймовірне, незвичайне з'явище серед такого сірого, нецікавого краєвиду, і Нессі захоплено прикипіла до нього очима.

— Ненько! Ненько, хтось отримає телеграму! Я бачу посильного на дорозі. Він іде просто сюди. О, дивись, дивись, він підходить до нашого будинку! — вигукнула дівчинка в бурхливому пориві сподівання й захоплення.

Місіс Броуді впустила ганчірку, підбігла до вікна і через нього побачила посильного, що піднімався по сходах, а тоді враз із такою силою загримів дверний дзвінок, що у вухах переляканої жінки немовби залунав сигнал тривоги. Ненька цілковито завмерла. Телеграми наганяли на неї справжній жах, були провісниками незабарного несподіваного горя; вони звіщали їй не про радісні народження дитини чи урочисті весілля, а про нагле незбагненне лихо смерті. Поки жінка хвилину не рухалася, в її вухах стояв зловісний гук дзвінка; струни її пам'яті немовби сколихнув могутній удар: той гук нагадав про єдиний попередній раз у житті неньки, коли вона отримувала телеграму, лист, у якому йшлося про смерть її матері. Не дивлячись на Нессі, жінка хрипко сказала:

— Піди до дверей і дізнайся, що там.

Однак коли Нессі, сповнена передчуттів, вибігла з кімнати, ненька спробувала заспокоїтися; вона зміркувала, що, можливо, посильний прийшов лише для того, щоб дізнатися про незнайоме ім'я чи нерозбірливу адресу, адже оскільки вони жили в останньому будинку на вулиці, їх нерідко про таке запитували. Місіс Броуді до краю напружила слух, намагаючись уловити якісь обнадійливі звуки — ознаки розмови під дверима, але даремно, бо Нессі миттю повернулася, розмахуючи оранжевим папірцем з усією урочистістю особисто здійсненого відкриття.

— Це для тебе, ненько, — затамувавши подих, оголосила вона. — Треба дати відповідь.

Ненька взяла рукою телеграму, неначе торкалася отруйної гадюки і, налякано перевернувши, уважно роздивилася з таким невимовним жахом, ніби бачила перед собою небезпечного плазуна.

— Я без окулярів не бачу, — пробурмотіла вона, боячись відкривати телеграму і роблячи слабку спробу виграти час.

Нессі вмить зникла і чимдуж повернулася, несучи окуляри в сталевій оправі.

— На, ненько! Тепер ти зможеш прочитати. Відкривай.

Місіс Броуді повільно натягнула окуляри, знову полохливо подивилася на страшну річ у своїй руці і, повернувшись до Нессі в панічній нерішучості й страху, пробелькотіла:

— Я, певно, ліпше залишу це на батька. Можливо, не маю права відкривати такий лист без нього. Це завдання для тата, правда, рибко?

— Ой, перестань, ненько, відкривай, — нетерпляче наполягала Нессі. — Телеграма адресована тобі, а посильний чекає на відповідь.

Місіс Броуді відкрила конверт задерев'янілими незграбними пальцями, з острахом дістала зсередини папірець, розгорнула й поглянула на нього. Жінка дивилась на папірець так довго, ніби на ньому було не дев'ять слів, а настільки довгий і складний лист, що вона не могла збагнути суті. Поки ненька дивилася, її обличчя поступово вигасло, наче сірий попіл, і мовби стиснулося, змаліло до менших розмірів; лице стало худим і виснаженим, неначе якийсь раптово крижаний порив вітру загасив слабенький вогник, що його оживляв, і заморозив до дивної неприродної заціпенілості.

— Що таке, ненько? — запитала Нессі, ставши на пальчики з цікавості.

— Нічого, — промовила ненька приглушеним механічним голосом. Вона безсило опустилася на диван із шурхотливим аркушиком паперу, що тріпотів у її тремтячих пальцях.

Надворі на веранді посильний, який чекав і якийсь час нетерпляче рухався, тепер почав безугавно насвистувати й гучно буцати носаком об сходинку, сповіщаючи їх у такий свій спосіб, що до його обов'язків не входить чекати під їхніми дверима цілий день.

— Ти хочеш, аби посильний почекав на відповідь? — знову з цікавістю озвалася Нессі, помітивши, але не цілком зрозумівши, чому мати перебуває в такому напруженому знерухомленні.

— Нема відповіді, — машинально відповіла ненька.

За розпорядженням Нессі розносник телеграм пішов, не припиняючи голосно безтурботно насвистувати, здаючи собі справу в тому, що він знаряддя долі, а проте зовсім не бентежачись через руйнівний вплив свого нищівного послання.

Нессі повернулась у світлицю і, роздивляючись свою матір, подумала, що та має ще дивніший вигляд, а від тривалішого огляду взагалі почала здаватися їй ледь не незнайомкою.

— Що з тобою, ненько? Ти така бліда.

Нессі легенько торкнулася материної щоки; під її теплими пальчиками вона була холодна й тверда, ніби глиняна; тоді дівчинка знову заговорила з надзвичайною проникливістю:

— Там у телеграмі було щось про Мета?

Почувши ім'я сина, місіс Броуді зі свого крижаного заціпеніння повернулася до тями. Якби вона була наодинці, то уже б вибухнула нестримною повінню сліз, але у присутності Нессі її слабкий дух здійснив могутнє зусилля, стримав плач, що підіймався до горла, і, намагаючись не втратити самовладання, жінка всіма силами свого притупленого розуму спробувала думати. Отримавши найсильнішу в природі спонуку докласти зусиль розуму й волі, які формально були за межами її можливостей, ненька зненацька крутнулася до дитини.

— Нессі, — видихнула жінка, — піди нагору й подивися, що робить бабця. Про телеграму не кажи, але спробуй з'ясувати, чи вона чула дзвінок. Зробиш то для неньки, правда, рибочко?

Швидкість сприйняття була основою кмітливості Нессі, і дівчинка чітко зрозуміла, що мати від неї вимагає; радісно прийнявши завдання, яке належало до того типу таємних місій, що їх вона обожнювала виконувати, Нессі двічі повільно з розумінням кивнула і безтурботно попрямувала геть із кімнати.

Коли донька пішла, місіс Броуді розгорнула кульку, в яку зім'ялася телеграма в її зігнутих пальцях, і хоч повідомлення викарбувалося їй у пам'яті, неусвідомлено подивилася на нього знову, а її дрижачі губи повільно проартикулювали кожне слово: «Негайно телеграфуй мої сорок фунтів до запитання Марсель. Мет».

Він хотів свої гроші! Метью хотів свої заощадження, які він їй надсилав, сорок фунтів, які вона від його імені вклала в Будівельне товариство! Місіс Броуді одразу уявила, що Мет у вигнанні в Марселі, у біді, у якійсь безнадійній скруті, а гроші — надважлива негайна необхідність, щоб витягнути його із сітей страшного й небезпечного трапунку. Хтось украв Метів гаманець, його оглушили мішком із піском і пограбували, судно відпливло й залишило його на березі в Марселі без жодних речей. Марсель… сама назва, невідома, чужа, зловісна, студила неньці кров і навівала думки про всі на світі нещастя, що могли нагрянути на її любого сина, адже винятково на підставі цієї загадкової і страшної вимоги ненька виснувала, що Мет, безумовно, невинна жертва сумних, жахливих обставин. Скрупульозно, до дрібниць аналізуючи наявні факти, місіс Броуді зауважила, що телеграму було подано до відправлення в Марселі того ж ранку — як швидко передаються сумні вісті! — з чого вона зробила висновок, що Метью був у належному стані, щоб відправити листа, що принаймні його здоров'ю ніщо в ту мить не загрожувало. Він, напевно, оправився після зловмисного нападу, а тепер просто терпляче і схвильовано очікував на прибуття своїх грошей. Проносячись цими незліченними звивистими тунелями здогадок, думки попри неодноразове відхилення від курсу неминуче вели до одної спільної незмінної кінцевої точки, до висновку, що вона мусить надіслати гроші. Від самої думки про це ненька жалюгідно затрусилася. Вона не могла надіслати гроші, вона нічого не могла надіслати. Ненька витратила всі сорок фунтів до останнього пенні.

Упродовж останніх дев'яти місяців вона мала жахливі фінансові труднощі. Броуді врізав домашній бюджет, аж поки врешті скоротив його наполовину, а проте очікував, що харчування й далі буде відмінне, а де це стосувалося його, ще й у таких самих надмірних кількостях; коли ж з'являлися найменші натяки, що ненька економить на їжі, Броуді спрямовував на неї люту в'їдливу тираду, шпигав її тим, що вона невдатна капарниця, яка не може в належний спосіб розпорядитися навіть невеличкою домашньою скарбницею. Він знущально ставив їй у приклад надзвичайні здібності своєї старої матері, наводячи лицемірні докази її господарчої майстерності, докладно описував смачні й недорогі страви, які мати готувала йому до одруження, погрожував, незважаючи на вік старої, передати управління домашніми справами в її вміліші руки. Марно було неньці висловлювати слабкі протести, що Броуді дає недостатньо грошей, що ціни на продукти збільшуються, що Нессі, яка росте, потребує більше одягу, нових черевиків, ще більше дорогих шкільних підручників, що бабця Броуді не відмовилася ані від одного предмета вигод і розкошів, які утвердилися звичаєм. Так само не дало б результату, якби вона спробувала переконувати Броуді, що жодного фартинга не витратила на себе, що три роки не купувала собі ніякої нової одежини, у результаті чого стала уособленням замурзаної нечепурності й саме через самопожертву в цій економії перетворилася на об'єкт його зневаги й насмішок. Отож, бачачи, що попри кілька кволих безрезультатних перших протестів, ненька приймає зменшену суму і, очевидно, дає собі з нею раду, Броуді зробив висновок, що раніше він був надто щедрий і, оскільки з грошима було так туго, що перспектива зекономити за рахунок дружини невимовно тішила, він скоротив виплати до мінімуму і ще сильніше притиснув її вагою свого каблука.

Хоча місіс Броуді й намагалася викрутитися з одним шилінгом замість двох, торгуючись і випрошуючи, поки не здобула репутацію сварливої скупендри, так не могло тривати далі. Рахунки протермінувалися, торговці втратили терпець, і врешті у відчаї ненька обрала шлях найменшого спротиву і скористалася грошима Метью. Справи одразу пішли легше. Нарікання Броуді на їжу стало не таким частим, скигління і звинувачення старої стихли, Нессі купили нове пальтечко, рахунки за школу оплатили, а багатостраждальних м'ясника й бакалійника було втихомирено. Собі місіс Броуді не здобула нічого, ні одягу, ні дрібної прикраси, ані задоволення якогось побажання, лише тимчасовий захист від чоловікових картань і хвилювання про борги. Після вчиненого ненька заспокоювала себе тим, що ці гроші Мет насправді мав намір віддати їй, що син любив її, а тому хотів, аби вона взяла їх собі; з іншого боку, ненька розмірковувала, що вона не витратила гроші на себе, що вона безсумнівно заощадила б, зберегла б їх для Метью в ліпші часи й за сприятливішої фінансової ситуації.

Сорок фунтів! Ця сума була згубна! Хоч розтратила її ненька надзвичайно легко, у те, що гроші можна накопичити знову, ледь вірилося. За попередніх обставин і заощаджуючи, як остання скнара, вона могла б зібрати таку кількість, мабуть, щонайменше за рік, але гроші потрібні були негайно. Губи неньки тремтіли, серце стискалося від страху, та вона миттю вгамувалася, наказала собі бути хороброю заради Мета. Жінка міцно стиснула губи й підвела очі, коли Нессі повернулася в кімнату.

— Бабця прибирала у своїй шухляді, — прошепотіла Нессі до матері з виглядом змовниці. — Вона не чула дзвінка й зовсім нічого не знає. Я дізнавалася дуже обережно!

— Ото добра розумна дівчинка, — промовила ненька. — Ніхто не має знати про цю телеграму, Нессі. Ти сама про неї — ні пари з вуст. Це було для мене і більше ні для кого. Тепер я на тебе покладаюся! Я дам тобі щось файне, якщо не скажеш, — тоді ненька неуважно підсумувала, відчуваючи, що від неї очікують якогось пояснення: — То був просто лист від давнього друга з-за міста… давнього неньчиного друга, в якого сталася невеличка біда.

Нессі приклала до стулених губ лівий вказівний пальчик, захоплена тим, що в них із матір'ю спільна таємниця; цим жестом старої-маленької вона показувала, що гідна, аби їй довіряли найособистісніші й найзагадковіші таємниці всесвіту.

— От і добре. Не забувай, ти дала слово. Батькові зовсім не треба про це знати, — мовила місіс Броуді, підводячись. Вона дуже хотіла й далі непорушно сидіти й обдумувати ситуацію, але вже був майже полудень, і потрібно було готувати обід. Яка б тривога не поймала неньку, хатня робота не повинна стояти, їжа має з'являтися на столі з невблаганною вчасністю, господаря потрібно умилостивити, належно й пристойно нагодувати. Коли жінка почала чистити велику каструлю картоплі, вона спробувала прийняти якесь рішення, як їй діяти.

Насамперед місіс Броуді усвідомила, що від свого чоловіка не отримає жодної допомоги. Вона загартувала б себе для чого завгодно заради Мета, але постати перед чоловіком і вимагати суму безглуздої величини сорока фунтів ніяк не могла; ненька вже заздалегідь була цілковито впевнена, що Броуді неминуче відмовиться надіслати гроші. Отож доносити цю справу до відома чоловіка просто так означало розкрити йому її власну провину, викликати його страхітливий гнів, а втім, не здобути жодного реального результату. Навіть отак міркуючи, вона уявляла собі глузування Броуді: «У Марселі він, значить? Ну, то най іде додому пішки або пливе. Бідному сонечку буде з того велика користь».

Далі місіс Броуді розглянула можливість звернутися до Аґнес Мойр. Не було жодного сумніву: Аґнес, як і ненька, ні в чому не могла відмовити Метью й одразу охоче надіслала б йому гроші, незважаючи на те, яку ганебну байдужість і зневагу Мет виявляв до неї впродовж останніх кількох місяців, проте, на жаль, існувала така сама ймовірність, що у дівчини немає сорока фунтів. Мойри, хоч і шановані, були бідними, злидні ходили за ними по п'ятах, тож навіть якби вони б хотіли дати Аґнес гроші, про те, щоб негайно видати таку велику суму, і мови не було. До того ж у ставленні міс Мойр до неньки останнім часом дуже читався докір, у якому був виправданий натяк на страждання і вражену невинність. Як же їй перед цим зраненим чистим сумлінням зізнатися, що вона вкрала гроші свого обожнюваного сина? Бездоганна міс Мойр одразу її засудить і, можливо, відцурається від неї перед очима у всього міста.

Отож місіс Броуді відкинула думку про Аґнес, але поки вона машинально виконувала дії, пов'язані з приготуванням обіду, мозок і далі несамовито працював, бо часу було обмаль. Коли прийшов Броуді, ненька подала на стіл, жодного разу не перемикаючи свою увагу на щось, окрім проблеми, яка її мучила; вона так замислилася, що помилково поставила перед Броуді маленьку тарілку Нессі.

— Ти що п'яна, жінко?! — заволав Броуді, втупившись у крихітну порцію. — Я маю повторити чудо з хлібинами і рибою?

Поспішно міняючи місцями тарілки, ненька винувато зашарілася від такого зовнішнього вияву своїх потаємних розумових процесів, та хіба вона могла сказати на своє виправдання: «Я думала, де взяти сорок фунтів для Мета»?

— Вона троха прикладалася до фляшки, аби не підупасти на силі, — зловмисно захихотіла бабця Броуді. — Отак-то вона проводила час нині зранку.

— То от куди йдуть гроші на хату, — закпив Броуді вслід за матір'ю. — На пиятику! Треба подумати, що з цим робити.

— Я думаю, може, через то в неї червоний ніс і мокрі очі, — відповіла стара.

Нессі мовчала, але її занадто явні, сповнені відданості й бажання співпрацювати косі погляди в бік неньки були такими значущими, що мало не зрадили їхню мету. Хай там як, до переломного моменту не дійшло, і після обіду, коли Броуді пішов, а стара знову подалася нагору, ненька видихнула з полегшенням і, повернувшись до Нессі, промовила:

— Ти прибереш, рибко? Мені треба відлучитися у кількох справах. Ти нині велика неньчина помічниця, і як помиєш посуд, доки я вернуся, то куплю тобі на один пенні солодощів.

У своїй ситуації жахливого вибору жінка навіть була здатна на витончену стратегію в такій маленькій справі, і хоч дощ припинився, Нессі охоче погодилася, клюнувши на наживку з ласощами й заворожена тим, що мати визнає її як страшенно дорослу.

Місіс Броуді надягнула капелюшок і вбралася в пальто — те саме, в яке була одягнена, коли проводжала Мета до Глазго під час його від'їзду — і квапливо вийшла з дому. Вона хутко перетнула толоку й попрямувала вулицею, що пролягала позаду вокзалу, а тоді на перехресті Рейлвей-роуд і Коледж-стріт зупинилася навпроти маленької приземкуватої крамниці, над кривою перемичкою дверного проходу якої висів сумнозвісний розрізнювальний знак у вигляді трьох латунних куль. На вікні була табличка, яка складеними з брудних білих літер словами — окремих бракувало, а деякі були понищені — з певною невизначеністю сповіщала: «Купую золоті, срібні, старі штучні зуби; позичаю гроші», а позаду на маленькій дощечці, від якої віяло нуждою, був коротший і менш приємний напис: «Купую лахміття». З боязким передчуттям місіс Броуді розглядала його — єдиний ломбард у пристойному місті Левенфорді. Місіс Броуді знала, що наблизитися до цієї крамниці означало щонайстрашніше приниження, до якого може дійти добропорядна людина; ще більшим злочином було зайти туди на очах у свідків, і це означало ганьбу, сором і суспільне знищення. Все це місіс Броуді усвідомлювала, усвідомлювала також і свою нездатність впоратися із жахіттям, яке ховається всередині, однак вона стиснула губи і хоробро прослизнула у крамницю зі швидкістю й непомітністю тіні. Про її прихід сповістив лише гучний викривальний дзенькіт дзвоника, прикріпленого до дверей, і місіс Броуді, оповита його лагідним відзвуком, опинилася перед прилавком у маленькому, схожому на будку відділенні, окрім якого, здавалося, було ще два. Число три мало тут, очевидно, якийсь кабалістичний сенс як зовні, так і всередині, а проте в цьому відділенні ненька відчувала більшу приватність, ніж вона на те сподівалася. Навіть у такого нешанованого прошарку суспільства, очевидно, були якісь уявлення про тактовність! Коли дзенькіт дзвоника стих, її ніздрі почали поступово й дедалі сильніше вловлювати запах вареного жиру, присмачений ароматом цибулі, який просочувався з якогось невидимого місця. Несподівано відчувши слабкість від масного нудотного запаху, місіс Броуді заплющила очі, а коли за якусь мить розплющила, перед нею в магічний спосіб постав низенький, опецькуватий чоловік, який непомітно, ніби джин, вийшов із важкої непроглядної хмари пари, що просочувалася у приміщення магазину. Чоловічок мав мишасту й злегка закучерявлену квадратну бороду, кущуваті брови такого самого кольору й структури, а під ними — блискучі очі-намистини, які блимотіли, немов пташині; долоні і плечі чоловічка поштиво зарухалися, проте ці чорні горошки очей невідривно дивились місіс Броуді в обличчя. То був польський єврей, чиє оселення в Левенфорді можна було пояснити хіба національною схильністю накликати на себе негаразди і який, не маючи змоги сяк-так перебиватися лихварством у несприятливій атмосфері міста, змушений був годувати себе купівлею і продажем лахміття. М'який і благий, єврей не ображався на дошкульні епітети, якими його зустрічали, коли, викрикуючи: «Збираю лахміття! Збираю кістки і фляшки!», він робив об'їзд на своєму запряженому віслюком візку, і ні на що не нарікав, хіба що перед тими, хто готовий був слухати, ремствував на відсутність у місті синагоги.

— Що для ваш? — прошепелявив чоловічок до місіс Броуді.

— Ви даєте гроші в позику, — видихнула вона.

— Що покладете в жаштаву? — рубонули слова. Хоч голос єврея був лагідний, місіс Броуді злякалася від такої прямолінійності висловлювання.

— Я зараз нічого тут не маю. Я хотіла визичити сорок фунтів.

Чоловічок скоса глипнув на неньку, міряючи поглядом її вицвілий старомодний одяг, згрубілі руки й поламані нігті, тьмяний наліт на тонкому затертому золотому обідку її єдиного персня, її сміховинний пошарпаний капелюшок, не пропустивши своїми блискучими очима жодної деталі в її сумному нікчемному уборі. Він подумав, що жінка, певно, з'їхала з глузду. Погладжуючи вказівним і великим пальцем свій м'ясистий гачкуватий ніс, єврей замислено сказав:

— Це велика шума. Треба якушь гарантію. Мушите принешти жолото або коштовношті, якщо хочете діштати таку кількішть грошей.

Звісно, вона мала взяти коштовності! У неньчиних романах вони були спробним каменем жіночої фінансової безпеки, та, окрім обручки, місіс Броуді мала лише срібний материн годинник, який могла, якби пощастило, внести як заставу за п'ятнадцять шилінгів, тому, усвідомивши ненадійність свого становища, вона, затинаючись, промовила:

— А ви б не прийняли як заставу мої меблі чи… боргову розписку? Я бачила… в газетах… дехто так робить, правда?

Чоловічок і далі тер свого носа і під своїм погідним засаленим чолом снував думу про те, що всі ці іновірки однакові — сухоребрі, вимучені й дурні. Ця жінка хіба не розуміє, що в його справі були в обороті шилінги, а не фунти, і що хоч він і міг би видати суму, яку вона просила, йому потрібна гарантія і відсоток, які жінка, усвідомив він при початковому огляді, зовсім не могла собі дозволити? Єврей похитав головою, лагідно, але з твердою остаточністю, і все так само примирливо, саме з цією метою скромно махаючи руками, промовив:

— Ми так не працюємо. Підіть у більшу фірму… наприклад, дешь у мішті. О, так, може, вони так роблять. У них більше грошей, ніж у такого бідного чоловіка, як я.

Тріпочучи серцем, місіс Броуді видивилася на єврея у приголомшеній засоромленій мовчанці; вона безстрашно пішла назустріч небезпеці й зазнала приниження, зайшовши в його злиденну халупу, але мети своєї не досягнула. Однак ненька мусила погодитися з його рішенням — вибору не було, — і ось вона знову опинилася на брудній вулиці серед калюж, біля канави з розкиданими бляшанками й сміттям, не діставши ані одного фунта з тих сорока, які були їй потрібні. Місіс Броуді була вкрай принижена і збентежена, але, чимдуж забираючись звідти, вона з дедалі більшою тривогою усвідомила, що хоч нічого ще не зроблено, Мет у цей момент, певно, вже чекає, що гроші приїдуть. Опустивши парасольку на обличчя, щоб її не впізнали, місіс Броуді гарячково пришвидшила ходу, прямуючи додому.

Нессі чекала на неї в маленькій імітації фартушка, тріумфально граючись у домогосподарку над охайною купою череп'яного посуду і готуючись до своєї винагороди у вигляді солодощів, але ненька грубо її відштовхнула.

— Іншого разу, Нессі! — крикнула вона. — Не заважай мені! Я принесу тобі солодке іншого разу.

Ненька увійшла в посудомийню й занурила руку в ящик, де зберігалися для хатніх цілей — переважно розпалювання каміна — старі газети й журнали, які приносив додому Броуді. Витягнувши стопку видань, жінка розстелила їх на кам'яній підлозі і впала перед ними на коліна, ніби плазувала перед вигаданим богом. Вона стала квапливо пробігати очима кілька з цих аркушів, аж поки, невиразно скрикнувши від полегшення, знайшла те, що шукала. Що говорив той нещасний єврей? «Підіть у більшу фірму», — сказав він їй своєю неподобною ламаною англійською, отож місіс Броуді вибрала найбільше оголошення на сторінці, яке з численними яскравими перебільшеннями повідомляло, що Адам Максевітч, справжній шотландець, давав у позику від п'яти до п'ятисот фунтів без застави на підставі винятково боргової розписки, що до клієнтів за містом негайно під'їдуть додому і — пам'ятна особливість — що справу голови фірми і клієнта буде збережено — на цьому навіть наполягатиметься — у найсуворішій, найнепорушнішій таємниці.

Місіс Броуді дихала уже спокійніше, коли, не знімаючи капелюшок і пальто, звелася на ноги, вибігла в кухню, сіла й, старанно добираючи слова, написала короткого листа, в якому просила містера Максевітча прибути до неї додому в понеділок до полудня — об одинадцятій годині. Ненька вкрай обережно запечатала листа, а тоді ще раз поволокла свої натомлені ноги за межі будинку і в місто. Від поспіху в її боці безперестанку щораз сильніше пульсував біль, та вона не піддавалася й не зменшувала темпу свого руху, і до пів на четверту їй вдалося дістатися до головного поштамту, купити марку й обережно вкинути листа в поштову скриньку. Далі ненька написала й відіслала телеграму на адресу «Броуді, до запитання, Марсель», у якій говорилося: «Гроші точно приїдуть понеділок. Люблю. Ненька». Вартість листа її приголомшила, та хоч ненька й могла зменшити ціну, якби не вписала два останні слова, вона не могла змусити себе так зробити. Треба передусім дати Метові зрозуміти, що це саме вона своїми руками надіслала телеграму і що вона, його мати, любить його.

Дорогою додому неньку оповив спокій; відчуття, що вона довела справу до кінця і що у понеділок, безперечно, отримає гроші, додало жінці впевненості, а втім, поки день повільно тягнувся до завершення, їй почало ставати дедалі тривожніше й неспокійніше. Заспокоєння, яке вона отримала завдяки рішучому вчинку, поступово зникло, і ненька стала сумною, пасивною й безпорадною, на неї напосіли тяжкі сумніви. Жінка коливалася між крайнощами вагання й жаху, відчувала, що не отримає гроші, що про її вчинок, безсумнівно, дізнаються, ставила під сумнів свою здатність довершити справу, ховалась, як від нереального й страшного кошмару, від думки, що з усіх людей саме вона береться мати справу з лихварями.

Неділя пройшла повз неньку нескінченною процесією безконечних хвилин, за час ходу якої вона сотні разів глипала на годинник, немовби в такий спосіб могла пришвидшити вимучений рух часу, а отже покласти край своїй тривозі й болісному очікуванню свого сина. Упродовж повільних годин дня, що розмірено проходив, ненька все складала й перескладувала простенький план, з острахом думала про те, як звертатиметься до містера Максевітча, була переконана, що він поставиться до неї, як до леді, а тоді відчувала впевненість, що він точно так не поведеться, потай перечитувала його оголошення, сміливішала від відрадної пропозиції позичити п'ятсот фунтів, а тоді обурювалася її дивовижною зухвалістю. Коли врешті-решт ненька пішла спати, у голові була суцільна плутанина, і жінці приснилося, що її засипало лавиною золотистих монет.

У понеділок зранку місіс Броуді ледь могла триматися як зазвичай, її відчутно трусило від страху, проте, на щастя, цю стривоженість ніхто не помітив, і вона полегшено зітхнула, коли спершу Нессі, а тоді і Броуді зникли за парадними дверима. Тепер треба було позбутися лише бабці Броуді, адже з моменту написання листа ненька повністю усвідомлювала явну небезпеку того, що допитлива, балакуча й неприязна стара ходитиме будинком у час, призначений для зустрічі. Те, що бабця Броуді може випадково стати свідчицею всієї цієї ситуації, становило занадто велику небезпеку, щоб ризикувати, і ненька з нечуваною хитрістю приготувалася завдати їй удару в найслабше місце. Отож о пів на десяту, коли місіс Броуді принесла старій нагору на таці її звичний сніданок — кашу і молоко, вона не покинула кімнату відразу, як робила зазвичай, а сіла на ліжко і видивилася на стару мешканку будинку з виразом перебільшеного вдаваного занепокоєння.

— Бабцю, — озвалася ненька, — ви щось тепер взагалі перестали виходити з дому. Зараз ви мені зовсім недужно виглядаєте. Може, ви собі нині зранку трохи прогуляєтеся?

Ложка для каші завмерла в жовтому кулаці бабусенцїї, і та кинула на неньку підозріливий погляд з-під свого білого, прикрашеного рюшами нічного ковпака.

— І де я маю йти гуляти в зимовий день? — недовірливо спитала вона. — Хочеш, аби я дістала запалення легенів, щоб ти могла від мене збутися?

Ненька видушила із себе веселий смішок, вияв радості, від демонстрації якого її серце обливалося кров'ю.

— Такий файний день! — вигукнула вона. — І знаєте, що я з вами зроблю? Я дам вам флорин[70], а ви підете й купите собі «Дісайд» і трохи одфеллоу.

Бабця поглянула на неньку з підозріливим побоюванням, одразу відчувши якийсь прихований мотив, але зачарована надзвичайно щедрою приманкою. У своїй старечій зажерливості бабця Броуді особливо любила хрумке печиво, відоме як «Дісайд», вона вмирала за тими великими пласкими круглими цукерками, які так недоречно називали «Оддфеллоу»; у своїй кімнаті стара завжди намагалася тримати запас кожного з цих делікатесів у двох окремих бляшанках у верхній шухляді, але зараз — ненька чудово це знала — її запаси закінчилися. Це була спокуслива пропозиція!

— Де гроші? — хитро спитала бабця. Ненька мовчки показала долоню, у якій лежав блискучий флорин.

Стара карга заблимала на монету своїми посоловілими очима, і кілька швидких вираховувальних зблисків думки підказали їй, що вистачить і на «Дісайд», і на «Оддфеллоу», а разом з тим, може, ще й на ковточок віскі.

— Тоді я, може, піду на шпацер, — повільно пробурмотіла стара, вдавши, що позіхає, щоб показати байдужість.

— От і добре, бабцю… я вам допоможу, — заохотила ненька і, тремтячи від захвату, який боялася виказати, та усвідомлюючи, що перемога вже на її боці, допомогла бабці Броуді вилізти з ліжка. Щоб у старої не було часу передумати, ненька загорнула її в її складний убір, зав'язала безліч стрічок, натягнула черевики з еластичними вставками з боків, принесла її всіяний гагатом берет, потримала старій, а тоді вкутала її в чорну, розшиту бісером накидку. Тоді ненька вручила бабці Броуді штучні зуби на підставці, якою слугувало тріснуте блюдце, простягнула їй двошилінгову монету і, в такий спосіб врешті забезпечивши стару знаряддями й засобами майбутньої війни за печиво «Дісайд», ненька звела її сходами вниз і побачила, як та, похитуючись, віддаляється вулицею, ще до того, як годинник показав пів на одинадцяту. Проявивши щонайбільшу моторність, далі ненька позастеляла всі ліжка, помила посуд, прибрала будинок, одягнула, за власними словами, пристойний одяг і, затамувавши подих, сіла біля вікна у світлиці, щоб чекати на відвідувача.

Коли стрілки мармурового годинника на камінній полиці у вітальні наблизилися до одинадцятої, місіс Броуді затрусило від тривоги, немовби вона розраховувала, що кеб примчить під будинок і дверний дзвінок задзвенить, як тільки проб'є одинадцяту. Коли годинник врешті вибив одинадцять ударів і затихнув, місіс Броуді подумала про те, чи принесе містер Максевітч гроші в золотих соверенах у торбині, а чи вручить їх бездоганними банкнотами; далі, коли стрілки стали показувати, що від зазначеного часу минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин, і досі ніхто не прийшов, ненька занепокоїлася. Якщо її відвідувач не прибуде о тій годині, яку вона спеціально вказала, усі старанно продумані приготування підуть коту під хвіст, і ненька здригалася від думки, що станеться, якщо містер Максевітч приїде в час обіду, коли вдома буде її чоловік.

За двадцять дванадцята місіс Броуді вже майже полишила надію, аж тут раптом помітила, що навпроти будинку з'явилося двоє незнайомих джентльменів. Вони прийшли пішки і не мали жодної торби, але були одягнені абсолютно однаково і в тому стилі, який на відчуття місіс Броуді був втіленням щонайбільшої вишуканості, найстрімкішою вершиною сучасної чоловічої моди. Їхні капелюхи-казанки, криси яких закручувались мало не до наголовка, хвацько хилились набакир над лискучими бакенбардами; їхні коротесенькі піджаки тісно прилягали до талії й мали довгі викочені лацкани, отож груди обох джентльменів візуально надималися вперед, як у воластих голубів, а вигин сідниць так само звабливо випирав у протилежному напрямку; їхні штани у клітинку, які були приємно вільні у верхній частині, опускаючись, уже співчутливіше огортали фігуру і врешті закінчувалися вузькими короткими гетрами довкола маленьких, непоказних, але все-таки блискучих черевиків. У кожного з чоловіків вгорі на модному жилеті в горошок висів великий важкий ланцюжок годинника, а ще навіть із такого свого далекого пункту спостереження ненька помітила сяйво перснів із коштовним камінням, які іскрилися й виблискували від кожного плавного руху. На пам'яті місіс Броуді у місто Левенфорд ніколи не заносило ніяких незнайомців такого стриманого поводження та з таким блискучим убранням, і хоч жінка, чекаючи, малювала в уяві патріархального джентльмена в інвернеському плащі[71] з м'якосердно-грубуватими манерами і добродушною кошлатою бородою, під стукіт серця та із захватом в очах вона інстинктивно зрозуміла: ці бувальці були таємними посланцями Максевітча — справдешнього шотландця.

Стоячи посеред проїжджої частини, джентльмени проникливо роздивлялися будинок, і їхні очі, оглянувши й проаналізувавши кожну архітектурну деталь його зовнішнього вигляду, немовби просвердлили, як бури, міцні кам'яні стіни, уважно вивчили невідповідності внутрішнього планування і з презирством виявили силу-силенну недоліків, про які досі не знали навіть самі мешканці.

Нарешті після тривалого незворушного видивляння один із чоловіків повільно повернув голову й самим кутиком рота сказав щось своєму товаришу, який тим часом зсунув капелюха на потилицю, примружив вирячені очі та з виглядом знавця засміявся.

Немовби їй, переляканій, зненацька задвоїло в очах, далі місіс Броуді побачила, як джентльмени одночасно наближаються, рука в руку минають ворота, побачила, як вони дружно обводять поглядом кожний камінчик у дворі, і коли вони зупинились перед верандою біля гармати, жінка шаснула в укриття штори.

— Кусок брухту, але солідний… латунь, судячи з вигляду, — почула ненька, як каже один з чоловіків, тереблячи пальцями велику, оздоблену перлами шпильку для краватки. Інший легенько вдарив нігтем по стволу гармати, ніби хотів зрозуміти, чи вона справжня, але відразу відсмикнув пальця і квапливо запхав собі до рота.

— Яке ж воно, чорт забирай, тверде, — долинуло з-за прочиненого вікна до вражених неньчиних вух.

Пролунав дзвінок. Місіс Броуді машинально пішла до дверей, і коли відчинила їх навстіж, перед нею постали дві ідентичні знавецькі усмішки, які зустріли й відповіли на її сором'язливий погляд сліпучою демонстрацією золота й білизни.

— Місіс Броуді? — промовив один, прибираючи з обличчя усмішку.

— Ви писали? — промовив інший, роблячи так само.

— Ви від містера Максевітча? — запинаючись, сказала ненька.

— Сини, — спокійно промовив перший.

— Партнери, — ввічливо сказав другий.

Піддавшись на невимушеність їхнього поводження, та все ж охоплена слабкими побоюваннями, місіс Броуді нерішуче запросила джентльменів у світлицю. Їхні проникливі очі, що були прикуті до неї, вмить відірвалися й забігали, оглядаючи кожен предмет у кімнаті, замислено, але завзято даючи свою оцінку, аж поки врешті, коли орбіти їхнього огляду перетнулись, чоловіки обмінялися багатозначними поглядами, і один звернувся до іншого мовою, якої місіс Броуді не знала. Мова була чужа, але тон знайомий, і навіть здригнувшись від нотки зневажливості в ньому, жінка злегка почервоніла від обурення, подумавши, що такі слова насправді щонайменше не шотландські. Тоді джентльмени почали навперебій сипати запитаннями.

— Хочете сорок фунтів, добродійко?

— І аби цілком таємно, аби ніхто не знав, навіть ваш чоловік, добродійко?

— Певно, зробили десь невеличку ставку?

— Для чого вам ці гроші, добродійко?

Їхні знаючі позирки тиснули на неньку; ворушачи своїми пальцями, по-багатійському виблискуючи своїми перснями, джентльмени з приємністю демонстрували, що в них є гроші і що жінці вони потрібні. Ненька була в їхній владі.

Коли візитери отримали від неї всю інформацію про будинок, її чоловіка, про неї саму і її сім'ю, вони кивнули один одному і дружно підвелися. Джентльмени обійшли світлицю, тоді гучно й незворушно потопталися по всьому будинку, мацаючи пальцями, погладжуючи, усе беручи в руки, крутячи і зважуючи, видивляючись, вишукуючи й винюхуючи щось у кожній кімнаті, а ненька ходила за ними по п'ятах, ніби принижена покірна собака. Коли візитери проаналізували найбільш приватні подробиці життя родини, які відкривалися їм із-за дверцят сервантів, шаф для одягу та з вмісту шухляд, і змусили місіс Броуді нестерпно почервоніти, коли, пробравшись навіть у її спальню, з виглядом знавців оглянули простір під ліжком, вони врешті спустилися сходами, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Ненька прочитала на їхніх обличчях відмову.

— Боюся, добродійко, це все непотріб. Ваші меблі неякісні, важкі, старомодні, вони не продадуться! — нарешті озвався один із візитерів з огидно підкресленою відвертістю. — За них ми можемо позичити вам двадцятку… або навіть, скажімо… навіть двадцять чотири фунти. Так, скажімо, двадцять п'ять фунтів як найбільшу можливу суму і під відсоток, який ми самі встановимо, — говорив він, витягнувши з кишені жилета зроблену з пера зубочистку, й допомагав собі рахувати, ретельно нею орудуючи. — Що скажете?

— Так, добродійко, — озвався інший, — погані тепер часи, а ви не підходите під критерії хорошої позики. Ми завжди ввічливо ставимось до леді — дивно, як часто нам доводиться мати справи з жінками, — але у вас нема застави.

— Але в мене всі речі добрі, — слабким тремтячим голосом промовила ненька, — вони передавалися в родині.

— Тепер ви їх навіть роздати не зможете, мем, — запевнив її джентльмен із зубочисткою, сумно хитаючи головою. — Ні, навіть не подаруєте нікому. Це найбільша сума, справедлива найбільша сума. То як, берете двадцять п'ять фунтів справжніх грошей?

— Мені треба сорок фунтів, — ослабло промовила ненька, — інакше мені не підходить.

Жінка закарбувала у своїй голові цю суму, і ніщо, крім здобуття її в повному розмірі, її не задовольняло.

— Більше нічого не маєте показати, добродійко? — багатозначно запитав один із візитерів. — Ви, жінки, такі цікаві речі витягуєте, коли приспічить. Маєте якийсь козир у рукаві наостанок?

— Ще тільки кухня, — смиренно відповіла місіс Броуді, відчиняючи двері, не бажаючи відпускати цих джентльменів, відчайдушно прагнучи заманити їх у скромну кімнату, щоб вони востаннє обдумали її прохання. Візитери неохоче, зарозуміло увійшли за нею, та їхню увагу відразу привернула картина, яка висіла на видному місці на стіні у плямистій світло-жовтій горіховій рамі. Це була гравюра під назвою «Женці» з позначкою «Перша проба» і підписом «Дж. Белл».

— Це ваша, добродійко? — озвався один із візитерів після значної паузи.

— Так, — мовила місіс Броуді, — це моя. А переді мною — моєї матері. Той маленький ескізик олівцем у кутку на марґінесі дуже всім подобається.

Візитери пошепки перемовлялися навпроти картини, придивлялись до неї через лупу, по-власницьки терли і мацали.

— Може, ви б хотіли її продати, добродійко? Звичайно, тут нічого аж дуже особливого… та ви що, ні!.. Але ми б запропонували вам за неї… так… п'ять фунтів, — врешті промовив другий візитер уже іншим, запобігливим тоном.

— Я не можу нічого продати, — прошепотіла ненька. — Містер Броуді зразу зауважить.

— Тоді нехай буде десять фунтів, добродійко! — вигукнув перший із дуже підкресленою великодушністю.

— Ні! Ні! — заперечила ненька. — Але якщо вона чогось вартує, то, може, ви визичите мені за неї решту грошей? Якщо вона вартує, аби купити, то точно вартує, аби за неї позичити.

У гарячковій тривозі місіс Броуді стала чекати, уважно стежачи за змінами інтонацій у голосах візитерів, за швидкими промовистими жестами, навіть за підняттям брів, поки чоловіки дискутували про її картину. Нарешті після тривалої суперечки вони дійшли спільного рішення.

— Ви виграли, добродійко, — сказав перший. — Ми визичимо вам сорок фунтів, але ви маєте дати нам боргову розписку на картину і на всі тутешні меблі.

— Ми віддаємо гроші, добродійко, — сказав другий, — але робимо це задля вас. Ми бачимо, що вам дуже потрібні гроші, але ви маєте розуміти, що якщо не виплатите борг, ця картина і ваші меблі будуть належати нам.

Ненька мовчки гарячково кивнула, сповнена ядучого, нестерпного відчуття важко здобутої перемоги. Вони повернулися у світлицю і сіли за стіл; там ненька стала підписувати нескінченні папери, які джентльмени їй простягали, з бездумною, нерозважливою байдужістю ставлячи свій підпис усюди, де вони зазначили. Жінка зрозуміла, що їй потрібно буде виплачувати три фунти щомісяця впродовж двох років, та це її зовсім не хвилювало, і коли джентльмени відрахували їй суму хрумкими однофунтовими банкнотами, вона взяла її, немов уві сні, і, як сновида, провела візитерів до дверей. Всупереч усьому вона роздобула для Мета гроші.

Пізніше вдень місіс Броуді відправила гроші телеграмою. У своїй перевтомленій уяві вона бачила, як чистенькі банкноти немовби справді мчать через море на порятунок її сина, і коли вони зникли, жінка вперше за три дні могла дихати спокійно; на неї зійшло умиротворення.

Розділ шостий

Наступного ранку Броуді сидів за сніданком, холодний, похмурий і відсторонений; середину його чола між запалими очима позначили, ніби зрослі рани, дві чіткі вертикальні борозни, що останнім часом викарбувалися ще сильніше й надавали його понурому обличчю незмінного вигляду замисленої розгубленості. Виловлений у невмоленній суворості слабкого ранкового світла необачний вираз його лиця, за яким ніхто не спостерігав, здавалося, підтверджував знічев'я кинуті в домі Пакстонів слова, що зараз Броуді бився, мов риба в сітях; з-поза тієї низької стіни втомленого чола безладдя в його голові неначе виривалося назовні, та з таким натиском, що навіть коли Броуді нерухомо й мовчки сидів за столом, він немов безпорадно борсався з усією марною грубою силою кита, в якого поцілив гарпун. Його мініатюрний мозок, такий непропорційно малий порівняно зі здоровенним тілом, не міг скерувати його в безпечне місце, отож, метаючись у щонайбільш хибних напрямках у спробі уникнути остаточної катастрофи, він усе одно бачив, що лихо невпинно наближається.

Броуді, звичайно, нічого не знав про телеграму і про вчорашній учинок неньки. На щастя, йому не було відомо, що в його володіннях хамовито потопталися чужі ноги, і все ж власних гризот і нещасть із головою вистачало, аби його гнів, наче хмиз, міг будь-якої миті спалахнути й несамовито розгорітися від першої підбурювальної іскри, тож зараз, доївши кашу, Броуді з погано прихованим роздратуванням чекав на свою особливу чашку кави, яку ненька наливала біля плити в посудомийні.

