Частина перша Голова без світу

Прогулянка

— Що ти тут робиш, хлопче?

— Нічого.

— То чого ж тут стоїш?

— Просто так.

— А читати вже вмієш?

— Ну звісно.

— Скільки ж тобі років?

— Уже цілих дев’ять.

— А що б ти вибрав — шоколадку чи книжку?

— Книжку.

— Справді? Молодця. Того ж ти тут, виходить, і стоїш.

— Угу.

— Чого ж ти так і не сказав одразу?

— Батько свариться.

— Он воно що. А як його звати?

— Франц Мецґер.

— А ти хотів би поїхати до якої-небудь чужої країни?

— Авжеж. До Індії. Там тигри.

— А ще куди?

— До Китаю. Там величезна стіна.

— Хочеш, мабуть, перелізти через неї?

— Вона надто широка й висока. Через таку не перелізеш. На те ж її й зводили.

— Усе ти знаєш! Ти багато читав.

— Так, я читаю завше. А батько забирає в мене книжки, пішов би до китайської школи. Там вивчають сорок тисяч літер, в одній книжці навіть місця мало.

— Це тобі тільки так здається.

— Я вирахував.

— Але ж це не так. Облиш ті книжки у вітрині. Вони всі нікудишні. Я маю в теці кращі. Чекай, зараз покажу. Знаєш, що це за письмо?

— Китайське! Китайське!

— А ти, одначе, хлопець тямущий. Колись уже бачив китайську книжку?

— Ні, я здогадався.

— Оці два ієрогліфи означають Мен-дзи, філософ Мен. То був у Китаї великий чоловік! Він жив дві тисячі двісті п’ятдесят років тому, а читають його й досі. Не забудеш?

— Ні. А тепер мені треба бігти до школи.

— Виходить, дорогою до школи книгарень не минаєш? А як же звати тебе самого?

— Франц Мецґер. Як тата.

— І де ж ти живеш?

— На Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Таж і я там живу! А тебе зовсім не пригадую.

— Коли хтось іде сходами, ви щоразу відводите погляд убік. Я знаю вас уже давно. Ви пан професор Кін, тільки нікого не вчите. Мати каже, ніякий ви не професор. А я гадаю — професор, бо маєте бібліотеку. Марія каже, такого навіть годі собі уявити. Це наша служниця. Я, поки виросту, теж хочу назбирати собі бібліотеку. В ній будуть усі книжки, всіма мовами, й отака китайська теж. А тепер мені пора бігти.

— То хто цю книжку написав? Не забув іще?

— Мен-дзи, філософ Мен. Рівно дві тисячі двісті п’ятдесят років тому.

— Чудово! Можеш якось зайти до мене в бібліотеку. Скажеш економці, що я дозволив. Я покажу тобі краєвиди Індії й Китаю.

— Добре! Прийду! Неодмінно прийду! Сьогодні пополудні?

— Ні, ні, хлопче. Мені треба працювати. За тиждень, не раніше.

Професор Петер Кін — високий, худорлявий чоловік, учений, синолог за фахом — сховав китайську книжку до повної теки, яку тримав під пахвою, старанно її замкнув і дивився вслід цьому розумному хлопчикові доти, доки той зник з очей. Від природи небалакучий і похмурий, професор дорікав собі за те, що без будь-якої нагальної причини завів цю розмову.

Прогулюючись щоранку між сьомою та восьмою годиною, він мав звичку зазирати до вітрин усіх книгарень, які йому траплялись. І мало не з радістю помічав, що макулатура й бульварщина розходиться чимдалі жвавіше. Сам він мав найсоліднішу в цьому великому місті приватну бібліотеку. Крихітну її частку він завжди носив із собою. Захоплення книжками, єдине захоплення, яке він дозволяв собі в своєму суворому й сповненому напруженої праці житті, спонукало його бути обережним і завбачливим. Він легко піддавався спокусі купувати книжки, навіть погані. На щастя, більшість книгарень відчинялися вже після восьмої. Іноді який-небудь хлопчик-учень, що хотів утертися в довіру до начальника, з’являвся ще до восьмої, дожидав першого службовця й урочисто брав у нього ключі. «А я тут уже від сьомої!» — вигукував він, або: «Я не можу ввійти!» Це заповзяття легко запалювало такого чоловіка, як Кін, і він ледве стримувався, щоб одразу не податись услід за тими двома до книгарні. Серед власників невеличких крамниць було чимало ранніх пташок, які починали ворушитися за своїми відчиненими дверима вже з пів до восьмої. Всупереч усім цим спокусам Кін пишався своєю туго напханою текою. Він міцно притискав теку до себе, тримаючи її в особливий спосіб, який придумав, щоб вона прилягала до тіла якомога краще. Ребра відчували її крізь тоненький, такий-сякий костюмчик. Лікоть лежав у виїмці збоку, ніби спеціально зробленій для нього. Зап’ясток підтримував теку знизу. Розчепірені пальці могли помацати її з усіх боків. Свою перебільшену дбайливість Кін сам собі пояснював цінним вмістом теки. Якби вона припадково впала була на землю й замок, що його Кін щоранку, виходячи з дому, перевіряв, саме цієї небезпечної миті все ж таки відімкнувся, коштовні твори загинули б. Ніщо не викликало в Кіна такої відрази, як брудні книжки.

Коли сьогодні він, повертаючись додому, спинився перед однією з вітрин, між ним і шибкою раптом де не взявся хлопчик. Кін сприйняв цей вчинок як невихованість. Адже місця тут було доволі. Він завжди ставав за метр од вітрини, проте завиграшки читав усе, що було написано за шибкою. Очі йому слугували безвідмовно — факт досить значущий як для сорокарічного чоловіка, котрий від рання до смеркання чапів над книжками та рукописами. Щоранку очі йому доводили, що справи в них ідуть добре. Така відстань до виставлених на продаж, загальноприступних книжок засвідчувала і його зневагу, на яку вони, порівняно з неприступними і вагомими творами його бібліотеки, заслуговували вищою мірою. Хлопчик був невеличкий, Кін — надзвичайно високий. Тож вітрини малий йому не застував. Але професор усе ж таки сподівався на шанобливіше ставлення. Перше ніж вичитати хлопцеві, Кін ступив убік, щоб краще його розгледіти. Малий, придивляючись до назв книжок, повільно й нечутно ворушив губами. Він терпляче переводив погляд з книжки на книжку. Через кожних кілька хвилин повертав голову назад. На другому боці вулиці над крамницею годинникаря висів величезний годинник. Була за двадцять восьма. Малий вочевидь боявся проґавити щось дуже важливе. На пана позад себе він не звертав уваги. Може, він учився читати. Може, завчав напам’ять назви книжок. До всіх них він ставився однаково й справедливо. Відразу було видно, де він на мить затримував погляд.

Кінові стало шкода його. На цю вульгарщину хлопець марнував свій свіжий, уже, либонь, спраглий до читання розум. Якусь нікчемну книжку він прочитає через кілька років лише тому, що змалечку запам’ятав її назву. Як обмежити сприйнятливість у юні роки? Щойно дитина навчиться ходити й читати склади — і вона вже віддана на поталу першій-ліпшій погано забрукованій вулиці, товару першого-ліпшого торговця, який, дідько знає чому, поквапився на книжки. Такі малі хлопчики мають виростати в солідних приватних бібліотеках. Щоденне спілкування тільки з найкращими умами, мудра, сутінкова, стишена атмосфера, вперте призвичаювання до бездоганного ладу в просторі й часі — яке інше середовище здатне краще допомогти такому тендітному створінню впоратися з його юністю? А таку поважну приватну бібліотеку мала в цьому місті лише одна людина — саме він, Кін. Він не міг пускати до себе дітей. Його робота вимагала цілковитої зосереджености. Діти зчиняють галас. Ними треба клопотатися. Про них має дбати жінка. Щоб зварити їсти, досить звичайної економки. Для дітей потрібно заводити матір. Якби ж то мати була тільки матір’ю; але ж яка жінка вдовольниться своєю справжньою роллю? У кожної з них головний фах — бути жінкою, і вона ставить вимоги, виконувати які чесному вченому й уві сні не присниться. Кін від дружини відмовляється. Досі жінки були йому байдужі, байдужі вони будуть і далі. Отож цей хлопчик із застиглим поглядом і жвавою голівкою зазиратиме до книжкових вітрин марно.

Кін забалакав до нього з жалощів, проти власного звичаю. Від своїх виховальних почуттів він залюбки відкупився б шоколадкою. Але ж, виявляється, є дев’ятирічні, котрі книжку на шоколадку не проміняють. Те, що сталося потім, вразило його ще дужче. Хлопчик цікавився Китаєм. Він читав усупереч батьковій волі. Чутки про те, яке складне китайське письмо, не відстрашили його, а навпаки, викликали ще більше зацікавлення. Він упізнав це письмо з першого погляду, хоч ніколи в житті його й не бачив. Іспит на кмітливість хлопець витримав з відзнакою. До книжки, яку йому показали, він не доторкнувся. Може, соромився своїх брудних пальців. Кін придивився до них; вони були чисті. Котрийсь інший схопив би й брудними. Малий поспішав, уроки починались о восьмій, але він не сходив з місця до останньої миті. За запрошення він ухопивсь, як голодний за окраєць хліба; батько, мабуть, допікав йому до живого. Хлопець поривався прийти вже одразу пополудні, просто в робочий час. Адже він жив у тому самому будинку.

Кін пробачив собі цю розмову. Виняток, який він собі дозволив, схоже, був вартий зусиль. Хлопчика, що тим часом уже зник, подумки він привітав як майбутнього синолога. Хто цікавиться цією занедбаною наукою? Хлопці ганяють м’яча, дорослі заробляють на хліб насущний; на дозвіллі вони віддаються коханню. Щоб вісім годин спати й вісім годин нічого не робити, решту часу вони присвячують себе ненависній праці. Не черево, а все тіло вони зробили своїм богом. У китайців небесний Бог був суворіший і достойніший. Навіть якщо через тиждень хлопчик і не прийде, у що важко повірити, то в голові у нього залишиться ім’я, яке важко забути: ім’я філософа Мена. Випадкові, несподівано одержані імпульси визначають людям напрям на все життя.

Усміхаючись, Кін рушив далі додому. Він усміхався не часто. Рідко кому найдужче в світі хочеться мати бібліотеку. У свої дев’ять років він мріяв про книгарню. Сама думка про те, як він господарем походжав би туди-сюди в тій книгарні, здавалася йому тоді святотатством. Книгар — це король, король — не книгар. Стояти за прилавком, міркував тоді Кін, він ще надто малий. Хлопчика на побігеньках завжди кудись посилають. Що йому з тих книжок, якщо він тільки носитиме їх у пакунках під пахвою? Довго він шукав ради. Одного дня він пішов після уроків не додому. Він завернув до найбільшої в місті книгарні — шість вітрин, повних книжок, — і ридма заридав. «Мені треба в одне місце, скоріше, я боюся!» — схлипував він. Йому показали те місце. Він добре його запам’ятав. Повернувшись, він подякував і запитав, чи не може трохи допомогти. Його радісне обличчя розвеселило людей у крамниці. Ще зовсім недавно воно було спотворене отим кумедним страхом. Вони завели з ним розмову; він знав багато чого про книжки. Як на його вік, він здався їм досить тямущим. Надвечір його кудись послали з важким пакунком. Він поїхав туди й назад трамваєм. Назбирати грошей на дорогу він устиг. Перед тим, як книгарню ось-ось мали зачинити — вже смеркало, — він доповів, що доручення виконав, і поклав на прилавок підтвердження. Хтось подарував йому за це кислого льодяника. Поки службовці вдягали пальта, він нишком прослизнув у глибину крамниці й замкнувся в отому надійному місці. Ніхто нічого не помітив; кожне думало, певно, про свій вільний вечір. Чекав він там довго. Вийти зважився аж через кілька годин, пізно вночі. У книгарні було темно. Він заходився шукати вимикача. Вдень він про це не подумав. Коли нарешті знайшов і вже торкнувся його рукою, то вмикати світло побоявся. Ще, чого доброго, побачать його знадвору й відведуть додому.

Помалу очі його звикли до темряви. Але читати він однаково не міг, і це його дуже засмучувало. Він брав з полиць одна по одній книжки, гортав їх, і декотрі назви йому таки щастило прочитати. Згодом він почав ставати на драбину. Він хотів знати, чи не ховають тут угорі якихось таємниць. Упавши з драбини, він сказав собі: «А я й не забився!» Підлога була тверда. Книжки були м’які. У книгарні люди падають на книжки. Він міг би викласти перед собою цілу гору, але не любив безладу, тож, перше ніж узяти з полиці нову книжку, ставив на місце попередню. Спина боліла. Може, він просто стомився. Вдома він тепер уже давно спав би. Тут це не виходило, збудження не давало йому заснути. Та очі вже не розпізнавали навіть найбільших заголовків, і це його дратувало. Він почав підраховувати, скільки років тут можна було б читати, не виходячи надвір і не відвідуючи тієї дурної школи. Чом би не зостатися тут назавжди! Грошей на невеличке ліжко він назбирав би. Мати побоялася б. Йому теж було страшно, але тільки трішечки, і то лише через те, що тут так тихо. Газові ліхтарі на вулиці погасли. Довкола шастали тіні. Привиди все ж таки водилися. Вночі всі вони зліталися й сиділи над книжками. Привиди читали. Світло їм не було потрібне, в них-бо такі великі очі. Тепер він не доторкнувся б до жодної з книжок угорі, ні, та й унизу теж. Цокаючи зубами, він забрався під прилавок. Десять тисяч книжок, і на кожній сидів привид. Того ж і тихо так. Часом він чув, як вони перегортали сторінки. Вони читали так само швидко, як і він. Він звик би до них, але ж їх було десять тисяч, котрийсь міг і вкусити. Привиди не люблять, коли їх торкаються, вони гадають, що з них хочуть поглузувати. Він згорнувся калачиком, вони шугали над ним. Минуло багато ночей, перше ніж настав ранок. Отоді він і заснув. Він не почув, коли службовці відімкнули книгарню. Вони знайшли його під прилавком і розбуркали. Спочатку він прикидався, ніби ще спить, а тоді одразу вдарився в сльози. Звечора вони, мовляв, його замкнули, а він боїться матері, вона запевне повсюди його шукає. Господар почав його розпитувати й, дізнавшися прізвище, одразу відіслав з одним службовцем додому. І попросив вибачитися перед матір’ю. Хлопця, мовляв, випадково замкнули, але загалом із ним усе гаразд. Він, господар, переказує найкращі побажання. Мати повірила й була щаслива. А тепер той маленький брехунець мав уже прекрасну бібліотеку й не менш знамените ім’я.

Брехня викликала в Кіна огиду; змалечку він тримався правди. Він не пригадував, щоб коли-небудь у житті збрехав, окрім цього одного-однісінького випадку. Та й про нього він дуже шкодував і намагався не згадувати. Тільки розмова зі школярем, у якому він побачив достоту себе в дитинстві, збудила в ньому спомин про ту брехню. «Годі про це, — сказав він собі, — скоро вже восьма». Рівно о восьмій він починав працювати, служити істині. Наука й істина були для нього поняття тотожні. До істини наближаєшся, коли замикаєшся від людей. Повсякденність — то поверхове плетиво всілякої брехні. Скільки перехожих, стільки й брехунів. Тому він не звертав на них жодної уваги. Хто з-поміж нікудишніх акторів, з яких складалася маса, мав обличчя, здатне прикувати до себе його погляд? Вони змінювали обличчя щомиті; жодного дня не залишалися вони в тій самій ролі. Про це він знав від самого початку, досвід тут був зайвий. Своє шанолюбство він утілював у впертій натурі. Не якийсь там місяць, не рік — ціле своє життя він залишався тим самим. Вдача, якщо її маєш, визначає й твою подобу. Відколи Кін почав мислити, він пригадував себе довготелесим і худим-худющим. Обличчя своє він знав тільки приблизно, з шибок у вітринах книгарень. Дзеркала він удома не мав — через таку силу книжок для нього бракувало місця. Але про те, що обличчя в нього вузьке, суворе й кощаве, він знав, і цього було досить.

Він не мав ані найменшого бажання помічати людей, отож ходив, низько опустивши погляд або скинувши його високо над їхніми головами. Де були книгарні, він несхибно відчував і так. Він міг спокійно покластися на свій інстинкт. Чому дають раду коні, коли тюпають додому, до своєї конюшні, тому давав раду й він. Адже на прогулянки він виходив задля того, щоб вдихнути аромат незнайомих книжок, вони будили в ньому дух бунтівника, певною мірою сповнювали його свіжістю. У бібліотеці все йшло второваним шляхом. Між сьомою й восьмою ранку він дозволяв собі декотрі з тих вільностей, з яких життя решти людей складається цілком.

Хоч від цієї години він і діставав насолоду, однак про порядок не забував. Перше ніж перейти пожвавлену вулицю, він трохи затримався на хіднику. Кін любив ходити розмірено; щоб потім не бігти, він вичікував слушної хвилі. І раптом хтось гучно крикнув до когось:

— Чи не скажете, де тут Мутштрасе?

Той, кого запитували, нічого не відповів. Кін здивувався: виходить, на вулиці були, крім нього, ще мовчуни. Не підводячи погляду, він прислухався. Як той, хто питав, поставиться до цього німування?

— Вибачте, чи не сказали б ви мені, де тут Мутштрасе?

Цього разу чоловік спитав іще ввічливіше, однак йому не пощастило знов. Відповіді він не дістав і тепер.

— Мені здається, ви мене не розчули. Я хотів у вас дещо спитати. Чи не були б ви такі люб’язні й не пояснили мені, як пройти на Мутштрасе?

У Кіна прокинулася допитливість; банальна цікавість була йому чужа. Він вирішив поглянути на того мовчуна — за умови, що той і далі німуватиме. Чоловік, нема сумніву, поринув у роздуми й не хотів, щоб йому заважали. Тож він і цього разу промовчав. Кін подумки його похвалив. З-поміж тисячі людей бодай один характер протистоїть випадковостям.

— Ви що, глухий? — закричав перший.

«Тепер той другий у боргу не залишиться», — подумав Кін, і його радість від підзахисного почала згасати. Хто ж стримає язика, коли ображають? Він повернувся в бік вулиці; настав час її переходити. Але мовчанка тривала далі, і Кін, здивований, зупинився. Другий усе ще не відповідав. Тим більшого вибуху його гніву слід було тепер сподіватися. Кін чекав пересварки. Якщо другий виявиться чоловіком звичайним, то він, Кін, і далі залишатиметься, безперечно, тим, ким себе вважав: єдиною людиною з характером серед усіх цих перехожих. Він уже подумував, чи не пора йому поглянути в той бік. Ця сцена відбувалася праворуч від нього. Перший там шаленів:

— Ви не вмієте поводитись! Я звернувся до вас так ввічливо, як тільки можна! Що ви з себе корчите! Нахаба! Ви що, німий?

Другий мовчав.

— Ви повинні вибачитись! Чхати я хотів на Мутштрасе! Її покаже мені будь-хто! Але ви повинні вибачитись! Чуєте?

Той не чув. Отож в очах Кіна, що прислухався, він виріс іще дужче.

— Я здам вас у поліцію! Знаєте, хто я? Кістяк ви нещасний! І оце називається освічена людина! Звідки на вас одежа? З ломбарду? Схоже, що звідти! А що це у вас під пахвою? Я вам іще покажу! За вами шибениця плаче! Та знаєте, хто ви такий?

Цієї миті Кіна злісно штовхнули. Хтось учепився в теку й потяг за неї. Смикнувши її до себе так, що й сам не сподівався, Кін визволив свої книжки з чужих лап і різко обернувся праворуч. Він не зводив погляду з теки, однак краєм ока встиг помітити невеличкого гладкого чоловіка, який люто кричав на нього:

— Хамло! Хамло! Хамло!

Другим, мовчуном і чоловіком з характером, який умів притримати язика навіть у гніві, був він сам, Кін. Він незворушно повернувся спиною до того невігласа, що розмахував руками, і в такий спосіб розтяв, мов гострим ножем, його базікання навпіл. Гладкий курдупель, чия ввічливість за хвилю обернулася на зухвалість, образити його не міг. Про всяк випадок він перетнув вулицю швидше, ніж мав намір. Коли носиш із собою книжки, бійки краще уникати. А книжки він носив із собою завжди.

Зрештою, ніхто не зобов’язаний звертати увагу на всілякі дурні вигуки першого-ліпшого перехожого. Пускатися в пусту балаканину — це найбільша небезпека, яка загрожує вченому. Кін волів висловлюватися письмово, а не усно. Він знав понад десяток східних мов. Декотрі західні виявлялися зрозумілими самі собою. Жодна світова література не була йому чужа. Він міркував цитатами, писав добре продуманими абзацами. Численні тексти своїм відновленням завдячували йому. У пошкоджених чи спотворених місцях давніх китайських, індійських, японських манускриптів йому спадало на думку скільки завгодно всіляких варіантів. Решта вчених йому через це заздрили, а він не знав, що з тим надлишком робити. З педантичною обережністю, місяцями все зважуючи, жахливо повільно, якнайвимогливіше ставлячись насамперед до самого себе, він робив свій висновок про якусь літеру, слово чи ціле речення аж тоді, коли був певен, що цей висновок бездоганний. Його досі опубліковані наукові праці, нечисленні, зате кожна з яких — основа для сотень інших, здобули йому славу провідного синолога свого часу. Колеги-фахівці знали їх досконало, трохи не напам’ять. Положення, які він колись записав, науковий світ вважав незаперечними й вирішальними. У спірних питаннях до нього зверталися як до найвищого авторитета й у суміжних наукових галузях. Мало кому він виявляв честь своїми листами. Та кого вже він вибирав, той в одному-однісінькому його посланні діставав безліч ідей та рекомендацій і на цілі роки мав роботу, успіх якої заздалегідь був гарантований тим, що ідеї належали саме йому, Кінові. Особисто він не спілкувався ні з ким. Від запрошень відмовлявся. Хай там де звільнялася кафедра східної філології, її пропонували насамперед йому. Він відхиляв пропозицію зі зневажливою чемністю.

Він, мовляв, не має ораторського хисту. Плата за його наукову діяльність викликала б у нього, мовляв, відразу до самої цієї діяльности. На його скромну думку, ті самі безплідні популяризатори, яким довіряють викладати в середніх школах, мають посідати й кафедри у вищих навчальних закладах, щоб справжні, воістину творчі натури могли цілковито присвятити себе дослідницькій праці. Посередніх голів і так, мовляв, не бракує. Позаяк перед своїми слухачами він ставив би особливо високі вимоги, то його лекції привертали б увагу, казав він, лише небагатьох. А іспитів у нього не витримав би, очевидно, жоден пошукач. Своє шанолюбство він спрямував би на те, щоб провалювати молодих, незрілих людей доти, доки вони досягнуть тридцятирічного віку й — чи то від нудьги, чи то трохи порозумнішавши — бодай ненадовго, та все ж таки що-небудь вивчать. Навіть те, що до факультетських аудиторій приймали людей, чию пам’ять ретельно перевіряли, видавалося йому заходом сумнівним, у кожному разі марним. Десяток студентів, відібраних після щонайскладніших вступних іспитів, домагалися б, поза всяким сумнівом, більших успіхів, якби залишалися в своєму колі, а не змішувалися з сотнями звичайних для будь-якого університету ледацюг, що люблять зазирати до кухля з пивом. Одне слово, побоювання його, казав він, серйозні й принципові. Отож він просить учену колегію вже не повертатися до цієї пропозиції, яку, хоч вона, на його думку, й не почесна, все ж таки зроблено з почести.

На конгресах, де звичайно люблять багато розмовляти, Кінова постать була в центрі всіх обговорень. Ті добродії, більшу частину свого життя тихенькі, скромні й підсліпуваті мишки, один раз на кілька років ставали тут геть іншими людьми. Вони віталися, схиляли один до одного свої зовсім різні голови, перешіптувались, нічого, по суті, не кажучи, й незграбно чаркувалися на банкетах. Украй розчулені, радісно схвильовані, вони високо тримали свій прапор, зберігаючи свою честь незаплямованою. Всіма мовами вони знов і знов урочисто присягалися в тому самому. Вони не відступилися б від своїх обітниць, навіть якби їх не складали. А в перервах бились об заклад. Невже цього разу Кін таки з’явиться? Про нього розмовляли, як про щось більше, ніж знаменитий колега, його поведінка збуджувала цікавість. Те, що він ніколи не пожинав плодів своєї слави, що вже понад десять років уперто уникав привітань та банкетів, де вченого вшановували попри його молодість, що на кожному конгресі він обіцяв виголосити важливу доповідь, яку потім замість нього зачитував з рукопису хтось інший, — на все це його колеги дивилися просто як на відкладання на потім. Колись — можливо, навіть саме цього разу — він раптом з’явиться, з гідністю прийме тим бурхливіші після такого тривалого очікування оплески, під схвальні вигуки дозволить обрати себе президентом конгресу й посяде місце, яке по справедливості йому належало і яке він по-своєму посідав навіть тоді, коли його тут не було. Та панове вчені помилялись. Кін не з’являвся. Легковіри програвали заклад.

Кін повідомляв, що не приїде, в останню годину. Свою доповідь він надсилав котромусь із колег, якому віддавав перевагу, супроводжуючи її іронічними зауваженнями. Якщо в такій багатій на розваги програмі, писав Кін, знайдеться час і для роботи, чого він, щоб не псувати нікому настрою, аж ніяк не бажає, то він просить познайомити конгрес з оцією дрібничкою, результатом його дворічної праці. Для таких нагод він звичайно припасав нові й разючі наслідки своїх досліджень. За впливом, що його ті наслідки справляли, за дискусіями, які довкола них спалахували, він стежив здалеку сумлінно й недовірливо, так ніби хотів перевірити, наскільки вони слушні з текстуального боку. Зібрання мусило миритися з його знущанням. Із сотні тих, що виступали, вісімдесят покликалися на нього. Його досягненням не було ціни. Йому бажали довгих років життя. Його смерть налякала б більшість на смерть.

Ті поодинокі, хто особисто зустрічався з ним у його молоді роки, вже не пригадували, який він із себе. Багато разів його письмово просили надіслати фотокартку. Він її не зробив, відповідав Кін, і робити не має наміру. І те, й те була правда. А ось одну поступку він зволив зробити добровільно. У тридцять років він, не складаючи заповіту загалом, відписав свій череп одному інституту дослідження мозку. Цей крок він обгрунтував тією користю, яку дало б пояснення його справді феноменальної пам’яти особливою будовою, а може, й більшою вагою його мозку. Щоправда, він не вірить, писав Кін директорові того інституту, що геній — це пам’ять, як віднедавна багато хто схильний вважати. Сам він, мовляв, у жодному разі не геній. Але заперечувати, наскільки корисна для його наукової роботи та майже страшна пам’ять, яку йому подарувала природа, було б не по-науковому. Він носить у голові немовби ще одну бібліотеку, не менш багату й надійну, ніж та справжня, навколо котрої, як він чув, здіймають стільки галасу. Він сидить собі за письмовим столом і пише наукові статті, де торкається найменших подробиць, не звертаючись до жодної бібліотеки, крім тієї, котра в нього в голові. Певна річ, цитати й посилання на джерела він ретельно звіряє потім з реальною літературою; але тільки через сумлінність. Він не пригадує, мовляв, щоб пам’ять коли-небудь його зрадила. Навіть сни його мають чіткішу структуру, ніж у більшості людей. Невиразні, безбарвні, розпливчасті візії чужі снам, з якими він досі мав до діла. Ніч ніколи й нічого не ставить у нього з ніг на голову; звуки, які він чує, мають природне походження; розмови, які він провадить, залишаються цілком розумні; все зберігає свій сенс. Досліджувати, чи справді-таки є зв’язок між його досконалою пам’яттю й однозначними, чіткими снами, — не його, мовляв, фах. Він тільки хотів би дуже скромно вказати на це й просить не сприймати посилання особисто на себе, що їх він дозволяє собі в листі, як ознаку зарозумілости чи балакучости.

Кін згадав про ще кілька випадків зі свого життя, що проливали світло на його замкнуту й нерішучу натуру, позбавлену будь-якого шанолюбства. Але роздратування через того зухвальця, через отого нахабу, що спочатку спитав про якусь вулицю, а тоді вилаяв його, з кожним кроком наростало. «Мабуть, нічого іншого мені таки не залишається», — подумав він, відтак завернув до підворіття, озирнувся — за ним ніхто не стежив — і дістав з теки вузького довгого записника. На його титульній сторінці великими нерівними літерами було написано: «ДУРНИЦІ». Його погляд спершу затримався тут. Потім він погортав записника; понад половину його було списано. Все, про що йому хотілося забути, він занотовував сюди. Починав із дати, години й місця. Далі йшов опис випадку, який мав іще раз показати людську глупоту. Кінцівку становила відповідна цитата, щоразу нова. Це зібрання дурниць він ніколи не перечитував; досить було поглянути на титульну сторінку. Він мав намір колись видати їх під загальною назвою «Прогулянки синолога».

Кін узяв гостро підструганого олівця й на першій чистій сторінці написав: «23 вересня, 7 год. 45 хв. На Мутштрасе якийсь перехожий запитав мене, де Мутштрасе. Щоб не осоромити його, я змовчав. Чоловік не збентежився й перепитав ще кілька разів; поводився він чемно. Раптом його погляд упав на табличку з назвою вулиці. Він збагнув, що скоїв дурницю. Замість якомога хутчій ушитися геть, як це зробив би, бувши ним, я, він страшенно розгнівався й почав обзивати мене останніми словами. Якби я не пожалів його, то тієї прикрої для мене сцени можна було б уникнути. Хто виявився дурнішим?»

Останнє речення доводило те, що попуску він не давав і собі. Кін був немилосердний до всіх. Він задоволено сховав записника й забув про того чоловіка. Поки він писав, книжки в теці незручно попересовувались. Він їх поправив. На наступному перехресті він злякався вівчарки. Собака пробирався крізь натовп швидко й упевнено. На цупко напнутому повідці він тяг за собою сліпого. Про його фізичну ваду свідчив, окрім собаки, білий ціпок, що його чоловік ніс у правій руці. Навіть перехожі, які вкрай поспішали й на сліпого не мали часу, дарували собаці захоплений погляд. Вівчарка терпляче відштовхувала їх мордою вбік. Вона була міцна й гарна, і всі залюбки прощали їй таку поведінку. Несподівано сліпий скинув кашкета й разом із ціпком простяг його назустріч перехожим.

— На прохарчунок собаці! — попросив він.

Дощем пороснули монети. Посеред вулиці навколо сліпого з собакою зібралася ціла юрба. Рух зупинився; на щастя, на цьому перехресті не було поліцейського-реґулювальника. Кін підійшов і придивився до жебрака ближче. Зодягнений той був по-вишуканому вбого, а обличчя мав освіченої людини. Позаяк м’язи довкола очей у нього безперестану грали — він підморгував, зводив брови й морщив лоба, — в Кіна закралася до нього недовіра, й він вирішив, що це якийсь шахрай. Цієї хвилини з’явився хлопчик років на дванадцять, відштовхнув, не довго думаючи, собаку й кинув у кашкет важкого ґудзика. Сліпий утупився в нього й подякував іще трішечки щиріше, ніж дякував досі. Ґудзик дзенькнув так, як дзенькає золота монета. Кінові кольнуло в грудях. Він схопив хлопця за чуприну й, позаяк у другій руці тримав теку, хряпнув нею того по голові.

— Як тобі не соромно! — вигукнув він. — Обманювати сліпого!

Ту ж мить він згадав, що в теці: книжки. Кін ужахнувся; такої великої жертви він не приносив іще ніколи. Хлопець у сльозах подався геть. Щоб повернутися до звичайного, не такого гарячого співчуття, Кін витрусив у кашкет сліпого всі свої дрібняки. Люди, що стояли довкола, схвально загомоніли; тепер Кін видався собі обережнішим і дріб’язковішим. Собака знов напнув повідець. Відразу по тому, як з’явився поліцейський, поводир і його сліпий потюпали собі далі.

Кін заприсягнув собі, що якщо йому колись загрожуватиме сліпота, він накладе на себе руки. Щоразу, коли він бачив якого-небудь сліпого, його поймав той самий нестерпний страх. Німих він любив; глухі, кульгаві й решта калік були йому байдужі; сліпі викликали в нього тривогу. Він не розумів, чому вони не заподіюють собі смерть. Навіть коли вони вміли читати письмо для сліпих, можливості для них були вкрай обмежені. Ератосфен, великий александрійський бібліотекар, учений-універсал третього сторіччя до нашої ери, який мав понад півмільйона сувоїв, у свої вісімдесят років зробив жахливе відкриття. Йому почали відмовляти очі. Бачити він ще бачив, але читати вже не міг. Хтось інший чекав би цілковитої сліпоти. Для нього достатньою сліпотою була розлука з книжками. Друзі й учні благали його не полишати їх. Він мудро всміхнувся, подякував і, кілька днів поголодувавши, помер.

За цим великим прикладом маленький Кін, чия бібліотека складається тільки з двадцяти п’яти тисяч книжок, учинить, як настане час, без вагань.

Решту шляху додому він пройшов дуже швидко. Вже запевне була восьма. О восьмій починалася робота. Непунктуальність викликала в нього блювоту. Час від часу він крадькома хапався за очі. Вони бачили добре й почувалися затишно і в безпеці.

На п’ятому, й останньому, поверсі будинку на Ерліхштрасе, 24 містилася його бібліотека. Двері до помешкання були захищені трьома складними замками. Він повідмикав їх, пройшов через передпокій, де стояв тільки вішак, і ступив до свого кабінету. Теку він обережно поклав на крісло. Потім кілька разів пройшовся туди й назад анфіладою чотирьох високих, просторих кімнат, де була його бібліотека. Всі стіни до самої стелі обличковані книжками. Він повільно оглянув їх знизу догори. У стелю були вставлені вікна. Своїм горішнім світлом Кін пишався. Вікна в стінах він позамуровував багато років тому, після запеклої боротьби з власником будинку. В такий спосіб він звільнив у кожній кімнаті ще по одній, четвертій стіні — місце для нових книжок. До того ж світло, що рівномірно падало на всі полиці згори, було, як на нього, справедливіше й більшою мірою відповідало його ставленню до книжок. Спокуса спостерігати за тим, що діється надворі — ця погана звичка, яка дістається людині вочевидь від природи й забирає в неї багато часу, — відпала разом з бічними вікнами сама собою. Щодня Кін, сідаючи до письмового столу, благословляв цю щасливу ідею й наполегливість, завдяки якій збулася його заповітна мрія: мати багату, впорядковану й відгороджену від усього світу бібліотеку, де жоден зайвий стіл чи стілець, жодна зайва людина не відвертатиме його увагу від поважних думок.

У першій кімнаті був кабінет. Старий, масивний письмовий стіл, одне крісло перед ним і друге в кутку навпроти — ось і вся робоча мебля. Крім того, в кабінеті тулилася ще канапа, Кін волів її не помічати, позаяк на ній лише спав. На стіні висіла переносна драбина. Вона була важливіша, ніж канапа, й перекочовувала протягом дня з кімнати до кімнати. Порожнечі кожної з решти трьох кімнат не порушував навіть стілець. Ніде не було ні столу, ні шафи, ні груби, які перебивали б строкату одноманітність полиць. Гарні, важкі килими, що вкривали скрізь підлогу, зігрівали прохолодну сутінь, яка крізь розчахнені навстіж двері з’єднувала всі чотири кімнати в одну високу залу.

Кін мав рішучу, енергійну ходу. На килими він ступав особливо твердо; його тішило те, що такі кроки не спричиняли ані найменшого шуму. В його бібліотеці не пощастило б гучно тупнути ногою навіть слону. Через це килими Кін дуже цінував. Він переконався, що всі книжки стоять у тому самому ладу, в якому йому довелося залишити їх годину тому. Відтак він заходився спорожняти теку. Зазвичай він, коли входив, клав її на крісло перед письмовим столом. А то міг би забути про неї й, не виклавши книжок, так і сів би за роботу, до якої близько восьмої години його тягло нездоланно. Він узяв драбину й почав розставляти томи на місця. Хоч як обережно він це робив, останній — дійшовши до нього, Кін надто заквапився — впав із третьої полиці, до якої йому навіть не потрібна була драбина, на підлогу. Це був той самий Мен-цзи, якого він любив найдужче.

— Йолоп! — гримнув він сам на себе. — Невіглас! Недолобень! — І, дбайливо піднявши книжку, хутко рушив до дверей. Не встиг він дійти до них, як у голові в нього зринула дуже важлива думка. Він повернувся, взяв зі стіни навпроти драбину і якомога обережніше посунув її на те місце, де щойно стався нещасливий випадок. Мен-цзи він обіруч поклав на килим під драбиною. Тепер він міг підійти до дверей. Прочинивши їх, він гукнув:

— Попрошу найкращу шматину на пил!

Невдовзі по тому в ледь прихилені двері постукала економка. Кін не відповів. Вона делікатно стромила голову в шпарину й спитала:

— Щось сталося?

— Ні, дайте тільки шматину!

У цих словах їй, усупереч його волі, почулося нарікання. Вона була надто цікава, щоб пустити це повз вухо.

— Ну, перепрошую, пане професор! — промовила вона докірливо, ступила до кімнати і з першого погляду зрозуміла, що сталося. Вона прослизнула до книжки. З-під синьої накрохмаленої спідниці, що сягала килима, ніг у жінки не було видно. Голова в неї сиділа набакир. Вуха лапаті, пласкі й відстовбурчені. Позаяк праве торкалося плеча й було почасти ним закрите, ліве здавалося ще більшим. Ідучи й розмовляючи, вона погойдувала головою. Її плечі поперемінно акомпанували голові. Вона нахилилася, взяла книжку й разів десять ретельно провела по ній шматиною. Кін не намагався її випередити. Чемність викликала в нього огиду. Він стояв поруч і пильнував, чи сумлінно жінка виконує свою роботу.

— Атож, таке трапляється, коли стоїш угорі на драбині, перепрошую.

Нарешті вона подала йому книжку — так, як ото подають чистенько витерту тарілку. Схоже було, їй аж-аж-аж кортіло з ним погомоніти. Та їй не пощастило. Він коротко кинув: «Дякую!» — і показав їй спину. Жінка все зрозуміла й пішла до дверей. Коли вона вже взялася за клямку, він раптом обернувся і з облудною люб’язністю поцікавився:

— З вами таке, мабуть, уже частенько траплялося?

Вона бачила його наскрізь і щиро обурилась:

— Ну, пане професор, перепрошую!

Оце «перепрошую», мов гостра колючка, витикалося з її облесливої мови. «Ще, гляди, піде від мене», — подумав він і примирливо пояснив:

— Та це я просто так. Ви ж бо знаєте, які цінності зберігаються в моїй бібліотеці!

На такі приязні слова жінка не сподівалася. Вона не знала, що відповісти, й, задоволена, пішла з кімнати. Коли вона причинила за собою двері, Кін почав докоряти собі. Він висловлювався про свої книжки, немов якийсь задрипаний гендляр. А як інакше примусити таку людину поважливо обходитися з книжками? Їхньої справжньої цінності вона не усвідомлювала. Вона, певно, гадала, що ці книжки він перепродує. От люди! От люди!

Віддавши мимоволі уклін у бік японських манускриптів на письмовому столі, він нарешті сів за нього.

Таємниця

Вісім років тому Кін дав у газету таке оголошення:

«Учений, що має надзвичайно велику бібліотеку, шукає економку з глибоким почуттям відповідальности. Свої послуги можуть запропонувати лише люди твердих життєвих правил. Пройдисвіти полетять сторчака зі сходів. За платнею справа не стане».

Тереза Крумбгольц мала тоді непогане місце, і доти велося їй там незле. Щоб знати, що діється в світі, вона щоранку, перше ніж подати господарям сніданок, уважно переглядала всі оголошення в «Щоденній газеті». Тереза не мала наміру доживати свого віку в тій звичайній сім’ї. Вона була ще молода жінка, їй не сповнилося ще й сорока вісьмох, і найдужче їй хотілося перейти до якогось одинака. У чоловіка можна краще влаштуватися, бо з жінками каші не звариш. Але з доброго дива кидати своє надійне місце вона не поспішатиме. Поки не з’ясує, з ким має до діла, вона нікуди й не рипнеться. Знає вона, як брешуть у газетах і як порядним жінкам обіцяють золоті гори. Не встигнеш переступити поріг, як тебе зґвалтують. Уже тридцять три роки б’ється вона самотою в цілому світі, але такого з нею ще не траплялось. І не трапиться, вона ж бо добре пильнує.

Цього разу оголошення просто-таки кольнуло їй в очі. На словах «За платнею справа не стане» вона затрималась і кілька разів перечитала речення, виділені суцільним жирним шрифтом, задом наперед. Такий тон припав їй до вподоби, це писав справжній чоловік. Їй було приємно уявити себе людиною твердих життєвих правил. Вона вже бачила, як зі сходів летять сторчака всілякі пройдисвіти, і щиро цьому тішилася. Вона й думки не припускала, що з нею самою можуть повестись, як із пройдисвіткою.

Другого дня, вже рано-вранці, о сьомій, вона стояла перед Кіном, який, щойно впустивши її до передпокою, відразу заявив:

— Я рішуче проти того, щоб поріг мого дому переступали чужі люди. Ви можете взяти на себе відповідальність за збереження книжок?

Він розглядав її пильно й недовірливо. Він не хотів складати собі думку про неї, не почувши її відповіді на це запитання.

— Але ж, перепрошую, за кого ви мене маєте!

Його грубість збила її з пантелику, і вона дала відповідь, в якій він не знайшов жодної вади.

— Я хочу, щоб ви знали, — промовив Кін, — за що я звільнив свою попередню економку. З моєї бібліотеки зникла книжка. Я звелів обшукати все помешкання. Книжка не знайшлась. Я змушений був звільнити ту жінку відразу. — Він обурено змовк. — Гадаю, ви мене зрозумієте, — додав він згодом, так ніби переоцінив був її тямущість.

— Лад — усьому голова, — хутко відказала вона.

Кін стояв обеззброєний. Він зробив рукою величний рух і запросив її до бібліотеки. Вона скромно ступила до першої кімнати і в очікуванні зупинилась.

— Коло ваших обов’язків таке, — промовив він поважно й сухо. — Щодня витирати пил в одній кімнаті згори донизу. Четвертого дня ви завершите. П’ятого почнете знову з першої кімнати. Чи можете ви за це взятися?

— З вашого дозволу.

Він знову вийшов, відчинив вхідні двері й сказав:

— До побачення. Сьогодні й приступите.

Вона вже стояла на сходах, а все ще вагалася. Про платню він і словом не згадав. Перше ніж відмовлятися від теперішнього місця, треба було б у нього поцікавитись. Ні, краще не треба. А то ще спіймаєш облизня. Може, якщо вона нічого не скаже, то він сам дасть більше. Над двома силами, що засперечалися — обережністю й жадобою, — гору взяла третя: цікавість.

— О, а як щодо платні? — Збентежившись від дурниці, яку оце, мабуть, бовкнула, вона забула почати з «ну, перепрошую».

— Скільки схочете, — байдуже кинув він і причинив двері.

Звичайним своїм господарям, які на неї покладалися, — вона була в них, мов давня мебля, що простояла в домі вже понад дванадцять років, — Тереза, їм на жах, заявила, що їй не сила тримати далі на собі все оце господарство, краще вже, мовляв, заробляти шматок хліба на вулиці, ніж отак. Переконати її шкода було й думати. Вона, стояла на своєму Тереза, піде зараз-таки; мовляв, коли проживеш у домі дванадцять років, то маєш право звільнитись, як виняток, і без попередження. Доброчесна сімейка скористалася нагодою й заощадила на місячній платні, сплативши її по двадцяте число. Ті люди відмовились розрахуватися зі служницею повністю, позаяк та не попередила їх про своє звільнення завчасу. А Тереза подумала: «Що ж, тоді нехай заплатить той!» І пішла.

