Зарубіжний детектив

_{З польської переклав Роман Вишневський}

_{Перекладено за виданням: Edigey Jerzy. Pomysl za siedem milionow. shiskry Warszawa, 1982}

Розділ перший РАПОРТ ПРО ПОДІЮ

Було близько восьмої години ранку, коли майор увійшов до свого кабінету. Він зняв плащ, витягнув з кишені велику в’язку ключів і, відшукавши серед них потрібного, відчинив сейф. Дістав сірі картонні теки з червоними наклейками, розклав їх на столі.

Майор Януш Качановський закінчив кілька справ, які тепер належало передати до прокуратури. Він попрацював на славу — злочинці схоплені і знаходяться під арештом в очікуванні суду. Все це потрібно належним чином оформити, як кажуть, позастібати слідство на всі гудзики. Робота необхідна, але нудна — ні розуму ні серцю. Дуже не любив майор таку роботу.

Януш Качановський вважався одним із найздібніших слідчих міського управління міліції. На його рахунку чимало розкритих злочинів. Випадало йому розкручувати й такі, які іншим були не на зуби. Про це знали всі. Знали й те, що майор патологічно ненавидів «бюрократичні», за його визначенням, аспекти слідства. На цьому грунті не раз відбувались різкі сутички між майором і його безпосереднім начальником (і водночас другом) полковником Адамом Немирохом.

Ось і зараз, проглядаючи матеріали, Качановський з тугою думав: не уникнути йому прочухана від «старого». Адже він сам обіцяв справу про крадіжку із зломом передати до прокуратури не пізніше вівторка. А на безжалісному календарі вже п’ятниця, дев’яте вересня.

Задзеленчав телефон.

— Так я і знав, — зітхнув майор. — Начальство вимагає. Зараз мені дістанеться.

Він не помилився. У слухавці почувся голос секретарки полковника Немироха:

— Полковник просить вас негайно з’явитись до нього.

— Зараз буду. — Качановський поклав слухавку і знову зітхнув. — Нічого не вдієш, доведеться таки проковтнути цю пілюлю.

Яночка, секретарка Немироха, симпатична блондинка, зустріла майора усмішкою, призначеною тільки для вибраних. Як і багато інших юних співробітниць управління, вона виказувала підвищену зацікавленість до майора Качановського. Цей високий красивий чоловік з посрібленими скронями і яскравими голубими очима, то веселими й насмішкуватими, то холодними й суворими, не одне жіноче серце змушував битися сильніше. У свої сорок з гаком майора вважали закоренілим холостяком, хоча він аж ніяк не цурався прекрасної статі. У палаці Мостовських про нього ходили легенди, але він вдавав, що не помічає поглядів та усмішок чарівних співробітниць. Певне, раз і назавжди вирішив слідувати правилу: не полювати у власних угіддях. Ось і тепер у відповідь на засліпливу усмішку Яночки він лише досить стримано вклонився.

— Полковник не в настрої? — поцікавився майор.

— Та ні, швидше навпаки. Щойно у нього був полковник Чермінський, вони весело розмовляли і сміялися.

— А мені напевне буде не до сміху.

Силкуючись зберегти на обличчі спокій, Качановський відчинив двері. Переступивши поріг, пін виструнчився. Однак, на свій великий — і приємний — подив, його зустріли більш ніж привітно.

— Янушек, здрастуй, дорогий! Проходь, проходь, сідай ось сюди. — Полковник Немирох показав при цьому не на стілець біля свого столу, а на одне із зручних крісел у кутку кабінету, розташованих довкола журнального столика. Вмостившись навпроти, він продовжив: — Мені б хотілось, аби ти прочитав оце, — подав Качановському сіру теку з кількома аркушами паперу.

Качановський почав уважно їх вивчати. Спочатку на його виразному обличчі відбилася цікавість, яку змінили здивування, недовір’я, нарешті він вибухнув голосним реготом.

— Це ж треба придумати таке! — вигукнув він.

— Йому весело, — пробурчав полковник. — Спритні злочинці викрали понад сім мільйонів злотих — нічого собі жарти!

— Так, сума серйозна, — погодився майор.

— І, як бачиш, злочинці не залишили жодних слідів. Анічогісінько.

— Перш за все слід шукати машину.

— Та вже три дні хлопці з автоінспекції перетрушують усю Польщу. І ні найменшого натяку на успіх. Все це мені повідомив полковник Чермінський. До речі, він вніс одну досить цікаву пропозицію.

— Ото вже доведеться попотіти слідчому! — не слухаючи Немироха, весело продовжував Качановський. — Комусь із своїх колег я дуже не заздрю.

— Той справиться, — махнув рукою полковник, — це для нього справжня дурниця. Він і не такі горішки розкушував. А оскільки йому зараз нічого робити і він тільки й знає тинятися коридорами з нудьгуючим виглядом — що, врахуй, має розкладаючий вплив на колектив, — я певний: він візьметься з ентузіазмом.

— Це ти про кого?

— Та ви, здається, знайомі. Майор Качановський.

— Що? — Майор схопився. — Я?

— Ну гаразд, не прикидайся — ти вже й сам здогадався.

— Ні, я тебе все-таки коли-небудь вб’ю, і суд мене виправдає. Прокуратура чекає від мене чотири справи, обривають телефони, а ти хочеш мені ще і це нав’язати!

— Але ж ти сам сміявся, проглядаючи матеріали. Не можу ж я їх у тебе відібрати, коли вони тобі так сподобалися. А що стосується тих чотирьох справ, про які ти згадав, то прокуратура трохи зачекає. Незабаром прийде з відпустки поручик Видецький, от він їх і оформить.

— Та ця ж справа не в нашій компетенції. Злочин скоєно за межами міста.

— Атож, на території Варшавського воєводства. І злочинців напевне доведеться шукати у Варшаві.

— Тоді нехай це візьме на себе Головне управління.

— Саме вони і попросили, щоб цією справою зайнялися ми. Адже вони також не можуть пожалітися на відсутність роботи. А у нас, погодься, залишилось дати лад твоїм матеріалам, від чого ти увільняєшся. Тому прошу тебе… Головне управління обіцяло допомогу.

— Обіцяти — це вони вміють.

Майора доручення аж ніяк не обрадувало. І все-таки, коли, повернувшись до себе, він побачив на столі чотири товсті теки, настрій у нього трохи покращився. Він із задоволенням склав розгорнуті папери, зав’язав тасьми і сховав теки у сейф. Нехай чекають Видецького. Добре це чи погано, але гроза минула, і йому не доведеться давати пояснення за зволікання з передачею справ.

Качановський вмостився зручніше і поклав перед собою тоненьку теку — дар полковника Немироха. Він уважно вивчав її вміст, сторінку за сторінкою. Більшість аркушів було написано від руки дуже нерозбірливим почерком. А втім, навряд чи можна було сподіватися, що співробітники відділка міліції у Надажині — невеликому містечку під Варшавою — володіють мистецтвом каліграфії. Досить й того, що вони виявили неабияку активність і заповзятливість в цьому, прямо сказати, незвичайному для них випадку. І не їхня вина, що ця активність і заповзятливість не дали жодних результатів.

Справу відкривала сторінка номер перший під заголовком «Рапорт про подію».

У короткому рапорті начальник надажинського відділка міліції старшина Доманецький повідомляв, що шостого вересня на шосе Варшава — Катовіце в районі Надажина вчинено викрадення легкового автомобіля марки «фіат-125п», що належав заводу точних приладів у Надажині. Відповідно заяви громадянина Мечислава Надольного, директора названого вище заводу, у викраденій автомашині знаходилась шкіряна сумка темно-коричневого кольору з грошима на суму сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч злотих. Ця сума була отримана у касі III відділення Державного банку у Варшаві і призначалась для заробітної плати робітникам згаданого вище заводу.

Отримавши сигнал, зазначалося в рапорті, надажинський відділок міліції негайно зв’язався з постами автоінспекції. Були блоковані усі дороги в цьому районі. Від полковника Януш уже знав, що ці заходи ні до чого не призвели.

Прикмети викраденої автомашини: колір темно-вишневий, номер варшавський «WW-28–47». Особливих прикмет — ум’ятини чи подряпини на кузові — не було. Машина була майже нова, придбана заводом два роки тому.

Перевезення такої великої суми грошей проходило з усіма необхідними заходами обережності. Гроші везла касир заводу, її супроводжував озброєний охоронець.

І не зважаючи на все це, машина і гроші безслідно зникли.

Розділ другий ЯК ВКРАСТИ СІМ МІЛЬЙОНІВ ЗЛОТИХ

Це відбулось у полудень, шостого вересня. З самого ранку світило сонце, термометр показував двадцять градусів тепла. Здавалось, вересень вирішив компенсувати невдале літо: холод і дощі у липні та серпні. По автостраді, або, точніше кажучи, по шосе швидкісного руху, звичайно в обидва боки неслись потоки машин — легкові, вантажні, могутні ТІРи. Під’їжджаючи до Надажина там, де дорога йшла під уклін, кожний водій кидав погляд на спідометр. Річ у тім, що зустрічні машини весь час мигали фарами — відоме всім шоферам попередження: «Увага, на дорозі автоінспектор».

И насправді, на шосе, у тому місці, де воно спускалось у невеличку котловину, на узбіччі стояв міліціонер у званні капрала[4], в білому кашкеті і з жезлом автоінспектора в руці, а поруч — молодик у цивільному на мотоциклі.

Капрал уважно стежив за рухом машин на автостраді. Усе було в порядку: він нікого не зупиняв за перевищення швидкості. Помітивши машини, які їхали дуже повільно — переважно то були власні «сирени», — він енергійним помахом жезла примушував їх прибавити газу. Воно й зрозуміло, адже на автостраді куди небезпечніші саме такі, — як називають у Польщі, «недільні водії», — ледь повзуть і знагла гальмують без всякої причини.

Та ось показався темно-вишневий «фіат» з номером «WW-28–47», з’їхав на узбіччя і зупинився. Водій заглушив мотор. Обидва інспектори підійшли до машини.

— Добрий день, — міліціонер віддав честь, — шляхова інспекція. Ваше посвідчення водія.

Водій простяг документи.

Інспектор уважно проглянув права, технічний паспорт, дорожній листок і паспорт водія Яна Ковальського. Нарешті повернув усе те водію.

— Машина в порядку?

— Ясна річ, в порядку, пане капрал.

— Перевіримо.

— Перевіряйте, прошу, пане капрал.

Міліціонер став перед машиною і закомандував:

— Включіть підфарники.

Ковальський виконав наказ.

Усе було в порядку. Шофер торжествував: фараону ні до чого не придертися. Адже й тижня не минуло, як у заводській майстерні він спеціально перевіряв зовнішні освітлювальні прилади.

— Гальма в порядку?

— Аякже, пане інспекторе.

— І це ми перевіримо. Вийдіть, будь ласка.

«Ну й зануда», — подумав Ковальський, виходячи з машини.

Міліціонер зайняв його місце і переконався, що гальма в справності. Потім він повернув ключа запалювання.

Глуха тиша. Мотор не запрацював.

— О-о, акумулятор сів, — сказав міліціонер.

— Не може бути, — здивувався Ковальський, — усе було в порядку.

— Дивіться самі. — Міліціонер знову повернув ключа, і знову стартер не запрацював.

— Що таке? — захвилювався Ковальський. — Зараз підійму капот, перевірю.

— Тут ми заважатимемо руху, — зауважив міліціонер, — Простіше підштовхнути машину. А повернетесь на базу, там усе й перевірите. Утрьох ви зможете підштовхнути машину. Допоможіть їм, — звернувся він до охоронника Анджея Баліцького, який сидів на задньому сидінні.

Охоронник без заперечень вийшов з машини.

— Вийдіть і ви, — попросив міліціонер жінку. — Все ж легше буде.

Христина Палюх також вийшла, в машині залишився один інспектор та ще коричнева шкіряна сумка на задньому сидінні.

— А тепер штовхайте! Та сильніше, адже дорога йде вгору, — розпорядився міліціонер.

Троє чоловіків — шофер, охоронник і другий інспектор шляхового патруля — піднатужились і розігнали машину. Міліціонер, який сидів за кермом, відпустив зчеплення, машина клюнула носом, але мотор зараз же запрацював.

Від’їхавши на сімдесят метрів, машина зупинилася. Мотор розмірливо гурчав. Касирка, охоронник і шофер попрямували до машини. Другий же інспектор повернувся до мотоцикла, що стояв на узбіччі, сів на нього і завів мотор. Розвернувшись на шосе, він пересік газон, що розділяв дві полоси автостради, виїхав на другу полосу, газонув і на максимальній швидкості помчався в бік Варшави. Ті троє, що поспішали до свого автомобіля, просто не помітили цього. Коли вони були вже метрів за п’ятнадцять від машини, вона несподівано різко рвонула з місця і, в мить ока досягнувши вершини горба, зникла. Троє кинулись було доганяти, та куди там.

— Щоб тобі пуття не було! — вилаявся Ковальський. — Ото жартівник знайшовся, хоче примусити нас прогулятися.

Нікому і в голову не прийшло нічого поганого. Але коли дісталися вершини горба, вишневий «фіат» промайнув уже десь на горизонті.

— Чого це він? — здивувався Анджей Баліцький. — Чому він не зупинився?

Тільки тепер касирка стривожилась по-справжньому:

— У машині сумка з грішми! Більше семи мільйонів.

— Не хвилюйтесь, — спробував заспокоїти її і себе Ковальський, — напевно, цей капрал із тих занадто запопадливих зануд, яких так багато серед автоінспекторів. Приїде на завод і хвалитиметься, що обвів нас і сам привіз гроші. Та ще складе протокола, що ми не дотримувались інструкції.

— А де другий? — спитав раптом охоронник.

Оглянувшись довкола, вони не виявили ні чоловіка в цивільному, ні мотоцикла. Адже тільки що був тут!

— Ой, як би… — почала пані Палюх.

— Зараз головне — якнайшвидше добратись до заводу, — перебив її Ковальський і кинувся зупиняти машини, що проїжджали мимо. Нарешті водій вантажівки пожалів їх.

— До Надажина? — водій був неприємно здивований. — Адже це всього якихось два кілометри!

— Ось тобі сотня. Якнайшвидше достав нас на завод. Це в кількох кілометрах від автостради. У нас машину викрали.

— Та як же це? У всіх трьох? Смієтесь наді мною, чи що? Адже з вами охоронник.

— Нас зупинив міліціонер, велів вийти. Та поїхали швидше, не можна втрачати ні хвилини!

— Але ж у вас була зброя. — Водій вантажівки кивнув на кобуру охоронника. Не міг повірити, що серед білого дня при такому пожвавленому русі на шосе у трьох дорослих людей, серед яких один був озброєний, викрали машину.

— Підвезіть нас, будь ласка. — До прохань Ковальського приєдналась і касирка.

— Гаразд, — погодився шофер. — Сховай свою сотню і сідай біля мене, показуватимеш, куди їхати. Ви, пані, також залізайте до кабіни. А ти, приятелю, забивайся з своїм пістолетом до кузова.

Біля воріт заводу ще на ходу Ковальський вискочив і забіг до прохідної.

— Моя машина тут? — спитав він вахтера.

Нічого не розуміючи, той дивився на нього як на божевільного.

— Я питаю, моя машина повернулась? — повторив Ковальський.

— Як же вона могла повернутись без вас? — Вахтер подумав, що відомий своїми розиграшами Янек-жартівник, як називали Ковальського на заводі, просто вирішив покепкувати з нього.

— О боже! — простогнав Ковальський. Цього разу йому було не до жартів.

До них підбігла Христина Палюх. Їй не довелось ні про що питати — досить було глянути на Ковальського. Залишилось визнати гірку правду: міліціонер вкрав машину, в якій знаходились гроші.

— Що ж тепер робити? — до охоронника Анджея Баліцького тільки тепер дійшов весь жах того, що скоїлось. — Виженуть нас з роботи, напевно виженуть! А може, ще й посадять.

— Необхідно негайно повідомити директору, — вирішила Палюх. — Ходімо до нього.

— Це ж треба! — Водій вантажівки ніяк не міг повірити в те, що сталося. — Бажаю вам успіху, а мені пора. — Він попрощався і, розвернувшись, поїхав.

Вкрай розстроєна і деморалізована трійця навіть не подякувала йому.

Директор заводу точних приладів інженер Мечислав Надольний зустрів повідомлення про крадіжку грошей і машини зовні спокійно. Своїх підлеглих він не вилаяв і взагалі поки утримався від будь-яких коментарів на їх адресу, а відразу схопив телефонну слухавку.

— З’єднайте мене з місцевим відділком міліції, — сказав він секретарці. — Та хутко!

Почувши у трубці голос начальника відділка Зигмунда Доманецького, директор коротко, в кількох словах, виклав суть події. Той пообіцяв негайно підняти по тривозі своїх людей і повідомити про все начальству, а потерпілих і директора попросив негайно прибути до нього.

Так з’явився на світ документ під заголовком «Рапорт про подію», були складені і протоколи свідчень потерпілих.

Усі заходи, вжиті для того, щоб затримати злочинців, — не викликало сумніву, що їх було як мінімум два, — ні до чого не призвели. І ось сіра тека з кількома аркушиками паперу, подолавши визначений для таких випадків шлях, покоїлася тепер на письмовому столі майора Януша Качановського.

Перечитуючи заново ці матеріали, майор знову не міг стримати усмішки: дуже вже дотепний і разом з тим простий спосіб заволодіти грішми придумали злочинці.

А втім, він відразу ж закликав себе до порядку. Та й справді, тут не до сміху. Не кажучи про факт злочину, у цій афері є особливо неприємний момент: у викраденні брав участь міліціонер. Чи це був справжній працівник міліції, чи переодягнений злочинець?

Януша Качановського більше влаштовував другий варіант, але не можна було виключати й першого. Врешті-решт, люди є люди. Величезна сума в сім з лишнім мільйонів могла спокусити і працівника міліції.

Ще одна обставина привернула увагу майора, коли він перечитував матеріали. Даючи свідчення в надажинському відділку міліції, водій викраденої машини стверджував, що вона пройшла техогляд всього тиждень тому. Чи можливо, щоб там не перевірили акумулятор? Ковальський запевняв, що міліціонер — справжній чи ні — на його очах повертав ключ запалювання, але стартер не спрацьовував. Може, акумулятор сів? Але коли? Адже машина проїхала із Надажина до Варшави, до будинку Держбанку і назад, майже до самого Надажина, тобто не більше п’ятдесяти кілометрів.

Якби генератор не давав зарядки, розмірковував слідчий, то на приладовому щитку засвітилася б червона лампочка. Не помітити цього Ковальський не міг. А може, бачив, та розраховував дотягнути до заводу?

Адже можливий і такий варіант: водій був у змові з тими, хто чатував на шосе. Тоді міліціонеру легко було зробити вигляд, що він повертає ключ запалювання.

А інші?

Взяти хоча б охоронника. Як слухняно він вийшов з машини, а потім, коли «фіат» рвонув уперед, навіть не зробив спроби взятися за зброю. Чому, виходячи з машини, він не захопив з собою шкіряної сумки, що лежала поряд з ними? Гаразд, припустимо, він не взяв сумки, оскільки вона заважала б йому штовхати машину. Але ж він міг передати її касирці Христині Палюх.

Цілком природно, що Януш Качановський поки не знаходив відповідей. Спочатку він хотів викликати трійцю потерпілих до палацу Мостовських і там доскіпливо їх допитати, але, подумавши, відмовився від цього. Люди й так приголомшені, треба дати їм можливість прийти до тями. Важко припустити, що всі вони були співучасниками злодіїв. Але один з них — можливо.

Краще поговорити з ними на місці, в Надажині, вирішив слідчий. В управлінні вони почуватимуть себе скуто. Заразом походити на заводі, побалакати з начальником місцевого відділка міліції Зигмундом Доманецьким.

Майор зняв слухавку і накрутив номер свого начальника.

— Мені хотілося б негайно поїхати до Надажина, — сказав він Немироху.

— Я вже розпорядився, — відповів полковник, — машина чекає. А повернешся, зайди до мене, разом поміркуємо, як бути далі.

— Слухаюсь, — відповів майор і хотів уже покласти слухавку.

— Хвилиночку, — зупинив його полковник. — Я телефонував у надажинський відділок міліції і попередив Доманецького, що ти за годину будеш у нього.

«Справжнісінький диявол, усе він передбачив», — пробурмотів Качановський собі під ніс.

Розділ третій БАГАТО ЗАПИТАНЬ, МАЛО ВІДПОВІДЕЙ

Качановський наказав зупинити машину, не доїжджаючи до Надажина, на тому місці, де шосе поринало у невеличку балку поміж двох горбів. Підйом був такий незначний, що навіть водії малолітражок проїжджали тут на прямій передачі. І все ж штовхати «фіат» по схилу нагору змогли б тільки двоє, а коли вимагалось розігнати до такої швидкості, щоб завести мотор, це зусилля трьох. Тому вказівка міліціонера, щоб охоронник вийшов і допоміг штовхати машину, не могло викликати підозри. Так само, як і його прохання до касирки.

— Ці спритники все точно розрахували, — підмітив водій міліцейської машини після того, як вони з майором провели слідчий експеримент: спробували удвох виштовхнути нагору по схилу службову машину. — Навіть те, що, трохи від’їхавши, машина зупинилась, було психологічно правильно розраховано. Якби злодій відразу газонув, охоронник зараз же зрозумів, чим справа пахне, і згадав би про пістолет. Або спробував би затримати другого. А так вони спокійно пішли до машини, яка ніби чекала їх, другий тим часом встиг зникнути.

Майор навіть не поцікавився, звідки це сержанту Адамському добре відомі всі деталі події. Він знав, що найпоінформованішими людьми в управлінні були саме водії. Майор не міг не погодитись із зауваженням досвідченого водія. Справді, план нападу на заводську машину був продуманий до дрібниць і здійснений на диво чітко.

Старшина Доманецький, мабуть, чекав біля вікна: не встигла машина з Варшави зупинитися, а начальник відділка вже стояв струнко перед майором.

Доманецький дуже хвилювався. Воно й не дивно. Більше семи років він очолював місцевий відділок міліції, і за всі ці роки йому доводилось мати справу лише з дрібними крадіжками, бійками на весіллях і хуліганством. А тут раптом викрадення заводської машини і крадіжка великої суми грошей!

Старшина провів майора до службового приміщення з гучною назвою «Кабінет начальника відділка» і, не чекаючи запитань, став доповідати:

— Христина Палюх, тридцять п’ятого року народження, заміжня, двоє дітей. Син Анджей вчиться у Вроцлавському політехнічному, пробував поступати у Варшаві: не пройшов по конкурсу. Дочка Вожена закінчує ліцей, в нинішньому році складатиме іспит на атестат зрілості. Думає поступати в медичний, але сумніваюсь у кінцевому результаті — вчиться не дуже добре. Чоловік Владислав Палюх, інженер. Як і дружина, працює на заводі точних приладів. Кажуть, хороший спеціаліст. У Надажині живуть більше п’яти років. Отримали від заводу квартиру. До цього він їздив на роботу з Варшави, а вона жила і працювала в столиці.

— Чому ж вони переселились у цю діру?

— Так сюди з Варшави не більше години їзди автобусом. До того ж рік тому вони купили собі «шкоду». А у Варшаві четверо тулилися в однокімнатній квартирі. Ясна річ — тіснувато. Тут вони досить заможні люди, заробляють обоє майже дванадцять тисяч на місяць: вона чотири і він вісім. Скарг на них ніколи не надходило.

— Тепер про водія.

— Ян Ковальський, — начальник відділка, видно, грунтовно підготувався до цієї розмови, бо жодного разу не заглянув у розкладені перед ним папери, — двадцять дев’ять років, закінчив Варшавський автомобільний технікум. Має посвідчення водія вищої категорії — «Є». Його прозвали Янек-жартівник, тому що хлопець він веселий, любить пожартувати. Одружений, має дитину. Також отримав квартиру від заводу, двокімнатну. Зараз дружина після декретної взяла відпустку за власний рахунок, бо в яслах не вистачає місць для всіх надажинських малюків…

— Цікаво, чому спеціаліст такого високого класу працює водієм на заводській легковушці? Адже навіть водій автобуса у Варшаві заробляє значно більше. Давно він тут?

— Та років зо три. Одружився чотири роки тому, квартири в них не було. Дружина його жила з своїми батьками, він — в себе, з матір’ю і молодшими братами. А завод пообіцяв квартиру через рік. У Варшаві йому довелось би чекати не менше шести років. Та цими квартирами директор Надольний заманив спеціалістів з усієї Польщі. Директор правильно розрахував: будуть квартири, будуть і люди. Тепер наш завод кращий у галузі. Зарубіжний замовник плавом пливе. Довелось навіть побудувати для іноземців невеличкий готель. Розкішний, такий собі «малий форум»[5].

— А що ще ви можете сказати про Ковальського? — перебив майор балакучого старшину.

— Трапляється, випиває, як це у молоді водиться. Але тільки після роботи. Аварій і нарікань не було. Недавно купив собі стару побиту машину марки «БМВ», тепер крутиться біля неї, приводить до ладу. Директор дозволив йому в позаробочий час користуватися заводською авторемонтною майстернею. Вже над власною машиною Ковальський корпить, не жалкуючи сил, як новенька буде.

— Чудес не буває, — засміявся майор, — з металолому нової машини не зробиш, як не старайся.

— Ковальський дуже хороший механік, та й грошей на ремонт не шкодує.

— Не так їх у нього, напевно, й багато, цих грошей. Дружина не працює, маленька дитина…

— Гадаю, що з понаднормовими він загрібає більше п’яти тисяч. Треба визнати, що Ковальський не білоручка, ніякою роботою не гребує. Береться за ремонт і приватних машин. А їх в Надажині чимало. Люди на заводі заробляють непогано, підприємство ж за хорошу роботу видає талони на машини. Так що багато хто купує — правда, більше малолітражки. А ремонтувати ніде, майстерні у нас немає, от і виходить, що приробіток у Ковальського постійний. Крім того, я вже сказав, сюди приїжджають іноземці, часто на власних машинах. Янек-жартівник обслуговує і ремонтує їх. Ясна річ, не за злоті. Ковальський не раз нахвалявся, що іноземці привозять йому запчастини до його БМВ.

— Давайте перейдемо до охоронника. Його звати Анджей Баліцький?

— Так, він місцевий, тут народився. Йому п’ятдесят п’ять, той з робітників-селян. У нього два з половиною гектари землі, будинок, своє господарство. Будинок новий, років чотири тому його збудував, а ось решта господарських будівель — майже розвалюхи. Кожного року відгодовує два-три кабанчики, тримає курей і качок. Знаєте, як у них буває, — всього потроху. Веде господарство, звичайно, дружина. Виховали вони чотирьох дітей, усі вже дорослі і самостійні. Наймолодший, Франек, — слюсар на заводі. Одна донька — зубний лікар, живе в Ольштині, друга закінчила торговельне училище і працює у Варшаві, там і живе, сім’я в неї. А старшого сина він на інженера виучив. Той живе в Сілезії, у Катовіце. А може, в Глівіце? Цієї обставини я не перевіряв, але, коли знадобиться, уточню.

— Два з половиною гектари в Надажині, під Варшавою. Це ж золоте дно! Ті, хто вирощує і продає у місті овочі, навряд чи мають більше землі, а гроші гребуть лопатою.

— Усе це так, — погодився Доманецький. — До того ж земля у Баліцького непогана. Якби по-хазяйськи підійшов до цього — поставити теплиці, — напевне мав би колосальний доход. Та він лінується, живе тим, що родить йому нива, а зарплата йде на всілякі витрати по господарству. Багато в нас таких робітників-селян: і селянин він поганий, та й на підприємстві користі від нього небагато. Не вистачає йому уміння, та й бажання, мабуть, також немає. Воно простіше сидіти на лавочці з пістолетом на боці, ніж гнути спину на ниві. Тільки ніхто з чотирьох дітей не захотів залишатися на господарстві.

— А що ще ви можете сказати про Баліцького?

— Так він взагалі-то порядна людина. Спокійний. Навіть коли нап’ється, дружини не б’є, на вулиці не бешкетує. Судимості не має, як і двоє інших. Що тут ще про нього скажеш? Мабуть, більше нічого.

— Небагато ж ви мені повідомили, старшина. Те, про що я дізнався від вас, я з успіхом міг дізнатися із документів у паспортному столі, а я надіявся, що ви мені розкажете детальніше.

— Що ж я ще можу повідомити? — виправдовувався Доманецький. — Все це спокійні люди, неприємностей не мали. Про таких, як правило, міліція небагато знає, немає у неї причини ними цікавитися. Інша річ — який-небудь злодюжка, або хуліган, або ті, хто постійно товчеться біля пивного рундука. Ось їх ми добре знаємо, за ними наглядаємо.

Пояснення начальника відділка було логічне. Міліції і без того дуже багато роботи і, ясна річ, немає ні часу, ні необхідності займатись громадянами, які не порушують громадського порядку, не вступають у конфлікт з законом.

Коли Януш Качановський йшов довгим коридором адміністративного корпусу, розшукуючи кабінет директора, раптом розчинились двері, і з них вискочила якась дівчина, налетівши на майора з такою силою, що він ледь утримався на ногах.

— Ох, вибачте. — Вона спалахнула від зніяковіння.

— Нічого, нічого, мені навіть приємно, — Майор уже встиг помітити, що незнайомка досить гарна: коротке волосся, прямий носик, красиві голубі очі.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Шукаю сім мільйонів злотих. Пройшов слух, що у вас їх викрали. Може, ви знаєте, де вони?

— Якби знала — вже б знайшла їм застосування, — засміялась вона.

— А якщо серйозно — я шукаю кабінет директора. Не проведете мене?

— Так ви з міліції. — Великі очі дівчини від здивування стали ще більшими. — Шукаєте свого колегу, який нашу зарплату заграбастав?

— Так, я справді з міліції, майор Качановський, дозвольте відрекомендуватися. А чому ви думаєте, що злочинець — мій колега?

— Так він же був у міліцейській формі, у білому кашкеті, з жезлом у руці. Усі на заводі тільки й говорять про це! Дуже цікаво, чи знайдете ви його? Я особисто думаю — ні.

— Чому ж?

— Коли вони вже примудрилися вкрасти сім мільйонів, то напевно зуміють і сховати їх як слід. І самі щезнуть, хоч під землю. Не для того вони ризикували, аби попастися. Ну а ще… — дівчина завагалась було, а потім рішуче закінчила: — Ну а ще — хіба ви наважитеся визнати, що міліціонер міг виявитися бандитом!

— Саме цього чоловіка, повірте мені, ми шукатимемо особливо старанно. І знайдемо, хоч з-під землі доведеться діставати. Але тільки з вашою допомогою.

— Кожен з нашого заводу охоче допоможе вам. Але що, наприклад, особисто я можу зробити?

— Ви справді хочете нам допомогти?

— Звичайно. — Дівчині приємно було почути, що вона спроможна подати допомогу цьому симпатичному чоловікові з сивіючими скронями.

— Ви тут живете?

— На жаль, ні. Одинакам директор не надає житлової площі. У кращому випадку — кімнату в гуртожитку. Доводиться щоденно добиратися із Варшави автобусом.

— Так це ж здорово, що ви варшав’янка! Якщо у вас знайдеться час, давайте зустрінемось сьогодні о п’ятій у кав’ярні «Новий Свят». Знаєте, та, що на розі Свентокшіської і Нового Свята? У залі на першому поверсі. Там я і поясню вам, у чому полягає ваше завдання. Звичайно, наша домовленість — державна таємниця.

— Гаразд, о п’ятій я там буду.

— Ну а зараз покажіть мені, будь ласка, де тут кабінет директора.

— Це поверхом вище. Треті двері зліва. Павле, проведи пана майора до директора, — попросила вона молодого чоловіка, який проходив мимо, усміхнулася на прощання і з гідністю увійшла до кімнати, з якої тільки що стрімко вискочила.

Коли секретарка доповіла про прибуття майора Качановського з Варшави, директор вийшов у приймальню зустріти його.

— Дуже неприємна історія, — сказав він, привітавшись, — Неприємна для нас обох.

— Чому ж для обох? — здивувався майор. — Адже постраждали тільки ви. Втратили більше семи мільйонів готівкою, та ще автомашину на додаток.

— Машину до уваги не беріть, — заперечив директор. — Сьогодні-завтра грабіжники її кинуть. Що ж стосується грошей… У загальному балансі наших фінансових операцій це аж ніяк не астрономічна сума. Я мав на увазі не матеріальні аспекти справи.

— А які ж?

— Моральні. З одного боку, міліціонер, який викрав гроші…

— А з другого? — посміхнувся майор. Воістину безсмертна історія кьопенікського шевця[6]. Досить людині натягнути мундир, і оточуючі вже ні хвилини не сумніваються, що він саме той, за кого себе видає.