Сьогодні вранці ця чашка кави була одною з другорядних гризот вимучено-заклопотаного неньчиного існування, бо хоч вона чудово готувала чай, зробити таку каву, щоб задовольнити вибагливий смак Броуді, їй вдавалося рідко, а він вимагав, аби кава була свіжозварена, свіжоналита й така гаряча, щоб аж ішла пара. Цей невинний напій став зручним кілочком, на який можна було повісити будь-яке вранішнє невдоволення, тож Броуді чи не кожного ранку голосно скаржився на каву під абсолютно будь-яким приводом. То вона занадто солодка, але заслабка, то в ній надміру багато гущі; то вона обпікає язика, а то в ній повно кожушка від кип'яченого молока. Хоч як би місіс Броуді зварила каву, результат оголошувався незадовільним. Уже те, як ненька несла чашку до столу, перетворилося для неї на муку, адже знаючи, як тремтить її рука, Броуді ще й наполіг, аби кави в чашці по вінця і що жодна краплина не має перелитись на блюдечко. Останнє було найстрашнішим переступом, який ненька могла вчинити, і коли це ставалося, Броуді навмисне робив так, аби крапелька зісподу чашки падала йому на піджак, а тоді горланив:

— Подивися, що ти наробила, бабище неакуратне! В мене ні одного людського костюма через твою криворукість і капарство.

Коли зараз ненька увійшла, несучи чашку, Броуді метнув на неї роздратований погляд за те, що змусила його чекати рівно дев'ять секунд, погляд, який вилився у глузливе спостереження за тим, як жінка, напруженим зусиллям своїх злегка тремтячих рук утримуючи вертикальне положення повної чашки і зберігаючи блюдце в чистоті, повільно йшла від дверей посудомийні до столу. Ненька вже майже дісталася цілі, аж тут раптом, несамовито зойкнувши, впустила все на підлогу й обома долонями схопилася за лівий бік. Броуді у приголомшеному гніві глянув на розбитий череп'яний посуд, на розлиту каву й насамкінець на скривлену постать, що звивалася біля нього на підлозі серед уламків. Броуді закричав. Ненька не почула його реву, настільки сильно її пройняло від раптового приступу болю, що простромив бік, неначе розпечений до білого рожен, з якого струменіли палючі брижі болю і тремтливо розходились по її тілу. Якусь мить ненька зазнавала несамовитих страждань, а тоді, немовби охолонув жахливий стрижень для припікання, хвилі болю поступово зменшилися, і жінка зі знекровленим обличчям звелася на ноги й стала перед Броуді, не думаючи в той момент про те, яким страшним злочином було перекинути його каву. Звільнення від болю принесло неньці полегшення, від чого їй незвично розв'язався язик.

— Йой, Джеймсе, — ковтнула вона повітря, — так зле мені ще ніколи в житті не було. Я мало не сконала. Думаю, з цим мені вже дійсно треба до лікаря. Мені тепер дуже часто болить, і деколи я відчуваю маленьку тверду гульку в грудях.

Тоді ненька вмовкнула, зненацька усвідомивши, що зачепила пихату чоловікову гідність.

— То це тепер так завше буде? — закпив Броуді. — Будемо бігати до лікаря, як тільки десь прихопить живіт, нам то якраз по кишені! А ще нам по кишені розливати по підлозі файну каву і бити порцеляну! Най пропадає! Най чоловік лишиться без сніданку, просто бий, бий весь час! — голос Броуді з кожним словом гучнішав, а тоді тон раптом змінився на глузливий: — Може, ти би хотіла консиліум всіх лікарів міста? Вони, певно, зможуть з'ясувати, що з тобою таке, коли принесуть зі собою всі свої вчені книжки і разом пошурупають своїми порожніми головами! І до кого ти би тепер записалася на прийом?

— Кажуть, Ренвік розумний, — бездумно пробурмотіла ненька.

— Що?! — скрикнув Броуді. — Ти хочеш піти до того гниди, який зі мною заївся минулого року? Тільки попробуй мені!

— Я ні до кого не хочу йти, батьку, — зіщулилася ненька, — то просто знову був той біль, який вряди-годи вже дуже довго мене хапає; але він минув, і я більше не буду нікого турбувати.

Броуді був украй розлючений.

— Не буде вона! Я бачив, як ти нікого не будеш турбувати! Не думай, що я не бачив весь той паскудний гармидер, який ти робиш. Я вже досить надивився на ту бридоту і більше таке терпіти не буду. Можеш забиратися до іншої кімнати. Від нинішнього дня аби тебе не було в моєму ліжку. І не пхайся до мене, ти, смердюча стара задрипанко!

Ненька зрозуміла, що Броуді виганяє її з їхнього шлюбного ложа, ложа, яке вона спершу розділяла з ним у коханні, у якому народила йому своїх дітей. Це ложе було для неї місцем перепочинку впродовж близько тридцяти років її життя; у горі та в нездужанні вона простягала на тому ліжку свої втомлені кінцівки. Ненька не подумала, яке полегшення вона отримає, коли матиме власне тихе місце для нічного усамітнення подалі від чоловікового похмурого гніту, коли перебереться до колишньої кімнати Мері й буде там у спокої сама; вона відчула лише пекучу ганьбу, що її відкидають, як спорожнілу посудину. Лице неньки спаленіло від сорому, ніби Броуді сказав їй щось огидне чи непристойне, але, пильно дивлячись йому в очі, жінка тільки промовила:

— Як скажеш, Джеймсе! Зробити тобі ще кави?

— Ні, не треба мені твоєї чортової кави! Обійдуся взагалі без сніданку! — загорлав Броуді. Він відчував, хоч уже з'їв велику миску каші з молоком, що ненька навмисно позбавила його сніданку, що він знову страждає через її безрукість, через те, як вона фальшиво вдає із себе хвору.

— Я би не здивувався, якби далі ти зі своєю чортовою скупістю попробувала заморити нас голодом! — крикнув він наостанок, бундючно виходячи з дому.

Чорна образа не зникала всю дорогу до крамниці, і хоч Броуді більше не думав про ту прикрість, його все ще гризло відчуття несправедливості, а думки про день попереду аж ніяк не додавали спокою. Перрі його покинув — під шквал образ і докорів, звичайно ж, однак таки покинув, — і на заміну цьому винятковому завзятому помічникові Броуді зміг знайти лише хлопчика-посильного, який просто відчиняв магазин і виконував доручення. Окрім втрати покупців через зраду умільця Перрі, відповідальність за підтримання функціонування цілої крамниці тепер лягла на широкі, але незвиклі плечі Броуді, і навіть йому з його нетямовитістю стало до болю очевидно, що він цілковито втратив навичку обслуговувати тих людей, які зараз прибивалися до його крамниці. Броуді ненавидів і зневажав цю роботу, ніколи не знав, де що лежить, був надто дратівливою, надто нетерплячою, а загалом занадто поважною персоною для такого заняття.

Окрім того, він почав доходити до розуміння, що його клієнтів вищого класу, чиєю суспільною вагою він так пишався, було недостатньо, аби справа трималася на плаву; з дедалі більшим страхом Броуді усвідомлював, що вони навідувалися до нього лише зрідка й незмінно нехтували — цілком по-джентльменськи, звісно ж — погашенням своїх заборгованостей. Колись він дозволяв, щоб ці рахунки не сплачувалися два, три, а то й чотири роки, маючи впевненість, що врешті-решт йому заплатять; вони побачать, гордовито казав собі Броуді, що він не якийсь там дрібний торговець, який труситься над своїми грошима, а такий самий джентльмен, як вони, і заради зручності іншого джентльмена може зачекати. Однак тепер, коли готівкові надходження крамниці різко впали, Броуді так потрібні були живі гроші, що ці великі суми, які не сплатили різні сім'ї графства, викликали в нього надзвичайне занепокоєння, і хоч після напруженої перевірки звітності й незвичних підрахувань він розіслав повний набір фактур, цілу ту зв'язку, за винятком кількох рахунків, зокрема й Латтиного, який той одразу оплатив, можна було б відправити поштою на дно Левена, зважаючи на результат, який Броуді негайно ж і побачив. Він доконечно усвідомив, що ще раз висилати рахунки марно, що ці люди заплатять, коли схочуть, а не коли йому потрібно; вже сама та незвична нагальність, із якою він попросив їх розрахуватися, може повністю відштовхнути клієнтів.

Його власні борги кільком поміркованим оптовим фірмам, яким Броуді віддавав перевагу, вийшли далеко за звичні межі. Він ніколи не був хорошим підприємцем, тому замовляв товари коли і як заманеться, а на суми, фактури й рахунки не зважав, аж доки через встановлені проміжки часу до нього не навідувався поважний представник із кожної фірми, що було прийнятним і дружнім способом врегулювання для обох підприємств з авторитетом і репутацією. У таких випадках після ввічливої й сердечної бесіди на актуальні теми Броуді йшов до маленького зеленого сейфа у стіні свого кабінету, величаво його відмикав і діставав знайому полотняну торбу.

— То скільки ми вам нині винні? — поважно запитував він.

Представник щось самокритично бурмотів, а тоді, неначе хтось змушував його проти власної волі показати рахунок, витягав свою вишукану течку, із поважним виглядом шарудів паперами і ввічливо відповідав:

— Що ж, містере Броуді, якщо вже ви бажаєте його побачити, то ось, прошу, ваш рахунок.

Опісля Броуді, кинувши оком на підсумок, відраховував для оплати купку соверенів і срібла. Хоча простіше було розплатитися чеком, він зневажав цей метод як жмикрутський і дріб'язковий і віддавав перевагу великодушній видачі чистих блискучих монет як більш гідному джентльмена способу виплатити борг. «Ото гроші, — одного разу сказав Броуді у відповідь на запитання, — цінність за цінність. Який смисл писати на клаптику видрукуваного паперу? Хто хоче, най собі так робить, але предкам моїм підходило файне блискуче срібло, то й для мене воно підходить». А далі, коли все було заштемпельовано й підписано, Броуді недбало запихав представникову квитанцію до кишені свого жилета, джентльмени гаряче тиснули руки і, висловивши один одному свою повагу, прощалися. Саме так, вважав він, чоловік високого виховання веде подібні справи.

Проте сьогодні Броуді хоч і чекав на візит такого характеру, від думки про нього він відчував не горде задоволення, а страх. Із ним мав зустрітися сам містер Соупер із «Білзленд і Соупер Лімітед», найбільшої й найпоміркованішої фірми, з якою Броуді співпрацював, і замість звичної процедури про цей візит його навіть сповістили листом, несподівано й незвично вразивши його гонор. Броуді добре знав причину такого кроку, проте все одно відчув усю гіркоту удару, завданого його гідності, а крім того, з похмурою тривогою очікував майбутньої зустрічі.

Діставшись до крамниці, він спробував притлумити свої невеселі передчуття буденною роботою, але зайнятися було майже нічим, — торгівля повністю завмерла. І все ж, прагнучи зробити видимість якоїсь діяльності, Броуді вахлакувато походжав крамницею з незграбними рухами неспокійного левіафана. Ця фальшива бутафорія не ввела в оману навіть малого посильного, який, боязко визираючи крізь двері підсобки, бачив, як Броуді, виконуючи якусь непотрібну роботу, кожні кілька хвилин зупиняється і відсутнім поглядом дивиться поперед себе; чув, як він щось собі бурмоче в роззосередженій, проте напруженій замисленості. Проникливість вуличного обідранця підказувала хлопчиську, що з його роботодавцем ось-ось станеться лихо, і малий із надзвичайним полегшенням відчував, що вже незабаром буде змушений розпочати пошуки нового, приємнішого, місця роботи.

Після нескінченної, тягучої перерви, впродовж якої здавалося, що всі дообідні години минуть без жодного покупця, зайшов чоловік, у якому Броуді впізнав давнього клієнта. Подумавши, що ось прибула людина, яка, хоч, може, й не визначна, але хоча б віддана, Броуді з надзвичайною сердечністю наблизився і привітався.

— Ну, друже мій, що ми можемо для вас зробити? — запитав він.

Покупець, дещо заскочений такою привітністю, лаконічно повідомив, що йому лише потрібен матер'яний кашкет, простий, звичайний кашкет, такий, як він уже якось купував, — у сіру клітинку, розмір шість і сім восьмих.

— Такий, як той, що на вас? — підбадьорливо запитав Броуді.

Покупець виглядав зніяковіло.

— Нє, — відповів він, — то інший; то мій недільний берет.

— Дайте я гляну, — сказав Броуді, а тоді йому майнула невиразна думка, і він простягнув руку, несподівано зняв із голови покупця кашкета й подивився на нього. Всередині на блискучій сатиновій підкладці стояло маркування «К. П. Ш. В. М.», ненависна емблема сусідів-конкурентів. Лице Броуді одразу налилося злісним обуренням, і він жбурнув кашкета його власнику.

— То ви ходили по свою файну модну шапку в сусідню крамницю? Аби вбратися в неділю, аякже! А потім маєте нахабство заявитися до мене по звичайний, простий берет, після того як зробили в них найліпшу свою покупку. Думаєте, я буду підбирати їхні недоїдки? Вертайтеся і скуповуйте все паскудне сміття в їхньому музеї воскових фігур. Я не буду вас обслуговувати навіть за однофунтову банкноту.

Чоловік виглядав надзвичайно збентежено.

— Ой, містере Броуді, моя мета була не в тому. Я просто вирішив спробувати щось їхнє задля певної новизни. По правді, то жінчиних рук діло. Вона підбила мене подивитися, яка та нова крамниця. Отакі, знаєте, ті жінки бувають… але я повернувся до вас.

— А я вас не приймаю! — прогримів Броуді. — Думаєте, ви можете так до мене ставитися? Я таке терпіти не буду. Перед вами людина, а не якийсь цирк на колесах, як там у сусідів, — і він грюкнув кулаком по прилавку.

Це була сміховинна позиція. Броуді немовби чекав, що чоловік плазуватиме перед ним на колінах і благатиме поновити його у званні покупця, він у своїй безглуздій люті немовби очікував, що той проситиме, аби йому надали честь купувати у Броуді. Деякі з цих здивованих думок відбилися на обличчі робітника; він із нерозумінням похитав головою.

— Я можу дістати те, що хочу, й деінде. Я не сумніваюся, що ви великий джентльмен, але ви собі ж робите гірше.

Коли чоловік пішов, гнів Броуді раптово вщух, на його обличчі з'явився засоромлений вираз, коли він збагнув, що утнув дурницю, яка окошиться на його торгівлі. Чоловік, якого він відмовився обслуговувати, говоритиме, говоритиме, згущуючи фарби через свою образу, і за кілька годин перекручена розповідь про його вчинок уже безперешкодно гулятиме Левенфордом. Люди будуть неприхильно відгукуватися про нього і його свавільство, і хоч колись Броуді насолоджувався б їхніми недоброзичливими плітками, беззастережно радів би з їхнього патякання, зараз він з огляду на попередній досвід мав відчуття, що люди, які почують цю розповідь, постановлять, що вони не зазнають подібного приниження, що надалі вони обходитимуть його комерційний заклад десятою дорогою. Від цих тривожних думок Броуді замружився і прокляв того чоловіка, людей та місто.

Коли настала перша година, він кинув хлопчакові, що відлучиться на пів години. Оскільки після звільнення Перрі не стало відповідальної особи, на яку можна було залишити крамницю, Броуді ішов додому на обід тільки в рідкісних випадках, і в таких випадках, хоч торгівля дуже суттєво скоротилася, його охоплювала нетерплячка на межі з роздратуванням, коли він долав довший шлях додому на обід; Броуді мав дивне, безпричинне оптимістичне відчуття: він може пропустити щось, що суттєво покращить роботу його комерційного закладу. Отож сьогодні замість дому він зайшов у «Герб Вінтонів», що стояв лише за кілька кроків від крамниці. Ще рік тому для Броуді немислимо було заходити в це місце в якийсь інший час, окрім пізнього вечора, і з якогось іншого входу, окрім тих особливих окремих дверей, призначених для нього і його товаришів-філософів; але тепер такі візити стали звичними, і сьогодні Ненсі, вродлива шинкарочка, мала для нього на обід холодний пиріг і трохи маринованої червонокачанної капусти.

— Що будете нині пити, містере Броуді? Склянку пива? — запитала вона, дивлячись на нього з-під своїх рясних закручених вій.

Броуді похмуро подивився на неї, зауваживши, попри свій відчай, що її кремово-білу шкіру прикрашають кілька крихітних жовтих веснянок, наче ніжні золотисті цяточки на яйці малинівки.

— Ти мала б знати, Ненсі, що я ніколи не п'ю пива. На дух його не переношу. Принеси мені трохи віскі і холодної води.

Ненсі розтулила губи, щоб заговорити, але, попри бажання сказати, що їй шкода, що така чудова людина вживає так багато спиртного впродовж дня, вона злякалася і змовчала. Дівчина вважала містера Броуді поважним доброчесним джентльменом, який мав за дружину — якщо вона володіла правдивою інформацією — справжнісіньке опудало, і зараз, коли він мав оцей вигляд глибокої, проте сумовитої задуми, до її цікавості домішалося співчуття, особливий жаль до нього. Для Ненсі Броуді був наділений невід'ємними рисами романтичного героя.

Коли дівчина принесла віскі, він подякував, піднявши на неї своє похмуре, смутне обличчя, яке мовби не випроваджувало, а підохочувало, і поки Ненсі тупцяла біля стола, чекаючи на слушну нагоду передбачити його потреби, Броуді їв свій обід і уважно стежив за нею краєм ока. «Гарненька дрібненька фіфочка», — думав Броуді, мандруючи поглядом угору від її маленьких ступень в акуратних черевичках до красиво вигнутих щиколоток у тісних чорних панчохах, охоплював зором її напнуті тужаві стегна й невеличкі, але пухкі груди, що здіймалися до вуст, які на тлі білизни її шкіри були червоні, немов зовнішні пелюстки фуксії. Поки Броуді отак роздивлявся, у серці раптом тенькнуло. Його охопило несподіване колосальне бажання всіх тих сласних насолод, яких він був позбавлений; Броуді хотів негайно підвестися з-за стола і стиснути Ненсі у своїх могутніх обіймах, відчути у своїх руках молоде, пружне, опірне тіло, а не безвольну, покірну груду, якою йому так довго доводилося задовольнятися. Якусь мить йому шматок у горло не ліз, а в роті пересохло від напливу іншого апетиту. До Броуді доходили випадкові уривки чуток і завуальовані натяки про Ненсі, які несамовито розбурхували його голод, підказували, що його буде легко втамувати; однак неймовірним зусиллям волі Броуді стримався і машинально продовжив їсти, невідривно втупившись своїми палаючими очима в тарілку.

«Колись іншим разом», — повторював він сам до себе, усвідомлюючи, що по обіді повинен з'явитися на тій важливій зустрічі, що мусить стримати, опанувати себе до моменту тієї розмови із Соупером, яка може мати вирішальне значення для майбутнього його комерційного закладу. Упродовж свого короткого трапезування Броуді більше ні разу не глянув на Ненсі, хоч тепер її зовнішність манила його, а коли дівчина забирала тарілку, від легкого дотику її тіла до його руки він аж зціпив зуби. «Колись іншим разом! Колись іншим разом!»

Броуді мовчки прийняв від Ненсі печиво і сир, швидко їх з'їв, але коли закінчив, підвівся і, ставши впритул до Ненсі, промовисто втиснув у її теплу долоню монету.

— Ти дуже добре за мною гляділа остатні тижні, — сказав він, дивно дивлячись на неї. — Я тебе не забуду.

— Йой, містере Броуді, ви ж не хочете сказати, що більше не повернетесь? — схвильовано вигукнула дівчина. — Я буду сумувати за вами, якщо ви не прийдете знову.

— То ти будеш сумувати? — повагом проказав Броуді. — То добре! Я оце думаю, ми би гарно одне другому підійшли. Тому не хвилюйся. Я точно повернуся, — він замовкнув і вже тихіше додав: — Так, і, може, ти знаєш, для чого.

Ненсі зробила вигляд, що почервоніла, і спеціально опустила голову, відчуваючи, всупереч протилежному страху, що Броуді запримітив її і готовий обдарувати своєю увагою. Цей чоловік цікавив Ненсі, вона була одержима його міццю; дівчина не була незайманкою, тому її природа з більшою готовністю відгукувалася на проблиски життєвої сили, якою від нього віяло. До того ж містер Броуді так щедро сипав своїми грішми!

— Що така велика людина, як ви, могла побачити в такій дрібноті, як я? — промурмотіла Ненсі, підливаючи лою у вогонь. — Ви б на таке не пішли!

— Я повернуся, — повторив Броуді і подивився на дівчину пильно, пронизливо, а тоді розвернувся і пішов геть.

Якусь хвилю Ненсі стояла, зовсім не рухаючись, її очі блищали задоволенням, а вдавану покірливість було відкинуто; тоді дівчина підбігла до вікна і стала навшпиньки, щоб дивитися, як чоловік віддаляється вулицею.

Повернувшись до крамниці, Броуді здійснив могутнє зусилля, аби прогнати палкі образи, що так приємно заполонили його уяву, і спробував зібратися з думками в очікуванні візиту містера Соупера. Але думкам бракувало цілісності і зв'язності, Броуді тепер був, як і завжди, не здатен скласти якийсь чіткий оригінальний план кампанії; як тільки він починав обмірковувати, чи можливо втілити якусь ідею, думки одразу збочували, і він знову починав думати про Ненсі, про теплий погляд її очей, про можливості зустрітися з нею. Броуді роздратовано припинив боротьбу і з відчуттям, що він повинен беззастережно чекати, як розвиватиметься розмова, а тоді вже спробувати дати цьому раду, підвівся і вийшов у приміщення магазину, щоб очікувати приїзду свого візитера.

Як містер Соупер дуже чітко зазначив у своєму листі, рівно о третій годині він прибув до крамниці, і Броуді, що стояв наготові, негайно вийшов уперед і привітався; та коли чоловіки потиснули руки, Броуді, здавалося, відчув більше твердості й менше емоційності в потиску візитера; хай там як, він відкинув підозру і промовив зі старанно вдаваною сердечністю:

— Ходімо в мій кабінет, містере Соупере. Як на цю пору року, погода помірна. Так, направду дуже м'яка.

Візитер, здавалося, не дуже хотів обговорювати погоду. Коли чоловіки сіли з протилежних боків столу, він із ввічливою стриманістю поглянув на Броуді, а тоді відвів очі. Містеру Соуперу було добре відоме становище Броуді, і з огляду на давню дружбу він мав намір бути люб'язним; але тепер сморід спиртного, що прилип до Броуді, і розслаблена невимушеність його вітання, викликали в Соупера значну упередженість. Він був людиною чітких моральних принципів, ревним послідовником секти плімутських братів[72], а на додаток щедрим жертводавцем Шотландської асоціації тверезості; сидячи там у своєму розкішному, добре припасованому одязі, розглядаючи свої прекрасно доглянуті нігті, Соупер стиснув губи в такий спосіб, що це цілковито суперечило інтересам Броуді.

— Якщо й далі буде така тепла погода, то оранка піде дуже добре. Я бачив на днях, як був поза домом, що на фермі Мейна вже почали орати, — Броуді вперто гнув своє, його нетямущість не знаходила способів підступитися до ворожої постави візитера, тугодумність змушувала його й далі вичавлювати із себе репліки у звичній манері, заданій прецедентом подібних зустрічей у минулому. — Я часто ненадовго їду в село, коли з'являється зручна нагода, ая! Мені дуже подобається бачити, як двоє добрих коней переривають там пишну, родючу землю.

Соупер дав Броуді наговоритися, а тоді зненацька холодно й гостро його перервав.

— Містере Броуді, загальна сума вашої заборгованості перед моєю фірмою становить рівно сто двадцять чотири фунти десять шилінгів і шість пенсів. Я тут на прохання моїх співпартнерів, щоб вимагати сплати.

Броуді замовкнув, наче його підстрелили.

— Щ… що? — затинаючись, вимовив він, — Що це на вас найшло?

— Я розумію, що це велика сума, але ви відкладали сплачення наших рахунків під час трьох останніх візитів нашого представника, отож, зважаючи на те, що йдеться про велику кількість грошей, і те, що ви давній клієнт, я, як ви могли здогадатися, особисто прибув вимагати оплату.

Свідомість Броуді розривали дві протиборчі сили — злість через поведінку візитера і перелякане заціпеніння через суму боргу. Хоч не було документації, щоб перевірити, Броуді одразу зрозумів, що названа Соупером цифра, напевно, правильна, дарма що вона його жахала; ці люди ніколи не помиляються. Але холодне ставлення візитера його приголомшило, а те, що він неспроможний був учинити так, як бажав, його лютило. Якби Броуді мав гроші, він би тієї ж миті заплатив Соуперу і звів би свої рахунки з фірмою на місці; та Броуді добре знав, що не може цього зробити, і він насилу притлумив свій гнів.

— Ви ж, певно, дасте такому давньому клієнту, як я, час розрахуватися? — спромігся вимовити Броуді як заперечне зізнання в тому, що він не може роздобути гроші.

— Ви нічого не платили нам понад рік, містере Броуді, і ми, природно, починаємо непокоїтися. Боюся, я мушу просити вас оплатити рахунок зараз.

Броуді поглянув на Соупера, тоді на свій сейф у стіні, в якому — і він це знав — лежало менше п'яти фунтів, даремно подумав про свій банківський рахунок, який змалів до незначного мізеру.

— Якщо не оплатите, — знову озвався Соупер, — боюся, ми змушені наполягати. Нам це не подобається, але наполягати доведеться.

Погляд Броуді спохмурнів, як у зацькованого бика.

— Я не можу заплатити, — сказав він. — Я не можу заплатити сьогодні. Але вам не буде потреби наполягати, як ви то називаєте; ви добре знаєте, що Джеймс Броуді — чесний чоловік. Я вам заплачу… але ви маєте дати мені час роздобути гроші.

— Дозволю собі запитати, містере Броуді: як ви маєте намір це зробити?

— Можете собі питати до посиніння, але доводити вас до відома про це в мої обов'язки не входить. Все, що вам треба знати — ви одержите свої дорогоцінні гроші до кінця тижня. Я так сказав і слово своє стримаю.

Соупер подивився на Броуді, і обличчя його трохи злагідніло.

— Так, — озвався він після мовчанки, — я знаю. Я знаю, у вас є свої труднощі, містере Броуді. Ці компанії з їхнім зрізанням цін і сучасними магазинами… — він багатозначно стенув плечима. — Однак і в нас є свої клопоти, нам потрібно виконувати свої зобов'язання. Нині в комерції мало місця для сентиментів. Але все ж… як саме йдуть ваші справи?

Коли Броуді намагався вигадати якусь приголомшливу відповідь, він раптом з похмурою втіхою подумав, що ніщо так не шокує його візитера, як гола правда.

— За два тижні виторг менший, ніж три фунти, — несподівано випалив Броуді. — Як вам таке подобається?

Містер Соупер нажахано скинув своїми доглянутими руками.

— Містере Броуді, ви мене шокували! Мені розповідали, але я не знав, що справи настільки кепські, — якусь хвилю він дивився на суворе обличчя Броуді, а тоді вже люб'язніше промовив: — Є один такий вислів на біржі, друже, над яким вам варто поміркувати. Краще згорнути збиткову діяльність, ніж збанкрутувати. Не бийтеся головою об стіну. Ви вже мені пробачте… але ви розумієте, що я маю на увазі.

Соупер підвівся, щоб іти.

— Я не розумію! Що ви в біса хотіли тим сказати? — запитав Броуді. — Я тут, я завжди був тут і, їй-богу, я тут і лишуся.

Соупер, ідучи до дверей, зупинився.

— Я не намагаюся вас образити, містере Броуді! — вигукнув він. — Сприймайте мої слова як щире бажання щось порадити. Робіть, звісно, як забажаєте, але досвід мені підказує, що ви тут у глухому куті. Колись ваша справа в цьому місці процвітала, але зараз ці хлопці із сусідньої крамниці перевершили вас в усіх аспектах. Мати рідна, та згадайте, що надворі 1881 рік. Ми всі, крім вас, рухаємося вперед із новими ідеями і сучасними методами, і колесо прогресу залишило вас далеко позаду. Мудрий той, хто знає, коли його перевершили, і на вашому місці я б закрив крамницю і рятував те, що лишилося. Чому б вам не виїхати звідси й не спробувати себе в чомусь іншому? Такий могутній чоловік, як ви, може облаштувати ферму і працювати на ній незгірше за інших, — Соупер доброзичливо простягнув руку і промовив на прощання: — І не забудьте про нас у кінці тижня!

Броуді дивився йому вслід із рівним, безвиразним обличчям, чіпко тримаючись за край столу, аж доки на тильній стороні долоні під темною волосистою шкірою не побіліли м'язи, а жили не випнулися, ніби покручені мотузки.

— Облаштувати ферму! — пробурмотів він. — То він просто не знає, як мало в мене лишилося, — і коли думки Броуді в нестямному жалю поринули у відкриті простори, він прошепотів сам до себе: — Але Соупер діло каже! Ото було б життя якраз для мене, якби я міг таке собі влаштувати. Поселився б коло землі, яку я так люблю, коло землі, яка має бути моя. Але зараз я так зробити не можу. Я мушу далі воювати тут.

Тепер Броуді усвідомив, що потрібно буде закласти будинок, єдине майно, яке в нього залишилося, аби роздобути гроші, щоб розплатитися із Соупером і звільнитися від решти зобов'язань, які поступово в нього накопичувалися. Ніхто не знатиме, що він таємно поїде до юриста у Глазго, який усе влаштує, але Броуді вже зараз невиразно відчував, ніби його будинок йому не належить. Він неначе змушений був власноруч розпочати руйнування, розвал тієї міцної споруди, яка камінь за каменем поставала на його очах, ніби то поступово зводилася велична будівля його власних надій. Броуді любив свій будинок, а проте мусив віддати його в заставу, аби зберегти честь свого імені. Передовсім він повинен втримати незаплямовану репутацію справедливої і чесної людини, мусить одразу продемонструвати, що він — Джеймс Броуді — нікому не винен ані пенні. Дечого він зробити не може! Тоді хід думок раптово розвернувся, Броуді мовби згадав щось цілковито інше; його очі заблищали, нижня губа повільно відкопилилася, і рот вигнувся у кривій усмішці. Посеред пустелі своїх бід Броуді зненацька помітив зелену оазу насолоди. Дещо він зробити таки може! Затаївши в серці приховану мету, немов таємницю злочину, Броуді похмуро вийшов із крамниці, недбало залишивши її пустувати, і повагом попрямував до «Герба Вінтонів».

Розділ сьомий

Місіс Броуді відпочивала на канапі у світлиці, і це з її боку був прояв незвичного лінивства, а надто в таку ранню годину дня, коли вона мала б старанно мити післяобідній посуд. Однак сьогодні сили вичерпалися раніше, ніж зазвичай, і ненька відчула, що перш ніж настане вечір, мусить відпочити.

— Я страх як зморилася, — сказала вона бабці Броуді. — Почуваюся так, ніби от-от впаду. Я, напевно, трохи полежу.

Стара несхвально зміряла невістку очима і, поспішно ретируючись із кімнати, щоб чого доброго її не попросили помити посуд, відповіла:

— Тобі небагато треба, аби стало зле, ти цими днями постійно ойкаєш і йойкаєш про своє здоров'я. Як я була твого віку, то робила вдвічі більше, і мені було хоч би тобі що.

Хай там як, коли бабця забралася геть, ненька мовчки пішла у світлицю і лягла, а тепер, уже почуваючись краще, скріпившись і відновившись, знічев'я розмірковувала, що якби взяла собі за звичку такий короткий денний відпочинок у трохи молодшому віці, то не так сильно постаріла б; утім, жінка раділа, що за останні десять днів більше не було рецидивів того нестерпного болю, лише ниття, яке вона вже майже не помічала через його постійну присутність у своєму житті.

Минуло вже майже три тижні, відколи ненька відіслала Метові гроші, та судячи з цілковитої відсутності підтвердження про отримання, сорок фунтів могли б досі надійно зберігатися у скарбниці Максевітча. Навіть думка про те безглузде ненависне ім'я змушувала неньку ледь-ледь здригатися, так дорого їй вартувало нашкребти на перший внесок для сплачення боргу, запасливо заощаджувати й відкладати, щоб час від часу могти радісно вкласти кілька монет у бляшану коробочку, яку вона з цією метою, що про неї не можна було забувати, спеціально виділила й заховала у своїй шухляді. Через нестерпну важкість цього накопичування неньці здавалося, що найближчі два роки борг непорушним мечем загрозливо нависатиме над її головою.

На Мета вона тут, звісно, не розраховувала, і зараз посеред виснажливих роздумів про теперішнє становище одна тільки думка про синів приїзд оживляла обличчя жінки кволою усмішкою. Глибоко в серці ненька була твердо переконана, що як тільки Метью повернеться, він з любов'ю і співчуттям простягне руку й одним словом звільнить її від цієї непосильної ноші. Кутики стиснутих неньчиних вуст розслабилися, коли вона подумала, що невдовзі син знову опиниться в її обіймах, заспокоїть, віддячить сторицею за надлюдські зусилля, на які вона пішла заради нього. Жінка уявила останні етапи Метової подорожі, змалювала собі в думці неспокійну змужнілу постать, яка крокує палубою корабля, гарячково сходить на берег, тоді стрімко мчить заповненими, велелюдними вулицями, далі як на голках сидить у поїзді в кутку свого купе і врешті жваво заскакує в кеб, який поверне його до неї.

Видиво Метового повернення стояло місіс Броуді перед очима, зачаровувало своєю близькою здійсненністю, проте коли вона знічев'я визирнула у вікно, і її увагу поступово привернув завантажений багажем кеб, який під'їхав до воріт, чоло недовірливо поморщилося, наче жінка не могла повірити в те, що бачить. Це не міг бути Мет… її хлопчик… її рідний син… та все ж, на диво, то був він, повернувся додому до матері, безтурботно виходив із кеба, так ніби й не долав трьох тисяч миль морем і землею, щоб дістатися до неї. Щось невиразно вигукнувши, місіс Броуді піднялася, звелася, спотикаючись, на ноги, прожогом вибігла з будинку й обвила сина руками, тільки-тільки він вийшов із кеба.

— Мет! — засапано промовила вона, переповнена почуттями. — Ой, Мете!

Метью злегка відсахнувся на знак протесту.

— Легше, ненько. Спокійніше. Бо ти мене зараз задушиш.

— Йой, Мете, мій дорогий хлопчику, — прошепотіла вона. — Ти нарешті до мене вернувся.

— Стій, ненько! — скрикнув він. — Не замочи мене слізьми. Я звик до сухого клімату. Та досить! Не роби з моєї краватки носовик.

На його протести ненька нарешті розтулила обійми, але повністю Метью не відпустила, і, любовно вчепившись у синів рукав, ніби боялася, що знову його втратить, ненька палко вигукнула:

— Мені ледве віриться, що ти знову біля мене, синку! Яка втіха для моїх натомлених очей тебе бачити, я думала про тебе в ту хвилю, як ти під'їхав. Я сумувала за тобою до знемоги, до знемоги!

— Ну, я, без сумніву, знову вдома, стара, — закепкував із неї Метью, — повернувся в старий добрий Левенфорд, у старий добрий родовий маєток і до старої доброї неньки!

Місіс Броуді з любов'ю глянула на сина. Тут, може, й усе так само, але Метью змінився, він глибоко відрізнявся від того зеленого юнака, яким поїхав від неї всього-на-всього два роки тому.

— Йой, Мете! — скрикнула ненька. — Ти так чепурно виглядаєш. Якийсь такий у тебе вигляд, що мені аж дух забиває. Ти тепер чоловік, сину мій!

— Так і є, — погодився Метью, швидше роззираючись довкола, ніж дивлячись на матір. — Чогось я трохи навчився, відколи тебе востаннє бачив. Я вже скоро покажу цьому старому місту, що таке смак. Боже, тут усе здається таким тісним порівняно з тим, до чого я звик.

Далі, владно обернувшись до візника, Метью крикнув:

— Гей, ти, принеси мій багаж! Jilde[73]!

Ненька з гордістю відмітила, що Метью, який від'їжджав з одною маленькою скринею з латунними укріплювальними вставками, тепер повернувся з безліччю сумок і валіз. Та й хіба Мет звертався до кебмена з такою владною зневагою в той пам'ятний день, коли випурхнув з-під її крила в широкий світ? Жінка не змогла втриматися, щоб не висловити своє любовне захоплення цією зміною, коли йшла вслід за бундючною постаттю Метью у вестибюль.

— Ой, та це дрібниця! — легковажно вигукнув він. — Там зі мною завжди був кортеж слуг… знаєш, темношкірих… а людина так звикає їм наказувати, що поквапити цього старого gharry wallah[74] неважко. Але ти йому заплати, ненько! У мене зараз закінчилися дрібні.

У погляді Метью читалося, що він не опускатиметься до того, аби платити якомусь кебмену, тож він востаннє все поблажливо окинув поглядом і пішов у будинок. Ненька побігла по свою сумочку й негайно розрахувалася з візником, а коли повернулася, міцно зачинивши парадні двері, щоб сина раптом не забрали від неї знову, її звеселила купа коробок у вестибюлі, серце радісно проспівало: «Він удома! Мет назавжди вдома!».

Ненька возз'єдналася з Метью на кухні, де той сидів у кріслі, відхилившись на спинку, простягнувши ноги і звісивши руки з билець; уся його поза випромінювала світську нудьгу.

— Подорож досить втомлива, — пробурмотів Мет, не повертаючи голови. — Як на мене, поїзди в цій країні дуже шумні. Від них, чорт забирай, з'являється головний біль.

— Тоді відпочивай… відпочивай, мій хлопчику! — вигукнула ненька. — Тепер ти вдома, це головне.

Місіс Броуді замовкнула; вона стільки мала сказати синові, що не знала, з чого почати, проте усвідомлювала, що, перед тим як дозволить собі егоїстично задовольняти цікавість, мусить відновити Метові сили простою їжею, яку приготує власними люблячими руками.

— Мене аж розбирає нетерплячка, так хочу про все почути, Мете, — промовила ненька, — але дай я спершу принесу тобі чогось на зуб.

Від пропозиції поїсти Метью відмахнувся.

— Та ну, сонечко… кусничок холодної шинки або горнятко сочевичного супу. Таке ти точно з'їси. Пам'ятаєш той смачний поживний суп, який я колись тобі готувала? Ти завжди його любив.

Мет категорично похитав головою і сказав:

— Зараз я ще не голодний. Тепер я звик їсти пізно ввечері… а крім того, я перекусив у Глазго.

Ненька трохи засмутилася, але далі наполягала:

— Але ти, певно, хочеш пити після подорожі, синку. Випий чашку чаю. Ніхто так не зробить чай, як я.

— Ну, добре, — згодився Метью. — Готуй тоді, якщо це найкраще, що ти можеш зробити!

Місіс Броуді не до кінця збагнула, що мав на увазі син, але в пориві любові метнулася робити чай, а тоді, принісши велику паруючу чашку, сіла біля Метью на низенькому стільчику, пожираючи голодними очима кожен його рух. Жадібний погляд неньки Метью не збентежив, але, попиваючи чай, він недбало витягнув із кишені яскравий шкіряний футляр і, вийнявши товсту манільську сигару, дістав зсередини соломину й запалив, показуючи чіткіше, ніж можна було б сказати словами, що він сам собі володар, справдешній бувалець.

Уважно спостерігаючи за синовими невимушеними рухами та милуючись стильною неохайністю його костюма з гладенької світлої тканини, ненька з певним занепокоєнням побачила, що його обличчя змінилося, почало виглядати старшим, ніж вона очікувала. Зокрема, постаріли й немовби потемніли Метові очі, а в кутиках повік з'явилися тонкі павутинки зморшок; риси обличчя загострились, колір шкіри набув жовтуватого, навіть землистого відтінку, а щоки, здавалося, туго напнулись на рамі його щелеп. Тепер ненька відчувала впевненість, що їхню розлуку позначив якийсь важкий, болісний досвід, і повважавши, що Метью вже дещо відновив сили, вона лагідно промовила:

— Мете, розкажи мені про все.

Метью втупився в неньку з-під напівзаплющених повік і гостро запитав:

— Про що?

— Та про все, синку! Материні очі не обдуриш. Хтось погано з тобою поводився… а ще несправедливо. Але я так мало знаю. Розкажи мені, як ти покинув Індію і що… що сталося дорогою назад?

Очі Метью розплющилися ширше і, розмахуючи своєю сигарою, він миттю дав волю язикові.

— А, це! — сказав він. — Це легко пояснюється. Тут нічого розповідати. Я просто кинув роботу, бо вона псувала мені кров! Якщо зовсім чесно, ненько, то я терпіти не міг чортового докового wallah[75], який керував конторою. Все йому було не так. Якщо зранку трохи запізнитися — після того, як провів вечір у клубі або коли, бувало, брав собі вихідний, аби трохи, розумієш, поспілкуватися з людьми, — він поводився просто нестерпно, — Метью з ображеним виглядом роздивлявся неньку, потягуючи сигару, а тоді обурено додав: — Ти знаєш, я ніколи не міг терпіти, коли на мені їздять. Я ніколи не був із тих, хто би терпів, коли мною попихають. У мене не такий характер. Тому я простими словами сказав йому, що думаю, і грюкнув дверима.

— А з містером Волді ти про це не говорив, Мете? — запитала ненька, перейнявшись його образою. — Він сам левенфордський і добрий чоловік. В нього чудова репутація справедливої людини.

— Та я його цього soor[76] і маю на увазі! — злісно випалив Метью. — Він якраз і спробував поганяти мною, як кулі[77]. Волді зовсім не джентльмен! — додав Метью. — Він не хто інший, як бісів погонич-псалмоспівець.

Неньчине лице стало дещо стурбованим і розгубленим.

— То-то і була причина, синку? Негоже, коли він так з тобою вчинив, — вона замовкнула, а тоді несміливо озвалася: — А ми думали, то через здоров'я.

— Я здоровий, як віл, — насуплено сказав Метью. — Це клята робота. Все інше мені там подобалося. Життя було би прекрасне, якби мене не чіпали, дали спокій. Але він, старий гад, мене не зупинить! Я знову поїду за кордон… цього разу в Бірму або в Малайзію. Я нізащо не залишуся в цьому паскудному місці після того, що я бачив.

Серце впало місіс Броуді в п'яти. Син ледве встиг повернутися додому, тільки-но знову опинився в її обіймах, як наступної миті вже говорив, що покине її, що поїде ще раз, як Александр Македонський, здійснювати нові завоювання в тих чужих диких землях, які її жахали.

— Може, ти ще якийсь час не будеш про то думати, сонечко? — тремтячим голосом промовила ненька. — Може, ти вдома дістанеш якусь посаду, яка тобі ліпше підійде. Тоді тобі не треба буде знову від мене їхати.

Метью уривчасто засміявся.

— Ти вважаєш, я буду нидіти в такій дірі після того, як жив там? Що ти можеш мені тут запропонувати, щоб це все компенсувати? — скрикнув він. — Ти подумай. Я мав клуб, обіди у військовій їдальні, танці, перегони, матчі з поло, слуг, які виконували будь-які забаганки… абсолютно все, чого я хотів.

Метью зачарував неньку своїми романтичними побрехеньками, і вона уявила, як він проводить час у товаристві обраних, ходить на полкові обіди, крутиться побіля офіцерів у червоних тужурках і дам у блискотливому атласі і, вражена відчуттям недостатності будь-чого, що вона може йому запропонувати навзамін, ненька змогла лише кволо промовити:

— Я знаю, вдома того всього немає, синку. Але я… я буду якнайліпше про тебе піклуватися, робити так, аби тобі тут було затишно.