Свої обов’язки щодо книжок вона виконувала, Кінові на втіху, справно. В душі він був їй за це вдячний. Хвалити її на людях, при ній професор не вважав за потрібне. Їсти вона завжди подавала вчасно. Смачно вона варила чи ні — цього він не знав; це було йому байдужісінько. Коли Кін обідав чи вечеряв, — а він робив це за письмовим столом, — у голові в нього снували важливі думки. Звичайно він навіть не сказав би, що цієї миті у нього в роті. Свідомість треба берегти для думок справжніх; він дає їм поживу, вона, його свідомість, їм потрібна; без свідомости про них не може бути й мови. А пережовувати й ковтати можна і машинально.

До його роботи Тереза ставилася досить шанобливо, бо він регулярно видавав їй добру платню й ні з ким не був привітний, хоча з нею балачок теж ніколи не заводив. Людей товариських, таких, якою була її мати, Тереза змалечку глибоко зневажала. Сама вона свою роботу виконувала дуже старанно. Попуску собі не давала. І від самого початку з голови їй не йшла одна загадка. Це її тішило.

Рівно о шостій ранку професор підводився з канапи, на якій спав. Одягавсь і вмивався він недовго. Ввечері вона, перше ніж іти спати, стелила йому на канапі й укочувала до кабінету, просто на самісіньку його середину, вмивальника на коліщатах. На ніч умивальник залишався тут. Чотиристулкову ширму, розмальовану із зовнішнього боку якимись незнайомими літерами, Тереза ставила так, щоб професор цього прикрого видовища не бачив. Меблів він не любив. «Умивальну каруцу», як він її називав, професор винайшов сам, щоб прибирати з очей це огидне одоробало якомога швидше, щойно він ним скористається. О чверть на восьму професор відмикав двері й щосили виштовхував умивальника з кімнати. Той котився за інерцією аж у кінець довгого коридору. Біля кухонних дверей він гучно бився в стіну. Тереза чекала на кухні, її кімнатка була поруч. Вона прочиняла двері й гукала: «Уже встали?» Кін, не відповідаючи, замикався знов. Потім він ще до сьомої залишався вдома. Ніхто не знав, що професор так довго, аж до сьомої, робить. А загалом він увесь час сидів за столом і писав.

Цей темний, важкий колос — старезний стіл, що його Кін дістав у спадок, — усередині був напхом напханий рукописами, а зверху завалений книжками. Щойно господар починав якнайобережніше висувати з нього ту чи ту шухляду, як стіл видавав пронизливий свист. Хоча цей звук діяв професорові на нерви, спеціального пристрою він із нього не викидав, щоб економка, коли його не виявиться вдома, відразу почула злодіїв. Адже ті диваки, перше ніж узятися за книжки, спершу звичайно заходжуються шукати гроші. Механізм свого коштовного столу Кін коротко й вичерпно пояснив Терезі трьома реченнями. Ще й значуще додав, що вимкнути цей звук не може ніхто, навіть він, господар. Удень Тереза чула той свист щоразу, коли Кін діставав зі столу якийсь рукопис. Вона дивувалась: і як тільки він терпить цей звук! На ніч професор усі папери ховав. До восьмої ранку стіл німував. Коли Тереза прибирала в кабінеті, то бачила на столі лише книжки та пожовклі брошурки. Нового аркуша з рядками, написаними його власною рукою, вона шукала марно. Було очевидно, що від чверть на сьому до сьомої, цілих три чверті години, він не працював узагалі.

Може, він молився? Навряд, їй у це не вірилось. Кому охота молитися? До моління вона ставилася скептично. Досить тільки поглянути на оту потолоч, що бігає до церкви! Ох і кумпанія там збирається! А оті всюдисущі жебраки теж викликають у неї огиду. Повитріщаються всі на тебе, хоч-не-хоч мусиш щось давати. І ніхто ж не знає, на що вони розтринькують твої гроші. Молитися вдома — а навіщо? Шкода часу. Порядній людині це ні до чого. А вона порядна зроду. Дехто тільки те й робить, що молиться. Але їй усе ж таки аж-аж-аж кортить узнати, що діється в його кабінеті від чверть на сьому до сьомої. Вона не цікава, в цьому їй ніхто не дорікне. До чужих справ вона не втручається. Бо жінки ниньки такі. Хоч куди свого носа стромлять. А вона лише робить свою роботу. Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он за картоплю вже плати вдвічі більше. При таких цінах ще треба вміти зводити кінці з кінцями. Він замикає всі четверо дверей. А то можна було б якось підглянути із сусідньої кімнати. Цей чоловік загалом досить ощадливо витрачає свій час і не згає марно жодної хвилини!

Коли він ішов на прогулянку, Тереза заходжувалась обнишпорювати довірені їй кімнати. Вона підозрювала щось гріховне, але що саме — залишалося загадкою. Спершу їй ввижався жіночий труп у валізі. Але сховати спотворене мертве тіло під килимами годі було й думати, і від цієї підозри вона відмовилась. Тут знадобилася б шафа; Терезі так хотілося, щоб під кожною стіною стояло по шафі. Виходить, сліди злочину сховано запевне за однією з книжок. А де ж іще! Почуття обов’язку вона тамувала б, можливо, тим, що стирала б із корінців пил; непристойна таємниця, яку їй хотілося відкрити, спонукала її зазирати й за книжки. Вона брала кожну окремо в руки, постукувала по ній — часом не порожня? — дотягувалася незграбними мозолястими пальцями до дерев’яної обшивки за полицями й, нічого не знайшовши, невдоволено похитувала головою. Попри свою цікавість, вона ніколи не затримувалася біля книжок довше, ніж їй дозволяв робочий час. За п’ять хвилин до того, як Кін відмикав двері помешкання, Тереза вже стояла на кухні. Так вона спокійно, не поспішаючи оглядала стелаж за стелажем, намагаючись нічого не пропустити й ніколи не втрачаючи цілком надії.

Поки минали місяці цих невтомних пошуків, Тереза забороняла собі класти платню на ощадну книжку. Нічого вона й не тратила — хто знає, що то були за гроші. Купюри, котрі їй давав Кін, вона складала до чистого конверта, де лежав неторканим і весь поштовий папір, разом з яким вона купила той конверт двадцять років тому. Поборовши вагомі сумніви, вона поклала конверта до валізи, де було її добро — все надзвичайно гарні речі, надбані протягом десятьох років за великі гроші.

Помалу Тереза почала усвідомлювати, що загадку їй пощастить розгадати не дуже скоро. Дарма, час вона має. Може й почекати. Ведеться їй непогано. Якщо зрештою щось випливе на поверхню — вона не винна. Вона обнишпорила бібліотеку всю до останнього куточка. От якби мати в поліції доброго знайомого, солідного, порядного чоловіка, який зважав би на те, що в неї гарне місце, — такому можна було б обережно натякнути на це. Вона багато чого стерпить, чого ж, але те, що нема на кого спертися... Чим нині цікавляться люди? Танцюльками, пляжами, розвагами, тільки не поважними речами, тільки не роботою. Її господар — чоловік поважний, але в ньому теж є щось аморальне. Спати лягає аж о дванадцятій. Найкращий сон — до півночі. Порядна людина лягає о дев’ятій. Нічого особливого однаково ж не станеться.

Так злочин увібгався, розмивсь і став таємницею. Важка, вперта зневага облягла прихований гріх. У ній залишилася сама цікавість, між чверть на сьому й сьомою Тереза всякчас була насторожі. Вона припускала, що може статися щось рідкісне, та все ж притаманне людині. Можливо, йому раптом закрутить у шлунку, й він вискочить з кабінету. Тоді вона поспішить до нього й запитає, що з ним. Біль у шлунку вщухає не відразу. За кілька хвилин вона знатиме, що його спричинило. Але невибагливий, розважливий спосіб життя, яким жив Кін, ішов йому тільки на добре. За ті вісім довгих років, які прожила в його оселі Тереза, шлунок у нього не заболів жодного разу.

Того ранку, після зустрічі зі сліпим та його собакою, Кінові терміново знадобилося багато давніх наукових матеріалів. Він заходився шалено перекидати все в шухлядах. На столі виросла гора паперів. Чернетки, виправлення, копії — все, що стосувалося роботи, він старанно зберігав. Йому траплялася писанина, зміст якої вже застарів, і його було спростовано. Цей архів Кін завів іще в студентські роки. Щоб віднайти дрібницю, яку він і так знав напам’ять, — просто щоб її ще раз підтвердити, — він гайнував по кілька годин. Кін перечитував по тридцять сторінок, хоч йому потрібен був тільки один рядок. До рук потрапляв усілякий непотріб, давно опрацьовані матеріали. Він проклинав їх. Навіщо вони тут? Коли він бачив щось написане чи надруковане, то вже не міг просто так відкласти його вбік. Хтось інший не переглядав би все отак поспіль. А йому ставало терпцю читати все від першого слова до останнього. Чорнило повицвітало. Він ледве розбирав бліді обриси літер. Йому знову спав на думку отой сліпий на вулиці. В Кінових очах грав такий вогник, немовби вони розплющені навіки. Замість давати їм менше роботи, він легковажно навантажував їх з місяця в місяць. Кожен папірець, який він знову клав на місце, вартував йому дещицю зору. Собаки живуть недовго, й собаки не читають, тож вони допомагають сліпим своїми очима. Людина, котра марнує собі зір, варта свого собаки-поводиря.

Кін вирішив повикидати всілякий мотлох зі столу вранці, відразу по тому, як устане, бо тепер він був увесь у роботі.

Другого ранку, рівно о шостій, — йому ще снивсь якийсь сон, — він підхопився з канапи, підбіг до переповненого колоса й рвучко повисовував усі шухляди. Розлігся свист; бібліотеку сповнювали чимдалі різкіші звуки, що краяли душу. Здавалося, кожна шухляда має власну горлянку й намагається гучніше, ніж її посестри, заволати пробі. Її грабують, її мучать, їй укорочують віку. Шухляди не могли знати, хто зняв на них руку. Очей у них не було; вони мали тільки один орган: пронизливий голос. Кін розкладав папери. Так тривало досить довго. Кін терпів цей галас; усе, за що він брався, він доводив до кінця. З оберемком макулатури в худих руках він рушив до четвертої кімнати. Тут, якомога далі від свисту, він, лаючись, заходився шматувати папери — аркуш за аркушем. Раптом у двері постукали. Він скреготнув зубами. Стук пролунав знов; Кін тупнув ногою. У двері вже не стукали, а гупали.

— Тихо! — гримнув Кін і лайнувся. Він уже й сам радий був покласти край своїй шамотні. Та шкода було власних рукописів. Тільки лють додавала йому відваги знищувати їх. Нарешті він підвівся — цибатий, самотній марабу серед гори пошматованих паперів, збентежено й несміливо, немовби вони були живі, обмацуючи їх і нишком за ними шкодуючи. Щоб зайвий раз не завдавати їм болю, він обережно ступив однією ногою вбік. Поквитавшись із кладовищем, він з полегкістю зітхнув. За дверима стояла економка. Стомленим рухом руки він показав на купу паперу й звелів:

— Прибрати!

Свист уже змовк; Кін повернувся до столу й позамикав шухляди. Вони й не писнули. Надто рвучко він їх смикав. Пристрій вийшов з ладу.

Коли зчинився той гармидер, Тереза саме намагалася нацупити на себе накрохмалену спідницю, якою завершувала свій вранішній туалет. Перелякавшись на смерть, вона сяк-так позав’язувала поворозки й притьма подалася до дверей кабінету.

— Господи Боже! — заскімлила жінка флейтою. — Що сталося?

Спершу вона постукала несміливо, потім почала стукати чимраз гучніше. Не діставши відповіді, спробувала відчинити двері сама, але марно. Вона підпливала то до одних дверей, то до інших. Його розлючений вигук пролунав в останній кімнаті, й Тереза здогадалася, що професор там. Тепер вона заходилася гупати щосили.

— Тихо! — люто гаркнув Кін — такий лютий він не був іще ніколи.

Роздратовано й воднораз покірно Тереза опустила шкарубкі долоні на шкарубку спідницю й застигла, мов дерев’яна лялька.

— Лишенько! — прошепотіла вона. — Ой лишенько!

Вона так і стояла — скоріше за звичкою — перед порогом, коли Кін уже відчинив двері.

Зроду забарна, Тереза, одначе, враз зметикувала, яка їй трапилася нагода. Над силу промовивши: «Зараз!», вона ковзнула на кухню. На порозі їй раптом спало на думку: «Господи, він ще знову замкнеться! Чого тільки не зробить з людиною звичка! Щось неодмінно має стати на заваді, в останню мить, отак воно завше! Ох, не щастить мені, не щастить!» Вона сказала це собі вперше, бо загалом вважала себе людиною заслуженою, а тому й щасливою. З переляку голова в неї аж затряслася. Тереза знов ковзнула в коридор. Її плечі нахилилися низько вперед. Ноги, перше ніж зважилися ступати, затремтіли. Цупка спідниця загойдалася. Дрібно перебираючи ногами, вона досягла б своєї мети багато тихіше, але це було б для неї надто звично. Врочиста нагода вимагала врочистого поступу. Двері стояли відчинені. Посеред кімнати ще лежав папір. Щоб двері від протягу не причинилися, вона ввіткнула між ними й одвірком край грубого килима. Тоді повернулася на кухню і з віником та совком у правій руці стала чекати знайомого торохтіння умивальника на коліщатах. Цього ранку він так довго не з’являвся, що вона вже ладна була піти по нього сама.

Коли умивальник нарешті вдарився в стіну, Тереза забула про все на світі і, як завжди, гукнула:

— Уже встали?

Вона вкотила умивальника на кухню й, згорбившись іще дужче, рушила до бібліотеки. Совка й віника Тереза залишила на підлозі. Повільно кралася вона прохідними кімнатами до порога його спальні. Щокрок спинялася й рвучко нахиляла голову в другий бік, щоб дослухатися правим, не таким струдженим вухом. Ці тридцять метрів Тереза долала десять хвилин; вона здавалася собі відчайдушно хороброю. Її страх наростав разом з її цікавістю. Тисячу разів Тереза уявляла собі, як триматиметься, коли досягне мети. Вона міцно притислася до одвірка. Про свіжонакрохмалену спідницю згадала аж тоді, коли було вже пізно. Вона спробувала окинути все одним оком. Поки друге залишалося в схованці, вона почувалася в безпеці. Він не повинен був її побачити, вона не повинна була нічого прогледіти. Праву руку, якою Тереза мала моду впиратися в бік і яка щоразу поривалася ковзнути вниз, вона примусила завмерти.

Кін спокійно походжав перед своїми книжками й щось нерозбірливо бурмотів. Під пахвою він тримав порожню теку. Потім став, на хвилю замислився, приніс драбину й поліз нагору. З горішньої полиці він дістав якусь книжку, погортав її й поклав до теки. Спустившись на підлогу, знов заходив туди-сюди, стрепенувся, спробував узяти з полиці книжку, вона не піддалася, він набрижив чоло й, нарешті висмикнувши книжку, дав їй дошкульного ляпаса. Після цього й вона зникла в теці. Так він відібрав п’ять книжок. Чотири невеличких, одну більшу. І раптом Кін заквапився. Тримаючи в руках важку теку, він виліз аж на горішній щабель і ввіпхнув першу книжку на її колишнє місце. Довгі ноги йому заважали, і він мало не зірвався з драбини.

Якби він був упав і з ним щось сталося, гріху настав би край. Терезина рука мимоволі підвелася, — вона вже не слухалась, — схопилася за вухо й щосили його смиконула. Широко розплющеними очима Тереза дивилася на господаря, якому загрожувала небезпека. Коли його ноги торкнулися нарешті грубого килима, вона з полегкістю зітхнула. Книжки — то облуда. Правда ще спливе на поверхню. Тереза знає бібліотеку як своїх п’ять пальців, але гріх штовхає людину на вигадки. Є опій, є морфій, є кокаїн, хто ж за всім цим устежить? Вона не дасть себе ошукати. Схованка за книжками. Чому він, скажімо, ніколи не перетинає кімнату навскоси? Стане біля драбини й бере щось із полиці якраз навпроти. Міг би зробити це простіше, але ж ні, треба пройти попід стіною. Під пахвою важка тека, а він околясом ходить. Схованка таки за книжками. Вбивцю тягне туди, де він скоїв злочин. Ось тека вже й повна. Більше туди нічого не влізе, Тереза цю теку знає, щодня ж бо стирає з неї пил. Зараз має щось статися. Адже сьомої ще нема? Як настане сьома, він піде. Та хіба вже сьома? Ні, для сьомої ще зарано.

Зухвало й упевнено вона нахиляється вперед, упирається руками в боки, нашорошує свої плискаті вуха й нетерпляче витріщає вузенькі очиці. Кін із двох боків хапає теку й рішуче кладе її на килим. На обличчі в нього проступає гордість. Він нахиляється й у такій позі клякне. Терезу проймає піт, усе тіло її тремтить. На очі їй набігають сльози. Отже, все ж таки під килимом! Так вона одразу й подумала. І треба ж бути таким дурнем! Кін випростується, кістки в нього хрустять, і він щось випльовує. Чи то він просто сказав: «Так»? Він бере теку, дістає одну з книжок і неквапно ставить її на місце. А тоді те саме робить з рештою книжок.

Терезі стає недобре. Отакої, дідько його матері! Нема більш на що дивитися. Оце тобі й поважний чоловік, який ніколи не сміється і не зронить жодного слова! Вона теж людина поважна, роботяща, але ж такого повік не вчинить! Та нехай краще їй руки повсихають, перше ніж вона таке вчинить! Щоб виставляти себе дурнем перед власною економкою! І оце таке нещастя має гроші! Та ще й які гроші! Такого треба брати під опіку. Бо йому тільки дай у руки гроші. Якби в його домі була інша жінка — одна з отих чистоплюйок з нинішньої молоді, то вже давно витягла б з-під нього останнє простирадло. Та він навіть ліжка не має. Що він робить з такою силою-силенною книжок? Не читає ж їх усі одразу. Такого чоловіка вона б назвала бовдуром, одібрала б у нього всі гроші, щоб він їх не розтринькав, і нехай би йшов, куди очі світять. Вона йому покаже, яку жінку він заманив у свій дім — порядну чи непорядну. Він собі гадає, що може з будь-якої зробити дурепу. Ні, з неї дурепи він не зробить. Вісім років, може, й робив, але довше не робитиме, ні!

Коли Кін спакував для прогулянки другий набір книжок, перша злість у Терези вляглася. Побачивши, що він має намір піти, вона, як завжди, спокійно, зосереджено підпливла до купи паперу і з гідністю стромила під неї совка. Тепер вона здавалася собі значнішою й цікавішою.

Ні, вирішила Тереза, від цього місця вона не відмовиться. Але про те, що він не сповна розуму, вона вже здогадалася. Тепер вона дещо знає. А коли вона щось укмітить, то вже зуміє з цього скористатись. Вона мало що бачить у своєму житті. За місто ніколи й не виїздила. На природі не буває, бо шкода грошей. Купатися не ходить, бо це непристойно. Подорожувати не любить, бо не знає доріг. Якби не треба було робити закупки, то залюбки весь час сиділа б удома. Однаково кожне так і дивиться, щоб пошити тебе в дурні. Ціни з року в рік зростають, а колись усе ж було по-іншому.

Конфуцій, сват

У піднесеному настрої повертався Кін із недільної прогулянки. У такі дні вулиці о цій порі були безлюдні. Ранок вихідного дня люди збавляли в ліжку. Потім вони нацуплювали на себе свій найкращий одяг. Перші години після сну вони простоювали в святобливих роздумах перед дзеркалом. Решту часу відпочивали від власних фізіономій, споглядаючи чужі. Хоча найдужче кожному подобалася своя. Та щоб це довести, виходили на люди. А в будні всі гріли чуба або плескали язиком заради хліба насущного. В неділю плескали язиком задурно. За день відпочинку на самому початку мали день мовчання. На те, що вийшло з цього, як і з решти, інституту, тобто на його пряму протилежність, Кін дивився скептично. Йому вихідний день не був потрібний. Адже мовчав і працював він завжди.

Перед дверима помешкання він застав свою економку. Вона вочевидь чекала його вже давно.

— Прибігав малий Мецґер із третього поверху. Ви йому щось там пообіцяли. Сказав, нібито ви вже вдома. Покоївка, мовляв, бачила, як сходами йшов хтось високий. За півгодини хлопець прийде знов. Сказав, що не заважатиме, він тільки по книжку.

Кін не слухав. Коли пролунало слово «книжка», він напружив увагу й, хоч і з запізненням, збагнув, про що йдеться.

— Він бреше. Нічого я не обіцяв. Я сказав, що, як матиму колись час, то покажу йому краєвиди Індії й Китаю. Часу я ніколи не маю. Проженіть його геть!

— Люди одразу на голову сідають. То такі чистоплюї, перепрошую! Батько був простий роботяга. Кортить мені знати, звідкіля в нього гроші. Бо вся справа в них. Тепер повсюди тільки й балачок: усе, мовляв, для дітей! Нема вже їм ніякого стриму. Так знахабніли, просто дивом дивуєшся. У школі не уроки, а суцільні грища та всілякі скурсії. А як, перепрошую, було в наші часи? Якщо дитина не хотіла вчитися, батько-мати забирали її зі школи й посилали в ремесло! До якого-небудь суворого майстра, щоб трохи розуму набралася. А ниньки ви таке десь бачили? Чи, може, хтось хоче працювати? Про скромність уже й забули. Ви погляньте лишень на цю мол одіж, коли вона вибирається в неділю на гульки! Кожній дівчині з фабрики подавай нову блузку! А нащо їм, перепрошую, оте дороге лахміття? Всі ж бо однаково йдуть купатися й усе з себе скидають. А купаються вкупі з парубками. Чи то бачено було таке колись? Краще б ішли працювати, більше пуття було б. Я завше питаю: звідки в них на це гроші? Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он картопля коштує вже вдвічі більше. Воно й не дивно, що діти стають такі нахабні. Батьки й матері їм у всьому потурають. Колись дитині ще можна було надавати ляпасів, з одного боку і з другого. Тож вона й слухалась. У світі діється щось не те. Поки вони маленькі, не вчаться, а як виростуть — не працюють.

У Кіна, спершу роздратованого тим, що вона затримала його цією довгою балаканиною, невдовзі прокинувся своєрідний подив і цікавість до її слів. Ця неосвічена особа надавала такої великої ваги навчанню. У ній є здорова основа. Можливо, вона з’явилася відтоді, як ця жінка почала щодня спілкуватися з його книжками. На інших людях її стану книжки не лишали жодного сліду. Отже, вона була натура сприйнятливіша, може, навіть мріяла про освіту.

— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив він. — Я радий, що ви міркуєте так тверезо. Навчання — то все.

Тим часом вони ввійшли до помешкання.

— Зачекайте! — наказав Кін і зник у бібліотеці. Повернувся він з якимсь невеличким томиком у лівій руці. Гортаючи книжку, він склав свої тонкі, суворі губи трубочкою. — Ось послухайте! — промовив він і дав знак рукою, щоб вона відступила трохи назад. Те, що він мав на увазі, вимагало простору. З пафосом, який різко контрастував із простим текстом, він почав читати:

— «Мій учитель звелів мені писати по три тисячі знаків щодня і ще по три тисячі щовечора. У короткі зимові дні сонце сідало рано, і я ніколи не встигав виконати це завдання. Я виставляв бюрко на веранду, що виходила на захід, і дописував уже там. Пізно ввечері я, переглядаючи те, що написав, уже не годен був боротися з утомою. Тоді я почав ставити позад себе двоє відер з водою. Коли мене вже змагав сон, я роздягався й виливав на себе перше відро. Не вдягаючись, я знов сідав за роботу. Після холодної купелі якийсь час я залишався свіжий. Помалу я зігрівався, й мене знов хилило на сон. Тоді я брав друге відро. Так за допомогою двох відер води я майже завжди впорувався зі своїм завданням. Тієї зими мені пішов дев’ятий рік».

Збуджений і сповнений захвату, Кін згорнув книжку й сказав:

— Отак колись училися. Це уривок зі спогадів японського вченого Араї Хакусекі про його юність.

Поки Кін читав, Тереза підступила до нього ближче. Її голова кивала в лад його фразам. Довге ліве вухо саме тяглося назустріч словам, що їх Кін вільно перекладав з японської. Мимоволі він повернув книжку в руках трохи косо; Тереза, звичайно, бачила незнайомі знаки й захоплювалася тим, як легко він їх читав. Здавалося, він тримав перед собою німецьку книжку.

— Оце-то так! — промовила, важко дихаючи, вона, коли він змовк.

Її подив розвеселив його. «Невже надто пізно? — промайнуло в нього. — Скільки ж їй років? Учитися можна завжди. Починати їй треба з найпростіших романів».

Цієї миті пролунав настирливий дзвінок. Тереза відчинила. У двері стромив носа малий Мецґер.

— Мені можна! — голосно вигукнув він. — Пан професор дозволив!

— Книжок немає! — крикнула Тереза й хряснула дверима.

Хлопець зчинив на сходах галас. Він вигукував погрози й так лютував, що не можна було зрозуміти жодного слова.

— А йому, перепрошую, пальця в рота не клади. Одразу відкусить. Жере на сходах бутерброда!

Кін стояв на порозі бібліотеки; хлопчик його не помітив. Професор по-дружньому кивнув економці головою. Йому подобалося, коли хтось захищав інтереси його книжок. Ця жінка заслуговувала на те, щоб їй якось подякувати.

— Якщо схочете щось почитати, просто звертайтеся до мене, — сказав він.

— З вашого дозволу, я вже давно хотіла попросити про це.

Як же вона пожвавішала, коли мова зайшла про книжки! Адже загалом Тереза була зовсім не така. Досі вона трималася скромно. Загалом Кін не мав наміру влаштовувати вдома громадську читальню. Щоб виграти час, він промовив:

— Гаразд, завтра я вам щось підберу.

Потім він сів за роботу. Власна обіцянка не давала йому спокою. Хоч Тереза щодня стирає з книжок пил, однак жодної з них ще не пошкодила. Але стирати пил і читати — не те саме. У неї товсті, грубі пальці. Тонкий папір потребує тонкого поводження. Цупка палітурка міцніша, ніж чутливі аркуші. І чи вміє вона читати взагалі? Їй далеко за п’ятдесят, квапитися вона не любить. Кініка Антісфена, свого противника, Платон назвав дідом, що пізно взявся за науку. А тепер ось з’являються бабці, які пізно беруться за науку. Вона хоче погамувати спрагу біля джерела. Чи, може, їй соромно переді мною за те, що вона анічогісінько не знає? Добродійність — це добре, але ж не чужим коштом. Чому за когось мають страждати книжки? Я плачу їй великі гроші. Я маю на це право, гроші мої. Віддавати їй на поталу книжки буде боягузством. Перед невігласами книжки беззахисні. Я не зможу тут сидіти, коли вона їх читатиме.

Уночі якийсь прив’язаний з усіх боків чоловік стояв на терасі храму й відбивався палицями від двох здиблених ягуарів, які справа й зліва люто нападали на нього. Обидва були прикрашені чудернацькими різнобарвними стрічками. Звірі ошкірювали зуби, фиркали й викочували очі так дико, що аж мороз пробігав поза спиною. Небо було чорне й низьке, свої зорі воно поховало до кишені. З очей бранця текли скляні кульки, падали на підлогу й розбивались на друзки. Позаяк нічого не змінювалося, жорстока боротьба вже не приковувала уваги, й тягло на позіхи. І раптом погляд випадково впав на лапи ягуарів. То були людські ступні. «Ого! — промайнуло в того, хто спостерігав — довготелесого освіченого чоловіка. — Та це ж мексиканські жерці, в чиїх руках офірні обряди. Вони ставлять священну комедію. Жертва, певна річ, знає, що має вмерти. Жерці вбралися ягуарами, але я одразу їх розпізнав».

Цієї миті ягуар, котрий праворуч, хапає важенний кам’яний клин і вганяє його жертві в самісіньке серце. Гострий край розтинає груди. Кін засліплено склеплює очі. Він думає, що кров бризне аж до неба, й засуджує це середньовічне варварство. Він чекає, поки стече вся кров, і розплющує очі. Який жах: із розчахнутих грудей вискакує одна книжка, потім друга, третя — багато-багато. Книжкам нема кінця-краю, вони падають на землю, їх облизують чіпкі язики полум’я. Від крови спалахує вогнище, книжки згоряють. «Стуліть груди! — кричить Кін до бранця. — Стуліть груди!» І показує на мигах: ось так, мовляв, треба зробити, тільки хутчіш, хутчіш! Бранець розуміє; рвучко смикнувшись, він звільняється від пут і притискує обидві руки до серця. Кін з полегкістю зітхає.

І раптом жертва розпанахує собі груди навстіж. Із них струменем ударяють книжки. Десятки, сотні книжок, їм нема ліку, вогонь лиже папір, кожна книжка волає пробі, зусібіч лунають пронизливі зойки. Кін простягує руки до книжок, що вже палахкотять яскравим полум’ям. Вівтар, виявляється, багато ширший, аніж він гадав. Він робить кілька стрибків, але книжки залишаються так само далеко. Тепер, якщо він хоче застати їх живими, треба бігти. Він поривається бігти й падає — клята ядуха, так буває завжди, коли занедбуєш власне тіло; від люті він ладен розірвати себе на шматки. Нікчемна людина, коли потрібно щось зробити, опускає руки. Мерзенні нелюди! Про жертвоприношення він знав, але книжки, книжки! Ось він стоїть уже перед самим вівтарем. Вогонь обсмалює йому чуба й брови. Вогнище величезне, здалеку воно здавалося меншим. Вони, певно, в самісінькій його середині. Ну ж бо, лізь у нього, ти, боягуз нещасний, хвалько, нікчема!

Та нащо він себе так картає? Адже він у гущі вогню. Де ви? Де ж ви? Омахи полум’я засліплюють його. Що це таке, чорт забирай, хоч куди сягнеш рукою, скрізь натикаєшся на людей, що кричать. Вони відчайдушно чіпляються за нього. Він відкидає їх геть, вони повертаються знов. Вони підповзають знизу й хапають його за коліна, а згори на нього падають підпалені смолоскипи. Вгору він не дивиться і все ж добре їх бачить. Вони хапаються йому за вуха, за чуба, за плечі. Своїми тілами вони беруть його мовби в лещата. Скажений галас. «Та відпустіть же мене! — кричить він. — Я вас не знаю! Чого ви від мене хочете? Як мені порятувати книжки?»

Ось один уже дістався до його рота й щосили вчепивсь у зціплені губи. Він хоче сказати ще щось, але розтулити вуста несила. Подумки він квилить: «Вони ж у мене загинуть! Вони ж у мене загинуть!» Йому хочеться заплакати, але де ж сльози, очі жорстоко склеплені, в них також учепилися люди. Він силкується тупнути ногою, намагається підняти праву ногу, та марно, вона важко падає на землю під свинцевим тягарем людей, охоплених полум’ям. Вони йому огидні, ці пожадливі створіння, ніколи вони не бувають задоволені життям, він їх ненавидить. Як йому хочеться завдати їм болю, мучити їх, сварити, а він не може, не може! Ні на мить не забуває він, чому вони тут. Очі йому силоміць тримають заплющеними, але дух його не втрачає пильности. Він бачить книжку, яка на всі чотири боки розростається і заповнює землю й небо — геть увесь простір, аж до самого обрію. По краях її поволі й спокійно пожирає червоний присок. Нишком, німо й незворушно приймає вона мученицьку смерть. Люди верещать, книжка згоряє безмовно. Мученики не кричать, святі не кричать.

Аж ось прохоплюється голос, який знає все, — голос самого Бога: «Тут книжок немає. Все — марнота». Кін одразу усвідомлює, що це віщий голос. Кін хутко струшує з себе обгорілу потолоч і вискакує з вогню. Він урятований. Хіба було боляче? «Нестерпно, — відповідає він собі, — та все ж не так страшно, як те здається». Він невимовно щасливий, що почув цей голос. Немовби збоку спостерігає він, як сам-таки підстрибцем відходить од вівтаря. Пройшовши трохи, він обертається. Йому так і кортить посміятися з порожнього вогню.

І ось він стоїть, замислено споглядаючи Рим. Він бачить, як звиваються руки й ноги, довкола все просмерділося паленим м’ясом. Які ж дурні люди! Він забуває про свій зачаєний гнів. Один стрибок — і вони врятувалися б.

Зненацька — він не розуміє, що з ним діється, — люди обертаються на книжки. Він гучно скрикує й, нічого не тямлячи, кидається до вогню. Він біжить, задихається, проклинає себе, стрибає у вогонь, шукає, а тіла, благаючи, стискають його, мов лещата. Його поймає колишній страх, Божий голос приносить йому порятунок, він виривається й спостерігає те саме дійство з того самого місця. Чотири рази він дає пошити себе в дурні. Події починають розвиватися чимдалі швидше. Він відчуває, що його кидає в піт. Потай він уже чекає нагоди перевести дух, нагоди, яка може трапитись між збудженням і збудженням. Коли йому випадає перепочити вчетверте, його спостигає Страшний суд. Величезні хури, заввишки як будинок, як гора, до самого неба, з двох, з десяти, з двадцятьох, з усіх боків котять до ненажерливого вівтаря. Голос, могутній і нищівний, глузливо промовляє: «Тепер це книжки!» Кін скрикує й прокидається.

Ще й через півгодини він лежав, приголомшений і пригнічений цим сном, найстрашнішим із тих, які тільки пригадував. Один випадковий сірник, коли він просто задля втіхи блукає вулицями, — і бібліотеки нема! Він її застрахував і перестрахував. Та чи стане в нього сили жити далі після того, як загинуть двадцять п’ять тисяч томів, не кажучи вже про те, щоб іще й стягувати відшкодування? Він застрахував їх, бувши в настрої, гідному зневаги, і згодом соромився власного вчинку. Він залюбки скасував би це страхування. Та щоб ніколи вже не переступати поріг закладу, де на книжки й худобу поширюються ті самі закони, щоб спекатися агентів, яких, нема сумніву, послали б до нього додому, — тільки задля цього він вчасно сплачував необхідні внески.

Розкладений на складники, сон свою владу втрачає. Позавчора Кін розглядав мексиканські піктографічні манускрипти. На одному з них два жерці, вбравшись ягуарами, приносили в жертву бранця. Про Ератосфена, старого бібліотекаря з Александра, Кін згадав кілька днів тому, коли йому випадково трапився на вулиці якийсь сліпий. Назва «Александрія» будила в кожній людині спогад про пожежу в знаменитій бібліотеці. На одній середньовічній гравюрі, з наївности якої він завжди сміявся, було зображено десятків зо три євреїв, що горіли яскравим полум’ям і навіть на вогнищі вперто викрикували свої молитви. Мікеланджело викликав у нього захват; найвище він ставив його «Страшний суд». Там грішників тягли до пекла бездушні чорти. Один із проклятих, утілення страху й горя, обхопив долонями свою боягузливу вперту довбешку; чорти щось робили з його ногами; лиха він ніколи не помічав, не бачив і власної напасти, що оце його спіткала. Вгорі стояв Ісус Христос, вигляд він мав геть не християнський і жорстокою, важкою рукою посилав прокляття. З усього цього ві сні й народилося сновидіння.

Викотивши з кімнати умивальника, Кін почув незвично високе «Уже встали?». І чого ця жінка так горлає, та ще й зрання, коли ще майже спиш? Це правда, він обіцяв їй книжку. Їй можна дати лише якийсь романчик. Тільки ж від романів пуття не багато. За втіху, яку вони, може, й дають, треба платити й переплачувати: вони розбещують і найкращу вдачу. Вчишся влазити в шкуру будь-якої людини. Добираєш смак у всілякій метушні. Розчиняєшся в постатях, які тобі до вподоби. Починаєш розуміти кожну позицію. Покірно переймаєшся чужими потребами й надовго забуваєш про власні. Роман — це клин, що його актор-письменник убиває в цілісну особистість свого читача. І що краще він розрахує клин та опір, то глибше пощастить йому розколоти особистість. Держава мала бути б зацікавлена в тому, щоб заборонити романи.

О сьомій Кін знову відчинив двері. Тереза стояла за ними, впевнено й скромно, як завжди, тільки ще дужче схиливши набік голову.

— З вашого дозволу! — зухвало нагадала вона.

Мізерія крови, яку мав Кін, ударила йому в голову. Ця клята спідниця висне тут і пам’ятає про все, що їй колись необачно пообіцяли.

— Ви хочете книжку! — закричав він, і голос у нього зірвався. — Ви її матимете!

Він жбурнув двері їй в обличчя, продибав тремтячими ногами до третьої кімнати й одним пальцем дістав «Штани пана фон Бредова». Ця книжка стояла в нього ще від далеких шкільних років, коли він давав її читати всім однокласникам; Кін просто не міг терпіти її через огидний вигляд, в якому вона відтоді опинилася. Вкрита плямами палітурка й заяложені сторінки викликали в нього зловтіху. Він спокійно повернувся до Терези й тицьнув їй книжку під самісінькі очі.

— У цьому не було потреби, — сказала вона й дістала з-під пахви грубий стос паперу — обгорткового паперу, Кін завважив його аж тепер.

Тереза неквапно вибрала потрібний аркуш і накинула його на книжку, як сорочечку на немовля. Потім узяла ще один аркуш і промовила:

— Подвійний шов ніколи не завадить.

Коли виявилося, що нова обкладинка тримається не дуже добре, вона зірвала її й приміряла третю.

Кін стежив за її рухами так, немовби бачив цю жінку вперше в житті. Він її недооцінював. Вона обходилася з книжками краще, ніж він. Йому старий мотлох був ненависний, а вона обгортала його відразу двічі. Обкладинки Тереза долонями не торкалась. Вона працювала самими пучками. Пальці в неї були не такі вже й товсті. Йому стало соромно за себе й радісно за неї. Може, принести все ж таки щось інше? Вона заслуговувала на те, щоб читати не таку брудну книжку. А втім, почати вона може і з цієї. Однаково скоро захоче взяти ще одну. При Терезі бібліотека в безпеці, ось уже вісім років, а він і не знав.

— Завтра я маю поїхати, — заявив він зненацька, коли вона саме пригладжувала щиколодками обкладинку. — На кілька місяців.

— Тоді я нарешті витру як слід порох. Бо хіба за годину встигнеш?

— Що ви робитимете, як станеться пожежа?

Вона вжахнулась. Папір упав на підлогу. Книжка залишилася в неї в руці.

— О Боже, рятуватиму!

— Та я нікуди не їду, я просто пожартував. — Він усміхнувся. На мить і сам цілком повіривши в те, що він поїде, а книжки зостануться без нього, Кін ступив до неї, поплескав кістлявими пальцями її по плечу й майже по-дружньому промовив:

— Ви славна жінка.

— Ану ж, погляну, що ви мені вибрали, — сказала Тереза; кутики її рота діставали вже до самісіньких вух. Вона розгорнула книжку, прочитала вголос: «Штани...», — загнулась і не почервоніла. Обличчя її трохи вкрилося потом. — Але, перепрошую, пане професор! — вигукнула вона і, враз прибравши врочистого вигляду, попливла на кухню.

Кілька наступних днів Кін намагався знов зосередитись на роботі. Траплялися й хвилини, коли він стомлювався від своїх справді-таки здобутків і в глибині душі мріяв побути серед людей довше, ніж дозволяла його натура. Відверто притлумлюючи такі поривання, він згаював багато часу; в суперечці вони звичайно ставали ще нестримнішими. Тож Кін придумав спосіб розумніший: він пробував їх перехитрити. Він не клав голову на стіл і не віддавався до знемоги своїм бажанням. Не вибігав він і на вулицю й не пускався в пусті балачки з дурнями. Навпаки, він пожвавлював свою бібліотеку вишуканими друзями. Особливо любив він давніх китайців. Він велів їм вийти з тому й зійти з полиці, де вони жили, підкликав їх до себе, садовив поруч, коли вітав їх, а коли й погрожував їм, укладав їм в уста їхні-таки слова і обстоював власну думку доти, доки вони змовкали. Так дебати, які він мав провадити письмово, ставали несподівано привабливими. Кін вправлявся в усній китайській і шліфував цю мову, вживаючи вишуканих зворотів, що легко й упевнено злітали з його вуст. «Якщо я піду до театру, то почую там безглузду балаканину, яка, замість повчати, розважає, а замість розважати, наганяє нудьгу. Мені доведеться пожертвувати двома-трьома повноцінними годинами, щоб урешті роздратовано лягти спати. Мої власні діалоги коротші, а рівень їхній високий». Так він виправдовував перед собою свою невинну гру, бо збоку вона могла здатися дивною.

На вулицях і в книгарнях Кінові нерідко траплялися дикуни, котрі викликали в нього подив своїми людськими висловлюваннями. В таких випадках він, щоб згладити враження, які суперечили його зневажливому ставленню до маси, пригадував один простий підрахунок. Скільки слів промовляє цей тип за день? Щонайменше тисяч десять. Із них троє мають якийсь сенс. Випадково він ці троє почув. Слова, які протягом дня сотнями тисяч проносяться в його голові, які в нього на думці і які він не промовляє, — поспіль нісенітниця, вони просто-таки написані в нього на обличчі; на щастя, ніхто їх не чує.

Економка, щоправда, розмовляла небагато, бо завжди була на самоті. У них якось відразу склалося щось спільне, до чого щогодини поверталися його думки. Коли він бачив її, йому ту ж мить спадали на гадку дбайливо обгорнені «Штани пана фон Бредова». Десятки років стояла ця книжка в його бібліотеці. Щоразу, коли він проходив повз неї, вже від самого вигляду її корінця в нього щеміло серце. Чому він сам не здогадався подбати про книжку, накинувши на неї гарненьку обкладинку? Він виявив жалюгідну байдужість. А тоді прийшла оця проста жінка й наставила його на добрий розум.

Чи вона тільки ламає перед ним комедію? Може, вона підлещується до нього, щоб приспати його пильність? Бібліотека в нього знаменита. Через деякі раритети торговці вже обтоптали йому всі пороги. Можливо, вона готує велику крадіжку. Треба було б довідатись, що вона робить, коли залишається з книжкою сама.

Одного дня він зненацька зайшов до неї на кухню. Недовіра мучила його, він прагнув ясности. Якщо пощастить цю жінку викрити, він її вижене. Він, мовляв, просив склянку води, невже вона не чула, як він гукав? Поки Тереза поквапно виконувала його бажання, Кін оглянув стіл, за яким вона сиділа. На невеличкій, гаптованій оксамитовій подушечці лежала його книжка. Сторінка 20. Прочитала вона ще не дуже багато. Тереза подала йому склянку на тарілочці. На руках у неї були білі лайкові рукавички. Він забув стиснути пальцями склянку, вона впала на підлогу, тарілочка вслід за нею. Цей гармидер відвернув його увагу й виявився до речі. Він не сказав би зараз жодного слова. Кін читав від п’ятирічного віку, ось уже тридцять п’ять років. Але вдягати рукавички, коли читаєш, йому ніколи й на думку не спадало. Кін так розгубився, що це навіть йому самому здалося смішним. Він опанував себе й просто так запитав:

— Ще не далеко посунулись?

— Я перечитую кожну сторінку разів по десять, а то пуття з цього читання не буде.

— Подобається? — Він примушував себе ставити запитання, щоб не впасти, як та склянка.

— Книжка всяка гарна. Це треба розуміти. У ній масні плями, то я вже пробувала і так, і сяк, а вони не сходять. Що мені тепер робити?

— Вони там уже давно.

— Однаково шкода. Яка ж цінна, перепрошую, така книжка!

Вона сказала не «скільки коштує», а «яка цінна». Тереза мала на увазі внутрішню цінність, не ціну. А він завжди торочив їй про капітал, що його, мовляв, становить його бібліотека. Ця жінка, мабуть, відчувала до нього зневагу. Яка ж прекрасна в неї душа! Ночами вона, замість спати, чипіла над давніми плямами, намагаючись їх вивести. Він такий злостивий, що дав їй найпошарпанішу, найзамацанішу, найзасмальцьованішу книжку, а вона почала любовно дбати про неї. Тереза милосердна — не до людей, це не штука, а до книжок. Вона пускає в своє серце кволих і пригнічених. Вона догляне посліднє, всіма покинуте, пропаще створіння на землі Божій.

