Зарубіжний детектив

Хараламб Зінке ЛЮБИЙ МІЙ ШЕРЛОК ХОЛМС Роман

_{З румунської переклав Анатолій Литвиненко}

_{Перекладено за виданням: Zinca Haralamb. Dragul meu Sherlock Holmes. Editura Eminescu. Bucuresti, 1977}

На екрані Ален Делон у ролі Зорро.

Праворуч від мене Лілі. Бідолашна! Їй доводиться розриватися між нами двома: мені половину симпатій і Зорро половину, і так від першого й до останнього кадру. Чарівна мить! І як тут не бути щасливим, коли в її серденьку я вживаюсь із Зорро, тобто Аленом Делоном?! Боже мій, з якою відвагою летить він на норовистому чистокровному арабському скакуні назустріч ворогам і небезпеці! І ось, збиті ніби не його, а, як мені здається, моєю могутньою рукою, падають, як груші, вороги один за одним, і вже не його, а моє шляхетне обличчя сховане за чорною маскою. Лілі скрушно зітхає щоразу, тільки-но цей «праведний лицар» зриває з себе маску, щоб дарувати світові одну з найзвабливіших своїх усмішок. На щастя, й зуби в нього пречудові. Ясно як божий день — Лілі не байдужа до Алена Делона, проте я стою вище від ревнощів — і не ревную до нього. Навпаки, вдячний йому, бо якби не він, не сидів би я тут, у залі, й не дивився б фільму. А добути квитки виявилося до смішного просто. Щоправда, це вже завдяки Лілі. Перед кінотеатром «Патрія» завжди повно донжуанів із зайвими квиточками. Дехто з них уже бачив себе поруч із нею в темній залі. Можете уявити собі пики двох із них, що продали Лілі квитки, коли наостанок я несподівано виринаю з натовпу, беру свою кохану під руку і — бувайте здорові!

Хоча Зорро не відмовиш у відвазі й шляхетності, проте він бабій. Мені дуже не до вподоби, коли він досить-таки відверто підморгує моїй нареченій, викликаючи у відповідь з її вуст солодке зітхання. А проте він чудовий хлопець. Знай наших! Я й сам ледве переводжу подих від хвилювання, пильнуючи за подіями на екрані. Шкода лишень, що фільм про Зорро триває не більше, як півтори години. Тільки-но ти схопив чудову мить, як зупиняється останній кадр: Зорро палко обіймає свою кохану. В залі спроквола засвічується світло, певно, для того, щоб перехід зі світу фантазії у світ реальний не став для нас холодним душем.

Лілі зітхає востаннє, знехотя підводиться і, не перестаючи думати про Делона, бере мене під руку. Мучиться! Я, зворушений, шанобливо сприймаю її муки. Нічого, думаю, хвилин з десять помучиться та й забуде. Ми не квапимося, чекаємо, поки натовп розійдеться. Лілі, приголомшена, мовчить. Я користаюся цим і обмірковую план дій. Зараз восьма година вечора, я вільний, це наш перший спільний вечір не знати вже відколи. Завітаємо до «Амбасадора», повечеряємо, потанцюємо. Моя наречена кохається у танцях. Я теж… Надворі кінець жовтня, а востаннє мені пощастило потанцювати у новорічну ніч, за роботою ніяк не можу викроїти годинку-другу для танців… Так що план вечері з танцями в «Амбасадорі» приймається беззаперечно. Дивлюся запитливо на кохану, але вона ще в полоні чарів цього поганця Алена Делона… Дарма, на вулиці вона знов буде моєю. Вулиця завжди мій спільник.

Ми рушаємо до виходу. Зненацька Лілі штовхає мене й шепоче:

— Що ти скажеш про того нахабу, що втупився у мене?

Не бачу ніяких нахаб навколо. Лише знаю, що в спокійних очах Лілі, коли вона міцніше пригортається до мене, відповідь-виклик нахабі чи нахабам: «Геть з дороги! Чи не бачите, що я не сама і ніхто мені більше не потрібен!»

Ще трохи — і ми на вулиці, а там і до «Амбасадора» палицею докинути. Але не так сталося, як гадалося… Нараз я помічаю капітана Ніку Поваре. На когось чекає. Б’юсь об заклад, на мене. Хапаю Лілі за руку і кидаюся вбік, доки мій колега не помітив мене. Проте відчуваю, як кількагодинна програма мого щастя йде шкереберть. Так і є! Тепер уже нічого не змінити — він мене примітив! Будь-які маневри марні. Бачу його довгобразе, з випнутим підборіддям обличчя, воно тепер не похмуре й не напружене, його осяває усмішка від вуха до вуха. Він подає мені знак рукою і починає пробиратися до нас. Як не лусне з радощів! Було б чого! На ’кий біс здалася мені його пика? Чи ж він не бачить, що я не поділяю його безглуздих радощів? Правда, я сам і винен. Надало мені сказати мамі, що я йду з Лілі саме на «Зорро»!.. Ще й пішов у вільний під роботи час! І ось тепер моя добропристойність вилазить мені боком.

— Хто це? — запитує мене Лілі, яка говорила безліч разів з ним по телефону, проте не мала нагоди познайомитися особисто.

— Це Поваре… Одержав мій «телепатичний» наказ чекати нас тут, — силкуюся пожартувати.

Та Лілі метка на розум, вона одразу здогадалася, чим це пахне, й реагує негайно:

— Ти ж мені обіцяв вечір… Наш вечір!

— Обіцяв…

Хочу витиснути з себе кілька слів, але не встигаю, бо через два-три кроки потрапляю в обійми Поваре:

— Лівіу!

На вулиці сутінь, і я, не певний, чи він зрозуміє, що я не дуже-то поділяю його захват, зустрічаю його досить стримано:

— Наречена моя… Лілі… Капітан Поваре!..

— Дуже приємно. Ми вже знайомі… по телефону.

Мій колега демонструє нестримну радість, та я знаю його як облупленого і переконаний: він радіє більше тому, що розшукав мене, ніж знайомству з Лілі. Щоб розвіяти останні мої сумніші, він повертається до мене:

— Маю сказати тобі щось дуже важливе.

Поваре хоче відвести мене вбік, та я наполягаю, щоб він говорив при Лілі. В цьому разі він позбавить мене малоприємної потреби пояснювати коханій віч-на-віч, що це не зумисне влаштовано. Проте Поваре не розуміє, в чім річ. Знаю точно, що в його душі, заповненій ущерть статутами й інструкціями, точиться боротьба… Як можна розголошувати службові таємниці при сторонній людині? Хай це навіть наречена?! І яке йому діло до того, що ми з Лілі не можемо одружитися ось уже четвертий рік саме через такі термінові справи, як оця, що він зараз нам підсовує?!

— Та кажи вже! — підбадьорюю колегу. — Ти ж знаєш: Лілі хоч би й через сто років стане моєю дружиною… Ну, що там…

— Це тобі тільки так здається! — перебиває Лілі.

От тобі й маєш! Я не чекав такої блискавичної відсічі з її боку.

З твоїм ритмом життя, адже ми знайомі вже майже десять років, — розвиває вона мою ж таки думку, — щоб нам одружитися, мені треба прожити не століття, а щонайменше, мільйон років…

Вулиця спорожніла. Ті, що дивилися з нами «Зорро», вже давно розбрелися. Поваре ніяково кашляє, ніби питає: «Говорити чи мовчати?»

— Говори або йди під три чорти! — наполягаю я.

— На вулиці Ікоаней, у будинку тридцять першому, знайдено труп юнака віком приблизно двадцять чотири роки…

— Вбивство? — вигукую я в надії, що цей факт змусить Лілі краще відчути всю вагу моєї професії.

— Ні, самогубство! — тупо заперечує Поваре.

І тут я не стримуюся, вибухаю, мов проколотий м’яч, наливаюся гнівом, як найпослідущий дурень, ображений ще й тим, що справа тут проста, далі нікуди:

— Самогубство? Так це ж справа прокуратури, відділення міліції. Ти ж це знаєш, Поваре! До чого тут столичний карний розшук?

Я вважаю, що поставлено всі крапки над «і». Не приховуючи свого гніву, беру Лілі під руку і рушаю до готелю «Амбасадор».

— Зачекай-но, не так усе просто, — зупиняє мене Поваре. — Прокуророві здалося, що там не все гаразд і що…

Я перебиваю його і даю волю своєму гнівові:

— Йому здалося! Чи ба! Йому здалося! Мало що мені може здатися! Скажімо, мені здалося, що сьогодні ввечері я вільний і щасливий! І тут як сніг серед літа з’являється Поваре і все ламає!

Я говорю не так для свого колеги, — бо чудово розумію, що він не своєю охотою розшукував мене цілий вечір, — як для Лілі. Хай бачить, що не так-то просто будь-кому відірвати мене од неї.

Сердега Поваре мусить удатися до найвагомішого аргументу:

— Прокурор мав розмову з шефом, і шеф погодився. Наказав мені дістати тебе хоч із-під землі і привезти на вулицю Ікоаней… Машина…

Я не даю йому докінчити фрази: нервово запускаю руку в волосся і, рвучи його, розігрую прямо-таки театральну сцену:

— Поваре! Ми знайомі вже стільки років! В офіцерській школі скільки я тебе виручав!.. Доповіси шефові, що ти не знайшов мене. Що тут іще мудрувати!

Поваре і цього разу не розуміє моєї тактики. Моя пропозиція обурює його:

— Як ти можеш просити мене про таке?

— Зрозумій і ти мене. Я так давно не показувався на люди зі своєю нареченою. Ми вмовилися сьогодні піти повечеряти в «Амбасадор», потанцювати… Що ж я, по-твоєму, не маю права?

І тут я раптом чую любий, ніжний голосок своєї коханої, голос жінки, з якою одружуся і, гадаю, вирощу не менше як двоє-троє дітей.

— Лівіу, товариш Поваре має рацію! Як тобі не сором вимагати такого від нього? Тебе розшукують — виходить, без тебе не можуть обійтися!

Моє обурення переходить у гірке розчарування.

— Лілі, і ти? Ми ж так мріяли потанцювати в «Амбасадорі».

— Хай іншим разом, — намагається вона мене розраяти.

— Я не відмовився б від нашого вечора, якби ти сама не попросила.

— Ах, облиш, будь ласка! Ходімо краще.

Мушу «з важким серцем» погодитися: не можна ж лишатися байдужим до прохання моєї коханої! Я запитую Поваре, де стоїть автомобіль, а серце кров’ю обкипає.

— Та тут поруч, за рогом, на вулиці Діонісія Лупу.

— Гаразд! Відвезімо Лілі додому… — беру її попід руку, і в супроводі. Поваре всі втрьох рушаємо до міліційної «Дачії».

— Я можу дійти й пішки, — відмовляється Лілі. — Я знаю дорогу.

Капітан Поваре виручає мене — важко знайти галантнішого й чемнішого чоловіка, як він. Його вустами хоч мед пий. «Як можна? Гадаєте, ми дозволимо?..» І він від хвилювання не добере слів, проте Лілі це мало турбує.

— Хто за кермом? — міняю тему розмови.

— Сержант Беноне.

Чудово, він мені подобається, люблю веселих на вдачу.

— Добрий день, товаришу капітан! — напрочуд радо вітається сержант. — А вас щойно запитував шеф.

І вражено дивиться на Лілі: що за мана, а ця чому з нами?

— Познайомся з моєю нареченою, дядечку Беноне. Спершу відвезімо її додому, на вулицю Ромулус, а тоді вже до діла.

Лілі з Поваре сідають на заднє сидіння, а я з водієм, щоб поговорити по телефону з шефом. Страшенно кортить чимось вразити Лілі: хай на власні очі пересвідчиться, якого має нареченого! Машина жене у темряву, а я по телефону викликаю шефа.

— Доповідає капітан Лівіу Роман! — вдаюся до класичної формули.

Голос полковника Доні лунає гучно, аж вуха закладає: його чують і Лілі, і Поваре…

— Отже, хлопче, спіймали? Де це ти гуляв? Чи не з Дульсінеєю?

З несподіванки розгублююсь і дипломатично кашляю у слухавку.

— Застудився? — У шефовім голосі бринять батьківські нотки.

— Трішечки!

— Розумієш, хлопче, щось там неясно на вулиці Ікоаней. Прокурор міста Беріндей визнав, що йому не обійтися без нашої допомоги. Щось там йому не подобається. Що саме? Не сходяться кінці з кінцями… Через те труп поки що не чіпали… Йому не хочеться довго воловодитися… Про всяк випадок я послав туди Григораша… Може, він стане тобі в пригоді. Зрозумів?

— Так. А хлопці з відділення міліції не образяться?

— Я поговорю з начальником восьмого відділення, — пообіцяв шеф. — Вони вирішили, що це дрібничка, треба лиш протокола скласти, і послали туди якогось новачка… До дванадцятої ночі я на місці. Зрозумів?

— Так.

— Удачі!

«Удачі» — це слово полковник Доня вперше вимовив три роки тому, коли його нащадок складав вступні іспити до інституту. Успіх нащадка, на думку шефа, неабияк залежав од його побажання, і він переніс його на взаємини з підлеглими.

Я повертаюсь обличчям до Лілі та Поваре. Відтоді, як ми сіли в машину, вони наче води в рота набрали. А з моїх вуст злітають золоті слова.

— Бач, дівчино, який у нас кепський вечір видався.

— Та що ти, любий, вечір чудовий!.. Тільки тобі, я бачу, мало трупів на екрані, без них ти не можеш обійтися і в житті! — Лілі не полишає нагоди поглузувати з мене в присутності двох моїх підлеглих.

Водій бликнув на мене співчутливо, а Поваре дозволив собі ледь-ледь посміхнутися. Я шукаю в сутіні очі коханої к запитую благально:

— Ти ж не тіпаєшся на мене?

Поваре і тут стромляє гречно носа:

— Сподіваюсь, ви й на мене не гніваєтеся?

— Хіба можна? — відверто глузує Лілі. — Як гніватись на кондуктора трамвая, якщо ти сам сів не на той маршрут?

Ясно! Не той маршрут — це я. Уже вкотре дорікає вона собі, що не встояла перед моїми зальотами. Певно, й тепер вона десь глибоко в душі потерпає: «Боже, ну що я за дурепа — закохатися в міліціонера!» У такі хвилини Лілі геть забуває про мій чин, освіту, фах. Уявляю собі, як ми будемо розлучатися. Переконаний, що вона категорично заявить мені: «Візьми на себе клопіт пояснити своїй мамі, яку я щиро люблю, чому я зрікаюся вийти за тебе заміж…»

Лілі має слушність! Було б безглуздям з мого боку не погодитися з нею. Господи, скільки разів вона потрапляла в такі ситуації! Та хіба ж я винен, що з’являється на мою голову ще один труп і промовляє: «Здоровенькі були, товаришу капітане, вибачайте вже, що так сталося, я й сам гадки не мав, що мене вб’ють саме сьогодні… Проте мені й мертвому нетерпеливиться дізнатися, хто це мене спровадив на той світ. Так що даруйте, будь ласка…»

Телефонний дзвінок урвав мої чорні думки. Це знову шеф. Його металевий голос гримить у темному нутрі «Дачії»:

— Ти ще в машині?

— Атож.

— Я повідомив Беріндею, що ти будеш з хвилини на хвилину.

— А що його там непокоїть?

— Брак прощального листа.

Мені, наче Гамлетові в критичний момент, хочеться вигукнути: «Як, і лише через це мене відривають од Лілі, не дають провести вечір з нареченою?»

— … а все інше, не знаю, що вже там, він пояснить тобі на місці… трупа ще не вийняли… чекає на тебе…

Мої думки все ще снують у задушливій залі кінотеатру, де я палко обіймав наречену, не кажучи вже про намір провести вечір в «Амбасадорі». І мені якось невтямки, що труп може когось очікувати, тож я запитую:

— Звідки не вийняли?

— Із зашморгу…

— А, то він повісився! — вигукую я, забуваючи на мить про Лілі.

Але шеф уже поклав слухавку. Настала тиша. Думка про близьку зустріч з «об’єктом» мене розчаровує. Щоправда, мій фах криміналіста передбачає саме такі зв’язки з потойбіччям, і пора б уже призвичаїтися. Та все ж ніяк не можу. Майже щоразу душу обіймає неспокій, якийсь душевний біль. Навіть сумка Григорашева з криміналістським справиллям для мене мов блюзнірство… Спалахи «бліца», трупа фотографують з різних боків, у різних ракурсах… Тільки не просять мерця всміхатися.

Ворухнувшись у мене за спиною, Лілі нагадує, що вона ще в машині. Я знову повертаюся до неї з лагідним усміхом.

— В’їжджаємо на вулицю Ромулус! — оголошує сержант Беноне.

— Будинок 27, — уточнює Лілі, — відразу за знаком «Обережно, діти!».

Усмішка моя не досягає мети. Замість Лілі тупо посміхається Поваре. «Ось хто винен… Перевів увесь вечір! Краще б не знайшов мене… Чи ж від того щось би змінилося? Нема на світі інших криміналістів!»

«Дачія» зупиняється. Приїхали. Важка мить прощання. Тепер уже нічого не змінити. Де ти, Зорро?! Де ти, затишна темрява кінозали?

Лілі дякує, виходить. Виходжу і я, щоб провести її до воріт. Холодно, аж морозно. На вулиці ані лялечки. Я мовчки ступаю поруч із нею, клопіт душу крає. Біля воріт Лілі повертається до мене й каже, не вельми добираючи слів:

— Послухай, Лівіу, якщо ти гадаєш, ніби я повірила у комедію, що ти зіграв, то ти глибоко помиляєшся… На добраніч!

— Лілі! — благаю я і пнуся поцілувати її.

— Хлопчисько! Вже капітан, а поводишся, як зелений молодший лейтенантик!

— Лілі, кохана!

— І так усе наше життя? — запитує вона вже не знаю вкотре. — Постійно розриватимешся між мною та новим трупом?

— Я тобі не обіцяв чогось іншого, люба… Такий мій фах… Як тобі не до вподоби криміналістика…

— Дякую, не треба… Чула сто разів… Іди вже! — підганяє вона мене. — І вдачі! — повторивши полковникові слова, вона хотіла додати ще щось, та враз крутнулася і зникла в глибині подвір’я.

Повертався я до машини з важким, як ніколи, серцем. Сержант зрозумів мій стан і вмовк, немов язика проковтнув. Рушаємо… Обіцяю собі ще цієї ночі подзвонити Лілі… Або завтра вранці до крамниці «Романс», де я познайомився з нею вперше і де вона продає… музику.

«Дачія» гальмує під чотириповерховим будинком. Виходимо. Біля під’їзду, хоча вже пізня година, юрмиться з десяток гаволовів — жваво обговорюють подробиці події. Вони вмовкають, коли ми поминаємо їх. Старший сержант міліції пояснює нам, як пройти далі:

— Чорним ходом по східцях угору, на мансарду.

Обходимо будинок. Знаходимо легко чорний хід, тьмяно освітлений закіптюженою жарівкою. Біля дверей зустрічаємо чимось налякану хирляву жінку. Але ми поспішаємо і в мороці не встигаємо розгледіти її обличчя. Піднімаємося вузькими сходами. Нас наздоганяє слабкий жіночий голос:

— Угорі! Де кінчаються східці!

Я йду попереду. Поваре за мною. Він важко дихає. Я теж упрів, хоча тут прохолодно. Досягаємо останньої сходинки й опиняємося перед дверима. Знаходжу клямку, натискаю, двері відчиняються. Заходимо.

— А! Капітан Роман! — вітає мене прокурор Беріндей з радістю, яку я не вельми схильний поділяти. Він радіє, що зіпхне на мене цю справу. Ми вже з ним співпрацювали. Він захоплено трясе мою руку: — Чекаю на вас, шановний… чекаю.

Їй-право, у нього такий тон, наче він чекав мене на якусь вечірку на коктейль… Я не поділяю його доброго гумору. Чую навіть певну нервозність. Не інакше — доведеться розплутувати серйозну, важку і непевну справу. Хоча в такому стані я перебуваю завжди на початку слідства. Біс його знає, коли народився цей відрух!

І раптом я бачу його. Зашморг накинуто на гак, вбитий у найвищому місці мансардної столі. Серце моє заходиться від болю, та я відразу опановую себе. Знаю добре, що зблід, проте, гадаю, ніхто нічого не помітив.

Очі мої зупиняються на ногах самогубці: на них голубі шкарпетки, трохи закочені, напевно, тієї миті, коли він відкидав триніг. Мій погляд повзе вище: на ньому джинси, добряче витерті на колінах, широкий шкіряний пас із застібкою, голуба вилиняла майка, що тісно облягає дужі, м’язисті груди. На ній напис друкованими літерами «Harvard». Я був певний, що зараз побачу обличчя з неголеною щетиною… Зашморг… голова звисла набік. Але ні, бороди катма, лише зачіска, та й то не дуже довга… Тіло висить напнуте, як струна, ніби наостанку господар його намагався вислизнути з петлі, дотягтися пальцями до підлоги.

Я повертаюся до решти: всі в глибокій мовчанці пильнують, яке враження справить на мене місце події.

— Сфотографував? — запитую наче не своїм голосом майора Григораша.

— Так.

Мене кидає в піт. Гаряче! Попускаю вузол краватки й розстібаю верхнього гудзика на сорочці… В кімнаті немовби цілий натовп. Прокурор Беріндей, майор Григораш, медексперт Патріке, молодий низенький лейтенант — з відділення міліції, а біля дверей завмер, ніби його хтось обернув у камінь, Поваре. Запитую:

— Ім’я мертвого?

Мені відповідає прокурор:

— Крістіан Лукач, двадцять чотири роки, з Лугожа, студент останнього року Інституту прикладного мистецтва…

Прокурор хотів провадити далі, але я зупиняю його жестом. Слід обміркувати свої спостереження, і перше, що спадає мені на думку: «Людина освячує місце». Оглянувши все, я побачив, що юнак, живий ще кілька годин тому, прикрасив своє житло, перетворивши його з простого горища на цілий всесвіт.

Стеля — власне, внутрішня поверхня даху — обклеєна розмаїтими афішами кінопрокату та ілюстрованими вирізками з зарубіжних і румунських часописів. Усе нагромаджено, на перший погляд, безсистемно, проте вгадується певний графічний задум, — пояснити його, мабуть, до снаги мистецтвознавцеві чи критикові. Ліжко — щось схоже на широку канапу без ніжок — ледь вивищується над підлогою. Просто за ліжком, застеленим зеленим ліжником, — настільна лампа з дашком, роботи, напевно, самого студента. Нахиляюся, вмикаю лампу. На дашку засвічується реклама якоїсь авіакомпанії: від Бухареста, позначеного Тріумфальною аркою, тягнеться пряма лінія до Ейфелевої вежі і далі, через океан, до статуї Свободи. А звідти маршрут через Мехіко, Бомбей, Токіо, Москву… Мабуть, не раз, укладаючися спати, Крістіан Лукач вирушав у фантастичну навколосвітню подорож.

По ковдрі тягнеться змійкою білий електричний шнур. Один кінець його ввімкнений у розетку, другий закінчується не підімкненим ні до чого штекером… Шнур, видно, від магнітофона чи якогось іншого електроприладу…

Оглядаю доскіпливо помешкання. Скільки треба докласти зусиль, щоб прикрасити житло, як Крістіан Лукач! Блакитна полотняна ширма, розмальована найрізноманітнішими геометричними фігурами, чомусь приємними для зору та душі, відокремлює житлову частину від імпровізованої кухні, де раковина з водогінним краном, холодильник, туристична газова плитка, кухонний столик, заставлений мисками, склянками, кавовими філіжанками… І всюди взірцевий лад.

— Ти на кольорову плівку знімав? — несподівано для самого себе запитую Григораша, немов у всій цій справі фотографування для мене має першорядну вагу.

— Так… Добре б ще зняти на кіноплівку, — відповідає Григораш.

— Кінокамера з тобою?

— Ні, збираюся прийти завтра.

— Немає потреби.

Оглядаю квасні фізіономії інших. Прокурор, на мою думку, так і поривається завершити, бодай попередньо, формальності…

— І жодного листа?

Відповідає мені не прокурор, а лейтенант. Відрекомендовується і звертається до мене точно за статутом. Молодісінький, мабуть, щойно закінчив міліційну школу.

— Ми шукали скрізь, по всіх закутках, але замість листа знайшли тільки ощадкнижку на сімнадцять тисяч леїв… Тим часом добре відомо, що самогубці залишають листи на видноті…

— Так-то воно так… У дев’яноста восьми випадках із ста листи справді залишають. Проте бувають і винятки.

Я дивлюся на прокурора і, перш ніж обмінятися думками, запитую його не без докору:

— Чого викликали? Тільки через те, що не знайшлося традиційного прощального листа?

Прокурор не сердиться. Він погладжує підборіддя і втомлено всміхається.

— Причин аж три, — починає він здалеку. — Перша — брак листа, друга — як висить труп у зашморгу. І, нарешті, третя: на кухонному столі знайдено ампулу з-під морфію.

Я насторожуюсь:

— Використана?

Настала черга Григорашеві встряти в розмову:

— Я обстежив. Використана. Судячи з усього, зроблене ін’єкцію шприцом…

— А сам шприц?

— Не знайдено, — пояснює прокурор.

Тепер уже його черга дивитися на мене докірливо: як я, мовляв, міг подумати, що він викликав працівників карного розшуку без видимих причин?

Я мовчки ковтаю докір. Він має рацію.

Я прошу лейтенанта підсунути до повішеного табуретку. Він гречний. Решта всі не зводять з мене очей. Я стаю на табуретку і досліджую зашморг. Не потрібно багато часу, щоб пересвідчитись: друга причина, що назвав прокурор, досить поважна. Зашморг не тісно облягає шию, потерпілий задушився не зразу. Смерть Крістіана Лукача, поза всяким сумнівом, була тривала й болісна. Я зіскакую з табуретки й знову запитую Григораша, чи все він сфотографував… Немає потреби уточнювати, що саме: він мене розуміє з півслова.

— Сфотографував!

— Пересвідчився, капітане? — Голос прокурорів здається тепер не втомленим.

Показую очима на доктора Патріке, великого мастака розтинати трупи: той, як завжди, спокійний і замислений.

— Він має пересвідчитися остаточно…

Патріке згідливо схиляє голову і запитує, коли можна буде зняти трупа. Я не відповідаю: дозвіл дає прокурор. Той, одначе, просить не квапитись і запитує мене:

— Вам щось не ясно?

Ото запитання! Чи мені щось не ясно? По-моєму, тут нікому нічого не ясно!

— Він жив сам?

— Сам, — уточнює прокурор.

— Батько-мати є?

— Атож. У Лугожі.

— Як виявлено труп?

— Знайшла хатня робітниця. — Прокурор бере зі стільця течку, дістає звідти свої нотатки. Прочитавши очима написане, провадить: — Лукреція Будеску, служить хатньою робітницею в родині Цугуїв, що мешкає на другому поверсі. Водночас прибирала і тут, у студента… Сьогодні ввечері, десь о 18.40, знаючи, що Крістіан Лукач удома, зійшла сюди. Постукала у двері — тихо, тож вона відчинила двері й зайшла. Коли дивиться — труп. Вона зчинила лемент і сколошкала весь будинок, а сама зомліла. Збіглися сусіди, знайшли її долі… Отак виявлено Лукачів труп.

Лейтенант наважується доповнити прокурора:

— Спочатку повідомили нас, відділення міліції, а потім ми дали знати прокуратурі.

— Ви вважаєте вмотивованим моє клопотання про участь у слідстві карного розшуку? — не вгаває прокурор.

«Ви мені зіпсували вечір, товаришу прокурор, — відповідаю я подумки. — А тепер боїтесь відповідальності за ведення справи. Ви що ж, гадаєте, я не маю права піти в кіно, хай і на дурнуватий фільм, чи повечеряти і потанцювати в ресторації?..» А вголос кажу інше:

— Ви вчинили слушно… Участь карного розшуку, як на мене, необхідна. — Я роблю паузу і докірливо дивлюся на прокурора: — Єдине: ця справа тепер на моїй шиї.

Беріндей ховає папір у течку, наче не чуючи моїх останніх слів. З’являється двоє санітарів. Доктор Патріке дає їм якісь настанови. Петля має лишатися прив’язаною за гак. Мені не до вподоби такі сцени, і я проходжу за ширму, в кухню, махнувши рукою Поваре, щоб ішов за мною. Він од мене за кілька кроків.

— Чогось шукаєш? — запитує.

Не так шукаю, я хочу нанюхати, мов пес, бодай якийсь слід… Оглядаю ще раз предмети, зібрані в цій міні-кухні і знову відзначаю чистоту й лад навколо…

— Зробив сам собі укола, — чую звернений до мене голос Поваре, — впав у ейфорійний стан, утратив над собою контроль… Саме так можна пояснити, що, позбувшись шприца, він забув про порожню ампулу. А потім устромив голову в петлю. Досить-таки дивний спосіб самогубства! А проте я не бачу причин, чому прокуратура повинна спихати цю справу на нас.

«Браво, Поваре! — кляну я його подумки. — Спочатку ти висмикуєш мене з «Патрії», відриваєш од нареченої, отруюєш мені життя, а вже потім радиш не братися до цієї справи!.. Браво, Поваре, браво!..»

Із-за ширми доктор Патріке гукає до мене:

— Готово, капітане, ми пішли. Ти знаєш, як знайти мою лабораторію, там одержиш наслідки експертизи. Завтра вранці… Добраніч!

Грюкіт ніг по східцях засвідчує, що санітари й Патріке вже залишили кімнату. Покидаю кухню, і перше, що впадає у вічі, — це петля, що наче на вітрі гойдається під стелею. Під мовчазними поглядами тих, хто лишився, знову лізу на табуретку іі обстежую мотузок. Цього разу мені миттю стає ясно, чому петля не зашморгнулася цілком: один вузлик завадив іншому. Злажу. Ніхто не помітив, що я з’ясував там угорі. Тим краще.

— Можна мені взяти зашморг? — запитує Григораш.

— Прошу.

— Візьму й ампулу.

— Дуже добре!

У мансарді залишилося троє з міліції й один від прокуратури.

— Запломбуємо двері? — питає Беріндей.

— Було б добре… Хоча я завтра все-таки приїду, пошукаю ще…

— Ох! — зітхає прокурор. — Він має батька-матір, слід повідомити… Аж серце крається… Та що вдієш? Таке наше ремество. Ми представники закону, і наш обов’язок, крім усього іншого, повідомити про випадок батька-матір покійного. Брак прощального листа дуже ускладнює нашу місію. Вони можуть запитати: «Чому він так зробив?» А що ми на те? Нічого. Ніякого пояснення щодо трагічного вчинку їхнього сина ми не дамо. Все, що ми дізнаємося від медекспертизи, лише доповнить відоме, але не прояснить, чому він наклав на себе руки. Та чи й справді це самогубство?

Зараз усе нібито свідчить про те, що Крістіан Лукач укоротив собі віку… Сценарій тут ясний: упорснувши собі морфій, Лукач перебував під дією наркотика. Навіть випадковий вузол на мотузці, що завадив затягтися зашморгові, теж указує на хворобливий стан потерпілого. Може, наркотик і не дозволив йому звільнитися з зашморгу, хоча той затягувався повільно.

— Ану погляньте на оцю течку! — підкликає нас Поваре, який самотужки заходився обстежувати мансарду.

Ми підходимо до нього. У течці безліч малюнків вуглиною, безперечно, Крістіана Лукача. Ескізи декорацій, костюмів, інтер’єрів різних епох. І раптом серед них — портрет молодої дівчини… Довгобразе обличчя, подекуди прикрите довгим волоссям, чуттєві губи, очі — малярові пощастило схопити їхній збентежений погляд, який немов щось приховує від нього. Приплющені повіки надають обличчю дивного, загадкового виразу.

— Вродлива дівчина! — відзначаю пошепки.

Прокурор погоджується зі мною і висловлює здогад:

— Мабуть, якась натурниця з інституту…

Поваре, який знайшов течку, іншої думки:

— А чому б їй не бути колегою? Чи, зрештою, його коханою?..

Лише молодий лейтенант мовчить: навряд чи йому траплялося стикатися з такими розслідуваннями. Ось він і мовчить собі, мотає на вус. Якщо йому, звичайно, до вподоби наш фах.

Дивлюся на годинника — незабаром одинадцята. Прошу Поваре покласти течку туди, де вона була. Що ж, тепер можна і покинути місце пригоди. Зненацька, одначе, я знову натикаюся поглядом на електрошнур, підімкнений одним кінцем до розетки. Шукаю поблизу електроприладу, який би пояснив його призначення, але нічого не знаходжу. Звертаю увагу інших на цю деталь:

— Від чого цей шнур?

— Від електрокоминка, — відповідає прокурор.

Поваре не погоджується:

— Шнур для коминка інакший.

Я повертаюсь до лейтенанта і прошу його висловити свою думку.

— Від магнітофона чи програвача.

Нутром відчуваю, що лейтенант найближчий до істини.

А лейтенант уже сміливіше розвиває спою гіпотезу:

— Вся мансарда витримана в модерному, молодіжному стилі. Її декорації нагадують мені інтер’єри, бачені в кіно. Бракує лише магнітофона, програвача чи транзистора.

— То де ж він? — Я здивовано розводжу руками. — Я бачу, шнур навіть підімкнений до мережі!

Моя увага лестить лейтенантові, і він веде далі, ніби на заняттях у міліційній школі:

— Можна висунути три версії, товаришу капітан. Перша: поклавши заподіяти собі смерть, він подарував його комусь, своєму приятелю чи приятельці. Друга: магнітофон був позичений, і перед смертю він його повернув. Третя: магнітофон винесли.

— Тобто вкрали, — вважає за потрібне розжувати Поваре.

Лейтенант дякує йому і ствердно киває головою.

А я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися з його наївності. «Якщо це так, — заперечую їм подумки, — то чому в усіх трьох випадках шнур підімкнений до електромережі?» Одначе мені не хочеться розчаровувати свого молодшого колегу, і я висуваю, щоправда, без певності, ще й четверту версію:

— Він міг його й продати.

Поваре і тут втручається:

— Добре, але чому без шнура?

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Пізно, колеги! Ходімо додому. Протокол складемо завтра.

Він має рацію. Ми рушаємо до виходу. Коло дверей я згадую:

— Труп знайшла Лукреція Будеску. Якщо я правильно зрозумів, вона прибирала студентову кімнату… Вона, і пояснить, куди подівся прилад.

— Залишмо на завтра, — наполягає на своєму прокурор. — Гадаю, після млостей їй треба дати спокій… Виходьте, я опечатаю двері.

Так ми й чинимо. На помістку тісно, і, щоб не заважати прокуророві, нам доводиться зійти на кілька сходинок униз. Те ж саме слабке, тьмяне світло на сходах. Поруч із дверима мансарди помічаю ще одні — туалет.

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Готово! Спускайтеся, колеги!

На сходах — ні душі. Тиша. Таке враження, ніби спить увесь світ. Насправді всі пожильці, припавши до віконних шибок, чекають, поки від будинку від’їдуть обидві службові машини.

Над містом зависли важкі хмари. Нічна темрява стала ще густіша. Холодно, в повітрі пахне дощем. Подавши мені руку, прокурор пропонує:

— Вранці вмовимося по телефону, о котрій годині візьмемося до роботи. Згода? Добраніч!

Він сідає у свій сірий «трабант», яким приїхав на місце пригоди, і рушає. Прощається з нами і лейтенант, кажучи, що треба йти у відділення чергувати. Він вирушає пішки — відділення близько. Сержант Беноне відчиняє дверцята машини, я сідаю поруч із ним. Поваре вмощується на задньому сидінні.

— Куди? — цікавиться сержант.

— Якнайдалі, — зітхаю стомлено і беру слухавку. Полковник Доня має ще бути у себе в кабінеті. Почувши його голос, доповідаю. Він запитує, чи згоден я взятися за розслідування.

Яка добра і чуйна людина — мій шеф! Спершу розшукує тебе з міліцією, відриває од коханої, а тоді цілком демократично запитує, чи я згоден. Я відповідаю втомлено:

— Тепер, коли я вже у курсі справи…

— Хай буде воля твоя! — благословляє мене полковник. — А тепер можете розходитися по домівках!

— Бувайте здорові!

Водій, зачувши останні шефові слова, натис на газ. Мчимо… Мчимо додому. Думка ця така солодка й затишна, що я відчуваю, як очі мої заплющуються самі собою.

Щоранку мама запитує, як мені спалося, і щоразу я відповідаю одне й те саме:

— Добре, мамо, мені снився пречудовий сон!

— Ну й дяка богові! — радіє мама: вона глибоко переймається моїми снами.

Сказати по правді, незважаючи на враження легковажної особи, я людина поважна, з залізною самодисципліною й незламною волею. Ось чому, хоч би як мене збурили події дня, коли настає пора сну, ніщо не завадить мені заснути міцно й безтурботно. Сплю я без сновидінь і прокидаюся завжди в доброму гуморі на заздрість колегам.

Щодня о шостій двадцять, коли я вправляюся з еспандером, мама нагадує мені про сніданок і йде на торг, не забувши попередити:

— Якщо не прийдеш обідати додому, зателефонуй! Не подзвониш — вуха намну!

— Все буде гаразд, мамо! — кричу я з ванної, розтягуючи щосили еспандер.

За чверть сьома телефоную Лілі. Вона теж рання пташка… Знаю, що скаже, але не відступати ж мені!

— Це ти? Лівіу, так далі тривати не може.

Одначе її заява, вимовлена не без пафосу, не дуже мене вражає. Я знаю, як мені захиститися і як повернути справу на свою користь. Ніби й не почувши її слів, вигукую з невимовним жахом:

— Лілі, якби ти знала, що мені наснилось!..

Вона цікавиться моїми снами, знаходячи різні тлумачення для кожного з них. Незважаючи на мій спротив, вона з допомогою Фрейда й Адлера знаходить у моїх снах щось тривожне. І я щоразу хитро змінюю тему розмови, уриваю пояснення нареченої, сперті на теорію символів, і палко вигукую:

— Я так за тобою знудьгувався!

— І я, Лівіу! — ніжно зітхає вона.

— Я забіжу, побачу тебе…

— Обов’язково, Лівіу!

— Чао, кохана!

— Чао!

Та й квит… Я заспокоїв її, скинув камінь з душі. Чи надовго — не знаю. Байдуже. Адже наша гра вічно повторюватиметься з невеликими відхиленнями в той чи той бік. Головне, що я розпочинаю день зі спокійним серцем.

У нашому кабінеті вже чокає на мене Поваре, стоячи біля вікна й вивчаючи приступний для спостереження відтинок вулиці Каля Вікторієй, між вулицями Доамней і Ліпскань.

— Як спалося? — цікавиться й він.

— Спав мертвецьким сном, — запевняю його і, щоб не лишати жодних сумнівів, вдаюся до афоризму: — Хай земля западається, а міліціонер мусить чудово спати.

Не надто переконаний моїми розумуваннями, Поваре показує головою на двері полковника Доні й радить:

— Можеш і йому висловити свої думки про сон. Він ще й досі не вертався додому, знаєш?

Не новина. Шефові не вперше проводити на службі безсонні ночі. Рушаю до оббитих шкірою дверей. Стукаю і переступаю поріг. Застаю полковника за вивченням досить-таки грубого досьє. Поваре не брехав: шеф справді не покидав кабінету. Всеньку ніч читав протоколи та зведення, що склали підлеглі. Прочитане автоматично лягає праворуч. Там зібралося вже з добрий десяток тек.

— А, це ти, хлопче! — радіє він моєму приходові. — Сідай…

Ні, по ньому зовсім не знати, що він цілу ніч не склепив очей. Враження таке, ніби полковник приготувався зі свіжими силами розпочати новий трудовий день. Сідаю.

Кліпнувши повіками, він привітно дивиться на мене.

— Які плани на сьогодні?

Запитання не захоплює мене зненацька. Доповідаю:

— Доктор Патріке обіцяв дати зранку наслідки експертизи.

— Поваре потрібен?

— Поки що ні. — Я ледве стримуюсь, щоб не додати: «А ось машина б не завадила… бо побігати доведеться чимало».

— Тримай мене в курсі. Я зв’яжуся з Лугожем.

З цими словами він знову втикається носом у папери, ніби мене й на світі нема. Я можу вийти з кабінету навшпиньки, можу хряснути дверима — однаково не почує, бо ніяка сила вже не відірве його від досьє. Дивовижний чоловік! Працює за десятьох, і хоч би що. Напевне, має якийсь внутрішній механізм із безліччю кнопок та клавішів. Натиснеш на одну кнопку — вмикається контакт із довкіллям. Увімкнеш іншу: «Нічого не чую, не бачу!»

Дідько його зна, що більше зігріває наш кабінет: калорифер чи тютюновий дим. Поваре чекає на мене в тій самій позі, з сигаретою в зубах. Він має і своїх турбот по зав’язку, але я відчуваю: йому страшенно кортить взяти участь у справі про самогубство.

— Йду в прокуратуру, звідти — акурат на вулицю Ікоаней. Будеш потрібен — зателефоную.

— До Григораша не забудеш зайти? — нагадує він. — Я вже там був… Ампула таки з-під морфію.

Я закашлююсь. Це не просто якась незначна деталь, це відразу міняє справу. Студент Крістіан Лукач наркоман? Самогубство під дією наркотика? А де він дістав морфій?

І, зрештою, якщо він уколовся, то куди щез шприц?

Ніби відповідаючи на мої думки, Поваре повідомляє:

— Григораш виявив на ампулі ледь помітні відбитки пальців, проте не надає їм ваги.

— Це твій висновок чи Григорашів?

— Мій.

Ось у цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між мною і капітаном Поваре. Він, звичайно, не позбавлений любові до фаху, має й досвід, але часто нашвидкуруч визначає вагу того чи того факту в ході розслідування. На мій же погляд, у першій фазі пошуків абиякий факт важливий. Це як на іподромі: всі коні на старті вишикувані в одну лінію, і лише фініш покаже, хто прийде перший.

Беру слухавку й накручую прокурорів номер. Законник не приховує втіхи, що я перший подзвонив. Не знаю чому, але його радість нагадує мені радість крамаря, якому пощастило збути завалящий товар.

— Від Патріке є якісь новини?

— Ще ні, але він зробить аналізи до десятої, — запевняє прокурор. — Хоча дещо вже сказав…

— В організмі самогубці чимала доза морфію.

— Ампула підтвердила те саме.

— Тоді ясно! — підсумовує Беріндей. — Самогубство! Закриваймо справу, і край.

Оптимізм прокурорів мене дратує. Якщо це й так, то на моїй шиї залишається проблема морфію. Звідки він у Крістіана Лукача? Беріндею, звичайно ж, є чого радіти.

— Хочу все-таки заїхати до вас, у прокуратуру, — я викладаю свій план — Слід переглянути ваші вчорашні нотатки. Потім поїдемо разом на вулицю Ікоаней. Можете прислати по мене машину? Всі наші в роз’їздах…

— Тримаю спеціально «Москвича». За десять хвилин буде біля вас, на вулиці Доброджану-Гері.

Ото шелихвіст — прокурор Беріндей! Щоб зіпхнути на мене справу Крістіана Лукача, він ладен втелющити мені все автогосподарство прокуратури!

Я кладу слухавку. Поваре ні пари з вуст: гортає якісь документи, ніби й справді вивчає їх. Кажу йому, що йду. Він мовчки киває головою, не підриваючи очей від паперів. Поваре вищий і кремезніший за мене; у нього широке біле обличчя з уже помітним подвійним підборіддям, ясний обрідний чуб, що уподібнює його до жителя півночі, надто ласого до пива.

— На все добре! — киває він навздогін, розгніваний на мене не знати чого.

Перш ніж вийти надвір, заходжу до Григорашевої лабораторії. Я застаю його за столом, де він перебирає кольорові фотографії, немов розкладає пасьянс, — наслідки вчорашнього фотографування на мансарді Лукача.

— Тут усі, — показує Григораш. — Всього одинадцять. Непогано вийшло.

Одинадцять знімків, розкладених у певній послідовності, відтворюють атмосферу мансарди й драми, що там розігралася. На одному з них мій погляд наражається на шнур, ні до чого не підімкнений. Що й казати, фотографії першорядні, надто ота, з двадцятичотирьохрічним юнаком, завтрашнім випускником інституту.

Григораш немов угадує мої думки.

— Не розумію, як такий юнак може зважитися на самогубство… Молодість сама собою — заклятий ворог смерті!

«Людина з торбою», мій найперший помічник, філософує. Хоча я й недолюблюю філософування з приводу проблем карного розшуку, Григораша завжди слухаю уважно, бо в його міркуваннях часто знаходжу чимало несподіваного для себе.

— Візьмемо для прикладу Крістіана Лукача… Можна відразу пересвідчитися, що він талановитий. Які клопоти міг він мати? Якого роду? Мансарда, всі кімнатні речі свідчать, що він людина врівноважена. І раптом…

— А може, не раптом? — Я показую на одну з фотографій. — Ампула! Ти хіба забув про неї? Шлях до наркотиків тривалий і кручений.

Григораш міряє мене поглядом з голови до п’ят і знову заходжується коло знімків.

— Май на увазі, — застерігає він, — з цією ампулою ти ще посушиш собі голову!

Якого біса він мене дратує? Майор Григораш чоловік не поверховий, на вітер не говорить. Сам фах привчив його все обміркувати, зважити, перш ніж дійти якогось висновку, надто коли обмаль доказів.

— Найперше мене цікавлять висновки медекспертів. — Я уточнюю свої наміри. — Якщо підтвердиться, що Лукач наркоман і постійно мав справу з такими ампулами, то він, безперечно, потребував сили грошей. І ще одне: мусив мати вдома шприца… А де він? Чому його не знайдено?

Григораш скептично хитає головою:

— Незважаючи на висновки експертизи, тобі все одно доведеться з’ясувати, звідки в нього ампула.

Чим мені ще подобається Григораш: його умовиводи ніколи не виходять за рамки встановленого в лабораторії. Моя уява часом випереджає розвиток подій, а от із Григорашем такого не буває, він завжди судить лише на основі фактів.

— Бувай, — прощаюся, — я пішов.

Ту ж мить Григораш підводиться зі стільця й потягується, аж кістки тріщать. Лише тепер до мене доходить: поки я ніжився в ліжку, Григораш цілу ніч трудився над фотографіями та аналізами, щоб оце зараз, як і обіцяв, дати якісь напрямки в розслідуванні справи.

— Дізнаєшся про щось цікаве від Патріке — дай мені знати.

Його прохання, безперечно, переслідує якусь мету — я бачу по його запалених очах. Запитую:

— Маєш якусь ідею?

Його відвертість обеззброїла б будь-кого:

— Не знаю… Але хочу знати, як талановитому юнакові, ба навіть дуже талановитому, могла у двадцять чотири роки прийти в голову думка про самогубство. — Зітхає і лається: — Хай їй трясця, цій справі!

Щось очевидячки непокоїть Григораша. Дивно, бо він побував, як мовлять, і на коні, й під конем, набачився всякого, крутячись зі своєю торбою та фотоапаратом біля багатьох трупів. У нього гарт, як у хірурга, який не зважає на хворого, «ріже» його без жалю.

Покидаю лабораторію і подумки присягаю, поки не доїду до прокуратури, не думати про Крістіана Лукача. Краще вже згадувати фільм із чудовим Зорро.

У «Москвичі» прокуратури, що прислав Беріндей, я й справді прокручую кадри вчорашнього фільму. Далі думки самі собою перескакують на Лілі. Вона має рацію… Так далі не піде! Пора вже нам брати шлюб… Тільки-но доходить до нього, завжди щось заважає. Треба заїхати до неї…

Прокурор Беріндей чекає на мене з готовою кавою. Кабінет у нього не бозна-який великий, зате він у ньому сам. Зустрічає мене з розпростертими обіймами, наче я завітав до нього не в справі, а в гостину. Власне, він завжди такий, одначе сьогодні для гостинності має додаткову причину: відфутболив мені Лукачеву справу.

— Патріке ще не телефонував, — повідомляє прокурор, перш ніж запропонувати стілець.

Сідаю до столу навпроти нього. Він підносить мені філіжанку кави й підсовує теку з нотатками.

— Погляньте, доки я повернусь. Я ненадовго.

Я зостаюся сам. Запалюю сигарету. Кава королівська! У теці — справа, яку відкрила прокуратура, а закривати, гадаю, муситиму я — знаходжу свідчення Лукреції Будеску. Відразу ж відзначаю про себе, що занотовано їх рукою Беріндея, а засвідчив хтось із присутніх. І розумію чому: свідок неписьменна, прийшовши до пам’яті після зомління, вона не могла навіть підписати своїх свідчень.

Тут-таки в течці я знайшов ощадкнижку на ім’я Крістіана Лукача. Рахунок відкрито 3 жовтня цього року, і перший внесок становив 17 500 леїв. Кругленька сума як на студента! Минуло двадцять чотири дні з дня, коли заведено книжку, а депонент і не доторкнувся до своїх заощаджень.

«Що це за гроші? Хто їх успадкує? Чи, може, нещасний поклав їх, щоб було за що поховати?.. Але тоді залишив би хоч кілька рядків…»

А ось і чернетка протоколу — складена, як за підручником: коротко, стисло. Коли б у трагічному вчинку Крістіана Лукача не було кількох сумнівних нюансів, а медекспертиза, само собою, не виявила чогось надзвичайного, справа була б закрита. А тепер, мабуть, доведеться починати все спочатку. В переліку справ, які я встиг розслідувати, нічого такого ще не траплялося. Я запитую себе, чому шеф не передав цієї справи відділенню міліції — для того молодого лейтенантика вона стала б справжньою школою.

