Запізніла розплата

НЕСПОДІВАНЕ ЗІЗНАННЯ

Наступного ранку ми були присутні на допиті Жака Рено. Від дня його арешту минув дуже короткий час, усе ж зміни, що сталися за ці дні з молодим в'язнем, вразили мене. Щоки його запали, навколо очей з'явилися темні кола, виснажений, змарніле обличчя, немов у людини, яка кілька днів не спала, в очах божевільний блиск.

— Рено, — почав слідчий, — ви заперечуєте, що були у Мерлінвілі в ніч, коли стався злочин.

Жак відповів не відразу:

— Я… я… вже говорив, що був у Шербурі.

Слідчий різко повернув голову.

— Хай увійде свідок зі станції.

За мить двері прочинилися, й до кімнати увійшов носій зі станції Мерлінвіль.

— Ви чергували в ніч на сьоме червня?

— Так, добродію.

— Ви були на платформі, коли о 23.40 прибув потяг.

— Так, добродію.

— Подивіться на в'язня. Чи впізнаєте в ньому одного з пасажирів, котрі прибули до Мерлінвіля тим потягом?

— Так, добродію.

— Може, ви помиляєтесь?

— Це неможливо, добродію. Я добре знаю пана Жака Рено.

— Можливо, ви припустилися помилки щодо дати?

— Ні, добродію. Бо наступного ранку, себто восьмого червня, ми почули про вбивство.

Після носія в кімнаті з'явився ще один залізничник і підтвердив свідчення першого. Слідчий глянув на Жака Рено.

— Ці люди безпомилково впізнали вас. Що ви можете сказати?

Жак знизав плечима.

— Нічого.

— Рено, — віз далі слідчий, — ви впізнаєте це?

Він узяв зі столу якусь річ, котра лежала за стосом паперу, і простяг в'язневі. Я здригнувся, побачивши кинджал і авіаційного дроту.

— Пробачте, — вигукнув адвокат Жака, метр Гросьє. — Раніше, ніж мій клієнт відповість на це запитання, я повинен…

Та міркування нещасного Гросьє аж ніяк не цікавили Жака Рено. Він махнув рукою на адвоката й спокійно відповів:

— Певна річ, я впізнав його. Я подарував кинджал матері, як сувенір з фронту.

— Скажіть, чи є ще такі ж самі кинджали?

Метр Гросьє знову зробив спробу заперечити, та Жак не звернув на нього увага:

— Мені невідомо. Форму цього кинджала я запропонував сам.

Навіть слідчий мало не ахнув, почувши таку сміливу відповідь. Правду кажучи, здавалося, що Жак квапить свою загибель. Я, певна річ, зрозумів, як необхідно було для нього заради порятунку Белли приховати факт існування другого, точнісінько такого ж кинджала. Поки вважалося, що існує тільки одне знаряддя злочину, жодна підозра не могла впасти на дівчину, у котрої був другий ніж для розрізання паперу. Жак героїчно заслоняв собою кохану. Та якою ціною для себе! Я почав усвідомлювати гігантську складність завдання, яке з бездумною легкістю поставив перед Пуаро. Добитися виправдання Жака Рено, не відкривши всієї правди, буде нелегко.

— Пані Рено сказала нам, що цей кинджал був на її нічному столику в ніч убивства. Та пані Рено мати! Вас, безперечно, здивує, але я вважаю дуже ймовірним, що пані Рено помилилась і що ви навмисне взяли його з собою до Парижа. Ви, певна річ, заперечуватимете мені…

Я побачив, як руки хлопця, в наручниках, стиснулися в кулаки, на лобі виступили краплини поту. Він зробив над собою титанічне зусилля і, перебивши пана Оте, мовив хрипко:

— Я не заперечуватиму. Можливо, ви маєте рацію. Його слова приголомшили всіх.

Метр Гросьє підвівся.

— Я протестую! Мій клієнт зазнав значного нервового потрясіння. Прошу занотувати в протоколі, що я не вважаю його відповідальним за свої слова.

Слідчий енергійним жестом примусив адвоката замовкнути. Якусь мить здавалося, що й він сумнівається. Жак переграв свою роль.

— Рено, ви повністю усвідомлюєте, що на підставі ваших відповідей я повинен віддати вас до суду? — запитав він.

Жак твердо глянув прямо в очі слідчому:

— Пане Оте, присягаюсь: я не вбивав батька!

Та коротенька мить непевності й сумнівів минула. Слідчий знову був таким, як завжди. Він розсміявся — уривчасто й неприємно.

— Авжеж, авжеж… Вони завжди невинні, наші в'язні! Ви самі себе видали! Не можете пояснити своїх вчинків, не маєте алібі! А ваше запевнення про невинність не обдурить навіть немовляти! Ви вбили свого батька, Рено. Жорстоко й підступно, заради грошей, які, як гадали, перейдуть до вас після його смерті. Коли це трапилось, ваша мати намагалася врятувати вас. Немає сумніву, що, оскільки вона діяла як мати, суд поставиться до неї поблажливо. Що ж до вас… Злочин, який ви вчинили, жахливий! І небо і люди відвернуться від вас!..

На превелику досаду пана Оте, його перебили. Двері різко розчинилися.

— Пане слідчий! Пане слідчий! — заникуючись, вимовив якийсь підлеглий пана Оте. — Тут жінка, яка каже… яка каже…

— Що каже?! — вигукнув обурений слідчий. — Я забороняю… Я категорично забороняю вриватися до мого кабінету.

Але ставна жінка відштовхнула заїкуватого служку. Вся в чорному, під довгою вуаллю, що ховала її обличчя, вона зайшла до кімнати. Серце моє болісно закалатало. Все ж вона прийшла! Всі мої зусилля виявились марними. Однак я не міг не захоплюватися відвагою, яка штовхнула її на цей рішучий крок.

Прибула підняла вуаль, і в мене перехопило подих: хоч вона й була схожа на Попелюшку, як дві краплі води, та була то не Попелюшка. Тепер, без русявої перуки, в якій вона виступала на сцені, я впізнав у ній дівчину з фотографії, яку Пуаро взяв із шухляди Жака Рено.

— Ви слідчий, пане Оте? — запитала вона.

— Так. Але я забороняю…

— Моє ім'я Белла Дювін. Я хочу віддати себе до рук правосуддя за вбивство пана Рено.