Кін пішов із кухні, глибоко схвильований. До тієї святої жінки він не промовив жодного слова. Вона чула, як він щось бурмотів за дверима, й знала, на що могла сподіватися.

У високих кімнатах своєї бібліотеки Кін заходив туди-сюди й покликав Конфуція. Той рушив йому назустріч від протилежної стіни спокійно й зосереджено — заслуга невелика, коли твоє життя вже давно позаду. Кін кинувся до нього сягнистими кроками. Він забув про будь-яку пристойність і шанобливість. Його схвильованість разюче відрізнялася від постави китайця.

— Гадаю, я маю таку-сяку освіту! — крикнув Кін за кроків п’ять від Конфуція. — Гадаю, маю й такий-сякий такт. Мене намагалися переконати, нібито освіта й такт невідривні, нібито одного немає без Другого. Хто мене в цьому переконував? Ти! — Він не боявся тикати Конфуцію. — І ось раптом з’являється людина без крихти освіти за плечима й виявляє більше такту, більше душі, більше гідности, більше людяности, ніж я, і ти, і вся твоя школа вчених гамузом!

Конфуцій не дав збити себе з пантелику. Він навіть не забув уклонитися, перше ніж до нього звернулись. Незважаючи на страшенну образу, його густі брови не насупилися. З-під них дивилися прадавні чорні очі, мудрі, як очі в мавпи. Він поважно розтулив уста й промовив таке:

— У п’ятнадцять років уся моя воля була зосереджена на навчанні, у тридцять я усталився, в сорок я вже не мав сумнівів, але вухо моє відкрилось аж у шістдесят.

Цю фразу Кін пам’ятав слово в слово. Та, пролунавши як відповідь на його стрімкий напад, вона дуже його розгнівила. Він хутко порівняв роки — чи вони збігалися. У свої п’ятнадцять він потай, проти материної волі, ковтав книжку за книжкою, — вдень у школі, вночі під ковдрою, присвічуючи собі невеличким і тьмяним кишеньковим ліхтариком. Коли Ґеорґ, його менший брат, якого мати приставила йому за сторожа, випадково прокидався серед ночі, то не проминав нагоди відкинути з нього, Петера, ковдру, щоб перевірити, чи той не читає. Від того, наскільки спритно він ховав під собою ліхтарика й книжку, залежало, чи пощастить йому читати в наступні ночі. У тридцять він чітко визначився в ставленні до своєї науки. Від професорських посад він зневажливо відмовлявся. На відсотки з батьківської спадщини він прожив би собі на втіху до самої смерти. Він вирішив за краще витратити капітал на книжки. Через кілька років — можливо, ще аж через цілих три роки — всі гроші вийдуть. Майбутнє, обтяжене матеріальною скрутою, йому ніколи не снилось, отож він його й не боявся. Сорок йому щойно сповнилося. Досі він не знав жодних сумнівів. Щоправда, «Штанів пана фон Бредова» так ніколи й не здолав. Шістдесяти йому ще не було, а то своє вухо він уже відкрив би. Та й кому його відкривати?

Конфуцій, немовби вгадавши це запитання, ступив на крок ближче, привітно вклонився Кінові, хоч той був на дві голови вищий від нього, й довірчо йому порадив:

— Спостерігай, як поводяться люди, спостерігай, що керує їхніми вчинками, аналізуй, у чому вони знаходять насолоду. Якою ж потайливою може бути людина!

Глибокий смуток обліг Кіна. Яка користь знати такі слова напам’ять? Потрібно їх застосовувати, вивіряти, підтверджувати. Вісім років людина марно жила зовсім поруч зі мною. Як вона поводиться, я знав, а про те, що керує її вчинками, не замислювався. Про те, що вона робила для моєї бібліотеки, я знав. Результати я мав перед очима щодня. Я гадав, вона робить це задля грошей. Відколи я довідався, в чому вона знаходить утіху, я краще знаю, що керує її вчинками. Вона виводить плями на нещасних, знедолених книжках, про які ніхто вже не скаже доброго слова. Це її відпочинок, це її сон. Якби я через свою ницу недовіру не застав був її на кухні, то так ніколи б і не дізнався про її вчинок. У самоті вона вишила для своєї приймачки м’якеньку подушечку й уклала на неї дитинку. За вісім років вона жодного разу не вдягала рукавичок. А перед тим, як зважитися розгорнути книжку, цю книжку, вона пішла й купила на свої тяжко зароблені гроші пару рукавичок. Вона не дурна, загалом вона жінка практична й знає, що замість рукавичок могла б купити три такі самі нові книжки. Я зробив велику помилку. Вісім років я був сліпий.

Конфуцій не дав йому подумати про це вдруге. «Припускаючись помилки, не виправлятися — це і є те, що називають помилятися. Якщо припустившись помилки, не соромся її виправити».

— Виправлю! — вигукнув Кін. — Я відшкодую їй ці вісім змарнованих років. Я на ній одружуся! Вона — це найкращий шлях підтримувати в моїй бібліотеці лад. Якщо станеться пожежа, я на Терезу можу покластись. Якби я створював людину за власним планом, такою практичною вона ніколи не вийшла б. У Терези чудові задатки. Вона народжена для того, щоб доглядати. Серце в неї добре. В ньому немає місця для неграмотної потолочі. Вона могла б завести собі коханця — пекаря, різника, кравця, якогось дикуна, якогось бовдура. Вона на це не йде. Серце її віддане книжкам. Нема нічого простішого, ніж узяти її заміж!

На Конфуція він уже не звертав уваги. Коли Кін випадково поглянув у його бік, китаєць уже зник. Кін почув тільки його голос, який тихо, але чітко промовив: «Бачити слушне й не робити його — це брак мужности».

Кін не мав часу подякувати за ці останні підбадьорливі слова. Він подався на кухню й різко смикнув до себе двері. Клямка відламалась. Тереза сиділа перед своєю подушечкою, вдаючи, ніби читає. Відчувши, що він стоїть уже позад неї, вона підвелася, й Кін дістав змогу побачити власну книжку. Погляду Терези не уникло те, яке враження справила на нього минула їхня розмова. Тому вона знов затрималася на третій сторінці. Хвилю він повагався, не знаючи, що сказати, й подивився на свої руки. Аж тепер він завважив відламану клямку й розлючено пожбурив її на підлогу. Потім випростався, застиг перед Терезою й промовив:

— Дайте мені вашу руку!

Тереза тихо прошепотіла:

— Ну, перепрошую, — і простягла йому руку. «Зараз спокушатиме», — подумала вона й уся аж спітніла.

— Та ні, — сказав Кін, він ужив слово «рука» не в прямому значенні, — я хочу на вас одружитись!

На таке швидке рішення Тереза не сподівалася. Вона перекинула приголомшену голову на другий бік і гордо, намагаючись не затинатися, відказала:

— З вашого дозволу!

Мушля

Одруження відбувалося тихо, без галасу. Свідками були один літній посильний, який від свого немічного тіла ледве домагався останніх невеличких послуг, та один жвавий швець, що, спритно уникнувши власних одружень, усе своє п’яне життя задоволено спостерігав чужі. Більш-менш пристойним замовникам він настійливо радив скоріше одружувати їхніх синів та дочок. На користь ранніх шлюбів він знаходив переконливі слова:

— Щойно діточки вляжуться вкупі, як одразу й онуки підуть. А тоді глядь — і онуки скоро поженяться, і вже правнуки підуть.

На завершення він показував свій добротний костюм, який давав йому змогу ходити куди завгодно. Коли брали шлюб люди особливо шановані, він, мовляв, віддавав його прасувати, а коли одружувалися люди звичайні, він прасував костюм удома сам. Про одне лишень він благає: щоб його попереджали завчасу. Якщо йому довго не випадало брати участь у такій оказії, то він, працівник від природи забарний, пропонував полагодити взуття терміново й задарма. Такі обіцянки він, загалом чоловік ненадійний, виконував вчасно і плату брав справді невелику. Іноді його послугами користувалася молодь, переважно дівчата, зіпсута такою мірою, щоб одружуватись потай, проти волі батька-матері, але не такою мірою, щоб не реєструвати свій шлюб зовсім. Загалом чоловік балакучий, у таких випадках він був потайний. Велемовно, помпезно розповідаючи матерям, які ні про що не здогадувалися, про одруження їхніх рідних доньок, він не виказував себе жодним натяком. Перше ніж вирушити до своєї «заповітної мрії», як він це називав, швець чіпляв на двері майстерні солідну табличку. Закрутистими, чорними, як вугіль, літерами на ній було написано: «Вийшов у потребі. Можливо, буду. Той, що нижче підписався: Губерт Бередінґер».

Швець був перший, хто довідався про Терезине щастя. Він мав сумнів у тому, що ця жінка каже правду, доти, доки вона, ображена, запросила його до загсу. Коли церемонія завершилася, свідки вслід за подружжям вийшли надвір. Посильний узяв свою винагороду й схилився у вдячному поклоні. Потім, бурмочучи привітання, вшився. У Кіна ще довго бриніло у вухах його «Як знадоблюся вам знов...» Він відійшов уже на кроків десять, а його беззубий рот так само запопадливо ворушився. А ось Губерт Бередінґер був гірко розчарований. Таке одруження було нижче його гідности. Він навіть віддав випрасувати костюм, а наречений з’явивсь, як на роботу, — підбори стоптані, одяг поношений, і ніяких у ньому радощів та кохання, а замість милуватися нареченою, весь час дивився в папери. «Так» він промовив, наче казав «дякую», після всього навіть не запропонував тій старій корові руку, а поцілунок, яким швець жив тижнями, — один чужий поцілунок для нього вартий був двадцятьох власних, — поцілунок, задля якого він ладен був брязнути гаманцем, поцілунок, який, названий «потребою», висів на дверях його майстерні, офіційний поцілунок, свідком якого був державний чиновник, поцілунок як годиться, поцілунок навік, поцілунок — цей поцілунок не відбувся взагалі. Прощаючись, швець навіть не подав руки. Свою образу він сховав за злостивою посмішкою.

— Хвилиночку, — хихикнув він, як фотограф.

Кіни затримались. Тоді швець зненацька нахилився до якоїсь жінки, ущипнув її за підборіддя, гучно промовив «го-го» й заходився хтиво обмацувати її пишні форми. Його обличчя робилося чимдалі круглішим, щоки роздувались, подвійне підборіддя бридко видавалося вперед, навколо очей забігали невеличкі прудкі змійки, його зухвалі руки виписували щораз більші дуги. Жінка щомиті ставала більшою й більшою. Два погляди швець подарував їй, третім він підбадьорив нареченого. А тоді рвучко пригорнув її до себе й лівою рукою схопив за груди.

Хоча жінки, з якою все це виробляв швець, і не було, проте Кін зрозумів його безсоромну гру, й потяг Терезу, яка спостерігала її, геть.

— Уже від самісінького ранку жлуктять! — промовила Тереза й учепилася в чоловікову руку; вона також була обурена.

На сусідній зупинці вони стали чекати трамвая. Щоб іще раз показати, що цей день такий самий, як решта, Кін таксі не взяв. Під’їхав їхній трамвай; Кін перший скочив на приступку. Вже вгорі йому спало на думку, що першою мала б увійти дружина. Він задки ступив зі східців на землю і з розгону наштовхнувся на Терезу. Кондуктор злостиво дав сигнал рушати. Трамвай рушив без них.

— Що таке? — докірливо запитала Тереза.

Він, певно, зробив їй дуже боляче.

— Я хотів допомогти вам піднятися... Тобі, вибачаюсь.

— Отакої! — відказала вона. — Ще чого бракувало.

Коли вони нарешті сіли до трамвая, Кін заплатив за двох. Так він сподівався затерти свою незграбну поведінку. Квитки кондуктор дав Терезі. Замість подякувати, вона розтягла губи аж до вух і штовхнула плечем чоловіка.

— Прошу? — озвався він.

— Можна подумати! — насмішкувато промовила вона й помахала квитками за опасистою спиною кондуктора.

«Вона з нього глузує», — промайнуло в Кіна, і він змовчав.

На душі в нього стало незатишно. До вагона входило щодалі більше людей. Навпроти Кіна сіла якась жінка. З нею було аж четверо дітей, одне від одного менше. Двох вона посадила собі на коліна, двоє поставали поруч. Чоловік, що досі сидів праворуч від Терези, зійшов.

— Он, он там! — вигукнула мати й хутко показала своїм пустунам на вільне місце.

Двійко з них — хлопчик і дівчинка, обоє ще шкільного віку — почали пробиратися поміж пасажирів. Із другого боку туди рушив літній чоловік. Тереза, захищаючи вільне місце, піднесла руки. Діти прошмигнули під ними. Їм так кортіло зробити щось самим, їхні голівки вигулькнули біля самої лавки. Тереза змахнула їх, мов пил.

— Діточки мої! — скрикнула мати. — Що ви собі дозволяєте?!

— Ну, перепрошую, — відповіла Тереза й промовисто подивилася на свого чоловіка. — Діти — в останню чергу.

Літній чоловік тим часом підійшов, подякував і сів.

Кін перехопив дружинин погляд. Йому хотілося, щоб тут зараз опинився його брат Ґеорґ. Той практикував у Парижі гінекологом. Йому ще не виповнилося й тридцятьох п’ятьох років, але він уже мав підозріло добру репутацію. На жінках він розумівся краще, ніж на книжках. Ще не минуло й двох років після того, як Ґеорґ закінчив навчання, а його вже обсідало вище товариство — тією мірою, якою воно було хворе, а хворе воно з усіма своїми стражденними жінками було завжди. Уже цей зовнішній успіх викликав у Петера заслужену зневагу до брата. Вроду він Ґеорґові, може, й пробачив би, її подарувала йому природа, то була не його вина. А спотворити себе штучно, щоб уникнути обтяжливих наслідків такої щедрої вроди, він не міг через свою волю — на жаль, слабку. Про те, яка вона в нього слабка, свідчило те, що він зрадив колись обраний фах і відверто перекинувся до психіатрії. Там він нібито чогось досяг. У душі він залишався гінекологом. Аморальний спосіб життя був у нього в натурі. Майже вісім років тому Петер, обурений ваганнями Ґеорґа, відразу припинив із ним листуватись і порвав кілька тривожних листів. А на те, що Петер рвав, він зазвичай не відповідав.

Одруження давало тепер чудовий привід відновити взаємини. Це саме завдяки зусиллям Петера в Ґеорґа прокинулася схильність до наукової кар’єри. І спитати в нього поради, тобто звернутися до його справжнього, природного фаху, було б зовсім не соромно. Як поводитися з цим несміливим, стриманим створінням? Вона вже не молода й до життя ставиться дуже серйозно. У жінки, що ото сидить напроти неї, — запевне багато молодшої, — вже четверо дітей, а в Терези ще жодної. «Діти в останню чергу». Як послухати, то все зрозуміло, але що вона мала на увазі насправді? Можливо, вона не хоче дітей; він теж їх не хоче. Він ніколи не думав про дітей. Нащо вона це сказала? Може, вона вважає його чоловіком аморальним? Як він живе, вона бачить. Уже вісім років вона знає про його звички. Знає, що він має характер. Хіба він коли-небудь ішов уночі з дому? Хіба до нього коли-небудь приходила жінка, бодай на чверть години? Ще коли вона стала до нього на службу, він недвозначно їй заявив, що принципово не приймає вдома ніяких гостей — ні чоловічої, ні жіночої статі, від немовлят і до старих дідів та бабів. Щоб вона, мовляв, нікого й на поріг не пускала. «Я ніколи не маю часу!» То були його власні слова. Який дідько в неї вселився? Мабуть, це все отой розгнузданий швець. Вона — простодушне, невинне створіння, а то хіба ця неосвічена жінка прониклася б такою любов’ю до книжок? Але той розбещений тип грав надто грубо. Рухи в нього були дуже виразні, навіть дитина, не знаючи, що він має на гадці, здогадалася б, що він мацає жінку. Таким неотесам, які дають волю рукам навіть серед вулиці, місце в закритих лікарнях. Вони схиляють порядних людей на брудні думки. А вона людина порядна. Швець її заразив. А то чого б вона подумала про дітей? Можливо також, чула, як про це хтось казав. Жінки часто розмовляють поміж собою. Вона, мабуть, бачила пологи, десь на одному з попередніх місць. Що ж тут такого, коли вона про все знає. Це краще, ніж якби довелося пояснювати їй самому. В її погляді ховається якась сором’язливість, у такому віці це справляє майже кумедне враження.

Я ніколи й не думав вимагати від неї чогось непристойного, аж ніяк. Я ніколи не маю часу. Шість годин мені потрібно для сну. До дванадцятої я працюю, о шостій повинен уставати. Собаки й решта тварин таке діло можуть робити й удень. Можливо, від шлюбу вона чекає саме цього. Навряд. Діти в останню чергу. Дурненька. Хотіла сказати, що про все знає. Вона знає про ланцюг, у кінці якого — готові діти. І висловлює це в чарівний спосіб. Вона відштовхується від незначної пригоди: діти розпустувалися, та фраза ось-ось мала злетіти з вуст; але погляд був призначений тільки мені — погляд замість признання. Що ж тут дивного. Адже коли людина про таке знає, то почувається якось незручно. Я одружився задля книжок, діти в останню чергу. Це нічого не означає. Того разу вона заявила, що діти надто мало вчаться. Я прочитав їй уривок з Араї Хакусекі. На радощах вона просто нетямилась. Так вона вперше себе й виказала. Хто знає, коли б іще я довідався про її ставлення до книжок. Тоді ми й зійшлися. Може, вона тільки хоче нагадати про це. Вона й досі та сама. Її думка про дітей відтоді не змінилась. Мої друзі — це її друзі. Мої вороги залишаються ворогами й для неї. Коротких слів невинний зміст. Про інші стосунки вона й уявлення не має. Я мушу бути насторожі. Щоб вона не злякалася. Я поводитимусь обачно. Як їй про це сказати? Розмовляти важко. Книжок про це в мене нема. Купити? Ні. Що подумає книгар? Я не свиня. Когось послати? Кого? Її саму? Тьху, власну дружину! Хіба можна бути таким боягузом! Я маю спробувати. Сам. Якщо не схоче вона. Жінка зчинить бучу. Сусіди в будинку... Управитель... Поліція... Всіляка негідь... А хто мені що зробить? Я одружений. Маю цілковите право. Бридота. І як тільки мені вдарило таке в голову? Це мене, а не її заразив швець. Ганьба. Цілих сорок років. І раптом на тобі. Я її пожалію. Діти в останню чергу. Якби ж знаття, що вона мала на увазі насправді. Сфінкс.

Цієї миті підвелася мати чотирьох дітей.

— Обережно! — попередила жінка, підпихаючи малюків лівою рукою вперед.

Правим боком вона, бравий офіцер, стала до Терези. Всупереч сподіванню Кіна, вона привітно кивнула головою своїй недоброзичливиці й промовила:

— Вам добре, ви ще не заміжня! — І засміялася; з її рота на прощання сяйнув разок золотих зубів.

Уже коли вона зійшла, Тереза підхопилася й несамовито закричала:

— Прошу, ось мій чоловік! Прошу, ось мій чоловік! Просто ми не хочемо дітей! Прошу, ось мій чоловік!

Вона тицяла на нього пальцем, смикала його за рукав. «Я мушу її вгамувати», — подумав він. Ця сцена була йому нестерпна, Тереза потребувала його захисту, вона кричала, не вгаваючи. Нарешті Кін підвівся на весь свій довгий зріст і при всіх пасажирах сказав:

— Так.

Її образили, вона мала захищатися. Вона відповіла так само нечемно, як на неї й напали. Її провини в цьому не було. Тереза знову сіла. Ніхто, навіть отой чоловік поруч із нею, якому вона постерегла місце, не став на її бік. Світ був отруєний прихильністю до дітей. Через дві зупинки Кіни сходили. Тереза рушила до дверей перша. Раптом він почув позад себе розмову:

— Найкраще в неї — це спідниця.

— Фортеця.

— Бідний чоловік.

— Що ж ти хочеш — стара відьма.

Усі засміялися. Кондуктор і Тереза, яка стояла вже перед східцями, нічого не почули. Та кондуктор усе ж таки засміявся. Надворі Тереза задоволено зазирнула Кінові в очі й промовила:

— Веселий чоловік!

«Веселий чоловік» вихилився з вікна вагона, який уже рушив, приставив долоню до рота й нерозбірливо кинув якесь слово. Він весь аж трясся — звичайно ж, зо сміху. Тереза махнула йому рукою й, у відповідь на вражений погляд, виправдалася словами:

— Ще, гляди, випаде з вікна.

Але Кін розглядав крадькома її спідницю. Вона була синіша, ніж звичайно, й накрохмалена ще дужче. Тереза була влита в спідницю, як м’якун у мушлю. Спробуй-но силоміць розтулити половинки закритої мушлі. Та ще такої величезної, як оця спідниця. Її треба розтоптати, обернути на слиз та уламки, як він робив це в дитинстві на морському березі. Мушля не розтулялась анітрохи. Голого м’якуна він іще ніколи не бачив. Яку звірину так затято ховала в собі шкаралупа? Він хотів про це довідатися, негайно; він тримав у руках ту тверду, вперту штуку, мучився, колупаючи її пальцями й нігтями, і м’якун мучився також. Петер заприсягнув собі, що не зійде з місця, поки не розтулить мушлю. М’якун заприсягнув собі в протилежному, він не хотів, щоб його побачили. «Чому м’якун соромиться? — міркував Петер. — Потім я випущу його на волю, навіть знову стулю мушлю, я нічого йому не зроблю, обіцяю, а якщо він глухий, то нехай Всевишній перекаже йому мою обіцянку». Він умовляв мушлю кілька годин. Його слова були такі самі безсилі, як і пальці. Кружних шляхів Петер не визнавав, до мети він любив простувати тільки напрямець. Надвечір мимо, далеко від берега, пропливав великий пароплав. Петер прикипів поглядом до чималих чорних літер на облавку й прочитав назву: «Александер». І тоді він, не тямлячи себе від люті, зареготав, притьма взув черевики, щосили пожбурив мушлю на землю й на радощах пустився в гордіїв танок. Тепер уся шкаралупа м’якуна виявилась непотрібною. Він розтрощив її своїми черевиками. Невдовзі м’якун лежав перед ним голий-голісінький — купка лиха, слизу та обману і взагалі ніяка не звірина.

Тереза без шкаралупи — без спідниці — то не Тереза. Спідниця завжди бездоганно накрохмалена. Це її обкладинка — синя полотняна оправа. Тереза знає ціну добротним оправам. Чому зборки з часом не розходяться? Зрозуміло чому — тому що спідницю вона дуже часто прасує. А може, в неї їх аж дві. Різниці не помітно. Спритна жіночка. Зім’яти їй спідницю я не повинен у жодному разі. З горя вона ще зомліє. Що я робитиму, коли вона раптом зомліє? Треба буде заздалегідь попросити в неї пробачення. Потім вона відразу випрасує спідницю знов. А я тим часом вийду до іншої кімнати. Чом би їй просто не вдягти другу спідницю? Як же вона ускладнює мені життя. Вона була в мене економкою, я на ній одружився. Нехай придбає собі з десяток спідниць і частіше їх міняє. Тоді можна буде крохмалити їх не так густо. Це ж бо навіть смішно, коли вони такі цупкі. Люди в трамваї таки мали рацію.

Підійматися сходами вгору було нелегко. Сам того не завваживши, він пішов повільніше. На третьому поверсі він подумав був, що вже в себе нагорі, й аж ужахнувся. Назустріч біг, щось наспівуючи, малий Мецґер. Побачивши Кіна, він показав пальцем на Терезу й поскаржився:

— А вона мене не впускає! Завжди зачиняє перед носом двері. Полайте її, пане професор!

— Як це розуміти? — грізно запитав Кін, радий, що йому ніби з неба впав цей цап-відбувалець.

— Ви ж бо мені дозволили. Я їй так і сказав.

— Кому це «їй»?

— Оцій.

— Оцій?

— Атож. Мати сказала, вона не повинна нахабніти, вона всього-на-всього служниця.

— Ох ти ж паскуднику! — вигукнув Кін і замахнувся, щоб заліпити малому ляпаса.

Той відсахнувся, спіткнувсь, упав і, щоб не покотитися сходами вниз, учепивсь у Терезину спідницю. Хруснуло так, як ото хрускає накрохмалена білизна, коли її розправляють.

— Що?! — крикнув Кін. — Ти ще й нахабнієш!

Цей малий песиголовець знущався з нього. Не тямлячи себе від люті, Кін кілька разів штурханув його ногами, потім, важко сопучи, підняв за чуприну, дав кістлявою рукою два чи три ляпаси й відкинув його вбік. Хлопець зарюмсаний подався сходами нагору.

— Я скажу матері! Я скажу матері!

Вгорі відчинилися й знов причинилися двері. Жіночий голос почав сваритись.

— Шкода ж бо гарної спідниці, — виправдовувала Тереза жорстокі побої, а тоді стала і якось по-особливому подивилася на свого захисника.

Настав слушний час, щоб її підготувати. Треба було щось сказати. Він також зупинився.

— Атож, спідниця справді гарна. «Що є тривкого?» — процитував він, радий, що здогадався словами прекрасного давнього вірша натякнути на те, що згодом однаково мало статися. Віршами можна якнайкраще сказати про все. Вони називають речі дуже описово, і все ж таки їх розумієш. Він рушив далі й, обернувшись до неї, промовив: — Чудовий вірш, чи не так?

— О так, вірші завжди чудові. Їх тільки треба розуміти.

— Все треба розуміти, — проказав він повільно й значуще. І зашарівся.

Тереза штовхнула його ліктем під бік, підсмикнула праве плече, перекинула голову на бік, але не на той, що завжди, й сказала ущипливо й зухвало:

— Що ж, побачимо. Тиха вода греблі рве.

У нього було таке враження, що вона має на увазі його. В її словах він відчув невдоволення. І пошкодував, що зробив отой безсоромний натяк. Глумливий тон її відповіді позбавив його решток мужности.

— Я... я не те хотів сказати, — пробелькотів він.

Вхідні двері врятували його й не дали йому розгубитися ще дужче. Він був радий нагоді сягнути рукою до кишені й пошукати ключі. Так він міг принаймні непомітно опустити погляд. Ключів Кін не знайшов.

— Я забув ключі, — сказав він. Тепер йому доведеться зламати ці двері, як тоді мушлю. Труднощі одна до одної, нічого не виходить. Він розгублено сягнув рукою до другої кишені штанів. Ключів ніде не було. Він шукав їх далі, коли це в замку щось клацнуло. «У помешканні злодії!» — блиснула в нього думка. І ту ж мить він побачив біля замка її руку.

— Зате мої зі мною, — промовила вона, сяючи від задоволення.

Добре, що він хоч не закричав пробі. Волання про допомогу вже мало не злетіло було йому з язика. Довелося б тоді все життя її соромитись. Він повівся, як хлопчисько. Щоб забути ключі — такого з ним іще не траплялося.

Нарешті вони ступили до помешкання. Тереза відчинила двері до його спальні й показала, щоб він ішов туди.

— Я зараз прийду, — сказала вона й залишила його самого.

Він роззирнувся і з полегкістю зітхнув, вийшовши з в’язниці на волю.

Так, це його батьківщина. Тут із ним нічого не може статись. Він усміхається на саму думку про те, що з ним тут щось могло б статись. Кін уникає дивитися в бік канапи, де він спить. Кожній людині потрібна батьківщина — не така, якою її розуміють примітивні ура-патріоти, й не релігія, оте невиразне передчуття батьківщини на тому світі, ні — така батьківщина, яка здатна зімкнути ґрунт, працю, друзів, відпочинок і духовний світ в одне природне, впорядковане ціле, у власний космос. Найдостеменніше визначення батьківщини — бібліотека. Жінок слід тримати від своєї батьківщини якомога далі, так буде найрозважливіше. А якщо все ж таки зважишся котрусь туди впустити, то спершу треба докласти зусиль, як зробив він, щоб вона повністю асимілювалася до цієї батьківщини. За вісім довгих, тихих, наполегливих років книжки домоглися того, що ця жінка стала йому покірною. Сам він для цього й пальцем не кивнув. Його ім’ям жінку завоювали його друзі. Звичайно, проти жінок можна сказати багато чого, тільки дурень бере шлюб без іспитового терміну. У нього не забракло здорового глузду зачекати, поки йому сповниться сорок. Нехай хтось інший спробує витримати, як він, оцей восьмирічний іспитовий термін. Те, що мало статися, визрівало поступово. Людина сама господар своєї долі. Як добре подумати, то йому бракувало тільки дружини. Він — не якийсь там джигун (на згадку про «джигуна» в уяві йому щоразу постає його брат Ґеорґ, гінеколог), ні, він — хто завгодно, тільки не джиґун. Але важкі сни останнім часом пов’язані, певно, з його надзвичайно напруженим життям. Тепер усе буде по-іншому.

Смішно й далі ухилятися від того, що тобі належить зробити. Він — чоловік; що тепер має статися? Статися? Це вже занадто. Спочатку треба визначити, коли це має статись. Якщо тепер, то вона відчайдушно впиратиметься. Його це не повинно збити з пантелику. Нема нічого дивного в тому, що жінка захищає свій останній скарб. Щойно це станеться, вона буде від нього в захваті, бо він — чоловік. Такі нібито всі жінки. Отже, це станеться тепер. Вирішено. Він дає собі слово чести.

По-друге: де це має статись? Огидне запитання. По-суті, весь цей час перед очима в нього стояла якась канапа. Погляд його ковзав уздовж полиць, канапа ковзала вслід. На ній лежала мушля з морського берега, величезна й синя. Де він затримував очі, там ставала й канапа, незграбна і принижена. Вигляд вона мала такий, немовби тримала на собі весь тягар книжкових полиць. Коли Кін опинявся поблизу справжньої канапи, то різко відвертав голову й відходив якомога далі вбік. Тепер, коли рішення ухвалено й підкріплено словом чести, він придивляється до канапи пильніше й довше. Щоправда, погляд його — либонь, за звичкою — ще кілька разів відскакує вбік. Та зрештою він таки спиняється. Канапа — справжня, жива канапа — стоїть порожня, і нема на ній ні мушлі, ні якогось іншого тягаря. А якщо на ній виявиться справжній тягар? Якщо її вкрити шаром гарних книжок? Якщо канапу геть завалити книжками, і її майже не стане видно?

Кін скоряється своєму геніальному імпульсу. Він приносить цілий оберемок книжок і старанно перекладає їх на канапу. Краще, звичайно, брати книжки згори, але часу обмаль, вона сказала, що зараз прийде. Кін відмовляється від свого наміру, залишає драбину на місці і обходиться творами, які вибирає внизу. Він складає один на один по чотири-п’ять важких томів і квапно погладжує їх рукою, перше ніж принести нові. Книжок гірших він не бере, щоб не образити жінку. Хоч вона в цьому й мало що тямить, він про неї дбає, адже до книжок вона ставиться делікатно й тактовно. Вона ось-ось прийде. Побачивши завалену книжками канапу, Тереза, як людина, що в усьому любить лад, одразу підійде ближче й запитає, де їм місце. Так він заманить це створіння, яке ні про що не здогадується, в пастку. Назви книжок стануть зручним приводом для розмови. Він посуватиметься до мети поволі, крок за кроком. Потрясіння, яке її чекає, — величезна подія в житті жінки. Він не хоче її злякати, він хоче їй допомогти. Тільки в такий спосіб можна діяти сміливо й рішуче. Зайва поквапність йому ненависна. Він благословляє книжки. Якби ж вона тільки не закричала.

Він уже один раз чув був якийсь невиразний звук, так ніби прочинилися двері в четвертій кімнаті. Кін не звертає на це уваги, у нього справи важливіші. Він оглядає від письмового столу забарикадовану канапу, прикидає, яке вона справляє враження, і його сповнює почуття любови і вдячности до книжок.

Цієї миті її голос каже:

— А ось і я.

Він обертається. Вона стоїть на порозі сусідньої кімнати, в сліпучо білій нижній спідниці, отороченій широким мереживом. Спершу він пошукав очима синій колір — колір небезпеки. Тепер він злякано переводить погляд угору: блузку вона не скинула.

Слава Богу. Спідниці нема. Тепер мені не доведеться нічого м’яти. Хіба це пристойно? Ото пощастило. Я посоромився б. Як вона так може? Я сказав би: «Скинь її». Я б цього не зробив. Стоїть собі, ніби так і треба. Ми знаємо одне одного вже, либонь, дуже давно. Ну звісно, моя дружина. У будь-якому шлюбі. Звідки вона про це знає? Була на службі. В одного подружжя. Всього надивилась. Як тварини. Те, що потрібно, вони знаходять самі. У голові в неї не книжки.

Тереза, похитуючи стегнами, ступає ближче. Вона не ковзає й не пливе, вона йде перевальцем. Виходить, то через накрохмалену спідницю складається враження, немовби вона ковзає чи пливе. Вона радісно промовляє:

— У такій задумі? Ох, ці вже мені чоловіки! — Потім згинає мізинний палець, свариться й показує ним на канапу.

Треба й мені туди підійти, думає Кін і ту ж мить опиняється — він не розуміє, як це сталося — біля неї. Що він має тепер робити — покласти на книжки? Він тремтить від страху, благально дивлячись на книжки, на цей останній прихисток. Тереза перехоплює його погляд, тоді нахиляється й одним розгонистим рухом лівої руки згортає всі книжки на підлогу. Кін безпорадно ступає до них, хоче закричати, жах перехоплює йому горло, він намагається ковтнути й не може видати жодного звуку. У ньому повільно підіймається страшна ненависть: вона на це зважилась! Книжки!

Тереза стягує з себе нижню спідницю, дбайливо згортає її й кладе на книжки, що лежать на підлозі. Потім умощується на канапі, згинає мізинець, ошкірюється й каже:

— Ось так!

Кін сягнистими стрибками кидається з кімнати, замикається у вбиральні — з усього помешкання тільки тут нема книжок, — машинально спускає з себе в цьому місці штани, сідає на стільчик і плаче, як мала дитина.

Сліпучі меблі

— Не їстиму ж я сама на кухні, мов служниця. Господиня їсть за столом.

— Столу немає.

— Отож я й товкмачу: потрібен стіл. Хіба це годиться, щоб у порядному домі людина їла за письмовим столом? Цілих вісім років я про це думала. Пора вже сказати.

Купили стола, заразом з їдальнею горіхового дерева. Вантажники поставили все те в четвертій кімнаті, що була найдалі від письмового столу. Щодня обідали й вечеряли, здебільшого мовчки, на нових меблях. Не минуло й тижня, як Тереза сказала:

— У мене прохання. Тут чотири кімнати. У чоловіка й жінки права однакові. Такі ниньки закони. На кожного по дві кімнати. Що дозволено одному, те не заборонено й другому. Я візьму собі їдальню й сусідню кімнату. За чоловіком зостанеться чудовий кабінет і ота велика кімната поряд. Так буде найпростіше. Мебля залишиться, як є. Не треба буде нічого обраховувати. Шкода ж бо гаяти стільки часу. Це діло треба залагодити. Тоді жодна зі сторін не матиме перепон. Чоловік іде до письмового столу, жінка береться за свою роботу.

— Гаразд, а книжки?

Кін про її заміри здогадується. Його не обдуриш. Навіть якщо це коштуватиме йому цілих двох фраз, він однаково в неї все випитає.

— Через них у моїх кімнатах скоро вже не буде де ступити.

— Я заберу їх до себе!

Голос у нього злий. Господи, йому тяжко розлучатися зі своїм добром. Шкода віддавати сякий-такий скарб.

— А навіщо, перепрошую? Перетягувати книжки туди-сюди — хіба це для них добре? Я знаю, що треба зробити. Залиш книжки там, де вони стоять. Я до них і не доторкнуся. За це я візьму собі й третю кімнату. Так ми будемо квити. У тій кімнаті все’дно нічого такого не стоїть. А чудовий кабінет належатиме тільки чоловікові.

— Ти обіцяєш мовчати, коли ми їмо?

До меблів йому байдуже. Він їх продасть їй дорого. За столом вона часом заводить балачку.

— Ну звісно, я мовчати люблю.

— Краще домовитися про це в письмовому вигляді!

Вона навдивовиж спритно прослизнула вслід за ним до письмового столу. Угода, яку він хутко начеркав, іще не встигла просохнути, а вона вже поставила під нею свій підпис.

— Ти знаєш, що підписала? — промовив він, піднісши аркуш над головою, і про всяк випадок прочитав їй свій текст уголос: — «Цим я підтверджую, що всі книжки у трьох моїх кімнатах є законною власністю мого чоловіка й що в нинішньому розподілі майна ніколи й ні за яких обставин нічого не зміниться. За те, що мені передано три кімнати, я зобов’язуюся мовчати, коли ми з чоловіком спільно снідатимемо, обідатимемо чи вечерятимемо».

Обоє були задоволені. Вперше після загсу вони подали одне одному руки.

Так Тереза, що доти мовчала за звичкою, довідалась, як високо він цінував її мовчання. Умову, від якої залежав її подарунок, вона виконувала якнайстаранніше. Їжу вона передавала йому за столом мовчки. Тереза доброхіть зреклася однієї давньої мрії, що її плекала багато років: розповісти своєму чоловікові, як на кухні варять їсти. Текст угоди вона пам’ятала добре. Мовчати з примусу їй давалося важче, ніж мовчати просто так.

Якось уранці, коли він, зібравшись на прогулянку, вийшов зі своєї кімнати, вона заступила йому дорогу й сказала:

— Зараз я маю право розмовляти. Ми не за столом. На цій канапі я б не заснула. Хіба вона пасує до письмового столу? Така дорога, давня річ — і оця жалюгідна канапа. У пристойному домі має стояти пристойне ліжко. Сором-бо, як прийдуть люди. Вона завше справляла на мене гнітюче враження, ця канапа. Якраз учора я хтіла про це сказати. Але потім усе ж таки стрималася. Не гоже, щоб господині в домі відмовляли. Ця канапа — вона ж бо тверда, як камінь! Де це чувано, щоб тримати таку твердющу канапу? У твердому нічого доброго немає. Я не розпусниця якась, такого про мене ніхто не скаже. Але спати треба вміти. Лягати вчасно, і щоб ліжко було добротне, як і належиться, а не отаке тверде!

Кін її не перебивав. Певний, що вона мовчатиме о будь-якій порі дня й ночі, він, отже, хибно склав контракт, зробивши застереження тільки щодо того часу, коли вони сідали за стіл. З юридичного погляду вона угоди не порушила. Щоправда, з морального боку вона схибила. Але таких створінь, як Тереза, це не бентежить. На другий раз він поклав собі чинити розважливіше. Заговорить він, дістане привід розмовляти й вона. Ступивши вбік — так, немовби вона німа, а він глухий, — Кін пішов своєю дорогою.

Одначе Тереза не вгамувалася. Щоранку вона ставала під дверима й гудила канапу дедалі відвертіше. Її балачки ставали щораз довшими, його настрій — щораз гіршим. Хоч на її слова він і бровою не вів, проте, бувши людиною пунктуальною, вислуховував жінку до кінця. Про канапу вона знала, здавалося, так багато, немовби сама спала на ній уже багато років. Її зухвалі судження помалу справляли на нього вплив. Канапа була швидше м’яка, ніж тверда. Кіна так і поривало заткати її дурну пельку однією-однісінькою фразою. Він питав себе, як далеко зайде її нахабство, й, щоб побачити це, зважився на один невеличкий підступний експеримент.

Якось, коли вона знов накрила мокрим рядном цю тверду, твердющу-розтвердющу канапу, він глузливо втупився їй у самісіньке обличчя — дві товсті щоки й чорна пащека — і заявив:

— Звідки тобі це знати? Сплю на ній я.

— А я все’дно знаю, що канапа тверда.

— Отакої! Звідки ж?

Вона ошкірилась:

— Я цього не скажу. Дещо пригадується.

Зненацька й сама вона, і її ошкір здалися йому дуже знайомими. Перед очима постала сліпучо біла нижня спідниця з мереживом, груба рука накинулася на книжки. Ще мить, і вони вже лежали на килимі, наче трупи. Потороча, до половини гола, до половини в блузці, ретельно згорнула нижню спідницю й накрила нею, мов саваном, книжки.

Цього дня робота в Кіна не йшла на лад. У нього нічого не виходило; їжа викликала огиду. Один раз йому пощастило про все забути. Тим виразніше спогади напливали тепер. Уночі він не змикав очей. Канапа йому здавалася проклятою й зараженою. Якби ж вона була тільки тверда! До неї прилип брудний спогад. Кілька разів Кін підводивсь і струшував із себе цей тягар. Але та бабега була важка й залишалася там, де їй подобалось. Він просто-таки скидав її з канапи на підлогу. Та щойно він лягав, як її образ з’являвся перед ним знову. Від ненависти він не міг заснути. Щоб виспатися, йому потрібно було шість годин. Завтра з його роботою буде те саме, що й сьогодні. Він завважив, що всі лихі думки крутяться тільки навколо канапи. Щаслива ідея врятувала його аж під четверту годину ранку. Він вирішив пожертвувати канапою.

Кін хутко підбіг до жінчиної кімнати, що була біля кухні, й стукав у двері доти, доки нажахана Тереза нарешті прийшла до тями. Спати вона не спала. Відколи Тереза вийшла заміж, сон взагалі втікав від неї. Щоночі вона в глибині душі чекала на велику подію. Ось ця подія й настала. Минуло кілька хвилин, перше ніж Тереза в це повірила. Тихесенько підвелася вона з ліжка, скинула нічну сорочку й одягла спідницю з мереживом. Щовечора вона діставала її з валізи й чіпляла на спинку стільця в ногах ліжка — про всяк випадок, адже наперед нічого не знаєш. На плечі вона напнула широку ажурову шаль — ще одну, справжню коштовність у своєму посагу. Ту першу поразку Тереза приписала блузці. На її величезних, лапатих ногах були червоні пантофельки. Біля дверей вона голосно прошепотіла:

— О Господи, відмикати? — Власне, вона хотіла сказати: «Що сталося?»

— Ні, дідько забирай! — гаркнув Кін, лютий на її нібито міцний сон.

Вона збагнула, що помилилася. Його владний тон підтримав її надію ще на якусь хвилю.

— Завтра мені треба купити ліжко! — закричав він.

Вона нічого не відповіла.

— Зрозуміло?

Вона покликала на допомогу все своє вміння й прошепотіла крізь двері:

— Як хочеш.

Кін повернувся до своєї кімнати, гучно хряснув на підтвердження своєї рішучости дверима й відразу заснув.

Тереза рвучко скинула шаль, дбайливо поклала її на стілець і впала важкими грудьми на ліжко.

Хіба так поводяться? Хіба так роблять? Можна подумати, це потрібно мені. І що тільки цей чоловік забрав собі в голову! Хіба це чоловік? На мені такі чарівні штанці з дорогим мереживом, а він і не поворухнеться. Ні, це, звісно, не чоловік. Я могла б мати зовсім інші амури. Який статечний був отой пан, що часто приходив на гостину до колишніх моїх господарів! Біля дверей він брав мене за підборіддя й щоразу казав: «А вона з дня на день стає молодшою!» Ото був чоловік — здоровенний, кремезний, він щось собою таки являв, не те що цей — сама шкіра та кістки. А як він дивився! Мені досить було б тільки пальцем кивнути. Коли він приходив, я ступала до вітальні й питала:

— Що бажають панове на завтра? Яловичину з капустою і смаженою картоплею чи вудженицю з овочами й галушками?

Ті двоє стареньких ніколи не могли дійти згоди між собою. Він був за галушки, вона — за капусту. Тоді я зверталася до гостя:

— То нехай скажуть пан небіж!

Ще й тепер бачу, як стою перед ним, а він — ото вже нахаба! — підхоплюється і обіруч — кремезний був чоловік! — ляскає мене по плечах.