Що ж, почнімо з нуля… Тобто спочатку з Лукреції Будеску. На мою думку, її додаткові свідчення матимуть надалі неабияке значення. Я згортаю досьє і підводжуся з твердим наміром, як то кажуть, схопити вола за роги. Чогось мій приятель, прокурор, опізнюється. Я мушу гаяти час, доки він з’явиться, і курити цигарку за цигаркою. Нарешті він приходить, і ми рушаємо на вулицю Ікоаней.

Лукрецію Будеску ми знаходимо швидко. Дзвонимо в квартиру Васіле Цугуя, і вона відчиняє двері. Впізнає прокурора й дарує йому знадливу усмішку, збоку досить-таки сміховинну. На вигляд вона значно молодша своїх літ: під сукнею, що облягає стегна, вгадується струнке, пружне тіло. Впадає також у вічі, як яскраво вона розмальована: багато пудри та крему на обличчі, густо наквацяні вії — все це відвертає від неї. Якби вона стрілася мені на вулиці, я б розреготався.

— Товариш із міліції, — відрекомендовує мене прокурор. — Хотів би з вами поговорити.

— Зараз усі на роботі. Мені не вільно впускати в помешкання.

Голос її також викликає сміх — якщо не бачити перед собою нафарбованого обличчя, можна подумати, ніби розмовляєш із дитиною.

Власне, ми й не збиралися розбалакувати з нею в апартаментах Цугуя.

— Зайдімо до вашої кімнати, — з гречним усміхом пропонує Беріндей. Враження таке, ніби він прийшов не в службових справах, а щоб продовжити розпочатий напередодні флірт.

— Моя кімната в іншому під’їзді… Але там тісно.

— Нічого, якось помістимось, — заспокоює гречний прокурор. — Зійдімо вниз і перейдімо подвір’я.

Вона погоджується і трохи затримується, щоб замкнути двері. На сходах ділюся враженнями з прокурором. Він регоче:

— Атож, страшненька… Але хіба мало на вулицях чи ще десь таких самих розмальованих? Та й зрештою, що вона нам?

Ми виходимо надвір. Прокурор зупиняється на мить коло свого «трабанта» і милується на нього. Машина — його гордість. Ми пірнаємо в інший під’їзд. Випередивши нас, Лукреція Будеску вже чекає на помістку. Навіть серед білого дня тут сутінь. Відчинивши двері мешкання на другому поверсі, жінка знову вибачається за тісноту.

Справді: втрьох ми ледве вміщаємось. У комірчину завбільшки з тюремний карцер втиснуто вузьку канапу, стіл із стільцем і старий комод.

— Я ж вам казала, тісно, — докірливо нагадує Лукреція Будеску.

— Та вже як є, — підбадьорює її прокурор, оглядаючи кімнату, — Ми з вами сядемо на канапі, а капітан — за столом, щоб нотувати…

Ми прилаштовуємось, як загадав прокурор: я на табуретці за столом, вони вдвох — навпроти на канапі. Хитрі прокуророві очі ніби запитують: «Непогана з нас пара, га?»

Видовище й справді кумедне. Виймаю записника і кулькову ручку, готуюся нотувати. Бачу на стіні фотографії відомих бухарестських акторів, куплені, видно, в кіоску. Серед них упізнаю фото самої Лукреції Будеску.

«Щось тут не так, у цій комірчині…» — спадає мені на думку, перш ніж я беруся до справи. Сам не знаю чому, завжди, ведучи допит чи розмову, я невідривно дивлюся в очі співрозмовникові. Цього разу, одначе, мій відрух не спрацьовує: мене охоплює незбагненна ніяковість.

Бачу, як прокурор виймає з течки знайоме досьє і, перш ніж заглибитися в нього, чекає, поки я сформулюю перше запитання.

— Чи добре ви знали Крістіана Лукача?

— Крістінела? — швидко відгукується Лукреція Будеску і, назвавши небіжчика зменшувальним іменем, поблажливо посміхається. — Я знала його дуже добре… Працьовитий юнак, чемний і спокійний… Бачили, як він опорядив мансарду? Все це — своїми руками. Зразу по приїзді до Бухареста, 1971 року, коли його рідний дядько Мілуце Паскаре, колишній власник цього будинку, віддав горище під житло.

— А доти жив хто на горищі?

— Ні… Він мені сказав — а зі мною він був щирий: «Краще вже жити на цьому горищі, ніж у гуртожитку чи наймати десь куток!» І був такий щасливий, радий… Боже, боже, яке нещастя!

Я злякався, що вона зараз розплачеться. Але ні, обійшлося без сліз. Це мене насторожило.

— Він був добряк! — охоче провадила жінка. — Я йому подобалась. Але він був порядний, нічого такого собі не дозволяв. А от старий його дядько, навпаки, нахаба… Якось, коли ми зосталися наодинці, він поліз обніматися, що вже я його вичитала!

_ Помалу-малу до мене доходить, що воно за цяця — моя співрозмовниця! Зиркаю на прокурора — він ховає у вуса посмішку.

— Коли ви бачили Лукача востаннє? — повертаю її до теми нашої розмови.

— Вчора, коли він попрохав мене піднятися до нього по сорочки для прання. Він був у доброму гуморі, веселий.

Розповідає вона логічно, доладно, і я думаю: щоб її зрозуміти, треба не зважати на її наквацяне обличчя і очевидну душевну неврівноваженість.

— Отже, він був життєрадісний хлопець? — Я спрямовую її розповідь у бажане річище. — Вряджав вечірки, пиятики, танці?

— Лише на свій або на її день народження.

Зненацька я помічаю, як на цих словах вона починає нервово перебирати пальцями поли сукні…

— Її день народження? — перепитую здивовано.

— Він мав кохану… — Говорить вона глухо, з очевидним роздратуванням. — Студентка-медичка. Жила з ним… уже з півроку, як вони розлучилися.

— Жили вони разом?

— Ні. Вона приходила до нього. Вона лиха дівчина, тільки й знала, що мучити його або ревнувати до мене.

Жінка високо підносить голову, наче й справді хоче довести, що Лукачева любка мала підстави для ревнощів.

— Як її звати?

— Петронела Ставру.

— А ви не цікавились, чому вони розлучилися?

Запитання належить прокуророві — досі він дотримувався цілковитого нейтралітету. Лукреція Будеску жваво повертається до нього. Не знаю, що вона прочитала на його обличчі, тільки враз засяяла грайливим усміхом.

— Чом ні, цікавилась, навіть запитувала Крістінела: «Чого це ви посварилися, ви ж так палко кохалися?» А хлопець на те: «Ми не спарилися, просто розлучилися».

— Він дуже мучився?

— Жахливо… Добре ще, я підбадьорювала його. Казала йому: «Не гризися, Крістінеле, ви ще помиритесь…» А тепер його прибрав господь бог… — Жінка зітхає, хреститься, а я знову відзначаю подумки, що вона не зронила й сльозинки.

Здавалося, ми нарешті натрапили на головне пояснення самогубства Крістіана Лукача: нещасливе кохання, любовна драма, не зніс розлуки з любаскою…

Прокурор затарабанив пальцями по течці в себе на колінах, ніби натякаючи: «А чи не затягуємо ми розмову?»

Я так не гадаю. Лукреція Будеску змалювала Крістіана Лукача як веселого життєлюба, з яким ніяк не в’яжеться думка про самогубство. Щоправда, треба ще з’ясувати, наскільки я можу довіряти свідченням Лукреції Будеску, як на мене, психічно не зовсім нормальної. Отже, слід продовжити розмову.

— На вечірки приходило багато друзів?

— Дівчата і хлопці, його однокурсники. П’ять-шість пар. Навідувався інколи і його викладач, відомий маляр, красень — він танцював лише зі мною. Ще й побачення мені призначав, але я не пішла…

— А хто вчащав до нього? — наполягаю я.

— Петронела, ясно. Потім той викладач… Ну, і ще його брат у перших, син Мілуце Паскару.

Нараз я згадую про електрошнур та ампулу. Непогано було б піднятися всім у мансарду і продовжити там бесіду! Пропоную піти туди, ми підводимось і виходимо з кімнати.

Прокурор ступає попереду і, досягши останньої сходинки, офіційним тоном заявляє, що пломба на місці, й запитує, чи не хочу я пересвідчитись. Я відповідаю, що цілком довіряю йому як представникові закону.

Він розпечатує і відчиняє двері. Заходимо. Мансарда, незважаючи на квадрат вікна і бічне дахове віконце, затемнена.

— Запалити світло? — подає голос Лукреція Будеску.

Вимикач біля дверей. Клац! — і біле електричне світло заливає помешкання. Оглядаюсь навкруги, і мене охоплює те саме, що й напередодні, химерне відчуття: немов ми потрапили в інший світ, створений художньою уявою і талантом Крістіана Лукача. Мансарда, не знати чому, нагадує мені перенесені з театру декорації, сповнені мистецької фантазії маляра і не позбавлені, слід віддати йому належне, художнього смаку і майстерності виконання.

Зиркаю на Лукрецію Будеску — її густо нафарбоване лице теж схоже на театральну маску, яка, проте, вносить видиму дисгармонію у стиль оформлення мансарди. Прошу її уважно роззирнутися і сказати мені, чи не пропало чогось із Лукачевої кімнати.

Очі її сповнюються жаху, в них блискає щось таке, чому не знайти точного визначення. Вона бурмоче:

— А що могло щезнути?

— Не знаю. Але, може, щось і щезло. Звідки нам знати. Вам видніше, ви ж безліч разів прибирали тут.

Зрозуміла вона чи ні, чого від неї вимагають, важко сказати. Знову запрошую її роззирнутися довкола. Вона зважується не зразу, і мені навіть шкода її, бо я бачу, як злякано вона ступає кілька кроків. Прокурор теж пильнує за нею. І знову впадає в очі її молода, струнка постать явно не п’ятдесятирічної жінки. Вона рухається по кімнаті сповільна, боязко, наче жде, що хтось вискочить не знати звідки іі нажахає її. Ось вона дійшла до ліжка. Зі свого місця бачу шнур. Лукреція Будеску зупиняється, озирається на нас через ліве плече — у неї ледь помітно тремтять губи. Либонь, щось хоче сказати, але хвилювання заважає, сковує її. Поспішаю їй на допомогу:

— Чогось бракує?

— Магнітофон! — ледь чутно шепочуть її губи. — Магнітофон, маленький такий, з касетами… Вони лежали отам, у нічному столику, — показує вона на столик біля ліжка, — там він тримав їх…

Ловлю блискавичний прокурорів погляд: «Бачиш, що відкривається» — і підходжу до низенького нічного столика ніжно-блакитної барви. Пориваюсь дослідити його, але вчасно стримуюся. Зупиняє думка, що Григораш може знайти відбитки пальців. Дістаю з кишені складаний ніж і, не торкаючись столика рукою, піднімаю стільницю. Тої ж миті за спиною чується зляканий жіночий голос:

— Нема їх! Зникли! Тут було повно касет!

Повертаюсь обличчям до Лукреції Будеску. Я певен, що вона не помиляється. Посміхаюсь їй вдячно, але жінка не зважає на мене. Вона страшенно збуджена, і це здається не зовсім природним. Я б відпустив її на всі чотири вітри, проте інтуїція підказує, що в розслідуванні настає момент, коли без неї не обійтися.

— Хтось украв їх… — бубонить жінка.

— Ви так гадаєте? І хто б це міг бути?

Жінка стенає плечима.

— Коли ви прибирали в мансарді востаннє?

— Два дні тому.

— Магнітофон був на місці?

— Так. Мені заборонено було його чіпати… — Зненацька вона скрикує й відразу затуляє долонею рота.

— Що нам таке?

— А ще бракує… — бурмоче вона над силу. — На столику стояла фотографія Петроніки. Кольорова, в рамцях — він змайстрував їх власними рученьками. Боже, і вона пропала!

Жінка лячно хреститься і оглядає все навколо настрашеним поглядом.

Серед наглої тиші чути важке її дихання. Я лагідно прошу її знов оглянути кімнату, чи не пропало ще чогось. Вона виконує моє прохання. Від дверей прокурор шепоче самими губами, щоб я не був тварюкою і відпустив її… На жаль, це неможливо.

Лукреція Будеску рухається по мансарді нечутно, мов привид. Решта все на місці, нічого більш не зникло, крім магнітофона з касетами та фотографії. Врешті-решт Беріндей покидає своє місце біля дверей і наполягає на своєму. Проте я й гадки не маю закінчувати розмову з Лукрецією Будеску. Беру зі столу течку зі шкіцами Лукачевої роботи іі показую їй портрет вродливої дівчини, виконаний вуглиною.

— Знаєте її?

— Це вона! Петронела! — кривить вона губи у квасній посмішці, виказуючи тим самим свої правдиві почуття до студентової коханої.

Зав’язую течку і кладу її точно на місце, звідки взяв. Дякую їй і підбадьорливо всміхаюсь. Однак і тепер моя усмішка не досягає мети.

Я проводжаю її до дверей, але за кілька кроків прошу зупинитися й викликаю новий напад невдоволення у прокурора.

— Товаришко Будеску…

— Панно Будеску, — поправляє вона якимось новим голосом, якого я досі від неї не чув.

— Вибачте мені ласкаво… Панно Будеску, хочу запитати вас іще ось про що… — Вона підводить на мене каламутні очі — в них відчувається якась внутрішня напруга. — Крістіан Лукач тримав удома шприца?

Тремтіння стає помітнішим, і це завважив не лише я, а й прокурор, як він сказав згодом. Губи її знову тремтять. Вона через силу розтуляє рота й муркоче:

— Шприца?! Якого шприца?

Моє запитання сполохало її. Вона прикриває рота рукою, стримуючись, щоб не закричати.

— Робив він собі уколи?

— Які уколи?

Відзначаю подумки, що її відповіді цілком машинальні. Немовби в моїх запитаннях вона схоплює окремі розрізнені слова й докладає відчайдушних зусиль, щоб стулити їх у доладні речення. Я повторюю, з притиском, карбуючи слова:

— Тримав він удома шприца?

Жінка побожно хреститься і шепоче:

— Ні… не тримав… я не бачила…

Я сприйняв її відповідь як цілком свідому, безперечну і відзначив це в пам’яті.

— На мою думку, — втручається по-дружньому прокурор, — нам слід попрохати панну Лукрецію Будеску зійти вниз і почекати нас у себе. — Потім, глянувши спочутливо на жінку, додає: — Ми занотуємо її свідчення і зайдемо, щоб вона їх підписала.

Він боїться необачним запитанням ще дужче перелякати Лукрецію, бере її під руку й підводить до дверей, наче щирий лицар…

Ми залишаємося вдвох.

— Бідолаха, певно, вона з усього серця симпатизувала молодому сусіді!

Я мовчу. До часу не хочу розводитися про це. Поведінка Лукреції Будеску здається мені дивною сумішшю здорового глузду й психічних відхилень. Її реакція на слово «шприц» доводить мені, що, оцінюючи її свідчення, конче потрібно робити поправку на психічну неврівноваженість… Я міряю кроками мансарду. Природно, моя мовчанка інтригує прокурора. Напевно, він запитує себе, чому я зволікаю із складанням протоколу, що законно має завершити передачу справи.

— Мотик самогубства ясний. Він не пережив розлуки з… як її? ІІетронелою. Ви не згодні?

Це скоріше висновок, ніж версія. Видно, у прокурора озвалося сумління і йому стало совісно, що він вплутав мене у розслідування. Тепер законник хоче допомогти закрити справу і так повернути мені волю. Ось чому він пропонує постанову: «Любовна драма». Власне кажучи, на перший погляд, все нібито на користь цієї версії. Я навіть певний, що розмова з Петронелою Ставру лиш підтвердить прокурорів висновок. «Я розлюбила його! — пояснить дівчина причину розлуки. — Я не могла більше водити його за носа. І ось одного дня мусила сказати йому правду…»

Я різко, аж сиплю іскрами з цигарки, повертаюся до прокурора:.

— Шановний колего, я б залюбки погодився з вами, — звертаюсь я до нього, ніби до суду присяжних, — але дозвольте спитати у нас поради, як мені пояснити: а) присутність ампули з морфієм; б) зникнення фотографії; в) зникнення магнітофона з касетами.

У тон мені прокурор веде далі:

— Ви не назвали четвертого пункту «Г»: вам треба ще пояснити, чому прокуратура наполягала на участі карного розшуку. На якій підставі? Ідея ця належить мені. Чи не так? — Суперечка справляє йому очевидну насолоду. Диявольська посмішка грає на його обличчі, і він ладен першої-ліпшої миті розреготатися. — Гаразд, капітане, чого ми не збагнули вчора, те знаємо сьогодні. Всі деталі працюють на одне: на самогубство.

Мені б мерщій кинутись йому на шию, затанцювати на радощах, зіпонути щодуху: «Отже, ви берете справу назад? Даєте мені спокій?» Проте я мовчу. Знайомий уже з таким підходом, я добре розумію, куди хилить прокурор.

— Ампула з морфієм, — просторікує прокурор, флегматично крутячи цигарку, — була засобом, що допоміг Крістіанові Лукачеві збороти страх перед давно вже задуманим вчинком.

Прокурор вважає за свій обов’язок спрямовувати мої думки в потрібне річище. Звідси і його тактика — спровокувати мене. Відколи я його знаю — а знайомі ми не один рік, — він завжди корчить із себе педагога, що настановляє на розум учнів. Я притьмом заперечую:

— А чим він зробив ін’єкцію?

— Чи, точніше, хто йому зробив?

— Можна, коли хочете, й так.

— Але чи не однаково, хто його колов?

— Кат його мамі! Звичайно ні! У разі самогубства ви, прокурор, шукаєте прощального листа, який би розвіяв туман. Якщо ж маємо справу зі злочином, я, як криміналіст, шукаю зброї, якої вжив злочинець.

— Гаразд. Ось вам моя відповідь, йому допоміг знайомий чи знайома, — завзято переконує мене прокурор.

— Знайомий чи знайома, хоч би хто то був, на якого біса упорскувати в кров смертельну дозу?.

Беріндей не здається:

— Можливо, Лукач переконав їх якимось поважним доводом. Студенти, серед яких чимало чуйних, готові подати допомогу в скрутну хвилину…

— І навіть упорснути морфій? — наполягаю я.

— Він якось зумів упрохати свого знайомого…

— … чи знайому…

— Або той зробив укол, не відаючи, що чинить… Самогубці здебільшого підступні… Він міг збрехати, що хоче випробувати на собі дію наркотика, побачити, що воно таке — тим паче що скрізь чимало балачок про це, — хоча мав на увазі щось зовсім інше… якомога безболісніше піти з життя.

Він немов заповзявся перелічити всі можливі мотиви на підтвердження версії про самогубство. Проте, хай навіть я погоджуся з ним і справу повернуть до прокуратури, мені однаково доведеться з’ясувати: де і як добув Крістіан Лукач ампулу? Тож я продовжую суперечку:

— Отже, хтось його колов?

— Якби ні, ми б знайшли шприц, як знайшли ампулу. Той, хто зробив ін’єкцію, залишив ампулу і забрав з собою шприца, не здогадуючись про справжні наміри потерпілого.

Прокуророві міркування починають мене дратувати: якщо він і сам здатен так здорово пояснити, то на біса йому здалася моя участь у слідстві? Ще вчора ввечері він міг з допомогою молодого лейтенантика з райвідділення закрити цю справу і не перебаранчувати мені побачення. Тим більше що на його боці були б усі, які тільки є на світі, параграфи й приписи.

— І все ж необачно залишити ампулу з-під морфію на видноті, — не відступаю я від свого.

— Повторюю: знайомий не підозрював про справжню мету Крістіана Лукача і думав, що по пробудженні той сам зробить лад у кімнаті.

Мені все ж не хочеться просто так іти з мансарди. Щось важке, неспіймане держить мене в ній. Слід відчути, пошукати, подумати, що зі мною діється… Беріндей не зводить з мене очей. Я запитую його:

— Ви помітили, як сприйняла Лукреція Будеску запитання про шприц?

— Так. Проте великої ваги її поведінка в той момент не має. До її звичайної істеричності п’ят десяти двохрічної старої панни додайте ще й страх, який вона перетерпіла, коли побачила мертвого Крістінела.

Що ж, логічно і вірогідно. Я розвиваю думку далі:

— А як пояснити пункт «б» — зникнення касетного магнітофона?

— І касет, — з готовністю доповнює мій співрозмовник.

Він не випадково наголошує на касетах: їх зникнення разом з магнітофоном підтверджує його думку, що Лукач міг позичити їх тому, хто впорснув йому морфій.

— А шнур? Дав магнітофон із касетами, а шнур залишив?

— Дуже просто. Тому, хто взяв магнітофон, шнур не потрібен… Скажімо, має такий самий вдома.

Я й тут не заперечую. Нагадую сам собі електронно-обчислювальну машину, що ковтає без перебору всі припущення, найрізноманітніші відомості. Нагромаджую дані, щоб потім, за роботою, перетравити все, чого «наковтався».

— А про зникнення фотографії що ви скажете?

— Пункт «в»? Гадаю, він повернув дівчині. Цілком природний вчинок нашого потерпілого, — дедалі красномовніше обстоює свою позицію прокурор. — Чи були ви коли закохані? Розлучалися коли з коханою? Згадайте! Розрив — це катастрофа. «Поверни мені листи! — вимагає вона. — І фотографії…»

Фантастичний життєвий досвід у мого колеги з прокуратури. Помітно, що йому, наче тому лікареві, доводиться мати діло з багатьма пацієнтами.

Я мушу чи то поважно, чи то жартома драматизувати свою позицію:

— А чи знаєте ви, шановний, звідки мене забрали вчора ввечері й привезли сюди? Що через цю справу моя наречена ось-ось поверне мені мої листи та фотографії? Забирайте що справу назад! Врятуйте в такий спосіб моє майбутнє родинне щастя!

Обличчя йому осяває зверхня посмішка: прокурор докурив цигарку й шукає, куди приткнути недопалок. Врешті-решт він героїчно гасить його пальцями й загортає в папірець. На «місці події» не хоче полишати нічого зайвого.

— Дуже шкода, капітане, — каже прокурор усміхаючись. — Мені не байдуже ваше майбутнє родинне життя, але справи назад я не заберу. Так що складаймо протокол, доповнюймо свідчення Лукреції Будеску, — поки не з’ясуються всі обставини, справа залишиться у вас…

Моє роздратування згасло. Тепер і мені хочеться чим хутчіш покинути мансарду і взятися до діла.

— А вас не цікавить, капітане, чому я не забираю справи? — запитує навпростець Беріндей. — Наша розмова подобається йому дедалі більше. — З трьох причин: а) присутність ампули; б) зникнення магнітофона; в) зникнення фотографії…

От тобі й маєш, як мовиться, приїхали туди, звідки почали. Колись посміюсь і я, хоч зараз мені не до сміху.

— Чи не замислили ви поліцейського роману під Агату Крісті? — кепкую я.

— А чому саме під Агату Крісті? — дивується прокурор.

— У вас одні й ті самі факти для доведення як «за», так і «проти»… Але манера Крісті має одне вразливе місце. Прочитав дві-три її книжки — і вже знаєш, як діятимуть персонажі в наступній.

Біс його знає, чому мені раптом забаглося ще раз поглянути на портрет коханої Крістіана Лукача! Під спантеличеним поглядом Беріндея я підходжу до столу, беру течку й розгортаю якраз на її портреті. Милуюся дівчиною, запитую себе: «З пам’яті він малював чи з натури?» Лише тепер я завважую на ріжку малюнка ледь помітний підпис художника і дату — 23 жовтня. Цікаво! Намальовано за чотири дні до смерті!

Прокурор поруч мене зачаровано вигукує:

— Як ягідка!

— Може бути, модель насправді не така вже й ягідка… Очі закоханого бачать усе в рожевому світлі…

— Не знаю, не мені судити, — зізнається прокурор, — Вам розмовляти з нею, от і пересвідчитесь, яка вона.

Зненацька почувся якийсь шум. Кидаю погляд на двері — зачинені. Беріндей хоче щось сказати, проте я зупиняю його жестом. Мені здалося, ніби хтось тупцяє під дверима.

— Ви щось чули?

І, не чекаючи на прокуророву відповідь, трьома скоками я вже на сходах. Я не помилився: хтось потупотів униз. Кидаюся сходами, певний, що це той, хто підходив до дверей мансарди. На сходах — порожньо. Вибігаю на подвір’я, роззираюся — теж нікого… І геть нічого підозрілого. Невже почулося? Якийсь час стою на подвір’ї, потім сходжу нагору. Що подумає прокурор? Що мене опосів страх? Але я застаю його спокійним, із цигаркою в зубах: вивчає портрет Петронели Ставру.

— Не чули нічого?

— Та бач, я трохи недочуваю, — признається прокурор.

Він і гадки не має насміхатися, і це мені подобається.

— Ходімо вже, — пропонує він. — Час.

Я зав’язую течку з малюнками і кладу на місце.

— Ходімо. Сподіваюсь, доктор Патріке завершив свій труд. Експертиза вирішить, закривати справу чи ні.

Він ствердно киває. Бігаючи сходами, я страшенно захекався. Невже причулося? А чом би, власне, й ні? Хіба я не людина? Ми виходимо в коридор. Прокурор з цигаркою в руках збирається опечатувати двері. Тут я згадую про службовий туалет поруч із мансардою. Підходжу, натискаю на ручку, двері не піддаються. Наступної миті зсередини лунає жіночий голос:

— Зайнято! Зачекайте трішки!

Беріндей стримано сміється і шепоче:

— Ну що, напав на нові факти, капітане?

З’являється жінка приблизно тридцяти п’яти років і дивиться на пас, як на давніх знайомих:

— Перепрошую красненько, не гнівайтесь, — пояснює вона, — у нас внизу був зайнятий…

Від імені прокуратури відповідає прокурор, мавпуючи її провінційний акцент:

— Ну, якщо вам на користь, то на здоров’я!

Жінка, почервонівши, спускається східцями. Сходимо вниз і ми: двері вже опечатані. Проти дверей кімнати Лукреції Будеску я зупиняюся, але Беріндей підштовхує мене далі.

— Дамо їй спокій! Ходімо спершу до нас, у прокуратуру. Оглянемо там усе пильненько, а потім — до Лукреції Будеску, хай підписує свої свідчення.

Я не маю причин не погоджуватися. І ми рушаємо далі. На першому поверсі помічаю ще один туалет, але тільки в прокуратурі мене осяває здогад: чи не там ховався втікач? Постерігши мою зажуру, прокурор цікавиться:

— Що вас непокоїть, шановний?

Я мовчу. Навіщо йому знати, що в мене на душі?

Доктор Патріке чекає на нас у прокурорській приймальні з «Експресом» у руках.

— Що поробляєте, панове? Де це ви швендяєте?

Доктор жвавенько зіскакує зі стільця і йде нам назустріч, ніби він тут господар.

— Розгулюєте десь, а я тут, чекаючи на вас, помираю з нудьги.

Доктор, невисокий на зріст, здається старшим за свої п’ятдесят, проте по-молодечому міцний і жвавий. На язик він вельми меткий.

— Я вирішив особисто ознайомити вас із висновками експертизи, — пояснює він свою присутність у прокуратурі, — бо не така це вже й проста справа, і я подумав: у вас обов’язково з’являться запитання. Чому ви не розшукали мене по телефону?

Він бере зі столу портфеля, розщібує його н дістає документи, яких ми ждемо не діждемося. Оригінал він подає мені, а копію — прокуророві. І дивиться на нас, мов на дітей, яким дали по цукерці.

Я жадібно читаю. Ах, стереотипні вступи, спеціальна термінологія! Ніяк не призвичаюся до них. Аж ось і те, що мене цікавить. Читаю, перечитую ще раз… Зразу ж уражено натикаюсь на формулювання, яке мені досі ще не траплялось: «двозначний випадок». Скоса дивлюся на прокурора — ще читає акт експертизи. Зиркаю на доктора Патріке — чекає, згорнувши руки на грудях. Не можу втриматись і «відкриваю вогонь».

— Докторе, що таке «двозначний випадок»?

— От-от, — підпрягається прокурор.

— Дуже просто — я не можу дійти однозначного висновку, від чого помер Крістіан Лукач — від морфію чи зашморгу. Одне безсумнівне: він помер не від петлі або ж довго висів у зашморгу, задихаючись. Кажу або, оскільки з таким самим успіхом можна висунути здогад, що він помер отруєний морфієм тої самої миті, коли повісився чи був повішений.

Перший підскакує прокурор, наче його вкусила гадюка:

— Як це — був повішений?

Бачачи, як подіяли на прокурора його слона, доктор Патріке задоволено затирає руки її наголошує на своєму висновку:

— Випадок двозначний. Злочин? З таким самим успіхом можна сказати, — самогубство.

— Докторе, не морочте нам голови, або так, або ні! — починає гніватися прокурор.

Я подаю йому знак опанувати себе й заходжуюся методично опитувати Патріке:

— Я бачу, ви знайшли у нього каміння в нирках?

— Так. Попри юний вік небіжчик був така собі фабрика каміння. Судячи з одного каменя, був він у сечовому міхурі, можна твердити, що в нього саме почався напад ниркової хвороби, з жахливим болем.

Я здогадуюся, куди він гне, і хапаюся за здогад:

— Морфій для знеболювання?

Патріке захоплено всміхається до мене, мов хоче сказати: «Ось людина, з якою можна говорити».

— Атож. У таких випадках і вдаються до морфію… Одначе Крістіанові Лукачеві впорснуто завелику дозу, дію якої було дуже важко передбачити для його організму.

Чую в собі нервове збудження, як перед стрибком у невідомість.

— З чого ви робите висновок, ніби йому впорснули морфій?

Доктор не бариться з відповіддю:

— Знаючи про знайдену ампулу, я, перш ніж робити розтин, уважно оглянув його шкіру, зокрема всі ті зони, де наркомани колються… тобто зони, легко досяжні для шприца… Бачте, нинішні колеги, мені хотілося з’ясувати, чи не був покійний наркоман. Так ось, мені вдалося знайти лише один однісінький слід під уколу, досить свіжий, на праній сідниці, куди він сам ніяк не міг сягнути рукою зі шприцом… Звідси випливає: морфій йому хтось упорснув…

Нарешті й прокурор подає голос:

— Окрім ампул, є таблетки, порошки…

Патріке заперечливо хитає головою: мені ясно, що йому не подобається Беріндеїв довід.

— Їх іще важче було б дістати. Ми ж не на Заході. Навіть якби була така змога, це коштувало б йому чималих грошей… дуже великої суми. І потім, мені здається, він був спокійний, діяльний, життєрадісний хлопець…

— Але гроші він мав… Тримав на ощадкнижці сімнадцять з половиною тисяч леїв, — нагадує прокурор.

На мить западає глибока мовчанка. Двозначність цього випадку не викликає жодних сумнівів. У кожному разі, мені так здається… Згідно з експертизою, хтось, безперечно, зробив йому укол. Причина: напад ниркової хвороби, кольки. А драма розігралася пізніше… Я порушую мовчанку.

— Впорснута доза могла викликати смерть? — запитую.

Патріке ствердно киває головою і відразу додає:

— Двозначність із того й випливає, що ми негодні з математичною точністю, як ви звикли, визначити причину смерті.

Зморений прокурор сідає. Під вагою його тіла жалібно рипить стілець. Він запрошує присісти й нас. Проте ні я, ні доктор не звертаємо уваги на його жест.

— Лікарю, засвідчена експертизою двозначність породжує три можливості, — кажу я, — тож прошу уважно мене вислухати…

В лікаря усмішка від вуха до вуха:

— Я, капітане, завжди слухаю вас дуже уважно.

— Отже, Крістіан Лукач мав напад ниркової хвороби. Він звертається до знайомого з проханням зробити укол. Той погоджується, але перебирає дозу, й доводить Лукача до стану коми. Злякавшись накоєного, — а цілком може бути, що саме цей знайомий і дістав морфій, — охоплений страхом, цей хтось інсценує самогубство… Варіант вірогідний?

Доктор киває головою, погоджуючись:

— Так, можливий варіант.

— Підемо далі. Згадувана особа робить укол і залишає Лукача в наркотичному стані… Думка про самогубство, прихована до слушного часу в підсвідомості Крістіана Лукача, виходить з-під його контролю, і той здійснює її… Теж вірогідний варіант?

Прокурор аж пожирає мене очима, наче я впав з неба і тим самим дав йому змогу познайомитися зі мною.

Доктор Патріке допускає і таку можливість:

— Привабливий варіант! Самогубство не з власної волі!

— І, зрештою, третій варіант: навмисне вбивство.

— І цей варіант непоганий, — висновує Патріке. — Якщо взяти до уваги, що всіма трьома варіантами доведеться займатися не Інститутові судової експертизи, а карному розшукові. — Він весело регоче. — Щодо мене, то я сказав усе, що мав сказати. А тепер слово за вами… Щоправда, випадок двозначний, але ви, маю в бозі надію, розплутаєте його!

Він бере портфеля, тисне нам на прощання руки і зникає, не криючи радощів, що скараскався нас.

— Добре бути медекспертом! — цілком серйозно заздрить йому прокурор. І зненацька вже іншим топом запитує:

— Слухайте, капітане, у ваших варіантах можна в’язи скрутити. Ви справді вірите в навмисне вбивство?

— Я однаково допускаю всі три варіанти.

— Тоді перед нами збіса складний злочин!

— З таким самим успіхом можна пристати й на перший варіант — нещасливий випадок. Або на другий — мимовільне самогубство.

Беріндей повагом підводиться, і стілець знову жалібно рипить.

— Отже, всі три варіанти дозволяють передати справу з прокуратури карному розшукові… Заберете самі чи надіслати з кур’єром?

Я посміхаюся:

— Шановний, спершу давайте покінчимо з формальностями… Протокол… Поки що візьму тільки акт експертизи… Бувайте! Чекаю звісток!

Похмурий, холодний осінній день. А я в самому піджаці. Майже біжу вулицею. В голову вроїлася думка: я повинен заскочити до крамниці «Романс» побачитися з нареченою, рідною моєю нареченою! Дивуюсь, як вона мене й досі не покинула. Далебі, вона має всі причини порвати зі мною. Щоразу, коли я думаю про її відданість, на очі мені навертаються сльози. Та де певність, що одного чудового дня вона мене не покине?

Університетський майдан лишився позаду. Зупинившись навпроти Центрального будинку армії, думаю: а чи не змінити свого наміру, не уникнути малоприємної розмови з Лілі? Три кроки до полковника Доні й стільки ж до нареченої. Що там Гамлет? Що там Ромео? Зазирнув би несмертельний Шекспір оце в мою душу!

Вирішено! Жереб кинуто! Я повертаю праворуч, на Каля Вікторієй, до крамниці «Романс». І незабаром вступаю в урочий світ музики… О, це зовсім інший світ, ніж той, що за дверима на вулиці. Линуть урочисті акорди якоїсь симфонії. Лілі помітила мене, але не дивується моїй з’яві, наче тільки й чекала її. Зате її напарниця з відділу народної та естрадної музики аж сяє з радощів, забачивши мене; вона геть забуває про покупця, з яким щойно розмовляла.

Проте серце коханої не камінь. Вона йде мені назустріч, залишивши прилавок на подругу, веде мене в підсобку, де, дякувати богові, нема нікого. Я вже знаю, що на мене очікує. Готуюся до найгіршого.

— Так, любий, далі тривати не може. Терпимо, мучимо одне одного… Хочеться нарешті мати сім’ю…

— … і дітей, — встряю я в її монолог.

— Атож, і дітей. А з тобою я не знаю, чи будуть вони взагалі… У тебе ніколи не знайдеться часу для мене. Тільки зберемось разом, тільки нам добре, як з’являється хтось і забирає тебе від мене. — І раптом, без будь-якого зв’язку з попереднім, вона суто по-жіночому цікавиться вчорашнім: — До речі, як там із самогубством?

Матінко моя, як я її палко кохаю! Лілі не бовкне зайвого, знає коли треба помовчати, їй можна довіритись, але вона страшенно цікава. Кількома словами я переповідаю їй вчорашню подію, надто наголошуючи на любовній драмі: «З кохання він розпрощався з життям, уявляєш?!» Буквально розпинаюся перед нею, описуючи студентові муки, розраховуючи на її співчуття до горопахи. Ось-ось з її очей поллються сльози… Зрештою, і в моєму голосі бринять нотки щирого жалю до обуреного й покинутого юнака:

— Уявляєш, люба, який клопіт спав на мою голову?

Я конче потребую її співчуття. І досягаю мети. Глибоко схвильована сумною долею закоханого студента, вона гладить оксамитовою долонькою моє обличчя й ніжно шепоче:

— Ти ніколи з кохання не накладеш на себе руки! Що за мана? — втішає вона мене, ніби мені й справді заманулося заподіяти собі смерть. — Кохання, хай і не поділене іншим, спонукає до життя. Чи не так, любий?

Філософія в моєї нареченої проста й життєствердна. Чесно кажучи, вона не охотник філософувати. Знаючи це, я беру її руку в свою, прикладаю до губів долоню. А щоб переконати її в суспільній вагомості мого фаху, зізнаюся:

— А може, це й не самогубство. Можливо, що…

— Вбивство? — жахається вона, несамохіть сахнувшись від мене, ніби я теж доклав рук до його смерті.

— А чом би й ні!

— Це жахливо, Лівіу!

— Я теж так думаю. Але злочинцеві од мене не втекти! — суворим голосом обіцяю я їй. — Не заспокоюся, доки не заб’ю його в кайдани.

Та сама симфонія звучить і в крамничній залі. Саме тут, у світі музики, я й натрапив на Лілі. Хто так спрагло слухає музику, не може не бути добрим і ніжним. То чи ж міг я не закохатися в неї?.. Я обіймаю її, палко цілую і запевняю, що триматиму її в курсі розслідування. Все добре! Здається, і цього разу обійшлося…

— Чао, Лівіу!

— Чао, Лілі!

Італійське прощання має свою історію. Ми обмінюємося цими словами відтоді, як познайомилися. Я залишаю крамницю зі спокійною душею. Мов камінь спав із серця. Не прибільшую: мені тепер легше буде скупчитися.

Полковник Доня стоїть у себе в кабінеті біля вікна. Як і Поваре, він любить споглядати з висоти поверху людський шарварок на Каля Вікторієй. Так він відпочиває.

— Я чекаю на тебе, — і з цими словами він сідає до столу, де купою громадяться теки й справи. — Ми одержали відповідь з Лугожа. Але спочатку розтлумач ситуацію.

Він жестом запрошує сісти. В міру того, як я доповідаю, обличчя його хмурнішає: певна річ, не надто хочеться братися до ще однієї кримінальної справи — їх і так як маку. Я розумію його стан. Мені теж би хотілося, щоб таких справ було менше і щоб ми їх швидше розкривали, адже саме через нерозкриті злочини наш шеф передчасно посивів.

— З чого ж ти збираєшся почати? — запитує він, коли я скінчив рапорт.

— Спершу хочу визначити коло його знайомих та друзів. А ще — порозмовляти з колишньою його коханою — Петронелою Ставру.

Шеф, невдоволено потираючи рукою підборіддя, зауважує:

— На мою думку, тобі слід найперше піти в інститут. Погомоніти зі студентами курсу, де він учився, розпитати, що він за студент.

Я прислухаюся до поради. Ми навіть зобов’язані повідомити керівництво інституту про те, що скоїлося з їхнім студентом. Малоприємна місія, але без неї не обійтися. А все ж я пояснюю полковникові, чому маю намір розшукати спершу Петронелу Ставру.

— Вона студентка медичного, вчиться в університеті. Вона б допомогла краще розібратися в особливостях психології Крістіана Лукача, можливо, з’ясувати, чи заживав він наркотиків, де роздобув ампулу.

— Ти вже когось підозрюєш? — вимагає прямої і недвозначної відповіді шеф.

Я не люблю жонглювати словами, визначеннями. За значний час роботи в карному розшуку я набув досить досвіду, аби розуміти, що деякі твердження вимагають не лише ясності, а й обережності. Зрештою, шеф поки що не зажадав конкретного плану дій, де, природно, довелося б викласти на папері свої гіпотези та коло підозрюваних. Він запитав лише так, між іншим: «Ти вже когось підозрюєш?» І ствердна відповідь тепер обернулася б проти мене бумерангом. Обережність у гіпотезах потрібна ще й для того, щоб не сприйняти можливе за дійсне і насамперед відвести підозру від невинного. Інакше все було б дуже просто! Ось, будь ласка: Петронела була кілька років Крістіановою коханкою. Ба, вона ще й студентка-медичка…

Отже, Крістіан Лукач помер після ін’єкції, зробленої її рукою!

Проте я відповідаю:

— Ні, товаришу полковнику, я нікого не підозрюю. Я ще не визначив кола підозрюваних осіб. Як я вам уже доповідав, медекспертиза показала, що ми маємо діло з двозначним випадком. Злочин? Самогубство? Нещасливий випадок? І дуже можливо, що саме Петронела причетна до драми в мансарді, а може, навпаки, зовсім не причетна.

Полковник роздратовано тре підборіддя, ще нервовіше, ніж раніше. На мить мені здалося, ніби його роздратування викликане моїм базіканням, хоча я не знаю, в чім тут річ.

— Якщо я правильно зрозумів, хлопче, ти після висновку медекспертизи не підозрюєш нікого зокрема й воднораз підозрюєш усіх?

— Достеменно так.

— Двозначний випадок?.. — бурмоче шеф не без певної недовіри, адресованої, звісно, не мені. Він бере з теки на столі якийсь папірець і подає мені, щоб я підшив до свого досьє. — Ось що сповістили з Лугожа: Чичероне Лукач, батько Крістіана, помер шістнадцятого травня цього року у віці 71 рік. Залишив після себе майно, оцінене приблизно в сімсот п’ятдесят тисяч леїв.

Я здивовано свищу крізь зуби.

— Старий Лукач був чоловік багатий, колекціонував живопис, старовинні меблі… Тільки на ощадній книжці лежить триста п’ятдесят тисяч леїв. Він залишив також завірену нотаріусом духівницю, де чорним по білому записано: «Я вирішив позбавити права на будь-яку частку мого майна свого сина Крістіана Лукача».

Полковник підводить на мене очі, аби побачити враження, справлене його словами. Подиву моєму немає меж.

Я вигукую:

— І хто ж успадкує його майно?

— Предивна постанова старого, адже Крістіан — єдиний його син. А в духівниці не названо ім’я якогось іншого спадкоємця, мета лиш одна — позбавити сина спадщини.

— А чи був старий при здоровому глузді?

— Слухай-но далі, — провадить шеф. — Дружина його, Валентина Лукач, шістдесят сім років, рідна Крістіанова мати, жива і законна спадкоємниця всього майна, проте повністю паралізована, й лікарі визнали її недієздатною. Отже, з правничого погляду вона не може успадкувати майно чи передати комусь право на нього.

Ця новина приголомшила мене не так своєю незвичайністю, як правничою стороною.

— В такому разі Крістіан міг опротестувати духівницю?

Полковник непевно хитає головою: мовляв, і так і ні.

— А як закон? — запитую я.

— Я цікавився… — Шеф переводить погляд на папір з відомостями, одержаними з Лугожа. — Ось що мені повідомили: духівницю справді опротестовано, але не Крістіаном Лукачем, а його братом у перших, Тудорелом Паскару з Бухареста — племінником Чичероне з жінчиного боку.

— Одну секунду, прошу вас… — уриваю я. — Паскару… Либонь, син Мілуце Паскару, того самого, у чиїй мансарді по вулиці Ікоаней жив Крістіан.

— Перевір, — зацікавлений полковник подає мені папірець зі своїми нотатками. — Сам бачиш: тут зав’язується вузол, може, найважливіший, і я прошу тебе довідатись, чи не збирався Крістіан Лукач опротестовувати духівницю і чи не через це його хтось усунув?

Наші погляди стрічаються, і ми дивимось одне одному в вічі. Даю йому зрозуміти, що мій обов’язок заперечити, запропонувати іншу версію:

— Чи не образа на батька призвела до самогубства?..

— Можливо, — погоджується полковник. — Твоє діло — розібратись у всьому. Все, що я від тебе вимагаю, — це дати мені конкретний план дій і не полишити справу нерозкритою. — Шеф встає з-за столу: — В Лугожі всіма питаннями, дотичними до сім’ї Лукачів, клопочеться майор Мітрой, він у курсі справи. Дій!

Проте я нерухомо сиджу на стільці, й шеф приділяє мені ще хвилину уваги:

— Що тобі ще болить, хлопче?

— Похорон… Хто заходиться коло нього?

З цими словами я підводжуся. Полковник хмуриться. Він волів би, щоб я запитав про щось інше. Він теж людина, але кожне досьє перед ним тією чи іншою мірою — людська драма.

— Зв’яжися з його дядьком Мілуце Паскару… розкажи про лихо. Порадься з ним. Я певний, що він візьме на себе клопоти, пов’язані з похороном. Ба, навіть з радістю. Подумай, капітане, адже по смерті Крістіана Лукача його син — головний спадкоємець майна в Лугожі!

Ми з шефом працюємо вже близько семи років. Я ціную і поважаю його. Проте є в нього одна неприємна риса. Іноді він занадто категоричний у своїх судженнях. Навмисне чи мимохіть він навіює тобі, а то й накидає свою думку. От і тепер: чому він такий певний, що Паскару охоче заходиться коло похорону? Чому Паскару не стояти осторонь від цієї справи?

Незабаром я йду до виходу. Шеф знову з цікавістю спостерігає за шарварком на вулиці. Мені так і кортить запитати: «Товаришу полковнику, а коли ви востаннє прогулювалися вулицями?»

Тільки-но я переступаю поріг, як він лагідно кидає навздогін, немов зглянувшись наді мною і бажаючи полегшити тягар, що його він сам звалив мені на плечі:

— При погребі бери собі на допомогу Поваре.

— Зрозумів. Дякую!

Виходжу і кидаю погляд на електричний годинник у коридорі — 11.00. Чудово! Попереду ще цілий день.

У нашому кабінеті — нікого. Куди подівся Поваре? Хоча, власне, це на краще. Сідаю за свій стіл, дістаю з шухляди кілька чистих аркушів і виводжу гарним письмом кульковою ручкою: «План дій». Чесно кажучи, про якісь конкретні заходи поки що й мови не може бути. Я ще не маю досить інформації, щоб розробляти якісь версії і потім їх перевіряти. Пишу і перечитую написане:

Та й годі! Придумувати ще щось я не маю жодної охоти. Беру слухавку, щоб викликати по внутрішньому телефону відділ картотеки, але передумую, не встигнувши намислити запитання. Краще пошукати спочатку в телефонній книзі номера Мілуце Паскару, а не знайду — тоді вже вдамся до картотеки. Легко знаходжу потрібне. В книзі значиться один Паскару Мілуце. Проживає неподалік, на вулиці Антім. Швидко переписую адресу, номер телефону і, не гаючи часу, накручую його. Чекаю на відповідь, оглядаючи закурені кабінетні стіни.

Відповідає жіночий голос.

— Мені потрібен товариш Паскару!

— Котрий з двох? — чемно цікавиться жінка.

От тобі й маєш! Я не сподівався, що спадкоємець майна Чичероне Лукача живе під одним дахом зі своїм батьком, але це додає мені ще більшої певності:

— Товариш Мілуце Паскару.

Мене чемно просять зачекати. Незабаром у слухавці чути хрипкий, деренчливий голос:

— Мілуце Паскару біля телефону!

Відрекомендовуюсь, переконаний, що моя посада справить належне враження:

— Капітан Лівіу Роман з міського карного розшуку…

Ту ж мить на другому кінці телефонного дроту мене грубо уривають:

— Я вам повторюю ще раз! Я ситий по зав’язку вашими розпитами. Не знаю я нічого про Франчиска Мегуряну. Ясно? Чого вам ще? Доведете, що я дав брехливі свідчення, — що ж, я готовий відповідати. А тепер, прошу, дайте мені спокій!..

Тон збуджений, сваркий. Не відповім негайно — абонент кине слухавку. Спокійно, добираючи слів, пояснюю, що потурбував його не у зв’язку з Франчиском Мегуряну, якого я знати не знаю, а з приводу його небожа Крістіана Лукача. Він одразу втихомирюється і тривожно запитує:

— Що з ним? Щось приключилося?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

Не приховуючи занепокоєння, він допитується:

— Нещасливий випадок?

— За десять-п’ятнадцять хвилин я буду у вас. Прошу зачекати на мене, — і, не давши йому оговтатися, кладу слухавку.

Перш ніж іти, залишаю Поваре цидулку:

Я не говорю на вітер і виконую обіцянку, дану Мілуце Паскару: рівно за чверть години я наближаюся до його будинку на вулиці Антім. Уродженець Бухареста, я знаю місто як свої п’ять пальців. Я прогулявся, бо дуже люблю ходити пішки. Тоді немов і думається плідніше. Не те щоб я гуляв, заглиблений у думки про роботу. Ба ні! Я чудово бачу вулицю, обличчя перехожих, і водночас моя увага скупчена на слідчих клопотах. Ніколи ще не випадало мені такого тяжкого завдання, як це. Прийти отак у незнайомий будинок до людей, ні разу не бачених у житті, й ні сіло ні впало ошелешити їх гіркою звісткою: «Знаєте, товаришу Паскару, ваш небіж той…» А чи витримає цей Паскару, і так переобтяжений якимись прикрощами? Або дружина його, рідна тітка Крістіана Лукача? Чи здорова вона? А ще я мушу покласти на них усі турботи про похорон. Чи захочуть вони? Краще було б якби цією справою займався Беріндей.

