Запізніла розплата

ДІВЧИНА З ЗАНЕПОКОЄНИМИ ОЧИМА

Під час сніданку Пуаро сердито зауважив:

— А тепер я хотів би повернутися до вашого нерозсудливого вчинку. Сподіваюсь, ви нічого від мене не приховуватимете?

— Ви маєте на увазі те, що сталося вранці? — я намагався говорити якомога байдужіше.

Та хто може змагатися з Пуаро! За кілька хвилин він примусив мене розповісти про ранкові події, не пропускаючи жодної деталі.

— Дуже романтична історія. До речі, як звуть ту чарівну молоду особу?

Я повинен був зізнатися, що не знаю її ймення.

— Ще романтичніше! Перша зустріч у вагоні, а друга — тут, на місці злочину. Як кажуть, подорожі кінчаються зустріччю закоханих…

— Не говоріть дурниць, Пуаро.

— Вчора — панночка Добрей, сьогодні — панночка… Попелюшка! Ви велелюбний, Гастінгсе! Вам треба б подбати про власний гарем!

— Смійтесь, смійтесь… Панночка Добрей дуже гарна дівчина, я у захопленні від неї і не соромлюся говорити про це. Що ж до другої, то вона не викликає у мене жодних почуттів. Я не сподівався навіть знову зустрітися з нею.

— Не збираєтеся побачитися з панночкою Попелюшкою?!

Це дивне запитання пролунало радше як наказ. Пуаро кинув на мене роздратований погляд, і враз перед очима спалахнули, немов написані вогнем, слова «Готель «Маяк». Я знову почув її голос: «Завітайте до мене…» Я відповів Пуаро якомога зневажливіше:

— Вона запрошувала мене прийти, та, певна річ, я не піду.

— Чому «певна річ»?

— Ну, просто не хочу.

— Панночка Попелюшка зупинилася в готелі «Англетер», коли не помиляюсь.

— Ні, в готелі «Маяк».

— Справді. Вилетіло з голови.

На мить у мене з'явилося передчуття чогось недоброго. Я був переконаний, що не згадував у присутності Пуаро назву готелю, в якому зупинилася дівчина. Подивився на мого друга. Він за звичкою різав шматок хліба на невеличкі кубики і, здавалося, повністю був занурений у цю роботу.

Каву ми пили просто неба і милувалися морем. Пуаро викурив одну з своїх маленьких сигареток. Потому витяг із кишені годинника:

— Потяг до Парижа відходить о другій двадцять п'ять. Уже час іти.

— До Парижа? — здивовано вигукнув я.

— Ви не помилились, мій друже.

— Ви їдете до Парижа, Пуаро? Чого?

Відповів він дуже серйозно:

— Шукати вбивцю пана Рено.

— Гадаєте, він у Парижі?

— Абсолютно певен, що його там нема. Однак шукати я повинен саме там. Ви нічого не розумієте, та я все розповім, коли настане час. Повірте: мені конче необхідно поїхати туди. Ненадовго. Цілком імовірно, що я повернуся завтра. Не пропоную вам їхати зі мною. Залишайтеся тут і не зводьте очей з Жіро. Не залишайте одного пана Жака Рено.

— Ви нагадали… Я хотів би спитати у вас одну річ, — сказав я. — Звідки ви дізналися про стосунки Жака з Мартою Добрей?

— Дорогий мій друже, я знаю людей. Зведіть в одному місці такого юнака, як молодий пан Рено, і таку гарну дівчину, як Марта, і не треба бути пророком, аби здогадатися, до чого це призведе. Я знав також про сварку між батьком і сином. Вона почалася або через гроші, або через жінку. Юнак був вкрай розлючений — про це нам розповіла Леоні, — і я вирішив, що причиною тому була жінка. І не помилився.

— Ви з самого початку знали, що вона кохає молодого Рено.