— А з другого — його спільник або спільники на заводі.

— Поясніть, будь ласка.

— Усе зрозуміло. Злочинцям не вдалось би так чітко здійснити наперед підготовлене пограбування, якби в них не було на заводі спільників.

— Ви підозрюєте, пане директор, касирку Христину Палюх?

— Боронь боже! Я цілком певний того, що наша касирка, яка пропрацювала тут стільки літ, не має до пограбування ні найменшого стосунку. Я готовий ручатися за неї.

— Тоді, виходить, шофер Ковальський?

— В жодному разі! Це дуже порядна людина.

— Залишається охоронник Анджей Баліцький.

— Виключено. Може, він зірок з неба не хапає і не надто працьовитий, але це обов’язкова, чесна людина. Та й не було в нього ніякого розрахунку йти на такий ризик. У нього своє господарство, непогана зарплата, робота не важка. Лишилося кілька років до пенсії. Діти влаштовані. Ні, ця авантюра не для нього.

— Пане директор, сім мільйонів — величезна сума. Вона могла спокусити, як ви вважаєте, працівників міліції, але з таким же успіхом і касирку, і шофера, і охоронника, а не виключено, що й кого-небудь з керівників заводу.

Директор трохи помовчав.

— Може, ви й маєте рацію, майоре. Але в одному я переконаний: співучасників бандита у міліцейській формі, — тепер його тон звучав вже не так категорично, — необхідно справді шукати на нашому заводі.

— Чому ви так думаєте?

— Та просто довіряю своєму відчуттю.

— А ваше відчуття не підказує, де саме необхідно шукати злочинців?

У відповідь директор зареготався, але зараз же посерйознішав.

— У мене ніяких підозрінь, — сказав він, — але хочу звернути вашу увагу на ту обставину, що обидва злочинці, як мені сказали, були молодими людьми. Віком двадцяти — двадцяти трьох років. Пані Палюх і охоронник Баліцький люди далеко не молоді, та й шофер Ковальський старший за бандитів. По-моєму, логічно шукати спільника або спільників у середовищі молодих. У нас на заводі їх багато, саме серед цієї вікової категорії спостерігається найбільша плинність, як і різні дисциплінарні провини.

Качановський похитав головою:

— Шановний пане директор, я зміг би навести десятки і навіть сотні прикладів, коли за молодими злочинцями стояв «розум», набагато старший за них. Він усе продумував, а молоді були лише виконавцями його планів. Йому ж, до речі, діставалась левова доля здобичі.

— Так із чого ви думаєте починати? — спитав директор.

— Збиратиму відомості, нехай навіть такі, які мають до справи приблизну причетність. Вас би я попросив розповісти про всі обставини, пов’язані з видачею зарплати. Ви не заперечуєте? Скажіть, хто міг знати, що саме у вівторок, шостого вересня, машина поїде до банку за грішми?

— Поїздки за грішми ні для кого на заводі не секрет. Зарплата у нас видається двічі на місяць, шостого і двадцятого. У ці дні ми посилаємо касирку до Варшавського банку. Як правило, машина відправляється близько десятої ранку, вертається під дванадцяту. Пані Палюх — наш головний касир. У видачі зарплати їй допомагають інші працівники бухгалтерії. Зарплата видається по цехах, причому усе організовано так, що перша зміна отримує гроші в кінці робочого дня, а друга — на початку. Працівники бухгалтерії досвідчені, і видача зарплати проходить швидко і чітко — голки не підточиш. За винятком останньої, звичайно. Довелось її перенести на другий день, знову взяти в банку гроші.

— За зарплатою завжди їздила папі Палюх?

— Так. Крім тих випадків, коли була у відпустці або хворіла. Тоді її хтось заміняв. Але це траплялось нечасто.

— Тепер, будь ласка, розкажіть про шофера Ковальського.

— На заводі є дві легкові машини, — почав директор. — За одною закріплений водій, цей самий Ян Ковальський, друга без водія: на ній їздять співробітники, які мають права. У службових справах, зрозуміло. Крім того, як керівний склад, так й інженерний персонал користуються своїми власними машинами, якщо їм доводиться виїжджати у справах, а службові машини зайняті. Для цього їм виділяється спеціальний «ліміт кілометражу», який оплачується заводом. По зарплату ми завжди посилаємо Ковальського. Один тільки раз, коли Ковальський був у відпустці, його машину вів інший шофер. На заводі ще є кілька вантажівок і один автобус, який щоденно привозить робітників і службовців, що мешкають у Варшаві. Часто якась машина стоїть на ремонті, тому заміну Ковальському легко знайти.

— Ваша автомайстерня працює у дві зміни?

— Взагалі-то в одну, але на випадок необхідності люди залишаються на дві зміни, навіть на ніч. Понаднормово.

— Кажуть, в цій майстерні Ковальський виконує і «ліву» роботу?

Надольний злегка зніяковів:

— Яка там «ліва»! — Просто у багатьох наших співробітників є власні машини. А в Надажині автомайстерень немає. От я і дозволив Ковальському у позаробочий час допомагати співробітникам у ремонті. Знаю, що це не за правилами, але, якщо хочеш закріпити людей, маючи під боком такого конкурента, як столиця, доводиться йти на певні компроміси! «Взяти того ж Ковальського. Якби в нього не було додаткових заробітків, якби завод не дав йому квартири, він би тут не залишився. Та ви й самі знаєте, як важко роздобути хорошого спеціаліста підприємству в тридцяти кілометрах від столиці.

— Тепер, будь ласка, про охоронника Баліцького.

— На заводі дванадцять охоронників. Працюють вони за таким принципом: дванадцять годин чергують, потім двадцять чотири години відпочивають. Усі як один з так званих робітників-селян. Їх цей розклад дуже влаштовує: після важкої роботи в полі вони відпочивають на службі. Взагалі у нас на заводі багато робітників-селян, і, признаюсь вам, вони завдають масу турбот.

— У чому ж? Адже вони, сподіваюсь, до Варшави не рвуться?

— На щастя, ні. Справа в іншому. Адже цей самий робітник-селянин в дійсності і не робітник, і не селянин. Заводи такого типу, як наш, все менше потребують некваліфікованої робочої сили. А у робітника-селянина немає ні часу, ні бажання здобути спеціальність. Роботу на заводі він розцінює лише як джерело додаткового доходу. Що ж стосується сільськогосподарської праці, то вони, звичайно, ведуть екстенсивне господарство. Гадаю, проблему необхідно якось вирішувати у загальнодержавному масштабі.

— І вирішувати не нам з вами, — зауважив Качановський. — А поки мене цікавить конкретно Анджей Баліцький.

— За грішми, як правило, їде один з чотирьох охоронників, які чергують в цей день.

— Хто їх призначає?

— Теоретично я або мій заступник з адміністративних питань, а практично моя секретарка.

— Мені б хотілось поговорити з тими трьома голубчиками.

— Мій кабінет у вашому розпорядженні.

— Навіщо ми будемо вам заважати? Може, знайдеться інше приміщення?

— Ні, ні, ви не будете заважати. У мене запланована нарада із завідувачем відділу постачання, ми поговоримо в його кабінеті. Вам прислати усіх трьох разом?

— Ні, краще по черзі. Я почав би з водія.

— Гаразд. Зараз розпоряджусь, щоб секретарка викликала його. А потім ви самі, пане майор, скажете їй, кого викликати наступного. — Директор попрощався.

Незабаром відчинились двері, і увійшов Ян Ковальський. Замащений комбінезон і нашвидку вимиті бензином руки красномовно свідчили, від якого заняття його відірвали. Та й він сам почав, власне, з цього:

— Тепер у мене машини немає, так я у майстерні працюю. Пробачте, що в такому вигляді…

— Нічого, нічого. Я майор міліції. — Качановський вважав за потрібне відрекомендуватися, оскільки він був у цивільному. — Мені б хотілось почути найдетальніше, як сталося, що у вас на очах викрали машину з грішми?

— А, розумію. Ви, мабуть, думаєте, що я спільник? Ви приїхали заарештувати мене? Але клянусь, я ні в чому…

— Сідайте ось тут, — майор вказав на крісло. — Поки це неофіційний допит, у нас ще буде час провести офіційний, а зараз мені б хотілось отримати від вас деякі відомості. Ніхто не стверджує, що ви є спільником злочину, хоч я, як ведучий слідство в цій справі, не можу цього повністю виключити.

Ковальський сів.

— Прошу, розказуйте, як було діло. І найдетальніше.

— Поїхали, значить, ми у Варшаву, щоб взяти гроші з банку. Пані Палюх, охоронник Баліцький і я. У банку трохи затримались, була черга. А ще пані Палюх необхідно було зробити деякі перерахування.

— О котрій годині ви відправились назад?

— Коли ми виходили з банку, на годиннику було за чверть одинадцята.

— А коли вас зупинив міліціонер на шосе?

— Я не дивився на годинник. Думаю, була десь половина дванадцятої. Поки я стовбичив перед світлофорами, поки вибрався з міста, півгодини минуло, не менше. Та й по шосе хвилин п’ятнадцять їхали. Коли везу гроші, я не жену, більше вісімдесяти не витискую.

— Так як же все відбулося?

— Отож виїхали ми на гірку. Ту, першу, біля Надажина. Бачу — стоїть інспектор. З мотоциклом. Поруч з ним хлопець у цивільному. Я подумав, громадський інспектор або дружинник. Перед нами їхало багато машин, але вони нікого не зупиняли. І тільки коли я під’їхав ближче, він махнув жезлом.

— Хто?

— Відомо хто, міліціонер.

— Який він був на вигляд?

— Звичайний. У білому кашкеті, в руці жезл.

— Старий, молодий?

— Молодий. Я ще здивувався, що капрал такий молодий. Може, відразу після армії пішов у міліцію.

— Змалюйте його зовнішній вигляд.

— Так я ж, пане майоре, спеціально його не розглядав. Знаєте, кожний водій, хай він навіть чистий як скло І машина в повному порядку, все одно нервується, якщо його зупиняють. Тепер усі намагаються вліпити штраф у п’ятсот злотих, це вам не жарти.

— Як так, ні про що ні за що вліпити?

— Адже вони завжди праві. Завжди знайдуть, до чого прискіпатися. Ось, наприклад, забруднилось у дорозі вітрове скло — плати. Як липку обдеруть.

— Вас обібрали?

— Мене, звичайно, ні. А от колегам моїм доводилось видобувати гроші з гамана, щоб не присікались. Розповідали мені.

— І ви їм вірите? — усміхнувся майор.

— Що платили штраф, це точно. А ось за що…

— Гаразд, продовжуйте.

— Коли я повернув на узбіччя і заглушив мотор, той міліціонер почав перевіряти мої документи. Потім він прискіпався до освітлення. Я ще подумав: шукає, до чого б придертися, щоб здерти з мене п’ять сотень. Але нічого у нього не вийшло: з освітленням у мене все було в ажурі. Тоді він велів мені вийти з машини, гальма йому, бачте, треба перевірити, чи не западає педаль і немає люфта на кермі. Бачу, вирішив він мене доконати, і я рознервувався вкрай. Гальма виявились у порядку. І кермо. Тепер, гадаю, мабуть, уже все. Та ні, він узяв і крутнув ключа запалювання. І — тихо. Я ледь вухам своїм не повірив. Голову даю на відсіч, що акумулятор був справний. І у Надажині, і у Варшаві мотор заводився відразу ж, з першого оберту.

— Але ж могло щось статись під час руху? Приміром, окислилась клема.

— Тоді б загорілась червона лампочка.

— Гаразд, і що ж далі?

— Цей чортів міліціонер зрадів. Акумулятор сів, каже. Я просунув руку через відкрите вікно і крутнув ключ. Насправді не спрацювало.

— Ви особисто повернули ключ запалювання?

— Атож. І не повірив сам собі — стартер не працював. Я хотів підняти капот і подивитись, що там з акумулятором, але міліціонер не дозволив. Не можна заважати руху на автостраді, сказав, тут ми створимо перешкоду іншим транспортним засобам. Дурня клеїв! Адже машина стояла на узбіччі і не заважала ніякому руху. А він своєї: треба підштовхнути машину, щоб завести мотор, доїхати до заводу, а там уже ліквідувати несправність. Я зрадів, що він хоч про штраф не натякає. Його помічник весь час мовчав, не втручався і стояв збоку, а тут взяв і підійшов до машини та вперся в багажник, немовби ми вдвох не справились. Ми штовхали з усієї сили, але машина навіть не зрушила з місця. Хоча зараз я сумніваюсь, що він також штовхав. Тільки вдавав, виходить, а штовхав я один. Тоді міліціонер сказав, щоб нам допоміг ще й охоронник, а пані Палюх попросив вийти з машини — все ж легше буде. Утрьох ми швидко розігнали «фіат», і мотор запрацював. Міліціонер проїхав під гірку десь метрів із сімдесят і зупинився. Ми поспішили до машини. Я не помітив, що з нами немає другого хлопця. Напевно, він покотив у бік Варшави, тому що нас не обганяв, це точно. Ми вже були близько, коли машина раптом різко рвонула з місця і зникла за пагорбом.

— Ви побігли за нею?

— Ні. Все одно б не догнали. Та й, чесно кажучи, я думав, що «фараон» хоче нас провчити за цей злощасний акумулятор. Мені і невтямки було, що він змивається на повному серйозі.

— А сумка з грішми?

— Я зовсім про неї забув. Моя справа вести машину. То клопіт охоронника та касирки. Коли ми зійшли на пагорб і я побачив, як «фіат» зникає за обрієм, я й тоді нічого не запідозрив, подумав: міліціонер вирішив нас розіграти, щоб ми похвилювались і добирались пішки, а сам прижене машину до заводської прохідної. І тільки на заводі я зрозумів, що скоїлось.

— Ви запам’ятали цього міліціонера? Опишіть, як він виглядав. Брюнет, блондин?

На це запитання Ковальський не міг дати навіть чіткої відповіді, хоча, чесно кажучи, силкувався пригадати.

— Ну а який він був на зріст? Високий?

— Мабуть, середній. Може, трохи вище.

— А номер на його жетоні ви запам’ятали?[7]

— Ні, на це я не звернув увагу. Пам’ятаю лишень, на ньому був білий міліцейський кашкет, а ось білих нарукавників не було. Знаєте, такі, які носять співробітники автоінспекції.

— Ви це точно пам’ятаєте?

— Мені впали у очі його руки на кермі. Білих нарукавників не було.

— Ну а що ви можете сказати про зовнішність цього чоловіка? Адже коли він сидів за кермом, ви заглядали у віконце, можна було його добре розгледіти.

— Цей зануда так запаморочив мені голову, що я дивився тільки на ключ. Пригадую, правда, його куці вусики і досить солідні бакенбарди.

— Колір волосся?

— Та ніби шатен.

Потім у кабінет директора був викликаний заводський охоронник Анджей Баліцький. Він помітив і запам’ятав ще менше. Що на міліціонерові був білий кашкет, а в руці жезл — це він згадав. І ще згадав, що другий грабіжник був у голубому джинсовому костюмі. І також молодий, двадцяти п’яти років.

— У ваші обов’язки входило охороняти сумку з грішми, що в той момент лежала на задньому сидінні, — суворо сказав майор. — Чому ж ви вийшли з машини?

— Як це — чому? — здивувався охоронник. — Адже пан міліціонер велів вийти і штовхати машину.

— Треба було взяти з собою сумку.

— Ця сумка важила двадцять кілограмів, не менше, адже пані Палюх взяла у банку багато дрібних грошей, щоб зарплату видавати. Коли б я тримав сумку в руках, як би я міг штовхати машину?

— У вас була зброя. Коли «фіат» рвонув з місця, ви зобов’язані були вихопити пістолет, крикнути: «Стій, стріляю!» А якщо б це не допомогло, зробити попереджувальний постріл у повітря і на випадок необхідності стріляти у грабіжника, поки він ще не встиг зникнути. Адже так належить діяти згідно з інструкцією?

— Стріляти в міліцію?! Щоб потім до кінця життя у тюрмі гнити?

Виявляється, мундир діяв магічно. Навіть тепер, під час допиту, охоронник не міг усвідомити того, що за кермом викраденої машини сидів злочинець.

— Я, пане майор, так вам скажу. Велів мені капрал штовхати машину, я й штовхав. Якби пані Палюх сказала мені «стріляй», я б вистрелив. Може, мене засудять, але я ні в чому не винен.

Качановський тільки рукою махнув. Він відпустив охоронника і попросив викликати Христину Палюх.

Касирка виявилась дуже світлою блондинкою — волосся було такого рівного кольору, що не могло бути справжнє, досить повна, з виразно помітним другим підборіддям.

Спочатку пані Палюх грунтовно розповідала, як вона отримувала гроші в банку. При цьому не забула повідомити, що шостого вересня видалась прекрасна погода, світило сонце і було тепло, не те що в серпні.

— Цей молодий міліціонер був такий симпатичний… Хто б міг подумати, що він втече з нашими грішми?

— Розкажіть, будь ласка, який він був на вигляд.

— У нього була така приємна усмішка, красиві вусики і голубі очі. Дуже до лиця йому новенький мундир, він так гарно підкреслював його фігуру. Тільки, як на мене, на зріст не вдався. У мого чоловіка — метр вісімдесят п’ять, — з гордістю проказала касирка. — Не такий вже він «пальчик»[8].

— Так який же на зріст чоловік у міліцейській формі?

— Не більше метра сімдесяти п’яти. Той, другий, у голубих джинсах, трохи вищий. Власне, на другого я не звернула особливої уваги, тому що він з самого початку тримався збоку, на голові в нього нічого не було, волосся темне, також стрункий.

— Ну а міліціонер? Опишіть його обличчя, волосся.

— Волосся? Я б сказала — темний блондин або навіть шатен. Кашкет насунутий низько на чоло, так що нелегко було розгледіти, яке в нього обличчя і волосся. Обличчя, здається, кругле, так, швидше кругле, ніж продовгувате. А мундир абсолютно новий, убраний, як лялечка.

— А жетон з номером на мундирі був?

— Ні, здається, ні… Я не звернула уваги.

— Як же це ви залишили у машині сім мільйонів злотих?

— Адже міліціонер попросив вийти, треба було штовхати машину, інакше мотор не заводився. Ось і мій чоловік, коли у нього не заводиться машина, особливо взимку, завжди говорить мені: «Христина, вийди і підштовхни». Тільки наша вулиця йде трохи під укіс, так там легше. У нас, пане майор, також є машина, «шкода»…

— Відповідальність за гроші, — перебив її Качановський, — ваш прямий обов’язок. Ви бачили, що охоронник вийшов з машини і не взяв з собою сумки з грішми. Виходить, її повинні були взяти ви.

— Вона лежала на задньому сидінні. А потім, знаєте, яка вона була важка? У банку взяла дрібними десять тисяч злотих. Монети по п’ятдесят грошів і по одному злотому, по два, по п’ять, десять і двадцять злотих. Це був такий тягар, що я ледве дотягла сумку до машини. Згідно з інструкцією, Баліцький йшов тоді поруч, охороняючи мене.

— У банку нічого не сталося, а ось на шосе…

— А на шосе був міліціонер. Ми поважаємо нашу міліцію, ніхто й не збагнув, що це бандит та злодій.

— Вас не здивувало, що хлопець був надто молодий для капрала?

— Головне, що він був міліціонером, тому ми його й слухались. Мундир, нашивки капрала. Ну, а що молодий… Адже тепер всюди ставка на молодь. І взагалі, він був дуже симпатичний і не викликав жодної підозри.

Усе було логічно й переконливо. Сам майор мимоволі думав, чи не повів би він себе так само, виявившись на їхньому місці. Не станеш же дорікати їм за те, що ні шофер, ні пасажири не зажадали від представника міліції пред’явити службове посвідчення.

Слідчому було вже ясно, що від цих людей він більше нічого не доб’ється. Звичайно, вони припустилися помилки, залишивши в машині сумку з грішми, але навіть найсуворіший суддя навряд чи кваліфікував би це як злочин, швидше їм би поставили за провину недбальство.

До Варшави Януш Качановський повертався не в радісному настрої.

Розділ четвертий ГІПОТЕЗ БАГАТО, ГЛУЗДУ МАЛО

— Полковник уже тричі запитував про вас, — такими словами зустріла Качановського секретарка. — Наказав, щоб після повернення ви негайно зайшли до нього.

— У мене сьогодні щасливий день, — пожартував майор. — Полковнику вдруге знадобилася моя порада.

— Ну, що у вас нового? — нетерпляче запитав полковник, тільки-но Качановський переступив поріг його кабінету.

Стан полковника можна було зрозуміти. Учинена велика крадіжка, в якій замішаний працівник міліції. Все це не могло не непокоїти Головне управління, і воно, певне, тиснуло на полковника, вимагаючи найшвидшого розслідування.

Майор детально розповів про все, що йому вдалось з’ясувати протягом дня.

— І знаєш, одна обставина мене радує, — сказав він, закінчивши повідомлення. — Факти свідчать про те, що це був не співробітник міліції, а переодягнений у міліцейську форму злочинець.

— Я в цьому не певен, — засумнівався полковник. — Які ж факти, по-твоєму, доказують це?

— А ось які: відсутність білих нарукавників, що їх співробітники автоінспекції завжди одягають під час виконання службових обов’язків; новенький мундир, а ми знаємо, що в міліції останнім часом не видавали форму, й до того ж капрал надто молодий. Я щось не знаю жодного двадцятирічного капрала міліції!

— Непереконливо! Я вважаю, що це швидше здогадка, ніж факт, в основі якого повинні бути важливі докази. А ті, що ти навів, не такі вже безсумнівні. Де злочинець узяв міліцейську форму? У магазині її не купиш. Не надходило повідомлення і про крадіжку н міліції нового мундира.

— У магазині його не купиш, це правильно. А, приміром, у костюмерній будь-якого театру напевне знайдеш такий мундир. Трапляється, що родичі померлого міліціонера продають його форму. Та що там, врешті-решт, будь-який кравець може її пошити.

— Сумніваюсь, що будь-який, як ти говориш, кравець узяв би таке замовлення.

— Ну що ж, виходить, не будь-який, а такий, для котрого головним аргументом є гроші. Можна знайти кравця, який за добру плату пошиє все що завгодно.

— Ось тут ти маєш рацію. А що коли звернутися до Головного управління з проханням дати об’яву про встановлення високої грошової винагороди особам, котрі можуть щось повідомити про міліцейську форму? Не дуже-то я певний в успіху, але спробувати треба. Що стосується нарукавників, що автоінспектор зобов’язаний одягати їх у місті, коли він регулює вуличний рух. На шосе, як правило, обходиться без них. Вік злочинця — також не доказ. Хлопцю було дев’ятнадцять, коли його призвали в армію. Два роки служби, потім міліцейська школа. У двадцять три роки він почав працювати. Хіба в такому віці не можна виглядати двадцятилітнім?

— Ну що ж, — визнав майор, — може, й так.

— У цій справі є одна дивна обставина.

— Неважко догадатися, що ти маєш на увазі. Осічка із заведенням машини?

— Саме так. Важливішим моментом в усьому проведеному тобою розслідуванні я вважаю свідчення Ковальського про те, що він сам намагався запустити мотор і що це йому не вдалося, оскільки не працював стартер. Міліціонер, справжній він чи ні, не міг за кілька хвилин, що він сидів за кермом, вивести з ладу стартер. По-перше, це не так вже просто, по-друге, Ковальський, який стояв поруч, обов’язково помітив би його маніпуляції.

— Виходить, уже до цього в машині було зроблено все необхідне, щоб стартер не спрацював.

— Саме так.

— Звідси випливає логічний висновок, який, зрештою, напрошувався з самого початку: у грабіжників є спільник на заводі точних приладів. Адже навіть людина, далека від слідства — я маю на увазі директора Надольного, — відразу подумав про це.

— Із цього неминуче випливає і те, що спільник не тільки добре обізнаний з порядками на заводі, не тільки достеменно знає, коли і як перевозяться гроші, а й має вільний доступ до машини Ковальського.

— Скоріш, це один з працівників автомайстерні. Надольний сказав мені, що завод має у своєму розпорядженні досить велику кількість машин, ремонт яких здійснюється у заводській майстерні. І, як засвідчив Ковальський, його «фіат» тиждень тому проходив там техогляд.

Полковник Немирох похитав головою:

— Даруй, але хід твоїх міркувань примітивний. Надто вже просто у тебе виходить. І легко. Адже злочинці зовсім не дурні. Вся операція проведена ними чітко, комар носа не підточить, а тут вони раптом припускаються такого прорахунку? Не могли ж вони не розуміти, що і Ковальський, і ми насамперед звернемо увагу на несправний стартер, а винуватців шукатимемо передусім серед робітників майстерні. Скільки їх там працює, п’ять чоловік, не більше? Крім того, не забувай, що Ковальський сам механік за освітою, та й практика у нього немала. При профілактичному ремонті або техогляді своєї машини він напевне брав участь і помітив би несправність. Вірогідно, машиною зайнялась людина, яка сама не працює у майстерні, але має можливість бувати там. А втім, чого це ми весь час говоримо про майстерню? Хіба «підправити» стартер у машині Ковальського можна було тільки там? Хіба не можна було зробити це, скажімо, увечері або вночі, коли машина стояла в гаражі? Послухай, а чи є у них взагалі гараж?

Майор знітився.

— Признаюсь, про це я якось не подумав. Я тільки бесідував з директором заводу і трьома потерпілими. З територією заводу я поки не ознайомився. Втім, я навідаюсь туди ще не раз і не два, а на завтра я звелів усім потерпілим з’явитися до нас на офіційний допит.

— Як ти думаєш далі вести слідство?

— Мені уявляється, що воно повинно йти двома основними напрямами. Перший — пошуки вишневого «фіата». Необхідно встановити, який шлях він зробив з моменту викрадення, може, хто-небудь його помітив і звернув увагу на водія, і нам удасться отримати точніший опис людини у міліцейській формі. Є надія, що при ретельному огляді машини експерти виявлять сліди, залишені грабіжниками. Нарешті, ми побачимо, в який спосіб була «підправлена» електропроводка «фіата». Сама ідея її виконання та інші деталі можуть дещо підказати.

— Сумніваюсь, що, навіть якщо ми знайдемо машину, вона наведе нас на слід злочинців, — підказав полковник. — Адже тепер кожний читач детективних романів має елементарні пізнання в галузі дактилоскопії і про мікросліди все чув. Перш ніж кинути машину, злочинці старанно її вичистять. Чи просто спалять.

— Не так вже легко знищити всі мікросліди.

— А я все-таки більше покладаюсь на магію грошей. Нам відомо, що принаймні два злочинці — молоді люди. Найімовірніше, зграя складалась з трьох, максимум чотирьох чоловік. Навіть коли припустити, що двоє інших — люди трохи старші, а значить досвідченіші та витриманіші, то вони якийсь час перебуватимуть у стані протистояння спокусі тратити гроші. Чого не можна сказати про молодих: ті довго не витримають.

— Ну що ж, може, твоя правда, — погодився Качановський. — Коли розділити на чотирьох, то кожному випадає майже по два мільйони. А якщо їх троє — по два з половиною.

— Гроші великі. Поклавши їх у кишеню, важко втриматися від бажання витратити хоч скільки-небудь. Ходити щодень на роботу, отримувати копійки і відмовляти собі в покупці виставлених на вітринах магазинів коштовних речей, які тепер доступні… Адже є можливість купити і машину, і квартиру…

— Я переконаний: грошенята таки добре сховані. Не думаю, що хто-небудь з них ризикнув витратити хоча б гріш.

— Гаразд, посидять вони зі своїми грошенятами тиждень, два. Ну місяць. Може, й рік витримають. Але ж почнуть вони їх витрачати врешті-решт?

— Невже ти думаєш, що я так довго вестиму слідство? Ось цього вже не чекав од тебе, спасибі, — образився майор.

— Та я зовсім тобі цього не бажаю, але скільки таких випадків, коли злочинець стає перед судом через десять років після скоєння злочину, а трапляється й пізніше. Я не сумніваюсь, що ми розплутаємо і цю справу. А ось коли — важко сказати. Ти й сам бачиш: поки ні за що вхопитися. Нікого не можемо підозрювати.

— Е, ні, підозрілі є. І в більшій кількості, аніж хотілося б. Три тисячі п’ятсот чоловік — рівно стільки працює на заводі точних приладів у Надажині. І коли хоча б один злочинець знаходиться серед них, то там його необхідно шукати. Спільника тих, хто діяв на шосе. А можливо, й ватажка, автора ідеї пограбування. Не виключено, що він сам й попрацював з машиною Ковальського.

— Три тисячі п’ятсот чоловік, кажеш? Солідний натовп. Ліпше, аби кількість зарахованих тобою до підозрюваних була б менша, зате в тебе було б більше конкретних підозрінь.

— Будуть, — впевнено заявив Качановський. — Дуже швидко з цього натовпу я відсію тих, хто поза сумнівом. З невеличкої групи, що залишилася, ми легко вилущимо одного-єдиного, отого самого, якого шукаємо.

— Занадто ти самовпевнений. Не сподівайся, що це вийде так легко і швидко. Адже ти сам говорив мені, що за згодою дирекції Ковальський часто ремонтував у майстерні машини співробітників заводу. Оскільки це дозволялось Ковальському, то, певне, дозволялося й іншим, насамперед, треба думати, власникам автомашин. Кожний з них міг поміняти електропроводку у «фіаті».

— Я вже сказав тобі, що слід почати з тих, хто має доступ до майстерні.

— Сумніваюсь, що на заводі ведуть облік усіх, хто має доступ.

— Почну з виявлення власників машин, які працюють на заводі.

— Дехто з них мешкає у Варшаві, їх машини, звичайно, там і зареєстровані.

— Я це врахую, візьмемо на замітку всіх робітників і службовців заводу, власників автомашин. Навіть якщо останні записані на родичів або знайомих. А потім з’ясуємо, хто з них останнім часом лагодив свою машину на території заводу. Дуже цінним для слідства я вважаю ту обставину, що машина Ковальського пройшла техогляд всього за тиждень до викрадення.

— Чому?

— Тому що це значно звужує часові межі. Адже механіки, які здійснювали техогляд, та й сам Ковальський, відразу б помітили, що до кабеля, з’єднуючого акумулятор із стартером, приєднано ще якийсь проводок.

— Поясни, що маєш на оці, — попросив полковник. Хоча сам мав автомашину, але на техніці він не дуже розумівся.

— Це дуже просто. Стартер не спрацював при включеному запалюванні з тієї причини, що в сітку, напевне, було вмонтовано вимикача. Гадаю, його сховали за дошкою для приладів. Сідаючи за кермо автомашини, «міліціонер» непомітно роз’єднав сітку — найвірогідніше, коліном натиснув на кнопку вимикача. Ось чому можна було скільки завгодно крутити ключ запалювання — і все даремно. А такого проводка і вимикача, навіть схованого за дошкою для приладів, не можна було не помітити під час техогляду.

— А хіба Ковальський не міг помітити цього пізніше? Адже йому напевне доводилось піднімати капот, ну хоч би для того, аби перевірити рівень масла.

— Якщо автомашина всього декілька днів тому була в майстерні, у нього не було потреби заглядати під капот. Масло йому замінили, а за тиждень він не так вже й багато наїздив.

— А я ось перевіряю майже щодня.

— Це тому, що ти їздиш на старій таратайці. Та й тобі досить перевіряти після кожних п’ятисот кілометрів. Гаразд, ближче до діла. З’ясувати, хто за останній тиждень користувався послугами майстерні, буде не так вже й складно. Гадаю — всього якийсь десяток людей.

— А ти певний, що серед десяти знайдеться злочинець?

— На всі сто.

— Я настроєний не так оптимістично. Боюсь, що в цій справі на нас чатує ще багато сюрпризів. Як би декому не поламати зубів, гризучи цей міцний горішок.

— А я вірю в свою щасливу зірку, адже досі удача була моєю супутницею. Чому ж тепер усе повинно бути інакше?

— Мені здається доцільним, — запропонував полковник, — влаштувати на завод одного або двох наших людей. Хай попрацюють, послухають, про що люди говорять, постежать за тими, хто, на твій погляд, викликає найбільшу підозру.

— Так, це зробимо обов’язково, — погодився майор. — Та все-таки слід знайти когось і серед заводських. Така особа може виявитися кориснішою за наших людей, тому що вона своя: знає усіх і всі її знають.

— Слушна думка.

Януш Качановський подивився на годинник — за чверть п’ята.

— Засиділись ми, а я домовився про зустріч з майбутнім інформатором. Треба дати необхідні інструкції. Дозвольте іти, товаришу полковник.

— Можу закластися, що твій інформатор — жінка.

— Ви вгадали.

— Гарна?

— Нічого.

— Руда?

— Цього разу блондинка.

