Зарубіжний детектив

_{З польської переклали Роман Вишневський та Анатолій Заблоцький}

_{Друкується за виданням: Квашневський К. Загибель судді Мрочека // Доровська З. Таємниця п'ястівських орлів… К.: Дніпро, 1973. С. 241–324.}

1. ДВЕРІ ЗАЧИНИЛИСЯ. ЗОСТАЛИСЬ САМІ

Колись хтось написав, що біда, перед тим як прийти, посилає провісником свою тінь. Якби люди протягом тисячоліть не втратили здатності заздалегідь передчувати небезпеку, то нині б передбачали її так само, як щури, що в порту залишають корабель, який має затонути в першому ж рейсі, або ластівки, котрі кидають гнізда в стріхах хат, які незабаром огорне полум'я пожежі.

Але ми втратили таку здатність, і ніхто не допоможе нам її відновити. Певно, тому в Порембі Морській нікому і не снилося бути свідком незвичайних і загадкових подій, які от-от мали статися. Того тихого сонячного дня ніщо не заповідало трагедії.

Було літо. Пізня пообідня пора. Сонце сідало, і від старовинних бароккових кам'яничок лягали подовжені тіні на маленьку, обезлюднілу ринкову площу містечка. Серед площі виділялась мініатюрна ратуша, оточена акуратними квітниками, які в свою чергу обрамляло асфальтове полотно, покреслене, як і личить для шістдесятих років XX століття, всілякими білими лініями — знаками для водіїв та пішоходів, хоч знаки ті, наслідування великих столичних міст, аніякісінького практичного значення для Поремби Морської не мали. У цей час принаймні ані машин, ані перехожих не видно було. Ніщо не могло змусити мешканців у тихий жаркий полудень вийти з дому.

Коло будинку якоїсь установи, бо над входом до нього на овальній емальованій таблиці білів орел, польський державний герб, стояв один-єдиний невеличкий автомобіль. Мабуть, не належав він жодному із тутешніх жителів, бо в багажнику над кузовом горою височіли чемодани та всіляке туристське причандалля, зв'язане новісінькими ременями. Ні в машині, ні поблизу нікого не було видно.

Та от порушили тишу чиїсь повільні кроки. З вузької вулички, що вела до площі, виринув старий чоловік у потертій кепці, вицвілій, невиразного забарвлення, з закоченими рукавами сорочці та широких полотняних штанях із шлейками навхрест. З відерка, яке він ніс, стирчав пензель, а з-під пахви виглядав паперовий звиток.

Старий затримався перед будинком з гербом, зиркнув на вивіску:

А потім перевів погляд на іншу вивіску, що була збоку:

Він поставив відерце долі, ще раз обдивився стіну, шукаючи на ній вільного місця. Потім таки знайшов, кивнув ствердно головою, з паперового звитка витяг обережно один аркуш. Решту поклав коло відерця. Вмоченим пензлем провів кілька раз по стіні, обіч нотаріусової таблички, приклав аркуш і розгладив його долонями. Відійшов на крок, критично оглянув. Переконавшись, що папір приліплено як слід, підняв відро і звиток та й рушив собі далі так само неквапно.

На свіжопофарбованій стіні різко виділявся білий прямокутник паперу, обведений широкою чорною рамкою.

Погойдуючи відерцем, старий почвалав далі. На ринку знову запала тиша, та враз її порушило легке скрипіння дверей, що вели до приміщення суду. Звідтіль вийшла струнка, гарна світловолоса молода жінка в легкому дорожньому костюмі з жалобною стрічкою на рукаві. Вона зупинилась, переступивши поріг, і, мружачись од сліпучого блиску сонця, трішки повернула голову назад, наче в очікуванні, що хтось має вийти за нею. Наклеєний некролог опинився якраз навпроти її очей. Тільки-но почала читати, як саме вийшов молодий чоловік, високого зросту, з такою ж чорною пов'язкою на рукаві світло-сірого, гарного покрою піджака.

Жінка усміхнулась, але одразу ж набрала серйозного вигляду. Чоловік відповів їй ледь помітною усмішкою. Вона показала очима на стіну. Стоячи плече в плече, прочитали текст. Без смутку, спокійно, розважно.

Вона першою скінчила читати й пішла до автомобіля. Молодий чоловік попрямував було й собі слідом за нею, та почув кроки в будинку.

— Знайшов нарешті! — крикнув хтось, ще невидимий.

Куті двері відчинилися на всю широчінь, і з будинку вийшов уже сивий, невисокого зросту, трішки повнуватий, добродушний з вигляду чолов'яга. Рукави його бавовняної літньої куртки по лікті закривали чорні нарукавники, які люблять носити ті, що сидять цілими днями за письмовим столом. Відсапуючись, він подав молодому чоловікові кілька ключів, нанизаних на кругле дротяне кільце.

— Цей ось від хвіртки, ті два від вхідних дверей… А цей, маленький, певно, від шухляди столу, але точно не знаю.

— Дуже вдячний вам, пане нотаріус…

Молодий чоловік якось непевно подивився на ключі, потім, все ще вагаючись, поклав їх у бічну кишеню піджака.

Нотаріус зирнув на товстий кишеньковий годинник.

— П'ята! Вероніка чекає на вас. Ви пам'ятаєте Вероніку? Пішла з дому, ще спав я. Даю руку на відріз, що од ранку сидить там і чекає вашого приїзду. Вона так прив'язалася до нього, бідненька, так прив'язалася… — урвав на хвилю. — Який страшний випадок! Наче грім з ясного неба. Хто б міг подумати! Він же ще був зовсім здоровий… Аж не віриться!

Замовк і чекав, швидко перебігаючи по їхніх обличчях маленькими, злегка почервонілими очима.

— Так, справді страшний випадок, — мовила молода жінка і підійшла до дверцят машини, але нотаріус, здавалося, не помітив цього.

— Він же такий ще був здоровий! Це тим більш гірко. Ніколи не хворів. Здавалося, років сто житиме. А долі захотілося інакше… — нотаріус розвів руки й опустив їх у безнадії, сповнений розпачу, а потім несподівано швидким рухом поправив нарукавники. — Я дуже радий, що ви вчасно отримали мою телеграму. Було б дуже прикро, якби вас завтра не побачили на кладовищі.

— Ми їхали майже без зупинок, — промовила молода жінка. — Не знали, коли похорон. Телеграма надійшла у відсутність чоловіка. Він повернувся аж на другий день, вранці.

— Воля божа! — Короткий вказівний палець нотаріус націлив у безхмарне небо. — Я певний, що ваш дядько дивиться на нас звідти, щасливий усвідомити, що ви прийдете завтра, щоб випровадити його туди, де всі ми кінець кінцем мусимо зустрітися… — Він зітхнув і меланхолійно похитав головою. — А дядько так чекав вашого прибуття. Сподівався, що залишитеся тут назавжди. У нього ж не було інших родичів. Сотні кілометрів відділяли його од вас. Адже Варшава лежить так далеко од моря…

Нотаріус замовк.

— Так… — молодий чоловік, як і його дружина, почував себе дуже стомленим. Хотілось якнайшвидше від'їхати. Розмову підтримував так собі, для годиться, бо не знав, як її обірвати, щоб не образити старого. — Ми хотіли б оселитися тут, тобто нам хотілося. Дядько весь час умовляв. У кожному листі. Згадав він про це ще рік тому, коли був у Варшаві, у нас на весіллі. Власне, оце ми приїхали, щоб все вирішити на місці. Але…

Він теж замовк і розвів руками.

— Я знаю про все добре, — нотаріус не виявляв жодного наміру кінчати розмову. — Ми приятелювали з вашим дядечком. Він читав мені ваші листи… Переїздіть. Для молодого терапевта й молодого стоматолога роботи тут аж забагато. Приймуть вас у Порембі Морській з розпростертими обіймами. Навіть якби ви й зовсім чужі були. Дуже бракує нам молодих, здібних фахівців. Та вас, дякуючи небіжчику Станіславу, ніхто у нас за чужинців не матиме, навіть люди, з котрими він не підтримував добрих стосунків.

— Були й такі? — молодий чоловік звів брови.

— Суддя, якщо хоче бути справедливим, мусить наживати ворогів, чи не так? Станеш на боці одного — настроїш проти себе іншого, еге ж? А ваш дядечко був людиною старого гарту, непідкупним, стійким… — Урвав мову. — Що це я хотів сказати? Ага! Що приймуть тут вас з розкритими обіймами! Станіслав Мрочек приїхав до нас у Порембу в перші дні по визволенні. Разом відбудовували тут усе. Містечко було знищене, лежало в руїнах. Він, я і багато інших людей приїхали сюди з різних місцевостей, гадаючи, що побудемо тут з місяць, ну щонайбільше рік при несприятливім збігу обставин. А зостались надовго. А він — назавжди. Бідний Стась! Не можу просто повірити, що він ніколи вже о восьмій не ввійде у ці двері. Скільки літ був тут суддею. Відмовлявся від інших посад. Не захотів переводитись до воєводського суду, хоч як силували його… — Знову замовк, та за якусь хвилю пожвавішав. — Похорон завтра, точно о дванадцятій! Познайомлю вас після всього з кількома людьми, насамперед — із завідувачкою нашої лікарні доктором Ясінською. Вона дуже зрадіє. Бракує нам лікарів. Молодь не хоче жити в малих містечках. Ніхто не любить спокійної, непримітної праці, без розголосу, без слави.

— А ми якраз і мріємо про таку роботу… — тихо промовила молода жінка й усміхнулась.

Її чоловік, ніби скориставшись цим, швидко відчинив дверцята авто:

— Спасибі вам велике, пане Гольдштейн. До побачення.

— А дорогу ви пам'ятаєте?

Малий чоловічок наблизився до машини.

— Та якось розшукаємо.

— Повернете он в ту вуличку, що праворуч. Потім відразу ж за молочним кафе буде лівий поворот. Там побачите новобудови, а вже далі почнуться садки й будинки над самим морем. То — П'ястівська вулиця. Дім небіжчика Станіслава, вашого дядечка, під номером восьмим. Ви ж колись були там, певно ж, знайдете?

— Це було вісім років тому… — молодий чоловік мимохіть усміхнувся. — Не дуже мені ці місця запам'яталися. Я гостював тут якихось три чи чотири дні. Але розшукаємо. Ще раз дякуємо вам.

— Четвертий будинок праворуч! — гукнув нотаріус, коли зачинились дверцята. — А я мешкаю в будинку номер п'ять. Якщо відчуватимете в чомусь потребу, дзвоніть в будь-яку пору. Я дома буду сьогодні з восьмої вечора.

— Спасибі…

Машина рушила. Нотаріус помахав услід рукою. Авто віддалялося поволі, потім круто повернуло, і молода жінка, що вдивлялася у внутрішнє дзеркальце, втратила старого з поля зору.

Постав один житловий будинок, другий, потім ще один в риштованні, далі дорога повела в рідкий з височезними деревами сосновий лісок, і раптом перед мандрівцями відкрилась рівнина, що повільно спускалась до моря, яке простягалось аж до небокраю.

Нарешті дорога повернула праворуч, до великої купи дерев і кущів, серед яких заблищали червоною черепицею невеличкі будиночки, що стояли на положистому косогорі, який вів до води.

— Як тут хороше… — прошепотіла жінка.

Молодий чоловік ствердно кивнув головою, ніби відповідаючи власним думкам.

— Я був тут всього раз. Дядько мешкав сам-один над морем, — і він, піднявши руку від керма, показав на дерева. — З саду стежка веде одразу ж на пляж. Зрештою побачиш… Ох і спека ж…

Він утер ребром долоні чоло і знову спустив руку на кермо.

— Задуха, — жінка глибоко зітхнула. — Мабуть, буде гроза, — кивнула в бік далекої хмари, що темніла над морем, край її світився в промінні призахідного сонця. Чоловік кивнув і ще раз витер чоло.

— Боже, ну й пражить.

Автомобіль в'їхав поміж садки. Серед них навіть будинки важко було розпізнати. Крізь густу зелень пізнього літа ледь було видно білизну стін.

Машина уповільнила хід.

— Два… чотири… — чоловік озирався довкіл. — Їй-богу, не пам'ятаю. Ці садки схожі один на одного. Може, тут?

Авто зупинилося. В глибині саду, на стежці стояла немолода вже жінка у комбінезоні, великому солом'яному капелюсі і старих шкіряних сандалетах, взутих набосоніж.

— Пробачте, чи не тут часом будинок судді Мрочека?

Жінка підійшла до хвіртки, розчинила її навстіж і лише тоді озвалася:

— А ви, певно, племінник? — голосно запитала й похилила в смутку голову, а потім підвела очі, не змігши стримати цікавості. — Вероніка казала мені ще вранці про ваш приїзд. Ну хто б міг подумати, правда ж? Такий порядний чоловік і помер, а всілякі там пройдисвіти до ста доживають. Так вже ведеться. Ми з самого початку сусіди з ним, ніколи ні поганого слова, ні суперечки. Коли мого старого кілька літ не було вдома, він все мені по господарству помагав. Та горе не питає. Я казала часом: «Пане суддя, вже не ті літа, щоб кожного ранку в морі купатися!» А він тільки сміявся. Здоровий був, наче кінь, як то кажуть. Купався від ранньої весни до пізньої осені. Поплаває хвилин з п'ятнадцять і назад. На роботу при будь-якій погоді пішки ходив, аж за три кілометри! І повертався також пішки. Але врешті-решт навіть машина псується, не те що чоловік. Вийшов поплавати вранці і вже не вернувся. Витягли його, нещасного, з води аж увечері, перед заходом сонця. Серце не витримало. Мій старий теж помагав його шукати, у нас є власний човник. Іноді на рибалку старий виходить, коли, звісно, море спокійне. Інакше я б не дозволила. Так боюся хвиль, а він каже, що тоді риба краще ловиться. А пан суддя, якби мав жінку, то, певно, ще б жив би собі. Жінка не дозволила б того всього. Старість є старість. Нічого вдавати з себе молодого, коли вже сил бракує.

— Так, прошу вас… — перебив балакучу жінку суддів племінник. — То котрий дядьків будинок? Вже не пам'ятаю, вісім років минуло, як був тут.

— А ось цей, — показала наліво рукою, в якій тримала садові ножиці. — А з того боку живе друга сусідка, лікарка Ясінська, там вже й кінчається дорога. Далі нема проїзду, там піщана дюна.

— Спасибі.

Машина рушила, але через кільканадцять метрів Мрочек різко загальмував.

Ще трохи посиділи нерухомо. Потім молода жінка прошепотіла:

— Містечко невелике… Всі вже про нас знають.

Він кивнув. Відчинили дверцята майже одночасно. Попростували до хвіртки. За сталевою сіткою, густо обвитою диким виноградом, видніла між кущів стежка. Раптом почувся виразний монотонний шум десь поблизу.

— Чуєш? Море!

— Так одразу ж за садком пляж.

— Страшно…

— Чого? — він повернув ключа. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно.

— Страшно, — тихо повторила вона, — померти ось так, у морі, поряд з берегом і своєю домівкою… Як страшно усвідомлювати тонучи, що це — смерть…

— Не завжди. Якщо то був припадок, скажімо, аневризм сердечного м'яза, він міг знепритомніти й потонути, нічого не відаючи.

— Нещасний чоловік, — вона обвела довкола поглядом.

— Так, смутно це все. — На жаль, я так мало знав його. За окупації він перебував у Росії, після війни осів тут і навіть носа не показував з цієї Поремби. Вони з батьком моїм за щось посварились, тому й не підтримували стосунків, навіть не листувалися. Я був тут, як вже тобі розказував, усього один раз під час канікул. Погостював днів зо три. Недалеко звідси ми стали табором, то я й заскочив до нього. О, дядько так зрадів зустрічі. А потім, коли батько помер, він приїздив на похорон, потім на наше весілля. Здається, тоді зрозумів, що треба підтримувати зв'язок з останнім членом родини, тобто зі мною. Мабуть, давалась взнаки самотність, ну й літа брали своє. А мені дядько весь час здавався зовсім чужим. Може, якби не помер, все б якось владналося?

— А мені його дуже жаль. Пам'ятаєш, яким був він на. нашому весіллі? Такий милий і трішечки старомодний у найкращому розумінні цього слова…

— Ти не зрозуміла. Мені теж жаль дядька, але не так сильно, щоб побиватися за ним. Все-таки для мене він був досить чужою людиною.

Далека хмара закрила сонце. В саду потемніло.

— Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це!

— Так, він був порядною людиною. Навіть на мене записав спадщину. Не думай, що не пам'ятаю цього. Він у всьому був порядною людиною. Тобі подобається цей будиночок?

— Здалеку дуже симпатичний.

— Але чи ти справді довго витримаєш отут, у цій глушині?

— Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеликому містечку!

— Правду кажучи, я — теж.

Він пригорнув її. Вони підійшли до ґанку. Глибокий розкотистий грім прогуркотів над невидимим морем.

— Наближається гроза… Чекай! Я зніму сумки й валізки з машини, бо зараз лине дощ.

І він бігом побіг до хвіртки. Хмара огортала все небо. Ще більше потемнішало. Море шуміло голосніш. За хвилю чоловік приніс два чемодани.

— Решту вкинув у машину. Потім розпакуємо. Слава богу, що хоч дощ піде після такої спеки!

Зійшов на ґанок, поставив ношу перед дверима. Хотів уже витягти ключа з кишені, та двері розчинилися самі.

На порозі стала низька худорлява жінка, пов'язана білою хустинкою. Можна було дати їй і сорок, і шістдесят років. На обличчі — жодного виразу.

— Доброго дня, пані Вероніко! — він простягнув їй руку. — Ви ще не забули мене?

— А певно, що пам'ятаю… — Голос у неї також був якийсь мертвий, сухий, позбавлений будь-яких емоцій. — Ви зовсім не змінилися, докторе.

— Це моя дружина. Галинко, познайомся з пані Веронікою, вона допомагала дядькові вести господарство.

Рука, що її потисла Галина, була холодна. Молода жінка спробувала усміхнутися, та Вероніка лише кивнула головою і мовчки взяла чемодан.

Вони ввійшли в невеликий темний передпокій. Галина обдивилася довкола. Оленячі роги, полиця з книжками, плетене крісло…

— Так… — молодий чоловік подивився на Вероніку і кашлянув. Мимохіть повторив слова, котрі чув сьогодні не вперше:

— Ну хто б міг подумати? Такий же був здоровий…

— Така воля божа… — без будь-якої інтонації, сухо відповіла Вероніка, але на мить відвернулась і піднесла до очей фартуха. Потім одразу ж опанувала себе. — Ви, певно, зголодніли після такої дороги? Я приготувала все, лишень м'ясо треба підігріти. Думала, до обіду встигнете. Так пан Гольдштейн сказав.

— Спасибі, спасибі вам… Ви живете тут, правда?

— Ні, в пана Гольдштейна, навпроти. Я в них обох вела господарство. Обіди, правда, готувала тільки по неділях, — то в одного, то в другого. В будні вони обідали в суді, там є їдальня… Ну, а як буде тепер, не знаю. Якось вже самі вирішите… Кухня ось тут, — вона прочинила бічні двері. — Стіл накритий.

Пролунав грім. Вітер налетів, зашелестів у кронах дерев і знову стих.

— Може, спочатку вимиємось та розпакуємо чемодани? Гроза наближається. Ви не чекайте, йдіть, бо зараз лине дощ. — Усміхнувся до неї. — Ми тут самі дамб раду. А завтра вранці, будь ласка, приходьте. Не знаємо, чи надовго затримаємось, але, якщо ви не проти, продовжуйте, будь ласка, наглядати за домом, як і при дядькові. Правда ж, Галинко?

— Ну звичайно! — трохи вимушено озвалась вона. — Якщо тільки пані Вероніка захоче…

— Дякую вам, — схилила голову й одразу ж випросталась стара. — Тільки сьогодні я не прибирала ніде. Так пан Гольдштейн наказав — залишити все, як було, до вашого приїзду…

— Розумію. Спасибі, пані Вероніко.

— Ну, то я піду. А о котрій годині приходити вранці? Молочниця дзвонить о шостій. Пан суддя завжди сам відчиняв їй і забирав молоко. Він рано прокидався. А я приходила з печивом о сьомій, коли вже подавала сніданок панові Гольдштейну. Потім я прибирала, прала, робила, що треба, після того як суддя вже йшов на роботу. Ви, певно, о сьомій не встанете?

— Мабуть, ні… — швидко відповіла Галина. — Ми дуже стомилися. О дванадцятій похорон, то, може б, ви прийшли пів на дев'яту?

— Гаразд. А печиво покладу на ганку у сумочці. Тут ніхто не зачепить, — додала. — Можна навіть і гроші покласти, рік лежатимуть.

— Чудово!

— Тоді до побачення.

Двері зачинилися. Молоді люди зосталися самі.

2. ХТОСЬ ЙОМУ ПОКЛАВ КВІТИ НА ГРУДИ…

Якийсь час мовчки стояли серед кімнати.

— Як тут дивно, — тихо проказала Галина. — Ми самі в чужій хаті, в гостях у людини, котра померла… І ця жінка. Якась дивна.

— Дивна? — розсміявся чоловік. — Проста, чесна людина. Була дуже прив'язана до дядька. Той нотаріус має рацію. А тепер непокоїться тільки про одне: чи залишимо її на місці. Люди її віку кожну серйозну переміну сприймають як катаклізм.

— Ти справді хотів би її залишити?

Він знизав плечима:

— І сам не знаю, що б я хотів. Напевне, хотів би трохи помитись і змінити сорочку.

Знімаючи піджак, зайшов на кухню. Галина пішла слідом. Поки умивався над раковиною, голосно пирхаючи, а потім витирався льняним рушником, призначеним, певно, для посуду, вона встигла переконатися в ідеальній чистоті приміщення.

— Як на світ народився! — вигукнув він задоволено, надягаючи сорочку навиворіт. — Ет, потім перевдягнусь. А зараз — роздивлятися і розпаковуватися.

Увійшли до передпокою, звідкіль вузенькі дерев'яні східці вели на другий поверх. Крім вхідних дверей, на кухню були ще одні, зачинені. Молодий чоловік натиснув на клямку.

— Тут був, наскільки пам'ятаю, його кабінет. Так, вірно… Ця жінка, певно, сьогодні не провітрювала кімнати. Задушливе повітря…

Кабінет був обставлений старими, грубими меблями: бамбуковими етажерками для книг, оббитими торочкуватим плюшем кріслами, на стінах висіли незугарними художниками мальовані картини, на яких зображено морські краєвиди, а також два вицвілі килими з візерунками, що були модними хіба що літ шістдесят тому.

— Щось із цим треба буде зробити, коли вирішимо залишитися тут.

— Маєш на увазі меблі?

— Так. Особливо бридкий цей плюш. Та й морські оці пейзажі теж.

— Він же мешкав над самісіньким морем, — несміливо мовила Галина. — Певно, кохався у цих краєвидах.

— Це ще не привід тримати на стінах таку мазню! — Злість його, як швидко прорвалась, так і швидко зникла, він спробував навіть засміятись: — Не знаю, що зі мною. Дядько помер. Любив мене по-своєму, хоч і не говорив про ці почуття. Був людиною скритною. Загинув трагічно, не встигли ще нещасного й поховати, а я вже розмірковую над тим, куди подіти меблі й картини з його дому! Самому гидко стало. Це все гроза винна. А може, надто довго за кермом просидів? Відчуваю нервове напруження. Чому стара не провітрила тут?

Він підійшов до вікна й розчинив обидві його половинки.

— Відкрий двері. До передпокою й на ґанок! — сказав дружині. — Яке повітря! А то все аж протухло. Наче рік цілий не провітрювали… Поглянь, яке чорне небо. Ой, буде злива! Світ ще такої не бачив!

Галина розчинила двері, вийшла на ґанок. Дощ ще не накрапав, але дерева голосно шуміли.

— Зачини! Протяг! — почула здаля чоловіків голос. Оглянулась — на підлозі кружляли папери. Двері між кабінетом і передпокоєм раптом так сильно грюкнули, що аж задвигтів весь будинок. Галина швиденько зачинила двері на ґанок і вернулась до кабінету.

— Здається, що трохи забагато повітря напустили! — вперше за час перебування в оселі розсміялась Галина.