Метью не відповів, і через цю промовисту тишу ненька невпевнено замовкнула, злякавшись, що розмова може отак і загаснути, наче після двох років синові нічого було їй розповісти, наче йому не кортіло дізнатися, як вона жила за його відсутності.

— А в дорозі додому все було добре? — врешті насмілилась запитати ненька.

— Терпимо! Цілком терпимо, — ствердив Метью. — Погода була гарна, але під кінець мені стало нудно. Я залишив корабель у Марселі.

— Туди я вислала тобі… твої гроші, — затинаючись, зазначила ненька. — Вони успішно до тебе доїхали?

— Так, добре доїхали, — відповів Метью недбало. — Але чекати на них, чорт забирай, треба було сто років. Довго йшли і швидко пішли.

— Ти, певно, мав якусь серйозну потребу в тих грошах, Мете?

— Саме так, — відповів той. — Я їх потребував… цього було досить, хіба ні?

— То правда, Мете, — відповіла ненька. — У твоїй телеграмі писало, що ти маєш конечну потребу в грошах. Але то була така велика сума!

— Ой, така вже й велика, — сердито огризнувся Метью. — З того, як ти говориш, можна подумати, ніби то не мої власні гроші. Я на них працював, хіба ні? Я ж не вкрав їх у тебе. То були мої гроші, і я міг витрачати їх, як захочу.

— Витрачати, — луною повторила ненька. — Вони потрібні були тобі не тільки для того, аби просто витрачати.

Метью вибухнув зневажливим сміхом.

— Ненько, ти мене доконаєш! Ти ж знаєш, я приїхав додому сушею. Як людина може обійтися без дрібки кишенькових грошей? — він замовкнув і втупився в матір зі знущальною урочистістю. — Я скажу тобі, ненько, як я вчинив. Я обійшов усіх сліпих жебраків у Парижі і поділив гроші між ними. Це була моя остання невеличка розвага у веселому Парі, перед тим як я приїхав додому в це прецікаве місце.

Ненька сиділа як у воду опущена, а перед нею поставало видиво Парижу, чітко показуючи, що вона принизилася, кинулася в лапи нехристів лихварів лише заради того, щоб відправити сина з повним гаманцем на розпусні розваги грішного міста. За які його дикі й бездумні витрати вона змушена буде сплачувати данину наступні два роки? Попри свою палку любов ненька, серйозно ризикуючи образити сина, докірливо промовила:

— Ой, Мете, ліпше б ти не заїжджав у таке місце. Я не кажу, що ти погано зробив із грішми, сонечко, але у… у тому місті, певно, багато спокус для молодого парубка. Шкода, але то була помилка, і я впевнена, Аґнес подумала б так само.

Метью знову дошкульно засміявся.

— Те, що думає чи каже Аґнес, тепер важить для мене не більше, ніж скрип старого черевика. Я добре знаю, що вона подумала б, а щодо її мови, то в ній, як на мій смак, забагато молитовності. Я ніколи більше не сяду до неї на канапу. Ні! Вона жінка не для мене, ненько! Я з нею покінчив.

— Мете! Мете! — спалахнула ненька. — Не кажи так. Хіба ти ото все серйозно? Аґнес тобі віддана.

— Віддана! — вишкірився Метью. — Хай тримає свою відданість для того, кому це треба. Що ще в неї є? Нічого! Ой, — розпустив він далі язика, — я зустрічав жінок, які мали більше в мізинці, ніж вона у всьому тілі. Чарівності! Вогнику! Життя!

Місіс Броуді охопив жах. Вона не зводила із сина благального погляду, аж тут раптом їй зблиснула одна думка.

— Ти ж обіцянку не порушив, сину? — стривоженим, тремтливим голосом запитала ненька.

Метью дивно подивився на матір, запитуючи себе, невже стара думає, що може далі тримати його коло своєї спідниці. Можливо, він надто безпечно біля неї поводився.

— Тільки ковток голландського джину вряди-годи, — підлесливо відповів Метью. — Розумієш, ми мусили там його приймати для здоров'я печінки.

Місіс Броуді одразу уявила Метову печінку сухою всепоглинальною губкою, через потребу насичення якої він змушений вживати спиртне, і, відчувши благодать його повернення до помірнішого — в подвійному сенсі — клімату, ненька хоробро кинулася знову в атаку.

— Аґнес — добра дівчина, Мете! Вона б стала спасінням для будь-якого чоловіка. Аґнес вірно на тебе чекала. Ти розіб'єш їй серце, якщо зараз її покинеш.

— Добре, ненько, — з удаваною чемністю відповів Метью. — Не хвилюйся! Не гарячкуй! Якщо хочеш, я зустрінуся з нею.

Раптом Метью спало на думку, що тепер, коли він набрався потужнішого мирського досвіду, могло би бути весело знову зустрітися з міс Мойр.

— Це гарно з твого боку, синку. Піди зустрінься з Аґнес. Я знала, що ти зробиш так заради мене.

Неньці одразу полегшало, вона відчула над сином владу своєї любові, вона знала, що як тільки молодята зійдуться разом, усе знову стане на свої місця. Якщо Метью збився зі шляху, Аґнес знову виведе його на вузьку стежку, і тепер, аби син, не дай Боже, раптом не забрав свою обіцянку назад, ненька квапливо продовжила свої напучування.

— Ти, на жаль, мав там дуже веселе життя, Мете; я тебе не звинувачую, мій хлопчику, але так тяжко зосередити думки на благочесніших справах.

Місіс Броуді вразили туманні синові натяки, вона мусила дізнатися більше, упевнитися будь-що-будь. Тому розпитувала далі:

— Але ти ж читав по розділу кожен день, правда, синку?

Метью неспокійно засовався в кріслі й обурено подивився на матір.

— Ти говориш геть як той Волді, ненько, — роздратовано відказав він. — Це ніби просити мене повісити на шиї Святе Письмо і ходити по Чаурінґі-роуд[78] або вечорами глаголити проповіді на майдані.

— Мете, не смій! Не смій! Я не хочу чути такої легковажної мови, — задрижала ненька. Метью мало того що не розвіяв її підозри, так ще й посилив. — Може, тепер, коли ти вернувся, будеш знову ходити з Аґнес на служби? Ти тепер так багато для мене значиш. Я хочу, аби ти був щасливий, а в житті, сонечко, нема більшого щастя, як доброчесність.

— Та що ти знаєш про щастя? — гаркнув Метью у відповідь. — Раніше ти завжди виглядала геть нещасною.

— Ти підеш на службу з Аґнес, правда, Мете? — допитувалась вона. — Піди хоч раз, аби я потішилася.

— Я побачу, — ухильно відповів Метью. — Піду, якщо схочу, але ти мене більше не повчай. Мені це не подобається, я до такого не звик і терпіти таке не буду.

— Я знаю, що заради мене ти підеш, — прошепотіла місіс Броуді, кладучи свою спрацьовану руку синові на коліно. — Ти знаєш, що Мері тепер нема і що ти лишився в мене один. Ти завжди був моїм дорогим хлопчиком!

— Те, що Мері нема, я знав, — захихотів Метью. — А де вона, відколи стався той інцидентик?

— Ціхо! Ціхо! Не говори так, — притьмом зацитькала ненька. — Повстидайся таке казати! — жінка вражено замовкнула, а тоді додала: — Ми думаємо, вона в Лондоні, але вдома її ім'я під забороною. Заради Бога, не говори так перед своїм батьком.

Метью відкинув материну руку, яка його погладжувала.

— А яке мені діло до батька? — набундючився Метью. — Тепер я чоловік, можу робити як хочу. Я більше його не боюся.

— Я знаю, Мете! Ти поважний дорослий чоловік, — піддобрилася ненька, — але відколи ти поїхав, батькові було геть не солодко. Я дуже сподіваюся, що ти не будеш занадто виводити його з себе. Бо інакше весь удар припаде на мене. Не розповідай йому нічого з того, що ти мені розказав. Він тепер такий вразливий, що йому може не сподобатися. Він хвилюється… комерційний заклад уже не такий, як був раніше.

— Так йому і треба, — похмуро сказав Метью і підвівся, відчуваючи, що матір, як завжди, ненавмисно вивела його з терпцю. — Начхати мені, що з ним сталося, як на індійські анни[79]. Як стане випробовувати на мені свої штучки, йому ж і буде гірше, — молодик попрямував до дверей і додав: — Я зараз іду нагору помитися.

— Так-так, Мете! Твоя кімната вже підрихтована. Я тримала її для тебе наготові, відколи ти поїхав. Ні одна нога туди не ступала і ні одна рука нічого там не чіпала, тільки моя. Ліжко для тебе теж добре провітрили. Іди і освіжися, а я, поки ти будеш нагорі, приготую вечерю.

Місіс Броуді полинула до сина очима, очікуючи якоїсь схвальної реакції на свою завбачливість, але Метью все ще ображався на неї і вийшов у вестибюль, не сказавши ані слова. Ненька почула, як він підібрав із землі сумку і потупотів нагору, а тоді, напружуючи слух, дослухаючись до кожного руху, який той робив угорі, вона почула, як Метью зайшов у бабцину кімнату, почула той його новий, сповнений чванства сміх, коли він привітав стару зі своєю бурхливою високомовністю. Незважаючи на розгубленість і тривогу, звуки, які Метью видавав нагорі, заспокоїли місіс Броуді, і від відчуття синової близької присутності жінку наповнило палкою вдячністю; після всіх цих утомливих місяців розлуки її рідний синочок таки справді був поруч із нею в цьому будинку. Хутко розпочавши приготування до вечірньої трапези, жінка прошепотіла подячну молитву.

Невдовзі на кухню прискакала Нессі. Вона побачила у вестибюлі дорожні скрині і схвильовано примчала до неньки, вигукуючи:

— Він вдома, ненько? Які чудові великі коробки! Де він? Мені цікаво, чи привіз Метью мені з Індії подарунок. Ой, хочу побачити Мета! Де він?

Почувши неньчину відповідь, дівчинка кинулась нагору, схвильовано гукаючи Мета й випромінюючи шалене прагнення його побачити. Проте за кілька хвилин вона повільно зійшла вниз і знову постала перед ненькою, цього разу похнюплена, з вередливо насупленими брівками, а від її бурхливого захвату не залишилося й сліду.

— Я ледве його впізнала, — мовила дівчинка, наче стара маленька. — Ані на крихту не схожий на нашого Мета. Здається, він нітрохи не радий мене бачити.

— Ай, Нессі! — вигукнула ненька. — Не мели дурниць. Мет довго був у дорозі. Дай йому час облаштуватися.

— Коли я зайшла, він пив щось із маленької шкіряної фляжки. Сказав його не турбувати.

— Він, певно, розпаковується, дитино. Май трохи терпеливості. Зараз йому і опріч тебе є про що подумати.

— Коли я спитала про мій компас, Мет сказав, що викинув його… він сказав щось таке, чого я не зрозуміла… наче компас подібний на твій ніс.

Місіс Броуді густо зачервонілася, але нічого не відповіла. Вона була переконана, що Нессі таки щось, певно, наплутала, неправильно зрозуміла Метові слова, але їй було важко на серці від думки про те, що могло матися на увазі.

— Я думала, може, він привіз мені маленький разочок коралів абощо, — правила своєї Нессі. — Бабця теж дуже засмутилася, думала, Мет уважить її якимось подарунком на пам'ять. Здається, він нікому нічого не привіз.

— Не будь егоїсткою, Нессі! — гримнула ненька, даючи в цьому докорі вихід усім своїм стримуваним почуттям. — Твій брат має що робити зі своїми грішми і без того, аби тринькати їх на тебе. Все, тримай свої думки при собі! Йди і поклич бабцю вниз, най робить грінки, — і міцно стиснувши губи, місіс Броуді ще рішучіше опустила голову в нахил стійкості і взялася покірно розставляти на столі чайний посуд.

Коли наблизився час вечері, Метью спустився до кухні. Зауваживши, що жовтизну шкіри довкола його випнутих вилиць вкрив легкий рум'янець, що він ще багатослівніший, ніж коли прибув і що його подих віддає слабким душком, що міг свідчити лише про одне, ненька миттю здогадалася, що Метью додавав собі сміливості перед зустріччю з батьком. Крадькома спостерігаючи за сином, ненька збагнула, що попри нахваляння, Мет боїться прийдешньої зустрічі; вона одразу забула про свою нещодавню приниженість і знову всіма інстинктами стала на його захист.

— Сідай за стіл на свій стілець, сину! Не виснажуй себе більше.

— Все добре, ненько, — відказав Метью. — Я ще трохи постою. Провів у тісноті ці останні кілька днів дороги, хочу трохи розім'ятися.

Він неспокійно рухався кімнатою, нервово перебираючи пальцями все, до чого міг дотягнутися, раз у раз поглядав на годинник і плутався неньці під ногами, поки вона носила на стіл.

Бабця Броуді, яка зайшла за Метью і тепер сиділа біля каміна, вигукнула:

— Боже, в тебе ніби шило в одному місці. То ти від тих темношкірих таку звичку перейняв? Мені аж голова йде обертом, коли я на тебе дивлюся.

Бабця Броуді досі ображалася, що не дістала від Мета подарунка.

Врешті-решт Метью сів, доєднавшись до решти за столом. Незважаючи на всю протидію, його лякало те, що наближається о пів на шосту; усі тверді постанови, які він випрацьовував не один день, аби сміливо зустрітися зі своїм батьком і заявити йому, що він людина бувала, почали потроху розсипатися, і його особлива рішучість зберігати безтурботну впевненість на цій першій зустрічі поступово гаснула. Дорогою додому Метові легко було запевняти себе, що йому абсолютно байдуже на свого батька, але тепер, коли він сидів і чекав у своєму звичному кріслі за тим самим столом у тій самій беззмінній кімнаті, тривожно нашорошивши вуха, щоб почути той твердий важкий крок, його поглинув стрімкий потік давніх асоціацій, і, розгубивши всю свою набуту рішучість і відвагу, він знову перетворився на юнака у схвильованому очікуванні. Метью інстинктивно повернувся до матері і на своє роздратування побачив, що її ясні очі дивляться на нього зі співчутливим розумінням. Він бачив, що мати розуміє його емоції, що вона бачить його страх; Метью сколихнуло від лютої образи, і він вигукнув:

— Чого ти зараз так на мене дивишся? Мені від того аж волосся дибки стає!

Метью не зводив з матері сердитого погляду, допоки вона не опустила очі.

О пів на шосту молодик стрепенувся від пам'ятного клацання дверей; звук пролунав секунда в секунду, бо Броуді після тривалого періоду нерегулярного харчування тепер, цілковито нехтуючи крамницею, знову повернувся до звички сумлінної пунктуальності. Коли батько увійшов до кімнати, Метью опанував себе, перестав ворушити руками, приготувався до лютої словесної атаки. Однак Броуді не заговорив, навіть ні разу не глянув на сина. Він сів і почав спокійнісінько попивати чай, який, здавалося, йому неймовірно подобався. Метью знітився. У жодному з уявлених сценаріїв цієї зустрічі нічого подібного не траплялося, і тепер у Мета з'явилося майже нездоланне бажання вигукнути, як школяр, що потрапив у неласку: «Поглянь, батьку, я тут! Зверни на мене увагу!».

Втім, Броуді не звертав уваги на Метью, а мовчки їв, дивлячись прямо поперед себе і не кажучи ані слова, аж доки почало здаватися, що він не має наміру визнавати присутності сина. Через довгий час, коли напруга в кімнаті стала майже нестерпною, Броуді нарешті повернувся і подивився на Метью. Це був пронизливий погляд, який бачив і висловлював усе, який, протнувши шкаралупу впертої бравади, впинався в м'яку зіщулену плоть під нею, наповнював і осявав глибокі закутки Метової свідомості і промовляв: «То ти нарешті вернувся. Знаю я тебе! Все такий самий слабак, а тепер ще й невдаха!».

Під тим поглядом Метью мовби малів на очах, і хоч він з усіх сил намагався подивитися батькові в очі, йому не вдавалося. Погляд Мета затремтів, відскочив і, на превеликий сором для його самовпевненого гонору, опустився долі.

Без жодного слова залякавши сина так, що той підкорився, Броуді похмуро посміхнувся, а тоді озвався, в'їдливо проінтонувавши лише одну фразу:

— Ти приїхав!

А втім, у лаконічності цих простих слів було вкладено десятки саркастичних образливих значень. Ненька затремтіла. Почалося цькування її сина, але жінка не насмілювалася сказати ані слова, аби, Боже збав, не погіршити чоловіків настрій, хоч і бачила, що буде гірше, ніж вона боялася. З нажаханим жалісливим співчуттям погляд неньки впав на її Мета, а Броуді тим часом повів далі:

— Справдешня насолода знову бачити твоє чудесне вродливе лице, хоч воно і стало жовте, як та гінея. Ти завше був блідолиций, як я тепер пригадую, але від того всього золота, яке ти там призбирав, у тебе геть-чисто ніби жовтяниця.

Броуді критично роздивився сина, проймаючись інтересом до свого заняття, знаходячи в цих в'їдливих нападках вихід усім своїм нестерпним стражданням останніх місяців.

— Але воно того варте, безперечно, воно того варте, — повів далі Броуді. — Певно, привіз нам купу золота з тих чужих країв, де ти гарував. Тепер ти, певно, багатий чоловік. Ти багатий? — знову гиркнув він.

Метью пригнічено похитав головою, і після цього мовчазного заперечення Броуді звів брови в широченному зневажливому посміху.

— Що?! — скрикнув він. — То ти не вернувся додому з багатством? Ну, ви таке бачили? З того, як ти катався по Європі, і з тих пишних великих коробок у вестибюлі можна подумати, що в тебе грошей хоч відбавляй. Але як ти ще не настільки грошовитий, то чого ти допустив, аби тебе вигнали з роботи?

— Мені вона не подобалася, — пробурмотів Метью.

— Ну ви подивіться на нього! — вигукнув Броуді, ніби звертаючись до всіх присутніх. — Йому робота не подобалася. Він, певно, велика шишка, як йому так важко вгодити. І сама чесність, раз зізнався, що робота не подобалася.

А тоді Броуді повернувся до Метью і вже з притиском сказав:

— То тобі не подобалося? Мені в Левенфорді розказали, що тебе звідти просто витурили, бо вже несила було на тебе дивитися, так як мені зараз, — він замовкнув, а тоді солодким голосом повів далі: — Але, може, то я незаслужено тебе ганю. Ти, певно, вже щось гарне пригледів, якусь чудесну нову роботу. Так?

Тон запитання вимагав відповіді, тож Метью пробурмотів: «Ні», похмуро відчуваючи нестямну ненависть до батька й нестерпну принизливість у тому, що його, досвідченого парубка, справжнього джентльмена, який попоїздив по світу, так відчитують. Він подумки присягнувся, що хоч зараз і не чинить спротиву, коли набереться сил, оправиться після дороги, помститься за кожну образу.

— Ніякої нової роботи! — знову озвався Броуді з удаваною добродушністю. — Без роботи і без грошей! Ти просто вернувся додому, аби жити коштом свого батька. Вернувся, як побитий пес. Ти, мабуть, думаєш, що легше сидіти в мене на шиї, ніж працювати.

Плечі Метью здригнулися.

— Що, тобі холодно? — вигукнув Броуді. — Різка зміна після великої жари, яку ти мусив терпіти, коли запрацьовувався там до жовтяниці. Мамці треба буде витягти тобі теплий одяг із тих твоїх пишних великих скринь. Я добре пам'ятаю, як вона завше робила тобі компреси, коли ти був дитиною. Ненька не має допустити, аби ти дістав застуду, навіть тепер, коли ти моцний дорослий хлоп. Нє-нє, ти занадто дорогоцінний, аби хворіти.

Броуді передав чашку, щоб йому налили ще чаю, і зазначив:

— Давно такого доброго чаю не пив! Аж апетит розгулявся, як знову побачив твоє нудне лице.

Метью більше не міг терпіти цих глузувань і, переставши вдавати, що їсть, підвівся й уривчасто пробурмотів до неньки:

— Я так більше не можу. Не хочу ніякої вечері. Я йду геть!

— Сядь! — рявкнув Броуді, штовхнувши Метью назад стиснутим кулаком. — Сядь, шановний. Ти підеш, коли я скажу, не раніше. Я ще з тобов не закінчив.

Коли Метью осів назад на свій стілець, Броуді в'їдливо повів далі:

— Ти що, більше не будеш тішити нас своїм товариством? Тебе не було два роки, а ти не можеш пробути вдома і двох хвилин. Ти не бачиш? Ми всі чекаємо почути про твої незвичайні пригоди. Ловимо вухами кожне слово, яке зривається з твоїх уст. Ану, розкажи нам усе.

— Про що розказати? — похмуро відказав Метью.

— Про то, як ти славно й захопливо проводив там час. Про раджів і принців, з якими ти водив компанію, про слонів і тигрів, яких ти застрелив… бігом кажи нам, поки ще нічого не вигадав. Ти тепер, певно, вже зовсім гойрак? Що завгодно можеш утнути?

— Я можу зробити, мабуть, більше, ніж ти думаєш, — ледь чутно пробурмотів Метью.

— Та ну дійсно! — закпив Броуді, вхопившись за синові слова. — Ти нас здивуєш, правда? Завше одна й та сама історія: завше ти щось будеш робити. Ніколи, зауваж, не зробив, а завше ще щось має статися! Боже, та як я дивлюся на тебе скуленого і на твій пишний крикливий одяг, мені аж цікаво стає, як ти будеш діяти.

Броуді мало не захлинувся від напливу люті, але із зусиллям стримався і знову заговорив з улесливою іронічністю:

— Але забудьмо про це! Така приємність знову мати тебе вдома, що ми не повинні бути з тобою дуже строгими. Головне, що ти вернувся живий-здоровий з усіх тих страшних небезпек, про які скромно мовчиш. Ми мусимо дати оголошення про твоє повернення в «Адвертайзер». Тоді всі твої добрі друзі — особливо дівчата — будуть знати, що ти вдома. Злетяться всі до тебе, як мухи на мед. Ти ж у нас такий, правда? Любиш, аби жінки до тебе лащилися й бігали за тобою.

Метью не відповів, і після хвилинної мовчанки Броуді повів далі, єхидно вишкіривши зуби:

— Мабуть, наступної неділі твоя мати причепурить тебе і відправить до церкви, аби вся славна парафія полюбувалася. Як тобі вистарчить хитрости, то навіть, може, протиснешся знов у хор, аби почули, як твій гарний голосок возноситься для прослави Божої. Це ж було б так по-чоловічому — знову співати в хорі, правда? Відповідай мені, ти, дурню. Ти чуєш, що я тобі кажу?

— Ні в якому хорі я не буду співати, — огризнувся Метью, похмуро подумавши, що батько зробив цілком у своєму стилі — дістав із минулого цей спогад і насмішкувато викрутив його так, щоб він опинився в принизливому становищі.

— Блудний син відмовляється співати, — глузливо сказав Броуді. — Ну ви колись таке чули? А в нього ж такий гарнющий голосок. Ну, мій дорогий чоловіче, — гаркнув далі він, — як не для своєї матері, то для мене будеш співати. Ти співатимеш під мою дудку. Не думай, я тебе наскрізь бачу. Я бачу! Ти зганьбив себе і мене. Тобі не вистачило гідности лишатися на роботі, як чоловік, ти мусив втекти назад додому до своєї м'якої мамуньці, як побитий пес. Але не думай, що таке пройде зі мною. Поводь себе як належно, коли ти біля мене, або, їй-богу, пошкодуєш. Ти розумієш, про що я кажу? — Броуді різко підвівся з-за столу й люто видивився на сина згори вниз. — Я ще з тобою не закінчив. А перед тим, як закінчу, я виб'ю дурощі з твоєї голови. Тепер все. Я попереджаю: не плутайся в мене під ногами, шановний, бо приб'ю на місці. Ти мене чув?

Метью, який посмілішав, бачачи, що батько збирається йти, і якого ятрила вже сама принизливість його позиції, підняв голову і, скоса подивившись на Броуді, пробурмотів:

— Дуже мені треба стояти в тебе на дорозі.

У відповідь очі Броуді несамовито спалахнули. Він схопив Метью за плече.

— То ти будеш на мене отак дивитися, паскудо?! — скрикнув Броуді. — Не смій, бо я тобі вкручу хвоста. Ти, хробаку, який носить прізвище Броуді. Ти мене зганьбив, шановний, так! Зганьбив більше, ніж твоя курва сестра.

Коли погляд Метью знову впав додолу, Броуді повів далі, а до його гніву домішалась огида:

— Мені бридко думати, що чоловік шляхетної крови міг породити такого слимака. Ти перший Броуді, якого назвали боягузом, але, їй-богу, ти такий і є. Ти паскудний боягуз і мені за тебе встидно!

Броуді струснув сина, як мішок з кістками, а тоді зненацька відпустив, і той безвольно впав назад у крісло.

— Дивись мені, шановний. Ти в мене на мушці! — загрозливо крикнув він, виходячи з кімнати.

Коли Броуді пішов, Нессі й бабця продовжили мовчки дивитися на Метью, але ненька впала біля нього на коліна й обійняла рукою за плечі.

— Не звертай уваги, Мете! Не звертай уваги, синочку мій рідний! Я так чи так тебе люблю! — плакала жінка.

Метью скинув материну руку, а на його лиці під блідою шкірою сіпнулися м'язи.

— Він у мене ще побачить, — прошепотів Метью, підводячись. — Я йому відплачу. Якщо він зі мною не закінчив, то і я з ним — ні.

— Ти ж не підеш зараз із дому, синку? — перелякано вигукнула місіс Броуді. — Ти залишися нині ввечері тут, зі мною, правда? Я хочу, аби ти був біля мене.

Метью похитав головою.

— Ні! — сказав він, насилу стримуючи свій голос. — Я мушу піти геть, — Метью облизав сухі губи. — Я маю заглянути до декого… до давніх друзів. Я вже рушаю. Дай мені ключа.

— Не йди, сину, — благала ненька. — Не засмучуйся через то, що батько сказав. Він не хотів. Він сам хвилюється. Залишайся вдома з матір'ю, будь гарним хлопцем. Ти зовсім не з'їв вечері. Залишайся, і я приготую тобі щось смачненьке. Я люблю тебе, Мете, я так тебе люблю, що зроблю для тебе все що хочеш!..

— То дай мені ключ, — відповів Метью. — Саме це я й хочу.

Місіс Броуді мовчки дала синові власного ключа. Метью поклав його до кишені і сказав:

— Я буду пізно! На мене не чекай.

Ненька, дрижачи від страху, пішла вслід за Метью до дверей.

— Мете, будь обережний, добре? Не нароби якоїсь біди задля мене, синку. Не дай йому вивести тебе на щось необдумане. Тепер, коли ти благополучно до мене вернувся, я таке не витримаю.

Нічого не сказавши, Метью вийшов із будинку, швидко зникаючи в темряві за його межами. Місіс Броуді прислухалася до синових кроків, поки вони не розчинилися в нічній тиші, а тоді, коротко й безслізно схлипнувши, обернулася й пішла назад на кухню. Жінка не знала, що мало статися, але страшенно боялася.

Розділ восьмий

Наступного ранку місіс Броуді прокинулась рано, коли було ще майже темно, але, заворушившись, почула вдалині перший слабкий викличний спів півня, який, наперекір пітьмі, передвіщав неминучий світанок ще одного дня. Учора ввечері ненька хоч і сиділа допізна, проте повернення Метью не дочекалася, отож зараз після тривожного сну першою її думкою було пересвідчитися, що із сином усе гаразд. Одягаючись, жінка більше не мусила полохливо мовчати, щоб раптом не потурбувати свого чоловіка, оскільки тепер була сама в маленькій кімнатці, що колись належала Мері, і все ж через давню звичку її дії були скрадливі й нечутні, як рухи тіні. У вікно спальні пробилося слабке світло, і тьмяно окреслило її примарну похилену постать, яка, тремтячи, одягалася. Неньчина спідня білизна була така полатана, поштопана й позашивана, що кожного разу одягання перетворювалося на справжню головоломку, тож зараз у холодному мороку студеного лютневого повітря її знечулені шорсткі пальці розгублено вовтузилися з грубим, поношеним одягом. Коли жінка отак навпомацки вбиралася, зуби її ледь-ледь цокотіли, і це було єдиною чутною ознакою її присутності й руху.

Коли місіс Броуді покрила своє тіло, розв'язавши заплутану загадку свого малозрозумілого убрання, вона безшумно потерла руки, щоб хоч трохи розігнати кровообіг, і, не надягнувши взуття, в самих панчохах вислизнула з кімнати.

У спальні Метью, що розташувалася в задній частині будинку й виходила вікнами на схід, було світліше; беззвучно увійшовши, серед безладно сплутаної постелі місіс Броуді побачила обриси синового тіла, що рівно дихало, і сама знову задихала рівно від полегшення. У синюватій тьмавості ранкового світла обличчя Метью мало свинцево-сірий колір, у кутиках його рота утворився засохлий наліт, а на чолі лежали сплутані нитки темного волосся. З-поміж губів, здавалося, трохи висувався язик, неначе він так розбух, що у звичному вмістилищі йому стало затісно, і при кожному подиху він спрацьовував, як глухий резонатор хрипкого Метового дихання.

Ненька делікатно повернула ковдри й покривало до стану впорядкованого затишку, насмілилася навіть відкинути розкуйовджені пасма із синових очей, але коли від її дотику Метью неспокійно заворушився й забурмотів, жінка відсахнулася, швидко прибравши руку, але затримавши її напоготові над синовою головою, мовби мимоволі благословляла його сон. Погляд неньки також був немов благословення, незмигний впродовж багатьох хвилин. Нарешті жінка неохоче, повільно відірвала очі від синового обличчя й повернулася, щоб іти. Виходячи з кімнати, вона помітила, що плащ, спідня сорочка і штани безладно валяються по підлозі, що сорочку жбурнули в один кут, а комірець і краватку — в інший, і, немов радіючи, що може прислужитися, ненька нахилилася, позбирала розкиданий одяг, акуратно склала на кріслі, ще раз поглянула на спляче Метове лице і тихо пішла геть.

Нижній поверх лежав у затхлому огидному відпливі раннього світанку; ніч, відступаючи, наче океан, залишила по собі порозсовувані стіл і стільці, загаслий камін, вимащений і присипаний сірим попелом, купу непомитого посуду, що гидотно громадився в раковині в посудомийні, наче уламки судна на пустинному березі.

Зазвичай перш ніж заходитися хапливо розкладати й розпалювати вогонь, начищати камінну ґратку графітовим поліролем, мити посуд, підмітати підлогу, варити кашу й виконувати інші нескінченні ранкові обов'язки, місіс Броуді балувала себе чашкою міцного чаю, бо, за її словами, він допомагав зібратися докупи. Гаряча запашна рідина була немов цілюще зілля, заспокоювала, зігрівала, розвіювала туман у голові й готувала до тягот нового дня.

Однак цього ранку ненька хоч і настояла й налила в чашку чаю, сама вона його не пила, а обережно вкраяла й тоненько помастила маслом дві тонкі скибки хліба, апетитно поклала їх разом із чаєм на тацю й віднесла нагору в синову кімнату.

— Мете, — прошепотіла жінка, легко торкаючись його плеча, — принесла тобі трохи чаю, сину. Аби ти освіжився.

Хоч ненька й нахилилася до Метью, він далі хропів, а кожен його віддих відгонив гнилим алкогольним смородом, який жінку глибоко занепокоїв, і від хвилювання вона заговорила голосніше.

— Мете! На тобі дещо смачненьке!

Такими словами вона колись уговтувала малого Метью, і, почувши їх, той поворухнувся в напівсні, неспокійно крутнувся й, не розплющуючи очей, пробубонів:

— Дай мені поспати, хлопче. Йди до біса. Не хочу ніякого chota hazri[80].

Місіс Броуді засмучено потрусила сина.

— Мете, сонечко, цей чай піде тобі на користь. Тобі добре попити таке зранку.

На цьому Метью пролупив очі і втупився в неньку з-під своїх заспалих, неслухняних повік. У темних синових зіницях ненька бачила, як до нього повільно повертається тупе сумне розуміння свого становища.

— А, це ти, — промимрив Метью. — Чого тобі? Нащо ти мене будиш? Дай поспати.

— Але чай, сонечко! Смачний, освіжальний. Я зразу пішла наниз і сама його зробила.

— Вічно ти напихаєш мені свій чай! Дай поспати, хай йому грець!

Повернувшись до матері спиною, Метью скрутився бубликом і знову заснув.

Місіс Броуді сумно перевела погляд із лежачої фігури сина на тацю, яку досі тримала в руках, немовби не спроможна була збагнути його відмову чи повну силу завданої образи, а тоді, зміркувавши, що, можливо, пізніше Метью перегляне своє рішення, поклала тацю на крісло поряд із ліжком, накрила чашку тарілочкою для збереження тепла, перевернула над хлібом тарілку, щоб не зачерствів, і безрадісно пішла геть.

Цілий ранок місіс Броуді думала про сина. Вогонь було запалено, тарілки помито, черевики почищено, каша булькотіла, ненька віднесла чоловікові нагору воду для гоління, тоді почала накривати на стіл, а тим часом думала про Метью, бідкалася словами, якими він до неї промовив, журилася викривальним запахом подиху, та все ж постійно подумки його виправдовувала. Повернення додому було для Мета потрясінням, ставлення батька його засмутило; що ж до його мови, то він, бідолашний хлопчик, побував у суворому краю, а коли говорив із нею, то ще не цілком проснувся. Поки ненька пробачала синові, у будинку почався рух, стеля задрижала від тихих і гучних звуків, двері нагорі відчинялися й зачинялися, тож тепер, охоплена страхом, що між Броуді та її сином знову здійметься буча, жінка тривожно прислухалася, чи не з'явиться шум несподіваного заколоту, гук гнівних голосів, навіть звук удару. На її превелике полегшення, стояла тиша, і після того як спустилася Нессі і її було квапливо нагодовано й відправлено з дому з набитим книжками портфелем, зійшов Броуді й розпочав снідати в похмурій мовчазній самоті. Ненька доклала щонайбільших зусиль, аби цього ранку все зробити для нього бездоганно, щоб його настрій трохи потеплів, готувалася навіть нахабно збрехати, що Мет повернувся додому вчасно, та хоч настрій чоловіка здавався неньці недоброзичливим, її страхи не справдилися, і він рушив геть, ані словом не згадавши про сина.

Коли Броуді пішов, жінка видихнула з полегшенням і, ще більше заспокоївши себе запізнілою чашкою чаю, приготувала сніданок бабці й віднесла його нагору незадовго до десятої.

Побувавши у старої, ненька навшпиньках перейшла сходовий майданчик і приклала вухо до дверей Метової кімнати; почувши лише, як здіймається й опускається його дихання, жінка тихо відчинила двері. Місіс Броуді відразу побачила, що все лежить так, як вона залишила, і її враженому серцю здалося, що непорушна таця безмовно їй докоряє, що тарілка, яка досі затуляла неторканий хліб з маслом, і тарілочка, що дарма прикривала уже давно вистиглий чай, — немов символи її глупоти й самовпевненості. Метью досі спав. Ненька збентежено розмірковувала: можливо, синів від'їзд із протилежної, на її думку, півкулі, змістив години відпочинку, зробив його активним уночі й сонним удень, створивши в такий спосіб необхідність спати певний час до обіду. Із сумнівами в думках, однак із певною полегкістю на душі, відчуваючи, що якщо не ця, то, мабуть, існує інша схожа причина для такої поведінки, ненька не стала турбувати Метью і знову тихо вийшла з кімнати.

У спробі перемкнути увагу місіс Броуді нерішуче взялася до своїх домашніх обов'язків, та поки тягнувся ранок, її поступово охопив неспокій; ненька зрозуміла, що якщо на момент повернення Броуді на обід син ще буде в ліжку, може відбутися жахливий скандал. Вона з тривогою нашорошувала вуха, щоб уловити перший сигнал пізнього синового пробудження, і ближче до полудня нарешті почула слабкий скрип ліжка, що відпускало його тіло, і Метові кроки на дошках угорі. З чайника, що стояв наготові й кипів, ненька квапливо перелила воду у глек, кинулась нагору й залишила його під Метовими дверима.

Метью довго одягався, але за п'ятнадцять перша повільно спустився і зайшов на кухню. Ненька ласкаво його зустріла.

— Я тішуся, що ти славно довго поспав, сонечко, але ти не снідав. Кинеш щось на зуб перед обідом? Ти тільки скажи, мені буде зовсім не тяжко принести тобі… — ненька мало не запропонувала Метові універсальний засіб — чашку чаю, але, на щастя, вчасно згадала його ранкові слова й додала: — …будь-що, що знайдеться вдома.

— Я ніколи зранку багато не їм.

Сьогодні Метью був одягнений уже в інший ошатний костюм із гладенької світло-коричневої тканини в рогожку, каламутно-фіолетову сорочку й чепурний коричневий метелик до комплекту; тереблячи бант метелика білими, ніби пластиковими, пальцями, які злегка тремтіли, він із сумнівом дивився на неньку, роблячи з її улесливості помилковий висновок, що вчора вона не усвідомила повною мірою його збентеженості.

— Мені бракує свіжих фруктів, які приносили слуги, — заявив Метью, відчуваючи, що йому, можливо, потрібно дати якесь додаткове пояснення.

— Завтра будеш мати смачні яблука, Мете, — завзято відповіла ненька. — Обов'язково замовлю. Ти тільки скажи мені, що б ти хотів чи до якої їжі ти там звик, і я постараюся її для тебе приготувати.

З Метового вигляду стало зрозуміло, що він відкидає ідею з кислими поморщеними яблуками, які матір могла роздобути йому в цих неродючих землях; він промовисто махнув рукою і відрізав:

— Я мав на увазі манго, фантастичні банани, ананас. Якщо це не найкраще, то мені воно ні до чого.

— Ну, сину, ми так чи так зробимо все, що можемо, — хоробро відказала ненька, хоч її трохи збентежила погордливість Метових слів. — Я все одно маю для тебе смачний обід. А опісля, я думала, ми могли б трохи вийти разом на шпацер, якщо захочеш.

— Я йду в місто на тіффін[81], — холодно повідомив він, немовби материна пропозиція була абсурдна, а гуляти у всіх на очах поруч із дивакуватою старушенцією — останнє, що такому гордієві спало б на думку.

Неньчине обличчя витягнулось від розчарування, і вона, затинаючись, промовила:

— Я… я маю для тебе, синочку, такий смачний поживний розсіл, просто чудесний.

— Дай старому, — розлючено відтяв Метью. — Дай йому ціле відро розсолу. Йому буде якраз до смаку.

Молодик на хвилину замовкнув, а тоді вже запопадливіше сказав:

— Ненько, а ти часом не могла б позичити мені сьогодні фунт або два? Чорт забирай, це така прикрість, але мої банківські векселі ще не доставили з Калькутти, — Метью нахмурився від такої досади. — Я через це маю достобіса незручностей. Опинився тут зовсім без живих грошей через їхню кляту затримку. Позич мені п'ять фунтів, а я віддам тобі наступного тижня.

П'ять фунтів! Почувши ці слова, місіс Броуді мало не вибухнула істеричним плачем від нестерпної абсурдності синового прохання негайно позичити п'ять фунтів… у неї, яка віддавала останнє, щоб нашкребти на щомісячний побір, який уже скоро потрібно буде сплатити, яка, за винятком трьох фунтів, що їх натужно збирала з цією метою, мала у своїй сумочці лише нещасні мідні й срібні монети.

— Йой, Мете! — вигукнула вона. — Ти не знаєш, чого просиш. В цьому домі нема таких грошей!

— Ой, не вигадуй, — хамовито відповів Метью, — ти прекрасно можеш це зробити. Брязни гаманцем. Де твоя сумка?

— Не говори так зі мною, сонце, — прошепотіла ненька. — Мені від цього дуже болить. Я би все для тебе зробила, але то, що ти просиш, — неможливо.

— Тоді позич один фунт, якщо ти така скнара, — сказав Метью, пильно подивившись на матір. — Ну ж бо, дай мені той нещасний фунт!

— Ти не розумієш, сину, — благально промовила ненька. — Я тепер така бідна, що ледве зводжу кінці з кінцями. Твій батько дає мені замало грошей, аби ми могли на них жити.

Місіс Броуді охопило палке бажання розповісти Метью, в який спосіб вона змушена була дістати гроші й надіслати йому в Марсель, проте жінка його стримала, раптово завагавшись і усвідомивши, що це передусім несприятливий момент.

— А чого це він не дає гроші? У нього є його комерційний заклад і цей дорогоцінний прекрасний будинок, — глузливо посміхнувся Метью. — На що ще йому зараз потрібні гроші?

— Йой, Мете, мені зовсім не хочеться тобі то казати, — захлипала ненька, — але, здається, у батька в комерційному закладі кепські справи. Я… я боюся, що будинок у заставі. Він мені ніц не говорив, але я бачила в його кімнаті якісь документи. То просто жах. То через конкуренцію, яка з'явилася в нього в місті. Він, безперечно, проб'ється, але наразі мені треба викручуватися з одним шилінгом замість двох.

Метью подивився на матір у похмурому подиві, але, хай там що, не збирався відходити від теми.

— Це все чудово, ненько, — забурчав він, — але я тебе знаю. Ти завжди відкладала щось на чорний день. Мені треба один фунт. Кажу тобі, я мушу його отримати. Він мені потрібен.

— Йой, та хіба ти не чуєш, моє сонечко, що ми бідуємо? — плакала місіс Броуді.

— Запитую востаннє: ти позичиш мені фунт? — погрозливо сказав Метью.

Коли ненька, схлипуючи, знову йому відмовила, одну жахливу миттєвість вона стривожено думала, що син зараз її вдарить, але той різко розвернувся і вийшов із кімнати. Стоячи на кухні й тримаючись рукою за бік, жінка чула, як Метью гримотить по кімнатах нагорі, а тоді він нарешті спустився, мовчки пройшов через вестибюль і, хряпнувши дверима, вийшов із будинку.

У довколишньому просторі розкотисте відлуння від цього грюку згодом розтануло, проте в неньчиній голові воно гриміло й далі, наче загрозливе передвістя майбутнього, тому, коли її жалюгідна зневірена постать осіла на кухонний стіл, жінка мимоволі піднесла долоні до вух, щоб затулитись від нього. Коли ненька отак завмерла, тримаючись руками за голову, у неї з'явилося відчуття, що слова про банківські векселі, напевно, красива брехня, що Метью витратив ті сорок фунтів і зараз не має ані пенні. Він збирався її вдарити? Ненька не знала, але Мет страшенно хотів гроші, і вона, на жаль, не змогла їх йому дати. Не встигла жінка глибше проаналізувати свої емоції, як після нового усвідомлення, що вона мала спромогтися задовольнити пізніше синове прохання, що певною мірою винна була вона, до її муки додалася надзвичайна навальна ніжність. Бідний хлопчик, він звик водити товариство з джентльменами, які сипали грішми направо й наліво, тому, певна річ, мусив мати при собі гроші, як і решта. По суті, це була необхідність після великосвітського життя, яке Мет раніше провадив. Несправедливо було очікувати, що так ошатно вбраний молодик вийде у світ без засобів, які засвідчують, що його чепурний вигляд — не мішура. Він справді не винен, і ненька якоюсь мірою шкодувала, що не дала сину принаймні кілька шилінгів, якби він захотів їх від неї прийняти. Відтак коли ця справа постала перед нею в гарнішому світлі і жінку наповнило відчуття власної неповноцінності, вона підвелася, пішла, піддавшись непереборному пориву, нагору в Метову кімнату і з любов'ю й турботою почала прибирати звалище уборів, яке її захаращувало. Зараз ненька з'ясувала, що одягу в Метью не настільки багато, як можна було спочатку очікувати: одна дорожня скриня виявилась повністю порожньою, дві скрині були наповнені тиковими костюмами, і ще одна безладно напхана брудною білизною. Жінка заходилася охоче штопати Метові шкарпетки, латати сорочки, крохмалити комірці, відчуваючи радість служіння в тому, що піклується про ці потреби, блаженство вже від самого дотику до синового одягу.