— Побійся бога, Янушек. Ох, не доведуть тебе до добра ці жінки. То одна, то друга. Не встиг приїхати у Надажин, а вже знайшов собі когось.

— Та чого ти до мене прив’язався? Хіба я учиняю щось негоже?

— Адже у тебе, можна сказати, під самим носом пропадає чарівна блондинка. — Полковник Немирох уже давно сватав другові свою секретарку. — Яночка дуже прихильна до тебе. З вас вийшла б на рідкість гарна пара.

— Так я лише виключно в інтересах слідства… Сам же щойно казав: велика удача мати свою людину серед заводських. Хіба моя вина у тому, що цією людиною виявилась дівчина, і до того ж гарна? Просто так вийшло.

— У тебе завжди так виходить.

— Пробачте, полковнику, але мені вже насправді пора. А до кав’ярні «Новий Свят» відстань чимала.

Симпатична блондинка — як виявилось, її звали Ельжбета Ярот, — трохи запізнилася: рівно на стільки, щоб цей цікавий офіцер міліції не гнув кирпу. Януш із задоволенням відмітив, що дівчина встигла перемінити сукню.

Ельжбету трохи здивувало, що майор відразу ж почав ділову розмову. У кількох словах він виклав їй завдання. По-перше, просив її обережно, ненав’язливо порозпитувати людей на заводі, хто останнім часом лагодив свою машину у заводській майстерні. Крім того, їй рекомендувалось слухати і запам’ятовувати все, що говорять про пограбування.

— Чи немає у вас знайомих у відділі кадрів? — поцікавився Качановський.

— Я працювала там два роки, а потім перейшла у відділ постачання. Так що у відділі кадрів я усіх знаю, у мене там є навіть подружки.

— Це чудово! Треба дізнатися від цих ваших подружок, хто останнім часом звільнився з заводу.

— А це так важливо?

— Не знаю. Може бути, що зібрані вами відомості зійдуть нанівець, але не виключено, що вони допоможуть спіймати злочинців.

— Я зроблю все, що зможу, — гаряче запевнила дівчина.

Подальша розмова вже справи не торкалася. Коли вони виходили з кав’ярні, Ельжбета Ярот навіть не намагалась обманюватися. Майор міліції виявився чоловіком вельми приємним і дуже їй сподобався. І вона йому, видно, також, бо він попросив її прийти на наступну зустріч через два дні, хоч було ясно, що за такий короткий час вона небагато встигне дізнатися.

Розділ п’ятий НОВА ВИТІВКА ЗЛОЧИНЦІВ

Для майора Качановського настала гаряча пора. Насамперед потрібно було записати офіційні свідчення у трьох потерпілих, на що вхенькав цілий день. На жаль, нічого нового ці свідчення не привнесли, а лише повторювали вже відоме. Тільки Ян Качановський до попередніх своїх свідчень додав, що за період між техоглядом і викраденням машини він ремонтував у майстерні дві приватні автомашини. Одна з них належала заступнику директора інженеру Адаму Лесневському, друга — заводському майстру Адаму Галецькому.

Крім цього, Ковальський повідомив: його «фіат» ніколи не ставився в гараж з тої простої причини, що на заводі взагалі не було гаражів. Вірніше, були, але вже декілька років, як їх забрали під склади готової продукції. А для машин директор розпорядився збудувати великий навіс поряд з майстернею. У принципі на ніч можна було обидві заводські легковушки заганяти в майстерню, але практично цього ніколи не робилося, бо тоді довелося б переставляти машини, що там стояли на ремонті. Ось тому «фіат» ночував разом з вантажівками під навісом. А вдень машина, якщо була не на ходу, завжди стояла перед конторою заводу.

Ковальський, досвідчений шофер, сам висловив припущення, що в його машині «щось схімічили». Він стверджував, що зробити цього під час техогляду не могли, — адже він особисто займався усією електрикою, поскільки розумівся на ній краще, ніж інші механіки.

Водій також виключав можливість переробки електропроводки в машині у той час, коли вона стояла перед будинком контори. Як правило, в цей час там було повно народу, і якщо не сам Ковальський, то хтось інший обов’язково звернув би увагу на кожного, кому б заманулося копирсатись у його машині.

Майор особисто переконався, що перед конторою, біля самісінького входу в будинок, жовтою фарбою розмічені на асфальті місця стоянки двох заводських легкових автомашин. За двадцять метрів була велика стоянка. Усі, з ким розмовляв майор, одностайно стверджували, що заводський «фіат» ніколи не паркувався в іншому місці.

Майор дійшов висновку: якщо виключити причетність до злочину самого Ковальського, з електропроводкою «фіата» не могли попрацювати вдень, оскільки машина або знаходилась в рейсі, або стояла в усіх на очах. Але завод працював у дві зміни, а деякі цехи і в три. Як звичайно, Ковальський під четверту годину, після закінчення робочого дня, ставив свою машину під навіс. Потім, якщо випадала «ліва» робота, він залишався в майстерні, а коли нічого не підверталося, відправлявся додому.

Начальник майстерні Роман Валендзяк заявив, що всі його люди працюють у першу зміну. Затримуються вони лише у тих випадках, коли вимагається терміново закінчити який-небудь ремонт. Як і Ковальський, вони також, з дозволу директора, інколи лагодять у майстерні власні машини, а також машини своїх знайомих. Так, бувало, що й дехто з інших співробітників заводу займався ремонтом, але завжди з дозволу директора.

Валендзяк запевняв, що протягом усього тижня перед викраденням машини із сторонніх у майстерні бував лише Ковальський — і то лише кілька разів. Що ж стосується робітників майстерні, то на минулому тижні їм довелось щоденно залишатися після зміни — стільки треба було зробити! У майстерні проходили техогляд і ремонтувались два величезні «зубри», які готували до відправки з партією експортного товару до Франції.

На думку Валендзяка, ніхто з його людей не міг бути причетним до злочину. Із заводу вони виходили всі разом, а під час понаднормової роботи ніхто не зміг би потайки длубатися в машині Ковальського. Це відразу б викликало підозріння і в самого Валендзяка, і в інших.

Звичайно до кожної машини є два набори ключів. Один з них був у Ковальського, а от де був другий? Майор з’ясував, що дублікати ключів до всіх конторських приміщень, заводських цехів і автомашин можна було взяти на прохідній: ключі до автомашин зберігалися у спеціальній заскленій шухляді. На шухляді висів замок, але він виявився незамкнений. А втім, замок був такий примітивний, що його можна було відчинити і з допомогою шпильки. Вахтери, які сиділи на прохідній, не могли згадати, чи замикалась шухляда коли-небудь взагалі.

На прохідній постійно чергував вахтер, а проте підійти непомітно до шухляди і взяти з неї ключі від вишневого «фіата» міг практично кожний. Діставши ключі, змайструвати дублікати на такому заводі було простіше простого.

Вночі територію заводу належало охороняти двом охоронникам. Один з них, як правило, сидів на прохідній, а другий зобов’язаний був знаходитись знадвору. Обхід величезної території з декількома заводськими будівлями сторож мав здійснювати щогодинно. А втім, на заводі й вночі не припинялася робота. Окремі цехи з безперервним циклом працювали цілодобово. Перша зміна закінчувала роботу о 14-й годині, друга — о 22-й годині, а нічна — о 6-й ранку. Оскільки у вересні сутеніє вже досить рано, кожний робітник другої зміни, не кажучи вже про третю, міг непомітно прослизнути під навіс і здійснити з «фіатом» будь-які маніпуляції.

Під навіс машини ставились багажниками зовні. Непомітно підкравшись, можна спокійно підняти капот і длубатися там скільки заманеться, не боячись бути поміченим.

Ян Ковальський пригадав, що з моменту техогляду до викрадення машини він один раз підіймав капот, аби перевірити, чи не витікає масло. Електропроводкою при цьому не цікавився.

Ось так відразу ж розвіялись надії майора Качановського на те, що вдасться швидко виявити групу осіб, серед яких міг би віднайтися спільник бандитів. Адже практично таким спільником міг бути кожний робітник другої або третьої зміни. Всього-на-всього майже дві тисячі чоловік. Спробуй відшукати серед них одного-однісінького! Однак іншого шляху не випадало. Необхідно проробити цю роботу. За наказом майора декілька чоловік зайнялись вивченням особових справ тих, хто за період з першого по шосте вересня (тридцять першого серпня було закінчено техогляд «фіата» Ковальського) працював у другу і третю зміни. Були виявлені особи, раніше судимі, узяті на замітку завсідники витверезників і ті, хто були знані місцевій міліції своєю хуліганською поведінкою. До них додали хронічних прогульників і ледарів, злісних неплатників аліментів, осіб, які користуються недоброю славою в окрузі.

Дібравши тих, хто потенціально міг виявитися спільником злочинців, майор розпорядився зібрати про них якомога більше відомостей: матеріальний стан, сімейні стосунки і т. д. За деякими було встановлено нагляд. Однак у глибині душі майор сумнівався, що серед цих людей виявиться той, кого він шукає.

Ельжбета Ярот серйозно поставилась до даного їй доручення. А оскільки вона знала усіх, то на кожну з майором зустріч приходила з купою інформації. На жаль, нічого корисного ця інформація не містила.

Тим часом два співробітники міліції, влаштувавшись на завод за вказівкою полковника Немироха, швидко налагодили дружні стосунки зі своїми новими, колегами. Довкола, як і раніше, було багато розмов про викрадення машини з грішми, дехто навіть пішов на парі, чи удасться міліції знайти злочинців. Що стосується останніх, то гадали все що завгодно, висловлювались найвірогідніші припущення, але ніхто, жодна людина, не підозрював у причетності до злочину ні Яна Ковальського, ні Христину Палюх, ні Анджея Баліцького. Громадська думка схилилась до того, що ні завідуючий майстернею Валендзяк, ні його підлеглі не мали відношення до злочину.

Кожний найменший слід, кожна навіть безглузда плітка негайно і ретельно перевірялась. І все марно.

Полковник Немирох і прокурор Бочковський були дуже невдоволені, що слідство тупцює на місці, хоча змушені були визнати: Качановський і його люди працюють на совість.

Паралельно з розшуком злочинців велись пошуки вишневого «фіата». Автоінспекція країни взяла під контроль машини цієї марки. В усіх пунктах продажу такі машини ретельно оглядались (бралась до уваги, зрозуміло, й можливість перефарбування машини), уважно вивчались документи — чи не підроблені. І знову все даремно. Вишневий «фіат» пропав, ніби крізь землю провалився.

Та ось двадцять першого вересня близько одинадцятої ранку у кабінеті майора Качановського задзвонив телефон. Тремтячий від хвилювання голос вимовив лише одне слово: «Знайшли!»

— Кого саме? — Януш відразу не второпав, хто говорить і про що.

— Це я, капітан Зайончковський з автоінспекції. Знайшли ваш клятий «фіат».

— Де?!

— Метрів двісті від вашого управління. На вулиці Новолипки.

— Не може бути!

— Може. Але найнеприємніше те, що знайшли-то його не ми.

— А хто ж?

— Якийсь Едмунд Кобилкевич. Та ви повинні чути про нього.

— Отой власник? — Качановський, як і кожен варшав’янин, не міг не чути про Едмунда Кобилкевича — мабуть, найбагатшого представника приватного сектора. Він був господарем майстерні, що виготовляла на експорт яхти і деяке обладнання для парусного спорту. — Як це йому вдалося? Звідки він взагалі дізнався, що ми розшукуємо? Адже не давалось ніяких об’яв. Хтось з наших вибовкнув? Стривай, ти сказав, що машина знайдена на Новолипках, а наскільки мені відомо, Кобилкевич мешкає зовсім в іншому районі.

— Недалеко звідси, на вулиці Дзельній.

— І все-таки я нічого не розумію.

— Що я тобі буду пояснювати по телефону? Кобилкевич зараз знаходиться у нас. Буде краще, коли я його пошлю до тебе і ви про все самі побалакаєте.

— А де машина?

— Не хвилюйся. Ми поставили її у наш гараж.

— Адже її необхідно ретельно обстежити.

Капітан зареготався.

— За кого ти нас вважаєш, Янушск? По-твоєму, ми, працівники автоінспекції, тільки на світ народились? Не знаємо, що належить робити у таких випадках? Ти вже не клопочися. Машина під наглядом, а завтра експерти за неї візьмуться. А втім, попередній огляд ми провели, і він нічого не дав. Так що, прислати до тебе Кобилкевича?

— Давай.

Через декілька хвилин до кабінету Качановського легкою, пружинистою ходою зайшов високий засмаглий чоловік з кучерявим сивим волоссям, йому було вже за шістдесят, але тримався він по-молодецькому прямо.

Майор зустрів його як старого знайомого. Уперше вони зустрілись років з п’ять тому на Познанській виставці, де Януш перебував у службовому відрядженні, а Кобилкевич демонстрував вироби своєї фірми. Потім бачились ще кілька разів і завжди в найдорожчих ресторанах — «Брістоль», «Вікторія», «Гранд-отель», де майор бував із службового обов’язку.

Привітливо зустрівши Кобилкевича і промовивши кілька загальних фраз, майор перейшов до справи:

— Як мені повідомили колеги, ви знайшли вишневий «фіат», який ми розшукуємо.

— Обікрали мене, сволота! — вибухнув власник. — Свиснули мого «таунуса». Зовсім нова машина. Остання модель. Як мінімум шістсот тисяч злотих.

— Щось я вас не розумію, — здивувався майор. — Капітан Зайончковський повідомив мені, що знайшли крадений «фіат», який ми розшукуємо, але ні словом не обмовився про пропажу вашої машини.

— Тому що «фіат» справді знайшовся. Під моїм брезентом.

— Розкажіть, будь ласка, що все ж таки сталося?

Кобилкевич глибоко затягнувся сигаретою, потім нервовим рухом загасив її у попільниці.

— Почну все спочатку. Як ви самі знаєте, літо нинішнього року було жахливе, постійно лив дощ. Завжди на липень я закриваю свою майстерню і робітників відправляю у відпустку. Знаєте, нерентабельно давати відпустку у різний час. Але в цьому році липень був такий дощовий, що вони попросили мене перенести все на вересень, сподіваючись, що на погоді стане. Правда, я особисто не дуже-то вірив, що у вересні погода у Польщі буде гарна, І ми з дружиною вирішили податись до Греції.

— Куди саме?

— На Родос. Чудово там, знаєте. Погода прекрасна, готелі розкішні. Море блакитне-блакитне, а вже обслуговування! Фрукти — які завгодно. За три тижні я відпочив просто казково. Я б і вам, пане майор, радив провести там відпустку.

Качановський усміхнувся. Потішна пропозиція — на Родос. На які кошти, цікаво знати? На оті сто тридцять доларів, що дозволяється обмінювати раз на три роки?

— До Афін я, розуміється, летів літаком. Не було смислу їхати машиною, адже за бензин довелось би платити валютою, тоді як авіаквитки я купив на злоті. Залишаючи машину у Варшаві, я потурбувався про її безпеку.

— Ви поставили її на платну стоянку? Чи в гараж?

— Навіщо ж сипати грішми? — заперечив мільйонер, — Є другий спосіб, коли мешкаєш по сусідству з міським управлінням міліції. Гаража у мене немає, все одно, я міняю машини кожні два роки. Гараж — це додаткові витрати. Я просто залишив машину на вулиці, недалеко від вашої контори. Накрив її чохлом і поїхав відпочивати. Я був певний, що ніщо вже моїй машині не загрожує. І прорахувався! Нинішні злодії не стидаються орудувати під самісіньким носом міліції. Ні, ви тільки подумайте! Адже на вулиці Новолипки міліцейські машини їздять постійно, і ні один ваш співробітник не помітив, як злодії крадуть машину. Та це ж чортзна-що!

Гнів і претензії власника не могли не викликати усмішки. Ось тепер він обурюється, але ж при всіх своїх доходах пожалів грошей на платну стоянку. Хоча, може, він тому й багатий, що вміє економити на дрібницях. Подавивши усмішку, Качановський запитав:

— Чому ви вирішили залишити машину на Новолипках? Адже мешкаєте ви на Дзельній.

— Воно-то так, машину залишив на вулиці Новолипки, ближче до управління міліції, бо сподівався, що ви хоча б за найближчими вулицями наглядаєте.

— Але як міліціонер може знати, що людина, яка знімає чохла з машини і сідає в неї, не її власник? Не можемо ж ми зобов’язати міліцію перевіряти документи в усіх, хто сидить за кермом!

— Мій «таунус» добре знають у Варшаві. Другої такої машини немає в усій Польщі.

— Коли ви виявили крадіжку?

— Годину тому.

— Ви тільки сьогодні повернулись на батьківщину?

— Ні, вже чотири дні, як приїхав, але машина мені поки була не потрібна, адже в нас хороше автобусне і трамвайне сполучення, навіщо дурно ганяти машину? Я бачив, що вона стоїть на місці під чохлом. А сьогодні почав знімати брезент — й очам своїм не повірив: замість мого білого «таунуса» стоїть вишневий «фіат». Не гаючись, я помчав у міліцію. А там чогось страшенно зраділи, замість того, щоб поспівчувати моєму горю і вжити термінових заходів.

— Виявлена вами машина була не зачинена? — Качановський вже над силу стримував сміх…

— Так, дверці тільки причинені, ключ стирчав…

— А які застережні заходи були вжиті вами щодо «таунуса»?

— Звичайні. Дверцята зачинені, кермо заблоковано.

— Як ви самі переконались, для професійного злодія це не перешкода. Може, ви нещільно зачинили вікна?

— Так, я залишив вузькі щілинки для провітрювання.

— Ось тим і скористались злодії. Напевне, з допомогою дротяної петлі витягнули кнопку, що блокувала замок дверцят. А проникнувши в салон, з’єднали проводку напряму, минувши замок запалювання, блокаду керма зламали. Здорово придумали — поставити іншу машину на місце вашої!

— Атож. Уявіть, моя невістка приїжджала поливати квіти у нашій квартирі, щоразу проходила повз машину і нічого не помітила.

— Слід було свого білокрилого «таунуса» залишити невістці. Тоді б і машина була б у безпеці.

— Таку машину — невістці?! Та й навіщо? У них своя малолітражка.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні. Я нікого не підозрюю. І взагалі, я не розумію, до чого всі ці розмови? Потрібно не розмовляти, а діяти, оголосити розшук, поки машину не перефарбували або не розібрали на частини, — знову занервувався Кобилкевич.

— Не хвилюйтесь, через кілька днів знайдемо, — заспокоїв його майор. — Оголосимо розшук по всій країні.

— Вам легко казати — не хвилюйтесь. Адже машина коштує шістсот тисяч злотих!

— Ви залишили капітану Зайончковському відомості про вашу машину?

— Так. І навіть подарував йому кольорове фото машини.

— Чудово. Тепер спокійно чекайте. Гадаю, що ми її знайдемо дуже швидко.

— Дай-то, боже.

Кобилкевич попрощався і вийшов. Качановський дістав із шухляди стола магнітофон, на якому непомітно для Кобилкевича була записана уся розмова, і відправився до начальства. Полковника Немироха також не дуже засмутила втрата Кобилкевича, зате несказанно зрадів звістці про знайдений вишневий «фіат».

— Хоча це й не ваша заслуга, — не забув він підкреслити, — але головне, що слідство нарешті зрушилось з мертвої точки.

— Сумніваюсь. — На цей раз песимістом виступав майор. — Я все більше переймаюся думкою, що ми маємо справу з виключно спритними і передбачливими негідниками. Не позбавленими до того ж своєрідного почуття гумору. Адже це ж треба додуматися — машину, яку міліція шукає по всій країні, вони преспокійно поставили під нашим носом. Не вірю я, що такі спритники залишать у машині якийсь слід.

— І разом з тим вони вже навели нас на один дуже важливий слід.

— Ти маєш на увазі Кобилкевича?

— Саме його. Злодії — чи принаймні один з них — добре вивчили Кобилкевича і його звички. Інакше звідки б вони дізнались, що це машина нашого любого власника?

— Так вони взагалі могли цього не знати.

— Як так?

— Їм потрібно було як слід сховати вишневий «фіат». Вони помітили, що на Новолипках довгий час стоїть під чохлом чиясь машина. Про те, що нею давно не користуються, свідчив шар пилу на чохлі. Гадаю, вони запримітили її заздалегідь. З автостради під Надажином злочинці приїхали прямісінько сюди. Зняли чохла і побачили під ним розкішний «таунус». Якщо це було для них несподіванкою, то вони напевне не дуже зраділи: надто розкішна машина, та й марка незнайома. Але, як ми знаємо, вони зуміли викрасти і цю машину, а «фіат» залишили під чохлом. Так він і простояв тут спокійно, по сусідству з нашим управлінням. Недаремно прислів’я каже, що найтемніше під ліхтарем.

— А що вони зробили з «таунусом»?

— Що вони могли з ним зробити? Кинули де-небудь. Адже вкрали його не для того, щоб користуватися ним. Сам розумієш, це ризиковано. А люди, які вкрали сім мільйонів, не будуть ризикувати за дрібницю.

— Не така, вже дрібниця! Шістсот тисяч злотих ти вважаєш дрібницею?

— Для когось, може, й великі гроші. Але не для них. Для власників семи мільйонів це справді дрібняки. Додай до цього ризик.

— Так, ти маєш рацію.

— Машину знайти буде не важко. Кинули, мабуть, десь найвірогідніше у Варшаві, — адже для них кожна хвилина була дорога.

— Значно меншу небезпеку становила для них будь-яка інша машина, що стояла дід чохлом, не така примітна.

— Воно-то так, зате кілька днів у запасі — адже власник за кордоном. До того ж, погодься, для злодіїв було спокусливо залишити машину поруч з палацом Мостовських, аби утерти нам носа.

— Ото мені гумористи! Ти вже розпорядився, щоб знахідку оглянути з усією ретельністю?

— Ні, навіщо? Капітан Зайончковський з автоінспекції запевнив мене, що вони зроблять все як слід. Завтра проведуть експертизу.

— Тобі необхідно бути присутнім при цьому, прослідкувати, щоб нічого не випало з уваги.

— Слухаюсь. — Майор подумав, що зараз з ним обійшлися так само, як він щойно учинив з молодшим за званням колегою капітаном Зайончковським. Адже і без вказівок полковника він з самісінького ранку стирчав би біля вишневого «фіата».

— Не завадить все-таки познайомитись з оточенням Кобилкевича. Хто у нього працює? Можливо, працював донедавна? Не можна відкидати версію, що злочинці знали власника.

— Певна річ. Не можна пропускати жодної деталі. Зараз віддам розпорядження. Так, справа пухне просто на очах, а ми поки що ані руш.

— Може, саме ця машина… — не втрачав надії полковник.

Розділ шостий НАРЕШТІ ПЕРШИЙ ПІДОЗРЮВАНИЙ

Цього разу мав рацію майор Качановський. Надії полковника не справдились. Детальний огляд машини нічого не дав. Даремними виявились усі старання найдосвідченіших експертів. Мотор машини був протертий бензином, запах якого все ще відчувався, не вважаючи на те, що минуло два тижні. Аналогічно були оброблені кермо, приладна дошка, педалі та сидіння.

Бензин змив усі відбитки пальців, знищив усі мікросліди. Насилу вдалося зібрати трішечки пилу зі спинки сидіння водія. Аналіз цього пилу, зроблений у відділі криміналістики, показав, що то сліди тканини сірого кольору. На жаль, пилу виявилось недостатньо, аби можна було визначити, чи був то крам, з якого шиють міліцейські мундири, чи лише подібний до нього. Загадка — чи в справжньому міліцейському мундирі сидів за кермом «фіата» злочинець — так і залишилась нерозгаданою.

Зате спеціалісти-електрики змогли переконатися в тому, що версія про переробку електропроводки в машині — правильна. Злочинці довели все до ладу, але на стартері залишились видимі сліди їхньої діяльності. Крім того, за приладною дошкою, праворуч від запалювання, були знайдені два маленькі отвори. Щоправда, вони були замазані чорного фарбою, що робило їх зовсім непомітними, але експерти знали, де слід шукати. На думку спеціалістів, саме тут підключили вимикач, який переривав подачу струму з акумулятора до стартера.

Злочинець сів за кермо і, перш ніж повернути ключ запалювання, непомітно натиснув кнопку вимикача. Мотор мовчав. Потім, коли троє чоловіків штовхали машину під гору, він знову натиснув кнопку і увімкнув струм. Ідея дуже проста, і здійснити її було нескладно. Експерти з’ясували, що приладнати такий пристрій можна за дванадцять хвилин. А коли врахувати можливість попереднього тренування (а напевне так воно й було), то й за п’ять.

Після експертизи машину повернули надажинському заводу точних приладів. Ян Ковальський, сяючи від щастя, сам доставив її на місце. Тепер він міг приступити до виконання своїх прямих обов’язків, а не тинятися у майстерні. виконуючи випадкову роботу. Зате майор Качановський міг записати собі чергову поразку.

Минуло ще два тижні. Як і досі, працювали на заводі люди з міліції. Вони вже призвичаїлися з оточенням і були в курсі всього, що відбувалося на заводі. Флірт з гарненькою Елею Ярот ніякої користі слідству не приносив; при всьому бажанні дівчина не могла повідомити майору нічого нового.

Спочатку прокурор щоденно телефонував у палац Мостовських, аби дізнатись, як посувається справа. Черепашачі темпи, видно, відбили у нього цю охоту. Полковник Немирох, правда, нічого майору не казав, але його повний німого докору погляд був красномовніший за слова.

Так, не вважаючи на величезні зусилля великої кількості людей, справа не просунулась ні на крок.

Та ось одного погожого жовтневого дня в міське управління міліції з важливою новиною увірвався старшина Станіслав Ястшембський, який по завданню працював на заводі. Його повідомлення насправді заслуговувало на увагу.

Кожний, хто проїжджав по шосе від Прушкова до Жірардова, при в’їзді у Жірардов не міг не помітити великий щит з написом: «Ремонт автомашин». Стрілка під написом вказувала праворуч, а нижче пояснювалось, що згадана майстерня знаходиться у п’ятистах метрах. Власником майстерні був старий досвідчений автомеханік Януарій Годлевський. Разом з ним працювали його помічник і двоє учнів. Майстерня славилась тим, що все тут виконувалось сумлінно, плата ж була відносно невисока. Не дивно, що у Годлевського ніколи не було перебоїв у замовленнях.

Останнім часом Януарій Годлевський скаржився на здоров’я. Особливо дошкуляла нога — давалася взнаки клята німецька куля. Годлевський почав поговорювати, що доведеться, видно, продати майстерню і піти на відпочинок.

І ось одного разу, базікаючи про те про се з одним із робітників заводу, Ястшембський дізнався, що Годлевський продає-таки свою майстерню. Знайшов путнього покупця, котрий дає за неї шістсот тисяч злотих. Понад цю суму покупець виплачуватиме старому механіку певну суму за те, що він ще якийсь час попрацює у майстерні, аби не розгубити старих клієнтів.

Покупцем виявився заводський робітник Мартін Лисек.

Ястшембський почав непомітно вивідувати про нього якомога більше. Лисек був молодий, не більше двадцяти п’яти, але вважався хорошим автомеханіком. У майстерні заводу працює понад три роки. Після закінчення Лодзінського автомобільного технікуму був призваний в армію, де працював за фахом. Клієнти пана Годлевського могли бути певні — підприємство переходило в надійні руки.

Та питання в тому, звідки у молодого механіка така велика сума?

Новина зацікавила Качановського. Вона ідеально вписувалась у висунуту ним гіпотезу, підтверджуючи його припущення: 1) що третій злочинець — також молодий чоловік; 2) що він працює на заводі; 3) що молоді люди, маючи у своєму розпорядженні величезну суму грошей, не втримаються від спокуси швидше витратити їх. Витратити на те, щоб здійснити свою давню мрію або забезпечити своє майбутнє. Придбання власної майстерні — досить вдалий варіант забезпечення майбутнього (а надто коли врахувати, що в запасі залишається ще близько двох мільйонів злотих).

Мартін Лисек працює у заводській майстерні, отож для нього не становило великих труднощів «внести поправку» в електропроводку вишневого «фіата»; найвірогідніше, це було зроблено в один з тих днів, коли він залишався в позаробочий час. Не вперше слова «головою ручаюсь за всіх своїх людей» оберталися пустим звуком. Хіба міг начальник майстерні бачити своїх людей наскрізь? Хіба міг він знати, як вони вестимуть себе при певних непередбачених обставинах? Чи встоять перед спокусою? Виходить, даремно майстер Валендзяк намагався переконати майора, що його люди нічого спільного з крадіжкою не мають.

Майор вирішив діяти, обережно, аби не сполохати злочинця. Якщо взяти його до того, як він не викладе на стіл готівку, він може все заперечувати. Скаже: «Попросту пожартував зі старим Годлевським». Або придумає якусь іншу відмовку — приміром, він тільки посередник між Годлевським і справжнім покупцем і хотів трохи підзаробити.

Поява майора міліції у Надажині і його візит у відділ кадрів заводу не могли б, ясна річ, залишитись непомічені. Завод і без того буквально гудів од усяких розмов про крадіжку та коментарів на адресу міліції. Майор вирішив уникнути зайвих пересудів і звернувся по допомогу до Ельжбети Ярот. На його подив, почувши ім’я Лисека, дівчина відповіла не задумуючись:

— А, Мартін Лисек! Це той самий, котрий купив майстерню у Жірардові? Він залишає нас. Вже подав заяву.

— Ти від кого про це знаєш?

— Та весь завод тільки й говорить про це. Поталанило хлопцеві. Шістсот тисяч за таку майстерню, з традиціями і доброю репутацією, — це, вважай, що задарма. Зараз він обходить усіх заводських власників машин, повідомляє, що купив майстерню Годлевського, і запрошує звертатись до нього. Адже від Надажина до Жірардова недалеко.

— А звідки він узяв шістсот тисяч на купівлю майстерні? Він про це не повідомляє?

Еля засміялась:

— Не повідомляє. Невже ти підозрюєш його, Янушек?

— Я усіх підозрюю.

— І мене також?

— Ну, можливо, для тебе зроблю виключення. А що ти ще чула про Лисека?

— Нічого. І взагалі я його мало знаю. Я, як тобі відомо, працюю у відділі постачання, а Валендзяк часто подає Заявки на запчастини. Декілька разів мені доводилось їздити з Лисеком на базу. Мені здалося, що він симпатичний, тямущий хлопець.

Об’єктивнішу інформацію майор отримав у Жірардові, у місцевому відділку міліції. Там добре знали Януарія Годлевського, і репутація у нього була непогана. Знали, що продав свою майстерню. Новий господар оформляє необхідні папери і з першого листопада стає офіційним власником. Ніяких перепон йому не чинили, не було причин — освіту спеціальну він має, до того ж на перших порах поруч з ним працюватиме попередній господар, який гарантує якість робіт. А у Жірардові автомайстерня дуже потрібна.

Відносно ціни — шістсот тисяч злотих, — то її вважали немалою, але й не дуже високою. У столиці така майстерня коштувала б набагато дорожче.

Про Мартіна Лисека надажинський відділок міліції мав у своєму розпорядженні мізерні відомості. Знали лишень, що він мешкає з дружиною недалеко звідси, у селищі Сестшень, у своїх батьків, які там мають будинок. Дружина не працює, займається вихованням дворічного сина і допомагає по господарству. Сама вона також з селянської родини, звідкись з-під Груйця.

Порадившись з полковником Немирохом і прокурором, Качановський вирішив допитати Мартіна Лисека. Йому дуже кортіло негайно зробити обшук у нього вдома, але прокурор рішуче став проти цього, так мотивуючи свою відмову:

— Коли б цей чоловік мешкав у місті, нехай навіть у такому невеликому, як Надажин, я б не заперечував. Але ви повинні знати, що означає візит міліціонера і обшук у Невеличкому селищі. Відразу ж підуть плітки і пересуди, усю родину Лисеків зроблять злодіями і грабіжниками. А поки що, погодьтеся, Мартіна Лисека важко на повній підставі назвати навіть підозрюваним, адже конкретних прямих доказів проти нього немає.

— Шістсот тисяч злотих у розпорядженні такої молодої людини — це, по-вашому, недостатній прямий доказ?

— Лише побічний. Не виключено, що в ході подальшого розслідування він набере сили, а може, й лусне, як та мильна бульбашка. Зараз це тільки натяк на прямий доказ. Ви маєте право допитати Лисека, навіть затримати його на сорок вісім годин, якщо вважатимете за потрібне. Але прошу зробити це найделікатніше. А потім ми з вами обговоримо подальший план дій.

За порадою прокурора Качановський звернувся по допомогу до жірардовської міліції. Під приводом уточнення якихось формальностей Лисека викликали у відділок. Там на нього вже чекав майор Качановський. Лисек з цікавістю глянув на нього.