— Мабуть, — підтримав її чоловік, збираючи розкидані папери. — Ну, от і все. Я думав, халупа ущент розлетиться, коли двері бабахнули. Дивись, аж штукатурка пооблітала.

— Зараз приберу, — в її голосі прозвучала нотка господині. — Принесу щітку, бо порозносимо по всіх кімнатах.

— У мить, як візьмеш щітку в руки, станеш господинею цього дому!

Обоє весело розсміялися. Вона вийшла на кухню, а молодий лікар заходився коло шухляд письмового столу.

— Така гарна кухонька! — щебетала Галина, беручись за край килима. — Мрія! От лише пральної машини нема. Ну, та свою привеземо. А холодильник хороший. Добре, що не купили цієї весни…

Тим часом чоловік дістався до найнижчої шухляди, витяг звідти паку паперів і старих фотографій.

— «Двадцять років у Порембі Морській», — прочитав напис. — Дядько, здається, писав мемуари…

За вікном блиснуло. Перші великі краплі вдарили в шибки. Галина шарпнула за килим. Цвях витягся, і килим повис на стіні, оголивши місце, звідки відлетів шмат штукатурки. Там, очевидно, від струсу, на свіжій плямі з'явилась чимала шпарина. Жінка просунула туди палець. Чоловік тим часом розглядав фотографії.

— Слухай, тут щось є, — вона витягла цеглину, з якої обпала штукатурка, і обережно поклала її на підлогу. Нагнулася, щоб зручніше було заглянути в дірку, котра з'явилася в стіні. Сліпуча блискавка різко освітила кімнату.

— Що таке? — запитав молодий чоловік і зиркнув у вікно. — Ну й гахнуло! Йди сюди, подивись фотографію. Ось дядько з моїм батьком, ще коли були хлопцями. А ось на цій мій батько сам-один, коли йому було, може, років з десять.

Він простяг руку до наступного знімка, та в цю мить Галина голосно зойкнула і відскочила від стіни.

Він не встиг навіть отямитись. Фотографії випали з його рук. Вона двома стрибками, подолала відстань між стіною і столом і пригорнулась до нього, уткнувшись лицем в його груди.

— Там… Там… — прошепотіла хрипким голосом.

— Що там?..

Він відштовхнув її від себе і струснув, тримаючи за руки.

Не відповідала. Сам кинувся до стіни. Те, що побачив, змусило його відсахнутися. Але заглянув у дірку знову, навіть просунув руку туди.

— Ні-і-і! — скрикнула жінка. — Облиш!

— Не бійся, Галинко! — лагідно сказав, силкуючись бути спокійним, хоча в голосі його бриніла нотка тривоги.

— Тадеку, Тадеку… чи? — не змогла докінчити.

Доктор Тадеуш Мрочек витяг з кишені коробку сірників і при слабкому полум'ї одного з них почав знову вдивлятися в дірку. Раптом струснув головою, наче від моторошного сну. Сірник обпікав пальці, але він не відчував болю.

З ніші, що утворилася, проваллями очниць на нього дивився людський череп.

Блискавка освітила вікно, і після неї запав ще більший морок. Мрочек випростався.

— Ясно одне: тут лежить якийсь небіжчик. Треба дізнатись, що це все означає…

Намагався говорити спокійно, навіть усміхнувся, але одразу ж споважнів і знову глянув на стіну.

— Я повинен збільшити цю дірку. Треба побачити, що там є. Якщо тобі страшно, вийди, Галинко.

Вона мовчки, рухом голови заперечила. Перший переляк минав, підійшла ближче до чоловіка.

Мрочек рішуче просунув руку в дірку і шарпнув. Відвалив другу цеглину і витяг, потім третю…

— Закрий фіранками вікно й увімкни світло.

Засунула темні штори і майже навпомацки крутнула вимикач біля дверей. Відгородившись від грози, Галина відчула себе певніше.

Череп виглянув в усій своїй «красі», широко посміхаючись до них двома рядами зубів, з яких три передніх були золоті і блищали так, наче їх вчора вставили.

Мрочек почав далі витягати цеглину за цеглиною. Працював у цілковитій мовчанці. Галина сіла в крісло і не відривала погляду від отвору, що помітно розширявся.

Нарешті молодий лікар випростався й утер піт з чола. У відкритій ніші лежала людина, що померла багато років тому, але замурована тут зовсім недавно, про що свідчили свіжі сліди мулярської праці.

З хвилину дивилися вони на цю страшну постать, котра лежала з перехрещеними на грудях руками. На скелеті збереглися рештки зотлілого одягу й шкіряного взуття. Лікар підійшов і витяг з кістяних пальців засохле стебло.

— Хтось йому поклав квіти на груди… — проказав тихо. — Схоже, що в цій стіні похований він кимось, хто любив його…

— Або з жалю, — тихо додала Галина. — І, може, навіть хтось жалкував не за ним, а просто тому, що так сталося…

3. П. М. 1967!

Була ніч. Гроза пройшла вже кілька годин тому, і в вікно невеликої спальні на другому поверсі з-поміж верхівок дерев сяяв повний місяць. Відблиск його миготів на хвилях морських, що розмірено набігали на берег.

Галина, стоячи біля вікна, вслухалася в голоси моря. Потім підійшла до ліжка. Глянула на чоловіка. Він сидів у піжамі, підібравши під себе ноги, читав якийсь машинописний текст і курив.

— Що ж ми тепер робитимем, Тадзю? — запитала впівголоса.

Він мовчки знизав плечима, не відриваючись від дядькових мемуарів.

— Чому ти не повідомив міліцію?

Повільно загасив у попільничці сигарету і відказав, не дивлячись на дружину:

— З цим завжди встигнемо. Тут треба добре поміркувати…

— Над чим? Невже ти гадаєш, що зможу хоч на хвильку заснути, знаючи, що там, унизу, той лежить і шкірить зуби?

Зиркнув на неї.

— Тихіше, прошу тебе! Я знаю, що міліція приїхала б і забрала його.

— То чому ж ти не зателефонував?

— Бо… бо на цьому справа не закінчилася б, а лише… почалася б…

— Тадеку, тут щось не так. Прошу тебе, поясни, в чім річ, чому ти так дивно поводишся. Спочатку була гроза, і ти сказав, що не хочеш повідомляти цього по телефону, що поїдеш сам, як тільки злива вщухне. А випогодилось, була вже ніч, і ти сказав, що в такому маленькому містечку навряд чи опівночі хтось є в міліції і що поїдеш вранці. А тепер кажеш, що… на цьому справа ке скінчилася б… скажи, що тебе непокоїть?

Він глянув на дружину стомленими очима, лагідно притягнув її до себе:

— Ти хочеш знати, що я думаю?

— Таж певно! — проказала рішуче.

— У перший же момент, знайшовши того… чоловіка, я почав роздумувати над тим, що ти сказала, коли ми щойно приїхали сюди.

— Роздумувати над тим, що я сказала? А яке ж це має відношення до всього цього? А що ж я такого сказала?

— «Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеличкому містечку». І ще: «Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це».

— Так. Але ж не сказала я, що мрію про будиночок із скелетом, вмурованим у стіну!

— Однак сказала, що мрієш про хатку, чи не так? А я знаю, що це справді твоя давня мрія.

— Не розумію тебе! Вперше з дня нашого знайомства тебе не розумію.

— Зараз зрозумієш…

Він попрямував до дверей.

— Ти куди? — схопилася і злякано повисла на його руці.

— Туди, вниз… — легенько звільнився він. — Я хочу щось принести з дядькового кабінету й показати тобі.

— Тадеку, тільки не зараз!

— Не хвилюйся. Я ж усе-таки лікар. І скелетів на своєму віку бачив дай боже. Власне, і вчився на них. Та й у живих людей не одну кістку відпиляв уже… Зачекай хвильку. Зараз усе поясню. Чи, може, підеш зі мною?

Вона заперечливо похитала головою. Він усміхнувся і погладив її по розпущених косах.

— Я швидко. Півхвилини — найбільше. Там є щось таке, про що тобі не сказав одразу. Хотів спочатку вияснити для самого себе.

Він вийшов, не зачиняючи двері. Галина вслухалась в його кроки по скрипучих сходинках.

Тим часом доктор Тадеуш Мрочек зійшов униз. Штори щільно прикривали вікна. В густій темряві намацав вимикач. Засяяло світло. Килим затуляв нішу в стіні.

Мрочек підійшов ближче. Якесь дивне почуття опанувало ним. Чомусь подумалось, що під килимом нічого нема, що то просто було марево, він зараз відхилить його, а там — рівна гладенька стіна…

Злегка шарпнув тканину. Килим повис на одному гвіздку. Скелет і далі лежав у ніші, як і до цього. Але Мрочек кинув на нього тільки миттєвий погляд. Його цікавило інше. Схилився над витягнутими цеглинами. Взяв у руку одну з них, потім уважно оглянув інші, час від часу зішкрябуючи з них рештки мулярського розчину. Одколупувався він легко, наче зовсім недавно приготовлений. Доктор вибрав дві найбільш підходящі цеглини, притиснув їх до грудей правою рукою, лівою вимкнув світло і пішов нагору.

Галина стояла посеред спальні в тій же позі, в якій залишив її. Мрочек тихо прихилив двері і мовчки подав їй одну з цеглин.

— Що це? — несміливо обернула її в руках.

— Цеглина, як бачиш…

Він підійшов до столика, поклав на нього другу цеглину, запалив сигарету.

— Навіщо ти їх приніс?

— Прочитай.

— Що я маю прочитати?

Не відповідаючи, торкнувся пальцем поверхні цеглини. Молода жінка в блідому світлі нічника впівголоса прочитала:

— П. М. 1967.

Випросталася.

— Це тавро? На цеглинах іноді вибивають якісь знаки.

— Так. П. М. — це, мабуть, Поремба Морська, а 1967-й мусить бути роком випуску продукції. Так що тепер бачиш — цегла нова.

— Значить…

— Значить, цеглу вироблено в Порембі Морській 1967 року. Отож цього року хтось оглядав нішу і знову замурував її. Але це ще не все…

Він показав на другу цеглину.

— Свастика! — сказала здивовано, оглядаючи витиснуте посередині тавро. — І цифра: 1938. Це, мабуть, також дата.

— Дата, — підтвердив Тадеуш. — А тепер слухай. Всі цеглини, що я їх повиймав з тієї стіни, за винятком двох, тавровані свастикою і мають позначку тридцять восьмого року.

— Що це могло б означати, Тадику?.. Скажи, якщо щось зрозумів.

— Зрозумів, та не все. Або, кажучи правду, ще нічого не зрозумів. Тільки знаю одне…

— Що?

— А те, що мушу докопатися до істини, яким чином цей тип опинився замурованим у дядьковім кабінеті. Тут не можна припускатися жодної помилки. Якби не ці дві нові цеглини, то я міг би зробити припущення, що хтось когось замурував тут багато років тому. Можливо, перед війною, коли ця територія була під гітлерівцями. І дядько, проживши тут двадцять років, і гадки не мав, що в стіш його кабінету лежить скелет. Але ж…

Він на хвилину замовк.

— Але ж… — повторила жінка, наче прокотилась луна, — ці дві цеглини…

— Ці дві цеглини, — тихо сказав він, — ніби промовляють мені, що дядько таки знав про цей скелет, бачив його, перебував із ним під спільним дахом із власної волі, а не з примусу. І навіть знову замурував його зовсім недавно!

— В цьому не може бути абсолютної певності. Все могло бути якось… якось інакше.

— Як? Не скажеш же ти, що через двадцять літ по війні хтось розвалив стіну і замурував скелет у домі повітового судді, а суддя нічого про це й не знав? Таж на стіні, коли зняти килим, виразно видно, де його замуровано! Це й сліпому видно. Ні! Міліція дійде того ж висновку, що й я. А далі висновки будуть прості: дядька знали і шанували як громадянина Поремби Морської, і от я, молодий лікар, приїжджаю після його трагічної смерті й хочу поселитися тут разом з тобою, користуючись повагою, якою оточене було його ім'я… І от, вже з першого дня мого перебування тут виявиться, що дядько тримав у стіні свого кабінету замурованого небіжчика, що він знав про це і мовчав, мовчав!.. Ти гадаєш, виявлення скелету в стіні не було б тут сенсацією?.. Не забувай, що дядько нікому не розкрив цієї таємниці, інакше скелета б у стіні вже не було. А з усього напрошується лише один логічний висновок: дядькові потрібна була ця таємниця! Міліція розвалить весь будинок, шукаючи, чи нема тут іще якихось скелетів. Розпочнеться слідство. Пам'ятай, що дядько загинув трагічно. Поповзуть плітки, будуть пов'язувати його смерть з таємницею замурованого в стіні скелета…

Він змовк на хвилину, сів і запалив сигарету.

— Але ж усе, що ти кажеш, побудоване лише на припущеннях… — мовила вона, сідаючи коло нього й також закурюючи. — Могло ж усе бути й зовсім інакше. Може, дядькове ім'я й ніщо тут не заплямовує. І пліток можна уникнути. Досить подзвонити в міліцію й попрохати, щоб тримали це в таємниці. Приїдуть, заберуть скелет, складуть протокол, і вся справа владнається за тиждень.

— Ні… — Тадеуш смутно крутнув головою. — Тільки не в такому містечку… Та й для Варшави ця справа була б неабияким винятком. Щоб розібратись, що й до чого, міліція повинна була б втягти в справу принаймні половину місцевих жителів. Замість того, щоб почати працювати по-солідному і жити спокійно, у згоді з людьми, ми б опинилися в самому пеклі… Кінець твоїм мріям про тихе, сповнене праці життя. А матимем дітей, про них казатимуть, що то діти «того лікаря, чий дядько живцем людей у стіну замуровував!» Ні, ні, ні!.. Тож не дивуйся, що я відразу не побіг у міліцію… Може, я помилився? Мушу все спокійно обдумати. Єдина людина, яка могла б нам щось пояснити, вже не живе…

— О боже… — Галина вхопилась за голову. — Що він наробив? Вплутав нас у…

— Здається мені, що все значно гірше, ніж ти уявляєш. Якби хоч не приїздили сюди. Тоді б усе це нас не обходило. Хтось забрав би дядькові меблі, зняв би той клятий килим і мусив би помітити, що стіна в певному місці наново вимурована. В результаті було б знайдено скелет. А тепер ми вгрузли в цю справу по вуха, бо ні міліції сповістити не можемо, ані вдавати, ніби нічого не відаємо, маючи дірку в стіні і купу цегли на підлозі.

Тадеуш підійшов до вікна. Місяць світив ще ясніше, і море скидалося здаля на нескінченну, темну і водночас блискітливу шибку.

— Ну, Галино, що нам робити?

Дружина не відповідала. Натомість, як вчинили б на її місці дев'яносто дев'ять відсотків жінок, заплакала. А чоловік, як зробили 6 у такому випадку дев'яносто дев'ять відсотків чоловіків, сказав:

— Та перестань, ради бога! Дай подумати!

Ледве взяла себе в руки і витерла хусточкою очі. Мрочек сказав:

— Маємо два виходи із становища. Перший — піти вранці в міліцію і заявити про все. Другий — не йти до міліції і нікому ні про що не заявляти. Ніби нічого й не знаємо.

— А що тоді?

— Тоді… — міркував він, — тоді ми повинні викинути кудись ті кістки або… замурувати їх назад в стіну ї добре прибити килим, щоб ніхто якийсь тиждень-два не міг заглянути під нього, а потім почати побілку стін. Це не здивує нікого, бо на Примор'ї люди люблять прибирати. Зрештою, так роблять всі, хто займає чужу хату.

— Як, і залишити його в стіні?! І жити з ним під одним дахом?!

— А що ж робити? Коли маєш на думці щось краще, кажи.

— Я гадаю, що краще його десь закопати.

— А де? І не сьогодні ж! Не знаючи місцевості, не будемо ж блукати поночі, ризикуючи на когось нарватися.

— Але я не хочу жити отак, знаючи, що він… він… Тадеку, зрозумій же мене!

— Пам'ятай, доки він тут з нами, ніхто його не відшукає. А якщо десь закопаємо, викинемо геть чи навіть втопимо в морі, хтось може або підгледіти нас, або знайти його, або… Хто зна, що може бути іще! Це людські кістки. Обов'язково почнеться слідство. І ниточка може привести до клубка. А тоді вже таки потрапимо у справжню біду. Будемо відповідати за замовчування давнього злочину як дядькові співучасники.

— Дурниці! Той вже мертвий був, коли ми іще пішки під стіл ходили. Ніхто нас у причетності до злочину не може звинуватити. Крім того, чому ти впевнений, що саме твій дядько його вбив? Могла людина померти й від якоїсь хвороби…

— І по смерті замуруватися в стіні? А ці цеглини? Ці дві проклятущі, нещодавно виготовлені цеглини? їх би можна було замінити, але де знайдеш старі? До того ж ми нічого не знаємо… А міліція може протягом короткого часу зібрати дуже багато даних… Та людина десь мешкала, працювала, і от раптом її не стало. Зникла в стіні дядькового кабінету і лежить там стільки років. А квіти? Квіти на грудях у небіжчика. Ніби хтось тужив за ним по його смерті. Але коли б та людина померла природною смертю, за нормальних обставин, її б поховали на цвинтарі, і квіти лежали б на труні! Ні, не можу розкусити цього горішка!

Він замовк, важко дихаючи.

— Але що ми можемо зробити? — Галина звела на нього стомлені, перелякані очі.

— Що можемо зробити? Єдине — знову замурувати його, почепити килим і стола підсунути так, щоб до стіни не можна було підійти… Коли поживемо тут трохи, знайдемо абсолютно безпечне місце, тоді витягнемо його. Взимку його можна буде кінець кінцем навіть спалити. Тепер же ні в якому разі ми не повинні його чіпати.

— А коли… коли хочеш його… — Галина глипнула на двері й змовкла.

— Зараз! — сказав твердо. — Я думаю лише про одне: про те, щоб ми змогли спокійно зайняти цей будиночок, і жити як люди… Не хочу, щоб ти думала, що я звичайнісінький собі негідник, який попри все хоче замести сліди, приховати правду, тільки б влаштувати своє життя. Я хочу розгадати цю таємницю, інакше мене все життя мучитимуть докори сумління. Все може бути зовсім інакше, не так, як ми уявляємо. Я візьму шматок кістки для аналізу і постараюсь лабораторним способом дослідити, коли цей чоловік помер. Зрештою, ретельно огляну скелет, може, знайдемо щось в дядькових паперах? Може, це був нещасний випадок, і дядько хотів його втаїти? А може, коли вбив ту людину, то вірив, що вчинив слушно, бо іншого виходу не було? А може, як я вже сказав, якось інакше розв'яжеться питання? Тоді й змогли б ми повідомити власті, і мали б чисте сумління. В усякому разі, зараз іншого виходу нема: треба замурувати кістяк.

— Якби ти не відчинив того вікна… — сказала тихо, — нічого б і не трапилось. Двері б не грюкнули з такою силою, і ми прожили б тут ціле життя ні про що не здогадуючись.

— Але вікно я відчинив, і нічого вже не зарадиш. Ти підеш зі мною чи залишишся тут?

— Залишитись? Ні за що в світі! — схопилась вона. — Будь спокійний… Я вже взяла себе в руки. Постараюсь… постараюсь допомогти тобі.

Усміхнулась до нього блідою, втомленою усмішкою.

— Якщо маємо йти, то ходім! — сказала вона, силкуючись на невимушений тон. — В передпокої на гвіздку висить електричний ліхтар. Треба взяти, якщо хочеш оглянути скелет у ніші.

Він кивнув головою. Обоє рушили до дверей, а потім почали повільно спускатись по вузьких, скрипучих сходинках.

4. ПЕРШИЙ БУРГОМІСТР

Коли увійшли в кабінет і Тадеуш засвітив світло, Галина підійшла до вікна і, відігнувши краєчок штори, зирнула у вікно. Надворі було досить ясно, і віддалені кущі при місячному світлі скидалися на завмерлі в танці примари. Вона здригнулась і відвернулась од вікна. Штора опустилася за її плечима, однак залишилась майже непомітна шпаринка.

Мрочек стояв посеред кабінету, розглядаючись довкола.

— Що ти шукаєш? — запитала, мимоволі понижуючи голос.

— Ні, розмірковую, де б дядько міг тримати кельню, матеріал і все необхідне, щоб замурувати стіну.

— Певно ж, що не тут, — мимоволі усміхнулась. — Такі речі зберігають або в підвалі, або десь у сараї… Чи був у дядька сарай?

— Здається, був. Дядько тримав там верстак.

— Ти спочатку оглянеш скелет?

— Мабуть, краще спочатку принести інструмент, потім зможемо спокійно оглянути, а тоді вже замуруємо стіну.

— Тадеку, слухай…

— Що таке? — він уже взявся за дверну клямку.

— А ти вмієш мурувати?

— Та якось вже спробую. Врешті, не така то й премудрість: змішати трохи піску з цементом і покласти кілька цеглин.

Прихопивши ліхтаря, Тадеуш кивнув дружині. Тихо прочинили двері. На ґанку було зовсім темно, густе листя дикого винограду не пропускало сюди місячного світла. Мрочек безшумно зачинив двері. Обережно, майже навшпиньках, зійшли дерев'яними східцями в сад.

Після грози повітря було прохолодне й вологе. Тадеуш на секунду ввімкнув ліхтарик, освітивши серед намоклих дерев і кущів нешироку стежину.

— Візьми мене за руку, — прошепотів. — Там, за деревами, буде світліше.

Пройшли кілька десятків кроків, і Мрочек зупинився, оглянувся.

Трохи позаду, в долині, виднів освітлений місяцем будинок. Під самим дахом жовтувато виблискувало віконце спальні, де світився нічник.

Рушили далі, збиваючи з кущів холодні краплі. Місяць плив високо в небі, великий, блідий, зимний.

Ще ступили кілька кроків, кінчилися кущі обабіч стежки. Ніякої огорожі. І раптом побачили, майже біля самісіньких ніг, море. Тут було ясно, наче вдень. Праворуч — невелика затока серед каміння з якимось помостом. Біля нього щось темніло. Невже моторний човен? Ліворуч простягався піщаний пляж, далеко-далеко, скільки зір сягав.

— Боже, як тут гарно! — вихопилося у Галі з грудей. — І це все разом з частиною пляжу належало твоєму дядькові? — Вона показала рукою на два ряди кущів, що тяглися від берега вглиб суші.

— Так, — Тадеуш уважно роззирався довкола. — Наскільки пам'ятаю, той сарайчик мав бути десь у кінці саду… Може, он там?.. — кивнув убік дерева, серед яких щось темніло. — Ходімо!

Рушили поперечною стежкою, і за якусь хвилю Галина помітила низькі, обвиті плющем двері невеличкого дерев'яного сарая.

— Тільки б не були замкнені, — шепнув Тадеуш і натиснув на клямку. Двері із скрипом прочинились.

Там було чисто прибрано. На поличках стояли горщики для квітів, а під ними рядком розміщене різноманітне садове знаряддя. В кутку виділялись дві великі поливальниці і згорнутий калачем новий гумовий шланг. Під протилежною стіною у світлі ліхтарика зблиснув верстак.

— Бачиш? — впівголоса сказав Мрочек.

Під стіною лежала акуратним стосиком цегла.

— П. М. 1967… — прочитав, нахилившись. — Нова! Дядько, видно, зовсім недавно купив її… А ось і цемент, і пісок. І навіть кельня є. Все гаразд…

Через кілька хвилин вони були вже знову в кабінеті. Мрочек зняв килим зі стіни.

— Оце тільки тепер спало мені на думку, що досі не знаємо, чоловік це чи жінка. — Стань ось тут і присвіти мені. Так, добре.

Він схилився над нішею.

— Чоловік, — проказав молодий лікар. — Бачиш ці кістки? Не можна твердити категорично, але, певно, йому було десь під сорок, може, трохи менше, а може, й більше.

Голос його звучав спокійно, розважно, наче Мрочек оце сидів на академічній лаві і складав екзамен професорові медицини.

— Тепер сюди присвіти…

Галина глибоко вдихнула, заплющила на мить очі, але одразу ж розкрила повіки. Тадеуш тримав у руці череп, уважно оглядаючи його з усіх боків.