— Яловичину з капустою й галушками!

Сміх, та й годі. Яловичину з галушками! Та хто так робить? Такого світ іще не бачив.

— Завше вони в доброму гуморі, цей пан небіж! — казала я.

Доти він служив у банку, але після скорочення залишився без роботи, хоч і дістав непогану вихідну допомогу, що правда, то правда. Але як бути, коли цю допомогу проїси? Ні, я заведу собі чоловіка тільки поважного, з пенсією або, ще краще, з власним статком. Пора вже. Через якусь там любов не варто псувати собі життя. Треба ж мати голову на в’язах. У нашій сім’ї всі доживають до старости. Хіба це дивно, коли живеш так помірковано? Це ж бо велике діло — вчасно лягати спати, завжди сидіти вдома. Мати, голодранка нещасна, теж дожила до сімдесятьох чотирьох років. Та ще й не просто померла. Вона врізала дуба від голоду, бо на старість не мала чого жерти. Все ж бо проциндрила. Як зима — то й нова блузка. Не минуло й шістьох років після того, як помер батько, а вона вже завела собі полюбовника. О, це був ще той фрукт, різник, бив її й завше ганяв за дівками. Я його мармизу добряче подряпала. Йому скортіло мене, а мені він був огидний. Я підпускала його, щоб тільки матір позлити. Вона за своїх дітей завше горою стояла. Ох і вибалушила ж вона очі, як прийшла після роботи додому й застала полюбовника зі своєю дочкою! Ні, до цього діло в нас іще не дійшло. Різник саме поривається сплигнути. Я міцно тримаю його, не даю вирватись, доки стара відчинить двері й підійде до ліжка. Така буча знялася! Мати штурханами виганяє його з кімнати, хапає мене, ридає й навіть намагається цілувати. Я впираюся й дряпаюсь.

«Ти не мати, а мачуха!» — кричу їй. До самої смерти вона думала, що він позбавив мене цнотливости. Ще чого! Я жінка порядна, і в мене ні з ким нічого не було. Авжеж, якщо не боронитимешся, то матимеш їх по десятку на кожен палець. Але що діяти потім? Адже все з дня на день дорожчає. За картоплю он уже треба платити вдвічі більше. Хто зна’ ще, чим це скінчиться. Ні, краще я побуду збоку. Тепер я жінка заміжня, і мене чекає самотня старість...

Із газетних оголошень — а читала вона лише їх — Тереза знала багато гарних висловів і вплітала їх у свої думки, коли була схвильована чи після того, як ухвалювала важливі рішення. Такі мовні звороти її заспокоювали. Вона ще раз проказала подумки: «Мене чекає самотня старість», — і заснула.

Другого дня робота в Кіна пішла на лад; він саме сидів за столом, коли двоє вантажників принесли нове ліжко. Канапа зникла, а заразом зникло й усе, що до неї прилипло. Ліжко стало на те саме місце. Виходячи, вантажники забули причинити за собою двері. Несподівано вони внесли до кімнати умивальника.

— Куди його? — запитав один з них у другого.

— Нікуди! — запротестував Кін. — Умивальника я не замовляв.

— За нього вже заплатили, — сказав вантажник, той, що нижчий.

— За нічний столик — теж, — додав другий і хутко вніс до кімнати цей дерев’яний доказ.

На порозі з’явилася Тереза. Вона повернулася з крамниці. Перше ніж увійти, вона постукала у відчинені двері.

— Дозвольте?

— Входьте! — вигукнули замість Кіна вантажники й засміялися.

— Вже тут, панове? — Тереза з гідністю пропливла до свого чоловіка, по-панібратському привіталася з ним, повівши плечем і кивнувши головою, так ніби вони вже багато років були щирі друзі, й сказала: — А правда ж, я молодця? За ті ж таки гроші! Чоловік жде вдома одну меблю, а жінка привозить аж три.

— Я їх не хочу. Мені потрібне тільки ліжко.

— А чом би й ні? Людина мусить умиватись.

Вантажники штовхнули один одного ліктем під бік. Либонь, подумали, що досі Кін ніколи не вмивався. Тереза накинула йому сімейну розмову. Він не хотів бути посміховиськом. Якщо підтримати розмову про цей умивальник, вони вважатимуть його за дурня. Краще нехай уже він залишається тут, хоч у нього й така холодна мармурова стільниця. Його можна трохи сховати за ліжком. Щоб якомога скоріше забути про цю неприємну обнову, Кін сам допоміг поставити умивальника на місце.

— Нічний столик зайвий, — промовив потому він і показав на низенький, жалюгідний предмет, який посеред високої кімнати — столик стояв іще там — мав кумедний вигляд.

— А нічний горщик?

— Нічний горщик? — Кін уявив собі нічний горщик у бібліотеці й геть розгубився.

— Може, поставити під ліжко?

— Що це тобі стукнуло в голову?

— Хіба ж можна при чужих людях так ганьбити жінку?

Отже, їй потрібно було тільки потеревенити. Вона хотіла теревенити, теревенити й більш нічого. Для цього вона підступно скористалася з того, що в кімнаті були вантажники. Але він не дав утягти себе в пусту балаканину. Нічний горщик проти її базікання — це просто книжка.

— Поставте його он там, біля ліжка! — різко наказав Кін вантажникам. — Отак, а тепер ідіть собі.

Тереза провела вантажників за двері. Вона була саме втілення люб’язности й, усупереч своїй звичці, дала обом на чай — із чоловікової кишені. Коли вона повернулася до кімнати, Кін уже знов сидів, повернувши крісло спинкою до Терези. Він не бажав більше мати з нею нічого спільного, навіть зустрічатись очима. Позаяк перед ним стояв письмовий стіл, вона не змогла підійти до нього ближче й задовольнилася злим поглядом збоку. Вона відчувала, що має якось виправдатись, і почала нарікати на старий умивальник:

— Двічі на день роби те саме. Вранці й увечері. Хіба в цьому є глузд? З жінкою теж треба рахуватися. Служниця ж бо одержує...

Кін схопився на ноги й, не обертаючись, наказав:

— Тихо! Більш ані слова! Усе тут залишається, як є. Жодних дискусій. Відтепер двері до твоїх кімнат я замикатиму. Я забороняю тобі ступати сюди, поки я тут. Книжки, які мені будуть потрібні звідти, я братиму сам. Рівно о першій і рівно о сьомій я виходитиму їсти. Прошу не кликати мене, поглянути на годинник я можу й сам. Якщо мені заважатимуть, я вживатиму заходів. Час у мене дорогоцінний. Прошу вийти!

Кін стулив руки пучками докупи. Він знайшов потрібні слова: зрозумілі, точні й такі, що покладали між ними відстань. Тепер нехай спробує зі своєю неоковирною мовою заперечити на них. Тереза вийшла й причинила за собою двері, що сполучали їхні кімнати. Нарешті йому пощастило зірвати її балакучі плани. Замість укладати з нею угоди, змістом яких вона нехтує, він показав їй, хто тут господар. Дечим він пожертвував: можливістю милуватися темними, заставленими книжками кімнатами, витонченим умеблюванням свого кабінету. Те, що він натомість одержав, важило йому багато більше: можливість працювати далі, а першою й найголовнішою умовою для цього була тиша. Він спрагло наповнив груди мовчанням, як інші люди наповнюють груди повітрям.

Усе ж таки спершу треба було призвичаїтись до істотних перемін у його оточенні. Кілька тижнів Кін не знаходив собі місця на своїй новій, тісній житловій площі. Обмежений чвертю колишнього свого простору, він почав усвідомлювати, як же тяжко доводиться арештантам, що їх досі — ось де рідкісна нагода чогось навчитись, на волі люди нічого не вчаться — всупереч загальній думці вважав щасливцями. Пройтися туди-сюди, коли його осявала грандіозна ідея, вже було не вільно. Досі двері стояли всі навстіж, і в бібліотеці гуляв свіжий повів. Горішні вікна впускали повітря й думки. Коли він був надто схвильований, то вставав і кілька разів проходився — сорок метрів в один бік, сорок метрів у другий. Відкритий вигляд угору гармоніював із цим роздоллям унизу, що дихало свіжістю. Крізь віконні шиби відчувався загальний небесний стан, притлумленіший і спокійніший, аніж насправді. М’яка блакить промовляла: сонце світить, але сяйво його до мене не доходить. Така сама м’яка сірина — проллється дощ, але не на мене. Легеньке дудоніння вказувало на те, що падають краплини. Їх було чути з далекої далечини, тебе вони не торкались. Ти знав тільки одне: світить сонце, пропливають хмари, йде дощ. Так немовби хтось забарикадувався від землі, немовби спорудив сховище від усього суто матеріального, суто планетарного, — гігантське сховище, таке велике, що в ньому вмістилася та мізерія на землі, яка більша від землі й більша від праху, що на нього, розпавшися, знов обертається життя; немовби хтось заповнив цією мізерією сховище й наглухо його замкнув. Мандрівка в невідоме не була схожа на жодну іншу мандрівку. Досить було подивитися в оглядові вікна, щоб переконатись, що декотрі закони природи діють і далі: після дня настає ніч, підсоння примхливе і безперестанку змінюється, час неспинно тече, а ти мандруєш сам собою.

Тепер це сховище стислося. Коли Кін підводив очі від письмового столу, який відтинав один куток кімнати, його погляд натикався на безглузді двері. За ними були, безперечно, три чверті бібліотеки, він їх відчував, він відчув би їх і крізь сотню дверей; але тільки відчувати те, чого він колись торкався, викликало в нього гіркоту. Іноді він картав себе за те, що доброхіть покраяв цілісний організм, власне творіння. Книжки неживі, гаразд, вони позбавлені почуттів, а отже, не знають і болю, від якого страждають тварини, а може, й рослини. Але хто справді довів, що неорганічний світ нічого не відчуває, хто знає, чи не нудиться одна книжка за рештою, з котрими вона довго стояла разом, в якийсь чужий нам спосіб, через що ми цього й не помічаємо? У кожної наділеної розумом істоти бувають хвилини, коли традиційна межа, що її наука провела між органічним і неорганічним світом, здається штучною й застарілою, як і всі людські межі. Наш прихований протест супроти такого розмежування виявляється у вислові «мертва матерія». Те, що мертве, колись було живе. Коли вже нам доводиться визнати, що в якійсь речовині життя нема, то ми все ж таки бажаємо їй, щоб у минулому воно в ній було. Особливий подив у Кіна викликало те, що книжки було поставлено на нижчий рівень, аніж тварин. Невже те наймогутніше, що визначає наші цілі, а отже, й наше існування, відіграє в житті меншу роль, аніж наша безвладна, приречена на смерть жертва — тварина? Хоч як він у тому сумнівався, та все ж приставав до загальної думки. Сила вченого полягає в тому, що всі сумніви він обмежує сферою свого фаху. Тут він дає їм волю, і вони нагадують невгамовний, настирливий прибій; у всьому іншому й загалом він підкоряється тому, що панує в цей час. Він має достатньо підстав сумніватися в тому, чи існує філософія Ле-дзи. З’ясованим він вважає те, що Земля обертається навколо Сонця, а Місяць — навколо нас.

Окрім того, Кін мав думати про річ багато важливішу й мав давати їй раду. Ці меблі викликали в нього огиду. Вони заважали йому своєю настирливістю, вони проникали в його наукові праці. Місце, яке вони посіли, не відповідало їхньому жалюгідному значенню. Він став жертвою сваволі цього грубого поліняччя; що йому до того, де він спить і де вмивається? Ще трохи, і він, либонь, уже забалакає про їжу так, як це роблять дев’ять десятих людства; ті, в кого її забагато, розмовляють про неї більше, ніж ті, в кого її замало.

Кін саме був заклопотаний тим, що відновлював один текст. Слова аж хрустіли; нетерпляче, мов мисливець, напружуючи зір, схвильований, але з холодною головою посувався він од речення до речення. Згодом йому знадобилась якась книжка, він підвівся й рушив по неї. Перше ніж він узяв її, в голову йому влізло оте кляте ліжко. Воно розірвало ланцюг чітких зв’язків, на багато миль відкинувши Кіна від його дичини. Умивальники постирали всі чудові сліди. Серед білого дня він застав себе сонним у ліжку. Коли він знову сів, усе довелося починати спочатку — обстежувати місцевість, налаштовувати себе на потрібний лад. Навіщо отак гайнувати час? Навіщо отак марнувати силу й увагу?

Помалу в ньому прокидалася ненависть до цього незграбного ліжка. Він не зажадав, щоб його замінили канапою — адже та була ще гірша. Він не зажадав, щоб його винесли — адже решта кімнат належали дружині. Вона повік не поступилася б тим, що колись запопала. Кін це відчував, хоч розмови з нею про таке й не заводив. Він і не хотів розпочинати переговори. Бо тепер він мав над нею одну неоціненну перевагу. Вже кілька тижнів вони не казали одне до одного жодного слова. Він усіляко остерігався порушити мовчанку. Краще вже терпіти й нічний столик, і умивальник та ліжко, ніж стратити розум і дати їй привід знов завести балаканину. Щоб зберегти цей статус-кво, він намагався не входити до її кімнат. Коли потрібно було взяти там якісь книжки, він робив це в обідню пору або після вечері, позаяк тоді, як він казав сам собі, до їдальні йому доводилося входити так чи так. За столом він на неї не дивився. Глибоко схований страх, що вона раптом щось скаже, ніколи не полишав його зовсім. Та хоч яка осоружна вона була йому, але одне він мусив визнати: угоди вона дотримувалась.

Умиваючись, Кін заплющував очі, щоб у них не потрапила вода. Це була в нього давня звичка. Він стуляв повіки багато дужче, ніж було потрібно, щоб під них не затекла вода. Очі свої він беріг щомога. Коли поставили новий умивальник, ця давня звичка йому знадобилася. Щоранку, щойно прокинувшись, він наперед тішився вмиванням. Адже коли ще він бував вільний від цих меблів? Нахилившись над умивальником, він не бачив жодного з тих зрадницьких предметів. (Усе, що відвертало його увагу від праці, було, по суті, зрадництвом). Зануривши голову глибоко у воду, він любив згадати про минуле. У такі хвилини наставало царство таємної, тихої порожнечі. У кімнаті пурхали, ні на що не натикаючись, вдалі кон’єктури. Ніяка канапа не здіймала галасу, складалося враження, що її тут геть нема, що це міраж, який вигулькнув над самісіньким обрієм і одразу зник.

Так само собою вийшло, що Кін почав відчувати насолоду, коли заплющував очі. Умившись, він розплющував їх не відразу. Якусь хвилю він іще жив ілюзіями, нібито меблі раптом зникли. І навіть ще не ступивши до вмивальника, ще тільки спустивши ноги з ліжка, він змикав повіки, передчуваючи полегкість, яка невдовзі мала настати. Один із тих людей, котрі борються проти власних слабкостей, у всьому складають собі звіт і намагаються самовдосконалюватись, Кін переконував себе, що це — не слабкість, а сила. Треба її плекати, навіть якщо вона обернеться на велику химеру. Хто про це довідається? Адже він живе сам, а те, що на користь науці, важливіше, ніж думка натовпу. Тереза навряд чи його застукає, хіба ж вона зважиться, всупереч його забороні, зненацька ввійти до нього?

Спочатку він лишався сліпим доти, доки вдягався. Згодом навчився діставатись наосліп до письмового столу. Запрацювавшись, він забував, що стоїть у нього за спиною, тим більше, що його не бачив. За письмовим столом він давав очам волю. Вони були раді, що нарешті розплющились, і ставали навдивовиж спритними. Можливо, вони набиралися снаги, коли відпочивали, а відпочивати він давав їм щедро. Він беріг їх від усіляких несподіваних нападів. До їхніх послуг він удавався лише там, де це було доцільно: коли читав і писав. По книжки, потрібні для роботи, він ходив сліпма. Попервах він і сам сміявся зі своїх дивних витівок. Частенько він брав з полиці не ту книжку й, не здогадуючись про це, повертався із заплющеними очима до столу. Аж тут він усвідомлював, що простяг руку на три томи далі праворуч, на один том далі ліворуч або іноді навіть на цілу полицю нижче. Це його не бентежило, він терпляче вирушав по книжки вдруге. Нерідко йому кортіло, перше ніж він діставався до полиць, зиркнути крадькома на назву, роздивитися корінець. Тоді він часом кліпав очима, а інколи, залежно від обставин, навіть кидав швидкий погляд у той чи той бік. Але здебільшого він опановував себе й доходив до письмового столу, де розплющити очі вже не було небезпечно.

Кін так навчився ходити наосліп, що став у цьому ділі неабияким майстром. Минуло три-чотири тижні, і він дуже швидко знаходив уже все, що хотів, не вдаючись до обману й хитрощів, зі справді заплющеними очима, жодна пов’язка не зробила б його сліпішим. Цей інстинкт не полишав його навіть на драбині. Кін розставляв її саме там, де було потрібно. Він хапав її з обох боків чіпкими довгими пальцями й навпомацки брався щаблями нагору. Стоячи там, а потім спускаючись униз, рівновагу він утримував також завиграшки. Труднощі, яких Кін, коли бував видющим, ніколи не долав цілком, позаяк ставився до них байдуже, тепер він усував мимохідь. Так, наприклад, у стані сліпоти він навчився користуватись ногами. Колись вони заважали йому, щойно він починав рухатись; як на свою довжину вони були надто тонкі. Тепер ноги ступали твердо й упевнено. Вони немовби поповнішали, обросли м’язами й жиром, він міг на них покластися, вони стали його опорою. Ноги бачили замість нього, сліпого, а він натомість допомагав їм, колись немічним, своїми новими ногами, кращими.

Від декотрих своїх звичок Кінові довелося відмовитись, поки він не був цілком певний у зброї, яку викував собі з власних очей. Вирушаючи вранці на прогулянку, він уже не брав із собою теку, набиту книжками. Коли він на цілу годину нерішуче застигав перед полицями, його погляд міг легко впасти на лиховісну трійцю, — так він називав це меблеве тріо, яке покидало його свідомість, на жаль, дуже повільно. Згодом власні успіхи додали йому сміливости. Хвацько й наосліп наповнював він теку. Коли те, що в ній опинялося, раптом переставало його влаштовувати, він її спорожнював і добирав книжки наново, мовби нічого й не змінилося — він, бібліотека, майбутнє і виважений, практичний розподіл часу.

Принаймні в своїй кімнаті владарював він. Наука процвітала. Вчені статті грибами виростали з його письмового столу. Колись Кін, щоправда, сам глузував зі сліпих і зневажав їх за те, що вони, попри цей ґандж, тішаться життям. Та щойно він поміняв свою упередженість на певну перевагу, відповідна філософія знайшлася сама собою.

Сліпота — це зброя проти часу й простору; наше існування — суцільна, жахлива сліпота, якщо не брати до уваги тієї мізерії, яку ми пізнаємо за допомогою своїх нікчемних почуттів — нікчемних і за своєю суттю, і за тим, як далеко вони сягають. Панівний принцип усесвіту — сліпота. Завдяки їй співіснують речі, що були б неможливі, якби вони бачили одні одних. Сліпота дає змогу уривати час там, де ти не годен дати йому раду. Що таке, скажімо, спора, як не часточка життя, до слушної нагоди огорнена сліпотою? Уникнути часу, цього континууму, є тільки один спосіб. Час від часу не бачачи його, ти розламуєш його на частини, по яких його й знаєш.

Кін сліпоти не винаходить, він лише користається з неї, цієї природної можливости, завдяки якій живуть видющі. Хіба люди не послуговуються нині всіма видами енергії, що їх вони опановують? Яких можливостей люди ще не прибрали до рук? Телепні орудують електрикою й складними атомами. Утворення, що їх ніхто не бачить, бо всі вражені сліпотою, сповнюють Кінові кімнати, пальці й книжки. Ця задрукована сторінка, зрозуміла й розчленована, як жодна інша, — насправді пекельне нагромадження шалених електронів. Якби він усвідомлював це завжди, літери, мабуть, танцювали б перед його очима. Пальці відчували б тиск цього лиховісного руху, мов легенькі уколи голкою. За день він долав би сякий-такий рядок, не більше. Це його право — перенести сліпоту, в якій він знаходить захист від таких чуттєвих ексцесів, на всі перепони в житті. Меблів для нього не існує так само, як не існує безлічі атомів у ньому самому й навколо нього. «Esse регсірі», бути — це відчувати; чого я не відчуваю, того не існує. Лихо слабким створінням, які пускаються берега й бачать усе поспіль!

З цього логічно й незаперечно випливало, що Кін сам себе в жодному разі не ошукував.

Ласкава пані

У Терези впевненість також щотижня зростала. З трьох її кімнат меблі стояли тільки в одній, у їдальні. У двох інших їх ще, на жаль, не було. Саме в них вона й крутилася, щоб не зношувалися меблі в їдальні. Звичайно Тереза стояла під дверима, що вели до його письмового столу, й підслуховувала. Годинами, по цілих півдня стовбичила вона там, припавши очима до щілини, крізь яку анічогісінько не було видно, виставивши в його бік лікті, без стільця, на який можна було б зіпертися, розраховуючи тільки на себе та свою спідницю, й чекала — вона добре знала чого. Тереза ніколи не стомлювалась. Вона застукувала його, коли він починав розмовляти, хоч був і сам. Дружина була для нього надто погана, тож він і розбалакував з порожнечею, так йому й треба. Перед обідом і вечерею вона переходила на кухню.

За роботою, далеко від Терези, Кін почувався добре й був задоволений. А вона майже завжди була поруч, рівно за два кроки від нього.

Щоправда, іноді в нього зринала думка про те, що вона виношує якусь тираду, спрямовану проти нього. Але Тереза знай мовчала й мовчала. Він поклав собі один раз на місяць перевіряти, як у її кімнатах зберігаються книжки. Від крадіжки книжок не гарантований ніхто.

Одного дня, годині о десятій — їй саме було так добре все чути, — він, рішуче налаштований на інспекцію, нагло розчахнув двері. Тереза відскочила назад і трохи не впала.

— Що за манери?! — вигукнула вона, знахабнівши від жаху. — Люди стукають, коли входять. Можна подумати, що я зі своїх кімнат підслуховую. Навіщо мені підслуховувати? Коли чоловік одружений, то вже дозволяє собі що завгодно. Тьху! Тут більш нічого й не скажеш. Яка невихованість, тьху!

Як, він має стукати, щоб увійти до власних книжок?! Ганьба! Сміх! Безглуздя! Та вона з глузду з’їхала. Пора вже дати їй ляпаса. Може, прийде до тями.

Він уявив собі сліди від своєї п’ятірні на її товстій, угодованій, лиснючій щоці. Несправедливо було б віддати перевагу якійсь одній щоці. Не завадило б затопити їй з обох рук одразу. Якщо погано вцілиш, червоні пасмуги з одного боку виявляться трохи вище, ніж із другого. Це було б огидно. Він вивчав китайське мистецтво, і в ньому прищепилася палка любов до симетрії.

Тереза завважила, що він придивляється до її щік. Вона забула про стук у двері, відвернулась і, запрошуючи його ввійти, сказала:

— Не треба.

Отже, він здобув перемогу й без ляпаса. Його цікавість до її щік згасла. Цілком задоволений, він рушив до полиць. Вона застигла в очікуванні. Чому він нічого не каже? Обережно поглянувши скоса на Кіна, Тереза виявила в його обличчі якусь переміну. Краще вже їй одразу піти на кухню. Свої загадки вона зазвичай розгадує там.

І нащо тільки вона це сказала? Тепер він знов не схоче. Надто вона порядна. Котрась інша відразу кинулася б йому на шию. Нічого з ним не клеїться. Така вже вона людина. Якби була старша, то вже давно закопилила б губи. Хіба такого взагалі можна назвати чоловіком? А може, він зовсім і не чоловік? Є такі страшні чоловіки, які зовсім не чоловіки. Штани — то ще не все, вони носять їх просто так. Але вони й не жінки. Це вже було. Хто зна’, коли він схоче знов. У таких це може тривати роками. Вона ще не стара, одначе вже й не дівчинка. Вона про це й сама знає, казати їй не треба. Вигляд у неї як у тридцятирічної, але вже не як у двадцятирічної. На вулиці всі чоловіки на неї озираються. А що сказав їй продавець у меблевій крамниці? «Атож, — каже, — у тридцять люди високого роду мають звичку брати шлюб — і чоловіки, й жінки». Власне, вона завше вважала, що на вигляд їй років сорок, — хіба це ганьба в п’ятдесят шість? Та коли вже він сам так каже, отой молодик, то йому видніше. «Ну, перепрошую, все ж бо ви знаєте!» — відповіла вона. Цікавий чоловік. Одразу по ній вгадав не тільки те, скільки їй років, а й що вона заміжня. А їй живи з отаким стариганом. Люди ще подумають, що він її не кохає.

Усі форми слів «кохати» й «кохання» Тереза знала з газетних оголошень. Замолоду вона звикла до слівець крутіших. Згодом, коли вже служила в господарів і з-поміж решти граматичних коренів опанувала й цей, він залишався для неї чарівним чужоземним словом. Сама вона таких священних заклинань ніколи не промовляла. Проте намагалася скористатись будь-якою слушною нагодою: скрізь, де на очі їй траплялося слово «кохання», вона спинялась і ґрунтовно вивчала все довкола нього. Іноді любовні пропозиції затьмарювали блискучі пропозиції найнятися на службу. Вона читала «висока платня» й випростувала руку; долоня її радісно згорталася під вагою очікуваних грошей. Потім її погляд ковзав на сусідні шпальти й натрапляв на слово «кохання»; тут він затримувався на кілька довгих хвилин, тут він відпочивав. Попри це, вона не забувала про свої наміри, грошей, що були в долоні, у жодному разі не повертала. Вона тільки ховала їх на кілька коротких, трепетних хвилин під коханням.

Тереза проказала ще раз уголос:

— Він мене не кохає.

Слово, в якому полягала вся суть, вона вимовила як «охає» й ту ж мить відчула на вустах смак поцілунку. Це її втішило. Вона зімкнула повіки. Потім відставила вбік почищену картоплю, витерла об фартух руки й прочинила двері до своєї невеличкої комірчини. В очах у неї замерехтіло, й вона примружилась. Раптом їй зробилося гаряче. Перед очима застрибали кульки, червоні блищаки, стало тісно, підлога піднялась, ноги провалилися в неї, туман, туман, якийсь дивний туман, чи то дим, довкола, хоч куди поглянь, суціль порожнеча, голо, стільки місця, вона за щось ухопилась, їй стало страшенно млосно, валіза, посаг, хто забрав речі, рятуйте!

Коли вона опритомніла, то лежала впоперек ліжка. Чистенькою й доглянутою поставала перед нею її комірчина, річ за річчю, все на своїх місцях. Зненацька їй зробилося страшно. Спершу комірчина була порожня, потім знову стала повною. Що діється? Вона тут не залишиться. Ця задуха її вкрай знесилила. Така тіснота, така вбогість. Нараз у цій самоті вона відчула, що гине.

Тереза обсмикала на собі зім’ятий одяг і пропливла до бібліотеки.

— Щойно я ледве не померла, — сказала вона просто. — Знепритомніла. Серце мало не зупинилось. Багацько роботи, нікудишня комірчина. Так і ґиґнути можна!

— Як, тільки-но ти звідси вийшла, тобі відразу стало недобре?

— Якби ж недобре — я зомліла.

— Це було давно. Я вже цілу годину стою біля книжок.

— Невже?! Так довго? — Тереза проковтнула клубок у горлі. Вона ніколи не хворіла, скільки себе й пам’ятає.

— Я викличу лікаря.

— Лікар мені не потрібен. Краще я переберуся до іншої кімнати. Чогось же в мене та почалося безсоння. А мені потрібен здоровий сон. Кімната біля кухні — найгірша в цілому помешканні. Адже то комірчина для служниці. Якби я мала служницю, вона мусила б спати там. А там же геть не можна спати. Ти вибрав собі найкращу кімнату. То я можу взяти собі трохи гіршу, ту, що поряд із твоєю. Такий чоловік, видко, гадає собі, що спати треба тільки йому. Якщо так піде й далі, я зляжу, тоді знатимеш. Ти забув уже, скільки коштує служниця!

Чого вона від нього хоче? Нехай робить у своїх кімнатах що їй заманеться. Йому байдуже, де вона спатиме. Позаяк вона була знепритомніла, то він її не перебивав. Добре хоч, що таке стається не часто. З жалю до неї — жалю фальшивого, як Кін сказав собі, — він примусив себе слухати її далі.

— А хто збирається когось обтяжувати? Кожне має свою кімнату. Тут нічого не може статись. Я не така. Інші жінки поводяться так, що просто сором. Аж вуха займаються. Мені це треба? Мені потрібна нова мебля! Кімната чимала, дещо туди та ввійде. Хіба я жебрачка?

Нарешті він збагнув, чого вона хоче: знову меблів. Він ударив був дверима їй в обличчя. Виходить, у тому, що вона знепритомніла, винен він. Не можна відчиняти двері так нагло. Це її просто-таки ошелешило. Кін і сам злякався. Він не почув від неї жодного докору; як відшкодування можна було подарувати їй меблі.

— Маєш рацію, — мовив він. — Купи собі нову спальню.

Відразу по обіді Тереза випливла в місто і обходила вулиці доти, доки знайшла найфешенебельнішу меблеву крамницю. Тут вона попросила назвати їй ціни на спальні. Аж надто дорогого для неї не було нічого. Коли власники крамниці, двоє гладких братів, намагаючись переплюнути один одного, нарешті назвали їй ціну, для чесної людини вочевидь зависоку, вона різко крутнула головою, стрімко спрямувала її до дверей і зухвало заявила:

— Панове начальники гадають, що гроші ми крадемо!

Вона вийшла з крамниці, не попрощавшись, і подалася відразу додому, в кабінет до чоловіка.

— Що тобі треба? — Він був лютий; вона ступила до нього в кімнату о четвертій дня.

— Я мушу підготувати чоловіка до цін. А то він іще злякається, коли жінка раптом зажадає стілько грошей. Спальні тепер такі дорогі! Якби не бачила сама, то не повірила б. Я знайшла собі дещо пристойне, так, нічого особливого. Ціни скрізь однакові.

Вона святобливо назвала суму. Кін не мав ані найменшого бажання пережовувати те, чому вже давно, ще опівдні, було покладено край. Він поквапно заповнив чек на потрібну суму, показав пальцем на назву банку, де вона мала одержати гроші, а тоді — на двері.

Аж на вулиці Тереза переконалася, що на папері справді стояла та шалена сума. Цієї хвилини їй стало шкода таких великих грошей. Навіщо їй ота найшикарніша спальня? Досі вона жила помірковано й порядно. Невже тепер, вийшовши заміж, з доброго дива стане аморальною людиною? Ні, розкоші їй не потрібні. Ліпше купити спальню вдвічі дешевшу, а решту грошей покласти на ощадну книжку. Принаймні так вона матиме щось таке, на що можна покластися. Довгенько ж довелося б їй працювати, щоб зібрати стільки грошей! Це навіть годі вирахувати. Їй працювати на нього ще не один рік. А чи дістане вона за це що-небудь? Ні! Жити в домі служницею краще, ніж дружиною. Жінка як не подбає про себе сама, то катма й матиме. І чого вона так по-дурному вчинила? Треба було домовитися з ним про це ще до загсу. Хай би вона й далі одержувала свою платню. Робота в неї та сама. Її навіть стало більше, додалася ж бо їдальня й мебля в його кабінеті. Скрізь треба витирати пил. Хіба це дрібниця? Тепер вона мала б діставати платню ще вищу, ніж колись. Справедливости нема.

Тереза була така обурена, що чек у неї в руці аж тремтів.

За вечерею вона накинула на обличчя найлихішу свою посмішку. Кутики очей і губів зійшлися біля вух. З вузеньких щілин між повіками зеленкуватим світлом кололи погляди.

— Завтра їсти не варитиму. Ніколи мені. В мене не десять рук. — Щоб побачити, яке враження справили на нього ці слова, Тереза змовкла. Вона помщалася за його підлість. Вона порушила угоду й забалакала за столом. — Гадаю, через один обід я докорів не заслужу? Обіди їдять щодня. Спальню купують тільки один раз. Не варто поспішати поперед батька в пекло. Завтра я не варитиму, і квит!

— Та невже? — Страшна думка зринула в його голові, затьмаривши собою буденні потреби й права. — Та невже? — Голос його лунав так, немовби Кін сміявся.

— Нема чого сміятись! — відповіла вона роздратовано. — Нічого ж бо не встигаєш, тільки працюй та працюй. Хіба я служниця?

Бувши в доброму гуморі, він урвав її:

— Тільки ж поводься обережно! Обійди якомога більше крамниць! Порівняй їхні ціни, перше ніж на щось зважишся. Крамарі — дурисвіти, така в них натура. З жінок вони намагаються злупити вдвічі більше. В обід відпочинь у ресторані, адже сьогодні тобі було недобре, та гарненько попоїж. Додому не заходь! Надворі тепло, не перенапружуйся. Як пообідаєш, любенько вирушай на пошуки далі. Тільки ж не поспішай! За вечерю не турбуйся. Дуже раджу тобі не повертатися до самого вечора, доки не позачиняються всі крамниці.

Він примусив себе забути, що вона вже вибрала спальню й зажадала від нього саме стільки грошей, скільки та коштує.

— На вечерю ж бо можна з’їсти щось холодне, — сказала Тереза й подумала: «Тепер він знов хоче мене піймати. Зразу видно, коли людині соромно. Хіба ж можна так зужиткувати свою жінку! То зі служницею роби що заманеться. Твоя ласка, ти ж бо платиш. А з дружиною — зась. На те вона в домі й дружина».

Другого ранку Тереза, виходячи з дому, твердо вирішила купувати меблі тільки в того цікавого чоловіка, який усе визначив по ній одразу — і скільки їй насправді років, і що вона заміжня.

Вона поміняла в банку чек на гроші й половину суми відразу поклала до ощадної каси. Щоб зорієнтуватися в цінах, Тереза побувала в кількох меблевих крамницях. До полудня затято торгувалася. Вона збагнула, що заощадити зовсім не важко. Тоді можна буде покласти на ощадну книжку ще більше грошей. Крамниця, ціни в якій напередодні викликали в неї протест, була вже дев’ята. Її тут відразу впізнали. Цю поставу голови й уривисту мову назавжди запам’ятовував кожен, хто бачив Терезу бодай один раз. Після того, що сталося вчора, сьогодні їй показували речі дешевші. Тереза обдивлялася кожне ліжко згори донизу, стукала по дереву й прикладала вухо до бильця, щоб почути, чи воно всередині не порожнє. Частенько шашіль сточує річ іще до того, як її купиш. Тереза відчиняла кожну тумбочку, нахилялась і стромляла в неї ніс, щоб переконатися, чи та ще не була в ужитку. На дзеркала вона хукала, а тоді кілька разів проводила по них шматиною, яку зажадала в «пана начальника». Жодною з шаф Тереза не була задоволена.

— Сюди ж бо нічого не ввійде. Ох, перепрошую, і роблять ниньки ці коробки! Одоробала для злидарів. Котрі нічого не мають. А справжній господині потрібне місце.

Терезу обслуговували запобігливо, попри її скромний вигляд. Цю жінку вважали дурепою. Дурні люди соромляться нічого не купити. На психології покупців власники крамниці зналися не дуже, їхня практика обмежувалася молодятами, чиє щастя вони легко й успішно підігрівали двозначними порадами — цинічними чи дружніми, залежно від того, хто їх як розумів. Схвильованість цієї літньої жінки не викликала в них, двох літніх марнотратників життя, жодного співчуття. Вони з півгодини пропонували їй то те, то се, давали особисті гарантії, та зрештою їхній запал згас. Такої образи Тереза тільки й чекала. Вона відкрила свій величезний ридикюль, що його носила під пахвою, дістала грубу паку грошей і уїдливо сказала:

— Треба ж поглянути, чи стане в мене грошей.

На очах у чорнявих, кругленьких братів, які не сподівалися побачити в ридикюлі такий скарб, Тереза заходилася неквапно перелічувати купюри. «Чорт забирай, а вона, одначе, при грошах!» — захоплено подумали обидва; одна фірма — одна думка. Полічивши гроші, Тереза обережно сховала їх до ридикюля, ретельно закрила його й попростувала до виходу. На порозі вона обернулася й гукнула:

— Адже панове начальники пристойними покупцями гребують!

Вона рушила до того цікавого продавця. Була вже майже перша година, і Тереза дуже поспішала, щоб устигнути до обідньої перерви. Вона привертала до себе увагу; серед усіх чоловіків у штанях та жінок у коротких спідницях тільки вона перебирала своїми ногами, схованими під накрохмаленою синьою спідницею до п’ят, так, що їх ніхто не бачив. Можна, отже, не йти, а линути — така була загальна думка. І навіть непогано линути, адже вона всіх переганяла. Тереза відчувала на собі погляди перехожих. «Як на тридцять», — подумала вона й від радощів та поспіху її вдарило в піт. Тримати голову спокійно їй було нелегко. Вона накинула на обличчя зачаровану усмішку. На широких крилах нашорошених вух її очі злетіли до неба й опустилися в дешевенькій спальні. Тереза, цей облямований мереживом янгол, зручненько вмостилася в ній. І все ж таки вона не з неба впала, коли раптом опинилася перед знайомою крамницею. Її горда усмішка обернулася на радісний ошкір. Вона переступила поріг і попливла до молодика, похитуючи клубами так, що широка, туго напнута спідниця аж загойдалась.

— А ось і знову я! — промовила вона скромно.

— Цілую ручку, ласкава пані, яка несподівана честь! Дозвольте запитати, ласкава пані, а що вас до нас привело?

— Спальня. Ви ж бо знаєте.

— Я так одразу й подумав, ласкава пані. Спальня, звісно, на двох, якщо так дозволите висловитись.

— Ну, перепрошую, вам дозволено все.

Він, глибоко засмучений, похитав головою.

— О ні, ласкава пані, не мені. Хіба той щасливець — я? За мене ласкава пані заміж запевне не вийшли б. Убогий службовець...

— Чому? Ніхто нічого не знає. Бідні люди теж люди. Пихи я не люблю.

— Золоте у вас серце, ласкава пані, відразу видно. Вашому панові чоловіку можна позаздрити.

— Та, перепрошую, які тепер чоловіки!

— Адже ласкава пані не хочуть сказати... — Цікавий молодик здивовано звів угору брови. Його очиці дивилися, немовби з вологої собачої морди, і він ніби терся нею об Терезу.

— Вони ж бо гадають собі, що ти в них служниця. Але платити нічого не платять. А служниці треба платити.

— Зате ласкава пані зараз виберуть собі гарненьку спаленьку! Дозвольте запропонувати! Чудовий, першокласний товар! Я знав, що ласкава пані повернуться, й залишив дещо спеціально для ласкавої пані. Сказати по щирості, ми могли б продати це вже разів шість! Ваш пан чоловік будуть раді. Ласкава пані прийдуть додому. «Цілую ручку, люба», — мовлять пан чоловік. «Добридень, любий! — мовлять ласкава пані. — Я купила нам спальню, любий...» Ви мене розумієте, ласкава пані, ви так скажете й сядете панові чоловіку на коліна. Ви вже даруйте мені, ласкава пані, я кажу, як умію, але тут жоден чоловік не встоїть, такого немає на цілому світі, і жоден одружений пан чоловік теж. Якби я був одружений, не скажу — на вас, ласкава пані, куди мені, бідному службовцеві, а скажу — на якій-небудь жінці, скажу навіть — на якійсь старій жінці, років, приміром, сорока... Ну, такого ви собі й уявити не можете, ласкава пані!

— Ну, перепрошую, я теж не молоденька вже.

— Щодо цього, то я іншої думки, якщо ласкава пані не заперечують. Я припускаю, що ласкавій пані щойно переступило за тридцять. Але річ не в тім. Я завше кажу: найголовніше в жінки — це клуби. Клуби в жінки мають бути, і їх треба бачити. Що мені з того, коли клуби є, а я їх не бачу? Прошу, переконайтеся самі — ось які розкішні...

Терезі хотілося закричати, але від захвату їй забракло слів. А він хвилю помовчав і додав:

— Речі!

Меблі вона ще не вшанувала жодним поглядом. Від його слів її пойняло гаряче збудження, він майже дотягся був рукою до її трепетних клубів, натомість торкнувся практичних і розкішних речей спального гарнітура. Покірний порух рукою, яким він, бідний службовець, попрощався з недосяжними клубами, зворушив Терезу, либонь, ще дужче. Цього дня вона пітніла безперестанку. Заворожено стежила вона за кожним порухом його губів, його руки. Її очі, в яких звичайно зблискували різнобарвні вогники злости, а тепер мирні, водяві й майже сині, слухняно пропливали речами спальні. Вони, безперечно, розкішні. Цей цікавий чоловік знає все. А як він розуміється в меблі! Перед ним аж соромно стає. Добре, що їй хоч не треба нічого казати. Що б він про неї подумав! Адже в меблі вона анічогісінько не тямить. Інші чоловіки нічого не помічали. Чому? Тому що всі вони дурні. А цей цікавий чоловік одразу помітив усе. Гаразд, вона нічого не казатиме. Голос-бо в нього — мов розтоплене масло.

— Благаю вас, ласкава пані, не забувайте про головне! Як пана чоловіка покладеш спати, точнісінько так він і віддячить. Якщо панові чоловіку лежатиметься зручно, можете робити з ним що завгодно. Повірте мені, ласкава пані. Шлях до подружнього щастя веде не лише крізь шлунок — цей шлях веде крізь меблі, великою мірою крізь спальню, та особливо, я б сказав, — крізь ліжка, крізь подружні ложа, так би мовити. Зрозумійте мене, люба моя, ласкава пані, адже пан чоловік — теж усього лишень людина. Нехай він має найвродливішу в світі дружину, ласкаву пані в розквіті літ, але що йому з того, коли він погано спить? Коли він спить погано, у нього й настрій поганий. А коли він спить добре — о, тоді йому скортить і ближче присунутись. Я вам, ласкава пані, дещо скажу, ласкава пані можуть мені повірити, я в меблях тямлю, дванадцять років при цьому ділі, вісім років стою на цьому самому місці: який зиск із клубів, коли кепське ліжко? Чхати чоловікові на найкращі клуби. Навіть якщо він рідний чоловік своєї дружини. Нехай ласкава пані виконує східний танок живота, нехай ласкава пані наведе останню красу на свою вроду й постане перед ним без нічого, як-то кажуть, оголена, — гарантую вам, цим нічого не зарадите, якщо пан чоловік у поганому гуморі, навіть коли йдеться про вас, вельмишановна моя, ласкава пані, а це вже щось та означає! Знаєте, що зробить пан чоловік, коли його ласкава пані стара й нікудишня — тобто нікудишня спальня? Пан чоловік утечуть і пошукають собі кращу спальню. І які в ній будуть ліжка, на вашу думку? Ліжка нашої фірми. Я міг би показати вам, чарівна моя, ласкава пані, вдячні листи від таких самих ласкавих паній, як ви. То ви б дивом дивувалися, прочитавши про щасливі шлюби, якими ми пишаємося, бо совість наша спокійна. Розлучень у нас не буває. Розлучень ми не знаємо. Ми робимо все, що в нашій змозі, і панове задоволені. Особливо рекомендую вам, ласкава пані, оцей гарнітур. Вони чудові всі, це я вам гарантую, ласкава пані, але до цього мені хотілося б схилити ваше золоте серце особливо, люба моя, ласкава моя пані!

Тереза підступила ближче, аби лиш йому догодити. Вона була згодна з усім. Вона боялася його втратити. Вона оглянула гарнітур, який він їй рекомендував. Але сказати, який він на вигляд, вона не годна була. Усе в ній гарячково шукало нагоди слухати цей масний голос і далі. Якщо вона скаже «так» і заплатить, то муситиме піти геть, і про цього цікавого чоловіка доведеться забути. За свої грошенята вона може собі дещо й дозволити. На ній-бо люди заробляють. У тому, що вона примушує його говорити, ганьби нема. Багато людей он так і йдуть із крамниці, нічого не придбавши. І не соромляться. Вона людина порядна й так не вчинить. Та й поспішати не варто.