— Мені здається, я вас вже десь бачив, пане майор? А, згадав: ви були в нас на заводі, коли сталася крадіжка.

— Так, був. Я веду слідство по цій справі.

— Ви що, хочете мені її пришити? — До молодика дійшов справжній смисл його виклику в міліцію.

— Ми нікому не маємо наміру нічого «пришивати», — обрізав Качановський. — Ми шукаємо злочинців, і в зв’язку з цим я хотів би задати вам кілька запитань.

— Будь ласка. — Лисек силкувався зберігати спокій.

— Слідством установлено, що в машині, на якій везли гроші, була перероблена електропроводка, — почав майор. — За приладною дошкою грабіжники поставили вимикач, при його натискуванні струм не надходив до стартера.

— Розумію, — посміхнувся механік. — Такі вимикачі часто майструють. Щоправда, у більшості випадків для того, щоб можна було відключати струм індукаційної котушки до тумблера.

— Електропроводку у машині Ковальського могли переробити тільки на території заводу. Вночі його «фіат» стояв поряд з майстернею, під навісом. Ви працювали до пізньої ночі якраз в ті дні, коли це відбулося.

— Так, ми тоді ремонтували два «зубра». Але до машини Ковальського я не торкався.

— А хто міг це зробити?

— Не знаю. Хіба мало народу трудилось на другій зміні. Звичайно ми закінчували о дев’ятій-десятій вечора. Під час роботи напевне ніхто не підходив до «фіата», оскільки двері майстерні завжди відчинені, і, коли б хтось надумав длубатися у машині Ковальського, його б відразу помітили. Але ось пізніше… Чи багато треба часу, щоб установити такий вимикач? Не більше десяти хвилин, якщо все підготувати заздалегідь.

— Потрібні інструменти і матеріал. А вони е у майстерні.

— Шматок дроту, вимикач, маленька дрель, — засміявся Лисек. — Та все це можна запросто купити на Маршалковській. А потім уночі непомітно вмонтувати. Теж мені — велика мудрація!

— Ось і я вважаю, що невелика. Не така вже проблема затриматись хвилин на десять після роботи.

— Пане майор, ви перевірте. При вході і виході із заводу ми зобов’язані пробивати карточки. Я ніколи не затримувався.

Це був серйозний аргумент. А втім, майор і на нього зважив. Ще коли начальник майстерні давав свідчення і поручився за своїх людей, їхній прихід-вихід був ретельно перевірений. Справді, усі механіки йшли з роботи разом.

— Ви купили майстерню Януарія Годлевського?

— Купив.

— За шістсот тисяч злотих?

Мартін Лисек зареготався:

— Ви думаєте, пане майор, що це з тих грошей, що на шосе вкрали?

— Звідки у вас гроші на купівлю майстерні?

Молодий чоловік витягнув з кишені ощадну книжку:

— Ось дивіться. Тут відмічені мої вклади за три роки. А ось відмічено день, коли я відразу зняв двісті тисяч злотих.

— А останні? Та й ці двісті тисяч… Як вам вдалося стільки назбирати?

— Ви в курсі, мабуть, що мої батьки мають господарство у Сестшені. Я мешкаю з ними. На прожиття нічого не витрачаю, а взамін допомагаю їм на полі. На заводі у мене пристойна зарплата, ось і заощадив за три роки більше двохсот тисяч. Мої старі давно вирішили, що господарство перейде до найменшого з братів, зараз він навчається у сільськогосподарській школі. Іншим дітям батьки допомагають отримати освіту і влаштуватися. Дві сестри вже вийшли заміж. Батько купив їм квартири, меблі. Та й готівкою також трохи дав. Януарій Годлевський — наш родич і мій хрещений батько. Майстерню він продає мені за шістсот тисяч, але готівкою поки візьме чотириста. Двісті моїх, а двісті дав батько. Батькові довелось навіть позичати трохи в сусідів, втім, це легко перевірити. Не вистачає двохсот тисяч, їх додасть мій тесть. У нього також своє господарство, і він пообіцяв дочці дати грошей, але поки не може, бо будує свинарник. Через рік він збере цю суму, а Годлевський погодився зачекати. При майстерні є маленька кімнатка. Туди ми з дружиною й переїдемо від моїх батьків. Поки там мешкатимемо, а потім позаду майстерні я збудую будинок, місця вистачить. Ми з дружиною селянські діти, труднощів не боїмося.

Януарій Годлевський підтвердив усе сказане Лисеком. Декілька чоловік із Сестшеля розповіли, що позичали гроші Вінцентію Лисеку, батькові Мартіна, для виплати за майстерню.

Концепція Януша Качановського розлетілася, як картковий будиночок. Молодий чоловік був поза всякими підозрами. До того ж він приваблював своєю поведінкою.

А тут саме знайшовся викрадений «таунус». І знову не зусиллями міліції. Зателефонував завідуючий гаражем готелю «Форум». Він повідомив, що вже понад місяць у гаражі стоїть білий «таунус». Відтоді як його туди поставили, ніхто ним не цікавився, а в нього навіть дверцята не зачинені. І невідомо, з кого вимагати плату за перебування машини у гаражі готелю. Завідуючий просив відшукати власника.

Ця новина сколошкала усіх. Адже Кобилкевич чи не щодня навідувався до управління, причому не приховував своєї думки про співробітників, які ніяк не можуть розшукати такий чудовий і — він ніколи не пропускав нагоду підкреслити — такий дорогий автомобіль.

У гараж «Форума» негайно відправилась оперативна група. «Таунус» стояв на четвертому поверсі, у самому кутку. Як і говорив завідуючий, дверцята були не зачинені. Ніяких пошкоджень не помітно, перероблень також. Злодії потурбувались про те, щоб машина також була ретельно протерта бензином.

Едмунд Кобилкевич дуже зрадів, дізнавшись про знахідку. З набагато меншим ентузіазмом і захопленням він сприйняв звістку про необхідність оплати рахунку — біля двох тисяч злотих. Власник намагався довести, що цю суму необхідно утягнути з міліції, бо саме вона не могла так довго віднайти машину. Врешті-решт він з невеселою міною виклав грошики і покотив на своєму «таунусі».

Отож обидві машини були знайдені і повернуті власникам, але це ні на крок не просунуло слідство,

Розділ сьомий ПО НОВОМУ СЛІДУ

Засмучуватися через чергову невдачу в майора Качановського просто не було часу. Невдача не збентежила його, навпаки, він ще з більшою енергією узявся за справу. Необхідно шукати нові шляхи, і тут несподівано по-справжньому неоціненну допомогу подала Ельжбета Ярот. Під час чергової зустрічі дівчина розповіла майору, як вона вдало добиралась сьогодні з роботи до Варшави.

— Знаєш, у нас є кур’єр — симпатичний хлопець, Павел Вигановський, він дуже гарно до мене ставиться…

— Мабуть, кокетуєш з ним, — перебив майор.

— Та ти що! Йому всього років вісімнадцять, може, дев’ятнадцять. Весною отримав атестат зрілості у вечірній школі, бо йому довелося кинути навчання у десятирічці після смерті батька і піти працювати. Для нього я вже старенька. Але так сталося, що кілька разів я робила йому дрібні послуги, ось він і намагається мені віддячити. Сьогодні, зустрівши мене в коридорі, він сказав, що один з наших бригадирів, Маріан Целька, відразу після зміни їде до Варшави забирати з лікарні дружину. Сьогодні її виписують. Я, звичайно, визнала за краще їхати з ним на машині, а не чекати заводського автобуса.

Качановський без особливої цікавості слухав базікання Ельжбети і швидше із ввічливості спитав:

— Адже твій робочий день до четвертої, а перша зміна закінчується о другій.

— А в мене назбиралось кілька годин відгулів. Коли робили інвентаризацію, сиділи допізна, а тепер, коли немає нічого термінового, начальник дозволяє йти раніше. Так що я сьогодні вільна вже з пів на третю. Целька був такий люб’язний, що підвіз мене до самісінького дому.

— А яка у нього машина? «Сирена» чи «малюк»?[9]

— Та ні, ми їхали заводським «фіатом».

Тут у майора нарешті з’явився інтерес до слів дівчини.

— Тим самим, вишневим?

— Так, Целька має дозвіл начальства.

— Машину вів Ковальський?

— Повинен був Ковальський, але йому підвернулася якась робота, от він і віддав Цельці ключі від машини. Целька дуже добре водить. У нього був свій «вартбург», який він недавно продав і збирається купити якусь іншу машину. Але зараз, ясна річ, через дружинину хворобу всі проекти ляснули. Дарма що лікування в лікарні безплатне, все одно при серйозній хворобі витрачається прірва грошей.

— І довго вона хворіла? Він тобі розповідав про це?

— Розповідав, звичайно. Люди завжди охоче діляться своїми бідами. Дружина Цельки хворіє вже другий рік. Кілька разів лежала в лікарні, спочатку якесь ускладнення після родів, а потому підозрювали навіть рак. Урешті-решт лікарі зважились на операцію. Все обійшлося, а сьогодні дружину Цельки виписали.

— А в якій лікарні вона лежала, він не казав?

— У тій, що на вулиці Коровій.

— А туди дружину він відвозив також на машині?

— Та я не знаю.

— І коли відвозив, також не знаєш?

— Здається, Целька говорив, що поклав її першого вересня. Але я можу й помилятися.

Майор зняв слухавку. Накрутив номер лікарні і попросив з’єднати його з реєстратурою.

— З вами говорить майор Качановський, міське управління міліції. Нам потрібно знати, скільки часу знаходилась на лікуванні громадянка Целька. Мешкає у Надажині. Ні, ім’я її я не знаю, зате прізвище рідкісне. Виписали сьогодні. Як ви сказали? З другого вересня? Дуже дякую.

Дівчина дивилась на майора здивованими очима.

— Може згодитися. Запам’ятай, цікавість — перша сходинка драбини, що веде до пекла.

Наступного дня Качановський поділився з полковником своїм відкриттям.

— Якщо Ковальський позичав службову машину Маріану Цельці, — розмірковував він, — виходить, міг давати її й іншим своїм знайомим. Переробити електропроводку в машині міг хтось з них. Хоча б той же Целька. Його дружина перебувала у лікарні на Коровій з другого вересня. Виходить, другого вересня її доставили туди, і не виключено, що тим самим вишневим «фіатом». І знову ж таки без Ковальського.

— Дивно, що водій жодним словом не обмовився про це, — замітив полковник, — а ти ж кілька разів допитував його.

Викликаний до палацу Мостовських Ян Ковальський не намагався ні брехати, ні відмовлятись. Він відразу визнав, що другого вересня дав ключі від своєї машини бригадиру, якому треба було відвезти дружину до лікарні.

— Я на це тільки тому пішов, — виправдовувався Ковальський, — що Целька отримав дозвіл самого директора.

— Директор дозволив йому скористатися заводською машиною. Адже є другий «фіат», без водія. Чому Целька не поїхав на ньому?

— На тому «фіаті» постійно їздить наш головний механік, тому директор і велів дати йому мою машину.

— Директор, директор… Нічого на нього звалювати свою вину. Може, директор розпорядився, щоб ви віддали Цельці ключі від машини, а ви самі залишились у Надажині?

Ковальський зніяковів.

— Ні, — признався він, — директор велів мені відвезти Цельку до Варшави. А чого мені трястись без потреби. Целька не тільки бригадир у токарному цеху, він досвідчений водій, у нього права. Кілька років пропрацював у варшавському таксомоторному парку. Краще за мене водить. А мені саме треба було підремонтувати машину заступника директора. Він дуже підганяв, у відпустку до Болгарії зібрався. Жаль було втрачати даремно час.

— Директор Надольний знав про це?

— Звичайно, не знав. Інакше всипав би мені по саму зав’язку. Він з цим «фіатом» носиться як дурень з писаною торбою.

— Послухайте, Ковальський, я вас допитував уже двічі. Перед цим ми з вами ще й неофіційно бесідували, тоді на заводі. Чому ви ні разу не згадали про те, що на вашій машині їздили інші люди?

— Які там люди? Крім Цельки, я нікому не давав машини. Клянусь.

— Ваші клятви не багато варті. Адже на допитах вас попередили, що за неправдиві свідчення ви будете притягнуті до відповідальності.

— Та не брехав я, — захищався Ковальський, — я просто нічого не сказав про Цельку.

— Для суду це однаково.

Ковальський злякався не на жарт.

— Пане майор, ви мене заарештуєте?

— Якщо я ще хоч раз упіймаю вас на брехні або, як ви висловлюєтесь, на тому, що тільки «нічого не сказали» про обставини, які стосуються справи, тобто зловлю вас на замовчуванні, слово честі, передам справу до прокуратури. А там жартувати не люблять. Доведеться відповідати перед судом, будьте певні.

— Я нічого не приховую і не брешу.

— Більше ви нікому не давали машини?

— Давав іноді.

— Коли саме давали?

— Одного разу весною. Точніше, на початку червня. Колега мій Михаляк їздив на весілля сестри і хотів з шиком підкотити на машині, наче на своїй.

— А коли ще?

— У липні. — Видно було, що Ковальському дуже не хотілось розповідати про це, але він псресилив себе. — Максик Гловацький, водій наш, тільки вантажівку водить, поїхав під Люблін до знайомого городника за полуницею. Там, кажуть, набагато дешевша. А хлопцеві хотілося підробити.

— Продавати полуницю у Надажині, аби підробити? Щось ви крутите. Це все одно, що в Польщу імпортувати вугілля.

— Та ні, не у Надажині, — ледь вичавив Ковальський. — Полуницю він повіз у Сопот. І встиг повернутися до понеділка. Рано-вранці доставив машину в повному порядку.

— Дісталось би вам від директора Надольного за цю дружню послугу!

— Певна річ. — Ковальський почухав потилицю. — Адже ви не скажете йому, пане майор? Знаєте, як буває між людьми: сьогодні я тобі, завтра ти мені. Коли в серпні у моєму «фіаті» зіпсувалася коробка передач, то Михаляк дістав потрібні запчастини, а потім ми утрьох — я, Михаляк і Максик — цілу ніч потіли, щоб до ранку зробити машину. І ніхто їм не заплатив за це ні гроша. А ішачили як чорти. Якби не вони, машина як пити дати з тиждень простояла б на приколі: поки запчастини б знайшли, поки перебрали б коробку швидкостей… А може, нову довелось би ставити. Адже тепер легше нову купити, ніж дістати запчастини.

З’ясувались додаткові обставини справи.

Отож слідство мало у своєму розпорядженні конкретні відомості: у період між першим і шостим вересня заводський «фіат» був у розпорядженні механіка. Він повертався один і цілком міг переробити електропроводку. Щоправда, Маріан Целька був уже не молодий, але це ні про що не говорить. Адже не виключено, що він був спільником злочинців, а може, й ватажком зграї.

Не дуже охоче, та все ж прокурор Бочковський підписав ордер на обшук у квартирі Цельки. Майор був не такий наївний, щоб розраховувати на знахідку украдених мільйонів. Напевне, злочинці сховали їх у надійному місці. Розрахунок був на те, що в ході обшуку можна буде виявити сліди злочину — ну хоча б шматок провода того ж кольору і типу, з якого зроблена електропроводка заводського «фіата». Злочинці використали саме такий провід, бо всякий інший міг бути поміченим Ковальським, коли б він випадково заглянув під капот машини. А можливо, при обшуку знайдуть мініатюрну ручну дрель, свердло якої співпадало б з розміром двох отворів за приладною дошкою. Або вимикач, той самий, що був умонтований в машині і потім знятий. Не виключено, що злочинець пошкодував і не став викидати непотрібний вимикач або купив про всяк випадок два вимикачі і другий залишився у нього дома.

Досвідчений офіцер міліції знав: на таких дрібницях попадалися найобережніші, найрозумніші злочинці. Необхідно тільки відшукати ті дрібниці і зуміти вичавити з них максимум інформації. На свердлі, приміром, можуть зберегтися мікроскопічні частки матеріалу, з якого зроблена приладна дошка, а це вже не просто звинувачення, а й вагомий доказ злочину.

Не можна не брати до уваги й такий варіант: розуміючи, що вина його ось-ось буде доведена, злочинець вирішить зізнатися, аби суд врахував обставини, які пом’якшують провину. Адже при визначенні судом міри покарання враховуватимуться всі факти, а це велика різниця — сидіти у тюрмі десять чи сім років. Досвідчений адвокат завжди зуміє переконати суд у «щирому, щиросердечному покаянні» свого підзахисного, якщо той вкаже місце, де сховані гроші, або назве своїх спільників.

Качановський дібрав серед співробітників міліції кращих фахівців по проведенню обшуку. І ось ранесенько постукали у двері Маріана Цельки. Міліцейська машина була передбачливо залишена на сусідній вулиці.

Для мешканців квартири візит міліції виявився повного несподіванкою: дружина і діти бригадира ще спали. Сам він тільки-но встав і голився. Гадаючи, що стукає сусіда, ві. н відчинив двері і представ перед співробітниками міліції з бритвою у руці і намиленою лівою щокою. Побачивши міліцейські мундири, він швидше здивувався, ніж злякався.

— Ви до мене? У чім річ?

— Ви самі добре знаєте, у чім. Ось ордер на обшук. — І майор протягнув йому офіційний документ.

Бригадир прочитав його і сказав:

— Шукайте. Не знаю, що ви будете шукати, але знаю, що нічого не знайдете. Прошу вас тільки, врахуйте, будь ласка, що дружина зовсім недавно виписана і ще дуже слабка.

— З нами — жінка, співробітниця міліції. Розбудіть дружину і дітей. Нехай одягнуться у її присутності.

Целька здвигнув плечима і пішов виконувати вимогу майора. Дружина злякалась, але діти — восьмирічний хлопчик і п’ятирічна дівчинка — з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Непрохані гості, не зволікаючи, приступили до роботи. Оглянули меблі і піч. Вивчили зміст вугільного ящика. Відра зі сміттям. Два міліціонери зайнялись підвалом і сміттєвим баком у дворі.

У Цельки, як і в кожного токаря, накопичилось безліч усякого залізяччя. Були й інструменти — молотки, гострозубці, кліщі, зубила. Була паяльна лампа. Було повно різного дроту і обрізків кабеля — але не таких, яких шукали. Ні вимикача, ні дрелі зі свердлами не було.

Обшук тривав більше п’яти годин. Крім того, міліція розпитала сусідів — а майже всі вони працювали на заводі точних приладів, — чи не позичав у них Маріан Целька дрелі в серпні або на початку вересня, чи не просив у них проводу або вимикача. Всі відповіли негативно.

Цельку відвезли на завод і в його присутності оглянули його шафку у роздягальні і токарні верстати, до яких він як бригадир мав доступ. Членам бригади задали ті ж питання, що й сусідам.

— Та в чім річ? Чого ви шукаєте? — допитувався Целька із занепокоєнням і роздратуванням.

— Ви добре знаєте, чого ми шукаємо. — Ця неввічлива відповідь майора красномовно свідчила про те, що його залишило звичне самовладання. Він зрозумів, що невдача з обшуком може розвалити зведену ним струнку будівлю чергової версії, тепер надія була тільки на допит підозрюваного.

— Ви відвозили дружину до Варшави другого вересня?

— Так.

— На машині Яна Ковальського? Тій самій, яка незабаром була викрадена?

— На тій самій.

— Хто їхав з вами? Ковальський?

— Ні. Я їхав сам.

— Дирекція дозволила вам узяти машину?

— Директор Надольний дозволив Ковальському відвезти мою дружину до лікарні.

— Ви вважали за краще їхати без нього?

— Мені було однаково. Це Ковальський вирішив залишитися, тому що йому треба було зайнятися машиною заступника директора.

— Хто ще їхав з вами?

— Ніхто. Тільки я і дружина.

— Дивно. Стільки заводських мешкає у Варшаві… Коли ви їхали до міста, чому не взяли когось підкинути?

— Я дуже поспішав. Дружина себе погано почувала. Та й їхали ми не в кінці зміни. Дружині потрібно було бути в лікарні об одинадцятій.

— А дітей чому ви з собою не захопили? Такий прекрасний випадок проїхатись машиною. Для дітей це завжди радість.

— Син був у школі.

— А донька? Їй напевне дуже хотілось поїхати з вами.

— Іренку я відвів до сусідів. Не хотілось мені брати її до лікарні. Я боявся, що вона почне плакати, коли дізнається, що мама там залишиться. І для дружини зайве нервування. Адже вона знала, яка важка операція на неї чекає. Правда, лікарі переконували, що пухлина незлоякісна, але вони могли нас просто заспокоювати.

— Ну гаразд, припустимо, що все так і було. Відвезли ви дружину у лікарню. А що потім?

— А нічого. Повернувся відразу ж до Надажина, адже машина могла знадобитися. Ковальський, напевно, вже нервувався, тому що я і так затримався — простовбичив у лікарні півтори години, щоб все оформити.

— Пам’ять у вас чудова, але ось чомусь ви ніяк не можете пригадати, що на автостраді з’їхали на узбіччя, зупинились, підняли капот машини…

— Це якась помилка. На шосе я не зупинявся, та й навіщо мені було піднімати канат машини? Адже вона зовсім недавно пройшла техогляд.

— Для того, щоб приєднати шматочок провода.

— Провода? — Якщо Целька і прикидався, то робив це майстерно.

— Так. Шматочок провода і вимикач. За приладною дошкою. Непогано придумано. Досить одного руху, і включай запалювання скільки завгодно — стартер не запрацює.

Безперечно, в усьому Надажині не було людини, яка б не знала, в який саме спосіб злодії виманили пасажирів з машини і потім помчали на ній у блакитну далечінь, прихопивши з собою сім мільйонів злотих. Тепер і до Маріана Цельки дійшло, що значив обшук у його квартирі і чим викликаний допит. Але дивно, зрозумівши, у чому його підозрюють, він не тільки не злякався, а, навпаки, вибухнув гучним реготом.

— Так ось у чім річ! Не там шукаєте. До крадіжки грошей я не маю ніякого відношення.

— Я й не стверджую, що ви особисто викрадали автомашину з грішми. Ви всього лише переробили електропроводку в машині. Хто ваші спільники і де сховані гроші?

— Та немає у мене ніяких спільників. І я ніколи в житті не крав.

— Послухайте, Целька, — намагався переконати його майор. — Необхідно змиритись з поразкою. Хоча й непогано було придумано, але ви попалися. За такий злочин — тюрма до двадцяти п’яти років. Отак-то… Зараз вам тридцять дев’ять, а коли вийдете на волю, буде шістдесят чотири. Тюрма не молодить. Чи не краще в усьому щиросердно признатися? Я засвідчу на суді, що ви за власним переконанням признались у скоєному. Тоді строк покарання може бути значно скорочений. І не покривайте і не шкодуйте тих двох. Все одно ми їх знайдемо, рано чи пізно.

— Я невинний, — вперто твердив Маріан Целька.

— Гаразд. Завтра ми з вами ще поговоримо. У вас є час. Подумайте гарненько. У ваших же інтересах у всьому признатися.

— Я невинний, — повторив Маріан Целька.

Те ж саме він твердив і наступного дня. Ні до чого не привели найхитріші пастки, розставлені під час допиту офіцерами міліції, які змінювали один одного (майор сподівався, що, можливо, кому-небудь удасться зламати упертість цього чоловіка).

Полковник Немирох вислухав рапорт своїх підлеглих і розпорядився негайно звільнити арештованого. Він навіть наказав відвезти його додому на службовій машині.

— Цей чоловік винний, — наполягав на своєму майор.

— Може, винний, а може бути, що ні, — заперечував полковник. — Його вину треба ще довести, а до тих пір, поки ми цього не зробимо, необхідно вважати його невинним. Тому звільнити його І вибачитися перед ним ми зобов'язані. Ти можеш продовжити розшуки в цьому напрямку. Якщо збереш проти нього докази — ми з ним поговоримо ще раз.

Довелось Качановському виконувати наказ начальства.

Розділ восьмий ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ НА ОДИН ДЕНЬ

Минули дні, тижні, місяці. Даремно майор Качановський і його люди напружували сили: слідство як забуксувало — так і не зрушило з місця. Вже щосили працювала майстерня Маріана Лисека, на радість його численним клієнтам. Щоправда, сам він з дружиною і дитиною тулився поки у маленькій кімнатці, де в старого Януарія Годлевського була контора, але дружина була задоволена. Хай тісно, зате дім свій, не свекрушин. Весною вони прибудують ще одну кімнату і поживуть тут, поки не збудують власного будинку.

Усе, що стосувалось Цельки, було добре відоме майору: його люди продовжували спостереження. Нічого підозрілого, нічого такого, за що могло б зачепитись слідство. Тоді, після Целькиного арешту, на заводі посміялись над ним — ото мільйонер, такому саме місце у палаці Мостовських, але невдовзі забули про це. Його дружина швидко видужувала, і відразу ожив весь дім. Директор Надольний у вигляді премії за виконання плану дав бригадиру талон на одну з двох «шкод», виділених міністерством заводу. Це рішення директора, що викликало невдоволення у деяких керівників заводу, пояснювалось проханням полковника Немироха, який відчував муки сумління: свого часу дуже легко погодився на 48-годинний арешт Цельки.

А проте міліція перевірила всю фінансову сторону купівлі нової «шкоди». З’ясувалося, що Целька продав «вартбург» майже за сто тисяч злотих, а те, чого бракувало, позичив у друзів і узяв у касі взаємодопомоги.

На той час під контролем міліції перебували й кілька інших співробітників заводу. Поводили вони себе як завжди, працювали також звичайно — хто гірше, хто краще. Деякі з них звільнилися з різних причин, переважно, фінансових, переходили туди, де більше платять. Ніхто з них не давав ні найменшого приводу для підозріння.

І ось нарешті сталося те, що повинно було статися. У відповідності з статею кримінально-процесуального кодексу прокуратура припинила справу. Рішення прокуратури майор сприйняв як ляпаса. У тривалій успішній кар’єрі офіцера це був перший випадок нерозкритого злочину. Він пішов скаржитися своєму другу і начальнику полковнику Немироху.

— Прокурор діяв у відповідності з законом, — заперечив той. — Ти сам добре це знаєш, тому нічого дивуватися і тим більше ображатися на Бочковського. Та і я сам готовий визнати діло безнадійним. Поглянь, скільки місяців велось слідство і, можна сказати, з місця не зрушилось. А скільки людей було зайнято! І тих двох, яких влаштували на завод, пора відкликати. Їм нема смислу стовбичити там. Вони знадобляться на інших дільницях. Ні, я не хочу сказати, що ти провалив справу. Напроти, спостерігаючи за твоєю роботою, я переконався, що тобою зроблено все можливе.

— Ось тому й потрібно залишити на заводі хоча б тих двох спостерігачів, — наполягав майор. — Якщо у нас не буде контакту з заводом, ми назавжди втратимо шанс розплутати цю справу.

— Згоден, у злочинців був спільник на заводі. Але та людина зачаїлася і може тихо просидіти і рік, і два. Тримати наших на заводі стільки часу безглуздо. Він напевне здогадався, що на заводі ми ведемо спостереження. Тому необхідно наших спостерігачів відкликати, причому зробити це явно — щоб усі знали, яке завдання вони виконували. Треба також потурбуватися про те, щоб усі дізналися про рішення прокуратури припинити справу. Хай ця людина думає, що тепер їй ніщо не загрожує. Що стосується нас, то ми ні в якому разі не здамо справу в архів. А інформацію можна збирати й по-іншому. Якщо не помиляюсь, — усміхнувся полковник, — у тебе є особистий інформатор. Її ти не зобов’язаний відкликати. До речі, щось давно я нічого не чув про твої походеньки. Навіть у нашій кав’ярні сидиш самотою. На тебе це не схоже…

Полковник влучив у ціль. Качановський від несподіванки навіть збентежився.

— Так, я підтримую це знайомство, треба ж бути в курсі. Але роблю це виключно в інтересах слідства…

— Ну, що ж, оскільки це знайомство в інтересах слідства, я можу його тільки вітати. — Полковник навіть не намагався приховати іронії. — А то я вже було подумав, що тут щось серйозне.

— Та що ти! — гаряче запротестував майор. — Дуже чарівна дівчина, — додав він, хоч це прозвучало не до ладу.

А тим часом чарівна дівчина зустрічалась з майором двічі на тиждень. І хоч їхні стосунки давно перестали бути офіційними, Еля, на відміну від колишніх знайомих майора, ніколи не задавала небажаних запитань, ніколи не афішувала своїх почуттів до нього, хіба що кілька разів назвала його «гарним хлопцем». У її планах на майбутнє, якими вона інколи ділилась з Янушем, ніколи не фігурував якийсь офіцер міліції, що майор, на свій подив, констатував з невдоволенням.

Ельжбета Ярот дуже серйозно ставилась до своїх обов’язків почесного співробітника карного розшуку. Щоразу при зустрічі вона детально розповідала майору про те, що діялось на заводі, стараючись не поминути навіть незначних подій, передати все, про що говорять. А оскільки вона була чарівною, товариською дівчиною, до того ж за своїм службовим становищем контактувала з усіма відділами великого заводу, то цих новин набиралось завжди чимало. Але, на жаль, поки не було в них нічого такого, що могло зацікавити слідство.

Після рішення прокурора про припинення слідства справа не була здана в архів. Її матеріали зберігалися в сейфі у кабінеті майора, і дуже часто то один документ, то інший з’являлись на його столі. За завданням Качановського його люди тримали під контролем автомобільні ринки в різних містах країни, цікавились укладеними угодами, особливо якщо покупцями були молоді люди.

Не упускали з уваги інші місця, де можна було витратити велику суму грошей.

Качановський не раз говорив, що нагадує собою павука, який широко розкинув свої тенета і тепер вичікує, коли ж мураха потрапить до них. Але дні йшли, а мураха щось не поспішала в Майорову павутину.

Ельжбета Ярот дуже співчувала майору. Прикро їй було усвідомлювати, що її інформація не приносила користі слідству, та дівчина не занепадала духом і продовжувала вивідувати про все. Якось, а було це у кінці лютого наступного року, вона розповіла Качановськояу:

— Знаєш, по дорозі до тебе зустріла Павла Вигаиовського… Він мене не пізнав і не привітався, та і я ледь його пізнала, так він перемінився. Став такай шикарний. Хизується в модному кожусі, а джинси, можу закластися, справжні фірмові. Черевики закордонні, на високих закаблуках.

— Якого Вигановського?

— Ну згадай же, я тобі яро нього розповідала. Кур’єром працював у нас. Ти його сам бачив, коли чіплявся до мене в коридорі. Пам'ятаєш, як ти перший раз прийшов до нас на завод? Я його попросила показати тобі кабінет директора.

— Не пам’ятаю. По-перше, ні до кого я не чіплявся, не маю такої звички. А ось те, що одна чарівна особа пристала до пене, — це факт. До цих нір ке можу її збутися.

— Ні, ви тільки послухайте, яка безсоромна брехня. А може, мені краще піти?

— Та залишайся, коли вже прийшла. Так-так, тепер я згадую, цей молодий хлопець симпатизував тобі, навіть допоміг добратися із Надажина до Варшави, щоб його симпатія не тряслася разом з усіма в автобусі. Бачиш — я згадав.

Еля зашпилила губки і мовчала, прикидаючись ображеною.

— Ну не сердься, що ти хотіла розповісти про цього Павла? Він все ще працює на заводі?

Дівчина не довго гнівалась.

— Ні. Вів подав заяву про звільнення. Ще тридцятого серпня минулого року, до того, як ми познайомились з тобою. Він отримав атестат зрілості у вечірній школі і вступив до вузу. Правда, у Варшавський політехнічний його не прийняли, не пройшов за конкурсом, а вступив у Познані. Потім звільнився. Але тоді директор не міг відразу знайти іншого кур’єра і попросив Вигановського ще з місяць попрацювати. Потім йому, зрозуміло, заплатили, тільки щось не пригадую, чи з фонду позаурочних, чи з директорського фонду.

— А, тепер зрозумів. — Майор сказав це швидше собі, ніж дівчині. Йому справді тільки зараз стало зрозумілим, чому міліція, яка ретельно перевіряла кожного співробітника заводу, не зацікавилась Вигановським. У розпорядженні міліції був повний перелік осіб, які пішли з заводу після першого вересня, а Павла Вигановського не було в цьому списку, бо офіційно він розрахувався раніше.

А Еля собі продовжувала:

— Павел з дуже бідної родини, його мати після смерті чоловіка залишилась з чотирма дітьми, спеціальності в неї ніякої не було, довелось піти на завод прибиральницею. Завод підтримував, виплачував допомогу. Потім директор узяв Павла кур'єром. Наші інженери допомогли йому з навчанням, дякуючи їм він отримав атестат зрілості у вечірній школі і зміг вступити до вузу.

— Так ти кажеш, він був одягнений з шиком? — Ця деталь найбільше зацікавила майора.

— Так, я була просто вражена — ледь його впізнала.