— Тут нічого… тут також… Ніяких слідів поранення. Чоло високе, а зуби… Три золоті коронки спереду. А цей, здається, запломбований. Спробуй оглянути, якщо не боїшся.

— Я повинна взяти його в руки? — тремтячим голосом перепитала.

— Ну, якщо не хочеш, покладемо на стіл.

Він обережно поклав череп на письмовий стіл і спрямував світло в очниці, щоб Галині було все видно.

— Так… — голос її не переставав тремтіти. — Видно, дбав про свої зуби. Дві пломби вчасно поставлені.

— Що б ти сказала про них?

— Небагато. Почали вже кришитися. Не дуже добрий матеріал. А він помер кільканадцять літ тому, Тадеку. Я не знаюся в судовій медицині, але як стоматолог можу сказати, що пломби викришитись за таких умов швидко не можуть, навіть коли б вони були і з слабкого матеріалу.

— Ясно. Я теж так подумав. Без лабораторного аналізу важко визначити все точно, але, за грубим підрахунком, смерть настала років п'ятнадцять-двадцять тому. Багато що залежить од вологості повітря, од того, наскільки добре була замурована стіна, і так далі… Ти більше нічого не можеш сказати про його зуби?

— Ні. Якби взяти одну з цих пломб, може, потім і змогла б сказати щось, розглянувши її під мікроскопом і зробивши хімічний аналіз. Під час окупації, приміром, німці вживали зовсім інший цемент для пломбування, сурогат. Це я знаю, бо кілька схожих старих пломб мені довелося вийняти.

— Гаразд. Візьмемо одну. Може, щось і довідаємось.

Він узяв череп, відніс його в нішу і поклав у попереднє положення. Потім, присвічуючи собі, заходився старанно, кістка за кісткою, оглядати скелет. Раптом випростався.

— Дивись! Куля! Ось, посеред третього лівого ребра стирчить. Бачиш? Значить, стріляли в спину… Певно, від неї й помер. Хвилиночку, зараз її витягну.

За якусь мить на його долоні опинився маленький овальний предмет, покритий іржею. Тадеуш поклав його на стіл і далі продовжував огляд. Але, якщо небіжчик і був оточений якоюсь таємницею, то жодного ключа до неї при обстеженні скелета не вдалося виявити.

— Можеш поставити ліхтаря на стіл… — мовив пошепки, закінчивши свою роботу і витираючи піт з чола. — Більш нічого не довідаємось. Можемо сказати лише, що це був чоловік середніх літ, високий зростом і що його уражено в ліве плече з вогнепальної зброї. Куля пройшла надто низько і влучила в серце. Це сталося кільканадцять років тому, може, й двадцять… Дай-но мені клапоть паперу, он там лежить, на столі. Загорну кулю, пломбу і цю висушену стеблину. її треба покласти окремо. Раптом хтось та зможе встановити, як давно ту квітку зірвано? А втім, квітки могли бути покладені й пізніше, не обов'язково в день смерті… Гаразд, кінчаймо з усім цим.

Галина підійшла до столу за папером і раптом скрикнула, закривши уста долонею.

— Там… — показала на вікно. — Хтось заглядав!

— Дурниці. Вікно ж зашторено. Тобі просто привиділось. Це від нервового потрясіння. У такому стані всілякі марева бачиш. Це не дивина…

Вона не відривала погляду від вікна. Здавалось, навіть не чула чоловікових слів.

— Там… там щілина між шторами… — тихо сказала. — Можу заприсягтися, що бачила око і… частину обличчя.

— Дурниці! — повторив, намагаючись говорити переконано. Однак загасив світло й поспішив до дверей.

Вийшовши на ґанок, трохи постояв нерухомо, прислухаючись. В саду було тихо, лише долинали сплески морських хвиль. З дерев опадали останні краплини. Мрочек навшпиньках зійшов униз і поволі пройшов попід стіною будинку. Дійшов до рогу, виглянув. Місяць освітлював клумбу перед вікном кабінету. Тадеуш уважно обдивився довкола, потім зазирнув у вікно. В кабінеті було темно. Легенько стукнув пальцем по шибці, сказав неголосно;

— Запали світло…

За мить спалахнула лампа. Він побачив у шпарку Галину, що стояла коло письмового столу. Вона дивилася в його бік.

— Добре, — промовив. — Уже повертаюсь.

Роздивившись ще раз навкруги, Мрочек спокійно рушив назад. На ґанку затримався, вслухаючись. Потім увійшов і замкнув за собою двері на засув.

— Таки не було нікого, — здвигнув плечима. — Нерви, кохана… — Він обійняв дружину й торкнувся устами її щоки. — Признатися, цей страхітливий тип і мене теж вивів з рівноваги.

— Присягаюсь, що бачила когось… — повторила тихо вона. — Це не марення. Ти оглянув землю?

— Землю?

— Так. Якщо там справді хтось був, то під вікнами зосталась якісь сліди.

— Там трава… — трохи непевно почав він, розізлившись, що сам не додумався до цього. — Зрештою, вже й пізно. Я сам стояв у тому місці, і якщо навіть були якісь сліди, то я затоптав їх. Ну як це не спало мені на думку — подивитися. Але все це дурниці, Галинко! Нас починає переслідувати уява. Берімось-но до роботи. Чим швидше впораємось, тим краще. А потім — хай навіть тут буде сотня скелетів — мусимо спати! Завтра опівдні похорон, треба відпочити. Ну, я пішов на кухню, зроблю розчин. Укладемо цеглу й затинькуємо…

За годину скінчили. Мрочек критично оглянув стінку, що набрала трішки грубуватого вигляду й зайвих нерівностей, але загалом все вийшло набагато краще, ніж він сподівався. Почепили килим, підсунули стіл і крісло. Галина старанно вимила й натерла підлогу.

Рушили скрипучими сходами вгору, а за чверть години Галина спала вже як убита. Мрочек потягнувся на ліжку і зімкнув на хвилю повіки. Потім простяг руку до нічника, щоб вимкнути світло. Дядьків щоденник лежав на столикові. Рука молодого лікаря зависла в повітрі Взяв кілька аркушів і почав читати. Сон не приходив ніяк. За вікном щораз яснішало. Над морем займався безхмарний світанок. Жодного сліду по вчорашній грозі.

В попільничці росла купа недокурків. Галина спала, рівно дихаючи, заклавши руки над головою. Будильник голосно цокав.

Тадеуш позіхнув. Повільно водив очима по рядках машинопису. Раптом аж підвівся на лікті. Ще раз прочитав останні слова. Швидко обернувся до дружини, поклав руку на її плечі.

— Галино!.. — сказав тихо. — Галино!

— Що таке? — різко звелася, протираючи очі. — Що сталося? — зі страхом озирнулася, не знаючи, де вона. А потім заспокоїлась. — Перелякав ти мене.

— Послухай… — сказав, не звертаючи уваги на її слова. — Дядько в щоденнику пише так:

Мрочек поклав аркуші на столик.

— Це про нього! Чуєш, Галинко?! Три золоті зуби, високий, близько сорока літ. Це він!

— Ну, не обов'язково він. — Вона протерла очі, струснула головою, проганяючи рештки сну. — Думаю, багато людей мають три золоті коронки на верхній щелепі.

— Не так вже й багато, коли врахувати, що цей тип дуже в'яжеться з Порембою і дядьком.

— Гаразд, але чому саме твій дядько мав би його вбивати? Це зовсім безглуздо… Він був би першою людиною, яка б сповістила органи про появу злочинця. Навіть якби і стрівся з ним, і, маючи зброю, застрелив його, бо той, наприклад, чинив опір, то і в цьому випадку чого ховатися? Ніхто б його не притягнув до відповідальності. Такого гестапівця — утікача — мав би право розстріляти кожен… Нічогісінько не розумію.

— І я теж. Ти маєш рацію. І мала б її напевно, якби не…

— Якби не що?

— Якби не лежав той тип там, унизу.

— По-перше, невідомо, чи це саме він. По-друге, не знаємо, яким чином він там опинився, і яка роль у цьому твого дядька. По-третє, не робімо таких спішних висновків. Все це має якусь поступову логічну розв'язку, котрої зараз не знаємо. Може, колись довідаємось? — Вона лягла, примруживши очі. — Боже, як добре було б, якби ми сюди зовсім не приїжджали!

За вікном вже сіріло. Мрочек перевів ще раз будильник, вимкнув лампу і заплющив очі.

5. ТВОЯ ДРУЖИНА НЕ ВМІЄ ПЛАВАТИ!

Серед тиші вдалині пронизливо задзеленчав дзвінок. За вікном стояв ранок. Пробудилися одночасно. Хвилинку лежали нерухомо. Дзвінок унизу задзеленчав ще пронизливіше.

— Хто це може бути? — неспокій раптом знову вернувся.

— Певно, молочниця… — розважливо відповіла Галина. Підвелася, зодягла халат і зійшла вниз. Тадеуш увіпхнув ноги в пантофлі і підійшов до вікна. Над морем займалася погожа сонячна днина. Сад здавався набагато меншим і зовсім не таким таємничим, як вночі.

Прислухався, але внизу чути було лише кроки дружини, що почала поратися на кухні. Відійшов од вікна, розкрив чемодан, витяг електробритву, ввімкнув у розетку. Голився, стиха посвистуючи. Розмірене гудіння бритви потроху розвіювало вчорашній настрій. Усе видавалося значно простішим і не таким тривожним. Вільною рукою сягнув до дядькових нотаток, узяв верхню сторінку й почав наново перечитувати. Заскрипіли сходи. Увійшла Галина, позіхаючи.

— Молочниця… — сказала віддихуючись. — Коли я спустилася, молоко вже стояло на ґанку. Затопила пічку й поставила його на плиту. За п'ять хвилин питимем каву.

Заходилася перекладати білизну в чемодані.

— Навіть хоч би тут була й тисяча скелетів, — сказала чи то до себе, чи до нього, — ходімо купатися! Врешті-решт не для того приїхали ми до моря, щоб…

— Слухай! — вимкнув бритву. — Чим це тхне? — потяг носом. — Здається, щось горить унизу.

— Ой леле! Молоко!

Коли вкладав бритву в футляр, Галина вже повернулася.

— Що там сталося? — спитав без особливої цікавості.

— Питимеш чорну каву або чай, — розвела руками. — Не знаюсь я на цих вугільних печах. Думала, тільки на газі так швидко закипає. А виходить, ні. Википіло до останньої краплини.

— Найкращий вчитель — власний досвід, — вдався Мрочек до сентенцій, беручи рушник і зубну щітку. — Йду вмиватися. Хай буде чай. Нема нічого огиднішого від чорної кави вранці. Бридота…

Відчинив вікно. Лагідний вітерець злегка заворушив аркушиками щоденника Станіслава Мрочека, судді з Поремби Морської. Галина швидко підійшла до вікна і зачинила його.

— Ніколи я не боялась протягів, — сказала без усмішки. — Але в цьому домі маю до них якесь упередження. Їй-право. Невідомо, що ще може статися, коли знову грюкнуть двері.

Чоловік весело засміявся:

— Така гарна погода, що той тип у стіні здається мені просто вигадкою…

Поснідали квапливо на кухні. Ніби за якоюсь неписаною угодою вирішили не зазирати до кабінету. Потім вийшли в садок.

Погода і справді стояла чудова. Легенький вітерець з моря освіжав, бо сонце вже пекло, хоч і був ранній час. Незабаром опинилися на тому місці, звідкіля вночі дивилися на море. Але невеличкий, обвитий плющем сарай не являв собою щось таємниче, а садок, залитий сонячним промінням, виявився особливо гарним. У ньому росли різнобарвні квіти й різні кущі. Замурований скелет був для Галини ніби якимсь фрагментом вечірньої телепередачі, що зникла, щоб не повернутись більше, але закарбувалася у пам'яті якоюсь страхітливою сценою.

Внизу перед ними, за кам'яною стіною, а вірніше, великою скелею, що занурювалась одним краєм у море, простягалась піщаним берегом і зникала в дюні, природно відгороджуючи шмат пляжу навпроти суддівського будинку від його сусідів ліворуч, стояла невеличка моторка, прив'язана до вистеленого на палях помосту.

— Це наша? — запитала Галина й відразу ж поправилася. — Це човен твого дядька?

— Еге ж. Старий, як світ, але добрячий. Дядько купив його вже по війні, вибрав серед всіляких складських залишків, полагодив, приладнав мотор і взагалі дбав про нього, як про рідну дитину… Шкода, що не поплив я з дядьком того ранку, коли серце відмовило йому. Може б, жив він і досі?

Обоє замовкли й рушили до пляжу. Велетенська піщана підкова, куди оком не кинь, була безлюдною. Лише метрів за двісті від Мрочеків вилазив з води якийсь чоловік у чорних плавках.

— Не сказала б, що ці люди цінують те, що лежить у них під самим носом, — сказала Галина, сходячи вниз хребтом дюни. Під її сандалями шурхотів сухий пісок. — Такий чудовий день, а на пляжі жодної душі, тільки ось цей самітник.

— Місцеві жителі, мабуть, збираються на роботу або на ярмарок, а дачники, якщо вони вже є тут, відсипаються. Зрештою, тут, над морем, зовсім небагато осель, тільки єдина наша вуличка, та й ту, по-моєму, заселяють літні люди. Щось я не бачив ні молоді, ані дітей… Оце б мешкав тут, до кінця життя нікуди не виїздив би.

— І я…

Поклавши одяг біля сходинок помосту, стрибнули в човен.

— А ти можеш його завести? — погладжуючи відполіроване поруччя, спитала Галина.

— Ну, звичайно. Нічого складного тут нема. Якщо тільки двигун справний… Бензин є… — Двигун тихенько захурчав. — Одв'язуймо!

Мотузки полетіли на поміст. Тадеуш перейшов до корми й сильно відіпхнувся ногою. Човен м'яко вийшов з-поміж паль і загойдався на воді.

— Поїхали!

За кормою забулькотіло, стрельнуло пінявим фонтанчиком, і моторка шарпнулася вперед. Берег почав віддалятися.

Галина всілася, тримаючись однією рукою за поручень, другою — відгорнула з чола пасмо розкуйовдженого волосся.

— Пам'ятай, що твоя дружина не вміє плавати! — розсміялася голосно. — Не втопи мене!

Двигун гуркотів усе сильніше. Корма осіла трішки глибше, ніс задерся вгору.

— Нема чого лякатися! — крикнув Мрочек. — Море спокійне, як стіл. Трішки поплаваємо і вернемося. Свіже повітря тільки на користь після всього. Потім скупаємося коло берега, я пильнуватиму тебе. Чудово, правда ж?

— Пречудово!

Вона розглядала довгий берег, що з кожною миттю віддалявся. Безлюдно. Тільки все той же чоловік спочивав на пляжі після купання. Помітила його. Лежав на піску, але з цієї відстані здавався таким маленьким, що Галина й не побачила важкого польового бінокля, спрямованого в їхній бік.

— Слухай! Вода на дні! — раптом сказала Галина. — Здається, раніше її не було.

— Ти не звернула уваги. Завжди в човні є трохи води. Певно, протекла крізь брезент під час грози.

Однак зменшив обороти двигуна і глянув униз.

— Прибуває, гей! — закричала Галина зі страхом. — Тадеку, вертаймо!

Ще якусь мить її чоловік дивився на воду, що хлюпотіла в ногах і прибувала на очах. Різко повернув стерно, скерував ніс моторки до берега, прибавляючи газу. Були вони тепер більш як за кілометр від пристані.

Галина машинально підібгала під себе ноги. Вода все прибувала. Моторка сповільнювала хід, хоч Тадеуш намагався витиснути з двигуна все можливе. Берег наближався, ще метрів вісімсот… сімсот…

Моторка нахилилася на борт.

— О чорт! — тихо процідив Тадеуш.

— Слухай! — скрикнула. — Тонемо! Глянь, вода…

Не скінчила. Моторка стала майже вертикально і кормою почала занурюватись у глибину. Мрочек стрибнув у воду і одразу ж виплив тут же коло борту.

— Спокійно, Галино… Стрибай…

— Ні-і-і!

Але стрибнула, бо ніс лодки раптом звівся ще більше вгору. Не встигла скрикнути вдруге й ковтнути води, як підхопили її дужі руки і вона почула спокійний голос Тадеуша:

— Не виривайся… розслаб м'язи., не бійся… допливемо… вже недалеко…

Хоч страх не минув, але в його голосі було щось таке, від чого потроху заспокоювалася. Слухняно лежала на воді, відчуваючи, як ноги опускаються в холодну безодню. Та плече, що підтримувало її знизу, не давало їй зануритися глибше.

— Воруши злегка ногами… — важко видихнув Мрочек. — Краще триматимешся на поверхні.

Спробувала. Відчуття опускання минулося.

«Боже, — мало не шепотіла гарячково губами. — Хоч би це все скінчилося, хоч би був швидше берег… хоч би стати вже ногами на землю, на землю…»

Мрочек плив повільно, але впевнено, підгортаючи під себе воду однією рукою і працюючи ногами. Він і не помітив, що чоловік, котрий спочивав на пляжі, зірвався і побіг до моря. І сталося це майже тоді, як човен почав тонути. Мрочек тільки оце зараз побачив його голову на воді й почув окрик.

— Є поміч! — сказав просто у вухо дружині. — Тримайся, все буде гаразд!

Той плив красивим м'яким кролем, наближаючись прямо на очах. Тадеуш, уже побачив гребінець хвилі, що випорснула з-під довгої, смаглявої руки. Плавець був уже поряд. Він миттю оцінив ситуацію.

— Покладіть руки на нас обох, — одсапуючись, сказав Галині. — Не бійтеся. З вами нічого не станеться… До берега недалеко…

До берега зоставалося кілька десятків метрів, як незнайомець перестав пливти.

— Тут можемо стати, — пояснив, звільняючись від Галининої руки, пальці якої судорожно вп'ялися в його шию. — Не бійтеся, — випростався і звівся на ноги, вода сягала йому до пояса. — Я знаю це місце, як власну кишеню. Звідсіль аж до берега тягнеться обмілина.

Вони рушили до берега, поволі ступаючи піщаним, мілким дном, напівведучи, напівнесучи Галину, котра тепер майже знесилилась і, здавалось, от-от зомліє.

Як ступили на берег, обережно поклали її на піску, та вона відразу ж підвелася на лікоть.

— Як почуваєш себе? — опустився на коліна коло неї Тадеуш.

— Тепер добре, спасибі…

Мрочек підвівся і глянув на незнайомця, котрий відійшов трохи вбік і стояв усміхаючись.

— Я хотів би вам подякувати… — Тадеуш ступив до нього, подаючи руку.

Незнайомець, знітившись, потиснув її.

— Це дрібниці… Головне, що все добре скінчилося.

— Мрочек… А це — моя дружина. Ми вам дуже-дуже вдячні…

— Це і справді дрібниці… — незнайомець ще ширше усміхався, показуючи білі зуби, які особливо виділялися на смаглявому обличчі. — Та, зрештою, це й мій обов'язок. Міліція, як вам відомо, готова прийти на поміч.

— Міліція? — Галина підвелася. Мрочек хотів було її підтримати, однак вона заперечливо хитнула головою. — Вже все пройшло… Я не вмію плавати, тож і налякалася, але тепер усе минулося… — вона теж усміхнулася до сором'язливого незнайомця трохи зніяковіло. — Ви міліціонер?

— Так. Прошу пробачити, що не відрекомендувався. Моє прізвище Желеховський, я повітовий комендант міліції. Живу в Порембі і… коли така гарна погода, як нині, я люблю хоч трохи поплавати перед початком роботи… — він на хвилину замовк і глянув на море. — Я завжди заздрив судді, що той мав таку моторку… Шкода її. Що там сталося? Ви не запримітили, докторе?

— Доктор? То ви мене знаєте?

— Містечко наше не таке вже велике… — Желеховський знову показав два ряди сяючих білизною зубів. — Звичайно, я не міг не почути про ваш приїзд. І, знаючи тут усіх в обличчя, хоч і не був знайомий з вами, подумав собі… Та все-таки, що з човном? Ніхто чужий його не брав… Що сталося? Наскільки мені відомо, суддя дуже ретельно доглядав за своєю моторкою. Був до неї прив'язаний, якщо так можна сказати.

— Мабуть, і моторка теж була до нього прив'язана, — сказав стиха Мрочек. — Не захотіла нового господаря… Не знаю, що сталося. Певно, дірка була в днищі, бо вода почала раптом просочуватися і несподівано забила фонтаном.

— Ви не помітили нічого? Не відчули ніякого струсу?

Обоє заперечливо похитали головами.

— Дивно… — комендант міліції поморщився і замовк.

— Я теж думаю, що це дивно, — відповів Мрочек. — Не розумію одного. Дірка, очевидно, була й раніше. Човен міг розсохнутися або вдаритись об щось, коли стояв на прив'язі. Вночі пройшла гроза. Але ж тоді…

— Що тоді? — перепитала Галина.

— Не розумієш? — обличчя в нього стало стурбованим. — Але ж човен довго стояв коло помосту, коли б та дірка раніше була, то затонув би ще тут, на місці.

— Тоді щось повинно було статися вже після того, як ми сіли в нього, — сказала Галина. — Не бачу тут нічого незвичайного… Тільки… тільки я дуже перелякалася…

— А ви не звернули увагу, в якому саме місці з'явився отвір?

— Поняття не маю… — признався Мрочек. — Більша частина днища прихована палубою. А зазирнути під неї і на думку не спало, та й бракувало часу.

— Наскільки можна уявити, бо свідків не було, ваш дядько втопився чи не на тому ж місці, де затонула сьогодні моторка, — тихо сказав Желеховський. — Можливо, це збіг обставин.

— Він так далеко запливав у море? — Галина здивувалася.

— Суддя, коли море було тепле і спокійне, завжди відпливав від берега далеченько. Оскільки ті ранкові водяні прогулянки тривали від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин, він міг запливати на кількасот метрів…

Тадеуш дивився на море, спокійне, блакитне і лагідне. Хвилі з шурхотом набігали на пісок. Десь глибоко під цією миготливою поверхнею спочивала зараз на дні моторка, в котрій зовсім недавно вони обоє сиділи. Десь цією хвилястою рівниною дядько Станіслав плив три дні тому і раптом відчув, що…

Тадеуш здригнувся й глянув на молодого офіцера.

— А хто витягнув тіло? — тихо запитав.

— Я, — голос Желеховського був спокійний і діловий. — Маємо там, у порту… — він показав рукою на віддалену і закриту деревами вежу, — міліцейську рятувальну моторку… Та й, зрештою, не ми одні його шукали. Підключилися також прикордонники, але вони обстежували місце трохи лівіше, бо вітер тоді дув в тому напрямку і міг знести тіло, коли б воно випливло раніше… Прошу пробачити. Це не така приємна тема, і я б не згадував про це, якби ви не спитали.

— Дякую вам ще раз… за все. Нещасний дядько. Любив море. Не хотів звідси виїздити. І зостався тут…

— Ну що ж… — Желеховський споважнів. — Але він стільки літ був щасливим, маючи поряд те, що любив. Не кожному так випадає. Я, зрозуміло, проводив розслідування. Розмовляв з господаркою, з сусідами, з паном Гольдштейном, тутешнім нотаріусом, приятелем судді. Усі говорили більш-менш одне й те ж саме. Якщо тільки дозволяла погода, ваш дядько вставав раненько, випивав склянку молока і поспішав на пляж поплавати з чверть години, перед тим як снідати і йти на роботу. Моторкою користався тільки для рибальства — це теж було його захоплення. Коли ставало холодно й похмуро, їздив на ній і вранці. Ось так і жив протягом двадцяти років. Можна лише позаздрити. Коли хтось кохається у тім, що мав під рукою, йому ніколи не сумно… — по-філософськи промовив під кінець.

— Певно, вертатимем, еге ж, Тадику? — Галина підвелася. — Мені вже краще. Ми вийшли з дому вранці, легко поснідавши. Молоко у нас википіло… — додала сміючись.