Пуаро всміхнувся:

— В усякому разі, я бачив, що у неї занепокоєні очі. І завше, згадуючи панночку Добрей, думаю про неї, як про дівчину з занепокоєними очима.

Від його похмурого голосу я зніяковів.

— Що ви хочете сказати, Пуаро?

— Гадаю, ви скоро про все дізнаєтесь. Та мені вже треба поспішати.

— Я проведу вас до станції.

— Ні в якому разі. Забороняю! — Він промовив це так владно, що я зовсім зніяковів. — Я не жартую, друже. До побачення!

Коли Пуаро пішов, я просто не знав, куди себе подіти.

Знічев'я побрів на узбережжя, спостерігаючи тих, що купалися в морі. Але в самого не виникло ані найменшого бажання залізти у воду. Мені кортіло зустріти Попелюшку в якомусь чудернацькому купальному костюмі, та її ніде не було. І тут мені спало на думку, що, врешті-решт, з мого боку буде лише проявом ввічливості завітати до дівчини, поцікавитися, як вона почувається. А вже після цього можна буде остаточно поставити крапку на стосунках з нею. До того ж може статися, що вона знову з'явиться на віллі, щоб побачитися зі мною, і не виключено: її візит спричиниться до нових неприємностей. Отож я полишив пляж і попрямував до міста. А скоро опинився перед вельми скромними готелем «Маяк». Я не знав прізвища дівчини, і це вкрай мене бентежило. Щоб зберегти гідність, я вирішив зайти всередину й обдивитись. Можливо, вона в холі чи в кімнаті відпочинку? Але її ніде не було видно. Деякий час я чекав, а далі відвів швейцара набік і тицьнув йому в руку п'ять франків.

— Я хочу побачити даму, котра зупинилась у вас. Молода англійка, невисока на зріст, темноволоса. Я не запам'ятав її прізвища.

Швейцар заперечно похитав головою, ледь стримуючи посмішку.

— У нас така дама не зупинялась.

— Але вона сама мені сказала, що живе тут.

— Напевно, добродію, ви припустилися помилки чи, що вірогідніше, помилилася дама. Бо сюди вже приходив один пан і питав про неї.

— Що ви кажете! — здивовано вигукнув я.

— Так, пане. Пан змалював її так само, як і ви.

— Який він із себе?

— Невисокий на зріст, зі смаком одягнутий, дуже охайний, зі щетинистими вусами, дещо дивною формою голови і з зеленкуватими очима…

Пуаро! Так ось чому він не дозволив мені супроводити його на вокзал. Яке нахабство! Навіщо він тиче носа не в свої справи? Невже вважає, що мені потрібна нянька?..

Подякувавши швейцарові, я вийшов з готелю зовсім розгублений і не знав, що робити далі. Розшукувати Попелюшку чи, може… Тільки що, як вона чекає на мене? Могла ж дівчина через неуважність назвати мені інший готель. Але тут в мене майнула інша думка: а чи була то неуважність? Може, Попелюшка навмисно приховала своє прізвище і дала неправильну адресу Чим більше я міркував, тим глибше впевнювався, що з якихось причин вона не бажала, аби наше знайомство переросло в дружні стосунки. Все це дратувало мене, і до вілли Женев'єв я дістався у поганому настрої. Обійшовши будинок, втомлено опустився на невеличку лавку біля сарайчика і замислився.

Мої роздуми сполохали голоси, що чулися зовсім близько. За мить я збагнув, що розмова точилась у садку вілли Маргарет. Я навіть упізнав голос прекрасної Марти.

— Любий, — говорила вона, — невже це правда? Невже всі наші прикрощі лишилися позаду?

— Ти ж знаєш, Марто, — відповів Жак Рено, — тепер ніщо не зможе розлучити нас. Остання перешкода на шляху до нашого шлюбу усунута. Ніщо не відніме тебе у мене.