Тереза не могла дати собі раду й, щоб не мовчати, промовила:

— Ну, перепрошую, так може сказати всяк!

— Дозвольте, ласкава моя пані, щоб не сказати «чарівна моя пані», я ж бо вам не брехатиму. Коли я до чогось і схиляю ваше серце, то до цього його схиляю я. Повірте, ласкава пані, мені довіряють усі. І я неодмінно вам це доведу, ласкава пані. Агов, пане шеф!

Шеф, пан Велетель, крихітний чоловічок із плескатим обличчям і зацькованими оченятами, з’явився на порозі своєї відгородженої контори й, хоч який був малий, уклонився, переломившись на дві ще менші половинки.

— Що таке? — запитав він і збентежено — сором’язливий хлопчик — підступив ближче до широкої Терезиної спідниці.

— Скажіть самі, пане шеф, чи хоч одна жінка, купляючи меблі, не довіряла мені?

Шеф мовчав. Він боявся при «матінці» збрехати й дістати від неї лупки. На його обличчі боролися діловитість і шанобливість. Тереза завважила цю боротьбу й витлумачила її хибно. Вона порівняла продавця з його шефом. Якщо цей щось і скаже, він однаково в собі не впевнений. Щоб іще вище піднести тріумф цікавого чоловіка, вона помпезно підпряглася йому на допомогу:

— Ну, перепрошую, навіщо мені ще хтось? Вам кожна повірить, досить лише почути ваш голос. Я вірю кожному вашому слову. Хто ж брехатиме? Навіщо мені ще й оцей? Я не повірю жодному його слову.

Коротун поквапно рушив до себе в контору. Так з ним щоразу. Не встигне він і рота роззявити, як «матінка» вже каже, що він бреше. З усіма жінками в нього та сама халепа. В дитинстві це була рідна мати, потім з’явилася дружина, колишня службовка. Шлюб почався з того, що, коли його друкарка на щось нарікала, він часом заспокоював ту молодичку, називаючи її «матінкою». Відколи він одружився, тримати друкарку йому не можна. До крамниці раз у раз заходять «матінки». Ця, певна річ, також одна з них. Тим-то він і відгородив собі контору в кутку. Витягати його звідти можна тільки в крайньому разі. Тепер він за це з Вульґером поквитається. Адже той знає, що при «матінках» він, Велетель, корчити з себе шефа не вміє. Вульґер хоче стати за компаньйона і, щоб узяти над ним гору, ганьбить його перед покупцями. Але пан Велетель — самовладний шеф меблевої фірми «Велетель і мати». Справжня його мати ще жива й бере участь у справах підприємства. Двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю, вона приходить, щоб перевірити бухгалтерські книги й погримати на службовців. Вона добре вміє лічити, тому ошукати її дуже важко. Але йому це все ж таки вдається. Без такого ошуку він би й жити не зміг. Сам він не без підстав вважає себе справжнім господарем фірми, до того ж у стосунках зі службовцями материн крик йому тільки на руку. Перед тим, як вона має з’явитися, тобто по понеділках і четвергах, він може командувати тут скільки завгодно. Всі просто зі шкіри пнуться, адже на другий день він може сказати їй, що з ним хтось грубо повівся. У вівторок і п’ятницю вона цілісінький день висне в крамниці. У такі дні тут стоїть мертва тиша, ніхто не важиться й слова промовити, зокрема й він. І все ж таки це добре. Тільки по середах та суботах вони поводяться зухвало. Сьогодні середа.

Пан Велетель сидить на своєму конторському стільці й прислухається. Вульґер знов соловейком витьохкує. Ціни йому не складеш, але компаньйоном він ніколи не стане. Вона що — хоче, щоб він пішов з нею обідати?

— Пан шеф не дозволить, у жодному разі, ласкава пані, хоч я — з дорогою душею, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, бувають же й винятки. Я за вас заплачу.

— Ваше золоте серце зворушує мене до глибини душі, ласкава пані, але це неможливо, геть неможливо. Пан шеф жартів не розуміє.

— Невже ж він такий вульгарний?

— Якби ласкава пані знали, як мене звати, ласкава пані посміялися б. Вульґер — це моє прізвище.

— І не подумаю сміятись. А чого б то? Вульґер — прізвище як прізвище. Ви ж бо не вульгарний.

— Красненько дякую на доброму слові, ласкава пані, цілую ручку. Якщо так піде й далі, я таки поцілую цю солодку ручку в натурі.

— Ну, перепрошую, якщо хтось почує, то ще подумає...

— Мені не соромно, ласкава пані. Та й нема чого мені соромитись. Як я вже казав, коли такі розкішні клуби — пардон, я хотів сказати «ручки». То що ви вирішили, ласкава пані? Виберемо все ж таки оцей?

— Але спершу я запрошу вас пообідати.

— Ви робите мене найщасливішим чоловіком у світі, ласкава пані. Бідний продавець просить вибачити його. Пан шеф...

— Цей нам не указ.

— Ласкава пані помиляються. Його мати варта десятьох шефів. Та й він не в тім’я битий.

— Та що це за чоловік? Це не чоловік. Супроти нього мій чоловік — той, що вдома, — таки чоловік. Ну, то як? Можна подумати, я вам не подобаюсь.

— Що ви таке кажете, ласкава пані! Та де ви бачили чоловіка, якому б ви не подобались? Б’юся з вами на що завгодно об заклад, такого чоловіка ви не знайдете. Його просто немає, ласкава пані. Нехай буде проклята моя жорстока доля! Пан шеф не дасть нашому братові потішитися таким тріумфом. Як, скаже він, купувальниця йде з простим службовцем?! А що як їй десь нагодиться її пан чоловік? Пан чоловік, якщо мені вільно так висловитись, розгніваються. Вибухне гучний скандал. Службовець до мене, мовляв, повернеться, а ось купувальниця — ні. Хто сплатить збитки? Я! Дороге задоволення, скаже пан шеф. Теж правда, ласкава пані. А ласкава пані знають пісню про бідного баламута, красеня баламута? «Побивайсь — не побивайсь...» То виберімо цей! Ви будете задоволені ліжками, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, ви просто не хочете. Я за вас заплачу.

— Якби ласкава пані сьогодні ввечері мали час... Але ж я можу собі уявити. Пан чоловік щодо цього невблаганні. Сказати правду, я його розумію. Коли б я мав щастя бути паном чоловіком вродливої жінки — не можу навіть сказати вам, ласкава пані, як би я пильнував. «Побивайсь — не побивайсь, а гулять не сподівайсь». Кінцівка моя. Знаєте, що мені спало на думку, ласкава пані? Я складу на вашу честь пісеньку, ласкава пані, — про те, як ви лежите на новому ліжку, в самій, так би мовити, піжамі, а розкішні... Даруйте, то зупинімося на оцьому. Дозвольте провести вас до каси, ласкава пані?

— І не подумаю! Спершу ми підемо з вами й пообідаємо.

Пан Велетель, прислухаючись до їхньої розмови, дедалі дужче хвилювався. Чому цей Вульґер, як відмовляється, завжди посилається на нього? Замість радіти, що «матінка» заплатить за його обід. У цих службовців просто манія величі. Щовечора до крамниці по нього заходить якась нова, всі такі молоденькі, йому в дочки годяться. Ця «матінка» може піти, не купивши гарнітура. Якій же «матінці» сподобається, коли відмовляються від її запрошення! Цей Вульґер забагато собі дозволяє. Він уже починає підгортати під себе фірму. Сьогодні середа. Чому саме в середу йому, Велетелю, не побути шефом?

Напружено дослухаючись, Велетель надувався, мов індик. Він відчував підтримку з боку «матінки», яка затято сперечалася за перегородкою з його службовцем. Про нього, Велетеля, вона говорила таким самим тоном, як і решта «матінок». Як тільки сказати про це Вульґеру? Якщо говорити надто багато, той запевне відповість зухвало, адже середа, і він утратить непогану купувальницю. Якщо говорити надто мало, той, мабуть, не зрозуміє його. Найкраще, либонь, — це короткий наказ. Чи дивитися при цьому в обличчя «матінці»? Ні. Ліпше стати перед нею й повернутись до неї спиною, до них двох Вульґер поставиться шанобливіше.

Велетель ще хвилю зачекав, доки стало очевидно, що по-доброму сторони не домовляться. Потім тихенько сплигнув з конторського стільця й ступив два широкі крочки до скляних дверей. Рвучко розчахнувши їх, він спритно вистромив голову — а вона була найбільшою частиною його тіла — й пронизливим фальцетом крикнув:

— Та йдіть уже, Вульґере!

У того так і застрягло в горлі оте «пан шеф», посилаючись на якого службовець уже всоте вибачався.

Тереза різко крутнула головою й палко прошепотіла:

— О, а я що казала!

Перше ніж вирушити на обід, вона б залюбки подарувала вдячний погляд панові шефу, але той уже давно сховався в конторі.

Очі у Вульґера люто зблиснули. Їхній глузливий погляд прикипів до накрохмаленої спідниці. Він, певно, остерігався дивитись їй в обличчя. В розтопленому маслі його голосу зараз відчувся б присмак пригорілого. Він знав про це й мовчав. Аж коли вони вже виходили з крамниці, він, пропустивши Терезу вперед, за звичкою зробив широкий рух рукою, роззявив рота й промовив:

— Прошу вас, ласкава пані!

Мобілізація

До будинку № 24 на Ерліхштрасе жебраки та вуличні крамарі не потикалися вже багато років. У комірчині відразу при вході день при дні чатував, перехоплюючи всілякий набрід, сторож. Людям, які сподівалися знайти в цьому будинку співчуття, навіювало жах овальне вічко на звичайній висоті, під яким було написано: «Портьє». Проходячи повз ці двері, вони щоразу низько вклонялись і святобливо дякували, так немовби одержували бозна-яку милостиню. Одначе їхня обачність була марна. До того звичайнісінького вічка сторожеві було байдуже. Він помічав людей ще задовго до того, як вони під ним прослизали. Сторож мав свій власний, випробуваний метод. Цей поліцейський на пенсії був хитрий і незамінний. У вічко він людей, звісно, бачив, та тільки не в те, якого вони так остерігались.

На півметровій висоті від підлоги він просвердлив у стіні своєї комірчини ще одне вічко. Тут, де на нього ніхто не сподівався, він стояв навколішках і пильнував. Світ для нього складався зі штанів і спідниць. Ті, що їх носили в будинку, сторож добре знав, чужі він оцінював за фасоном, вартістю й гідністю. Він робив це так упевнено, як колись заарештовував людей. Помилявся він рідко. Коли з’являвся підозрілий суб’єкт, сторож, ще стоячи навколішках, тягся короткою кремезною рукою до клямки на дверях, поставленої — ще один його винахід — навпаки. Він так рвучко схоплювався на ноги, що клямка відчинялася сама. Потім він роззявляв на того суб’єкта рота й бив його мало не до смерти. Щомісяця першого числа, коли сторожеві приносили пенсію, він дозволяв усім входити до будинку безперешкодно. Ті, кому це було потрібно, добре про те знали й цілими юрбами сунули до мешканців будинку, зголоднілих протягом цілого місяця за жебраками. Тим, хто не встигав прохопитися першого числа, іноді ще щастило зробити це другого чи й третього; принаймні гнали їх у шию не так нещадно, як згодом. Від четвертого числа спробувати щастя ризикували тільки новаки.

Кін потоваришував зі сторожем після одного незначного випадку. Якось увечері він повертався з незвичайної прогулянки додому. В під’їзді було вже темно. Зненацька хтось закричав на нього:

— Ох ти ж лайно смердюче, зараз я потягну тебе до поліційної дільниці!

Сторож вискочив з комірчини й спробував схопити його за горло. Воно було дуже високо, й чоловік ніяк не міг до нього дістатися. Нарешті він збагнув, що зробив неприпустиму помилку. Йому стало соромно, йшлося ж бо про його престиж знавця штанів. Злагіднівши, мов кішка, він затяг Кіна до себе в комірчину, показав свій таємний винахід і звелів чотирьом своїм канаркам співати. Однак ті не схотіли. Кін почав усвідомлювати, кому він завдячував своїм спокоєм. (Уже кілька років старці не дзвонили в його двері.) Кремезний, дужий, як ведмідь, чолов’яга стояв тепер у тісній комірчині перед самісінькими його очима. Кін пообіцяв цьому по-своєму діловому чоловікові щомісячний «презент». Він назвав суму більшу, ніж усі чайові разом від решти мешканців будинку. Першої миті сторожеві від щастя захотілося розтрощити своїми рудоволосими кулачиськами стіни комірчини. Так він показав би своєму добродійникові, що чесно заслуговує його визнання. Проте йому все ж таки пощастило приборкати свої м’язи, він тільки прогарчав: «Можете на мене покластися, пане професор!» — і штовхнув двері до коридору.

Відтоді ніхто в будинку не важився згадувати про Кіна інакше, як про пана професора, хоч професором той, власне, й не був. Нові мешканці відразу опановували це правило, дотримання якого сторож ставив головною умовою їхнього перебування в будинку.

Щойно Тереза вийшла на цілий день з дому, Кін накинув на дверях ланцюжка й запитав себе, яке нині число. Було восьме, перше минуло, жебраків можна було не побоюватись. Цього дня йому хотілося багато більшої тиші, ніж звичайно. Попереду було свято. Для цього він і спровадив Терезу з дому. Часу залишалось обмаль; о шостій, коли крамниці позачиняються, вона повернеться. Тільки на саму підготовку в нього піде кілька годин. Треба зробити багато технічної роботи. А тим часом він зможе прикинути в голові врочисту промову. Ця промова буде чудом наукової думки, не надто сухою й не надто загальноприступною, у ній будуть натяки на сучасні події, підсумки насиченого життя, що їх приємно почути, коли тобі вже років сорок. Бо цього дня Кін свою стриманість переборов.

Він накинув піджака й камізельку на спинку стільця й поквапно підкотив рукава сорочки. Одяг він хоч і зневажав, проте від меблів вирішив захистити навіть його. Потім підбіг до свого ліжка, засміявся й ошкірив до нього зуби. Воно здалося йому якимсь чужим, хоч він щоночі й спав на ньому. Кін не бачив ліжка так давно, що в його уяві воно стало ще незграбнішим і крикливішим.

— Як ся маєш, приятелю? — вигукнув він. — А ти оклигало, нівроку! — Від учорашнього дня його не полишав чудовий настрій. — А тепер — геть! І то негайно, зрозуміло?

Кін схопив його обіруч за спинку й штовхнув. Одоробало не зрушило з місця. Він наліг плечима, сподіваючись цього разу домогтися більшого. Однак ліжко тільки зарипіло, вочевидь бажаючи з цього Кіна поглумитися. Він стогнав, кректав, налягав коліньми. Таке напруження виявилося йому не до снаги. Його кинуло в дрож. Він відчув, як у ньому наростає страшна лють, і спробував по-доброму.

— Май же розум! — улесливо промовив він. — Ти ж сюди повернешся. Це тільки на сьогодні. У мене сьогодні вільний дань. Її немає вдома. Чого ж ти боїшся? Тебе не вкрадуть!

Слова, що їх Кін марнував на ліжко, коштували йому великих зусиль над собою, і він, промовляючи їх, геть забував штовхати його. Довго він умовляв ліжко, тоді як руки його стомлено висіли, завдаючи йому нестерпного болю. Він запевняв ліжко, що зла йому не бажає, просто тепер воно йому не потрібне, нехай же зрозуміє. Хто розпорядився тоді купити його? Він. Хто виклав за нього гроші? Він, та ще й залюбки. Хіба до сьогодні він обходився з ним не надзвичайно шанобливо? Лише з поваги він умисне намагався його не помічати. Людині не завжди хочеться виказувати свою повагу. Будь-яка зачаєна злість минає, а час гоїть усі рани. Хіба він дозволив собі бодай одне неприязне зауваження на його, ліжка, адресу? А на думки вуздечку не накинеш! Він обіцяє, що воно повернеться на місце, яке колись вибороло, він, мовляв, дає за це поруку, він присягається!

Може, ліжко зрештою й поступилося б. Але всю енергію, на яку він був здатний, Кін уклав у слова. Для рук не залишалось нічого, геть нічого. Ліжко завмерло на місці, незворушне й німе. Кіна пойняла лють.

— Безсоромна дровиняка! — закричав він. — Хто, власне, твій господар? — Йому потрібна була розрядка, він прагнув будь-що суворо покарати це зухвале одоробало.

Тієї ж миті він згадав про свого могутнього товариша, сторожа. На окрилених хідлях він вискочив з помешкання, збіг сходами так, немовби їх було десяток, а не сотні, й добув м’язи, яких йому бракувало, в комірчині, де вони жили.

— Ви мені потрібні!

Голос і кістяк нагадали сторожеві тромбон. Хоча перевагу цей чоловік віддавав трубам, позаяк мав трубу й сам. А найдужче любив ударні інструменти. Він тільки пробурмотів: «Ох, ці бабиська!» — й послухався. Він не мав сумніву, що братись доведеться за дружину. Щоб викликати в собі таке бажання, він переконував себе, що вона вже повернулась. У вічко він бачив, як вона виходила. Він ненавидів цю жінку, бо то була звичайна економка, а тепер її називали пані професорка. Коли йшлося про титули, він, колишній державний службовець, був непідкупний і, надавши Кінові звання професора, зробив із цього належні висновки. Відколи померла його сухотна дочка, він не бив жодної жінки й жив самотою. На жінок у нього не вистачало часу через цю напружену роботу; вона так його виснажувала, що йому було вже не до залицянь. Часом траплялося, що він сягав рукою якій-небудь покоївці під спідницю й щипав її за стегно. Але робив це надто поважно й тим остаточно позбавляв себе й так невеликих шансів на успіх. А до лупцювання ніколи не доходило. Роками вже він мріяв про те, щоб нарешті знов дати добрячої лупки якійсь жіночій плоті. Він ступав попереду, по черзі гупаючи одним кулаком у стіну, другим — по поручнях на сходах. То він так розминався. На те гупання мешканці прочиняли двері й дивилися на цю нерівну, проте одностайну пару: на Кіна в сорочці без піджака й на сторожа з кулаками. Ніхто не важився сказати їм жодного слова. Перезиралися за надійними спинами. Коли в сторожа видавався великий день, на сходах і комар боявся писнути, тиша тут стояла мертва.

— Де вона? — привітно буркнув він, коли вони вже вийшли нагору. — Зараз ми їй покажемо!

Його провели до кабінету. Пан професор зупинився на порозі, зловтішно тицьнув довгим указівним пальцем на ліжко й звелів:

— Геть його!

Сторож штовхнув кілька разів плечем ліжко, випробовуючи його опір. Він видався йому зовсім невеликим. Зневажливо поплювавши на долоні, він сховав їх до кишень — руки були йому непотрібні, — вперся в ліжко головою і враз випхав його за двері.

— Це називається прийняти удар на голову! — пояснив він.

Через п’ять хвилин усі меблі з усіх кімнат стояли в коридорі.

— Книжок у вас чималенько, тут я пас, — проказала, затинаючись, ладна допомогти голова. Сторож хотів перевести дух, тільки щоб непомітно. Тому він просто щось сказав, не гучніше, ніж людина з нормальною силою. Потім він пішов; уже зі сходів, відхекавшись, гукнув у помешкання: — Як буде потрібно ще щось, пане професор, можете на мене покластися!

Кін нічого не відповів і поквапився причинити двері. Він навіть забув накинути ланцюжка й тільки зміряв поглядом гору мотлоху, безладно зваленого в темному коридорі, — купа п’яних у дим синюшників. Вони вочевидь уже не знали, де чиї ноги. Якби хтось уперіщив їх по спинах батогом, вони б хутко розібралися. Цієї хвилини його вороги відтоптували одне одному пальці на ногах і дряпали собі лаковані голови.

Обережно, щоб не споганити свого свята ненависним гармидером, Кін причинив за собою двері кімнати. Гордо посуваючись уздовж полиць із книжками, він любовно обмацував їхні корінці. Напружено витріщав очі, щоб вони за звичкою не заплющились. Його пойняв захват — радісний захват запізнілого єднання. У перші хвилини Кін, збентежений, промовляв слова несподівані й безглузді. Він, мовляв, вірить у вірність книжок. Тут вони всі вдома. У кожної з них, казав він, своя вдача. Він їх любить. Він просить їх ні за що на нього не гніватись. Так, вони мають право почуватись ображеними. Він, мовляв, грубо, навпомацки перевіряє, чи вони на місці. Але самим очам, відколи користується ними по-різному, вже не довіряє. Він розповідає про це тільки їм, книжкам, він розповідає їм про все. Вони потайні. Він в очах сумнівається. Він сумнівається багато в чому. Такими сумнівами його вороги зловтішалися б. У нього ворогів багато. На ім’я він не називатиме жодного. Бо сьогодні великий день Господній. Тому він воліє прощати. Тому він, поновлений у своїх правах, воліє любити.

Що далі він посувався вздовж довгих рядів книжок, що цілішою й ціліснішою поставала його давня бібліотека, то смішнішими йому здавалися вороги. Як вони посміли роз’єднати дверима єдине тіло, єдине життя? Проте жодні страждання не похитнули бібліотеку. Хоч їй і скрутили за спиною руки, хоч її й мучили тижнями, страшними, жахливими тижнями, насправді її не здолали. Здорове повітря обвівало знову з’єднані частини тіла. Вони втішалися, що нарешті знайшли одна одну. Тіло дихало, глибоко дихав і господар цього тіла.

Тільки двері погойдувалися на завісах туди-сюди. Вони псували йому святковий настрій. Двері по-простацькому вдиралися в перспективу. Звідкись ніби повіяв протяг, Кін звів погляд на стелю, горішні вікна були відчинені. Він схопив обіруч перші двері між кімнатами, скинув їх із завіс — який же дужий він став тим часом! — виніс їх до коридору й поклав на ліжко. Те саме він зробив і з рештою дверей. На одному зі стільців, що його помилково — адже той стояв біля письмового столу — викинув у коридор сторож, Кін побачив свого піджака й камізельку. Виходить, він почав святкувати в самій сорочці. Трохи знічено він одягся як належить і, опанувавши себе, повернувся до бібліотеки.

Тут він знічено вибачився за колишню свою поведінку. На радощах він, мовляв, порушив програму. Тільки нікчема ні з сього ні з того заходжується обмацувати свою кохану. Той, хто чогось варт, перед нею великого пана із себе не корчить. Нема жодної потреби запевняти її в само собою зрозумілих почуттях. Кохану беруть під своє крило, не хизуючись цим. Обіймають її в урочисті хвилини, а не тоді, коли в голові бродить хміль. У правдивому коханні освідчуються перед вівтарем.

Саме це Кін і мав намір зробити зараз. Він переставив добру стару драбину на зручне місце й виліз на неї задом наперед, так, що спина його вперлася в полиці, голова — в стелю, його видовжені ноги, тобто драбина, — в підлогу, а погляд — у весь цілісний простір бібліотеки, й звернувся до своєї коханої з такими словами:

— Від певного часу, правильніше сказати, відколи в наше життя вдерлася чужа сила, я плекаю думку поставити наші взаємини на міцну основу. Ваше існування гарантує угода; але ми, гадаю, досить розумні, щоб не помилятися щодо небезпеки, яка, попри чинну угоду, вам загрожує.

Нема потреби нагадувати вам з усіма подробицями давню й величну історію ваших страждань. Я візьму лише один випадок, щоб наочно й переконливо показати вам, як близько стоять одна до одної любов і зненависть. В історії країни, яку всі ми однаково шануємо, країни, де вам виявляли всіляку увагу, де вас оточували всілякою любов’ю і навіть визнавали, як і годиться, за справжні божества, є одна страшна подія, злочин легендарних масштабів, що його скоїв над вами один сатанинський деспот з намови одного ще більш сатанинського радника. У двісті тринадцятому році до народження Ісуса Христа з наказу китайського імператора Ші-хуанді, жорстокого узурпатора, який зважився привласнити собі титул «Перший, Величний, Божественний», спалили всі книжки в Китаї. Сам той дикий і забобонний злочинець був надто великим неуком, щоб гідно оцінити значення книжок, на основі яких заперечували його насильницьку владу. Проте його перший міністр Лі Сі, сам виплід своїх книжок, тобто нікчемний ренегат, спромігся спритним нашіптуванням штовхнути імператора на той нечуваний крок. Навіть за звичайні розмови про класичний пісенник чи класичну історичну працю китайців людям загрожувала смертна кара. Усну традицію намагалися знищити разом з письмовою. Не конфісковували тільки поодиноких книжок, яких — можете собі уявити: праць із медицини, фармакопії, мистецтва віщувати, землеробства та садівництва, тобто самий практичний мотлох.

Сказати правду, мені ще й сьогодні б’є в ніс запах від згарищ тих далеких днів. Що з того, що через три роки імператора-варвара спостигла доля, якої він заслуговував? Він помер, однак мертвим книжкам це вже не допомогло. Вони згоріли, і їх не повернути. Але я хотів би згадати й про те, що невдовзі по смерті імператора сталося з ренегатом Лі Сі. Розкусивши його сатанинську натуру, наступник трону позбавив його посади першого міністра, яку той обіймав понад тридцять років. Його закували в кайдани, кинули у в’язницю й присудили до бастонади — тисячі ударів палицями по п’ятах. Йому не подарували жодного удару. Тортурами Лі Сі примусили зізнатися в його злочинах. Окрім убивства сотень тисяч книжок, на його сумлінні були й інші страхітливі вчинки. Згодом він спробував відмовитися від своїх зізнань, але в нього нічого не вийшло. На базарному майдані в місті Няньян його розпиляли навпіл — пиляли повільно і вподовж, позаяк так триває довше. Останнє, про що думав той кровожерний звір, було полювання. Крім того, він не посоромився пустити сльозу. Увесь його рід, від синів до семиденного правнука — і чоловіків, і жінок — знищили, тільки заслужене спалення милосердо замінили звичайною стратою. У Китаї, де панує культ сім’ї, вшанування пращурів і пам’яти про окремих людей, згадка про масового вбивцю Сі Лі не збереглася в жодній родині, а збереглася тільки історія — та сама історія, яку цей негідник, розпиляний зрештою навпіл, хотів знищити.

Щоразу, читаючи в котрогось китайського дослідника історію про те, як спалювали книжки, я не пропускаю нагоди довідатися з усіх можливих джерел і про повчальний кінець масового вбивці Лі Сі. На щастя, цей кінець описано багато разів. І доки того мерзотника разів десять не розпиляють навпіл у мене на очах, я ніколи не зможу ні вгамуватися, ні заснути.

Нерідко я з болем питаю себе, чому ті жахливі події мали статися саме в Китаї, у краю, для всіх нас обітованому? Коли ми посилаємось на приклад Китаю, наші вороги не забувають нагадати нам про катастрофу двісті тринадцятого року. Ми можемо тільки заперечити, що й там кількість освічених людей жалюгідно мізерна проти всієї маси. Іноді болото неписьменности засмоктує в себе книжки й тих, хто їх читає. Від стихійних лих не гарантована жодна країна в світі. Чому ж вимагають неможливого від Китаю?

Я знаю, страхіття тих днів, як і багато інших гонінь, залишилися вам у крові. Про страдників вашого славного минулого мене спонукає казати вам не моя черствість чи байдужість. Ні, я хочу тільки розворушити вас і попросити, щоб ви підтримали ті заходи, якими ми мусимо захиститися від небезпеки.

Якби я був зрадник, то спробував би гарними, улесливими словами відвернути вашу увагу від біди, яка вам загрожує. Але в тому становищі, в якому ми опинилися, винен я сам. У мене не забракне духу визнати це перед вами. Якщо ви спитаєте мене, як я міг так забутись — а ви маєте право спитати про це, — то я, на сором собі, змушений буду відповісти: я забувся через те, що забув про нашого великого вчителя Мена, який каже: «Вони діють і не знають, що коять; вони пильнують своїх звичаїв і не відають чому; вони ціле життя блукають, але шляху свого не знають; такі вони, люди з натовпу».

Перед людьми з натовпу треба завжди й невсипно бути насторожі — ось до чого закликає нас цими словами вчитель. Ці люди небезпечні, бо не мають освіти, а отже, й здорового глузду. Один раз уже сталося так, що турботу про ваш фізичний гаразд і доброзичливий догляд за вами я поставив вище від порад учителя Мена. Ця моя недалекоглядність жорстоко помстилася за себе. Вдача, а не ганчірка, якою витирають порох, творить людину.

Але не вдаваймося й до протилежної крайности! Досі у вас не постраждала жодна літера. Я б ніколи собі не пробачив, якби хтось звинуватив мене в недбалому ставленні до обов’язку опікуватися вами. Якщо хтось має скарги, нехай скаже.

Кін примовк і зухвало, погрозливо глянув довкола. Книжки також мовчали, жодна не виступила вперед, і Кін повів свою добре продуману мову далі:

— Я знав, що наслідок мого заклику буде саме такий. Я бачу, що ви мені вірні, й хочу, позаяк ви цього заслуговуєте, втаємничити вас у плани наших ворогів. Та спочатку мушу вразити вас однією цікавою й важливою звісткою. Я здійснив генеральний огляд бібліотеки і з’ясував, що в тій її частині, яку окупував ворог, відбулися недозволені перестановки. Я не хотів викликати у ваших лавах ще більшого сум’яття й бучі не здіймав. Щоб одразу покласти край будь-яким тривожним чуткам, присягаюся: жодних утрат ми не зазнали. За повноту й правомочність цього зібрання я поручаюся своїм словом чести. Ми ще в змозі оборонятись як неушкоджена й цілісна корпорація, де всі за одного й один за всіх. Бо те, чого ще немає, може статися. Вже завтрашній день може вихопити когось із наших лав.

Я знаю, чого домагається ворог цими перестановками: він прагне ускладнити контроль за нашим фондом. Він гадає, ми не посміємо скасувати його завоювань на окупованій території, і він, користаючись тим, що ми не знаємо нових обставин, ще до оголошення війни заходиться все тут розкрадати, а ми нічого не помітимо. Будьте певні, він почне з найвидатніших серед вас, із тих, за кого зможе зажадати найбільший викуп. Адже про те, щоб скористатися викраденими в своїй боротьбі проти їхніх-таки побратимів, він і не думає. Він знає, що на це годі сподіватись, а йому, щоб провадити війну, потрібні гроші, гроші й ще раз гроші. Підписані угоди для нього — просто клапоть паперу, ото й усе.

Якщо ви хочете, щоб вас вигнали з батьківщини й розкидали по всьому світі, мов рабів, до яких прицінюються, яких обмацують, купують, з якими не розмовляють, яких майже не слухають, коли вони виконують свої обов’язки, мов рабів, душ яких не читають, якими володіють, але яких не люблять, яких кидають напризволяще або перепродують, дістаючи зиск, яких використовують, але не розуміють, — тоді сидіть згорнувши руки й здайтеся на волю ворога! Та якщо ви ще маєте в тілі хоробре серце, відважну душу й шляхетний дух, то підіймайтеся разом зі мною на священну війну!

Народе мій, не переоцінюй силу ворога! Ти розтрощиш його, стиснувши своїми літерами; нехай рядки твої стануть кийками, удари яких посиплються на його голову, літери твої — свинцевими кайданами, що повиснуть у нього на ногах, оправи твої — панциром, що захистить тебе від нього! Ти знаєш тисячу хитрощів, щоб його заманити, маєш тисячу тенет, щоб його зловити, тисячу блискавок, щоб його смертельно вразити, — все це ти маєш, народе мій, сила, велич, мудрість тисячоліть!

Кін замовк. Збуджений і виснажений, він важко укляк на драбині. Ноги в нього тремтіли — чи то тремтіла драбина? Уславлена зброя пустилася перед його очима у войовничий танок. Бризнула кров; позаяк то була кров із книжок, йому стало млосно. Аби тільки не зомліти, аби тільки не знепритомніти! Цієї миті знялися гучні овації, здавалося, на вкритий листям ліс налетіла буря, зусібіч залунали радісні вигуки. Окремих побратимів у натовпі він упізнавав по їхніх словах. Їхня мова, їхні звуки — так, то були вони, його товариші, його споборники, вони йшли за ним на священну війну! Раптом його знов піднесло на драбину, він кілька разів уклонився й приклав — від хвилювання він аж розгубився — лівицю до грудей праворуч, де серця не було й у нього. Овації не вщухали. Йому здавалося, немовби він убирає їх очима, вухами, носом і язиком, усією своєю вологою, охопленою сверблячкою шкірою. Він і сам не думав, що здатний на таку запальну промову. Пригадався його страх перед цією промовою — чим же ще було те вибачення, як не страхом? — і він усміхнувся.

Щоб покласти край оваціям, Кін зліз із драбини. На килимі він завважив плями від крови й схопився за обличчя. Приємна волога виявилася кров’ю. Тепер він пригадав також, що вже лежав на підлозі, потім знялася буря, яка не дала йому знепритомніти, і він ще раз виліз на драбину. Кін подався на кухню — аби тільки швидше вибратися з бібліотеки, хтозна, чи не забризкані кров’ю вже й книжки, — й ретельно змив із себе все червоне. Краще нехай би поранило його, ніж когось із його побратимів. Освіжившись, знову сповнений войовничого духу, він поквапився назад, на бойовище. Бурхливі овації стихли. Лише вітер меланхолійно посвистував у горішньому вікні. На тужливі пісні в нас тепер нема часу, подумав він, а то невдовзі доведеться співати їх на ріках вавилонських. Кін стрімголов вискочив на драбину, обличчя його витяглося в струнку, і він голосом зверхника закричав, аж угорі нажахано задеренчали шибки:

— Я радий, що ви вчасно взялися за розум. Щоб воювати, самого захвату мало. Ваша згода свідчить про те, що ви ладні битися під моєю орудою.

Заявляю:

Перше: ми перебуваємо в стані війни.

Друге: на зрадників чекає суд.

Третє: командування централізоване. Я — верховний головнокомандувач, єдиний вождь і воєначальник.

Четверте: всі відмінності, що випливають з минулого, з авторитету, величі й значущости учасників війни, скасовано. На практиці демократизація війська виявиться в тому, що відтепер кожен окремий том стоятиме корінцем до стіни. Цей захід поглибить наше почуття солідарности. Він позбавить хижого, але неосвіченого ворога його мірила.

П’яте: паролем у нас буде ім’я «Кун».

На цьому свій короткий маніфест він завершив. На те, який вплив справили його слова, він навіть не звернув уваги. Успіх попередньої войовничої промови поглибив у ньому відчуття влади. Він знав, що все військо одностайно його любить. Він задовольнився тим, що один раз ознаймив свою волю, й перейшов до дій.

Він брав з полиць кожен окремий том і ставив його корінцем до стіни. Коли він зважував отак у руці своїх давніх друзів — нашвидку, звісно, не припиняючи роботи, — йому було шкода, що доводилося позбавляти їх імен у складі готового воювати війська. Ще кілька років тому ніщо не примусило б його піти на таку жорстокість. A la guerre comme a la guerre, подумав він на своє виправдання й зітхнув.

Промови Ґаутами Будди, загалом досить миролюбні, застерегли, хоч і в делікатній формі, що відмовляться служити у війську. Він зневажливо посміхнувся й вигукнув:

— Тільки спробуйте мені!

Але такої впевнености, з якою пролунали ці слова, в душі він зовсім не мав. Бо тих промов були десятки томів. Вони стояли щільно один побіля одного, мовою палі, санскриту, в перекладах китайською, японською, тибетською, англійською, німецькою, французькою, італійською, ціла рота, сила, що викликає повагу, їхня поведінка здалася йому справжнісіньким лицемірством.

— Чого ж ви досі мовчали?

— Ми не влаштовували тобі овацій, о володарю.

— Могли б кидати репліки.

— Ми німували, о володарю.

— Це на вас схоже! — урвав їх Кін.

Але жало мовчання пекло. Хто ще десятки років тому підніс мовчання до найвищої засади свого життя? Він, Кін. Де він осягнув цінність мовчання, кому завдячував вирішальний поворот у своєму розвитку? Будді, Просвітленому. Той здебільшого мовчав. Можливо, своєю славою він завдячував саме тому, що стільки мовчав. Знання він ставив не надто високо. На всі запитання відповідав мовчанкою або давав зрозуміти, що відповіді на них не варті зусиль. Зринала підозра, що тих відповідей він і не знає. Бо те, що він знав — свій знаменитий причинний ряд, цю примітивну логіку, — Будда вставляв при першій-ліпшій нагоді. А коли уривав мовчанку, то щоразу казав те саме. Вилучте з його промов притчі, і що там залишиться? Той-таки причинний ряд. Бідолашний розум! Розум, який, по суті, через затятість обріс жиром. Хіба можна уявити собі Будду інакше, ніж гладким? Мовчання від мовчання різниться.

Будда помщався за ці нечувані образи: він мовчав. Кін квапився переставити його промови корінцями до стіни якомога швидше, щоб вибратися зі сфери, яка деморалізувала й викликала поразницькі настрої.

Він поклав на себе важке завдання. Ухвалювати войовничі рішення легко. Але потім треба нікому не давати відступити від поставленої мети. Принципових супротивників війни була все ж таки меншість. Спротив викликав насамперед четвертий пункт його маніфесту, демократизація війська — перший справді практичний захід. Скільки ж усілякого марнолюбства належало тут подолати! Цим дурням ліпше було, щоб їх украли, ніж відмовлятися від особистої слави. Шопенгауер виявляв волю до життя. Вже коли було по всьому, він палко запраг цього найгіршого зі світів. Принаймні відмовився боротись пліч-о-пліч з якимсь Гегелем. Шеллінґ видобув свої давні звинувачення й доводив тотожність гегелівського вчення з його власним, яке, мовляв, давніше. Фіхте героїчно вигукував: «Я!» Іммануіл Кант ще рішучіше, ніж за життя, виступав за Вічний Мир. Ніцше декламував, оголошуючи себе й Діонісом, і Анти-Ваґнером, і Антихристом, і Спасителем. Решта подавали голос, зловживаючи цією хвилиною, саме цією хвилиною, щоб наголосити на тому, що їх не визнано. Скінчилося тим, що до фантастичного пекла німецької філософії Кін повернувся спиною.

Він сподівався дістати сатисфакцію у французів, не таких прекрасних і, може, надто зрозумілих; одначе його зустрів шквал злісних випадів. Вони знущалися з його смішного вигляду. Мовляв, він не вміє дати раду своєму тілу, тож і йде воювати. Він, мовляв, завжди був скромний, тож тепер і упосліджує їх, щоб вивищитися самому. Так чинять усі, хто кохає: вони вигадують собі всілякі перепони, щоб мати змогу їх долати. Адже за його священною війною стоїть усього-на-всього жінка, якась неосвічена економка, стара, нікудишня й вульгарна. Кіна розбирала лють.

— Ви мене не заслуговуєте! — шаленів він. — Я покину всіх вас напризволяще!

— Йди краще до англійців! — порадили французи. Вони були надто заклопотані своїм розумом, щоб розпочинати проти нього серйозну боротьбу, й дали йому слушну пораду.

В англійців він знайшов те, що тепер потребував: солідний ґрунт із фактів, на якому вони твердо стояли. Заперечення, які вихоплювалися в них, попри їхню флегматичність, були тверезі, корисні й усе ж таки продумані. Насамкінець вони, щоправда, не втрималися від одного слушного докору на його адресу. Чому він, мовляв, узяв пароль із мови кольорової раси? Після цього Кін підхопився й нагримав навіть на англійців.

Він проклинав свою долю, яка раз у раз його розчаровувала.

— Краще бути кулі, ніж полководцем! — вигукнув він і наказав багатотисячному товариству мовчати.

Годинами він тільки те й робив, що переставляв їх. Не важко було б котрогось і ляснути. Але він не важився скористатись новим дисциплінарним статутом і когось образити. Стомлений і невдоволений, украй засмучений — скоріше через власну вдачу, ніж через переконання, адже вони позбавили його віри, — він посувався від полиці до полиці. Щоб дістатися до горішніх полиць, він брав на поміч драбину, яка теж обходилася з ним неприязно й вороже. Вона раз у раз з’їжджала набік і вперто падала на килим. Тонкими, знесиленими руками він зводив її, і раз од разу це давалося йому чимдалі важче. Тепер у нього бракувало навіть гордощів, щоб висварити її так, як вона на те заслуговувала. Беручись нагору, він ступав на щаблі дуже обережно, щоб вони не надумали з нього зле пожартувати. Справи його були такі кепські, що доводилося якось ладнати навіть із власною драбиною, фігурою суто допоміжною. Завершивши переставляти книжки в колишній їдальні, Кін оглянув творіння своїх рук. Він дозволив собі три хвилини перепочити й провів ці три хвилини на килимі, навлежачки, важко дихаючи, проте з годинником у руці. Потім настала черга сусідньої кімнати.

Смерть

Повертаючись додому, Тереза дала волю своєму обуренню. Вона запрошує чоловіка пообідати, а він, замість подякувати, нахабніє. Хіба вона від нього чогось хотіла? За чужими чоловіками їй бігати не треба. Вона жінка заміжня. Вона не служниця, яка піде з першим-ліпшим.

У ресторані він спершу взяв меню й запитав, що ми замовлятимемо. А вона, дурепа, візьми та й бовкни у відповідь: «Але платитиму я». Чого тільки він собі не назамовляв! Їй і досі соромно перед людьми. Присягався, що він чоловік непростого роду. Мовляв, доля не судила йому бути бідним службовцем. Тереза втішала його. А тоді він сказав, що зате йому, мовляв, щастить у жінок. Та що з того? Йому потрібен капітал, не конче великий, адже кожен хоче бути сам собі господарем. Жінки капіталу не мають, у них тільки заощадження, та й то жалюгідні, з такою мізерією справу не почнеш, хтось інший, може, й почне, але не він, бо він бере все або нічого, лайна йому й не показуй.

Перше ніж приступити до другого шніцеля, він бере її руку й каже:

— Це та рука, яка допоможе мені стати щасливим!

І лоскоче її. А лоскотати він уміє. Їй ще ніхто не казав, що вона може ощасливити. А чи не хоче вона, питає він, прилучитися до його справи?

Звідки ж у нього раптом візьмуться на це гроші?

А він засміявся й каже: капітал, мовляв, йому дасть його любка.

Тереза відчуває, як від гніву вся паленіє. Навіщо ж йому любка, коли є вона, вона ж бо також іще людина!

— Скільки років тій любці? — запитала вона.

— Тридцять, — відповів він.

— Гарна? — поцікавилась вона.

— Найкраща в світі, — сказав він.

Вона захотіла побачити портрет тієї його любки.

— Хвилиночку, прошу, мені це теж неважко зробити. — Зненацька він стромляє до рота їй пальця — у нього такий гарний, товстий палець — і каже: — Ось вона!

Позаяк Тереза на це нічого не відповідає, він щипає її за підборіддя — ото вже настирливий чоловік! — робить щось ногою під столом, щільненько притискається — хіба ж так можна! — дивиться їй у рота й промовляє: в нього, мовляв, голова йде обертом від кохання й щастя і коли вже можна буде спробувати ці розкішні клуби. Нехай вона, мовляв, покладеться на нього. У такому ділі він тямить смак. У нього нічого не пропаде.