Перетинаю Сенатський майдан, поминаю ресторацію «Букур», де я жодного разу не був, і опиняюся прямісінько на вулиці Антім. Згадую категоричний тон полковника Доні, коли він казав, що Паскару залюбки візьме на себе влаштування похорону.

Дай боже, хоч не думаю, щоб хтось залюбки клопотався похороном. «Подумайте, капітане, — спали на думку полковникові слова, — адже по смерті Крістіана Лукача син Мілуце Паскару — єдиний спадкоємець усього майна свого дядька з Лугожа!»

Спадщина! Багатство! Чому все-таки старий Лукач так рішуче позбавив свого сина всього цього? Єдиного сина! З другого боку, чи можливо в наш час, щоб юнак заподіяв собі смерть через батькову спадщину? В чому завинив Крістіан Лукач перед своїм батьком? Справедливе запитання, але однобоке. Хіба не буває навпаки, коли батьки-матері винні перед своїми дітьми?

Всі ці думки не заважають мені швидко йти. Ще трохи — і я біля будинку Паскару. А перед моїми очима — мансарда Крістіана Лукача, де так мистецьки створено затишок. Як розумно він господарював! Який лад, яку чистоту підтримував! Все це, безперечно, свідчить про врівноваженість господаря мансарди. «А чому ти гадаєш, що врівноважені люди не здатні на щось таке? — намагаюся заперечити самому собі. — Бувають і винятки з правил, чи не так?» І тут у пам’яті спливає ампула з морфієм. Ця деталь зводить нанівець припущення про Крістіанову врівноваженість. Хай йому грець! Якби не було цієї ампули, не було б двозначності, якби не було двозначності, я б не стримів тепер перед садибою Мілуце Паскару, явившись із похоронною місією.

Нарешті я досяг мети. Переді мною схожа на фортецю капітальна будова. Колись, очевидно, ця «фортеця» була оточена дбайливо доглянутим садом. Тепер сад занедбаний. Перш ніж увійти у двір, помічаю на фронтоні будинку монограму з двох літер «М» і «П». Під нею — рік закінчення будівництва: 1920. Похилені чавунні порота стоять отвором навстіж, немов чекають на мене. Зупиняюся перед входом у будинок, але не встигаю натиснути на дзвінок, як двері широко розчиняються.

— Ви товариш із міліції?

Запитує мене низький, худорлявий, лисий чоловік років десь так за шістдесят. Він має закарлючений ніс, тонкі губи й хворобливо запалі синювато-бліді щоки.

Я подав йому посвідчення. Він роздивляється його досить-таки уважно, певно, вже доводилось бачити подібні документи. Запрошує до хати. Ми входимо у вітальню, обставлену старими меблями у стилі двадцятих років… Цей чоловік, напевно, був колись грубший, коли б не сказати товстий, судячи з того, що старі штани ледь тримаються на ньому.

Він подає мені стілець. Ми мовчки сідаємо за овальний стіл, накритий скатертиною, схожою на рибальську сіть. Наші пози — один навпроти одного — мов на дипломатичному прийомі. Над буфетом висить стара родинна фотографія, де зображено молоду й молодого. Вона — висока, грудаста, у весільному строї. Він — низенький, жвавий, у смокінгу, дивиться з прихованою погрозою в об’єктив.

Відчуваю, що господар пильнує за кожним моїм рухом. Він ледве стримує хвилювання: я помічаю, як нервово рухається його борлак, як лисина зросилася потом.

— Ви дозволите закурити? — запитую його.

Замість відповіді він підсовує мені кришталеву попільничку. Я зумисне дляюся, щоб господар вгамував свої почуття, заспокоївся. Те, що він почує, не повинне його приголомшити. Мені дуже не хочеться, щоб його побив грець. Я повільно виймаю сигарети, запальничку, прикурюю. І в цей час чую його хрипкий голос:

— Ви сказали по телефону, що мова йтиме про мого небожа…

— Так, про Крістіана Лукача.

Ми не перестаємо свердлити одне одного очима. Зрештою, він не витримує і нетерпляче запитує:

— Щось пов’язане з політикою?

Такий аспект проблеми мені не спадав на думку!

— А що, на нього це схоже?

Він робить зневажливий жест рукою.

— Від цих художників можна всього чекати…

Хоча він дуже змінився проти фотографії на стіні, очі його залишилися такими самими — шорсткими й погрозливими.

— Товаришу Паскару (доводиться називати його офіційно, хоча мені ясно, що ніякий він мені не товариш), я прийшов до вас із кількох причин. Я розмовляв з Лугожем по телефону й дізнався, що батько студента Крістіана Лукача не так давно помер (починаю здаля, аби підготувати господаря до сумної звістки. Судячи з того, як ходить угору-вниз його борлак, навряд чи мені це пощастить. А все ж відступати назад не випадає). Ще я довідався, що мати його спаралізована і зовсім безпорадна.

Господар важко ковтає слину й мимрить:

— Що вдієш? Старість — не радість…

— З вашим небожем нещастя. — Тепер моя черга хвилюватися. Щоб оговтатися, глибше затягуюся сигаретою. — Він помер.

— Помер?! — ледве чутно вимовляє Паскару, й обличчя його спотворюється непідробною гримасою болю.

— Самогубство.

Звістка справляє на нього враження шоку. З усього видно, він не грає: щоки й спітніла лисина налилися кров’ю, а губи зблідли, як у мерця. З тривогою я спостерігаю за ним кілька хвилин, які минають у важкій мовчанці. Проте Мілуце Паскару доводить, що він сильніша людина, ніж я гадав. Господар опановує себе і, стогнучи, повторює:

— Крістінел мертвий… Крістінел наклав на себе руки… Господи боже мій! Коли? Як? Чому?

Він підхоплюється зі стільця, немов отак, навстоячки, йому буде легше висловити те, що діється в душі. Але ту ж мить він безсило падає на стілець.

— Це жахливо! Крістінел неживий… Наклав на себе руки?..

Я пожираю його очима. Бачу, як помалу-малу Паскару приходить до тями, й полегшено зітхаю. Найстрашніше вже позаду. Я коротко розповідаю, як знайдено труп його племінника. Він слухає мене, не зводячи погляду зі своїх маленьких рук, що стискаються у нервовій судомі.

— Отака-то справа. Я прийшов порадитися з вами, як краще вчинити: відвезти тіло з Лугож чи залишити тут, якщо ви…

— Чому він так зробив, о боже, чому? — розпачливо уриває він. — Такий гарний хлопчина, талановитий! — Говорячи, він не зводить погляду зі своїх тремтячих рук.

— Ще невідомо, чому він так зробив…

Моя відповідь примушує його на коротку мить підвести голову, і я бачу його бляклі блакитні очі, де в глибині причаїлася погроза.

— Що ви цим хочете сказати?

— Не залишилося ні листа… ні якогось пояснення…

— Лишенько! — голос його зривається, і він вмовкає.

Я відчуваю, що він хоче сказати щось важливе, і вважаю за свій обов’язок підбадьорити його:

— Слухаю вас…

Його голос ледь-ледь чути:

— Я не вірю! Ви добре шукали? Скрізь? Знаєте, він мав кохану, і вона його покинула…

Я авторитетно запевняю, що ми уважно все обшукали, та ба! — нічого не знайшли.

— Ви з нею знайомі?

Він зволікає з відповіддю. Знову губи його витягуються у тоненькі ниточки. Він, цей чоловік, лихий від народження чи став таким на своєму покрученому життєвому шляху?..

— Він приводив її сюди якось, — наважується він щось пояснити. — Коли вони ще зустрічалися. І він хотів нас познайомити… Вони обідали в мене… Я так любив свого небожа!

Він зізнається в цьому з болем. Проте в обличчі його все та сама погроза.

— Мансарду віддав йому під житло: вона належить мені. — Він раптом круто міняє напрямок розмови. — Я знаю, напевне, чого ви хочете — щоб я зайнявся похороном тут, у Бухаресті.

Його мова викликає в моїй пам’яті полковникові слова: «Він залюбки заходиться коло похорону». Цікаво побачити, як сприйме господар такий погляд.

— Ми, власне, хотіли лише порадитися з вами. Зв’язалися по телефону з Лугожем і з’ясували, що там немає родичів з якими можна б поговорити про це. Тож я й запитую у нас: як учинити найкраще?

— Я зрозумів, пане капітане, я все зрозумів. Де він тепер?

— У трупарні.

— Ми — його родина, — заявляє він твердо. — Залиште його нам. Навіщо його відвозити? Хто його там поховає?

Як правило, про таке говориться зі смутком і болем. Проте Мілуце Паскару — виняток. Він веде мову діловито й буденно. Хоча в наші дні похорон — далеко не проста справа. Доводиться з сумом визнати справедливість слів полковника Доні. І ніби поспішаючи підтвердити думку мого шефа, Паскару повідомляє, що їхня сім’я давно закупила місце на кладовищі Генча-Чівіл.

— Гірше буде з панахидою… — Він облизує кінчиком язика тонкі губи й додає: — Розкажіть-но лишень, які формальності я маю виконати?

Я терпляче й м’яко, з паузами між словами пояснюю, що треба робити. Тягну час, як на футболі, в надії, що така тактика витисне з господаря щось істотне… Проте він, тільки но я вмовк, на превеликий мій жаль, повертається до першого свого запитання:

— Чому пін так зробив?

— Не знаємо, повірте, будь ласка. І прокуратура, і ми прикро вражені, що хлопець не залишив жодного пояснення.

В інтересах подальшого розслідування я жодним словом не прохопився ні про ампулу, ні про інші «знаки запитання» в обставинах смерті його племінника.

— А ви, як його дядько, можете сказати, що змусило Крістіана встромити голову в петлю?

Запитання йому явно не до шмиги: це легко прочитати з його виразу. Якби я оце згадав про позбавлення Крістіана прав на спадщину, наша розмова круто б повернула в інший бік. Тому я прикидаюсь «незнайком», і наслідки не змушують себе чекати: у Мілуце Паскару знову розв’язується язик.

— Не знаю, що й думати… В голові не вкладається! Як і кожен юнак, він любив життя… Був добрий, серйозний, роботящий хлопець… Пишався, що вступив до інституту: він провінціал, досяг успіху там, де провалилося з десяток бухарестців. Жертва нещасливого кохання? Та своє майбутнє він любив ще дужче й не міг втратити розум через жінку… Мені його дівчина, сказати по правді, не сподобалася…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Місяців зо два тому на вулиці.

— Не помітили в ньому якихось змін?

— Ні… Він захоплено розповідав мені про свою дипломну, про практику, яку відбував, правда, не знаю де… Був певний у своєму майбутньому. Я запросив його на обід, але він відмовився.

— Чому?

— Він не дуже мирив з моїм сином…

— У вас є син? — Моє лице виражає подив.

Господар щось буркнув собі під ніс. Не збагну, чи він дякує мені, чи, навпаки, лає. Не хочу посіяти в ньому підозри, тож не наполягаю, щоб він утаємничував мене у взаємини між двоюрідними братами. А все ж я не залишаю цієї теми:

— Вони не дружили?

— Спочатку були друзями, а тоді… Крістінел сам по собі, Тудорел сам по собі… А з дівчиною ви що не розмовляли? — зненацька ставить він зустрічно запитання.

— Хіба є сенс? Якщо вони розлучилися так давно…

Але він не приймає мого паса. Навмисне чи ні, важко зрозуміти. Лише стенає плечима, мовляв, звідки мені знати. Потім, згадавши, чому я завітав до нього додому, вперше за весь час зітхає:

— Сердешний хлопець! Як я скажу своїй жінці!.. — Він підводиться і, немов забувши про свою хвилинну неміч, каже діловим тоном: — Щось маєте сказати ще?

Негречність Паскару радує мене. Та нічого не вдієш, доводиться й собі вставати. Звичайно, хотілося б погомоніти з ним іще, але не знаю як.

— Я вам залишу номер свого телефону, — кажу я, — і прошу вас повідомити, коли буде похорон. — І, не чекаючи на відповіді, дістаю з кишені візитку й подаю йому. — Тут і службовий, і домашній до ваших послуг.

Він проводжає мене до виходу, запевняючи, що неодмінно буде тримати мене в курсі.

— Даруйте, будь ласка, але в мене тепер стільки клопоту…

— Атож, — погоджуюсь я з ним і, користуючись нагодою, знову закидаю вудочку: — На щастя, маєте сина, він вам допоможе.

Але й цього разу мене спіткала невдача. Навіть коли на прощання він потис своєю маленькою, вологою від поту, але міцною рукою мою руку, я не почув жодного слова.

Знов я на вулиці: власне, він мовчки буквально випхав мене за дворі. Що ж, Паскару ні в чому звинувачувати: я переступив поріг його будинку не для того, щоб сидіти там до нових віників. Без зайвої скромності можу сказати, що я досвідчений працівник. І люблю свій фах найперше за те, що контакти з тими, хто безпосередньо чи опосередковано проходить у тій чи тій справі, дозволяють мені зібрати силу-силенну соціальних, психологічних і моральних вражень… Ще не так давно все це здавалося безцінним, бо я мріяв про ремесло літератора. Я вів щоденника, відвідував літоб’єднання при міністерському будинку культури… Тоді все здавалося таким легким: сісти за стіл, взяти папір і встругнути роман. Яка нісенітниця! Це все одно, що без здібностей, без архітектурних чи будівельних студій взятися до спорудження хмарочоса! Я давно вже викинув білий папір, хоча щоденні нотатки веду й дотепер, оскільки без них у моїй роботі не обійтися.

Я йду вулицею і розмірковую: «Поза всяким сумнівом, Паскару або колишній корчмар, або колишній торговець зерном». Порпаюсь у пам’яті в пошуках подробиць, що кинули б світло на можливе ремество дядька Крістіана Лукача. Згадую фотографію, ініціали на фронтоні будинку…

«Зрештою, що тобі до цієї людини? — гамую себе подумки. — Ти прийшов до нього додому, приніс чорну звістку, ще й обтяжив його похоронними клопотами».

Іноді я сам себе критикую. Наприклад, оце зараз: якби я не прикинувся, що не знаю про його сина, то міг би повести мову про позбавлення Крістіана прав на спадщину. Безперечно, старий Паскару чекав цього запитання і поквапився витурити мене з хати.

«Одне ясно, — кажу я сам собі, — Мілуце Паскару знає, як розмовляти з міліцією. Відповідає тільки на запитання і ні слова більше… Не виходить за рамки».

Побачивши на вулиці телефон-автомат, я йду до нього. Хоч як це дивно — справний, не ковтає дурно монет. Накручую номер нашого кабінету. Слухавку бере Поваре. Говорить, що дуже радий чути мій голос.

— Де ти шалаєшся? — допитується він.

— Це кляте самогубство…

— Дуже заплутане?

— Біс його знає… Слухай, ти знайшов мою цидулку? Довідався про те, що я просив?

— Еге ж. Записуй!

— Зачекай, дістану ручку й записника… — Притискаю слухавку вухом до правого плеча, виймаю з кишені причандали. — Слухаю тебе, Поваре!

— Ти побачиш, який я молодчага, — хизується Поваре. — Ставру Петронела жила якийсь час у гуртожитку. Кілька місяців тому найняла на проспекті Друмул Таберей кімнатинку в якогось Міхая Радована, техніка-будівельника, відбулого на певний час у закордонне відрядження. — І диктує мені адресу: під’їзд, поверх, номер мешкання.

— Здорово! — хвалю його. — Чи ти з’ясував, що в інституті прикладного мистецтва?

— Аякже! Крістіан Лукач учився в класі маляра Валеріана Братеша. Ти його знайдеш сьогодні в інституті до другої дня…

— Ти золото! І ще одне запитаннячко…

— Я весь увага, — розвеселився Поваре. — Отак запитаннячко по запитаннячку, а там, дивись, і щось поважне доручиш.

— Поцікався, будь ласка, чи нема в «економістів» (тобто у відділі боротьби зі спекуляцією) справи Франчиска Мегуряну, а як є, то в якому зв’язку з нею викликали Мілуце Паскару, що проживає по вулиці Антім, номер 305. Дізнайся, що то за справа. Занотував? А я йду в інститут і побалакаю з Братешем…

— О’кей! Якщо телефонуватиме твоя наречена, що їй сказати?

— Що я кохаю її!

Я кладу телефонну трубку і знову опиняюсь на вулиці. Паскару встиг загубитися, але тільки-но я рушив вулицею, як думки знову обсіли мене. А разом з ними прийшов легкий смуток. І я знаю його джерело: мені здається, що розслідування смерті Крістіана Лукача буде найважчим у моїй криміналістичній практиці.

Секретарка деканату, літня, скромно, але зі смаком убрана жінка, гречно пропонує зачекати:

— Прошу вас сідати. Товариш Братеш має незабаром закінчити лекцію, — і, глянувши на годинника, додає: — За десять хвилин.

Я слухаю її, мов школяр учительку. Сідаю за довгий стіл, обставлений навколо стільцями. Скільки засідань відбулося за цим столом!

Живлюще ясне світло осіннього дня ллється крізь високі вікна з великими шибами в кімнату.

Ловлю себе на думці, що трохи хвилююся перед близькою зустріччю з Валеріаном Братешем. В образотворчому мистецтві я, можна сказати, дилетант, і на виставках — рідкий гість. І не тому, що обмаль часу, просто малярство мене вабить менше, ніж, скажімо, література. А все ж ім’я Валеріана Братеша я чув. Мені навіть здається, ніби на якійсь виставці я бачив у театральній програмці його фотографію і розгонистий автограф під кількома словами звернення до глядачів.

Заклопотаний своїми думками, я не помітив, як до мене підійшов не першої молодості, вишукано зодягнений чоловік.

— Ви до мене? Я Валеріан Братеш.

Я був приголомшений простотою, з якою він підійшов і відрекомендувався. Проте його дружня усмішка швидко мене отямила.

— Де б нам порозмовляти з вами наодинці?

Він кинув короткий, лагідний погляд на секретарку.

— Жанет, я пройду з товаришем у кабінет Мазилу.

Він одчиняє двері й запрошує мене йти за ним. Заходимо до кабінету, який видається мені тісним і вузьким після просторої зали засідань. Сідаємо в крісла обабіч полірованого столу і вивчаємо один одного. Не знаю, що бачить у мені він, а мені зразу впадає у вічі його засмагле, оливкової барви, немов художник щойно повернувся з моря, обличчя, жваві красиві очі людини, звиклої до успіхів та слави, сивизну на скронях. Якби його побачила Лілі, вона вигукнула б: «Оце справжній мужчина!»

Маляр, поглянувши на свого золотого годинника, відразу попереджає:

— О пів на другу я запросив на обід у «Капшу» двох зарубіжних колег.

Дивлюсь і я на годинника:

— Доти закінчимо. Я капітан Лівіу Роман з карного розшуку.

Він торопіє на мене, відтак, ніби задоволений з нашої зустрічі, запитує:

— Чим завдячую вашому візиту?

Я тицяю йому посвідчення, він, недбало кинувши на нього оком, повертає мені документ і, заклавши ногу на ногу, повторює:

— То все-таки, чим можу бути корисний?

І посміхається, його посмішка двозначна і притягує співрозмовника, і відштовхує.

— Товаришу професоре, у вашому класі значиться студент Крістіан Лукач?

Ступаю перший крок до мети своєї візити і не встигаю ступити другий, як він перебиває:

— Який сьогодні з невідомих причин був відсутній на лекціях.

— Раніш він пропускав їх?

— О ні! — приязно сміється маляр. — А коли й пропускав, то все з поважних причин, заздалегідь ставлячи мене до відома.

Цей чоловік, здається, більше схожий на дипломата, ніж на маляра.

— Прошу не гніватись, — торочить він, — але ви з міліції, і це наводить на думку, що мій студент щось там устругнув.

— А він здатен на таке?

Його посмішка гасне. І ось переді мною вже сидить солідний, сповнений самоповаги маестро.

— Ні, ні… Він статечний юнак, на своєму місці… І я не розумію, яку причетність може мати ваша візита до Крістіана Лукача. — Його красиві, темно-карі, сяйливі, розумні очі зупиняються на моєму обличчі. Під його допитливим поглядом я інформую:

— Учора ввечері, десь між шостою й о пів на сьому, Крістіан Лукач наклав на себе руки на вулиці Ікоаней.

Він кам’яніє. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся, застигли нерухомо повіки. Так триває кілька хвилин. Потім чую його м’який, ослаблий голос:

— Якби я не бачив вашою посвідчення, то попрохав би вас вийти геть… Наклав на себе руки! Які жахливі речі ви говорите!.. — Він повільно, зі стогоном закриває обличчя руками. А ще за мить, ніби засоромившись хвилинної своєї немочі, відкриває обличчя, і я бачу гримасу болю на ньому.

— Це жахливо! Крістіан Лукач наклав на себе руки… Мій найкращий студент!.. Боже, я не годен повірити!

Я коротко розповідаю, як знайдено труп Крістіана Лукача, але ні слова не кажу про ампулу з морфієм, потім повідомляю про свою візиту до Мілуце Паскару та про його згоду зайнятися похороном свого небожа. Поступово його збудження, викликане сумною звісткою, пригасає, і він опановує себе. Надто його вражає з-поміж інших один момент:

— Як? Навіть не залишив листа? Жодного пояснення? — Він просто не хоче вірити. — Це жахливо! — повторює він з болем. Швидко схоплюється з крісла, ступає кілька кроків по кабінету, знову повертається на своє місце. — Такий талановитий хлопець! Такий статечний, один з найкращих на випускному курсі!.. Боже! Коли декан та студенти дізнаються…

— Я саме й хотів вас попросити доповісти про це інститутському керівництву… Знаю, що ви поспішаєте…

— Тільки цих чужоземців мені оце бракувало!

— Перш ніж розпрощатися, волію вас про дещо запитати, зрозуміло, коли у вас є трохи часу…

Він відповідає, цього разу не глянувши на годинника:

— Навіть якби поспішав і мені довелося змінити всю програму, я однаково залишився б тут, разом з вами.

— Як я вам пояснив, Крістіан Лукач не залишив листа. Ви його викладач і знали з перших днів в інституті…

— Чотири роки, — зітхає Валеріан Братеш.

— Одне слово, ви мали вплив на його розвиток. Що могло, на вашу думку, штовхнути його на цей безумний крок?

Він знову зітхає, совається в кріслі, наче хоче підвестися, але залишається на своєму місці.

— Безумний, кажете?! Десять хвилин тому на лекціях, користуючись відсутністю Крісті, я розхвалював його, знову ставив усім за приклад його особистість і те нове, що він внесе у сценографію. А він був уже мертвий… майже добу… це жахливо, товаришу капітане!

Він завмирає, втупивши погляд кудись у порожнечу, зовсім забувши про мене. Нарешті опановує себе й намагається відповісти на мої запитання:

— Я просто ошелешений. Цей юнак з його талантом і темпераментом був живе заперечення самої думки про смерть. Ось чому я такий приголомшений і розгублений… Ви розумієте мене? — Він усе намагається зустріти мій погляд, чекає від мене розради, але я попросту не знаю, що сказати. Збагнувши це, він веде далі: — Не бачу, не можу пояснити, що могло його призвести до самогубства. Як студент Крістіан Лукач міг бути задоволений собою: підвищена стипендія, творча практика за кордоном. Без сумніву, як найкращого студента, його скерували б до Національного театру.

Я слухаю, а перед очима постає мансарда, труп Крістіана Лукача у зашморгу, і я запитую сам себе: а й справді, чи міг цей юнак, чиє майбутнє вбачалося таким надійним, світлим, вкоротити собі віку?

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Вчора вранці, на лекціях.

— Ви не помітили нічого незвичайного?

— У нього було змучене обличчя, — пригадує художник. — Напередодні він скаржився на кольки в нирках… каміння в них… відчував наближення кризи або мав напад…

— Останніми місяцями він встигав як студент? Може, якісь зміни сталися в його житті?

Ставлю запитання, але не знаю, чого хочу, якої мети домагаюся. Оцінки Братеша, моральне обличчя Крістіана Лукача, його рання, дочасна смерть сповнюють мою душу гіркотою. «Двозначний випадок»! Волів би мати справу з ясним чи навіть добре замаскованим злочином, ніж із цією непевною смертю.

— Ви маєте на увазі оту історію з його батьком, з позбавленням прав на спадщину? — Валеріан Братеш підніс руки до грудей, наче на молитві.

— Зрозумійте, я шукаю хоч якогось пояснення, яке б для мене самого дещо прояснило, зняло камінь з душі… Я бачив його мертвого… а юнакові ледь сповнилося двадцять чотири роки. Тепер я дізнаюся від вас, що він був наділений не тільки молодощами, а й талантом, мав утіху від власних успіхів, любив мистецтво, якому себе присвятив. Що саме могло кинути його в обійми смерті?

Братеш слухає мене, майже лежачи в кріслі, заплющивши очі. Після деякої мовчанки він розплющує очі й відказує:

— У кожному разі не батькова смерть і не позбавлення спадщини…

— Ви знали про це?

— Знаєте, я був для нього не тільки викладач, а й старший товариш, напутник. А про те, що батько позбавив його спадщини, знав увесь інститут… Вам здається дивним — як і мені свого часу, — що позбавлення спадщини ніяк не вплинуло на Крістіана Лукача… Заінтригований такою реакцією, я запитав хлопця якось наодинці, чому батько так вчинив. Він прямо по відповів, натомість запевнив, що батькова постанова не засмутила його, що він ніколи не ставив свого майбутнього в залежність від батькової спадщини, а завжди розраховував на власні сили. Я знав, що він не лицемір, але тоді я запідозрював його саме в цьому. І, звичайно, помилився. Крістіан Лукач був людина кришталево чесна, надто перед самим собою, людина щедрої душі. Хлопець безмежно вірив у свій хист і знав, що той хист не пропаде. Ось чому я відмовляюся вірити, що він пішов з життя, що він мертвий. У мене таке відчуття, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Крісті, як завжди, усміхнений, і оголосить, що все це було лише фарсом…

Западає непевна тиша. Малярові руки спочивають на бильцях крісла, а сам він спрямовує на мене сповнений гіркоти погляд.

— А може, — кажу, — його образило те, що спадкоємцем став його двоюрідний брат?

— Ви знайомі з ним? — запитанням на запитання відповідає маляр. — Ні?.. Варто було познайомитися. Я мав таку нагоду, вже й не пригадую, яку саме… Ні, Крістіан Лукач не був цим засмученим, бо він переконаний, що всі мистецькі твори — його батько був чимось на зразок провінційного колекціонера — стануть національним надбанням. Решта — гроші, будинок — його не цікавило.

Братеш виймає коробку сигарет «Кент» і пропонує мені, Я беру одну. Він нахиляється до мене і дає прикурити від запальнички. Запалює і сам. Підводиться, вибачається, що хоче трохи походити. Я знову милуюся його елегантністю, спортивною статурою.

— Як і кожен юнак у його роки, він мав роман, — продовжує Братеш розмову, знову вмостившись у кріслі й заклавши ногу за ногу.

— Я чув про це, — киваю йому, — і його дядько мені розповідав, хоча він мало знав про цей роман.

— Спочатку Крісті дуже мучився, бо дівчина закохалася в одруженого чоловіка, а той у неї. Він залишив сім’ю і хоче одружитися з нею… Я кілька разів розмовляв з хлопцем на цю тему і з радістю переконався, що його рана швидко загоїлася.

Потроху з’ясовується, що причин, які б могли призвести Лукача до самогубства, просто не було. В розслідуванні все більше беруть гору версії, що це або злочин, або нещасливий випадок… або ж ненавмисне вбивство.

— Які стосунки були в нього з однокурсниками? — цікавлюсь я.

— Не розумію. Що саме вас цікавить? Всі його поважали й любили. І знаєте чому? Причина проста: цілковита хлопцева безкорисливість… Його нешкідливість. Коли він заробляв якісь гроші, то обов’язково ділився з іншими чи запрошував у ресторан.

Я поглядаю на годинника: не хочеться завадити малярові прийняти гостей.

Час кінчати розмову. Поки що важко сказати, наскільки ця розмова корисна для розслідування. Я підводжусь і дякую малярові. Затримавши на мить мою руку в своїй, викладач ділиться думкою, яка, мабуть, не дає йому спокою:

— Відчуваю, що ви все-таки когось підозрюєте.

— Звідки такий висновок? — Я доброзичливо всміхаюся до нього.

— Я знаю, що справи про самогубство звичайно веде прокуратура, а не карний розшук.

Мені не до вподоби розумники, наділені спостережливістю і кмітливістю. Братешеві, безперечно, в цьому не відмовиш, він одразу помітив, що розслідування ведуть органи міліції. Що йому відповіси? Не признаватися ж у тому, що подія неоднозначна. Все ж я мушу якось пояснити свою участь у цій справі:

— Окрім того, що самогубство зацікавило мене особисто суто з соціологічного боку, є ще принаймні дві причини. Із слів хатньої робітниці…

— Лукреції? — перебиває мене художник, — Лукреція Борджіа, називав її Крісті.

— Ви знайомі?

— Аякже! Я ж бо не раз гостював у мансарді… Стара панна…

— Вона повідомила прокуратуру, що з мансарди щезли касетний магнітофон і фотографія коханої Лукача… А коли щось зникає з квартири, це вже клопіт міліції. Дуже вдячний вам за розмову. Щодо похорону Крістіана Лукача, то, напевне, вам повідомить про це Мілуце Паскару, дядько покійного вашого студента.

Ми зупиняємося біля дверей. Обличчя в маляра стає сумне. Я розумію його стан. Він глибоко зітхає:

— Яке нещастя для інституту!

На вулиці зимно. А я, як на гріх, і сьогодні лише в піджачині. Лишивши інститут, я поспішаю на Пьяца Палатулуй, бо таки дуже зголоднів, а там кав’ярня «Експрес». Ковтаю з шаленою швидкістю порцію сосисок із квасолею і хильцем випиваю пляшку «пепсі».

У приміщенні я зігрівся, і, коли вийшов надвір, вітер здався ще пронизливішим. Наддаю ходи. Поминаючи крамницю «Адам», помічаю у вітрині манекен. Мимоволі він нагадує мені маляра Валеріана Братеша.

«Якби його виставити у вітрині, — радію своїй дотепній ідеї, — ото б народу зібралося помилуватися!»

Повертаю на Каля Вікторієй і починаю докоряти самому собі: «Як ти можеш так про нього думати? Він же відомий маляр, знаменитість…»

Підсумовую сказане Братешем: позбавлення прав на спадщину нітрохи не засмутило Крістіана Лукача, так само він не дуже був зажурений розривом з Петронелою… Дівчина покинула його заради одруженого чоловіка, який зі свого боку залишив свою сім’ю. Іншими словами, судячи з усього, у Крістінела Лукача не було жодної потаємної причини накласти на себе руки… Висновок напрошується сам собою: його вбито. Хто і чому його вбив?

Я жену такі думки. А вони опинаються, вперто лізуть у голову. Я забув про можливість нещасливого випадку… тобто ненавмисного вбивства. Двозначний випадок!

Проте, прокрутивши в пам’яті всю розмову з викладачем Крістіана Лукача, помічаю, що злегковажив одну істотну деталь, а саме — зарубіжну Лукачеву практику… «Може, є зв’язок між поїздкою за кордон і ампулою з морфієм», — зринає думка, але я відкидаю її… Навіщо ставити ще одну перепону на шляху розслідування?

Незважаючи на холод і пронизливий осінній вітер, на Каля Вікторієй гамірно. Я минаю якраз крамницю «Романс». Вона зачинена: перерва, а Лілі обідає вдома. До речі, моя майбутня теща чудова кухарка.

«Щедре серце», — рантом згадується характеристика, яку дав своєму учневі Братеш. В його розповіді Крістіан Лукач постає в ідилічних барвах… святий, та й годі. Невже він і справді не мав вад?

Що ж до мене, то всупереч ясним тонам, у яких змальовували юнака всі без винятку, я бачу інший його образ, витворений у моїй уяві, коли після кінофільму я прибув у мансарду на вулиці Ікоаней.

Я ладен забути, якось стерти з пам’яті оту жахну картину. Але вона — як убитий у серце цвях.

Поваре зустрічає мене в кабінеті так радо, наче я повернувся з далекої подорожі.

— Ага! Ласкаво просимо! Маю новини!

Я реагую мляво, навіть дуже мляво, чим неабияк заінтриговую свого колегу. Як?! У нього для мене новина, а я поводжуся, мов сонна муха? Поваре дає мені сісти за свій робочий стіл, затягтися сигаретою. Я зітхаю, немов з нудьги. Виходить досить переконливо, бо Поваре одразу ж відгукується:

— Що з тобою? Нездужається?

Вважаю за краще не відповідати, бо тоді довелося б розповісти все, що у мене накипіло на душі, надто ж про моє бажання піти негайно до шефа і попросити його звільнити мене від цього клятого двозначного випадку.

— Ти згадував про якісь новини… — Ловлю я нитку розмови. — Розповідай уже, не край душі. Я відчуваю себе пречудово.

— Мені здалося, що… Як ти мене просив, я зайшов до «економістів». У них таки є справа, по якій проходить Франчиск Мегуряну… Тебе ще цікавить ця проблема?..

Поваре цієї миті — взірець скрупульозної, витриманої людини, яка дорожиться своїм часом. У нашій роботі головне — не розпатякувати. Йому треба ясно сказати: цікавить мене та справа чи ні, щоб він даремно не молов язиком.

— Звичайно! Про що ти дізнався?

— До цієї справи причетний не Мілуце Паскару, а його син Тудорел. Розповідати ще?

Я дивлюся на Поваре спідлоба крізь тютюновий дим. От негідник, він, певна річ, читає у мене на обличчі, що мені уривається терпець, і ще кокетує.

— Розповідай!

— Йдеться про групу фарцівників. Промишляють валютою.

— Долари? Марки?

— Авжеж! Орудують біля великих готелів — «Інтсрконтиненталь», «Лідо». Очевидно, мають зв’язки з контрабандистами за кордоном…

— У чому замішаний Тудорел Паскару?

— Ще не встановлено точно. Проти нього бракує доказів. Тому він поки що на волі.

— Лите підозри?

— Але які підозри! Що він, Тудорел Паскару, у них за верховоду.

— Овва! І що, нічого досі не розкопали? — втрачаю я і терпець, немов тільки ця обставина заважає мені розплутати всі вузлики у трагічній події на вулиці Ікоаней, — Як це нема доказів?.

Моя гарячковість не справляє враження на Поваре. Він миттю мене присаджує, нагадавши про нашу телефонну розмову:

— Хіба ти забув, що ще мене просив? Дізнатися у відділі боротьби із спекуляцією, тобто в «економістів», чи займаються вони справою Франчиска Мегуряну… і чи не заплутаний у ній Мілуце Паскару, хіба не так? А в мене й без тебе справ по зав’язку.

З моєї вини наша розмова мало не перейшла в сварку. Я підвівся, ладен помиритися з другом, але телефонний дзвінок спинив мене в моєму шляхетному пориві.

Я беру слухавку:

— Капітан Роман? — чую характерні для прокурора Беріндея металеві нотки.

— Саме з ним ви маєте честь розмовляти! — розвеселився я без причини.

— Як добре, що я знайшов вас на місці! — радісно звучить його голос. — Слухайте, капітане, спускайтеся вниз, до брами, я зараз буду там з машиною.

— Зменшіть оберти, друже, і так голова паморочиться.

— Мені телефонували п’ять хвилин тому з вулиці Ікоаней, що сургуч на дверях мансарди зірвано… двері хтось відчиняв.

Чути-то я чую, але це для мене мов грім з ясного неба: дивлюсь на Поваре, і, певно, в моєму збентеженому погляді виразно читається: «Ти говорив про новини?… Ось вони, справжні новини!»

— Чого мовчите, капітане? Що з вами?

— Все зрозуміло. Спускаюся.

— За десять хвилин я буду там, — каже наостанок прокурор і кладе трубку.

Кладу і я і ділюся з Поваре почутим.

— От бачиш, зовсім не простий випадок! — Поваре робить спробу підбадьорити мене.

— Я пішов… хочу попросити тебе про ще дещо.

— Лови мить! — корчить із себе великодушного Поваре.

— Поки я буду там, ти знову сходи до «економістів» і докладніше з’ясуй усе, про Тудорела Паскару, зокрема, чого його викликали. Що саме хотіли вивідати? Ясно?

Останнє запитання зайве, бо нема в світі такої речі, що не була б ясною для Поваре… Тисну йому руку і біжу вниз.

Прокурора не довелося довго чекати. Я ще здаля помітив його сірий «трабант», який п’явся вгору на вулиці Доброджану-Геря. Я поспішив йому назустріч. Він побачив мене, загальмував і відчинив дверцята:

— Бітте! — врочисто запросив до машини.

— К бісу «бітте»! — хряпаю зозла дверцятами. — Розкажіть краще, що там скоїлося.

Але він мовчить — рух на вулиці надто жвавий. Лише вирвавшись із «пробки», прокурор інформує мене:

— А що там такого могло скоїтися? Десь близько другої години з гаком Лукреція Будеску — вона встигла знову зомліти — прийшла до тями, згадала про нас із вами й вирішила піднятися вгору, гадаючи, що ми ще там. Побачила прочинені двері й увійшла… Ступила кілька кроків по мансарді. І тут хтось, підкравшись ззаду, огрів її чимось по голові, й вона впала. Коли отямилася, зрозуміла, що сталося, і попросила сусідів зателефонувати нам. Оце й усе. Вам мало?

Я слухаю його з якимось чужим для мене збудженням. Звикле я завжди спокійний, навіть у надзвичайних ситуаціях. Я виховав у собі цю рису ще в офіцерській школі міліції. А згодом, упродовж довгих років роботи й нагромадження досвіду, навчився тій залізній витримці, без якої не обійтися жодному криміналістові й без якої годі його уявити. Проте сьогодні на душі в мене неспокійно: моя знаменита врівноваженість явно підупала.

Поки прокурор Беріндей висвітлював останню пригоду, я згадав про кроки, які почулися мені минулого разу за дверима, і про те, як я кинувся на сходи. Тоді моя підозра здалася мені смішною, безпідставною. Тепер усе постало в новому світлі. Безперечно, хтось намагався проникнути в мансарду і ледве не попався.

— Чого мовчите? — запитує прокурор.

Я нагадую йому, як почув чиїсь кроки і погнався за кимось східцями аж на вулицю.

— Я б його наздогнав, якби він не сховався, судячи з усього, в службовому туалеті на першому поверсі.

— Ви вірите в те, що хтось був тоді за дверима?

Беріндей сам не дуже певний. Я це відчув.

— Може, це якраз і була перша спроба забратися в мансарду. Може, то був той самий тип, який проник туди тепер.

Ми вже повернули на вулицю Ікоаней. Прокурор веде машину старанно, обережно.

— Я не заперечую, капітане. Абстрактне поле гіпотез безмежне і дозволяє постійну гру умовиводів. А все ж чому ви стверджуєте, що йдеться про чоловіка? Хіба це не може бути жінка?

— Лише чоловік може відразу оглушити жертву… і тільки чоловік може так швидко бігати сходами і на ходу знайти єдиний вихід із скрути. Жінки одразу розгублюються, метушаться і попадаються.

Після хвилинного роздуму прокурор заперечує:

— А я, капітане, гадаю, що закон зобов’язує нас спиратися тільки на докази, а не на гіпотези. Досьє Крістіана Лукача перейшло до вас, і, коли воно знову повернеться в прокуратуру, я судитиму про нього, спираючись на докази.

— Не поспішайте, ще не закінчені всі формальності, щоб передати його нам.

Машина зупиняється біля під’їзду. Ми уриваємо розмову, щоб уже вдруге за сьогодні увійти в цей будинок. Лукреція Будеску, бліда, збуджена, нетерпляче жде на нас. Навіть підмалюватися забула. Але поміняла сукню: зараз на ній чорна, жалобна. Біля неї стоїть хтось із сусід. Побачивши нас, сусіда завбачливо зникає.

Піднімаємося чорним ходом. Біля дверей я прошу прокурора тим часом не заходити. Ми зупиняємося, вивчаємо двері: вони прочинені, сургуч зірвано. В замковій шпарині ключа нема. Я повертаюся до Лукреції Будеску і прошу розповісти про все до ладу.

— Ви хотіли подивитися, чи ми не пішли звідси? — підганяю її.

— Еге ж… — бурмоче вона.

— Чому?.. Прошу не гніватися, пригадаймо все спочатку.

— Боже, чого б я мала гніватися? — Її тремтячий голос зраджує велике нервове напруження. — Я хотіла ще дещо вам сказати. Я пригадала, як днів п’ять-шість, тому десь опівдні я почула крик у кімнаті Крістінела. Він сварився з якимсь чоловіком… Я ніколи доти не чула, щоб Крістінел кричав, і страшенно здивувалась. І той, другий, теж репетував. Я хотіла була постукати у двері й сказати Крістінелові, що їхню сварку чути у всьому будинку, але тут мене покликав наш Цугуй… і послав по щось. Згодом, коли я повернулася, Крістінела вже не було вдома.

— Ви не пригадуєте, що вони кричали?

Поруч зі мною нервується прокурор: хіба у дверях допитують свідка? Але справу доручено мені, й, пам’ятаючи, що згодом мені доведеться тримати іспит перед тою ж таки прокуратурою, я шукатиму доказів де мені заманеться. Хоча мені й шкода Лукреції Будеску. Їй, бідолашній, доводиться переживати найбільше.

— Дещо я почула, — намагається вона допомогти мені, — але вже забула… Вони говорили про спадщину, про якісь гроші…

— Може, він сварився зі своїм двоюрідним братом?

— Не знаю, — вона безпорадно розводить руками, — більше нічого не знаю.

— Дякую й на тому. Ну, а сьогодні, коли ви піднялися сюди, двері були зачинені?

— Не зовсім.

— Так, як тепер?

Відчуваю, що жінка хоче дати чітку відповідь, але хвилюється.

— Наче трохи більше, — белькоче вона.

— Ключ був у дверях?

— Був, — упевнено стверджує вона. — А тепер нема! — помічає вона з жахом.

— Ну, а далі? Що було далі?

— Я постукала — ніхто не відповідає. Що тут казати? Думаю, ви десь у глибині мансарди і не почули мого стуку — я й увійшла.

Переступаємо поріг мансарди. Відвідувач забув вимкнути світло. Зупиняємось утрьох біля дверей.

— Ви ввійшли, — підбадьорюю я її, — і де ви зупинились?

Лукреція Будеску розгублено оглядається навколо, ніби шукає точки опертя.

— Я ступила два-три кроки й зупинилась…

— Зупинились. Чому?

— В мансарді нікого не було. Я злякалася й давай гукати: «Пане прокуроре, пане прокуроре!» Потім у мене потемніло в очах…

— Де ви впали?

— Якраз де я оце стою.

Не обов’язково бути слідчим, щоб зрозуміти, що тут сподіялося. Невідомого, який проник у житло Крістіана Лукача, заскочила зненацька поява жінки, він поклав позбутися її й огрів чимось по голові.

Раптом Лукреція Будеску мляво запитує:

— Сусіди кажуть, він сам повісився… Це правда?

Приголомшений Беріндей нагадує їй:

— А хіба не ви перша ввійшли до кімнати й побачили?..

— Я не пам’ятаю, — покірно пояснює вона, ніби тільки тепер налякана цією звісткою.

— Атож, він повісився, — підтверджує прокурор.

Я оглядаю все навколо, мене діймає найпростіше запитання: невідомий зірвав сургуч, у нього був ключ, яким він одчинив мансарду. Зриваючи пломбу, він ішов на ризик. З якою метою? Чого він тут шукав? Потрібно мати якусь надзвичайну причину, щоб зважитися проникнути в опечатану кімнату. Те, як він позбувся нещасної жінки, дозволяє думати, що той чолов’яга досить досвідчений чи принаймні з неабияким самовладанням.

Поволі обстежую мансарду. Прокурор не відстає від мене ні на крок. Лукреція Будеску стоїть стовпом. Всі речі в Лукачевім житлі на своїх місцях, як ми залишили їх уранці, — у мене на це добра пам’ять слідчого. Може, незнайомець так і не знайшов нічого з того, чого шукав? Чи йому завадила Лукреція Будеску, і він мусив припинити пошуки? Або злякався, що зірвав з дверей пломбу, і махнув на все рукою?

Але коли я заходжу за ширму, що відокремлює кухню від кімнати, мені одразу здається, ніби щось тут не так. Я пригадую, що одна з табуреток стояла біля газової плити. І не помиляюся. Хтось пересунув її до ширшого й нижчого дахового віконця, через яке ледь просочується бляклё світло осіннього дня. Пробую його відчинити — чорта з два! Прошу Лукрецію Будеску підійти до мене.

— Де звичайно стоїть ця табуретка? — запитую я, водночас бажаючи перевірити свою пам'ять.

Жінка ще більше блідне якоюсь жахливою блідістю, мовчки показує рукою на газову плиту, і помітно, як їй рука дрібно тремтить.

Я стаю на табуретку і мало не вдаряюся головою об стелю, а ті двоє ошелешено дивляться на мене. Віконце — сантиметрів вісімдесят завширшки і близько п’ятдесяти заввишки — якраз у мене перед очима. Помічаю, що засувка у вікні в поземній поставі. Не думаю, щоб учора ввечері або сьогодні вранці вікно було відчинене. З табуретки зиркаю на Лукрецію — її руки, що все тремтять, виказують її збудження.

— Ви, мабуть, мили й це віконце, чи не так?

Вона стомлено киває головою і відказує:

— Еге ж… он те, вище, ні… — уточнює вона. — Його мив Крістінел, бо мені не дотягтися до нього.

— Воно завжди зачинене?

— Так. Він одчиняв його, коли сам бував удома. Якось лишив його незачиненим, схопилася буря, кімнату залило водою.

Я відчиняю віконце. Але щоб звідси побачити даховий схил, який круто спускається до ринви, доводиться звестися навшпиньки. Прямо переді мною — сірий клапоть неба, далі стіна сусіднього будинку. Я опускаю очі нижче й уважно розглядаю дах. І раптом бачу в ринві металеву коробку. Не треба особливої фахової спостережливості, аби виснувати, що предмет або був викинутий у віконце, або скотився вниз у ринву, застряг там руба, саме руба, а то мені б його нізащо не помітити. І хоча очі мої сльозяться від напруги, я ні хвилини не сумніваюся, що це коробка з-під медичного шприца. Якби вона не зачепилась там, то неодмінно впала б униз, на подвір’я перед будинком…

Я мовчки злажу з табуретки й очима показую прокуророві на ринву. Той розгублено міряє мене поглядом, мов перевіряє, чи я не здурів, але слухняно стає на табуретку. Він вищий за мене, і йому не треба зводитись навшпиньки.

— Бачите?

— Що я маю бачити?

— В ринві, певна річ, не на дереві ж!

Поруч зі мною горбиться Лукреція Будеску, намагається погамувати нервовий тик.

— Бачу… коробку.

— Як, по-вашому, що це за коробка?

— Металева… Шприц! — здогадується прокурор, не зводячи очей з ринви. — Неймовірно!

У жінки раптом виривається протяглий стогін.

— Що з вами? Нездужається?

— Я зараз блюватиму! — белькоче вона і прожогом кидається до виходу.

Прокурор зліз додолу, і ми обоє дивимося в бік дверей. Я відчуваю свою провину — занадто великий тягар поклав на її плечі.

— Чудна істота! — шепоче їй услід Беріндей, здивований її несподіваною поведінкою.

— Ну що ви скажете?

— Жодного сумніву, коробку викинуто з мансарди.

Я сміюся, потішений своєю знахідкою.

І жодних сумнівів, що тип, який проник у мансарду, пробував забрати речовий доказ, але щось йому завадило, і він викинув коробку туди, де, на його думку, її не знайти. В обох випадках, я гадаю, той тип був своїм у студентовім домі.

Знову стаю на табуретку, міряю очима ширину віконця і кажу прокуророві про свій намір:

— Такий глистюк, як я, легко пробереться на дах.

Прокурор жахається:

— Ви що, жартуєте з долею?

Я сміюся. Ще б пак, не бути веселим: внутрішній голос підказує мені, що саме в цій коробці ключ від розгадки таємниці.

— Я вмираю від цікавості… Ясно, товаришу прокуроре? Я певний, що там шприц, про який ми стільки говорили. Зараз же лізу на дах!

Одначе прокурор заперечує, силкується зупинити мене останнім доводом:

— Вас побачать з вулиці, з сусідніх будинків.

Проте я вже сам змінив план дій. Спочатку мені потрібен Григораш — «чоловік із торбою». Коробку треба діставати неабияк: безперечно, на ній відбитки пальців. Я ділюся думками з прокурором:

— Я збігаю до телефону-автомата, покличу сюди Григораша…

— Тільки хутенько, — просить прокурор. — А то мені тут самому страшно.

Я мчу сходами. На мить зупиняюся біля покою Лукреції Будеску, чую звідти її нервовий плач — вона схлипує зовсім як дитина. Я не заходжу. Може, так їй легше буде виплакатися. «Чудна істота», — сказав прокурор. Але чому? Чим викликані її сльози? Лише тим, що вона стара панна, глибоко прихильна до Крістіана Лукача, мабуть, через свою закоханість у нього, а може, сльози пояснюються недавніми млостями?

Навпроти, через дорогу, кав’яренька, де я знаходжу телефон. Перш ніж запрацювати, нахабний апарат жадібно ковтає три монети. Григораш, на щастя, на місці й обіцяє за десять хвилин прибути.

Я вірю його словам, його професійній сумлінності. Великий детектив Шерлок Холмс мав непогану лабораторію. Проте й він навряд чи довів би до кінця більшість своїх розслідувань, коли б не мав у лабораторії доброго й, головне, вірного друга лікаря Ватсона.