— Ніщо? — прошепотіла дівчина. — О, Жак, Жак… Я так боюсь…

Я вирішив піти геть, оскільки вважаю неджентльменським вчинком підслуховувати чужі розмови, навіть коли це робиться ненавмисне. Підвівшись, побачив Марту і Жака крізь чагарник. Стояли вони обличчям одне до одного, обнявшись. Казкова пара! Темноволосий, гарної статури хлопець і юна богиня з золотавими кучерями. Вони були немовби створені одне для одного. І, незважаючи на жахливу трагедію, здавалися щасливими.

— Що тебе лякає, кохана? Чого тепер страхатися? — спитав Жак.

І коли вона пошепки відповідала йому, я помітив вираз її очей, — вираз, про який говорив Пуаро. І скоріше здогадався, ніж розчув, що вона сказала:

— Я боюсь, боюсь за тебе.

Слів молодого Рено я не розчув, бо мою увагу привернула незвичайна річ у чагарнику недалеко від мене. Здаля її можна було сприйняти за побурілий кущ, але на початку літа це було щонайменш дивним. Я ступив кілька кроків, аби роздивитися краще, та, коли я наблизився, коричневий кущ миттєво зник, а замість нього з'явився Жіро. Він приклав пальця до рота. Дотримуючись усіх застережних заходів, завів мене за сарайчик, звідки нас не можна було почути.

— Що ви там робили? — спитав я.

— Те саме, що й ви.

— Але я опинився там випадково!

— Так? А я навмисне. — Паризький детектив оглянув мене з ніг до голови дещо зневажливо. — Своєю появою ви не допомогли справі. Можливо, наступної миті я почув би щось важливе… Куди ви поділи свого старомодного супутника?

— Пан Пуаро поїхав до Парижа, — холодно відповів я.

Жіро зневажливо усміхнувся:

— То він подався до Парижа… Ну що ж, це добре. Але що він сподівається там знайти?

У запитанні його мені вчулася нотка занепокоєння.

— Цього я не маю права казати.

Жіро буквально пронизав мене поглядом.

— У нього, напевне, вистачає розуму не все розповідати вам, — грубо зауважив він. — На все добре! Мені дуже ніколи. — І з цими словами він повернувся і пішов геть.

Життя на віллі Женев'єв немов завмерло. Жіро відверто уникав мого товариства. Картина, яку я спостерігав крізь чагарник, свідчила, що і Жак Рено не прагнув його. Я подався до міста, з насолодою викупався в морі і повернувся до готелю. Ліг спати рано і, перш ніж заснути, подумав, чи принесе наступний день щось цікаве.

Але те, що він приніс, було цілковитою несподіванкою. Я саме снідав у ресторані, коли офіціант, котрий тільки-но розмовляв із кимось на вулиці, підійшов до мого столика. Він був вкрай схвильований.

— Пробачте, добродію, коли не помиляюсь, ви маєте відношення до розслідування злочину на віллі Женев'єв…

— Так, — з готовністю відповів я. — В чому справа?

— До вас ще не дійшли новини?

— Які новини?

— Минулої ночі там трапилося ще одне вбивство!

— Що?!

Не закінчивши снідати, я схопив капелюха і вискочив на вулицю. Ще одне вбивство, а Пуаро у від'їзді… Яке нещастя! Але кого вбито?.. Я вбіг через браму на подвір'я вілли. Кілька служниць про щось розмовляли на під'їзній алеї. Я кинувся до Франсуаз:

— Що трапилось?

— О, пане! Ще одна смерть… Це жахливо! Над цим будинком нависло прокляття. Так, так! Необхідно запросити пана кюре, аби він окропив усе свяченою водою. Інакше жодної ночі не спатиму під цим дахом. Може, наступна черга моя, хто зна? — Вона перехрестилася.

— Так, — крикнув я, — але кого вбито?

— Хіба я знаю? Якогось чоловіка. Чужого. Його знайшли там, у сарайчику. Менше, ніж за сто ярдів від місця, де лежало тіло хазяїна. Та це ще не все. Його вбили тим самим кинджалом…