Врешті-решт, навівши лад серед Метових речей і тріумфально винісши з кімнати великий оберемок тих, про які ще треба було подбати, місіс Броуді пішла у власну спальню, застелила ліжко й уже у веселішому настрої почала протирати меблі від пороху. Коли жінка дійшла до неглибокої порцелянової таці, що лежала на маленькому столику біля вікна, її охопила непевна розгубленість — у підсвідомості бракувало знайомого відчуття, до якого вона вже давно звикла. Якусь мить ненька неуважно міркувала, а тоді раптом зрозуміла, що не чує інтимного привітного цокання свого годинника, який, окрім випадків, коли вона надягала його на офіційні заходи, завжди був на її маленькій таці, яка зараз лежала перед нею опустіла, за винятком кількох розкиданих шпильок для волосся. Коли ненька змушена була перейти в іншу кімнату, вона, звісно, забрала тацю із собою, і до цього часу годинник лежав на ній; двадцять років дотик до таці поєднувався з цоканням годинника, і вона відразу усвідомила зміну.

Хоч місіс Броуді знала, що не має годинника на собі, вона схопилася за ліф, але там його не було, тому вона одразу метушливо кинулась на пошуки, обдивилася всю свою спальню, кімнату Броуді, світлицю та кухню внизу. Безуспішне шукання затягувалося, і на обличчі неньки з'явився стурбований вираз. То був годинник її матері; вишуканий, оздоблений завитками срібний корпус і позолочений циферблат, елегантні тонесенькі стрілочки і швейцарський механізм, який безвідмовно показував точний час, і хоч це не була коштовність, жінка мала рідкісну сентиментальну прив'язаність до годинника й до маленького потьмянілого, прикріпленого в корпусі дагеротипа[82] зі своєю матір'ю. То була її єдина прикраса, і вже тільки через це ненька страшенно ним дорожила. Нахилившись, аби оглянути підлогу, вона зрозуміла, що не губила годинник, і подумала, чи хтось бува випадково його не підібрав. Раптом жінка випросталася. Роздратування з лиця зникло, натомість з'явився біль. Одним осяйним спалахом на неї зійшло розуміння: її годинник забрав Мет. Жінка чула, що Метью був у її кімнаті, коли вона відмовилась дати йому гроші, і вилетів із дому, нічого їй не сказавши. Ненька не мала жодних сумнівів: Мет поцупив її годинника й виміняє за будь-яку мізерну суму, яку йому запропонують. Вона б радо віддала сину годинника, як віддавала йому все, що тільки в неї було, та він украв його з ницою, боягузливою підступністю. Жінка розпачливо заправила назад жмуток сивого волосся, що вибився з купи під час цих даремних пошуків.

— Мете, сину мій! — вигукнула вона вголос. — Ти знаєш, я б дала тобі той годинник! Пощо ти його вкрав?

Цієї миті наступного після повернення сина додому дня ненька, яка палко очікувала задоволення й угамування своїх тривог, зрозуміла, що ще глибше занурилася в безодню печалі. Обід минув, і день почав без особливих подій прямувати до вечора. Згасання коротких сірих сутінків і спадання темряви вкупі з круговертю думок породили в місіс Броуді болісне бажання побачити Метью. Їм, матері й синові, тільки б побути вдвох на самоті, і вона пом'якшить будь-яку отвердлість у його серці, відчувала ненька. Вона була переконана, що Мет не зможе опиратися мольбі її любові; він припав би їй до ніг у жалю й розкаянні, якби вона тільки змогла передати словами почуття, які мала в серці. Та Метью не з'являвся, і коли годинник пробив пів на шосту, а він не прийшов на вечерю, неньку охопила невимовна тривога.

— Певно, твій бравий молодчик не йде, бо дуже перепудився, — глумливо посміхнувся Броуді до неньки, коли та подавала йому чай. — Він зумисно мене уникає, ховається під будинком, доки я знов не піду. А тоді приповзе сюди по твоє співчуття і втішання. Не думай, що я нічого не розумію, коли то все в мене за спиною.

— Та ні, батьку, — тремтячим голосом промовила місіс Броуді, — повір мені, тут нема що від тебе ховати. Мет просто пішов провідати якихось своїх друзів.

— Друзів, значить? — відповів Броуді. — Я не знав, що в нього є друзі, але з того, що ти тут доказуєш, виходить, що він дуже вже популярний герой! Коли побачиш, скажи свому взірцевому синочку, що я притримаю до наступної зустрічі все, що маю йому сказати. Най готується.

Ненька мовчки подала чоловікові їжу, а коли той пішов, знову налаштувалася чекати.

О сьомій, через годину після того як Броуді вийшов із дому, Метью таки повернувся. Він безшумно зайшов у будинок із проблиском того колишнього понурого виразу, який мав у юності, скрадливо увійшов на кухню і, запобігливо дивлячись на неньку, тихо промовив:

— Вибач, що я пізно, ненечко. Сподіваюся, я не змусив тебе хвилюватися.

Місіс Броуді нетерпляче подивилася на сина.

— Я дійсно за тебе хвилювалася, Мете! Я не знала, куди ти пішов!

— Знаю, — сказав він приглушеним голосом. — Це було геть нерозважливо. Думаю, я ще не зовсім звик бути тут. Можливо, в Індії я став трохи недбалим, ненько, але я тобі це компенсую.

— Ти не недбалий! — вигукнула ненька. — Хіба із собою. Пішов оце, не поївши. Ти вже мав вечерю?

— Ні, — відповів Метью, — не мав, але зараз я таки дуже голодний. Маєш для мене щось поїсти?

Ненька була зворушена, переконана — хай день і був сповнений відчаю, — що перед нею знову її рідний синочок, який скинув шкуру свого розпусного індійського досвіду.

— Мете, ну ти ще питаєш? — щиросердно промовила вона. — В ту ж хвилину твоя вечеря йде в піч.

Місіс Броуді підбігла до печі й ефектно витягнула Метью на огляд товстий шматок приготованої в молоці фіндон гедцок[83], страви, яку він колись особливо любив.

— Зачекай пів хвилини, і я все тобі підготую! — вигукнула ненька.

Бабця Броуді піднялася у свою кімнату, але стіл зайняла Нессі зі своїми уроками. Незважаючи на це, за кілька хвилин ненька застелила половину стола білою скатертиною і розклала все необхідне для смачної трапези.

— Ну ось, — промовила вона, — казала ж тобі, я швиденько. Ніхто так для тебе не постарається, як твоя рідна мати. А тепер сідай, Мете, і покажи мені, який ти голодний.

Метью вдячно підніс погляд на матір і кивнув.

— Ой, ненько, ти занадто зі мною добра! Я на це не заслуговую. Це ніби нагромаджувати мені на голову розпалене вугілля[84] після того, як я поводився. Але їжа виглядає дуже смачно.

Місіс Броуді щасливо кивнула, жадібно спостерігаючи, як Метью присунув стільця, сів і почав швидко наминати великими шматками. «Бідний хлопчик, він, певно, геть зголоднів», — подумала ненька, поки соковиті білі пластинки риби чудодійно зникали під м'яким невтомним натиском Метового ножа й виделки. Нессі, яка посмоктувала огризок олівця по інший бік столу, дивилася на брата з-над краю свого підручника з іншим почуттям.

— А декому пощастило менше, — заздрісно сказала дівчинка. — Ми сьогодні фіннан гедді не їли.

Метью ображено подивився на сестру, а тоді обережно поклав до рота останній великий шматок риби.

— Якби я знав, Нессі, я б з тобою поділився, — не погодився він. — Чому ти раніше не сказала?

— Не будь така егоїстка! — гаркнула ненька. — Ти наїлася з лишком, і ти то добре знаєш. Тепер пристойна їжа потрібна твоєму брату. Йому остатнім часом було тяжко. Вчи свої уроки. На, Мете… попробуй ці вівсяні пеленички.

Метью подякував матері, тепло поглянувши на неї знизу вгору, і продовжив їсти. Від такого ставлення ненька аж заіскрилася радістю і, цілковито забувши про втрату годинника, доброзичливо, щасливо спостерігала за сином; кожна ложка, яку Мет клав до рота, приносила жінці таку неймовірну втіху, наче вона сама з безмежною насолодою смакувала їжею, яку він споживав. Ненька зі співчуттям зауважила, що синове лице вкрите брудними плямами; вражена власною проникливістю, жінка припустила, що Мет сидів у запорошеному живоплоті, що він ховався надворі від свого батька. Жінка занепокоїлася, тому доброзичливість змінилася бажанням захистити; тепер перед нею знову був її рідний синочок, і вона прихистить його та охоронить від світу.

— Смачно було, сину? — врешті запитала ненька, спрагла Метової похвали. — Я спеціально постаралася. Я знала, що ти завше її любив.

Метью прицмокнув.

— Це було чудово, ненько! Краще за всі карі, які я мусив терпіти в Індії. Серйозно, я скучив за тим, що ти готуєш. Відколи поїхав, не їв такої пристойної риби.

— Справді, синку? — вигукнула місіс Броуді. — Дуже тішать мене твої слова. А може, ти би ще щось хотів?

Краєм ока Метью побачив у буфеті тарілку дрібних яблучок, які, подумав він, ненька, певно, роздобула для нього. Якусь хвилю Мет задумливо дивився на матір.

— Гадаю, ненько, я хотів би яблуко, — сказав він зі скромністю людини з чистими бажаннями. Ненька невимовно зраділа, що передбачила, чого захоче син, і миттю принесла тарілку.

— Я так і думала. Замовила нині зранку в посильного, — втішено промовила жінка, доводячи, що бере до уваги кожне синове бажання. — Ти сказав, що хочеш фруктів, і я сказала, що будеш мати.

— Дякую, ненько! Я не хочу курити, — пояснив Метью, насилу встромивши зуби у твердий фрукт, — а я чув, що яблука знищують цей потяг. Та хіба є якась потреба в курінні? Мені з того ніякої користі.

Місіс Броуді ніжно поклала руку синові на плече і прошепотіла:

— Мені дуже приємно таке від тебе чути, Мете. Для мене то важить більше, ніж будь-що на цілій землі. Я щаслива. Маю відчуття, що тепер ми будемо ліпше одне другого розуміти. То, певно, довга розлука вивела нас з рівноваги, але ці незгоди послано нам, аби випробувати. Я молилася, аби між нами запанувало розуміння, і молитву недостойної жінки було почуто.

Далі вовтузячись із яблуком, Метью на якусь мить опустив погляд у розкаянні, а тоді, підвівши очі та з надзвичайною обережністю добираючи слова, приголомшив матір ще одною несподіванкою. Він повільно вимовив:

— Знаєш, ненько, я сьогодні бачився з Аґнес.

Місіс Броуді здригнулася від подиву й задоволення.

— Я, звісно, зараз не можу багато розповісти, — квапливо додав він, перш ніж жінка встигла заговорити. — І ти не повинна нічого в мене розпитувати. Я ні слова не скажу про те, що між нами відбулося, але все склалося дуже добре.

Метью скромно усміхнувся матері.

— Я подумав, тобі приємно буде це почути.

Місіс Броуді сплеснула в долоні від захвату; її щастя лише трохи затьмарювала думка, що це не вона, а інша жінка в особі міс Мойр, можливо, навернула її сина на шлях праведності. А втім, ненька страшенно раділа і, притлумивши огидну думку, вигукнула:

— Добре! Прекрасно! Аґнес, певно, тішиться так само, як і я.

Похилена неньчина спина трохи випрямилася, коли вона звела свої вологі очі до небес, воспіваючи невимовну вдячність; коли жінка знову опустилася поглядом на землю, Метью звертався до сестри.

— Нессі, сонечко! Я щойно повівся егоїстично, але зараз загладжу провину. Даю тобі цю половину яблука, а ти ненадовго залиш мене з ненькою наодинці. Хочу поговорити з нею сам на сам.

— Що за глупство, Нессі? — скрикнула ненька, коли дівчинка згідливо простягнула руку. — Якщо вже хочеш з'їсти яблуко, то не видирай у брата з рота.

— Ні, ненько. Я віддаю це яблуко Нессі, — лагідно наполіг Мет, — але зараз їй треба залишити нас трохи поговорити. Я маю сказати дещо, що маєш почути тільки ти!

— Ну, Нессі, — мовила місіс Броуді, — бери яблуко і подякуй Мету. І аби ми надалі не чули від тебе таких невдячних слів. Поки що можеш лишити свої домашні завдання і піти до світлиці пів години пограти на фортепіано. Все, йди. Візьми сірники і обережно, коли будеш запалювати газ.

Втішена, що звільнилася від ненависних підручників, Нессі підстрибом вибігла з кімнати, і невдовзі до кухні ледь чутно долинуло уривчасте бринькання фортепіано, яке на перших порах переривалося позбавленими музики паузами, що співвідносилися з підійманням яблука із басового кінця клавіатури.

— Слухаю, Мете, — сердечно промовила місіс Броуді, підсуваючи крісло ближче до сина; вона відчувала, що нереалістична ранкова мрія ось-ось здійсниться, і вітала себе з цим із трепетним задоволенням.

— Ненько, — солодко почав Метью, уважно оглядаючи свої руки, — я хочу, аби ти пробачила мені за те, що я поводився так… хамовито, відколи повернувся. Але ти знаєш, я хвилювався. Повна голова турбот.

— Я бачила, сину! — співчутливо потвердила ненька. — Моє серце рвалося з жалю, як дивилася, що ти такий смутний. Не кожен розуміє твоєї чутливої натури так, як я.

— Дякую, ненько! — вигукнув Метью. — Ти така незмінно добра, і я буду вдячний, якщо пробачиш мені всі мої грубі слова. Я постараюся бути кращою людиною.

— Не принижуй себе так, Мете! — скрикнула ненька. — Я не хочу таке чути. Ти завше був добрим хлопчиком. Ти завжди був моїм рідним синочком… я ніколи не бачила, аби ти робив щось по-справжньому погане.

Метью на мить підняв очі й нишком зиркнув на матір, а тоді сховав погляд і пробурмотів:

— Так добре, що ми з тобою знову друзі, ненько.

Почувши це, місіс Броуді любовно усміхнулася, пригадавши, що Метью малим висловлював свою дитячу образу словами «ми з тобою посварені», а коли мати знову здобувала його прихильність, казав: «Ми друзі».

— Ми ніколи більше не будем посварені, правда, сонечко? — ласкаво відказала жінка.

— Таки так, ненько, — погодився Метью і, витримавши ефектну паузу, ніби між іншим сказав: — Ми з Аґнес сьогодні йдемо на молитовну зустріч.

— Це надзвичайно, Мете, — прошепотіла ненька. Він, безперечно, розкаявся! — Я так тішуся. Йой, хотіла б і я піти з вами! — вона знічено затнулася. — Але… я… ви, певно, хочете побути собі вдвох. Я не буду влізати.

— Ага, певно, нехай буде так, ненько, — вибачливо погодився Метью. — Ти ж знаєш, як воно!

Місіс Броуді поглянула на годинник, зауважила, що він показує за п'ятнадцять восьму. Їй було страшенно шкода завершувати цю сердечну розмову, але жінка не без задоволення зітхнула й зі справдешньою самовідданістю промовила:

— Шкода, але вже майже восьма. Тобі треба поспішити, інакше запізнишся, — і вона зробила рух, наче збиралась підвестися.

— Зачекай хвилину, ненько!

— Так, сонце!

— Я хотів ще дещо тебе запитати!

Метью завагався і ніжно подивився на матір; з його погляду, настав вирішальний момент розмови.

— Ненько, — невпевнено пробурмотів він.

— Що таке, моє сонечко?

— Річ от у чому, ненько! Не буду тобі брехати! Я був жахливим тринькалом, — зізнався Метью. — Люди користалися моєю щедрістю. Зараз у мене немає грошей. А як мені гуляти з Аґнес, коли в кишені вітер?

Він мав вигляд такої людини — жертви власної щедрості, і говорив про це засоромлено.

— Я звик завжди мати із собою якусь готівку. Без неї я почуваюся таким нікчемним, особливо в товаристві леді у своєму рідному місті. Ненько, ти могла б мені допомогти, поки я знову не знайду роботу?

Місіс Броуді одразу зрозуміла, що це надзвичайно обґрунтоване прохання. Вона не помилилася, коли думала, що її хлопчик, який звик до марнотратного вищого товариства, не міг показатися в Левенфорді без пенні за душею, а зустрітися в стані такого сутужного безгрошів'я з міс Мойр і поготів. У захваті від примирення із сином ненька відкинула будь-яку обережність і здійснила дивовижну жертву: мовчки підвелася, відімкнула свою шухляду й витягнула квадратну коробочку, в якій містилися накопичені нею заощадження для першої виплати її великого боргу. Жінка благоговійно подивилася на Метью, не думаючи про майбутнє, пам'ятаючи лише, що вона матір свого люблячого й відданого сина.

— Це все, що я маю, Мете, — серйозно промовила ненька, — і я важко збирала ці гроші для одної дуже важливої невідкладної справи. Але зараз трохи тобі вділю.

Метові очі засвітилися, коли місіс Броуді відкрила коробочку і вийняла фунт.

— Візьми собі на кишенькові витрати, сину, — просто сказала вона, простягаючи Метью банкноту. — Радо тобі її даю. Вона твоя!

То була жертва неповторної зворушливої краси.

— А скільки в тебе всього? — простодушно запитав Метью, встаючи й підходячи до матері. — В коробці точно ще багато.

— Тут приблизно три фунти, — відповіла ненька, — і мені дуже трудно було їх відкладати. Зараз у нас тяжкі часи, Мете… тяжчі, ніж ти можеш думати. Кожен цей пенні потрібен мені на кінець місяця.

— Ненько! Дозволь, я зберігатиму ці гроші, — став випрошувати Метью. — Я зберігатиму їх до кінця місяця. Я не витрачу. Яка різниця, де їм лежати, — у моїй кишені чи в цій старій бляшаній коробці? Ну й дивне місце для зберігання грошей! — від слів Метью ідея з маленькою коробочкою-скарбничкою зазвучала майже безглуздо. — Буду твоїм банкіром, ненько! Мені приємно відчувати, що я маю чим себе підстрахувати, навіть якщо це ніколи не знадобиться. Вже якщо я просто носитиму їх із собою, мені буде спокійно. Ну ж бо, ненько, серйозно, один фунт для такого, як я, — це ніщо.

Метью підлесливо наставив руку.

Ненька поглянула на нього з нерішучим, сповненим страху сумнівом.

— Мені надзвичайно важливо мати ці гроші в кінці місяця, — затинаючись, промовила жінка. — Я не знаю, що станеться, коли в мене їх не буде.

— То будеш мати, — запевнив її Мет. — Яка ти панікерка! Залиш це мені. Я надійний, як банк Англії!

Метью забрав з відкритої коробочки гроші й знову посипав словами, підбадьорюючи матір.

— Ти ж не дозволиш, аби твій Мет ходив як жебрак, правда, ненько? — він засміявся на саму думку про це. — Джентльмену потрібно трохи готівки, щоб почуватися впевнено. З тобою все буде прекрасно, ненько, — далі говорив Мет, потроху ретируючись у вестибюль. — Я про все подбаю! Нині мене не чекай, я, певно, буду пізно.

Метью вийшов із будинку і, востаннє весело махнувши на прощання, зник, а місіс Броуді залишилася стояти з відкритою порожньою коробкою, втупившись у фільонки вхідних дверей, які зачинилися за сином. Жінка судомно зітхнула; у її вухах із силуваною жвавістю деренчало фортепіано. Вона беззастережно відігнала думку про втрату годинника, яка раз у раз до неї поверталася, і зародковий сумнів, чи мудро було так слабкодухо дозволяти сину забрати гроші. Мет добрий хлопчик! Це знову її син, і їхня взаємна любов здолає будь-які перешкоди й переможе всі труднощі. Він прямує молитися Богу з доброю дівчиною-християнкою. Неньчине серце знову налилося щастям, і вона повернулась на кухню, цілком задоволена тим, як учинила.

Місіс Броуді сіла, задивившись у камін; на її лиці заграла слабка усмішка, коли вона згадала ніжність у синовому ставленні.

— Синочку таки посмакувала та риба, — пробурмотіла жінка сама до себе. — Я мушу приготувати йому ще якісь смачні страви.

А тоді зненацька, коли ненька вже хотіла кликати Нессі до уроків, коротко й різко пролунав дверний дзвінок. Жінка, підводячись, трохи злякалася, то був надто пізній час для звичних відвідин. Метью має ключа, він не міг ось так повернутися; тепер найменша дрібниця може вивести її з рівноваги, подумала місіс Броуді, сторожко відчиняючи двері. Перед нею, тьмяно вимальовуючись у миготінні лампи передпокою, стояла міс Мойр.

— Ой, Еґґі, рибочко, це ти! — вигукнула ненька з полегшенням, притискаючи руку до боку. — Я так сполошилася. А Метью якраз кілька хвилин тому пішов.

— Я можу зайти, місіс Броуді?

Ненька знову злякалася. Жодного разу за три роки Аґнес так до неї не зверталася, та ще й таким дивним, неприродним голосом.

— Заходь… звичайно, можеш заходити, але… але кажу тобі, Метью пішов з тобою зустрітися.

— Я б хотіла поговорити з вами, якщо можна.

Ненька здивовано впустила стриману Аґнес досередини. Вони зайшли на кухню.

— Що сталося, рибко? — запинаючись, мовила місіс Броуді. — Ніц не розумію, Мет пішов зустрітися з тобою. Ти, може, хворієш?

— Я цілком здорова, дякую, — зринуло із заціпенілих вуст міс Мойр. — Ви знали, що… що ми з Метью бачилися нині вдень?

Ім'я далося Аґнес із неймовірним зусиллям.

— Так! Мет щойно мені розказав. Він пішов, аби забрати тебе на молитовну зустріч; Мет пішов по тебе, — бездумно, машинально повторила місіс Броуді, а її серце перелякано тьохнуло.

— Це брехня! — вигукнула Аґнес. — Він не пішов до мене, а на молитовну зустріч і близько не збирається.

— Що?.. — запнулася ненька.

— Він розповів вам, що сьогодні сталося? — запитала Аґнес; вона сиділа прямо й суворим поглядом дивилася поперед себе.

— Ні, ні… — затинаючись, промовила ненька. — Сказав, поки що не може про то говорити.

— Ще б пак не може! — розлючено скрикнула Аґнес.

— То що сталося? — захлипала місіс Броуді. — Скажи мені, заради Бога.

Аґнес якусь хвилю мовчала, а тоді, втягнувши повітря, приготувалася до приниження.

— Він прийшов, від нього тхнуло алкоголем, а якщо чесно, то він уже добре налигався. Попри те я була рада його бачити. Ми пішли в підсобку. Він наговорив купу нісенітниць… а тоді спробував визичити… визичити в мене гроші.

Аґнес безслізно схлипнула.

— Я б йому їх дала, але розуміла, що він просто витратить на спиртне. Коли я відмовилась, він почав жахливо мене обзивати. Він мене кляв. Сказав, я…

Аґнес не витримала. З її великих очей ринули сльози. Пишні груди здригалися від натужних схлипів; великий рот спотворювали тремтливі гримаси. Нетямлячись від ридань, дівчина кинулась до ніг місіс Броуді.

— Але то ще було не все! — скрикнула Аґнес. — Я мусила на хвилинку відійти у крамницю. А коли повернулася, він спробував… він спробував напасти на мене, ненько. Я мусила з ним борюкатися. Та якби лишень він добре до мене ставився, я б дала йому те, що він хотів. Мені байдуже, гріх то чи ні. Я б йому дозволила! Я б дозволила! — вереснула дівчина. Вона задихалася від ридань. — Я кохаю його, але він мене не кохає. Він назвав мене страшною курвою. Він спробував… скористатися мною. Ох, ох, ненько, я не витримую. Я хотіла, щоб він це зробив, аби ж тільки він мене кохав. Я хотіла! — повторила вона в нападі істерії. — Я мала вам розказати. Я гірша, ніж була Мері. Я хотіла би вмерти, і край.

Аґнес закинула голову і втупилась несамовитими очима в місіс Броуді. Погляди обох жінок зустрілись і злилися в заціпенілому нажаханому відчаї, а тоді неньчині губи безглуздо скривились, рот витягнувся вбік; жінка немовби збиралася заговорити, але не могла, і, щось нерозбірливо скрикнувши, безпомічно відкинулась на спинку крісла. Поки Аґнес витріщалася на нерухому постать, в її очах повільно наростав переляк, а власне горе поступово перестало затьмарювати думки.

— Ви хворі? — ковтнула вона повітря. — Я не думала, що то вас так зачепить. Я так засмутилася, що навіть не думала, що вам стане так зле. Може, вам щось принести?

Неньчині очі відшукали обличчя Аґнес, проте жінка не озивалася.

— Що мені для вас зробити? — знову скрикнула дівчина. — Ви виглядаєте так зле, що мені страшно. Принести вам води?.. Викликати лікаря? Скажіть щось.

Нарешті ненька заговорила.

— Я думала, мій синочок збирається піти з тобою молитися до Господа, — прошепотіла вона дивним голосом. — Я про це молилася.

— Йой, не говоріть так! — вигукнула Аґнес. — Вам треба ненадовго лягти. Підіть ляжте, поки вам не поліпшає!

— Мене болить бік, — глухо промовила ненька. — Певно, то моє серце розбилося. Відпусти мене до ліжка. Я хочу побути в тиші і на самоті в темряві.

— Тоді я вам допоможу! — скрикнула Аґнес; взявши неньку під безвольну руку, вона допомогла їй звестися, дозволила на себе опертися й без жодного супротиву запровадила нагору в спальню. Там Аґнес роздягнула жінку й допомогла лягти.

— Що ще я можу для вас зробити? — врешті мовила дівчина. — Хотіли б грілку?

— Просто залиш мене, — відповіла ненька, лягаючи на спину й дивлячись просто вгору. — Поштиво з твого боку було мені помогти, але зараз я хочу зостатися сама.

— Дозвольте, я трохи з вами посиджу! Я ще поки що не хотіла б йти.

— Ні, Аґнес, я хочу, аби ти пішла, — промовила ненька глухим рівним голосом. — Я хочу закритися в темряві. Вимкни газ і йди, просто залиш мене.

— А може, хоч би трошечки світла лишити? — наполягала Аґнес. — Хай би що сталося, я б не хотіла ось так іти.

— Я хочу, аби було темно, — скомандувала місіс Броуді, — а ще хочу бути сама.

Здавалося, Аґнес збирається щось сказати, але відчувши, що далі протестувати марно, кинула останній погляд на нерухому фігуру на ліжку, а тоді, як було звелено, вимкнула газ. Загасивши світло в кімнаті, дівчина мовчки вийшла з будинку.

Розділ дев’ятий

Коли Метью зачинив перед ненькою двері й легко збіг по сходах, його огортав веселий настрій; він багатозначно посміхнувся, і вдавана сумирність спала з лиця, немов маска.

— Ось так треба обманювати стару. Розумно! Ще й виконання віртуозне, — захихотів Метью сам до себе. — Непогано, як на першу позичку.

Він пишався своїм здобутком і мав приємне передчуття, що наступного разу впорається навіть краще, що ненька, певно, заховала десь у безпечному місці кругленьку суму. Він отримає її, як тільки попросить! Ті кілька шилінгів, за які Мет заклав неньчин годинник, викликали в нього обурення, адже він розраховував, що та річ вартує значно більше, але тепер, коли в Метью в кишені було кілька фунтів, він знову став авторитетним та веселим. Йому тільки б готівку, тріумфально казав він собі, і в нього зразу все гаразд. Метью знав, як себе розважити, коли є гроші!

Вогні міста запрошувально мерехтіли. Після Калькутти, Парижу та Лондону Левенфорд здавався Метові ганебно малим, але вже сама ця зневага сповнювала його надзвичайно приємною пихою. Сьогодні ввечері він, людина бувала, дещо покаже цьому місту; так, їй-богу, він влаштує веселу, бучну гулянку! На думку про це з горла Метью радісно вирвався хрипкий сміх, і він нетерпляче роззирнувся. Неспішно крокуючи, Мет невиразно побачив на іншому кінці вулиці рухому жіночу фігуру і, спостерігаючи за нечітким силуетом, хтиво підсміхнувся:

— З цієї для чоловіка багато толку не буде, занадто квапиться. І куди це їй так приспічило?

Він не знав, що це Аґнес Мойр із візитом до його матері.

Метью пришвидшив крок; темрява огортала його, ніби плащ, а він насолоджувався, адже ця непроглядність давала йому змогу почуватися сміливіше й бадьоріше, ніж у білому світлі дня. Що ж за юнаком він колись був, що боявся цього збудливого безпросвіття? Це час, коли чоловік прокидається, коли він може розважитися! Спогади про лотофагівські ночі в Індії знову яскраво зринули в голові, і коли вони, додаючи палу очікуванню, постали перед Метью, він пробурмотів:

— Ото були ночі, ото гуляння. Авжеж, я повернуся. Можете не сумніватися!

Він весело заскочив у перший-ліпший шинок.

— Джин з анґостурою[85]! — вигукнув Метью голосом бувальця, гупнувши на стіл однофунтову банкноту. Коли принесли напій, він осушив склянку одним великим ковтком і ствердно, по-знавецьки кивнув. Отримавши другу склянку, він зібрав решту, запхнув до кишені, зсунув капелюха набакир і роззирнувся по бару.

Метью байдуже зауважив, що то було убоге місце з каламутно-червоними стінами, слабким освітленням, брудними плювальницями й тирсою на підлозі. Боже, тирса на підлозі після вишуканого килима з товстим ворсом, у якому знадливо тонули його ступні в тому гарненькому місці в Парижі. Попри його вимогу, у джині не було ніякого бітера. Проте Метью було байдуже, то був лише розігрів! Його першим і незмінним кроком під час таких веселих походів було швидко залити в себе кілька склянок алкоголю. «Коли я хильну, — казав Метью, — все зразу стає на свої місця. Та мені тоді море по коліна». Поки в Метовій голові не починався невагомий хід каруселі, йому бракувало запалу, відчайдушності й нахабства, адже, всупереч своїм нахвалянням, у душі він, як і раніше, був м'яким, нерішучим слиньком, отож, аби розважатися з цілковитою самовпевненістю, йому треба було спершу затуманити свою вразливу свідомість. Сприйнятлива Метова натура швидко піддавалась на підбурювальний поштовх алкоголю, а відтак його сміливі мрії та претензійні прагнення викристалізовувалися в дійсність, тому з кожною склянкою Метью набирав дедалі самовдоволенішого вигляду, дедалі завзятішої викличності.

— Сьогодні в цій дірі буде якийсь рух? — самовпевнено запитав він у шинкаря (то був той тип корчми, в якому через необхідність за шинквасом стояв кремезний, могутній чоловік). Шинкар похитав коротко стриженою круглою головою, з цікавістю дивлячись на гостя й розмірковуючи, хто ж такий цей молодий дженджик.

— Напевно, ні, — насторожено відповів він. — В четвер у ратуші був концерт від робітничого інституту!

— Боже, — відповів Метью, розреготавшись. — То ви це називаєте розвагою? Ви тут геть відстали. Ніколи не чули про чепурненькі заклади з одною-двома красивими дівчатками, де можна потанцювати? Такий, аби гульнути.

— Тут ви таке не знайдете, — відрубав шинкар, насухо протираючи шинквас ганчіркою, і неприязно додав: — Ви у пристойному місті.

— Та я хіба не знаю? — зарозуміло вигукнув Мет, міряючи оком єдиного ще одного відвідувача в кімнаті — робітника, що сидів на лаві під стіною й заворожено спостерігав за ним із-за свого кухля пива. — Ще б пак не знати. Це найзабитіше, найбільш святенницьке місце на мапі Європи. Ха, бачили б ви те, що я бачив. Я можу розказати таке, від чого вам волосся дибки стане. Але для кого мені старатись? Ви тут навіть пляшку бренді від пари французьких корсетів не відрізните.

Метью голосно засміявся з власного жарту, дедалі веселіше розглядаючи недовірливі обличчя співрозмовників, а тоді, хоч і втішений враженням, яке справив, раптом зрозумів, що не отримає тут більше жодних розваг чи пригод, тому попрямував до дверей, кивнув, пошапкував, а тоді ліниво вийшов крізь маятникові двері у ніч.

Метью неспішно покрокував по Черч-стріт. Солодке ватяне оніміння вже почало розповзатися за вухами й проникати в мозок. Мета охопило легке відчуття благоденства; він захотів світла, товариства, музики. Метью з відразою глянув на порожні, закриті віконницями вітрини крамниць і кількох перехожих, що квапливо рухалися хто куди, і, презирливо перекривлюючи останні слова шинкаря, пробурмотів сам до себе:

— Ви на пристойному кладовищі.

Метью охопила безмежна зневажлива відраза до Левенфорду. Що в цьому місті робити такому досвідченому чоловіку, як він, чиє знання світу охоплювало борделі Барракпору й бар «Одеон» у Парижі?

На розі Черч-стріт і Гай-стріт Мет похмуро завернув у ще один шинок. Однак тут його погляд одразу засвітився. Це місце було тепле, гарно освітлене й сповнене жвавого гомону; блиск дзеркал і кришталю відкидав міріади миготливих вогнів; за шинквасом розмістилися цілі шеренги пляшок з яскравими етикетками, а через напіввідслонені портьєри Метью побачив у другій кімнаті гладеньку зелену тканину більярдного столу.

— Дайте мені Макаїв фірмовий, — замовив він із помпою. — Мені «Джона Макая» і не інакше.

Його вправно обслужила пухкенька рожевощока жінка з гагатовими сережками-підвісками. Поки вона наливала спиртне, Метью милувався вигином її мізинця, який подумки назвав вершиною витонченості, і хоч то була солідна жінка, він чемно їй усміхнувся. Біля жінок він був неабияким героєм! Таку репутацію потрібно підтримувати за будь-яку ціну!

— А у вас тут гарненьке затишне місце, — голосно сказав Мет. — Нагадує мені Спінозин бар у Калькутті. Не такий великий, але майже так само комфортний!

Розмови припинилися; задоволено відчуваючи, що на нього витріщаються, Метью почав смакувати своє віскі з виглядом знавця й повів далі:

— Але вам тут не те наливають! Хіба що ви стежите! Надто багато мідного купоросу. Як у міцнющому джині в Порт-Саїді. Зовсім не схоже на справжнього «Джона Макая».

На втіху Метью довкола нього потроху почали збиратися люди; якийсь моряк-англієць по-панібратськи підштовхнув його ліктем і прохарамаркав:

— Ви теж там були, друже?

— Тільки повернувся! — люб'язно відповів Мет, спорожнивши склянку. — Вернувся морем з Індії.

— Я теж, — відповів моряк, невідривно й урочисто дивлячись на Мета, а тоді поважно потиснув йому руку, немовби те, що вони обидва повернулися з Індії, раз і назавжди зробило їх братами. — Там жара несусвітня, правда, друже? Від неї така спрага, що попускає, аж коли вертаюся.

— Тоді з мене випивка.

— Нє! Я пригощаю!

Вони почали з цього приводу приязну суперечку, а тоді врешті прийняли рішення, кинувши монету.

— Чарівна леді! — гукнув Метью, пославши пишнотілій шинкарці погляд, перед яким неможливо встояти. Він виграв, тож моряк замовив напої всьому невеличкому гурту.

— З леді щоразу спрацьовує, — гигикнув Мет. Він радів, що виграв, а моряк, у своїй палкій п'яній люб'язності, — що програв. П'ючи, Мет і моряк порівнювали свої дивовижні пригоди, а решта роззяв здивовано витріщалася, поки вони обговорювали комарів, мусони, бари й базари, корабельні галети, пагоди, священних і нечистих корів, а також форми й інтимні особливості тіл вірменських жінок. Повістування лилося рікою, як і алкоголь, аж поки моряк, який значно випереджував співрозмовника за рівнем сп'яніння, став заговорюватись, розкиснув, і Метью, для якого нічні розваги лише розпочиналися і якого аж розпирало від відчуття власної надзвичайної значущості, заповзявся знайти привід, аби його спекатися.

— Чим зайнятися в цьому напівмертвому місті? — вигукнув він. — Можна витиснути хоч трохи веселощів?

Це не було те товариство, у якому Мет бував перед від'їздом в Індію, тому ніхто його не впізнав; ніхто справді не знав, що він уродженець стародавнього міста Левенфорду, а Метью волів, аби його вважали нетутешнім, показним громадянином світу.

Нікому з гурту не спадало на думку нічого гідного цього молодика, тож усі мовчали, аж поки врешті хтось не запропонував:

— Може, більярд?

— А, більярд, — задумливо промовив Мет. — Таке я вмію.

— Більярд! — заревів матрос. — Кажу, це моя стихія! Я зіграю проти будь-кого серед живих на… на будь-що, що ви б хотіли… що… я… — голос перетворився на п'яне жебоніння. Метью безпристрасно подивився на моряка.

— О, то ви в нас чемпіон? Гаразд. Граємо до п'ятдесяти очок[86], і кожен ставить по фунту, — кинув йому виклик Мет.

— Добре! — вигукнув матрос. Хилитаючи головою, він роздивлявся Метью з-під напівопущених повік і нерозбірливою, але недвозначною образною мовою давав зрозуміти: бодай йому смоли в пеклі напитися, якщо він не стримає свого слова.

— То де ваші гроші? — підсумовуючи, поважно запитав моряк.

Кожен виклав свою ставку, а честь зберігати їх отримав спостерігач, який раніше запропонував розвагу, і оскільки в цьому місці ще ніхто не грав на таку нечувану суму, натовп, закипаючи від радісного хвилювання і здійнявши добрячий галас, ринув за гравцями в більярдну, і гра розпочалася.

Метью, який, стоячи в одній сорочці, виглядав хвацьким умільцем, робив перший хід. Гравець він вмілий, він цілковито це розумів, бо старанно тренувався в Калькутті, часто посеред дня, коли мав протирати штани на своєму стільці в конторі, а ще він із потаємною самовдоволеністю усвідомлював, що супротивник у своєму теперішньому стані йому не рівня. Мет зміряв свій кий фаховим поглядом, натер кінець крейдою, відчуваючи, що він у центрі захопленої уваги всього зібрання, і розбив кулі, але йому не вдалося зробити так, щоб червона залишилась у балці[87]. Його суперник, злегка похитуючись, гахнув свою кулю на стіл, швидко прицілився і вгатив києм. Морякова куля з неймовірною силою гупнула об червону і, завзято женучись за нею через увесь стіл крізь хитросплетіння гострих і тупих кутів, врешті метнулася вслід у передню праву лузу. Юрба схвально загула на цей дивовижний фукс[88]. Матрос обернувся і, спираючись на стіл, поважно вклонився, а тоді тріумфально гукнув до Метью:

— Що думаєш про це, друже? І хто ще з нас п'яний? Я ж казав, це моя стихія! Скажи, удар? Наступного разу будемо грати гарматними ядрами.

Моряк хотів зупинити гру, щоб видати глибокий аналіз позитивних сторін свого дивовижного удару і довге пояснення, як його було виконано, але, трохи повмовлявши, його таки переконали продовжити. Матрос повернувся до гри з виглядом переможця, однак його наступний удар ледве чи можна було назвати успішним, оскільки він щосили вгатив кулю по низу, і та, жваво застрибавши по тканині, у своєму стрімкому русі перемахнула через край столу й важко гупнула на дерев'яну підлогу під ще гучніші й триваліші оплески, ніж ті, якими привітали попереднє звершення.

— І що мені за це буде? — поважно запитав він, звертаючись до всього гурту.

— Копняк під дупу! — крикнув хтось позаду. Моряк сумно похитав головою, але всі засміялися, навіть пишнотіла шинкарка, яка витягла шию, щоб побачити забаву, і мимоволі захихотіла, але, стрепенувшись, опанувала себе й швидко замаскувала сміх під скромніший кашель.

Зараз настала черга Метью, і хоч розміщення куль було сприятливе, почав він дуже обережно: виконав три нескладні кенони[89], а тоді поцілив битком по червоній, після чого той закотився в лузу. Далі Метью розпочав серію влучань у червону кулю й зіграння битків у праву середню лузу, і робив це так несхибно, що з кожним ударом прицільна куля з повільною, непомильною точністю поверталася в потрібну позицію на підході до середини стола. Поки тривала серія, натовп спостерігав, затамувавши подих, із глибокою й шанобливою увагою. Під яскравим освітленням Метові білі м'ясисті руки ширяли над гладеньким сукном, ніби бліді амеби в зеленому ставі; кий він тримав так елегантно й ніжно, наче жінка; спиртне в організмі зробило його стійким, як скеля. То була найвища радість у Метовому житті — не лише похизуватися перед юрбою цілковитим самовладанням і майстерністю, але й викликати до себе це захоплення вкупі із заздрістю. Його порожнє марнославство жадібно живилося підлабузництвом глядачів.

Набравши тридцять дев'ять очок, Метью значуще зупинився, ще раз натер кия крейдою і, певна річ, знехтувавши легкою мішенню, кулею, що лежала біля лузи, демонстративно взявся здійснювати довгий і складний кенон від борта[90]. Йому вдалося, і після ще трьох швидких ударів Мет неперервною серією досяг потрібних п'ятдесяти очок. Кімната вибухнула оплесками.

— Грайте далі, сер! Не зупиняйтеся! Покажіть нам, що ви можете!

— Хто він? Не чоловік, а диво!

— Виставте нам кухоль пива, містере. За таке так чи інакше треба випити!

Однак Метью, зарозуміло вдавши, що йому ліньки, відмовився грати далі, сховав у кишеню виграш і жбурнув кий у стійку; здобувши собі репутацію, він тепер боявся її заплямувати. Відвідувачі оточили Мета, плескали по спині, штовхали й турляли один одного, намагалися потиснути йому руку, а він тішився своєю популярністю, сміявся, розмовляв, жестикулював із гуртом. Його суперник, якого насилу переконали, що гра закінчилась, здавалося, ні про що не шкодував; він п'яно закинув руку Метью на плече.

— Ви бачили той мій удар, друже? — раз у раз повторював він, — Він вартував фунта… п'ятьох фунтів. То був… справжній норд-ост[91]… п'яна дивовижа. Кажу, це моя стихія, — і моряк виклично покосував довкола, видивляючись за тим, хто поставить це під сумнів.

Юрма повернулася до шинквасу, де Метью всіх почастував пивом. Він був героєм; товариство підняло за нього кухлі, а тоді розбрелося маленькими групками по кімнаті, обговорюючи удар за ударом пам'ятне звершення переможця.

Мет, удавшись у пиху, самовпевнено походжав по кімнаті. Жодної робленої маломовності, ніякої вдаваної скромності. Метью підходив до кожного гурту, кажучи: «Бачили той мій кенон від борта? Дуже вправно, правда? Прораховано до міліметра!», або «Чорт забирай, одного разу я забив серію на дві сотні… більше, ніж на дві сотні!», або ж «Бідолашний причепа, які в нього були шанси проти такого, як я? Я міг би і з тростиною його обіграти». Метью розхвалював себе до небес, і що більше пив, то більше роздувалася його дурнувата пиха, аж врешті йому почало здаватися, що кімнату наповнює гомін голосів, які звеличують його із солодкою велемовною улесливістю. Він також доєднався до вихвалянь, довкола нього блимотіло світло, наче на його честь запалили тисячі свічок, серце наповнювала втіха й насолода. Ніколи досі Метью не знав такого тріумфу; він вважав себе найпрекраснішим гравцем у більярд у Левенфорді, у Шотландії, у Сполученому Королівстві; Це неймовірно — змогти отак забити серію на п'ятдесят очок; чому його намагаються принизити, запроторивши в контору, якщо він може так дивовижно грати в більярд?