Словом, у мене з сірою речовиною все гаразд — гріх прибіднюватись! — але мені важко було б обійтися без Григорашевої допомоги. Це як на футболі. Григораш саме той гравець, з чиїх точних пасів я створюю «голеву ситуацію». Я забиваю «гол», я підскакую, ніби Ейсебіо, з радощів, мені аплодують «трибуни», а проте в моєму успіхові є заслуга й мого товариша, який вивів мене на «ударну позицію». Звичайно, таке порівняння — як і будь-яке інше — кульгає на обидві ноги. По-перше, у нас, в карному розшуку, коли шеф прямо чи якимось іншим робом тобі «аплодує», це неабияке свято. Тут у мого шефа є навіть принцип: «За що тебе, шановний, розхвалювати? За те, що піймав злочинця? Так це ж твоє ремесло! За це тобі держава платить гроші. Хіба плещуть у долоні токареві найвищого розряду за бездоганно виготовлену деталь?»

Може, він і має радію. Але добре слово, вчасна похвала без «овацій» підносять настрій, зігрівають душу і завжди допомагають.

Проходжу знову повз покій Лукреції Будеску, зупиняюсь. Плачу вже не чути. Чи то жінка заспокоїлась, чи то вийшла з кімнати.

Прокурор никає по мансарді, нервово пахкає сигаретою.

— Гей, пане, я тут помираю з нудьги. Ну що, зателефонували? Приїде?

Я переказую йому розмову з Григорашем, звертаю його увагу на те, що чув плач Лукреції Будеску. І скоса поглядаю на «своє віконце» — правильний прямокутник сірого неба.

— Я ще раз перегорнув малюнки Крістіана Лукача, — хвалиться Беріндей.

Лише тепер я помічаю на ліжку течку зі шкіцами. Вона розгорнута на портреті Петронели Ставру.

— Він був з іскрою божою! — зітхає прокурор.

Я підходжу до ліжка й довго вдивляюсь у портрет. Беріндей висловлює свою думку:

— Гадаєте, могла вона?.. Адже вона студентка медицини…

Хоч яка приваблива ця гіпотеза, я поки що її заперечую:

— Це було б надто просто… Навряд!

Прокурор заінтригований моєю категоричністю. Він вимагає доказів. Ну що ж, ось вони:

— Ви забуваєте про удар, що його хтось завдав Лукреції Будеску. Такі сильні удари до снаги здебільшого чоловікам.

Це його не переконує, він заперечує:

— Ви ж іще не бачили, яка вона з себе. Може, висока, спортивного типу, дужа… і приходила сюди не сама, а з новим її коханцем, заради якого покинула Крістіана Лукача.

Прокурор не обділений розумом та уявою. Його версія досить логічна, висновки ймовірні, все нібито свідчить про нещасливий випадок. Крістіан Лукач попрохав колишню коханку зробити йому ін’єкцію, дівчина вчинила його волю, перебрала дозу, перелякалась, покликала на допомогу свого нового дружка і таке інше… Отже, версія починає викристалізовуватися.

— І ще дещо, — веде далі прокурор, — випало у нас з уваги. Той, хто зірвав пломбу, відімкнув мансарду ключем…

— З таким самим успіхом двері могли відчинити відмикачкою, — заперечую я, аби щось заперечити. — Та й у Лукреції, я певний, є ключ. То що ж, підозрювати і її?

Прокурор мовчки курить. А я, щоб урвати розмову про ключ, пропоную:

— Гаразд, я запитаю Лукрецію, чи мала вона ключа від мансарди. А також чи мала його Петронела Ставру.

Він погоджується зі мною. Я зав’язую течку з малюнками якраз тієї хвилини, коли заходить Григораш.

— Чолом вам, шановні! І десяти хвилин не минуло — а я вже тут!

Він ставить на підлогу торбу, скидає мовчки пальто й очікувально дивиться на мене:

— Ну, а тепер кажи, що фотографувати!

Я беру його, як дитину, за руку, підводжу до табурета і прошу залізти на нього. Він сміється.

— Ти хочеш, аби я вистрибнув у вікно?

— Лізь! — підпихаю його. — І не хапайся стрибати… Кажи, що тобі видно на даху?

Григораш слухняно роззирається і за кілька секунд вигукує:

— Металева коробка! Сто чортів! Шприц! — Він зачаровано дивиться на мене згори вниз. — Сфотографувати-то я сфотографую, але як дістати її звідти?

— Нелегко, але хіба тобі звикати? — І відразу показую, що все в моїх руках: скидаю піджака й нахиляюсь, щоб розшнурувати черевики.

— Капітане, — намагається зупинити мене прокурор, — ви несерйозний чоловік!

Григораш іншої думки. Він обмежується лише закликами бути обережним. А поки що бере фотоапарат, лаштує його і, спершись на лутку, фотографує дах. І доки я скидаю черевики, він встигає зробити не менше як шість знімків.

— Перепрошую, капітане, але ви не при своєму розумі!

Щира прокуророва тривога не зупиняє мене, навпаки, додає отухи. Я кидаю жартома:

— А що ж? Викликати пожежників?

Беріндей зберігає серйозність:

— Гадаю, так було б розумніше. Закон дає мені право звернутись і до пожежників.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.

Репліка належить Григорашеві. Він уже скінчив знімати, зліз із табурета й зирить на мене, як на космонавта перед його виходом у космос.

Я лишився у сорочці й закочую рукава.

— Вам лишається ще скинути штани, і не треба цирку! — напівжартома-напівсерйозно зауважує Беріндей.

— Дивись, не забудь про носовичка! Приготуй… хай буде напохваті… щоб не нишпорити там, нагорі, по кишенях, — радить Григораш.

Золота порада. Я виймаю хустинку, розгортаю її і стромляю за пасок. Потім звертаюся до них голосом того, хто йде на смерть:

— А тепер моліться за мене!

Я стаю на табурет. Оглядаю схил даху крізь прямокутник вікна. Не такий той схил уже й крутий. Хапаюсь обіруч за лутку, виважуюся, ніби на турніку. Відтак на півкорпуса витикаюся з вікна. Холодний, пронизливий вітер б’є в моє розпашіле обличчя. Наді мною супляться свинцеві хмари. Ще кілька зусиль — і я вже на даху. Тепер — найважливіше — звестися на ноги й, випроставшись на повен зріст, не схибнутися. Я підводжуся повагом, не забуваючи про обачність. В голові майнула прокуророва пропозиція викликати пожежників. Але я вже стою на ногах під рвучким вітром. З віконця визирає Григораш: його обличчя ніби в рамцях. Він усміхається мені й каже:

— Мо’, подати пасок, щоб було за що триматися?

Та він мені ні до чого. Під пильним, тривожним поглядом Григораша я обережно рухаюся до ринви. Крізь шкарпетки бляха холодить ноги. Пронизливий вітер набрав на силі, хоча, можливо, тут, нагорі, лише так здається. Певна річ, на схилі даху небезпечно, нічого не варто зірватися вниз, але певність, що таке можливе тільки в разі, коли я знепритомнію, додає мені сміливості. На сусідньому подвір’ї двоє хлопчиків ганяють м’яча, помітили мене й завмерли вражено на місці. Нарешті я досягаю ринви, припасованої до краю даху, на висоті близько сорока метрів. Металева коробка якраз біля моїх ніг; І лише тут я оцінив належно Григорашеву пораду. Спробуй порийся тут у кишенях, шукаючи носовичка! Я виймаю його з-за паска, присідаю навпочіпки і накриваю ним коробку. Треба будь-що зберегти відбитки пальців, якщо, звичайно, вони є! Носовичок зараз мініатюрний саван на мініатюрній труні. Я напружуюсь: пальці моєї правиці — мов пазурі хижого птаха. Ще мить — і я впинаюся ними в коробку. За спиною чути клацання фотоапарата. Я несамохіть повертаюсь до вікна і знову чую клацання.

— Фотографії для родинного альбома! — гукає Григораш.

Його слова нагадують мені про Лілі. Що б вона сказала, уздрівши мене отут, на краю даху?.. Я стиха зводжусь на ноги із здобиччю в руці й обережно займаю вихідну позицію. Переводжу подих, потім сантиметр за сантиметром спинаюся по даху до вікна. Піт ллється з мене градом. Сходження видається набагато довшим, ніж спуск, може, тому, що увага моя скупчена й на «здобичі».

— Кинути пасок? Я підтягну тебе! — озивається Григораш, який пильнує за кожним моїм рухом.

— Краще звільни мені «вихід»! — кричу йому. Мене хитає, і я відчуваю, як від хвилювання горло перехоплює спазм.

Григораш зникає в глибині кімнати. Останні кроки даються страшенно важко, нарешті я біля вікна. Григораш простягує зсередини руку, щоб забрати коробку. Віддавши її, зразу відчуваю полегкість, немов камінь з душі спав. Кілька хвилин я стою під холодними поривами вітру. Хлопчаки знизу махають мені руками. Я присідаю, опускаю ноги у вікно, намацую ними табуретку і стрибаю на підлогу. Піт заливає мені очі, я ледве дихаю.

— Шановний, — зривається на крик прокурор, — навіть не знаю, як вас назвати! Хто ми — криміналісти чи каскадери?

Григораш. відповідає йому в тон:

— Головне — коробка, шановний прокуроре, а решта все — пусте!

Обережно звільнивши коробку під мого носовичка, він сідає на табуретку н оглядає здобич, мов яку коштовність. Потім вказівними пальцями намагається підважити покришку. Це йому вдається.

— А ось і шприц! — вигукує він радісно. Зачаровано дивиться то на мене, то на прокурора і додає: — Ви вже не гнівайтесь, я його вийму лише в лабораторії.

Я підганяю його:

— Забирайся звідси геть і негайно берися до роботи!

Я задоволений: таємниця смерті Крістіана Лукача починає потроху розкриватись. Ампула, шприц, морфій… Мусять же кудись вести ці сліди!

Коли за Григорашем зачиняються двері, у мансарді западає мовчанка, яку лише згодом порушує прокурор:

— Цікаво, чий це шприц?

А мене хоч викрути, так я впрів: залюбки освіжився б оце під душем!

— Хтозна, мо’, Григораш знайде на покришці «візитну картку» і задовольнить нашу цікавість.

Я закурюю й собі. Прокурор у задумі сновигає по кімнаті й раптом зупиняється якраз під гаком, на якому висів учора Крістіанів труп. Та він не клопоче собі цим голови.

— Гадаєте, вчора ввечері шприц був тут, у кімнаті, а ми його не помітила? А може…

Він не закінчує фрази, дивиться очікувально на мене. Я завершую його думку…

— … а може, злочинець навмисне приніс його назад, щоб ще більше заплутати слідство, розуміючи, що ми напевне знайшли на місці події ампулу?.. Ні, навряд… Той тип, який зірвав пломбу і проник у мансарду…

— З допомогою ключа від неї… — додає прокурор, — … проник сюди, щоб убити зразу двох зайців: згадавши про ампулу, впевнитися, чи вона ще там, де він її забув, і водночас пересвідчитися, чи не знайшли ми шприца, й забрати його звідти… Він зважився на це, переконаний, що ми повірили в самогубство.

— Отже, ви схиляєтесь до думки, що це вбивство?

— Так. Ненавмисний або ж цілком свідомий злочин!

Прокурор задоволено посміхається:

— Отже, капітане, ви вже не гніваєтесь на мене, що я зіпсував вам учорашній вечір?

— На це я відповім лише того дня, коли справу буде закрито.

— Їх було двоє? — нетерпеливиться Беріндей.

— Ну чого ви причепились, як шевська смола! — я спересердя гашу сигарету. — Мене влаштовує й один, хоча не відпадає, що їх могло бути й двоє. Давайте хоч з формальностями покінчимо! Мені треба сьогодні ще поговорити з Петронелою Ставру.

— Тепер ви її підозрюєте?

— Поки що я не підозрюю нікого.

— Я сходжу по Лукрецію Будеску, — зголошується прокурор. — І запитаю її також про ключі.

— О’кей!

Він залишає мансарду. Я чую його кроки на сходах. Підходжу до віконця, зачиняю його. Табурет ставлю на місце. Повертаюсь на середину мансарди і, згорнувши руки на грудях, неквапливо оглядаю кімнату, яка ще й досі зберігає відбиток особистості Крістіана Лукача.

«Хлопче, що ж сталося з тобою? — Я ловлю себе на тому, що звертаюся до нього, як до давнього приятеля. — Кому було на руку, щоб ти пішов з життя? І чому?.. Чи, може, це просто нещасливий випадок? Якщо тебе справді спіткав напад і конче потрібно було тамувати біль, чому ж ти не викликав «швидкої»?

Заглиблений у свої роздуми, я й не помітив, як відчинилися двері. Й аж здригнувся, коли почув прокурорів голос:

— Її нема в кімнаті. Пішла… нібито пішла в церкву. Я довідався в якоїсь старенької з родини Цугуїв.

— Пішла?! — вигукую я.

Трясця його матері, й цього разу доведеться відкласти оформлення протоколу.

— Що будемо робити?

Я знову відчуваю голод. В «Експресі» я тільки заморив черв’ячка. Мамі теж не зателефонував. А тепер, на превеликий мій жаль, відчуваю, що так і не виберу часини, щоб зателефонувати.

— Знаєте, про що я вас попрошу… У мене сьогодні після обіду ще сила-силенна справ… Заходіться, будь ласка, самі коло свідчень Лукреції Будеску.

Прокурор Беріндей дивиться на ручного годинника й обережно відповідає:

— Дозвольте вам сказати, що ось уже майже година, як мій службовий час закінчився. Але й мені може закортіти в кіно, й, зрозуміло, я піду не сам. На того ж таки «Зорро». Скажіть, чи вільно мені хоч раз у тиждень подивитися фільм?

Я розреготався… Згодом кажу:

— Хочу, щоб ви сьогодні не втрачали зв’язку. Може так статися, що ввечері ми будемо ще потрібні один одному, — і рушаю до дверей.

— Я теж іду! — вирішує прокурор. — Відвезу вас, десь підвечеряю і повернусь сюди, щоб закінчити розмову з Лукрецією Будеску.

— Двері опечатаємо?

— Так, неодмінно.

Біля дверей я зупиняюся, розчиняю їх навстіж і зачиняю знову. І так кілька разів. Прокурор дивиться на мене з роззявленим ротом.

— Ви що, бавитесь, капітане?

— Крізь ці двері нічого не чути, — звертаю його увагу. — Вони звуконепроникні.

— Чого ж тут дивуватись? Я з першого погляду переконався, що молодий Лукач добрий господар. Якщо хочете знати, двері до моїх апартаментів теж не пропускають звуку.

— Звідси напрошується висновок, — беру його на глузи, — що із нашого прокурора добрий господар.

Беріндей, готуючись уже втретє опечатувати двері, вносить ясність:

— Не я господар, а моя дружина.

Я не відповідаю. Спостерігаючи, як повертається ключ у замковій шпарині, кажу сам собі: «Двоє мали ключі від цих дверей: Лукреція Будеску і Петронела Ставру». Мимоволі зіставляю асоціативно дві деталі, що можуть стати доказами провини: шприц і ключ.

— Я б із задоволенням, — ділюсь із прокурором ідеєю, що несподівано спала мені на думку, — порозмовляв з Петронелою Ставру саме тут, де жив її колишній кований.

Прокурор закінчив вовтузитися з дверима. Глянув на мене байдуже й відказав:

— Непогано б! Але тут потрібні правничі підстави, інакше не маємо права… Ходімте!

Зупиняємося на мить біля дверей Лукреції Будеску, стукаємо. Ніхто не відгукується.

— Довго щось вона молиться в церкві! — зауважує прокурор. — Куди вас підвезти?

Небо заслане хмарами, щомиті готовими пролитися дощем. А я без плаща, не кажучи вже про те, що мені холодно. Та ніколи звертати на таке увагу.

— На роботу.

— Добре було б, якби ваша контора виділяла хоч трохи бензину для цієї машини, — пускає шпильку прокурор, коли його «трабант» рушає з місця.

— Та це ж мотоцикл, а не машина! — плачу йому тією самою монетою.

— Хай і так! Та погодьтеся, цей мотоцикл на чотирьох колесах тільки те й робить, що возить вас по всьому місту…

Він має слушність. І тут я згадую обіцянку своїй нареченій купити такий ось «трабант», само собою зрозуміло, коли ми вийдемо з загсу.

У кабінеті знаходжу підкладену під телефон записку від Поваре:

До чого уважний хлопчина, цей Поваре! Одне забув пояснити: куди він зник і де його можна знайти при потребі. Теж так, про всяк випадок. Проте за номер телефону Петронели Ставру я ладен пробачити йому все. Знімаю трубку, накручую номер і чекаю. Відповідає чоловічий голос, що спочатку збиває мене з пантелику, одначе я швидко зорієнтувався.

— Квартира Радована?

— Одну хвилинку, будь ласка, — ухиляються од відповіді на тім кінці телефонного дроту.

За кілька секунд чую в трубці трохи розгублений жіночий голос:

— Що вам потрібно?

— Пані, — прикидаюсь я дурником, — товариш Радован повернувся з-за кордону?

— Хто його питає?

— Майореску, його давній приятель. Я теж нещодавно приїхав із закордонного відрядження, — брешу на чім світ стоїть.

— Ні, пане, ще не повернувся.

— А ви не знаєте, коли він повернеться?

— Принаймні не раніше, ніж через три місяці.

Прошу пробачення за те, що потурбував, дякую за інформацію і кладу трубку. «Отже, вона вдома. Можна скласти їй візиту. І я це зроблю якнайшвидше». Я вже забув про голод, що не зателефонував мамі, нареченій. Замовляю машину, і мені її одразу дають.

Ще нема й п’ятої. Я називаю водієві адресу.

— Це ж близько від мого дому! — радіє той такому збігові обставин.

— Мчи щодуху! — підганяю його, пам’ятаючи про народне прислів’я: «Кошіль клепле, поки тепло!»

Водій ніби тільки й чекав цього, одразу рвонув з місця. Я заплющую очі. Не хочеться нікого бачити. Повертаюсь у думці до Петронели Ставру. Завдяки намальованому Лукачем портрету мені неважко уявити її — вродливу й привабливу. Хоча голос, почутий по телефону, видався мені якимось згаслим, утомленим, обережним, безвиразним… Та, може, це її манера розмовляти. Є чимало жінок, що опанували такий собі страдницький тон людей, безмежно втомлених життям. А може, вона хвора… Якщо я застану там чоловіка, що відповів мені по телефону, вважай, одним пострілом убив двох зайців.

Пробка. Водій незадоволено бурчить: доводиться стати в хвіст автобусові, що повзе мов черепаха.

— Що будемо робити, капітане, з таким рухом? — запитує мене водій.

Я не відповідаю: думки мої заполонені іншим. Перед моїми очима постає портрет Петронели Ставру. Чи захоче вона відвідати житло колишнього свого коханого?

Знову різко гальмуємо. Я мало не пробиваю головою бічне скло. Але водія гріх звинувачувати. Адже я сам наказав йому поспішати. Ось він і жене, не зважаючи ні на що…

Десь хвилин за п’ять я стою перед будинком, ще за дві-три — перед дверима квартири, де живе Петронела Ставру. Оперативність, з якою розшукав потрібний номер, я завдячую не лише точності адреси, яку здобув Поваре, а й віртуозній майстерності водія. У тьмяному світлі лампочки ледве розрізняю під кнопкою електричного дзвоника ініціали студентки. Натискую на кнопку, звучить мелодійний дзвінок. Стаю трохи осторонь, щоб мене не помітили у вічко. За дверима — ані шелесь! Дзвоню ще раз. І знову з тим самим успіхом. Зиркаю на годинника — збігло не більше як десять хвилин після телефонної розмови. Знову натискаю на кнопку і вже не відпускаю руки. І тут чую її голос:

— Хто там?

До мене одразу повертається добрий гумор.

— Прошу вас, мені потрібна Петронела Ставру.

За дверима залягає тривала мовчанка, яку можна пояснити хіба тим, що там умить розгнівались на мене.

— Ви, ви мені потрібні, товаришко Ставру! — заявляю навпростець, наче давній знайомій.

Я переконав її. Вона поволі відчиняє двері, ніби смертельно когось боїться. Я впізнаю її з першого погляду… Хоча мене й вражає блідість вродливого обличчя, запалі, сповнені невимовного страждання очі. «Вона плакала! — здогадуюсь я. — Отже, знає… Хто ж її повідомив?»

— Що вам потрібно? — безбарвним голосом запитує вона.

Дівчина й гадки не має запрошувати мене до господи.

І добре робить — звідки їй знати, з ким має справу. Я виймаю посвідчення, відрекомендовуюсь. Очі її вмить сповнюються жахом.

— Мені хотілося б поговорити з вами.

Моє прохання й зовсім збиває її з пантелику, вона бурмоче щось незрозуміле. Згодом, ніби згадавши про щось, опускає очі додолу, ніби натякає, що вона не зодягнена для гостей: на ній халат, з-під якого визирає нічна сорочка.

— Прошу вас зачекати кілька хвилин…

Ох, цей відомий привід: перевдягання! Що ж, нічого не вдієш. Стою під дверима, мов вірний пес. Будинок, видно, готельного типу: обабіч довгого коридора вишикувалися двері в однокімнатні мешкання. На сходах чути невгамовний галас дітвори. Яке це щастя, що я по мешкаю в такому будинку!

Петронела Ставру знову з’являється на порозі й впускає мене. Вона лише змінила халат. Одягла не такий прозорий, як перший. Запрошує мене до покою. Входжу, певний, що зустрінуся з чоловіком, який узяв телефонну трубку. Ба — дівчина в кімнаті сама. Може, він ще не живе з нею під одним дахом.

Я усвідомлюю, що моя поява в цій кімнаті була небажана й несподівана: ліжко навіть не накрите ковдрою. На паркеті, поряд з ліжком, попільничка, де повно недопалків. Біля дверей стоїть крісло. Якраз у нього й запрошує мене сісти Петронела, а сама сідає на краєчку ліжка.

Я вже розтулив був рота, щоб говорити, але Петронела Ставру випереджає мене:

— Я знаю, чого ви прийшли, — глибоко зітхає вона, й на очі їй навертаються сльози. Петронела виймає з кишені халата зім’яту хусточку й заходжується їх витирати. — Мені вже відомо!..

Я почуваю себе ні в тих ні в сих. Проте не зводжу з неї погляду. Вона молодша за мене, на мою думку, десь років на дванадцять, і хоча професійного досвіду мені не позичати, але в таких от буденних справах я ще гублюсь. Якийсь парадокс, але це справді так, хоча й не слід шукати тут якоїсь містики. Ось і тепер сиджу, як зурочений, не знаю, що сказати дівчині, чим її втішити. Зрештою, хай наплачеться досхочу, гадаю, це не потриває довго. А я тим часом огляну покій. Стандартні меблі ледве вміщуються на неповних вісімнадцяти квадратних метрах площі. Зліва двері — мабуть, ведуть на балкончик. Праворуч від мене, над невеличкою етажеркою з книжками, висить портрет Петронели, намальований вуглиною, безперечно, рукою того ж таки Крістіана Лукача; він трохи інший, ніж знайдений у мансарді. Тут художник схопив трохи засоромлений, опущений додолу погляд своєї коханої, густе довге чорне волосся майже наполовину приховує обличчя… Неподалік, біля етажерки, помічаю медичну торбину. «Шприц!» — блискавично пригадується металева коробка, знайдена на даху мансарди.

Сухо запитую:

— Коли ви дізналися?

Намагаюся говорити так, щоб не порушити жалобного душевного настрою Петронели Ставру. Дівчина підводить голову, показуючи своє вродливе, трохи довгобразе обличчя, — воно ніби й таке і ніби не таке, як на портреті.

— Три чи чотири години тому. — В неї червоні, заплакані очі. — До мене на перерві на факультет заходив його двоюрідний брат… Від нього й довідалася… — Підносить хустку до очей і шепоче: — Я не вірю в це, боже!

— Від Тудорела Паскару?

Вона здригається, певно, здивована моєю обізнаністю.

— Ви знайомі з ним? Так, він приніс мені звістку. Це правда, що Крістіан не залишив ніякого прощального листа?

Киваю їй головою і прошу дозволу закурити. Петронела підводиться — вона висока на зріст, з тонким і гнучким станом. Бере з підлоги попільничку, вибачається і йде в передпокій, звідки двері ведуть на кухню й у ванну. Оскільки кімната освітлена сонцем, а в передпокої морок, мені не вдається помітити, куди вона вийшла. Дівчина швидко повертається з порожньою попільничкою, ставить її на бильце крісла, праворуч від мене, знову присідає на ліжко. Я дістаю з кишені коробку сигарет «Снагов».

— Курите?

— Ні, дякую. — її квола мова зараз дуже контрастує із здоровим виглядом юної, але вже зрілої жінки.

«Отже, не курить, — подумки збираю інформацію. — Тоді хто ж наповнив попільничку недопалками сигарет «Кент»? Довгенько треба було йому побути в цих стінах, щоб наповнити її! Безперечно, тут був не хто інший, як її новий приятель, про якого згадував художник Братеш».

— Ви кохали Крістіана Лукача? — запитую несподівано для себе зовсім не те, що я намислив був заздалегідь. Дурнішого запитання не придумаєш, але сказаного вже не повернеш.

Проте відповідь дівчини виявляється сюрпризом для мене: її слова свідчать, що Петронела Ставру аж ніяк не пригнічена моєю присутністю.

— Пробачте, будь ласка, це і є мета вашого візиту?

Вона дивиться на мене крізь сигаретний дим і, певно, розуміє недолугість мого запитання.

— Так, — підтверджую я.

— Чому вас це цікавить?

«Еге, дівчина не тільки вродлива, але й собі на умі, — відзначаю подумки. — Не так-то легко погодиться вона розмовляти на інтимні теми, хоч би й наодинці з капітаном міліції!»

— А тому, що Крістіан Лукач не залишив прощального листа, аби пояснити свій згубний крок.

— І яким же правом ви домагаєтесь пояснень під мене?

Зізнаюсь, я не чекав од неї такої мови, тим більше, що в її голосі не лишилося й сліду від утоми чи знемоги. Я мало не розгубився.

З погляду закону я не мав жодного права ходити до неї додому й ставити такі запитання. Лише прокурор має таке право, та й то, коли вже встановлено факт самогубства. Мені ж іще треба довести, що це було: самогубство чи вбивство. І діяти, виходячи з двозначності випадку. Розмовляти з нею про самогубство, а думати про те, що Крістіан Лукач міг стати жертвою злочину. Але говорити про злочин можна буде тільки після досліджень у лабораторії коробки зі шприцом. Ось чому мій візит сюди не зовсім офіційний, і я мушу визнати це вголос:

— Знаєте, я був там, у мансарді, й знайшов у течці ваш портрет, намальований Крістіаном Лукачем… — Я замовкаю на півслові. Ми з нею ніби переслідуємо одну й ту саму мету: виявити силу і слабкість кожного з нас…

Несподівано для мене вона пропонує:

— Може, вип’єте щось? Коньяку? Мартіні?

Судячи з інтонації, вона змирилася з доконечністю розмови зі мною. Я вибираю коньяк. Бар вмонтовано прямісінько в книжкову стінку «Дана», і я вільніше вмощуюся в кріслі, спостерігаючи за Петронелою Ставру в ролі гостинної господині. Краєм ока помічаю, що бар ущерть заповнений пляшками з чужоземними етикетками, які декому й не снилися: «Енессі», «Метакса», «Джонні Уокер», «Мартіні». Звідки у неї смак до дорогих і вишуканих трунків? І скільки ж це треба грошей, щоб задовольнити цей смак? Хоча, можливо, цей бар — власність товариша Радована, нашого торгпреда за кордоном?

Студентка наповнила дня келишки коньяком «Енессі», поставила їх на металеву тацю, а саму тацю на килим біля моїх ніг. Мабуть, так заведено обслуговувати тут. Беру келишок і ловлю ніздрями приємний аромат.

— Пийте, будь ласка, — припрошує вона.

Пригублюю коньяк. Божественний напій. З того, як вона підносить келишок до губів і сьорбає ковток за ковтком, роблю висновок, що юна господиня не цурається чарки.

— А все ж мені невтямки, що вам потрібно від мене, — допитується Петронела. — Що вам сказати? Скоро рік, як ми розлучилися.

Тепер її голос цілком відповідає її виглядові — молодої, вродливої і здорової жінки.

— Чому ви розлучилися?

Вона відповідає не зразу. Випиває до дна коньяк, хвильку сидить у задумі, з очима, втопленими в порожнечу. Напевне, Крістіанові Лукачу довелося безліч разів ловити її блудний погляд у такій позі. В неї обличчя, що ніби аж проситься на полотно.

— Кожна річ має свій початок і свій кінець. І наше кохання не виняток із цього правила, — пояснює вона тоном, з якого ясно, що випитувати далі — марна річ.

Вона й далі дивиться на мене. Чекає на мою реакцію.

Я намагаюсь говорити тепло, щиро, уникаючи офіційного, діловитого тону.

— Йдеться про дружбу, кохання, тобто не речі, а почуття…

— Я вжила це слово як символ…

— … жоден символ не пояснить, чому ви розлучилися… і чи зосталися друзями, чи… чужими людьми. — В мене з язика мало не зірвалося слово «ворогами».

Вона, проте, дівчина здогадлива:

— Домнуле![4]

— Ви комсомолка? — може, вона хоч з мого натяку зрозуміє, що для мене більше підходить слово «товаришу», а «домнуле» — «пане» зі святого письма.

Збита з пантелику моїм несподіваним запитанням, вона мимоволі відповідає ствердно: «Так».

— Отже, ми товариші, — наголошую я. — Знаєте, мій фах передбачає, крім усього іншого, ще й виховну роль.

Я гадав, що поставлю її на місце, але вона зненацька нахабніє:

— Я вам цього не подарую! Мій тато секретар…

Та я не даю їй висловитись до кінця:

— Я прийшов не заради вашого батька… Пропоную вам не виходити за межі одного конкретного факту: Крістіан Лукач, окраса інститутського студентства і ваш колишній коханий, збавив собі віку.

— Якщо я захочу, можу попросити вас за двері.

«Так воно й є, — кажу собі в думці. — Вона має право вигнати мене геть. І я муситиму відступити. Що я можу їй заперечити?»

Бачу, як вона встає, підходить до бару й повертається звідти з пляшкою коньяку. Наповнює келихи — отже, роздумала проганяти мене геть. Осушує свій коньяк хильцем.

— Гаразд, товаришу, якщо ви наполягаєте і хочете знати… Чому покинула Крісті? Бо одного чудового дня зрозуміла, що більше його не люблю… Адже й таке ще трапляється в людському житті, га?

Я відзначаю, що хмільне помітно поліпшило її стан. Це мене тривожить, бо згодом вона може заявити у своїй обороні: «Не пам’ятаю, що молола язиком… перепила…» Наступної миті ловлю себе на думці: «У своїй обороні? Чому? Поки що вона ні в чому не винна, а ти маєш це за факт!»

— Ваша правда. В житті буває псяк.

Погляд Петронели тепер холодний, далекий, наче між нами виросла стіна.

«Домнішоро[5], — подумки кажу їй, — якщо ви певні, що мені не байдуже ваше повідомлення про впливового татуся і що я відступлюся, то ви глибоко помиляєтесь».

— Як ви розбили глека?

— У нього вдома, в ліжку, після ночі кохання. Бажаєте знати подробиці?

З якою насолодою я відважив би їй зараз ляпаса і ніколи б не шкодував про це, хоч би що мене спіткало. Проте я ніколи не був грубіяном і досі мені не доводилося так вульгарно утверджувати справедливість.

Я підкреслюю твердо:

— Юнак, колишній ваш коханий, вкоротив собі віку. Вам зрозуміло? Повісився!

— Але не з моєї вини! — кричить вона у відповідь. — Якби наша розлука була причиною самогубства, то він зробив би це вісім місяців тому, коли вперше побачив, що мене вже не втримати.

— Тоді з чиєї вини? — я й собі підвищую голос.

— Не знаю! Звідки мені знати? — голос її слабне. — Чи не здається вам, що коли він не залишив прощального листа, то більше нікого звинувачувати в його смерті?

«Ось і ще одна думка, — відзначаю подумки, — гідна уваги».

— Крісті мав хворобливе самолюбство, — розговорилася з доброго дива Петронела. — Я не святенниця. Розлюбивши, я сказала про це в живі очі, як і гоже між добрими друзями. Ми ж були не те що не одружені, а навіть не заручені… Я зрозуміла, що чиню жорстоко, але не мала сумніву: якби залишилася з ним без кохання, було б ще гірше, болючіше для нього. Я знала: що це ранить його самолюбство, але в мене не було іншої ради… Зрештою, Крісті зрозумів мене, навіть сам казав мені про це, і коли спочатку ще намагався мене повернути, то згодом уже не наполягав на цьому. Він був надто гордий, щоб випрохувати милостиню. Знав, що шляхів до повернення нема. Я кохала іншого, і він це знав.

Слухаючи її сповідь, я все частіше ловив себе на думці:

«Може, варто зупинитися саме на такому погляді? Чого я ношуся як дурень зі ступою з цією версією про самогубство, коли стає дедалі ясніше, що йдеться про злочин, до того ж учинений з холодним серцем і надзвичайно винахідливо?» Зненацька я помічаю під ліжком пару чоловічих пантофлів. Але допитуюся далі:

— Ви зустрічалися ще?

— Ні. Час від часу він мені телефонував, щоб дізнатися, як я поживаю, як склала іспити…

— Отже, найгірше було вже позаду?..

Мені подобається, що вона відповідає без викрутасів:

— Не знаю, не цікавилася… Щоправда, я студіюю медицину, але не бачу, чому б мала комусь бути ще й за сестру-жалібницю. Не приховую, що я себелюбка, про це знають усі мої однокурсниці, знав про це й Крісті з перших днів нашого кохання… Тепер, даруйте, відомо це й вам… Кому не до вподоби мій характер — бувайте здорові, йдіть своєю дорогою.

Дуже категорична особа: підозрюю, що вона з тих дітей, які ні разу не спізнали на своїм віку мінливостей долі. Напевне, єдина дитина у батька-матері, вигодувана пташиним молоком, а не материнським. Щоб перевірити свій здогад, рубаю з плеча:

— У вас є брати, сестри?

— А який це має стосунок до мети вашого візиту?

Хм… цим вона тільки підтверджує мій здогад. Не зводячи очей з капців під ліжком, я запитую її:

— На той час, коли ви розійшлися з Крістіаном Лукачем, у вашому житті вже був хтось інший?

— Я відмовляюся відповідати, — вона нахиляється, хапає пляшку з коньяком; довге волосся, зачесане рівно, спадає їй на обличчя. — Ще питимете?

Я тріпаю головою. Ба, не стримуюсь, щоб не зауважити:

— А ви не забагато п’єте?

— А яке міліції діло, скільки я п’ю, де п’ю, з ким п’ю?

Ох, ці «нащадки», які з’явилися на світ божий на горішніх щаблях суспільної ієрархії, які з колиски відчули переваги становища своїх батька-матері. Щенята, які певні, що їм усе дозволено, бо їхній батько цар і бог!

Дивлюся, як вона знову наливає келих, пригублює з нього, як уже не приховує свого роздратування:

— Вам ще щось потрібно від мене?

Мене це не збиває з плигу, я веду далі:

— Так. Отже, коли ви бачили Крістіана Лукача востаннє?

— Я вам уже сказала: від дня нашої розлуки ми не зустрічались.

— Ви, звичайно, знайомі з Лукрецією Будеску. Так от, вона свідчить, що нещодавно бачила вас разом.

На її бездоганному, надзвичайно вродливому й надзвичайно холодному обличчі з’являється ядуча посмішка.

— Лукреція Будеску?! — вигукує вона зневажливо. — Ота хатня робітниця? Психопатка… на цвіту прибита… Ота велелюбна дурка… Вона і в Крісті була хворобливо закохана, і, коли я, бувало, не прийду до нього, підглядала у шпарку, чим ми займаємось!.. І ця недоумкувата дає свідчення! Браво! Чудово! Просто чудово!.. Вона навіть не знає, чого хоче… Всі ці сексуальні маніячки, вільні від душевних переживань, стріляють з гармат по горобцях. Було б непогано, товаришу, перш ніж брати у неї свідчення, перевірити її у психіатра!

Все почуте від неї не залишає мене байдужим. А як точно поставила вона діагноз хатній робітниці, що прибирала в кімнаті її колишнього коханого! Я не ставлю під сумнів її твердження, бо переконаний, що вона має рацію. Але мені не хочеться відхилятися далеко від своєї мети.

— А все ж ми з вами не уточнили, коли ви бачили Крістіана востаннє. Чи були ви в нього ще?

Петронела відповідає мені без вагань:

— Ні, я більше не була. Хто він став для мене? Відрізана скибка. Нащо повторювати все спочатку? Та й не люблю я хлебтати вчорашню юшку! Зустрічались іноді випадково на вулиці. Я робила все можливе, аби не відкрилася його рани, щадила його самолюбство.

І ніби точно за графіком міняє спою позу, елегантно поклавши ногу на ногу.

— У течці з малюнками Крістіана Лукача я знайшов наш портрет. Коли ви позували йому?

Здається, вона почуває себе підлещеною.

— Портрет? Подібний до оцього… в рамцях?

— Ні, інакший.

— Я йому позувала лише один-однісінький раз. Малюнок, як бачите, зберегла. Мабуть, той він малював з пам’яті. Крісті мав дивовижну пам'ять і здебільшого працював саме так.

Я запалюю нову сигарету. Терпляче спрямовую розмову в потрібне мені річище. Не знаю, правда, що з того вийде, але не відступаю:

— Ви знали його дуже близько, ви єдина, мабуть, хто може допомогти зрозуміти, що призвело до такої розв’язки.

— Не знаю… Я також приголомшена його вчинком. Тим паче що незважаючи на своє самолюбство Крісті був щирий оптиміст, хоча і дещо наївний. Проте я певна, що в будь-якому разі не я спричинилася до самогубства. Наші стосунки були ясні з самого початку. Ще першої нашої ночі я заявила, що рано чи пізно настане час, коли він мені набридне, і тоді я його покину… і щоб він не плакав.

— Схоже на угоду, — швидко констатую я.

Моя репліка, на диво, не бентежить її і не лякає. Вона киває головою:

— Слушно! Угода… але чесна!

— Ви знаєте, чому батько позбавив його спадщини?

— Ні. Його батько помер пізніше, ніж ми розійшлися. Гадаєте, позбавлення спадщини штовхнуло його на самогубство?

Чекаючи на відповідь, вона не зводить з мене погляду.

— Можливо!

— Навряд, — дотримується вона іншої думки. — Крісті зневажав і скнарість, і статки свого батька. Йому нецікаво було розпочинати свою малярську кар’єру, живучи з його заощаджень та колекції картин, яку той мав. Хотів починати з нуля і навіть уже почав, і не без успіху… Шкода! — зітхає вона. — Тепер його двоюрідний братик, цей патентований нікчема, безперечно, привласнить усе багатство старого.

— Крістіан був хворобливий?

— Терпів від каміння… у нирках…

Нарешті я наблизився до найделікатнішого пункту слідства й мить вагаюсь, наче перед лобовою атакою. Потім зважуюсь:

— Підчас вашої дружби у Крістіана траплялися напади хвороби?

— Двічі.

— Ви допомагали йому чимось?

— Не розумію вас! — великі карі очі, ледь підведені тушшю, впинаються в мене.

— Тобто як студентка медицини?

— Так, викликала «швидку допомогу». Але вона приїжджала завжди пізно, через дві-три години. Він страшенно мучився, і лікар упорскував йому морфій.

Знову я досяг мертвої точки. Знову мушу відступити і йти манівцями. Я хапаюся за суперечності у свідченнях Лукреції Будеску та слова Петронели Ставру.

— Отже, ви переконані, що Лукреція Будеску — психопатка?

— Я не визначаю діагнозів! Вона хвора на сексуальному грунті. Маніячка. Почувала до Крісті якусь хворобливу пристрасть, яка бісила мене, а його ні. Коли я нарікала на неї, він виправдовував поведінку нещасної однією й тією самою фразою: «Вона нікому не завдає шкоди».

Я згадую про зникнення магнітофона і запитую, як це можна пояснити. У відповідь дівчина лише глузливо посміхається:

— Запитайте про це у Лукреції!

— Чому?

— Бо їй страшенно подобалося слухати записи. Одного разу вона навіть його зіпсувала.

Я вдаю подив і недовіру.

— Як, ви підозрюєте Лукрецію?

— А то кого ж!

— А не міг він позичити комусь?

— Не знаю кому.

— Він не мав друзів?

— Мав би їх, якби менше захоплювався своїм мистецтвом. Він завів собі правило: «Мистецтво — це праця, праця й ще раз праця». Навіть не знаю, коли він примудрився закохатися в мене…

Хм!.. Розмова себе вичерпала, це ясно. Маю в запасі ще кілька запитань, але вони такі інтимні, що можуть здатися недоречними. Надто одне з них, яке мені кортить сформулювати так: «Хто ваш новий коханець?» Якщо я його поставлю, для неї це буде слушна нагода випровадити мене з хати. Я вивчаю її краєчком ока: вона курить сигарету, заклавши ногу за ногу, поли халата розійшлися, відкривши білу довгу ногу бездоганної форми… Відчувши мій погляд, вона рвучко поправила халат, даючи зрозуміти, власне, попереджаючи: «Квас, та не для вас!» Потім, глянувши на свій мініатюрний золотий годинничок, заявила без передмов:

— Я поспішаю!

Ту ж мить очі мої зупиняються на медичній торбині, і я ласкаво прошу показати мені її.

Почувши моє прохання, вона підскакує, мов ужалена. Цього разу моя настирливість не так обурила її, як налякала.

— Яким правом?

Її запитання знову зачіпає найвразливе місце в обгрунтуванні моєї присутності в цій квартирі. Я відбиваю удар, підказуючи їй вихід:

— Можете мені відмовити, нічого страшного!

Моя репліка, помічаю, остаточно спантеличує її, але вона вперто править своєї.

— Ваше прохання ображає мене, я вважаю, що ви надуживаєте своїми правами.

Я підводжуся, страшенно незадоволений, що моя спроба виявилася марною. Немає рації наполягати, закон на її боці. На превеликий подив, Петронела Ставру, передумавши, хапає торбину й розгнівано тицяє мені під носа:

— Прошу! Вгамуйте свою цікавість! Щоправда, моя майбутня професія гінекологія, але вам однаково ні в чому мене підозрювати.

Чи ба, куди вона хилить! Її спалах гніву має, отже, ще одне пояснення. Сумка поки що в її руках, і я маю час передумати й рушити до виходу. Але професійна спокуса й цього разу бере гору. Я хапаю торбину й, відійшовши на крок, розщібаю її. Зазирнувши всередину, здригаюсь. Так і є! Запитую:

— З сумки начебто щось пропало?

Вона часто закліпала очима.

— Авжеж! Шприц, — зізнається дівчина.

Моє зацікавлення пропажею залишає її байдужою.

— Де він?

Вона видивляється на мене крізь сигаретний дим і відповідає з незворушним спокоєм:

— У мене його вкрали.

— Як це? — здивовано запитую. — Коли?

— Три дні тому.

— Де?

— На жаль, — точно не скажу. Може, на факультеті, а може, в лікарні… чи ще де-небудь. Знаю, що коли позавчора ввечері сусідка попросила зробити її дитині укол, я побачила, що шприц зник.

— Хіба ви не користувались останнім часом торбиною?

— Чом ні… — і раптом зривається на крик: — Що вам, домнуле, ще треба від мене? Годі! Буде! Досі я чемно й терпляче слухала вас. А ви мене роздягали очима! Тепер знов узялися підозрювати у зв’язку з цим шприцом… Прошу вас…

І вона знервовано рушає до дверей. Тобто дає зрозуміти, що мені треба ушиватися. Що й казати, вскочив, як жаба в жар! Ба, так воно й було — на якусь мить я справді ніби роздяг її очима. А вона витонченим жіночим інстинктом відчула цей момент чоловічої слабкості. На моєму місці було б безглуздям заперечувати щось чи наполягати на своїх запитаннях. І я йду до дверей, але, перш ніж вийти, зупиняюсь і, гречно подякувавши їй за терпіння та щирість, кажу, дивлячись на годинника:

— Зараз чверть на сьому… Я цілком офіційно запрошую вас відвідати між дев’ятнадцятою годиною тридцять хвилин та двадцятою годиною наше управління на Каля Вікторієй, щоб дати деякі свідчення. — Я дістаю з кишені візитівку й подаю їй. — Вам буде замовлено перепустку.

— Для чого? — нервується вона.

— Щоб розпізнати один предмет.

Я відчуваю, як вона напружується і цідить крізь зуби:

— Який предмет?

— Шприц.

— Чи не думаєте ви, що це мій шприц?

— Поки що нічого не можу стверджувати.

— Але натякаєте… оцим своїм запрошенням до міліції.

Проте я показую, що розмова закінчена. В напівтемний передпокій просмикується вузенький промінчик світла з кімнати. Мені добре не видно, але я міг би заприсягтися, що одні з дверей, чи то на кухню, чи то у ванну, безшумно зачинилися. Петронела як господиня перша підходить до вхідних дверей і відчиняє їх. Я об щось перечіпаюсь і, заточившись, натикаюсь на неї. Прошу вибачення і виходжу. Вслід мені Петронела проказує слова прощання так само мляво, як і на початку моєї візити.

На вулиці владно вступив у свої права темний осінній вечір. Машина чекає на мене. Водій махає рукою. Я відповідаю йому, показуючи на найближчий телефон-автомат. У мене Промайнув один здогад, і я мушу негайно його перевірити. Накручую номер Петронелиної квартири. Через кілька секунд до телефону підходить чоловік. Для нього в мене заготовлене запитання:

— Квартира лікаря Влада?

— Ви помилилися, товаришу.

Отже, інтуїція не підвела. У квартирі весь час, поки я розмовляв з колишньою коханкою Крістіана Лукача, був хтось третій, а саме: власник пантофлів, курій, що залишив недопалки «Кента», новий коханець студентки. Той самий чоловік, про якого згадував у нашій розмові художник Валеріан Братеш.

Я весело йду до машини. Мої відвідини виявилися плідними. Ще виразніше вимальовується версія нещасливого випадку, щоб не сказати злочину. Звичайно, останню риску під всіма цими гіпотезами підведуть відбитки пальців на шприці та коробці, в якій його знайдено.

Водій, відчинивши дверцята машини, повідомляє, що мене розшукував по телефону капітан Поваре.

— Куди тепер?

— В управління.

Викликаю по телефону Поваре.

— Хух, як добре, що ти подзвонив! — полегшено зітхає мій бойовий побратим. — Де ти? Десь біля проспекту Друмул Таберей?

— Горить щось?

— Горить! Тебе шукає по всіх усюдах прокурор Беріндей… Він чимось знервований…

— Через мене?

— Ні! Через Лукрецію Будеску… Вона зникла! Й досі не повернулась додому. Весь будинок на Ікоаней на ногах. І Григораш хотів перебалакати з тобою. Не кажу вже про те, що двічі шукала тебе по телефону Лілі.

— Все гаразд. За десять хвилин буду. Запроси до нас прокурора.

Пропажа Лукреції Будеску воскрешає в моїй пам’яті діагноз Петронели Ставру. Хвороблива пристрасть Лукреції Будеску до студента з мансарди не підлягає сумніву. Причеплива ідея! Любов старої панни! Куди вона в біса запропастилася? Пішла лишень в церкву помолитися. Чому вона не повернулася? Диво, та й годі, мене тривожать всі ці події, не йдуть з гадки. Хоч я й певний, що рано чи пізно вона Одвернеться додому. А ні, то знайдемо, на те ми й міліція…

Я запалюю сигарету, другу подаю водієві. Глибоко затягуюся. Гадаю, зараз я на шляху розгадки «двозначного» випадку. Мені конче треба поговорити з Григорашем, бо потім у мене, можливо, буде зустріч з Петронелою Ставру. Я певний, що Крістіан Лукач, потерпаючи від страшенного болю під час нападу, у відчаї звернувся до Петронели. Дівчина виявила слабкість, зробила йому ін’єкцію, але помилилася дозою, й це призвело до нещасливого випадку. Все ніби так, але залишається нерозв’язана проблема: хто дістав ампулу з морфієм? І як? Контрабандою? Чи її тримав про запас сам Крістіан Лукач? Чи її мала у своїй медичній торбині Петронела?

«Дачія» робить крутий ефектний віраж. Гальма скрегочуть і вищать по асфальту, як в американському кінофільмі. Цей віраж повертає і хід моїх думок. Лілі… Шукала мене. Ось уже вечоріє, вона розшукує по телефону, а мене й досі нема. Все за те, щоб порвати зі мною, мушу це визнати. Але що я можу вдіяти? Змінити фах? Ба ні, краще якийсь інший вихід… Але й від Лілі я просто так не відмовлюся, хоч би що там сталося.

Сидимо вчотирьох у нашому кабінеті: прокурор, Григораш, Поваре і я. На столі кухоль з водою, з якого ми по черзі вгамовуємо спрагу.

— Ну ось, ми його тут чекаємо, як бога, — зустрів мене насмішкувато прокурор, — а він десь там забув і про час, і про нас, розкошує карасями в сметані.

— Це було б непогано! — ковтаю з кухля води і витираю тильним боком долоні губи.

— Знову вона тебе шукала… сам знаєш хто, — нагадує мені Поваре.

Тільки Лілі мені зараз бракує! Нам і так не сидиться на місці. Свій погляд я одразу звертаю на прокурора і прошу його розповісти, що там приключилося, на вулиці Ікоаней.