— Човен лежить на глибині десь до десятка метрів, — подивившись у бік моря, сказав Желеховський. — Неглибоко… Ще позавчора я був на його палубі. Робив обхід, і на всяк випадок схотілося подивитись. Просто для порядку. Тому що човен належав вашому дядькові і знаходився поблизу місця трагедії. І, зрештою, сам не відаю чому. Мабуть, з міліцейської скрупульозності. Моторка видалась мені справною. Оглянув її з усіх боків, та жодної дірки чи шпарки не помітив. Певно, як вдасться нам її витягти, ми зможемо конкретно встановити причину. Була стара, може, десь тріснула. А можливо, й щось інше… Добудемо її за державний кошт, — пожартував.

Галина, що вже попростувала до місця, де лежала сукня, зупинилась і повернулась обличчям до коменданта. Мрочек глянув йому просто у вічі:

— Вибачте, будь ласка, але мені здається, наче ви припускаєте, що… — він завагався, — що в усьому цьому криється щось незрозуміле.

— Зовсім ні, — Желеховський розвів руками, наче просив пробачення. — Лише, розумієте, цей збіг обставин. Позавчора спало мені на думку: «Ну чого суддя не поплив моторкою? Хай би навіть і раптово захворів, то в човні відпочив би й повернувся б потім до берега. І залишився б живий…» — Так я подумав, але зараз бачу, що не мав рації. До цього часу моторкою не користувався ніхто, отож можна допустити, що сталося б таке ж, як сьогодні. А тоді… — знову розвів руками. — Очевидно, все це тільки збіг обставин, але дуже цікавий… Ну, мабуть, моя поміч вам більше не потрібна, правда ж? Здається, ви вже відпочили?..

— Велике спасибі… — Галина спробувала усміхнутися до нього, та вийшло це непереконливо. — Може б, випили ви з нами чашечку кави? — У голосі її також не відчувалося певності, і, ніби прагнучи загладити це враження, сказала похапцем — Просто мрію про чашку кави!

— Ні, дякую. За чверть години маю бути на службі.

І все ж рушив разом з ними.

— Гарний садок… — сказав Желеховський. — Суддя любив квіти. Я частенько бачив його тут серед троянд.

— Ви, звичайно, були знайомі… — сказав молодий лікар, аби не мовчати.

— Так, але тільки по службі. Ближчих контактів не мали. Я нетутешній, чужий у цих краях. Тобто був чужий, бо вже починаю поволі акліматизовуватись…

Вони вийшли на стежку.

— Я лише трохи проведу вас і повернуся, бо вже треба на роботу…

З-за густої стінки кущів почулося, як хтось запускав мотор машини.

— Доктор Ясінська, — пояснив Желеховський. — Вона має єдиного «вартбурга» на все містечко, тож я добре знаю звук його двигуна. Цікава жінка, ця ваша сусідка. Вона завідує лікарнею, ви, певно, знаєте вже?

— Жінка — завідувачка лікарні, — це рідкісне у нас явище, — здивовано звів брови Мрочек.

— Про це навіть колись у газетах писали. Перед якоюсь жіночою конференцією друкувалося її інтерв'ю. Ясінська приїхала сюди однією з перших. Відбудувала лікарню власними, як то кажуть, руками і досі керує нею. Дуже заслужена особа, громадська діячка. Вона ще не стара. Отам, за парканом, її садок. Теж велика шанувальниця троянд, але, здається, не обмінювалась досвідом з вашим дядьком. Наскільки знаю, не любили вони одне одного.

— Не любили?

— Це якась давня справа. Не можу навіть докладно пояснити вам, у чому річ. Знаю лише, що вони не розмовляли між собою. Я звертав на це неодноразово увагу, бо ми всі час від часу стикалися, обговорюючи різні справи. Звичайно, на людях вони не показували, що не мирять між собою.

Дійшовши до самого ґанку, всі троє зупинилися.

— Ну, мені пора…

— Ще раз спасибі вам за допомогу… — усміхнувся Мрочек.

Нараз, мов по команді, обернулися, зачувши шурхіт. За кущами перед будинком поралась Вероніка, відчищаючи пригорілу каструлю з-під молока.

— Доброго дня, пані Вероніко! — Галина підійшла до неї. — Вранці пригоріло в мене молоко. Не вмію ще давати собі раду з вугільною піччю.

— Вже відчистила, — жінка випросталася, оглянула з виразним задоволенням каструлю, а потім перевела погляд на Галину. В її очах проглядала поблажливість, навіть якась невловима грайливість.

— Доброго дня, пане доктор. Доброго дня, пане капітан.

Желеховський кивнув їй головою, а потім усміхнувся. Видно, був дуже вдоволений своїм молодим життям.

— А таки чудово вичищена. Я завжди мав клопіт з чищенням зброї в офіцерській школі. Жаль, що вас там не було.

Вклонився й попрямував до моря. Хвилинку стежили за ним обоє. Мав атлетичну статуру, хіба що був трохи кремезний. Але ступав легко.

— Може, приготувати сніданок? — спитала Вероніка. — Я принесла свіже печиво. Подумала собі, що так буде краще, хоч ви й казали прийти пізніше.

— Дуже слушно зробили. Спасибі вам, — Мрочек кивнув головою, а потім поклав руку на плече дружини.

6. НАОДИНЦІ З НИМ

Вони піднялися нагору. Мрочек глянув на годинник.

— Уже пів на десяту. За дві з половиною години похорон. Перш за все слід поїхати до містечка. Чи є тут квітковий магазин? Інакше буде зовсім не гаразд: жодного вінка від рідних. У таких провінційних дірах усі на це звертають увагу.

Тадеуш, витираючи рушником голову, підійшов до вікна. Побачив смагляву чоловічу постать, що сходила на гребінь дюни, потім повернула вліво до моря. Якийсь час дивився услід, аж доки чоловік не зник за піщаним, покритим негустими чагарями крутосхилом.

— Цікаво, що він хотів? Сказав, що скоро починає службу, — буркнув молодий лікар. — А чи прогулянка в плавках довкола нашого дому теж входить у коло його службових обов'язків?

— Ти розмірковуєш над тим, чи він справді так полюбляє ранкову купіль саме в цьому місці, що аж затягує її до часу, коли вже треба сидіти за робочим столом, а чи прийшов сюди з якоїсь іншої причини? Плаває добре, але завваж, цей закуток пляжу лежить надто далеко від містечка, а зате близько від… нас.

— І чого б то йому тут купатись?

Знизала плечима:

— Про це у нього поспитай. Я напевне нічого не відповім. Єдине лиш можу сказати, що жалкую…

Вона урвала мову.

— Чого жалкуєш? — відвернувшись від вікна, він підійшов до неї.

— Жалкую, що не подзвонили йому вчора. Має вигляд дуже порядної людини. Думаю, якби ми звірилися йому в усьому, мали б уже спокій, і відразу б інакше все повелося. — Вона подивилася йому просто у вічі. — Тадеку, що ви говорили про моторку? Чому це здалося йому таким дивним? І тобі також? Ти… ти щось думаєш?

— Людина завжди щось думає… — Він знову був біля вікна. — Не розумію, — сказав начеб сам до себе, — чого цьому чоловікові треба було тут зараз? Вдавав, ніби ніщо його не обходить, проте оглядався довкола, ти звернула увагу? І нагодився якраз тоді, коли моторка почала тонути. Це також збіг обставин? Самі лише збіги.

— Але той скелет справжній, — сказала, підійшовши до чоловіка, що стояв нерухомо, вдивляючись у синій небокрай. — Може, він про нього щось знає?

— Тихо… — приклав пальця до вуст, а потім показав ним на підлогу. — Вона там. Може почути… — прошепотів. — Благаю тебе, не згадуймо про нього, коли є найменша підозра, що нас почують. Я повинен обміркувати все, Галинко. Може… може, й ти маєш рацію… Однак спочатку мусимо йти на похорон. Потім обдумаємо. Якби я тільки знав, що він шукав на пляжі так рано? І оглядав моторку після дядькової смерті, ти чула, він сам про це казав. Ходив отут, розпитував людей, розмовляв з Гольдштейном і Веронікою і, мабуть, з іншими сусідами. Нічого про це не знаємо. Звичайно, йому необов'язково нам про все розказувати. Міліція завжди мусить складати протокол, якщо хтось трагічно загине. Це ясно. Однак чому капітан цікавиться й далі цією справою?

— Звідки ти взяв, що цікавиться? Прийшов сюди зранку, — це й справді міг бути збіг обставин. Він такий засмаглий, що, певно, багато часу проводить на пляжі. Та й плаває добре, чи не так? А що виявився недалеко в той час, це мене не дивує. І коли хоче щодня поплавати, то мусить використовувати для цього час перед тим, як заступити на службу. Не піде ж він на пляж у робочі години.

— Воно то так….

Все-таки Тадеуш не заспокоївся.

— Голову на відсіч даю, що за кілька хвилин він засяде в себе за столом, — сказала Галина, — і забуде, що бачив нас коли-небудь.

Але те передбачення було надто ризикованим: якби йому довелося сповнитись, її ясна голівка злетіла б з плеч, бо ж капітан Желеховський саме думав про них обох і ніщо не говорило, що він готовий забути новоприбуле подружжя з Варшави. Схилом дюни він зійшов на берег моря. На мить затримався, відчувши, як його ніг торкнулась лагідна прохолода набігаючої хвилі.

Желеховський оглянувся. Серед кущів на гребені дюни, за кілька кроків від себе, побачив блиск нікельованого керма свого мотоцикла, прикритого так старанно, як тільки може зробити власник, що знає про шкідливий вплив сонячного проміння на емаль. Поруч мав лежати мундир, а за ним і службовий пістолет у кобурі. Комендант не вважав це легковажністю, хоча й залишити зброю в місці, доступному для кожного, було вже порушенням службового статуту. Однак тутешній берег завжди безлюдний вранці, та й, зрештою, не можна ж лізти у воду в мундирі та ще й з пістолетом на поясі.

Вже було рушив до мотоцикла, та спинився, ніби затриманий якоюсь блискавичною думкою, обвів поглядом довкола. Потім швидко ввійшов у воду й поплив вздовж берега в напрямку скелі. Час від часу поглядав на берег. На гребені дюни ані живої душі, а гребінь закривав його від потойбічних осель та людських очей, що могли вгледіти його з садків.

Наблизившись до пристані, пірнув і виплив уже аж перед крайньою палею помосту. Занурений по шию, трохи спочив, плечем зіпершись під водою на палю. Потім швидко обмацав її поверхню. Паля була гладенька, ковзка, вкрита водоростями. Важко було подумати, щоб якась із цих паль мала щось гостре на своїй поверхні, чим би… Однак вночі була гроза. Могло б щось відколотися. Пристань стара, якийсь шмат дерева міг би…

Не роздумуючи, пірнув удруге. Водне плесо зімкнулося над ним. Мить якусь непорушно тримався за палю. Сонце сягало і сюди, переповнюючи довколишню водяну стихію м'яким зеленим світлом, в якому побачив невелику студенисту медузу, що погойдувалася просто перед ним. Легким рухом відсунув її і проводжав поглядом, поки, раптово розколисана і втягнута у слабкий водовир, безладно відпливла вона. Потім висунув голову, глибоко вдихнув і знову занурився. Знизу видно було край помосту і два ряди паль. Усе вигляділо так, як і повинно бути: палі гладенькі, стрункі, оброслі темно-зеленими водоростями.

Глянув углиб. Переливаються й заламуються тіні. Ось і його власний обрис. А це що?

Наблизився до дна, сягнув рукою. Раковина. Невеличка, рожева, дуже гарна. Випустив крізь розчепірені пальці. Поволі падала на дно. Забракло повітря. Хотів одпихнутися ногою від дна, як помітив іще щось. Слід мандрівного молюска?..

Виплив одним сильним змахом рук. Віддихнув кількаразово, повернув углиб. «Де це було? Там? Ні, отут».

Опустився на дно, майже напівлежачи, простягнув руку.

Це була нейлонова прозора волосінь, і якби не переломлення світла і тіней, що відбивалися на піску, не помітив би її ніколи. Потягнув, не випускаючи з долоні. Канула десь за палею…

Волосінь було прив'язано до палі. Злегка шарпнув. Трималася міцно. Знову виплив, не випускаючи її з руки, і знову занурився. Волосінь тяглася в море. Плив уздовж неї поволі, підтримуючи її пальцем над дном, метрів десять, може, дванадцять…

Раптом скінчилася. Щось ударило йому в пальці. Почав вишукувати на дні. Знайшов волосінь і на її кінці якусь річ.

Затиснувши її в кулаці і тягнучи за собою волосінь, доплив до пристані. Потім винирнув, озирнувся і, впевнившись, що нікого довкола нема, оглянув той предмет. Це була широка затичка, крізь котру просилили волосінь. Корок від великого термоса.

Вийшов на сухе. Швидкою ходою рушив до свого мотоцикла, розмахуючи руками, в котрих нічого не було, струснув головою, щоб краще висохло волосся. Коли б зараз хтось і побачив його, то впевнився б, що капітан Желеховський не тільки нічого не несе з собою, а й зовсім не схожий на людину, яка щойно зробила важливе відкриття.

Ступав, стиха насвистуючи, підстрибуючи час від часу й поляскуючи долонями то по грудях, то по стегнах. Майже весь обсох, коли опинився на гребені дюни. Акуратно одягнув мундир із знаками розрізнення, натяг кашкета, потім швидко зняв плавки і непримітним рухом згорнув їх на піску разом із знахідкою. Зодягнувши штани, присів, щоб натягнути шкарпетки й черевики, і саме в цю мить увіпхнув корка до кишені, навіть докладно не знаючи, навіщо він це робить. Тут ніхто не міг за ним стежити. Однак капітан Желеховський мав польового бінокля, тож він знав, як багато дрібниць можна з допомогою його побачити навіть здалеку. То не був єдиний бінокль у світі, кожен власник подібного, задавшись ціллю стежити за комендантом міліції, міг би звернути увагу на той корок, тільки б він з'явився в полі зору.

Хоч сьогодні вранці, побачивши, як тоне моторка, збагнув, що е деяка неясність у випадковій смерті судді Мрочека, однак, покіль не знайшов цього корка, не мав ще ніякого обгрунтування для своїх підозрінь, та й хотілося йому, щоб все було гаразд. Тепер же бачив, що це не так. Однак, окрім єдиного — окрім безпосередньої причетності до всього цього корка, прив'язаного до волосіні і знайденого неподалік пристані, — не міг второпати більш нічого.

Виводячи мотоцикл з низьких кущів ялівцю, намагався впорядкувати сьогоднішні ранкові враження. Бракувало фактів. Навіть отой проклятущий корок міг врешті-решт абсолютно нічого не значити.

Капітан зітхнув. Завів мотор, вузькою стежиною, що збігала на край вулиці, з'їхав униз. Тут мешкала доктор Ясінська, завідувачка лікарні в Порембі. Не зносила судді Мрочека, вдавала, ніби не помічає його, ніколи не подавала йому руки… Далі був дім померлого, в якому з учорашнього дня поселилися молодята. Симпатичні, проте в їхній поведінці відчувалося щось неясне. І знову — жодних доказів, тільки гіпотези.

В'їжджаючи у вуличку, глянув у бік будиночка, що ховався за стіною густої зелені. Може, знайшли щось по приїзді в суддівський дім? Могли щось помітити й тримати в таємниці. Але що? Люди нерідко з найблагородніших міркувань приховують від усіх навіть не досить важливі факти.

А якби моторка відпливла від берега більш як на кілометр? Той лікар врятувався б, звісно. Плаває добре. А вона? Звичайно, не залишив би одну. Певно, якось допливли б, якщо вистачило б сил… А ні, то було б іще два похорони. А може, один?..

Заспішив. На цій вуличці ще й інші жили: старий Гольдштейн, добра, мила людина. Приязно ставився до Мрочека. Були ще сусіди з протилежного боку, Скорупінські, люди прості і спокійні. Тепер. А колись він випивав. Була навіть судова справа…

Комендант прибавив газу, минаючи новий блок забудови.

Так, Скорупінські. Пам'ятав ту справу, бо вже працював тут. Три роки без відстрочки: тяжкі ушкодження тіла в п'яному збудженні. Головував тоді на судовому засіданні Мрочек. Ніякого оскарження. Скорупінський відсидів повністю. Власне, на цій будові тепер і працює…

Ринкова площа. Желеховський загальмував, притримав мотоцикл край тротуару і зіскочив із сідла.

У комендатурі було спекотно і тихо.

— Привіт! Що нового?

— Нічого, шефе… — сержант Пацула розвів руками, наче вибачаючись за те, що ні вночі, ні вранці ніхто з жителів не порушив закону. — Спокійно.

— Ну й слава богу. Я зараз виїду на півгодини, потім вернусь і знову поїду. Якщо хтось дзвонитиме, подивися на годинник, — буду десь об одинадцятій…

Пацула кивнув і знову сів біля столу. Взяв ручку і почав щось малювати на папері.

Комендант пхнув засклені, але все ж заґратовані вузькі двері й увійшов до свого кабінету. Відчинив шафу, витяг з неї маленьку шкіряну валізку. Заглянув усередину. Все гаразд. З валізкою в руці вийшов, махнув рукою в бік сержанта й по хвилі був уже на тротуарі. Прив'язав валізку до заднього сидіння мотоцикла й рушив з місця. Краєм ока помітив жалобне повідомлення на стіні біля дверей суду. Сьогодні похорон.

Повернув у вузеньку вуличку, потім на шосе й опинився в протилежному краї містечка, потім минув невеличкий рибальський порт, в якому виднілися дві щогли, що свідчило про повернення катерів з лову. Желеховському спали на думку спіймані вугрі, і він відчув голод. «Я ж сьогодні ще нічого не їв», — пригадав, дивуючись сам собі.

Жив він самотньо і звик снідати в молочному кафе. Сьогодні випив тільки чашку кави вдома, відразу ж після сну. «Коли звільнюся, треба буде щось перекусити».

З'їжджав із шосе широкою, обсадженою старими березами алеєю, що вела до великої, навстіж розчиненої брами, за якою з-поміж дерев виглядали білі й темні хрести, кам'яні постаті янголів.

Залишив мотоцикл перед брамою і, прихопивши з собою валізку, рушив алеєю до невеликої цвинтарної каплички.

Довкола не було нікого. Якась бабуся, вся у чорному, виринула з бічної доріжки й кинула на нього байдужим поглядом. Йшла, склавши руки, бурмочучи молитву. Обминув стару й попрямував до каплиці. Двері відчинилися з легким скрипінням. Оглянувся. Нікого. Ступив уперед.

Відразу поринув у сутінки, що пахли воском свічок, квітами й вологістю. Здійняв кашкета, поклав на крайню лавку, а сам присів на сусідній і хутко розчинив валізку.

В каплиці було напівтемно, лише перед вівтарем блимала лампадка і горіли чотири електричні свічки в кутках катафалка. Капітан підійшов до нього.

Суддя Мрочек, вбраний у тогу, з ланцюгом на грудях, ознакою колишньої його влади, лежав із зімкнутими очима і складеними руками.

Якби хто тут був, здивовано помітив би, як Желеховський підняв кисть руки судді. Це не було щире й сумне прощання двох давніх приятелів. Вони не приятелювали, хоча комендант з повагою ставився до колишнього представника правосуддя.

Швидко притиснув до подушечок нерухомих пальців маленьку губку, що зоставила на них темні сліди. Раз, два, три, чотири, п'ять…

На цупкому картоні залишились виразні відбитки пальців.

Стараючись не порушити тиші, обережно вклав у валізку картон, губку, клацнув замочком і полегшено зітхнув. Удалося!

Хоча він діяв як представник влади і міг це робити, не криючись ні від кого, все ж не хотів, щоб хтось у Порембі Морській почав розмірковувати, для чого відбитки суддівських пальців раптом стали потрібні міліції. До того ж він і сам добре не знав, для чого це робить.

Звичайно, міг піти до суду і там зробити відбитки. Певно ж, зоставалися сліди пальців Мрочека — на шухлядах столу, на службових теках. Та це не були б свіжі, чіткі відбитки. А капітан Желеховський розумів, що ця справа тільки тепер починається. Він не знав, звісно, що в стіні суддівського кабінету лежить скелет. Не міг навіть і подумати про таке, бо навіть багатий фантазією офіцер міліції не може жити в сфері абсурдних, безглуздих примар.

До комендатури повернувся раніше, ніж передбачав.

— Де акт про смерть Мрочека? — запитав байдужим тоном у сержанта Пацули. — З лікарні принесли матеріали про причину смерті?

— Ще ні, — сержант важко підвівся й підійшов до однієї з шаф. — Бюрократи… Пришлють через тиждень або й пізніше. А що, вони хіба потрібні, шефе?

— Ні, просто так питаю, для порядку.

— Вони завжди так. Хіба, може, розтин покаже, що не все гаразд, тоді й поспішать. А в цьому випадку що може бути дивного? Втопився, сердега, та й усе. Похорон о дванадцятій. Ви йдете?

— Треба буде піти.

— Так, віддати шану. Але ж у парадному мундирі, в таку спеку…

— Служба не дружба… — патетично промовив Желеховський. — Зараз піду додому переодягнуся. Якщо буде щось дуже важливе, дзвоніть.

— А що тут у нас може статися дуже важливого? Не те що… — сержант стукнув пальцем по корінцю книжки, що лежала на столі. На барвистій обкладинці було намальовано перелякане обличчя дівчини і тінь невідомої долоні, що затискувала ніж. — Оце випадочок! Ще не скінчив і не можу додуматись, хто ж із них вбивця — лорд, служка, а може, лікар?

— Отруюєте душу трагедіями імперіалістичного вищого світу… та ще й у службовий час? — Желеховський зітхнув і підійшов до столу. — Дасте мені потім, як дочитаєте.

— А як же ваша душа?

— Поза службовими годинами буду деморалізуватись. Салют!

— Салют, шефе!

Капітан штовхнув двері, і його огорнуло хвилею гарячого повітря. Наближався полудень.

7. ЗАПОВІТ СУДДІ МРОЧЕКА

Земля, що недавно опадала з глухим стукотінням на домовину, сипалася вже тихо. Всі стояли незрушно, і Галина вловлювала дихання майже кожного, хто зібрався довкола. Чекали. Нарешті один з гробарів узяв обіперту на пеньок палю з табличкою і увіткнув її в землю.

Старий нотаріус неквапливо сягнув до кишені трохи вже приношеного чорного костюма, витяг хустинку й приклав її до очей. Тут же за ним стояла Вероніка, одягнена в чорну, без усяких оздоб, сукню. Лице мала суворе, кам'яне, без єдиної кровиночки. Тільки очі бігали за рухами лопати. Потім зробила крок уперед, нагнулася й поклала під табличкою кілька великих червоних троянд. Випросталася, мовчки вернулася назад.

«Троянди з нашого саду», — подумала Галина. Це раптове усвідомлення права на власність, котрого не змогла стримати, здалося їй гидким. Хоч і не повинна була так почувати себе. Тадеуш був єдиним спадкоємцем дядька. Поглянула на чоловіка, що якраз також наблизився й поклав чималий вінок біля скромного букета Вероніки.

Ніби по команді, до могили почали підходити інші. Один вінок, другий, третій…

Галина читала на розгорнутих стрічках: «Незабутньому колезі — міська рада», «Судді Станіславу Мрочеку — працівники повітового суду». Стрічка іншого вінка загнулася, і видно було лише: «… ому приятеле…»

Захотілось Галині раптом підійти і розправити стрічку.

Той, хто клав вінок після її чоловіка, либонь, голова міської народної ради, тобто по-старому бургомістр. А жінка поруч нього, певно, член ради. Гарне, інтелігентне обличчя. І не стара ще, хоча й не молода. Виразно видно зморшки, проте не старечі…

Висока жінка, котра стояла поруч бургомістра, попрямувала до алеї. Траурна церемонія закінчувалась.

Нотаріус Гольдштейн ще раз витер очі, сховав хустинку, а потім поспішив за високою жінкою. За хвилину порівнявся з нею, якийсь час ішли поряд мовчки.

Комендант міліції, котрий весь час стояв осторонь, майже ховаючись за стовбуром столітнього дуба, провів їх поглядом, а потім знову подивився на свіжу могилу й людей, що зосталися довкола неї.