Раптом на вершині його тріумфу мінливий інтерес юрби згаснув; між двома новоприбулими — моряком-ірландцем і муляром — розгорілась суперечка, загальна увага перемкнулася на її винуватців, кожного з яких по черзі підбурювали, щоб спровокувати бійку. Врешті-решт той молодик всього-на-всього купив їм пива — а ціна популярності вища, — отож Метью майже одразу залишився сам-один у кутку, забутий, без друзів. Він мало не розревівся від смутку через раптову зміну свого становища, поміркував, що так було завжди: він ніколи не міг довго залишатися в центрі уваги; його відтісняли на задній план раніше, ніж би йому хотілося. Метью захотів побігти за гуртом і знову здобути їхній хисткий інтерес, він хотів закричати: «Погляньте! Я та людина, яка забила серію на п'ятдесят очок! Не забувайте про мене. Я чудовий гравець у більярд. Зберіться знову навколо мене! Ви не щодня зустрінете такого гравця!». На нього найшла ще більша досада, далі непомітно вилилася в образу, і Метью, сповнений огиди, вижлуктив дві великі склянки віскі, а тоді, нахмурено окинувши всіх присутніх останнім обуреним поглядом, вийшов із бару. Ніхто не зауважив, що він пішов.

На вулиці під ногами Метью брук злегка загойдався, зарухався, ніби палуба пароплава на тихих хвилях; однак молодик спритно пристосував ходу до цього легкого постійного похитування, тому тіло ледь-ледь погойдувалося з боку на бік і при тому все ж трималося прямо. Неймовірна радість цього руху заворожила Метью й заспокоїла його вражений гонор. Перетинаючи Гай-стріт, він зрозумів, що, так вправно маневруючи серед підступних перешкод цієї нескінченно змінної площини, здійснює визначний подвиг, який, можливо, стоїть нарівні з надзвичайним досягненням у більярді.

Метью мав відчуття, що година ще не пізня, і зі значними труднощами спробував розгледіти час на освітленому циферблаті міського годинника; широко розставивши ноги й закинувши голову, він боровся з незрозумілими вимірами часу й простору. У гармонії із землею шпиль злегка хилитався й дрижав, стрілки розпливалися, але Метью подумав, що лише десята година, і його задоволенню від власної кмітливості не було меж, коли за хвилину годинник пробив десяту. Він відраховував звуки ударів глибокодумними тлумачними махами, неначе сам дзвонив у дзвін.

Навіть у такому нудному місті, як Левенфорд, Метью було надто рано йти додому. Щоб такий чоловік, як Метью Броуді, та по-дитячому повертався додому о десятій годині? Нізащо! Мет запхнув руку до кишені штанів; відчувши заспокійливий шурхіт однофунтової банкноти й дзенькіт срібних монет, він міцніше насунув капелюх на вуха й знову рушив вулицею. На його розчарування, людей довкола було мало. У справжньому місті він би знав, що робити; все було просто, як дихати: заскочити в кеб і, багатозначно підморгнувши, сказати візникові їхати до bona robas[92]; йому залишалося лише розкішно відкинутися на сидінні й курити сигару, а хворі на шпат[93] коні весело тягнули його до місця призначення. Однак тут не було кебів, не було радісного хвилювання, не було жінок. Єдина дівчина, яку він знайшов і до якої галантно звернувся, панічно втекла, ніби він її вдарив, і Метью прокляв місто за його вульгарну буржуазну побожність, обклав прокльонами все жіноцтво за добропорядну звичку рано йти спати й прикру непорушність їхньої цнотливості. Він був наче мисливець, що женеться за звіром, і що далі той відходив, то відчайдушнішою ставала погоня, отож Метью, похитуючись, ходив узад-вперед по Гай-стріт, даремно намагаючись знайти спосіб побороти гнітючість п'яного відчаю, який почав поволі його охоплювати. Коли Мет нарешті відчув, що мусить зайти у ще один шинок, аби залити горе своєї невдачі, він зненацька пригадав! Метью різко зупинився, театрально ляснув себе по стегну за такий незбагненний провал у пам'яті, а на його обличчі заграла слабка усмішка, коли він згадав той будинок на Коледж-стріт, який у юності завжди поспішно проминав, відвертаючи очі й затамовуючи подих. Чутки про цей високий, вузький і темний будинок, який втиснувся поміж «Комісійною крамницею Клайда» й старим ломбардом у нижньому кінці Завулка, час від часу ширилися, мов малесенькі брижі, на рівній, бездоганній поверхні левенфордської добропристойності, завдяки чому він здобув таємничу, але мовчки визнану репутацію серед тямущої місцевої молоді. Штори в будинку завжди були заслонені, і в день туди ніхто не заходив, але вночі непримітно з'являлося світло, хтось приходив і відходив, іноді було чутно музику. Таке беззаконня, хай яке завуальоване, давно мали б викорінити в давньому й пристойному місті на кшталт Левенфорду, але над будинком, здавалося, була владна рука протекції, яка, мабуть, не санкціонувала, а швидше прикривала його безневинне аморальне існування; лиходумні особи навіть натякали, що деякі бейлі та впливові містяни нерідко знаходили нагоду влаштувати собі таке рандеву і робили це, звісно, зі щонайбільшою незворушністю й чемністю.

— Оце закапелочок для тебе, Мете. Побачимо, чи ти мав рацію. Ти часто міркував, що ж там всередині, а тепер якраз з'ясуєш, — задоволено пробурмотів сам до себе Метью, хиткою ходою прямуючи до Коледж-стріт, заповзявшись розслідувати жахіття, які колись кидали в дрож його незрілу душу. Раптом Метові стукнула в голову думка, що те, що він прямує в дім розпусти в Левенфорді, — найбезглуздіша ситуація, яку тільки можна уявити; Метью вибухнув реготом, тому вимушено зупинився й почав безпорадно катулятися попри стіну; його трясло від дурнуватого нестямного сміху, а по обличчю текли сльози веселості. Коли молодик зміг рухатися далі, відчай, який накривав його ще кілька хвилин тому, як рукою зняло, і йому прийшло солодке внутрішнє усвідомлення, що він проводить час безмірно краще, ніж сподівався. Спожитий алкоголь ще не досягнув піку свого впливу, отож із кожним шарпаним кроком Метью охоплювала дедалі дурніша легковажність і ще цілковитіша веселість.

Він ступив у Завулок. Вузька вуличка була сповнена життям більше, ніж усі широкі головні вулиці міста вкупі; вона клекотіла від невидимого руху. З прибудинкових загорож, внутрішніх двориків і навіть із-за тонких стін будинків долинало нескінченне розмаїття звуків: голоси, сміх, завивання собаки, грання гармоні, співи. Метью зрозумів, що тут рано спати не лягають, відчув, що він у своїй стихії, і став як укопаний під освітленим вікном, у якому завиднівся розбушований хор, а тоді зненацька, наче зворохоблений пес, закинув голову й возніс свій захмелілий гучний голос в унісон зі співзвуччям у будинку. Музика негайно припинилась, залягла тиша, а тоді піднялася шиба, і в бік Метью кривулястою дугою ринув потік помиїв. Помиї, однак, не поцілили й плюснули на землю за фут від Мета, лишень трохи забризкавши йому ноги, отож він весело пішов геть, вийшовши з цієї пригоди тріумфатором.

На півдорозі ніздрі Метью розширилися, вловивши соковитий запах смаженої шинки, що народжувався за приготуванням якоїсь запізнілої вечері в будинку, який він минав, і долинав до нього крізь ніч пряними, запашними випарами. Метью одразу відчув голод і, роззирнувшись довкола, по іншу сторону вулиці розгледів досі відчинений невеличкий заклад, непримітну харчевню, в якій продавалися такі ласощі, як пиріг, пудинг, сальтисон і виварені кендюхи з цибулею. Піддавшись на несподіваний поштовх, Метью широким кроком перейшов вулицю, захмеліло бурмочучи собі під ніс:

— Леді зачекають. Мету треба трохи підкріпитись. Мусиш підтримувати свої сили, мій хлопче.

Метью величаво увійшов у харчевню. Проте всередині викликаний віскі голод узяв гору над вишуканістю манер, і він крикнув:

— Бігом наклади мені м'ясного пирога і долий багато підливи.

— За пенні чи за два? — запитав засмальцьований юнак за прилавком.

— За шість, ти, soor! — приязно відказав Метью. — Думаєш, я хочу ваші нещасні шпиндики, bobachee[94]? Вибери мені найбільший і давай сюди, jilde!

Мет гупнув на прилавок монету, узяв простягнутий навзамін загорнутий газетою пакунок і, погидувавши їсти пиріг на місці, вийшов. Він попростував вулицею далі, здер газетну обгортку й почав жменями напихати ласощі до рота, наминав жадібно, залишаючи за собою слід, який відразу став джерелом радості та яблуком розбрату всіх голоднющих котів вулички.

Закінчивши, Метью задоволено зітхнув і, пригадавши свої манери, обсмоктав пальці й ретельно витер носовичком. Далі він із повним черевом м'яса й випивки вже поспішніше рушив уперед, готовий тепер до витонченіших і спокусливіших чарів десерту. Врешті Метью таки дійшов до того будинку, знайшов його без будь-яких труднощів — адже заблудити в Левенфорді було нелегко — і якусь хвилю стояв назовні, роздивляючись цівки приглушеного світла у вікнах. Поки він не рухався з місця, його на мить незвично схвилював, змусив завагатися ледь відчутний колишній юначий трепет, однак, спонукуваний шаленою думкою про насолоду, що чекала всередині, Метью вхопився за дверний молоточок і голосно постукав. Грюкіт із грубою настирливістю прогримів уздовж цілої вулиці, а коли Мет припинив гупати, прокотився луною, відбиваючись то від одного, то від іншого боку вузького каньйону вулички, залишивши після останнього відгомону сполохану тишу, що мовби накрила все довкола й навіть скувала будинок зсередини. Тривалий час нічого не відбувалося, Метью стояв, похитуючись, на порозі, проте коли він вже майже налагодився знову постукати, двері повільно, лише на шпаринку прочинилися. Мета не засмутила негостинна скупість такого вузького отвору, але, навчений досвідом, він притьмом пропхнув у нього ногу.

— Добрий вечір, люба леді, — дурнувато усміхнувся Метью. — Відвідувачів приймаєте?

— Що вам треба? — промовив із внутрішньої теміні суворий низький жіночий голос.

— Помилуватись красою вашого личка, моя дорогенька, — щонайввічливіше відповів Мет. — Ну ж бо, не будьте такою жорстокою й безсердечною. Дозвольте подивитись на ваші ясні очі або витончені щиколотки.

— Хто ви? — знову різко озвалася жінка. — Хто сказав вам сюди йти?

— Я, миле створіння, мешкаю в місті віддавна, нещодавно повернувся з-за кордону і не без грошей.

Метью манливо забрязкав грішми в кишені й коротко легковажно засміявся.

Запала мовчанка, а тоді голос твердо промовив:

— Ідіть геть! Ви помилилися. Це пристойний дім. У нас із вами не буде жодних справ, — і жінка зробила рух, немовби збиралася зачинити двері Метью перед носом. За звичних обставин така категорична відмова його б зупинила, і Мет, безсумнівно, тихо пішов би геть, але зараз своєю ногою він не дав дверям зачинитися і, вдавшись до пустих нахвалянь, відповів:

— Не так швидко, мем. Не будьте такою гордою й зарозумілою! Ви маєте справу з непростою людиною. Впустіть мене, або я підніму такий гармидер, що до ваших дверей зійдеться вся вулиця. Так, накличу на вашу голову все місто.

— Зараз же йдіть геть, або викличу на вас поліцію, — після короткої паузи, що, здавалося, була сповнена нерішучості, уже не так твердо сказала жінка.

Метью тріумфально підморгнув темряві, відчуваючи перемогу на своєму боці і з гордістю усвідомлюючи, що на жінок завжди діє його блеф.

— Ні, не викличете, — хитро промовив він. — Вам не треба тут ніякої поліції. Я знаю це краще, ніж ви. Я той джентльмен, якого ви хочете тут бачити нині ввечері… просто зачекайте, і побачите.

Жінка не відповіла; її мовчання підбадьорювало Метью, її потайливість збуджувала його хіть, тож він пробурмотів:

— Я зайду і гляну на тебе одним оком, красунечко, — і, протиснувши плече в малесенький просвіт дверного отвору, Мет силоміць пробрався в передпокій. Там він якусь хвилю кліпав, засліплений світлом лампи, яку жінка підсунула йому під саме обличчя, а тоді щелепа йому відвисла, і Метью абсолютно безтактно, з недовірою вп'явся в жінку очима. Через її скривлене, непривітне лице проліг, наче синюватий набряклий поріз, огидний фіолетовий невус[95], який розтягнувся, ніби справжнісінький м'який грибок, який в'ївся й зіпсував щоку та шию. Він надив Мета своєю відразливою химерністю.

— Що вам треба? — повторила жінка скрипучим голосом. Метью був збентежений; він насилу відірвав погляд від лиця жінки, але, поки оглядав широкий передпокій із високою склепінчастою стелею, його впевненість повернулася на думку про те, що в цьому будинку є й інші кімнати, кімнати, оповиті манливою таємницею. Це лише власниця; за одними з тих дверей на нього, певно, чекає чимало розваг. Метью знову подивився на неї, і його увагу одразу прикував дефект на лиці, з такою силою, що він не міг відвести погляд і, сам того не хотячи, дурнувато пробелькотів:

— Жінко, на вашому лиці жахлива родимка. Як вона у вас з'явилася?

— Хто ви такий? — різко запитала вона. — Останній раз питаю перед тим, як ви звідси вилетите.

Метью забув про обережність.

— Я Броуді, Метью Броуді, — промимрив він бездумним, задурманеним голосом. — Де молоді дівчатка? Я прийшов до них! Ви мені не підійдете!

Поки Мет говорив, жінка тупилася в нього очима, і у світлі лампи видавалося, що її похмуре лице по черзі охоплювало то здивування, то тривога. Врешті вона повільно вимовила:

— Я казала вам: ви помилилися будинком! Тут ви багато розваг собі не знайдете. В цьому будинку ніхто, крім мене, не живе. Кажу, як є. Раджу вам негайно йти геть.

— Я вам не вірю! — понуро вигукнув Метью; він дедалі дужче розпалювався, тому закричав, зчинивши неймовірний ґвалт: — Та ви брехунка! Думаєте, я дурень, щоб ви мене після такої байки позбулися? Навіть не подумаю йти! Думаєте, я такій, як ви, дам себе прогнати? Я, який побував на іншому кінці світу! Ні! Та я швидше вломлюся в кожну кімнату в цьому клятому будинку, ніж визнаю поразку.

На галас, який здійняв Мет, згори залунав голос, і жінка миттю затулила йому лице.

— Ану стуліть писка! — люто скрикнула вона. — Зараз ціла околиця збіжиться на мою голову. Хто ви такий, аби приходити отак і турбувати чесну жінку? Сюди! Посидьте в цій кімнаті, доки не протверезієте. Тоді й поговоримо. Почекайте, поки я повернуся, або вам буде гірше, — жінка схопила Метью за руку і, відчинивши якісь двері у вестибюлі, грубо заштовхнула його в маленьку вітальню. — Чекайте тут, кажу вам, або будете шкодувати до кінця життя, — неприязно дивлячись на Мета, торкнула вона, зачинила двері й залишила його в холодній непривітній кімнаті. Жінка зникла, ще перш ніж затуманений мозок Метью встиг це усвідомити, а тепер молодик із сумішшю огиди й роздратування роздивлявся маленьку холодну світлицю, куди його запроторили. У пам'яті зринули солодкі спогади про інші доми розпусти, де його підхоплював вир несамовитої музики й дикого веселого сміху, де яскраві вогні танцювали над розкішним теплом червоного плюшу, а сповнені бажання оголені жінки змагалися між собою за щедрість його пестощів. Метью не пробув у кімнаті й трьох хвилин, як його п'яна свідомість проясніла, а коли прийшло усвідомлення абсурдності того, що він — людина з таким досвідом — дозволив замкнути себе подалі від очей у цій маленькій комірчині, його воля сформувалася в палке рішення. Він не сидітиме в цій буді, коли в нього під самим носом чудові розваги! Метью ступив уперед і, жахливо неоковирно вдаючи обережність, відчинив двері й вийшов навшпиньках у широкий передпокій, а там згори до нього долинув ледь чутний шум голосів. Він скрадливо роззирнувся. У вестибюлі було ще троє дверей, і Мет роздивлявся їх із сумішшю сподівання й нерішучості, аж поки, обравши ті, що були відразу навпроти, й обережно наблизившись, повернув ручку й зазирнув досередини. Там йому відкрилася лише холодна темрява затхлої пустої кімнати. Зачинивши двері, Метью повернувся до сусідніх дверей, але знову зазнав розчарування, адже за ними виявилася всього-на-всього порожня тутешня кухня; крутнувшись і пирхнувши з огиди, він бездумно ввірвався в останню кімнату.

Мет відразу завмер, його пронизав трепет надзвичайно приємного відкриття. Перед його очима, читаючи газету біля затишного каміна, сиділа дівчина. Як у нестямного шукача, який нарешті віднайшов скарб, з глибин горлянки вирвався тихий тріумфальний скрик, і Мет залишився стояти непорушно, напуваючись красою дівчини, заворожений теплим відблиском камінного світла на м'якому вигині її блідої щоки, відзначивши собі її струнку фігуру, зграбні закрути щиколоток, поки дівчина, досі його не зауваживши, сиділа, витягнувши ступні до вогню. Вона була приваблива і, побачена крізь серпанок викривленої, сповненої жаги свідомості, вмить стала для Мета надзвичайно вродливою й жаданою. Він повільно наблизився. На звук кроків дівчина підвела погляд, на обличчі одразу відбилася тривога, і вона впустила газету й випалила:

— Це приватна, зарезервована кімната.

Метью розважливо кивнув і відповів:

— Саме так. Зарезервована для нас із тобою. Не бійся, ніхто нас не потурбує.

Він важко осів у крісло поруч і спробував узяти дівчину за руку.

— Але вам не можна сюди заходити! — панічно запротестувала вона. — Ви не маєте права. Я… я покличу господиню.

Вона полохлива, немов куріпка і, жадібно подумав Метью, так само гладенька й пишненька. Він страшенно хотів укусити її за округле плече.

— Ні, любонько, — пробелькотів Метью, — я вже її бачив. Ми мали на коридорі приємну довгу розмову. Вона не красива, але чесна. Так, має мої гроші, а я маю тебе.

— Не може такого бути! Ви мене ображаєте! — вигукнула дівчина. — Сталась якась помилка. Я вас ніколи раніше не бачила. До мене з хвилини на хвилину мають прийти.

— Він може зачекати, доки я піду, любочко, — відтяв Метью. — Ти так мені подобаєшся, що тепер я тебе нізащо не відпущу!

Дівчина обурено скочила на ноги.

— Я закричу! — вигукнула вона. — Ви не розумієте, що робите. Він вб'є вас, коли прийде.

— Хай іде до чорта, хто б він там не був. Тепер ти моя! — крикнув Мет, несподівано схопивши дівчину в обійми, перш ніж вона встигла зойкнути.

У той момент, як Метью, нахиляючись до її личка, притискав дівчину до свого розшалілого тіла, двері відчинилися, і коли він розлючено підвів голову, щоб вилаяти непроханого гостя, його погляд зустрівся з батьковими очима. Три постаті, здавалося, стояли нерухомо цілу вічність, немовби три емоції — здивування, гнів і страх — перетворили їх на камінь; опісля, коли Метова рука обм'якла, безвольна фігура дівчини мовчки вислизнула з його обіймів. Далі Броуді, якого цей рух немовби підштовхнув заговорити, ні на мить не зводячи очей із синового обличчя, холодний і гострий у своїй мові, наче сталь, сказав:

— Він тобі щось зробив, Ненсі?

Гарненька шинкарочка «Герба Вінтонів» поволі наблизилася до нього й тремтливо схлипнула:

— Та не дуже. Нічого не сталося взагалі. Він мене не кривдив. Ти зайшов вчасно.

Губи Броуді міцно стиснулися, а погляд став ще пильнішим, коли він відповів:

— Тоді не плач, ягідко! Бігом тікай звідси.

— Мені зачекати на тебе в будинку, любий? — прошепотіла дівчина. — Я зачекаю, якщо хочеш.

— Ні! — вигукнув він, не завагавшись ні на мить. — Ти й так натерпілася. Біжи додому.

Очі Броуді поширшали, а кулаки розтискалися й стискалися, коли він знову повагом заговорив:

— Я хочу, аби цей… цей джентльмен був у моєму… повністю в моєму розпорядженні.

Коли дівчина проходила повз Броуді, він погладив її щоку, не відводячи очей від Метью, не розслабляючи жодного м'яза на своєму лиці.

— Не чіпай його, — налякано прошепотіла Ненсі. — Він нічого поганого не хотів. Бачиш, він не при собі.

Броуді не відповів, але коли дівчина пішла, тихо зачинив двері й підійшов упритул до сина. Чоловіки подивились один на одного. Цього разу Метью не змусили потупитися, — він сам миттю опустив очі й навмисно вп'явся ними в підлогу, а крізь його одурманену свідомість мчала вихором шалена вервечка думок. Миттєве відчуття, немов усередині все обірвалося, змінилося на протилежну емоцію — Метью поглинула люта, пекуча образа. Невже йому судилося, що батько завжди неминуче ставатиме на заваді? Спогади про кожне приниження, кожну насмішку, всі лупцювання, яких він зазнавав від батька впродовж життя, заклекотіли в його розхрабреному від випивки мозку, наче біле полум'я. Невже він знову терпітиме шмагання, бо ненавмисно вдерся до батькової потіпахи? Ошалілий від спиртного й невтамованої хіті, охоплений гарячою хвилею ненависті, Метью застигнув на місці, неясно відчуваючи, що принаймні зараз страх не має над ним влади.

Броуді пожирав поглядом опущену синову голову, а тоді його палкий гнів врешті розірвав пута залізного самовладання.

— Ти, паскудо! — прошипів він зі зціпленими зубами. — Ти посмів таке зробити! Ти посмів стати між мною і тим, що мені належить. Я попереджав тебе не стояти в мене на дорозі, а зараз я… я тебе задушу.

Броуді виставив свої великі руки, щоб схопити Мета за шию, але той різко вирвався й поплентався до іншого кінця столу, а звідти нестямно вирячився на батька. Його бліде обличчя вкривав піт, рот сіпався, ціле його тіло трусилося.

— Ти нічим не кращий, гаде ти такий! — загорлав Метью. — Не думай, що ти зможеш далі водити мене за носа. Ти хотів ту курву собі. От і все. Але якщо вона не дісталася мені, то я подбаю, щоб і тобі теж. Я достатньо від тебе натерпівся. І більше терпіти не буду. Не дивись на мене так!

— Не дивитися? — прогримів Броуді. — Та я не буду просто дивитися! Я буду душити тебе, поки з твого нікчемного тіла весь дух не вийде.

— Тільки спробуй! — крикнув Метью; груди його ходили ходуном. — Не будеш ти мене душити… ти не будеш більше на мені їздити. Думаєш, мені страшно, але я взагалі тебе не боюся. Я покажу тобі таке, на що ти не сподіваєшся.

На таке неочікуване синове зухвальство Броуді поглинула ще навісніша лють, а очі запалали гнівом, але, не сказавши ні слова, він почав повільно обходити стіл, наближаючись до сина. Однак Метью, на диво, не зрушив з місця. З диким вереском нестямного тріумфу він пірнув рукою в кишеню штанів, витягнув маленький дерінджер[96], люто стиснув його й націлив прямо на батька.

— Ти не знав, що в мене є зброя, ти, гаде! — вереснув Мет. — Ти не знав, що я привіз це з Індії. Тут є куля, сувенір для тебе. Тримай, хай тобі чорт. Тримай, мучителю!

А тоді Метью, стиснувши зуби за своїми блідими губами, смикнув вказівним пальцем і натиснув гачок. У кімнаті гучно прогримів сильний вибух, стіни осяяв яскравий жовтий спалах. Випущена з близької відстані, куля розпорола Броуді скроню і вгрузла в дзеркалі над каміном під брязкіт скла, яке з тріском осипалося на підлогу посеред дедалі тихшого відгомону вистрілу.

Якусь хвилю Броуді стояв ніби громом прибитий, а тоді, голосно скрикнувши, метнувся вперед і своїм кулаком-молотом завдав синові страшного удару прямо межи очі. Метью впав, наче приголомшений звір, ударившись головою об ніжку стола. Непритомний, він розпластався на підлозі, з носа й вух потекла кров.

— Ти, убивце! — випалив Броуді, втупившись блискучими очима в безтямне тіло внизу. — Ти попробував убити рідного батька.

Поки він отак стояв, у двері несамовито загупали, і в кімнату, тремтячи, ввірвалася господиня дому, її відразливе обличчя стало ще потворнішим, коли вона подивилася на пістолет і безживне тіло на підлозі.

— Боженьку! — ковтнувши повітря, сказала вона. — Ви що… застрелили власного сина?

Броуді притиснув до закривавленої, попеченої скроні хустинку, лице його закам'яніло, груди досі важко піднімалися й опускалися.

— Залиште нас, — скомандував Броуді, не відриваючи погляду від Метью. — То він попробував мене вбити.

— То то син у вас стріляв! — скрикнула жінка, заламуючи руки. — Я знала, нічого доброго з того не буде, що він отак сюди ввірвався. А якого шуму наробив той пістолет!

— То йдіть геть звідси, — грубо наказав Броуді. — Йдіть геть, бо буде ще більше шуму… якщо то єдина ваша турбота.

— Не робіть нічого на гарячу голову, — заблагала господиня. — Пам'ятайте про добре ім'я дому.

— До дідька вас із вашим домом! У нього є тільки погане ім'я! — крикнув Броуді, втелющивши в неї свій гнівний погляд. — Ви не розумієте, що я мало не вмер? — і, схопивши за плече, він витурив жінку з кімнати. Зачинивши за нею двері, Броуді обернувся і знову похмуро зміряв поглядом розпластане тіло, тоді підійшов, став над ним і поворушив ногою.

— Ти хотів убити свого батька, — пробурмотів Броуді. — Їй-богу, я тобі відплачу.

Тоді він повільно рушив до стола, сів і, склавши руки на грудях, став терпляче чекати, поки Метью прийде до тями.

П'ять хвилин у кімнаті панувала цілковита тиша, яку порушувало лише неквапливе цокання годинника, що висів на стіні, і шурхіт попелу, що вряди-годи осипався в каміні; а тоді зненацька Мет застогнав і поворухнувся. З носа досі текла кров, і молодик, тримаючись обома руками за голову, спробував сісти, але йому не вдалося, тож він знову опустився на підлогу, тихо охнувши від болю. Удар Броуді мало не зламав йому череп, а тепер його нудило від струсу мозку. Метью ще не зрозумів, що його батько тут, бо кімната пливла перед очима, і на нього накотилася жахлива нудота. Метові стало нестерпно погано, він гикнув, а тоді виблював. З рота ринула бридка маса вмісту його шлунка й гидотно змішалася з калюжею крові на підлозі. Здавалося, що позиви ніколи не припиняться, що рефлекторне напруження тіла вб'є Метью, та врешті він припинив блювати, охляло полежав на боці, підвівся й, очманіло похитуючись, поплентався до стільця біля столу. Лице Мета було бліде й посмуговане кров'ю, очі — роздуті й напухлі, але з таким полем зору, яке було в його розпорядженні, він тепер побачив свого батька і безмовно в нього втупився.

— Бачиш, ти досі тут, як і я, — м'яко прошепотів Броуді; кінець речення він вимовив, повільно карбуючи слова і присуваючи свій стілець ближче до синового. — Нас у цій кімнаті тільки двоє. Краса, правда? Для мене рідкісне задоволення отак бути з тобою і бачити тебе так близько, — Броуді на хвилину замовкнув, а тоді гаркнув: — Твоя дорога мамця дуже би тебе вподобала, якби тільки вона могла тебе зараз побачити. Від погляду на твоє лице її серце би просто наповнилося радістю! Вигляд твого елегантного костюма, на якому ти наригав такий прекрасний новий узор, просто би її зачарував! Її чудесний дорослий син!

Метью не здатний був говорити, проте від нього цього й не вимагалося; Броуді підібрав пістолет і, демонстративно обдивившись його перед наляканим синовим зором, повів далі вже стриманішим і задумливішим голосом:

— Боже, коли я на тебе дивлюся, то дивуюся, що такий хробак, як ти, знайшов сміливість попробувати мене вбити. Ти такий нещасний кусок гівна. Але хоч я й не палаю бажанням дістати кулю в голову, мені певною мірою шкода, що тобі не вдалося. Ти так гарно дриґався би в зашморгу, так гарно би гойдався туди-сюди з мотузком на своїй жовтій шиї.

Метью, що вже цілком протверезів, повернув до батька своє безбарвне жалісливе обличчя і, піддавшись інстинктові втечі, зробив кволу спробу підвестися, щоб покинути кімнату.

— Ані руш, ти, паскудо! — вибухнув Броуді — Думаєш, я з тобою закінчив? Ти підеш звідси, коли мені забагнеться, а є ще ймовірність, що і взагалі не підеш.

— Мені відбило тямки, батьку, — прошепотів Мет. — Я не знав, що роблю… я був п'яний.

— То ти собі випив? — глумливо посміхнувся Броуді. — Ну ви тільки подумайте! Ще одна джентльменська звичка, яку ти привіз із-за кордону. Не дивно, що ти так влучно прицілився.

— Я не хотів стріляти, — прошепотів Метью. — Я купив пістолет напоказ. Та я більше ніколи, ніколи не буду таке робити.

— Вгомонися, не давай таких квапливих обіцянок, — кпив Броуді. — Завтра ти можеш захотіти вбити когось по-справжньому… винести комусь мозок, аби він розлетівся по підлозі.

— Батьку, батьку, відпусти мене, — скиглив Метью. — Ти добре розумієш, що я не хотів.

— Ну-ну, так не годиться, — збиткувався Броуді. — На такого поважного чоловіка, як ти, не подібно… не подібно то на бравого синочка твоєї матері. Ти, видно, всю сміливість із себе виригав. Мусимо ще тебе напоїти, аби ти очуняв.

Броуді схопив дзвіночок, який стояв на столі, і голосно подзвонив.

— Ти задумайся, — знову озвався він, — небіжчик не зміг би подзвонити дзвінком. Нє! Я б не зміг роздобути тобі випивку, якби ти мене вбив.

— Не кажи більше це слово, батьку, — схлипнув Мет. — Мені стає страшно. Кажу тобі, я не знав, що роблю.

Цієї миті увійшла господиня дому й, міцно стиснувши губи, мовчки подивилася на них.

— Як бачите, всі живі-здорові, — весело гукнув до неї Броуді, — попри всякі пістолети, порох і сувеніри з Індії; а оскільки ми живі, то хочемо випити. Принесіть нам пляшку віскі і два келишки.

— Я не хочу пити, — спасував Мет. — Мені дуже погано.

Голова йому розколювалась від болю, і сама лише думка про спиртне викликала нудоту.

— Що? — протягнув Броуді. — Ви тільки подивіться на цього стріляного птаха, який тягає з собою револьвери. Бери ліпше, коли дають, бо тобі треба добре набратися сміливости, перед тим як я здам тебе поліції!

— Поліції?! — нажахано ковтнув повітря Мет. — Ні! Ні, ти так не вчиниш, батьку!

Він жалюгідно злякався. Зараз через удар, свою емоційну реакцію та безпосередню батькову близькість Метью опустився на рівень безхребетної істоти, яка б охоче плазувала в ногах батька, якби в такий спосіб можна було його вмилостивити.

Броуді з відразою дивився на сина; він прочитав Метові думки й побачив, що з його налитих кров'ю очей прозирає чистісіньке боягузтво. Він мовчав, коли увійшла жінка з пляшкою й склянками, та коли вона пішла, повільно пробурмотів сам до себе:

— Господи прости! Що за слимак носить моє ім'я?

Тоді він розлючено взяв пляшку й налив дві склянки чистого спиртного.

— Отже, — вигукнув Броуді, — випиймо за сина із синів. За прекрасного чоловіка з Індії! За улюбленця леді! Людину, яка спробувала вбити свого батька!

Броуді люто жбурнув Метові склянку.

— Пий, ти, паскудо, або я залию питво тобі в писок.

Броуді одним великим ковтком осушив свою склянку, а тоді погрозливо вп'явся очима в Метью, поки той страдницьки силкувався проковтнути свою порцію спиртного.

— Ну що, — глузливо посміхнувся Броуді, — ми собі прекрасно й затишно проведемо ніч, тільки я і ти. Наповнюй келишок! Наповнюй, кажу!

— Ой, батьку, відпусти мене додому! — скрикнув Мет; його тепер вернуло від вигляду й смаку віскі. — Я хочу піти додому. В мене голова розколюється.

— Ой, боженьку! — відказав Броуді, явно імітуючи голос своєї дружини. — У нашого Мета трошки болить голова. То, певно, від того, що я тебе вдарив, сину. Який жах! І що нам з цим робити?

Броуді вдав глибоку замисленість, а тим часом знову спорожнив свою склянку.

— Ой, не спадає мені на гадку нічого ліпшого, як трохи хильнути. Отак має лікуватися такий чесний чоловік, як ти, — випити трохи добротного правдивого віскі.

Броуді налив ще одну повну склянку міцного спиртного, нахилившись уперед, пальцями-лещатами схопив сина за щелепу, розняв безвольний рот і перехилив вміст склянки Метові в горло; поки той задихався й захлинався, Броуді з моторошною робленою веселістю повів далі:

— Так ліпше! Так набагато ліпше! А тепер скажи мені… але не мнися довго, говори відверто… скажи, що ти подумав про Ненсі. Вона, знаєш, може, й не така родовита, як твоя мати, але в неї тіло хоча б не смердить. Нє, в певних аспектах вона чистьоха. Людина, очевидно, може мати тільки щось одне, — тоді, відкинувши свою напускну чемність, раптом несамовито гаркнув: — Вона припала тобі до смаку, я тебе питаю?

— Я не знаю. Не можу сказати, — заскиглив Метью, усвідомивши, що хай як би він відповів, усе буде неправильно.

Броуді задумливо кивнув своєю великою головою.

— Ой, правда, правда! Я дав тобі не досить часу, аби зняти пробу. Як шкода, що я зайшов зашвидко. Я міг би дати вам ще десять хвилин.

Броуді навмисне різав свою уяву по живому з чорною підсвідомою садистичністю, розуміючи лише одне: що більше він катував себе, то більших страждань завдавав синові. Що більше він бачив, як Метью з болем відвертається від міркувань про свої нещодавні нестримані вчинки, то завзятіше нав'язував йому ці відразливі думки.

— Боже, — знову заговорив Броуді, — дивитися, як сміливо, як сильно ти її обіймав, було одне замилування, хоч вона й не змогла би ні в чому відмовити такому моторному парубку. Можна було подумати, що ти борешся з чоловіком, так ти її вхопив.

Метью більше не міг цього витримувати. Його витривалість сягнула межі; голову, яка пульсувала ударами сотні молотів, він поклав на стіл, слабкодухо, не криючись, розревівся й вигукнув:

— Батьку, вбий мене, як хочеш! Мені все одно. Вбий мене, та й по всьому. Заради Бога, дай мені спокій.

Броуді поглянув на Метью зі спантеличеною роз'ятреною люттю; сподівання допекти синові глузуваннями так, що той здійснить ще один нестямний напад і дасть йому насолоду знову віддубасити його до лежачої безтями, згасло. Броуді побачив, що Мет надто м'якотілий, надто пригнічений, занадто жалюгідно розхвильований, аби можна було спровокувати його на ще один гнівний спалах; від раптової пекучої досади Броуді нахилився й відважив Метью долонею приголомшливого ляпаса по голові.

— Тоді на тобі, бовдуре слинявий! — голосно крикнув він. — Вівця — і то більший зух, ніж ти.

Уся витонченість його злоби, глузування, сарказм, іронія зникли, а натомість, немов розбушоване море, заклекотів гнів, лице почорніло від навісної люті, наче затягнуте темними хмарами грозове небо.

— Ти замірився на мою жінку! Ти підняв руку на мене! На мене! — проревів Броуді.

Мет легкодухо, благально підвів очі.

— Не дивися на мене! — загорлав Броуді, немовби той вчинив святотатство. — Ти не достойний піднімати свої очі вище за рівень моїх черевиків. Як дивлюся на тебе, то хочеться хіба плюнути. На тобі, на, на.

На кожному слові Броуді лупасив Метову голову, ніби порожнє барильце, аж вона торохтіла об стіл.

— Боже! — з огидою вигукнув він. — Що ти за один? Твоя голова гуде, як порожній бубон. Ти що, можеш за себе постояти, тільки коли вип'єш? В тебе у твоїй крови зовсім нема відчуття гідности? В тебе зовсім нема гідности, аби бути спадкоємцем імени, яке я тобі дав?

А далі в апогеї своєї люті Броуді раптом схопив Мета за руку й, піднявши, наче зібгану маріонетку, поставив на ноги.

— Нащо я тут трачу на тебе свій час? Підемо додому! — вигукнув він. — Я заберу тебе додому. Мусимо тепер привести тебе цілим і неушкодженим до твоєї матері з цього будинку гріха. Тут зовсім не місце для сина такої побожної жінки.

Броуді взяв Мета під руку й обпер на себе його хитку напівпритомну постать, а тоді, кинувши на стіл трохи грошей, насадив на голову капелюх.

— Можеш заспівати? — крикнув він, тягнучи Мета за собою на сіру порожню вулицю. — Маємо трохи поспівати дорогою додому. Тільки ти і я… аби показати людям, які ми добрі друзі. Співай, ти, паскудо! Співай, бо я тебе вб'ю! — пригрозив Броуді, боляче викручуючи синові руку.

— Що… що мені співати? — пролунав засапаний стражденний Метів голос.

— Співай будь-що. Співай гімн. Ая! — від цієї думки Броуді сповнила зловтіха. — Дуже доречно. Тобі щойно не вдалося вбити батька… мусиш заспівати хвалебний, подячний гімн. Виконай нам «Старий сотий»[97], прекрасний мій сину. Починай! — скомандував він.

— Всі люди, що живуть на землі… — тремтячим голосом заспівав Мет.

— Голосніше! Швидше! — крикнув Броуді. — Додай настрою! Вклади у спів свою душу. Вдай, що ти тільки що вийшов із молитовної зустрічі.

Броуді повів Метью геть, підтримуючи, тягнучи за собою, підпираючи його хистку фігуру на нерівній дорозі, відбиваючи такт мелодії і час від часу з блюзнірською сатирою долучаючись співати приспів.

Вони попрямували вузьким Завулком додому; слова гімну дзвінко лунали в тиші замкнутого між стін повітря. Їхні кроки тихшали, спів теж звучав дедалі слабше, доки врешті останній стухлий згук не загубився в супокійній нічній пітьмі.

Розділ десятий

Місіс Броуді лежала на тоненькому солом'яному матраці вузького ліжка, огорнута темрявою своєї кімнати й тишею будинку. Нессі й бабця спали, однак ненька, відколи Аґнес пішла, силкувалася не заснути, щоб почути, коли повернеться Мет. З моменту пережитого ввечері потрясіння голова її була порожня, млява й неспроможна мислити, але поки жінка чекала, вона зазнавала фізичних страждань. Гострий біль повернувся! Ненька неспокійно переверталася з боку на бік, випробовуючи то одну, то іншу позу в спробі пом'якшити анфіладні залпи болю, що пронизували все тіло. Неньчині ноги були холодні, а її гарячі долоні невпинно рухалися горбистою поверхнею клаптевої ковдри, яка вкривала ліжко. Пальці місіс Броуді механічно обводили в темряві кожен візерунок, немовби вона неусвідомлено відновлювала в пам'яті хід своєї голки. Жінці неясно хотілося грілку, щоб перегнати надмір крові з голови в крижану закляклість ніг і ступень, та вона була надто квола, щоб рухатися, а ще мала невиразний страх покидати безпечну гавань своєї кімнати, потерпаючи, що її може спіткати якесь нове нещастя, що, можливо, на сходах з нею станеться нове жахіття.

Секунди повільно переходили у хвилини, хвилини ліниво перетікали в години, і в нічній тиші ненька навіть почула слабкий далекий звук міського годинника, який вибив дванадцять тихих ударів. Фактично почалася нова доба, і незабаром їй доведеться знову проходити сумне коло денної рутини й усе, що принесе новий світанок. Проте неньчин самоаналіз працював в іншому напрямку. Коли жінка усвідомила, котра година, вона лише пробурмотіла:

— Він спізнився. Вони обидвоє страшно спізнюються.

Із характерною песимістичністю людини зламаного духу місіс Броуді до самих глибин змірювала безодню безрадісних імовірностей і гризлася думкою, чи зустрів Мет у місті свого батька. Навіть нерухомо лежачи в ліжку, вона тремтіла, уявляючи можливі наслідки цієї випадкової зустрічі.

Врешті-решт, коли тривога сягнула апогею нестерпності, місіс Броуді почула на дорозі кроки. Вона відчайдушно запрагнула кинутись до вікна й спробувати розгледіти щось у мороку за межами будинку, але не знайшла сил підвестися й змушена була непорушно лежати, чекаючи у схвильованому страху, коли клацне замок вхідних дверей. Невдовзі до неньки справді долинув цей звук, але коли відчинилися двері, вона ще більше занепокоїлася, бо відразу розпізнала горлання свого чоловіка, презирливе, безапеляційне, владне, і налякані, покірливі інтонації сина у відповідь. Жінка почула на сходах шумний, незграбний рух масивного тіла, а вслід за ним — непевні кроки легшої, в'ялішої й виснаженішої постаті. На сходовому майданчику за дверима неньчиної кімнати пролунав гучний погрозливий голос її чоловіка:

— Марш у свою буду, ти, псюро! Зранку я візьмуся за тебе знову.

Відповіді не було, почулося лише швидке човгання й голосний грюк дверми. У будинку знову настало відносне затишшя, яке порушували тільки спорадичні звуки зі спальні Броуді: зарипіла дошка, шкрябнуло об підлогу крісло, гупнули скинуті черевики, скреготнули пружини, коли масивне тіло Броуді плюхнулось на ліжко. Після цього останнього звуку будинок знову повністю поглинула непорушна тиша.

Безвихідність становища, здавалося, загострила неньчине сприйняття й підсилила інтуїцію. Жінка зрозуміла: ймовірність, якої вона боялася, таки стала реальністю, а крім того, її син потрапив у якусь жахливу халепу. Друге ненька одразу відчула через плутане волочіння його ніг і зневірену безсилість голосу, проте зараз її уява розгулялася й почала наповнювати завмерле безмов'я ночі звуками розпуки. Місіс Броуді здалося, що звідкись долинув плач. Вона запитувала себе: чи був це слабкий рух повітря довкола будинку, а чи таки справді приглушене схлипування сина? Якби це був Мет, то в який необдуманий вчинок може вилитись таке страждання? Ненька уявила його, блудну, проте все ще улюблену дитину, розмірковуючи про всілякі відчайдушні способи саморуйнації. Схлипування миттю перетворилося на тиху сумну музику, сповнену жалібної настійливості похоронної пісні. Ненька з усіх сил спробувала заспокоїтися, щоб заснути, але не змогла. У цьому підвішеному стані свідомості, яка завмерла між реальністю й сном, жалобна пісня гриміла над нею, немов сірі хвилі об забутий берег, зливаючись із розгубленими безвідрадними криками морських птахів. Під зливою серед голих мокрих скиб свіжовикопаної глини вона побачила грубі дощані мари, на яких лежала жовта труна, побачила, як ту труну опустили і як на неї посипались важкі, злиплі докупи грудки землі. Тихо скрикнувши, ненька перевернулася на спину. Її напівдрімотні видива зненацька розсіялися від лютого натиску фізичних страждань. Нестерпний гострий біль, який уже раз у раз хапав її раніше, тепер напосів несамовито й надовго. Витримати це було годі. Досі ці характерні приступи болю, хоч і були нещадно сильними, завжди тривали коротко, проте зараз неньчина мука не проминала. Цей біль здався їй значно гіршим за перейми, і неньку осяяв здогад: її страхітливі страждання спричинені тим, що вона зрадила власну доньку й допустила, аби її під час пологів витурили в саму гущу бурі. Ненька відчула, як її ослабле серце дрижить від приголомшливої сили болю.

