Запізніла розплата

ФОТОГРАФІЯ

Висновок лікаря пролунав немов грім з ясного неба. Ми всі розгубилися. І було чого: перед нами лежало тіло чоловіка, зарізаного кинджалом, який було вкрадено лише двадцять чотири години тому. У жодного з присутніх це не викликало бодай найменшого сумніву. Проте лікар Дюран твердив, що чоловік той помер щонайменше сорок вісім годин тому!

Все це здавалося страшним маренням.

Ніхто ще не отямився від здивування, як із готелю, де ми зупинилися, принесли телеграму. Вона була від Пуаро і сповіщала про його повернення потягом, який прибуває до Мерлінвіля десь о пів на першу.

Подивившись на годинник, я зрозумів: у мене залишилось вдосталь часу, аби спокійно дістатися станції і зустріти приятеля. Було конче важливо, щоб він одразу ж дізнався про останні загадкові новини. Очевидно, міркував я, Пуаро не довелося докладати великих зусиль, аби знайти те, заради чого він їздив до Парижа. Про це свідчить надто швидке повернення його. Я намагався уявити, як Пуаро відреагує на ті новини, які мені так не терпілося розповісти йому.

Потяг запізнився на кілька хвилин, і я безцільно вимірював кроками платформу, коли мені раптом спало на думку, що час можна використати краще: наприклад, поцікавившися, хто в ніч убивства залишив Мерлінвіль останнім потягом. Підійшов до старшого носія — чоловіка з інтелігентним обличчям — і скоро завів розмову на тему про таємничий злочин на віллі Женев'єв. Він із запалом твердив, що поліція, яка дозволяє бандитам і вбивцям безкарно розгулювати по країні, зганьбила себе. Я натякнув, що злочинці, можливо, поїхали з Мерлінвіля останнім потягом але він рішуче відкинув це припущення. На той потяг сідало якихось два десятки пасажирів, і він неодмінно б запримітив двох іноземців. Неодмінно! Сам не знаю, чому мені спало на думку запитати носія: чи не їхав, бува, тим потягом молодий пан Рено?

— Що ви, добродію!.. Приїхати і за півгодини від'їжджати — не велика радість!

Я здивовано глянув на співрозмовника.

— Ви хочете сказати, — відчуваючи легке калатання в грудях, промовив я, — що пан Жак Рено приїжджав до Мерлінвіля того вечора?

— Певна річ, добродію. Останній потяг прибуває сюди за двадцять хвилин до півночі.

В голові у мене зовсім запаморочилося. Так ось що так глибоко непокоїло і страхало Марту! Жак Рено був у Мерлінвілі в ніч убивства. Але чому він замовчав це? Чому намагався впевнити нас, що був у Шербурі? Він причетний до злочину?.. Ні, в це я не міг повірити. Але чого тоді Жак мовчав, коли йшлося про таку важливу справу? В одному я був певен: Марта знала про його приїзд. Цим пояснюється її занепокоєність і запитання до Пуаро: чи підозрюють вже когось?

Невдовзі прибув потяг, і я вітав Пуаро. Мій приятель буквально випромінював радість. Він посміхався, голосно розмовляв і, забувши про англійську стриманість, тепло обійняв мене просто на платформі.

— Мій дорогий друже, я досяг казкового успіху!

— Справді?.. Радий за вас. Але ви вже чули про останні новини?

— Подумайте самі, як я міг щось чути?.. Може, відважний Жіро заарештував когось? Чи навіть кількох чоловік? Та скоро побачите, який вигляд матиме цей геній! Куди ви мене тягнете, мій друже? Чому ми не йдемо до готелю? Мені необхідно подбати про вуса: вони розм'якли від спеки у вагоні. І, безумовно, мій піджак запорошився, а краватка…

Я обірвав його:

— Мій дорогий Пуаро, викиньте з голови всі ці дрібниці. Треба негайно поспішати на віллу. Там сталося ще одне вбивство!

Ніколи раніше не бачив я, щоб людина була так здивована і приголомшена. Вся веселість умить облишила мого друга.