Тим часом Гольдштейн мовив приглушеним голосом:

— Я хотів би познайомити вас з тим молодим лікарем, племінником судді. Його дружина також медик, стоматолог. Здається, хотіли б лишитися тут і…

— Ну, звісно… — відповіла, не повертаючи голови, низьким голосом, чітко, наче актриса, вимовляючи кожне слово. — З великим задоволенням познайомлюся з паном Мрочеком. Ви ж знаєте, як бракує нам тут кваліфікованих спеціалістів.

— Спасибі. Я, власне, це тільки й хотів почути… вірніш, — поправився, — був переконаний, що іншого від вас не почую.

— Але ж… — ще одна маленька пауза, — може, сьогодні не дуже вдала нагода для якихось ділових розмов? Гадаю, якщо доктору Мрочеку потрібні… ми, то він і сам втрапить до лікарні. Боюся тільки, що молодим людям із столиці наше життя і праця здадуться одноманітними. Найкраще буде, як самі добровільно зголосяться. Тоді матимем можливість якнайприхильніше до них поставитися.

— Ви… — нотаріус прискорив крок, ледь не перетнувши їй дорогу. Був набагато нижчий від неї. Стояв зараз, задерши голову, щоб дивитися їй в очі. — Ви і я добре знаємо, як все це було. Але вже стільки років минуло. І він лежить у могилі, адже так? Я дуже зрадів, коли побачив вас тут сьогодні. Боявся, що можете не прийти.

— Я член міської ради, а голова попрохав нас усіх, щоб…

— Я розумію. Але ви могли й не прийти, якби не за хотіли. А однак прийшли. Чому? Я знаю чому…

— Я не хотіла б згадувати тих давніх, тепер вже неістотних справ…

Вона зробила рух, наче прагнучи обійти нотаріуса. Видно, вважала розмову закінченою.

— Він був моїм другом… — низенький чоловічок схилив голову. — Помер. Усі ми смертні. Знаю, ви думаєте, що він вас скривдив. Але я знав його. Все своє життя аж до останньої миті він вірив, що закон сильніший всіляких людських почуттів. Вчинив тоді так не тому, що хотів нашкодити вам… тобто не міг брати до уваги, розслідування чиєї справи провадить суд. Завжди казав мені, що вчинок важливіший, аніж наша думка про нього. Діяв так, як міг, бо не вмів інакше. Та я не за нього хочу просити… Знаю вашу порядність, інтелігентність. Це не комплімент. Справді так думаю. І знаю, що його останнім бажанням було, щоб цей молодий чоловік тут залишився. Тож дуже прошу вас, щоб… щоб спогади не зачепили людину, котра нічого спільного не мала з образою, завданою вам… не зачепили його племінника.

Їх поволі обминали люди. Групами, поодинці. Висока жінка гострим поглядом зміряла старого нотаріуса, розкрила було вуста, ніби хотіла сказати щось, але відразу ж знову зімкнула. Нарешті промовила стиха:

— Як ви можете подумати, що я так вчиню? Я ж сказала, що нам дуже потрібні спеціалісти. Молодий, здібний лікар був би для лікарні на вагу золота, але не вимагайте, щоб…

Знову обірвала.

— Чому ж? Усім відомо, що завідувачка лікарні і небіжчик Станіслав не жили… не жили в злагоді. Кожен розцінить це лише як хороший, людяний жест з вашого боку, коли ви з власного бажання…

Багатозначно кивнув головою, показавши на людей, яких Ясінська не бачила за своєю спиною.

— Я відрекомендую їх вам. Ви ж не проти, правда?

— Звичайно, не проти. Чи усвідомлюєте ви, що говорите?

— Прошу пробачення. Зовсім не хотів образити вас. Але… Я дуже за це вболіваю.

— Я не тому не бажаю знайомитися з доктором Мрочеком у цю мить і розмовляти з ним про влаштування на роботу, що дядько його колись несправедливо повівся зі мною, а тому, що…

Не скінчила, бо низенький нотаріус метнувся з дивною для згорбленого вже й посивілого чоловіка спритністю і зник з поля зору. Мимохіть оглянулася.

— Пані завідувачка дозволить?.. Це і є подружжя Мрочеків, про яких щойно йшлося. А це доктор Ясінська.

Спокійно витримав погляд завідувачки. Зрештою, він був такий миттєвий, що ніхто сторонній і не міг би вгадати його значення.

— Дуже приємно з вами познайомитися… — сказала, подаючи руку Галині. — Вірніш, було б значно приємніше, якби не ці сумні обставини, за яких вас зустріла. Прийміть моє співчуття, докторе. Ваш дядько був… був… — ще одна невловима пауза. Доктор Ясінська не належала до людей, що навчились приховувати свої справжні почуття, — був людиною всіма шанованою, і смерть його, безсумнівно, втрата, так, безсумнівно…

— Спасибі вам… — відказав Мрочек.

Запала хвиля напруженої мовчанки.

— Я чула від пана Гольдштейна, що ви маєте намір оселитися в нас. Якщо це правда, я дуже хотіла б, щоб ви обоє зайшли до нас у лікарню на розмову. Умови, за яких ми тут працюємо, звісно, різняться від варшавських, але хворі в усьому світі схожі, хіба ні? До того ж маю іще одну справу особистого характеру, — повела далі дещо іншим тоном, — котру хотіла б з вами вирішити. Не думала про неї спеціально, але, як то кажуть, обставини часто породжують рішення. Якщо маєте час, то навіть зараз… Я тут з машиною і…

— Я також зі своїм авто. Дуже вдячні вам за запрошення.

— Тоді я їду першою, а ви, будь ласка, їдьте за мною. До побачення, пане Гольдштейн.

Старий вдячно усміхнувся:

— До побачення, пані Ясінська.

Скориставшись із того, що Ясінська відвернулася, він підморгнув багатозначно до молодого подружжя, а потім мовчки рушив назад, до місця вічного спочинку судді Мрочека. Прийшовши туди, став у ногах могили й заплющив очі. Тривало так якусь мить, бо раптом здригнувся.

— Тяжко назавжди розлучатися з давнім другом…

— Тяжко… — тихо відповів Гольдштейн. Оглянувся. Капітан Желеховський стояв поруч, вдивляючись у табличку з прізвищем небіжчика.

— Здається, ви ніколи не розлучалися, правда?

— В усякому разі, рідко… — старий нотаріус зітхнув. — Працювали в одному будинку, жили на одній вулиці. Обидва були самотніми. А ви знаєте, капітане, що то таке… І майже ровесниками були. Він же був для мене єдиним другом, якого я будь-коли мав на землі. Ви сказали: «назавжди». Але чи назавжди?.. — Замовк, а потім похитав головою в такт якимсь власним думкам. — І мені вже не так багато часу залишилося. Незабаром стрінемось. Хоч я вірив в іншого бога, ніж він, — кивнув на могилу, — але, гадаю, на тім світі це не має великого значення. Там важливіше, чи жила людина так, як повинна жити, чи ні. Це був хороший чоловік. Мало хто знав, який хороший… Найсправедливіший… А ми натерпілися…

— Це вірно… — Желеховський трохи підняв кашкета, щоб витерти чоло. — На щастя, все те минулося вже давно.

— Але пам'ять про добро і зло живе довше, ніж свідки. — Гольдштейн нагнувся і поправив якийсь вінок. — Я один з тих, хто залишився після найбільшого злочину в історії. Та коли помруть усі, хто бачив все це на власні очі, пам'ять не загине. Ще тисячі літ люди пам'ятатимуть…

Замовкли обидва. Потім Желеховський спитав:

— Ви бачилися щодня, правда? Останніми тижнями також?

— Ну, звичайно.

Старий нотаріус звів на нього очі. Але зараз капітан дивився поперед себе на двох пташок, що весело покручували хвостиками, вмостившись на сусідньому хресті.

— Звичайно. А чого ви про цё питаєте?

— Просто спало на думку, — сказав байдуже. — Задумався над тим, чи… чи не бачили ви його перед смертю якимсь знервованим, чи що? Або чи не запримітили чогось незвичайного в його поведінці?

— Не розумію вас.

— Не йдеться про щось виняткове. Може, наприклад, він розказував щось, чого не говорив ніколи.

— Ні, — подумавши, заперечливо хитнув головою Гольдштейн. — Трохи дивує мене ваше запитання, пане капітан. Як же міг він казати щось незвичне або поводитися інакше, ніж завжди, коли не знав, що втопиться? Ви вірите в передчуття? А може, я не так вас зрозумів?

Він відвернувся й повільно пішов по алейці.

— Чи вірю я в передчуття? Можна сказати, що ні. Але що б то був з мене за офіцер міліції, якби я не мав передчуття? — розсміявся неголосно комендант. — У кожного є передчуття, або назвімо це інакше: кожен відчуває неспокій особливого характеру, часом стосовно подій, котрі не можуть викликати ніякого неспокою, настільки прості і ясні вони. І коли такий безпричинний неспокій виявляється якоюсь мірою пророчим, а справа набирає повороту, підказаного нам нашою уявою, ми говоримо тоді, що мали «передчуття». Але ви не відповіли ще на моє запитання.

— Ваше запитання?

— Еге ж, про те, чи не помітили ви чогось небуденного в поведінці судді перед тим нещасним випадком.

— Ну як би вам відповісти? Був нормальним. Може, трохи схвильований майбутнім приїздом племінника. Хотів, щоб той приїхав сюди й залишився з ним назавжди.

— Я чув, що вони мало спілкувалися?

— Так. Станіслав посварився колись із своїм братом, батьком того молодого лікаря. Розказував мені про це… Либонь, не тільки суддя, а й брат його мав затятий характер. Може, це сімейна риса? Як би там не було, але він рідко згадував брата протягом усіх цих літ.

— З того, що я знаю про нього, а знаю небагато, виходить — наш суддя Мрочек був дуже крутим чоловіком.

— Можливо, можливо… Але це не свідчить, що він мав поганий характер. Просто був несхибним у своїх переконаннях. Ті, хто це порушували, були для нього неповноцінними людьми… Однак серце мав добре. Певно, був здатний і на любов до сім'ї, хоч не мав дружини й дітей. Після смерті брата, коли племінник одружився, він їздив на весілля і відтоді все говорив, що хотів би, щоб вони жили в нього. Писав до них листи. Намагався усе зробити, щоб переконати їх в необхідності поселення тут, у Порембі. Недавно прийшов до мене і склав заповіт. Ви, капітане, могли б наректи це з його боку передчуттям, — він майже непомітно усміхнувся, — але я знаю, що Станіслав зовсім не передбачав своєї швидкої смерті і не тому оформив письмово останню волю свою. Просто хотів показати той заповіт молодятам, коли вони приїдуть. Можна сказати, що заповіт мав би їх морально шантажувати, чи що. Та він про це й не думав. Був переконаний, говорячи зі мною про цей документ, що зробить приємну несподіванку для племінника.

— Який зміст того заповіту?

— Не знаю, чи варто розказувати про це зараз? Але суддя не зажадав, щоб той документ запечатали, і не прохав мене навіть про збереження таємниці. Наскільки знаю, він не хотів робити з своєї останньої волі жодного секрету. Зрештою, похорон уже відбувся, а закон твердить, що заповіт має вступити у дію одразу ж по закінченні жалобних церемоній. Завтра хочу ознайомити з ним зацікавлених осіб.

— То, певно, ніщо не стоїть на перешкоді, щоб я міг кинути оком на той документ?

— Гадаю, що ні… — відказав після недовгого вагання Гольдштейн. — Щоправда, вони повинні бути першими, хто ознайомиться з текстом заповіту, але оскільки ви представник влади і не маєте ніякого особистого в тому інтересу…

— Звісно, — посміхнувся Желеховський. — Хіба що суддя Мрочек переписав усе ним заощаджене нинішньому комендантові повітової міліції. Та, думаю, це не спало йому на думку.

— Маєте рацію. У заповіті таки нема подібного розділу, — відповів старий нотаріус цілком серйозно.

Опинилися вже біля цвинтарних воріт. Желеховський підійшов до свого мотоцикла.

— Ви б не хотіли під'їхати зі мною? — спитав з деяким сумнівом у голосі.

— А чого ж? Сяду. Я ще не такий старий і недолугий, як можуть подумати молодики вашого віку, потай гордуючи сивим волоссям. Тільки прошу, не дуже швидко їдьте, бо ще загубите мене по дорозі… То я сяду? Чи ви хочете, щоб біг услід за цією пекельною машиною?!

Він підійшов до мотоцикла і раптом застиг на місці, спершись долонею на сідло.

— Що? — усміхнувся Желеховський. — Роздумали? То, може, я сам навідаю вас у конторі через годину?

— Ні, ні! Не те. Я їду з вами… Тільки оце раптом дещо пригадав собі, капітане.

— Слухаю вас.

Гольдштейн похитав головою і нічого не відповів.

— Це стосується мого останнього запитання?

— Так… Ви питали, чи не помітив я чогось незвичного, небуденного, — поправився швидко, — в поведінці Стася… тобто судді Мрочека.

— Еге ж, питав…

— Отож… але хіба це може мати якесь значення?

— Кажіть, кажіть. Часом речі на перший погляд малозначущі стають… — він обірвав, а потім продовжив. — Ну, то що ж там такого було?

— Е-е, дрібниці. Ми вечеряли, як ви знаєте, по черзі то в нього, то в мене. У нас спільна, тобто була спільна служниця. Так вже повелося. Просто хотіли менше клопоту їй завдавати, щоб не бігала від дому до дому, розносячи ту ж саму страву. Зрештою, ми обидва не гурмани… Та не в цьому справа. Напередодні його смерті вечеряти випало у Мрочека. Щойно я увійшов, як почув запах паленого. Сказав йому відразу, бо, думаю, не помітив сам, а може, іскра з сигарети десь упала… Але він пояснив, що тхне з печі. «Спалив сьогодні добрячий стос свого минулого, — так дослівно і сказав. — Стоси паперового непотребу. Не хотів, щоб Тадек…» І махнув рукою. Більш не додав ні слова, ну, а я, звісно, і не допитувався. Тадек — це племінник. Як бачите, все це зовсім незначне. Але я подумав собі, що, може, ви й питаєте про щось схоже.

— Цікаво…

— Я міркую, йшлося тільки про те, щоб племінник, який житиме в нього, випадково не натрапив на папери, яких, може, не повинен був бачити. Кінець кінцем кожен з нас має якісь приватні справи, котрих не хоче показувати іншим. Хай навіть і не важливі, не великі таємниці. Ви ж знаєте людей. Часто дріб'язок може перетворитись у найбільшу таємницю.

— А які то могли бути папери? Він не прохопився про це жодним словом?

— Ні, не скажу вам. Ніколи за час усього нашого багаторічного знайомства, краще сказати, навіть близької дружби, він не згадував мені про жодну справу, яку вважав би таємницею. Може, якась давня незначна любовна історія?

— Може… — Желеховський зітхнув, похитав головою. — Таки справді ніколи вже не дізнаємось про це… Як би там не було, але довідався від вас про дві речі. Найперше, що заповіт зроблено недавно. Коли це саме було?

— Тижнів зо два тому. Дату поставлено на документі.

— Ну, не важко перевірити…

— А друга річ, пане капітан?

— Друга — знищення паперів, котрі не повинні були потрапити до рук родичів. Виходить, і заповіт, і те спалення вчинено більш-менш одночасно… Мені важливо дізнатися, чи суддя загинув трагічно, випадково, а чи…

— Чи… — повторив Гольдштейн.

— Чи вчинив, наприклад, самогубство?

— Самогубство? Станіслав?! Це виключено! Він був не таким чоловіком, щоб кінчати самогубством! Врешті-решт, чого б це мав він так вчинити?

— Цього я не знаю. Я майже певен, що все відбулося так, як вважають усі в містечку. Одначе я не цілком певен. Мрочек був суддею, крізь чиї руки проходили всі найважливіші злочини в нашому повіті. Щоб переконатися, чи смерть його не була випадковою, мушу провести ретельне і кропітке розслідування. Наприклад, суддю хтось міг шантажувати…

— Дурниці!

— Може, й дурниці. Та навіть у цілком добропорядних людей, у найсильніших характерів є свої психологічні, так би мовити, закапелки. Мрочек міг винести помилковий вирок, а ця помилка стала для когось трагедією… Могла найти на нього хвиля слабкості, щось змусило вдатися до обману. Не знаю. Нічого зараз не знаю. А там, де не з'ясовано справжні причини, гай-гай, скільки виникає оцих «може»! Тепер мені важливо єдине: підтвердити, що це був нещасний випадок. Коли так, з чистим сумлінням зможу облишити цю справу… Попрошу вас нікому не розповідати про нашу розмову, Я довірив вам свої сумніви, сподіваюсь на вашу, як небіжчикового друга, допомогу. Ви знали його найбільше, і, мабуть, я ще проситиму вашої допомоги не раз. Не хочу, щоб це вас дивувало. І не хочу, щоб все містечко дізналося про мої сумніви.

— Гаразд! Моя робота, як ви знаєте, також пов'язана із збереженням таємниць. До того ж я теж не бажаю, щоб поповзли якісь плітки з приводу Стасевої смерті. Думаю, ви переконаєтесь у безпідставності своїх припущень… Коли знаєшся з людиною двадцять років поспіль і бачиш її щодня, ніякі важливі зміни в її духовному стані не обминуть вашої уваги. Мабуть, ви помиляєтесь.

— Буду страшенно радий, коли ваші слова справдяться. Та й, щиро кажучи, вірю, що воно так і буде… Ну, поїхали!

Нотаріус жваво вибрався на заднє сидіння.

8. ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУВСЯ З МОРЯ!

Доктор Ясінська, розвіваючи полами незастебнутого халата, поминула довгий білий коридор й затрималася перед скляними дверями з табличкою: «Завідувач».

— Прошу вас… — пропустила поперед себе Галину. Мрочек увійшов останнім і нечутно причинив двері. — Сідайте.

Трохи помовчали.

— А тут непогано… — щоб порушити мовчанку, сказав Тадеуш, — навіть і не думав, що у вас така велика лікарня.

— У нас є всі необхідні відділення. Вже багато років воюю, щоб покінчити з практикою відсилання важкохворих до воєводської лікарні. Повітова лікарня повинна, я вважаю, не лише виконувати функції амбулаторії та родильні… але зараз не про це мова… Хотіла б ще додати: коли вирішите залишитись у нас, матимете цілком пристойні умови праці. Гадаю, що наші кабінети і операційні зали обладнані не гірше деяких варшавських. Та, певно, до цієї теми ще повернемося… — Вона усміхнулась вперше за весь час їхнього знайомства. Але одразу ж споважніла, ведучи далі: — Те, що маю сказати, носить приватний характер. Приховувати нічогісінько не маю наміру. Я двадцять п'ять років уже лікарюю і тільки двічі порушила настанови, прийняті в нашій роботі. Підкреслюю — настанови, а не лікарську етику, бо впевнена, що залишилася вірна їй завжди — і в цих обох випадках також. Перший з них стався майже двадцять років тому, а другий — два дні тому…

Вона замовкла й запалила сигарету. Ні Галина, ні Тадеуш не обізвалися й словом.

— Обидві ці випадки стосуються мене і… вашого дядька.

— Мого дядька?

— Так. Мушу почати з часу, коли ми всі щойно сюди прибули. Я приїхала чи не найпершою, була ще молодою, надзвичайно захопленою своїми обов'язками. Тепер чомусь не дуже чути, щоб молодим фахівцям довіряли повністю і відбудову, і обладнання, і керівництво таким чималим господарством. А тоді бракувало лікарів… Ваш дядько прибув невдовзі після мене. Він мені сподобався: характер мав, може, й дещо сухуватий, але як на ту пору хаосу видався мені зовсім не буденним. Дякуючи таким людям, як він, можна було повірити, що нарешті запанує тут порядок і законність…

Вона замовкла, глибоко затягнулась і згасила недокурок. Галина, сидячи навпроти, помітила, що, незважаючи на спокій, з яким Ясінська почала свою розповідь, рука її, піднята над попільничкою, виразно тремтіла.

— Одне слово, медпрацівників потрібної кваліфікації не вистачало, і нічого було й думати, що так швидко їх пришлють. Мусила підшукувати серед тутешніх дівчат бажаючих працювати в лікарні, організувала для них курси і сама й викладала, хоч і не мала достатньої практики. Та хворі не чекали, вимагали допомоги. Серед відібраних мною дівчат була одна, чудове таке дівча, десь із загубленого приморського селища. Виявилась вродженою медсестрою. Асистувала мені при операціях, навіть тяжких, жила в мене, і згодом я вже не тільки почувала до неї довір'я, а й приязнь. Врешті-решт ми були майже ровесниці… Одного дня дівчина, про яку я розповідаю, приходить до мене і каже, що приїхала до неї молодша сестра, котрій необхідно мене побачити. їй сімнадцять, вже п'ятий місяць, як вагітна. Поки могла, приховувала, а коли зрозуміла, що неможливо далі зберігати цю тайну, поїхала до старшої сестри. У селі, де вони народилися, позашлюбна дитина вважалася більшою ганьбою, ніж крадіжка чи вбивство… Тож дівчина ледь не збожеволіла з розпачу. Зізналася, що хотіла покінчити життя самогубством. Я спробувала переконати її — не помогло. Обидві сестри благали порятунку. Звісно, я не мала права, але, обстеживши дівчину, вирішила, що операція може пройти благополучно: пацієнтка молода, здорова. До того ж я була впевнена, що іншого виходу нема… Та все-таки було вже запізно. Я почувала себе зобов'язаною перед старшою сестрою і знала, що від моєї відмови може статися трагедія, отож вирішила оперувати. Інакше б ніколи такого собі не дозволила…

Знову змовкла.

— Померла? — запитав Мрочек.

— Так. Ви лікар, отож знаєте більше від інших, що за таких обставин трапляється зовсім непередбачене. Операція була нескладною, та дівчина не пробудилася від наркозу. Серце не витримало. Щиро кажучи, досі не розумію, у чім річ. Скільки разів аналізувала потім хід операції і не знаходила відповіді. Обстежила ж дівчину перед цим так ретельно. А пацієнтка померла під час операції, котру робити я не мала права… Ваш дядько якраз тоді поселився в сусідстві зі мною. Нам, приїжджим, надавалося тут право викупу землі і будівель, яких по війні залишилося немало вільних. Дядькові вашому дістався вже останній будиночок — він прибув трохи пізніше від інших, але й то лише аж мало не з примусу міської ради вирішив обзавестися власним житлом. Це був найбільш занедбаний будиночок, дядько власноруч ремонтував його. Оскільки ми були найближчими сусідами, то й заприятелювали…

— Вибачте, будь ласка, — втрутився Мрочек. — Дядько оселився на П'ястівській вулиці вже аж наприкінці сорок сьомого року?

Вона глянула нерозуміюче, заглиблена в свої думки.

— Що? Весною сорок сьомого, наскільки пам'ятаю. Я ще допомагала йому полоти город. Так, це було весною… Але слухайте далі. Того ж дня я вернулась з лікарні вкрай розбитою. У моргу лежала молодесенька дівчина, котра звірилась мені, а обіч неї ридала сестра, одна з моїх працівниць. І вона кожної миті могла звинуватити мене, хоч і сама була присутня на операції і теж добре розуміла, що лихо скоїлось зовсім непередбачено і не з вини лікаря. Я мала щось робити. Пішла до вашого дядька. Він був суддею і, як мені здавалося, моїм другом. Вислухав уважно, а потім змусив заявити про все прокуророві, ще й сам визначив міру покарання — три роки ув'язнення. Визначив, хоч знав усе докладно. Звісно, я апелювала до вищих інстанцій, і, зрештою, мене було виправдано. Можливо, дядько ваш учинив згідно з параграфом закону, але мені й досі здається, що закон людських стосунків був на моєму боці. Зрештою, вищий суд це й визнав… Отож від того часу аж до смерті судді ми жодного разу не прохопилися наодинці і словом, кожне вважало іншого своїм ворогом. Справа тоді набрала розголосу, і хоч сестра померлої і досі працює в нашій лікарні, а люди потроху про все забули, однак я мала досить клопоту. У такій місцевості, де знайомі між собою геть усі жителі, авторитет собі завоювати можна лише тоді, коли ніхто про вас не в силі сказати нічого поганого… На щастя, дядька вашого всі знали як черствувату людину, такого собі буквоїда. Хоч і шанували його, та справжніх друзів він не мав, і, гадаю, люди були на моєму боці. Але ж, — хоча зараз щиро скажу, що були хвилини, коли я відверто ненавиділа його, — дядько ваш був порядною людиною, в цьому я переконана… А два дні тому, по такій довгій перерві, ми знову зустрілися наодинці… Він лежав у моргу нашої лікарні, мене попросили зробити розтин тіла. Гадала, що це просто формальність, і так ясно, що суддя втонув… Я часто бачила з вікна, як він плив у море своєю моторкою. Може, це жахливі речі, але, зізнаюся, не раз подумки зичила, щоб він звідти не вернувся! — Вона глибоко зітхнула. — Так от, я зробила розтин. Дядько ваш втонув, це правда… Але в шлунку його я знайшла сліди наркотика, випитого, як міркую, з ранковою склянкою молока. Дядько ваш наклав на себе руки, та, зостаючись людиною, котра завжди хотіла служити за приклад іншим, хотів, щоб люди подумали, ніби стався звичайний собі нещасний випадок… Я вирішила виконати останню його волю. Правду розказала оце тільки вам.