— О Боже, — прошепотіла вона, — забери то від мене. Довше я не витримаю.

Однак біль нікуди не зник, а став посилюватися, аж доки терпіти його стало неможливо; жінка в нестямі через силу звелася на ноги, обхопила себе руками, притискаючи до тіла нічну сорочку. Йдучи, ненька похитувалася, однак страшний біль змушував рухатись далі; вона босоніж пришкандибала до синової кімнати й мало не впала впоперек його ліжка.

— Мете, — видихнула ненька, — мене схопило. Біль не пройде… біжи… біжи по лікаря. Хутко біжи, сину!

Метью заледве встиг заснути, а зараз сів, стрепенувшись, коли перед ним постала ця нова жахнюча примара; вона страшенно налякала молодика, адже він міг розгледіти лише довгу білу фігуру, що лежала горілиць на його ліжку.

— Що таке? — скрикнув Мет. — Що ти від мене хочеш?

Тоді він неясно зрозумів, що мати хвора, і вигукнув:

— Що з тобою, ненько?

Місіс Броуді ледве дихала.

— Я вмираю. Господом Богом прошу, Мете, лікаря! Я не витримую цей біль. Як ти не поспішиш, він мене доконає.

Метью вистрибнув з ліжка; у голові йому паморочилося від залишкового впливу власних пригод, і коли його й так знеможений дух скував напад докорів сумління, він знову перетворився на переляканого, сповненого каяття хлопчиська.

— Це через мене, ненько? — заскиглив Мет. — Це через те, що я забрав твої гроші? Я більше так робити не буду. І годинник твій дістану. Я буду чемним!

Ненька ледве його чула, зовсім не спроможна була зрозуміти сказане.

— Швидко біжи! — простогнала вона. — Я більше не можу то витримувати.

— Я піду! Я піду! — вигукнув Метью в пориві самозневаги. Він знесамовитіло вліз у штани, нап'яв куртку й натягнув взуття, тоді спустився сходами й вибіг із будинку. Широким хистким кроком Мет помчав серединою вулиці, а утворений цим рухом вітер здійняв з його побитого й напухлого чола сплутане волосся.

— О боже, — шепотів він на бігу, — то я тепер ще й матір уб'ю? Це все моя вина. Я винен. Я погано з нею повівся.

У зажурі, що напосіла на нього після пиятики, Метью почував свою цілковиту провину за несподівану материну хворість, і тіло огидно викривилось від ридань, коли Мет почав викрикувати Господу несамовиті й безглузді обіцянки виправитись і змінитись, тільки б Він помилував задля нього неньку. Із закинутою назад головою, зігнутими в ліктях руках, притиснутими до боків, з розпанаханою на задиханих грудях сорочкою й рештою сяк-так застебнутого одягу, що тріпотів довкола його фігури, Метью біг як ошпарений, біг, ніби злочинець, що втікає від правосуддя без жодної зрозумілої причини, окрім самої втечі. Хоч загальна його мета була дістатися міста, спочатку Метью, охоплений стражденними суперечливими думками, не мав чіткої цілі, проте зараз, коли задихав короткими й дедалі слабшими видихами, коли в боці закололо і з'явилось відчуття, що далі бігти несила, Мет схаменувся, що йому негайно потрібно знайти лікаря. У муках свого виснаженого стану він збагнув, що не зможе йти аж до Ноксгіллу за лікарем Лорі, — то було надто далеко! Раптом Метью згадав, що в одному зі своїх розлогих листів ненька в тоні, який він розцінив як прихильний, згадувала лікаря Ренвіка з Веллголл-роуд. Із цією думкою на залізничному мосту він звернув ліворуч і, ще трохи піднатуживши зморене тіло, на своє полегшення біля одного з темних будинків вулиці побачив червоне світло.

Метью захекано підійшов до дверей, заметушився в пошуках нічного дверного дзвінка, знайшов його і смикнув за ручку з усім своїм затаєним страхом. Потягнув він так сильно, що, стоячи під дверми, почув у мовчазному будинку довготривалий дзвін; тоді за кілька хвилин шиба у вікні над ним піднялася, і показалися чоловічі голова та плечі.

— Що сталося? — гукнув згори нерішучий голос.

— Ви потрібні негайно, лікарю! — скрикнув Метью; його підняте вгору стурбоване обличчя блідо зблиснуло на лікаря. — Моя мати хвора. Дуже заслабла.

— Якого характеру недуга? — запитав у відповідь Ренвік.

— Я не можу сказати, лікарю! — уривчасто скрикнув Метью. — Я нічого не знав, поки матір просто не звалилася з ніг. Але в неї страшний біль! Ходімо швидко.

— А куди? — смиренно запитав Ренвік. На відміну від Метью він не розглядав цей випадок як щось виняткове й надзвичайно тривожне; для лікаря то був звичайний нічний виклик, можливо, серйозний, а можливо, й ні, повторне переживання частого й неприємного досвіду — втрати гарного нічного відпочинку.

— Прізвище — Броуді, лікарю. Ви, безперечно, знаєте той будинок у кінці Даррок-роуд.

— Броуді! — вигукнув лікар, а тоді після короткої мовчанки сказав зміненим запитальним тоном: — Чому ви звернулися до мене? Ваша мати — не моя пацієнтка.

— Ой, та я не знав! — гарячково скрикнув Метью. — Матері потрібен лікар. Ви мусите прийти… вона дуже мучиться. Благаю вас, прийдіть. Це питання життя і смерті.

То був уже інший Ренвік, ніж два роки тому; успіх дав йому можливість відсіювати, відмовлятись від роботи, якої він не хотів, проте цьому проханню він не зміг опиратися.

— Тоді я прийду, — відчеканив лікар. — Ідіть вперед. Я вирушу за вами за кілька хвилин.

Метью зітхнув з полегшенням, розлився нерозбірливими нестримними подяками до вже зачиненого вікна, а тоді обернувся й поквапився додому. Однак, прибувши під будинок, він злякався заходити сам і у своїй тонкій одежі залишився, тремтячи, стояти надворі, відчуваючи, що зможе зайти лише з підтримкою лікаря. Хоч Мет і защепнув куртку під саму шию й міцно в неї закутався, студене нічне повітря пронизувало його ножем; утім, страх, що він може здійснити жахливе відкриття, що може на своєму ліжку знайти бездиханне неньчине тіло, змушував його нерішуче стояти біля воріт, дрижачи від холоду й переляку. Довго, однак, чекати не довелося: небавом із-за рогу вулиці завиднілися дві жовті плями ліхтарів двоколки і, яскріючи вже трохи розсіяніше, почали наближатися до Мета. Врешті вони з'їхали на узбіччя й зупинилися, осяявши Мета повнотою свого блиску, а з пітьми позаду твердо пролунав Ренвіків голос:

— Чому ви не зайшли всередину? Стояти на холоді після бігу нерозумно. Ви зляжете із застудою, коли будете вештатися тут із мокрою головою.

Ренвік вискочив із двоколки і з контрастної теміні вийшов до Метью в коло світла.

— Боже! — раптом вигукнув він. — Що сталося з вашою головою? Вас ударили?

— Ні! — знічено затнувся Мет. — Я… я впав.

— Потворний синець, — повільно відказав Ренвік, запитально дивлячись на Метью; більше він, утім, нічого не сказав, а гойднув уперед сумкою в руці, показуючи Метові на будинок.

Вони увійшли. Їх одразу огорнула тиша й темрява.

— Дістаньте якийсь ліхтар, заради Бога, — роздратовано сказав Ренвік. Що довше він перебував поруч із Метью, то чіткіше своїм жвавим розумом висновував і засуджував м'якотілість і нерішучість цього молодика. — Ви не могли подбати про все це до мого приїзду? Вам потрібно опанувати себе, якщо хочете допомогти матері.

— Все добре, — прошепотів Метью, — я маю в кишені коробку сірників.

Він тремтячою рукою чиркнув сірником, запалив маленький газовий пальник у передпокої, і в цьому тьмяному хиткому світлі вони разом із лікарем рушили, піднялися сходами, йдучи вслід за власними миготливими тінями. Двері в кімнату місіс Броуді стояли прочинені, і зсередини долинали звуки швидкого дихання, почувши яке Метью не витримав і схлипнув:

— Слава Богу, вона жива!

Дивом героїчної потуги ненька повернулася до своєї кімнати й тепер безпомічно лежала, наче поранена тварина, що завдяки останньому могутньому зусиллю дісталася до своєї нори. Лікар забрав сірники з безпорадних Метових пальців і, запаливши газовий світильник у спальні, мовчки випровадив того з кімнати, а тоді, зачинивши двері, повернувся й сів на ліжку поруч із постаттю хворої. Його темні понурі очі зосереджено втупилися в обриси вимученого тіла, і коли він делікатно нащупав швидкий пульс, що стихав під тиском пальців, і помітив запалі заглибини в місцях, на яких уже позначилася хвороблива худорба, його обличчя ледь спохмурніло від підозри, що вже почала визрівати в голові. Тоді Ренвік м'яко, чутливо поклав свою долоню на тіло пацієнтки, негайно відзначивши аномальну опірність її заціпенілих м'язів, і на його лиці миттю відбилася ще більша стурбованість. Тієї миті місіс Броуді розплющила очі й прохально прикипіла поглядом до лікаря, а далі повільно прошепотіла:

— Ви прийшли!..

Слова й погляд жінки свідчили, що вона сприймала Ренвіка як свого рятівника. Лікар змінився на лиці, у ту ж хвилю, як пацієнтка глянула на нього, надав обличчю виразу лагідної й підбадьорливої впевненості.

— Вам болить ось тут, — м'яко вказав він натиском долоні. — Ось у цьому місці.

Місіс Броуді кивнула. Для неї було дивом, що лікар водномить розгадав, де зосередився біль; це надавало йому надприродної могутності, що вселяла трепет, його дотик відразу здавався цілющим, а долоня, що лагідно рухалася її тілом, — амулетом, який відкриє, несхибно визначить патологічну таємницю її страждань. Місіс Броуді охоче довірила своє зболене тіло Ренвіку на обстеження, відчуваючи, що перед нею людина, яка володіє мало не божественною силою оздоровити її.

— Отак ліпше, — підбадьорив лікар, коли відчув, що місіс Броуді розслабилася. — Дозволите мені натиснути сильніше? Тільки один раз, — промовив він.

Місіс Броуді знову кивнула і згідно з командами, які шепотів лікар, спробувала дихати спокійно, поки під його довгими впевненими пальцями її тілом, пульсуючи, розходилися хвилі болю.

— Це було прекрасно! — подякував лікар зі спокійною чуйністю. — Ви дуже хоробра.

Навіть зі змигування повік місіс Броуді нізащо не здогадалась би, що глибоко в тканинах її тіла лікар виявив вузлуваті потовщення розрослої пухлини, яка вже розвинулася так, що лікар знав: ніяка людська умілість тут більше не зарадить.

— Скільки часу вас турбує ця недуга? — запитав лікар буденним тоном. — Це ж, напевно, у вас не перший такий напад?

Місіс Броуді через силу озвалася:

— Ні, то вже в мене давно, лікарю, раз по раз, але ніколи ще не було так довго. Біль відразу минав, але цей щось ніяк не слабне. Мені вже легше, завважте, але біль не минув.

— У вас точно мали бути інші симптоми, місіс Броуді! — вигукнув Ренвік; красномовний погляд висловлював більше, ніж його прості слова. — Ви мусили знати, що з вами щось не так. Чому ви не звернулися з цим раніше?

— Та я знала, — відповіла жінка, — але в мене якось ніколи не було часу хвилюватися про себе.

Місіс Броуді в жодний спосіб не згадала про нерозуміння свого чоловіка, коли додала:

— Я просто пустила все на самоплив. Думала, з часом пройде.

Ренвік повільно похитав головою з ледь помітним докором і промовив:

— Боюся, ви дуже прикро себе занедбали, місіс Броуді. Це означає, що вам, можливо, доведеться трохи часу провести в ліжку. Мусите постановити собі відпочити, це якраз те, чого ви довгий час потребували. Відпочивати й не хвилюватися!

— А що зі мною? — прошепотіла місіс Броуді. — То ж… то ж не щось серйозне?

Ренвік підвівся з ліжка і лагідно подивився на жінку.

— Пам'ятайте, що я казав про хвилювання, — відповів він. — Завтра я знову прийду, щоб зробити повніше обстеження, коли біль мине. А зараз ви добре виспитесь. Я маю дещо, щоб вам полегшало.

— Дасте мені щось від болю? — кволо промимрила місіс Броуді. — Я то більше не витримаю.

— Вам більше не болітиме, — заспокоїв її лікар. — Я про це подбаю.

Місіс Броуді мовчки спостерігала, як Ренвік узяв свою сумку, відкрив і витягнув маленьку пляшечку, з якої обережно відміряв кілька краплин у склянку; далі, коли він долив трохи води і знову повернувся до жінки, вона поклала на його руку свою спрацьовану долоню й зворушливо промовила:

— Ви такі добрі до мене. Не дивно, що ваше ім'я у всіх на вустах. Не можу не дякувати, що виявили таку доброту і прийшли до мене нині, дякую вам від щирого серця.

— Ось, випийте, — пробурмотів Ренвік, лагідно стискаючи її сухі мозолясті пальці. — Це якраз те, що вам треба.

Жінка взяла склянку з беззастережною довірою малої дитини, випила її до самого темного дна, спромоглася навіть скласти свої бліді губи в слабку скорботну усмішку і прошепотіла:

— Таке гірке, лікарю. То мусять бути добрі ліки.

Ренвік підбадьорливо їй усміхнувся.

— А тепер відпочивайте, — розпорядився він. — Вам треба як слід довго поспати.

Все ще тримаючи місіс Броуді за руку, Ренвік знову сів поруч, чекаючи, поки снодійне вступить у дію. Його присутність підбадьорювала жінку своєю ласкавою магнетичною силою; амулет, який вона стискала, немов боялася відпускати, її заспокоював; вряди-годи її очі розплющувались і вдячно дивилися на лікаря. Тоді її зіниці повільно зменшились, лінії виснаженого обличчя розгладилися, і жінка сонно пробурмотіла:

— Благослови вас Боже, лікарю. Ви врятували життя моїй Мері, і мені теж завдяки вам стане ліпше. Прийдіть до мене ще раз… будь ласка.

Далі місіс Броуді заснула.

Ренвік повільно звільнив свою руку з її вже обм'яклих пальців, знову упакував свою сумку і завмер, дивлячись на фігуру сплячої жінки. Геть позбувшись захисної плівки оптимістичної впевненості, його обличчя спохмурніло від невеселого знання, змішаного із замислено-сумовитим людським співчуттям. Якусь мить лікар стояв нерухомо, а тоді тепліше вкутав місіс Броуді постіллю, скрутив газ у світильнику й вийшов із кімнати.

Біля підніжжя сходів на Ренвіка чекав Мет, його пополотніле, сповнене побоювань обличчя блищало знекровленою білизною блідого місяця.

— Як вона? — тихо запитав Метью. — Матері ліпше?

— Зараз біль її вже не мучить, вона спить, — відповів Ренвік. — Для вашої матері то була термінова необхідність.

Він поглянув Метью в очі, міркуючи, наскільки відвертим йому з ним бути.

— Де ваш батько? — врешті запитав Ренвік. — Думаю, мені слід побачитися з ним.

Погляд Метью поник, його посинцьовані очі опустилися, а тіло неспокійно заворушилося, коли він прошепотів:

— Він спить. Я не хочу його турбувати. Ні, краще його не будити. Нічого доброго з того не вийде.

Від нещасного вигляду Метью обличчя Ренвіка посуворіло. Що це за сім'я така, запитував він себе, що за люди? Мати, син, так, навіть те бідолашне дівча Мері — усіх їх жахала одна всемогутня особа, господар дому, цей нелюд Броуді.

— Я не знаю, чи доцільно мені й далі лікувати вашу матір, — зрештою промовив Ренвік, виголошуючи слова з холодною чіткістю, — але ви можете сказати своєму батькові, що я до нього завтра навідаюся.

— А мати довго хворітиме? — пробелькотів Метью.

— Щонайдовше близько пів року.

— Це так довго! — протягнув Мет. — Вона виконує всю хатню роботу. Як ми будемо справлятися вдома без неї?

— Доведеться справлятися, — суворо сказав Ренвік. — Вам саме час почати вчитися.

— Як? — безглуздо запитав Метью.

— Ваша мати помирає від невиліковної внутрішньої ракової пухлини. Вона ніколи більше не встане з ліжка. За пів року місіс Броуді ляже в домовину.

Мета підкосило, немовби лікар його вдарив; він кволо сів на сходи. Ненька помирає! Ще п'ять годин тому вона бігала біля нього, подавала власноруч приготовану вишукану страву, а тепер лежала хвора в ліжку, з якого вже ніколи не встане. Схиливши голову на руки, Метью не бачив, як лікар виходив, не чув, як зачинилися двері. Розчавлений горем і жалем, він дивився не вперед, а назад; у його свідомості, якою заволоділи спогади, прокручувався весь його життєвий шлях, його ясні думки блукали всіма стежками минулого. Метью відчував ласкаві пестощі материних рук, ніжність її щоки, дотик вуст на своєму чолі. Він бачив, як мати заходить у його кімнату, коли він невдоволено розвалився в ліжку, чув, як вона заспокійливо каже: «Я тут тобі смачненьке принесла, сину». Її лице поставало перед Метью з усіма своїми виразами — упрошувальним, благальним, підлесливим, але на всіх була однакова неописанна печать її любові до нього. Тоді Метью побачив материне обличчя, нарешті упокоєне в спокійній, покірній заціпенілості смерті, але навіть у тій погідності він постеріг на блідих вустах ту усміхнену лагідність, яку вона завжди до нього виявляла.

У самотині на сходах Метью розплакався і став шепотіти знову і знову:

— Ненько! Ненько, ти завше була до мене така добра!

Розділ одинадцятий

— Де моя гаряча вода? — кричав Броуді. — Гарячу воду! Гарячу воду мені для гоління!

Він стояв на сходовому майданчику біля дверей своєї кімнати, одягнений у сорочку й штани, горлаючи до просторів нижнього поверху. Перший раз на його пам'яті вода для гоління не стояла напохваті під дверима рівно в ту секунду, коли йому було потрібно; усталеним звичкою рухом Броуді нахилився, щоб підняти глек, але жодного глека не виявилося. Це був нечуваний, жахливий вияв недбальства, і здивування негайно змінилося на відчуття особистої образи, погіршивши й так кепський настрій, у якому Броуді встав з ліжка. Зранку він прокинувся з цілком відмінним сприйняттям подій минулої ночі і, прокручуючи ситуацію в голові, поволі розлютовувався на думку про те, що син випадково довідався про його інтрижку з Ненсі, дізнався їхнє місце зустрічі в тому будинку на Коледж-стріт. Обурення, що такий слинько, як Мет, посмів втрутитись у звичний триб його життя, змусило забути про небезпеку, яку він пережив; незвичайний інцидент із пострілом перейшов у ранг нереального, і пекуча злоба Броуді була спричинена саме тим, що він не отримав свого задоволення. Від неспокійного сну голова на відчуття була наче свинцева; непозбутнє хвилювання через занепад комерційного закладу, що постійно чаїлося на задвірках свідомості й виринало, коли він прокидався, збільшувало його пекучу понуру досаду; і зараз, коли Броуді особливо хотілося поголитися й освіжитися, щоб дати лад сплутаним думкам, йому не принесли гарячої води. Завжди одне й те саме, казав він собі; ніколи не можна отримати те, що хочеш, у цьому клятому домі, отож з усією силою виправданого ремства Броуді знову заволав:

— Воду! Принеси нагору негайно! А най горить воно синім полум'ям, я маю тут цілий день стовбичити, бо ти так захотіла? Воду, чорт тебе візьми!

Нічого не відбулося! Броуді сторопів: ненька не піднялася захекано по сходах у пориві самопринизливого поспіху зі знайомим паруючим глеком у руці і тремким вибаченням на вустах. Внизу стояла незвична тиша. Броуді повів розширеними ніздрями, немов розлючений бик, що нюшкує вітер, але з кухні не долинало ніякого смачного запаху куховарства. Фиркнувши, він уже хотів було кинутися сходами вниз, аби наполегливіше заявити про свої бажання, аж тут зненацька двері Метової кімнати відчинилися, у відповідь на приглушений звук останнього наказу вийшла Нессі й несміливо наблизилася до батька.

Коли Броуді побачив доньку, його гнів ущухнув, чоло розхмурилося, досадливий вигин губ трохи зм'якшився. Її присутність неминуче згладжувала різкість його натури, і саме з цієї причини її було обрано, щоб сповістити новину.

— Батьку, — несміливо промовила Нессі, — ненька сьогодні зранку не вставала.

— Що?! — скрикнув Броуді, ніби ледве вірив власним вухам. — Ще не встала? Досі в ліжку в такий час?

Нессі кивнула.

— Але вона не винна, батьку, — примирливо пробурмотіла дівчинка. — Не гани її, вона хвора… Ненька намагалася встати, але вона не могла рухатись.

Броуді забурчав. Він знав, що жінка лінується, вдає із себе хвору, що всі ці викрутаси для того, щоб він не дістав свою воду для гоління. Далі Броуді подумав про сніданок. А його хто буде йому готувати? Він різко зірвався в бік неньчиної кімнати, щоб перевірити, чи його присутність не змусить її забути про нездужання й не підніме на ноги, щоб зайнятися кориснішою діяльністю.

— Неньці вночі було жахливо зле, — мовила Нессі навперейми. — Мет серед ночі мусив бігти по лікаря.

Броуді різко зупинився, дізнавшись цю нову приголомшливу інформацію, і з невдоволеним подивом вигукнув:

— Лікаря? Чого мені не сказали? Чого зі мною не порадилися? В цьому домі все буде робитися без мого дозволу і відома? Де Мет?

Метью, який слухав розмову з-за напівпрочинених дверей, повільно вийшов на сходовий майданчик. Його вкрите смугами від сліз виснажене обличчя виглядало так, наче молодик не спав усю ніч, і зараз він знічено дивився на батька в ясному світлі дня. Втім, Нессі зробила свою справу, повідомивши приголомшливу новину; тепер йому легше буде пояснювати.

— Шановний, чому ти не сказав мені, що така… така справа? — розлючено повторив Броуді. Він принципово не хотів використовувати слово «хвороба»; на його думку, все це була вигадка, щоб позбавити його комфорту, таємна змова, щоб його роздратувати.

— Чого ти не прийшов спочатку до мене?

— Я не хотів турбувати тебе, батьку, — пробурмотів Мет. — Я думав, ти, певно, спиш.

— Який ти раптом став уважний до мене, — глузливо посміхнувся Броуді. — Зазвичай ти так про моє здоров'я не дбаєш, правда?

Він зробив значущу паузу і додав:

— Ти привів у будинок Лорі, і що? Що він про неї сказав?

— То був не Лорі, — смиренно промовив Метью. — Його я привести не зміг. Прийшов Ренвік.

Броуді затрусило від гніву.

— Що?! — заревів він. — Ти привів у мій дім ту гниду? Ти чим думав, дурню? Ти що, не знав, що ми з ним запеклі вороги? Звичайно, він приписав неньці лежати. Хто б сумнівався? — почав глумитися Броуді. — Він, певно, хоче, аби вона так лежала тиждень. Вона, певно, вмирає тут через нас всіх. І тепер, ясна річ, їй належиться курка і шампанське, поки ми будемо на всьому економити, аби оплатити рахунки цього лікаря.

— Та ні, батьку, не думаю, — благально переконував Метью. — Він сказав, усе… усе дуже серйозно.

— Пхе! Від такого паскуди тільки на таке й можна було сподіватися… а ти не ліпший, що пустив його до нас за моєю спиною. Ти в мене теж за то дістанеш. Ще один боржок, який маю тобі віддати.

— У будь-якому разі, — запнувся Мет, — Ренвік сказав… він сказав, що прийде обстежити її докладніше нині зранку… що він з тобою зустрінеться.

— Отак, значить? — сказав Броді.

Він мовчки стояв, витягнувши губи в потворному глузливому вишкірі. То Ренвік сьогодні зранку до них навідається? Мабуть, планує почати низку щоденних візитів, безперечно, думаючи, що з таким м'яким, безхребетним створінням, як ненька, у нього буде прекрасна вдавана хвора, з якою можна не напружуватися. Кулаки Броуді мимоволі стиснулися, як і зазвичай, коли його охоплювала несамовита рішучість, і він заскреготів зубами.

— Я почекаю на нього особисто, — сказав він уголос тоном лютої злоби. — Подивлюся, що він скаже на своє виправдання. Зроблю йому несподіванку. Прийде до неї, а побачиться зі мною.

Далі, після хвилинного вдивляння у простір поперед себе, Броуді обернувся.

— Нессі, — сказав він, — піди і принеси батькові трохи гарячої води. Вважай, не попечися, горобчику! А тоді підніми на ноги бабу свою. Вона мусить придумати нам якийсь сніданок. Якщо ненька й може валятися в ліжку, то в інших є робота. Все, йди, — і, поплескавши Нессі по худеньких плечах, Броуді пішов назад у свою спальню.

Гаряча вода прибула швидко, і він почав виконувати звичний ритуал ранкового туалету. Однак думав Броуді зовсім не про це. Раз у раз він різко зупинявся, його погляд, що похмуро тупився в простір, спалахував вогнем гніву, і він люто, презирливо струшував головою.

— Він назначив моїй жінці лежати, — злісно бурмотів Броуді; те, що його дружина в ліжку, він тепер сприймав як навмисно завданий Ренвіком удар. — Нахаба чортовий. Але я його провчу! Я покажу йому, як знову пхати палиці мені в колеса!

Відтоді як жахливо занедужала дочка, Броуді мав великий зуб на Ренвіка за те, як той наговорював на нього під час тієї пам'ятної зустрічі, коли він відмовився навідати й підтримати доньку в період пневмонічної кризи. В душі в нього грімко палахкотіла ворожість, коли він заздалегідь обдумував усі шпигучі образи, якими метатиме у візитера. Жодного разу Броуді не спало на гадку навідатися до дружини; вона була маловажливим пішаком у ході цієї справи, отож коли він успішно впорається з Ренвіком, ненька неодмінно встане і приготує йому обід, і краще б то був винятково смачний обід, щоб компенсувати її ранкове порушення.

— Так! Я вкручу йому хвоста, — знову і знову бурмотів Броуді собі під ніс. — Шурну гроші йому в лице і скажу, най вимітається з мого дому.

Від хвилі обурення сніданок ледве ліз йому в горло; зрештою не те щоб їжа була апетитна. Каша підгоріла і зріднула, і Броуді похмуро дивився, як його стара матір з позатикуваною за пояс спідницею, з-під якої виднілася смугаста спідня, зчиняє велику метушню через своє куховарство.

— Ця каша нікудишня, — визвірився на неї Броуді. — Навіть свині таке їсти не будуть.

Усе було не так. Грінка — м'яка й піддатлива, чай — Броуді довелося погодитися на нього замість своєї улюбленої кави — неміцний, заварений водою, що не встигла закипіти; яйце — ніби шкіряне, а бекон — немов зола.

— Їй треба буде встати! — вигукнув Броуді вголос. — Я не можу таке терпіти. Це м'ясо — чистісінька отрута.

На нього блимав оком брудний камін, черевики були не почищені, під час гоління він порізався. Скипівши, Броуді встав із-за столу й сів у своє крісло, щоб чекати на Ренвіка. Він з огидою стежив за незграбними старечими рухами матері, у вухах гримкотіло від гуркоту розбитого посуду, що долинав з посудомийні. Тоді, помітивши, що Нессі тиняється кімнатою, Броуді грубо випровадив її до школи. Вона запізнилася щонайменше на годину і сподівалася, що з огляду на винятковість ситуації про неї забудуть або, можливо, дозволять залишитись удома, але Броуді наказав їй іти, і Нессі без жодних заперечень вирушила до школи. Від неньки не чутно було жодного звуку.

Броуді не сиділося на місці. Він поглянув на годинник, побачив, що уже пів на одинадцяту, зрозумів, що принаймні на годину запізнився на роботу, що крамниця стоятиме відчинена, порожня, без нагляду, а в середині на потенційних покупців без жодної користі витріщатиметься лише дурний недбалець посильний; тоді Броуді з досадою зміркував, що його відсутність не справить великого впливу, що насправді це не мало значення, настільки небагато людей тепер заходило в його комерційний заклад.

Броуді підвівся й неспокійно заходив довкола. Кухня здавалася якоюсь незнайомою в цьому світлі; вибитий із колії, він сприймав усе навколо як щось чуже й химерне. Порушення звичної щоденності отак одразу після дивних подій минулої ночі давало відчуття страхітливої нереальності, яке заплутувало його посередній розум, а роздратування від цієї сторопілої розгубленості ще більше розпалювало полум'яний гнів. Наче тигр у клітці, Броуді невгамовно міряв кроками передпокій. Що довше він мусив чекати, то дужче розросталося його обурення, а тоді, немовби намагаючись прискорити прихід Ренвіка, він пішов у світлицю й почав роздратовано видивлятися з вікна. Тоді Броуді прийшла гадка, що лікар може побачити, як він визирає, і сприйняти це за ознаку слабкості, отож на цю огидну думку він рвучко відскочив від вікна, повернувся на кухню, а там змусив себе знову сісти у власне крісло, змусив створювати видимість контролю. Непорушний зовні, проте збурений всередині, Броуді чекав; єдиною ознакою його страшної нетерплячки був швидкий рух ступні, яка невпинно вистукувала в повітрі.

Об одинадцятій у двері подзвонили. Немов бігун, який давно чекав сигналу про старт, щоб вивільнити свої стримувані запаси енергії, Броуді вискочив із крісла, широким кроком попрямував до парадних дверей, викличним розмашним рухом розчахнув і грюкнув ними об стіну. Його габаритне тіло заповнило простір у проймі дверей, перегородивши вхід у будинок.

— Ну? Що таке? — рикнув Броуді. — Що вам треба?

На порозі стояв лікар Ренвік, незворушно бездоганний у своїй візитці[98], що сиділа як влита; слуга, доглянутий низькорослий кінь і чепурна двоколка позаду додавали йому поважності. Міцно утвердившись тепер як лікар із великою та прибутковою практикою, Ренвік навіть не ворухнувся, щоб увійти, витримав значущу паузу, а тоді люб'язно відповів:

— О, то сьогодні мене зустрічає сам містер Броуді!

— То не має значення, — похмуро відказав Броуді. — Що вам тут треба?

— Та ви просто втілення чемності. Ви не змінилися з часу нашої останньої зустрічі, принаймні не на краще.

— Ваш намір, шановний? — з притиском сказав Броуді. — Не відточуйте на мені свій гострий язик. Відповідайте прямо.

— Що ж, коли ви без церемоній, то я буду так само. Минулої ночі на настійне прохання вашого сина і радше всупереч власному бажанню я прибув сюди з візитом до вашої дружини, і, попри вдавану непоінформованість, я впевнений, ви знаєте, що я приходив, — Ренвік замовкнув і, недбало стріпнувши рукав рукавичкою, повів далі: — Сьогодні вранці я мав намір здійснити останній візит, — він зробив чіткий наголос на слові «останній», — щоб докладнішим обстеженням підтвердити сумний діагноз, який поставив минулої ночі.

Броуді пропікав Ренвіка поглядом. Відсторонена лікарева незворушність лютила його безмірно більше, ніж будь-який вияв нестямного гніву, на який можна було відповісти з такою самою несамовитістю. Однак неповороткий розум Броуді був настільки ж безсилий проти цієї проникливої безпристрасності, як довбня проти блискавичної рапіри; він отримував із десять уколів, перш ніж встигав уперіщити важким озброєнням своєї відповіді.

А Ренвік таки майже обеззброїв Броуді своїми словами, що більше не має наміру здійснювати візити, і привернув його увагу завуальованим натяком у згадці неньчиного стану.

— То яку хворобу ви їй приписуєте? — насмішкувато посміхнувся Броуді, неусвідомлено змінюючи свою манеру. — З неї вийшла прекрасна хвора.

Ренвік, нічого не кажучи, ледь-ледь звів брови; цей незначний рух, однак, справив негайний ефект: Броуді одразу відчув надзвичайну нетактовність власних слів. Шаленіючи від цієї мовчазної зневаги, він поспішно вдався до засобу, який незмінно використовував, коли все інше не спрацьовувало — перейшов на особистості.

— Не треба тут показувати мені свій масний вищир! — скрикнув Броуді. — Ваше гидке лице від того гарнішим так чи так не стає.

Ренвік і далі незворушно дивився на нього. Більшість людей у зв'язку зі своїм зростом змушені були дивитися на Джеймса Броуді знизу вгору, з чого той неймовірно тішився; нависаючи над іншою людиною, він відчував власну вищість і владу. Утім, Ренвік мав такий самий зріст, як Броуді, а завдяки незначному підвищенню веранди звичний порядок речей перевернувся, і вже він дивився на господаря дому згори вниз.

— Я більше не марнуватиму тут свій час, — врешті холодно промовив Ренвік. — Може, ви й не зайнята людина, але я — так. З таким настроєм ви будете глухі до голосу розуму. Ви маєте манію величі, через яку хочете, щоб усі відчували до вас побожний страх. Бідолашні домочадці вас, безсумнівно, бояться, але я, на щастя, — ні! Чітко собі це врозумійте, якщо зможете. Отож гарного вам ранку!

Ренвік розвернувся і вже хотів було спуститися східцями, аж тут Броуді схопив його за руку.

— Чекайте! Чекайте! — закричав він.

Зустріч проходила не так, як Броуді передбачав, адже він уявляв, що знехотя дозволить Ренвіку зайти в будинок, після того як йому покланяються в пояс, що його ображену гідність у належний спосіб уласкавлять. Глибоко в душі Броуді відчував, що мусить дізнатися, що лікар думає стосовно його дружини, і хоч він передусім прагнув, щоб Ренвік почувався, як найманий слуга, якого зневажливо відпустили з його платнею, Броуді не хотів перебувати в цілковитому невіданні щодо неньчиного стану.

— Чого ви йдете? — вигукнув він. — Ви не сказали мені, що з моєю жінкою. За що я вам плачу, коли ви не можете сказати, нащо приходили сюди вночі? Маєте якось виправдатися.

Ренвік повернувся до Броуді байдужо-презирливим профілем.

— Питання оплати не поставало, наскільки мені відомо. Що ж до хвороби, то я вже повідомив вам, що поставлю точний діагноз лише після повнішого внутрішнього обстеження.

Ренвік струснув руку Броуді, якою той його втримував, і знову рушив геть.

— Ай, до дідька то все! — раптом скрикнув Броуді. — Заходьте і робіть, що хочете. Як уже приїхали, то най буде з того якась користь.

Ренвік повільно повернувся під будинок і з нестерпною чемністю промовив:

— Якщо вже ви так просите повернутися, то я послухаю, але затямте: це тільки заради вашої дружини.

Тоді Ренвік протиснувся повз громіздку постать Броуді і швидко вийшов сходами нагору.

Броуді, роз'ярений і сторопілий, залишився стояти у вестибюлі. Він сердито насупив брови, нерішуче потер підборіддя, простягнув руку, щоб зачинити вхідні двері, а тоді передумав: на його ображений розум спала думка, що зачинити двері за Ренвіком означало ледве чи не послужливість.

— Най сам зачиняє за собою двері, — пробурмотів Броуді. — У всякому разі він не буде довго. Скоро він знову піде, і то вже назавжди.

Через відчинені двері Броуді понуро втупився в розкішний лікарів почет під своїми ворітьми; його похмуре заздрісне око відзначило чудові ноги коня, м'язисті плечі, гнучку, вигнуту дугою шию. Він чітко визначив суму, вкладену в чудову тварину, прекрасний спроєктований на замовлення кузов двоколки, чепурну ліврею слуги, навіть у капелюх з кокардою, який елегантно сидів на його голові, і це матеріальне втілення лікаревого добробуту було для нього ніби жовч. Сіпнувшись, Броуді відвів погляд і почав ходити туди-сюди вестибюлем. «Він що, ніколи не зійде вниз? — думав Броуді. — Що він там стільки часу робить?»

Броуді став нетерпляче міркувати, що може відбуватися нагорі, і скривився на думку про характер обстеження. Хоч він і покінчив зі своєю дружиною у всіх аспектах сексуального життя й відкинув її з наругою, думка про зазіхання на неї — як він це подумки формулював — іншого чоловіка його лютила. Дарма, що стара, спрацьована й виснажена, дружина однаково була його майном, рабинею, власністю. Йому ніколи не потрібно буде використовувати цю рабу чи володіти нею, а проте ненька мусила залишатися цілковито й самовіддано його. Отак Броуді мислив, і якби він жив у інші часи, то, безсумнівно, знищував би кожну коханку, від якої втомився, у схибленому страху, що вона потрапить до рук іншого. Тепер Броуді почали мучити безглузді й огидні думки.

— Їй-богу, якщо він не зійде вниз, то я сам піднімуся! — вигукнув він.

Проте Броуді нагору не пішов! Щось у Ренвіковій холодній зневазі остудило його тваринні думки, і хоч Броуді, звісно, нікого не боявся, витриманість лікаревої натури настільки перевершувала його власну, що долала й навіть приборкувала Броуді. Могутніший безстрашний розум завжди викликав у нього слабку похмуру підозру — зародок ненависті, непогамовної неприязні, що йому на згубу підривала розважливість, яка зазвичай керувала його намірами. Отож Броуді згоряв від нетерплячки й тупцював по вестибюлю, аж доки, після того як його змусили чекати цілих пів години, він нарешті почув, що Ренвік сходить донизу. Спостерігаючи, як лікар повільно спускається сходами, Броуді відчув непереборне бажання озвучити своє глибоке невдоволення.

— Ви щось казали про зайнятість? — вишкірився він. — Сиділи там бозна-скільки.

— Як на останній візит точно не задовго, — незворушно промовив Ренвік.

— То що з моєю жінкою? — викрикнув Броуді. — Я навіть не сумніваюся, що ви весь той час вкладали їй у голову прекрасні цікаві думки.

— І тут хочу зазначити, — знову спокійно озвався лікар, не звернувши уваги на те, що Броуді його перебив, — що ви мусите подбати про те, аби завтра сюди обов'язково завітав ваш лікар. Якщо хочете, я з ним поспілкуюся. Ваша дружина потребує постійної, безнастанної уваги.

Броуді вражено вирячився на Ренвіка, а тоді глузливо засміявся.

— То їй тепер треба ще й доглядальницю? — вигукнув він.

— Ваша добра дружина, безперечно, має таку потребу. Якщо, звісно, — тихо додав Ренвік, — ви можете таке собі дозволити.

Броуді почув у лікаревих словах принизливе звинувачення.

— Слідкуйте за язиком, — прошепотів Броуді. — Я запитав, що з нею таке.

— Прогресуючий невиліковний рак матки, — повільно вимовив Ренвік.

На ці страшні слова Броуді відвисла щелепа.

— Рак, — повторив він. — Рак!

Всупереч залізній витримці, щоки Броуді трохи зблідли, проте він з усіх сил спробував відновити самовладання.

— Брехня! — голосно вигукнув Броуді. — Ви хочете мені відомстити, пробуєте залякати мене цими чортовими бріхнями.

— Хотілося б, аби це була неправда, однак я переконався й більше не маю ані тіні сумніву, що мій діагноз правильний, — сумно промовив Ренвік. — Бідолашній уже нічим не зарадити, окрім як полегшувати біль… а ще вона ніколи більше не підведеться з ліжка.

— Я вам не вірю! — гарикнув Броуді. — Мене ваша думка ані от стільки не обходить.

Немовби ляснувши батогом, Броуді клацнув пальцями Ренвіку перед очима, хвилюючись не стільки про страхітливе лихо, що могло спіткати його дружину, як про принизливе становище, у яке, на його думку, лікар намагався його поставити.

— Я дістану ліпшу консультацію! — крикнув він. — Викличу власного лікаря. Він на цілу голову вищий спеціаліст. Якщо жінка хвора, він її вилікує!

Ренвік нахилив голову.

— Щиро сподіваюся, що так і буде, і мушу вам сказати, — додав він суворо, — що в медицині основою будь-якого лікування є відпочинок і відсутність тривог.

— Дякую, що нічим не помогли! — грубо гиркнув Броуді. — То скільки з нас за цю байку? Що вам заплатити за то, що сказали жінці лежати в ліжку? — і він засунув руку до кишені штанів.

Лікар, який уже прямував до дверей, обернувся і з проникливим поглядом, у якому відбилася повнота розуміння невеселої фінансової ситуації Броуді, сказав:

— О ні, не варто! З вас у вашому теперішньому становищі не візьму. Я б навіть не подумав, — Ренвік зробив паузу і додав: — Пам'ятайте, я навідаюся ще раз, лише якщо ви мене викличете, — а тоді пішов.

Стиснувши кулаки, Броуді безсило витріщався на постать, яка віддалялася. Тільки коли двоколка зникла з очей, йому спала на думку доречна відповідь.

— Ще раз його викликати! — скрикнув Броуді. — Та він більше ніколи не зайде в цей дім! Бісова гнида! Не вірю ані одному слову з його чортових бріхнів. Повна бздура! — повторив він, немовби щоб переконати себе самого.

Броуді стояв у передпокої, не знаючи, як йому діяти, та, попри вдавану зневагу до думки Ренвіка, крізь його нерішучість мозок раз у раз у страхітливості свого значення штурмувало слово «рак». Рак матки! Це, здавалося, був найжахливіший вияв страшної недуги. Хоча Броуді категорично заявив про свою невіру, зараз його поступово огортало хвилею впевнення; він почав по шматочку збирати докупи самоочевидні докази. Виходить, хворобливий вигляд був не вдаваний, і потайлива поведінка — не безсоромність, не докір у його бік, а лише злощасна необхідність.

Несподівано Броуді сяйнула жахлива думка! Може, кара впала й на нього? Броуді нічого не знав про принципи поширення хвороби чи інфікування, але все одно подумав, чи не міг він і сам заразитися, і спогади про минулі контакти, про те, як близько ненька колись до нього перебувала, миттю змусили його відчути себе нечистим. Броуді мимоволі окинув поглядом своє м'язисте тіло, немовби очікував побачити якісь зловісні ознаки недуги. Огляд його заспокоїв, але після цієї думки на нього неминуче невеличкою хвилею накотилась досада на дружину. «Не могла себе ліпше пильнувати?» — пробубонів він, ніби ненька якоюсь мірою була винна у своєму лиху.