Коли дівчина пішла, майор замислився. А що кали це нарешті той самий, справжній слід? Невже знову хибний?..

Він дуже добре пам’ятав, що саме Еля «навела» його на Маріана Цельку. Як він тоді пошився в дурні! Адже довелось не тільки звільнити бригадира з-під арешту, а ще й вибачитися перед ним. І полковник, і прокурор Бочковський не ховали свого невдоволення, більше того — звинувачували майора у поспішності. Як би знову не повторилась така ситуація…

І все-таки чим більше майор роздумував над розповіддю Ельжбети, тим більше згадував фактів, які, наче камінчики мозаїки, укладалися в один малюнок після її, на перший погляд малозначного, повідомлення. Кур’єр бачив їх разом у приміщенні дирекції заводу. Можливо, пізніше зустрів їх на вулиці або в кав’ярні. Він напевне знав, що саме Качановський веде слідство. Не треба мати багато розуму, аби зробити висновок, що Еля розповідає йому про всі події на заводі. Через неї Павел підкинув міліції версію Цельки, оскільки знав, що той користувався заводським «фіатом» без водія. А тим часом спокійно звільнився з заводу, не привертаючи уваги до своєї особи, тридцять першого серпня (тобто за день до пограбування грошей). Дуже спритний хід, нічого не скажеш. Вигановського вже не було в списках співробітників, але він міг вільно розгулювати по всьому заводу. Кур’єра знали всі, знали, що він міг приходити на завод як вдень, так і вночі, не відмічаючи перепустки на прохідній. Павел став такою звичною людиною на заводі, що його просто не помічали.

Пройти ввечері на територію заводу для Вигановського не потребувало жодних зусиль. А якщо б поцікавились при вході, досить сказати: за розпорядженням директора. Не вимагало особливих зусиль і непомітно проникнути до вишневого «фіата», що стояв під навісом, а роботи на кілька хвилин, йому простіше за всіх було взяти із шухлядки на прохідній ключі від машини.

Щоправда, з розказаного Ельжбетою випливало, що кур’єр не мав відношення до техніки, але в даному випадку і не вимагалося особливого уміння. Його могли швидко навчити декільком нескладним прийомам.

Нова концепція ще більше захоплювала майора. Він цілу ніч не зімкнув очей і вже з сьомої ранку стовбичив у приймальній полковника Немироха, з нетерпінням чекаючи його приходу. Нарешті той з’явився. Вислухавши нову гіпотезу, обережний полковник попередив:

— Може, твої підозріння щодо цього молодого чоловіка мають підстави. Але пам’ятай, Янушек, про те, що такими ж вагомими були твої підозріння і стосовно Лисека та Цельки. Ні, ні, я не хочу сказати, що ми не займемось Павлом Вигановським. Напроти, я доручаю тобі перевірити всі факти, але дій обережно, без необачних обшуків та арештів. Якщо вважатимеш за потрібне, з’їзди в Познань і перевір усе на місці. Але спочатку слід розпитати про хлопця тут, у Варшаві.

— Він мешкає не у Варшаві. У його матері маленький будиночок на околиці Надажина.

— Тим краще, у маленьких містечках сусіди знають усе про всіх. Сам у Надажині не показуйся, надто вже ти помітна фігура. Хай цим займеться місцева міліція. А твоя наречена хай дізнається, що зможе, про матір Вигановського.

Слово «наречена» майор проковтнув без усяких заперечень. А може, його так захопила нова версія, що на це не звернув уваги?

У Надажині всі знають один одного. Місцева міліція була в курсі історії родини Вигановських. Знали також й про те, що Павел вступив до Познанського політехнічного. Хлопця бачили на вулицях містечка, коли він на початку лютого приїжджав провідати своїх. Справді, своїм модним одягом він викликав фурор серед місцевої «золотої молоді». За його словами, стипендія у нього висока та ще підробляє уроками з математики.

Павлова мати не могла нахвалитися сином. Вона безупинно розповідала, як викладачі високо цінують Павла. Мало того, що її любчик отримує підвищену стипендію, так він знайшов ще додатковий заробіток. Усій родині привіз подарунки. Їй — краму на плаття, молодшому брату — костюм, сестрам — черевики і колготки. Такий син — справжня нагорода для матері.

Ось такі відомості чекали тут на майора. Що ж, бувають здібні студенти, яких хвалять професори. Підробляють студенти й уроками, які, Качановський знав, оплачуються дуже добре, надто уроки з математики. Дві години таких занять — і сповна можна пояснити нинішній достаток молодого Вигановського.

Майор вирішив особисто перевірити все у Познані.

Сюрпризи почались уже з його першого візиту до деканату політехнічного інституту. Без труднощів знайшли документи Павла Вигановського, студента факультету інженерів-гідробудівельників. Леле, не був він гордістю інституту, швидше навпаки, його збирались відрахувати після першого ж семестру за неуспішність. Насилу вдалося Павлові уникнути цього, зате залишилось так багато «хвостів», що здавалося досить сумнівним, щоб він утримався в інституті надалі. А головне — особливо погані справи в математиці.

Наступний сюрприз чатував на майора в інститутському гуртожитку. Тут справді проживав такий студент, сказали йому, але всього лише один місяць. Потім Вигановський відмовився від гуртожитку і виїхав невідомо куди — нову адресу він не залишив, сусіди по кімнаті нічого до пуття не могли розповісти.

З’ясувати місце проживання Павла Вигановського для познанської міліції було не важко. Ним виявилась розкішна вілла на одній з тихих вуличок недалеко від Грюнвальдської. Райський куточок.

Двері відчинила літня, гарно убрана жінка.

— Пробачте, чи вдома Павел Вигановський?

— Проходьте, будь ласка. — Господиня запросила майора до зі смаком прибраного холу. — Чекайте, я його сьогодні не бачила. І машини його в гаражі немає. Вчора він поїхав кудись з друзями і, мабуть, ще не повернувся.

— Так у нього є машина?

— Аякже, чудова машина. Йому батько прислав з Англії.

— Батько? — здивувався майор. Він знав, що батько Павла Вигановського давно помер. А небіжчики не присилають подарунків. Навіть з Англії.

— Так, батько. Пан Павел мені багато розповідав про нього. Ви знаєте, він йому стільки грошей присилає на навчання! І взагалі дуже ним опікується. — Видно, господарка була не проти того, щоб поговорити. — Ах, вибачте, піду подивлюсь, чи вдома він.

Незабаром вона повернулась:

— Так, я мала рацію, пан Павел не ночував.

— Яку ж машину прислав йому батько? — поцікавився майор.

— Чудову! Уся блищить, фірми… Забула, якісь літери, здається, щось ніби «БМС».

— Можливо, «БМВ»?

— Саме такі! — зраділа жінка. — «БМВ», ось тепер згадала. А як приємно на ній їздити! Пан Павел був такий люб’язний, що кілька разів брав мене з собою на прогулянку, машина прямо-таки пливе.

— Ви дозволите мені глянути на його кімнату?

— У розпорядженні пана Павла не одна, а дві кімнати з окремим входом через веранду, — з гідністю поправила майора господарка вілли. — З того боку будинку. Пробачте, а ви ким будете?

— Я старий знайомий його матері, — сказав Качановський — Вона попросила мене, коли мені доведеться побувати у Познані, зайти до сина подивитись, як він тут.

— Так ця дама зволнла нарешті згадати, що в неї є син?

— Вона завжди пам’ятала про нього.

— А пан Павел розповідав мені, що мати втекла з коханцем, залишивши чоловіка і маленького сина, забрала всі гроші та дорогоцінності. Оскільки батько не міг і працювати, і доглядати. малюка, він попросив свою родичку зайнятися хлопчиком, а сам емігрував до Англії. Там щастя йому усміхнулось, він став непогано заробляти, і тепер у нього чималий статок. Дякуючи йому Павел може спокійно вчитися, ні про що не турбуючись. Закінчивши інститут, він поїде до батька.

Качановський не став з’ясовувати поважній дамі її помилку. Вона ж, продовжуючи розповідь, відчинила одні з дверей, що виходили в хол. За ними були дві відмінно умебльовані кімнати. Одна з них була робочим кабінетом, друга спальнею. На письмовому столі у кабінеті лежали якісь підручники, а в кутку стояв рулон кальки.

— Дуже гарні кімнатки, — похвалив майор.

— Цей будинок придбав мій чоловік. А він був відомим у Познані лікарем, все місто його знало. Та й ви, напевне, чули прізвище Вартецький!

— Аякже, аякже! — підхопив майор. — Ну хто ж його не знає? Доктор Вартецький, гордість медицини…

— Так, це був мій чоловік. А тепер, коли дочка з сім’єю переїхала в Сілезію, будинок став для мене надто просторим. Я задоволена, що маю такого пожильця, як пан Павел. І ті три тисячі, які він мені сплачує щомісяця, дуже до речі. Особливо зараз, коли все так дорожчає. Подумайте, як стрибнула ціна на каву! А мені необхідно випити на день як мінімум дні чашки, оскільки у мене знижений тиск.

— О, яка чудова робота! — Майор з перебільшеним захопленням розглядав шафу, яка й насправді вирізнялася особливою витонченістю оздоблення. Він прочинив дверцята. У шафі висіло шість новеньких костюмів. Полиці для білизни були заповнені дорогими речами, які засвідчували про хороший смак їхнього власника.

— А тепер дозвольте подякувати вам і вибачитися за клопіт, який вам завдав. — Качановський галантно поцілував руку господарці вілли.

— Що передати лану Павлу? — запитала вона, проводжаючи його до дверей.

— Спасибі, нічого. Мені незручно вас утруднювати. Через декілька днів я знову буду в Познані і сам обов’язково зайду до Павла.

Вони обмінялись ще кількома люб’язностями. Галантно вклонившись, Качановський вийшов на вулицю. Не вважаючи на паскудну погоду, майор стягнув капелюха. Йому треба було хоч трішки охолонути. Ї справді було від чого розпалитися. Ці апартаменти за три тисячі злотих на місяць, шафа, набита по зав’язку, дорогий автомобіль — звідки все це в студента? Довелося придумувати казочку про багатого батька в Англії. Але навіщо було зводити наклеп на матір?

У Качановського не було сумнівів стосовно справжнього джерела доходів Павла Вигановського. Зупинивши таксі, майор поїхав у воєводське управління міліції. Звідти до вілли пані Вартецької негайно відрядили двох працівників: вони повинні були «зустріти» Павла Вигановського.

Майор з’єднався телефоном з полковником Немирохом — той з запалом сприйняв почуте — і засяг ради затримати і доставити до Варшави Вигановського.

Очікуючи сигналу співробітників міліції, Качановський не наважувався навіть на хвилину залишити управління і відмовився обідати. Але час йшов, а телефон мовчав. Нарешті увечері зателефонував один із спостерігачів.

— Пане майор, — повідомив, — нашого підопічного досі немає. Що робити?

Майор глянув на годинник: хлопці вже одинадцять годин на посту. На холоді, а надвечір ще й сніг випав. Потрібно було змінити людей.

Для двох нових патрульних майору вдалося роздобути машину. Щоправда, мотора включати не рекомендувалось, але все ж таки люди були захищені від снігу.

Під одинадцяту ночі Качановський вирішив, що не варто далі чекати в управлінні. Він пішов у готель, суворо наказавши черговому офіцеру негайно його розбудити, коли що. Як тільки Януш торкнувся подушки, він відразу заснув мертвим сном — далася взнаки утома і нервове напруження останніх днів. Коли він прокинувся і глянув на годинник, було близько дев’ятої ранку.

Качановський кинувся до телефону.

— Біля вілли Вартецької чергує вже третя зміна, — повідомив черговий. — Схоже, що нашу пташку попередили і вона випурхнула із своєї гарненької клітки.

Качановський поспішив одягнутися і за півгодини вже входив у кабінет майора Добжинського (у Познані той займав таку ж посаду, як у Варшаві полковник Немирох).

— Пост перед віллою ми поки не знімаємо, — сказав Добжинський, — але паралельно почали пошуки Павла Вигановського. Ми вже роздобули його фотографію з особової справи в інституті. Розіслані запити в усі міста нашого воєводства і на курорти країни.

— А машина?

— В тім-то річ, що на території нашого воєводства машина на прізвище Вигановського не зареєстрована. Ми зробили запит по телетайпу в інші воєводства. Відповіді почнуть надходити тільки завтра. Зараз ми намагаємось з’ясувати, хто у нас володар блакитної машини марки «БМВ». Якщо виникне необхідність, пошукаємо її також в інших воєводствах.

— Машина примітна. Таких небагато у Польщі.

— Але не так вже й мало. Та ви не турбуйтесь, знайдемо.

— Може, й Варшаву повідомити, щоб там також шукали? Адже Вигановський сам із Варшави. Йому й ховатися там зручніше.

— Я розмовляв з полковником Немирохом, ознайомив його із ситуацією, що склалася, і певний, що він сам вже шукає Вигановського. Як бачите, дорогий майоре, ми тут не сиділи склавши руки.

— Дуже вам вдячний. Нам треба якнайшвидше відшукати цю особу.

— Я все чудово розумію, адже мені відомі обставини справи. Гадаю, усе йде як по маслу.

На жаль, він помилився. Справа була не так близько до завершення, як це уявлялось обидвом. Весь день пройшов у пошуках Павла Вигановського — і без найменшого результату. Наступного дня його знайшли.

Лісничий Корніцьких лісів Леон Немусял з самісінького ранку відправився на обхід своєї дільниці.

З собою він узяв собаку, муштрованого на звіра. Коли вони йшли просікою, собака раптом скочив до кущів і зробив стойку. Лісничий вирішив, що він напав на слід кабана, і дав команду: «Узяти!» Лягавий замість цього взявся гарячково розгрібати сніг. Лісничий підійшов до нього й побачив, що з-під снігу стирчить нога у черевику. Невеличкий горбик дав можливість зробити припущення, що під ним схована решта частина тіла.

Немусял відігнав собаку і бігцем повернувся додому, щоб повідомити про свою знахідку телефоном у Корнік. Звідти вислали міліцейську машину. З труднощами долаючи снігові замети, вона повільно просувалась вперед.

Коли обережно відгребли сніг і зняли гілки, побачили трун молодого чоловіка без головного убору, в куртці на хутрі. Під курткою був костюм у коричневу клітинку. Причина смерті не викликала сумнівів: велика, з закипілою кров’ю рана на потилиці від якогось важкого предмета.

Під трупом снігу не було. Невелика кількість крові на землі свідчила про те, що молодого чоловіка убили в іншому місці, а потім тіло перетягнули сюди і сховали в кущах. Зробили це ще до того, як пішов сніг, тобто бодай два дні тому. І якби не собака Леона Немусяла, тіло могло пролежати в кущах дуже довго.

Оскільки все довкола було вкрите свіжим снігом, міліції не вдалось виявити жодних слідів. Правда, лісничий згадав, що два дні тому він чув, як десь по лісу їхала машина, але він її не бачив. Це було, за його словами, близько десятої години ранку.

Слідча група зробила все, що вимагалось у таких випадках. Потім ретельно прочесали місцевість у пошуках слідів — безрезультатно. У кишенях убитого також нічого не знайшли — убивці були обережні.

Викликали машину, і небіжчика відвезли у трупарню. Корніцький відділок міліції повідомив про випадок у воєводське управління. Майор Добжинський, дізнавшись про це, відразу ж викликав свого варшавського колегу:

— Боюсь, що ви запізнилися на двадцять чотири години. І тепер ваша пташка вже нічого не скаже.

— А що сталося? — стривожився Качановський. — Він мертвий?

— Так, знайшли в лісі під Корніком. При ньому не виявлено жодних документів, але є всі підстави гадати, що то ваш клієнт. У нас є фотографія Павла Вигановського.

Розділ дев’ятий ХТО ВБИВ?

Сумнівів не було: у Корніцьких лісах був убитий саме Павел Вигановський. Висновок експертів співпадав із свідченнями лісничого: цього чоловіка убили дві доби тому. Правда, мороз та сніг не дозволили точніше визначити час смерті, але всі факти підтверджували: убивці та їхня жертва приїхала тією самою машиною, шум мотора якої чув Леон Немусял.

Пані Вартецька також упізнала убитого. В її квартирі було зроблено ретельний обшук. У спальні Павла за батареєю опалення знайшли пакет з трьомастами тисячами банкнотів по тисячі і п’ятсот злотих.

Отже, одного із злочинців, які викрали гроші, нарешті вдалось знайти. Того, який «удосконалював» електропроводку вишневого «фіата». Щоправда, знайти із запізненням на двадцять чотири години.

Качановський швидко підрахував: машина марки «БМВ» могла коштувати десь півмільйона злотих. Може, навіть шістсот тисяч. Одяг, що знаходився на квартирі Павла, — ще сто тисяч. Оплата за квартиру і гараж, витрати на харчування — ну, ще сто тисяч. Триста тисяч знайдено за батареєю.

Отож Павел Вигановський із своєї долі викрадених грошей зумів витратити близько мільйона злотих. На автостраді під Надажином грабіжники заграбастали сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч. Якщо злочинців було троє і вони поділили всю суму порівно, то Павлу Вигановському дісталося два мільйони чотириста шістдесят дві тисячі злотих. Де ж у такому випадку решта грошей? Не можна відкидати версію, що убивці пограбували свого спільника.

Вартецька засвідчила, що два дні тому на її віллу прийшли двоє молодих чоловіків. Це було в другій половині дня. Вона особливо до них не приглядалася, але пам’ятає, що зросту вони були, мабуть, середнього, обидва з такими модними нині бородами. Темними. Вік цих молодих людей? Мабуть, однолітки Павла. Ні, колір очей не може повідомити: обоє були в темних окулярах. Одягнені в куртки з болоньї. Той, котрий вищий, у куртці коричневого кольору в світлу смужку, а другий — в синій. Так от, вони подзвонили і спитали Павла Вигановського.

Павел зрадій гостям і запросив їх пройти до його кімнати. Потім ненадовго виходив із будинку — напевне, до магазину, щоб пригостити несподіваних приятелів. Так воно й було: прибираючи наступного дня, пані Вартецька знайшла дві пляшки з-під вина, обрізки шинки, бляшанки з-під сардин і склянки із залишками кави.

— Ви вимили ці склянки? — з надією в голосі спитав майор Добжинський.

— Аякже, — з гідністю відповіла господарка. — Я завжди турбуюсь про чистоту, адже пан майор сам бачив, який порядок у мене в будинку. А вже у кімнатах пана Павла й поготів. Того разу мені довелося чимало потрудитись, аби навести чистоту.

— На жаль! — зітхнув Добжинський.

Почесна удова, керуючись кращими спонуканнями, витерла усі сліди, які могли залишити в її будинку гості Павла Вигановського. А не викликало жодних сумнівів, що саме ці «приятелі» й порішили свого легковажного спільника.

— Я не бачила, як вони виходили з будинку. Напевне, пан Павел вивів їх через веранду. Але вони пробули у нього довго, я чула їхні голоси до пізньої ночі. Наступного дня вони знову заявились.

— Вони знову прийшли? Чи ночували у Павла?

— Ні, точно не ночували, адже, прибираючи після них кімнати пана Павла, я, звичайно, побачила б сліди їхньої ночівлі. Напевне, вони повернулись уранці і пройшли через веранду, тому що до мене не дзвонили. Просто я почула, що пан Павел виводить машину з гаража, подивилась у вікно і побачила цих молодих людей. Вони чекали на вулиці. Павел виїхав із гаража і зачинив за собою ворота. Він завжди був дуже акуратний у цьому відношенні. Потім молоді люди сіли в машину і поїхали.

— О котрій годині, ви не пригадуєте?

— Десь о десятій ранку. Я це знаю напевне, по радіо саме передавали останні вісті.

— Усе зрозуміло, — констатував майор Качановський, коли Вартецька пішла. — Спільники Павла Вигановського дізнались про те, який він веде спосіб життя, і зробили логічний висновок: шикарна автомашина, дорога квартира і модний одяг не можуть не привернути уваги міліції до бідного студента. Вони побоювались, що Павел викаже їх, коли ним займеться міліція.

— І вони вжили заходів, — закінчив Добжинський. — Стара дружба забувається, коли йдеться про власну шкуру.

— Чорт забирай, — вилаявся Качановський, — і треба ж було мені запізнитись на один-однісінький день. От не повезло!

— До чого тут везіння? Спільники Вигановського усвідомлювали те, що міліція у будь-який день може з’явитися на віллі Вартецької і що їм треба поспішати.

— Як вони дізнались, що ми підозрюємо Вигановського?

— Досить було того, що ним зацікавилась міліція. У такому маленькому містечку, як Надажин, важко приховати що-небудь. Знаю за власним досвідом, адже я шість років пропрацював начальником відділка міліції в одному з містечок Познанського воєводства. Досить було міліціонеру у Надажині запитати матір Вигановського чи когось із її сусідів, звідки у Павла гроші на модний одяг, щоб його спільники стривожились.

— З цього випливає, що бодай один з них мешкає у Надажині.

— Не обов’язково. Можна мати у своєму розпорядженні інформацію звідти. Як відомо, операція з викраденням машини була продумана в усіх деталях і проведена чітко і швидко. Злочинці знали, що на місці злочину вони не залишили жодних слідів і що слідство блукає в темряві. Напевне, вони усвідомлювали й те, що міліція лише тоді зможе напасти на їхній слід, коли вони себе самі чимось зрадять, тому уважно стежили один за одним. Ну, а виказав себе саме Вигановський. Вирішив, мабуть, що коли змінив місце проживання, то знаходиться в повній безпеці і може збирати солодкі плоди злочину. Гроші просто пекли йому руки. Мати два мільйони злотих і мешкати в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох, хлебтати рідесенький супчик у студентській їдальні, замість того, щоб обідати у «Полонезі»! Ось хлопець і не витримав. І цим підписав собі смертний вирок.

— Напевне, так і було.

— Я вважаю, — продовжував Добжинський, — що доля Павла була вже вирішена, а зроблені ним кроки лише прискорили його смерть. Можливо, він і протягнув би ще трохи, «загинувши в автокатастрофі» або «потопившись» у Віслі.

— Та що тут гадати! Нещасливий випадок, алкогольне отруєння… Варіантів скільки завгодно.

— Злочинці опинились у досить таки дивному становищі. Кожний з них має у своєму розпорядженні величезні гроші, а користуватись ними боїться.

— Дрібні суми, по декілька тисяч злотих на місяць, вони можуть витрачати небоязко. Таке невеличке підвищення їхнього життєвого рівня важко помітити. Але від мільйонів, звичайно, їм користі немає. Один спробував і коли б не лежав зараз у трупарні, то сидів би вже у тюрмі.

— Слід негайно починати пошуки тих двох.

— Я вже віддав необхідні розпорядження, — заспокоїв варшавського колегу майор Добжинський. — По всій країні ведуться пошуки блакитного «БМВ» і двох бородатих молодиків у куртках з болоньї.

— Бороди поголили, куртки викинули, а машину залишили на якій-небудь стоянці, як вони це зробили у Варшаві. Гадаю, що після проведеної операції вони відразу ж повернулись у Познань чи добрались до найближчої станції і відбули до Варшави. А машину кинули.

— Ну не знаю… Не забувайте: адже це молоді люди. Їм не так просто розлучитися з розкішною машиною. Можуть і ризикнути…

— Готель, — перервав його на півслові Качановський.

— Що «готель»? — Добжинський не відразу зрозумів, що його колега має на оці.

— Вартецька стверджувала, що гості Павла у нього не ночували. Але десь-то вони провели ніч. Необхідно перевірити готелі.

Добжинський голосно зареготався.

— Ох вже мені ці варшав’яни! Вважають, що ми, провінціали, самі думати не здібні. Відразу ж після того, як господарка вілли дала свідчення, мої люди перевірили усі готелі та інші заклади, де можна переночувати. Але ми маємо справу з спритниками, такої дурниці вони не зробили.

— Може, просиділи ніч на вокзалі?

— Навряд чи. На залізничних і автобусних вокзалах чергує міліція, і, хоч рух там великий, міліціонер помічає тих, хто прийшов переночувати. Тих двох хлопців він би помітив.

— Але десь же вони ночували. У парку або в кущах на березі Варти вони не могли провести ніч, зараз не літо.

— Так, але у великому місті можна знайти й інших вихід. Знайомі, родичі, знайомі знайомих. Отож цей шлях пошуків навряд чи до чогось приведе.

— Мабуть, ні до чого не приведе й уся наша подальша робота у Познані. Хоча про смерть Вигановського нам стало відомо невдовзі після убивства, для нас це все одно було надто пізно. Навряд чи злочинці до цих пір перебувають тут.

— А могли затаїтись десь поблизу, щоб подивитись, чим все окошиться, чи знайдуть труп. Не забувай, це не професійні убивці, важко передбачити, як вони себе вестимуть. Адже убив тільки один з них, експертиза засвідчила, що смерть наступила в результаті одного сильного удару, який нанесли в потилицю.

— Ну й що з цього випливає?

— Для другого злочинця убивство їхнього дружка могло стати великим потрясінням. Одна справа — спритно вкрасти нехай навіть сім мільйонів. І зовсім інша — убити людину. І той другий несамохіть повинен задуматись: чи не чекає його те ж саме?

— Чи не здається тобі, що дискусія завела нас кудись в область чистої теорії? — усміхнувся Качановський, — Суцільні «могло бути» і «повинен бути», але ж завдання стоїть перед нами найконкретніше: знайти злочинців і гроші. А в нас знову ніяких зачеплень.

— Машина. Зараз це основний момент слідства.

— Так, — погодився Качановський, — машина дає нам шанс. Сподіваюсь, що хоч цього разу злочинці залишили в ній якісь сліди.

Тим часом з усіх кінців країни почали поступати відомості про машини марки «БМВ» блакитного кольору. Виявилось, що їх значно більше, ніж думали обидва майори. Була затримана така машина в Ольштині, вів її молодий чоловік. З бородою… Поруч з ним сиділа дівчина. На щастя, хлопець, син одного із капітанів дальнього плавання у Гданську, легко зумів доказати свою непричетність до злочину і був відпущений з богом.

У Кракові затримали машину з познанським номером. Інженер одного з познанських заводів їхав з дружиною у відпустку, в Закопане. Цей також швидко відбувся. Гірше довелось двом молодим людям у Лодзі, які разом з блакитним «БМВ» були доставлені у воєводське управління міліції, а там досить довго з’ясовували, що вони робили в момент убивства Павла Вигановського.

Найбільше блакитних «БМВ», звичайно, виявилось у Варшаві. Тут люди майора Качановського відбігали ноги. Оскільки припускалося, що вбивці мешкають у Варшаві або десь недалеко від неї, кожний варшавський сигнал доводилось перевіряти з особливою увагою.

Майор Добжинський продовжував слідкувати за ходом пошуків, переглядав інформацію, що поступала до нього телетайпом. Нічого вартого…

Та ось одного разу йому зателефонували з невеличкого містечка Чмонь. Той телефонний дзвінок поставив на ноги все воєводське управління міліції у Познані.

Розділ десятий ПОГОНЯ ЗА БЛАКИТНИМ «БМВ»

Телефонував старшина, начальник відділка міліції містечка Чмонь, що в десяти кілометрах на південь від Корніка. Він на власні очі бачив блакитний «БМВ» — в ньому сиділо двоє молодих людей, — який проїздив по їхньому містечку.

Старшина вискочив на бруківку і жестом наказав машині зупинитися. Водій, побачивши міліціонера, навпаки, натиснув на газ, — старшина ледь устиг відскочити вбік. Промчавши містечком з наростаючою швидкістю, машина виїхала на шосе, що веде до Шрема, і зникла. Старшина негайно зв’язався телефоном з відділком міліції у ІІІремі, інформував про подію і просив блокувати шосе в районі села Збрудзево, де шосе Корнік — Шрем з’єднується з шосе Шрем — Среда Великопольська. Про всяк випадок, побоюючись, що шремська міліція не встигне перекрити шосе і злочинці зуміють проскочити через Збрудзево (там не було міліції), кмітливий старшина попередив також відділок міліції у Занемислі, через який проходило шосе Шрем — Среда Великопольська, і відділок міліції в самій Среді. Потім начальник чмонського відділка міліції зателефонував у воєводське управління міліції у Познань, доповів про подію і про вжиті ним заходи.

— Дивно, — розмірковував майор Качановський, — Важко повірити, що на третій день після вбивства злочинці все ще знаходяться поблизу місця злочину і роз’їжджають на машині, що належала їхній жертві.

— Мабуть, не знають, що труп убитого знайдено. Напевне, ховались у Корніку або Рогаліні: відпочивали після трудів праведних. А зараз вирішили вибратись сільськими дорогами, а то й просто катаються на своїй новій машині, не підозрюючи, що ми їх уже шукаємо.

— Ні, якось все це не в’яжеться одне з другим.

Тим часом майор Добжинський розгорнув бурхливу діяльність. Усім відділкам міліції у районі Чмоня було наказано патрулювати дороги, а у випадку появи блакитного «БМВ» переслідувати його патрульними машинами. Патрульні машини і всі відділки міліції повинні підтримувати постійний зв’язок з Познанню або майором Добжинським, який особисто очолив операцію.

— А тепер в аеропорт, — сказав майор Качановському, коли віддав розпорядження.

— На літак?

— Ні, на нас чекає вертоліт, з нього керуватиму операцією. У нас буде постійний зв’язок і з управлінням, і з відділками міліції.

До аеродрому з включеною сиреною домчались за десять хвилин. Там уже чекав готовий до зльоту вертоліт. Машина піднялась у повітря і взяла курс на Шрем.

Зверху добре проглядувалась асфальтована стрічка шосе, що розрізала лісові масиви. Вдалині виднілись круті завороти Варти і будинки старого міста Шрема.

Вони летіли уздовж шосе. Раптом пілот вигукнув:

— Ось! Бачите? Вискочила з лісу.

Й насправді, у декількох кілометрах од них з лісу знагла вискочила блакитна машина — видно, їхала непомітним з висоти путівцем. Виїхавши на шосе, вона розвинула шалену швидкість і через хвилину сховалась за будинками на околиці Шрема. Радист взявся викликати відділок міліції в Шремі.

Відізвався Шрем: порушуючи усі правила їзди, блакитний «БМВ» кулею промчався по місту, звернув до мосту через Варту і виїхав на шосе. Рухається у напрямку Чемпіня. Його переслідує міліцейська машина.

— А що в них за машина? — поцікавився Качановський.

— Напевне, стара «Варшава». «Фіатів» отримуємо дуже мало і використовуємо їх переважно в самій Познані.

— Ця «Варшава» переслідуватиме «БМВ» поки світу й сонця.

— Пусте, зате ми доженемо, — втрутився пілот. — Моя машина хоч і не з швидкісних, але швидша за «БМВ». Вже дві сотні за годину якось витягну, а їм стільки по такій дорозі не дати. Ось на автостраді вони б себе показали.

Пілот не хвалився, через хвилину вони вже летіли над шосе, по якому вдалині швидко рухалась блакитна цятка. Світла «Варшава» залишилась далеко позаду. З вертольота це було чітко видно.

— Спустіться нижче, — наказав майор, — може, зуміємо розгледіти номер.

Автомашина знову розвинула швидкість. Шосе було добре вичищено від снігу, та й солі шляховики не пошкодували. Радист дістав бінокля і намагався розгледіти білі цифри на чорному тлі.

— Номер познанський, — сказав він, — а ось цифри так закаляні грязюкою, що не розбереш.

— Це вони спеціально заляпали номер, — здогадався Качановський, — старий трюк.

— Пусте, — заспокоїв його пілот, — у Чемпіні їх все одно спіймають.

Автомобіль, що стрімко мчався, раптом скинув швидкість і різко повернув наліво. Його трохи занесло, але водієві вдалося вирівняти машину. Тепер вона їхала вузькою лісовою дорогою. Сніг тут не був розчищений, а лише злегка утрамбований. Разом з тим «БМВ» йшов майже з попередньою швидкістю. Вертоліт летів прямо над ним, радист підтримував зв’язок зі Шремом і Чемпінем.

— Тут зараз буде залізничний переїзд, який охороняється, — сказав Добжинський. Цей чоловік знав воєводство, як свої п’ять пальців. — На жаль, ми не можемо з ними зв’язатися рацією і перекрити переїзд.

— Вони вже проскочили переїзд. — Качановський не відривав очей від машини.

Вертоліт летів над шосе на невеликій висоті. Паралельно шосе тягнулась залізнична колія. Блакитна машина вискочила з лісу біля самісінького полустанка, переїхала через рейки і, не виїжджаючи на шосе, рушила уздовж залізничної колії грунтовою дорогою у бік Костіна.

— Спритники! — У голосі майора мимоволі прохопилося захоплення. — До Костіна усього п’ять кілометрів, а рухаючись уздовж насипу, вони уникнуть перекриття на шосе.