Вона знову замовкла. Аж потім молодий лікар тихо озвався:

— Ви сказали, ще двічі порушили медичні настанови. Невже справді, навіть під секретом, ви нікому не розповіли про результати розтину?

— Нікому. Мусила б, звичайно, заявити про це прокуророві, але він зараз у відпустці, десь виїхав.

— А міліція?

— Я знала, що незабаром ви приїдете. Не була певною, чи скажу вам про все, спочатку навіть не хотіла казати, але тепер бачу, що зробила слушно. Знаєте, це не Варшава: самогубство судді викликало б море пліток і домислів. Я дуже люблю наше містечко, пишаюсь людьми, які відбудовували його першими, налагоджували тут нове життя. Не знаю, чому ваш дядько вчинив самогубство, але, гадаю, що всі ми — і міська рада, і відповідальні особи — не хотіли б жодного розголосу і скандалу. Ця дешева сенсація не допомогла б померлому, а тільки б кинула пляму на його світлу пам'ять…

— А чи не можна зробити інше припущення?

— Не розумію. Яке може бути інше припущення?

— А могло ж статися, що наркотик потрапив туди без дядькового відома?

— Що? — Галина помітила, що Ясінська відразу зблідла. — Хіба це можливо?

— Звичайно, я не стверджую, що саме так було. Мій дядько міг і сам заподіяти собі смерть. Небагато знаю про його життя, ніколи не мав з дядьком розмов про його таємниці. Але коли гине людина і розтин засвідчує, що смерть прискорило вживання наркотика, можемо припустити, що хтось цьому випадкові допоміг.

Очі її широко розкрилися, в них блиснули іскорки раптового зрозуміння, а потім такий непідробний жах, що Мрочек швидко додав:

— Звичайно, ви ще не сказали, який то був наркотик і чи існувала можливість випадкового прийому саме такої його дози, яка подіяла б на організм дядька якраз тоді, коли старий був уже в морі. Адже очевидно, що так воно й було. Якби дядько вжив той наркотик випадково, то, певно, не увійшов би і в воду, відчувши на березі, що йому стало погано.

— Зараз покажу вам результати аналізу. На мого думку, виявлене було не чим іншим, як сумішшю великої дози сильнодіючих болезаспокійливих препаратів, розчинених у молоці. На смаку молока це позначилося ледь-ледь, а діяти суміш почала за чверть години. Наслідки: послаблення діяльності серця, сонливість, уповільнені дії. За звичайних умов, скажімо, в човні, все це не могло б стати причиною смерті, викликало б тільки тривале зомління. А в воді, коли затрачалися фізичні сили, та й беручи до уваги ще вік судді, наслідки могли бути лише трагічні. Тим більше, що ваш дядько відплив досить далеко від берега, а це вимагало немалої енергії і часу для повернення назад.

— Розумію, — Мрочек кивнув головою.

— Отож я й подумала насамперед про самогубство. Важко припустити, щоб така кількість наркотиків могла потрапити до його ранкової склянки молока випадково, та ще й у вигляді порошку. Ну й неможливим здається мені, щоб хтось чужий міг це зробити. Якби хтось хотів його отруїти, застосував би отруту, а не засоби, котрі тільки за певних обставин і в певний проміжок часу могли б допомогти убивці здійснити свій план. Ваш дядько мусив би випити це молоко в точно визначений час, увійти у воду теж у точно визначений час, до того ж і в воді перебувати теж певний відрізок часу, аж поки не почали б діяти наркотики. Бо ж дія та починається не раптово, а поступово, хвилина за хвилиною.

— Дядько був, як про нього кажуть, людиною з дуже точно розписаним розпорядком дня…

— Так, це вірно… — Знову Галині здалося, що в очах завідувачки промайнув ляк. — Але молоко?! Таки важко допустити, що хтось міг йому перед сніданком всипати стільки порошку і розмішати його так вдало, щоб не зосталося слідів, осаду. Це могла б тільки зробити молочниця або та Вероніка, котру так важко запідозрити в тому, що… Навіть якби мали вони вчинити таке — ні з того ні з сього вбити вашого дядька, — то як могли здійснити такий план, що вимагає добрих знань механізму діяльності людського організму? А крім цих осіб — хто б це вчинив?

— Наскільки я вже знаю, всі мають доступ до молока, воно ж стоїть у пляшці на ганку, — Мрочек говорив дуже спокійно. — Зрештою, можна було б заздалегідь приготувати таку ж пляшку і зробити підміну. Це дуже просто. Пляшки з молоком нічим не відрізняються одна від одної.

— Не подумала про таке… Але ж… це абсурд! Кому б хотілось його вбити?! Це виключено…

— Не знаю. Ви ж самі казали, що був він твердою й непримиренною людиною, почуття справедливості ставив над усе… — Мрочек підвів голову й подивився їй прямо у вічі. — Були ж моменти, коли й ви зичили йому, щоб він ніколи не повернувся з моря. А таких людей, з такими ж побажаннями, могло бути немало, і хтось із них підступно вирішив, що моєму дядькові треба допомогти, якщо сам не хоче втопитися.

— Ви не повинні зв'язувати мене з цією справою… — відказала стиха. — В усякому разі, не повинні говорити однаково про мене і про когось, хто… — знову урвала. — Прошу вірити мені, що я завжди вважала його порядною людиною і виправдовувала навіть у зв'язку з кривдою, завданою мені, хоча й… Хоча й особисто не знайшла мужності в собі, щоб йому все це пробачити. Ось тому й хотіла зараз зберегти про нього добру пам'ять. Гадала, ви будете вдячні…

— Ну звичайно. Розумію, що у вас були найкращі наміри. Але як ви гадаєте, чи позитивно розцінив би мій дядько, коли б жив, той факт, що лікар втаює результат розтину? Певний лікар — певного розтину — з певних причин?

— Це залежить від причин. Існують мотиви, що виправдовували б такі дії.

— Мотиви, якими керувалися ви, роблячи операцію тій дівчині, були, певно, найлюдянішими. Я сам, здається, вчинив би так, як ви. Але мій дядько був суддею, він був переконаний, що люди не мають права обходити закони, які є гарантією справедливості і суспільного співжиття. І це мене, власне, й дивує.

— Що саме?

— Те, що, кінчаючи самогубством, він вчинив саме так. Адже міг просто заплисти в море й не вернутися, якби хотів покінчити з своїм життям.

— Може, хотів померти, але боявся, що в найостаннішу мить інстинкт самозбереження візьме гору.

— Можливо, — сказав Мрочек і підвівся, — добре, що ви розказали нам про все, хоч це й не прояснило справи до кінця.

— Ви, звичайно, повідомите міліцію?

Якусь мить не відповідав, потім зітхнув:

— Коли ми приїхали сюди вчора, це був для мене сумний день. Однак я не уявляв, що… ці маленькі симпатичні містечка сповнені маленьких, аж ніяк не симпатичних таємниць. На жаль, я так мало знав свого дядька і так мало знаю, що він робив, як жив і яка причина всього того, що тут так раптово сталося. Звичайно, міліція повинна дізнатися про це, але, може, краще ви її самі сповістите?

— Гаразд.

— І ще одне, — проказав Мрочек, вже при дверях. — Чи ви точно пам'ятаєте, що мій дядько поселився в будинку по П'ястівській лише в сорок сьомому році?. Вибачайте, що питаю про це вдруге.

— У сорок сьомому? Таж певно, що тоді. А яке це має значення до всього цього?

Була вкрай здивована.

— Не знаю, — розвів руками. — Не тільки ви одна хочете зберегти добру пам'ять про мого дядька, зберегти від пліток і домислів. Зрештою, я його найближчий родич і… — обірвав, усміхнувшись до неї невесело, вимушено. — Я хочу того ж. До побачення. Спасибі за щирість. Не знаю, чи поселимося тут назавжди, але якщо так, то, сподіваюсь, прийдемо до вас знову. Ваша лікарня чудова.

— Буду дуже задоволена, — відповіла низьким, глибоким голосом, що набрав зараз уже звичного звучання. — Як я вже вам казала, молоді здібні спеціалісти в наших умовах — на вагу золота.

9. ЗАПОВІДАЮ СВОЄМУ ПЛЕМІННИКОВІ…

Капітан Желеховський взяв у руки скріплений печаткою документ і пробіг очима:

Желеховський поклав документ на стіл.

— Виходить, все дістається племінникові, так?

— Еге ж, така була воля покійного. Все. Якщо він тільки переїде сюди.

— А як ви гадаєте, пане Гольдштейн, суддя сказав молодшому Мрочеку про заповіт?

— Наскільки знаю, так. Він говорив мені, що кількома днями пізніше написав племінникові листа, даючи зрозуміти, що, коли той переселиться у Порембу, то може вважати садибу своєю власністю, бо відповідного документа вже складено.

— Коли то було?

— Чи то 24, чи то 25 червня, точно не пам'ятаю. Але чого це вас так цікавить?

— Навіть і не знаю. Відверто кажучи, не з якоїсь там причини. Просто хочу переконатися на всі сто процентів, що все в цій історії гаразд.

— Ох, звісно… — Нотаріус підвівся з крісла, ніби даючи зрозуміти, що настав кінець розмові. Капітан простяг йому руку.

— Ще одне. Це ви зателефонували до Варшави молодим Мрочекам, щоб сповістити їх про смерть дядька?

— Ні, — дуже здивувався нотаріус. — Як мені відомо, у них нема телефону. В усякому разі, Станіслав мені ніколи про це не говорив. Я не пригадую, щоб він коли-небудь розмовляв з племінником по телефону… Я послав їм телеграму.

— Велике вам спасибі.. До побачення. Ще раз прошу, щоб ця розмова зосталася між нами. Я задав вам кілька запитань, які навряд щоб мали якесь значення. Йдеться лише про те, щоб усе докладно з'ясувати… До поба…

На столі задзвонив телефон. Нотаріус зняв трубку.

— Слухаю. Так, комендант у мене.

Він опустив трубку й подивився на Желеховського:

— Доктор Ясінська просить вас…

Желеховський подякував кивком голови й потягнувся до телефону:

— Алло. Желеховський слухає… Так, звичайно. Коли ви бажаєте, щоб я приїхав? Гаразд, буду за десять хвилин…

Нотаріус залишився сам. Якусь хвилину дивився на щойно зачинені двері, потім похитав» головою. Поволі взяв до рук заповіт судді Мрочека, старанно згорнув його вчетверо і поклав до шухляди, яку замкнув ключем. Сягнув рукою до капелюха, що висів на вішалці.

10. ЗАЗИРНУВ У ГЛИБИНУ НІШІ І…

Коли вони знову опинилися в дядьковому кабінеті, Галина стомлено опустилась у крісло.

— Боже, який жахливий день! Спочатку човен, потім похорон, а тепер ця лікарка. А вчора вночі оте… — кинула очима на стіну, завішену килимом, до якого тепер було присунуто письмовий стіл.

Чоловік її раптом підійшов до цього столу, відсунув його й одгорнув край килима. Прямокутник свіжозатинькованої стіни окреслював межі замурованої ніші. Мрочек знову присунув стола і всівся обіч дружини.

— Маленька хатка у малім містечку… — промуркотів наче пісеньку. Знизав плечима. — Сам не знаю, що тепер робити? Нічогісінько не розумію в усьому цьому. Знаю лише, що тут щось не гаразд. Я краще втік би звідси, якби міг.

— Але ж зараз не зможеш! Не можна поїхати й зоставити по собі оцю дірку в стіні! Слухай, а може б, ми його сьогодні у мішку з камінням? І твоєму дядькові дамо спокій. Чи він це зробив, чи йому допомогли у цьому, — яке це тепер має значення? Давай щось, ради бога, вирішувати!

— Нічого він не зробив! — рішуче заперечив Тадеуш. — Ти ж чула, що казала лікарка. Він приїхав сюди в середині сорок сьомого, а того типа вже давно на той час не було в живих.

— Звідки тобі відомо, що не було? Знаєш тільки, що він утік. А міг переховуватися, і твій дядько його…

Дзвінок у передпокої пролунав гостро й коротко. Мрочек зірвався на ноги. Але, певно, Вероніка випередила його, бо почули її голос, а потім стук у двері.

— А, це ви, капітане…

— Вибачайте, що знову зустрічаюся з вами, — сказав Желеховський, козиряючи.

— Сідайте, будь ласка! — Галина показала на крісло.

— Дякую… — він сів. — Ніколи раніше не бував у вашого дядька. Дуже милий будиночок.

— А ми починаємо інакше думати, — мовила Галина. — Наше перебування тут аж надто урізноманітнилось. І зовсім не такий він милий.

— Маєте на увазі пригоду з моторкою і розмову з Ясінською?

— Вам і про це відомо?

— Я міг би сказати, що містечко наше дуже маленьке і всі про все довідуються. Але це було б неправда. Лікарка сама сказала.

— І якої ви про це думки? — запитав Мрочек.

— Ще нічого певного сказати не можу. Але як би там не було, жалкую, що Ясінська не сповістила мене відразу ж про результати розтину. Ну, а вам вдячний, що схилили її бути зі мною щирою.

— Мені здалося, що я зобов'язаний вчинити саме так. Не знаю тутешніх обставин, проте…

— Розумію вас. Очевидно, ви вже уявляєте собі справу так, що перед слідством постають дві версії: самогубство або вбивство. Нещасний випадок, мабуть, виключається. Все, отже, набуває значно більшої ваги, ніж здавалося нам уранці, коли… гм… сталася пригода з моторкою.

Підтакнули без слів.

— Тому хотів би я, щоб ви відповіли якомога докладніше на кілька запитань. — Він підвівся й заходив по кімнаті, потім сперся на стіну й поглянув на Мрочека. — Чи не пригадуєте ви точно, коли Гольдштейн подзвонив вам, сповіщаючи про смерть дядька?

— Подзвонив? — перепитав Мрочек. — Ні. У нас нема телефону.

— Вибачте. Тоді о котрій годині ви отримали телеграму?

— О… о… — Мрочек повернувся до дружини. — Ти ж її приймала, бо мене не було вдома.

— Ви були на роботі, еге ж?

— Ні, мав вихідний. Я ще з суботи поїхав на рибалку.

— А дружина відразу ж вас знайшла?

— Ні, — відповіла Галина. — Я не знала, де він. Та й не шукала, бо знала, що ввечері повернеться. Тадеуш завжди їздить машиною і часто залишається ночувати, як знайде гарне місце для лову.

— Ви були з друзями чи знайомими, так?

— Ні… — Мрочек усміхнувся. — Належу до рибалок-одиночок. Не зношу балачок і не випиваю в честь спійманої форельки.

— Але ж ви десь ночували? В якомусь готелі?

— Ні. Взяв з собою ковдру, їжу. Ніч стояла гарна, переспав у машині. Так навіть зручніше: прокинувсь — і за вудку.

— І нікого не зустрічали?

Мрочек похитав головою.

— А коли виїхали з дому?

— У суботу вранці. Якраз був вільний від чергування. А повернувся в неділю ввечері.

— Чому ви про все це розпитуєте? — втрутилась Галина. — Що має спільного риба зі смертю дядька?

— Не знаю… — Желеховський розвів руками. — Найвірогідніше — нічого. Але хотів би уявити для себе «поле пошуків». Слідство може затягтися і не дати наслідків. Зараз ми знаємо тільки одне: що ваш дядько прийняв велику дозу наркотика. Міг всипати наркотик у молоко сам, але, наприклад, можна й гадати, що хтось, зацікавлений у загибелі судді, підкрався вранці, коли молочниця. поставила вже пляшку на порозі, і всипав до неї порошок. Отож цікавить мене, де перебували в неділю рано всі особи, які мали неприязнь до судді або могли в той чи інший спосіб скористатися з факту його смерті.

— Щойно мій чоловік сказав майже це саме — слово в слово — Ясінській. А зараз ви пробуєте обернути все проти нього! — вигукнула Галина. — Чи ви гадаєте, що мій чоловік убив свого дядька, щоб одержати у спадщину цей проклятий будинок з дірявою моторкою і скелетом у стіні?!

— Скелетом? — спокійно перепитав Желеховський. — Як це — скелетом у стіні?

— Дружина сказала в переносному значенні, — спробував усміхнутись Мрочек. — Це означає…

— Ні! Не в переносному! — вона ледве володіла собою. — Треба відкрити йому всю правду. Інакше він завтра скаже, що ти й мене хотів утопити в моторці! — Різко повернулась до Желеховського. — От, щоб ви знали: в стіні! — Вона підбігла, відсунула стола, потім зірвала килим. — Бачите? Це було нашим першим відкриттям тут! Будь ласка, вийміть цеглу й заберіть його звідти!

Желеховський подивився на Мрочека з такою недовірою, що молодий лікар мимохіть усміхнувся, потім кивнув головою:

— Це правда, пане капітан… — тихо сказав. — Він там. Скелет чоловіка, вбитого з вогнепальної зброї. Три золотих зуби спереду. Боюсь, що знаю навіть, хто то, хоч поняття не маю, як він тут опинився. Зрештою, самі переконайтесь…

Він узяв зі столу великий ніж для розрізання паперу й увіпхнув його в стіну, намацавши шпарину між цеглин. Підважив одну цеглину, другу.

— Будь ласка, дивіться. Зараз розширимо отвір.

Капітан підійшов ближче й зазирнув усередину.

— Нічого не бачу…

Мрочек вийняв ще дві цеглини, потім ще.

— Думаю, що тепер уже… — він сам подивився в отвір і раптом нахмурив брови. — Галино, поглянь!

Швидко повиймав решту цегли. Перед ними повністю освітилася ніша в стіні. Вона була порожня.

— Його нема! — прошепотів Мрочек.

Дружина повільно протерла очі, потім безвладно опустила руки.

— Це неможливо!.. Неможливо!!! — пронизливо закричала вона.

Желеховський випростався й потягнувся за кашкетом.

— Не дуже второпав, для чого ви розіграли переді мною цю сцену, — сказав усміхаючись. — Це ж ясно, що скелети не з'являються в стінах щодня або на замовлення. Тож не розумію вашого здивування. Було б більш дивним, коли б і справді там був якийсь скелет.

— Але він був там! — у розпачі сказав Мрочек. — Клянусь вам, що був там ще нинішньої ночі. Ми вдвох замурували його. Я… я навіть переконаний, що це скелет того гестаповця, який був тут бургомістром у перший рік після визволення. Дядько згадує про нього в своєму щоденнику. І я… я… Ну звичайно! Можу довести вам, що тут лежав скелет. Я ж вийняв кулю й одну коронку з зуба! І засохлу квітку, яку він тримав у руках. Ось…

Він підбіг до столу і з тріумфом витягнув згорток паперу.

— Гм, — пробурмотів Желеховський. Він узяв обережно кулю і став обличчям до вікна. — Точно не певен, але, здається, це куля від ППШ — радянського автомата.

Він загорнув предмети і сховав до бічної кишені.

— Мабуть, — почав енергійно Мрочек, — його поранили, коли втікав, він повернувся сюди і… — завагався.

— І суддя Мрочек, людина, що представляла закон у цім краї, замурував його тихенько, ні слова не кажучи нікому, в стіні свого кабінету? Ви хочете, щоб хтось у це повірив? Не кажучи вже про те, що ніякого скелета тут немає.

— Ви повинні повірити нам! — схвильовано сказала Галина. — Тут щось коїться! Бо, якщо він був тут, а тепер нема, виходить, хтось забрав його!

Капітан поглянув на неї вже серйозно:

— Ви теж бачили той скелет?

— Ну звичайно. Як ось вас бачу.

— Гм… — Желеховський знову взявся за кашкет. — Бувайте здорові… Як виникне потреба, змушений буду вас ще раз потурбувати. Шкода, що ніхто з зацікавлених осіб не говорить правди, і до того ж не говорить вчасно. Здається, що для висвітлення цієї справи міліція була б якраз у пригоді, чи не так?.. А шкода, що ви не зупинилися в якомусь готелі тієї ночі з суботи на неділю. Принаймні одним клопотом було б менше…

Вийшов, тихо причинивши за собою двері. Чоловік із жінкою перезирнулися.

— Що він хотів цим сказати? — Галина перевела погляд на зачинені двері, потім — на стіну.

— Не знаю. Тобто знаю, але мені важко з тобою про це говорити. Капітан, здається, не має тут багато роботи, зате чимало читає детективів. Оце зараз мчить на мотоциклі до міста і, якби міг кермо пустити, від радощів би руки потирав. Йому здається, ніби натрапив на слід нечуваного злочину. А винуватець, звичайно, я, відомий вбивця рідних дядьків і викрадач скелетів!

— Не мели дурниць! — Галина підійшла до ніші і ще раз зазирнула. — Тадеуше… Тадеку, що це все означає? Я боюсь… Чи не сниться все це нам?

— На жаль, ні…

11. РОЗМОВИ НА П'ЯСТІВСЬКІЙ ВУЛИЦІ

Капітан Желеховський, вийшовши з будинку номер вісім, не помчав на мотоциклі до міста і зовсім не мав охоти потирати руки. Поволі почвалав стежкою поміж кущів, тихо прочинив хвіртку, так само беззвучно зачинив її, а коли опинився на вулиці, затримався коло свого мотоцикла і витер долонею лоб.

— Щось ви зачастили на нашу вулицю!

Обернувся і побачив жінку, що стояла за огорожею сусіднього садка. В одній руці тримала садові ножиці, а другою подавала йому знак, щоб підійшов. Наблизившись, побачив ще й її чоловіка.

— Так, — усміхнувся капітан. — Маю тут деякі справи, не такі вже й важливі, але… Дуже гарні троянди у вас…

Жінка змахнула ножицями, наче даючи зрозуміти: її квітки ніщо в порівнянні з тим, що має вона за хвилинку довідатися від коменданта. Чоловік теж поволі наблизився до дротяної огорожі, і стояли вони тепер перед ним у витятому в заростях хмелю віконці, мов ідилічний образок з XIX століття. Однак мова жінки була зовсім не ідилічна.

— Я оце казала чоловікові одразу ж після похорону: «Суддя Мрочек був доброю людиною, хоч дуже важкий норовом і аж занадто справедливий, але з його смертю щось не гаразд». Так я сказала, правда, Франеку? — І, не чекаючи підтвердження, вела далі голосним шепотом: — Я відразу ж собі так подумала, як вас тут уперше побачила. Боже борони, ми не хочемо випитувати у вас, але ж даремне ви сюди раз по раз не приїздили б, правда ж так?

— Ну, нічого особливого… — Желеховський глянув на неї пильніше, не перестаючи, однак, усміхатися. — Деякі формальності мушу залагодити. Ви добре доглядаєте свій сад, еге ж? Певно, від раннього ранку возитеся в ньому?.. Ви нічого не запримітили цікавого того ранку, коли суддя втопився?

— Цікавого? — обернулась до чоловіка. — Як то цікавого? Неділя була, тихо. Чоловік не працював. Встали й поралися коло квітів. Я була якраз у тому краю саду й бачила, як суддя йшов до води.

— Сам?

— Певно що сам. Хто б до нього так рано міг би прийти. Може, сьома була, а може, трохи раніше або трохи пізніше було. Пішов за дюну, і тільки його й бачила… бачили, — поправилася хутко.