Броуді струснув тілом і розправив клубкуваті груди, щоб позбутися всіх гнітючих суперечливих думок. Навіть того не усвідомивши, він забрів у холодну світлицю, що стояла порожня, сів у цій непривітній кімнаті і знову поклав собі за мету вирішити, що робити. Хоч він і мусить, звісно, здійснити свою погрозу Ренвіку й викликати лікаря Лорі, Броуді вже знав, що це марно. То був лише дошкульний глум його слабкого розуму, а глибоко в душі він знав, що Лорі далеко не такий добрий спеціаліст, як Ренвік. Крім того, Броуді усвідомив, що мусить піднятися до своєї дружини, але душа не лежала до цього обов'язку, бо з тавром жахливої недуги ненька стала йому ще неприємнішою й відразливішою. Він однаково цурався дружини й свого обтяжливого обов'язку її навідати. Швидко змістивши увагу, Броуді почав обмірковувати домашній стан справ. Яка напасть, подумав він, нічим не краще, ніж у комерційному закладі! Жорстке, велике обличчя поволі охопив майже жалісливий у своїй розгубленості вираз, пом'якшуючи його суворість, витісняючи злобу, розгладжуючи нахмурене чоло. Але то був вираз жалю до себе! Він думав не про дружину, а про себе, співчував собі, жалів Джеймса Броуді через біди, що його обсіли.

— Ая, — лагідно пробурмотів він, — слава Богу, що в цім несправедливім світі ти чоловік. Треба видержати якусь одну чи дві дрібниці.

З цими словами Броуді встав і повільно й важко, наче ліз по драбині, піднявся сходами; під дверима неньчиної кімнати він зупинився, розправив плечі й увійшов. Місіс Броуді чула, як чоловік прямує нагору й уже поверталася, щоб привітати його благальною запобігливою усмішкою.

— Вибач, батьку, — відразу пробурмотіла вона. — Я, як могла, намагалася встати, але то було над мої сили. Мені дуже шкода, що ти так засмутився. Ти добре поснідав?

Броуді немовби дивився на неї новими очима, помітивши тепер, що неньчине лице мертвотно бліде, із запалими скронями й щоками, її тіло, здавалося, зненацька захиріло. Він не знав, що говорити. Минуло стільки часу, звідтоді як Броуді казав дружині добре слово, що язик не повертався його вимовляти, і в цьому ваганні він почувався незатишно, недоладно, безглуздо. Його життєвою спонукою було поганяти, вимагати, карати, бичувати, він не міг співчувати. Броуді несамовито вирячився на дружину.

— Маю надію, ти не гніваєшся, батьку, — боязко промовила ненька, неправильно розтлумачивши його погляд. — За день-два я буду на ногах. Лікар каже, мені тільки треба трохи відпочити. Я подбаю, аби тебе не турбували більше, ніж потрібно.

— Я не гніваюся, жінко, — хрипко промовив Броуді. Тоді, помовчавши, через силу додав: — Ти мусиш бути в ліжку, поки не вияснимо, що зможе зробити лікар Лорі.

Ненька враз здригнулася.

— Ой, ні, ні, батьку! — скрикнула вона. — Його не треба. Мені так до душі лікар Ренвік, що я відчуваю, він мене вилікує. Він дуже добрий і розумний. Від його ліків мені відразу стало ліпше.

Броуді безсило скреготів зубами, слухаючи нескінченні неньчині протести. Раніше він би виплюнув свій замір їй в обличчя, і хай би жила з тим, як хоче, але зараз, у цьому її — та й таки і його — новому стані, Броуді не знав, що сказати. Він вирішив, що неньку лікуватиме Лорі, що він пришле його до неї, але, з великим зусиллям пом'якшивши свою різку відповідь, вигукнув:

— Тоді побачимо! Побачимо, як ти будеш чутися.

Місіс Броуді невпевнено дивилася на чоловіка, відчуваючи, що якщо він відбере в неї Ренвіка, вона точно помре. Неньці сподобалася ця погідна лікарева впевненість, вона змогла відкритися під дією його незвичної лагідності. Жінка мимоволі прихилилася до Ренвіка як до людини, котра піклувалася про її доньку, а він уже згадував у розмові Мері, похваливши терплячість і витривалість її маляти під час випробувань майже смертельної недуги. Зараз ненька вмить відчула, що чоловік вороже налаштований до її побажання, але зробила розумніше й сперечатися не стала; вона квапливо спробувала вмилостивити Броуді.

— А що нам робити з тобою, Джеймсе? — несміливо озвалася жінка. — Треба, аби хтось належно про тебе подбав. Ти маєш мати свої вигоди.

— Зі мною все буде добре, — витиснув із себе Броуді. — Стара зробить, що зможе.

— Ні! Ні! — заблагала ненька. — Я весь ранок продумувала плани. Я мушу піднятися на ноги якомога швидше, але наразі, може, ми б знайшли служницю, когось, хто б готував тобі їсти так, як ти любиш? Я можу їй казати… просто казати, що робити… як зготувати розсіл так, як тобі подобається, як приправити кашу, як сушити твої фланелеві речі і…

Броуді перебив жінку недвозначним, категоричним помахом голови. Хіба вона не розуміє, що тримати слугу коштує грошей? Вона думає, що він великий багач? Броуді хотів сказати щось разюче, аби вона припинила свою дурну балаканину. «Говорить так, ніби думає, що я безпомічна дитина, — подумав Броуді. — Вона собі гадає, що в домі вся робота без неї стане?» Однак Броуді розумів, що як тільки розтулить рота, зразу бовкне якісь грубощі — вишуканість висловлювань була йому не до снаги, — тому зімкнув губи і роздратовано мовчав.

Підбадьорена цією безмовністю, ненька пильно подивилася на чоловіка, боязко міркуючи, чи наважитись їй порушити питання, що найбільше її цікавило. Незвична стриманість Броуді додала їй хоробрості, і, раптом хапнувши ротом повітря, жінка вигукнула:

— Джеймсе! А може, аби зараз доглянути за домом… най би вернулася Мері?

Броуді відсахнувся від неньки. Його силуваний спокій не витримав такого удару, він втратив самовладання і закричав:

— Ні, такого не буде! Я попереджав тебе навіть не згадувати її ім'я. Вона повернеться сюди, тільки коли приповзе на зігнутих колінах. Щоб я і просив її вернутися! Ніколи! Най ти будеш хоч на смертному одрі.

Останні слова пролунали в кімнаті, наче поклик сурми, і в неньчиних очах поволі визрів страх.

— Як скажеш, Джеймсе, — тремтячим голосом промовила вона. — Але не згадуй, будь ласка, то страшне слово. Я ще не хочу вмирати. Я ще, знаєш, збираюся виздоровіти. Я скоро стану на ноги.

Дружинин оптимізм виводив Броуді з терпцю. Він не усвідомлював, що усталені за пів життя звички вселили неньці відчуття, що в чоловіковій присутності вона мусить завжди демонструвати цю вдавану життєрадісність, як і не розумів, що бажання встати з ліжка виростало зі шпигучої спонуки задовольняти незліченні вимоги, які її непокоїли.

— Лікар небагато сказав, окрім того, що то якесь запалення, — далі піддобрювалася ненька. — Коли воно пройде, то я запевне в ту ж хвилю відновлю сили. Нестерпно мені оце лежати в ліжку. Я маю про стільки всього подумати.

Ненька хвилювалася про сплату боргу.

— То так, дрібнички, про які, крім мене, ніхто не буде турбуватися, — додала вона поспішно, ніби боялася, що чоловік прочитає її думки.

Броуді похмуро дивився на неньку. Що більше жінка говорила про свою хворобу в позитивному ключі, то дужче він переконувався, що вона її не переживе, що більше жінка говорила про майбутнє, то дурнішою вона йому здавалася. Невже навіть на порозі смерті вона буде такою нетямою, як за життя? Броуді відчайдушно спробував підшукати якісь слова. Що можна сказати цій приреченій жінці в невіданні?

У ту мить поведінка Броуді почала бентежити неньку. Спочатку вона з вдячністю подумала, що його небагатослівність — вияв вирозумілості в час її нездужання, різновид того самого почуття, під впливом якого вона ходила будинком навшпиньках, коли виходжувала чоловіка в ті рідкісні випадки, коли він хворів. Однак тепер неньку стривожив якийсь химерний відлиск у погляді Броуді, і вона раптом запитала:

— Лікар нічого тобі про мене не говорив, правда? Не казав нічого такого, що втаїв від мене? Мені здалося, що він довго стояв у нас внизу, перед тим як поїхав геть.

Броуді недоумкувато подивився на дружину. Його мозок, здавалося, обдумував запитання дуже здалеку, повільно, відсторонено, ніяк не знаходячи належної відповіді.

— Скажи, коли так, Джеймсе! — з острахом скрикнула ненька. — Я б все-таки хотіла знати. Скажи мені.

Вона вся перемінилася на виду, її поведінка зі спокійної й оптимістичної стала збудженою і стурбованою.

Броуді зайшов у кімнату, не маючи чіткого уявлення, як йому бути з ненькою. Він не мав співчуття, тактовності, а тепер ще й винахідливості збрехати. Перед кволим вимученим створінням у ліжку Броуді почувався розгубленим і загнаним незграбним звіром. Раптом він гнівно спалахнув.

— Яка мені різниця, що думає Ренвік? — випалив Броуді. — Такий, як він, сказав би, що ти вмираєш, навіть коли в тебе болів би зуб. Він ніц не знає… аністілечки. Я ж тобі сказав: тебе буде лікувати Лорі.

Злостиві, погано дібрані слова вразили неньку, ніби блискавка. Тієї ж миті вона знала, знала з нажаханою впевненістю, що хвороба смертельна. Жінка здригнулася, і її очі затягнула пелена страху, немов невиразний, туманний передвісник останньої каламутної паволоки кончини.

— То він сказав, що я вмираю? — тремтячим голосом промовила ненька.

Броуді пропікав її очима, лютуючи через становище, у якому опинився. А тоді з його вуст зірвалися гнівні слова.

— Та перестань уже торочити про того вишкребка! — крикнув Броуді. — Як тебе послухати, то він Господь Всемогутній. Ренвік всього знати не може. Як не вміє тебе вилікувати, то в Левенфорді є інші лікарі! Нащо робити стільки шуму з цього всього діла?

— Добре, добре, — прошепотіла ненька. — Більше не буду робити шуму.

Нерухомо лежачи на ліжку, місіс Броуді дивилася на чоловіка й кудись позад нього; її погляд немовби проникав за стіни тісної кімнатки й перелякано вдивлявся в далечінь за її межами. Після довгої мовчанки ненька промовила ніби сама до себе:

— Я буду для тебе невеликою втратою, Джеймсе! Я вже для тебе занадто підтоптана.

А тоді вона ледь чутно прошепотіла:

— Йой, Мете, рідний мій синочку, на кого ж я тебе полишаю?

Ненька мовчки повернулася до стіни й у таїну своїх думок, а Броуді залишився понуро, насуплено стояти позаду. Якусь мить він безглуздо тупився в обм'якле тіло дружини, а тоді, не сказавши ні слова, почвалав із кімнати геть.

Розділ дванадцятий

Раптовий спалах яскравого серпневого сонця, пронизуючи прозору завісу з останніх крапель проливного дощу, залляв Гай-стріт імлистим сяйвом, і тепер свіжий вітерець, що розкидав пухнасті купчасті хмари зі шляху світила, неспішно переміщав дощ у пломенінні золотистого туману.

— Сліпий дощик! Сліпий дощик! — скандував гурт хлопчаків, які мчали купатися в Левені по вулиці, що підсихала.

— Гляньте, веселка! — поважно вигукнув хтось із хлопців і показав угору на довершену арку, яка, немов тонка, прикрашена стрічками ручка кошика в жіночій руці, простяглася, виблискуючи, над цілою вулицею. Усі зупинялися, щоб подивитися на веселку. Люди відривали очі від сірої землі й дивилися вгору, в небо, кивали, радісно всміхалися, скрикували з утіхи, гукали одне до одного через дорогу.

— Як гарно!

— Дивись, які красиві барви!

— Куди там тій кольоровій жердині голяра Купера.

Раптова, несподівана краса цього явища підбадьорила людей, мимоволі перенесла їхні думки в площини, вищі за тягучу буденність їхнього існування, і коли вони знову опускали очі, видиво тієї розкішної сяйнистої арки не зникало, додаючи сил на весь день попереду.

З «Герба Вінтонів» під ясне сонячне світло вийшов Джеймс Броуді. Ніякої веселки він не бачив, ішов понуро, зсунувши капелюха на чоло й схиливши голову, руки глибоко запхнув у зовнішні кишені, нічого не бачив, і, хоч за його ходою стежили десятки поглядів, ні з ким не вітався. Ступаючи гребенем вулиці могутньо, неначе жеребець, Броуді відчував, що «вони» — витрішкуваті допитливі гади — з цікавістю дивляться на нього, знав, що перебуває в центрі їхньої уваги, хоч і не зважав на це. За останні тижні у Броуді склалося враження, що його й агонізуючу крамницю, в якій він працював, місто оточило дивною, невластивою увагою, що містяни, декого з яких він знав, а декого ніколи раніше не бачив, навмисне прогулювалися попід вікнами його комерційного закладу, щоб неприховано, допитливо, цілеспрямовано видивлятися в його глибини. Броуді, який ховався у внутрішній теміні, здавалося, що ці порожні, настирливо-цікаві погляди з нього глузують; він вигукував сам до себе:

— То най дивляться, дурні гади! Най їм хоч баньки повилазять від того витріщання. Я дам їм привід зиркати вовком.

Чи здогадуються вони, злісно міркував зараз Броуді, широким кроком міряючи вулицю, що він святкує, святкує свій останній день у комерційному закладі? Чи знають вони, що в цьому розлютованому настрої він щойно підняв і випив щедрий келих за крах своєї справи? Броуді похмуро усміхнувся на думку про те, що сьогодні він перестає бути капелюшником, що невдовзі востаннє вийде зі свого кабінету й остаточно та безповоротно грюкне за собою дверми.

По інший бік вулиці Пакстон прошепотів до свого сусіда:

— Дивись бігом, там Броуді, — і вони разом втупилися в дужу постать на тротуарі навпроти.

— Боже, якось мені його шкода, — знову озвався Пакстон. — Таке падіння йому не пасує.

— Нє, — погодився його співрозмовник, — такий, як він, не мав би розоритись.

— Попри всю силу і міць, є щось в ньому таке незграбне й безпомічне, — підсумував Пакстон. — То для нього страшний удар. Завваж, як згорбились його плечі, ніби в нього на спині ноша.

Пакстонів сусід похитав головою.

— Я на то дивлюсь по-іншому. Броуді довгий час сам копав собі яму. От чого не можу в ньому терпіти, то це його злісний паскудний гонор, який росте, хоч би тобі що. То як болячка, котра гіршає і гіршає, а причина її ну просто абсурдна. Якби ж він тільки бачив себе зараз так, як його бачать другі, то, може, трохи б усмирився.

Пакстон дивно поглянув на співрозмовника.

— Я б так про нього не говорив, — протягнув він. — Про Джеймса Броуді навіть шептати таке рисковано, а особливо в такий час. Якби він почув, то обернувся б і роздер тебе.

— Броуді нас не слухає, — дещо знітившись, відповів сусід, а тоді додав: — Так виглядає, що він знову налигався. Одних скрута може повернути до тями, але його несе в іншу сторону.

Обидва чоловіки знову обернулися й зиркнули на постать, що поволі віддалялася. Помовчавши, Пакстон промовив:

— Ти щось чував остатнім часом, як там його жінка?

— Ніц не чув! З того, що я зрозумів, — ніхто її не провідує. Якісь жінки з церкви принесли пакуночок з ґаляретками й іншими смаколиками, але Броуді зустрів їх на воротах і просто відправив геть. Ая, а на додаток ще й шпурнув у них їхнім гостинцем.

— Подумати тільки! Нікому не вільно пхатися до нього чи до того, що є його! — вигукнув Пакстон, помовчав, а тоді поцікавився: — То ж рак, правда, Джоне?

— Ая, так говорять!

— Яке сумне нещастя!

— Боже, — відповів співрозмовник, йдучи геть, — воно то зле, але не гірше, ніж тій бідній жінці бути на припоні в такого чоловіка, як Джеймс Броуді.

На той час Броуді вже зайшов у крамницю; його кроки голосно відлунювали в майже порожньому приміщенні: з товару залишилася якась десята частина, решту збули завдяки зацікавленості й люб'язності Соупера. Ефемерний посильний остаточно щез, і Броуді був сам у спустілій, сумній, пропащій крамниці, а ледь помітний серпанок павутини, що вкривав коробки, які ще позалишалися на полицях, безмовно вказував на занепад, у якому опинився його комерційний заклад. Стоячи зараз посеред цієї занедбаності, Броуді мимоволі наповнював її постатями минулого, тих колишніх славетних днів, коли він з помпою походжав по крамниці, нехтував скромнішими клієнтами, а всіх важливих, поважних осіб зустрічав однаково привітно. Броуді ніяк не міг збагнути, що тепер це лише тіні, які постають винятково в його уяві, що він більше на сміятиметься, не жартуватиме й не розмовлятиме з ними у стінах, де проходило його повсякденне життя впродовж двадцяти років. Крамниця була та сама, він був тією самою людиною, проте ці живі істоти поволі, з незнаних причин ішли від нього, залишаючи по собі лише сумні безтілесні спомини. Горстка давніх покупців, переважно провінційних аристократів, які ще трималися за Броуді, здавалося, тільки розтягувала муку його провалу, а тепер, коли крамниця остаточно припинила існування, на нього накотилася величезна хвиля гніву й скорботи. Наморщивши своє низьке чоло, Броуді марно намагався зрозуміти, як таке могло статися, проаналізувати цю дивну, немислиму зміну. Якось же він до цього допустив! Масивні груди сколихнуло мимовільне судомне зітхання, а тоді, немов розлютившись і пройнявшись відразою до такої слабкості, Броуді оскалився, показавши бліді ясна, заскреготів зубами й повільно зайшов у свій кабінет. Ніякі листи, ніякі щоденні газети тепер не загромаджували його стіл, чекаючи, поки він зволить до них глянути; там була лише пилюка, вкривала усе товстим шаром. Утім, поки Броуді стояв у цьому занехаяному кабінеті, наче провідник, який нарешті полишив свою безнадійну справу, до жалю домішалася малесенька краплина сумного полегшення, і Броуді усвідомив, що зараз відбулося найгірше, що невизначеність цієї несправедливої боротьби минула.

Гроші, які Броуді здобув, поклавши під заставу будинок, закінчилися; хоч він і розтягував використання тієї суми, як міг, зараз його запаси повністю вичерпалися. Однак, подумав Броуді, він виконав усі до останнього боргові зобов'язання, нікому не завинив ані пенні, а навіть коли й розорився, то гребував вдаватися до ганебного оголошення банкрутства. Броуді сів у крісло, не переймаючись пилюкою, ледве чи помітивши взагалі хмаринку, яка здійнялася довкола нього, не зважаючи на шар пороху, що осів йому на одежу, — він абсолютно збайдужів до своєї особи і вбрання. Броуді був неголений, і білизна його очей несамовито виблискувала супроти темної неохайної щетини на лиці; нігті на руках були кострубаті та згризані до м'яса, черевики нечищені, краватка, на якій не було звичної шпильки, — наполовину розмотана, ніби Броуді, зненацька захотівши дихати вільніше, послабив її одним ривком. Вбрання також було накинуте недбало, бо того ранку він одягався, переймаючись лише темпом своїх дій. Усе, що його тепер хвилювало, — якомога швидше покинути будинок, сповнений раптовими тривожними зойками болю, безладдя і хаосу, немитих тарілок і смороду ліків, будинок, де його нудило від погано приготованої й поданої їжі, де дратувало рюмсання сина й невдатність старої. Отак сидячи, Броуді раптом запустив руку у внутрішню кишеню й обережно витягнув чорну флягу, а тоді, навіть не глянувши на неї, не припиняючи невідривно дивитися поперед себе, встромив свої міцні зуби в корок і видер його швидким посмиком товстої шиї. Тишу кімнати сколихнув різкий ляскіт випорскування. Вклавши шийку фляги у складені трубочкою губи, Броуді повагом підняв лікоть і зробив великий булькотливий ковток, а тоді, пронизливо вдихнувши повітря крізь розтулені зуби, поставив флягу перед собою на стіл і вп'явся в неї очима. Її для нього наповнила Ненсі! Погляд Броуді миттю прояснів, немовби у флязі відбилося її обличчя. Ненсі — добра душа, його ліки від журби, порятунок від пригніченості; незважаючи на свої біди, він її не відпустить, він триматиметься її, що б не сталося. Броуді спробував зрозуміти, яке майбутнє його чекає, побудувати плани, вирішити, що робити, та це було неможливо. Як тільки він налагоджувався на глибокі роздуми, думки розбрідалися в найвіддаленіші кутки й найневідповідніші напрямки. Перед ним зринали скороплинні видива з часів дитинства: усмішка хлопця, що був його товаришем в іграх, гаряча, осяяна сонцем стіна, зі щілин якої він разом з іншими хлопчаками виловлював джмелів, дим довкола рушничного ствола, коли він застрелив свого першого кролика; він чув свист кіс, вуркотання припутнів, різкий, пронизливий сміх якоїсь літньої жінки в селищі.

Струснувши головою, Броуді відігнав видива, ще раз ковтнув із фляги, неквапливо розмірковуючи про ту неймовірну втіху, яку приносило йому спиртне. Пригніченість відступила, губи глузливо скривилися, і «вони», безсловесні критики, опоненти, завжди присутні в його свідомості, стали ще нікчемнішими, ще жалюгіднішими, ніж зазвичай. У цьому новому настрої Броуді зненацька сяйнула блискуча думка, а обміркувавши її детальніше, він вичавив із себе презирливий смішок. Всі очі міста прикуті до нього, вкрадливо спостерігають за його невдачами, сподіваються, що він жалюгідно шасне геть з місця свого краху, але він таки покаже, що Джеймсові Броуді лихо не страшне. Він зробить так, щоб його відхід мав належну кульмінацію, і те видовище засліпить їхні влазливі очі. Броуді вижлуктив решту віскі, задоволений, що мозок нарешті підкинув йому ідею, яка спонукає до дії, втішений, що його потаємні важкі роздуми отримають визначений фізичний вияв, хай який свавільний він би не виявився. Броуді підвівся, відштовхнув крісло, перекинувши його на підлогу, зайшов у приміщення крамниці, неприязно окинув поглядом залишки коробок, наскладані за прилавком, підійшов до них і почав швидко вигрібати їхній вміст на підлогу. Броуді гарячково витрушував назовні найрізноманітніші капелюхи. Він гребував спокійно відкривати коробки, а тому люто хапав їх своїми ручиськами й роздирав картон, ніби обгортковий папір, оскаженіло розривав і розпанахував, наче нестямним шматуванням розтерзував тіла своїх мертвих ворогів. Хаотичними розмашистими рухами Броуді розкидав обривки в усі боки, і незабаром покидьки з клаптиків заповнили всю кімнату й опалим снігом лягли довкола його ніг. Грубо випатравши в такий спосіб коробки, Броуді згріб гору капелюхів в оберемок і, стискаючи їх у груду у своїх могутніх обіймах, тріумфально помаршував до дверей крамниці. Броуді охопив шалений захват. Оскільки йому з цих капелюхів жодної користі, він віддасть їх, роздасть задарма, насоливши своїм ворогам сусідам і зіпсувавши їм виторг, зробить так, щоб у місті його запам'ятали за цим останнім вчинком шляхетного щедрого дарування.

— Ану, хто хоче капелюх? — ревнув він. Віскі зруйнувало стримувальні межі його розважливості, і безглузде навіженство власних дій здавалося йому неймовірною величчю.

— Унікальна пропозиція! — вигукнув Броуді, скрививши губи. — Підходьте, всі добрі, чесні люди, і подивіться, що я для вас маю.

Був майже полудень, і рух на вулиці сягнув піку. Броуді вмить із надією оточила юрма малих голоштанців, а за межами того кола почало збиратися дедалі більше перехожих, мовчки, зачудовано, а проте киваючи й обмінюючись багатозначними поглядами.

— Капелюхи нині дешеві! — щодуху загорлав Броуді. — Дешевші, ніж ви можете купити в паноптикумі! — крикнув він із жахливо недоречною веселістю, сподіваючись, що в сусідній крамниці почують його кпини. — Я їх віддаю! Ви в мене їх отримаєте, хочете того чи ні, — і Броуді, не гаючись, почав втискати капелюхи в руки своїй публіці. Як він і сказав, усе було задарма, і містяни мовчки, здивовано приймали подарунки, яких не хотіли, які могли ніколи й не використати. Вони боялися відмовитись, і, бачачи свою над ними владу, Броуді злорадів, видивляючись на них ще лютіше, змушуючи опускати очі, коли вони зустрічалися з ним поглядом. Примітивне, глибинне бажання його натури нарешті здійснили й задовольнили. Броуді був у своїй стихії — центральна фігура в натовпі, який заглядав йому в рот і в руки, дивився на нього з подивом і, в його уявленні, із захопленням. Лячність ексцентричного навіженства Броуді не давала людям засміятися, але, втупившись у нього в тремтливому мовчанні, готові відступити, якщо він зненацька оскаженіє, вони стояли, ніби заворожені вівці перед здоровенним вовком.

Та зараз Броуді почало набридати просто роздавати капелюхи й закортіло діяти менш стримано, некеровано, отож він почав розкидати те, що тримав в оберемку, людям на периферії. Далі замість просто кидати капелюхи Броуді став несамовито жбурляти ними в публіку в колі, зненацька зненавидівши кожнісіньке біле порожнє обличчя; ці люди стали його ворогами, і що більше він проймався до них зневагою, то безжальніше закидав капелюхами в дедалі дужчому шаленому бажанні скривдити й розігнати.

— На, забирайте всі! — репетував Броуді. — Більше я ніколи не буду їх продавати. Не хочу цих бісових капелюхів, хоч вони ліпші й дешевші, ніж ви купуєте в сусідньому магазині. Ліпші й дешевші! — викрикував він знову і знову. — Як раніше не хотіли, то я примушу вас взяти їх зараз.

Юрба відступила під натиском і влучністю цього обстрілу, і поки люди розходилися, відвертаючи обличчя з виразом протесту, Броуді посилав їм навздогін дальні горизонтальні кидки.

— Перестати? — вигукнув він глузливо. — Чорта з два. Ви що, не хочете капелюхів, що тікаєте геть? Ви губите унікальний шанс.

Броуді злорадів із сум'яття, яке зчиняв, а коли люди опинилися поза зоною досяжності, схопив за криси твердого капелюха і швиргонув його зі схилу так, що той з попутним вітром на повній швидкості весело покотився вниз, ніби куля по кегельбану, і врешті поцілив у ноги якогось чоловіка, який ішов собі на далекому кінці вулиці.

— Ух, який кидок! — крикнув Броуді, сміючись із бурхливою радістю. — Я завше мав добре око. А от вам ще, і ще.

Після першого пострілу повітря, свистячи, протяв наступний залп, і капелюхи на будь-який колір і смак скажено заплигали, закружляли, затанцювали, заскакали, закидалися врозсип, женучи один за одним вниз по схилу. Здавалося, ніби ураган позривав убори з безлічі голів, такого екстраординарного страхітливого видовища в Левенфорді ще не бачили. Однак у Броуді нарешті майже скінчився запас капелюхів, і він завмер з останнім метальним снарядом у великій лапі, шукаючи мішень, оцінюючи поглядом знаряддя свого останнього випаду — штивний, плаский, як дошка, солом'яний канотьє, який через свою форму й жорсткість, неясно відчував Броуді, заслуговував на визначену й відібрану ціль. Раптом він помітив краєм ока бліде приголомшене обличчя свого колишнього продавця Перрі, що визирало із сусідніх дверей. «Вилізло на світ Божий, — подумав Броуді. — Щур, який рятував свою шкуру й покинув потопаючий корабель. Чудесний керівник „Паноптикуму Мунґо“!» Наче розкручене метальне кільце, Броуді блискавично запустив плоский снаряд прямісінько в нажахане жовтаве обличчя. Твердий щербатий край влучив Перрі прямо в рот, розколовши зуба, і коли Броуді побачив, як заструменіла кров, а наляканий молодик чкурнув назад у крамницю, він заревів, святкуючи своє вдале влучання.

— Завідувачу паноптикуму таке якраз буде пасувати, ти, сволото нещасна. Я давно мав віддати тобі цей боржок.

Броуді повважав, що це належне завершення для незрівнянного, дивовижного показу. Скинувши руки в повітря, він тріумфально замахав, а тоді з радісним вишкіром повернувся назад у крамницю. Всередині, поки Броуді вдивлявся в цілковиту, якби не обривки коробок, порожнечу, посмішка на його губах помалу застигла й перетворилася на непозбутню саркастичну судому, та він не зупинився, щоб дати собі можливість подумати. Броуді пройшов по розкиданому сміттю у свій кабінет, а там, все ще охоплений скаженим прагненням руйнування, повитягав зі столу всі шухляди, розтрощив порожню флягу з-під віскі об стіну й перевернув важкий стіл одним могутнім ривком. Оглянувши це видовище з похмурим злорадним задоволенням, Броуді зняв дверний ключ із гачка біля вікна, підібрав свою тростину, а тоді, високо піднявши голову, знову пройшов через крамницю і вийшов, зачинивши за собою двері. Ця одна остання дія несподівано викликала відчуття такої цілковитої безповоротності, що ключ у його кулаці здався безглуздим непотребом; витягнувши його із замка, Броуді безтямно подивився на долоню, в якій він лежав, а тоді зненацька подався назад, пожбурив ключа високо через дах будівлі і став уважно прислухатися, доки не почув тихий сплеск, коли той упав у ріку. Хай заходять у приміщення, як хочуть, злісно подумав Броуді, йому в будь-якому разі тут уже нічого робити.

Дорогою додому він все ще не міг чи принаймні не хотів думати, тому й далі не мав ані найменшого уявлення, що робити з майбутнім. Він мав покладений під величезну заставу чудовий кам'яний будинок, який потрібно утримувати, стару немічну матір, прикуту до ліжка дружину й ні на що не здатного сина, яких треба забезпечувати, а ще малу доньку, якій необхідно дати освіту, але за винятком того, що він був дужий, мав достатньо фізичної міці, щоб вирвати з корінням величеньке дерево, ресурси на виконання цих обов'язків були незначні. Броуді не артикулював це подумки в такий спосіб, але коли нестриманість його нещодавнього настрою зникла, Броуді почав неясно відчувати непевність свого становища, і це надзвичайно його гнітило. Найбільше його непокоїла нестача грошей у кишені, отож коли він наблизився до свого будинку й побачив знайому високу двоколку та гнідого мерина, його чоло спохмурніло.

— А щоб ти в землю провалився, — пробурмотів Броуді. — То він знов приїхав? І як я маю оплатити йому той чортовий великий рахунок, який він постійно збільшує?

Від вигляду екіпажа лікаря Лорі під ворітьми Броуді вшпигнуло дразливим нагадуванням про стан його справ, а оскільки він прагнув зайти в будинок непомітно, щоб уникнути марудної зустрічі, то його охопило ще більше роздратування, коли зіткнувся з Лорі лоб у лоб біля вхідних дверей.

— Зазирнув коротенько до вашої доброї дружини, містере Броуді, — сказав лікар із напускною сердечністю. То був бундючний огрядний чоловік із надутими щоками, маленьким червоним ротом і дрібним підборіддям, яке невдало спробували видовжити сивою імператорською бородою[99]. — Намагаюся, знаєте, підтримувати її на дусі; ми мусимо робити все, що можна.

Броуді мовчки подивився на Лорі, і його непривітний погляд промовляв гостріше за слова: «Дуже багато ти їй поміг, ні на що не годний базіко».

— Боюся, змін на краще небагато, — квапливо повів далі Лорі, ледь почервонівши від того, як Броуді хамовито на нього вирячився. — Поліпшень небагато. Маю побоювання, ми наближаємося до кінця.

Це була звична для лікаря Лорі шаблонна фраза на позначення близької смерті, і зараз він серйозно похитав головою, зітхнув і розгладив куций пучок на своєму підборідді з виразом зажуреного смирення.

Броуді з відразою дивився на ці манірні жести пихатого мудрагеля, та хоч він і не шкодував, що викликав Лорі на зло Ренвіку, його не ввели в оману лікарів блеф чи це старанне демонстрування співчуття.

— Ви вже давно мені то розказуєте, — гаркнув Броуді. — Кінець, не кінець! Я вважаю, ви найменше зі всіх знаєте, що буде. Я вже починаю від того втомлюватися.

— Я знаю! Я знаю, містере Броуді! — сказав Лорі, роблячи маленькі заспокійливі рухи руками. — Ваш душевний біль — це дуже природно, дуже природно! Ми не можемо з певністю сказати, коли станеться ця сумна подія. Це надзвичайно залежить від реакції крові, у крові тут якраз і притичина… від реакції крові, а саме поведінки кров'яних тілець! Часом вони витриваліші, ніж ми очікуємо. Так! Тільця часом дивовижно поводяться, — і, задоволений створеною видимістю ерудиції, Лорі знову пригладив свої вуса й із виглядом знавця подивився на Броуді.

— Йдіть до чорта зі своїми тільцями, — презирливо відповів той. — Їй користі з вашого лікування як з козла молока.

— Та годі вам, містере Броуді, — промовив Лорі незгідливим і водночас примирливим тоном, — будьте розважливі. Я тут кожен день. Роблю все, що можу.

— То робіть краще! Най вмре, і на тому крапка, — розлючено огризнувся Броуді, різко розвернувся, попрямував геть і зайшов у будинок, а лікар Лорі залишився приголомшено стояти, широко розплющивши очі й склавши свій маленький рот в обурену літеру «о».

Уже всередині Броуді накрило новою хвилею огиди, коли побачив, що обід ще не готовий; він пропустив повз увагу той факт, що прибув додому раніше, ніж зазвичай, і почав клясти зігнуту постать своєї матері серед безладдя тарілок, брудної води, горщиків і картопляного лушпиння в посудомийні.

— Я занадто стара стала для такого заняття, Джеймсе, — тремтячим голосом промовила жінка. — Я вже не така проворна, як колись була… а крім того, доктор мене затримав.

— То рухай своїми старими костями, — гаркнув Броуді. — Я голодний.

Він не міг сидіти в такому хаосі, але раптом у його похмурому настрої відбулася зміна, і Броуді вирішив згаяти час перед трапезою, відвідавши свою дружину — «добру дружину», як її назвав Лорі, — і повідомити велику новину про комерційний заклад.

— Колись вона мусить то почути, — пробурмотів Броуді, — і що скорше, то ліпше. Таку новину треба зразу розказувати.

Останнім часом Броуді взяв собі за звичку уникати неньчиної кімнати, а оскільки вони не бачилися вже два дні, від неочікуваності його візиту вона, безсумнівно, ще більше втішиться.

— А ти, я бачу, до сих пір тут, — тихо сказав він, заходячи в кімнату. — Я зустрів лікаря, коли заходив додому, і він гарненько прозвітував нам про твої кров'яні тільця… каже, вони незвично витривалі.

Коли Броуді увійшов, ненька не ворушилася, лежала непорушно, а на те, що вона жива, вказувало лише мерехтіння очей. За тих пів року, що збігли відтоді як місіс Броуді злягла, вона жахливо змінилася, і той, хто не стежив за ледь відчутним поденним занепадом, за поступовим малінням її плоті, зараз би не впізнав у ній навіть ту недужу жінку, якою вона була тоді. З-під легкого покриву простирадла виднілося її тіло — скелет, тазові кістки якого стирчали високими жалюгідними виступами; тонкі довгі кістки ніг і рук вкривала лише обм'якла обгортка обвислої шкіри, а на каркас її обличчя був туго натягнутий сухий пергамент із заглибинами для очей, носа й рота. Губи неньки були бліді, висохлі й потріскані, з налиплими, наче луска, маленькими коричневими пластинками, а кістляве чоло над запалим лицем випирало з якоюсь неприродною непропорційною виразністю. Кілька пасом сивого волосся, висушеного, безживного, як і саме обличчя, спадали на подушки, обрамлюючи мертвотну блідість лиця. Ненька так явно охляла, що, здавалося, не спроможна була навіть дихати, і саме через цю кволість вона не відповіла на слова Броуді й лише дивилася на нього з виразом, який той не міг розтлумачити. Неньці здавалося, що він уже не зможе сказати їй нічого такого, що її б зачепило.

— Ти маєш все, що хочеш? — повів далі Броуді тихим тоном удаваної турботи. — Все, що може бути треба для цих твоїх тілець? Та в тебе тут так чи так багато ліків… до вибору, до кольору, як я бачу. Одне, два, три, чотири, — порахував він, — чотири різні фляшечки лікарства. Видно, вся сила в різноманітности. Але, жінко, як ти і далі будеш пити їх такими темпами, то, аби за них заплатити, нам треба буде взяти ще одну позику у твоїх чудесних друзів із Глазго.

У глибині живих неньчиних очей, що єдині на змарнілому обличчі жінки відображали її емоції, знову відбилася ледь уловна скривдженість; вони сповнилися млявого благання. П'ять місяців тому ненька змушена була в розпачі розповісти Броуді про своє зобов'язання перед лихварями, і хоч він виплатив усю суму, відтоді ані на мить не давав їй забути про цю злощасну справу і ста різними способами під найбезглуздішими приводами згадував про це в розмові. Навіть теперішній дружинин вигляд не зворушував Броуді: зараз він не мав до неньки ані найменшого співчуття, бо мав відчуття, що вона помиратиме цілу вічність, ні на що не придатна істота в нього на утриманні.

— Ая, — люб'язно повів далі Броуді, — ти показала, що велика умілиця пити ліки. Ти така до них скора, як до витрачання чужих грошей.

Тоді він враз змінив тему й серйозно запитав:

— Ти нині бачила свого найпрекраснішого синочка? Та, звичайно, бачила, — знову заговорив Броуді, витлумачивши неньчину безмовну відповідь. — Я дуже радий то чути. Думав, він, певно, ще не встав, але, бачу, помилився. І все-таки внизу його нема. Мені щось остатніми днями ніяк не щастить з ним зустрітися.

На цих словах ненька нарешті озвалася, надаючи правильної форми своїм закляклим губам, аби кволо прошепотіти:

— Мет остатнім часом був мені добрим сином.

— Ну, то маєш справедливу віддяку! — розважливо вигукнув Броуді. — Ти була йому прекрасною матір'ю. Результат твого виховання — то, безумовно, заслуга для вас обох.

Броуді замовкнув, бачачи неньчину кволість й ледве розуміючи, чому він так з нею розмовляє, однак, нездатний позбутися цієї давньої звички, спонукуваний власною злобою і своїми нещастями, він тихо повів далі:

— Ой файно, файно ти виховала всіх своїх дітей. Ну от Мері, — що ще можна було хотіти, ніж то, як з нею все вийшло? Я не знаю, де конкретно вона зараз, але маю певність, вона робить тобі честь своєю поведінкою як має бути.

Зауваживши, що дружина пробує заговорити, Броуді зачекав, що вона скаже.

— Я знаю, де вона, — повагом прошепотіла ненька.

Броуді втупився в неї.

— Ая! — відповів він. — Ти знаєш, що вона в Лондоні, а то то саме, що ми всі знаємо… і більше ти ніколи знати не будеш.

Якимось дивом ненька поворухнула своєю висохлою рукою, яка, здавалося, нездатна була рухатися, і, піднявши її з покривала, жестом зупинила Броуді; коли неньчина зморщена рука знову впала на ліжко, жінка кволо й раз у раз здригаючись промовила:

— Не злися на мене, не злися на неї. Я дістала листа від Мері. Вона добра дівчина… до сих пір добра дівчина. Я тепер розумію ліпше, ніж будь-коли, що то я погано з нею повелася. Вона хоче мене тепер побачити, Джеймсе, і я… я мушу скоро побачити її, поки не померла.

Вимовивши останні слова, ненька спробувала благально, уласкавлювально всміхнутися Броуді, проте її лице залишилося застиглим і холодним, лише губи злегка розтулилися в надтріснутій жалюгідній гримасі.

Чоло Броуді повільно побагровіло.

— Вона посміла тобі написати, — пробурмотів він, — а ти посміла прочитати.

— То лікар Ренвік, коли ти не дав, аби він далі приходив, написав у Лондон і сказав Мері, що я, певно, довго не проживу. Він завше дуже нею цікавився. Того ранку він сказав мені, що Мері, моя дочка Мері, була хоробра, ая, а ще невинна.

— Та він сам хоробрий, що вимовив то ім'я в мому домі, — тихо, з притиском відказав Броуді. Він не міг кричати й скаженіти перед дружиною в її теперішньому стані, якась крихта жалю втримувала його від того, щоб люто на неї накинутися, але Броуді злісно додав: — Якби я знав, що він так пхає сюди свого носа, то я б розтрощив йому голову, перед тим як він вийшов за двері.

— Не кажи так, Джеймсе, — пробурмотіла ненька. — Мені не стає сили зараз терпіти злобу. Думаю, я стратила своє життя дуже даремно. Ще багато лишилося незробленого з того, що треба зробити, але я мушу, ой, я мушу побачити Мері, аби ми з нею примирилися.

Броуді заскреготів зубами, аж поки твердими вузлуватими грудками на його зарослій щоці не випнулися м'язи.

— Ти мусиш її побачити, так? — відказав Броуді. — Дуже, дуже зворушливо. Ми всі маємо впасти і плакати від думки про то чудесне замирення, — він повільно захитав головою. — Нє! Нє, жінко моя, ти не побачиш її, поки жива, і я маю сильне передчуття, що й по смерті не побачиш. Ти ніколи з нею не зустрінешся. Ніколи!

Місіс Броуді не відповіла, а, замкнувшись у собі, стала ще незворушнішою, ще відстороненішою. Довгий час її очі були прикуті до стелі. У кімнаті стояла тиша, і тільки сонно дзижчала якась комаха, кружляючи довкола кількох галузочок запашної жимолості, які зірвала Нессі й поставила у вазу, що стояла порад із ліжком. Врешті захирілим неньчиним тілом пробіг ледь помітний дрож.

— Ну, Джеймсе, — зітхнула вона, — коли ти так кажеш, то так мусить бути… так було завжди, але я хотіла, ой, я дуже хотіла ще раз побачити Мері. Бувають моменти, — поволі й з великими труднощами повела вона далі, — коли біль від цеї недуги для мене як виношування дитини — тяжкий і тягучий, і я думками вертаюся до тої дитинки Мері, яку вона навіть не встигла побачити. Якби її вберегло, я б хотіла потримати дитинку Мері у своїх руках, — жінка приречено подивилася вниз на висохлі руки, що ледве могли підняти до вуст чашку, — але була воля Божа, аби того не сталося, та й нема тут про що більше говорити.

— Жінко, ти що, справді настільки вразлива, що тобі лізуть в голову такі думки та ще в такий час? — насупився Броуді. — В тебе мало турбот з власними дітьми, що ти починаєш згадувати про… про ту?

— То було просто видіння, — прошепотіла ненька. — А я таких мала багато, відколи лежу тут цих довгих шість місяців, таких довгих, що вони як виснажливі роки.

Місіс Броуді втомлено заплющила очі й забула про чоловіка, коли на неї знову наринули видива, про які вона говорила. Солодкі пахощі квіток жимолості, що стояли порад, віднесли її думками в минуле, і ненька вже була за межами тісної нудотної кімнати, знову вдома на батьковій фермі. Вона побачила товстостінні побілені будівлі: хату, молочарню і довгий чистий хлів, які утворювали три затишно припасовані один до одного боки чистого подвір'я, побачила, як батько повертається з полювання, тримаючи в руці зайця і двійко фазанів. Вона тішилася гладким кольоровим оперенням, гладячи круглясті груди.

— Такі гладкі, як ти! — гукнув батько зі своєю широкою теплою усмішкою. — Але й близько не такі гарні.

Тоді вона не була нечупарою, а її тіло не виставляли на глум!

А ось вона вже допомагає матері збивати масло, спостерігаючи за насиченою жовтизною грудчастої масляної маси, яка утворюється в білому молоці, наче купка ранніх примул, що вигулькнула зі снігового замету.

— Не так сильно, Марґарет, — картала її мати за швидке колотіння. — Ти собі руку звихнеш, зірочко.