Радист уже передавав костінській міліції повідомлення про те, що машина із злочинцями рухається вздовж залізниці.

Машина їхала не дуже швидко: заважали снігові замети, та й сама дорога вся була у вибоїнах. І все ж до Костіна залишалося всього декілька хвилин їзди — сумнівно, що міліція наспіє.

Ось і перші вулиці містечка. Машина звернула на одну з них, не поспішаючи прослідувала до центру і зупинилась перед одним з найсолідніших приміщень.

— Що за чорт! — здивувався Добжинський. — Це ж відділення міліції.

Із машини вийшло двоє чоловіків і швидкою ходою попрямували у приміщення міліції.

— Здаватись пішли, — вирішив радист. — Зрозуміли, що не втекти.

— Негайно спускаємось, — закомандував майор.

— Тут поряд школа з великим футбольним полем, — відізвався пілот. — Спробую там приземлитися.

Якраз стало в пригоді ідіотське розпорядження якогось бюрократа із міністерства освіти про асфальтування шкільних спортивних майданчиків — щоб на них не можна було займатись ніякими видами спорту. Вертоліт з оглушливим гулом повільно спустився і обережно торкнувся полозами асфальту.

У школі перервали заняття. Незважаючи на холод, порозчинялись усі вікна: у них з’юрмилися голови цікавих. За сіткою, що відгороджувала майданчик від вулиці, зараз же зібрався натовп роззяв, який зростав на очах. Це б пак! Ні з того, ні з сього посеред Костіна сів вертоліт!

Як тільки полози залізної бабки торкнулись асфальту, майор Добжинський вискочив із машини і, забувши про солідність, побіг до приміщення міліції. Качановський і радист намагались не відставати. Біля вертольота залишився тільки пілот.

Як ураган увірвався майор Добжинський у відділок міліції.

— Де вони? — кинувся до чергового.

— У начальника, — показав той на двері.

Майор без стуку штовхнув їх і увійшов.

За столом сидів начальник костінського відділення міліції капітан Новицький. Перед ним стояли двоє молодих чоловіків, поруч — двоє міліціонерів. При появі познанського начальства капітан скочив з місця:

— Товаришу майор, дозвольте доповісти. Прибули ці двоє і заявили, що знайшли і доставили у відділення міліції машину «БМВ» блакитного кольору.

Добжинський привітався з капітаном, відрекомендував йому варшавського колегу і, зайнявши місце поруч з начальником відділення, приступив до допиту.

— Ім’я, прізвище? — спитав він першого з молодих людей.

— Вацлав Малковський.

— Місце проживання?

— Село Нова Волька під Корніком.

— Що?!

— Село Нова Волька під Корніком, — повторяв молодий чоловік.

— Паспорт є?

Хлопець дістав з кишені і поклав на стіл пошарпаний паспорт. Майор уважно вивчив документ. Здавалось, він не вірить власним очам.

— А ти? — звернувся він до другого молодого чоловіка.

— Богуслав Пайдек.

— Де мешкаєш?

— Також у селі Нова Волька під Корніком. — І, не чекаючи особливого запрошення, поклав на стіл свій паспорт.

— Звідки у вас ця машина, блакитний «БМВ»?

— Знайшли, — відповіли обоє хлопців в одно.

— Тільки не брехати.

— Ми насправді її знайшли.

— Хай говорить хтось один. Ну хоча б ти, — тицьнув майор на того, що був вищий на зріст. — Розказуй усе до ладу.

— Наше село, — почав Богуслав Пайдек, — знаходиться за три кілометри від Корніка. І я і ось він, мій друзяка, працюємо на машинно-тракторній станції у Корніку. На роботу ми частіше їздило на мотоциклі. У нас в обох мотоцикли марки «ВСМ», от ми і їздимо раз на моєму, раз на його. Позавчора поїхали на його керосинці. А їхати треба через ліс, дорога погана. Напередодні ще сніг виспав. Мотор деренчав, а на півдорозі і зовсім заглух. Саме на тому місці, де відходить дорога до лісової сторожки, котру німці спалили під час війни. Тепёр цією дорогою інколи возять з лісу дрова…

— Та ти про машину кажи, — перебив майор.

— А я й кажу, як усе було. Вацек почав порпатися у двигуні, а я на цю дорогу звернув, приспічило мені. І побачив удалині якийсь білий горбочок. Що таке, думаю. Підійшов ближче — і очам своїм не вірю: невже машина? Та ще яка! Відгріб сніг, натиснув на ручку — дверцята не зачинені. Усередині нікого, а в замку запалювання ключ стирчить.

— І ви думаєте, я повірю цій казочці?

— Та побий мене боже, якщо неправду кажу. Підкликав Взцека, той також диву дається. Очистили ми машину від снігу, щітка в машині була. Дивимось — машина зовсім нова. Ми ще уважно розгледіли — ніде ніяких пошкоджень. Сів я за кермо. Ключика повернув. Двигун запрацював одразу. Що робити? Вацек каже: давай візьмемо машину собі, тримати будемо в сараї. А якщо знайдеться господар, віддамо. Нам ще грошенят відвалять, як за знахідку.

— І довго ти брехатимеш?

— Ну, може, про гроші за знахідку ми не говорили… Сів я за кермо, вивів машину на шосе. Вацек насилу налагодив свій мотоцикл, за мною прилаштувався. Приїхали у Вольку, прямо до нашої клуні. Відчинив я обидві половинки дверей, машину усередину загнав. Помістилась. Зачинив двері. Думаю, ніхто не помітить… Батько тільки на другий день, коли пішов за сіном для худоби, побачив прибуток у своєму господарстві. Я вже тоді на роботі був.

— Чому ви не повідомили міліцію про знайдену вами машину?

— А кому я повинен був повідомити?

— Міліцію у Корніку.

— А при чому тут корніцька міліція? На «БМВ» були костінські номери. Ну ось, повернувся з роботи, а батько з ходу поліз на мене з кулаками, що я злодій, машини краду. Мене не слухає, Вацек йому все пояснив, але він і йому не повірив. Я й сам уже злякався, бо на роботі хлопці казали, що під Корніком труп знайшли. Ану як, думаю, він з нашого «БМВ»?

— Чули про вбивство і не повідомили про знайдену машину? — гарячкував Добжинський.

— Ну що ви, пане майор, як можна? Адже ми з Вацеком зараз же вирішили, що не будемо відвозити машину на місце, де її знайшли, а доставимо у міліцію. У Костін.

— А чому не в Корнік? Це ж ближче.

— Так машина зареєстрована в Костіні. А в Корніку могли ще подумати, що ми машину свиснули та й труп — також наших рук справа. Ми вже, знаєте, воліли в Костін проїхатися. Хоч далі, зате надійніше…

— Ну що ти дурня клеїш? Адже ви утікали від міліції. Я сам не вертольоті гнався за вами. Всі шосе були перекриті. Будеш заперечувати?

— Може, так і було, як ви кажете, пане майор. Але ви самі розумієте, ми не могли зупинитися, поки не під’їхали до міліції. Якби нас піймали в автомашині на шосе, ми б вважались викрадачами. А так у Костіні ми самі передали міліції свою знахідку. Все честь по честі: під’їхали до відділення, машину поставили біля входу, черговому зробили заяву, що знайшли машину і віддаємо її у руки властей.

Присутні, за виключенням майора Добжинського, ледь стримувались од сміху, слухаючи розумування сільського філософа.

— А тоді чому намагались утекти від погоні, мчали, мов зайці, по всій окрузі, щоб збити нас із сліду?

— Та ми тут, пане майор, знаємо всі дороги і стежки, — втрутився Вацлав Малковський. — Ще хлопчаками обходили ці ліси уздовж і поперек — гриби збирали, рибу вудили у тутешніх озерах. І зараз, коли під час сівби чи жнив зіпсується машина, необхідно їхати ремонтувати, так ми найкоротшим шляхом, напряму, дороги знаємо, от і виходить швидко, машина не простоює. Захотіли б сховатися від вас — вже будьте спокійні, втекли б від будь-якої міліцейської машини. Вертоліт, воно, звичайно… а все ж до Костіна нас так ніхто й нс затримав!

— А як ви поясните те, що ледь не задавили начальника відділка міліції у Чмоні? Доведеться відповідати за це.

— Ну, значить, їдемо ми, я за кермом, — не соромлячись, почав Пайдек, — бачу якийсь міліціонер рукою махнув, а мені й невтямки, що він хоче нас зупинити. Я думав, він просто хотів, щоб ми його підвезли. І взагалі, пане майор, нас ніхто по дорозі не зупиняв, ні одного міліціонера ми не бачили, крім цього, у Чмоні…

— Перестаньте мені крутити голову. Відповідайте чітко і ясно, чому ви не поїхали прямо до Костіна, а плутали путівцями і сільськими дорогами? Виходить, утікали від нас?

— Ми ні від кого не утікали, — стояв на своєму Пайдек. — Коли б ми знали, що нас доганяє міліція, ми б зупинились і почекали. Хоча, звичайно, з міліцією нам краще було не зустрічатися. Адже ми їхали на чужій машині, без документів, тому зустріч з представниками влади не обіцяла нам нічого хорошого. Знаєте, адже вони так: спочатку посадять, а тільки потім почнуть розбиратися.

— І вертольота ви не бачили?

— Вертоліт бачили, адже він летів прямо над нами. Ми ще подумали, що, напевне, якісь маневри. А якщо ви щось і кричали нам зверху, то ми не чули. Мотор дуже гудів.

— Затримайте їх, — розпорядився Добжинський. — Нехай трохи посидять. — Майору набридли ці плутані пояснення, перемішані з очевидним глузуванням.

— За що, пане майор? — обурився Вацлав Малковський. — За те, що ми самі, за доброю волею, доставили знайдену нами автомашину аж до Костіна? Навіть робочим днем пожертвували.

Пайдек нічого не сказав, тільки усміхнувся, виходячи разом з приятелем з кабінету начальника відділення.

— Ну й фрукти! — засміявся капітан. — І що мені з ними робити?

— Випустити через дві години. А поки занесіть їх свідчення до протоколу. Ними займеться прокуратура.

— Не думаю, що вона стане їм у пригоді.

— Я також сам чудово все розумію, ось і втрачаю витримку! Прикинь масштаби нашої операції — вертоліт, кілька патрульних машин, перекриті дороги. Як мінімум, праця сотень людей — і собаці під хвіст?

— Так, ловили ми щуку, а упіймали пару піскарів.

— Дізнайтесь, капітане, чия це машина.

— Та нам і так відомо, — відповів капітан, — найпримітніша машина у Костіні. Її господар Стась Буковський.

— Що воно за один?

— Той, який має у Костіні авторемонтну майстерню. А машина не така вже нова, як здається. Стась купив її у якогось іноземця, котрий розбив її недалеко звідси, під Смігелем, на шосе Е-83. Та так розбив, що машину залишалось тільки викинути. Буковський купив її за копійки. Ну й зробив з неї лялечку. Воно й зрозуміло, майстерня своя. Щоправда, деякі запчастини довелося виписати за кордоном. А два місяці тому він її продав комусь, хоча не перереєстрував.

— Давайте сюди вашого Буковського, — процідив майор.

Через десять хвилин до кімнати увійшов чоловік середнього зросту, з кучерявим довгим волоссям. На вигляд йому було років із сорок. Одягнений у брудний комбінезон, руки забруднені мастилом.

— Що ж це таке, пане начальник? — обурювався він. — Приходять до мене в майстерню двоє міліціонерів, відривають від роботи і, як злодюжку якогось, ведуть через усе місто під конвоєм. Тепер увесь Костін буде на мене пальцем тикати.

— Не через все місто, тут усього дві вулиці. І нічого удавати з себе святого. Дозвольте вам нагадати, пане Буковський, як ви тут у нас ночували за бешкет, учинений вами на весіллі Добровольщака.

— Так то я пиячив, зовсім інша річ, нічого ганебного в тому немає. А ось так, серед білого дня, через усе місто?!

Міліціонери й насправді перестарались. Замість того, щоб просто викликати власника майстерні у відділення міліції, вирішили особисто доставити його.

— Пане Буковський, що ви можете сказати про вашу машину — голубий «БМВ»?

— Оце тільки бачив його перед відділенням міліції.

— Вас питають не про це.

— Я продав його два місяці тому.

— Чому?

— Для мене ця машина вже надто шикарна. І у фінвідділі дивувались, як це я можу собі дозволити їздити на машині вартістю у півмільйона злотих. Я вирішив не чекати, коли вони призвичаються.

— Де і кому ви продали машину?

— Якомусь Павлу Вигановському, у Познані. Студенту.

— За скільки?

— За двісті дев’яносто тисяч злотих. І всі витрати він оплатив. Адже ви знаєте, капітане, машина була не нова — більше ста тисяч кілометрів на лічильнику. Та ще побита. За нову я б узяв удвоє більше.

— Ви знали цього Павла Вигановського?

— Побачив уперше на ринку.

— А чому не зняли машину з обліку?

— Покупець попросив ще на рік залишити за мною.

— Адже ви знали, що порушуєте правила. Машина мала бути перереєстрована протягом двох тижнів після продажу.

— Так-то воно так, але, вже коли трапився хороший покупець, що мені залишалось робити? Та й угоду ми оформили офіційно. А що сталося? Він когось задавив?

— Ні, сам загинув.

— Невже? — здивувався і злякався Буковський. — Нещасливий випадок?

— Ні, убивство. І ми шукаємо злочинців.

— У всякому разі, це не я.

— Вас ніхто й не підозрює. Скажіть, Вигановський не говорив вам, чому він не хоче зареєструвати машину на своє прізвище?

— Говорив. Він виграв у лотерею кілька тисяч злотих і не хотів, щоб його сімейка про це дізналась, — обдерли б його як липку. А коли б вони дізнались, що він купив дорогу імпортну машину, виграшу йому сховати не вдалось би.

— Повинен вас засмутити, пане Буковський. Студент не виграв у лотерею, гроші — результат бандитського нападу. Вам доведеться повернути двісті дев’яносто тисяч.

— Але ж він був студентом! Я на власні очі бачив його студентський квиток. Студент Познанського політехнічного інституту.

— Студентом він то був, але це не завадило йому стати бандитом, — посміхнувся Качановський. — Дві професії, так би мовити. І до того ж брехун першорядний.

— Ну що ж, якщо власті наказують, гроші поверну. Але в такому разі я повинен отримати машину назад. Правда, пане майор? Адже вона зареєстрована на моє прізвище. Я ось недавно навіть податок сплатив і страховку.

— Про машину і гроші ви поговорите з прокурором, тут ми некомпетентні. Поки машина залишиться у костінському відділенні міліції. Ми повинні її ще оглянути, може, виявимо сліди злочинців.

— Тоді опечатайте машину, я поставлю її в своєму гаражі. Навіщо їй стояти під відкритим небом? У ваших гаражах навіть місця для неї не знайдеться.

— Я не проти, — сказав Добжинський, — але тут вирішувати капітану.

— Ми про це ще поговоримо, громадянине Буковський. Після огляду машини. А поки можете бути вільні. Прошу вибачення за дії моїх підлеглих.

— Пусте! Адже я розумію — убивство!

— Зайдіть завтра. З собою візьміть договір про купівлю-продаж. Ми повинні скласти протокол.

Коли господар майстерні пішов, Добжинський сказав:

— І нам також тут робити нічого, повертаємось до Познані. Через цих двох лобуряк скільки людей було піднято на ноги! Оце я б їх залюбки потримав під арештом, та нічого не вдієш — закон! Тільки не забудьте зняти у них відбитки пальців. Пришліть мені протокол допиту, капітане. До побачення.

На цей раз шлях на Познань йшов по прямій. Летіли вони високо. Березневе сонце де-не-де пробивалось крізь хмари, заливаючи яскравим світлом чудову познанську землю.

Розділ одинадцятий А МОЖЕ, ДІВЧИНА?

Майор Качановський залишився у Познані ще на день: необхідно було оформити відрядження, в яке так раптово уклинилась гонитва за «вбивцями». Як і припускали обидва офіцери, в машині марки «БМВ» було виявлено безліч відбитків пальців: Буковського й робітників його майстерні, Павла Вигановського й двох щасливців, які знайшли його машину, — Вацлава Малковського і Богуслава Пайдека. І більше ніяких. Убивці були обережні, вони діяли в рукавичках.

При огляді машини звернула на себе увагу цікава деталь. Хоча «БМВ» був забезпечений дуже складним пристроєм, що блокував кермо, з яким польські викрадачі автомашин ні за що не справились би, в систему запалювання за приладною дошкою був приладнаний вимикач, тому ток з індукційної котушки йшов у тумблер не прямо, а через особливий проводок. Лише після його увімкнення можна було завести машину.

Колишній господар машини Станіслав Буковський був цілком певний, що раніше такого пристрою в машині не було. Значить, його поставив Павел Вигановський. Діаметр шурупів, на яких кріпився вимикач, і відстань між ними були такими самими, як і за приладною дошкою вишневого «фіата». Це стало ще одним, хай побічним, доказом, що саме Павел Вигановський був тим зловмисником, який вмонтував у «фіат» пристрій, завдяки чому злочинцям удалось викрасти машину із зарплатою робітників заводу точних приладів у Надажині. Видно, Вигановському шкода було викидати вимикача, і він приладнав його на недавно придбану машину. Ця маленька штучка стала вирішальним доказом його вини і, якби він був живий, забезпечила б йому довгі роки тюремного ув’язнення…

Суперечливі почуття охоплювали майора Качановського, коли він повертався до Варшави. Насамперед почуття образи, що запізнився, — подумати тільки, усього на двадцять чотири години! Заарештуй вони Павла Вигановського — і злочин, вважай, розкрито. Студент напевне видав би своїх спільників, щоб пом’якшити покарання. І разом з тим Качановський розумів, що попри все їм чогось удалось добитися. Не дуже багато, але все-таки. Один із злочинців виявлений. Знайдена й частина викраденої суми — майже шістсот тисяч (вже наступного дня Буковський повернув двісті дев’яносто тисяч, отриманих за машину). Отож перший крок зроблено.

Тепер, коли розкрились нові факти, прокурор Бочковський, ясна річ, поновить справу. Не сумнівався він і в тому, що доведе її до завершення. А почне з того, що роз шукає решту грошей з «належної» Вигановському суми.

Радість майора цілком розділяв полковник Немирох, який сердечно зустрів свого друга. А ще поверненню майора зраділа одна дівчина і навіть словом не обмовилась, що не завадило б подарувати їй хоча б квіточку. А сам майор, звичайно ж, не здогадався — голова його була як макітра.

Насамперед провели ретельний обшук у будинку Яніни Вигановської. Грошей там не знайшли, зате в дальньому кутку на горищі виявили перев’язаний шнурком пакет із сірого паперу. Маленька ручна дрель, свердла і майже три метри тонкого проводу. Саме такого, що його використовують в електропроводці автомобілів марки «фіат». Тут же був і запасний вимикач.

Отже, якщо у майора ще залишалися якісь сумніви в тому, яка роль відводилась Павлу Вигановському в бандитській зграї, то тепер вони остаточно розвіялись.

Стосовно грошей, то майор й не надіявся відшукати їх у маленькому будинку під Надажином. Відверто кажучи, навіть знайдена там дрель здивувала його. Такий спритний хлоп — і така непростима помилка? Невже він розраховував, що міліція не зуміє його знайти?

Допит Яніни Вигановської, матері убитого, ніяк не можна було назвати приємною процедурою. Обов’язки такого роду — найобтяжливіші. Бідолашна жінка гірко плакала.

Качановський почекав, поки пані Вигановська трохи заспокоїться, і запитав:

— У вашого сина були якісь друзі?

— Коли він ще працював на заводі, приходили до нього товариші, ті, з якими він у школі вчився. А коли перейшов у вечірню школу у Варшаві, часу в нього для приятелів не залишилось. Саме тільки навчання у голові.

— Як звали його шкільних друзів?

Вигановська назвала прізвища.

— А дівчина у нього була?

— У Павла? Що ви! Адже, він ще зовсім молодий.

Двадцятилітній Павел для матері як і колись залишався маленьким.

— Чи не розпитував хтось вас про Павла за останні дні? Може, хто цікавився його адресою у Познані? Листів на його ім’я не приходило?

— Ні-ні. Він був такий хороший хлопчик… — Мати знову почала плакати. — А як він помер? Дуже мучився перед смертю? Його катували?

— Ні, він помер відразу, навіть не знав, що помирає. — Бодай у цьому Качановський міг розрадити матір, — Його ударили у потилицю. Зовсім несподівано.

— А мені віддадуть його тіло? Я хотіла б поховати його по-християнському. На кладовищі, поруч з батьком.

— Це вирішить познанський прокурор, але, гадаю, він не заперечуватиме.

Плачучи, жінка вийшла з кабінету, а Качановський відправився до начальства: доповісти про наслідки обшуку в будинку Вигановських і про допит Яніни Вигановської.

— Не завадить поцікавитися шкільними товаришами Павла, — вирішив полковник Немирох. — Та й варшавською вечірньою школою треба зайнятися. З ким він вчився останній рік? Поговоріть з ними. Може, вони зможуть пролити світло на його знайомства. Як правило, молоді люди не живуть самітниками. І Павел — не виключення. На такий ризикований крок, як пограбування, не можна йти у компанії випадкових знайомих — то були люди, котрих Павел добре знав. Тільки де їх шукати?

— Дозвольте запитати, пане полковнику?

— Прошу.

— Уявіть собі, що вам двадцять років і у вас два мільйони злотих, які треба сховати. Що б ви зробили?

Немирох усміхнувся.

— Напевне, віддав би своїй дівчині, аби сховала. І сказав би їй, що від цього залежить доля нашого майбутнього.

— І я б зробив так само, — повеселішав Качановський.

— З тією різницею, що тобі довелось би розділити гроші на багато частин, — пожартував полковник. — До речі, що чути про ту чарівну дівчину з Надажина? Ти її вже покинув?

— Як ти погано про мене думаєш! — розгнівався майор і зараз же спохопився: — Це ж мені треба підтримувати контакти з Надажином!

— Добре, що ти клопочешся тільки інтересами справи.

Це було сказано таким тоном, що Януш не зрозумів, чи говорить полковник серйозно, чи сміється.

Полковник глянув на годинник: часу було обмаль. Тому він коротко підсумував:

— Отже, ясно. Шукай дівчину!

Рішенням прокуратури слідство в справі про вбивство Павла Вигановського було об’єднано із слідством про викрадення машини заводу точних приладів у Надажині. Обидві справи доручили прокурору Бочковському. Познанська прокуратура передала свої матеріали у Варшаву. Матері Вигановського дозволили забрати тіло сина.

На похороні за гробом йшли Яніна Вигановська з трьома дітьми та декілька чоловіків і жінок середнього віку — видно, сусіди та знайомі Вигановських.

Майор Качановський тримався подалі від похоронної процесії і на кладовищі став так, щоб не привертати уваги. Мимоволі пригадав народне повір’я, що убивцю завжди тягне глянути на свою жертву. Тут убивці напевне не було, він надто розумний для цього.

Качановський звернув увагу на те, що на похороні майже не було молоді. Правду казала мати, що останнім часом Павел не підтримував знайомства майже ні з ким із своїх старих надажинських друзів.

Зате майор побачив у траурній процесії двох дівчат. Одна з них з цікавістю розглядала присутніх, явно їй незнайомих. Друга — симпатична, середнього зросту, з правильними рисами обличчя і виразними сірими очима — була вбита глибоким горем. А коли домовину спустили в могилу і по дерев’яній кришці глухо застукотіли грудочки землі, з її очей полилися сльози.

Качановський непомітним рухом руки підкликав до себе одного із своїх людей (як завжди передбачливий, майор велів їм бути присутніми й на цій сумній церемонії).

— Оно ті дві дівчини, — сказав він майже стуленими вустами, — висока брюнетка в коричневому кожусі і блондинка. Дізнайся, хто вони, де живуть, чим займаються.

— А позалицятися можна? — поцікавився молодий співробітник міліції. — Та, чорненька, досить гарна.

— Цього я тобі заборонити не можу, — усміхнувся Качановський, — але пильнуй. Щоб не здогадалися про твою справжню роль! А коли познайомишся з дівчатами, порозпитуй їх про Вигановського. Звідки вони знають його. Чи відомо їм, як він загинув і що брав участь у злочині. Та дивись, щоб комар носа не підточив.

— Зробимо, — пообіцяв хлопець і, відійшовши від майора, змішався з натовпом.

Наступного дня кмітливий молодик доповідав майору:

— Обидві дівчини з Варшави. Та, котра старша, — Веслава Косинська. Працює в магазині самообслуговування щі вулиці Солець. Мешкає в нових будинках на Київській. Дуже гарна дівчина. Вона вчилась в одному класі з Вигановським, разом складали екзамени на атестат зрілості. Прийшла на похорон тому, що її попросила про це подруга, ну та, блондинка. Незручно було одній йти. Другу звуть Ягода Олесяк. Це вона дівчина Вигановського. Вчилась у тій самій школі, на два класи молодша. З Веславою вони знайомі давно, мешкали в одному будинку на вулиці Вроній. Потім Веслава переїхала у власну квартиру на Київській, а Ягода й досі живе з батьками на Вроній, будинок номер шістдесят три.

— А що вони говорили про Павла?

— Поки вони були разом, жодна з них про нього ані словечка. Тоді я запропонував зайти до кав’ярні. У Ягоди настрій був не з кращих, та ще, мабуть, помітила, що мені Веся пригледілась, то й злиняла. А потім Веся проговорилась, що їй дещо відомо. Я підтакнув: немов, начувся про те, про се. Весі відомо, що Павла убили і зробили це через великі гроші. А ось про викрадення машини вона нічого не розповідала. Напевне, не знає.

— А що вона говорила про Ягоду?

— Небагато. Я зрозумів, що Ягоді він сильно закрутив голову. Подарував їй перстень, золотий з рубіном. В ювелірному магазині відвалив за нього сім тисяч.

— Ну, від цього він не збіднів, — посміхнувся майор.

— Павел пообіцяв восени, ну найпізніше взимку одружитись з Ягодою — вона перед Весею хвалилась. Потім збиралась поїхати до нього у Познань, мовляв, там Павел вчитиметься, а вона працюватиме. Веся здогадується, що насправді він їй нічого не обіцяв, просто Ягода перед подругами вихвалялася. І взагалі, здається мені, Веся не дуже поважала Павла, обізвала його навіть зарозумілим шмаркачем.

— А чому так?

— Пане майоре, — докірливо замітив агент, — та хіба за такий короткий час дізнаєшся про все? Я й так, вважаю, зробив чимало. І решту дізнаюсь, але трошки згодом. Ми домовились зустрітися в суботу, у дискотеку йдемо.

— Ну, я бачу, ти часу даремно не марнуєш.

— Беремо приклад з керівництва, — сміливо відповів Адам Дзюба, але зараз же сам злякався свого нахабства і поспішив додати: — Адже я тільки в інтересах слідства, ви самі мені наказали.

Качановський не образився.

— Гаразд. Врешті-решт то вже твоя голова в тім. А для мене головне — отримати відомості.

— Покладіться на мене, пане майор. У понеділок я вам їх здобуду.

Тим часом майор з’ясував, що Ягода Олесяк працює продавцем в одній із приватних крамничок на Маршалковській. Її молодший брат вчиться у школі. Батько — залізничник, працює на Гданському вокзалі, мати — на фабриці імені Рози Люксембург. Квартира у них гарна, простора, умебльована ще батьковими родичами.

У школі Ягода була однією з кращих учениць. І учні, і учителі її любили. Якось вона призналась класному керівникові, що виходить заміж за хлопця, з яким познайомилась у школі. Вчителька знала Павла Вигановського, він був її учнем.

Учителі про Павла Вигановського небагато могли сказати. Знали, що він з незабезпеченої родини — про це можна було судити з одягу. З товаришами близько не сходився — видно, через гордощі, не бажаючи виглядати гірше від них. На думку вчителів, і вчився він добре також через честолюбство, хоч особливими здібностями не вирізнявся. Тримався окремо, ніколи не говорив ні про себе, ні про свою родину. У вечірній школі, де різниця між учнями і вчителями невелика і між ними часто виникають приятельські стосунки, така поведінка не могла не викликати здивування.

Спритний слідопит Адам Дзюба з свого боку також добув купу відомостей про Вигановського. Від Весі Косинської, звичайно. За її словами, гроші були для Павла усім, можна сказати, складали мету його життя. Більше його нічого не цікавило. Якось він вихвалявся у класі, що працює над винаходом, який принесе йому славу і гроші. Веся не розуміла, як її подруга могла у такого закохатися. Намагалась навіть умовляти її, та все даремно. Що ж стосується Павла, то він старався всіляко приховувати свої стосунки з Ягодою, навіть заборонив їй розповідати про нього батькам. І своїй матері нічого не казав, жодного разу не возив її до Надажина. Про їхні стосунки знала тільки Веся.

Все це були дрібниці, але вони стали тим матеріалом, з якого майор ліпив портрет молодої людини. Настав час діяти. Тепер він вже точно знав, де знаходяться Павлові гроші.

Якось після роботи Ягоду Олесяк затримали і доставили до палацу Мостовських. Майор Качановський проводив допит офіційно, за всіма правилами, у присутності свого помічника поручика Смульського. За друкарською машинкою сиділа співробітниця міліції. І вона, і поручик були у формі. На столі стояв напоготові магнітофон. Для Качановського було важливо, щоб дівчина зрозуміла, наскільки серйозно ставляться у міліції до її свідчень, якого великого значення їм надається. Нехай дійде до її свідомості, що справа неабияка, брехня і виверти можуть тільки нашкодити.

Записали анкетні відомості, попередили Ягоду Олесяк, що вона буде допитана як свідок і що за неправдиві свідчення буде притягнута до відповідальності. Потім Качановський запитав:

— Чи визнаєте ви, що кілька місяців тому, у вересні або жовтні, Павел Вигановськиіі дав вам згорток, а можливо, папку з проханням її сховати?

Дівчина зашарілася, але постаралася відповісти спокійно:

— Ні.

«Бреше», — подумав Качановський, а вголос промовив:

— Ви були нареченою Павла?

— Так.

— Ви збирались одружитись восени або на різдво?

— Так, але Павел помер.

— Вам відомо, як загинув Павел?

— Так, я чула, що його вбили якісь хулігани.

— Ми знаємо, що Павел Вигановський передав вам пакет. У ньому, як він сказав вам, знаходяться креслення чудового винаходу, котрий повинен принести йому славу і гроші. Дуже благородно з вашого боку, що ви й після смерті Павла додержуєте слова.

Дівчина мовчала.

— Мені дуже шкода, — продовжував майор, — але я змушений розвінчати створений вами образ коханої людини.

Ягода Олесяк здивовано глянула на майора.

— Павел Вигановський був не винахідником, а звичайним грабіжником! — Качановський навмисно вибрав грубе формулювання.

Дівчина зіскочила з місця, і здавалось, ось-ось кинеться з кулаками на офіцера.

— Це неправда, неправда! — викрикнула вона, але сили залишили її, і, важко опустившись на крісло, дівчина розридалася.

Поручик Смульський налив води в склянку і подав його Ягоді. Взявши склянку тремтячою рукою, дівчина відпила ковток і витерла сльози носовою хусточкою.

— На жаль, це правда, — сказав майор. — Вигановський — один з грабіжників, які захопили сім мільйонів злотих, що належали заводу точних приладів у Надажині. Шостого вересня минулого року вони напали на машину заводу. Потім спільники убили Павла.

— Чому?

— У Познані Павел почав вести спосіб життя, що привертав увагу: найняв розкішну квартиру, накупив багато дорогого одягу, придбав машину за триста тисяч злотих. Та й ви самі, мабуть, помітили, як він змінився. Вам він напевне розповідав, що дає уроки, за які добре платять, — це також з області міфів, як і розмови про винахід. Його спільники мали усі підстави боятися, що така разюча переміна в способі життя молодої людини приверне увагу міліції, а це створить безпосередню загрозу для них самих. І вони його прибрали.

Дівчина мовчала. Її пальці нервово теребили хусточку.

— На познанській квартирі Вигановського ми знайшли сховані триста тисяч злотих. Витратив він за цей час, за нашими підрахунками, майже чотириста тисяч. Якщо у нападі брали участь три особи, як ми вважаємо, то кожному належить більше двох мільйонів чотирьохсот тисяч злотих. Виходить, у Павла Вигановського залишилось ще до мільйона семисот тисяч. Ці гроші він попросив сховати вас.

Дівчина мовчала.

Качановський висунув одну з шухляд стола і витяг з нього аркуш паперу.

— Ось, — подав він його Ягоді Олесяк, — це ордер на обшук на квартирі ваших батьків, де ви мешкаєте. Як бачите, ордер підписаний прокурором.