Тоді Тереза сказала, що понад усе любить правду. Мовляв, вона відразу хоче йому зізнатись. Вона жінка без капіталу. Її чоловік одружився на ній з кохання. Вона була проста службовка, як і він, Вульґер. Йому ж бо вона може про це сказати. А щодо того, щоб спробувати, то вона має поміркувати, як це влаштувати. Адже вона теж не проти. Такі вже жінки. Загалом вона не така, але часом робить винятки. Нехай тільки пан Вульґер не кладе собі в голову, що на ньому світ клином зійшовся. На вулиці вслід їй повертають голови всі чоловіки. Вона цього вже чекає — не дочекається. Рівно о дванадцятій чоловік лягає спати. Й одразу засинає, він дуже пунктуальний. Вона має окрему кімнату, там колись спала економка. Тепер економки в помешканні нема. Чоловіка вона не може терпіти, бо хоче мати спокій. Він такий настирливий! До того ж він зовсім не чоловік. Через те вона спить сама в кімнаті, де колись мешкала економка. О чверть на першу вона зійде вниз із ключем від під’їзду й відчинить йому. Боятися нема чого. Сторож спить міцно. Він за день так наробиться, так натомиться. Вона спить зовсім сама. А спальню купляє лише для того, щоб помешкання було на щось схоже. Час вона має завше. Вона влаштує так, що він приходитиме щоночі. Жінці теж хочеться мати щось від життя. Бо не встигнеш озирнутись, а тобі вже сорок, і чудові рочки — гай-гай, минули.

Гаразд, сказав Вульґер, гарем свій він розжене. Коли він, мовляв, кохає, то робить для жінки все. Вона має віддячити, як і належить, і попросити капітал у чоловіка. Він, Вульґер, прийме капітал тільки від неї, ні від якої іншої жінки, бо сьогодні вночі на нього чекає райське щастя, розкоші кохання.

Для неї правда — понад усе, нагадує вона йому, й хоче зізнатися в цьому одразу. Чоловік у неї скупий і добра нікому не бажає. Він нічого не випускає з рук, навіть книжок. Якби вона мала капітал, то відразу вклала б усе в його справу. Йому кожна повірить на слово, до такого чоловіка довірою переймається кожна. Тож нехай приходить. Вона вже радо цього чекає. За її часів було чудове прислів’я: «Поживемо — побачимо». Кожне має колись померти. Так уже в людей заведено. Він приходитиме щоночі о чверть на першу, і раптом звідкись візьметься капітал. Вона вийшла за того старого чоловіка не з кохання. Треба подбати й про своє майбутнє.

Цієї миті він відводить під столом одну ногу й каже:

— Ну гаразд, люба, але скільки ж років твоєму чоловікові?

Сорок уже сповнилося, це вона знає напевно.

Цієї миті він відводить під столом і другу ногу, встає й каже:

— Дозвольте, як на мене, це просто неподобство!

Вона просить, щоб він їв далі. То не її провина, однак її чоловік скидається на кістяка й запевно нездоровий. Щоранку вона, встаючи з ліжка, думає: сьогодні він помре. Коли вона приносить йому сніданок, то виявляється, що він іще живий. Її покійна мати була така сама. У тридцять уже нездужала, а померла в сімдесят чотири. Та й то лише з голоду. Ніхто й не повірив би, побачивши ту шарпачку. Цієї миті цікавий чоловік знову відкладає ніж та виделку й каже: він більш не їстиме — боїться.

Спершу він не хотів казати чому, потім усе ж таки роззявляє рота й каже: як просто людині отруїтися! Ось ми сидимо вкупі, двоє щасливих, обідаємо й наперед тішимося солодкою ніччю. Від заздрощів господар чи кельнер тайкома підсипає нам до страви якогось порошку, і обоє ми вже в холодній ямі. Ще й не нараювались, а кохання вже — шукай вітра в полі. Та він, Вульґер, усе ж таки не думає, що вони підуть на це, адже в громадській харчівні таке відразу випливе на чисту воду. Якби він був одружений, його б ніколи не покидав страх. Від жінки можна чекати чого завгодно. Жінок він знає краще, ніж своїх п’ять пальців, ізсередини й зверху, не тільки литки та клуби, хоч вони, коли в них щось тямиш, — найкраще, що має жінка. Жінки не сидять, згорнувши руки. Спочатку вони діждуться, поки чоловік оформить, як належить, свій заповіт, а тоді роблять з тим чоловіком, що схочуть, і над іще теплим трупом заручаються з вірним коханцем. Той, звісно, віддячує тим самим, і все залишається шито-крито.

Але Тереза не забарилася з відповіддю. Ні, вона так не зробить. Вона — жінка порядна. Часом таке все ж випливає на чисту воду, й тоді опиняєшся за ґратами. А порядній жінці сидіти за ґратами не гоже. На світі багато чого було б краще, якби людину не кидали відразу за ґрати. Вже не можна й поворухнутися. Тільки-но щось випливе на чисту воду, поліція вже тут як тут і запроторює тебе за ґрати. Вони не зважають на те, що жінка такого не переживе. Всюди їм треба стромляти свого носа. Яке їм діло до того, як жінка живе зі своїм чоловіком? Жінка мусить терпіти все. Жінка — не людина. А чоловік ні на що не здатний. Хіба то чоловік? Ні, то не чоловік. Такого чоловіка не шкода. Найліпше було б, якби любчик узяв сокиру та цюкнув чоловіка, коли той засне, по голові. Але ж чоловік на ніч завше замикається, бо йому лячно. Нехай любчик сам поміркує, як йому це влаштувати. Він-бо каже, що все буде шито-крито. Вона цього не робитиме. Вона — жінка порядна.

Цікавий чоловік перебиває її. Не треба так голосно кричати. Він шкодує, що сталося це прикре непорозуміння. Вона ж бо не хоче сказати, що він підбивав її отруїти свого чоловіка? Він — людина лагідна й добра, він і мухи не скривдить. Тим-то жінки й люблять його пожирати.

— Вони знають, що їм до вподоби!

— Я теж, — відказує він. Тоді раптом підводиться, бере з вішака її пальто і вдає, ніби вона змерзла. А насправді він робить це тільки для того, щоб поцілувати її в потилицю. Вуста в цього чоловіка — як його голос. Та ще й на додачу промовляє: — Люблю цілувати гарненькі потилички. А ви це діло обміркуйте! — Потім знов сідає й сміється: — Отак це треба робити! Смачно було? Пора платити!

Вона заплатила за обох. Чому вона вчинила так по-дурному? Все було так гарно. Біда почалася згодом, надворі. Спершу він довго мовчав. Вона вже не знала, що й казати. Коли дійшли до меблевої крамниці, він питає:

— Так чи ні?

— Ну, перепрошую, так! Рівно о чверть на першу!

— Я кажу про капітал! — уточнює він.

Зовсім простодушно вона дає йому чудову відповідь:

— Поживемо — побачимо.

Нарешті вони ступають до крамниці. Він зникає в задній кімнаті. Несподівано виходить пан шеф і каже:

— Либонь, зволили пообідати. Завтра вранці спальня буде у вас удома. Чи ви маєте щось проти?

— Ні! — відказує вона. — Заплатити я б хотіла сьогодні.

Він бере гроші й видає їй квитанцію. Цієї хвилі цікавий чоловік виходить із задньої кімнати й при всіх гучно їй каже:

— На місце друга сім’ї вам доведеться пошукати когось іншого, ласкава пані. Я маю молодших від вас. Та вони й багато вродливіші, ніж ви, ласкава пані!

Вона притьма вибігла з крамниці, хряснула за собою дверима, а надворі на очах у людей розплакалась.

Хіба вона чогось від нього хотіла? Вона платить за обід, а він просто нахабніє. Вона жінка заміжня. Їй нема чого бігати за чужими чоловіками. Вона не служниця, яка піде з першим-ліпшим. Вона могла б мати їх по десятку на кожен палець. На вулиці он усі чоловіки оглядаються на неї. А хто в цьому винен? Чоловік її винен! Вона бігає задля нього по всьому місту й купує йому меблі. А замість дяки за це доводиться терпіти образи. То нехай ходить сам. Адже він ні на що не здатний. Помешкання, одначе, його. Невже ж йому байдуже, яка мебля стоїть коло його книжок! І чого вона така терпляча? Він гадає собі, що може ким завгодно потирати руки. Спершу ти все на світі робиш задля нього, а тоді він дає при всіх кривдити дружину. Нехай би таке приключилося з жінкою отого цікавого чоловіка! Але ж він нежонатий. А чому нежонатий? Бо він — справжній чоловік. А справжній чоловік не одружується. Справжній чоловік бере жінку аж тоді, коли він уже щось собою являє. А той, що вдома, нічого ж собою не являє! Що він собою являє? Кістяк кістяком! Таке враження, ніби він уже мертвяк. І нащо тільки отаке живе на світі? Воно ще й живе. Такий чоловік ні до чого не придатний. Тільки забирає в інших грошенята.

Вона ввійшла до будинку. Сторож з’явився на порозі своєї комірчини й пробурмотів:

— Сьогодні щось буде, пані професорко!

— Побачимо! — відказала вона й зневажливо показала йому спину.

Нагорі вона відімкнула вхідні двері. Ніхто не ворухнувся. У передпокої всі меблі були звалені на купу. Вона тихенько прочинила двері до їдальні. Її враз пойняв жах. Стіни тут раптом стали зовсім іншими. Досі вони були бурі, тепер — білі. Тут щось сталося. Що тут сталося? В суміжній кімнаті — та сама переміна. У третій, де Тереза хотіла влаштувати спальню, вона все зрозуміла. Чоловік попереставляв книжки навпаки!

Книжки мають стояти так, щоб їх можна було брати за корінець. Це потрібно для того, щоб стирати з них пил. Як же ще їх діставати? Це її влаштовує. Їй набридло весь час стирати пил. Для цього тримають служницю. Грошей у нього не бракує. На меблю он тринькає. Нехай заощадить. Господиня дому теж має серце.

Вона пішла шукати чоловіка, щоб пожбурити цим серцем йому в голову. Знайшла його в кабінеті. Випроставшись на весь свій довгий зріст, він лежав на підлозі, накритий драбиною, яка трохи виступала за його голову. Гарний килим довкола нього був у крові.

Такі плями виводити дуже важко. Чим би їй найкраще спробувати? З її роботою він геть не рахується! Бач, як квапився, тож і гепнув із драбини. А що вона казала — він таки недужий. Цікавому чоловікові не завадило б це побачити. Тереза цьому не радіє, вона не така. Хіба це смерть? Їй навіть шкода його. Не хотіла б вона вилізти на драбину й упасти з неї мертвою. Хіба ж можна бути таким необережним? Кожному по заслузі. Понад вісім років вона день при дні дерлася на драбину й стирала пил. Хіба з нею щось сталося? Порядна людина тримається міцно. Чому він був такий дурний? Тепер книжки її. У цій кімнаті переставлено тільки половину. Це — капітал, завше казав він. Хто-хто, а він на цьому знається, сам-бо їх купував. Вона до трупа не доторкнеться. Попомучишся з важкою драбиною, а тоді, гляди, ще й матимеш клопіт з поліцією. Краще вона залишить усе так, як є. Не через кров, їй до неї байдуже. Та це й не кров. Звідки в такого чоловіка візьметься справжня кров? Він тільки й може, що забризкати кров’ю килим. Шкода килима. Зате тепер усе — її, це чудове помешкання теж чогось варте. Книжки вона одразу спродає. Хто б міг ще вчора про таке подумати? Але так уже людині на роду написано. Спершу дозволяєш собі грубити дружині, а тоді раптом помираєш. Вона завше казала, що добром це не скінчиться, але ж вона не мала права нічого сказати. Такий тип гадає, що він на світі сам. Лягати спати о дванадцятій і не давати дружині спокою — хіба ж так можна? Порядний чоловік лягає спати о дев’ятій і дає дружині цілковитий спокій.

На письмовому столі панував такий безлад, що Тереза, зглянувшись над ним, підпливла ближче. Вона ввімкнула настільну лампу й заходилася шукати серед паперів заповіт. Їй подумалося, що Кін склав його перед тим, як упасти. Вона не мала сумніву в тому, що він назвав її єдиною спадкоємицею, позаяк не знала, чи є в нього інша рідня. Проте у вчених нотатках, які вона перечитала від початку до кінця, про гроші не було жодної згадки. Аркуші з чужоземним письмом вона сумлінно відклала вбік. То була особлива цінність, її можна продати. Якось за столом він сказав їй: те, що він пише, варте золота, але йому йдеться, мовляв, не про золото.

Через годину вона, старанно все перебравши й перечитавши, з’ясувала, що заповіту нема, і обурилась. Він нічого не приготував. До останньої своєї хвилини він залишився самим собою — чоловіком, який думає тільки про себе і якому на дружину начхати. Зітхнувши, вона поклала собі обстежити письмовий стіл і всередині, шухляду за шухлядою, всі до одної, щоб таки знайти заповіт. Уже перша спроба прикро її розчарувала. Стіл виявився замкненим. Ключі він завше носив у кишені штанів. Оце-то так, що ж тепер робити? Адже діставати з кишень їй нічого не можна. Якщо вона випадково вступить у кров, поліція щось іще подумає.

Тереза підійшла до самого трупа, нахилилась, але розібратися, де яка кишеня, не змогла. Просто стати навколішки вона боялася. Перед тим, як зважитися на щось серйозне, вона зазвичай спочатку скидала спідницю. Тереза ретельно згорнула її й довірливо поклала на ріжок килима, якомога далі від трупа. Тоді стала за крок від нього навколішки, вперлася, щоб не втратити рівноваги, головою в драбину й неквапно стромила вказівний палець лівої руки до його правої кишені. Посунулась вона не далеко. Він лежав дуже незручно. На дні кишені вона, як їй здалося, відчула щось тверде. Цієї миті Тереза, на превеликий свій жах, подумала, що драбина, можливо, теж у крові. Вона хутко підхопилася на рівні й мацнула рукою чоло — те місце, яким притискалася до драбини. Крови там не було. Але марні намагання знайти ключі й заповіт її доконали.

— Треба щось робити, — промовила вона вголос. — Не можна ж його так залишати!

Вона вдягла спідницю й пішла по сторожа.

— Що скоїлося? — грізно запитав той. Він не дуже дозволяв звичайним людям заважати йому працювати. До того ж не зрозумів її, адже вона розмовляла пошепки, як і годиться, коли в домі покійник.

— Ну, перепрошую, помер він!

Нарешті сторож зрозумів. У ньому ворухнулися давні спогади. Надто довго вже він був на пенсії, щоб довіритись їм одразу. Його сумніви дуже повільно поступалися місцем упевненості в такому собі гарненькому злочині. В міру того, як минали сумніви, змінювався його вигляд. Сторож ставав безневинним і кволим, як у ті славні часи, коли служив у поліції й треба було викрити якогось особливого звіра. Здавалося, він на очах схуд. Рик застряг йому в горлі. Його зіниці, звичайно спрямовані просто на супротивника, покірно поховалися в кутиках очей і там зачаїлись. Губи силкувалися всміхнутись. Їм заважали цупкі, пригладжені, щільні вуса. Допомогли два меткі пальці, які й розтягли кутики рота в посмішку.

Убивця пригнічена й не виявляє ознак життя. Він при повній уніформі постає перед суддями й пояснює, як це треба робити. Він — головний свідок на сенсаційному процесі. Прокурор живе тільки його коштом. Як тільки вбивця потрапила до інших рук, вона відмовилася від усіх своїх свідчень.

— Панове! — починає він своїм гучним голосом, і журналісти занотовують кожнісіньке його слово. — Людина потребує відповідного обходження. Злочинець — теж усього-на-всього людина. Я вже давно на пенсії. На дозвіллі вивчаю звичаї та звички, душу цих, так би мовити, суб’єктів. Якщо ви обійдетесь із суб’єктом добре, вбивця зізнається, що скоїла злочин. Але застерігаю вас, панове: якщо ви обходитиметесь із суб’єктом погано, вбивця все нахабно заперечуватиме, і суд змушений буде шукати додаткові докази. У цьому сенсаційному процесі в справі про вбивство ви можете покластися на мене. Панове, я — свідок звинувачення. Одначе я питаю вас, панове: скільки всього таких свідків? Тільки я один! А тепер слухайте уважно. Це робиться не так просто, як ви собі гадаєте. Спершу в тебе прокидаються сумніви. Далі, нічого не кажучи, добре придивляєшся до злочинниці. На сходах мимохідь заводиш розмову:

— Жорстокий чоловік.

Коли сторож прибрав такого привітного вигляду, Терезу пойняв моторошний страх. Вона не могла збагнути переміну, що сталася з цим чоловіком. Вона ладна була зробити все, аби лиш він знов заричав. Зазвичай сторож важко ступав попереду, але тепер улесливо тюпав поруч і коли вдруге підбадьорливо запитав: «Жорстокий чоловік?», вона й далі не могла зрозуміти, кого він має на увазі. Загалом розуміти сторожа було не важко. Щоб повернути його до звичного настрою, вона відповіла:

— Атож.

Він підштовхнув Терезу ліктем і, не зводячи з неї хитрого й ненастирливого погляду, всім своїм тілом закликав її до захисту від свого жорстокого чоловіка.

— Тоді треба захищатись.

— Атож.

— Бо все може статися.

— Атож.

— Не встигнеш і оком змигнути, а людини вже немає.

— Атож, немає.

— Це обставини, які пом’якшують провину.

— Обставини.

— Винен він.

— Він.

— Про заповіт забув.

— Куди ж пак.

— Людині треба на щось жити.

— На щось жити.

— Можна й без отрути.

Цієї хвилини Тереза думала про те саме. Вона не зронила більше жодного слова. Вона хотіла сказати: «Цікавий чоловік мене вмовляв, але я впиралася». Відразу матимеш клопіт з поліцією. Ту ж мить вона пригадала, що сторож і сам з поліції. Цей знає про все. Зараз він скаже: «Отруювати не можна. Навіщо ви це зробили?» Вона не дозволить, щоб з нею так розмовляли. Винен цікавий чоловік. Звати його пан Вульґер, він простий службовець у фірмі «Велетель і мати». Спершу він захотів прийти рівно о чверть на першу, щоб не дати їй спокою. Потім сказав, що візьме сокиру й заб’є її чоловіка, коли той спатиме. Вона ні на що не приставала, і на отруєння теж, а тепер ось маєш клопіт. Хіба вона винна, що чоловік помер? На заповіт вона має право. Все належить їй. Вона в його помешканні днювала й ночувала, гнула спину для нього, як служниця. Його ж не можна було залишити самого вдома. Один раз вийшла, щоб купити йому спальню, він-бо в меблі нічого не тямить. То він вилазить на драбину й убивається на смерть. Їй, звісно ж, його шкода. Чи, може, дружинам до спадщини вже зась?

З поверха на поверх до неї помалу поверталася її хоробрість. Тереза переконувалась у тому, що не винна. Поліції тут нема чого робити. Двері помешкання вона відчинила як господарка всіх цінностей, що тут були. Погляду сторожа не уникла та безтурботність, яку вона раптом знов напустила на себе. У нього це їй не допоможе. Вона зізналася. Він наперед тішився ставкою віч-на-віч убивці й жертви. Вона пропустила його вперед. Він подякував, хитро підморгнув і вже не спускав її з ока.

Він зрозумів усе з першого погляду, щойно став на порозі кабінету. Драбину вона поклала на трупа потім. Його цим не обдуриш. Він у такому ділі тямить.

— І ось підходжу я, панове, до місця злочину. Я звертаюся до вбивці й кажу їй: «Поможіть мені прибрати драбину!» Адже ви не думаєте, що я не підніму драбини й сам. — І він демонструє свої м’язи. — Я хотів лише подивитись, яке обличчя буде у звинуваченої. Обличчя — це головне. На ньому видно все. Людина завжди має щось на обличчі!

Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий. Передсмертні слова професора могли значною мірою позбавити головного свідка його блиску. Офіційною ходою цей підійшов до драбини й підняв її однією рукою.

Кін щойно повернувся до тями й тепер корчився від болю. Він спробував підвестись, але це йому не вдалося.

— До смерти йому ще ого-го скільки! — процідив крізь зуби сторож, знов той самий, і допоміг професорові звестися на ноги.

Тереза не йняла віри власним очам. Аж коли Кін, згорбившись, та все ж довший від своєї опори, став перед нею, Терезою, й промовив: «Клята драбина!», вона зрозуміла, що він живий.

— Це підлість! — заверещала вона. — Так не роблять! Порядний чоловік! Ну, перепрошую! Можна було подумати!

— Цить, лайно собаче! — урвав сторож її бурхливі нарікання. — Катай по лікаря. А я поки що покладу його до ліжка.

Він перекинув худющого професора собі через плече й поніс до передпокою, де серед решти меблів було й ліжко. Поки він роздягав Кіна, той раз у раз пояснював:

— Я не зомлів, я не зомлів. — Він не міг змиритися з тим, що на якийсь час утратив свідомість.

— І де в такого кістяка м’язи? — запитав сам себе сторож і похитав головою. Йому було так шкода цього бідолашного кістяка, що він забув свою горду мрію про судовий процес.

Тереза тим часом пішла по лікаря. Надворі вона помалу заспокоїлася. Три кімнати належали їй, вона мала цьому письмове підтвердження. Тільки вряди-годи ще тихенько схлипувала:

— Хіба так роблять — щоб жити, коли ти помер. Хіба так роблять?

Хворий у ліжку

Цілих півтора місяця після того нещасливого випадку Кін пролежав у ліжку. Лікар, уже вкотре оглянувши його, відвів дружину вбік і сказав:

— Тепер від вашого догляду залежатиме — житиме ваш чоловік чи ні. Нічого певного поки що сказати не можу. Мені не зрозуміла природа цього рідкісного випадку. Чому ви не покликали мене раніше? Зі здоров’ям не жартують!

— Він завжди мав такий вигляд, — відказала Тереза. — З ним ніколи нічого не траплялось. Я знаю його вже понад вісім років. І що б робили лікарі, якби ніхто не хворів!

Її словами лікар лишився задоволений. Він знав, що його пацієнт у надійних руках.

У ліжку Кін почувався досить кепсько. Всі двері, всупереч його волі, знов були замкнені, тільки ті, що вели до суміжної кімнати — там тепер спала Тереза, — стояли відчинені. Йому хотілося знати, що діється в решті бібліотеки. Спочатку він був надто кволий, щоб звестися в ліжку. Згодом йому пощастило, попри гострий біль, нахилитися вперед настільки, що стало видно частину протилежної стіни в сусідній кімнаті. Там, схоже, мало що змінилось. Одного дня він вибрався з постелі й продибцяв до порога. Сповнений радісного очікування, Кін ударився головою в одвірок, так і не встигнувши зазирнути до кімнати. Він упав і знепритомнів. Невдовзі Тереза знайшла чоловіка й, щоб покарати за непослух, покинула його лежати так дві години. Потім дотягла назад до ліжка, вклала в постіль і зв’язала йому ноги міцним шнурком.

Загалом теперішнім своїм життям вона була цілком задоволена. Нова спальня була дуже зручна. На згадку про цікавого чоловіка Тереза пройнялася до неї якоюсь особливою ніжністю і любила в ній бувати. Дві інші кімнати вона замкнула, а ключі носила в потайній кишені, яку саме для цього пришила до спідниці зсередини. Тож принаймні частина її власности завжди була при ній. До чоловіка Тереза входила, коли хотіла, адже вона мала його доглядати, це було її право. І вона таки доглядала його, доглядала цілими днями, виконуючи приписи мудрого, довірливого лікаря. Тим часом вона вже обстежила й те, що було в письмовому столі, проте заповіту не знайшла. З чоловікових марень вона довідалася про якогось брата. Позаяк досі Кін про нього не згадував, вона тим швидше повірила в його підступне існування. Цей брат жив для того, щоб пошити її в дурні, щойно справа дійде до гірко заробленої спадщини. У лихоманці Кін себе виказав. Тереза не забувала чоловікові того, що він залишився живий, хоча, власне, вже був помер; однак вона прощала йому, адже він мав іще скласти заповіт. Хоч би де вона була, вона завжди була поруч із ним. Цілий день Тереза розмовляла так гучно, що він чув її звідусюди. Він був кволий і не смів — так порадив лікар — роззявляти рота. Тож Кін їй не заважав, коли вона хотіла щось сказати. За кілька тижнів її манера розмовляти стала досконалішою; все, що їй спадало на думку, вона виказувала вголос. Вона збагатила свій лексичний запас висловами, які колись, хоч і вживала їх подумки, промовити вголос ніколи не важилася. Мовчала вона тільки про те, що стосувалося його смерти. На його злочин вона натякала загальними словами:

— Чоловік не заслуговує того, щоб жінка так самовіддано його доглядала. Жінка робить для чоловіка все, а що робить для жінки чоловік? Чоловік думає, що він на світі один. Тому жінка захищається й нагадує чоловікові про його обов’язок. Помилку можна виправити. Чого нема, те може статися. У загсі обидві половини мали б скласти заповіт, щоб одна половина не потерпала від голоду, коли помре друга. Померти судилося кожному, так уже в людей ведеться. У мене все на своєму місці. Дітей я не маю, на те є я. Я теж іще людина. Самим коханням не проживеш. Зрештою, ми зв’язані однією вірьовочкою. Але жінка геть не гострить зуба на чоловіка. Жінка не має ані годинки спокою, їй-бо щохвилини слід пильнувати, що з чоловіком. Адже він у мене знов може знепритомніти, а клопіт на мою голову.

Вибалакавшись, Тереза починала спочатку. Десятки разів на день вона заводила про те саме. Він уже знав її промови напам’ять, слово в слово. Залежно від того, які паузи Тереза робила між фразами, він угадував, якому варіанту вона віддасть перевагу — тому чи тому. Її голосіння проганяло йому з голови всі думки. Його вуха, які він спершу змушував якось захищатися, виробили звичку марно здригатися в лад. Він лежав виснажений, знесилений, і пальці його не знаходили вух, щоб їх позатикати. Якось уночі на вухах у нього раптом повиростали повіки, Кін розплющував їх і заплющував коли завгодно, як на очах. Він зробив це разів сто й засміявся. Повіки стулялися й не пропускали жодного звуку, вони виросли як на замовлення й відразу набули досконалої форми. На радощах він ущипнув себе й ту ж мить прокинувся. Повіки на вухах виявилися звичайними мочками, йому все приснилось. «Яка несправедливість! — спало на гадку. — Рота я можу зціпити, коли схочу і як схочу міцно, а чого він вартий? Рот у людини для того, щоб ним їсти, а ось захищений він дуже добре. Зате вуха, вуха віддано на поталу будь-якій балаканині!

Коли Тереза підходила до його ліжка, він удавав, нібито спить. Якщо вона була в доброму гуморі, то тихенько казала: «Спить». Якщо вона була в поганому гуморі, то гучно викрикувала: «Нахабство!» Сама вона не могла нічого вдіяти зі своїм настроєм. Він залежав від того місця в її монолозі, де вона саме спинилася. Повноцінним життям Тереза жила в своїй мові. Вона казала: «Помилку можна виправити», — й ошкірювалась. Хоча він, той, хто має виправити помилку, спить, вона виходить його, і те, чого нема, з’явиться. А тоді нехай помирає знов. Та коли чоловік думав, що він на світі один, то його сон дратував її ще дужче. Тоді Тереза доводила йому, що вона — також людина, й будила його отим своїм викриком: «Нахабство!» Щогодини вона цікавилася його банківськими активами й тим, чи всі його гроші в тому самому банку. Гроші, мовляв, не конче мають лежати всі в тому самому банку. Вона, мовляв, не проти, щоб одна їхня частина лежала в одному місці, а друга — в другому.

Від того нещасливого дня, згадувати про який йому не хотілося, його підозра, що вона зазіхає на книжки, відчутно зменшилась. Він добре затямив, чого вона від нього домагається — заповіту, до того ж такого, де він розпорядився б тільки грішми. Саме через це вона залишалася йому цілком чужою, хоч він знав її всю — від першого слова до останнього. Вона була на шістнадцять років старша від нього і, очевидячки, мала померти багато раніше, від нього. Яку цінність становили гроші, про які напевно було відомо одне: що вони ніколи їй не дістануться? Якби вона так само безглуздо простягла руку по книжки, то, попри всю природну ворожість, могла б усе ж таки розраховувати на його підтримку. Її невідчепний, непослабний інтерес до грошей був для нього просто-таки загадкою. Гроші — це найменш виразне, найменш промовисте, найменш прикметне з того, що він міг собі уявити. Як легко й просто, без будь-яких заслуг і зусиль він їх успадкував!

Іноді його так розбирала цікавість, що він не витримував і розплющував очі, хоч щойно, почувши жінчині кроки, був їх заплющив. Він сподівався на якусь переміну в ній, на якийсь незнайомий порух, новий погляд, мимовільну нотку в її голосі, що підказала б йому, чому вона раз у раз заводить мову про заповіт та гроші. Найкраще Кін почувався тоді, коли переносив її туди, де опинялося все, чому він, попри свою вченість і розум, не знаходив пояснення. Божевільних він уявляв собі грубо й просто. Він визначав їх як людей, котрі здійснюють украй суперечливі вчинки, хоч і називають усе тими самими словами. За цим його визначенням Тереза — на відміну від нього самого — була, безперечно, божевільна.

Сторож, який навідував професора щодня, був іншої думки. Від цієї бабери чогось доброго йому годі було сподіватися. Він уже почав потерпати за свій щомісячний «презент». Поки професор живий, вважав сторож, цей ласий шматок у нього в кишені. Чи можна в такому ділі покластися на баберу? Порушуючи свій звичний розпорядок дня, сторож по цілій годині просиджував уранці біля ліжка професора — щоб понаглядати за ним особисто.

Тереза мовчки проводила його до кімнати й одразу — вона мала його за простолюдця — виходила за двері. Перше ніж сісти, він зневажливо втуплювався в стілець. Далі або казав: «Я — і стілець!», або жалісливо поплескував його по спинці. Поки він сидів, стілець розгойдувався й рипів під ним, мов корабель, що тоне. Як сидіти, сторож забув. Перед своїм вічком він стояв навколішках. Бив він навстоячки. Спав навлежачки. Сидіти в нього не лишалося часу. Коли стілець випадково заспокоювався, сторож починав непокоїтись і стурбовано кидав погляд на свої стегна. Ні, вони не охляли, на вигляд ще хоч куди. Аж коли стегна знову змушували стільця озватись, він повертався до своєї перерваної промови.

— Бабенцій треба вбивати. Всіх до одної. Я їх знаю. Мені вже п’ятдесят дев’ять. Двадцять три роки я був жонатий. Майже половину життя. Весь час на своїй жінці. Я бабенцій знаю. Всі вони злочинці. Ви полічіть, пане професор, усі вбивства, скоєні отруєнням, ви ж бо маєте книжки, самі побачите. Бабенції страхополохи. Я це знаю. Якщо мені хтось щось скаже, я затоплю йому в пику, щоб знав, лайно собаче, скажу йому, як же ти посмів? А тепер візьміть бабенцію. Вона від вас утече, б’юсь об заклад на мої кулаки, ви тільки на них погляньте, вони чогось варті. Я можу сказати будь-якій бабенції що завгодно, вона й не писне. А чому вона не писне? Тому що боїться. А чому боїться? Тому що страхополох! Ох і лупцював же я цих бабенцій, якби ви тільки знали. Моя завше в синцях ходила. Покійна дочка — я так її любив, ото була бабенція, як той казав, — з неї я й почав, коли вона ще пішки під стіл ходила. «Ось, — казав я, бувало, жінці — вона одразу в крик, щойно я дівчини бодай пальцем торкався, — вийде заміж, попаде в чоловічі руки. Поки молода, нехай звикає. А то відразу дасть від нього драла. Я не пущу її за такого, що не вміє дати лупки. Срати я хтів на такого. Чоловік повинен це вміти. Я — за кулаки». Гадаєте, вони щось помагали, оті мої балачки? Де там! Стара тільки затулить собою дочку, і бити доводилось обох. Бо жінка не повинна мені перечити. Мені — ні. Ви ж бо, либонь, чули, як вони обидві лементували. Всі сусіди прокидались і збігалися послухати. В усьому будинку шанували. Кинете репетувати ви, казав я, кину бити і я. Спершу вгомонялися вони. Тоді я пробував, чи не зчинять вони крику знов. Вони мали нишкнути, як мишенята. Я трохи додавав із правої. Я не зразу перестаю бити. Бо так можу втратити навичку. Я вам так скажу: бити — це мистецтво. Цього треба вчитись. Один мій колега б’є одразу в черево. Бідолаха падає непритомний і вже нічого не тямить. Ну, а тепер я можу гамселити його, скільки мені завгодно, каже колега. Ну, кажу я, а що мені з того, коли він нічого не відчуває? Ні, коли чоловік лежить без тями, я його не б’ю, тому що він нічого не відчуває. Я все життя так робив. Бити, кажу я, треба навчитися так, щоб людина не западала в нетяму. До нетями доводити не можна. Оце я називаю бити. Вбити вміє кожен. Це не мистецтво. Я зараз можу зробити отак — і вашому черепку гаплик. Ви мені вірите? Я цим не пишаюсь. Я ж кажу, так уміє кожен. Знаєте, пане професор, це й у вас вийде. Щоправда, саме зараз не вийде, бо ви помираєте...

Кін бачив, як виростали кулаки, звершуючи свої героїчні подвиги. Вони були вже більші від їхнього господаря. Невдовзі кулаки заповнили собою всю кімнату. Руде волосся на них виростало разом із ними. Кулаки рішуче струшували з книжок пил. Один із них удерся до сусідньої кімнати й душив Терезу в ліжку, де та раптом опинилася. Під другий десь потрапила спідниця і, зчинивши неймовірний лемент, розлетілася на клапті.

— Як чудово жити! — вигукнув Кін радісним голосом.

Сам він лежав такий сухоребрий і жалюгідний, що йому вже не було чого боятися. Про всяк випадок він намагався займати ще менше місця, ніж звичайно. Він був тонесенький, як гілочка. Йому не міг нічого зробити жоден кулак у світі.

Це віддане, доладне створіння робило своє діло дуже швидко. Досить було йому посидіти тут чверть години — і Терезу вже наче корова язиком злизала. Проти цієї сили не могло встояти ніщо. Тільки потім воно забувало піти й залишалося ще на три чверті години, не маючи жодної очевидної мети. Книжкам воно шкоди не завдавало, проте самому Кінові вже починало надокучати. Кулак не повинен так багато розмовляти, а то стає помітно, що йому нема чого сказати. Він повинен лише бити. Побив — і хай іде собі чи принаймні мовчить. Але ж його мало обходять нерви й бажання хворої людини, воно вперто розводиться тільки про одне. Спочатку воно, щоправда, ще трохи стримувалось і на догоду Кінові накидалося на злочинне жіноче кодло. Та ба, розправившись із жінками, кулак знов ставав кулаком. Він був іще міцний, як у свою найкращу пору, але вже в тому віці, коли часто і з насолодою пускаються в спогади з усіма подробицями. Щоб такий чоловік, як Кін, знав усю його славну історію. Тут професор не мав права заплющувати очей, а то кулак зробив би з нього кашу. І не допомогли б йому навіть повіки на вухах — супроти такого рику заслінки ще не повиростали.

За півгодини після того, як приходив сторож, Кін починав стогнати від одного давнього й нібито забутого болю. Він уже в дитинстві погано стояв на ногах. Власне, добре ходити він так ніколи й не навчився. Не минало жодного уроку фізкультури, щоб він не впав з турніка. Попри свої довгі ноги, в класі він бігав найгірше. У тому, що він відставав у фізкультурі, вчителі вбачали щось неприродне. Щодо решти предметів, то там Кін, завдяки своїй пам’яті, був перший. Та що йому з того? Через кумедну статуру його, по суті, ніхто не поважав. Йому раз у раз підставляли ногу, і він сумлінно перечіплювався. Взимку з нього робили снігову бабу. Кіна звалювали в сніг і перекочували доти, доки тіло його набувало нормальної товщини. Це ті випадки в його житті, коли падати було хоч і дуже холодно, зате досить м’яко. Кожен такий спогад викликав у нього почуття вельми змішані. Все його життя було безперервним ланцюгом падінь. Він про них забував, особистий біль страждань йому не завдавав. Гірко, до відчаю гірко ставало йому на душі аж тоді, коли у голові в нього починав розгортатись один список, що його він зазвичай тримав у найсуворішій таємниці. То був список безневинних книжок, які через нього падали — реєстр його власних гріхів, докладний протокол, де було з точністю позначено день і годину кожного такого падіння. В такі хвилини він бачив перед собою сурмачів Страшного суду, дванадцятеро придверників, схожих на його сторожа, з надутими щоками й м’язистими руками. З їхніх сурем у вухо йому гримів текст того списку. Пойнятий страхом, Кін тільки мовчки всміхався, дивлячись на бідолашних сурмачів Мікеланджело. Ті жалюгідно забилися в куток, поховавши сурми за спину. Перед такими здорованями, як оці придверники-сторожі, вони засоромлено складали зброю — оті свої довгі інструменти.

У списку книжок, які падали, під тридцять дев’ятим номером стояв грубий старий том «Озброєння і тактика ландскнехтів». Щойно Кін із гуркотом скочувався з драбини, сурмачі-придверники обертались на найманих воїнів. Кіна охоплював неймовірний захват. Його сторож — це найманий воїн. А хто ж іще? Кремезна статура, громовий голос, вірність за золото, відчайдушна сміливість, що не пасує ні перед чим, навіть перед жінками, його манера хвалитися й горлати, нічого до пуття не кажучи, — викапаний найманець!

Тепер кулак уже не наводив на нього жаху. Перед ним сиділа добре відома історична постать. Він знав, як вона поведеться й що зробить. Її дурість, від якої волосся ставало дибом, була сама собою зрозуміла. Вона трималася так, як і належало триматися найманому воїнові. Бідолашний чолов’яга, якому судилося надто пізно, в двадцятому сторіччі, з’явитися на світ найманцем, цілими днями скнів у своїй темній норі, без жодної книжки, сам-один, викинутий з доби, для якої був створений, увіпхнутий в іншу, де завжди залишався чужаком! У безвинній далечині початку шістнадцятого сторіччя сторож танув, обертався нанівець, і нехай тепер хвалиться, скільки йому заманеться. Щоб заволодіти людиною, досить поставити її в історичний ряд.

Рівно об одинадцятій найманець підводився. Щодо пунктуальности, то тут вони з паном професором були два чоботи — пара. Сторож робив те саме, що й тоді, коли приходив: кидав жалісливий погляд на стілець. «Іще цілий! — урочисто запевняв він і на доказ своїх слів бив правицею по сидінню, яке терпіло й це. — Я не платитиму!» — додавав він і заходився реготом на думку про те, що мав би заплатити професорові за просиджений стілець.

— Не паскудьте собі рук, пане професор! Я такого нікому не спускаю. Бувайте здорові! Не чіпайте ту жінку й пальцем! Терпіти не можу цих старих калош. — Він кинув войовничий погляд у сусідню кімнату, хоч і знав, що там її нема. — Я — за молодих. Узяти, приміром, мою покійну дочку — це було те, що мені треба! Чому? Тому що вона моя дочка? Молода вона, бабера вона, і я можу робити з нею що завгодно, бо я їй батько. Тепер і вона на тому світі. А ця стара й скупа калоша ще живе.

Похитуючи головою, він ішов з кімнати. Ніде й ніколи несправедливо влаштований світ не дратував його так, як у професора. У себе в комірчині він, стоячи на посту, на роздуми часу не мав. Та щойно він покидав свій склеп і потрапляв до високих професорових кімнат, у ньому оживали думки про смерть. На гадку спадала дочка, перед ним лежав мертвий професор, кулаки не мали роботи, і він відчував, що його мало бояться.

Кіну він, коли прощавсь, видався смішним. Національний костюм йому дуже б личив, але тепер були не ті часи. Кін шкодував, що його історичний метод можна застосувати не завжди. В історії всіх культур і всіх різновидів варварства, наскільки він їх знав, Терезі не було місця ніде.

Цей ритуал відвідин щодня відбувався в тій самій послідовності. Кін був надто розумний, щоб його скорочувати. Доки Тереза не виявлялася вбитою, доки кулак мав праведну й корисну мету, він міг його не боятись. Доки страх не ставав таким глибоким, що спливав таємний список болей, найманці йому на думку не спадали й сторож одним із них ще не був. Коли той о десятій ранку поставав на порозі, Кін радісно казав собі: небезпечний це чоловік, він розірве її на шматки. Кін щодня святкував Терезину загибель і подумки складав хвалу життю, про яке дещо знав і доти, хоч і не бачив приводу його прославляти. Він не відмовлявся ні від Страшного суду, ні від випадкового глузування над сикстинськими сурмачами, яке сумлінно вніс до списку й тепер щодня виконував, мов неодмінний урок. Цю невтішність, застиглість і гніт довгих тижнів під знаком дружини він витримував, може, тільки завдяки тому, що одне щоденне відкриття додавало йому снаги й мужности. В його житті вченого відкриття належали до великих, головних подій. Тепер Кін лежав, марнуючи час, йому бракувало його роботи, тож він і змушував себе щодня відкривати, що таке сторож: найманий воїн. Сторож був потрібний йому дужче, ніж один із тих небагатьох окрайчиків хліба, які він з’їдав. Він був потрібен йому, як окраєць роботи.

У ті години, коли приходив сторож, Тереза була заклопотана своїм. Сторожа, цього простолюдця, чию балаканину підслухала ще першого разу, вона пускала до свого помешкання тільки через те, що їй потрібен був час. Вона взялася за інвентарний опис бібліотеки. Її збентежило те, що чоловік тоді попереставляв книжки навпаки. Крім того, вона боялася, що ось-ось з’явиться його новий брат і поцупить найдорожчі томи. Щоб знати, що, власне, стоїть на полицях, щоб не дати пошити себе в дурні, одного дня вона, поки сторож сидів біля хворого і на всі заставки ганьбив жіноцтво, й приступила в їдальні до цієї важливої роботи.

Тереза відрізала від старих газет вузенькі голі береги й ішла з ними до полиць. Взявши в руки книжку, вона прочитувала назву, вимовляла її вголос і записувала на довгу паперову смужку. За кожною літерою вона повторювала всю назву, щоб не забути її. Що більше було літер, що частіше вона промовляла те чи те слово, то своєрідніших змін воно зазнавало в її вустах. М’які, як на неї, приголосні на початку назви — Б, Д і Ґ — ставали чимдалі твердішими, а насправді, глухішими. Тереза полюбляла все тверде, вона навіть мусила докладати зусиль, щоб не розірвати твердим олівцем газетний папір. Її грубим пальцям удавалося вивести лише великі літери. Довгі наукові назви її дратували, позаяк не лягали в один рядок. Одна книжка — один рядок, так поклала собі Тереза, щоб легше було обрахувати всю смужку й узагалі щоб вона мала кращий вигляд. Дописавши до краю, Тереза вривала назву на середині, а те, що від неї залишалося, посилала к бісу як непотріб.

Найулюбленіша літера в неї була О. Писати її Тереза наламала руку ще в школі. («О ви повинні заокруглювати так само гарно, як Тереза, — завжди казала вчителька. — У Терези виходять найкращі О». Потім вона тричі залишалася сидіти на другий рік. Але то була вина не її, а вчительки. Терезу вона не могла терпіти, бо насамкінець О в тієї виходили вже краще, ніж у неї, вчительки. Всі просили, щоб Тереза написала їм О. На вчительчині О ніхто вже й дивитися не хотів.) Отож О Тереза вміла вивести які завгодно маленькі. Ці рівненькі, чепурненькі кільця потопали серед своїх утричі більших сусідів. Якщо в довгій назві було багато О, вона спершу лічила скільки, хутенько вимальовувала їх наприкінці рядка, а решту місця попереду залишала для самої назви, яку добряче обтинала.

Списавши всю смужку аж донизу, Тереза підводила рису, лічила книжки, запам’ятовувала, скільки їх — на числа вона мала добру пам’ять, — і, якщо після триразового перерахунку кількість не змінювалася, вписувала її під рисою.

З тижня на тиждень її літери ставали дедалі меншими, й кільця також. Заповнивши в такий спосіб десять смужок, вона ретельно зшила їх угорі й сховала поруч із ключами в спеціальній кишені у спідниці — нова, добута тяжкою працею пайка її майна, опис шестисот трьох книжок.