— Що ви сказали? Ще одне вбивство? Ай-ай-ай!.. В такому разі вся моя теорія… Я зазнав поразки! Жіро може глузувати з мене, він матиме рацію!

— Ви не чекали цього?

— Я? Мені й на думку не спадало! Це розбиває мою теорію, руйнує все… Хоча… — Він раптом зупинився, пальцями постукуючи себе по грудях. — Неймовірно! Я не можу помилятись. Всі факти, коли вивчити їх методично і розмістити по порядку, дають лише одне пояснення. Я напевне маю рацію!

— Але в такому разі…

— Почекайте, мій друже. Я напевне маю рацію! Це нове вбивство неймовірне, коли не… коли не… Заждіть, благаю вас! Жодного слова!

Хвилину чи дві він мовчав, напружено щось обмірковуючи, а потім сказав спокійним, упевненим голосом:

— Жертвою має бути чоловік середнього віку. Його тіло знайшли в невеличкому сарайчику неподалік од місця злочину, і помер він приблизно за сорок вісім годин перед тим, як його знайшли. І цілком ймовірно, що його зарізали так само, як і пана Рено, хоч не обов'язково ззаду.

Тепер прийшла моя черга дивуватись.

— Пуаро! — вигукнув я. — Ви водите мене за ніс. Ви вже чули про останні події на віллі, а вдаєте…

Він подивився на мене, і в його серйозних очах я прочитав докір.

— Невже це на мене схоже? Повірте, я нічогісінько не чув. Хіба ви не помітили, яке враження справила на мене ваша розповідь?

— Тоді, заради всього святого, поясніть, яким чудом ви дізналися про все це?

— Виходить, я не помилився?.. Маленькі сірі клітинки, мій друже, маленькі сірі клітинки! Вони розповіли мені, що тільки за таких умов смерть могла ще раз прийти на віллу. А тепер розповідайте. Коли ми звернемо тут ліворуч, то вийдемо просто до майданчика для гри в гольф і дістанемось вілли Женев'єв набагато швидше.

Ми пішли дорогою, яку запропонував Пуаро, і я розповів йому все, що знав.

— Кинджал був у грудях, ви кажете? Дивно… Ви певні, що це той самий?

— Цілком. Хоча вже одна ця деталь робить усю історію неймовірною.

— Нічого неймовірного. Припустіть, що існує два однаковісінькі кинджали.

Брови мої поповзли вгору.

— Але це невірогідно! Занадто вже дивний збіг обставин.

— Ви, як звичайно, говорите, не подумавши, Гастінгсе. У деяких випадках два ідентичних знаряддя були б насправді майже неймовірні. Але не в цьому суть справи. Кинджал, яким вчинено злочин, сувенір, зроблений на замовлення Жака Рено. І коли подумати, то важко припустити, що він став би замовляти лише один такий ніж. Цілком можливо, що, крім того, який він збирався подарувати матері, ще один попросив зробити для себе…

— Але ніхто про це жодного разу не згадував.

В голосі Пуаро забриніли менторські нотки:

— Друже мій, працюючи над карною справою, маєш враховувати не тільки те, що тобі розповідають…

По кількох хвилинах ми наблизилися до відомого вже сарайчика. Всі наші знайомі були там, і, обмінявшись чемними привітаннями, Пуаро взявся до роботи. Оскільки я вже знав, як працює Жіро, мені кортіло побачити стиль Пуаро. Він удостоїв сарайчик лише побіжним поглядом. І тільки поношений, подертий піджак і штани, що лежали біля дверей, піддав ретельному огляду. Зневажлива посмішка скривила губи Жіро, і, немов помітивши її, Пуаро кинув згорток на підлогу.

— Стара одежа садівника? — запитав він.

— Достеменно так, — сказав Жіро.

Пуаро опустився на коліна біля тіла небіжчика. Помацав тканину, з якої був зшитий костюм, і впевнився, що ніде немає жодної етикетки. Особливо уважно розглядав черевики, а також брудні та поламані нігті мерця. Вивчаючи їх, він кинув Жіро запитання:

— Ви бачили його руки?

— Так, — відповів той.