— Капітане, хоч як мені шкода засмучувати вас, але Лукреція Будеску з церкви додому не повернулась. П’ять хвилин тому я розмовляв по телефону з Цугуями — її ще нема. А що справа вимагає, щоб було оформлено протокола, то я заходився її розшукувати. Я з’їздив у церкву, куди вона вчащає, побалакав із священиком. Він добре знає Лукрецію Будеску і бачив її сьогодні близько четвертої дня… А тепер десь носить її лиха година… Що будемо робити?

Знову мені пригадується діагноз, який Петронела Ставру поставила своїй «суперниці»… Гаразд, нехай і так, але куди могла щезнути Лукреція Будеску?

— Що будемо робити? — все домагається відповіді невідомо від кого прокурор.

— А що робити? Нічого не залишається, як чекати, поки знайдеться.

— А протокол?

Я розумію Беріндея. На даному етапі цей «двозначний випадок» однаково числиться і за прокуратурою, і за карним розшуком. Виконання ж формальностей, тобто підпис Лукреції Будеску під протоколом, автоматично перекладає справу на наші плечі.

— Треба чекати! — повторюю.

— І де її лихий носить?

Це запитання Поваре адресує, видно, особисто мені. Іншим разом я відповів би жартома, але зараз не до цього. Зненацька мені спадає на думку, що коли висновки Петронели Ставру щодо психічної неврівноваженості Лукреції Будеску слушні, то бідолаху слід шукати біля небіжчикової смертельної постелі. Я вигукую на все горло:

— Гадаю, з церкви вона подалася оплакувати небіжчика! В трупарню або в каплицю, якщо старий Паскару перевіз туди тіло.

Я сподівався побачити на їхніх обличчях глузливі посмішки, але всі сиділи на диво поважні…

— Пропоную послухати Григораша.

«Чоловік з торбиною» сидить на столі Поваре, звісивши ноги і втомлено опустивши очі.

— Мені вдалося точно встановити, що шприц, знайдений на даху, і той, яким було зроблено ін’єкцію морфію Крістіанові Лукачу, ідентичні. Хімічний аналіз підтвердив, що в шприці був морфій… Оце й усе.

Я розчаровано підскакую:

— Як це все?

Григораш посміхається у вуса, і в тій посмішці я читаю, що мене жде якийсь сюрприз.

— Зачекай трохи, буде тобі й бомба. Вели-и-кий сюрприз! На металевій коробці зі шприцом ми легко знайшли відбитки пальців. Дактилоскопічна експертиза встановила, що вони, безперечно, належать… Крістіанові Лукачеві.

Якби такі висновки зробив хтось інший, а не Григораш, я подумав би, що з мене кепкують.

— Гаразд, але це… — Ошелешений таким поворотом справи, я ніяк не докінчу думки. Григораш розуміє з півслова, що я хочу сказати, і розводить руками: «Саме так!»

— Отже, знову — самовбивство! — зітхає Беріндей, насилу стримуючи, за професійною звичкою, свій відчай.

Боже, яка плутанина! Досі лише одна людина висловилася досить твердо: двозначний випадок! — такий небуденний висновок зробив медексперт Хорія Патріке. Виходить, рано я зрадів, вирішивши відкинути цей висновок, а натомість запропонувати свою гіпотезу: нещасливий випадок, необачність, що призвела до смерті. Мало-помалу в мені закипає безглуздий, просто-таки дитячий гнів на медексперта. Немов справді ми тільки з його вини спотикаємося постійно об можливі варіанти: самогубство — злочин.

— Отже, він сам себе порішив, тобто помер за власним бажанням! — знову зауважує прокурор.

У розмову раптом встряє Поваре, який доти досить довго, що не схоже на нього, мовчав:

— Це тільки так здається! Дозволю собі звернути вашу увагу на одну з’ясовану деталь.

— Лише одну?! — скрушно бурмочу я й додаю не без іронії: — Двозначний випадок!

Поваре, одначе, наполягає на продовженні розмови про оту з’ясовану деталь.

— Ми припустили були, що небіжчик вдався до ін’єкції, бо потерпав од кольок у нирках… Якщо це так, то навіщо йому себе вбивати? І якщо він хотів покінчити з собою, а не вгамувати біль, нащо йому було викидати у вікно шприц?

Зауваження мого колеги грунтовне, але, на жаль, воно лише зміцнює висновок лікаря Патріке.

Відповісти береться прокурор:

— Крістіан Лукач перебував під дією наркотика. Чи встановиш тепер точно, що коїлося тоді в його свідомості, вільній від контролю?

Та-ак! Беріндей має рацію! Всі мають рацію! Але найбільше медексперт: двозначний випадок. Через силу подолавши в собі гнів, запитую уривисто:

— Тут постає щонайменше троє запитань: кому потрібно було діставати закинутий на дах шприц? Звідки, відповідно, він знав, що самогубця закинув його Туди? Навіщо йому здалося діставати?

Прокурор доповнює мене:

— Може, пін і не пробував його діставати, а лише хотів переконатися, чи ми знайшли його.

— В обох випадках ясно, що той, хто проник в опечатану квартиру Крістіана Лукача, перебував в останні драматичні хвилини студентового життя в мансарді і на власні очі міг бачити, як самогубця викинув коробку зі шприцом на дах…

— Стоп! — зупиняє, наче автоінспектор вуличний рух, наші міркування Григораш. — Мушу познайомити вас іще з одним висновком експертизи. Ви надто захопилися своїми гіпотезами, інакше самі б здогадалися запитати… Ви забули про відбитки пальців на ампулі…

Ображений на нього, я суворо запитую:

— Ти щось забув сказати у своєму рапорті?

Не звертаючи уваги на мій гнів, Григораш веде далі:

— Ви забули про ампулу й відбитки пальців, знайдені на ній. Ви забули запитати мене, чи відрізняються відбитки пальців на коробці од відбитків на ампулі. Так ось: між ними немає нічого спільного.

Я заперечую йому, вдаючись до сарказму:

— Ну, дякую, Григораше, дякую!.. Ніби все, чим ми займаємося, не переслідує одну й ту саму мету: довести, що лікар Патріке не помилився, коли почепив на труп Крістіана Лукача ярлика «двозначний випадок»!

— А кому ж тобі дякувати, як не мені, — перебиває мене Григораш. — Я певен: коли б не я, ви, гарячково шукаючи виходу зі скрути, і далі б не помічали вкрай важливих сторін проблеми. Ти хотів би все розв’язати, розкрити одним махом. Так от, сліди на ампулі незаперечно свідчать: окрім Крістіана Лукача, в мансарді був ще хтось… До того ж згадайте, як лікар Патріке підкреслював, що сам собі Лукач не міг зробити укола, бо не дотягся б до того місця, куди впорскнуто морфій.

Всі немов води в рота понабирали. Ця тривала мовчанка скидається на врочисто-жалобну хвилину мовчання. У мене в голові, проте, не такий безлад, щоб я втратив нитку розмови:

— Отже, Крістіан Лукач мав «помічника», який потім перетворився на «глядача»? Самогубство з глядачами?

Перед моїми очами водночас постають Петронела Ставру й Лукреція Будеску. Я запитую себе: хто з них двох міг бути під час драми, що розігралася в мансарді? Вирішую коротко переповісти свій візит і розмову з колишньою коханкою Крістіана Лукача.

— Як, з її торбини зник шприц? — вигукує вражений цією новиною прокурор.

— Я її запросив прибути сьогодні увечері для опізнання коробки.

— Тоді все ясно! — висновує Поваре. — Ось тобі й «глядач», про якого ти казав.

— Навіть якщо Петронела Ставру впізнає свій шприц, це аж ніяк не пояснить, чому на коробці відбитки пальців Крістіана Лукача, — з характерною для нього стриманістю застерігає мене Григораш.

Беріндей теж вважає за свій обов’язок поділитися з нами думками:

— Можливо, Крістіан Лукач просто позичив у неї шприц, а дівчина, дізнавшись про лихо, злякалася і стала заперечувати правду, нашвидку вигадавши версію, що його в неї вкрали.

Я благально поглядаю на Григораша, але на поважному обличчі друга мовби написано: «Не поспішай! Май терпець!»

Дзвонить телефон. Хоча Поваре й сидить поруч із ним, але підсуває до мене. І не помиляється. На протилежному кінці дроту моя наречена.

— Що поробляєш? — запитує вона солодко. — Хочеш, зайду по тебе?

Якраз цього мені й бракує! Відповідаю без викрутасів:

— Ні, люба моя. Якби ти тільки знала, скільки всього навалилося на мою голову! — Мій голос звучить жалісно, мов благає про помилування чи співчуття.

Проте Лілі вже давно відомі всі мої хитрощі. Наче нічого й не чула, вона провадить медовим голосом:

— Любий мій, ти не гніватимешся, якщо ми з Джорджікою підемо в «Савой», подивимося Пую Келіпеску?

Джорджіка — її колега по роботі, вони закінчили разом музичний ліцей, працюють обоє продавцями в крамниці «Романс». Віднедавна він почав виявляти цікавість до моєї нареченої. Ось чому я кажу:

— Гніватимусь.

— Ага, оце мені й треба було знати, любий мій, чи будеш ти гніватися. Так що ми пішли в «Савой»! — і зразу ж кладе трубку.

Моя посмішка вийшла досить кривуватою, і, боюсь, колеги здогадалися, що мені не мед.

— Вернімося до діла, — пропоную я. — У нас попереду ще ціла ніч. Нічого не вдієш, треба дочекатися появи Лукреції Будеску. Щодо Петронели Ставру, — дивлюся на годинника, — я певний, що моя розмова з нею тут, в управлінні, дещо прояснить.

— Якщо вона захоче бути відвертою! — Поваре хтозна-чому ставиться до мого задуму недовірливо.

Хотілося б, щоб моя репліка була веселішою. Ба! Знаю, що, кажучи про дівчину, я не підніс настрою, просто нічого кращого не спало на думку тієї миті.

— Вважай, що я теж не великий оптиміст, — несподівано поділяє скепсис мого колеги прокурор. — Наприклад, я не вірю, що Лукреція Будеску взагалі повернеться додому.

Григораш рішуче втручається в розмову.

— На мій погляд, у нас немає причин бути песимістами. Окрім усього іншого, нам пощастило роздобути дуже важливий доказ — йдеться про ампулу, — і в його силу я цілком вірю. Це і є той зайчик, що сам стрибає на сковороду…

Подумки я дякую Григорашеві й, не відповідаючи на скепсис прокурори ти Попоре, уточнюю спою позицію:

— Якщо Лукреція Будеску не повернеться додому опівночі, вам, товаришу прокурор, доведеться вчинити в її квартирі трус. Навіть якщо ми ризикуємо провести безсонну ніч, ми не повинні втрачати з вами телефонного зв’язку.

Прокурор без будь-якого ентузіазму широко розводить руками:

— Пусте, будемо сподіватися, що обійдеться…

— Не кажіть гоп, товаришу прокурор.

— Я мав вас за оптиміста, капітане! — Він повертає мені репліку, яку я кинув нещодавно Поваре. — Сімейству Цугуїв я дав номер свого телефону.

Ми уточнюємо з ним деякі технічні деталі, потім я прошу його бути присутнім при розмові з Петронелою Ставру, але він відмовляється:

— Шкода, але тут я не можу вам допомогти… В прокуратурі маю не менш нагальні справи. Якщо закінчите розмову з нею до дев’ятої, повідомте, будь ласка, мене про наслідки. А потім, як ми й умовилися, чекатиму ваших дзвінків удома.

Беріндей, широко всміхаючись, незграбно салютує по-військовому і залишає кабінет. Григораш збирається піти за його прикладом. Я прошу його затриматися.

— Страх заплутана справа! — зітхаю.

— На жаль, хотів би заперечити, але так воно й є, — погодився Григораш.

Я знаю, що нічого втішного він зараз не скаже: просто відчуваю потребу чути його м’який, рівний, тихий голос.

— У твоїй практиці траплялося щось подібне?

— Ні. Морфій взагалі, а тим більше в злочинах з таким наслідком, фігурує в нашій практиці дуже рідко, майже ніколи.

— Скажи мені, в який варіант ти більше віриш: самогубство чи злочин?

Григораш сміється: добрий гумор і спокій не полишають його за жодних обставин. Він докоряє мені:

— Хоч би яка була дурнюча справа, ми з тобою не на іподромі, щоб гадати, на якого коня ставити. Обидва варіанти досить суперечливі.

І вмовкає. Гадаю, він мовчить суто з виховною метою. Чекає, аби я сам вилив йому душу. Поваре слухає нас уважно, шанобливо, не висловлюючи свого погляду.

— Поки була неясність з відбитками пальців на коробці зі шприцом, я більше схилявся до варіанту «злочин». Тепер я мушу повернутися до первісного варіанту «самогубство». Гаразд! Але ти можеш уявити собі когось, хто б допоміг самогубці сунути шию в зашморг?

— Гадаю, так! — раптом порушує свою мовчанку Поваре.

Не тільки я, а й спокійний Григораш роззявляє рота, дивлячись на Поваре.

Якусь мить його гіпотеза здається мені просто безглуздою, але потім я починаю вбачати можливий зв’язок між нервовим розладом Лукреції Будеску і моїм запитанням тоді, в мансарді. Поваре має слушність: лише псих може допомагати комусь порішити самого себе… До того ж часті випадки непритомності Лукреції… Щоб ухопитися за цю нитку, мушу обговорити ще одну обставину.

— І як ти собі уявляєш оту сцену самогубства в мансарді?

Я ставлю Поваре в нелегке становище, але втручається Григораш:

— Я можу уявити собі ту сцену… хоча слово «уява» більше вживається в літературі, а не в криміналістиці… Можливо, коли Крістіан Лукач порвав з дівчиною, він почав виношувати ідею покінчити з собою і думав, як це зробити. Не відпадає, що він мислив за шаблоном, як і ви. Проте здоровий глузд, назвімо це так, примусив його, зрештою, відмовитися од своєї ідеї. Але тут якраз загострюється хвороба, він впорскує чи йому впорскують морфій, наркотик послаблює свідомість, а з підсвідомості зринає на поверхню думка про самогубство, воля його загальмована… і він справджує свій задум.

— Вибач мені, Григораше, — уриваю його, вражений вигаданим ним «сценарієм» самогубства, — але яка могла бути роль Лукреції Будеску в тій драмі?

— Ти запитав, чи можна уявити те, що сталося тоді в мансарді. Я тобі довів, що уява може витворити будь-яку ситуацію.

Паче змовившись із Григорашем наполягати на тому самому варіанті, Поваре додає й від себе:

— Лукреція Будеску зробила йому укол, після чого, бувши по вуха закоханою в нього, виконала всі його накази… Саме так загалом я уявляю її співучасть у самогубстві Крістіана Лукача.

Я сам напросився на цю дискусію, яка тепер починає мене нервувати. Бажаючи розвіяти фантазії моїх колег, рішуче заперечую:

— Ви забули, що Лукреція Будеску сама стала жертвою чийогось нападу і що завдяки цьому ми змогли натрапити на шприц!

— То й що? — не здається Поваре. — Вона могла чудово симулювати напад… А з якою метою, ми це, безперечно, з’ясуємо. З того, що вона зникла, можна зробити висновок, що жінка боїться викриття.

— Та ні… — не дуже переконливо заперечую я. — Вона проста жінка…

— Але психічно хвора, — аргументує Поваре. свою версію. — Відомо, що психопати наділені хворобливою уявою.

Я не можу втриматися, щоб не вколоти:

— У такому разі ти теж психопат! — Проте відразу ж опановую себе і повертаюся до суті нашої дискусії. — Ми так говоримо про стан здоров’я Лукреції Будеску, наче й справді в нашому досьє лежить історія її хвороби.

А Поваре й гадки не має відступати:

— Напевне, вона є, але до неї у нас руки ще не дійшли!

Григораш, розуміючи моє збудження, пробує повернути розмову до того, з чого розпочалася наша дискусія:

— Ми уявили, якою могла бути сцена самогубства. Неважко встановити в такому разі й участь Лукреції Будеску в ході цієї драми. Потрібно лишень узяти в неї відбитки пальців і порівняти з тими, що на ампулі.

— Ось нарешті ясний погляд! — вдячно вигукую я.

— Почекай, хлопче! — зупиняє мене Григораш. — У такий самий спосіб ми можемо довести, що маємо справу з ненавмисним убивством.

— Двозначний випадок! — зітхаю безнадійно.

— Саме так: двозначний випадок! Потрібно віддати належне професійній закоханості медексперта в свою справу, його внескові в подальший перебіг розслідування, бо без нього ми не помітили б двозначності події, повірили б у версію про самогубство — і злочинець святкував би перемогу.

— Говориш про двозначність, а сам схильний думати, що маємо справу зі злочином, а не самогубством, — з певним докором в голосі зауважує Поваре.

— Ти помиляєшся, — пояснює далі Григораш. — На даному етапі я допускаю обидва варіанти. Виходячи з того, що вже встановлено, на мою думку, ми маємо діло з недосвідченим, проте дуже винахідливим злочинцем.

— Чому недосвідченим? Чому винахідливим? — Я зриваюся з місця, заінтригований новою Григорашевою думкою.

— Бо, замисливши злочин, він дуже вже намагався вчинити його бездоганно. Я допускаю, що він стер свої відбитки пальців із коробки, шприца, а замість них залишив відбитки пальців Крістіана Лукача. Припустімо також, що від хвилювання він забув на видноті ампулу… Гадаю, що саме заради ампули він мусив повернутися назад, на місце злочину, а заодне й подивитися, що з коробкою, чи там вона, куди він її кинув. А тут якраз принесло Лукрецію Будеску.

Всміхаюся вдячно:

— Ох і хитрюга ж ти! Одним пострілом хочеш убити двох зайців.

— Раджу взяти на озброєння висновок лікаря Патріке, і ти теж уб’єш двох зайців.

— Якщо не з’явиться раптом третій — нещасливий випадок!

— Можливий варіант, — миролюбно сміється Григораш. — Ну я пішов, у мене ще багато справ.

Я дякую йому і прошу повернути речовий доказ — коробку із шприцом. Дивлюся на годинника:

— Пора б з’явитись і нашій красуні…

— Бажаю успіху!

Тільки тепер я відчуваю, як страшенно гудуть мої ноги. Я сідаю стомлено за стіл. Поваре теж падає на стілець. Дивимося один на одного. Він чекає, поки я перший порушу мовчанку. Але я затято мовчу. Зрештою, Поваре не витримує і бере ініціативу в свої руки:

— Ти не заплутався у Григорашевих висновках? Щодо мене, то я заплутався. Перш ніж сформулювати якусь гіпотезу, слід зібрати якомога більше речових доказів, проаналізувати їх, перевірити в собі, а вже потім заходжуватися коло робочої версії. Ти не згоден зі мною?

Я не відповідаю. Ми не вперше дискутуємо на цю тему, і я знаю його думку — надто вона вже книжна, якраз у межах підручника з криміналістики. Я далекий від думки переглядати те, що викладено в навчальних підручниках з нашого фаху. Це було б, без сумніву, щонайменше безглуздям. Проте життя у своїй розмаїтості набагато складніше за будь-який підручник.

— Ти доручав мені ознайомитися з подробицями справи фарцівників, — міняє Поваре напрямок розмови. — Я їх маю. Що з ними робити? — Щоб подратувати мене, він махає в повітрі кількома папірцями. — Паскару-молодший, який тебе цікавить, далеко не ангел.

І хоча я подумки готуюсь до зустрічі з Петронелою, ці дрібно списані рукою мого колеги папірці не залишають мене байдужим. Прошу показати їх.

— Домнуле, прошу вас! — імітуючи жест офіціанта, який подає рахунок, Поваре тиче мені під носа свої записи. І несподівано, без будь-якого зв’язку з попереднім додає: — Ти не збираєшся зателефонувати Лілі?

— Лілі покинула мене!

Це тема, з якої, попри спокусу, Поваре не дозволяє собі глузувати. Навпаки, він зітхає, показуючи цим, що розуміє мене.

— Не покине, — втішає мене, мов дитину. — Ось побачиш…

Якби він почав наводити приклади вічної любові, окремі цитати, я б на нього розгнівався. А так лише згідливо киваю головою, щоб запевнити його, що він повернув мені віру в Лілі, в наше майбутнє.

— Я хотів би піти! — наївно-дитячим голосом зізнається Поваре.

Він має повне право піти, так само, як і я. Бо у нас обох «ненормований робочий день». У Поваре теж є власна любовна історія: вдова з чотирирічним синочком… Він знайомий з нею давно, ще з малого-малу, кохає її, не раз пропонував їй руку і серце, але вона відмовила йому і відмовляє й досі, хоч вони ось уже кілька років живуть фактично як чоловік і жінка. Тому я лагідно кажу йому:

— Дорогий Ніку, мені жаль, але тобі не можна зараз іти. Не час. Розумієш? Дуже можливо, що буде потрібна твоя допомога. Справа Крістіана Лукача виявляється набагато складнішою ніж ми передбачали.

По його білому довгобразому обличчю промайнула тінь незадоволення. Він жалібно скаржиться:

— Вчора увечері — ні… сьогодні знову — ні…

— А ти не думаєш, що наших майбутніх жінок слід привчати до того, що їхні чоловіки пізно приходитимуть з роботи? — уже й не знаю, вкотре запитую його.

Поваре мусив пристати на мою думку.

— А тепер дай мені спокійно розібратися в твоїй писанині… Їй-богу, пишеш ти гірше, ніж лікар рецепт.

— Не подобається, то найми собі секретарку! — швидко огризається він, відтак виймає якісь папери і вдає, ніби заглиблюється в їх вивчення.

Дивлюся на годинника. Телефоную в бюро перепусток і попереджаю; скоро до мене має з’явитися молода дівчина, то щоб негайно пропустили її.

Як тихо раптом стало в кабінеті! Я запалюю сигарету й досліджую письмо Поваре. Боже, які жахливі ієрогліфи! Все ж потроху мені вдається розшифрувати написане…

Відділ боротьби зі спекуляцією затримав п’ятьох молодиків з групи фарцівників. Жодному ще нема 26 років. Всі п’ятеро — столичні жителі — без постійної роботи. Слідство передбачає, що є ще й шостий — керівник групи. І підозри падають на Тудорела Паскару, двоюрідного брата Крістіана Лукача. Одначе проти нього поки що не виявлено незаперечних доказів, і він не заарештований.

У чому ж звинувачуються оці п’ятеро? Ось уже близько трьох років вони спекулюють валютою, дефіцитними імпортними товарами, які ввозяться контрабандою в країну, причому мають свій оригінальний стиль «роботи». Діють тільки поодинці, кожен у своїх володіннях: готелях «Інтернаціональ», «Амбасадор», «Лідо», «Атене-Палас», «Уніон»… Щотижня вони збиралися на свої «виробничі наради», щоразу в іншому місці, але ніколи — в тих готелях, де здійснювали свої операції. Під час «виробничих нарад» поводилися скромно, мало пили, щоб не викликати підозри.

Члени групи мали «філіали» в інших містах країни, підтримували також стосунки з касирами обмінних валютних пунктів у готелях, навіть мали зв’язки із злочинним світом за кордоном. У ході розслідування один з п’ятьох, Боб Міклеску, прозваний Фунтом Стерлінгів, засвідчив, що на чолі групи стоїть якийсь «мозок», він, мовляв, у тіні й це не хто інший, як Тудорел Паскару. Гаданий шеф групи був затриманий і перебував під слідством кілька днів, але його відпустили за браком доказів. Боб Міклеску, писав далі Поваре, знав про існування «мозку», але ніколи не бачив його в обличчя. Водночас інші четверо членів групи категорично заперечують існування шефа групи. Оповідь Поваре викладена досить туманно. Я йду далі…

Чим привернув до себе увагу Тудорел Паскару? Вчився він в інституті зовнішньої торгівлі, але на другому році покинув науку і влаштувався касиром в обмінному пункті валюти при готелі «Атене-Палас». Пропрацював там понад рік і показав себе з найкращого боку, проте, хоча й не мав жодних зауважень від управителя банку, був звільнений з посади за «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час».

Відводжу погляд від паперів і звертаю його на Поваре.

— Що це означає — «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час»?

— Не знаю… Це не мій вислів. Виписано з характеристики, виданої готельним керівництвом.

— С якісь приклади? Чи нічого конкретного?

— Нічого.

Повертаюся знову до вивчення нотаток Поваре. Після звільнення Тудорел Паскару так і не завдав собі клопоту знайти іншу роботу. Проте стан завсідником нічних барів, а надто ресторації готелю «Атене-Палас», де його можна зустріти щовечора в компанії осіб легкої поведінки. На запитання, з чого він живе, — писав далі Поваре, — Тудорел Паскару відповів, що його батько, колишній зерноторговець, зібрав за свій довгий вік чималеньку купу грошей, яку й віддав у повне користування своєму синові, щоб той пожив собі на втіху, чого свого часу не зміг він. Зрештою, і Мілуце Паскару, запрошений до міліції підтвердити слова свого сина, заявив (Поваре його заяву занотував дослівно): «Якщо він має з чого жити, то чого б йому не порозкошувати? Мої гроші все одно колись стануть його. Землю в селі нині купляти не дозволяється, то хай уже витрачає як йому заманеться. Поживе хоч трохи в розкошах, чого не довелося звідати колись мені та його матері. Тим більше що влада нічого не втрачає, бо гроші однаково дістаються державі». Під час допиту старого Паскару між ним і батьком одного із затриманих спалахнула сварка. Той накинувся на колишнього зерноторговця з кулаками і прокльонами, стверджуючи, що саме з вини Тудорела його рідний син опинився за гратами.

У наш кабінет нечутно входить один з Григорашевих підлеглих і передає мені коробку зі шприцом, у такий спосіб нагадавши мені про Петронелу Ставру. До її приходу, тобто до восьмої, залишилося менше як чверть години.

— Дивись, щоб вона не оступачила тебе! — вгадує мій неспокій Поваре.

— Таке може бути.

— У неї є на це причина?

— Звідки я знаю? Вона донька якогось великого цабе з провінції. Того-то й гне кирпу.

— Ясно. Не прийде!

Категоричний тон Поваре посилює мій неспокій.

— Тіпун тобі на язик! — спересердя кидаю йому і намагаюся вивчати далі нотатки Поваре, але не можу скупчитися. Мій погляд тепер бігає по трикутнику: годинник — двері —телефон. «Почекаю ще трохи, — вирішую я подумки, — якщо не прийде, зателефоную їй сам».

Час тягнеться страх марудно, а Петронела Ставру так і не з’являється. Відчувши мою нервозність, Поваре і сам починає нервуватися, залишає своє кляте досьє і очікує, що ж я робитиму. Врешті-решт я беру трубку, накручую номер, але телефон не відповідає.

— Мабуть, пішла-таки до нас, — не втрачаю останньої надії.

Поваре хитає головою, немов хоче сказати: «Гаразд, гаразд. Не будемо поки що відмовлятися від надії».

Але вже ні я, ні він не знаходимо собі місця з нетерплячки.

Рівно о восьмій різко звучить телефонний дзвінок. Хапаю трубку, але чую голос прокурора Беріндея: цікавиться наслідками моєї розмови з Петронелою Ставру. Доводиться сказати йому правду.

— Отже, не прийшла! — сумно зітхає він. — Дивно! Дуже дивно! Ось тобі ще одна халепа на голову… І Лукреція Будеску також іще не вернулася додому, в сімействі Цугуїв достеменна паніка. Ледве їх заспокоїв… Що ж, усе тоді лишається, як домовилися. Підтримуємо зв’язок до півночі, а вранці продовжимо пошуки… обнімаю!

Кладу слухавку, звертаючи увагу на оце чудне прокуророве «обнімаю». Воно мені здається вкрай недоречним. Куди воно годиться, казати чоловікові «обнімаю» чи ще гірше — «цілую».

А час іде. Краєм ока поглядаю на Поваре: він теж непомітно час від часу. чиркає на годинника. Певна річ, не хоче тривожити мене іі мовчить. Так минає ще чверть години. Розвіюються останні сумніви — Петронела Ставру злегковажила запрошення. Мій погляд мимоволі притягує коробка зі шприцом, і я розглядаю її, як невідому досі небезпечну зброю. Я зозла накручую ще раз номер телефону студентки, але з тим самим успіхом. Домнішори нема вдома або вона не хоче відповідати на дзвінки. Отже, вона все-таки пошила мене в дурні. Чому? Як пояснити її поведінку? Може, вона й справді злякалася, що її шприц у мене в руках? Знову подумки прокручую можливі варіанти версії про нещасливий випадок…

«В розпалі ниркового нападу, — розмірковую я, — Лукач звернувся по допомогу до неї, вона не відмовила, зробила йому укол, помилилася дозою морфію. Його стан налякав Петронелу, вона запанікувала. Тоді покликала когось на поміч, може, навіть не сама, а разом з ним, теперішнім своїм коханцем. І вже вдвох, щоб сховати кінці у воду, вони симулювали самогубство…» «Недосвідчений злочинець, але вельми винахідливий», — пригадую я Григорашеву думку, безпосередньо причетну саме до цієї версії.

— Лівіу, — покликав мене Поваре, готовий прийти на підмогу, — як ти гадаєш, чи варто мені навідатися ще сьогодні ввечері до Петронели Ставру, дочекатися її й показати коробку? Ну, бодай для того, щоб камінь спав з душі?

Я обмірковую його пропозицію. Коли я завітав несподівано до колишньої коханки Крістіана Лукача, вона зустріла мене з погано стриманою ворожістю. Згодом, як бачимо, знехтувала моє офіційне запрошення. Щось же та мало спонукати її до такого поводження?.. І чи вона причетна безпосередньо до цієї драми? Чи, може, вона побоялася стати вдруге перед ясні очі міліції? Чи її новий коханець порадив не йти в міліцію? Хоч би що там було, приймаючи пропозицію Поваре, я нічим не ризикую. Цілком може бути, що вона зараз удома і не підходить до телефону. А що дівчина не знайома з Поваре, то є надія, що вона впустить його до кімнати…

— Згоден, — кажу. — Але треба, щоб ти взяв когось із собою. Якщо вона вдома і ти покажеш їй коробку, непогано було б, щоб хтось був при цьому і міг би згодом засвідчити її відповідь, хоч би яка вона була.

— Я можу попросити дати мені відповідь у письмовій формі.

— Еге, Нікулає, Петронела — принцеса вередлива, ще й лиха, як пантера. Сам пересвідчишся. Якщо вона почне посилатися на закон і запитувати тебе, яким правом ти вдерся до її кімнати, відповідай: «Ви були офіційно запрошені до міліції і не зволили з’явитися, тож міліція мусила відвідати вас удома».

Поваре жартівливо всміхається.

— Якщо Магомет не йде до гори, то гора піде до Магомета!

— Ого, Поваре, ти, виявляється, чимало знаєш… у розумінні загального культурного рівня!

— А як же інакше, коли ти — мій головний навчитель і вихователь! Я візьму з собою Ришкану, — відповідає мені Поваре, прибираючи зі столу папери.

Я простягаю йому металеву коробку.

— Якщо її нема вдома, дочекайся, — напучую свого друга, — гадаю, до десятої вона повинна повернутися.

— Скажеш сам шефові, де я?

— Не турбуйся… Від Петронели Ставру нам потрібна одна відповідь: «так» або «ні». Якщо вона погодиться відповісти письмово, тим краще. Телефонуй мені сюди або додому, гаразд?

Поваре бере загорнуту в папір металеву коробку й вирушає на пошуки Ришкану. Я залишаюся сам-один. Рух на вулиці помітно порідшав, проте час від часу через вікно долинає шелестіння автомобільних шин.

Я згадую Лілі, і в мені закипає гнів. Сиджу тут, як проклятий, а вона пішла на естраду зі своїм «музикологом». Гарно з її боку!.. Щоб трохи заспокоїтися, знову беруся до нотаток Поваре з приводу фарцівників, точніше спекулянтів, його письмо дратує мене. Я доходжу висновку, що непогано було б побалакати з майором Стеліаном з відділу боротьби зі спекуляцією і почути саме від нього, в чому там підозрюється Тудорел Паскару, цей фарцівник і спадкоємець чужого майна. Сказано — зроблено. Я телефоную майорові, він на місці — іноді й мені фортунить — і згоден на зустріч: «Заходьте, в мене є кілька вільних хвилин, побалакаємо».

У кабінеті «економістів» накурено, хоч сокиру вішай, і людей повно, як серед дня. Майор чекає на мене, він бере мене під руку й садовить, де трохи тихіше.

— Знаю, ви цікавитеся Тудорелом Паскару на прізвисько Еннесі, — навпростець, без ніякого починає майор. — Ви також докопуєтеся до його «священної особи»? — Тут майор уживає далеко не цензурного виразу. — Нічого, незабаром піймаємо паразита на гачок!

Майор Стеліан невеличкий на зріст, але з міцною поставою: ми знаємо, що він щодня вправляється у плавбі.

Сідаємо поруч, і я стисло пояснюю йому, з якого боку родина Паскару виявилася в полі нашого зору. Майорові відома історія зі спадщиною старого Лукача, знає він дещо і про смерть Крістіана Лукача.

— З якими тільки покидьками й поганцями не мав я діла, але цей — рідкісне бидло, — починає майор свою розповідь. — Розумний, хитрий, підступний. Замішаний у чорт-зна-яких паскудствах, але схопити його поки що не вдалося. Все вислизає з рук. Побачили б ви його! — Майор Стеліан задумливо зупиняється на півслові, відтак веде далі: — Ви не думайте, що одягається він, мов якийсь волоцюга чи хіппі, це далеко не так. Подивишся на нього: елегантний, підтягнутий, акуратно підстрижений — цілковита протилежність отим патлатим і бородатим нечупарам. Ніколи його не побачиш без краватки. Зовні схожий на чужоземного гендляра, прибулого на береги Димбовіци укладати торговельні угоди. Один з п’ятьох, Боб Міклеску, в своїх свідченнях зазначив, що саме Тудорел Паскару — «мозковий центр» фарцівників. Я вже був подумав: ну, все, тепер ти, пташечко, попала в сильце! Фініта ля коммедіа. А він знову вислизнув.

— Бракує доказів?

— Так. Лише Міклеску посвідчив проти нього. Інші четверо заперечують, що над ними був старший. Коли я організував Фунтові Стерлінгів очну ставку з Еннесі, той зрікся своїх свідчень, твердячи, що сплутав з Еннесі когось іншого й ніколи в житті не мав справи з Тудорелом… дідько б його вхопив, цього Тудорела!

— Чим же він тоді в біса обгрунтував свої попередні свідчення? — розсердився я, мов дитина.

— Мовляв, якось Боб Міклеску, перебуваючи в барі готелю «Атене-ІІалас», помітив Еннесі за столом з якимось чужоземцем та дівулею, чиє ім’я нам не пощастило з’ясувати. За кілька днів зв’язковий між «мозком» і рештою банди…

— Отже, в них був кур’єр?

Майор ствердно киває головою. Дивлячись і слухаючи його, я не заздрю його терпцю, з яким він після напруженого робочого дня докладно розтлумачує мені те, що знає.

— Так, у них розроблена своя система зв’язку. На жаль, кур’єр — якийсь Мірчуліке Гімпу на кличку Помпей — зник безслідно з місяць тому. Ми його розшукуємо… Так от, цей Мірчуліке сповістив Бобові, що другого липня о дев’ятій тридцять ранку «Фіат-1300» з італійським номером стоятиме біля собору святого Йосифа. Йому, тобто Бобові, потрібно бути там. Коли власник автомобіля вийде з собору, Боб має підійти до нього і запитати по-італійському: «Ви італієць?», а той має відповісти: «Ні, я румун». Зустріч була саме такою. Відтак чужоземець запросив Боба в машину і вручив йому пакет з фальшивими доларами. Але не це нас зараз цікавить, а сам факт, що в тому італійцеві з машиною Боб упізнав чужоземця, який сидів напередодні з Тудорелом Паскару в барі за одним столом. Звідси Боб і зробив висновок, що Енессі є «мозок» усієї банди. Кумедно, чи не так?

Кумедно? Де там у біса кумедно! Майор робить гарну міну при поганій грі.

— Заковика в тому, що ми не маємо жодного доказу проти нього і даємо йому «зелену вулицю», — тяжко зітхає майор. — А Тудорел не перестає паразитувати. Він і на йоту не змінив свого повсякденного життя. Його навіть не збентежив арешт оцих п’ятьох. Щовечора просиджує за своїм столиком у барі «Атене-Палас».

— З якоюсь подругою?

— Постійною? Ні… Вони за його столом, як і в інтимному його житті, міняються одна за одною. Для них, як вони зізнаються, провести з Енессі вечір, а тим паче ніч, вважається за щастя. Тудорел Паскару щедрий… має гроші… ще й галантний… Живе так, як мріяв колись його батько.

Заслухавшись майора, я мало не забув, що мене цікавить у зв’язку з Тудорелом Паскару.

— А цим покидькам суспільства ще й фортунить! — вигукує майор і спересердя б’є долонями по колінах. — Такий спосіб життя, здавалося, мав би його зруйнувати, так на тобі, маєш, до його рук пливе величезна спадщина. Скажіть чесно, капітане, чи є тоді на світі справедливість?

І жваво схоплюється на ноги. Підводжусь і я, розуміючи, що час, відведений для нашої розмови, вичерпано. Запитую й собі:

— Мені треба з цим шелихвостом поговорити. Чи застану я сьогодні ввечері його в «Атене-Палас»?

— Поза всяким сумнівом!

— Мені стало цікаво. Хочу ще сьогодні глянути на його пику.

— Поділитеся зі мною своїми враженнями.

Стоїмо біля дверей, прощаємось. Раптом я згадую про мету свого візиту.

— У справі фарцівників ніхто не зв’язаний з наркотиками?

— Ні. Даю цілковиту гарантію, ні.

Я дякую йому й прощаюся.

Ще на підході до нашого кабінету чую, що телефон аж розривається. Вбігаю і хапаю слухавку.

— Де це тебе носить?! — горлає Поваре, та так, що я боюся за свої барабанні перетинки. — Дзвоню, дзвоню, а ти там десь… Доповідаю: нашої кралі нема вдома… І вночі теж не буде.

— Звідки ти знаєш? — запитую я, заінтригований категоричним тоном колеги. — Чи не подалася вона на «прогулянку» разом з Лукрецією Будеску?

— Вона залишила у дверях записку такого змісту: «Джо! Не чекай. Мене не буде цілу ніч!» — пояснює Поваре. — Джо, мабуть, якийсь американець?

— Так, із якогось села Ферентари!.. Що тепер наміряєшся робити?

— Маю свій дах над головою! І теплу ковдру на ліжку!

— Тепленького закортіло? Слухай уважно, Поваре… За чверть години ми зустрічаємося з тобою перед «Атене-Палас».

— Справді?

— Еге ж… Маємо разом розв’язати одну невеличку справу.

— Ясно!

Кладу слухавку на важіль. Ту ж мить телефон заливається знову. Цього разу прокурор. Сповіщає, важко зітхаючи:

— Нічого нового. Лукреції Будеску так і не було вдома.

Зітхаю і я, потім попереджаю його, щоб протягом найближчих двох годин він не розшукував мене, бо мене не буде.

— Ви ще маєте час на нічні пригоди… браво, капітане! Бажаю успіху! До побачення!

Його зауваження і підкреслене побажання успіху — мов сіль на свіжу рану… Лілі десь там зі своїм залицяльником. Кажу собі: «Ніж іти в «Атене-Палас», краще заступити пост біля «Савою» і чекати там. Щоб вирвати її з пазурів того «музиколога». Бо сьогодні «арія», завтра «альт»… а там заспівають дуетом у загсі, і так усе життя! Краще піти в «Савой»! Невже тобі не ясно? Було б славно, найсправжнісінький театральний ефект — вона виходить з театру, а ти назустріч». Перед моїми очима пропливає ця сцена, розгублене обличчя «музиколога»… «Нічого, я вставлю йому ума!» Все вирішено, я вирушаю до театру. Поваре почекає мене та й перестане. Ну, вибатькує та й піде собі. Хай лає, я не матиму серця.

Поваре я побачив здалеку. Він прибув на місце зустрічі раніше за мене і тепер нервово походжав перед ресторацією. Піднімаю руку, він помічає мене і йде назустріч. У нього спортивний, точніше, військовий крок, вироблений доброю підготовкою в училищі. Хоча, думаю, в мене не гірший.

— Що сталося? Чому це ти надумав призначати мені побачення у великих рестораціях?

Поваре змерз, дрібно тремтить у прямому й переносному значенні: від холоду й від цікавості. Він, як і я, в самому піджаку. Я заспокійливо беру його під руку:

— Що сталося? Нічого особливого. Просто я згадав, що сьогодні мій день народження…

— Жартуєш!

— …і вирішив пригостити тебе кухлем пива… справжнього пива.

Поваре швидко купується і по-дружньому кидає мені докір:

— Запросив би й Лілі.

Брехати так брехати. Я не відкриваю йому справжньої мети нашого походу до ресторації з тієї простої причини, що добре знаю свого колегу. Досить йому сказати, що йдеться про службові справи, а не про «день ангела», і його професійні відрухи, ще тонко не відшліфовані, викажуть його з головою. В ресторані він би крутився на стільці, розглядаючи всіх і вся. А мені не хотілося б, аби на нас звернули увагу. Я маю одну-однісіньку мету, ще й нейтральну: майор Стеліан так розпалив мою цікавість, що мені забаглося ще раз поглянути на пику Паскару-молодшого.

А проте Поваре сумнівається в мені:

— Якщо в тебе сьогодні іменини, то чого б тобі не відсвяткувати їх десь у затишнішому місці?

— К бісу, Поваре, іменини раз на рік бувають, то чого б нам не випити найкращого пива?!

Переходимо довжелезний хол і прямуємо до бару. Я попереду, інформації, одержаної від майора Стеліана, досить, щоб я одразу впізнав Паскару-молодшого. Мене поймають радощі, немов я зробив бозна-яке відкриття. Енессі саме такий, як я його собі уявляв: елегантний, модний, але не екстравагантний. Він не сам, а в компанії з досить симпатичною особою, яка має рівне довге волосся і чубчик, що затуляє лоба по самісінькі брови.

Ми сідаємо за вільний столик. Мені звідси не дуже зручно пильнувати за спадкоємцем лугозьких скарбів, але іншого вибору нема. Поваре своєю чергою тримає мене під наглядом, він перехиляється через стіл і запитує пошепки:

— Кого ти там уздрів?

— Сусідку Лілі. Тепер перекаже їй, що зустрічала мене в «Атене-Палас».

— Ото нагнала тобі холоду наречена! — переможно сміється Поваре: нарешті він намацав моє вразливе місце. — Добре, хоч ти зі мною! — заспокоює мене. — Нічого, я візьму тебе під спій захист.

До нашого столика підходить офіціант. Я замовляю сосиски та пиво… Поваре штовхає мене ногою:

— Чи не надто ти тратишся на мене?

А. все ж він вельми задоволений моїм широким жестом. Не стільки тому, що я пригостив його пивом, скільки тому, що ми сидимо в такому розкішному місці з не менш розкішними цінами.

Ми запалюємо сигарети. Я палю й упівока поглядаю в бік Тудорела Паскару. Він життєрадісний, уважний до дами. Що за мана, адже його двоюрідний брат щойно помер, в сім’ї жалоба! Чи, може, старший Паскару звільнив його від цього малоприємного обов’язку? Дівуля стриже його очиськами, курить і п’є безперестанку. Я обводжу очима залу — за столиками багато молодих… навіть дуже юних… Коньяк, вино, пиво… Звідки у цих шмаркачів стільки грошей?.. Намагаюсь розпізнати серед присутніх своїх колег з «економістів», які також мають клопоти з Енессі, але не знаходжу їх.

— Чого доброго, ще й Петронела Ставру тут опиниться? — чую голос Поваре, який немов продовжує урвану розмову. Напускаю на обличчя здивований вираз.

— Як це тобі могло прийти в голову?! Дівчина прибита горем, либонь, уже вдягла жалобне вбрання. Вона б не насмілилась образити пам’ять коханого.

— Але це не завадило їй зникнути на всю ніч! — саркастично дивиться на мене Поваре, а мені ця тема вже остогидла, і я вигукую:

— Слухай, хлопче, ти прийшов на мої іменини, і в мене немає ніякої охоти говорити про службові справи!

Поваре нічого не лишається, як погодитися зі мною. Але подумки я запитую себе: «Якої хвороби забаглося мені уявити її в жалобі? Бо бачив заплакані очі? Вона швидше розгублена, ніж прибита горем…» А все ж я певний, що в ці дні вона навряд чи посміє з’являтися у всіляких кишлах. Хоча один — Тудорел Паскару — вже тут! А мав бути також у жалобі. Бо його татко тим часом клопочеться похороном. А його син-гультяй сидить тут, веселий, гречний. Безперечно, й цю ніч він не перебуде сам. Забіг на медичний факультет в університет до Петронели, повідомив її про самогубство свого двоюрідного брата і зразу ж, «прибитий горем», повертається до свого звичного способу життя.

Поваре перебиває мої роздуми:

— Ти чогось надто засумний як на іменинника!

Ото вреднюка! Хоча я сам винен; запросив друга на «день ангела» і зовсім про нього забув… Але тут мене виручає офіціант. Він наповнює пивом високі кухлі, воно піниться, зразу видно, що свіже й добре на смак… Ми чаркуємося кухлями й спрагло припадаємо до пива.

Невдовзі я помічаю, що Тудорел Паскару все частіше зиркає в наш бік. А я напускаю на себе байдужий вигляд, сьорбаю пиво і заїдаю сосисками. За кілька хвилин мені стає ясно, що саме ми є об’єктом його відвертої цікавості. Про всяк випадок прошу Поваре сказати мені, хто сидить у мене за спиною.

На мою превелику втіху, Поваре анітрохи не здивований моїм проханням.

— По-моєму, якийсь чужоземець, — киває він. — Років десь із п’ятдесят п’ять… курить сигару, довгу і тоненьку, мов локшина… Він не сам… з ним одна з тих… що вертять хвостом перед готелем. Хочеш знати, що він п’є?

— Ні, ні, — охолоджую його запал. — За твоє здоров’я!

П’ємо. Згодом, поставивши свій келих на столик, мій колега ні сіло ні впало цікавиться, чи не посварилися ми з Лілі. Доводиться знову викручуватися, але тут мою увагу привертає поведінка Тудорела Паскару: він вийняв з дипломата візитівку і щось там нотує. Здається, я починаю про дещо здогадуватися…

— Послухай, Поваре, — закликаю на допомогу свого колегу, — чи бачить юнка за столиком чужоземця отого елегантного юнака, що сидить за столиком біля вікна?

— Біля якого дівуля з чубчиком?

— Атож.

— І який щось пише?

— Достеменно так.

— Я з самого початку помітив, що вони ззираються. Він, знати, великий ловелас! — І знову, без будь-якого вступу, переходить на довірчий тон: — Ми з тобою наче несповна розуму, Лівіу! Ми вже не можемо всидіти на місці, поговорити про місяць, зорі… про будь-що поза роботою.

— Ти маєш рацію, Поваре. Будьмо, хлопче! І давай одружуйся швидше!

Він зітхає, готуючись уже всоте переповісти мені гірку історію свого кохання, але я прикладаю пальця до вуст. Він помічає, що моя увага прикута до столика, де сидить дівуля з чубчиком, і слухняно затихає в очікуванні.

Тудорел Паскару закінчує писати, підкликає офіціанта і щось пояснює йому, потім кладе візитівку на блюдце.

Офіціант показує, що зрозумів, і, продемонструвавши слалом між столиками, зупиняється, на мій подив, переді мною.

— Передано вам! — дістає і подає мені візитівку.

Зі свого місця привітно посміхається мені Тудорел Паскару, киваючи головою: «Так, саме вам!» Зчудовано беру візитівку, згадавши про хлопців майора Стеліана. «Що вони подумали про мене? І що доповідатимуть завтра, а може, й сьогодні вночі своєму шефові?»

У Тудорела Паскару дрібне, але чітке письмо. Читаю:

Ти диви, на ловця і звір біжить. Надто коли ти зовсім не сподівався цього. Я переводжу погляд з візитівки на Енессі: на його обличчі грає та сама шаноблива усмішка.

— Я вийду на кілька хвилин до холу.

Поваре не задовольняється таким моїм поясненням:

— Іншого разу тобі не обдурити мене, — ображається він. — «Іменини, гайда на пиво!» Що я тобі, хлопчисько?

— Повернуся, поясню тобі, в чім річ. Я сам нетямлюся з подиву…

Я стромляю візитівку до кишені, підводжуся і рушаю до виходу. Дійшовши до дверей, оглядаюся через плече, Паскару також покинув столик і йде за мною.

«Безсумнівно, — сміюсь із себе, — тепер хлопці майора Стеліана, що пильнують кожного кроку Енессі, візьмуть на прикмету й мене».

Тудорел Паскару наздоганяє мене, коли я входжу до холу, де цієї пізньої години порожньо.

— Товаришу капітане, ще раз прошу вибачити мене.

Він стоїть поруч, і я, придивившись до нього уважніше, бачу, що в нього обличчя цілком порядної людини. «Або сталася помилка, — думаю про себе, — або ж цей тип зумів створити собі бездоганну маску порядного юнака».

Ми знаходимо тихий куточок, якраз біля дверей до більшої рестораційної зали.

— Коли ви завітали до нас і розмовляли з моїм татом, я був у суміжній кімнаті, — розпочинає він оповідь і вперто шукає очима мого погляду. — Крім усього іншого, ви запитали старого, що могло спонукати мого двоюрідного брата до самогубства… Звідки йому було знати, що відповісти? Крісті мав причину… і досить поважну…

Мабуть, я чимось зрадив свою нетерплячку, бо він осміхнувся кутиками губів — по-змовницькому й порозуміло:

— Вас це цікавить?..