Тижнів за три Тереза наштовхнулася на ім’я «Будда», яке довелося писати безліч разів. Його м’які звуки запаморочили їй голову. Ось як мав би зватися він, цікавий чоловік, а не паном Вульгером. Стоячи на драбині, вона заплющила очі і як могла м’якше прошепотіла: «Пан Пуда». Так із «Пути» — так вона вимовила це ім’я перший раз — вийшов «пан Пуда». Їй здавалося, що він знає її, і вона пишалася ним, бо його книжкам не було кінця-краю. Як же гарно він умів говорити, а тепер усе те ще й написав. Тереза залюбки заглянула б до його книжок. Та хіба ж вона мала на це час?

Те, що він був поруч, спонукало її квапитись. Тереза розуміла, що посувається надто повільно, одна година на день — цього замало. Вона вирішила знехтувати сном. Вона простоювала на драбині безсонні ночі, читаючи й записуючи. Тереза забула, що порядна людина лягає спати о дев’ятій. На четвертому тижні впоралася з їдальнею. Завдяки своїм успіхам вона відчула смак до нічного життя, й гарно на серці їй було лише тоді, коли вона марнувала електричне світло. З Кіном вона почала триматися впевненіше. Колишні фрази набували нового змісту. Розмовляла вона, либонь, повільніше, зате переконливіше й навіть із певною гідністю. Три кімнати Кін віддав їй тоді добровільно. Свої книжки вона заробляла собі сама.

Коли вона перейшла до роботи в спальні, рештки страху було подолано. Серед білого дня — поруч лежав і не спав чоловік — Тереза вилазила на драбину, брала ще одну смужку й сповнювала свій обов’язок перед книжками. Щоб не бовкнути зайвого слова, вона зціплювала зуби. Тут ніколи було розбалакувати, тут потрібно було працювати зосереджено, а то з котроюсь книжкою могла трапитися помилка, і тоді починай усе спочатку. Про головне, про заповіт, Тереза не забувала і доглядала чоловіка й далі так само дбайливо і самовіддано. Коли приходив сторож, вона кидала роботу і йшла на кухню. Той горлодер однаково заважав би їй працювати.

Коли настав шостий і останній тиждень у ліжку, Кін легенько зітхнув. Його непомильні здогади вже ніщо не підтверджувало. Розмовляючи, ця жінка раптом затиналася й змовкала. Вона розмовляла тепер, якщо брати загалом, тільки півдня. Казала, як завжди, те саме; й усе ж він був готовий до несподіванок і, зачаївши дух, чекав великої події. Щойно Тереза змовкала, він щасливо змикав очі й справді засинав.

Молоде кохання

Тієї самої миті, коли лікар сказав: «Завтра можете встати!», Кін відчув, що одужав. Одначе він не підхопився з постелі відразу. Це було ввечері, а він хотів почати здорове життя розмірено й о шостій ранку.

Він почав його другого дня. Таким молодим і дужим Кін не почувався вже багато років. Коли він умивавсь, йому раптом здалося, що в нього з’явилися м’язи. Вимушений відпочинок пішов йому на добре. Він причинив двері до сусідньої кімнати й сів за стіл, рівний, як палиця. Його папери були перебрані, щоправда, обережно, проте так, що він завважив це відразу. Він був радий нагоді дати їм лад, торкатися рукописів було приємно. Його чекав безмір роботи. Коли він упав і лежав у лихоманці, без тями, та бабега шукала тут заповіт. Хоч як часто мінявся в ліжку його настрій, одного наміру він тримався твердо: не писати заповіту, адже їй так залежало саме на ньому. Він поклав добряче нагримати на неї, щойно її побачить, і хутко, рішуче поставити ту жінку на місце.

Вона принесла йому сніданок і хотіла сказати: «Двері стоятимуть відчинені». Та, вже ладна всміхнутися й піти на штурм, щоб узяти заповіт, але не знаючи, в якому Кін гуморі відтоді, як знову став на ноги, вона стрималася, щоб не дратувати його завчасу. Вона тільки нахилилася й підклала під двері цурпалок, щоб їх не можна було причинити відразу. Тереза була налаштована примирливо й хотіла домогтися свого кружним шляхом. Він підхопився, сміливо подивився їй у вічі й зумисне різко заявив:

— У моїх рукописах панує жахливий безлад. Я хочу знати, як потрапив ключ не в ті руки. Я знайшов його знов у лівій кишені штанів. На жаль, я змушений припустити, що його звідти незаконно взяли, використали зі злочинним наміром, а тоді поклали на місце.

— Не мала баба клопоту.

— Я питаю вперше і востаннє: хто порпався в моєму письмовому столі?

— Можна подумати!

— Я хочу це знати!

— Ну, перепрошую, то, може, я щось украла?

— Я вимагаю пояснення!

— Вимагати всяк може.

— Як це розуміти?

— Так уже в людей ведеться.

— У кого?

— Поживемо — побачимо.

— Письмовий стіл...

— Я ж бо завше так кажу.

— Що?

— Як постелиш, так і спатимеш.

— Це мене не обходить.

— Він сказав, ліжка зручні.

— Які ліжка?

— Подружні ложа нівроку.

— Подружні ложа?!

— Так це називають у людей.

— Я подружнім життям не живу!

— Може, я вийшла заміж із кохання?

— Мені потрібен спокій!

— Порядна людина о дев’ятій іде...

— Надалі ці двері будуть зачинені.

— Людина мудрує, а Бог керує.

— Через цю недугу я втратив цілих півтора місяці.

— Дружина жертвує собою день і ніч.

— Далі так не піде.

— А що робить чоловік для дружини?

— У мене час дорогий.

— У загсі обидві половини мали б...

— Заповіту я не писатиму!

— Хто ж думає отруювати?

— Сорокарічний чоловік...

— Дружині можна дати тридцять.

— П’ятдесят сім.

— Такого мені ще ніхто не казав.

— У метриці записано саме так, я читав.

— Читати всяк уміє.

— Он якої!

— Дружина хоче, щоб це було записано. А то яка ж утіха? Три кімнати належать дружині, одна — чоловікові, так записано чорним на білому. Спершу жінка дозволяє чоловікові робити з нею що йому заманеться, а тоді зостається ні з чим. Чому вона була така дурна? Найліпше мати це на письмі. Усно всяк може. Зненацька чоловік падає без тями. Ніхто ж не знає, який банк. Дружина мусить знати, який банк. Без банку вона скаже «ні». Хіба вона, перепрошую, не має рації? Навіщо їй чоловік, коли в неї немає банку? Чоловік банку не називає. Хіба то чоловік, коли він не називає банку? То ж не чоловік. Чоловік банк називає!

— Геть!

— Гетькати всяк може. Від цього дружині і не свербить, і не болить. Справжній чоловік складає заповіт. Звідкіля ж бо дружині знати? Чоловік на світі не сам. Є ще й дружина. На вулиці он усі чоловіки вслід мені обертаються. У жінки головне що? Розкішні клуби. А гетькати не гоже. Кімната залишиться відчинена. Ключі в мене. Спершу треба, щоб чоловік мав ключі, а тоді вже нехай і замикається. Ключі він може довго шукати. А вони тут! — Вона плескає себе по спідниці. — Сюди ж бо чоловік не хоче. Хтіти він то хоче, але йому сюди зась!

— Геть!

— Спершу дружина рятує чоловікові життя, а тоді нехай ушивається геть. Чоловік-бо вже був помер. Хто привів сторожа? Може, чоловік? Чоловік лежав під драбиною. Чому, перепрошую, він не привів сторожа сам? Він не міг поворухнутися. Спершу помер, а тоді нічого дружині не зоставив. Новий брат нічого б і не довідався. Банк повинен дати про себе знати. Жінка хоче знову вийти заміж. Хіба я щось мала від чоловіка? Ось мені стукне сорок, і чоловіки мені вслід уже не озиратимуться. Жінка — теж людина. Жінка, перепрошую, має серце!

Вона вже не сварилась, а ридала ридма. Про серце, яке має жінка, Тереза промовила так, неначе воно розбилось. Вона стояла, прихилившись до одвірка, перехнябивши все тіло так, як зазвичай перехняблювала тільки голову, і вигляд мала геть безпорадний. Вона твердо поклала собі не рушати з місця й дочекатися, поки він нападе на неї. Ліву руку Тереза завбачливо поклала на спідницю — туди, де з-під неї, хоч вона була й накрохмалена, випинали ключі та інвентарний опис книжок. Остаточно переконавшися в тому, що її майно при ній, вона проказала ще раз: «Серце! Серце!» — і знов заридала — тепер через те, що це слово таке рідкісне й гарне.

Огидна полуда заповіту спала Кінові з очей. Перед ним була вкрай нещасна жінка, яка виканючує кохання; вона хотіла його спокусити — такою він ще ніколи її не бачив. Він узяв її заміж задля книжок, а вона його кохала. Її ридання дуже налякало його. «Залишу її саму, — подумав він, — сама вона швидше вгамується». Він квапно вийшов з кімнати, з помешкання, з дому.

Зворушливе обходження зі штаньми пана Бредова стосувалося тоді, отже, його, а не книжок. Задля нього лягла вона тоді на канапу. Жінки тонко відчувають настрій коханого. Вона знала про його збентеження. Його думки, коли він з нею вийшов із загсу, вона прочитала в нього на чолі, як у розгорненій книжці. Вона хотіла йому допомогти. Коли жінки кохають, вони втрачають своє обличчя. Тереза хотіла сказати: «Йди до мене!» — але засоромилась і, замість покликати його, змела на підлогу книжки. Якщо цей вчинок перекласти словами, він означав: «Ось як мало важать для мене книжки, ось як багато важиш для мене ти». Символічний жест як освідчення в коханні. Відтоді вона невтомно боролася за нього. Вона домоглася того, що вони спільно обідають і вечеряють, домоглася для нього нових меблів. Вона зачіпала його, коли тільки могла, своєю накрохмаленою спідницею. Щоб мати нагоду завести розмову про ліжко, вона замість канапи поставила йому ліжко. Вона влаштувала собі в сусідній кімнаті спальню й придбала новий гарнітур на двох. Заповіт, коли він, Кін, хворів, — то тільки привід, щоб поговорити з ним. Як вона завжди казала: «Чого нема, те може статися». Нещасне, засліплене створіння! Стільки місяців уже минуло відтоді, як вони побрались, а вона й досі сподівається на його кохання. На шістнадцять років старша від нього, знає, що помре раніше, ніж він, а все ж наполягає, щоб обоє склали заповіт. Вона запевне має якісь заощадження й хоче їх подарувати йому. А щоб він не відмовився їх прийняти, вимагає від нього заповіту. Що їй від цього, коли померти доведеться настільки раніше? А йому, навпаки, її заповіт піде, безперечно, на пожиток. Своє кохання вона доводить грішми. Є старі дівки, котрі все, що заощадили за своє життя, заощадили протягом десятиріч, ні, все те найкраще, що відкладали кожного дня, який вони саме через це й не прожили, одразу віддають якому-небудь чоловікові. Як їй піднестися над своєю матеріальною сферою? У неписьменних людей гроші — то найбільший доказ усього: дружби, доброти, освічености, влади, кохання. У жінки прості, звичайні речі через її слабкість стають складними. Вона хоче подарувати йому свої заощадження, а тому півтора місяця мордує його тими самими розмовами. Вона не скаже йому про це напрямець і просто: я кохаю тебе, ось тобі мої гроші. Вона ховає ключа від дверей, які відділяють їхні кімнати. Він не знаходить ключа, й вона дістає нагоду подихати його повітрям. Більш нічого спільного мати з нею він не хоче, тож вона задовольняється його повітрям. Він забуває з’ясувати, чи надійний банк, у якому лежать його гроші. Вона тремтить від страху, що він утратить свої гроші. Її власні заощадження надто мізерні, щоб тривалий час підтримувати його. Кружними шляхами, так немовби вона потерпає за саму себе, Тереза невтомно намагається щось довідатися про банк. Вона хоче порятувати його, Кіна, від можливої катастрофи. Жінки потерпають за майбутнє коханого. Попереду в неї всього-на-всього кілька років. З останніх сил вона намагається забезпечити його перед своєю смертю. Поки він хворів, вона у відчаї обшукала письмовий стіл, сподіваючись знайти щось посутніше. Щоб він не хвилювався, вона не залишила ключа в столі, а знов поклала його туди, де знайшла. Вона людина неосвічена й не уявляє собі, який він пунктуальний і яка добра в нього пам’ять. Тереза така неосвічена, що на саму згадку про те, як вона розмовляє, йому аж душу вивертає. Він узагалі не може їй допомогти. Людина живе на світі не задля кохання. Він одружився не з кохання. Він хотів, щоб за його книжками хтось доглядав, і вона здалася йому саме тією людиною, яка зможе це робити.

У Кіна було таке враження, немовби вперше в житті вийшов на вулицю. Серед людей, які йому траплялися, він бачив чоловіків і жінок. Книгарні, повз які проходив, його, щоправда, затримували, але затримували саме вітринами, доти вартими осуду. Гори непристойних книжок його не дратували. Він перечитував їхні назви й, не хитаючи головою, простував далі. На хідниках нишпорили собаки, назустріч їм вибігали інші собаки, й вони радісно обнюхували одне одного. Кін уповільнив ходу й здивовано задивився на них. Біля самісіньких його ніг упав згорточок. Якийсь парубчак кинувся до того згорточка, підхопив його, штовхнув Кіна й не вибачився. Кін стежив за пальцями, що розмотували згорточок; у ньому виявився ключ, а на зім’ятому клаптику паперу стояло кілька слів. Прочитавши їх, парубчак усміхнувся й звів очі вгору, на будинок. З вікна п’ятого поверху над пуховиками, що їх виклали провітрюватись, виглянула дівчина й, рішуче кивнувши головою, зникла так само хутко, як і ключ у кишені штанів цього парубчака. «Що він робитиме з ключем, цей квартирний злодій? Ключа йому викинула служниця, його коханка». На наступному перехресті стояла солідна книгарня; Кін залишив її по ліву руч. На протилежному розі поліцейський завзято переконував у чомусь жінку. Слова, що їх Кін бачив здалеку, його притягували, йому кортіло їх почути. Коли він підійшов ближче, ті двоє вже прощалися. «На все добре!» — прокректав поліцейський. Його червоне обличчя серед білого дня світилося. «До побачення! До побачення, пане інспектор!» — сипала словами жінка. Він був гладкий, вона — кров з молоком. Кін не міг забути цієї пари. Коли він проходив повз собор, у вуха йому вдарили теплі, тривожні звуки. У цій тональності він заспівав би зараз і сам, якби голос слухався його так, як настрій. І раптом на голову йому ляпнуло лайно. Злякано й зацікавлено він звів погляд угору на контрфорси. Голуби воркували й терлися дзьобами, жоден із них не був винен у тому, що Кін обгиджений лайном. Уже двадцять років він не чув цих звуків, хоча, прогулюючись, ходив тут щодня. Але про те, як воркують голуби, він добре знав із книжок. «Це правда!» — мовив він тихо й кивнув головою — як завжди, коли дійсність відповідала своєму прообразу в друкованому слові. Це тверезе потвердження сьогодні його не потішило. На голову Христа, який виростав із постаменту — хворобливий, худий, зі спотвореним від болю обличчям, — сів голуб. Йому не хотілося сидіти самому, це помітив ще один голуб і відразу підсів до нього. Люди гадають, що цей Христос невідь як страждає, бо в нього, мовляв, болять зуби. Але річ не в цьому, просто він не може терпіти отих голубів, вони ж бо товчуться в нього на голові, либонь, цілісінький день. І тоді йому спадає на думку те, який він самотній. А про таке думати не можна, нічого путнього з цього не вийде. Адже за кого б він помирав, якби на хресті міркував про свою самотність?.. Так, він справді дуже самотній, брат йому вже не пише. Кілька років він не відповідав на листи того парижанина, тому це набридло, й він кинув писати теж. Quod licet Jovi, non licet bovi. Відколи Ґеорґ злигався з жінками, він вважав Юпітером себе самого. Ґеорґ мав жіночу натуру, ніколи не був сам, не любив самотности, тож і оточував себе жінками. Його, Петера, теж кохала одна жінка. Але він, замість лишитися з нею, втік, щоб потім нарікати на свою самотність. Кін ту ж мить повернув у протилежний бік і розгонистою, сповненою надій ходою подався тими самими вулицями додому.

Думки, перейняті співчуттям, гнали його вперед швидше, ніж це було на користь його мужності. В його руках людське життя. Він може отруїти і вкоротити останні роки життя цьому нужденному створінню, яке сохне з кохання до нього. Потрібно знайти якийсь середній шлях. Марні її надії, джиґуна з нього не вийде. Задосить дітей пускає на світ його брат. Про нащадків роду Кінів уже подбали. Кажуть, жінки некритичні, це правда, вони не бачать, з ким мають до діла. Понад вісім років живе вона з ним під одним дахом. Скоріше пощастило б спокусити Христа, ніж його. Нехай голуби зраджують мету свого життя, вони її не мають. Коли перед тобою така величезна праця, жінка — то злочин проти суті науки. Він уміє поцінувати її вірність, вона робить усе, що їй дозволяють робити її обмежені можливості. Він ненавидить, коли люди крадуть чи потай привласнюють чуже. Власність — це справа не жадоби, а порядку. Йому й на гадку не спаде замовчувати те, що промовляє на її користь. Як для жінки, то вісім років вона кохала його навдивовиж тихо. Нічого такого він навіть не помічав. Украй балакучою вона стала вже по тому, як вони взяли шлюб. Щоб уникнути її кохання, він зробить усе, що вона від нього задля нього ж таки вимагає. Вона боїться, що його банк зазнає краху? Гаразд, він назве їй той банк, та вона й сама знає, адже якось уже одержувала там гроші на чек. Потім вона зможе довідатись, чи той банк надійний. Хоче подарувати йому свої заощадження? Гаразд, вона матиме цю невинну втіху, він складе заповіт, щоб вона мала привід скласти й свій. Як мало потрібно людині для щастя! Ухваливши таке рішення, він позбудеться її бурхливого й надмірного кохання.

Проте цей день у нього видався якимсь кволим. У душі він очікував невдачі. Справжнє кохання ніколи не вгамується, і ще не встигне геть забутися один клопіт, а воно вже шукає собі новий. Він іще ніколи не кохав і здавався сам собі хлопчиком, який нічого не знає, ось-ось узнає й перед першим і другим — тим, що знає, й тим, що не знає, — відчуває той самий темний страх. Голова в нього йшла обертом, подумки він правив теревені, мов якась баберія. Він, не замислюючись, хапався за все, що йому спливало на гадку, й, замість додумати його до кінця, відразу знову відкидав, позаяк йому наверталося до голови щось інше, а не щось краще. Ним опанували дві ідеї: ідея закоханої, самовідданої жінки й ідея сповнених робочого завзяття книжок. Що ближче підходив він до свого будинку, то глибше розлад пускав у ньому коріння. Його здоровий глузд бачив, про що тут ідеться, й згоряв від сорому. Він узяв кохання на приціл і почав наставляти його жорстокими, різкими словами, скориставшись найогиднішою зброєю — Терезиною спідницею. Її неосвіченість, її голос, вік, фрази, вуха — все мало свій вплив, але вирішальну роль відіграла спідниця. Коли Кін підійшов до свого будинку, спідниця лежала розтрощена під тягарем книжок, які були вже неподалік.

— Як це так? — промовив він сам до себе. — Самотній? Я — самотній? А книжки?

З кожним поверхом він підходив до них чимраз ближче. З передпокою він гукнув у кабінет:

— Національний банк!

Тереза стояла біля письмового столу.

— Я хочу скласти заповіт! — крикнув він і дужче, ніж того хотілося, відштовхнув її вбік.

Поки його не було, Тереза понаписувала на трьох чудових новеньких аркушах паперу слово «Заповіт». Вона показала на них і спробувала глузливо ошкірити зуби; в неї вийшла тільки невиразна посмішка. Тереза хотіла промовити: «А що я казала!» — та голос її зрадив. Вона мало не зомліла. Цікавий чоловік підхопив її, обійняв, і вона знову прийшла до тями.

Юда і Спаситель

У заповіті, який він склав, Тереза запідозрила спочатку помилку, потім безглуздий жарт і нарешті пастку. Капіталу, що лежав у нього в банку, вистачило б на хатні витрати ще на два роки.

Побачивши те число, вона простодушно зауважила, що в ньому бракує одного нуля. Їй здалося цілком природним те, що він, пишучи, зробив помилку. Поки Кін переконувався, що число написано правильно, її пойняло гірке розчарування — адже вона розраховувала на суму, вдесятеро більшу. А де ж поділося багатство? Вона мріяла влаштувати цікавому чоловікові найкращу в місті меблеву крамницю. Заповіту вистачало на таку фірму, як «Велетель і мати», щодо цього вона могла зметикувати й сама. Вже кілька тижнів перед тим, як заснути, вона прикидала в думці закупівельні ціни на меблі. Від власної фабрики вона відмовилась, позаяк нічого в цьому ділі не тямила, до того ж хотіла, щоб її слово чули в крамниці. А тепер її неначе обухом по голові молоснуло: адже фірма «Вульґер і дружина» — така фірмова вивіска була однією з її головних умов — попервах виявилася б не більшою, ніж «Велетель і мати». Зате ж цікавий чоловік — душа фірми «Велетель і мати», а якщо ця душа буде на їхньому боці, то справи підуть так, що більшу частину заробітку вони вкладатимуть у крамницю. Адже для себе їм нічого не треба. Досить і їхнього кохання. Через кілька років «Велетель і мати» їм і в підметки не годитиметься. Коли вона уявила, як за скляними дверима той кордупель пан шеф скрушно зітхає та чухає собі лисину, позаяк нова, першокласна фірма «Вульґер і дружина» відібрала в нього найкращих покупців, Кін промовив:

— Ніякого нуля не бракує. Він стояв тут двадцять років тому.

Вона не повірила йому й трохи не лукаво сказала:

— О, а де ж ділися грошенята?

Він мовчки показав на книжки. Настану грошей, яка пішла на життя, він приховав, вона була справді мізерна; до того ж йому було за неї соромно.

Терезі перехотілося жартувати, й вона з гідністю заявила:

— Решту спочатку відішлють отому новому братові. Дев’ять частин дістануться братові, ще до смерти власника, а десята — дружині, вже після його смерти.

Вона його викрила. Вона сподівалася, що зараз йому стане соромно й він, поки ще не пізно, допише той суперечний нуль. Від неї якимись жалюгідними крихтами не відкупишся. Їй потрібно все. Вона почувалася повірником цікавого чоловіка й подумки вдавалася до його аргументів.

Кін не дуже дослухався до того, що вона казала, бо все ще дивився на книжки. Оглянувши їх, він з почуття обов’язку перебіг очима папір і, згортаючи його, промовив:

— Завтра підемо з цим до нотаря!

Тереза, щоб не сваритись, ушилася з кімнати. Вона хотіла дати йому час схаменутися. Він-бо має зрозуміти, що так не роблять. Давня дружина чоловікові рідніша, ніж новий брат. Про капітал, укладений у книжки, вона не думала, адже три чверті їх однаково належали їй. Тепер ішлося тільки про решту багатства, крім бібліотеки. Похід до нотаря треба відкласти якомога на пізніше. Щойно заповіт опиниться там, на капітал махни рукою. Порядна людина складає заповіт не так часто. Соромно ж буде перед нотарем. Тому найкраще — зробити все як слід одразу, тоді не доведеться писати заповіт удруге.

Кінові хотілося залагодити всі формальності негайно. Але цього дня він відчував до Терези якусь повагу, адже вона його кохала. Він розумів, що їй, людині малограмотній, потрібно кілька годин для того, щоб скласти офіційний папір. Він не запропонував їй своєї допомоги — це образило б її гідність. На певну повагу її почуття заслуговують. Його прихильне ставлення до неї має сенс лише в тому разі, якщо він нічим не викаже, що розгадав її заміри. Кін боявся, що Тереза вдариться в сльози, тільки-но він натякне їй на дарунок, який вона збирається йому зробити. Тому він сів працювати, відклавши вбік заповіт і відкинувши всілякі думки про нього, а двері до її спальні залишив навстіж. Він надзвичайно завзято накинувся на статтю «Про вплив Паліканона на форму японського бусоку секітай».

За обідом обоє неприховано спостерігали одне за одним і не зронили жодного слова. Вона міркувала про те, чи доведеться вносити виправлення до свого заповіту, він шукав у ньому граматичних помилок, які там, звичайно ж, були. Що йому з цим папером робити — переписати чи тільки поправити? Чогось одного не уникнути. За кілька годин роботи його ніжні почуття вже неабияк пригасли. Але їх іще вистачило для того, щоб відкласти рішення на другий день.

Уночі Тереза лежала, думаючи про справи, й не спала. Поки чоловік працював, до дванадцятої, її допікало до живого це марнування електрики. Відколи вона збагнула, що її бажання скоро вже сповняться, кожен розтриньканий ґрош завдавав їй мук удвічі глибших, аніж доти. Вона лягала на ліжко обережно й легко, бо мала намір продати цю чудову спальню в своїй крамниці як нову. Досі на меблях не з’явилося жодної подряпинки, і було б шкода, якби їх довелося лакувати заново. Турбота про ліжко, побоювання, що вона його пошкодить, не давали Терезі заснути й тоді, коли Кін уже спав і всі її підрахунки збіглися. Вона вже не мала чого обмірковувати й нудьгувала; завтра вона вже не нудьгуватиме.

Решту ночі Тереза була заклопотана тим, що, вміючи писати О, збільшувала суми, які їй дістануться в спадок. Жінки-конкурентки залишилися далеко позаду. Декотрі з них з’являлися там, де їм нічого було шукати. Накрохмаленої спідниці не мала жодна. Жодна не показувала на тридцять. Наймолодша мала за сорок, але її нулі були курям на сміх, і цікавий чоловік одразу витурив її втришия. На вулиці чоловіки не оглядалися їй услід. «У тебе ж досить грошей, ти, хвойда нещасна! — кричала навздогін тій нахабі Тереза. — Чого ж ти не накрохмалиш собі спідницю? Бити байдики й роззявляти рота на чуже — це всяк уміє». Потім вона вдячно оберталася до цікавого чоловіка. Вона хотіла назвати його тим чудовим ім’ям, яке він мав. «Вульґер» йому не пасувало, але те друге вона забула. Тереза підвелася, тихенько ввімкнула світло на тумбочці, видобула з кишені спідниці свій інвентарний опис і шукала те ім’я доти, доки знайшла, — ім’я, задля якого на електрику їй не шкода було жодних грошей. Вона була така збуджена, що мало не вигукнула вголос: «Пуда!», хоч таке ім’я слід вимовляти пошепки. Тоді вимкнула світло й важко бухнула в ліжко. Вона забула, що з ліжком слід поводитись обережно. Безліч разів вона назвала його подумки «паном Пудою». Він був чоловік тямущий і працював далі так, немовби нічого й не сталося. Жінок він оглядав по черзі. Декотрі трималися так, ніби горбилися під тягарем суцільних нулів. «Пильнуй добре, — казала Тереза, — це в них не від нулів, а від літ!» Адже правду вона любила понад усе. Перед паном Пудою лежав гарненький, чистенький аркуш паперу, на ньому він ретельно записував нулі. Все в цьому чоловікові було гарненьке й чистеньке. Потім він раптом перебігав своїми сповненими кохання очима весь аркуш і казав: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Стара відьма вмить виміталася за двері. І воно ще набралося духу припхатися! Ох і жінки ж ниньки пішли! Щойно заведеться в неї трохи грошенят, як вона вже гадає, що найвродливіший чоловік — для неї. А найдужче Тереза тішилася тоді, коли пан Пуда заявляв, що капітал, який котрась приносила в посаг, — найбільший з-поміж усіх. Він тоді промовляв: «Мушу вам сказати, ласкава пані, прошу сідати, ласкава пані!» Не важко собі уявити, скільки років мала та цяця. Проте вона все ж таки сідала. Зараз він скаже їй: «Красуне моя, ласкава пані!» Терезу трохи аж острах брав. Вона чекала, поки він роззявить рота, тоді виступала вперед і ставала між ним і тією цяцею. У правій руці Тереза тримала підструганого олівця. Вона казала тільки: «Хвилиночку!» — й після числа, що позначало її капітал, виводила на аркуші гарне О. Її число стояло аж угорі, адже вона була перша жінка з капіталом, яку він зустрів. Тепер вона могла б дещо й сказати, проте лише скромно відходила назад і мовчала. Пан Пуда казав замість неї: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Після цього декотрі старі відьми пускали сльози. Ще б пак, щастя було так близько, тут не до радощів. Пан Пуда на сльози не зважав. «Спершу треба мати вигляд на тридцять, а тоді можна й плакати», — казав він. Тереза здогадувалася, на кого він натякає, й пишалась. Люди по вісім років ходять до школи й нічого не навчаються. Чому вони не вчаться писати О? Невже це справді таке мистецтво?

Над ранок Терезу охопило таке збудження, що вона не могла влежати. Коли о шостій прокинувся Кін, вона була вже давно готова. Вона сиділа тихо-тихо, прислухаючись до того, як він умивається, як одягається, як обтрушує з книжок пил. Внаслідок її усамітненого життя і його нечутної ходи її вухо почало вирізняти окремі звуки особливо тонко. Хоч у кабінеті лежав килим і Кін був не важкий, вона могла непомильно сказати, в який бік він ступає. Він хтозна й нащо перетинав кімнату то так, то сяк, тільки не підходив до письмового столу. Аж о сьомій Кін зробив йому візит і на хвилю затримався біля нього. Терезі здалося, ніби його ручка коротко щось дряпнула. «От незграба, — промайнуло в неї, — дряпає папір, коли пише О». Вона все чекала — може, перо дряпне ще раз. Після того, що їй довелося зазнати минулої ночі, Тереза розраховувала принаймні на два нулі. Вона здавалася собі ще дуже бідною й бурмотіла: «Вночі все було краще».

Нарешті Кін підвівся й відсунув стільця; він закінчив, ще раз перо не дряпнуло. Тереза стрімко рушила йому назустріч. На порозі вони наштовхнулись одне на одного.

— Зробила? — запитав він.

— Усе готово? — перепитала вона.

Кін, поки спав, утратив рештки ніжних почуттів. Ця безглузда жіноча історія його вже не обходила. Про заповіт він згадав аж тоді, коли той трапився йому серед рукописів. Він знудьговано перебіг його очима й у вказаній ним сумі банківського вкладу на передостанньому місці завважив незбагненну помилку: замість п’ятірки там стояла сімка. Він роздратовано виправив цифру, дивуючись, як можна було п’ятірку сплутати саме із сімкою. Певно, це сталося через те, що і п’ять, і сім — прості числа; це розумне пояснення, єдино можливе — адже п’ятірка й сімка більш нічого спільного між собою не мають, — заспокоїло його. «Непоганий день! — буркнув він. — Треба ним скористатись і добре попрацювати!» Та спочатку він хотів покінчити з її базграниною, щоб потім уже не відриватися від роботи. Від того, що вони налетіли одне на одного, Тереза не постраждала — її захистила спідниця. Кін, звичайно ж, боляче забився.

Він чекав її відповіді, вона — його. Позаяк він нічого не казав, вона відтрутила його вбік і пропливла до письмового столу. Так, заповіт лежав на місці. Тереза помітила, що передостання цифра тепер була не 7, а 5; ознак нового нуля вона не виявила. Виходить, цей скупердяга вже встиг поцупити в неї ще щось. Якщо взяти так, як тут стоїть, то це — двадцять шилінгів, а коли дописати один нуль, то вийде двісті. З іще одним нулем різниця становитиме дві тисячі. Вона не дасть ошукати себе на дві тисячі шилінгів. Що скаже цікавий чоловік, коли довідається про таке? «Дуже перепрошую, ласкава пані, але це піде на збитки нашому підприємству!» Тепер треба пильнувати, а то він іще вижене її. Йому потрібна тільки жінка порядна. Задрипанка йому ні до чого.

Вона обернулась до Кіна, який стояв позаду, й промовила:

— П’ятірку забери!

Він пустив її слова повз вуха. Натомість різко наказав:

— Давай свій заповіт!

Тереза чула його дуже добре. Відучора вона була насторожі й пильнувала за кожним його рухом. За багато років свого життя, якщо взяти їх усі разом, вона ще ніколи не досягала такого цілковитого самовладання, як оце тепер, за ці кілька годин. Вона зрозуміла, що він вимагає від неї заповіт. Теоретична частина її багатотижневої проповіді: «У загсі обидві половини мали б...» — відразу виявилась у неї напохваті. Не минуло й кількох секунд після того, як Кін віддав свій наказ, і вона завдала удару у відповідь:

— Перепрошую, хіба тут — загс? — 1, щиро обурена його вимогою, рушила з кімнати.

Її ущипливої відповіді Кін до кінця не збагнув. Йому здалося, вона просто ще не хоче віддавати свій папір. Отже, сьогодні робити цей обтяжливий візит до нотаря не доведеться. Тим краще, він радо здався на волю обставин і знов поринув у роботу над розпочатою статтею.

Німа гра між ними тривала кілька днів. Коли її мовчання його дедалі заспокоювало — він знову став майже тим самим, — то її тривога з години на годину поглиблювалась. За столом, коли вони їли, Тереза завдавала собі фізичних мук, щоб нічого не сказати. При ньому вона не брала до рота й крихти, боячись, щоб з язика не злетіли слова. Її голод наростав разом з її побоюваннями. Перше ніж сісти з ним до столу, вона почала досхочу наїдатися на кухні сама. Вона тремтіла від кожного поруху на його обличчі; хто знає, може, цей порух зненацька обернеться словом «нотар»? Інколи Кін щось казав, але таке траплялося рідко. Кожної його фрази Тереза боялася, мов смертного вироку. Якби він розмовляв частіше, її страх розпався б на тисячу дрібних страхів. Кін озивався дуже рідко, і це її втішало. Але страх залишався великим і глибоким. Якщо Кін починав словом «Сьогодні...», вона ту ж мить рішуче додавала подумки: «Ніякого нотаря не буде!» — і щоразу проказувала ці слова з такою швидкістю, про яку колись і гадки не мала. Тіло її вкривалося потом, обличчя також, вона це помічала; аби лиш обличчя її не виказало! Вона вибігала з кімнати й приносила тарілку. Вона читала в його очах бажання, яких він зовсім не мав. Він міг би домогтися тепер від неї чого завгодно, якби тільки не розмовляв. Її готовність на все стосувалася нулів, а користався з неї він. Тереза передчувала страшну біду. Варячи їсти, вона старалась, як могла; аби лиш йому було смачно, думала вона й плакала. Може, вона хотіла його підгодувати, влити в нього силу для нулів. Може, хотіла тільки довести собі, як вона на ці нулі заслуговує.

Вона була глибоко пригнічена. Четвертої ночі їй сяйнула догадка, хто той цікавий чоловік: її гріх. Вона вже не кликала його; коли він траплявся їй на шляху, вона кидала на нього лютий погляд, казала: «Всьому свій час», — і штурхала його ногою, щоб він зрозумів. Справи йшли вже зовсім не так добре, як спочатку. Крамницю спершу треба заслужити, а вже потім справи в ній підуть на лад. Залишалось одне пристанище — кухня, тут вона здавалася собі простою й скромною, як колись. Тут Тереза майже забувала, що вона в оселі господиня, позаяк довкола не було дорогих меблів. Одне тільки заважало їй і тут — адресна книга, її власність, яка лежала без потреби. Про всяк випадок вона повирізала звідти всіх нотарів і разом зі сміттям викинула їх з помешкання.

Кін нічого того не помічав. Йому досить було того, що вона мовчала. Між Китаєм і Японією він якось сказав собі, що це — успіх його розважливої політики. Він, мовляв, позбавив її будь-якого приводу заводити балачки. Він знешкодив її кохання. Скільки текстів йому пощастило розшифрувати в ці дні! Одне вкрай спотворене речення пощастило відновити за три години. Потрібні літери просто-таки скапували з його пера. Одну давнішу статтю він відіслав на третій день. З нових почав дві. У ньому прагнули до слова колишні болі; за ними він забував про болі Терезині. Кін поволі повертав назад, у дошлюбні часи. Про існування Терези її спідниця нагадувала йому не часто, позаяк вона стала вже не така цупка й статечна. Ця спідниця пересувалася швидше й була вочевидь не так добре випрасувана. Він це з’ясував, але щодо причин сушити собі голову не став. Чом би йому не залишати двері до її спальні відчиненими? Його люб’язністю вона ніколи не зловживала й заважати йому остерігалась. Вже те, що він сидів з нею за одним обіднім столом, її заспокоювало. Вона потерпала, що він усе ж таки здійснить свою погрозу й відмовиться з нею обідати та вечеряти, а тому як для жінки поводилася досить стримано. Якби вона трохи погамувала свою службову запопадливість, йому було б іще краще. Дарма, вона відвикне й від цієї запопадливости; надто багато тарілок — це теж зайве. Вона щоразу тільки відвертає чоловіка від чудових думок.

Коли на четвертий день, о сьомій ранку, він вийшов з дому на звичайну свою прогулянку, Тереза — з вигляду знов сама стриманість — прослизнула до письмового столу. Вона не відразу зважилася підступити до нього. Кілька разів обійшла його довкола й, тільки марно згаявши час, почала прибирати в кімнаті. Вона відчувала, що до здійснення її надії було ще далеко, й відкладала розчарування якомога на потім. Зненацька їй спало на думку, що злочинців викривають за відбитками пальців. Вона дістала з валізи свої гарненькі рукавички, ті самі, котрі допомогли їй запопасти чоловіка, вдягла їх і обережно — щоб не забруднити рукавичок — знайшла серед паперів заповіт. Нулів і досі не було. Тереза боялася, що зрештою вони там усе ж таки з’являться, але будуть написані так тонко, що їх ніхто й не побачить. Ретельно оглянувши папір, вона заспокоїлась. Задовго до того, як повернувся Кін, і сама вона, й кімната мали такий вигляд, немовби нічогісінько не сталося. Тереза зникла на кухні й знов поринула тут у світову скорботу, що її перервала була о сьомій.

На п’ятий день відбувалося те саме. Вона проморочилася із заповітом трохи довше, не шкодуючи ні часу, ні рукавичок.

Шостого дня була неділя. Тереза неохоче підвелась, дочекалася, поки чоловік пішов на прогулянку, й почала, як і щодня, розглядати оту кляту циферію в заповіті. Не тільки число 12 650, але й форма кожної цифрочки ввійшла їй у плоть і кров. Вона взяла відрізану від газети смужку паперу й переписала ту суму точнісінько так, як вона значилася в заповіті. Її цифри були схожі на Кінові крапля в краплю, їх не відрізнив би жодний графолог. Тереза писала вздовж смужки, щоб залишалося місце і ще для багатьох нулів, добрий десяток з яких вона відразу й приточила. Коли вона побачила цей разючий наслідок, очі в неї спалахнули. Вона кілька разів погладила грубою долонею смужку й промовила:

— Ну, перепрошую, як же гарно!

Потім узяла Кінову ручку, схилилася над заповітом і з числа 12 650 зробила 1 265 000.

Ручкою в неї виходило так само чистенько й гарненько, як доти олівцем. Вивівши другого нуля, вона спробувала випростатись і не змогла. Перо чіплялося за папір і примірялось вивести ще одного нуля. Але місця залишалося обмаль, і він мав вийти меншим і сплющеним. Тереза здогадалась, яка небезпека їй загрожує. Кожен наступний штрих відрізнятиметься розміром від решти літер і цифр. Це місце неодмінно приверне його увагу. Вона мало не занапастила власної праці. Смужка з численними нулями лежала поруч. Саме на неї й упав її погляд — щоб виграти час, очі відірвалися від заповіту. Бажання враз стати багатшою від будь-якої меблевої крамниці на світі чимдалі зростало. Якби Тереза подумала була про це раніше, то зробила б обидва перші нулі меншими, і тоді якраз стало б місця для третього. І треба ж було їй утнути таку дурницю, тепер усе вже було б як слід.

Тереза відчайдушно боролася з пером, яке поривалося писати. Напруження було понад її силу. Від жадібности, люті й утоми вона почала задихатись. Поштовхи, що супроводжували кожен вдих і видих, передавалися руці; її перо щомиті могло забризкати папір чорнилом. Злякавшися цього, Тереза хутко відсмикнула руку. Верхня частина її тулуба випросталась; завваживши це, Тереза відчула полегкість і задихала трохи рівніше. «Ми ж бо люди скромні», — зітхнула вона й, замислившись про втрачені мільйони, хвилини на три урвала свою роботу. Тоді поглянула, чи просохло чорнило, сховала ту гарненьку смужку, згорнула заповіт і поклала його туди, де знайшла. Вона не відчувала жодного задоволення, їй хотілося чогось більшого. Позаяк вона домоглася лише частини того, чого можна було домогтися, її настрій змінився; раптом вона здалася собі авантурницею й вирішила піти до церкви. Адже саме була неділя. На дверях до помешкання вона залишила цидулку: «Я в церкві. Тереза», так ніби ходити туди вже роками було в неї звичайною, природною річчю.

Тереза вибрала найбільшу церкву в місті, собор. Менша тільки нагадувала б їй про те, що вона заслуговує більшого. На сходах їй спало на думку, що вона зодягнена не так, як треба. Вона почувалася дуже пригніченою, та все ж вернулася й поміняла одну синю спідницю на іншу, таку самісіньку. На вулиці Тереза забула помічати, що всі чоловіки озиралися на неї. У соборі їй стало соромно. Люди ж бо сміялися з неї. Хіба в церкві подобає сміятись? Їй до того байдуже, адже вона жінка порядна. «Жінка порядна» Тереза промовила подумки дуже переконливо, тоді проказала ці слова ще раз і сховалася в тихому куточку собору.

Там висіла картина з тайною вечерею, намальована дорогими олійними фарбами. Рама була вся позолочена. А скатерка їй не сподобалась. Люди не розуміють, що гарно, до того ж скатерка вже мала брудний вигляд. Гаманець можна було б помацати рукою, там лежало тридцять гарненьких срібняків; видно їх не було, одначе гаманець був як живий. Його тримав Юда. Той гаманця не віддав би, адже він такий скупій. Юда нікому нічого не дав би. Він такий, як її чоловік. Тим-то і обдурив Спасителя. Її чоловік худий, а Юда гладкий і з рудою бородою. Посередині сидить цікавий чоловік. Таке вже гарненьке в нього обличчя, зовсім бліде, а очі достоту такі, як і мають бути. Цей знає все. Він цікавий, але й тямковитий теж. Уважно розглядає гаманець. Йому, перепрошую, кортить знати — скільки. Комусь іншому шилінги треба полічити, а йому це не потрібно, він і так бачить. Її чоловік — брудний, аморальний тип. Іде на таке задля двадцятьох шилінгів. Її круг пальця не обведеш, досі там стояла сімка. А він хутенько зробив із неї п’ятірку. Тепер це дві тисячі. Цікавий чоловік сваритиметься. А що вона може вдіяти? Вона ж — як та біла голубка. Ота, що саме пролітає в нього над головою. Голубка вся аж сяє, тому що вона зовсім невинна. Так забаглося художникові. Йому, либонь, видніше, то діло його. Вона — це біла голубка. А Юда нехай тільки спробує. Ні, її він не схопить. Вона полетить куди схоче. Вона полетить до цікавого чоловіка, вона розуміє, що гарно. Юді нічого сказати. Доведеться йому повіситись. Тут йому й гаманець не зарадить. Гаманець після нього якраз і зостанеться. Гроші її. Вона — біла голубка. Юді це невтямки. У голові в нього тільки гаманець. Через той гаманець він і цілує рідного нашого Спасителя й ошукує його. Зараз прийдуть воїни. Вони схоплять його. Нехай тільки спробують! Вона виступить наперед і скаже: «Це — не Спаситель. Це пан Вульгер, простий службовець із фірми «Велетель і мати». Не смійте його чіпати! Я його дружина. Юда хоче його піддурити. А він ні в чому не винен!» Вона має подбати, щоб з ним нічого не сталося. Нехай би цей Юда вже скоріше повісився. Вона — біла голубка.

Тереза стояла навколішках перед картиною й молилася. Знов і знов вона оберталась на білу голубку. Вона казала про це від щирого серця й не зводила з нього очей. Потім вона пурхнула цікавому чоловікові в руки; він ніжно погладив її, бо вона раз у раз його рятувала; з голубами так завше обходяться.