Дівчина прочитала поданий їй документ. Майор продовжував:

— Подумайте гарненько. Все одно ми знайдемо цей згорток чи пакет, і тоді вам доведеться відповідати перед законом за укриття краденого. Ми змушені будемо вас заарештувати. Скільки доведеться пережити сорому і вам, і вашим батькам. Зовсім інша річ, коли ви віддасте нам цей пакет добровільно, тоді не буде підстав притягувати вас до відповідальності. Безрозсудною упертістю ви можете зіпсувати собі життя.

У відповідь — мовчання. І знову його порушив майор:

— Мені б хотілось, щоб ви повірили у наше добре до вас ставлення. Давайте зробимо так. Зараз ви одна підете додому і самі принесете нам цей пакет. Розкриємо ми його тут, у нас. Якщо там не виявиться грошей, а будуть тільки якісь креслення чи опис винаходу, я обіцяю не читати і повернути їх вам. Слово честі.

— Я… Я й насправді не знаю, що знаходиться у тій папці, — пробурмотіла Ягода. — Я ніколи не заглядала до неї. Я поклялась Павлу, що ніколи не загляну до неї і нікому її не віддам.

— Ви й не віддасте, ви самі її розкриєте, ось у цій кімнаті. Якщо в ній виявляться гроші, здобуті злочинним шляхом, самі розумієте, їх необхідно повернути законним володарям.

Знову запанувала тиша. На цей раз її перервала дівчина:

— Я вірю вам, пане майор. Зараз я принесу цю папку.

— Для безпеки вас супроводжуватиме один з наших співробітників. У цивільному, звичайно.

Ягода вийшла із кабінету. Поручик Смульський збуджено вигукнув:

— Наша взяла! Зараз вона принесе ці гроші.

— Ми б і так знайшли їх під час обшуку. Адже дівчина ні в чому не винна, до пограбування вона напевне не причетна, нічого не знала про нього. Я радий, що вона згодилась на мою пропозицію, мені б не хотілось її заарештовувати.

— А як ви здогадались, що гроші в неї? — допитувався поручик.

— Досвід, — скромно відповів Качановський. — І я був колись молодим…

Через півгодини Ягода повернулась, за нею йшов її охоронець. Дівчина поклала на стіл досить обшарпану папку.

— Ось вона. Я ніколи не чіпала її і не заглядала туди.

— Розгорніть, будь ласка.

Ягода Олесяк розгорнула папку і витягла з неї тонкий пакет з сірого паперу, перев’язаний шпагатом і запечатаний червоними сургучевими печатками.

— Як ми й домовлялися, — сказав Качановський, — ви самі розкриєте цей пакет. Якщо там схеми і креслення, ми не будемо їх оглядати. Ось візьміть ножиці.

Дівчина розрізала шпагат і відірвала печатки. Розгорнула сірий папір. У ньому були якісь папірці. Коли вона взяла їх до рук і почала розглядати з обох боків, присутні побачили, що це шестипроцентні бони Державного банку. Ягода вперше в житті бачила такі гроші, і їй довелось кілька разів прочитати написане на них, аби зрозуміти, що вона тримає в руках ціле багатство.

Поручик Смульський узяв бони і уважно перелічив їх: рівно сто шістдесят. По десять тисяч злотих кожна — в сумі це складало мільйон шістсот тисяч злотих. На сто тисяч менше ніж передбачав майор Качановський, Павел Вигановський виявився більшим марнотратником.

— Ну ось ви й побачили, як виглядає винахід Павла Вигановського, — звернувся поручик Смульський до дівчини. — Хочете перерахувати суму?

Ягода Олесяк не відповіла. Ридання душили її. Чи оплакувала вона колишнього нареченого, чи свої незбутні надії? Людина, яку вона так кохала, котрій так безмежно вірила, виявилась негідником! Ніхто з присутніх — ні офіцери, ні співробітниця міліції, яка була віком трохи старша за Ягоду, — не намагалися її заспокоїти. Чим зарадиш у такому горі? Його можна тільки виплакати.

Коли дівчина трохи заспокоїлась, було складено протокол, згідно з яким Ягода Олесяк звернулась у міське управління міліції із заявою, що Павел Вигановський передав їй на зберігання пакет. Вміст пакета їй невідомий. Цей пакет переданий нею в управління.

Розділ дванадцятий ЗНАЙТИ КРАВЦЯ

Знову, всоте переглядаючи матеріали справи, майор Качановський подумав про те, що до цих пір залишається нез’ясованим, чи був один із злочинців міліціонером, чи тільки носив мундир міліціонера.

Слідство у справі про убивство Павла Вигановського було об’єднано з слідством про викрадення семи мільйонів. В обидвох випадках злочинцями були два хлопці. Тут щось криється.

Убивці повинні були провести у Познані як мінімум два дні. У перший день після приїзду вони відвідали Вигановського і пробули допізна на його квартирі. І тільки наступного дня поїхали разом з Павлом на прогулянку. З вілли докторші Вартецької вони відправились близько десятої ранку. До Корніцьких лісів, де було знайдено тіло Вигановського, можна добратися за годину.

Для того, щоб убити, часу багато не треба. А ось для того, щоб перенести або перевезти тіло Вигановського подалі в ліс, заховати в кущах, наламати гілок і прикрити ними труп, могло знадобитись й дві години.

Майор Качановський не сумнівався, що убивцями Павла були ті самі двоє молодих людей, які викрали машину з грішми. Виходить, один з убивців є той самий міліціонер. Обидва бандити напевне живуть у Варшаві або її околицях — адже вони повинні бути добре знайомими Павлу Вигановському, інакше він не ризикнув би піти з ними на злочин.

Корнік не зв’язаний з Варшавою прямим сполученням. Тому, здійснивши убивство, злочинці повинні були повернутися до Познані. Найвірогідніше, на автобусі, адже познанська міліція встановила, що четвертого березня жодне таксі не відвозило двох молодих людей із Корніка до воєводського центру.

За розрахунками Качановського виходило, що злочинці повернулись до Познані не раніше другої години. Найближчий поїзд до Варшави відходив о п’ятій, виходить, у Варшаві вони могли бути під десяту вечора. Якщо убивцею Вигановського був міліціонер, він повинен бути відсутнім на службі два дні: третього і четвертого березня.

Припустимо, він міг бути у відпустці, на лікарняному, домовитися з начальством про заміни, взяти відгули… Але все це піддається перевірці. Справу полегшувала одна обставина: і службовці надажинського заводу, в яких викрали машину з грішми, і господарка вілли у Познані, котра також бачила їх, стверджували, що злочинцям було не більше двадцяти двох — двадцяти трьох років.

За наказом полковника Немироха всі до одного відділення міліції у величезному Варшавському воєводстві (йдеться про територію ще до нового адміністративного поділу) зобов’язані були подати в міське управління відомості, хто з міліціонерів і з якої причини не був на службі третього і четвертого березня.

Цей наказ, звичайно, не викликав ентузіазму серед працівників охорони громадського порядку, а проте був виконаний швидко й чітко.

На велике задоволення полковника Немироха і велику радість майора Качановського, наслідки виявились негативними: це був вагомий доказ того, що особа, яка вчинила злочин на автостраді шостого вересня, не була співробітником автоінспекції, за якого себе видавала, і взагалі працівником міліції.

Тоді виникає нове запитання: де злочинець роздобув мундир?

Звичайно, він міг позичити його у брата або іншого родича, який служив у міліції. Міг купити у вдови померлого міліціонера. Міг узяти напрокат або вкрасти у костюмерній якогось театру. Однак, поскільки мундир був абсолютно новий і, як підмітила касирка Христина Палюх, дуже гарно сидів на молодому чоловікові, можна припустити, що його шили на замовлення. А тут уже Христині Палюх можна довірити — адже в жінок у цих справах око набите.

Кравецькі майстерні від неофіційних осіб такі замовлення не беруть. Замовлення могло бути виконаним не в майстерні, а приватним кравцем — і тоді майстер повинен був знати, для якої мети шиється мундир. Він шив його або для себе, або для свого спільника.

Логічно припускати, що кравець був одним із грабіжників на шосе: навряд чи члени зграї ризикнули б ще когось утаємничувати у свої плани. Із двох злочинців кравцем, мабуть, був хлопець з мотоциклом, судячи з показань, поведінка людини в міліцейському мундирі свідчила про те, що він добре володіє машиною. Професійний же кравець (а так майстерно зшити мундир міг лише хороший спеціаліст) не може багато часу проводити за кермом.

Отже, найімовірніше, мундир шив той хлопець, котрий супроводжував фіктивного міліціонера. І напевне людина, яка рішилась узяти участь у злочині, людина, яка зіграла роль дорожнього патруля з мотоциклом, є власником того мотоцикла.

Вирішено: шукати кравця з мотоциклом. На думку Качановського, саме він був тією уразливою ланкою у добре продуманій злочинцями операції. І, мабуть, найлегшим для виявлення. Паралельно слід шукати серед знайомих Павла Вигановського молодого чоловіка, який мав права водія і можливість постійно користуватися автомашиною, своєю чи чужою, може, батьківською.

Почав Качановський з вечірньої школи на вулиці Свентокшинській. Перевірялись усі, хто вчився там за останні три роки, — і ті, що були в одному класі з Вигановським, і ті, що були на рік молодші або старші. Серед них було багато водіїв, механіків та автослюсарів. А за спеціальністю «кравець» — тільки троє.

Один з них — молодий чоловік на ймення Мирослав Єсенек. Закінчивши профучилище, працював у швейній майстерні. Робота в нього пішла на лад, і завідуючий майстернею, витративши на це декілька років, переконав молодого чоловіка, який не відчував особливого потягу до науки, у тому, що немає смислу залишатися на все життя кравчиком. Варто трохи помучитися, щоб отримати атестат про закінчення середньої школи, тоді можна розраховувати на кращу посаду. Ціною великих зусиль Мирослав Єсенек, продираючись крізь нетрі науки, доповз нарешті у нинішньому році до атестата.

Якщо він знає Ягоду, розмірковував майор, то міг знати й Павла Вигановського. Єсенека зняли на плівку. Переглянувши зняті кадри, Ян Ковальський сказав: «Може бути, що він». Охоронник Баліцький нічого конкретного сказати не зміг, заявивши, що зовсім не пам’ятає, як виглядали злочинці. Христина Палюх підмітила, що фігурою він схожий на хлопця з мотоциклом і кольором волосся також, але їй здається, що у злочинця були не такі яскраві блакитні очі, та й обличчя не таке кругле.

Мотоцикла у кравця не було, зате у його батька був «фіат». Син, як з’ясували співробітники міліції, не тільки водить машину, але й час від часу ремонтує.

У кравецькій майстерні оплата була не погодинна, а відрядна. Причому дозволялось працювати вдома. Мирослав Єсенек частенько користувався цією можливістю. І третього березня він також з’явився лише зранку, щоб узяти кілька пар розкроєних штанів. Готову роботу здав тільки дев’ятого березня, а до того у майстерні не з’являвся.

На щастя молодого чоловіка, у вечірній школі дуже серйозно ставились до успішності учнів. Виявилось, що третього березня Мирослав Єсенек не тільки був присутнім на заняттях, але й відповідав з історії, про що красномовно засвідчувала двійка у класному журналі. Цей прикрий випадок добре пам’ятав і учитель історії. У його блокноті був відповідний запис — оцінка, дата, підпис. Все як годиться.

Отже, пошуки «кравця» серед учнів вечірньої школи ні до чого не привели, хоча і підібрали у співробітників міліції досить багато часу.

Ця невдача не змусила майора Качановського відмовитись від своєї ідеї. Належало лише розширити сферу пошуків. Може, серед шкільних друзів у Надажині? Або серед колег по роботі на заводі точних приладів?

У Надажині вже раз шукали «кранця», відразу після викрадення машини з грішми. Тоді ці пошуки не увінчались успіхом. Але треба врахувати, що тоді перевірялися лише нечисленні у цьому містечку професійні майстри голки. Тепер майор вирішив підійти до цієї справи по-іншому. Були взяті на облік кравці усього Варшавського воєводства, причому не тільки кравці, а й підмайстри тих, котрі могли представляти інтерес для майора Качановського — за віком, місцем проживання або місцем народження.

Одночасно усі державні і кооперативні швацькі майстерні Варшави відвідала комісія: цікавилася гігієною і безпекою праці на цих підприємствах.

Повільний був цей шлях, зате правильний. До роботи довелося залучити великі сили співробітників міліції. За образним висловом майора Качановського, була закинута сітка з дуже мілкими вічками. І хоча у сітку потрапило чимало риби, все ж її було менше, ніж в озері. А знайти у неводі потрібну рибу легше, ніж у великій воді.

Дні йшли за днями, і поступово Качановський починав сумніватися — вже багато риби повибирали, а ніяк не вдавалось знайти ту потрібну, одну-єдину, золоту.

Але одного разу до майора прийшов співробітник міліції Дзюба, який на той час встиг вже стати близьким другом Веслави Косинської.

— Пане майор, — бадьоро почав він, — у мене для вас важливе повідомлення. Гадаю, варте того, щоб ви почастували мене пивом. Та ні, що там пиво! Не завадило б трохи підкинути до зарплати. Якусь премію, чи що?

— Дивись! Ще нічого не повідомив, а вже торгується!

— Так ось, вчора Веся сказала мені, що був у неї хлопець. Майже два роки дружили, навіть одружуватись збивався, але вона піднесла йому гарбуза.

— Чого б то?

— По-перше, ледар він був страшенний, працювати його не змусиш, а по-друге, нічого не існувало для нього, крім грошей. Заради них він готовий був піти на все.

— То й що?

— Так ось, батько цього Казимира Фельчака кравець, мати також шиє, допомагає чоловікові. І Казика вони хотіли зробити кравцем, щоб потім передати йому батькову майстерню, але нічого з того не вийшло. Сидіти за машинкою? Ні, ця робота не для Казика. Але шити він навчився, та воно й зрозуміло, з малих років вештався по майстерні. Коли ще за Весею упадав, пошив їй англійського костюма. Вона мені показувала — сидить ідеально. А втім, невелика заслуга пошити на її струнку постать…

Майор вже не слухав. Схопивши ручку, він швидко записав у блокнот: Казимир Фельчак.

— Його адреса?

— Там же, при майстерні. Майстерня старого Фельчака знаходиться на вулиці Окшеї. Це у Празі[10], знаєте, одна з вулиць, що виходять на Торгову.

— Та я знав цю вулицю як старі свої чоботи вже тоді, коли ти ще пішки під стіл ходив! — Ну, гаразд, іди. До завтра з’ясуй, що воно за один цей Фельчак, де працює.

— Слухаюсь!

Залишившись на самоті, майор задумався. Казимир Фельчак ідеально відповідав їхнім уявленням про розшукуваного «кравця»: він умів шити, але не працював кравцем і не був ніде зареєстрований, виходить, його неможливо було виявити. Адже злочинці напевне передбачали, що міліція шукатиме чоловіка, який пошив міліцейський мундир.

Два роки цей хлопець наполегливо залицявся до Веслави Косинської, саме у той час, коли вона вчилася у вечірній школі, в одному класі з Павлом Вигановським. Через неї вони й могли познайомитись. Можна здогадатися, що хлопець із заможної родини, до того ж маючи непогані «приробітки» від спекуляцій валютою і перепродажу квитків, подобався Вигановському. Об’єднувала їх також пристрасть до грошей, прагнення розбагатіти.

Ідея викрасти машину, що везла зарплату для робітників заводу точних приладів у Надажині, безперечно належала Вигановському. Думка використати для цього людину в міліцейській формі могла прийти в голову Фельчаку, який володіє ремеслом кравця. Він пошив мундир, і він же, найвірогідніше, знайшов третього спільника, того, котрий так переконливо зумів виконати роль співробітника автоінспекції.

Качановський голосно зареготався. Що це він собі дозволяє? Неприпустимо розмріявся, створює привабливі теорії і підганяє під них наявні факти, замість того, щоб будувати чіткі логічні висновки на конкретному матеріалі слідства. Хай Казимир Фельчак і не ходяча доброчесність, як це випливає з донесення Дзюби, проте він може виявитися цілком непричетним ні до пограбування, ні до убивства Вигановського.

Що ж, довелося знову взятися до роботи.

У ході слідства доказів набиралось все більше. Почати з того, що зовнішність Казимира Фельчака цілком відповідала опису свідків. Усіх трьох потерпілих запросили до палацу Мостовських і показали для розпізнання декілька фотографій, серед яких і фотографію Казимира Фельчака. Христина Палюх без вагання вибрала серед фотографій одну — Фельчака. Ян Ковальський відклав чотири знімки, серед них і Казимира Фельчака. Він заявив, що ці четверо найбільше схожі на хлопця з мотоциклом. Анджей Баліцький відклав аж дев’ять фотографій, але серед них також була фотографія Фельчака.

Незабаром з’ясувалося, що в Казимира Фельчака був мотоцикл, котрий він продав у кінці осені.

Тепер Фельчак жив під постійним наглядом. Невдовзі майор досить детально вивчив його спосіб життя.

Щоранку хлопець частіше вештався біля входу до банку на вулиці Чацького у натовпі схожих на нього молодих ледарів. «Бони куплю, долари…» — чіплялись вони до клієнтів банку. Іноді Фельчак крутився біля банку, який знаходився на розі Ієрусалимських Алей і Нового Свята. Цьому місцю валютники надавали перевагу над першим, оскільки тут для них умови праці кращі: не доводиться мокнути під дощем або мерзнути на морозі, тут до їхніх послуг величезний банківський вестибюль.

У другій половині дня любий Казик, як правило, не працював. Він проводив час або у барі готелю «Брістоль», або у кав’ярні готелю «Європейський». Рідше відвідував «Вікторію». У злачних місцях зустрічався з друзями, дівулями, водночас улаштовуючи свої справи.

Часом, за браком покупців бонів чи валюти, Фельчак через підставних осіб, переважно дівчат, скуповував квитки на касові фільми. Найчастіше у кінотеатрі «Скарпа», що на вулиці Коперника. Від п’ятої до восьмої вечора він тинявся перед входом до кінотеатру, пропонуючи квитки за спекулятивними цінами.

Очевидно, Фельчак заробляв непогано. У нього завжди при собі було кілька тисяч злотих, свого роду «обіговий капітал». Якщо підверталось якесь дільце побільше і наявних грошей не вистачало, він звертався до «босів» чорної біржі, яких завжди можна знайти при виконанні службових обов’язків в одній з варшавських кав’ярень. Слід сказати, що й витрати Фельчака були чималі. Кав’ярні, ресторани, бари… Чи покривали доходи витрати — невідомо.

Крім того, було з’ясовано, що в розпорядженні Казимира Фельчака була однокімнатна квартира в одному з нових будинків на Черняківській вулиці. Її господар, шкільний товариш Фельчака, виїхав на кілька місяців до НДР (підприємство, на якому він працював, вело якісь будівельні роботи). Казик марно не гаяв часу: вже не раз сусіди викликали дільничного, щоб утихомирити молодь, яка гучно розважалась у цій квартирі.

Знайомих у Фельчака було чимало. Здебільшого такі ж ледацюги, як і він сам. Судимість поки обійшла Казика боком. Щоправда, кілька разів його затримували за спекуляцію валютою, та йому вдавалося викрутитись.

На відміну від Казика, батько у нього був людиною шанованою, чесним трудівником. Двох інших синів він виховав статечної поведінки. Старший син став інженером, молодший вчився на кравця в спеціалізованому технікумі. Ось тільки з середнім не поталанило старому Фельчаку.

Крупинками збирав майор інформацію про Казимира Фельчака. За всіма статтями він підходив під образ «інспектора» з автостради, який все чіткіше вимальовувався. Та конкретних доказів у руках поки не було.

Розділ тринадцятий НАРАДА У ПРОКУРОРА

Прокурор Бочковський був у курсі слідства. Коли на Казимира Фельчака зібрали достатньо матеріалу, прокурор вирішив скликати нараду. Запросили начальника відділу полковника Адама Немироха і майора Януша Качановського.

— Я вбачаю, — почав прокурор, — що наше слідство досить просунулось вперед. Майор Качановський добився великих успіхів. По-моєму, ми стоїмо на правильному шляху до розкриття злочину.

— Ну, до розкриття ще далеко, — вставив, як завжди обережний, полковник.

— Я певний, — продовжував прокурор, — що другим членом злочинної зграї є Казимир Фельчак.

— У мене з самого початку це не викликало сумнівів, — признався Качановський. — З того самого дня, коли я дізнався про нього під Дзюби.

— Й насправді, багато що змушує припускати: він — один із злочинців, які викрали машину з грішми. — Полковник за своєю звичкою утримався під категоричного висновку.

— І разом з тим все це тільки паші припущення, — зауважив прокурор. — Залізних доказів його вини не маємо.

— У нас є свідчення свідків, які підтверджують його вину. Христина Палюх без вагань пізнала його. Інші також визнали, що він схожий на хлопця з мотоциклом, адже я навіть не натягнув їм, на кого Фельчак повинен бути схожим. Палюх дібрала його фотографію з тридцяти інших.

— Це серйозний доказ, — погодився прокурор, — але недостатній. Знаю, знаю, зараз, майоре, ви нагадаєте мені про проданий мотоцикл, про те, що в середині березня хлопець поголив бороду. Для суду всього цього недостатньо, непрямі докази і не більше того. Спритний адвокат — а я переконаний, що батько Фельчака найме найдорожчого для захисту свого синочка, — каменя на камені не залишить від ваших аргументів. Він назве сотні колишніх власників мотоциклів, котрі продали їх з настанням зими, і тисячі молодих людей, котрі поголили бороди в середині березня. Будьте люб’язні дати мені конкретні факти. І пам’ятайте, що на автостраді під Надажином було двоє злочинців. Де ж другий? Що ми знаємо про нього?

— Абсолютно нічого, — признався майор. — Навіть не уявляємо, де його шукати.

— Шукати треба не тільки злочинців, а й гроші. Майже п’ять мільйонів! Чималенька сума.

— Навіть коли ми затримаємо Фельчака, грошей у нього ми не знайдемо.

— Так, він, звичайно, хитріший за Вигановського і навряд чи зберігає гроші у своєї дівчини.

— І дівчата його, не рівня Ягоді, — засміявся Качановський, — Вони-то неодмінно заглянуть у конверт.

— Можливо, варто зробити обшук на квартирі Фельчаків і на Черняківській? — запропонував полковник. — Грошей ми там не знайдемо, але не виключено, що знайдемо щось на підтвердження злочинної діяльності. Шматки матеріалу, з якого був пошитий мундир, гудзики, нитки…

Майор похитав головою.

— Я також не згодний з полковником, — підтримав його прокурор. — Шматки матеріалу або гудзик — це не такий важливий доказ, як, скажімо, свідчення Христини Палюх. Урешті-решт, кравцеві приносять для пошиття різний матеріал. Серед нього міг виявитися і такий, з якого шиють міліцейські мундири. Але це зовсім не означає, що на злочинцеві був мундир саме із знайденої матерії.

— Прокурор має рацію, — вимовив Качановський. — Ми не маємо у своєму розпорядженні доказів, що мундир на злочинцеві був справжній, він міг лише за кольором бути схожим на міліцейський. Я заходив у крамниці тканин, зокрема в «Меріно» та в крамниці на Новому Святі. І в універмаг «Центрум». Вибір тканин дуже великий, з них легко дібрати схожу за кольором. А для людей, яких міліціонер висадив з машини, на топ час аж ніяк не головними були колір і фактура матеріалу на його мундирі. Я певний: обшук на квартирі нам нічого не дасть, а ось злочинців змусить насторожитись.

— Ну що ж, виходить, будемо продовжувати спостереження за Казимиром Фельчаком, він може навести на слід свого спільника, — запропонував полковник.

— Сумніваюсь, — буркнув майор.

— І я сумніваюсь, — вставив прокурор, — вони занадто хитрі. І напевне стали ще обережнішими після убивства Вигановського. Ні, вони надовго затаяться — можливо, й на роки.

— Мабуть, твоя правда, — погодився полковник.

— Ні, я не вважаю зайвим спостереження за нашим валютником, — продовжував прокурор, — причому спостереження найретельніше, не виключено, що він й припуститься якоїсь помилки. Але скільки чекати? Тижні, місяці, роки?

— Не можу я стільки людей кидати на одну справу. Роки! Що, нам нічим більше зайнятися?

— Я дуже добре вас розумію, тому і ставлю зараз питання: яких заходів необхідно вжити?

— Треба якнайшвидше розплутати цей клубок, — сказав майор.

— Геніальна думка, — кинув Немирох.

— Нічого дивного, ти ж мене знаєш. А втім, це не просто думка.

— У тебе є пропозиція? — пожвавився полковник.

— Так, треба заскочити обох злочинців на місці злочину.

— Ви вважаєте, майоре, що вони готують новий напад? — здивувався прокурор.

— Ні.

— Тоді що ж?

— Злочинці затаїлись, як борсуки в норі, і вичікують. Вони розуміють, що час працює на них, що довго ми їх шукати неспроможні. Виходить, треба виманити їх з нори. Примусити діяти і спіймати.

— Як же ти цього доможешся?

— Мені необхідна ваша допомога — і ваша, полковнику, і ваша, прокуроре.

— Але ж ти знаєш, що я тобі й так допомагаю, навіть на шкоду іншим справам.

— Мені потрібно буде на короткий час ще більше людей, причому найкращих і найдосвідченіших.

— Якщо ти переконаєш мене, що це все прискорить розкриття злочину, матимеш у своєму розпорядженні, обіцяю.

— А моя допомога у чому має матеріалізуватися? — поцікавився прокурор.

— Вас я прошу дати дозвіл на перегляд кореспонденції, яка надходить на ім’я Казимира Фельчака, і на прослуховування його телефонів: і того, що вдома, і того, що на квартирі на Черняківській вулиці.

— Питання непросте. Тим більше що жоден з тих телефонів не зареєстрований на його ім’я. На перегляд кореспонденції я, мабуть, погоджусь.

— Дякую, але цього мало. Це навіть менш важливо, ніж телефони. Злочинці-початківці, як правило, уникають писати, щоб не залишати слідів. Телефон — інша річ. Невідомо, хто говорить, звідки говорить. І завжди можна від усього відмовитися. А справа термінова, без вашого дозволу я не зможу нічого зробити, — настоював Качановський.

— Усе-таки мені хотілось би знати, що ти маєш намір здійснити? Чи це твоя таємниця, яку не можна відкрити ні прокурору, ні мені, твоєму начальнику?

Качановський засміявся.

— Та ні, чому ж. Просто хотілось вас заінтригувати, і, здається, мені це вдалося. А тепер я розкрию карти.

І майор ознайомив їх зі своїм планом.

— Нічого не скажеш, ловко придумано, але не хотів би я опинитися у твоїй шкурі, якщо твій план провалиться.

— Не повинен провалитися. Певний, усе буде так, як я задумав.

— Але погодься, — замітив прокурор, — це дуже небезпечна гра.

— Мої люди справляться.

— Я думаю не тільки про них, — зауважив прокурор. — Співробітники міліції чудово знають, що в їхній роботі бувають такі моменти, коли доводиться ризикувати головою. Це професійний ризик. А я думаю зараз про нього.

— Про злочинця?

— Він також людина.

— Проводячи нашу операцію, ми докладемо усіх зусиль, щоб забезпечити його безпеку.

— Однак наступить момент, коли ця людина опиниться на краю загибелі. Чи встигнете ви її врятувати?

— Встигнемо. Адже ми знаємо про небезпеку, яка їй загрожує.

— Говорити, звичайно, легше, — слова Качановського не переконали прокурора, — адже досить спізнитися на якісь долі секунди…

— Не спізнимось. Саме тому я прошу у полковника кращих людей. А втім, він уже сказав, що не хотів би бути у моїй шкурі на випадок невдачі. Я йду на ризик свідомо і беру на себе всю відповідальність. Головою відповідаю.

— Потрібна мені твоя голова.

— Можливо, ви нараєте щось інше, цікавіше? — втратив витримку Качановський. — Я слухаю вас уважно.

— Хай тобі морока! Немає в мене іншого виходу.

— І в мене немає, — признався прокурор. — Ви не переконали мене до кінця, але в даний момент нічого кращого я запропонувати не можу. Проте я ще раз настійно прошу вжити всіх заходів, щоб ті люди не постраждали. Їхні долі має право вирішувати тільки суд.

— Коли ти думаєш розпочати операцію?

— Підготовка займе найбільше два-три дні, а потім доведеться чекати, як розгорнуться події. Якщо я побачу, що справа затягується, трохи полякаю борсуків у норі.

Розділ чотирнадцятий ПЛАН МАЙОРА КАЧАНОВСЬКОГО

Навряд чи є необхідність пояснювати, що таке словесний портрет. Цей метод ідентифікації особи злочинця добре знайомий читачам детективних романів. А ось чи відомо їм, яким шляхом йшли до його створення?

Спочатку портрет злочинця, чию фотографію не вдалось роздобути, створював художник зі слів свідків. Проте цей метод мав досить суттєвий недолік. Якщо в такому портреті свідок вловлював бодай найменшу подібність з розшукуваним злочинцем, він вважав портрет вірним, хоча той був мало схожий на оригінал. Наприклад, якщо свідку, який запам’ятав у зовнішності злочинця відстовбурчені вуха, а не звернув уваги на різко виступаюче підборіддя, показати портрет цього злочинця, намальований зі слів людини, яка не звернула уваги на оригінальні вуха, свідок не пізнає злочинця.

Ось чому дуже швидко підмовились од цього примітивного методу і замінили його іншим. Спочатку це був «фоторобот». Свідку показували багато фотографій різних осіб, а він силкувався згадати, які елементи обличчя на фотографіях, на його погляд, схожі, а потім з дібраних ним елементів складався портрет.

Цей метод удосконалював американець Хюго Макдональд з Лос-Анджелеса, розробивши так званий «айденс-кіт»: свідку показували не фотографії, а окремі елементи обличчя, з котрих і складався портрет.

Потім у ФРН було розроблено метод «пік», а в Чікаго «мімік», за якими на кіноекран проектувалися окремі елементи обличчя, поки не виписувався повний портрет. Однак всі ці методи, зокрема й англійський «фото-фіт», були лише різноманітними модифікаціями «айденс-кіт». На той час було розроблено 169 типів чола і лінії волосся, 81 тип очей, 70 —носа, 64 типи підборіддя і лінії щік. До цього можна додати величезну різноманітність вусів, борід, окулярів, головних уборів. Як підрахували математики, з усіх цих елементів можна скласти більше п’яти мільярдів людських облич — число перевищує населення земної кулі.

Відділ криміналістики при Головному управлінні міліції ПНР послуговується власного технікою «портрета з пам’яті». Це так званий «композиційно-мальований ідентифікатор»: з набором окремих з елементів обличчя, сфотографованих на плівку, і фотоальбомом цих елементів. У Польщі словесний портрет вперше був використаний в 1960 році, під час розслідування злочину, який набрав широкого розголосу: убивство відомої актриси Станіслави Ч. і викрадення її дорогоцінностей. Злочинці — молоде подружжя — були затримані саме завдяки словесному портрету.

Отримавши «добро», майор Качановський негайно приступив до підготовки задуманої ним операції.

Перш за все він звернувся у криміналістичну лабораторію з незвичайним завданням: поклав перед спеціалістами декілька фотографій Казимира Фельчака і попросив скласти словесний портрет цього чоловіка.

— Навіщо ж вам словесний портрет, товаришу майор, коли ви маєте його фотографії? Адже вони набагато точніші словесного портрета.

— У тім-то й річ, що необхідно створити портрет, який лише нагадує лице молодого чоловіка з фотографії, аби люди, котрі знають цього чоловіка, побачивши портрет, могли сказати: дуже схожий, але я не певний, що це саме він.

— Ну, гаразд, спробуємо зробити, — розвеселився експерт. І він з ентузіазмом взявся складати портрет з окремих елементів обличчя. Губи зробив трохи інші, вузькіші, злегка змінив лінію волосся, чоло зробив більше, через що навіть намітились залисини.

— Так добре?

— Феноменально. Залишається лише розмножити портрет.

— Зробити фотографії чи малюнки?

Качановський трохи подумав:

— Мабуть, краще малюнки.

— І, звичайно, якнайшвидше? Щоб було усе готове на вчора?

— Та ні, якщо зробите за кілька днів, скажу спасибі.

— Через два дні вони будуть у вас.

Через три дні по телебаченню було передано спеціальне повідомлення: «Міліцією розшукується молодий чоловік віком до двадцяти п’яти років, який підозрюється у великій крадіжці державного майна і вбивстві. Портрет складено за описами свідків. Усі відомі вам відомості про цього чоловіка і насамперед його ім’я та прізвище, а також місце перебування просимо негайно повідомити по телефону у міське управління міліції або в найближче відділення.