— Нащо питати? — Я й гадки не мав критися зі своєю цікавістю.

— Крісті обожнював маляра Валеріана Братеша… Ви, певно, знайомі з ним? Того самого, з інституту… Він був відданий йому тілом і душею. Що там казати, Валеріан Братеш і собі цінував його. Він називав його найкращим студентом курсу.

— Що ж тут поганого?

Моя власна нетерплячка починає злити мене самого. А мій співрозмовник дивиться на мене, не розуміючи, чому його перебили:

— А те, що ось уже два роки маляр Братеш використовує його художні ідеї у своїх власних цілях. Ви були в Національному театрі? Бачили ви там виставу «Північний вітер»? Декорації оформлені за шкіцами Крісті. А чиє прізвище стоїть на афіші? Валеріана Братеша. Йому дісталися й гроші, і слава. Крісті ж не отримав і зламаного шеляга. А критики славлять Братеша, великого маляра Братеша, — підсумовує з неприхованою образою Енессі.

— Може, вони мали про це домовленість? — заперечую я йому без особливої певності.

— Ах, облиште! Крім того, що використовував його ідеї, працю, він ще й украв його кохану.

Не знаю, що зі мною, але я зриваюсь, як новачок. Вигукую:

— Що ти сказав?

— Те, що чули, — посміхається він прямо мені в вічі.

— Отже, Петронела Ставру покинула Крістіана Лукача заради нього?

— Авжеж, товаришу капітане! Саме заради Братеша вона й залишила Крісті… заради чоловіка, старшого від неї на три п’ятиріччя, ще й одруженого. Не кажучи вже про те, що цей чолов’яга полюбляє виголошувати з кафедри лекції про високі моральні засади… ну й таке інше.

Він витирає білосніжним носовичком піт із чола, потім поправляє вузол краватки. Висловивши своє обурення негідною поведінкою маляра, він готовий, мені здається, ушитися.

— Це все, що я хотів повідомити.

— Ти поспішаєш?

Він нерішуче стенає плечима, мовляв, його чекає за столиком панія і не дуже чемно залишати її саму.

— Якщо ваша ласка, завтра я до ваших послуг, — пропонує Паскару.

Його гречна пропозиція мене цілком влаштовує.

— Згоден. Чекаю тебе завтра о восьмій…

— О дев'ятій, — перебиває він з благанням у голосі.

— Гаразд. У міському управлінні… Запитаєш у бюро перепусток…

— … капітана Романа, — підхоплює він.

— Ще одне запитання.

— Прошу!

— О котрій годині ти заходив сьогодні на факультет до Петронели?

— А хто вам сказав, що я взагалі заходив до Петронели? Не був я там, товаришу капітане. Днів шість минуло, як я бачив її востаннє.

Подив на його обличчі переконує мене, що це справді так. Отже, не він сповістив Петронелу про смерть Крістіана Лукача. Очевидно, це зробив Валеріан Братеш. Тобто одразу після розмови зі мною все розповів своїй коханці. В мене блискавично зринають у нам’яті чоловічі пантофлі під ліжком студентки, чоловічий голос, який відповідав мені по телефону…

— Вибачте, але…

— Ходімо, — погоджуюсь я, перш ніж подякувати. — Отже, завтра рівно о восьмій ранку…

— О дев’ятій, — поправляє мене, сміючись, Тудорел Паскару.

«Не такий страшний чорт, як його малюють! — кажу подумки. — Дуже симпатичний юнак».

Через десять хвилин, по дорозі додому, я розповідав Поваре, про що мені вдалося дізнатися.

— От бачиш, хлопче, ніколи не знаєш, де тебе підстерігає удача! — Мене аж розпирає від надмірних веселощів.

— Я мусив би на тебе гніватися, — зауважує обережно Поваре. — Але тепер не можу…

Ми зупиняємося біля телефону-автомата. Прошу Поваре зателефонувати Петронелі Ставру. Він накручує номер, але ніхто не бере слухавки.

— Не прийшла!

Я накручую номер прокурора Беріндея.

— Спите?

— Ще ні, але вже в ліжку, — довірчо каже прокурор. — Лукреція Будеску так і не з’явилась.

— Це мені й хотілося знати… До завтрього! На добраніч!

З Поваре ми розходимося на розі бульвару Магеру, навпроти Будинку кіно. Він тисне руку на прощання і говорить із сумом:

— А все-таки жаль, що сьогодні не твій день народження…

Вдома мене чекає злива материних докорів: як я міг за цілий день жодного разу не подзвонити, а вона переживає, чи не трапилося чого зі мною, і що це за життя, коли я забігти додому пообідати не можу! Не вперше вона гнівається на мене, тож я мужньо, як і личить справжньому чоловікові, витримую її нарікання. Я заспокоюю її, обіцяючи стати найрозумнішою і найслухнянішою дитиною в світі.

— Щодо мене — нехай, якось стерплю, але як ти з Лілі поводишся? Сердешна дівчина цілий вечір дзвонить щопівгодини.

— Отже, вона не пішла до театру? — не можу стримати свого задоволення.

— Який там театр! Ти переді мною не прикидайся дурником! Дівчина мені дзвонила по телефону з дому, бо я поговорила тоді з твоєю тещею…

Я іде раз вдячно обнімаю матір за добру звістку. От життя! Не встигли ми з Лілі побратися, а я вже маю тещу. Ну, тепер, виходить, підступати мені нікуди.

Мама, щаслива, що я нарешті вдома, йде спати. Я теж, не забуваючи перенести телефон до ліжка, в узголів’я.

І ось я займаю поземну поставу, простягшись на всю довжину ліжка. Боже, яке це щастя відчувати, як із твого тіла зникає втома і помалу-малу тебе владно огортає сон.

Близько третьої години ночі я підхоплююсь від різкого телефонного дзвінка. Заледве розрізняю в слухавці слова:

— Мені дуже шкода, капітане, але я мушу вас розбудити. Такий уже обов’язок чергового. Це майор Дулгеру.

Навіть якби він не назвав себе, я все одно пізнав би голос.

— Слухаю вас, товаришу майоре.

— З вулиці Ікоаней зателефонував щойно якийсь Онуцан Васіле, сусіда вашого самогубці. Каже, що його квартира на четвертому поверсі, якраз під мансардою. Так от, він повідомив, що там, нагорі, хтось ходить… Ніби він чув якийсь шум, кроки… Це його здорово налякало…

Сну як не бувало. Підхоплюся з ліжка.

— Негайно пришліть по мене машину!

Майор весело сміється.

— Вже послав. За кермом сержант Гавриліу.

— Подзвоніть Онуцану, щоб ні він, ні хтось інший з їхньої сім’ї не потикався в мансарду.

— Цим ви можете не журитися, — не перестав сміятися майор, — вони люди поважні, гадають, що то привиди.

Я вдягаюся, як по тривозі в училищі, за кілька хвилин, намагаючись не зчиняти шуму, щоб не прокинулася мама. Марний клопіт — коли я переходжу навшпиньки коридор, ми мало не зштовхуємося лобами. Вона лагідно запитує мене:

— Знову тебе викликали?

— Атож, мамо.

— Ні сну, ні спочинку… — Їй по-материнському шкода мене. — Не забудь хоч подзвонити.

Бідолашна моя мама! Хоча б заради неї потрібно привести в дім невістку… Чи хоча б раз поїхати з нею разом у відпустку до моря… чи взяти напрокат автомобіль і помандрувати кудись по країні… Адже в неї нікого, крім мене, а я тільки й знаю, що свою службу…

«Дачія» вже чекає на мене біля будинку з завбачливо розчиненими дверцятами. Перш ніж сісти поруч із водієм, я дивлюся на вікна п’ятого поверху — в маминій кімнаті ще світиться, і в вікні вимальовується її силует.

— Ану лиш, Гавриліу, повний хід! Жени на вулицю Ікоаней!

— Розбудили? — цікавиться він, коли на спідометрі стрілка сягає вісімдесяти.

— Розбудили.

— Тяжка служба!

— Тяжка! — зітхаю я й собі.

Ми обмінюємося з ним цими словами щоразу, тільки-но він приїжджає вночі по мене.

«Якщо мені хоч трішки пофортунить, — кажу я собі, — то я застану його там… хоч познайомлюсь…»

Я майже переконаний, що «привид» і той негідник, який напав на Лукрецію Будеску, одна й та сама особа. Перед моїми очима, як кадри кінофільму, блискавично змінюються персонажі: старий Паскару, маляр Валеріан Братеш, елегантний Еннесі… Згодом я пригадую ту хвилину, коли мені здалося, ніби хтось підійшов до дверей, а тоді кинувся тікати, злякавшись, що я його наздожену.

«Може, краще б покликати й прокурора, — думаю, — Але навіщо? Лише для того, щоб розбудити його серед ночі?»

Короткий крутий віраж уриває мої думки, і я розплющую очі. «Данія» женеться сонним Бухарестом, зануреним у темряву осінньої ночі. Міцно спить місто мого дитинства!

Ось ми й доїхали — Гавриліу добре знає свою справу. Автомашина безгучно зупиняється коло будинку.

— Мені теж іти з вами? — запитує водій.

— Не треба, Гавриліу. Я тебе ось про що попрошу. Вийди з машини і стань у воротях, будь напоготові. Як хто вибіжить із будинку, хапай його мерщій… і без довгих розмов, зрозумів? І поглядай на годинника. Якщо хвилин через двадцять я не повернуся, ти піднімаєшся по мене в мансарду. Чорним ходом.

— Зрозуміло!

На вулиці пустка, тільки гуляв осінній вітер. Та ще скрегіт трамвайних гальм удалині порушує нічну тишу.

Гавриліу залишається у воротях, а я нечутно ступаю на подвір’я. Сходи теж ледь освітлені. Мою появу завважив лише якийсь безхатній кіт і неквапно потяг од мене в інший бік.

Я легко, ледь чутно, намагаючись не гупати, збігаю східцями. Все моє єство в напруженому очікуванні. Ніде правди діти, мені страшнувато, але головне — тримати себе в руках.

Якраз пробираюся повз двері до квартири Лукреції Будеску. Не знати чому зупиняюся. З-за дверей, як і чекав, жодного звуку, йду далі і чим ближче підходжу до мансарди, тим мені стає ясніше, що двері прочинені. Яскраве світло зсередини відбивається на стінах величезною, з прямими кутами літерою «С». Я завмираю. Мені чути, як шалено калатає серце в грудях. Так і є: пломбу зірвано знову, двері відчинено ключем, і той так і стримить у шпарині. Я певний, що злочинець ще там, а то він погасив би світло. Мені знову спадають на думку Григорашеві слова: «Злочинець недосвідчений, але винахідливий».

Я скидаю черевики, залишаюсь у шкарпетках. По останніх сходинках скрадаюся нечутно, наче кіт. Під дверима ставлю черевики й на мить зупиняюсь. Із мансарди чути шелест кроків, що незабаром ущухає. Мене охоплює коротка, зловтішна радість: «Оце-то пощастило — я спіймав його… Тепер ти, голубе, не втечеш!» Я вирішую не вдиратися в кімнату з криком «Руки вгору!», бо при мені нема жодної зброї, а злегенька штовхнути двері ногою і прослизнути непомітною тінню в кімнату, тоді злочинець сам знетямиться з несподіванки та страху.

Тихенько відчиняю двері і завмираю на порозі. Картина, що постає перед моїми очима, приголомшує мене.

Біля низького ліжка Крістіана Лукача, спиною до дверей, вклякла якась жінка. Я впізнаю її по сукні — це Лукреція Будеску. Під зеленою ковдрою на ліжку вгадуються обриси людського тіла. А там, де має бути голова того, хто спочив під зеленою ковдрою, лежить на подушці портрет Петронели Ставру. В мене по спині поповзли крижані мурашки… Її узголів’ї, обабіч портрета Петронели, горять свічки. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що Лукреція Будеску навколішки оплакує уявний «труп» і голосить без слів. Ця картина змушує мимоволі пригадати діагноз, що поставила Лукреції Будеску колишня Лукачева кохана. Лукреція не почула, що я увійшов. Вона все ще стоїть навколішки, мов статуя з похнюпленою головою, тужить над «домовиною» суперниці, яку символізують кілька складених під ковдрою подушок. «Злочинець недосвідчений, але винахідливий», — знову зринає в пам’яті.

Я підходжу до Лукреції Будеску. Нарешті вона помічає мої ноги поруч із своїми. Її погляд підводиться вгору і зустрічається з моїм. У ньому нема й сліду страху, як я того сподівався. Так, немов я був тут з самого початку. Не можу сказати, пізнала вона мене чи ні… Кілька секунд вона не зводить з мене своїх каламутних очей, потім знехотя підводиться. Обличчя її змарніло, коси розпатлані. Вона шепоче:

— Померла… Я вбила її!

Я запитую пошепки:

— Але навіщо?

— За те, що вона призвела до смерті мого Крісті… Він був посланий провидінням для мене! Я тридцять чотири роки чекала на нього. А вона вбила мого коханого… — Жінка переводить погляд на портрет Петронели і провадить: — Ревнувала його до мене. Крісті й дивитися не хотів на неї, тільки на мене. Вона дізналася, що ми хочемо таємно обвінчатися і втекти…

— Куди втекти?

— В Беллу, до склепу моїх батьків. Там усе моє віно. — Раптом її обличчя спотворює ненависть, і вона бурмоче крізь зціплені зуби: — Я вбила її! Я вбила її!

Мене опановує якесь дивне почуття. Ніби я сплю і мені сниться жахливий кошмар; а з другого боку я твердо знаю, де я і як сюди потрапив.

— Як ви вбили її?

Моя цікавість не бентежить і не лякає її, навіть не отямлює. Вона сповідається переді мною з легкістю запеклого злочинця, який надумав зняти камінь з душі чесним зізнанням.

— Спочатку я зробила їй укол морфію, щоб їй не було боляче і щоб вона не галасувала. Потім почепила її ось на цьому гакові.

— На якому?

Вона підносить догори руку і показує вказівним пальцем на гак, де на дві ночі раніше висів труп Крістіана Лукача.

— Ось на цьому, що вгорі, — уточнює вона.

Я відчуваю, як од жаху в мене стає дибки волосся. Це химерне сполучення цілком реальних, конкретних деталей з хворобливою уявою немов паралізує мене, позбавляє сили щось удіяти чи бодай тверезо оцінити те, що тут діється. Ніби здалеку чую свій голос:

— І що ви тепер думаєте робити?

— Зажду, поки прийде міліція… Яка ж вона гарна! Але Крісті все одно подобалась я… зі мною він хотів побратися. Аж палав з нетерплячки, так хотів зі мною в оце ліжко. А я йому сказала: «Ні, коханий, це буде тільки першої шлюбної ночі!»

Жінка знову вклякає і починає бити поклони, час від часу розгонисто хреститься. А я тупо дивлюся на неї, вражений божевіллям нещасної жінки.

Зненацька почулися на сходах важкі кроки: якийсь чоловік піднімається сюди. Мене охоплюють нервові радощі, бо це не інакше, як Гавриліу. Я повертаюся обличчям до дверей. Сержант уже тут: прикипівши поглядом до «смертельної постелі», він здивовано завмирає на порозі. Я подаю йому знак увійти. Він наближається, не приховуючи своєї розгубленості. Намагається щось запитати, але я очима наказую йому мовчати.

Я вже прийшов до тями і знаю, як мені діяти. Лагідно кладу долоню на плече Лукреції Будеску й кажу їй:

— Вставайте, вони прийшли по вас.

Вона дивиться на мене знизу:

— З міліції?

Я ствердно киваю, і це спонукає її до дії: вона підводиться, повертається до Гавріліу, розглядає з цікавістю його міліційну форму й заявляє:

— Я її вбила!

На спантеличеному обличчі Гавриліу розквітає соромлива і водночас безглузда в цю хвилину усмішка. Він усе ще не годен осягнути своєї ролі у цій божевільній сцені, учасниками якої ми з ним мимоволі стали.

— Поїдете в міліцію і там дасте посвідчення, — кажу я їй і водночас моргаю сержантові.

Нарешті він розуміє, чого від нього вимагають, і його обличчя прибирає нормального виразу.

— Я зізнаюсь у всьому, — веде далі Лукреція Будеску, не зводячи з сержанта своїх каламутних очей. — Я хочу, щоб усі знали, що я мала у Крісті більший успіх, ніж ця двадцятичотирьохрічна вертихвістка.

— От і гаразд, — входить Гавриліу в роль. — Чудово. Підеш і розкажеш усе… Ходімо!

Ми рушаємо всі до виходу. На порозі пригадую, що я роззутий. Хапливо взуваю черевики й біжу до виходу. Покірність жінки просто-таки обеззброює.

Холодний вітер на вулиці підбадьорює мене. Я шепчу сержантові:

— Відвезеш у психіатричку… Але гляди мені, якщо з нею щось трапиться…

— Зрозумів.

— І хутко повертайся назад.

— Обов’язково!

Залишаюся на вулиці сам і дивлюсь услід машині. Зітхаю полегшено і повертаюся в мансарду. На четвертому поверсі мене чекає низенький опецькуватий чоловічок у піжамі.

— Я Онуцан, — відрекомендовується він пошепки. — Це я подзвонив у міліцію… Я правильно вчинив?

— Дякую! Я вас потурбую трохи…

— Прошу!

— Мені потрібно від вас зателефонувати.

— Будь ласка! Ніхто з наших іще не спить, так що…

Я увіходжу до квартири. В їдальні світиться, інші кімнати в мороці. Але телефон осьде, напохваті, і я накручую номер Беріндея. Але той одразу не бере слухавки: прокидається лише за кілька хвилин і ніяк не втямить, про що йдеться.

— Знову зірвали пломбу? — обурюється він. — Скільки можна?!

— Ох, облиште, краще приїздіть сюди негайно! Я чекаю на вас.

— Ось тільки заведу «трабанта» й приїду.

Онуцан проводжає мене до чорного ходу і там наважується запитати:

— Жінка, яку щойно повезли… це товаришка Лукреція?

— Так.

— Я бачив у вікно, коли її посадили в машину, — пояснює він і нервово чухає потилицю. — Це правда, що вона безклепка?

Я користаюся з нагоди, щоб запитати, чому він так думає:

— У неї бували напади хвороби?

Онуцан стомлено киває головою, але потім скоса дивиться на мене й відповідає досить туманно:

— Чи ж я знаю? Дружина моя каже, що в неї нема десятої клепки в голові… що якось вона поскаржилась їй, ніби я чіпляюся до неї… Може, сімейство Цугуїв, де вона служить, пояснить докладніше. А так у неї цілком нормальний вигляд.

Я вже рушив нагору, але, згадавши дещо, повернувся до чоловіка в піжамі:

— Отже, у вашому помешканні чути, коли хтось ходить по мансарді?

— Лише в одній кімнаті, — уточнює Васіле Онуцан.

— В понеділок, між п’ятою та дев’ятою годиною вечора, коли скоїлось нещастя, ви були вдома?

Він здогадується, про що я хочу дізнатися. Що й казати, пригодницькі фільми та література роблять своє діло. Онуцан відповідає мені чітко і ясно:

— В понеділок увечері, коли Крістіан Лукач повісився, ми якраз поверталися з Предяла в Бухарест. Тільки-но приїхали додому, як нам відразу розповіли про жахливу новину. Шкода! Гарний юнак був…

— А вчора вранці хтось був удома?

— Ні, і я, і дружина були на службі.

Я ще раз дякую йому і наперед прошу вибачити, якщо з незалежних од нас причин ми ходитимемо по мансарді й заважатимемо йому спати.

Ми прощаємося. Знову я нагорі, де панує невірогідна тиша. Догоряють свічки, розточуючи слабкий запах парафіну. Я гашу їх. Хочу, щоб Григораш сфотографував цю сцену. Зрештою, більш ні до чого я не доторкаюсь.

Сідаю на табурет і запалюю сигарету. Перебираю подумки події, які сталися за досить невеличкий проміжок часу на цьому горищі, що його Крістіан з такою любов’ю і смаком переобладнав під житло.

«Петронела Ставру мала рацію, — відзначаю подумки, — Лукреція явно ненормальна… вража дівка, невропатка, що в нападі божевілля вчинила злочин… Вона доволі точно, в подробицях, описала мені, як убила Крістіана Лукача. Недосвідчений злочинець, але винахідливий… Угу! Ще й наділений хворобливою уявою. Упорснула йому морфій, а потім повісила».

Мене проймає дрож. Поза всяким сумнівом, тільки душевнохвора може знайти в собі досить фізичних сил, щоб здійснити таке вбивство. Неймовірно, що його вчинила Лукреція, але це правда. Вона мовила слово «морфій», а про те, що в організмі при розтині трупа виявлено наркотик, відомо тільки нам.

Я курю, але мій мозок працює і так напружено й інтенсивно. Отож, вона зламала пломбу, симулювала напад на себе, щоб ніхто на неї не подумав. А насправді вона хотіла впевнитися, чи не знайшли ми шприца. Знаю з досвіду, що в злочинах, учинених психопатами, нерідко логічні факти вживаються з алогічними. Душевнохворі мають багату, можна сказати, навіть буйну фантазію, вони не позбавлені своєї внутрішньої логіки, але одна мить, один якийсь вчинок, здійснений у нападі хвороби, виказує їх із головою.

«На цьому й поставмо крапку, — підсумовую я. — Слідство закінчене. Я закриваю його ще сьогодні вранці. Залишається тільки додати кілька фактів з минулого Лукреції Будеску».

На превеликий мій подив і радість, прокурор Беріндей заходить у кімнату разом з Григорашем.

— Я його мобілізував! ~ хвалиться Беріндей, але одразу ж замовкає, втупившись поглядом у ліжко Крістіана Лукача.

Підводжуся з табуретки й докладно розповідаю, як я опинився тут і що бачив, а наприкінці знайомлю з висновком, якого я дійшов.

— Випадок, що не лізе ні в які ворота! — висловлює свою думку прокурор. — Я маю, на увазі юридичний бік справи…

Він замовкає, косує на Григораша, ніби чекає чогось від нього, але за кілька хвилин вибухає знову:

— Але що за фантазія! Яка божевільна уява! Шкода, що ви були тут самі, капітане. Ще один свідок не був би зайвим.

Я не одразу схоплюю, куди він хилить. Та й не прагну зрозуміти його, бо падаю з ніг від утоми й нічого не потребую, окрім години міцного сну. Тож я кажу:

— Сержант Гавриліу, водій, бачив її, коли вона стояла навколішки, і чув усю її маячню.

Григораш береться до діла. Готує фотоапарат, що, одначе, не заважає йому прислухатися до нашої розмови. Згодом і сам устряє в дискусію, звертаючись до мене:

— Гадаю, до закінчення слідства доведеться з’ясувати ще чимало загадок.

Вражений, я повертаюсь обличчям до нього, але він саме приготувався зробити перший знімок:

— Зачекай, я запалю свічки!

— Багато чого я фотографував на своїм віку, але такого не доводилося! — не може стримати подиву й Григораш.

Я запалюю свічки. Григораш тупцює навколо ліжка, клацаючи фотоапаратом. Користуюся першою ж паузою, щоб узятися за нього:

— Скажи, будь ласка, що, по-твоєму, я ще маю з’ясувати?

Григораш знову прикладає фотоапарат до очей, фіксує об’єктив і незворушно відповідає:

— Приміром, ось що: коли вона вчинила злочин, то мала залишити відбитки пальців не тільки на шприці, а й на ампулі… а що на ампулі вони виявлені, то ми дуже швидко пересвідчимося, чи вона до них причетна…

І все клацає. Мені ж стає зрозуміло, що він має рацію.

— А потім ще, як опинилась тут ампула?

Прокурор, який ніколи не втрачає самоповаги, підпрягається й собі до дискусії:

— А чому саме вона дістала ампулу? Може, її купив чи десь дістав сам Крістіан Лукач і зберігав у себе… І коли стався напад, він попросив Лукрецію Будеску зробити йому укол.

Важливо, певна річ, уміти панувати над собою, не втрачаючи самовладання і терпцю. Але я, видно, так утомився, що не можу ні контролювати як слід свого терпцю, ні володіти собою. Я посилаю — подумати — їх обох під три чорти і, ледве стримуючись, запитую:

— Гаразд, я згоден… Крістіан Лукач скористався з її послуг. Тоді чому вона його вбила, якщо не замишляла злочину заздалегідь?

Чується знову клацання фотоапарата, супроводжуване словом «божевілля», яке цідить крізь зуби Григораш.

— А про що. ми вам говоримо? — намагається заспокоїти мене прокурор. — Про те, що чимало потрібно ще з’ясувати…

— І з’ясую! — кричу я.

Григораш закінчив свою місію, загасив свічки, підходить до мене й підбадьорює:

— Ну, звичайно! З’ясуєш, де ти дінешся, але спочатку треба поспати… І не забудь, що є ще один речовий доказ — коробка зі шприцом… належить вона Петронелі Ставру, так?..

Я стомлено киваю головою, мовляв, згоден з усім.

— Ми десь помилилися, — підсипає до вогню ще приску прокурор. — Ми не запитали в Лукреції Будеску, чи має вона ключа від мансарди, і не зажадали віддати його нам.

Я зриваюся знову, кричу на все горло:

— Хто прорахувався, шановний? Ви… чи ми?

— Спокійніше, капітане! Не сердьтеся… Визнаю, це моя помилка, бо я перший допитував Лукрецію Будеску, — бере на себе провину прокурор.

Григораш із його лагідним характером стає між нами і втихомирює:

— Це ж добре, що не забрали ключа, — звертається він заспокійливо до нас. — Бо якби вона віддала ключа, ми б ніколи не знайшли шприца.

Уже вкотре Григораш доводить мені, як важливо тверезо оцінювати становище. Мені ясно, що в такому стані, коли до втоми долучається ще й збудження, потрібно послухатися їх, відпочити, а вже потім, з новими силами, взятися до роботи. Очі мої сльозяться, і я майже нічого не бачу в мансарді.

— Ви готові? — запитую. — Тоді ходімо звідси. Ви опечатаєте двері?

Прокурор показує на портфель:

— Все потрібно зі мною.

Виходимо. Прокурор, супроводжуваний нами, швидко замикає дворі, ставить пломбу, ховає до портфеля ключа, з допомогою якого Лукреція Будеску забралася в мансарду. Переводжу подих і дивлюся на годинника: годин зо дві ще встигну подрімати. Спускаємося сходами навшпиньки, щоб не сколошкати мешканців будинку.

Навпроти кімнати Лукреції Будеску я несамохіть зупиняюся.

— Знову у вас виникла якась ідея, — питається пошепки прокурор.

— Непогано було б заглянути в її покій.

— Лишіть це мені, я займуся цим насамперед, — пропонує Беріндей. — Звісно, якщо після історії з ключем ви мені ще довіряєте.

«Та довіряю, будь ти неладний, несила тебе вже терпіти!» — промайнуло у мене в думці, а вголос я кажу:

— Гаразд, — і поспішаю щонайшвидше вибратися на свіже повітря, до машини, додому, хоч куди-небудь, де мені дадуть спокійно заснути.

— Я знайду вас по телефону десь о восьмій, — попереджає мене Беріндей. — Григораша я забираю з собою.

Останні слова я заледве чую. Падаю на переднє сидіння, поруч із Гавриліу.

Я вже майже задрімав, коли почув сержантів голос:

— Я передав її черговому лікареві. Загалом, вона поводилася сумирно. Тільки все голосила: «Я вбила його!.. Я вбила його!»

— Я-як?! — пробуджуюся тієї ж миті. — Як вона голосила: «його вбила! чи «її вбила»?

— За кого ви мене маєте, товаришу капітане? — протестує Гавриліу. — Це я й сам помітив: на горищі вона плакала, що вбила її, тобто ту, яка нібито лежала в ліжку, а в машині вже — «я його вбила». Я й не розпитував. Та й про що можна говорити з жінкою, яку бог позбавив здорового глузду?

Зненацька крізь запаморочливу втому я згадую про розкладачку в нас у кабінеті и прошу водія змінити напрямок руху:

— В управління, Гавриліу!

Я проспав на цій розкладачці добрих три години.

Спав би й ще, якби мене не розбудив Поваре. Коли я розплющив очі, то саме його побачив над собою:

— Вставай, пора! Запарити тобі кави?

Одразу пригадавши, де я, блискавично схоплююся на ноги.

— Вже пізно?

— Минуло півгодини, як до тебе добивався шеф. Хоче знати, що приключилося сьогодні вночі на вулиці Ікоаней. Я йому доповів про вчорашнє в «Атене-Палас» і що знайшов тебе вранці на розкладачці. Він дозволив тобі поспати ще з півгодини. Зараз пів на восьму.

Біжу в туалет, умиваюсь і дивлюся в дзеркало: лице, слід сказати, припухло, але одяг не надто пожмаканий. Повертаюся до кабінету, звідки лине ароматний запах кави, що її приготував Поваре. Я п’ю пожадливо, а мій колега не зводить з мене підбадьорливого погляду. Смакуючи кавою, розповідаю йому про те, що було вночі.

— Чому ти не викликав і мене? — мляво дорікає Поваре.

— А тобі що, погано було в ліжку? Комусь із нас треба бути сьогодні в формі… Знакомита кава! Я пішов до шефа.

Цього разу полковник Доня читає газету. На столі — жодного документа, видно, в нього зараз коротка мить перепочинку. Побачивши, що я входжу до кабінету, він відкладає набік газету, вітається зі мною і запрошує сісти. Просить доповісти про нічну пригоду.

Як завжди, я намагаюся бути лаконічним. Наприкінці висловлюю надію, що ще сьогодні закрию цю справу.

Шеф слухає мене уважно, трохи схиливши голову на праве плече. Якоїсь миті мені здається, ніби він не чує мене і взагалі забув про мою присутність.

— Так, випадок небуденний, — озивається він згодом. — В нашій спеціальній літературі проаналізовано чимало злочинів, учинених психопатами… Проте цей випадок, мені здається, не має прецедентів. Мені хотілося б, щоб після закінчення розслідування ти зробив спеціальне повідомлення для працівників нашого відділу… Тобі ясно?

— Як божий день! — машинально відповідаю я.

Полковник регоче:

— Тоді домовилися! Але спершу поглянь у вікно і побачиш, який він ясний, той день!

Сміюся і я. І справді, за вікном видніє сіре, похмуре небо. Прошу дозволу залишити кабінет. Відпускаючи мене, шеф каже:

— Добре було б запросити на розбір цього випадку і лікаря, фахівця з цих хвороб.

Я вже майже біли дверей, але не встигаю переступити порога, як полковник Донн зупинив мене:

— Мало не забув. Майор Стеліаи просив показати йому візитівку Паекару… Вона ще в тебе?

Не відповідаю. Отже, хлопці з відділу боротьби зі спекуляцією все-таки там були, а я не зміг вирізнити їх з-поміж інших відвідувачів. Слово честі, молодці! Запитую стурбовано:

— Я чимось їм заважав?

— Навпаки, — заспокоює мене шеф. — За сусіднім з вами столиком сидів чужоземець з дівулею, ти помітив?.. Курив сигару, чи не так? Так ось, він відомий злочинець, його розшукує Інтерпол. Нема сумніву, що до намірів Паскару належало не тільки налагодити зв’язок із тобою, а й з ним. Самі того не відаючи, ви стали в пригоді хлопцям майора Стеліана.

— Стали в пригоді?

Ніяк не можу второпати, з чого сміється полковник: чи то з моєї нездогадливості, чи то з моєї фізіономії?

— Поки ти розмовляв у холі готелю з Паскару-молодшим, дівуля з чубчиком, як влучно назвав її Поваре, встала з-за столу й підійшла до чужоземця, вдавши, ніби їй треба поговорити з подругою чужоземця, а насправді вона переказала йому, щоб був насторожі, бо за Паекару стежать. Саме цієї деталі й бракувало майорові Стеліану.

— Хитрий, сволота!.. Він має незабаром прийти до мене на розмову.

— Перш ніж говорити з ним, зайди до майора Стеліана… порадься з ним, може, йому від тебе щось треба. А може, і його поради стануть у пригоді тобі самому.

Залишаю кабінет начальника і на ходу складаю план заходів, які мені потрібно здійснити ще вранці: 1) зв’язатися з прокурором Беріндеєм; 2) поговорити з Тудорелом Паскару; 3) відвідати лікарню номер 9, куди Гавриліу відвіз Лукрецію Будеску.

Майор Стеліан у себе в кабінеті інструктує двох співпрацівників у цивільному. Він зустрічає мене по-дружньому, просить трохи зачекати.

— Дійте щонайобережніше! — напучує він тих двох. — Той тип украй небезпечний. У Відні, наприклад, він вистрибнув з другого поверху прямо на поліцая, який підстерігав його на вулиці… Ну, все! По місцях! Бажаю вам успіху!

Я подаю йому візитівку Тудорела Паскару і повідомляю, що о дев’ятій той буде в мене тут, в управлінні.

— Мене цікавить його письмо, — каже майор, уважно вивчаючи послання Енессі. — Чим можу прислужитися?

І справді, чим він може мені прислужитися?

Але він випереджає мене:

— Ваша візита якось пов’язана зі смертю його двоюрідного брата?

— Вам це відомо?

— Відносно, — уточнює майор. Він підводиться і підходить до шафи, виймає звідти досьє. Перегортає якісь папери і, знайшовши те, що шукав, подає мені списаний аркуш паперу, і я здогадуюся, що це рапорт одного з його працівників.

— Ось гляньте, гадаю, вас це зацікавить! Коли помер його двоюрідний брат… Крістіан Лукач, здається?

Ствердно хитаю головою і додаю:

— Позавчора, двадцять сьомого жовтня, десь о пів на сьому вечора.

— Так ось, саме того дня, між третьою і четвертою опівдні, Тудорел Паскару був там.

Майор Стеліан звертає на мене свої маленькі пронизливі очі, наче бажає пересвідчитися, яке враження на мене справить його інформація.

— Оце так новина! Це те, що мені треба! — проказую ледь чутно.

— За моїми даними, Енессі відвідав свого двоюрідного брата і дев’ятнадцятого жовтня, тобто за вісім днів перед цим.

Я відзначаю подумки невідповідність між свідченнями Петронели Ставру та Тудорела Паскару, з одного боку, й змістом рапорту, з яким ознайомив мене майор Стеліан і який дає змогу встановити істину.

— Чи по могли б ви сказати, заходив Тудорел Паскару вчора, двадцять восьмого жовтня, на медичний факультет в університет і чи зустрічався там зі студенткою Петронелою Ставру?

— З цілковитою певністю — ні.

«Отже, Петронела Ставру обдурила мене, — роблю висновок. — Тепер не лишається сумніву, що повідомив її про смерть не інакше, як новий коханець — художник Валеріан Братеш».

Я дякую йому і збираюся йти.

— Зачекай, шановний! — раптом розсміявся майор. — Купити купив, а чим заплатиш? Порушуєш засади взаємності… стривай, маю до тебе прохання.

— З дорогою душею, товаришу майоре, я вас слухаю…

— Рік тому Тудорел Паскару, кат його мамі, перебував у досить близьких стосунках з Вікторією Мокану, асистенткою онкологічної клініки. Тиждень тому він цілком несподівано для неї завітав до клініки. Він затримався там десь на дні години, до речі, був на прийомі у лікаря. Навряд, щоб він був чимось хворий. Найвірогідніше — якийсь новий його фінт… Коли говоритимеш із ним, спробуй вивідати й про це. Мене передусім цікавить, чого він звертався до лікаря… Оце й усе, капітане.

— Я спробую, — обіцяю йому.

Повернувшись до кабінету, дізнаюся від Поваре, що мене розшукував прокурор Беріндей і просив зателефонувати йому.

— І Лілі теж шукала тебе!

Спершу я телефоную прокуророві. Той гордо повідомляє:

— Капітане, я дотримав свого слова! Разом з громадянином Цугуєм вчинив трус у покої Лукреції Будеску… У валізі знайшов пошматовану на клаптики фотографію Петронели Ставру і аж шість фотокарток Крістіана Лукача. Там-таки у валізі були й медичні довідки, датовані сорок другим — сорок третім роком, і більш нічого, гідного уваги…

— Хоч таємниця пропажі фотокартки з’ясувалася… А магнітофона там не було?

— Навіщо тій нещасній магнітофон? — моє запитання потішає Беріндея. — А, ось ще: Цугуй та його дружина знали, що Лукреція Будеску була хвора, але думали, що вона остаточно вилікувалася. Всі ці роки вона поводилася нормально, в неї не було жодної ознаки хвороби. Що ви зараз робитимете?

Я знайомлю його з планом дій, а він великодушно бажає мені успіху. Я дивлюся на годинника, маючи намір зателефонувати нарешті нареченій. Але мені не щастить цього зробити через пунктуальність Тудорела Паскару.

Він зайшов невимушений, веселий, але вигляд мав чемний, респектабельний. Привітавшись, залишився стояти біля дверей, очікуючи мого запрошення зайти й сісти. Що я й поспішаю зробити. Знову дивуюсь його елегантності: на ньому піджак з товстої цупкої вовни і в тон піджакові дібрані штани; через праву руку перекинуте гарного крою і, безперечно, ультрамодне демісезонне пальто. Він зручно вмощується на стільці по той бік письмового столу, якраз навпроти мене. В нього обличчя людини, яка добре відпочила, — на ньому не помітно якихось слідів його гультяйського життя. Навіть темних кіл під очима немає.

Вивчаючи його обличчя, я запитую:

— Що поробляє ваш батько, встиг він поклопотатися за похорон?

— Просив передати вам, що вже сьогодні тіло буде перевезено в каплицю на цвинтарі святої П’ятниці, а завтра відбудеться похорон.

Я відзначаю, що він зовсім усунувся від клопотів з похороном.

— Були труднощі?

— Безглузді! Пов’язані з релігійною службою. Знаєте, самогубці не мають права… — Він посміхається, наче хоче сказати: «Чого тільки не буває на цьому світі!» — Ви дозволите закурити?

Дозволяю. Чом ні? Хай курить. В руках у нього «Кент» — що ж, його гроші дозволяють. Пропонує й мені сигарету. Оскільки переді мною сидить поки що не злочинець, а просто громадянин, я не відмовляюся. І потім, якби я відмовився, це б насторожило його. Він і Поваре пропонує сигарету. Той іде за моїм прикладом. У кімнаті одразу ж запахло ароматним димом.

— Ти не мирив зі своїм двоюрідним братом?

Тепер мій співрозмовник посміхається зі смутком. Він струшує попіл у попільничку.

— Я знаю, що в міліції запитання ставлять господарі. А все ж просив би відповісти мені: звідки такий висновок?

Гадаю, він відчуває, що наша бесіда поки що неофіційна: ми не ведемо протоколу, не зажадали в нього документів.

— Відповідь моя проста: я не бачу у вас жалобної стрічки і вчора в ресторані не помітив, щоб вона була.

— Це так, — визнає Енессі і не зводить з мене очей: вони в нього симпатичні, розумні. — Є жалоба напоказ, святенницька, мета її переконати навколишніх, що ти в журбі. Але є ще жалоба вищого порядку, внутрішня, щира, яку важче зносити. Бачте, я прихильник даків і дотримуюся другого випадку.

«Ага, нарешті в ньому озвався вільнодумець».

— Ти не дорожив своїм, братом?

— Ні.

— Відчував до нього неприязнь?

— Ще й від того більше: я зневажав його.

Неприхована відвертість відповідей Тудорела Паскару змушує Поваре залишити свої папери й уважно прислухатися до нашої розмови.

— Певно, були підстави? — виявляю я готовність зрозуміти.

— Я не поділяв ні його поглядів на життя, ні самого способу життя. Він був надзвичайно талановитий, але вдавав із себе альтруїста, був довірливий. А це робило його безборонним. Життя жорстке, в нього свої закони. І першим, хто використав його альтруїзм і довірливість, став товариш Валеріан Братеш, великий маляр, великий учитель!

Ні, поки що не варто чіплятися за його останні слова, до цього я ще повернуся. Слухаю, як він розвиває свою думку.

— Його спосіб життя і призвів до незлагоди з батьком, але бог йому суддя.

Я хочу уточнити:

— А що було конкретно причиною цієї незлагоди?

— Коли інститут послав його в Італію на практику, старий просив його заради майбутньої кар’єри не повертатися з-за кордону… бо бажав для нього слави та багатства. Крісті ж відкинув батькові поради, що й призвело до сварки.

Кидаю погляд на Поваре: він схилив голову на руку і слухає з надзвичайною увагою.

— Якби син послухався його порад і залишився на Заході, як би розпорядився старий Лукач своїм майном?

— Тобто майном, яке дісталося мені в спадщину? — уточнює Енессі просто, без будь-якої зарозумілості.

— Ти народився в сорочці!

— Авжеж, домнуле капітане…

— Чому ти називаєш мене «домнул»?

— Бо між нами є різниця у віці, засадах, поглядах, філософії. Переконаний, що вам не справило б утіхи, коли б я, «рантьє нового типу», звертався до вас словом «товариш». Я й не приховую, що мій спосіб життя суперечить загальноприйнятій моралі… Не приховую, але й нікого не навертаю в свою віру.

Отже, цей тип виклав свою «життєву позицію». Ех, сказав би я йому, що думаю з цього приводу! Але до часу мені ніяк не можна порушувати «щиру атмосферу», яка запанувала між нами.

— Я хочу, щоб мене сприймали таким, як я є!

— Зрозуміло, домнуле Паскару. Але повернімося до взаємин між тобою і твоїм двоюрідним братом. Так от, що сталося б із майном старого Лукача, якби його син емігрував?

Тудорел Паскару міняє позу ніг, не зводячи з мене погляду, і відповідає, як і раніше, не менш відверто:

— Ви мусите знати, що за життя мій дядько трохи розумівся на справах. Якби син послухався його і залишився, приміром, у ФРН, то старий би налагодив зв’язки з деякими бенецянами[6], які мають багатьох родичів там, за кордоном. Дав би їм гроші тут, а Крісті одержав би їх там марками… Та Крісті не хотів про це й слухати. Більше того, він пригрозив батькові, що коли той продаватиме чужоземцям художні цінності зі своєї колекції, то заявить куди слід. Ця погроза, власне, й привела до розриву. Старий не чекав на таку відповідь.

Крістіан Лукач знову постає перед моїми очима, яким я його побачив у ту ніч, коли вперше переступив поріг мансарди. «Бридня! Цілковите безглуздя! Щоб така чесна людина стала жертвою якоїсь божевільної?!»

— Ти на місці Крістіана, звичайно послухався б старого?

Тудорел Паскару відповідає не задумуючись:

— Безперечно!

Його безпосередність обеззброює і лякає. Зрештою, і Поваре здригається. Можу уявити, про що він думає. Щодо мене, то я не змінив своєї думки про цього типа, який думає одне, а говорить інше.

— Ти дещо сказав про взаємини між Крістіаном Лукачем і маляром Валеріаном Братешем. Будь ласка, зупинися на них докладніше!

— Докладніше, ніж я вам розповів, домнуле капітане? Він украв його творчі ідеї, визискував його талант, здібності, працю, а улюбленому учневі не перепало й копійки. Може, я прибільшую. Але прочитайте критичні рецензії на виставу «Північний вітер». Вони наввипередки розхвалюють декорації Валеріана Братеша, а самого маляра підносять до небес. Весь світ знає, скільки грошей одержав Братеш за працю, яку виконав Крісті. А Братеш не те що не подякував, а ще й дівчину його украв. Покинув жінку, дітей. Ще б пак, Петронела, що не кажи, і вродлива, й розумна — ще й донька якоїсь… якоїсь, скажемо так, високопоставленої особи.

— А як ставився Крістіан Лукач до свого вчителя?

Тудорел Паскару тільки махнув рукою.

— Він був теля, щоб не назвати це якось інакше. Його не цікавив грошовий бік творчості, не цікавило й те, що Валеріан Братеш заживає слави завдяки йому. Він страшенно переживав у душі втрату Петронели, але не переставав виправдовувати Братеша. Одного дня я спробував відкрити йому очі на правду, але він накинувся на мене зі слонами: «Ти, рестораційний нікчемо, не стромляй свого носа в те, в чому нічого не тямиш!» Він гадав, що образив мене. Тож я й не маю діла з такими типами, як Братеш…

Я хапаюся за його слова «рестораційний нікчема» і без будь-яких церемоній вказую йому на очевидну суперечність у його вчорашніх свідченнях:

— Учора ввечері ти дав мені на здогад, що твій брат у перших наклав на себе руки з Братешевої вини, а тепер виявляється, що Крістіан не тільки не звинувачував його, а й боронив.

Десь у глибині його очей займається вогник, й обличчя його стає просто-таки натхненне.

— Хм! Як би це вам сказати, домнуле капітане?.. Мій двоюрідний брат мав хворобливе самолюбство. Йому здавалося, ніби він усе витає десь у хмарах над дріб’язковістю і нікчемністю життя, а насправді він тяжко страждав од його реальних виявів. Я ні на крихту не сумніваюся, що він пішов з життя через свого «маестро».

«Мені ж достеменно відомо, що його забили, — відгукуюсь я подумки. — Марні твої зусилля переконувати мене в протилежному…»

— Як сприйняв Крістіан Лукач звістку, що батько позбавив його спадщини?

Він і тепер не відводить погляду.

— Так ніби й чекав на щось подібне.

— Це правда, що він збирався опротестувати заповіт судовно? — хочу загнати його на слизьке.

Паскару вибачливо всміхається:

— Де там! Він мені сказав лише от що: «Не думай, що тобі пощастить розпродати колекцію… Такі колекції охороняються законом: і я спокійний».

Настає час грунтовної перевірки самовладання Енессі:

— Коли востаннє ти бачився з братом?

Він відповідає швидко, без загайки:

— У день самогубства, у нього вдома… Він був збуджений, його мучило каміння в нирках, і він відчував наближення нападу. — Паскару раптом умовкає, і погляд його робиться напруженим. Та за хвилю він продовжує розповідь: — Тижнів зо два тому він попросив мене дістати ампулу з морфієм. Він перетерпів тяжкі муки під час попереднього нападу, і думка, що все це повториться, жахала його. Він хотів, щоб морфій був у нього напохваті. Він міг сам зробити собі ін’єкцію.

— Чому? Хіба він не міг викликати «швидку допомогу»?

— Якось викликав… а вона прибула аж через чотири години. Відтоді він і чути про неї не хотів.

— У нього вдома було все потрібне для уколу?

— Не знаю. Але я хотів йому допомогти. Я кілька разів був свідком його жахливих мук під час нападу хвороби. А що в мене є приятелька в онкологічній клініці, асистентка Вікторія Мокану, то я обіцяв йому при нагоді дістати морфій. Я поїхав до неї, тим більше що сам потребував лікарської консультації…

— У тебе якась хвороба?

— Віднедавна мене турбує печінка… Я мав намір убити двох зайців зразу. Вікторія Мокану влаштувала мені консультацію, але щодо морфію — відмовила категорично. Потім я заїхав до двоюрідного брата сказати, що не виконав його обіцянки.

— В якому стані ти його знайшов?

— Хоча я був у нього понад годину, ми з ним майже не розмовляли. Він був похмурий, мовчазний, чекав, коли почнеться напад. Він навіть не підвівся з ліжка — лежав, знічев’я слухав музику, до речі, мав пречудові записи… Між іншим, це я дістав йому магнітофон.

Я здригаюся. Помітив він це чи ні, мене не обходить. Він сам згадав про магнітофон.

— О котрій годині, бодай приблизно, ти пішов од нього?

Він на мить замислюється, потім відповідає!

— Гадаю, десь о пів на п’яту.

І замовкає, чекаючи, як я сприйму його слова.

— Ти забрав з собою магнітофон, коли йшов? — здається, це запитання захопило його зненацька.

— Тобто як це забрав? Він же належав не мені. Коли я пішов, Крісті слухав музику далі… якусь сумну й печальну мелодію…

— Магнітофон зник.

Новина викликає в нього замішання, він вигукує:

— Неймовірно! Я бачив його на власні очі на килимі біля ліжка… Я ще здивувався: до магнітофона навіщось був підімкнений мікрофон.

«Якщо я повірю йому, — кажу собі в думці, — тоді я повинен припустити, що викрадач магнітофона і вбивця одна й та сама особа… тобто Лукреція Будеску».

Проте я продовжую розмову, мов нічого й не сталося.

— До речі, про морфій. Врешті-решт йому пощастило його дістати?

— Ні… У всякому разі, він мені так казав.

— Ви ще пробували у когось, окрім Вікторії Мокану, дістати морфій?

— У Петронели. Я зустрів її цілком випадково на бульварі Шостого березня, перед кав'ярнею «Чірешіка». Вона запитала, як поживає Крісті, я й розповів, у якому він стані, а заодне попросив її дістати морфій. Вона й слухати не захотіла.

— А вона мала таку змогу?

— На мою думку, так. У неї якраз практика в онкології, а це в наші дні єдине місце, де ще можна дістати морфій, з-під поли, зрозуміло.

Я можу бути задоволений підсумками розмови з Тудорелом Паскару на кличку Енессі. Його щирість видалася мені перекконливою, і я достатньою мірою з’ясував для себе природу взаємин між викладачем та його студентом. Молодий нероба, спадкоємець майна старого Лукача, «рестораційний нікчема», твердо переконаний, що саме ці взаємини й призвели до того, що Крістіан Лукач стромив свою голову в зашморг. Хм! А якби він дізнався, що брат його не повісився, а був убитий, як би він тримався? Шкода, що я не можу обмовитися про це й словом за браком речових доказів.

Що ж, розмову можна вважати вичерпаною. Я перепрошуюся, що потурбував його, а він невимушено прощається, байдужий до чиїхось емоцій та переживань.