— А на вулиці ви не бачили» перед тим нікого?

— Якби хто був, то побачила б. Якраз отут, у цім ось місці, й працювала весь час. Вероніка може підтвердити. Вона саме до нього йшла, побалакали ще трохи через пліт. Але то вже було потім, коли він пішов…

— А молочниці ви не бачили? — перебив капітан. — Вона ж раніше приходить, десь о п'ятій чи шостій?

— Ні, в неділю трохи пізніше. Якраз як я встала, то хлопець їхав і затримався коло хвіртки.

— Хлопець?

— Так. У нас молоко розвозить Старостова. А по неділях завжди її син. Хороший хлопець — дитина ще. Зветься Владек. Їздить па велосипеді з багажником і возить у ньому пляшки.

— Ви бачили його, як віз молоко?

— Певно що бачила. Адже і ти бачив, Франеку? — повернулася до чоловіка, який ствердно закивав головою.

— Якраз встали, — проказав захриплим голосом. — Дружина постіль на балкон виносила, як він під'їхав. Ставить завжди велосипед посеред вулиці й розносить пляшки по хатах.

— А о котрій це було?

— Певне, після шостої. Може, за півгодини до того, як суддя вийшов на пляж.

— А Владек розносить молоко без вибору чи для кожного має окрему спеціальну пляшку?

— Як це, пане капітан? У нього півсотні пляшок в такому ящику. От і виймає по черзі, як їде… — вона аж нахилилась до Желеховського. — А що сталося?

— Нічого… нічого… спасибі. Просто поцікавився. Бувайте здорові… — недбало козирнув і попрямував до мотоцикла.

— Бачиш! — прошепотіла жінка до чоловіка. — Мабуть, недостача в молочному магазині! Але щоб Владек у матері крав — ніколи б не повірила. Такий порядний хлопчик на вигляд… Як можна помилятися в людях!

— Не балакай! — її чоловік покрутив головою, нагнувся, струшуючи мошкару з троянди. — Суддя завжди пив молоко, як ішов купатись…

— Боже! — затулила вуста долонею. — Завжди пиві Правда… Аби тільки хоч тебе не запідозрили?

— Мене?

— Він же тебе запакував до в'язниці.

— Нічого я до нього не. мав. Заслужив, то й посадили.

— А якщо комендант довідається, що в неділю тебе не було вдома?

— На роботі був, — чоловік знизав плечима.

— А ти справді був на роботі?

— А то ж де б мав бути! — однак при останніх словах відвів погляд, і жінка відчула страх.

Тим часом комендант підійшов до мотоцикла, але обминув його й наблизився до машини Мрочеків, протер заболочений номер, швидко записав його до блокнота.

Відвернувся, почувши кроки. Нотаріус Гольдштейн ішов поволі, тримаючи в руці розпухлу папку.

— Тільки-но з роботи? — запитав Желеховський.

— Так, так. З роботи. Контора ж одна на весь повіт, — опустив папку на колесо автомашини, витяг хусточку й витерся. — Все, досить. Незабаром пенсія. Ще рік. Та й, зрештою, вже неохота працювати. Коли він жив, завжди ходили разом на роботу. А в останні дні дорога до міста видається мені значно довшою.

— Так, це сумна історія… — Желеховський відійшов від машини. Гольдштейн підхопив свою папку й рушив поруч нього. — Добре, що я вас знову зустрів. — Капітан затримався коло свого мотоцикла. — Хотів би поговорити, але… не на вулиці. Ввечері, гаразд, якщо вам не важко?

— Ну, що ви! Прошу, хоч зараз! До вечора, — нотаріус зиркнув на годинника, — ще багато часу. Та й, щиро кажучи, від дня смерті Станіслава не знаю, що робити вечорами. Прошу…

Мовчки попрямували вуличкою.

Коли опинилися в просторому кабінеті, що нагадував якесь конторське приміщення, заповнене книжками, нотаріус вказав Желеховському на крісло.

— Вип'єте чарочку, еге ж, пане капітан?

— З приємністю, але, може, іншим разом. Я на мотоциклі, знаєте… Хочу поговорити з вами відверто. На цей раз вже справді йдеться про збереження в абсолютній таємниці нашої розмови.

Гольдштейн розкрив уста, але капітан вів далі:

— Знаю, що ви хочете сказати. Але часом можна проговоритися мимоволі. Отож хочу вас розпитати про одну людину, яка жила тут раніше, відразу ж після визволення. Ви єдиний, з ким можу на цю тему говорити відверто. Людина та була в Порембі першим бургомістром і…

— Ах, він! — Гольдштейн кивнув. — Але ж то такі давні часи… Він був гестаповцем. Закатував тисячі людей в гетто. Ховався то тут, то там. Страшний був пес, скажу я вам. І втік з поїзда. На ходу. Стріляли по ньому, але втік. Він у Німеччині? Його знайшли?

— Ні… — капітан заперечливо похитав головою. — Він неживий… наскільки я знаю.

— Слава богу! Таких треба було відразу розстрілювати як скажених собак.

— Може, ви й маєте рацію, але та справа здається мені ще не закінченою. У нього було три золотих коронки на передніх зубах?

— Чи було? А й справді так! — Низенький нотаріус пожвавішав. — Ну, звичайно. Не тільки у нього було три коронки з золота, а й маса нахабства! Ви знаєте, він був тут бургомістром протягом року, і я… я!.. йому щодня руку подавав, а він знав, що я єврей, і ставився до мене завжди з такою сердечністю! Він, який замордував стількох євреїв!

— Саме тому я й прийшов до вас. Бачите, маю відомості, що людина та, очевидно, поранена під час втечі, повернулася сюди, і хтось її переховував, а потім, коли померла від ран, спільник заховав тіло. Це значить, що в Порембі можуть жити пораненого однодумці, а може, й воєнні злочинці. Не можу зараз точно сказати, хто що робив під час війни і чи нема тут людей з фальшивими документами й біографіями. Не забувайте, що Поремба Морська — це маленьке містечко на самому краї Польщі.

— Неймовірно!.. — стиха промовив нотаріус. — Неймовірно… Тут? Але чого ви прийшли з цим саме до мене?

— Бо, по-перше, ви тут живете з перших днів після визволення, а по-друге, ви, як єврей, не могли бути його спільником.

— Так, розумію. — Гольдштейн задумливо похитав головою. — Це страшно… — промовив глухо. — Ви знаєте, про що я зараз подумав? Почав перераховувати їх усіх, тих, хто тут, і… шукати, розумієте? — підвищив голос — І нікому раптом не повірив! Нікому! — він зірвався з місця. — Той теж був такий веселий і милий, і щирий з вигляду. Ніхто б і подумати не міг. Як я можу жити тут зараз, якщо кожен, будь-хто з тих, що працювали зі мною з самого початку, може виявитися такою сволотою! Ви певні в цьому, пане капітан? — він знову опустився у крісло.

— Не певен. Але припустимо, що хтось знаходить останки того чоловіка, якнайретельніше сховані. Чи не значить це, що чоловік той вернувся сюди до когось, кому довіряв? Його спільник міг доглядати пораненого, а по його смерті дуже хитро позбувся тіла, щоб не викликати підозри. А через декілька років раптом хтось інший знаходить останки. Знаходить і… гине.

— Гине? — Гольдштейн нахилився до нього. — А ви… ви бачили ті останки?

Желеховський похитав заперечливо головою.

— Ви ж не бачили? Так?

— Одна особа мені сказала, що бачила. Навіть досить докладно описала. Це може бути й неправдою, сфабрикованою, щоб замести сліди. Але може виявитися й правдою, хоч, признатися, все, що я чув, звучало досить фантастично… Поки що певного нічого не знаю. Чи не спробували б ви пригадати, з ким бургомістр-гестаповець підтримував найтісніші стосунки, хто з ним найчастіше бував, і так далі? Спитаємо ще в тих людей.

— Але ж багато з тих, хто прибув сюди з самого початку, вже померли. Як з ними?

— Тих не беріть в рахунок. Якщо молодий Мрочек розповів мені правду, ця людина тут повинна бути й досі. І діяти.

— Мрочек! — знову зірвався з місця Гольдштейн. — Ви думаєте, що Станіслав…

— Буду з вами абсолютно щирим. Суддя Станіслав Мрочек втонув через те, що разом з молоком уранці випив велику дозу наркотика. Його племінник розповідає про це дивні речі. Та, з другого боку, і сам цей племінник досить дивний. Він лікар, добре знається на наркотиках. Крім того, їздив у той день на рибалку в якесь непевне місце, нікого там не бачив, і його ніхто не зустрічав. На додаток, він щось крутить. Хотів мене обдурити, не говорить правди. Чому? Не знаю. Коли б не його дружина, досі б не знав я про той скелет. А вона ледь не загинула сьогодні вранці. Не вміє плавати.

Махнув рукою.

— А може, я просто зайшов далеко? Словом, мало що розумію в цій справі. Тому питаюся вас, чи суддя не міг покінчити самогубством? Відверто кажучи, цей молодий Мрочек мені не подобається. Може, справа з тим гестаповцем постала в його уяві? Але може бути й інакше. Правда може виявитися іншою. Тому мушу шукати допомоги. Саме у вас. Ви живете навпроти Мрочека. Приглядайтесь, будь ласка. Якщо він злочинець, то, на щастя, надто нервовий. Отож може себе чимось видати. Такі, як він, не терплять бездіяльності.

— Що він може зробити?

— Не знаю. Все так заплутано. Як бачите, справа роздвоюється, розходиться у два протилежні боки. Все з'ясується наприкінці. Прийшов я до вас, бо самотужки нездатен вести слідство. Ви приятелювали з суддею, і я вірю, що допоможете мені.

Низенький нотаріус встав і простягнув йому руку.

— Можете мені довіритись… — розчулено проказав він. — Жоден замурований в стіні скелет, жоден затаєний гестаповець не стримає мене від розкриття правди!.. Але якщо ви кажете, що то може бути й неправдою і що той молодий… то було 6 гірко. Якби Станіслав знав!.. Він так його любив і хотів бачити весь час біля себе! Аж голова пішла обертом від усього цього…

— Будь ласка, тільки нічим не видайте себе, — Желеховський почав збиратися. — Мені пора. Будьте пильні, пане Гольдштейн. Я розповів вам усе, щоб ви зрозуміли, чого хочу від вас. Існує дві версії, розплутувати котрі мусимо водночас. Версії, протилежні одна одній. І в обох ви можете мені дуже, дуже багато допомогти. Наперед вдячний і перепрошую, що забрав у вас так багато часу.

— Допомогти дізнатись правду — мій обов'язок. Так само, як і ваш, — відповів тихо Гольдштейн. — Не знаю тільки, чи справді зумію вам допомогти, але зроблю все, що в моїх силах.

— Спасибі… — Желеховський затримався рукою на ручці дверей. — І ще є ваша сусідка, Ясінська. Знаєте, вона приховала від мене результати розтину. Дивно, дуже дивно…

12. РИБА, ПРИВАБЛЕНА СВІТЛОМ

Желеховський зачинив за собою хвіртку і хвилину постояв, нерішуче роздивляючись довкола. Потім ступив два кроки в бік мотоцикла, але повернувся і пішов до останньої хвіртки в кінці вулички.

Натиснув на кнопку дзвінка й чекав, розмірковуючи, як краще поставити запитання лікарці Ясінській. Почув кроки в глибині дому, дзенькіт ключів. Двері відчинилися.

На порозі стала жінка років тридцяти восьми. Гарна, з великими блакитними очима, які з виразним здивуванням пройшлися по обличчю Желеховського, його мундирові.

— Доброго вечора, — привітався. — А господиня вдома?

Жінка хитнула заперечливо головою й потім додала:

— Нема. Дзвонила, що прийде пізно.

— Спасибі, — Желеховський завагався. Жінка, було видно, хотіла чимхутчіш замкнути хвіртку, чекала тільки його першого руху. Але капітан не відходив. — Я оце в одній справі, — вагаючись, проговорив. — Можна на хвилинку?

І, не чекаючи запрошення, рушив уперед. Жінка хоч-не-хоч відступила і пропустила його.

Передпокій був яскраво освітлений. Під стіною, на котрій висіла темна картина, що зображувала полювання на слонів, стояли глибокі крісла.

Картина стара й написана з такою експресією, що якусь мить Желеховський вдивлявся в мисливця, що цілився з зарослів у слона… Потім швидко відвернувся від картини.

— Ви квартирантка лікарки?

— Так. Живу в неї від початку.

— Де працюєте?

— В лікарні… — здивовано дивилась на нього. — Я медсестра. Але сьогодні в мене вихідний.

— Ясно…

Не запрошувала сідати, тому стояли одне проти одного. Капітан раптом пригадав.

— Ви, може, та, сестра якої — зам'явся на якусь долю секунди, — померла за таких прикрих обставин?

Мовчала. Лише потім кивнула ствердно.

— Ви знали суддю Мрочека?

— Знала. Давала йому зізнання тоді… в суді, коли…

— А пізніше не бачилися? Він же ваш сусід.

— Сусід, — промовила тихо і непевно.

— Ви що, ніколи між собою не розмовляли?

— Ні! — це прозвучало рішуче й виразно.

— Чому?

Не відповідала.

— Чому? — повторив. — Він же нічого поганого вам не зробив.

— Пані лікарка, — ледь чутно сказала вона, — найкраща людина в світі. Вона не винувата. Я була при операції. Зрештою, на столі лежала моя рідна сестра. Я пояснювала судді. Казала, що обидві ми благали Ясінську. Казала, як це для сестри багато важило. Вона все одно з собою покінчила б, сама зізнавалася про це мені і лікарці. І тоді пані лікарка погодилась. А потім це сталося… Але він не хотів зрозуміти. Йому головне було — папери, а не суд над живими людьми. Не людина — камінь… І якби не те, що у вищому суді були інші судді, які мислили по-людськи, то… Якби вона потрапила до в'язниці, то пропала б.

— Але ж суддя Мрочек не наголошував на тому, що її треба ув'язнити. Отримала покарання умовно, так же? Значить, суд визнав її вчинок тільки як порушення карного кодексу, бо смерть пацієнтки була наслідком операції, зробленої за несприятливих умов. Пішла на риск ради вашої сестри. І не вдалося. А суд, караючи умовно, завжди дає можливість покараному виправитися своєю бездоганною працею, бо ж не замикає його до в'язниці, правда ж?

— Але ж, якби вирок затвердили, вона не могла б керувати лікарнею! Вас тут не було, ви не знаєте, скільки вона зробила для нашого міста! Якби не вона… Зрештою, це я її захищала, я, а моя ж сестра померла! То я б могла її засуджувати, а не захищати. Але захищала! І живу в неї стільки років і… і дуже її люблю, — несподівано закінчила, закривши лице руками й розплакавшись.

— Розумію вас… — Желеховський швидко змінив теїзму. — Правду кажучи, я не в тій справі… Передайте, будь ласка, лікарці, що хочу заскочити до неї в лікарню, щоб вирішити одну дрібничку, гаразд?

— Передам. До побачення.

Підійшла до дверей і розчинила їх. Желеховський, натягши кашкета, козирнув, повернувся і… побачив на порозі Ясінську, котра, очевидно, щойно увійшла.

— Ви тут, пане комендант? — всміхнулася стомлено, трохи вимушено і простягла руку.

— Заглянув на хвильку, бо був тут по сусідству.

— Все та ж сумна справа?

— Так. А ще ваш дзвінок. Теж для роздумів дав поживу, — похитав головою. — Тут не схоже на випадкову смерть…

— Може, зайдете?

— Ні, ні! Ви, мабуть, після роботи стомилися й хочете відпочити. Та й, певно, ще без обіду, еге ж? Я завтра зайду до лікарні, якщо дозволите. Хотів би обговорити з вами цю справу… Гаразд?

— Ну звичайно. Заходьте в будь-який час. До побачення.

Ще одна усмішка. Двері зачинилися за ним. Простував стежкою, посипаною гравієм, що поскрипував під ногами, і роздумував:

«Нащо мені здалися відбитки його пальців? Справді, нащо? Зробив їх тому, що вранці відчув необхідність розслідувати аварію тієї моторки. А суддя ж був…»

Мотоцикл рушив. «Моторка? А так, звичайно…»

Не виїхав на дорогу, що вела до площі, а звернув ліворуч, у бік маленького рибальського порту.

У невеличкому будиночку коло набережної вже світилося. Желеховський зіскочив з мотоцикла, підійшов, постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Високий юнак, вбраний у розхристану на грудях білу сорочку й джинси, підвів голову:

— Привіт, Янеку! Що тебе принесло?

— Нічна пригода… — Желеховський поклав кашкета на стіл, сів і витяг пачку сигарет. — Запалиш?

Юнак захитав головою:

— Щойно погасив. Яка пригода?

— Я ж сказав — нічна. На морі… — він показав на приладдя для підводного плавання, що лежало на полицях. — Хочеш поплавати зі мною?

Юнак кивнув.

— Навіть не питаєш, про що йдеться?

— Сам скажеш.

— Так… Але це тільки між нами, розумієш?

— Ну звісно. А чого міліція спускається на дно моря? Певно ж, не для того, щоб рух регулювати? Риба й сама знає, куди їй плисти.

— Зрозуміло… — Желеховський зітхнув. — Міліція хоче спуститися на дно моря, щоб дізнатися, чого сьогодні вранці затонула одна моторка… Лежить неглибоко, метрів десять від поверхні.

— Може, краще вдень? — Юнак підвівся, підійшов до полиці й почав збирати своє приладдя. — В десяти метрах від поверхні при сонячному світлі і за спокійної води видно чудово. А поночі можемо заблудитись — це раз, навіть добре знаючи, чого шукаємо. І видимості ніякої — це два.

— Візьмемо ліхтаря.

— Але ж це не денне світло. Ти повинен все зробити вночі?

— Мабуть… — проказав вагаючись. — Власне, це моя вина. Човен затонув вранці, тож я мав досить часу і вдень. Але було багато справ, ну й, зрештою, не хотів би я, щоб хтось нас при цьому побачив.

— Чий то був човен?

— Судді Мрочека, — неохоче відказав Желеховський.

— Гм…

Юнак, сівши, заходився коло балонів з киснем. Капітан мовчав, придивляючись до нього. За кілька хвилин господар підвівся.

— Все нормально. Можемо спускатися. Переодягайтеся.

— Плавки зі мною. — Желеховський зняв мундир і поклав його на ліжку, відстебнув кобуру й почепив її через плече.

— Береш пістолет?

— Він, звичайно, не потрібен, але не хочу його тут залишати. Документи теж заберу.

За хвилину попрямували до маленької моторки, що погойдувалася недалеко від будиночка. Човен рушив.

— Це буде десь навпроти останніх будинків по П'ястівській, якщо дивитися з берега, — сказав тихо капітан.

Юнак кивнув. Вогні містечка віддалялися за їхнім човном.

— Це далеко від берега?

— Кількасот метрів, — капітан вдивлявся в темінь, час від часу озираючись на освітлені прибережні будівлі. — Приблизно отут. Ще метрів п'ятдесят… Глуши, — проказав за мить. — Двигун змовк.

Юнак витяг з-під сидіння сталевий якір:

— Ти правий. Тут буде метрів з десять. Кинемо якір, щоб човен не відплив від нас далеко.

Одягли апарати, ще раз перевірили балони з киснем.

Желеховський натиснув кнопку електричного ліхтаря. Працюючи ногами й лівою рукою, просувався за його променем до дна. Через якусь хвилину став, упираючись у дно — тверде, кам'янисте. Нема… І тут нема… Промінь ліхтарика вирвав з темряви якірну линву від їхнього човна. Із-за. неї випливли чотири маленькі рибки і, приваблені світлом, наблизилися. Махнув рукою. Спурхнули, як пташки. Раптом почув дотик до свого плеча. Оглянувся і крізь окуляр побачив оголену руку, яка на щось показувала. Рушив услід за товаришем.

Моторка лежала перед ними, перевернувшись на борт. Піску тут не було, тому анітрохи не занурилася. Желеховський нахилився над днищем. Знав добре, чого шукати. Ступаючи по слизьких, вкритих водоростями камінцях, обійшов борт човна.

Не тут… Не тут… Нарешті електричний промінь знерухомів. В кормі моторки, на самому дні, якраз під палубою, виднівся круглий отвір. Наскрізьний. Подав ліхтаря товаришеві і сягнув до кишені купальних трусів. Вийняв звідтіль плоский корок від термоса, приклав його до отвору, пристукнув долонею. Назад ледве витягнув.

Обидва знову нахилилися, ніби сподіваючись знайти щось цікаве. Той, хто вигадав такий простий і певний спосіб затоплення човна, напевне, був настільки хитрий, що не залишив по собі жодних…

Желеховський нагнувся ще нижче й простяг руку. Мішок, зав'язаний звичайним шнурком і наповнений… Чим наповнений? Помацав. Відчув щось тверде і схопив мішок обома руками. При світлі товаришевого ліхтаря розв'язав шнурок, засунув руку. Коли випростався й показав, що в ній, промінь раптово застрибав.

Капітан тримав у руці череп, що усміхався до них золотими зубами.

13. ПОЧИНАЮ ГУБИТИСЯ…

Пливли в цілковитій темряві. Желеховський оглянувся. Десь за ними, в глибині сплячої води, лежала затоплена моторка. Але зараз таємничий її вантаж лежав коло його ніг.

Мимохіть нагнувся й торкнувся пальцями грубої, наскрізь промоклої тканини.

Світло портових споруд наближалося.

Через деякий час знову опинилися в будиночку на краю берега.

— Чорт, — буркнув юнак, коли зачинили за собою двері й Желеховський обережно поклав мішок коло ліжка.

— Сам бачив, — капітан зайшовся тихим, невеселим, нервовим смішком. — Скелет на глибині десяти метрів під водою! До того ж, я знаю, чий він…

— Що — скелет?

— Еге ж. Сьогодні говорив про це з двома особами, а потім ще з однією. А от вночі знаходжу його в тому човні. І, як не дивно, мушу тобі зізнатися, що я не вірив в його існування. Не так давно я заглядав у той люк під палубою Мрочекового човна. Нічого там не було, — ще сорок вісім годин тому — між смертю судді і виплиттям тих двох у море. Корка або не було видно в дні, або був увіткнутий настільки міцно, що навколо нього зовсім не протікало. Розумієш, у чому полягав той дотеп?

Поклав корок на стіл. Юнак взяв його й обдивився.

— Мабуть, так: був щільно припасований до днища і прив'язаний нейлоновим шпагатом до палі. Коли човен рушив, шпагат натягнувся і вирвав його. Потім вода почала вливатися через отвір у просвіт між палубою і дном, так що помітити це можна було не відразу, а лише пропливши добрячу відстань від берега. Дуже просто придумано. Хотів би колись зустріти того винахідника, — Желеховський усміхнувся, але очі його зоставалися серйозними, неусміхненими. — Щоб вручити патент.

— Уявляю собі, — юнак почав поволі розчісувати короткого чуба. — Одного лише не розумію.

— Чого?

— Чому той корок не сплив потім на поверхню, а так і залишився на дні? Ти ж на дні його знайшов?

— На дні. Хм, я й не подумав про це, — капітан потягся до корка й почав крутити його в пальцях. — Ясно, — злегка шарпнув. Корок розпався на дві половини. Всередині, у видовбаному заглибленні, лежала важкенька олов'яна куля. — Усе передбачив… Добре опрацьований і досконало виконаний план. Жодного огріха. Аніякої там імпровізації.

— Який план?

— Ба! Якби я знав який, не було б мене тут зараз. Але бачу окремі деталі й починаю пов'язувати їх між собою, хоч, з другого боку, починаю трохи губитися. Не можу зрозуміти, чого б Мрочек мав…

Змовк.

— Що? — перепитав юнак, не приховуючи цікавості.

— Та нічого, я так собі подумав. Щиро кажучи, я не повинен стільки говорити, коли знаю так мало. Спасибі, дорогий. Нікому ані слова.

Юнак мовчки здвигнув плечима, потім скорчив гримасу, показуючи на мішок коло ліжка:

— Сподіваюсь, ти не зоставиш мені цю приємність? Воно можна і в такому товаристві спати, але…

— Заберу, будь спокійний. Не залишив би ні за що.