Тоді вона не була лінива, і безрукою її не називали!

Неньчині думки радісно витали фермою, і у своїй уяві вона катулялася в запашному скошеному сіні, чула, як рипуче рухаються у своїх стійлах коні, притискалася щокою до лискучого бочка своєї улюбленої телички. Ненька навіть пам'ятала ім'я: вона охрестила її Розабелл. «Хіба то ім'я для корови? — піддражнювала її доярка Белла. — Чого не назвати теля на мою честь та й по всьому?» На жінку накотилася нездоланна хвиля ностальгії, коли вона пригадала довгі спекотні пообіддя, в які лежала, притулившись головою до стовбура похилої яблуньки, спостерігала, як ластівки, немов крилаті блакитні тіні, гасають біля піддашшя білих, залитих сонцем садиб. Коли біля неї падало яблуко, вона підбирала його і глибоко в нього вгризалася; навіть зараз ненька чітко відчувала кисло-солодкий освіжний смак на своєму язиці, який остуджував її спраглу гарячку. Далі вона побачила себе у квітчастій мусліновій сукенці біля горобини, що росла над потічком, і юнака, що наближався до неї, до чиєї понурої суворої сили тягнулася її ніжність. Ненька повільно розплющила очі.

— Джеймсе, — прошепотіла вона, шукаючи його очі своїм сповненим кволої мрійливої схвильованості поглядом, — а пам'ятаєш той день біля потічка, коли ти заплітав красиві червоні ягоди горобини мені у волосся? Пам'ятаєш, що ти тоді сказав?

Броуді вп'явся очима в дружину, сполошений раптовою зміною в розмові, розмірковуючи, чи вона часом не марить; він тут на межі банкрутства, а вона розпустила нюні про якусь горобину тридцятирічної давності. Губи його сіпнулись, коли він повільно відказав:

— Ні! Не пам'ятаю, що я сказав. Але скажи мені, скажи мені, що я говорив.

Ненька заплющила очі, неначе хотіла відмежуватися від усього, крім далекого минулого, а тоді повільно пробурмотіла:

— Ти сказав тільки, що ягоди горобини не такі файні, як мої ладні кучері.

Коли Броуді мимоволі глянув на рідкі ламкі пасма волосся, що обрамлювали неньчине обличчя, його нараз накрило страхітливим напливом почуттів. Він пам'ятав той день, пригадав безголосся видолинка, дзюрчання струмка, сонячне світло, що їх осявало, те, як відскочила вгору гілка, коли він зірвав із неї кетяг ягід, а тоді Броуді побачив блиск неньчиних кучерів супроти яскравої червіні горобини. Він не озивався, намагався відкинути думку, що це… це хирляве створіння на ліжку того дня лежало в його обіймах і відповідало на його слова кохання своїми м'якими свіжими вустами. Не могло такого бути, а проте так, певно, і є! Обличчя Броуді дивно зарухалося, рот викривився, коли він почав боротися зі шквальним почуттям, яке вдарялося об перепону його спротиву, наче потік води, що гатить об гранітну стіну греблі. Якийсь могутній, нездоланний порив вселяв йому прагнення бездумно, нераціонально, у манері, до якої він не вдавався уже двадцять років, промовити: «Я пам'ятаю той день, Марґарет, ти була мені гарна… гарна й мила, як квітка».

Але Броуді так сказати не міг! Такі слова не могли зірватися з його вуст. Хіба він прийшов у цю кімнату белькотіти якісь дурнуваті ласкаві фразочки? Ні, він прийшов розповісти жінці про їхнє розорення і таки скаже, всупереч тій незвичній слабкості, яку він оце проявив.

— Жінко, — пробурчав він викривленими губами, — ти мене доконаєш такими розмовами. Як будеш діставати парафіяльну допомогу з бідности, то тоді мусиш завести зі мною таку бесіду, аби підтримати на дусі.

Неньчині очі враз розплющилися, запитально, стривожено, їхній погляд знову болісно вшпигнув Броуді, та він змусив себе говорити далі, кивнув дружині, напускаючи на себе колишню насмішкувату жартівливість.

— Ая! — вигукнув він. — От до чого ми докотилися. Нема в мене більше п'ятдесяти фунтів, аби викидати їх на тебе. Нині я остатній раз закрив двері комерційного закладу. Скоро ми всі будемо в богадільні.

Говорячи останні слова, Броуді побачив, як перемінилося неньчине лице, але його охопив якийсь безжальний порив, який виник із його власної теперішньої вразливості й ще дужче розгорався через те, що Броуді знав: у глибині душі він не хотів так говорити; у цьому пориві він підсунув до неньки своє обличчя й повів далі:

— Ти чуєш?! Комерційного закладу більше нема. Я попереджав тебе ще рік тому! Що, вже забула зі своїми глупствами про чортові горобинові ягоди? Кажу тобі: ми розорилися! Так мені помагала, так помагала, і от до чого мене довела. Кінець уже, кінець, кінець!

Дія слів Броуді на неньку була миттєва й жахлива. Коли жінка збагнула значення сказаного, зморщену жовту шкіру її обличчя звела страхітлива судома, неначе від раптового тяжкого смутку напівмертві тканини здійснили болісну спробу ожити, немовби сльози марно силкувалися випорснути з висохлих надр її тіла. Очі враз заструменіли почуттями, напружились і загорілися, і ненька могутнім тремтливим зусиллям підвелася на ліжку. На її вустах тріпотіла ціла злива слів, та вона нічого не могла сказати, і коли на чолі проступили холодні щипучі краплини поту, жінка, затинаючись, щось нерозбірливо промимрила й мовчки витягнула поперед себе руку. Коли її обличчя посіріло від натуги, ненька зненацька озвалася.

— Мете! — скрикнула вона високим, повнозвучним голосом. — Мете, ходи сюди!

Тепер ненька простягнула вперед обидві тремтячі руки, немовби зір її підводив, і вже слабшим, затухаючим голосом гукнула:

— Нессі! Мері! Де ви є?

Броуді захотів підійти до дружини, вмить кинутися вперед, але застиг як у землю вкопаний, а з його вуст мимоволі вирвалися слова, настільки ж нехарактерні, як квітуча гілочка на неплодоносному дереві:

— Маргарет, жінко… Марґарет… не звертай уваги на то, що я сказав. Я й половину з того не мав на увазі!

Та ненька його не почула і на останньому слабкому подиху повільно прошепотіла:

— Чому забарилися Твої повози, о Господи? Я готова прямувати до тебе!

Тоді вона м'яко опустилася назад на подушку. За хвилину худе, висохле тіло судомно струснуло останнім могутнім видихом, і жінка завмерла. Обм'якнувши, розпластавшись на спині, витягнувши на ліжку руки з повернутими вгору долонями й ледь зігнутими пальцями, ненька лежала в такій позі й так нерухомо, ніби її розіп'яли на хресті. Вона померла.

Розділ тринадцятий

Броуді оглянув зніяковіле товариство, яке зібралося у світлиці: задумливо обвів очима Нессі, Метью і свою матір, роздратовано зиркнув на дружининих кузенів — Дженет і Вільяма Ламзденів, а тоді з нахмуреною завершальністю зупинив погляд на дружині Вільяма. Вони щойно поховали останки Марґарет Броуді, і візитери, які, навіть попри негостинну насупленість господаря, не хотіли поступатися привілеями, отриманими у зв'язку з давно усталеною практикою, після похорону повернулися в будинок на частування.

— Нічого ми їм не дамо! — крикнув Броуді того ранку до своєї матері. Від короткочасної запізнілої ніжності до дружини не лишилося й сліду, і його страшенно обурювало загрозливе вторгнення її родини. — Не хочу бачити їх у своєму домі. Най їдуть геть, коли її закопають.

Стара й сама сподівалася на смачну ранню вечерю, але з огляду на синові слова зменшила свої вимоги.

— Джеймсе, — заблагала вона, — ти мусиш дати їм келишок вина і кусок кексу, аби зберегти честь сім'ї.

— З наших нікого не лишилося, хто би приїхав, — сердито буркнув Броуді. — Чого мене має обходити її родина? Шкода, що не примусив їх передумати приїжджати, ще коли писали.

— Багато не зможе бути, бо занадто розкидано живуть, — примирливо сказала стара, — але нічо' їм не запропонувати не вийде. Так зробити буде непорядно.

— То пропонуй тоді! — крикнув Броуді, а коли йому блиснула несподівана думка, додав: — Ая, тоді пропонуй. Годуй тих гадів. Сюди прийде дехто, хто тобі поможе.

Зараз Броуді з похмурим задоволенням дивився, як до кімнати енергійно заходить Ненсі з кексом, печивом і вином і роздає їжу присутнім. Він знову був сам собі господар, і те, що дівчина ступила в його дім, як тільки винесли тіло дружини, здавалося йому вишукано сатиричним ходом; дві жінки, мертва та жива, так би мовити, розминулися на воротах. Подумки клеячи дурня, Броуді зустрівся з дівчиною очима.

— Ну, ну, Мете, — з багатозначним натяком закпив Броуді зі свого сина, коли Ненсі подала тому вино зі свідомо зухвалим виглядом. — Випий келишок. Тобі піде на користь після твого плачу. Нема чого переживати. Я припильную, аби тобі не вдарило в голову.

Броуді з огидою спостерігав за тремтячою синовою рукою. Мет знову зганьбив його, жалюгідно розридавшись біля могили, нюняв і хлипав перед цими неньчиними родичами, повзав на колінах в істериці, коли на домовину важко гупнула перша скиба землі.

— Не дивно, що він зажурився, — лагідно промовила Дженет Ламзден. То була гладка приємна жінка з високими гарними грудьми, що випирали над верхнім краєм погано допасованого корсета. Зараз вона окинула поглядом зібрання й приязно додала: — Але я схильна вірити, що то було милосердне визволення. Вона буде щасливіша в тому світі, можу запевнити.

— Шкода, що бідака не дістала хоч одного вінка, — сказала дружина кузена Вільяма, пирхнувши й струснувши головою. Її губи були міцно стиснуті, кутики рота опущені, а над ними стирчав довгий гострий ніс; беручи з таці частування, вона пильно подивилася на Ненсі, а тоді знову відвела погляд і повільно, злегка піднявши підборіддя, відвернула голову.

— Без квітів похорон — то зовсім не те, — твердо додала вона.

— Ая, вони дають якусь втіху, — примирливо промовила Дженет Ламзден. — Оті великі лілії файні.

— Ніколи ще не бувала на похованні без квітів, — їдко відказала місіс Ламзден. — На остатньому погребенні, куди я ходила, була ціла відкрита коляска квітів на додачу до тих, які покривали труну.

Броуді пильно на неї подивився.

— Ну, мем, — ввічливо сказав він, — я маю надію, ви дістанете всі квіти, які вам треба, коли самі підете на остатній спочинок.

Місіс Ламзден видивилася на Броуді з ваганням, не зовсім упевнена, як сприймати ці слова — за комплімент чи образу, а тоді, так і не визначившись, владно повернулася за підтримкою до свого чоловіка. Той, невисокий жилавий чоловічок, який почувався незатишно у своєму чудовому, а проте з невідлипним запахом стайні жорсткому блискучому чорному костюмі, накрохмаленій манишці і тугій фабричній краватці, зрозумів знайомий погляд і слухняно почав:

— Квіти гарно підходять для похорону… Тут, само собою, хто як вважає, але я б сказав, квіти — то розрада для тих, хто втратив близьку людину. Але найдивніше, по-моєму, то, що вони гарно підходять і на весілля. Для мене чиста загадка, як це вони пасують таким абсолютно різним церемоніям.

Містер Ламзден прочистив горло і приязно глянув на Броуді.

— Ви знаєте, я був не на одному похороні, ая, але й не на одному весіллі… Один раз навіть від'їхав на сорок миль від дому, але повірте мені, впродовж тридцяти двох років не було ані ночи, аби я не ночував у власному ліжку, — тріумфально закінчив він.

— Мене то зовсім не цікавить, — відрубав Броуді.

Після такої грубості запала незручна мовчанка, тиша, яку перервало лише коротке залишкове схлипування червоноокої Нессі. Два гурти подивилися один на одного недовірливо, як незнайомці на сидіннях навпроти в поїздовому купе.

— А день таки ніби як для похорону, — врешті виклично промовив Ламзден, визираючи на мжичку надворі, і після його репліки між трьома візитерами знову розпочалася тиха розмова, яка не виходила за межі їхнього гурту й повільно набирала обертів.

— Ая, та як для будь-чого паскудний.

— А ви зауважили, як сильно полило на цвинтарі, коли опускали труну?

— Мене здивувало, що священник не вернувся в будинок, аби сказати нам кілька слів.

— В нього були свої причини, то вже точно.

— Але над могилою він сказав ну дуже вже гарно. Шкода, що вона сама того не чула, бідака.

— А що він там казав, «вірна дружина й віддана мати», так?

Візитери краєм ока глянули на Броуді, ніби сподівалися, що він гідно підтвердить цю останню похвалу, але він, здавалося, не чув їх і зараз, стоячи поодаль, замислено дивився у вікно. Бачачи таку явну неуважність, вони посміливіли.

— Я би хотіла ще раз побачити бідаку, але не могла вийти з дива, коли почула, що труну забили ще до того, як ми приїхали.

— Вона, певно, дуже змінилася від такої хвороби, ая, і від усього хвилювання, яке пережила.

— В молоді роки вона була весела, моторна дівчина. Сміх її був подібний на спів дрозда.

— Чиста правда, — докірливо глянувши на постать біля вікна, промовила нарешті Дженет, маючи на увазі: «Ти був її не вартий».

Запала хвилинна мовчанка, а тоді, сторожко подивившись на Нессі й окинувши поглядом її блакитну саржеву сукенку, місіс Ламзден пробурмотіла:

— Мені дуже прикро, що бідна дитина не має пристойного жалобного одягу. Це просто встид.

— А мене здивувало, що похоронна процесія була дуже-дуже мала, — відповіла Дженет. — Тільки дві коляски, і з міста — ні людини.

Броуді чув їх, насправді він слухав усе, що казали візитери — лише його зумовлена сприкреним настроєм байдужість давала їм можливість вести цю розмову, — але зараз він обернувся і безцеремонно сказав:

— То було моє чітке побажання, аби похорон відбувався приватно і якомога тихіше. Ви б хотіли міський оркестр, дармове віскі і ватру?

Візитери були відверто вражені такою грубістю, ображено згуртувалися тісніше й почали подумувати про відхід.

— Вілеме[100], ти знаєш, де в Левенфорді ми б змогли повечеряти перед нашим поїздом? — сказала місіс Ламзден тремтячим, але злобливим голосом, натякаючи про відхід. Вона очікувала не цього неміцного кислого вина й купленого кексу з кмином, а щедрий стіл гарячих і холодних м'ясив, випічки, сконів, здобних булочок до чаю та інших підхожих делікатесів; прибувши з далекого села в Ейрширі, вони нічого не знали про провал Броуді й думали, що він цілком спроможний забезпечити достойнішу і ситнішу трапезу, ніж та, в якій вони зараз брали участь.

— Може, з'їсте ще трохи печива, як ви голодні? — сказала, хихикнувши, стара бабця Броуді. — То «Дісайд», дуже рекомендую.

Для її незвиклого язика вино було наче нектар, і жінка випила його чимало, тому на жовтій зморщеній шкірі над її високими вилицями з'явився легкий рум'янець; вона одержувала надзвичайну насолоду від цієї події, зробивши собі з повернення в землю нещасних останків Маргарет Броуді веселе свято.

— Випийте ще келишок вина, може?

— Дякую! Не треба! — сказала місіс Ламзден, зверхньо стиснувши рот до найменшого можливого розміру й зневажливо випльовуючи слова крізь цей крихітний отвір. — Я не буду давати собі волю, якщо не заперечуєте. Я таким не захоплююся, а крім того, мені не дуже припало до смаку то, що ви п'єте. Ви знаєте, — повела далі вона, надягаючи чорну лайкову рукавичку, — у вас тут така нахабна дівуля, ще й у такий час. Давно працює?

Розтуливши рота, щоб відповісти, бабця Броуді легенько загикала.

— Я її не знаю, — розгублено відповіла стара, — вона тільки нині прийшла. То Джеймс її закликав, аби мені помогла.

Місіс Ламзден обмінялася з чоловіковою сестрою значущим поглядом. Кожна зробила легенький кивок зневаги, наче промовляла: «Ми якраз так і думали», і обидві звернули вдавано співчутливі погляди до Нессі.

— Що ж ти будеш робити без мами, рибочко? — зронила одна.

— Мусиш приїхати до нас на вакації, дитинко, — промовила інша. — Ти ж хотіла б побавитися на фермі, правда?

— Про Нессі я можу подбати, — крижаним голосом вставив Броуді, — вона не потребує ні вашої помочі, ні жалю. Коли вам таки прийде про неї вістка, то вона вже буде прямувати до того, що ви й ваші діти ніколи здобути не зможете.

Коли до кімнати увійшла Ненсі, щоб зібрати келихи, Броуді повів далі:

— Гей, Ненсі, ці дві леді тільки що сказали, що ти безсоромна… Ви сказали «дівуля», леді?.. Ая, безсоромна дівуля. Чи не могла б ти у відповідь на це прихильне судження випровадити їх з будинку?.. І, думаю, цей джентльменчик, якого вони із собою привели, ліпше б теж ішов.

Ненсі зухвало струснула головою.

— Якби то був мій дім, — промовила вона, нахабно дивлячись на Броуді, — вони б сюди не ступили ні ногою.

Обидві візитерки обурено підвелися.

— Що за мова?.. І що за поведінка? Ще й в присутности дитини, — охнула Дженет, ідучи до дверей, — і в такий час.

Місіс Ламзден, так само шокована, але не така налякана, випростала свою високу незграбну постать і виклично відхилила голову назад.

— Я проїхала довгу дорогу до цього дому, аби розраджувати, а мене тут ображають! — видала вона вереск з-поміж своїх тонких стиснутих губ. — Я їду, ой, так, їду, ніщо мене не зупинить, але… — додала вона з притиском, — перед тим як піти, я хочу знати, що чоловікова кузина залишила нашій стороні родини.

Броуді грубо засміявся їй в обличчя.

— Та що ви кажете? А що вона вам мала лишити, дозвольте спитати?

— Мені Вілем якось розказав, що, крім порцеляни, картин, оздоб на найліпшій камінній полиці у спальні, материного годинника й медальйона, Маргарет Броуді принесла із собою в цей дім трохи грошей! — злісно скрикнула вона.

— Ая, а ще трохи грошей забрала, — відрізав Броуді. — Вимітайтеся звідси! Мені просто бридко бачити ваше квасне захланне, зажерливе лице!

Розмахуючи руками, мов вітряками, Броуді погнав візитерів до дверей.

— Марш звідси всі, тут для вас ніц нема. Я шкодую, що дозволив вам трапезувати з нами в моєму домі.

Місіс Ламзден, яка мало не плакала від люті й досади, на порозі обернулася.

— Ми розкажемо про вас поліції! — крикнула вона. — Я не здивована, що бідна Маргарет Ламзден тут зачахла. Вона вартувала ліпшого, а не вас з вашими зухвалими дівками. Ви зробили із захоронення бідаки встид і ганьбу. Їдемо додому, Вілеме.

— Так, забирайте Вілема додому в його ліжко! — знущально крикнув Броуді. — Я не здивований, що він так його любить, коли під ковдрами така пишна цяця, як ви, — він зміряв жінку косим знущальним поглядом. — Правильно робите, що не випускаєте його з ліжка ні на одну ніч, бо якби ви так зробили, то могли б назад його не дочекатися.

Коли, високо піднявши голову, розпашіла місіс Ламзден та інші візитери зникли, Броуді закричав їй у слід:

— Я не забуду надіслати квіти, коли вони вам будуть потрібні!

Але коли Броуді повернувся у світлицю, його непроникна вдавана байдужість спала, і, прагнучи побути наодинці, він уже іншим тихим голосом звелів його залишити. Коли домочадці один за одним виходили з кімнати, Броуді повернувся до Метью і значуще сказав:

— Марш у місто і знайди роботу. І щоб не було більше тих твоїх непотрібних сльозливо-плаксивих дурощів. Знайди собі заняття. Ти більше в мене на шиї сидіти не будеш.

Але коли повз нього проходила Нессі, Броуді погладив її по голівці й лагідно промовив:

— Не плач, горобчику, батько про тебе потурбується. Витри очі й біжи візьми собі якусь книжку абощо. Тобі не треба переживати. Надалі я буду дбати про тебе.

Знову сідаючи в порожній кімнаті, Броуді подумав: ось напрямок, у якому потрібно негайно скерувати своє життя, — реабілітуватися завдяки Нессі. Вона — його актив, розумна, так, казав він собі, надзвичайно здібна! Він пильнуватиме її, заохочуватиме, підштовхуватиме до кожного наступного тріумфу, аж поки її ім'я, а далі і його власне, знову не зазвучать у місті. Свій колосальний провал і біди, які останнім часом на нього напосіли, Броуді сприймав лише як тимчасове затемнення, з якого він неодмінно вийде на світло. «Гідний чоловік довго внизу не буде», — один з тих афоризмів, які він часто повторював, знову прийшов зараз Броуді на гадку і приніс розраду. Незабаром він знову проб'ється нагору, буде ще більше домінувати, і в його уяві це була мало не геніальна стратегія — повернутися на своє колишнє привілейоване становище за допомогою Нессі. Він уже передчував, як ім'я Нессі Броуді буде в усіх на вустах, усвідомив, що також отримуватиме значну порцію всезагального прославляння. «Відколи жінка померла, його вже ніщо не стримує, — чув Броуді розмови. — Певно, вона дуже стояла йому на перешкоді». Скільки правди в цих словах! Коли Броуді допомагав опускати легку домовину в неглибоку яму, то відчував передусім полегшення, що тепер нарешті вільний від зайвого тягаря, випробування для його терплячості й гаманця. Він не пам'ятав про неньку нічого доброго, не цінував жодних її чеснот, а лише розмірковував про кволість і недостатню фізичну привабливість, які проявилися в пізніші роки. Ніякого ніжного почуття, схожого на те, яке ледь відчутно затріпотіло в ньому біля дружининого смертного ложа, тепер не виникало, жодного спогадування про ранні дні їхнього спільного життя не відбувалося; пам'ять його була затуманена, наче затягнуте хмарами небо, яке не давало ані найменшому промінчику прояснення пробитися з незатьмарених просторів угорі. В уявленні Броуді ненька у всьому його підвела: і в тому, яка з неї життєва супутниця, і в даруванні свого тіла, навіть у самому народженні їхніх дітей. Їй не належалася жодна похвала за Нессі, адже Броуді вважав, що дівчинка — цілковито його творіння, і некролог дружині, який випливав з його роздумів, можна було вмістити в одне слово — невдатниця. Коли остаточна безповоротність неньчиного відходу вразила Броуді своєю раптовою й потужною реальністю, його охопило відчуття дивного визволення. Делікатність її стримувального впливу вже через саму свою слабкість була для нього принизлива. Він усе ще молодий, у розквіті сил, на нього попереду чекає чимало насолод, які він тепер, коли дружина померла, міг куштувати досхочу. Нижня губа Броуді м'ясисто випнулася вперед, коли його думки задоволено закрутилися довкола Ненсі, а тоді в передчутті занурилися в розкішну купіль сластолюбства. Ненсі мусить завжди бути поруч, тепер вона може залишитись у будинку назовсім… Не було нічого, що б завадило їй бути поруч, жодних заперечень проти того, щоб вона йому прислуговувала, підбадьорювала і… так, у будинку врешті-решт потрібна економка!

Задоволений цим утішливим рішенням, Броуді непомітно знову повернувся в роздумах до найменшої доньки. Його розум був здатний сприймати лише одну ціль на раз, і коли її було поставлено, прямував до неї з невідступною наполегливістю, тож зараз, усвідомивши, що аби й далі жити в цьому будинку, забезпечувати Нессі й давати їй освіту, як він того бажав, він мусить швидко знайти якесь джерело доходу. Броуді стиснув губи й низько кивнув, постановивши негайно ввести в дію план, який останні два дні визрівав у його голові. Він підвівся й вийшов у вестибюль, там надягнув капелюха, узяв з підставки свою шовкову парасольку й неквапно вийшов із будинку.

Надворі було прохолодно й свіжо, падав дрібний невідчутний дощик, м'який і непомітний, немов роса; він застилав паволокою його одяг і торкався теплого чола, наче пестлива рука. Великими ковтками наповнюючи легені цілющою млистою парою, Броуді радів, що не лежить у вузькій дерев'яній труні під чотирма футами сирої землі, а крокує нею, збадьорілий, живий і вільний. Примітно, що з огляду на обмежену потужність його інтелекту спогади про те, якої ганьби він набрався в комерції, навіть про останній скандал на Гай-стріт, коли він влаштував той шалено нестримний показ, зараз повністю стерлися; провал постав перед Броуді в іншому світлі; його не розчавили й не здолали, він порядна жертва злих обставин. Спалах гніву, який спровокували Ламздени, вщух; теперішня мета знову наповнила Броуді усвідомленим почуттям власної гідності, і він статечно йшов вулицями, не стаючи ні з ким на розмову, однак серйозно вітаючись до тих зустрічних, які, на його думку, того заслуговували. Броуді охопив великий ентузіазм від самонавіювання, що, позбувшись тягаря у вигляді дружини й використовуючи Нессі як засіб самовираження, він розпочинає новий і важливіший розділ у своєму житті.

На початку Черч-стріт Броуді повернув на дев'яносто градусів і пішов зовсім не на Гай-стріт, а в бік Ньютауну. Крамниць стало мало; по ліву руку простягнувся ряд робітничих домівок, убогі будинки тулились один до одного прямо на вулиці, без садочків, а праворуч неперервно бігла висока кам'яна стіна. Над нею здіймалися маленькі наїжачені групки високих негіллястих рангоутних дерев[101], а з-над неї на крилах солоного вітерцю до його вух долинав не один десяток шумових варіацій. За якісь кілька сотень ярдів Броуді зупинився навпроти кількох будівель, які, перерізаючи плавну безперервність височенної стіни, повернулися до вулиці показними фасадами; там, перед головними дверима, він зупинився. Ззовні виглядало, наче Броуді уважно вивчає непримітну латунну табличку — вивіску, на якій вгорі було акуратно виведено: «Левенфордський суднобудівний завод», а внизу — «Латта і Ко», однак насправді він збирав докупи всі сили, щоб зайти у двері, навпроти яких стояв. Зараз, коли Броуді прибув на місце, його охопило незвичне вагання, яке послабило цілеспрямовану рішучість; сам вигляд зовнішніх меж величезного подвір'я, неясне усвідомлення того, символом якого величезного багатства воно є, вразили Броуді відчуттям неповноцінності в його скрутній фінансовій ситуації. Він злісно від нього відмахнувся, переконуючи себе у власній аксіомі, що важать не гроші, а людина, і, стрепенувшись, бундючним кроком пройшов через величний головний вхід.

Броуді поспішно увійшов досередини, проминув, не помітивши, маленьке відсувне віконечко з написом «Довідка» й відразу загубився в хитросплетінні переходів. Якийсь час він ходив коридорами, розлючено блудив будівлею, наче мінотавр у пастці лабіринту, а тоді випадково наштовхнувся на якогось молодика, котрого з огляду на коротку дерев'яну ручку, що, ніби шомпол, стирчала з-за вуха, він безпомилково заніс до рангу клерків.

— Я хочу зустрітися із сером Джоном Латтою, — люто заявив Броуді. У цих коридорах він почувався дурнем. — Я хочу зустрітися з ним негайно.

Юнак зблід, почувши величне ім'я. Шлях доступу до цього верховного голови йому перекривало непрохідне полчище головних клерків, розпорядників, керівників відділів і наглядачів.

— А ви маєте запис на зустріч? — неуважно запитав він.

— Ні! — сказав Броуді. — Не маю.

— Я до цього, звісно, не маю жодного стосунку, — відповів юнак, одразу знімаючи із себе будь-яку відповідальність, — але у вас було би більше шансів, якби ви мали запис на зустріч.

Він вимовив останні слова, немовби то був символ надзвичайної поважності, ключ, необхідний, щоб відчинити священні двері.

— До чорта записи. Я мушу його побачити! — крикнув Броуді так люто, що молодик відчув необхідність запропонувати інший вихід.

— Я можу сказати про вас містерові Шарпу, — зазначив він, згадавши власного особливого напівбога.

— Тоді відведіть мене до нього, — нетерпляче сказав Броуді, — і рухайтеся скорше.

З дивовижною легкістю юнак провів Броуді по коридорах і, кількома словами пояснивши містерові Шарпу, хто це, рефлекторно ретирувався, ніби скидав відповідальність за будь-які наслідки свого вчинку.

Містер Шарп не був певен, власне, він надзвичайно сумнівався, чи сер Джон зможе з ким-небудь сьогодні зустрітися. Голова фірми страшенно зайнятий, попросив його не турбувати, незабаром планував іти, і, щиро кажучи, якщо це не справа щонайбільшої важливості, містер Шарп мав величезний сумнів, чи варто йому втручатися й сповіщати серові Джону про містера Броуді.

Броуді пожирав містера Шарпа своїми маленькими злими очима.

— Скажіть серу Джону, що Джеймс Броуді просить про зустріч! — запально вигукнув він. — Сер Джон добре мене знає. Він відразу погодиться поговорити.

Містер Шарп роздратовано пішов, та за якийсь час повернувся, крижаним тоном попросив містера Броуді сісти й повідомив, що сер Джон невдовзі з ним зустрінеться.

З тріумфальним поглядом, який промовляв: «Я ж казав тобі, дурню», Броуді сів і став чекати, і поки збігали хвилини, знічев'я спостерігав за роєм зайнятих клерків, що гудів довкола і за чиєю діяльністю, очевидно, наглядало колюче око Шарпа. Поки повільно спливали хвилини очікування, Броуді стривожено поміркував, що «невдовзі», напевно, означає досить значний відрізок часу, і що довше він чекав, то більше спадало його піднесення, а явна вдоволеність містера Шарпа зростала; йому стало зрозуміло, що він не міг так легко зайти в кабінет сера Джона, як той заходив до нього, що поговорити з ним тут відчутно важче, ніж зачепити його ніби між іншим на виставці рогатої худоби. Броуді охопила глибока пригніченість і так таки й не зникла, коли його врешті несподівано викликали до кабінету голови фірми.

Коли Броуді провели в кімнату, сер Джон Латта швидко підвів очі зі свого столу, мовчки вказав на крісло, а сам продовжив зосереджено розглядати план, що лежав перед ним. Броуді опустився своєю громіздкою масою в крісло й окинув поглядом розкішну кімнату, запримітивши чудову панельну оббивку з тикового дерева і м'які кольори, струмливі мариністичні картини на стінах, вишукані моделі кораблів на елегантних підставках; коли Броуді вгрузнув ступнями в густий ворс килима й побачив булеву інкрустацію[102] стола та золоту коробку для сигар на ньому, його ніздрі злегка розширилися, а очі заблищали глибоким почуттям схвалення. «Мені таке подобається, — немовби говорила його постава, — от такі речі я мушу мати у своїй власности».

— Ну, Броуді, — нарешті озвався сер Джон, не підводячи очей, — що сталося?

Важко було не помітити прохолодності його тону, але хай там як, Броуді гарячково заговорив:

— Сер Джоне! Я прийшов спитати вашої поради. Ви єдина людина в Левенфорді, до якої я б отак звернувся. Ви мене розумієте, хто я і який, сер Джоне. Я раз за разом відчував то в минулому і тепер прийшов просити у вас допомоги.

Латта допитливо глянув на нього.

— Ви говорите загадками, Броуді, — холодно відказав він, — а така форма вислову вам не пасує. Вам більше підходить пряма дія, ніж непряма мова, — а тоді повільно додав: — Та й дія, вочевидь, не завжди вам личить.

— Що ви маєте на увазі, сер Джоне? — белькнув Броуді. — Хто наговорював на мене позаочі?

Латта взяв у руку вишукану лінійку зі слонової кістки і, легенько застукавши нею по столу, повільно відповів:

— Ви втратили мою прихильність, Броуді. Ми в Левенфорд-гаусі тільки й чуємо що новини й чутки з міста… А ще ви робили із себе посміховисько або й гірше.

— Ви маєте на увазі то глупство… коли я розкидав капелюхи?

Латта похитав головою.

— То, безперечно, була дурість, але у вашому випадку зрозуміла. Є інші речі, про які ви, напевно, знаєте. Ви втратили дружину і, наскільки я розумію, свою комерційну справу. У вас свої прикрощі, тому я багато говорити не буду. І все ж до мене доходять про вас погані чутки. Ви знаєте, я ніколи не б'ю лежачого, але… — тихо додав він, — я переймаюся за всіх містян, і мені сумно чути щось погане навіть про найбіднішого робітника в моїй верфі.

Броуді звісив голову, наче вилаяний школяр, гублячись у здогадках, що сер Джон має на думці — провал Метью чи «Герб Вінтонів».

— Ви, можливо, помітили, — тихо вів далі Латта, — що я перестав бути клієнтом вашого закладу від початку минулого року. Це сталося тому, що тоді я почув про один ваш вчинок, який, на мою думку, був несправедливий і безжальний. Ви повелися зі своєю нещасною дочкою, як мерзенний кат, Броуді, і хоч дехто, можливо, закрив очі на ваш вчинок з огляду на порушене правило пристойності, ми не можемо мати з вами нічого спільного, допоки на вас таке тавро ганьби.

Броуді міцно стиснув кулаки, і його схилене чоло ще більше спохмурніло. Латта, подумав він гірко, був єдиною особою в Левенфорді, яка посміла б так до нього заговорити, а крім того, єдиною людиною, для якої такі слова минулися б безкарно.

— Я нічого не можу зробити, — понуро сказав Броуді, якого стримувало лише невиразне відчуття залежності від доброї волі Латти. — То вже в минулому, і вороття нема.

— Ви можете їй пробачити, — суворо промовив Латта. — Ви можете пообіцяти мені, що дочка отримає під вашим дахом прихисток, якщо колись матиме таку потребу.

Броуді насуплено мовчав; у його голові, на диво, зринув образ не Мері, а Нессі. Він мусить щось зробити заради неї! Зрештою, йому неважко висловити щось на кшталт смиренної згоди, і, не підіймаючи голови й не відриваючи очей від килима, Броуді випалив:

— Добре, сер Джоне! Най буде, як ви кажете.

Латта довго не спускав очей із могутньої похиленої постаті. Колись в обмеженому контексті спільних зустрічей він розглядав Броуді з погляду знавця незвичайного, дивився на нього схвально, як на дивовижну гору мужності, усміхався на його явну бундючність і зі спантеличеною цікавістю толерував дивні пишномовні й незбагненні натяки. Латта спостерігав за Броуді зі шляхетським поціновуванням винятковості й ексцентричності, але зараз відчув, що присутність цього чоловіка йому на диво неприємна, подумав, що той змінився і зганьбився, поміркував, що в цієї грубуватої, але загорділої напускної поважності має бути якась глибша причина. Латта швидко відкинув цю думку, — зрештою, людина погодилася з його думкою.

— То як я можу допомогти вам, Броуді? — серйозно запитав він. — Розкажіть мені, як ваші справи.

Броуді нарешті підвів голову, зрозумівши, що розмова повернула — хоч він і не знав як — у бажане для нього русло.

— Я закрив свій комерційний заклад, сер Джоне! — почав Броуді. — Ви, як і я, добре знаєте, як мене використали ті… — він сковтнув і стримався, — та компанія, яка тайкома залізла в місто і влаштувалася в мене під боком, ніби злодій вночі. Вони використовували будь-яку підлу хитрість, вкрали в мене мого завідувача; вони збили ціни, продавали нездале барахло замість добрих товарів, вони… просто кров з мене пили.

Від промовлених слів пам'ять розворушилася, очі Броуді сповнилися співчуття до себе, груди заходили ходуном; він експансивно простягнув руку.

Однак Латту це якось не дуже вразило, і, несхвально піднявши руку, щоб зупинити Броуді, він запитав:

— І що ви зробили, Броуді, щоб боротися з цією тактикою? Розширилися, почали працювати в нових напрямах чи… чи доклали зусиль, аби покращити роботу з клієнтами?

Броуді втупився в нього зі своєю дурною віслючою впертістю.

— Я пішов своїм шляхом! — затято вигукнув він. — Шляхом, яким завжди йшов.

— Зрозуміло, — повільно вимовив Латта.

— Я боровся з ними! — вигукнув Броуді. — Я боровся з ними, як джентльмен, і боровся чесно. Ая, я би роздер їх на шмаття цими двома руками, якби вони проявили сміливість зустрітися зі мною. Але вони ховалися по норах, і як я міг опуститися до їх рівня, до рівня тих паршивців?..

— А зараз ви ще займаєтеся своєю справою? — запитав сер Джон. — Маєте борги?

— Ні! — гордо відказав Броуді. — Не маю. З комерцією закінчив, але нікому не винен ні фартинга… Я заставив будинок, але як у мене нічого нема, то я нічого й не винен. Можу почати з чистого аркуша, сер Джоне, як маєте намір мені помогти. Мушу дати якийсь шанс своїй малій Нессі. То найрозумніше дівча в Левенфорді. Вона піде на стипендію, яку заснував ваш батько, най тільки з'явиться нагода.

— Чому б вам не продати той ваш сміховинний будинок? — розмірковував Латта, на якого слова Броуді справили вже краще враження. — Він усе одно зараз для вас завеликий. Тоді ви погасите позику й почнете нове життя в меншому будинку, який придбаєте на залишок.

Броуді повільно похитав головою.

— То мій будинок, — сумно сказав він. — Я його збудував, то в ньому й буду жити. Най хоч на голову мені завалиться, а я його не покину, — тоді після мовчанки Броуді понуро додав: — Якщо то єдине, що ви можете запропонувати, я більше не буду забирати ваш час.

— Та сядьте! — вигукнув Латта. — Спалахуєте, як сухі дрова.

Він неуважно вертів у руках лінійку, занурившись у роздуми, а Броуді тим часом із ваганням та нерозумінням спостерігав, як обличчям сера Джона швидко проносяться різні емоції. Нарешті Латта озвався.

— Ви дивна людина, Броуді! — промовив він. — Я не можу зрозуміти, що коїться у вас в голові. Хвилину тому я планував відхилити ваше прохання про допомогу, але відчуваю якийсь поштовх і не можу йому протистояти. Я дещо вам запропоную. Комерція тепер не для вас, Броуді. Ви занадто великий, занадто повільний, занадто неповороткий. Ви б ніколи не досягли успіху, якби знову взялися за свою дотеперішню справу, навіть якщо б мали таку можливість. Вам треба працювати цими вашими великими м'язами, а проте, я припускаю, ви повважаєте, що це нижче вашої гідності. Але ви можете орудувати ручкою, вести бухгалтерський облік, підраховувати цифри. Можливо, ми знайдемо вам тут місце. Як я й кажу: я вам пропоную — це найбільше, що можу зробити, — а ви маєте право відмовитися, якщо захочете.

Очі Броуді зблиснули. Він весь час знав, що сер Джон йому допоможе, що міцні узи їхньої дружби спонукатимуть того йому допомогти і зробити це по-королівськи; він відчув, що на обрії уже маячить щось велике й важливе.

— Ая, сер Джоне, — завзято промовив він, — що ви пропонуєте? Я до ваших послуг, коли можу в чомусь помогти.

— Я можу вам запропонувати, — спокійно повів далі Латта, — місце клерка в конторі. Так сталося, що у відділі лісоматеріалів зараз є вакансія. Вам потрібно буде дечого навчитися, однак з поваги до вас я трохи підвищу зарплатню. Ви одержуватимете два фунти десять шилінгів на тиждень.

У Броуді відвисла щелепа, а лице посмугували зморшкуваті борозни збентеження. Він ледве вірив власним вухам, зір йому затуманило від здивування й гіркоти, а райдужні видива, які почав було уявляти, видива про те, як він сидітиме в шикарній кімнаті, такій, можливо, як ця, і керуватиме зграйкою підлеглих, які шастають туди-сюди, повільно зникли з-перед його очей.

— Поміркуйте над цим хвилину, — тихо промовив Латта, встаючи й прямуючи до внутрішньої кімнати. — Я зараз ненадовго відлучуся.

Броуді спробував подумати. Поки Латти не було, він сидів розчавлений, охоплений почуттям приниження. Він, Джеймс Броуді, та щоб був якимось клерком! А втім, хіба є для нього якийсь інший шлях? Він мусить погодитися заради Нессі, він обійме цю нікчемну посаду… але лише… лише тимчасово. Пізніше він усім їм покаже, а насамперед цьому Латті…

— Ну, — промовив Латта, знову заходячи в кабінет, — то яке ваше рішення?

Броуді мляво підвів голову.

— Я погоджуюся, — сухо промовив він і голосом, якому спробував надати відтінку іронічності, але який в результаті прозвучав всього-на-всього жалісливо, додав: — І дякую вам.

Приголомшений, Броуді побачив, як Латта потягнув за дзвінок біля столу, як миттю з'явився посильний, почув, як Латта вигукнув до нього:

— Поклич мені містера Блера.

Блер прибув, вочевидь, так само швидко й загадково, як і посильний, хоч Броуді лише краєм ока глянув на низеньку акуратну постать і вдивлявся в очі, в яких було ще більше офіційної холодності, ніж у Шарпових. Він не чув розмови між Блером і Латтою, проте за певний проміжок часу, який — він це знав — не був ані довгий, ані короткий, Броуді відчув, як сер Джон його відпускає.

Він підвівся, повільно вийшов за Блером із пишної кімнати, пройшов коридором, прольотами сходів через подвір'я, а тоді врешті у двері маленького відокремленого кабінету.

— Я сподіваюся, ви не зловживатимете тим, що він розташований окремо від головного відділу. Це буде ваш письмовий стіл, — холодно промовив Блер. Було очевидно, що він вважає Броуді самозванцем, отож, перейшовши до пояснень простої суті його обов'язків, він додавав своєму голосу щонайбільшої крижаної зневаги. Інші двоє клерків, що сиділи в кімнаті, обидва молоді чоловіки, зацікавлено зиркали з-над своїх гросбухів на химерну з'яву поперед себе, не вірячи, що це їхній новий колега.

— Я сподіваюся, ви мене зрозуміли? — врешті вигукнув Блер. — Я дохідливо пояснив?

— Коли мені починати? — безпристрасно запитав Броуді, відчуваючи, що від нього очікують якогось підтвердження.

— Завтра, гадаю, — відповів Блер. — Сер Джон не уточнював. Якби ви хотіли ознайомитися з рахунковими книгами, то можете навіть почати зараз, — і безжально додав, виходячи з кімнати: — Але до сигнального ріжка залишилося тільки пів години. Вам, мабуть, знадобиться більше часу, щоб опанувати роботу.

Не кажучи ані слова, немовби не знаючи, що робить, Броуді сів на високий стілець за робочий стіл, розгорнутий гросбух і білу пляму поперед себе. Він не бачив цифр, якими надалі муситиме займатися, не відчував пильних поглядів двох мовчазних юнаків, спрямованих на нього з дивною ніяковістю. Він клерк! Клерк, який працює за п'ятдесят шилінгів на тиждень. Усередині все скрутилося від цього доконаного факту, проте втекти було нікуди. Але ні, він цього не терпітиме… такого пониження. Як тільки він покине це місце, то подасться кудись і питиме, питиме, поки не забуде про своє приниження, порине з головою в забуття, аж поки спогад про нього стане абсурдним кошмаром. Скільки там казав той Блер? Пів години до сигнального ріжка! Так, до того часу він зачекає! Упродовж того короткого проміжку він побуде в цьому безславному рабстві, а тоді стане вільним. Броуді немовби пройняв дрож, коли він навмання простягнув руку, ухопив ручку й занурив її в чорнильницю.