— Який нікчема! — вигукує з огидою Поваре, щойно за Паскару зачинилися двері.

— Нікчема, що народився в сорочці, — додаю я й собі.

— А тобі не спадало на думку, що саме він міг бути вбивцею?

Я відповідаю не одразу. Підводжуся, запалюю сигарету і ступаю кілька кроків, щоб розходити ноги. Потім зупиняюся навпроти Поваре і заявляю цілком щиро:

— Ні, не думаю. І не збираюся думати. Поки не з’їжджу до психіатричної лікарні й не ознайомлюся з історією хвороби Лукреції Будеску, а також не візьму в неї відбитків пальців, я не стану розробляти інших гіпотез. З мене досить! Ясно?

Але Поваре й не збирається мені заперечувати. Він знову поринає у свої папери, зауваживши лише, що не завадило б подзвонити Лілі. Я йду до телефону, але накручую номер гаража:

— Капітан Роман. Прошу негайно підігнати машину до воріт. Я вже спускаюся!

У лікарні після того, як я відрекомендувався, мене провели до кабінету лікаря Титуса Спиридона, запросили сісти й сказали зачекати; був саме час вранішнього обходу хворих, який має закінчитися першої-ліпшої хвилини.

Ця пауза, якби навіть вона й затяглася, була мені на руку. Крісло вигідне для відпочинку, навколо цілковита тиша, можна не поспішаючи обміркувати все, що стосується справи про самогубство чи вбивство студента Крістіана Лукача. Нема сумніву, що доспи, виразно вимальовуються дві основні лінії, які чітко перетинаються в одній точці цієї досить неясної загалом справи. Перша лінія — взаємини між студентом і його викладачем — має власне етичний характер. Якщо факти, що повідомив Тудорел Паскару, після реальної перевірки підтвердяться, про них слід сповістити відповідні організації, пресу тощо. Лише тепер, розважаючи в тиші над словами двоюрідного брата Крістіана Лукача, я дійшов переконання, що вони мали ще й підтекст: «Ви мене осуджуєте за те, що я сякий-такий, пережиток минулого… паразит на тілі суспільства… Бачите, я весь перед вами, який є… ні з чим не криюся! І не претендую на особливе становище в цьому суспільстві, не те що один з відомих його членів — шанований серед усіх вас маестро Валеріан Братеш».

«Так! Ми ще побачимо, у кого рильце в пушку, в тебе чи в твого «друга» Братеша, — кажу собі подумки. — Той хоч «посоромився» чи не захотів говорити зі мною при зустрічі в інституті про інтимний бік життя студента, а за одне, природно, й про себе!»

Друга лінія стосується безпосередньо самого злочину, жертвою якого став Крістіан Лукач, і має виключно підсудний або карний характер. І тут головним персонажем є Лукреція Будеску. Виходячи з того, що вже відомо слідству, Григораш висунув здогад, що тут діяв «злочинець недосвідчений, але винахідливий». Лукреція Будеску якраз і відповідає такій характеристиці. Людина, в якої не всі клепки в голові, може завдати більше клопоту, ніж людина:іі здоровий глуздом. Надто ж коли психопат діє розумно і логічно до якоїсь межі, а далі в його вчинках сам чорт ногу зламає, у таких випадках божевілля виявляється лише в екстремальних ситуаціях і має трагічні наслідки.

Початкову стадію цієї уявної сцени можна зобразити так: жертва фізичних страждань — інколи напад ниркової хвороби супроводжується нестерпнішим болем, ніж пологи, — Крістіан Лукач закликав на допомогу Лукрецію Будеску, єдину живу істоту, яка була поблизу. Попрохав її зробити йому укол. Чуючи себе на вершині щастя, жінка поспішає допомогти.

Але далі моя уява буксує, в моїх думках цілковите безладдя, бо я пічок) не розумію и самому механізмі злочину. Тут конче потрібна консультація лікаря-психіатра.

Зненацька двері кабінету з гуркотом розчахуються, наче їх хтось виважує ззовні, і на порозі з’являється худорлявий чоловічок з величезною лисою головою і насунутими на кінчик носа окулярами, які свідчать про гостру короткозорість їх власника.

— Це ви з міліції?

Запитання звучить досить грубо, коли не вороже. Не маю сумніву, що переді мною сам лікар Титус Спиридон. Я шанобливо підводжуся з крісла. Господар нецеремонно вивчає мене крізь скельця окулярів своїми безбарвними очицями. При цьому його товсті чорні брови сходяться на переніссі, утворюючи два бездоганні півмісяці. Я подаю йому Посвідчення, але він не звертає на нього ніякої уваги, а накидається на мене все так само брутально:

— Товаришу, це не я розбив машину?!. Я їхав по своїй смузі, а той бовдур за кермом «рено» ввігнався в мене, їздить, мов сліпий.

Я не можу стримати сміху. Вражений моєю веселістю, лікар притьмом умовкає й заходжується вивчати мене з голови до п’ят, наче перед ним потенційний пацієнт його лікарні.

— Я не з автоінспекції, — пояснюю йому. — Я прийшов з приводу Лукреції Будеску, привезеної до вас сьогодні вночі.

Лікар супить брови, поправляє нервово окуляри, проходить за свій стіл, сідає і запрошує сісти й мене.

— Пробачте, я до ваших послуг. Що ви хотіли б дізнатися у зв’язку з Лукрецією Будеску?

— Як вона себе почуває? Вчора в неї був спалах божевілля…

— Найперше уточнімо: Лукреція Будеску давня наша клієнтка. Зараз вона спить. І спатиме ще кілька днів та ночей… Снотерапія. Це єдиний спосіб подолати кризу. Ви її родич?

— Ні. Я тут з обов’язку служби.

— Ти ба?! — вигукує лікар.

Я не можу не постерегти його чи то переляку, чи то подиву з того, що я тут. Помічаю також, що він потерпає від нервового тику: час під часу брови його злітають догори, ніби хочуть осідлати його масивні чорні окуляри.

— Ви запевняєте, що вона давня ваша клієнтка. Це означає, що ви особисто знайомі з нею багато років, чи не так?

— Я знайомий з нею близько тридцяти років, адже вона хвора ще змалку. Взагалі за останні п’ятнадцять років ніяких наворотів хвороби в неї не було. Що з нею скоїлося?

— Зараз я все вам поясню, гадаю, це вас зацікавить. Я радий, що ми з вами швидко перейшли до суті справи. І я сподіваюся, що ви допоможете нам розв’язати цей не такий-то й простий вузол.

— Ти ба?! — повторює свій вигук лікар і без будь-якого зв’язку з ним додає: — Допомогти я вам допоможу, але за однієї умови: ви замовите слівце перед автоінспекцією… Той йолоп на «рено» мусить бути покараний!

Мабуть, недавня автопригода не дає йому спокою.

— Гаразд. Кажіть, що там у вас… — не дочекавшись моєї відповіді, підганяє мене господар кабінету.

Я докладно розповідаю йому, що сталося у мансарді по вулиці Ікоаней, намагаючись не проминути жодної подробиці.

— Дужо, дуже цікаво! — робить висновок лікар, підхоплюючись на ноги. Він починає ходити з кутка в куток, а я відзначаю подумки йото не до міри велику голову на тендітному, миршавому тулубі. — Цікаво… — Я хочу й собі підвестися, але він буквально штовхає мене назад у крісло. — Цілковита відповідність синдромові хвороби.

— Наше прохання полягає в тому, щоб ви допомогли нам збагнути, як Лукреція Будеску зважилася на злочин. Нам потрібне наукове пояснення її вчинку.

Замість відповіді він натискує кнопку, вмонтовану в стіл.

— Насамперед, товаришу полковнику…

— Капітане, поправляю я його.

— Байдуже… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Якщо у вас після цього з’являться запитання, я на них відповім. Згодні? — І, скинувши догори брови, втуплюється в мене очима.

Хтось стукає в двері й одразу заходить. Певно, асистентка лікаря — літня, повна, з великими пишними грудьми жінка. Титус Спиридон не дає їй навіть рота розтулити:

— Катерино, дівчинко, осолодо життя мого, оцей товариш із міліції, лейтенант…

— Ви то підвищуєте мене у званні, то понижуєте… — жартома протестую я.

— Пусте… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Принеси, будь ласка, історію хвороби Лукреції Будеску.

— Нашої «панночки»?

— Атож, золотко. Товариш… прочитає її тут.

Він, мабуть, хотів надати мені черговий чин — чи то генерала, чи то, навпаки, сержанта, але чомусь передумав.

Катерина безшелесно зникає за дверима і через кілька хвилин повертається з текою в руках, яка, на моє щастя, виявляється не надто грубою.

— Прочитайте спокійно, не поспішаючи, — радить лікар. — У мене ще досить тут справ. Я незабаром повернуся.

Бере асистентку під руку і зникає за дверима, залишивши мене наодинці з текою, де краснописним почерком виведені ім’я та прізвище пацієнтки: «ЛУКРЕЦІЯ БУДЕСКУ», рік і місяць народження. Розгортаю теку. На превелику мою радість, перший і, можливо, найважливіший для мене документ віддруковано на машинці, і його легко читати. Мені стає якось моторошно, коли я дізнаюся, що перший нервовий напад спіткав її в шістнадцять років, коли її вітчима — йому було тоді тридцять вісім років — знайдено мертвим за обставин, які мені здалися дуже подібними до обставин смерті Крістіана Лукача. Під час арешту Лукреція Будеску визнала себе винною у вбивстві.

Це було восени неспокійного 1940 року, коли тодішня поліція здійснювала репресії профашистського уряду проти людності й не приділила цій справі належної уваги. Лише під час судочинства суддя, бачачи явно хворобливий стан підсудної, скерував її на психіатричну експертизу. Лікарі Центральної психіатричної лікарні (нині лікарня номер 9) визнали її душевнохворою, і суд ухвалив помістити її в лікарню, де вона й провела під медичним наглядом кілька років. За цей час стан її поліпшився, і, зрештою, 1949 року за власним бажанням Лукреція Будеску навідувалася в лікарню для профілактичного обстеження.

Під час однієї з таких її візит лікарі помітили появу на грунті давнього синдрому деяких нових симптомів, не визнаних, одначе, небезпечними. На запитання, чому вона досі не вийшла заміж, Лукреція Будеску розповідала одну й ту саму, з незначними відхиленнями, історію: одружені чоловіки закохуються в неї з першого погляду, освідчуються і пропонують їй шлюб. Але вона всім їм відмовляє, щоб не руйнувати їхніх родин.

На останньому обстеженні вона була 1972 року, і саме тоді доктор Титус Спиридон постеріг новий мотив у розповідях своєї пацієнтки. Цього разу місце одружених чоловіків посів якийсь студент, — маючи подругу свого віку, він потай закохався в неї, і Лукреція Будеску подала йому надію на успіх. Вона пообіцяла вийти за нього заміж, але не раніше, ніж він закінчить інститут. Певна річ, студент був нетерплячий і наполягав, щоб вона віддалася йому, проте Лукреція Будеску не поступалася, бажаючи будь-що зберегти свою цноту до першої шлюбної ночі.

Доктор повернувся десь за двадцять хвилин.

— Ну що, второпали що-небудь?

Він сідає за стіл і знову вшниплюється в мене ввігнутими лінзами своїх окулярів. Я ледве стримуюся, щоб не сказати йому, що не такий я вже тупий, аби не втямити прочитаного. Це було б нетактовно.

— 1949 року медкомісія виписала хвору з лікарні. Як ви оцінюєте цю постанову? — запитую я.

— Я «за» обома руками. Власне, я сам запропонував її виписати. За тодішнього діагнозу, враховуючи її стан, лише спілкування з людьми та праця могли завершити успішно розпочате лікування. Зважте, з сорок дев'ятого року і аж дотепер Лукреція Будеску змінила тільки три місця роботи. І нізвідки її не звільняли, вона йшла за власним бажанням. Всі були нею задоволені. Отже, її повернення до людей, до соціальних відносин, зрештою, до праці, відбулося і щонайуспішніше.

— Ви коли-небудь вважали її здатною на злочин?

— Ні… Останнім часом її хворобливий стан пояснювався тим, що вона лишилася незайманою до такого солідного віку. Йдеться про появу причепливої ідеї з виразним сексуальним забарвленням.

— Гаразд, але Лукреція Будеску вчинила в минулому найтяжчий злочин — убивство! Чому ви були певні, що таке не повториться надалі? І ось, будь ласка, вона знову вчинила злочин, ідентичний тому, який був у 1940 році!

Ніби вжалений, Титус Спиридон схоплюється зі стільця, явно ображений, що я засумнівався у його лікарській кваліфікації, і гупає кулаком по столу:

— Бійтеся бога! Ви помиляєтеся! — кричить він на мене. — Вона нікого не вбивала в сороковому році!

Мабуть, у мене відвисла нижня щелепа, і я, мов блазень, роззявивши рота, витріщився на нього, бо лікар враз умовк, не зводячи з мене здивованого погляду, наче зненацька побачив симптоми знайомої хвороби. Він сідає на своє місце і стишує голос:

— Ви попросту помиляєтеся, бо не знаєте обставин тієї справи.

На мене нападає кашель, який допомагає приховати розгубленість.

— Отже, ви запевняєте те, що Лукреція Будеску не вчинила ніякого злочину? На чому ґрунтується ваша певність — на наукових даних чи це просто ваша особиста думка?

От який нервовий цей лікар! Безперестанку совається у своєму кріслі, немов готується будь-якої миті накинутися на мене. Відчуваю: якщо розмова затягнеться, я теж заражуся його нервозністю. Ніби підслухавши мої думки, лікар демонструє мефістофельську посмішку.

— Оскільки я зрозумів з ваших запитань, ви переконані, що Лукреція Будеску вчинила вбивство на вулиці Ікоаней. Чудово! Ну а ви, товаришу капітане (нарешті він називає правильно моє звання), з чого виходите, роблячи свої помилки: з наукових доказів чи, власне, з особистих домислів?

Моє запитання в його вустах робить поворот на 180 градусів і бумерангом повертається до мене. Я розумію, що коли не викладу перед ним усіх карт на стіл, буде важко розраховувати на його допомогу.

Чекаючи на мою відповідь, Титус Спиридон скидає окуляри, вирячивши свої очиці, і старанно протирає скельця носовичком.

«Який дурень видав цьому сліпцеві водійські права?» — запитую я сам себе.

— Не буду критися… щоб переконатися у слушності своєї версії, мені бракує одного речового доказу: відбитків пальців Лукреції Будеску.

Я терпляче пояснюю йому, що б це дало слідству, а він уважно слухає мої докази.

— Чудово, полковнику… Я вам навіть допоможу. Дам вам ампулу, подібну до тієї, що була з морфієм. А якщо хочете, то й склянку, — він знову ляскає по столу своєю маленькою, сухою долонькою. — Хвора спить як убита. Робіть спокійно що вам треба. — Лікар підводиться. — Ходім-те, товаришу молодший лейтенанте!

— Капітане, — я знову протестую, але вже приязнішим тоном.

— Знаю, знаю, я не божевільний, — сміється лікар, але не квапиться рушати з місця. — Я хотів лишень перевірити вашу відрухову реакцію, скупченість вашої уваги. Маєте залізні нерви, товаришу капітане…

— … полковнику! — перебиваю його весело.

— Я не менш, ніж ви, зацікавлений у такій перевірці, її наслідки, я певен, підтвердять висновки мого власного експерименту, який я проводив з пентатолом над Лукрецією Будеску в 1942 році.

— Експеримент з пентатолом?.. Оскільки я знаю, цей препарат набув поширення лише в наші дні.

— Достеменно так! Під той час лише кілька лікарів були знайомі з цим медикаментом, його ще тільки випробовували у клінічних умовах. Моя переконаність у тому, що Лукреція Будеску нікого не вбивала, грунтується саме на цьому експерименті. Вдома я зберігаю стенографічні нотатки моїх бесід із Лукрецією Будеску, приспаною з допомогою пентатолу.

— Ви небезпечна людина! — жартую я.

— Автоінспекція, в усякому разі, такої самої думки. До речі, я вам дам почитати свою стенограму, якщо ви допоможете мені й не дасте забрати права. — Згадавши про інцидент із машиною, він одразу несамовитіє: — Винен той бовдур за кермом «рено»! Ну, що скажете: допоможете чи ні?

І, не чекаючи на моє «так» чи «ні», женеться до дверей. Я — за ним. У коридорі він довірчо бере мене під руку, мов давнього приятеля, й каже:

— А ще — сьогодні передам вам стенограму, але в заліпленому конверті. Обіцяйте мені, що розліпите його лише коли матимете наслідки дактилоскопічної експертизи.

Він міцно стискує мій лікоть, а в мене таке відчуття, ніби він веде мене, щоб укласти в лікарняне ліжко.

Зіставлення відбитків пальців Лукреції Будеску з тими, що залишилися на ампулі, знайденій у мансарді Крістіана Лукача, забрало у Григораша не більше як півгодини.

Він зателефонував десь о пів на першу, якраз тоді, коли Поваре соромив мене за моє обурливе, на його думку, ставлення до Лілі. Я беру слухавку і чую м’який Григорашів голос:

— Ти все зробив правильно, Лівіу, тільки…

Він зітхає, і ця пауза між словами бісить мене:

— Гей, чоловіче, не тягни кота за хвоста!

— Тримайся, хлопче, тримайся!.. Бо ти ще нічого не знаєш… Я хочу тобі сказати, що не знайшов нічого спільного між відбитками пальців Лукреції Будеску і тими, що на ампулі…

Хоча доктор Титус Спиридон і попередив мене про такий висновок експертизи, я ніяк не можу повірити.

— А ти певен цього?

Григораш ображається і ставить мене на місце:

— Якщо ти зневірився в мені, звертайся до іншої «фірми».

— Зачекай, не треба так! — Я роблю спробу затерти свою провину. — Ти безжально зруйнував усю мою споруду.

— Гаразд, хлопче, ось управлюся з роботою, тоді зайду до тебе… може, спорудимо щось нове.

Поваре розуміє вагу того, що сталося, і не заважає мені спокійно «перетравити» Григорашеве звідомлення. Що ж, експеримент проведено. Та я не тільки не маю останнього незаперечного доказу, що то саме Лукреція Будеску вчинила злочин на вулиці Ікоаней, а й уся моя версія пішла шкереберть. Якби в мене оце був напохваті обіцяний під Титуса Спиридона конверт, я б негайно його розліпив і, хтозна, може, хоч трохи заспокоївся. А так, щоб зняти всі підозри з нещасної Лукреції Будеску, мені слід відповісти щонайменше на дна запитання. Перше: як можна інтерпретувати зроблені нею н стані екзальтації зізнання?.. І друге: хто ж тоді залишив відбитки пальців на ампулі? Коли на перше я ще сподіваюся відповісти з ласки доктора Спиридона, то, щоб одержати відповідь на друге, доведеться все розпочинати спочатку і знову сушити голову над численними здогадами та гіпотезами.

Після коротких роздумів висновую, що не такий страшний чорт, як його малюють. Перебираю в пам’яті коло найближчих знайомих Крістіана Лукача, які знали не тільки про його хворобу, а й про те, що він удавався до наркотиків. Їх небагато, ось, приміром, Тудорел Паскару, на кличку Енессі. Двоюрідний брат попросив дістати йому ампулу з морфієм, яку тому нібито не вдалося роздобути. Він побував у Крістіана Лукача за годину-дві перед смертю. Чи були причини в Паскару зводити в могилу свого двоюрідного брата? І так, і ні.

Або, скажімо, Петронела Ставру — студентка останнього курсу медичного факультету. Вона була коханкою Крістіана Лукача, потім покинула його заради чоловіка, старшого за неї на п’ятнадцять років, одруженого, небіжчикового вчителя. Вона знала від Тудорела Паскару, що Крістіан Лукач намагається роздобути морфій. Визнає, що в неї зник шприц. І відмовляється явитися в міліцію… Чи була в неї причина усунути зі свого шляху Крістіана Лукача? Ні, не було. Проте, з другого боку, чи були в неї підстави прийти на допомогу Крістіанові Лукачеві й зробити йому ін’єкцію? Так. Чи могло це призвести до нещасливого випадку? Тільки за умови, якби хтось подав їй «допомогу», тобто допоміг створити позірність самогубства. Хто б осмілився допомогти їй у цьому?.. Ось ми й добралися до Валеріана Братеша, маляра, третього з числа осіб, утаємничених в інтимне життя Крістіана Лукача…

Телефонний дзвінок уриває мої розмірковування. Трубку бере Поваре. Попереджаю його пошепки:

— Якщо це Лілі, мене ще немає!

— Це шеф, — повідомляє він, — вимагає тебе.

Я так поринув у роздуми, що забув про всіх начальників на світі… Вихоплюю слухавку з рук Поваре і доповідаю за статутом:

— Капітан Роман біля телефону!

— Лівіу, негайно з’явись до кабінету товариша генерала. Не знаю навіщо… Звільнишся — зайдеш до мене.

— Біжу, товаришу полковнику!

Кидаю слухавку на важіль і на мить завмираю, втупившись невидющим поглядом у порожнечу. Поваре запитує мене стривожено:

— Що сталося?

— Мене викликає генерал…

Поваре одразу ж пожвавішав — оглядає мене з усіх боків і допомагає поправити вузол краватки.

Звичайно генерал викликає мене надзвичайно рідко, лише коли треба дати особисто якесь важливе завдання чи ознайомитись додатково з потрібними відомостями у справі, яку я веду. А ще ми зустрічаємося на засіданнях, нарадах або загальних партійних зборах. Тепер він, мабуть, теж хоче дати мені якесь завдання. Може, збирається відрядити кудись у провінцію, щоб допомогти місцевим криміналістам, які зайшли в безвихідь.

Помічник генерала, молодий офіцер з личками старшого лейтенанта, зустрічає мене по-дружньому. Чекає, щоб я запитав, навіщо викликає мене генерал, але я мовчу. В приймальні ледь пахне дорогими парфумами. Я принюхуюсь і розігрую з себе знаменитого слідця:

— Тут недавно пройшла жінка!

— Атож! — підтверджує старший лейтенант. — І пройшла прямо туди! — киває головою на масивні двері, оббиті шкірою. — Де, до речі, й на тебе чекають.

«Нове завдання!» — заспокоюю себе, заходжу до кабінету й доповідаю за формою.

Праворуч від генерала сидить на стільці жінка, певно, та сама, чиї парфуми я відчув у приймальні.

— Підійдіть ближче, товаришу капітане! — велить мені генерал. Як завжди, наш начальник управління на рівні: мундир сидить на ньому як улитий. Йому ще нема й п’ятдесяти, лице засмагле, а сивина на скронях надає генералові виразу мудрості й відваги — одне слово, гарний чоловік. Почавши після визволення Румунії від фашизму службу рядовим працівником міністерства внутрішніх справ, він пройшов шлях до начальника нашого управління.

Я наближаюся, краєчком ока позираючи на елегантно вбрану, можливо, занадто яскраво, жінку.

— Познайомтеся з товаришкою Ставру.

Ставру! Чи добре я розчув? Насилу здогадуюсь, що власниця дорогих парфумів — не хто, як мама Петронели. Я повертаюся до неї, схиляю голову і відрекомендовуюсь.

Колись я прочитав, уже й не пригадую де: чи то в книжці, чи то в газеті, що чоловік повинен зачекати, поки жінка перша подасть руку. Проте мати Петронели й гадки не має цього робити, Навпаки, вона зміряла мене холодним, відверто неприязним поглядом, який досить ясно вказує на мету її візити сюди, в генеральський кабінет.

— Сідайте, товаришу капітане! — Генерал показує на стілець ліворуч од себе.

«Соломонів суд!» — промайнула думка. Я сідаю. За два кроки од мене — товаришка Ставру. Вона приблизно одного віку з генералом: повіки в неї густо підмальовані, від чого обличчя здається вульгарним і пихатим.

— Товаришу капітане, ви вчора після обід побували на квартирі Петронели Ставру, доньки товаришки Ставру…

Тон запитання підкреслено офіційний, і це мене неприємно вражає..

— Достеменно так, товаришу генерал. Ця візита пов’язана з підозрілою смертю студента Крістіана Лукача.

Генерал — на те він і генерал, і начальник, щоб бути в курсі всього, що робиться в управлінні, — уточнює:

— Це та «двозначна» справа… — дає мені знати генерал, що я можу не вдаватися в подробиці.

— Так.

— З якою метою ви відвідали її квартиру?

— Студентка Петронела Ставру добрих два роки перебувала в інтимних стосунках з покійним студентом.

Генералова гостя різко перебиває мене:

— Вони давно розлучилися!

У її короткій, але прозорій репліці можна вловити чимало нюансів: образа, докір, обурення тощо… На колінах у неї торбинка, яку вона міцно тримає руками.

У цю хвилину я спокійний, бо встиг продумати всі можливі наслідки її візити. Певна річ, дружина високопоставленої особи вважає, що для неї та членів її родини закон не писаний. Я пригадую, як у вчорашній розмові зі мною Петронела теж натякала на можливі лиха на мою голову. Тепер мені ясно, любонько, де ти була минулої ночі. Ти кинулася до мамусі просити захисту від «беззаконня».

— Так, вони розлучилися, — відповідаю їй, — це правда. Але на місці події знайдено коробку зі шприцом. Судячи з власних слів Петронели Ставру, в неї кілька днів тому зник шприц із коробкою.

— Неправда! — випереджає мене знову товаришка Ставру, нервово махаючи торбинкою.

Генерал на мить заплющує очі й зразу ж розплющує — знайома всім нам ознака роздратування.

Я незворушно веду далі:

— Учора ввечері я запросив її сюди, щоб пересвідчитися, чи справді шприц, знайдений на мансарді в Лукача, належить їй, проте вона знехтувала наше запрошення.

— Я заборонила їй! — зізнається товаришка Ставру гордовито, наче вберегла свою доньку від бозна-якої небезпеки. — Мій чоловік — правник за освітою — і коли почув…

Так… ось він — механізм її зарозумілості. Втручається генерал.

— Товаришко Ставру…

— Закони в деяких місцях ще порушуються, товаришу генерал. Ви повинні зрозуміти моє обурення. Щокроку — це каже й мій чоловік — ми ще стикаємося з надуживаннями. На щастя, дівчинка здогадалася подзвонити мені, і я зразу ж послала по неї машину…

Мені нічого не лишається, як слухати її. З її слів виходило, що не тільки я заприсягся свято оберігати й боронити державні закони, а й вона також. Мені доводиться докладати героїчних зусиль, щоб не встряти в полеміку з нею.

Генерал звергається до мене, і з його тону я розумію, яка йому осоружна розмова з цією жінкою.

— Товаришу капітане, як перебігала ваша зустріч із донькою товаришки Ставру?

— Як і належить, — відповідаю я.

Мама Петронели втручається в розмову:

— Це ви називаєте «як і належить»? Та я…

Генерал стримано уриває її на півслові:

— Товаришко Ставру!

Цього разу начальник, видно, твердо поклав не давати їй накинути нам свій «стиль» розмови. Власне кажучи, що їй потрібно, цій провінційній дамі, яка, немов племінна гуска, гордовито водить головою ще й хизується своїм бойовим виглядом?

— Товаришка Ставру, — наче підслухавши моє запитання, пояснює генерал, — прибула зі скаргою на вас.

— Зі скаргою? — розгублююсь я.

— Товаришка Ставру, — веде далі генерал, — саме з цією метою завітала сюди. В її скарзі йдеться про… — генерал втуплює очі в машинописний текст, що лежить перед ним на столі, — що ви не тільки незаконно вдерлися в помешкання її доньки, а й зазіхали… — притишує він голос, немов роздумує, чигати далі чи ні, — зазіхали на її честь.

Я не з лякливих, мене не так легко вибити з сідла. Навіть сам генерал кілька разів хвалив мене за те, що я не втрачаю самовладання у скрутну хвилину. Але цього разу я просто ошелешений. Почуваю себе боксером, який після блискавичного удару суперника опиняється в нокдауні й чекає, поки суддя на ринзі долічить до восьми й дозволить продовжити бій. «От бачній, ти й сам не сподівався, до чого може призвести справа Крістіана Лукача!» Жодного разу за всю мою роботу в карному розшукові я не потрапляв у таке сміховинно іі безглузде становище. Як на це глупство відповісти? Як боронитися? Як тримати себе?.. Але «арбітр» дорахував до «восьми», й мені можна «підвестися», щоб продовжувати бій.

— Товаришу генерале, в управлінні, яким ви керуєте, я працюю сім років, ви мене добре знаєте. При потребі я міг би оборонити себе від оцих нісенітних звинувачень, але зараз не буду. Це принижує мою фахову й громадську гідність. Дозвольте мені вийти, — я підводжуся зі стільця.

Бачу, як генерал перехиляється через стіл, наче хоча й собі підвестися. Але він лише вибухає гнівом:

— Не дозволяю! Сядьте!

Я мовчки сідаю на своє місце.

— Отже, ви не пробували навіть обійняти?

— Товаришу генерале…

— Відповідайте: «так» чи «ні»!

— Ні!

Скаржниця знову хоче повторити свій блискавичний удар:

— Моя дочка не бреше! Вона була, як про це й написано у скарзі, в халаті, а ти перед тим, як піти з хати, накинувся на неї…

Але я вже опанував себе. Мені тепер нічого боятися, і я уриваю її.

— Прошу мені не тикати, ми з вами разом свиней не пасли.

— Товаришу генерале, — протестує вона, хапаючи ротом повітря, — я дружина…

Генерал не дає їй доказати:

— Товаришко Ставру, я попрошу вас!.. Мене просили по телефону негайно прийняти вас. Я це зробив. Ви подали мені скаргу. Мій офіцер категорично заперечує всі ваші звинувачення, а ваша дочка не має свідків. Так само, як і капітан Роман не може назвати свідка, який би сказав слово на його виправдання.

Генералові слова раптом викликають у мене спогад про домашні пантофлі під Петронелиним диваном, — тепер я не сумніваюся, що вони належали Валеріанові Братешеві. Таки було слушне моє відчуття, що хтось, сховавшись на кухні чи у ванній кімнаті, підслуховує нашу розмову з Петронелою. Тобто, вирішивши наполягати на своїй брехні, вона могла б назвати його свідком. Але вона цього не зробила! Я підсвідомо відчуваю, що цей свідок не бажає себе викрити.

— Моя дитина не бреше! — пробує знову захистити честь своєї дочки товаришка Ставру.

Відзначаю із задоволенням, що тон генералів стає рішучішим, ніж раніше.

— Мої офіцери, товаришко Ставру, теж не брешуть.

— Отже, ви ставите під сумнів мою скаргу?!

Генерала, бачу, дедалі дужче дратує бундючність і зарозумілість відвідувачки, але від неї нікуди не дінешся: мусить її слухати до кінця. Пропустивши повз вуха останню її репліку, він запитує мене:

— На якій стадії перебуває слідство?

— Гадаю, за добу справу буде закрито.

— Яке місце посідає дочка товаришки Ставру на нашій стадії розслідування?

Нарешті я можу присадити цю провінційну даму! Хай генерал сердиться, але я так і зроблю.

— Одне з чільних, — відповідаю йому, — бо ще донедавна вона була коханкою потерпілого — вони жили разом (на якого дідька я додаю ще й цих три слова?), а потім кинула його заради маляра Валеріана Братеша, одруженого, з двома дітьми, на півтора десятка років старшого за неї, до того ж учителя Крістіана Лукача. Після того як вони почали зустрічатися, маляр залишив свою сім’ю.

Генерал збагнув мій маневр і вирішив не втручатися.

А скаржниця знову перебиває мене, стаючи в обороні доньки:

— Він розлучиться. Він буде допомагати сім’ї згідно з законом!

Але я не вважаю на її репліку.

— Повторюю: місце Петронели Ставру одне з чільних ще й тому, що не з’ясовано, чий шприц знайдено на місці події…

— Вона знайшла його! — не дає й тут доказати товаришка Ставру, нервово бгаючи торбинку.

— Перепрошую, але ваша заява не має жодної ваги для слідства. Ми запросили вашу дочку в міліцію, бо тільки вона сама могла впізнати шприц, знайдений у помешканні Крістіана Лукача. Той самий шприц, товаришу генерале, який зіграв безпосередню роль у смерті студента.

Можна було, звичайно, згадати й про ампулу, але я вчасно стримуюсь. Вважаю свій рапорт завершеним.

Мовчання стає важким, нестерпним. Перша не витримує товаришка Ставру й підводиться зі стільця.

— Я зрозуміла… — кидає вона з погрозою. — Звідси я піду далі, аж до Центрального Комітету, там я знайду на вас управу.

Як я помилявся, гадаючи, ніби вона склала зброю. Не такі це люди, щоб легко здавати свої позиції. Вона певна, що нема таких дверей, які б не відчинилися перед нею.

Засмаглі генералові щоки вкриваються червоними плямами: видно, що він розгніваний, але стримує себе.

— Я прошу вас іще трохи затриматися, товаришко Ставру. Звичайно, це ваше право — звертатися із скаргами куди завгодно, і я всіляко раджу вам скористатися зі свого права, але наша розмова ще не закінчена. — Він повертається до мене: — Товаришу капітане, займайтеся своїми справами, продовжуйте слідство. Бажаю вам успіху!

Я підводжуся, салютую йому й залишаю кабінет. Вийшовши у приймальню, помічаю, що піт з мене котиться градом, аж сорочка прилипла до спини.

У коридорі зупиняюся біля відчиненого у внутрішній двір вікна. За вікном усе ще похмурий осінній день. Відчуваю потребу вдихнути на повні груди це холодне, але збудливе повітря. І так, заплющивши очі, стою якусь мить — не хочу нічого думати, проте думки лізуть у голову самі: «Зазіхнув на честь?!» Яке нахабство! Кому спала на думку ця ідея: Петронелі чи її мамусі? Обидві вони одного тіста книш. Завдяки своєму становищу на ієрархічних щаблях суспільства вони переконані, що їм нічого не може загрожувати.

«Зазіхнув на честь… Чому Петронелина мати не назвала свідка? Єдиного свідка, який міг би підтвердити їхню брудну вигадку? Власника пантофлів, того, хто зачаївся у квартирі й підслухав пашу розмову з Петронелою. Чи вона не знала, що він був присутній під той час? Не думаю, що вона не в курсі любовних походеньок своєї дочки. Безперечно, сама мріє породичатися із знаменитістю. І її плебейство, подібне до мого чи генералового, раптом ушляхетниться родинними взаєминами з відомим маляром. Дочка — лікар, зять — славетний маляр Валеріан Братеш! Жителі містечка Кимпія Дунерій попадали б од заздрощів…»

Логіка моїх думок вимагає відповіді на запитання: а чи розповіла Петронела своєму коханцеві, що студент шукав, де б добути морфій? Якщо розповіла, то як поставився Братеш до цієї звістки? Я повертаюся подумки до версії з нещасливим випадком, і здається цілком природним таке міркування: якби Братеш зголосився супроводжувати свою кохану до мансарди, то він був би присутній при тому, що сталося, і, звичайно ж, кинувся б їй на допомогу. Отже, ми з’ясували роль і третьої особи з переліку підозрюваних у вбивстві Крістіана Лукача.

Ну, а яка ж тоді роль четвертої особи — Лукреції Будеску? Я згадую доктора Титуса Спиридона, який знає таємницю експерименту, проведеного понад тридцять літ тому… Чи надіслав він мені конверта? Я відходжу од вікна і, трохи оговтавшись після розмови в генераловім кабінеті, рушаю в нашу рідну з Поваре кімнату, зовсім забувши, що полковник Доня наказував зайти до нього.

У нашому кабінеті, чекаючи на мене, Григораш мирно розмовляє з Поваре.

— Прибув конверт від доктора Спиридона? — було перше, чим я поцікавився, потиснувши руку Григорашеві.

— Поки що ні, — відповідає Поваре. — Чого хотів од тебе генерал?

— Хотів підвищити мене в чині й просив моєї згоди. Звісно, я не погодився… — жартую я, проте, ясна річ, мої колеги збагнули, що я не маю охоти переповідати їм свою розмову з генералом.

— Дуже мені шкода, Лівіу, — переходить до справи Григораш, — але всі лабораторні дослідження свідчать, що Лукреція Будеску поза підозрою.

— Ясно, — кажу. — Крім її власних зізнань, які нічого не важать, оскільки це зізнання людини несповна розуму. А інших доказів ми не маємо.

— Залишається шприц, — нагадує Григораш. — Чий він? Петронели Ставру?

Перед моїми очима постає товаришка Ставру, погрозливо блискаючи своїми сережками.

— Мабуть, ні. Напевне ні, бо Петронела знайшла свою пропажу.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано дивлячись на мене, питає Поваре.

Я оглядаю замислені обличчя друзів. Мовчанка затягується. Я вирішую поділитися з ними своїми намірами:

— Певну надію нам залишає ампула й відбитки на ній… Нам ясне коло підозрюваних осіб: Лукреція Будеску, Тудорел Паскару, Петронела Ставру і Валеріан Братеш. Лукреція Будеску, мабуть, відпадає… Залишаються троє. Щоб визначити, хто саме з цих трьох підозрюваних справжній злочинець, мусимо взяти в них відбитки пальців. Що скажеш, Григораше?

— Геніально!

— От тільки як ми їх добудемо, — висловлює свою думку Поваре.

Звичайно, це штука непроста, проте довго думати теж не випадає. Тут я цілком звіряюся на Григораша, на його винахідливість. Погляди паші зустрічаються.

— Знаєш, Григораше, на мою думку, відділ боротьби із спекуляцією вже має відбитки пальців Паскару, — підказую йому.

— Гаразд, я зайду до них. Паскару Тудорел…

— … кличка Енессі.

— Залишаються двоє — Петронела і Братеш, — задумливо мовить Поваре, — не так уже й багато.

Задзеленчав телефон. Я беру слухавку. Черговий з бюро перепусток доповідає, що принесли пакет од лікаря Титуса Спиридона.

— Пришліть із ким-небудь, — прошу його.

— Ні з ким, товаришу капітане.

— Гаразд, я сам спущуся по нього.

Я кидаю слухавку на важіль, радий, що Титус Спиридон дотримав слова. І тут телефон задзвонив знову.

— Капітане, це ви?

Впізнаю прокурорів голос. Прокурор шукає мене, але мені чомусь кортить подратувати його.

— Який капітан, тут їх двоє!

— Капітан Роман.

— Слухаю вас.

— Шановний, якщо справа Крістіана Лукача й далі висітиме на моїй шиї, то я незабаром здурію! — забідкався прокурор.

У мене від лихого передчуття по спині поповзли мурашки.

— Що там скоїлося?

— Та сама історія. Мені щойно подзвонили з вулиці Ікоаней і повідомили, що пломбу знову зірвано, крім того, зламано замок… Цього разу зламано, а не відчинено ключем. Зрозуміло?

Я заціпенів, ніби мене хто вдарив обухом по голові.

— Алло! Алло! — горлає в слухавку прокурор. — Ви чуєте мене?

— Та чую!

— Забрати вас?

— Не треба… Ми разом з Григорашем негайно виїжджаємо нашою машиною. Зустрінемося під будинком.

— Умовилися.

Я повідомляю друзям новину.

— Біжу по торбину й жду на тебе внизу! — зривається з місця Григораш.

Я також виходжу з кімнати. Поваре, ображений тим, що йому не запропонували їхати, хоче довести мені, ніби його також непокоїть ця пригода, і висловлює здогад:

— Гадаю, слід дізнатися, як провели сьогоднішній день усі троє підозрюваних — Паскару, Петронела і Братеш.

Я запевняю його: ідея сама з себе непогана, і ми конче займемось нею, щойно повернемось, і вже знатимемо, що там сталося.

— Ми поспішаємо! — Я підштовхую Григораша.

За п’ять хвилин ми зустрічаємося знову в міліційній «дачії», що мчить нас на вулицю Ікоаней. В руці у мене конверт Титуса Спиридона. Я нетерпляче розпечатую його. Спершу звідти випадає лікарева візитівка, де жахливими карлючками написано: «Увага! На практиці розмови з пацієнтами, приспаними пентатолом, перебігають складніше й довше. Я надсилаю вам синтез моїх бесід із хворою. Не забудьте про «рено». Послуга за послугу». За візитівкою я витягую її сам документ, тобто стислу стенограму розмов лікаря з Лукрецією Будеску. Одразу ж забуваю про Григораша, забуваю й про те, що я в машині й куди їду, жадібно вихоплюючи віддруковані на машинці аркуші паперу:

Чинячи постійний тиск на пацієнтку, Георгіна навіяла їй думку про необхідність злочину, що став для неї бажаним і можливим як розв’язання психічного конфлікту, й тим самим підготувала підсвідомість дівчини до здійснення злочинного наміру. І хоча злочин учинила інша особа, а саме Георгіна, — переконати дівчину, що то вона вбивця, було не так уже й важко. Тим більше що в той час, коли Георгіна здійснювала злочин, Лукреція Будеску зомліла й втратила здатність тверезо оцінювати події.

У перекладі звичайною людською мовою висновки лікаря Титуса Спиридона звучали б так: Георгіна вчинила злочин, зіпхнувши з усією винахідливістю провину на душевнохвору Лукрецію Будеску. Якщо це справді так, то напрошується сам собою здогад про те, що і в нашому випадку хтось убив Крістіана Лукача і намагається обдурити слідство й зіпхнути провину на колишню пацієнтку Центральної психіатричної лікарні.

Прокурор Беріндей прибуває на вулицю Ікоаней раніше і, як і вмовилися, чекає нас біля свого сірого «трабанта». Коли він тисне мені руку, я відчуваю його нервове збудження. Він одразу ж бере вола за роги:

— До минулої ночі всі шляхи, здавалося, вели до Лукреції Будеску… А тепер сам чорт ногу зламає! Хто цього разу зірвав пломбу й виважив двері? Хто? Біс його зна, що там чекає нас угорі. Я не хочу нових трупів, капітане, ясно?

Я мовчу. Замість мене відповідає, мов той добрий господар, Григораш:

— Були б ми здорові, а решта якось буде!

— Добре вам так казати! Фотографуєте собі, знімаєте відбитки пальців, робите аналізи, та й край! А потім спихаєте все це на нас і вмиваєте руки!

А в мене з гадки не йдуть оті кілька аркушів з нотатками лікаря Титуса Спиридона. Ось чому мене мало обходить гарячковість прокуророва. Навіть коли ми втрьох піднімаємося сходами, я не перестаю розмірковувати над висновками, що їх зробив у ході експерименту лікар Центральної психіатричної лікарні. Сьогодні такі експерименти нікого не дивують і ніхто не бере їх під сумнів. Та й пентатол уже давно широко вживається для лікування всіляких психічних захворювань. Але юридичної чинності ці експерименти й досі не мають. Отож для судочинства здобуті в такий спосіб відомості дорівнюють нулеві, та мені вони потрібні. Навіщо? Пояснення дуже просте… Лише для того, щоб порівняти висновки лікаря Спиридона з наслідками експертизи, що її провів Григораш. На чому наполягає невропатолог? На тому, що злочин, вчинений у сороковому році, учинила не Лукреція Будеску. А що свідчить експертиза? Що відбитки пальців на ампулі належать не їй! Якщо мислити логічно, слід зняти всі підозри з Лукреції Будеску. Але я все одно мушу відповісти на запитання: чи можливо, щоб через тридцять чотири роки стався злочин, здійснений достоту, як убивство вітчима Лукреції? Як пояснити такий більш ніж дивний збіг обставин?

Ми зупиняємося перед дверима помешкання Крістіана Лукача. Знайома картина: пломба зірвана, замок, правда, цього разу зламаний, двері прочинені. Григораш заходить перший, щоб сфотографувати кімнату. Прокурор мовчить, але, відчувається, насилу стримує гнів. До речі, мене також бісить оці безнастанні вторгнення в опечатану квартиру.

— Можна заходити! — кличе нас Григораш.

Прокурор з підкресленою чемністю пропускає мене вперед. Коли я входжу в кімнату, мені спадають на думку його слова: «Біс його зна, що чекає нас там, нагорі!»

Переступаю поріг кімнати і в тьмяному світлі осіннього дня все ж досить чітко розпізнаю всі предмети обстанови. Ліжка, наприклад, піхто не торкався, у нього й тепер такий вигляд, ніби там лежить людське тіло. Я відчуваю на потилиці збуджене прокуророве дихання. Він дає мені знати, що на східцях чути кроки.

— Мабуть, жінка, яка знайшла двері виваженими, — припускає Беріндей і не помиляється.

Це справді вона — хатня робітниця з третього поверху.

— Хай поки що не входить! — гукаю Беріндею.

Той киває головою і зупиняє жінку біля порога.

Знаходжу вимикач, і мансарда відразу освітлюється блакитнявим неоном, дуже схожим на світло похмурого осіннього дня. І тут мою увагу привертає щось таке, від чого мене обдає морозом, і я стаю як укопаний.

— Магнітофон! Я бачу магнітофон!

Негайно ж я помічаю біля магнітофона й кілька касет та мікрофон. Видно, той, хто виважив двері, поспішав і не поклав їх на місце, в нічний столик. А сам магнітофон стоїть біля електричного шнура, який, як і вчора, гадючиться одним кінцем по килиму.

Прокурор і Григораш вражені не менш за мене.

— Ти диви, вкрадене повертається назад! — дивується прокурор, потім, оговтавшись, запитує: — Ви переконані, що Лукреція Будеску не втекла з лікарні?

— Переконаний!

Сказати по правді, коли б я не бачив на власні очі, як міцно вона спала після снодійного, коли б не бачив, як Григораш знімав у неї відбитки пальців, а вона навіть не поворухнулася, то не знав би, що й подумати.

В пам’яті закарбувалося слово, мовлене прокурором: «вкрадене». Тобто Крістіан Лукач нікому не позичав і не дарував магнітофона з касетами — їх звідси викрадено. І той, хто взяв магнітофон, а потім приніс назад, ризикував двічі: і коли брав, і коли повертав.

— Може, я сфотографую? — каже Григораш.

Та перш ніж дати йому змогу взятися до роботи, я звертаюся до жінки, завмерлої за порогом:

— О котрій годині ви помітили, що пломбу зірвано?

— Було десь так чверть на третю, — голос її зривається від хвилювання.

— Як ви опинилися тут, нагорі? Почули якийсь грюкіт?

— Ні… Не знаю, чи ви повірите мені, але я прийшла сюди з цікавості. Мені казали, що двері опечатані, ось і захотілося подивитись.

— Я, прокурор Беріндей, щиро дякую, що ви нам повідомили.

— То не я, то мій господар…

— Перш ніж піднятися сюди, де ви були?

— На кухні.

— Кухня розташована поряд із чорним ходом, чи не так?

— Еге ж.

— І ви не чули якогось грюкоту? Не бачили нікого чужого, хто б піднімався чи збігав сходами? — розпитую її, маючи на увазі Тудорела Паскару. Чому саме його? Мабуть, тому, що він з нашої сьогоднішньої розмови міг зрозуміти, що мене хвилює пропажа магнітофона. Звичайно, моя підозра не має під собою реального грунту: та все ж я не можу її спекатися.

— Ні, товаришу, не чула нічого.

Я пропоную прокуророві спуститися сходами в квартиру її господарів і за всією формою записати її свідчення, поки Григораш орудуватиме фотоапаратом. Він згоден.

— Чи не годилося б цього разу викликати службового собаку? — Я хочу знати їхню думку.

Григораш рішуче заперечує, а він у питаннях криміналістики для мене авторитет.

— Ти ж знаєш мою думку… В умовах міста, за такого стовписька навряд чи буде користь від собаки.

Він уже налаштував фотоапарат. Я не хочу йому заважати. Опісля, коли він сфотографує все, йому ще треба буде глянути, чи на магнітофоні не залишилося відбитків пальців. Лише після того, як він закінчить свої криміналістичні операції, я зможу до чогось доторкнутися. Запалюю сигарету й милуюся, з якою грацією, знанням свого діла порається мій друг. А в голові крутиться одне й те саме ім'я Тудорел Паскару. Він відвідав свого двоюрідного брата лише за дві години до його смерті й згодом розповів мені, що залишив Крістіана Лукача настільки захопленого музикою, що той навіть не відповів йому на прощання… «Сумна, печальна музика», — сказав Енессі. Отже, всі наступні відвідувачі мали застати Крістіана Лукача в такому самому душевному стані: цілком ймовірно, що саме вони, можливі злочинці, й викрали магнітофон з касетами. Якщо це так, то з якою метою? І чому саме магнітофон? Чому вони ризикували, повертаючи його назад? Де логіка? Нема її. Тож мої підозри самі собою падають на Тудорела Паскару.

Згідно з документом, з яким ознайомив мене лікар Титус Спиридон, випадок з Лукрецією Будеску далеко не пересічний, надто з погляду криміналістики. В сорок другому році молодий лікар провів експеримент, у ході якого йому пощастило примусити озватися підсвідомість і одержати ключ до розгадки злочину, що його, зважаючи на специфіку роботи тогочасної поліції, годі було розкрити в інший спосіб. А лікар відгадав таємницю. Природно, Титус Спиридон міг і тепер провести свій експеримент й, можливо, кинути світло на справжню роль Лукреції у трагічній загибелі Крістіана Лукача.

Коли Лукреція Будеску невинна, коли вона ні давніше, ні тепер не вдавалася до цього «модус операнді», тобто способу дій, то це означає, що хтось знав про нього, вивчив його, аби потім застосувати на ділі. Хто він? Петронела? Енессі? Братеш?

«Не поспішай, хлопче, зі своїми висновками, — раджу я сам собі. — Співпрацюй і далі в тісному контакті з лікарем Спиридоном, хай навіть він поставить це в залежність від твоєї допомоги йому в клопоті з автоінспекцією».