Вони потиснули один одному руки на прощання. Капітан обережно підняв мішок і легко загойдав ним, тримаючи його перед собою в обох руках.

— Бідний Йорік… — усміхнувся.

— Хто? — юнак звів брови. — Ти навіть знаєш, як його звали? Справді?

— Ну, звісно, що знаю, — капітан ще раз усміхнувся і рушив до виходу.

14. ПРОСТИЙ ПЛАН ЛІКАРЯ МРОЧЕКА

Сиділи одне проти одного в дядьковому кабінеті, в тому самому, до якого увійшли вперше вчора пополудні, нічого не передчуваючи. Галина вже не плакала, лише на обличчі відбились виразні сліди пережитого за останні години.

Мрочек поклав до попільниці сигарету, розгорнув цілу купу недокурків і, прагнучи позбутися тремтіння руки, гасив її незвично довго й ретельно.

— Ми повинні звідси виїхати! — раптом сказав він і підвівся.

— Ти здурів! — зірвалася з місця й стала проти нього. — Так він же одразу подумає, що…

— Хто це він?

— Цей міліціонер.

— Хай собі думає, що хоче! Якби ми виїхали зараз, до світанку були б уже в Варшаві. А там свистіти я хотів на нього! Зрештою, він всього лише повітовий комендант з глибокої провінції. Проти мене в нього жодних доказів. І ніколи не буде. Приїдемо, відразу ж подзвоню Владеку, Казіку, ще комусь, кому зможу. Трохи знаю людей. Якось дам собі раду з тим капітаном. Одне діло ця глушина, інше — Варшава! Крім того, у Варшаві почуватимем себе відразу інакше…

— Але як же поясниш наш раптовий від'їзд? До того ж тут ще стільки справ, які…

— Ми не зобов'язані звітувати перед будь-ким. Зрештою, напишемо відразу ж по приїзді цьому старому нотаріусові, щоб зайнявся владнанням усіх наших справ, і вкажемо в тому листі, що, на жаль, тутешні умови життя нам не підходять, бо останні події дуже вплинули на тебе. Таке наше остаточне рішення. І кінець, моя кохана! Побачимо, чи хтось може нам заборонити виїзд звідси! їдемо, Галино!

Поволі кивнула головою.

— Гаразд… — тихо відказала. — Але поїдемо завтра. Сьогодні треба ретельно все продумати, обговорити і владнати тут на місці, щоб наш від'їзд і справді не нагадував втечі. Не забувай, що… що ми сповістили міліцію про той скелет у стіні.

— Ти сповістила, — поправив її сердито, але відразу ж махнув рукою. — Це не має значення.

Підійшов до стіни і відгорнув килим. Ніша, в котрій безладно валялися цеглини впереміш із штукатуркою, зяяла пусткою.

— Тадеку, ми не можемо звідси виїхати!

— Чому? — Це прозвучало гостро, але в голосі його вже не було попередньої певності.

— Бо ніякі знайомі, ніякі зв'язки не допоможуть пояснити розсудливо факт, чого ми звідси втекли, знаючи, що твій дядько загинув не випадково, — про це сказала нам лікарка, яка робила розтин… що той скелет був недавно замурований у стіні кабінету цього будинку, а потім зник… що моторка затонула мов на замовлення… А міліціонер про це знає. І знає, що нам усе відомо також, правда ж?

— Що, Галино?! Ми звичайні собі випадкові свідки, вплутані в якусь незрозумілу аферу. Сповістили про все, що знаємо і що бачили. Не будемо ж, чорт забирай, займатися ще й слідством! То не наша справа. Якщо міліція захоче мати якісь додаткові зізнання, то прийде до нас її представник і опитає нас вдома. Або запросять нас до себе. Тільки не тут, а в Варшаві! Але нам нічого додати і нічого приховувати! То справа міліції, і хай міліція нею займається. З мене досить. Я спочатку навіть зовсім не думав іти в міліцію, але тобі захотілося переказати тому капітанові все, що знала. Ну, то зараз я навіть задоволений з цього. Все одно вирішили, що ніколи сюди не повернемось. То й байдуже, що тут, у містечку, про все це говоритимуть. Зараз напишемо листа до нотаріуса… а може, навіть краще буде, коли спокійно зайдемо завтра в його контору, а надвечір цілком офіційно виїдемо собі до Варшави. І крапка!

— Гаразд, — промовила стиха, ще не досить переконана, але в душі щаслива тим, що зможе назавжди виїхати звідси. — Вже пізно. Десята майже. А ще навіть не вечеряли. Я щось приготую…

На хвилину замовкли, прислухаючись до настирливого дзвінка телефону, посиленого вечірньою тишею. Мрочек підійшов до апарату.

— Так. Слухаю. — В голосі його не чулося нервування, але Галина бачила, як силкувався він зараз бути спокійним. — Що?.. Ні, звідки! Ще не спимо. Навпаки, оце дружина збирається вечерю готувати… Так, то, певне, така варшавська звичка. Вдома завжди лягаємо, пізно… Що?„Але ж ми б не хотіли завдавати вам клопоту в такий час, — зиркнув на Галину і скорчив міну, яка мала б значити, що не знає, як повестися в цій ситуації. — Так, спасибі велике, але… Розумію, заповіт… Він у вас удома? Може, було б навіть краще ознайомитися з ним сьогодні, бо завтра увечері хотіли б… — І він урвав — У такому разі заскочимо на хвилинку, бо вам, певно, теж вранці вставати… Так, спасибі…

Поклав трубку.

— Гольдштейн запрошує нас на вечерю, — сказав Тадеуш. — Хоче заодно й прочитати дядьків заповіт.

— Але ж ми знаємо його зміст, твій дядько писав про це недавно…

— Це так, але одна справа зміст знати, а інша — побачити документ, котрого Гольдштейн мусить нам вручити чи зачитати, — так заведено. А в якій формі це робиться — не знаю. Ніколи не мав справи з заповітами.

— Боже, а я ж, — торкнулася рукою волосся, — навіть не причесана. Думала, вже спатимем…

— Довго не сидітимем там. Та й здається мені, треба все-таки зайти до нього. Це скоротить нам масу справ. Влаштуємо зараз усе, і, може, завтра вранці й виїдем.

— Ти скажеш йому, що завтра виїздимо?!

— Чи скажу? Цілком можливо…

— У такому разі чого б нам не виїхати сьогодні? — стиснула руками скроні. — Голова розколюється…

— Сьогодні? — Він якусь мить постояв, примруживши очі. — Добре! Але це значить, що мусимо все приготувати, перед тим як іти до нього. Яке щастя, що маю достатньо бензину! Чекай, зараз… Ну так, спакуємо речі й одразу віднесемо до машини, а потім відвідаємо Гольдштейна і — в дорогу. Напишемо йому доручення, щоб усім розпоряджався тут. Еге ж?

Гарячково взялися до пакування, безладно запихаючи. речі до валізок. У темряві перенесли їх до машини. Галина повернулася до будинку. Чоловік швидко повкладав пакунки в багажник, затягнув ремінці і рушив услід за нею. Знайшов дружину на кухні. Була дуже бліда, але охайно причесана, навіть губи злегка підвела помадою. Схопилася, коли увійшов:

— Ходімо! Я боялася тут… залишатись наодинці у цьому домі…

— Чого ти так боялася?

— А хоч би тієї людини, що забрала звідси скелет.

— Т-так, — Тадеуш пропустив її поперед себе на темний ґанок, замкнув вхідні двері й поклав ключа до кишені. — Якось не віриться у все це. Ніби спиш і чекаєш, коли сон скінчиться. — Взяв її міцно під руку, й вони попростували до хвіртки. — Невже все це і справді діється?

— І то з нами! — слабко усміхнулась у темряві. — З такими звичайнісінькими людьми, котрі зовсім не шукали пригод…

Тадеуш прочинив хвіртку. Опинилися на вузькій, огорнутій мороком безлюдній алеї. Перейшли її і стали перед хвірткою на протилежному боці. Мрочек підніс було руку до дзвінка, але поки торкнув його, хвіртка відхилилася.

— Будь ласка… — сказав Гольдштейн, пропускаючи молоде подружжя.

15. ТО НЕ ТАК ПРОСТО!

Увійшовши до комендатури, капітан зачинився на ключ у кабінеті, відкрив шафу, вивільнив кілька полиць і обережно розклав на них частки своєї незвичайної ноші. Запалив сигарету й потер чоло рукою. Волосся було ще вогким.

Що ж уранці? Віддасть все це на експертизу. Дізнається, треба гадати, коли цей тип загинув, може, навіть пощастить визначити, за яких обставин у такому сховку пробув стільки років. Але то не були вже питання, які мусив розв'язувати першочергово.

Замкнув шафу, кинув ключ до кишені й перейшов у сусідню кімнату.

— Йду додому, — сказав черговому міліціонерові. — Ще не пізно, певне, до опівнічної години буду читати. Будіть мене лише тоді, коли скоїться щось справді важливе.

— Єсть, шефе!

— На добраніч…

Ніч була парка. Може, знову буде гроза? Запустив мотор і поїхав.

Жив поблизу комісаріату. Мотоцикла поставив перед будинком, в якому на другому поверсі мав кімнату. Світло вже погасили ледь не в усіх вікнах. Люди завчасно вкладалися до сну в маленькому повітовому містечку, де не відбувалося нічого цікавого, опріч шлюбів, хрестин і похоронів. А однак…

Відчинив вхідні двері й поволі став підніматися сходами. На площадці зупинився. Ні, не для того, щоб присвітити, — знав тут кожну сходинку напам'ять і навіть полюбляв іти в темряві. Та й через вікно сходової клітки пробивалося слабке світло з вулиці.

Стояв хвилину нерухомо, тихо дихаючи й беззвучно ворушачи губами. Хитнув головою. Але незрозуміле відчуття, що так зненацька охопило його кілька секунд тому, не щезало. Щось не все тут було гаразд.

Тихо проминув решту сходинок і опинився перед дверима своєї кімнати. Витягнув ключа з кишені.

Що б це було? Щось, почуте сьогодні й незначне. Але кимось сказане, хоч не могло бути сказане. Не могло?..

Знову струснув головою. Увійшов до кімнати й тихо повернув за собою ключа.

Так, це була чиясь фраза. Фраза, висловлена сьогодні. І залишилася вона підсвідомою, близькою, мало не прочитати її можна було. І водночас огорненою мороком. Але хто? Де? Коли?

Попрямував до ванної. Здійняв головку душа і ввімкнув теплу воду. Дзюркотіння її зараз, поки ще ванна не наповнилася, діяло якось нестерпно. Повернувся до кімнати.

Сів на тапчані. Що це було? Що?

Сягнув за аркушем паперу. Старанним каліграфічним письмом вивів:

Желеховський на мить зімкнув повіки, потім взяв другий аркуш і швидко записав:

Подумавши, перекреслив останні слова.

Ні, хтось діяв за кулісами цієї трагедії. Все ж таки суддя Мрочек не вмер природною смертю, у стіні був скелет, результати розтину не потрапили до міліції завчасно, ще до похорону. А чи вірні результати? Покладатися тільки на свідчення Ясінської? А може, вона теж із помсти хотіла створити враження про самогубство судді? Може, суддя загинув цілком нормально, як часто трапляється на воді? Небіжчик був у Ясінської на столі. Якщо й не знайшла у шлунку наркотиків, то просто могла їх туди ввести. У такому разі ніякої користі від ексгумації.

— Чорт! — буркнув стиха. Потім продовжував писати далі:

Поки що все виглядало так, що одна з семи осіб, імена яких виписав капітан на папері, могла знати більше, ніж сказала. Чи хтось з них — убивця? Та ба, він досі ще не був певен, що вбивство взагалі мало місце.

Желеховський зітхнув і на чистому краєчку паперу дописав:

Сидів з болісно зосередженим обличчям.

Що то було? Що то так зблискувало, подразнюючи, роздратовуючи і ніяк не вкладаючись у виразну думку?

Сказав сам собі:

— Поки що відкладемо це. Узяв ще один аркуш.

Відклав аркуша і роззув черевики. Ну, так, зробив усе, що від нього залежало. Був у Гольдштейна і міг сподіватися, що завтра старий нотаріус розкаже йому щось цікаве. Він же знає тут усіх від першого дня. Єврей, то ж мав би ще більше вболівати за виловлення спільників ката з лодзинського гетто…

Завтра треба буде ще раз порозмовляти з Ясінською…

Зняв сорочку. Раптом застиг у нерухомості. Лице поволі почало міняти вираз. Потер долонею чоло.

— Нарешті… — сказав голосно, швидко підійшов до тапчана і заходився натягувати шкарпетки. — Ну звичайно! То дивно, еге ж? Звідки міг про це знати?

16. А Я Ж ВАМ НЕ ГОВОРИВ…

Коли посідали в кабінеті старого нотаріуса за столом, вкритим сліпучо-білою скатертиною, увійшла Вероніка.

Галина кволо посміхнулась до неї. Та несподівано відповіла майже веселим усміхом. Поставила на столі карафку, витерла руки об фартух і сказала:

— Смачного вам. Більш нічого не треба? — звернулася до Гольдштейна. Не звертаючи уваги на їхнє «спасибі», вийшла, безшумно причинивши за собою двері.

— Перед тим, як зачитати вам останню його волю і перш ніж поговоримо про владнання всіх справ, — почав нотаріус, зав'язуючи під підборіддям серветку рухом, який Галина бачила хіба що в кіно, — може, напочатку по чарочці?

Потягся до карафки.

— Правду кажучи…. — зам'явся Тадеуш..

— Ні, ні! Не хочу нічого чути! Вигляд у вас, відверто кажучи, не блискучий, отож чарочка піде на користь. Противний, виснажливий день, і ця людина… цей комендант. Був тут у мене і говорив дуже дивні речі. З перших слів я був приголомшений. Так, приголомшений. Але зараз гадаю, що… Ну, спочатку давайте підкріпимося. Домашня наливка, сам роблю. Має вже десять років. Будь ласка, будь ласка, спробуйте.

Мрочек з ваганням хитнув головою:

— Знаєте, я хочу ще сьогодні сидіти за кермом, тож, певно, не зможу. А от дружині келишок не зашкодить.

Усміхнувся до Галини, що сиділа навпроти.

— Вам теж одна не зашкодить, докторе, — Гольд-штейн налив і йому. — Наливка неміцна. Трохи настрій підніме.

Мрочек подивився на невелику чарку, наповнену світло-червоним напоєм, і махнув рукою:

— Одна таки не зашкодить.

Всі троє підняли чарки.

— За здоров'я милих гостей, — сказав нотаріус.

Підніс чарку до вуст, торкнувся її краю губами і, потримавши так хвилю, відставив.

Галина, котра, як і чоловік, випила одним духом, відкинулася м'яко в кріслі. Чарка, випущена з безвільної руки, скотилася на диван.

Мрочек спробував встати, трохи звівся в кріслі і вхопився рукою за горло.

— Що це? — прохрипів. — Ви, ви…

Хитнувся і впав би, якби Вероніка, що так само безшумно з'явилася в кімнаті, не підтримала його і не всадила назад у крісло.

Нотаріус по черзі нахилився над обома, двічі кивнув задоволено головою і після короткого обшуку витягнув ключі від Мрочекового автомобіля. Подав їх Вероніці. Обоє квапливо вийшли. По дорозі нотаріус схопив зі столу великі ножиці, що мали обтягнуті гумою ручки.

В садку, коло загорожі, стояла драбина, закрита віттям старої берези. Над нею проходив дріт, що тягся до вуличного ліхтаря. Нотаріус важко, але безшумно, виліз на драбину. Перетяв дріт. Вуличку огорнув абсолютний морок.

Вероніка підійшла до машини й увімкнула двигун. Нотаріус розчинив браму. Авто тихо, на малих обертах, в'їхало до саду. Нотаріус зачинив браму і в темряві почав замітати сліди від шин. Машина зникла під маленьким навісом на краю саду. Обоє, наче тіні, вернули назад.

У кабінеті нотаріус відгорнув портьєру, що прикривала одну зі стін. За нею лежала купа цегли й мулярське причандалля. Вероніка зняла килим, за яким з'явилися у стіні дві ніші на людський зріст.

— Ну, так, — Гольдштейн нахилився над сидячими безвладно в кріслах постатями, глянув на годинника і з усмішкою кивнув Вероніці. Та підійшла з широким мотком лейкопластиру і ножицями. Відтинала шматки пластиру, а нотаріус рівно й гладенько заклеював ними уста непритомних Мрочеків.

Вероніка швидкими, вправними рухами зв'язала їм ноги й руки. Потім разом, важко дихаючи, перенесли тіла, спочатку Галини, потім Тадеуша, до ніш і сперли їх на стіну все в тій же сидячій позі.

Гольдштейн нахилився і взявся за кельню. Вероніка подала першу цеглину. Нотаріус поклав її в ногах Тадеуша. Стіна почала рости…

Мрочек струснув головою й розплющив очі. Майже водночас опритомніла й Галина. Цеглини, швидко кладені старим нотаріусом, сягали обом уже ледь не по груди.

— А, доброго вечора, — проказав Гольдштейн. — Дуже міцно спите!

Крізь лейкопластир Тадеуш намагався щось говорити.

— Ох, ні, не говоріть, прошу вас. Я знаю, що ви, напевно, трохи здивовані. Признатися, ситуація дещо незвична. Зараз все поясню, але коротко, бо коли покладу останню цеглину, ви не будете мене вже так добре чути, а кричати я, звичайно, не зможу. Все повинно зостатися між нами.

Вероніка, яка порядкувала коло Галини, усміхнулася спокійно.

— Отож ваш дядько мусив померти, бо знайшов Бруно. Ви не знали Бруно? Бруно Хейдель, мій друг по СС. Тільки я був дещо розсудливішим. Разом ми працювали в концтаборі. Був там один єврей з родиною. Навіть соромно признатися, трохи схожий на мене. Нотаріус. Помер, бідолаха. І вся його сім'я також. Всі в один день. А документи я взяв у канцелярії табору й приховав на всякий випадок. І от знадобилися пізніше, як бачите. Психологія, знаєте, велика наука. Нікому якось і в голову не прийшло, щоб офіцер СС по війні міг переховуватися в личині єврея…

Він поклав чергову цеглину. Тадеуш дивився на нього незрушно. Наступна цеглина вже прикрила його підборіддя.

— Бруно, на жаль, не пощастило. Прибули ми сюди втрьох: він, його дружина і я. Його розпізнали. Коли він утік, з останніх сил до нас дістався. Помер на другий же день. Була зима. Море замерзло на кілька кілометрів од берега. А він був великий і важкий. Але якраз ще той один будинок на нашій вулиці не був заселений. Замурували Бруно в надії на те, що…

Старанно поклав нову цеглину. Тепер вже видно було тільки очі та лоб молодого лікаря.

— … що спочиватиме він там до дня, коли наші повернуться на ці землі. Ну, а старий Мрочек випадково виявив його. Не було б щастя, так нещастя помогло: з повідомленням про своє відкриття прийшов він просто до мене. Мало того, попросив нікому не говорити. Звірився мені. А от не дуже вірив у здібності того молодого капітана Желеховського. Боявся, що комендант може сполохати можливого спільника Бруно. Бо, звісно, Мрочек здогадався, що то саме Бруно, і зрозумів, що поховати його міг тільки той, хто теж був німцем. Зрештою, Вероніка поклала вмерлому квіти на груди. Це була помилка, хоч і зрозуміла, якщо хтось когось справді кохав. Мрочек хотів сам докопатися до істини. Ну а ми, звичайно, допустити того не могли, бо невідомо, як все може повернутися, коли починають копатися у минулому і звіряти, наприклад, документи. Тож ми й постановили, що Мрочек мусить померти. Але так, щоб усі визнали це за випадок. А потім приїхали ви, а стіна ще не засохла. Випадково знаходите місце вічного спочинку Бруно. Ситуація знову виникла дуже неприємна. Це була найгірша, мабуть, година в моєму житті, коли я мусив розмуровувати стіну і забирати з неї Бруно, маючи вас над головою. На щастя, все вдалося. Моторка була готова до затоплення ще відтоді, як вирішили ми позбутися Станіслава. Міг, випивши те молоко, попливти без моторки або в моторці. Якби моторка не затонула, по кількох годинах міг би пробудитися десь у морі. Отож треба було зробити так, щоб він залишився в воді, тобто під водою. З вами пізніше склалася схожа ситуація. На жаль, молоко ваше википіло. Інакше б, увійшовши до човна, пішли б з ним на дно. А з вами заодно і схований там скелет…

Нотаріус підніс останню цеглину, але не поклав її, прагнучи докінчити. Бачив тільки Тадеушеві очі.

— Потім з'явився цей повітовий Шерлок Холмс у мундирі. Він вас підозрює, уявіть собі! Завтра, коли машина ваша буде розібрана і закопана, дізнається від мене, що ви виїхали. Вас будуть шукати. Не знайдуть, зрозуміло. Може, витягнуть з дна моторку і виявлять у ній скелет? То справді забавка вийде! Хаос в міліцейських мізках, чи не так? Є ще кілька дрібниць, з якими…

Нотаріус обірвав. Почувся стукіт. Не дуже голосний, але наполегливий.

Перезирнулися з Веронікою. Вона запнула стіну важким килимом. Блискавично сховала кельню і решту інструментів під стіл.

Нотаріус швидко витер руки і рушив до дверей.

— Хто там?

— Це я, пане Гольдштейн… — відповів приглушений голос. — Хотів би побачитись з вами на хвильку…

Нотаріус відчинив двері.

— Можна?.. — запитав капітан, і поки нотаріус встиг відповісти або загородити дорогу, увійшов до кабінету.

Вероніка сховалася за одвірком, так що в першу мить і не побачив її. Зараз вже стояла, спершись плечима на килим.

— Хотів вас про дещо запитати, пане Гольдштейн.

— Так, слухаю вас… — низенький нотаріус ввічливо усміхнувся. — Питайте, пане капітан.

— Отож мова про те, яким чином…

Раптом замовк. Звідкись почулося приглушене чи то харчання, чи хрипіння.

— Що це? — Желеховський звів брови.

— Що це? — нотаріус знову усміхнувся. — Може, і не слід про це говорити, бо не зареєстрував ще, але, бачите, почав розводити норок. Еге, норок. Знаєте, незабаром на пенсію і…

Знову почулося ще розпачливіше харчання.

— Норки? — здивувався Желеховський. — Мені здалося, що це десь близько, десь звідсіль…

Хотів повернутися до стіни, але саме в цю мить Вероніка, що стояла ззаду, піднесла молоток.

— Слухайте, — швидко проговорив нотаріус…

Тадеуш надлюдським зусиллям подався вперед. Килим загойдався.

Блискавичним рухом нотаріус вихопив з бічної кишені великий парабелум і націлив його на капітана.

Желеховський ударив його по руці. Розлігся постріл, і шмат глини відлетів од стелі. Падаючи на підлогу, пістолет опинився в руках капітана.

— Ні з місця! — не зводячи погляду з нотаріуса і не опускаючи зброї, Желеховський шарпнув за килим. Угледів людське обличчя в отворі, схопив лівицею одну цеглину, другу. Нотаріус і Вероніка, що стояли з піднятими руками під стіною, мовчки дивилися, як відлітала цегла і звільнявся Тадеуш, а за ним Галина.

— Це есесівці, фашисти! — крикнув Тадеуш. — Обоє!

— І подумати тільки, що я опинився тут лише через одну вашу обмовку, — капітан лагідно всміхнувся до нотаріуса. — Мучило мене весь вечір, на щастя, вчасно пригадав. Спливли в пам'яті ваші слова: «Жоден скелет, замурований в стіні, не втримає мене від розкриття правди». А я ж вам не говорив, що той скелет був замурований у стіні!

— Ну що ж, коменданте, кожен може помилитися.

Вероніка, що стояла, випроставшись і дивлячись на спрямований у їхній бік пістолет, раптом просичала по-німецьки:

— Мовчи!

— Так, так, пригадав вчасно. Але забудькуватість — не найгірша моя вада… — промовив Желеховський. Раптом лице його скам'яніло. — От чорт! — мовив. — Я ж залишив відкритим кран у ванній!