Наступного дня уся варшавська преса видрукувала це повідомлення і помістили портрет розшукуваного. Ще через три дні повідомлення було повторено.

Магнітофони, підключені до телефонів у квартирах на вулицях Окшеї і на Черняківській, записували тепер усі розмови. Міліція не спускала з очей Казимира Фельчака.

Ефект був приголомшливий. Уже наступного дня після телевізійної передачі Казик не з’явився на своєму постійному посту перед банком на вулиці Чацького. Того дня він взагалі не виходив з дому, а на другий день перебрався у квартиру на Черняківській. Причому як перебрався! Із будинку вийшов у пальто з високо піднятим коміром, у шапці, насунутій на самісінькі брови. І, зрозуміло, в темних окулярах, хоча день був не сонячний. Схопив перше таксі, що трапилось.

Було зрозуміло, що маскуватися Фельчак не вмів. І його одяг, і його поведінка привертали до нього увагу.

Протягом п’яти днів він не виходив із своєї схованки на Черняківській.

— Хоча б він там з голоду не помер, — турбувався Дзюба.

А тим часом, як завжди буває у таких випадках, до міліції почали поступати сигнали від населення, — у письмовій формі і по телефону. Люди поспішали допомогти міліції у її боротьбі із злочинцями. У переважній більшості інформація була неправильна, але в кількох листах і телефонних розмовах повідомлялось прізвище Фельчака і його домашня адреса.

За той час магнітофони не записали нічого вартого уваги. Телефон на Черняківській взагалі мовчав. У квартиру на Празі телефонували, питали Казика — здебільшого дівчата. Їм відповідали, що Казика немає вдома і невідомо, коли він буде.

Прокурор Бочковський щоденно телефонував майору: цікавився, як ідуть справи із здійсненням плану. У Качановського поки що не було ніяких новин. На п’ятий день майор вирішив:

— Доведеться трохи сполохнути нашого «борсука», викурити його з нори.

Того ж дня на квартиру на вулиці Окшеї зайшов дільничний. Він поцікавився у старого кравця, де знаходиться його син Казимир і чим він займається. Господар сказав йому, що сина вдома немає, і це була правда. А ось на питання, де ж перебуває гордість чорної біржі, він збрехав, заявивши, що не знає.

— Адже я чому прийшов, — замулився дільничний. — Тільки тому, що добре знаю вашу родину. Скільки років я у вас на дільниці?

— Я вже й не пригадую.

— Ось і я кажу, років з п’ятнадцять, не менше. І ніколи з вами ніяких неприємностей, все було гаразд. І Казика вашого ще дитиною пам’ятаю. Хороша родина була…

— Ну, а що ж тепер?

Дільничний поліз у кишеню і дістав мальований портрет розшукуваного злочинця — шедевр криміналістичної лабораторії.

— Ось, — показав господарю. — По всіх відділеннях міліції розіслано цей портрет із запитанням, чи не зустрічали ми цього чоловіка. А він точнісінько ваш Казик.

— Та що ви, аж ніяк не схожий, — заперечив кравець. — І рот інший, і залисин у Казика немає. Усім би такі кучері, як у нього!

— Воно-то так, але… Сам не знаю, що робити.

— Як «що робити»? Нічого не робити. То не Казик.

— Якщо я не повідомлю про нього, у мене можуть бути неприємності, — настоював на своєму дільничний.

— Які можуть бути неприємності, коли це зовсім інша людина?

— Може, й ваша правда, — зрадів дільничний, вдаючи, що в нього гора з плеч звалилась. — А все-таки буде краще, коли сам Казик з’явиться в управління міліції. Знаєте, щоб уже все було як годиться. Адже він ні в чому не винний.

— Звичайно, не винний, — запевнив його кравець.

— Так, кажу, краще буде, коли сам Казик прийде і все пояснить, — повторив дільничний. — Ну, мені пора.

— А то посиділи б. Мабуть, зі служби, голодні, та й горло промочити знайдеться чим, — умовляв старий Фельчак.

— Зайду якось, коли час буде. А зараз треба встигнути ще до універмагу навідатися, знову двір перетворили на звалище. То ви не забудьте передати йому мою пораду.

— Як тільки Казик повернеться, я його відразу відішлю до палацу Мостовських, — пообіцяв кравець.

Він негайно зателефонував на Черняківську і слово в слово передав сину свою розмову з дільничним. Старший Фельчак щиро вважав, що треба скористатися порадою міліціонера.

— Та ти ж невинний, — переконував він сина, — піди в управління і поясни. Отак і так, мовляв. Не з’їдять же тебе, допитають і відпустять.

— Ну що ти верзеш, батьку! Для них ми всі винні. Зі мною й не розмовлятимуть, відразу заарештують. І просидиш там — ніде не дінешся — кілька місяців, поки не докажеш, що це помилка. А якщо навіть і докажеш, що до цієї справи не маєш ніякого відношення, вони тобі пришиють щось інше. Ті ж бони, наприклад.

— Скільки разів я казав, заробляй чесною працею.

— Ну, знову своєї… Оце надриватися з ранку й до ночі за чотири тисячі на місяць!

— Я ось надривався і, як бачиш, з голоду не помер, та й вас виховав.

— Знов за рибу гроші! Ну скільки можна?

— Гаразд, роби як знаєш. — І старий кинув слухавку.

Того ж дня, надвечір, Казимир Фельчак вийшов із своєї схованки на Черняківській. Спостерігачі, які передавали кожний його крок, відмітили, що хлопець, як видно, намагався запустити бороду і за п’ять днів йому вдалося відростити досить довгу щетину. Новий притулок він знайшов на Жолібожі: на віллі у жінки, котра, як і він, займалась скупкою бонів та валюти.

Другого дня по телебаченню не тільки повторили попереднє повідомлення, а й попередили, що кожний, хто сприяє укриванню злочинця від властей, відповідатиме за усією суворістю закону. І показали два портрети, обидва словесні: перший — той самий, що показували раніше, другий — зі щетиною. «Викурювання борсука» велося за всіма правилами. У його новій схованці також підключили прослуховування телефону (прокурор Бочковський без заперечень дав на це санкцію, оскільки переконався, що слідство йде правильним шляхом). А ввечері було зафіксовано таку розмову.

— Покличте Рішарда, — почувся голос Казимира Фельчака.

— Я слухаю.

— Пізнаєш мене?

— Пізнаю. Що треба? Адже я заборонив мені телефонувати.

— Телевізор дивишся?

— Так. Міцно за тебе взялися. І, напевне, все через ту бісову дівку.

— Мені треба зустрітися з тобою, Рисік.

— Навіщо?

— Я боюсь. На Окшеї вони вже були.

— Хто?

— Наш дільничний.

— І що?

— Показував батькові фотографію. Радив мені самому з’явитися в міліцію. Якщо не допоможеш, мені нічого іншого не залишається…

— Ти звідки телефонуєш?

— Та тут від однієї… Знайома моя. Але не можу ж я в неї вічно сидіти. Та й викаже вона, своя пазуха ближча.

— Гаразд. Зустрінемось завтра.

— Де?

— Коли смеркнеться, приходь у парк Скаришевського, до ставка. Але пильнуйся, щоб не було хвоста.

— Сам знаю. О котрій?

— Сказав, коли смеркнеться. Ну, десь під восьму. Поговоримо. Не бійся, знайдеться містечко, просидиш спокійно декілька місяців, поки все затихне.

— У Варшаві?

— Це не телефонна розмова.

— Гаразд, до завтра.

— Бувай. Тільки дивись, будь обережним.

Прослухавши магнітофонний запис, майор задоволено потер руки. Хитрість удалась, рибка клюнула.

Наступного дня співробітники міліції обслідували парк Скаришевського. Нічого не скажеш, місце для побачення було вибрано вдало. У цю пору року частину парку, що прилягає до ставка, рідко хто відвідував, а вже в сутінках тут і взагалі було пустельно. Заросле густими кущами місце не приваблювало до прогулянок.

Правда, листя ще не розпустилось, та алейку біля ставка оточували вічнозелені кущі і хвойні дерева. Отож було де сховатися декільком працівникам міліції. Сам майор вирішив укритися в розрослих кущах ялівцю і з цього «командного пункту» керувати операцією.

Як завжди передбачливий, Януш Качановський про всяк випадок поставив ще кілька чоловік на певній відстані від алейки біля ставка, де, як передбачувалось, відбудеться зустріч. Друга лінія повинна вступити в дію, якщо у першій щось зірветься.

Уже за дві години до призначеного часу всі учасники операції зайняли свої пости. День видався похмурим і холодним. Відпочиваючих у парку було небагато.

Казимир Фельчак з’явився у парку десь за півгодини до умовленого часу. Не поспішаючи, пройшовся алеями, приглядаючись до перехожих і силкуючись визначити, чи не слідкує хто за ним. Посидів на лавочці біля однієї із статуй. Потім пройшовся мимо порожніх у цей час тенісних кортів» Парк майже зовсім обезлюднів. Фельчак, судячи з усього, упевнився, що стеження за ним немає, і швидкими кроками попрямував до ставка.

Хлопець присів на одну з двох лавочок у невеличкій алеї парку. Він і в голові собі не поклав, що ці лавки були постановлені тут сьогодні вранці за розпорядженням майора Качановського.

Фельчак чекав уже двадцять хвилин. Було помітно, що він все більше нервується, весь час поглядаючи на годинник. Нарешті у цілковитій темряві він помітив фігуру чоловіка, який наближався. Зіскочивши з лавки, кинувся йому назустріч.

— Рисік?

— Ну чого горланиш?

— Я вже й чекати перестав.

— Треба ж було перевірити, чи не швендяє хтось поблизу.

— Та немає тут ні душі. Я перевірив.

Вони розмовляли біля кущів, за якими сховався майор Качановський, тому він чув кожне слово.

— Справи кепські, — сказав Рішард. — Менти міцно в тебе вчепились. Сьогодні в газетах знову видрукували твою мордяку.

— Що ж робити?

— Лягати на дно. Є у мене план…

— Так говори ж!

— Не метушись, треба спокійно обговорити.

— Он там лавка, — сказав Фельчак. — Можна сісти.

І вони попрямували у бік лавки, що стала зовсім невидимою у темряві. Зробивши кілька кроків, Рішард зупинився.

— Сто чортів, черевик розв’язався.

Він нахилився, щоб зав’язати шнурок. Його супутник також зупинився. Рішард возився з лівим черевиком і раптом вилаявся:

— Холера, там хтось стоїть!

— Де?

— Та біля лавки!

Фельчак повернувся у той бік, куди показував приятель. А той стрімко випрямився, вихопив щось із внутрішньої кишені куртки і заніс руку над Казимиром. Незважаючи на темряву, що наступила, майор помітив блиск металу, вискочив із засідки, і, кинувшись на бандита, усім тілом навалився на Рішарда. Вони упали. Зав’язалась боротьба.

З усіх боків уже поспішали на допомогу своєму начальнику співробітники міліції. Тісно стало на вузькій алейці поміж кущами. Казимир Фельчак не знав, що був на волосок від смерті, зате відразу зрозумів, що за люди схопились з його спільником. Ні хвилини не роздумуючи, він кинувся у кущі, сподіваючись, що у темряві йому вдасться сховатися. Один з міліціонерів кинувся за ним і водночас дав сигнал другій лінії. Як тільки Фельчак пробився крізь густий чагарник, його оточили з усіх боків міліціонери. Зрозумівши, що опір марний, він дозволив одягнути на себе наручники. З другим бандитом довелось промарудитись трохи довше. Чинив опір він відчайдушно. Четверо міліціонерів — адже це були сильні, досвідчені співробітники міліції — насилу справились з ним.

Клацнули наручники на руках злочинця.

— Укусив мене, собака, — обурювався один з міліціонерів.

— Кепські твої справи, — відізвався інший. — Доведеться тепер уколи робити від сказу.

— А як ви, товаришу майор? Усе гаразд?

— Спасибі, нівроку, якщо не вважати на те, що ви мене трохи пом’яли та хтось з вас віддавив ногу. — Майор піднявся з землі і струснув землю з шинелі. — Посвіти-но сюди, — наказав.

Декілька променів електричних ліхтарів освітили злочинця. Ним виявився молодий чоловік з правильними рисами обличчя і темною бородою. Хлопець хрипко дихав, увесь його вигляд свідчив про те, що він ніяк не очікував того, що відбулося.

— На землю посвітіть, не на нього. Десь тут має валятися залізячка, яку я вибив у нього з руки, коли він збирався вдарити Фельчака.

Останні слова почув Фельчак.

— Ах ти сволота! — посунув він на свого спільника. — Так ось яке місце ти мені готував! Два метри під землею. Хотів порішити мене, як і Павла?

Розвідного ключа було знайдено недалеко, під кущем.

— Беріть обережно, щоб не зітерти відбитки пальців, — розпорядився майор. — Не виключено, що саме ним був убитий Павел Вигановський.

— Ним, ясна річ, — підтвердив Фельчак, — «Ось, — говорить, — дивись, на дереві дятел». А коли Павел обернувся, він і стукнув його ключем.

— Обшукати його!

У кишенях затриманого було виявлено декілька сотень злотих, сигарети, сірники і паспорт. Згідно з паспортом, затримано було Рішарда Вольського, двадцяти чотирьох років, за фахом механіка.

— Обидвох доставити в управління, тільки на різних машинах, — наказав майор.

В управлінні Качановський відразу ж розпочав допит затриманих. Почав він з Казимира Фельчака. Хлопець ще не зовсім опанував собою після шоку, викликаного арештом, але, схоже, вже у повній мірі усвідомив, що йому загрожувало. У всякому разі, він аж ніяк не мав наміру покривати свого дружка.

— Я брав участь у викраденні машини з грішми, — почав він свідчення, — але Павла Вигановського не вбивав.

— Розкажіть спочатку детальніше про викрадення машини.

— З Павлом Вигановським мене познайомила дівчина.

— Веслава Косинська?

— Так ви все знаєте, громадянине майор? — здивувався Фельчак.

— Так, ми все знаємо, тому не здумайте брехати, — попередив Качановський.

— Павел розповідав мені, скільки грошей щоразу перевозиться машиною для виплати зарплати робітникам заводу. Спочатку ми посміювались, жартома говорили, що непогано було б мати такі грошенята. Але ось одного разу Павел дуже серйозно заявив, що є можливість викрасти машину з грішми. А ще до цього я познайомив його з Рішардом. Це Рішард запропонував переодягнутись міліціонером. Потім, говорив він, я змушу їх вийти з машини, погрожуючи пістолетом, а ми сядемо в машину і втечемо на ній. Але у нас не було пістолета, діяти з підробленим було ризиковано. Адже в охоронника був справжній пістолет, і він міг не злякатися нашого пугача.

— Ви не виключали убивства тих, хто віз гроші?

— Та то все так, одні розмови, — плутався у своїх свідченнях Фельчак. — Так ось, Павел сказав, що «міліціонер» повинен заморочити голову тим, хто їхав у «фіаті», — наприклад, почати перевіряти справність машини. Тоді Рішард, адже він механік, говорить: «У машині можна зробити таку штуку, що стартер не запрацює, поки не натиснеш кнопку». І навчив Павла, як це зробити. Тренувались на старому «фіаті». Павел повинен був зробити те ж саме на заводському. Напередодні, як їхатимуть за грішми.

— А мундир?

— Мундир веліли пошити мені. Я не хотів, але як тут відмовишся? Адже я чому рішився на це — щоб люди не постраждали, адже і Павел, і Рішард були готові на все…

— Не бреши, — зупинив його майор. — Павла на автостраді не було.

— Так Рішард убив би охоронника, коли б той виявив опір.

— Чим убив би?

— У нього був при собі цей самий гайковий ключ, а ще й пружинний ніж.

— Де сховані гроші, твоя частка?

— На нашій дачній ділянці. Закопав під бочкою.

— Вони, мабуть, вже зігнили.

— Та ні. Я їх загорнув у целофан і поклав у бляшанку з-під кави, а бляшанку смолою облив.

— Завтра вдень покажеш нам, де сховані гроші.

— Покажу, пане майор. Прямо в руки вам передам грошенята. Адже я з них ні гроша не витратив. — Поведінка Фельчака недвозначно засвідчувала про те, що він із шкури пнеться забезпечити собі пом’якшуючі вину обставини.

— Тепер розкажіть про вбивство Вигановського.

— Одне слово, так. Коли ми вже дорвались до грошей, поділили їх на трьох. Порівну. І пообіцяли один одному, що три роки не торкнемось до них. Адже розуміли, що міліція візьме під ковпак усіх, хто раптово розбагатів. Павел поїхав учитися у Познань. Коли приїхав на канікули на різдво, його було не пізнати — так вирядився. Рішард дізнався про це. Якось увечері діждався Ягоду, коли та поверталась зі школи. Ну, поговорили про те, про се, він її про Павла спитав. Вона й розповіла, що він тепер розкошує, багато заробляє. Уроки дає, за це добре платять. Рішард дізнався у неї адресу Павла і вирішив, що нам треба їхати до Познані, подивитись, що і як.

— А звідки ви дізнались, що міліція вже напала на Павловий слід?

— Я нічого не знав. Може, Рішард щось і чув, але мені він не говорив.

— А що ж було далі?

— Приїхали ми до Познані, відшукали квартиру Павла. Відчиняє нам така графиня, просить зайти до покоїв. А вже сам Павел, що твій лорд Галлюкс — штанці з валютки, сорочечка імпортна з комісійного, інші лахи у тому ж дусі. Я вже у цьому розбираюсь, визначаю, наші чи імпортні. Павел, нічого не скажу, прийняв нас гарно. У магазин побіг, приніс і випити, і закусити. Похвастався, що й машину собі відхопив — пальчики оближеш. А те, що вирішили грошей три роки не тратити, його тепер не стосується, тому що він із Варшави виїхав. У Познані він у безпеці і може робити що заманеться. А своїм новим дружкам і графині забив баки люблячим батьком з Англії: багатий, мовляв, синочку валюту пересилає. Ми нічого, сидимо, слухаємо. Просиділи так до ночі, Павел запропонував завтра на його машині покататися.

— Де ви ночували?

— А, в однієї знайомої. Раніше вона у Варшаві працювала, але через вас же довелось із столиці… того, словом, вона й кинула якір у Познані. Змінила професію: тепер начебто стриптизом-займається. Адреса її у мене була, місце роботи тобто. У «Полонезі» ми її знайшли.

— Ну, а далі?

— А далі була в мене розмова з Рішардом. Драпати, кажу, треба, поки Павла не схопили, поміняємо усі грошенята на бони, це я вже брав на себе, і гайда за кордон. Адже Павла як пити дати застукають, тоді й до нас доберуться. Є в мене знайомі серед шведів, мав я з ними справу, вони б нам допомогли. А Рішард — ні й ні, завчасно, каже, за кордон змотуватися, та й не так це просто. Не розумію я його — у чому трудність, коли гроші є?

— Ну й що ж ви вирішили?

— Це Рішард вирішив — з Павлом, мовляв, поговорити треба. Нехай на деякий час сховається і машину свою продасть, а Польща велика, є де затаїтися. Є у нього, Рішарда, на примітці одне таке місце.

— Напевне, таке ж, яке він і для тебе готував з допомогою розвідного ключа.

— Тоді я нічого такого не підозрював, мені і невтямки було. Виїхали ми з Познані, а Рішард каже: хочу Корнік подивитись. Тепер-то я розумію, що він добре знав ту місцину, що там… Коли ми лісом їхали, він попросив Павла зупинитися. Дорога саме відходила убік. Ми всі троє вийшли з машини. День був похмурий, от-от сніг повалить. Рішард і каже: «Дивіться, який дятел ось на тому дереві». Ми повернулись, а він тут й ударив Павла ключем по голові. Той навіть й не пискнув. Клянусь, — Фельчак ледь не плакав, — я нічого не знав. Павла я й пальцем не зачепив.

— Продовжуй.

— Вольський говорить: «З дурнем треба було покінчити, заткнути йому пельку. Тепер схоронимо, щоб менти не знайшли». Тією доріжкою, що відходила у цьому місці, ми проїхали углиб, там витягли Павла з машини і сховали тіло в кущах. Мені Вольський велів наламати гілок, щоб прикрити груп. Коли ми виїжджали з лісу, пішов сніг. Машину вів Вольський, у мене так тремтіли руки, що я дверцята не міг зачинити, коли сідав у машину. Проїхали ми через Корнік, Рішард звернув на якесь шосе, там ми знову в’їхали до лісу, заїхали далеко і лишили машину. У Корнік повернулися пішки, а звідти автобусом добрались до Познані. Потім поїздом прибули до Варшави.

— На цьому ми сьогодні закінчимо, — вирішив Качановський. — Тебе ще не раз буду і я допитувати, і прокурор у справі про викрадення машини з грішми і про вбивство Павла Вигановського. Пам’ятай — у твоїх же інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду. Павла я не вбивав. Кажу вам, я до нього навіть не доторкнувся. А ховати труп я Вольському допомагав, тому що боявся його. Адже йому не важко-і. зі мною так само розправитися. Був би сьогодні мені капець, коли б не ви, пане майор… А до убивства Павла я не маю ніякого відношення. Я й не знав, що він зібрався його порішити. Я думав тільки попередить, щоб обережнішим був, і допоможе сховатися.

Рішард Вольський обрав іншу тактику. Він вирішив усе навідріз заперечувати. Ніякої участі у викраденні вишневого «фіата» він не брав, Павла Вигановського він не вбивав, як і не намагався убити й Казимира Фельчака. Він тільки зав’язував шнурок на черевику, а розвідний ключ, який мав звичай завжди носити з собою — оскільки він йому потрібен і дома, і на роботі, — просто сам вивалився з кишені. Він його підняв із землі і випростався. Та й усе. А тут невідомо чому на нього навалились міліціонери…

Та одного Вольський не зумів пояснити: яким чином на розвідному ключі, який він беззаперечно визнав своїм, виявились сліди крові і людське волосся, які належали, як з’ясувала експертиза, убитому Вигановському.

Вибрана Вольським лінія поведінки не могла зашкодити слідству: воно вже мало у своєму розпорядженні достатню кількість беззаперечних доказів його вини. Участь Рішарда Вольського у трьох злочинах — викраденні державного майна, убивстві Вигановського і спробі убивства Фельчака — не викликало сумнівів.

Досвідчений юрист прокурор Бочковський добре розумів, чому злочинець вибрав саме таку лінію поведінки. Вольський був свідомий того, що при розгляді судом першої інстанції на основі висунутих проти нього звинувачень, його можуть засудити до смертної кари. Оскільки у польській юриспруденції Верховний суд, як правило, відхиляв смертні вироки в тому разі, коли обвинувачуваний не визнавав себе винним, Вольський усіма правдами і неправдами намагався звести справу саме до такого випадку, щоб врятувати своє життя. Та в цьому ділі прокурор мав у своєму розпорядженні не звинувачення, а незаперечні, неспростовані докази, тому визнання своєї вини обвинувачуваним не мало ніякісінького значення. Правда, у ланцюгу доказів не вистачало одного, й досить суттєвого факту.

Качановському й досі не вдалося знайти гроші — частку Вольського. Ретельні пошуки на квартирі Вольського і на місці його роботи нічого не дали. Не знайшли їх також у його знайомих дівуль та дружків. Сам він уперто повторяв, що ні про які гроші нічого не знає і взагалі він — невинна жертва міліцейських інтриг.

І знову майору Качановському з його людьми довелось взятися за копітку і трудомістку роботу по виявленню контактів злочинця. Були допитані багато десятків людей, поступово вимальовувався спосіб життя Вольського, його знайомства. Серед безлічі свідчень одне особливо зацікавило майора. Річ у тім, що кілька знайомих згадували про часті відвідини Вольським кладовища на Бродні.

На всіх польських кладовищах, і на цьому також, з ранку до вечора крутяться жінки, котрі. за певну плату доглядають за могилами: саджають квіти, поливають їх, підтримують чистоту. Одна з таких жінок на Бродненському кладовищі відразу ж упізнала Вольського по фотографії. За її словами, вона часто бачила його на кладовищі і завжди в найстарішій його частині.

Фотографію показали іншій робітниці, у віданні якої була ця стара частина. Жінка також упізнала Вольського. Сюди він приходив до склепу, що належав родині Марчиняків. Оскільки всі члени цієї родини померли ще до війни, за склепом ніхто не доглядав ось уже років з тридцять, і він дійшов до цілковитого запустіння: хрест похилився, написи стерлися — нічого неможливо було розібрати, плита, що прикривала вхід до склепу, була зірвана і валялась поблизу. В такому вигляді склеп стояв до недавнього часу. Але ось цей молодий чоловік з фотографії нарешті дав лад цій пустці. Він реставрував написи на плиті, почистив її і повісив на місце. Тепер вона надійно прикривала вхід до склепу, до неї було прироблено міцний засув з ланцюгом, що замикався на великий замок.

Для того, щоб увійти до склепу і провести там обшук, потрібні були дозвіл правління кладовища та санкція прокурора. Щоб уникнути зайвих розмов і можливих непорозумінь, Качановський попросив місцевого ксьондза бути свідком при огляді склепу.

Відчинили замок, зняли засув і ланцюг, відсунули важку камінну плиту і спустились у склеп. По обидва боки від входу піднімались полиці з гробами. Частина з них зовсім розвалилась. З деяких, тих, що поновіше, були зірвані віка — попрацювали кладовищенські «гієни» у пошуках золота та дорогоцінностей. Загорнуту в мішок металеву скриньку знайшли на нижній полиці за одним із гробів.

Скринька була доставлена в міське управління міліції, Привели Рішарда Вольського. Побачивши скриньку, він зблід і похитнувся, але не вимовив ні слова. У його присутності розкрили скриньку. У ній було два мільйони чотириста тисяч злотих. Шістдесят тисяч Рішард Вольський, як видно, витратив «на дрібниці».

Розділ п'ятнадцятий І ОСТАННІЙ

Був чудовий травневий день, під лад настрою, з яким майор Качановський заходив до кабінету свого начальника. І не дивно, адже він прийшов доповісти, що завершив слідство і передав справу до прокуратури. Прокурор Бочковський може приступити до обвинувального висновку.

— Краще пізно, ніж ніколи, — уїдливо кинув полковник.

— Що?! І це каже мій друг? Замість того, щоб радіти разом зі мною, він знущається. А ось прокурор Бочковський сказав — ти знаєш, що на похвалу він досить скупий, — так ось він сказав, що не пам’ятає іншої такої складної справи, яка була б так майстерно розкручена!

— Гаразд, гаразд, я вже поговорив, з ким треба.

— Так ти не забув Дзюбу? Ну спасибі, адже він справді заслужив нагороду.

— Думаю, що він її вже отримав, і вона для нього цінніша службової.

— І по службі його не завадить відзначити. Адже коли б він не сказав мені про Казимира Фельчака, ми б ще довго блукали у пітьмі.

— Та я хіба проти? Я збирався сказати, що питання про премію для Дзюби позитивно вирішено керівництвом. Стосовно тебе, Янушеку, повинен визнати, що ти непогано упорався з цією справою, але, щоб поставити усі крапки над «і», тобі залишається розв’язати ще одну проблему. Ми готові допомогти тобі в цьому.

— Яку проблему?

— Мені вдалось вибити трохи грошей для виплати премії тій нашій позаштатній співробітниці, ну, пам’ятаєш, із заводу точних приладів у Надажині. Як же її звати? Ельжбета Ярот, якщо не помиляюсь. Грошей, правда, небагато, але вистачить, щоб підсолодити пігулку.

— Яку ще пігулку?

— Ну як же, розлука з тобою. Тепер, коли справа успішно завершена, допомога цієї дівчини вже не потрібна і можеш спокійно з нею розстатися. Адже ти говорив, що підтримуєш це обтяжливе для тебе знайомство виключно в інтересах слідства.

— Та що ти собі дозволяєш? — не на жарт розсердився Качановський. — Адже це порядна дівчина.

— Розумна дівчина, — щиро похвалив полковник. — Гаразд, давай про справу. Як Рішард Вольський?

— Як і раніше, від усього відпирається. Та наприкінці, коли я подав йому всі докази його вини, які маємо у своєму розпорядженні, він зажадав побачення з прокурором, Я його запевнив, що побачення буде, і не одне.

— Гадаю, — міркував уголос полковник Немирох, — він не повідомить нам нічого нового. Хіба що дізнаємось більше про його спільника. Як воно завше буває, тепер один буде валити на іншого. Казимир Фельчак виклав усе про свого приятеля, не пощадив його.

— І мав усі підстави так вчинити. А втім, я не переконаний, що його свідчення у всьому правдиві. Сам він наче свята простота: насильно нав’язали йому два з половиною мільйони злотих, хоч як він не противився.

— Я певний, що саме йому належить ідея підставного міліціонера. І мундир для нього пошив він.

— Так, кожний із злочинців зіграв відведену для нього роль, і не можна все валити на Вольського. Я не дуже-то вірю тому, що наш кравець не здогадувався, навіщо вони везуть Вигановського у Корніцькі ліси.

— І все ж я мушу тобі сказати, Януше, що ти дуже ризикував, коли підстроїв зустріч Вольського з Фельчаком у Скаришевському парку. Запізнись ти на якусь секунду…

— Ти думаєш, як не розумів, на що іду? Але погодься, ризик був єдиною можливістю знайти третього злочинця і доказати його вину. Я просто змушений був піти на цей ризик. На щастя, все сталося так, як ми запланували.

— Знаєш, я не в усьому можу з тобою погодитись, — признався полковник. — Після оголошень по телебаченню і в газетах Фельчак був такий наляканий, що його можна було взяти голими руками. Ну хоча б на квартирі у тієї жінки на Жолібожі. Напевне він би розколовся, назвав Вольського і вказав, де сховані украдені гроші. Навіщо вся ця небезпечна гра у Скаришевському парку?

— Ти маєш рацію. Фельчак був у наших руках. І дружка він би виказав. А ось Вольському ми нічого не могли б поставити у провину. Адже не міг я знати, що він припуститься такої грубої помилки — не позбавиться знаряддя злочину. І це він, такий обережний і передбачливий! Та й невідомо, чи знайшли б ми той ключ під час обшуку у майстерні на Омулевській. Там таких ключів достобіса! Не виключено, що справа закінчилась би судовим процесом на основі звинувачення, саме звинувачення, а не доказів, і хтозна, що б вирішив суд.

— Фельчак міг і не зателефонувати Вольському.

— А я б продовжував лякати «борсука» до тих пір, поки він би не зважився на це.

— «Борсук» міг спробувати й самому сховатися.

— Хай би спробував, а я б наступав йому на п’яти. Урешті-решт у нього нерви не витримали б.

— Він міг добровільно прийти до нас.

— Я був певний, що так він не вчинить. Для цієї людини гроші — над усе. А прийшовши з визнанням провини, він втрачав їх. Та й роки тюрми…

— Але чому він звернувся по допомогу до Вольського? Адже він сам бачив, як той розправився з Вигановським.

— Усе де правильно, але то тільки з твоєї позиції. Спробуй подивитись на справу очима Фельчака. Для нього і Вольського Вигановський був чужаком. Познайомились вони з ним випадково. Потім їх зв’язав злочин. А коли він Став небезпечним, Вольський не вагаючись позбавився його. Гадаю, що діяв він з мовчазної згоди Фельчака, та довести цього поки не можу.

— В мене також була така думка.

— І зовсім інші стосунки у Фельчака з Вольським. Вони знали один одного змалку. Жили в одному районі на Празі. Ходили в одну школу. Сильний, заповзятливий, певний у собі, Вольський напевне імпонував такому, по суті справи, слиньку, як Фельчак. Ось чому для Фельчака, коли він попав у небезпеку, було цілком природним і логічним звернутися по допомогу до Вольського.

— Зрештою, Вольський міг йому просто допомогти сховатися, а не пускати в хід розвідний ключ.

— Ти знов своєї! Існують певні стереотипи людської поведінки. Так, як це буває у тварин. Лев або тигр намагається уникнути зустрічі з людиною, та коли він наляканий і не має іншої ради, він кидається на людину. Затискуючи кільце навколо Фельчака, я тим самим створював небезпечні обставини і для Вольського. Я визначив стереотип його поведінки і знав, що він обов’язково повторить те, що зробив у Коряцькому лісі.

— Сам же казав, що вбити друга — діло не просте.

— Дружба до пори до часу. Сам знаєш, чого варті ці поняття у злочинному світі. При найменшій небезпеці лопаються, як мильні бульбашки. І любов, і дружба, і товаришування. Залишається єдине — за всяку ціну врятувати власну шкуру. Вольському втрачати було нічого: на його рахунку вже було одне убивство. Він знав, що, коли попадеться; зашморг йому забезпечений. Ще один труп — яка різниця. Два рази не повісять. Він був свідомий того, що коли Фельчак потрапить до нас, не мовчатиме, викаже Вольського відразу ж. Для нього це кінець.