— Я хутенько, — нагадує про себе Григораш тієї миті, коли повертається прокурор із свідченнями хатньої робітниці.

— Все гаразд? — Прокурор захекався на сходах і ледве одводить дух. — Який дідько щоразу підвозить нам воза? Хто міг викрасти магнітофон?

— Готово! — оголошує Григораш. — Я знайшов чудові відбитки пальців. А магнітофон заряджений касетою. Може, спробуємо, чи він працює?

Ми підходимо до Григораша. Не торкаючись магнітофона, обстежуємо його, присівши навпочіпки: японського виробництва, екстраклас. Лише Енессі з його сумнівними зв'язками, над якими сушать голову працівники відділу боротьби зі спекуляцією, міг роздобути такий магнітофон.

— Вмикай! — Я махаю рукою Григорашеві.

Ми з прокурором умощуємося на ліжку й дивимося, як Григораш підмикає касетофон до електромережі. Потім він натискує, як піаніст, клавішу. Магнітофон справний, чути, як шелестить, перемотуючись, магнітофонна плівка, а ще за кілька секунд у глибокій тиші мансарди звучить дитячий голос. Я завмираю, уважно слухаючи його.

Голос умовк, і стало чути шелест плівки, бо далі вже нічого не було записано.

Перший отямлюється прокурор:

— Вимкніть! — загорлав він. — Поставте касету номер один! Замініть касету!

Його нетерплячка передається мені. Мене вже не цікавить, хто вкрав магнітофон і зірвав пломбу, хто просить у нас пробачення… Григораш запитує поглядом, чи виконувати прокуророве прохання.

— Заміни! — коротко наказую йому.

Григораш швидко знаходить потрібні нам три касети — перезаряджає касетофон. І незабаром у гнітючій тиші мансарди лунає голос того, хто ще позавчора тут жив, працював, мріяв, вірив у своє мистецтво та в своїх друзів.

Я нахиляюся до касетофона й зупиняю його. Прокурор і Григораш непорозуміло втупились у мене. Я підводжуся, розходжуючи ноги, зиркаю на годинника, потім звертаюся до колег:

— Погодьтеся, ми не можемо все сидіти перед цим незвичайним інтимним щоденником… Три касети! Це не менше, ніж три зшитки. На мою думку, немає рації слухати тут. Я пропоную взяти з собою магнітофон і касети…

— Всі касети, — підкреслює Григораш.

— Звичайно, всі… Послухаємо їх у себе не поспішаючи… Хто знає, які там ще сюрпризи нас чекають? А потім обговоримо їхній зміст.

— Я помираю від цікавості, що там далі, на «сторінках» цього незвичайного «звукового щоденника», — заявляє, підводячись, прокурор, — але я згоден з вами. А з пустуном що ви гадаєте робити?

— Коли прослухаємо всі три касети, тоді вирішимо, як із ним бути… Навіть якщо й пробачимо, з ним однаково доведеться поговорити… щоправда, спершу його потрібно знайти.

Ми залишаємо мансарду, знову опечатуємо двері: вкотре вже нам доводиться це робити?

Спускаємося сходами, і я знову пригадую кроки, які чув за дверима, коли вперше відвідав мансарду, і думаю: «Мабуть, то наш пустун… Конче треба його знайти!»

Після обіду ми мали досить часу, щоб прослухати уважно «щоденник» Крістіана Лукача, прокоментувати його, порівняти з тими відомостями, що вже в нас були, й дійшли деяких висновків, на основі яких склали план подальших заходів. Ось у якому вигляді його подано на затвердження полковникові Доня:

Отже, останній «акт драми» буде розіграно на «сцені» прокуратури. Беріндей дуже пишався таким вибором місця. І хоча він мені нічого не казав, проте це написано в нього на обличчі так само, як і страх за виконання «вистави».

Від «підняття завіси» нас відокремлює не більше як десять хвилин. Чільні «виконавці» — Тудорел Паскару, Петронела Ставру та Валеріан Братеш — уже на «сцені». На жаль, одна з головних «дійових осіб», Лукреція Будеску, відсутня й замінити її «дублером», зрозуміло, немає змоги.

Двоє «дійовців» чекають свого виходу за «лаштунками» — Вікторія Мокану та Дорін Петре. Їхній вихід на «сцену» відбувається за командою капітана Поваре, який виконує сьогодні роль «помічника режисера». У залі не можуть дочекатися початку «вистави» і два «глядачі»: мати Петронели (вона попросила дозволу бути присутньою на фінальній частині розслідування і на мою пропозицію одержала його) та Лілі, моя наречена. Їй було дано дозвіл на моє прохання. Так усе сталося, що після того, як ми дивилися «Зорро», їй довелося побувати на «пролозі» драми, то чому їй не знати «епілогу»? Зрештою, вважатимемо, що я роздобув для неї «контрамарку». Звичайно, сидять ці два «глядачі» нарізно, бо й привели їх сюди різні причини.

Вистава, зрозуміло, добре підготовлена, коли мати на увазі «декорації» прокурорового кабінету й потрібний «реквізит»: касетофон Крістіана Лукача, ощадна книжка, шприц та ампула. Проте вони з’являться на столі у слушну хвилину.

Перед «останнім дзвінком» я не забуваю запитати Беріндея, чи приготував він ордер на арешт.

— Як ви й просили, лише залишив місце, щоб уписати туди імена та прізвища, які ви потім назвете, — запевняє мене прокурор. — Хочу, одначе, вам дещо сказати. У ваших приготуваннях деякі моменти непокоять мене.

Щоб у нас із прокурором не було перед виставою непорозумінь, краще з’ясувати тепер:

— Що саме пас непокоїть?

— Я знаю вас як справедливу й великодушну людину. Чому ви не зважили на прохання цього малого бешкетника? Навіщо його сюди викликали?

Несподіване, хоч і законне запитання прокурора воскрешає в моїй пам’яті майже цілоденний «супермарафон». Проте мої зусилля завершились успішно. Розшуки цього бешкетника, тобто Доріна Петре, грали далеко не останню роль.

— Його потрібно було знайти, — пояснюю йому. — І ви повинні зрозуміти чому. Для цього були щонайменше дві поважні причини. Не забувайте, що перший, хто ввійшов до мансарди, був Дорін Петре. Тому потрібно було з’ясувати, що він там бачив. Потім, щоб задовольнити його прохання, треба було познайомитися з ним, глянути йому в очі, дізнатися, чим він дихає, зрештою, переконатися, що його вчинок був лише прикрим непорозумінням. Тепер я впевнився особисто, що йому можна вірити й можна пробачити. Опісля ми подружилися, і він присутній тут уже як мій друг. Зрозуміло? — Я дивлюся на годинника: — Чи не час розпочинати?

Задоволений моїми поясненнями, прокурор дає згоду:

— Що ж, ходімо! Ми взяли на себе зобов’язання розпочати точно о шостій вечора, і ми його дотримали.

Як гостинний господар, він одчиняє двері — і ми опиняємося на «сцені», де стоїть стіл до писання, за яким сидять троє викликаних на очну ставку. Слідом за прокурором вмощуюсь і я по той бік столу і кладу досьє на стіл. Якраз навпроти мене сидить Петронела Ставру. Їй доводиться докласти чимало зусиль, щоб витримати мій погляд. Праворуч від неї — Тудорел Паскару, ліворуч — Валеріан Братеш. Всі троє, ніби заздалегідь домовившись, з’явилися сюди одягненими наче на проханий обід.

Мати Петронели виглядає вже не так бундючно, як у генераловім кабінеті, а на обличчі Лілі можна прочитати нетерплячку й цікавість дитини, яка вперше потрапила до театру. «Я не помилилася, коли попросила контрамарку на що виставу», — промовисто свідчить її погляд.

В іншому кутку кімнати, за маленьким столиком, сидить стенографістка, літня втомлена жінка, і крутить у руці олівець, чекаючи початку допиту. Неподалік від неї двері, лаштунки, що перебувають під наглядом Поваре.

«Завіса!» — оголошую я подумки сам собі і звертаюся до тих трьох, що сидять навпроти:

— Ми закликали вас сюди, щоб з’ясувати деякі аспекти передчасної смерті Крістіана Лукача. Не минуло ще й доби відтоді, як на його похороні товариш Валеріан Братеш виголосив схвильовану промову…

На мить умовкаю. Праворуч від мене уважно дослухається до кожного слова прокурор. Цим його роль поки що й вичерпується. Лише наприкінці, «у фіналі вистави», якщо він визнає мої доками за незаперечні, він візьме ручку й заповнить ордер на арешт.

Зрештою, як і кожен «режисер», я склав попередньо план, за яким розвиватимуться події, де кожному вготовано його роль.

— Крістіан Лукач помер, — розвиваю свою думку, — тобто наклав на себе руки, але залишилося кілька темних моментів.

Із щонайпильнішою увагою слухає Тудорел Паскару. Просто ні на мить не зводить з мене очей. Але це не обходить мене.

— Всі ви знали його дуже добре. Приміром, товариш Братеш — по науці… Тудорел Паскару — гра випадку — бачив свого двоюрідного брата всього за дві години до його смерті… А ви, товаришко Ставру, коли бачили його востаннє?

Довге рівне волосся, спадаючи на обличчя, приховує частину його. Від неї віє холодною вродою. Як могло статися, що Крістіан Лукач досвідченим і добрим оком маляра не помітив у зіницях своєї коханої оцього лихого вогника?

— Як я вам уже казала, я не бачила його принаймні два місяці.

Я вислуховую її відповідь і переводжу погляд на Тудорела Паскару. Він спокійний, йому доводилося мати діло з представниками влади. Знаю, що він і рота не розтулить, поки не примусиш його відповідати на запитання.

— Чи не мав ваш двоюрідний брат причин укоротити собі віку?

Досі Тудорел Паскару сидів, заклавши ногу за ногу. А тепер, немов підкреслюючи цим свою поштивість, міняє позу:

— На мою думку, мій двоюрідний брат не мав причин, окрім одної-однісінької: кохання… злощасне кохання.

Спрямовую погляд на Петронелу: жодних змін на її обличчі, так само, як і в її майбутнього чоловіка. А Тудорел Паскару вмовкає, чекаючи на мої запитання.

— Поясніть докладніше, — прошу його. — Нас цікавить, на чому конкретно грунтується ваше твердження.

— Крісті не раз зізнавався мені, що втрата Петронели завдала йому глибокої рани, яка з часом не тільки не загоїлася, а ще дужче кривавила. Він не уявляв життя без коханої. Я переконаний, що біль, самотність, її зрада і штовхнули його на нерозважне самогубство.

— Він говорив коли-небудь про смерть?

— Ніколи! Хоч одного разу дав мені зрозуміти, що тільки щире кохання робить життя осмисленим.

Петронела здригнулася, а може, мені лише здалося… Я запитую її:

— А що ви думаєте з цього приводу?

— Ви чули мою думку, коли приходили до мене позавчора!

Вона намагається триматися визивно. Позавчора у неї це краще виходило.

— Цього разу вас викликали офіційно на очну ставку, — уточнюю я, — в присутності прокурора. Він бажає почути відповідь особисто від вас.

Мої слова переконують її.

— Справді, наше розлучення вразило його самолюбство. Це природно — він кохав мене. Але я ще на початку наших зустрічей остерігала його, що одного чудового дня розлюблю його й покину. І такий день настав. Я йому пояснила, як другові, що покохала Валеріана Братеша, і він зрозумів мене. Не робив жодних спроб утримати мене. Я вже говорила вам, що Крісті не міг накласти на себе руки через мене, бо в нього була більша любов, яка підтримувала його в найважчі дні, — любов до мистецтва.

Валеріан Братеш на знак згоди глибокодумно киває головою. Власне, я й сам з цим згоден. Але такий уже мій фах: моя згода чи незгода не звільняють мене від обов’язку ставити запитання і вимагати відповідей на них.

— Розрив між вами призвів до сварки?

Вона стенає плечима з удаваним подивом:

— Не розумію…

— Я мав на увазі, чи було щось між вами, що могло призвести до психічної травми?

Краєчком ока спостерігаю, як поводяться ті двоє, — вони напружено чекають, що відповість Петронела.

— Таж він мене кохав!.. Зрозуміло, що розлука зі мною не могла не завдати йому травми, але, я гадаю, та драма аж ніяк не була фатальна… Повторюю: я певна, що він наклав на себе руки не через те, що ми розійшлися.

Вона дивиться мечі просто в очі, немов підкреслюючи, що мовила чистісіньку правду.

— Позавчора, коли я був у вас, на запитання: «Як саме ви розійшлися?» — ви мені відповіли: «У нього вдома, після ночі кохання». Ви наполягаєте на цій відповіді?

— Так!

Я дивлюся на Братеша: той стоїчно чекає своєї черги давати свідчення.

— Як повівся Крістіан Лукач, коли дізнався, що його кохана пішли від нього до вас — його вчителя?

— Я б сказав, по-чоловічому! Ми зайшли з ним до кав’ярні й усе з'ясували… залишилися приятелями. Звичайно, якийсь час йому було тяжко. Мені теж. Але в останні місяці мені здалося, що це кануло в небуття.

— Він не переставав поважати вас?

— У всякому разі не виказував неповаги чи ворожості.

— Я — офіцер міліції. Мій обов’язок розслідувати будь-яку справу з погляду закону, не більш. Я не представник преси, радіо чи телебачення — одне слово, не займаюся соціологічними дослідженнями, в тому числі суто моральними аспектами справи. Ось чому я позбавлений змоги з’ясувати те, що не стосується безпосередньо правничого боку розслідування.

— Дозвольте закурити? — демонструє свою винахідливість Енессі.

— Прошу, — я розводжу широко руками. — І ми закуримо.

Мій дозвіл одразу розряджає атмосферу — всі троє відпружуються, полегшено зітхають. Прокурор Беріндей подає мені коробку сигарет і посміхається, немовби хоче сказати: «Нарешті і я пригодився!»

Даю змогу Тудорелові Паскару порозкошувати тютюновим димом, потім запитую його:

— А ви, домнуле Паскару, якої думки про все це?

— Про що саме? — прикидається він дурником.

— Чи не розповідав вам двоюрідний брат, за яких обставин він розлучився з коханою дівчиною?

— Багато разів… Він страждав… Адже Крісті дістав подвійний удар: від коханої і від улюбленого вчителя. Він їх обожнював, і йому важко було примиритися з правдою, сприйняти її. Тепер я переконаний, що саме тут криється причина його смерті.

Енессі не лише обачливий, а й хитрий: він зважує кожне своє слово і ні на йоту не збочує від запитань, ніби відчуває «режисуру» сьогоднішньої зустрічі.

— Все-таки ви не відповіли прямо, чи розповідав вам двоюрідний брат, як саме вони розійшлися з Петронелою?

— У загальних рисах… Крісті взагалі був потайний, а в усьому, що стосувалося Петронели, він її боронив. Хоча він дістав, як я вже сказав, подвійний удар, проте звинувачував не Петронелу, а свого вчителя. Авжеж, він саме його звинувачував…

Валеріан Братеш слухає, втупивши очі в підлогу, рідко, але пожадливо затягується сигаретою. Слова Тудорела Паскару не викликають у нього ніяких емоцій. Про що він думає?

Перш ніж перейти до наступного запитання, я озираюсь на Ділі: вона завмерла в напруженні й навіть не сміє глянути в мій бік. На відміну від неї мати Петронелина явно стурбована, а може, просто крутиться на стільці з незвички довго сидіти. Біля дверей нетерпляче чекає свого «виходу» Поваре.

— Отже, ви й далі наполягаєте на своїй думці про причини, які призвели до самогубства?

— Ви маєте на увазі те, що я вам сказав у готельному холі, а потім у вашому кабінеті?

— Достеменно так.

— Наполягаю.

— Тоді, будь ласка, повторіть!

— Із розмов з Крісті я зрозумів, що він страшенно мучився і був пригнічений як розлукою з Петронелою, так і розвитком нових взаємин із маляром Валеріаном Братешем.

У маляра вигляд незаслужено ображеної людини. Підкреслено обуреним тоном він запитує:

— Що ви цим хочете сказати?

Проте Тудорел Паскару не з тих, кого легко збити з пантелику. Я цілком згоден з майором Стеліаном, що він твердий горішок. Негідник добре знає: якщо сказав «а», треба сказати й «б».

— Крісті був приголомшений нахабством, з яким ви привласнили мого ідеї оформлення вистави «Північний вітер».

— Це найбезсоромніший наклеп, і я прошу вас, товаришу прокуроре, і вас, товаришу капітане, занотувати у протоколі мій протест із приводу заяви пана Паскару.

Прокурор запевняє його, що в протоколі нотується все сказане тут.

— Продовжуйте, — підбадьорюю я негідника на прізвисько Енессі.

— Наклеп?! Це, мабуть, єдине, чим я ніколи не займався, — дозволяє собі пожартувати Паскару-молодший. — Хіба я брешу чи зводжу наклеп, коли стверджую, що мій двоюрідний брат працював день і ніч над шкіцами декорацій, які побачили згодом світ під вашим іменем?

— Він і справді працював, — підтверджує Братеш, що поклав усіма приступними йому засобами оборонити свою професійну гідність. — Наклеп у тому, як ви тлумачите цю обставину. Крістіан Лукач був найкращий мій учень.

— І тому ви вкрали його кохану? — запанібрата звертається до Братеша Енессі.

Маляр дивиться на мене очима людини, враженої тим, що її зневажають у присутності представників закону. Він має рацію.

— Прошу вас, домнуле Паскару, поводитись як слід. Візьміть себе в руки! Ви в прокуратурі.

— Крістіан Лукач був найкращий мій учень, упевнено йшов на червоний диплом. Ми не раз обговорювали його плани на майбутнє. Знаючи, куди його пошлють після інституту, ми вирішили, що було б непогано вже тепер прилучитися до роботи в Національному театрі. Так розвивалася далі в іншому, звичайно, ніж ви твердите, плані — наша співпраця, до речі, дуже корисна для майбутнього сценографа. — Братеш сумовито посміхається, — Остання моя виставка робіт свідчить, що я ще не настільки видихався, щоб мати потребу визискувати творчу уяву недоука.

— Ви щойно згадали про співпрацю з Крістіаном Лукачем. В чому вона виявилася? — прошу його уточнити.

— Ми обговорювали цілими годинами, а іноді днями й ночами зміст п’єси «Північний вітер», режисерський задум вистави, потім удвох знайшли творче розв’язання для його оформлення, накидали деякі шкіци. Отже, Крістіан Лукач входив у творчу атмосферу своєї майбутньої роботи. Природно, що він мав шкіци як наслідок наших бесід… зроблені під моїм безпосереднім керівництвом. Мушу сказати, така форма співпраці нині дуже зручна й поширена, якщо це вас цікавить. Нема такого театрального сценографа, під чиїм крилом не перебував би бодай один студент, і всі знають, що їхня співпраця сприяє формуванню майстерності того студента.

Підводить голову Петронела — її довге рівне волосся спадає хвилями на спину — і звертає до мене своє вродливе, ніби вирізьблене з криги обличчя, щоб меланхолійно промовити:

— Я була присутня, і не раз, на таких бесідах.

Братеш ніжно дивиться на неї. Паскару ж не зводить з мене очей:

— Дозвольте мені? — А що я жестом дозволяю, то він звертається до маляра із запитанням: — Може, ви назвете й гонорар, одержаний за роботу в Національному театрі, а також ту його частину, яку ви за авторським правом відрахували своєму улюбленому студентові?

— Чому вас зацікавив матеріальний бік питання? — піддаю я жару.

— Як це чому? Бо я переконаний — адже саме ці взаємини між студентом та його вчителем, не кажучи вже про те, що Братеш украв у нього дівчину, й кинули мого двоюрідного брата в обійми смерті!

Його прямо-таки розпирає від благородного гніву та бажання будь-що відкрити істину. Я не перечу йому, оскільки його запал іде на користь справі.

Тут вибухає гнівом Петронела, й атмосфера дійства на «сцені» неабияк пожвавлюється.

— Як тобі не сором! З неменшим успіхом він міг повіситись і через тебе! Через твої підлі інтриги! Крісті вже заспокоївся, але ти зі своїм цинізмом поліз у його інтимне життя, став обкидати багном мене, намагався підбурити його проти Валеріана… Ти безсоромний інтриган. Саме завдяки твоїм інтригам батько позбавив його спадщини.

Петронела явно нервується й починає гарячково порпатися в сумочці, шукаючи сигарет. Товаришка Ставру, збуджена не менш, ніж донька, кидається їй на допомогу:

— Тобі щось потрібно, донечко?

— Ні, мамо!

Братеш здогадується першим подати їй коробку сигарет «Кент», потім клацає запальничкою.

Паскару самовдоволено посміхається, наче Петронела прилюдно його похвалила. З мого дозволу він відповідає їй:

— Саме час мені образитись і закричати: «Наклеп!» Але я цього не зроблю. Духівницю писав не я і завіряв у нотаря в Лугожі також не я.

— Але ти їздив у Лугож, і не раз.

Тудорел Паскару доводить, що його мало турбують її докази:

— Не бачу нічого поганого в тому, що я чає від часу відвідував своїх родичів.

Петронела не може стримати злості:

— А те, що подібні візити безпосередньо причетні до солідної спадщини, яку ти одержиш!

— Петронело! — лагідно намагається заспокоїти її Братеш.

Паскару повертає до мене свою нахабну пику й ображено вигукує:

— Домнуле капітане, бачите, замість відповіді на запитання, поставлене домнулові Братешу, мене звинувачують у тому, що через мене Крісті був позбавлений спадщини. Це обурливо!

Попри свої слова, Енессі не почувається обуреним.

— Хоча тут і не місце займатися з’ясуванням моїх авторських прав, та я мушу заявити, що гонорар мені сплатили відповідно до запроваджених у нас норм… Справді, у нас із Крістіаном Лукачем точилися нескінченні розмови з цього приводу. Юнак рішуче підмовився від тридцяти п’яти процентів, що становили його частку. Скільки я не пояснював йому, що після інституту він довго ще відчуватиме потребу в грошах для придбання фарб, полотна і такого іншого, він і слухати не хотів. Зрештою, знаючи, що він гарячкує через свою молодість, я вніс ці гроші на його ім’я в ощадкасу. І віддав йому ощадну книжку, пояснивши, що, крім нього, ніхто не має права користуватися його грошима.

Я дістаю з досьє ощадну книжку, знайдену в кишенях небіжчика, і показую їм, запитуючи в маляра:

— Ця?

— Так.

Я відкриваю її і зачитую вголос, дивлячись на Паскару:

— «Дванадцятого жовтня зроблено внесок на суму сімнадцять тисяч п’ятсот леїв». Ви задоволені, домнуле Паскару?

Моє запитання ставить Енессі в скрутне становище — він часто кліпає віями, але видно, що він хоче виграти час. Нарешті Енессі знизує плечима:

— Нічого не розумію!..

Братеш мовчки киває головою, немов хоче сказати:

«Ось бачите, через таких типів ніхто не має спокою!»

Лілі теж спрямовує на мене погляд, ніби хоче щось запитати, але так і не зважується, знову завмирає в своєму кутку.

Я відповідаю на всі ці мовчазні запитання:

— Із сказаного тут стає ясно і зрозуміло, що причин, які могли призвести Крістіана Лукача до самогубства, слід шукати будь-де, тільки не у наших взаєминах із небіжчиком. Ви, бачу, всі троє згодні зі мною. Власне, цього й слід було сподіватися… Що ж, тепер можна зі спокійним сумлінням перейти до наступного акту…

Я дістаю з правої шухляди приготований заздалегідь касетофон Крістіана Лукача і ставлю його на стіл. Залягає тиша, мов у склепі.

Я не сумніваюся, що вони впізнали його. Тудорел Паскару не приховує свого подиву. Те саме можна прочитати на маляревому «мужньому обличчі». Лише Петронела Ставру ховається за вдаваною байдужістю. Проте, зачувши мої слова, і вона здригається.

— Тепер я пропоную всім послухати самого Крістіана Лукача. Він теж має право, навіть з могили, взяти участь в обговоренні наших проблем. Ось, наприклад, що він думає з приводу розриву з Петронелою Ставру.

Я натискаю на клавішу. Касетофон, це диво двадцятого століття, зразу оживає. У цілковитій тиші лунає м’який голос того, хто написав цей сучасний «щоденник» і хто фізично не може бути присутнім тут.

Я натискую на кнопку «стоп» і вимикаю магнітофон. І знову в кабінеті панує гробова тиша. На лобі в Братеша виступили краплини поту, але він не сміє поворухнутися, щоб дістати носовичка. І Петронела Ставру закам’яніла теж, втупивши погляд кудись у порожнечу, за межі кімнати. Лишень Тудорел Паскару, вважаючи, що йому й тут відведено роль позитивного героя, невимушено курить, заклавши ногу на ногу.

— Товаришко Ставру, — я знову ввертаюся до Петронели, — ви й далі наполягаєте на своїх словах, сказаних з приводу вашого розриву з Крістіаном Лукачем?

Її «ні» вимовлене глухим, тремтячим голосом. Відтак вона повертається до Тудорела Паскару і накидається на нього з несподіваною люттю:

— Як тобі не сором! Навіщо ти це зробив? Отже, він од тебе дізнався! Паскуда! А чому ти не розповів йому, як цілими місяцями морочив мені голову, не давав проходу і впіймав облизня? Ти мстився, мерзотнику, за те, що я тобі відмовила? Не два удари вбили його, а три… І якраз твій удар виявився фатальним, завдав йому смертельної рани. Ми з Валеріаном намірялися відкрити йому правду, але хотіли зробити це обережно, пом’якшити удар…

Петронела вмовкає так само несподівано, як і вибухає, її мати все прикладає до очей хустинку. Енессі саркастично посміхається. Не поспішає відповідати цей «рестораційний нікчема», він чекає на запрошення, що я й роблю:

— Що ви скажете на це?

— Як на мене, факти, викладені в словах двоюрідного брата, цілком відповідають дійсності… Я не б’ю себе в груди, запевняючи, ніби люблю його… Ми навіть не були з ним близькими друзями, проте я переконаний, що вчинив справедливіше й чесніше, ніж ті, хто щодня присягав йому в своїй дружбі та коханні. Я не заперечую, що залицявся до домнішори Ставру… Але те, що я мстився їй за відмову, буде вельми нелегко довести. Мені не бракує вродливих партнерок, але дійти до того, щоб мститися котрійсь із них за те, що мені не пощастило з нею?.. Просто я хотів, щоб мій двоюрідний брат нарешті побачив, хто є хто насправді.

Його зненацька перебиває Валеріан Братеш:

— Петронела каже правду… Ми вирішили відкритися Крістіанові, але обережно. Та я не вірю, що ми зібралися тут лише для того, щоб з’ясувати, як зароджувалося наше кохання. Як в інших, так і в нас, нічого особливого.

Маляр бере руку Петронели в свою, і так вони й сидять — рука в руці…

Я кидаю блискавичний погляд на Петронелину матір і помічаю, що їй дедалі важче дається участь в «епілозі» нашої вистави. Що вдієш, я її не запрошував на розбір вчинків її дитяти, отже, нічим не можу зарадити… Якби вона тільки знала, що її ще тут очікує…

— Пропоную знову послухати Крістіана Лукача. Цього разу мова піде про інше.

Я вмикаю касетофон і прокручую плівку до моєї наступної позначки. Вмикаю звук. Звучить голос Крістіана Лукача…

Я знову зупиняю магнітофон. Тиша в кабінеті стає тяжкою, нестерпною. Проте я не поспішаю її порушити.

— Ми пропустимо деякі незначні деталі, — звертаюся до всіх трьох, прокручуючи плівку до третьої позначки. — А тепер прошу слухати!

Я підношу руку, змусивши здригнутися «героїв», перемотую плівку, перескакуючи через подробиці, а вони напружено стежать за кожним моїм рухом. Я не жорстокий. У мене взагалі огида до будь-якого вияву жорстокості. Проте зараз я з якоюсь дивною насолодою спостерігаю, як наводить на всіх трьох жах магнітофон Крістіана Лукача.

Я вимикаю магнітофон. Троє закам’яніли, не сміють підвести очей. Ну що ж, хай трохи побудуть у стані заціпеніння. Певний, що вони запитують самі себе, який буде наступний мій хід.

Я зустрічаюся із розгубленим поглядом моєї нареченої і підбадьорюю її усмішкою. Вона сором’язливо всміхається у відповідь. Я звертаю погляд на матір Петронели; чи розуміє вона те, що діються у кабінеті?

— Ви знали про стосунки маляра Братеша з цією жінкою? — звертаюся до Петронели.

— Ні! — ледь чутно шепоче вона, не підводячи очей.

— А що вам було відомо про історію оформлення декорацій?

— Нічого. Я знала лишень, що між ними конфлікт, але не гадала, що це так серйозно. Мені було відомо, що Крісті відмовився взяти від Валеріана гроші.

Я не зводжу очей з Валеріана Братеша — той тримається з гідністю, але пихи значно поменшало. Він здогадується, що наступні запитання будуть звернені до нього, тож напружено випростовується і чекає на них.

— Ви наполягаєте на тому, що сказали раніше?

— Так, — одразу ж відповідає він, — адже цей магнітофонний запис лише підтверджує, що не розрив з Петронелою і не конфлікт зі мною, навіть у такому вигляді, як виклав мій студент…

— Колишній ваш студент! — уточнюю я.

— … викладений колишнім моїм студентом з явним згущенням барв… стали приводом для його самогубства.

— З чого видно, що він згущував барви?

— А з того, що він пізніше взяв ощадну книжку з грошовою вкладкою на сімнадцять з половиною тисяч леїв…

Безсоромно бреше. Проте я не можу поки що відхилятися від заздалегідь розробленого плану розслідування. Я повертаюся обличчям до прокурора, щоб привернути його увагу до наступного кроку, який наблизить ту мить, коли він зможе дістати ручку й заповнити ордер на арешт. Я відсуваю набік магнітофон, що викликає полегшене зітхання всіх трьох, запрошених на очну ставку, ніби небезпека, нависла над їхніми головами, минула.

— Отже, з усього сказаного можна зробити висновок, — відновлюю я допит, — що Крістіан Лукач наклав на себе руки не через Петронелу і не через конфлікт з Валеріаном Братешем. Крістіан Лукач взагалі й гадки не мав про самогубство, його вбито… Отак, громадянко Ставру, еге ж, громадянине Братеш, Крістіана Лукача вбито.

І прикипаю очима до Тудорела Паскару. Той злякано відкидається на спинку стільця, а обличчя його враз робиться мертвотно-блідим. Дотримуючись тієї самої тактики, я швидко запитую його:

— З якою метою ви погрожували своєму двоюрідному братові?

Магнітофон! Як він допоміг довести до кінця справу! Паскару-молодший у нокдауні: звідки йому знати, що там ще записано на магнітній плівці, які ще таємниці криє цей японський магнітофон, якого він власноручно роздобув для Крістіана Лукача…

— Чи не думаєте ви, що це я… Боже милостивий! — розпачливо зойкає він.

— Відповідайте на запитання! — Я контратакую його. — Погрожували чи ні?

— Так… але жартома…

— Проте сварка була серйозна, чи не так?

— Серйозна, — мусить визнати Енессі. — Він ніяк не міг змиритися з думкою, що спадщина перейде до мене і я стану спадкоємцем картин, художніх виробів. Крісті боявся, що я пущу їх на вітер… Він пробував з допомогою якихось далеких родичів оскаржити духівницю через суд… Я спалахнув і крикнув йому, що, коли він це зробить, я його вб’ю.

— Як реагував Крістіан Лукач на вашу погрозу?

— Та як? Він запитав, як я збираюся вбити його. Ну а я… що міг я відповісти? Я ж не думав раніше… про це…

— Брешете!

Бачу, як він стає ще блідішим, аж сірим. Я не зводжу з нього очей, а він бурмоче:

— Чого ви од мене хочете? Я не вбивав його.

— Що ви відповіли йому?

— Що вб’ю його так само, як убила Лукреція свого вітчима… Але це не я!..

— Звідки вам відомо, як убито вітчима Лукреції? — не даю йому оговтатись.

— Від Крісті… давно, вже й не пам’ятаю коли, зайшла мова про Лукрецію, він і розповів про її нещасливу долю.

Я досяг своєї мети: дізнався від Тудорела про те, що не давало мені спокою.

— Громадянко Петронела Ставру, а вам була відома історія життя Лукреції Будеску?

— Так, — шепоче та, встромивши очі в підлогу. — Крісті не раз розповідав про це з усіма подробицями… Він жалів її, а я завжди чекала від неї якоїсь напасті…

— А що ви знали про Лукрецію Будеску?

Валеріан Братеш курить сигарету, жадібно затягуючись. Його голос зовсім не змінився, такий самий виразний і самовпевнений:

— Все, що мені відомо про Лукрецію Будеску, я знаю зі слів ІІетронели… Та й Крісті колись розповідав дещо.

Я повертаюся знову до Тудорела, що встиг уже трохи оговтатись.

— Отож з якою мірою відвідали ви свого двоюрідного брата в понеділок ополудні?

— Як я нам повідомив, Крісті погано почувався і попрохав мене роздобути для нього ампулу з морфієм… Мені не пощастило цього зробити. В понеділок він розшукав мене по телефону.

— О котрій годині?

— Під час обіду… Я щойно повернувся з онкологічного інституту. Він поцікавився, чи дістав я йому ампулу. Я не хотів говорити по телефону, самі розумієте чому…

— Звідки мені знати? — прикидаюся, що не зрозумів його. — Поясніть, щоб усі чули.

Мій тон тримає його в постійному напруженні, на це я й розраховую.

— Я знав, що міліція стежить за мною. Ось чому я сказав Крісті, що по обіді зайду до нього… Я зайшов і сказав йому, що, на жаль, не роздобув ампули…

— Брешете! — швидко перебиваю його і подаю знак своєму «помрежу». У цілковитій тиші Поваре розчиняє двері й запрошує ввійти невисоку молоду гарненьку жінку.

— Товаришко Вікторія Мокану, прошу вав підійти ближче. Перепрошую, що не можу запропонувати вам стілець, але я вас не затримаю надовго.

Вдягнена вона по-осінньому, в сукняний костюм, проте сукня заледве прикриває коліна. Лілі мовби прокинулася від сну і зміряла її очима з голови до п’ят ревнивим поглядом. Найбільше вражений з усіх, природно, Паскару.

— Товаришко Мокану, де ви працюєте?

— Асистенткою в онкологічній клініці.

— Ви знайомі з оцим юнаком? — показую я на Енессі.

— Так, це Тудорел Паскару.

— Він заходив до вас у клініку… З якою метою?

— Просив мене влаштувати йому прийом у одного з наших фахівців, а заодне запитав, чи змогла б я роздобути рецепт або ж просто ампулу з морфієм.

— Він не пояснив вам, навіщо це йому?

— Ні. Я його й не запитувала. Я йому просто сказала, що не можу дістати морфію, а якби й могла, то однаково не зробила б цього.

— Чим закінчилася ваша розмова?

— Побачивши, що я рішуче відмовляюся, Тудорел Паскару показав мені білу таблетку завбільшки з монетку в двадцять бань, потім анотацію якоюсь чужою мовою, де були вказані компоненти цих ліків, до яких належали, я точно пам’ятаю, й наркотики. Він запитав, чи може ця таблетка втамувати гострий біль. Я відказала, що не знаю, і порадила викликати лікаря, якщо хтось у нього вдома хворий. А проте він наполягав, щоб я сказала йому, чи доза наркотиків не є небезпечна для життя… Я сказала, що ні, але звернула увагу, що кілька таких таблеток становлять смертельну небезпеку.

— Домнуле Паскару, ви згодні зі свідченнями товаришки Вікторії Мокану?

— Так, згоден!

— Дякую вам, товаришко Мокану!

Вона прощається, обкинувши всіх присутніх враженим поглядом, і рушає до дверей.

— Домнуле Паскару, скажіть, що ви зробили потім з цією таблеткою? — запитую я і занотовую в записнику, щоб не забути переказати майорові Стеліану, аби той розпитав Енессі, звідки вона в нього.

— Викинув її в туалет і злив воду…

Власне кажучи, ніяких конкретних доказів щодо таблетки я не маю, і цілком може бути, що цього разу Паскару каже правду. Проте я сягаю рукою до касетофона:

— Брешете! Розтин трупа…

Перелякавшись на смерть, Паскару не дає мені доказати:

— Зізнаюся, то я дав Крісті таблетку. Він її проковтнув при мені.. Але ж ви щойно чули — ця доза була безпечна! Не я його вбив!..

— Це ще треба довести! — залякую я його далі. — Я переконаний, що ви змусили його зажити кілька таблеток. Розтин показав, що… — Я знову сягаю рукою до магнітофона, наче там, усередині, сховані всі мої докази.

Лоб Енессі вкривається потом.

— Я не вбивав його! — лементує він, але без колишньої певності.

— Я вам доведу протилежне. — Рвучко повертаюся до Петронели Ставру: — Де ви були двадцять сьомого жовтня між шостою годиною вечора і о пів на восьму?

Моє запитання захоплює її зненацька.

— Як це де? Вдома…

— Хтось вас бачив?

— Хто бачив?! Я була з Валеріаном…

Негайно в розмову встряє Валеріан Братеш:

— Я думаю, Петронело, — мовить він поблажливо, — треба розповісти все, хоч би як це було важко… Чи краще це зробити мені?

Петронела нарешті підводить голову й дивиться мені прямо в очі:

— Ввечері двадцять сьомого жовтня, десь о чверть на сьому, я відвідала Крісті. Я не була в нього близько семи місяців… Останніми днями він часто телефонував мені, просив роздобути ампулу з морфієм. Я відповідала, що не можу, хай краще викличе «швидку допомогу». Та він не хотів — не забув, як одного разу чекав на «швидку» кілька годин.

Валеріан Братеш чемно перебиває її:

— Вибач, я докажу решту сам, оскільки тут винен лише я… У мене вдома, товаришу капітан, була ампула з морфієм. Ще відтоді… як близько шести років тому померла моя мама — вона померла на рак шлунка, — ампула зберігалася в мене. Незадовго до її смерті я одержав з лікарні кілька таких ампул, одна з яких залишилася невикористаною… Сам не знаю, навіщо я тримав її. І коли Петронела розповіла мені про дзвінок Крісті, а на лекціях двадцять сьомого жовтня йому ще й стало погано, я пообіцяв, що умовлю Петронелу зайти до нього ввечері і, якщо буде така потреба, зробити йому ін’єкцію…

— Отже, ви віддали ампулу своїй подрузі?

— Так…

— Прошу, продовжуйте.

— Але події того дня розгорталися трохи інакше, — розповідає маляр далі. — Я підвіз Петронелу до будинку Крісті. Вона піднялася нагору, а я чекав її в машині.

— Чому?

— Крісті було б прикро бачити нас разом. Петронела повернулася через двадцять хвилин. Чи не так, Петронело, хвилин через двадцять?

Дівчина ствердно киває головою.

— Вона повернулася страшенно схвильована, а мені тільки й сказала: я зробила укол.

— Громадянко Ставру, що ж там сталося, нагорі?

— Коли я зайшла в мансарду, напад уже почався, але я застала його в стані дивної сонливості, депресії, яку я можу пояснити лише тепер, після того, як дізналася, що він проковтнув незадовго перед моїм приходом якусь таблетку… Я зробила йому ін’єкцію морфію, він заспокоївся і незабаром заснув.

— Коли ви пішли, він спав?

— Так… Я була дуже схвильована і мерщій покинула мансарду.

— Чим ви були схвильовані?

— Перш ніж він заснув, на нього найшло збудження, і він почав говорити, як палко мене кохає…

— І нічого більше?

— Він ще казав, що Валеріан — потвора…

Сльози заважають їй говорити. Мати кидається до неї, але Петронела зусиллям волі опановує себе і просить матір повернутися на своє місце.

Я прошу Валеріана продовжити свою розповідь.

— Я хотів провести Петронелу додому, але вона Наполягала, щоб я відвіз її на факультет. Мені не хотілося залишати її саму, але я скорився і відвіз її в університет. Прощаючись, вона попросила, щоб я не приїжджав сьогодні до неї, а переночував деінде. Після цього я поїхав до себе в студію, де й заночував. Звідти зателефонував Петронелі: мене тривожив її стан.

Я дістаю з шухляди столу коробку зі шприцом і показую Петронелі;

— Ваш?

— Так. У поспіху та ще й украй схвильована я забула його в Крісті.

— Де саме?

— Я не пам’ятаю.

— Коли вийшли, він спав?

— Так.

— А ми знайшли його повішеним. Як ви це поясните? І навіщо ви викинули коробку зі шприцом на дах?

— Я не викидала його, присягаю! — На її очах знову виступають сльози, вона докладає відчайдушних зусиль, щоб не заридати, але врешті-решт не може стримати себе.

— Коли ви помітили, що забули шприца в кімнаті потерпілого?

— Якраз того дня, коли ви прийшли до мене.

— Отже, ви знаєте, що хотіли завести мене в оману?

Знаючи, що її матері мене й так добре чути, я все ж підвищую голос.

— Я розгубилася. Перш ніж прийти до мене, ви були в інституті й розмовляли з Валеріаном… з Валеріаном Братешем. Від нього я й дізналася про страшне лихо… що Крісті повісився… Невже ви не можете уявити, в якому я була стані тієї хвилини, коли ви зажадали показати мою медичну торбину?.. Я прошу пробачити мене за нещирість…

— В тому числі й за те, що я зазіхнув на вашу честь? — без будь-яких церемоній підказую їй.

— І за це теж, — підводить вона на мене очі, переповнені сльозами.

Її маги не стримується, зойкає зі свого місця:

— Ох, Петронело, нащо ти й мене сюди вплутала?

— Ти сама себе вплутала.

Родинна спорка не передбачена в моїй «режисерській» розробці, тож я не даю їй розгорітися.

— Отже, ви залишили його в стані сну, а ми знайшли його в зашморгу, — переводжу я погляд на Тудорела Паскару. — А як ви поясните, це?

— Вн даремно грішите на мене, домнуле капітане! — вигукує Енессі. — Я не вбивав його. Я можу довести, де я перебув цілий вечір і ніч!

— У вас є алібі? — не можу стримати посмішки.

— Авжеж!

Я знаю, що він не вбивця, але навмисне хочу створити у присутніх враження, ніби підозра падає саме на нього.

— Якщо не ви, тоді хто ж?

— Може, Лукреція? — рятується Паскару.

Лукреція Будеску? Ця нещасна? Вона сама жертва… друга жертва злочину на вулиці Ікоаней.

— О котрій годині ви залишили мансарду?

Петронела часто-часто кліпає своїми довгими віями: не розуміє, їй чи її коханцю адресоване запитання: зрештою, вона каже:

— Десь за чверть до сьомої.

Братош засвідчує її слова:

— Так, приблизно в цей час.

Я показую Поваре жестом, що пора і йому щось робити. Він знає, що вимагається від нього: заводить до кабінету другого свідка — Доріна Петре. Я запрошую хлопчика підійти ближче, що він і робить, анітрохи не бентежачись… Петронела глянула на нього скоса й знову стомлено опустила голову на груди.

— Як тебе звати?

Він відповідає, мов на уроці в школі:

— Мене звуть Петре Дорін.

У нього ще тоненький голосочок, схожий на дівчачий, він знає про це й силкується, щоправда, без успіху, говорити басом.

— Скажи мені, Доріне, ти знаєш цю громадянку?

Хлопчик дивиться на дівчину, потім на мене.

— Так, знаю. Це Петронела, вона приходила до Крісті…

— А цього товариша?

— Знаю. Це дядечко Тудорел.

Настає черга Валеріана Братеша. Дорін Петре відповідає категорично:

— Ні, не знаю, — хлопчик дивиться тільки на мене, не знаючи, куди подіти свої довгі і тонесенькі рученята.

— Ти його ніколи не бачив?

— Бачив того вечора… він був з Петронелою…

Я не дав йому докінчити речення, бо знаю наперед, що він хоче сказати.

— Скажи мені, Доріне, о котрій годині ти бачив Петронелу з оцим товаришем?

— Я поробив уроки й хотів послухати музику. А коли я хочу слухати музику, я завжди йду до Крісті. Неподалік від нашого будинку я побачив Петропелу, яка саме сиділа в «фіаті» разом з оцим товаришем…

— А що ти зробив після цього?

— Що я зробив? Я піднявся до Крісті, побачив світло в кімнаті й постукав у двері. Але ніхто мені не відповів. Тоді я відчинив двері. Крісті спав.

— Ти певен, що він спав?

— Звичайно, бо він дихав. Говорив щось крізь сон. Я покликав його, але він спав. Тоді я побачив «маг»…

— Облиш це, — зупиняю його. — Розкажи краще, о котрій годині ти знову побачив цього чоловіка, — киваю головою на Братеша.

— Коли я чесно хотів однести «маг» назад, у мансарду.

Я не можу стримати усмішки. Хлопчик відчуває, що тут щось не так, і змовкає.

— Розкажи якомога точніше, як саме ти його побачив.

— Спершу я побачив «фіат», який стояв на тому самому місці, що й раніше. А згодом я побачив цього дядька, коли він виходив з подвір’я…

— З якого подвір’я?

— Подвір’я будинку, де жив Крісті… Я бачив, як він сів у машину й поїхав.

— Сам?

— Сам!

— Ти пам’ятаєш, о котрій годині це було?

— Авжеж!

— Чому ти так певний у цьому?

— Бо тато повертається додому з роботи завжди о восьмій вечора, а я, коли хотів однести «маг» назад, навмисне глянув на годинника, щоб тато не побачив мене з ним удома. Було двадцять хвилин на сьому. Але я не встиг, бо…

— Дякую тобі, Доріне! Ти виявився на висоті, і я переконаний, що більше такого з тобою не повториться!

Хлопчик говорить всім «до побачення» і швидко щезає зі «сцени», залишивши по собі важку мовчанку. Я різко уриваю її:

— Ну а тепер, громадянине Братеше, розповідайте, чому ви хотіли позбутися свого «улюбленого» студента?

Чути короткий зойк Петронели. Вона затуляє обличчя долонями. Бачу, як тремтять її плечі, вона ридма ридає.

— Так чому ви вирішили позбутися його, громадянине Братеше? — повторюю своє запитання.

Тудорел Паскару заціпенів.

Маляр робить марну спробу підвестися зі стільця, губи в нього тремтять, мов у пропасниці, він безмовно зіпає ротом.

— Він став на шляху моєї кар’єри викладача, маляра… мого майбутнього… одруження з Петронелою… — ледь чутно проказує він, опустивши на груди голову.

— Коли саме ви надумали його вбити?

— У машині, коли Петронела розповіла, що вона зробила йому укол і він заснув. Вона сама несамохіть наштовхнула мене на злочин.

— Яким чином?

— Вона мені скачала, що, роблячи Крісті ін’єкцію, згадала злочин, який учинила колись Лукреція Будеску… І тут я подумав: якщо я вб’ю його й інсценую самогубство, всі підозри впадуть автоматично на Лукрецію Будеску.

— В якому стані перебував Крістіан Лукач, коли ви взялися до здійснення свого плану?

— Він спав глибоким сном під дією морфію.

— Ви повернулися згодом у мансарду?

— Наступного дня…

— І вдарили бідолашну Лукрецію Будеску?

— Мені не лишалося нічого іншого…

Зауважую подумки, що мені також не лишається нічого іншого, як закінчити слідство, фінальну частину якого реалізовано на «сцені» прокуратури. Відбитки пальців на ампулі належать Петронелі. І вона, і Тудорел Паскару однаковою мірою сприяли нещастю, полегшуючи злочинцеві завдання. Вони обоє теж постануть перед судом. Я звертаюся до прокурора Беріндея, який чекає цієї миті добрих дві години:

— Товаришу прокуроре, прошу вас підписати ордер на арешт Валеріана Братеша. Капітане Поваре, переведіть заарештованого до камери попереднього ув’язнення.

І якби це був справді театр, водночас із цією реплікою опустилася б завіса.

На вулиці холодно й темно. Накрапає дощик, холодний осінній дощик. Лілі ніжно бере мене під руку. В цю хвилину вона пишається мною. Ми зупиняємося під безлистим каштаном. Вона трохи нижча за мене, і їй доводиться пнутися до мене навшпиньки.

— А все-таки Крісті взяв гроші від Братеша.

— Ні, не взяв: моя люба… Братеш поклав гроші в ощадкасу лише тоді, коли відчув велику небезпеку… що Крісті може здійснити свою погрозу. Він хотів ужити хоча б якихось запобіжних заходів. Але Крісті не взяв його «подарунка»… Лише ввечері, вбивши його, Братеш залишив ощадну книжку в його кишені.

— А хто закинув коробку зі шприцом на дах?

— Вона не обманювала, коли говорила, що забула шприц у мансарді. А він знайшов його. І щоб замести сліди й поставити нас перед «двозначним випадком» — вбивство чи самогубство? — він узяв коробку, стер зі шприца відбитки пальців Петронели, поробив на них відбитки пальців покійного і викинув шприц у вікно.

— Навіщо він ще раз повертався в мансарду?

— Знаючи, що мені відомо про зникнення у Петронели шприца, він, як і кожен злочинець-початківець, хотів пересвідчитися на власні очі, чи я знайшов його на даху.

— І все це ти розкрив? — дивується вона захоплено.

— Я, і ніхто інший!

— Ти — Шерлок Холмс! — вигукує моя кохана. — Любий мій Шерлок Холмс! Якби ти знав, як палко я тебе кохаю!

Вона спинається навшпиньки, щоб поцілувати мене, але я підхоплюю її на руки і цілую міцно-міцно, щоб нам більше ніколи не розлучатися.