По обличчю його не можна було здогадатися, про що він думає.

Раптом Пуаро завмер.

— Пане Дюран!

— Я тут, — лікар ступив крок уперед.

— На губах у нього піна. Ви помітили це?

— Повинен визнати, що ні. Але тепер бачу.

Пуаро знову кинув Жіро запитання:

— Ви, певна річ, помітили піну?

Паризький детектив не відповів. А Пуаро вів собі огляд далі. Ретельно оглянув кинджал, який уже витягли з рани, потому уважно вивчив саму рану. Коли він нарешті підвів голову, в очах його палахкотіли добре відомі мені зеленкуваті вогники.

— Дивна рана! Вона не кровоточила. На одязі нема кривавих плям, лезо кинджала теж майже не закривавлене. Яка ваша думка, пане лікар, що це все означає?

— Що означає?.. Ні-ні, все це дико, ненормально…

— Нічого ненормального нема, все дуже просто. В чоловіка всадили кинджал, коли той уже був мертвий. Пан Жіро погоджується зі мною. Чи не так?

Якої б думки не додержувався Жіро, він ствердно кивнув головою, проте жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі.

Присутні знову зашуміли, висловлюючи здивування і зацікавлення.

— Що за фантазія! — вигукнув пан Оте. — Бити в чоловіка кинджалом після смерті… Дикість! Напевне, якась непримиренна ненависть.

— Ні, — сказав Пуаро. — Я схиляюся до думки, що зроблено це було з холодним серцем, аби досягти певного ефекту, створити необхідне злочинцеві враження.

— Якого ефекту? Якого враження?

— Власне кажучи, того, якого йому майже вдалося досягти, — не дуже зрозуміло відповів Пуаро.

Пан Бекс довго думав, перш ніж запитати:

— У який же спосіб тоді його вбили?

— Ніхто його не вбивав. Він помер сам. Помер, коли не помиляюсь, від приступу епілепсії.

Ця заява Пуаро знову викликала збудження. Лікар Дюран опустився навколішки біля тіла і знов уважно оглянув його. Нарешті він підвівся:

— Пане Пуаро, схиляюся до думки, що ви маєте рацію. Все, що ви сказали, відповідає дійсності. Визнаю свою професійну помилку. Але зрозумійте мене… Кинджал у грудях трупа виключав будь-які інші припущення, крім одного: що чоловіка зарізали. І цей, здавалося, незаперечний факт відвернув мою увагу від усіх інших. Бо, на мою думку, вони були… третьорядними.

Пуаро був героєм дня. Слідчий щедро розсипав компліменти. Пуаро відповідав йому витонченими фразами, які він так полюбляв, а потім, пославшись на те, що ні він, ні я ще не снідали, розпрощався з усіма. Але тут до нього наблизився Жіро.

— Ще одна невелика деталь, пане Пуаро, — сказав він своїм насмішкуватим голосом. — Ми знайшли цю жіночу волосину на кинджалі…

— О! — вигукнув Пуаро. — Жіноча волосина! Хто ця жінка, цікаво?

— Мене це теж цікавить, — відповів Жіро і, вклонившись, пішов.

— А він наполегливий, цей Жіро, — глибокодумно промовив Пуаро, коли ми простували до готелю. — Гм… Невже він збирається ввести мене в оману за допомогою якоїсь жіночої волосинки?

Ми снідали з апетитом, хоча Пуаро весь час був розгублений і неуважний. Поївши, піднялися до нашого номера, і там я попросив його розповісти про свою таємничу подорож до Парижа.

— Охоче, мій друже. Я їздив туди, аби відшукати ось це… — Він витяг із кишені маленьку газетну вирізку, що вицвіла од часу, на якій була фотографія жінки. Угледівши її, я вражено скрикнув.

— Впізнаєте її, друже?

Я ствердно кивнув.

— Пані Добрей!

— Не зовсім так, мій друже. В ті роки вона ще не називала себе Добрей. Це фотографія недоброї слави пані Берольді!

Пані Берольді?! Миттю я згадав суд над жінкою-вбивцею, що викликав інтерес в усіх куточках земної кулі.