Підвівшись, Тереза здивовано відчула свої коліна. На мить у неї зринув сумнів, чи це вони-таки, тож помацала їх рукою. Коли Тереза виходила з церкви, над людьми сміялася вже вона. Тереза сміялася, як це вона вміла, не сміючись. Люди мали поважний вигляд, їм було соромно. Та й що то були за обличчя — самі злочинці! Хто тільки до церкви не ходить, усі ж бо знають. Скриньку, до якої збирали гроші, їй пощастило обминути. Перед порталом кублилося безліч голубів, проте білих серед них не було. Тереза пошкодувала, що не має чим їх погодувати. Вдома черствіло й бралося пліснявою стільки хліба. За собором на кам’яну скульптуру сів справжній білий голуб. Тереза придивилася: то був Ісус Христос, що знемагає від зубного болю. «Щастя, що в цікавого чоловіка не такий вигляд, — подумала вона. — А то йому, либонь, було б соромно».

Дорогою додому вона раптом чує музику. Проходить військовий оркестр, він грає найкращі марші. Це весело, це Тереза любить. Вона повертає в зворотний бік і раптом починає пливти в лад музиці. Пан капельмейстер не зводить з неї очей. Солдати теж, у цьому нема нічого особливого; вона й собі дивиться на них — за музику треба ж дякувати. Надходять іще жінки — вона найкраща з-поміж усіх. Пан капельмейстер — це щось-таки. Це чоловік. А як же він уміє грати! Музики чекають, коли він кивне паличкою. Без палички ніхто й не ворухнеться. Часом він припиняє грати. Тоді вона закидає назад голову, пан капельмейстер сміється, й тієї ж миті лунає знову щось інше. Якби ж тільки не так багато дітей. Вони заступають їй усе видовище. Таке треба слухати щодня. А найкращі, звісно, труби. Відколи вона прийшла, всім тут гарно-гарно. Невдовзі збирається ціле стовпище. Терезі воно не заважає. Їй дають дорогу. Ніхто не забуває поглянути на неї. Вона тихенько наспівує в лад: «На тридцять, на тридцять, на тридцять».

Мільйонна спадщина

Цидулку на дверях Кін знайшов. Він прочитав її, позаяк читав усе, й, щойно сів за письмовий стіл, забув про неї. Раптом хтось сказав:

— А ось і знову я!

Позад нього стояла Тереза, засипаючи його словами:

— Атож, велика спадщина! Тут недалечко, через три будинки, є нотар. Хіба ж можна так кидати спадщину? Заповіт-бо забрудниться. Сьогодні неділя. Завтра понеділок. Нотареві треба щось тицьнути в руку. А то зробить усе не так. Багацько не треба. Шкода було б грошенят. Удома хліб черствіє й береться пліснявою. Голуби — штука нехитра. Звісно, їм там нема чого їсти. Військовий оркестр грає найкращі марші. Марширувати й на все дивитися — для цього треба бути людиною особливою. І на кого ж увесь час дивився пан капельмейстер? Це я не кожному скажу. Люди ж бо жартів не розуміють. Мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч. Ох і гарні ж очі зробить пан Вульґер! Вони в нього й так гарні. Він усім жінкам до вподоби. А я що — не жінка? Підлизатися вміє кожна. Я перша з капіталом...

Вона ступила до кімнати, впевнена в перемозі й ще радісно збуджена від військової музики та пана капельмейстера. Сьогодні все складалося чудово. Такий гарний день має бути щодня. Їй хотілося розмовляти. Подумки вона вивела на стіні число 1 265 000 і поплескала долонею по бібліотеці в кишені своєї спідниці. Хто знає, скільки ця бібліотека коштує. Може, вдвічі більше. Низка ключів брязнула. Розмовляючи, Тереза сьогодні дала собі волю. Вона не вгавала ні на мить, позаяк мовчала цілий тиждень. Розбалакавшись, вона виказувала свої потаємні й найпотаємніші думки. Тереза не мала сумніву в тому, що домоглася всього, чого можна було домогтися, вона ж бо жінка бідова. Цілу годину вона вмовляла чоловіка, що сидів перед нею. Вона забула про те, хто він. Забула про забобонний страх, з яким останні дні стежила за кожним порухом на його обличчі. Він був просто людина, якій можна довірити все, і таку людину їй хотілося мати перед собою цієї хвилини. Вона згадувала про кожнісіньку дрібничку, що цього дня траплялася їй на очі або спадала на думку.

Він почувався заскоченим зненацька, сталося щось надзвичайне. Цілий тиждень Тереза поводилася зразково. І коли тепер вона так брутально заважала йому, то цьому була, якщо судити з її вигляду, причина особлива. Розмовляла Тереза плутано, зухвало й щасливо. Він намагався щось зрозуміти й нарешті збагнув таке:

Якийсь цікавий чоловік залишив їй у спадщину мільйон — очевидно, її родич, працює капельмейстером, хоч і має таке багатство, і вже через те цікавий. У кожному разі цей чоловік про неї високої думки, а то своєю спадкоємицею її не зробив би. Маючи мільйон, Тереза хотіла завести собі меблеву крамницю; вона аж сьогодні довідалася про своє щастя і, щоб подякувати за це, подалася до церкви, де на якійсь картині впізнала небіжчика в подобі Спасителя. (Вдячність як причина омани чуттів!) У соборі Тереза склала обітницю регулярно годувати голубів. Вона проти того, щоб приносити птахам з дому сухий, запліснявілий хліб. Голуби теж по-своєму люди (отакої!); завтра вона хоче піти з ним до нотаря й перевірити заповіт. Боїться тільки, що нотар, позаяк спадщина така велика, заправить надто високий гонорар, і через те хоче домовитися з ним про гонорар ще до консультації... Ощадлива, хазяйновита, та ще й мільйон має!

Але чи така вже й велика її спадщина взагалі? Один мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч — скільки це? Порівняймо цю спадщину з вартістю бібліотеки! Вся вона обійшлася йому в сміховинну суму — менше ніж шістсот тисяч золотих крон. Шістсот тисяч золотих крон — саме стільки становила його батьківська спадщина, і якийсь дріб’язок від неї залишався на його рахунку й досі. А що хоче зробити зі своєю спадщиною вона? Вкласти в меблеву крамницю? Безглуздя! Адже на ці гроші можна розширити бібліотеку. Він відкупив би в сусідів суміжне помешкання, а стіну розібрав би. Так він придбав би для бібліотеки ще чотири просторих кімнати. Вікна там він звелів би замурувати й улаштував би горішнє світло, як тут. У вісьмох кімнатах вистачило б місця для добрих шістдесятьох тисяч книжок. Нещодавно виставили на торг бібліотеку старого Зільцинґера, навряд чи її вже продали, в ній близько двадцятьох двох тисяч томів. З його бібліотекою її порівняти, звичайно, не можна, але там є кілька видатних речей. На бібліотеку він візьме десь так із мільйон, а з рештою нехай робить що завгодно. Можливо, тієї решти вистачить на меблеву крамницю, у цьому він мало розуміється, яке йому до того діло, з грішми і справами він не хоче мати нічого спільного. Треба буде довідатись, чи не спродали ще бібліотеку старого Зільцинґера з молотка. Для Кіна це однаково, що випустити з рук велику здобич. Надто вже він закопався в науку. Цим він позбавив себе коштів, конче потрібних для наукової діяльности. Вчений повинен стежити за книжковим ринком так само пильно, як біржовий спекулянт — за курсами акцій.

Розширити бібліотеку — вісім кімнат замість чотирьох. А чом би й ні? Треба розвиватися. Зупинятись не можна. Сорок — не старість. Чи не рано спочивати в сорок на лаврах? Востаннє багато книжок він придбав два роки тому. Отак людина і обростає іржею. Адже є й інші бібліотеки, не тільки своя. Убозтво викликає огиду. Щастя, що вона мене кохає. Називає паном Вульґером — це через те, що я з нею такий вульгарний. Каже, нібито в мене гарні очі. Думає, що я до вподоби всім жінкам. Я з нею справді досить вульгарний. Якби вона не кохала мене, то залишила б свою спадщину собі. Є чоловіки, котрі живуть на утриманні у власних дружин. Це бридко. Я радше накладу на себе руки. Вона може спокійнісінько зробити щось для бібліотеки. Хіба книжки потрібно годувати? Гадаю, ні. За помешкання плачу я. Утримання — це дармові харчі й дармове житло. За сусіднє помешкання платитиму я сам. Вона дурна й темна, однак має родича-небіжчика. Жорстоко? Чому? Адже я його не знаю. Тужити за ним було б справжньою облудою. Його смерть — не горе, його смерть має глибокий сенс. Кожна людина заповнює собою якесь порожнє місце, хай навіть на коротку мить. Місцем того чоловіка була його смерть. Тепер він помер. Жалощами його не піднімеш із домовини. Дивовижна випадковість! Саме в мій дім потрапляє економкою ця багата спадкоємиця. Вісім років нишком виконує свої обов’язки, зненацька на неї звалюється мільйонна спадщина, а я на ній одружуюсь. Щойно я довідався, як вона кохає мене, і ось уже помирає її багатий капельмейстер! Щаслива доля, незаслужена і — як сніг на голову. Хвороба стала переломом у моєму житті, прощанням з убогістю, з гнітюче малою бібліотекою, де я досі тулився.

Хіба нема різниці в тому, де народжується людина — на Місяці чи на Землі? І навіть якби Місяць був менший від Землі вдвічі, значення має не просто загальна маса матерії — внаслідок того, що величини різні, різниться й усе окремо. Тридцять тисяч нових книжок! Кожна окремо — привід для нових думок і нової праці! Який докорінний злам у співвідношенні величин!

Цієї хвилини Кін відійшов від консервативної еволюційної теорії, якої досі дотримувався, і з аркушами, що тріпотіли у нього в руках, перейшов до табору революціонерів. Будь-який поступ зумовлюють раптові переміни. У його свідомості ту ж мить зринули необхідні докази, які досі немовби ховалися в системі всіх еволюціоністів, замасковані фіговими листками. У людини освіченої все напохваті, щойно це їй знадобиться. Душа освіченої людини — блискуче в комплектований арсенал. Тільки це не дуже впадає в око, адже в таких людей — саме через їхню освіченість — рідко стає мужности цю освіченість застосувати.

Одне слово, яке Тереза так задоволено й пристрасно кинула йому в обличчя, повернуло його на ґрунт фактів. «Посаг!» — почув він і з вдячністю прийняв це ключове слово. Несподівано на нього наринуло все, що йому було потрібно для цієї історичної хвилини. Капіталістична жилка, що її віками любовно плекали в його родині, прокинулася в ньому з такою нестримною силою, немовби в двадцятип’ятирічній боротьбі вже давно не зазнавала жодної поразки. Терезине кохання, цей стовп у вже недалекому раю, подарувало йому посаг. Кін мав право не відмовлятися від нього. Він узяв її заміж бідною дівчиною, яка й гадки не мала про багатого родича, що ось-ось мав померти, й цим сповна довів свою порядність. Він робитиме їй приємність, дозволяючи іноді, не дуже часто, швиденько обходити всі вісім зал по-новому обладнаної бібліотеки. Усвідомлення того, що її родич зробив внесок у цю грандіозну справу, стане їй винагородою за відмову від меблевої крамниці.

На радощах, що його революція минула так природно, Кін потирав свої довгі пальці. На перешкоді не постала жодна теоретична стіна. А практичну, ту, що відділяє його помешкання від сусіднього, можна буде зламати. Домовлятися з сусідами треба починати відразу. Знайти муляра Путца. Нехай стає до роботи вже завтра. Терміново перевірити заповіт. І сьогодні ж таки піти до нотаря. Не залишати поза увагою Зільцинґерів аукціон! Треба негайно послати в кілька місць сторожа.

Кін ступив крок уперед і наказав:

— Поклич сторожа!

Тереза ще раз згадала в своєму звіті про запліснявілий хліб і голодних голубів. Уже вкотре вона наголосила на тому, що все це безглуздо й дратує її хазяйновиту натуру. І, щоб показати, яка вона обурена, додала:

— Цього ще бракувало!

Але Кін не любив, коли йому перечать.

— Поклич сторожа! Негайно!

Тереза завважила, що він щось сказав. Навіщо йому розмовляти? Нехай краще дасть вибалакатись іншому.

— Цього ще бракувало! — повторила вона.

— Бракувало чого? Поклич сторожа!

На сторожа вона й так була люта — через його чайові.

— Що він тут забув? Йому нічого не перепаде!

— Це вирішую я. Я в домі господар. — Він сказав так не тому, що це було потрібно, а тому, що вважав корисним дати їй відчути свою непохитну волю.

— Капітал, перепрошую, належить мені.

Глибоко в душі він цієї відповіді чекав. Тереза була й залишилася невихованою, неосвіченою людиною. Він поступився настільки, наскільки власна гідність дозволяла це його планам:

— Цього ніхто не заперечує. Той чоловік нам потрібен. Його треба послати зараз у кілька місць.

— Плакатимуть грошики. Йому перепаде ціле багатство.

— Не хвилюйся! Мільйон у нас у кишені!

У Терези прокинулась недовіра. Він знов хоче в неї щось виторгувати. Дві тисячі шилінгів вона вже приплатила.

— А двісті шістдесят п’ять тисяч? — проказала вона, затримуючись на кожній цифрі й промовисто дивлячись на нього.

Настав час завойовувати її швидко й остаточно.

— Ці двісті шістдесят п’ять тисяч належать лише тобі. — На своє худе обличчя Кін накинув личину ситого мецената; він робив їй подарунок, наперед і залюбки приймаючи її вдячність.

Терезу аж ударило в піт.

— Усе належить мені!

Чому вона раз у раз про це нагадує? Свою нетерплячку він висловив офіційною фразою:

— Я вже колись заявляв, що ніхто твоїх претензій не відкидає. Тепер ідеться не про це.

— Я про це, перепрошую, й сама знаю. Те, що записано чорним на білому, ніде не ділося.

— Справу зі спадщиною ми маємо залагодити спільно.

— Хіба чоловіка це стосується?

— Я, як належить, пропоную тобі свою допомогу.

— Жебрати всяк уміє. Спершу виторговує, а тоді жебрає. Так негоже!

— Я боюся тільки, що тебе обділять.

— Не корч із себе святого!

— Коли спадщина мільйонна, частенько раптом з’являються фальшиві родичі.

— Крім чоловіка, нікого немає.

— Ні дружини? Ні дітей?

— Що це, перепрошую, за жарти?

— Ото пощастило — просто нечувано!

Пощастило? Тереза знову збита з пантелику. Людина ще не померла, а вже віддає свої гроші. Яке ж тут щастя? Щойно Кін заговорив, вона непомильно відчула, що він хоче її ошукати. Мов стоголовий цербер, стерегла Тереза його слова. Відповідати вона намагалася різко й недвозначно. А то раптом ляпнеш язиком щось не те — і вже маєш зашморг на шиї. Цей-бо все читав. Для неї він — і супротивна сторона на процесі, й адвокат супротивника воднораз. Захищаючи свою молоду власність, вона виплекала в собі таку силу, перед якою й самій стало страшно. На хвилю їй пощастило уявити себе іншою людиною. Вона здогадувалася, що з його заповітом їй зовсім не пощастило. За цими словами вона нюхом відчула якусь новеньку пастку. Щось він од неї приховував. Що люди приховують? Добро. Чоловік мав більше, ніж віддавав. Третій пропущений нуль обпік їй долоню. Вона скинула руку вгору, немовби її несподівано пронизав біль. Їй хотілося кинутись до письмового столу, дістати заповіт і, щосили ляснувши по ньому долонею, приліпити той нуль на його місце. Та вона розуміла, що тут поставлено на карту, й узяла себе в руки. Причина всього цього — зайва скромність. Чому вона була така дурна? Скромність — це дурість. Тепер вона знов порозумнішала. Треба все вивідати. Де він сховав решту? Вона спитає в нього про це так, що він нічого й не помітить. На обличчі в Терези з’явилася давно знайома її посмішка — широка й зла.

— А що буде з рештою?

Тепер вона була на вершині своїх хитрощів. Вона не запитала, де решта схована. Адже на це він однаково нічого б не відповів. Вона хотіла, щоб він визнав: ця решта таки є.

Кін звів на неї погляд, сповнений вдячности й любови. Її спротив був тільки про людське око. Власне, про це він здогадувався весь час. Те, що мільйон, основну частину спадщини, вона назвала рештою, з її боку було, на його думку, просто чарівно. Людям її штибу такий перехід від грубощів до любови був, очевидно, притаманний. Кін уявив собі, як давно вже не терпеливиться їй признатись йому у своїй відданості і як вона зволікала з цим освідченням, щоб воно справило на нього ще глибше враження. Вона жінка незграбна, зате вірна. Тепер він розумів її ще краще, ніж доти. Шкода тільки, що вона така стара, робити з неї людину вже пізно. Але таких примх, які він побачив, дозволяти їй більш не можна. З цього починається будь-яке виховання. Вдячність, яку Кін відчував до неї, і любов, яку він відчував до нових книжок, з його обличчя зникла. Кін прибрав суворого вигляду й пробурмотів, так ніби тепер образився він:

— На решту я розширю свою бібліотеку.

Тереза злякано й переможно стрепенулася. З двома пастками вона покінчила воднораз. Його бібліотека! І це тоді, коли інвентарний опис у неї в кишені! Виходить, решта таки є. Він-бо сам сказав. Вона не знала, на що спрямувати свою відсіч насамперед. Усе вирішила рука, яка мимоволі лягла на кишеню.

— Книжки належать мені!

— Що?!

— Три кімнати належать дружині, одна — чоловікова.

— Тепер ідеться про вісім кімнат. Додадуться ще чотири — я маю на увазі сусіднє помешкання. Мені потрібне місце для бібліотеки Зільцинґера. Тільки в ній понад двадцять дві тисячі томів.

— І де ж чоловік візьме на це гроші?

Знов за своє. Йому ці натяки вже набридли.

— З твоєї спадщини. І годі вже про це.

— Так діло не піде.

— Чому не піде?

— Спадщина належить мені.

— Але розпоряджаюся нею я.

— Спершу чоловік має померти, а вже тоді хай розпоряджається.

— Як це розуміти?

— У мене нічого не вициганиш!

Що це таке, що ж це таке? Може, пора вже заговорити з нею якнайсуворіше? Восьмикімнатний палац, про який він тільки й думав, не дав йому остаточно втратити терпець.

— Ідеться про наші спільні інтереси.

— Решти це теж стосується!

— Ти сама побачиш...

— Де решта?

— Дружина чоловікові повинна...

— А чоловік краде в дружини решту.

— Я вимагаю мільйон, щоб придбати бібліотеку Зільцингера!

— Вимагати всяк уміє. Я хочу решту. Я хочу все!

— Наказую тут я!

— Я — господиня в домі!

— Я ставлю ультиматум. Я категорично вимагаю мільйон, щоб придбати...

— Я хочу решту! Я хочу решту!

— Ще три секунди. Лічу до трьох...

— Лічити всяк уміє. Я теж лічу!

Від люті обоє вже ледве не плакали. Зціпивши зуби й викрикуючи дедалі гучніше, вони лічили:

— Один! Два!! Три!!!

Числа злітали з їхніх вуст, немов невеличкі подвійні вибухи, цілком одночасно. Для неї ці числа зливалися з мільйонами, до яких її капітал виріс завдяки решті. Для нього ті числа означали нові кімнати. Вона лічила б і далі, до віку вічного, він долічив не до трьох, а до чотирьох. Долічив і спинився. Напружившись, мов струна, як ніколи церемонний, він наступав на неї й ревів, подумки наслідуючи сторожа:

— Віддай заповіт!

Пальці його правиці намагалися стиснутись у кулак і щосили гамсалили повітря. Тереза кинула лічити, він її розчавив. Вона була справді розгублена. Вона чекала боротьби не на життя, а на смерть. А він раптом каже:

— Гаразд.

Якби всю її так не поглинула ота решта, то вона й геть опустила б руки. Коли Терезу перестають обдурювати, злість у неї де й дівається. На злості світ їй клином не зійшовся. Вона обминає чоловіка й рушає до письмового столу. Він відступає вбік. Хоч вона й розчавлена, він потерпає, що вона відповість йому ударом на удар кулаком — адже він цілився не в повітря, а в неї. А вона ніякого удару й не завважила. Вона запускає руку в папери, безсоромно їх перемішує й вибирає з-поміж них один.

— Як опинився... чужий заповіт... серед моїх... рукописів?

Кін намагається проревіти й цю довгу фразу, тому донести її до дружини нерозірваною йому не щастить. Він тричі переводить дух. Не встигає він доказати, як вона вже відповідає:

— Чого ж, перепрошую, чужий? — Вона квапно розгортає заповіт, ретельно розгладжує його на столі, поправляє чорнильницю та ручку й скромно поступається місцем власникові решти.

Коли той, ще не зовсім оговтавшись, підходить ближче, погляд його падає насамперед на число. Воно здається йому знайомим, та головне — воно справді таке, яке й має бути. Поки вони сперечалися, якийсь затамований страх застерігав його від дурости цієї неписьменної жінки, яка, мабуть, не так прочитала те число. Тепер він задоволено підводить очі, сідає й починає пильно розглядати папір.

Цієї миті він упізнає власний заповіт.

— Найкраще буде переписати все заново, — каже Тереза.

Вона забуває про небезпеку, яка загрожує її нулям. Віру в те, що вони чинні, вона вкарбувала в своєму серці так само міцно, як він у своєму — віру в її кохання до нього.

— Але ж це мій... — промовляє він.

Вона всміхається:

— Перепрошую, а я що...

Він розгнівано підводиться. Вона заявляє:

— Сказано — як зав’язано.

Він збагнув усе, ще не схопивши її за горло. Вона примушує його писати. Вона заплатить за чистий аркуш паперу. Він мішком осідає на стілець, так немовби його тіло враз стало гладким і важким. Вона хоче нарешті знати, на що може розраховувати.

За хвилю вони вперше зрозуміли одне одного як слід.

Побої

Зловтіха, з якою Кін, посилаючись на папери, довів їй, як мало грошей у нього лишилося, допомогла Терезі уникнути найгіршого. Вона розпалася б на свої головні складові — спідницю, піт та вуха, — якби ненависть до нього, яку він підживлював з насолодою педанта, не стала її стримувальним центром. Кін показав їй, скільки грошей колись успадкував. Він подіставав усі рахунки, пов’язані з придбанням книжок, із численних шухляд, де ті опинилися з його примхи. Тепер він побачив, що його пам’ять навіть на побутові дрібниці, звичайно для нього обтяжлива, може бути корисною. На звороті зіпсованого заповіту він занотовував віднайдені суми. Тереза, геть пригнічена, подумки складала ті суми, заокруглюючи їх для зручности. Вона хотіла знати, що зосталося насправді. На бібліотеку пішло, як виявилося, багато більше, ніж мільйон. Цей приголомшливий результат Кіна аж ніяк не потішив; висока вартість бібліотеки не могла відшкодувати йому краху надій на чотири нові кімнати. Тепер у його голові була тільки одна думка: помститися за обман. Під час цієї тривалої процедури він не промовив ані на один склад більше, ані на один склад менше — це друге далося йому важче, — ніж було потрібно. Про непорозуміння не могло бути й мови. Коли виплив той убивчий підсумок, Кін гучно й уривчасто, як розмовляють у школі, додав:

— Решту я витратив на окремі книжки й собі на життя.

Після цього Тереза розтала, бурхливим потоком ринула з дверей у коридор і влилася до кухні. Коли настав час іти спати, вона перервала свій плач, скинула накрохмалену спідницю, повісила її на стілець, знов сіла біля плити й почала плакати далі. Кімната поруч, де вона вісім років так гарно прожила економкою, запрошувала її лягати спати. Але припиняти жалобу так рано було, як на неї, непристойно, і вона не зрушила з місця.

Другого дня, зранку, Тереза заходилася виконувати рішення, які ухвалила в години жалоби. Вона позамикала всі три свої кімнати, відрізавши їх від решти помешкання. Красі настав край, у людей часто так трапляється, але їй, зрештою, належали три кімнати й книжки в них. Меблями вона до Кінової смерти користуватися не хотіла. Все треба було берегти.

Решту неділі Кін провів за письмовим столом. Працював він сяк-так, адже його просвітня місія завершилася. Насправді він просто змагався зі своєю жадобою до нових книжок. Вона прокинулася в ньому з такою неймовірною силою, що кабінет з полицями та всіма книжками на них здавався йому прісним і занечищеним. Він знов і знов примушував себе взятися за японські манускрипти, що лежали перед ним на столі. Та тільки-но йому щастило дотягтися до них, він одразу мало не з огидою відсмикував руку назад. Яке вони мають значення? Вони лежать у його келії вже п’ятнадцять років. Кін забув про голод і в обідню пору, і ввечері. Ніч застала його так само за столом. На початому рукописі він, усупереч своєму звичаєві, малював знаки, які не мали жодного сенсу. Близько шостої ранку він закуняв; у ті хвилини, коли він зазвичай уже вставав, йому приснилася гігантська бібліотечна будівля, зведена замість обсерваторії на кратері Везувію. Тремтячи від страху, Кін блукав у тій будівлі й чекав на виверження вулкана, яке мало початися за вісім хвилин. Той страх і блукання тривали безкінечно довго; вісім хвилин до катастрофи залишалися сталою величиною. Коли він прокинувся, двері до суміжної кімнати були вже замкнені. Бачити це він бачив, проте особливої тісноти не відчував. Двері не мали значення, позаяк усе тут було однаково давнє — кімнати, двері, книжки, рукописи, він сам, наука, його життя.

Ледь похитуючись від голоду, Кін підвівся й спробував відчинити інші двері, які вели до передпокою. Він виявив, що його замкнено. Спіймавши себе на замірі знайти щось поїсти, він, попри свою слабість, засоромився. З усіх різновидів людської діяльности на найнижчому щаблі стояла їжа. З неї зробили культ, хоч насправді вона тільки передувала іншим, вельми упослідженим фізіологічним функціям. Цієї хвилини йому спало на думку, що для однієї з них є привід і тепер. Він сказав собі, що має право поторгати двері. Порожній шлунок і фізичне напруження так його виснажили, що він знов мало не заплакав, як напередодні, коли лічили витрати. Але сьогодні йому забракло сили навіть заплакати; він тільки жалібно вигукував:

— Та я не хочу їсти, я не хочу їсти!

— О, це, перепрошую, чути приємно, — сказала Тереза, що вже якийсь час чекала за дверима, прислухаючись до його перших рухів. Нехай не думає, що вона його нагодує. Чоловіка, який не приносить у дім грошей, не годують. Ось що Тереза збиралася йому сказати; вона боялася тільки, що він про їжу забуде. Та коли тепер він їсти відмовився сам, вона відімкнула двері й сказала йому, що про це думає. І розводити в своєму помешканні бруд вона, мовляв, теж не дозволить. Коридор перед її кімнатами належиться їй. Так завше ухвалює суд. Що сказано про те, як можна проходити в будинках? Вона розгорнула й розгладила складену в кілька разів цидулку, яку доти тримала в руці, й прочитала:

— «Проходити дозволено тимчасово, до окремої вказівки».

Вона вже побувала внизу й купила в різника та городниці — і там, і там її терпіти не могли — харчів на одного їдця, хоч це обійшлося їй дорожче й зазвичай вона запасалася відразу на кілька днів. У відповідь на здивовані погляди Тереза демонстративно заявила: «Віднині його вже ніхто не годуватиме!» Господарі, покупці й продавці в обох крамницях були вражені. Потім Тереза слово в слово списала оголошення біля сусіднього проходу. Поки вона дряпала, торбина з тими гарними харчами лежала на брудній землі.

Коли вона повернулася, Кін іще спав. Вона позамикала двері, Що вели до коридору, й стала на чати. Нарешті вона сказала йому про все. Тимчасовий дозвіл вона скасовує. Користуватись її коридором до кухні й убиральні тепер він не має права. Там йому нема чого робити. Якщо він іще раз запаскудить її коридор, то щодня прибиратиме його сам. Вона не служниця й подасть на суд. Виходити з помешкання він може, але тільки якщо робитиме це як належить. Вона йому покаже, як це належить робити.

Не чекаючи його відповіді, вона прослизнула попід стіною до вхідних дверей. Спідниця її терлася об стіну, справді не торкаючись частини коридору, яка належала їй, Терезі. Потім вона пропливла на кухню, взяла грудочку крейди, що збереглася ще від її шкільних років, і провела жирну лінію між своїм коридором і його.

— Це, перепрошую, поки що, — промовила вголос. — Олійною фарбою намалюю потім.

Голодний і збентежений, Кін до пуття не добрав, що тут діється. В її рухах він не бачив сенсу. «Це й досі на Везувії?» — питав він себе. Ні, на Везувії був страх через ті вісім хвилин, але цієї бабеги там не було; Везувій — це, мабуть, не так іще й погано. Ось тільки з виверженням довелося поморочитись. Тим часом чимдалі більшої мороки почала завдавати і його власна нужда. Вона гнала його до забороненого коридору так, немовби Тереза не проводила там крейдою жодної лінії. Сягнистими кроками Кін подався до своєї мети; Тереза рушила вслід за ним. Її обурення було не менше, ніж його нужда. Вона була б наздогнала його, одначе він добряче вихопився вперед. Він, як і належить у таких випадках, замкнувся, і це врятувало його від її рук. Вона торгала замкнені двері й раз по раз пронизливо скрикувала собі в лад:

— Це, перепрошую, скінчиться судом! Це, перепрошую, скінчиться судом!

Збагнувши, що ці зусилля марні, вона подалася на кухню. Біля плити, де її завжди осявали найкращі ідеї, Тереза додумалася до істинної справедливости. Гаразд, проходити вона йому дозволить. По-людському вона може його зрозуміти. Треба ж йому до вітру вийти. Але що вона за це матиме? Їй теж ніхто нічого не дарує. Вона мусить усе заробляти. Вона віддасть йому коридор, а він нехай віддасть їй за це частину своєї кімнати. Вона має берегти свої кімнати. Де їй спати? Три нові кімнати вона замкнула. Тепер замкне й колишню свою комірчину. Входити туди не можна. Тож і доведеться, перепрошую, спати в нього. А що ж їй залишається ще? Вона поступається своїм гарненьким коридором, він звільняє їй місце у себе в кімнаті. Меблю вона візьме з комірчини, де колись спала економка. За це нехай бігає в нужник, скільки йому заманеться.

Тереза ту ж мить вискочила на вулицю й привела носія. Зі сторожем вона не хотіла мати до діла, адже її чоловік підкупив його.

Щойно її голос угамувався, знеможений Кін заснув. Прокинувшись, відчув у собі свіжість і відвагу. Він пішов на кухню й, забувши про докори сумління, з’їв кілька бутербродів. Коли він, нічого не підозрюючи, повернувся до своєї кімнати, вона виявилась удвічі меншою. Посередині впоперек стояла ширма. За нею він побачив Терезу серед її старих меблів. Вона саме наводила останній лиск, милуючись своєю роботою. Той безсовісний носій, на щастя, вже здимів. Заправив-бо цілу купу грошей. Вона, однак, дала тільки половину й вигнала його в шию, чим дуже пишалася. Ось тільки ширма не подобалася їй своїм безглуздим виглядом. З одного боку вона була біла й без нічого, а з другого — вся в якихось покручених гачках; краще б уже нехай на ній було криваве призахідне сонце. Тереза показала на ширму й промовила:

— Вона тут не потрібна. Як на мене, її можна прибрати.

Кін нічого не відповів. Він дочовгав до письмового столу й, тихенько стогнучи, сів на стілець.

Через кілька хвилин він підхопився. Йому захотілося поглянути, чи живі ще книжки в сусідній кімнаті. Його тривогу породжувало скоріше глибоко вкорінене почуття обов’язку, ніж справжня любов. Відучора ніжність Кін відчував лише до тих книжок, яких іще не мав. Не встиг він дійти до порога, як там уже вродилася Тереза. Як вона крізь ширму помітила, що він рушив до дверей? Як та спідниця донесла її туди швидше, ніж Кіна — його ноги? Ні до неї самої, ні до дверей він поки що й пальцем не доторкнувся. Перше ніж він зібрав усю свою мужність, щоб розтулити рота, вона вже сварилася:

— Нехай чоловік не думає, що йому все можна! Коли я така добра й дозволяю йому користуватися коридором, то він гадає собі, що й кімнати вже його. Я маю на них папір. Все чорним на білому — хоч круть, хоч верть. Чоловік не має права торкатися клямки на дверях. Просто так він не ввійде, ключі ж бо в мене. Я їх не віддам. Клямка належиться до дверей. Двері належаться до кімнати. Клямка й двері належаться мені. Я не дозволяю чоловікові торкатися клямки!

Кін відмахнувся від цих слів, незграбно повівши рукою, й ненароком зачепив її спідницю. Тереза заходилася гучно й розпачливо кричати, ніби закликаючи на допомогу:

— Я не дозволяю чоловікові торкатися спідниці! Спідниця належиться мені! Хіба чоловік купував спідницю? Я купувала спідницю! Хіба чоловік крохмалив спідницю й прасував? Я крохмалила спідницю й прасувала. Хіба ключі в спідниці? Чи ж не так, вони й не думають там бути. Ключів я не віддам. І навіть якщо чоловік роздере спідницю зубами, я ключів не віддам, тому що вони не там! Дружина зробить для свого чоловіка все. А спідницю — дзуськи! А спідницю — дзуськи!

Кін утер рукою чоло. «Я в божевільні!» — промовив він, але так тихо, що вона нічого не почула. Його погляд упав на книжки, і він переконався, що справи не такі вже й кепські. Він пригадав, з яким наміром уранці підвівся. Здійснити його він не важився. Як проникнути в сусідню кімнату? Через її труп? Що йому з трупа, коли в нього, Кіна, нема ключів. У неї не забракло хитрощів сховати їх. Як тільки ключі опиняться в його руках, він повідмикає всі двері. Він анітрохи її не боїться. Нехай тільки йому дадуть ключі, і він розітре її на порох.

Цієї хвилини боротьба не обіцяла йому ніякої вигоди, тож він тільки через це відступив до письмового столу. Тереза простояла на чатах під своїми дверима ще чверть години. Вона невтомно кричала далі. Те, що він знов по-святенницькому сидів за письмовим столом, не справило на неї жодного враження. Аж коли Тереза спала з голосу, вона здалася й поволі зникла за ширмою.

До вечора вона вже не з’являлася. Час від часу від неї долинали уривчасті, ніби вихоплені зі сну, звуки. Потім вона змовкла, і він задихав спокійніше. Та ненадовго. У приємній тиші й порожнечі зненацька знову пролунав добре знайомий голос:

— Спокусникам місце на шибениці. Спершу обіцяють оженитись, а тоді не пишуть заповіту. Та я тебе перепрошую, пане Пуда, є одне гарне прислів’я: «Зробиш спішно — вийде смішно». Хто ж так робить — щоб не було грошей для заповіту!

«Але ж вона нічого не каже, — переконував себе Кін, — все це фантазії мого розмордованого слуху — так би мовити, відлуння». Позаяк вона мовчала, таке пояснення його заспокоїло. Йому пощастило погортати рукописи, що лежали перед ним. Коли він прочитав перший рядок, відлуння потривожило його знов:

— Може, я скоїла якийсь злочин? Злочинець — Юда. Книжки теж чогось варті. Ниньки світ уже не такий гарний. Пан небіж завше були в доброму гуморі. А та стара відьма геть пустилася берега. Поживемо — побачимо. Ключі мають стриміти в дверях. Так уже в людей заведено. Мені ключів теж ніхто на тарілочці не підносив. Такі гроші — і все марно. Жебрати всяк уміє. Грубіянити всяк уміє. А спідницю — дзуськи.

Саме ця фраза — її найлегше було витлумачити як відлуння колишнього Терезиного крику в його вухах — переконала Кіна в тому, що жінка справді розмовляла. Враження, про які він, здавалося, вже забув, зринули в ньому знов, посвіжілі й осяяні ореолом щастя. Він знов лежав хворий у ліжку й півтора місяці страждав від її голосіння. Тоді вона казала незмінно те саме; він завчив її слова напам’ять, і вони були, по суті, підвладні йому. Тоді він знав наперед, яка фраза пролунає за якою, яке слово — за яким. Тоді щодня з’являвся сторож і щоразу забивав її до смерти. Прекрасний був час. Коли ж то було? Кін полічив, і результат виявився приголомшливий. Він устав з ліжка всього-на-всього тиждень тому. Він почав шукати причину, з якої виникла та безодня, що відділяла тепер цей сірий новий час від колишнього золотого. Може, він би й знайшов її, але цієї миті Тереза подала голос знов. Те, що вона казала, було незбагненне й мало над ним деспотичну владу. Цього не можна було завчити напам’ять, і хто міг сказати, що буде далі? Він був скутий і не знав — чим.

Увечері його звільнив голод. Він остерігався питати в Терези, чи є щось їсти. Потай і, як йому здавалося, нечутно Кін вийшов з кімнати. У ресторані він спочатку озирнувся — чи не прийшла вона слідкома за ним. Ні, у дверях Терези не було. «Нехай тільки спробує!» — промовив він і сміливо всівся в одній із задніх зал серед пар, вочевидь непошлюблених. «Ось я й опинився на схилі віку в окремому ресторанному кабінеті», — зітхнув він, дивуючись із того, що столи тут не залиті шампанським, а відвідувачі, замість поводитися непристойно, незворушно й пажерливо наминають шніцелі та котлети. Кін уже ладен був пожаліти чоловіків — адже вони злигалися з жінками. Однак, побачивши, які пажерливі ті чоловіки, він заборонив собі всілякі такі сентименти — можливо, тому, що й сам дуже хотів їсти. Він не схотів морочити собі голову й вивчати меню, а попросив кельнера принести те, що він, фахівець, — Кін саме так і висловився, — вважає за краще. Фахівець умить змінив свою думку про цього відвідувача в приношеному костюмі, здогадавшись, що в сухому панові ховається великий гурман, і приніс найдорожче. Щойно стіл був накритий, як до нього прикипіли погляди всіх закоханих. Господар розкішних страв це завважив і почав споживати їх, хоч вони чудово йому смакували, з неприхованою відразою. «Споживати» або «вживати» їжу — ці слова здавалися йому особливо нейтральними, а тому особливо придатними для того, щоб ними позначати процес харчування. Щодо цього він уперто тримався власних поглядів і розлого, докладно розвивав їх у своєму мізку, що поволі вгамовувався. Наголошуючи на цій своїй химері, Кін повернув собі трохи почуття власної гідности. Він радо відчув, що в ньому ще не вичерпався чималий запас характерних властивостей, і сказав собі, що Тереза заслуговує на співчуття.

Дорогою додому Кін розмірковував про те, як їй це співчуття показати. Він рішуче відімкнув двері помешкання. Ще з коридору побачив, що світло в його кімнаті не горить. Подумавши, що Тереза вже спить, він неймовірно зрадів. Обережно й тихо, боячись гучно стукнути своїми кістлявими пальцями по клямці, прочинив двері. Намір щиро їй поспівчувати спав йому на думку геть неслушної хвилини. «Що ж, — сказав він собі, — як так, то й так. Із співчуття я її не будитиму». Йому вдалося зберегти витримку ще якийсь час. Він не ввімкнув світла й навшпиньках прослизнув до свого ліжка. Роздягаючись, злився на те, що під піджаком носять камізельку, а під камізелькою — сорочку. Кожна з цих одежин шаруділа по-своєму. Стільця, який завжди стояв біля ліжка, на місці не виявилося. Кін не став його шукати й поклав одяг на підлогу. Щоб не порушувати Терезі сон, він і сам поліз би під ліжко. Потім він замислився про те, як лягти в постіль якомога тихіше. Оскільки найважча в нього була голова, а ноги — найдалі від неї, то він вирішив, що вони, як найлегша частина його тіла, мають вибратися на ліжко перші. Одна нога вже лежала скраю на ліжку; друга мала спритно підскочити й приєднатися до неї. Тулуб і голова на хвильку зависли в повітрі, потім, щоб знайти якусь опору, мимоволі хитнулися в бік подушок. Цієї миті Кін відчув щось незвично м’яке, подумав: «Домашній злодій!» — і якомога скоріше заплющив очі.

Він лежав, не наважуючись поворухнутися, хоч під ним був злодій. Попри свій переляк, Кін відчував, що злодій жіночої статі. В його свідомості промайнуло невиразне задоволення від того, що ця стать і часи впали так низько. Пропозицію захищатися, що зринула з якогось куточка його серця, Кін відхилив. Якщо злодійка, як йому спочатку здалося, справді спить, то він без поспіху все перевірить, візьме свій одяг, нишком вислизне з помешкання, залишивши вхідні двері незамкненими, й одягнеться біля комірчини сторожа. Кін покличе його не відразу, а ще довго-довго чекатиме. У двері він загупає аж тоді, як почує, що згори хтось спускається. Тим часом його злодійка вб’є Терезу. Їй таки доведеться вбити Терезу, адже та боронитиметься. Вона не дасть пограбувати себе, не захищаючись. Тереза вже мертва. Вона лежить за ширмою в калюжі власної крови. Якщо тільки злодійка добре вцілила. Може, коли прибуде поліція, Тереза виявиться ще жива й зверне всю провину на нього. Треба було б для певности зацідити їй ще раз. Ні, не треба. Злодійка так стомилася, що лягла поспати. Злодійки так швидко не стомлюються. Вони там запекло борюкалися. Міцна жінка. Героїня. Скинути перед нею капелюха. Він із цим навряд чи впорався б. Вона накинула б на нього свою спідницю й задушила б його. На саму думку про це він починає задихатися. Вона мала намір учинити так із ним; звичайно ж, вона хотіла його вбити. Кожна жінка хоче вбити свого чоловіка. Вона чекала заповіту. Якби він був склав його, то лежав би вже мертвий замість неї. Ось яка підступна людина, ба ні, жінка, не можна ж бути несправедливим. Він ненавидить її ще й тепер. Він з нею розлучиться. Це можна буде залагодити, хоч вона й мертва. З його прізвищем її не поховають. У жодному разі. Ніхто не має знати, що він був на ній одружений. Він заплатить сторожеві, скільки той зажадає, аби лиш мовчав. Цей шлюб може завдати шкоди його репутації. Справжній учений такого хибного кроку не зробить. Вона його обдурювала, сумніву нема. Кожна жінка обдурює свого чоловіка. De mortuis nil nisi bene. Якби ж тільки вони були мертві, якби ж тільки вони були мертві! Треба поглянути. Може, то лише здається, що вона мертва. Таке трапляється і в найміцніших убивць. Історія знає безліч прикладів. Історія — штука підла. Історія наганяє на людину страх. Якщо Тереза жива, він не залишить від неї мокрого місця. Це його повне право. Вона позбавила його нової бібліотеки. Він би їй помстився. І раптом хтось приходить і вбиває її. Перший камінь мав би кинути він. У нього цей камінь украли. Він кине в неї останній камінь. Він повинен дати їй лупки. Байдуже — мертва вона чи жива. Він повинен обплювати її. Він повинен копати її ногами, повинен бити її, бити!

Кін підвівся, не тямлячи себе від люті. І тієї ж миті дістав страшного ляпаса. Він мало не просичав убивці: «Цсс!» — через труп, який, можливо, ще був живий. Злочинниця вже шаленіла. Вона мала Терезин голос. Після трьох слів Кін зрозумів, що вбивця й труп поєдналися в одній подобі. Він усвідомив свою провину й мовчав, дозволивши жорстоко побити себе.

Скоро лиш Кін вийшов з дому, Тереза переставила ліжка, прибрала ширму й поперекидала все в кімнаті догори дригом. Заклопотана цією роботою, вона, сяючи від радощів, раз у раз казала собі те саме: «Нехай полютує, нехай полютує!» О дев’ятій Кін іще не повернувся, й вона, як і годиться порядній людині, лягла в ліжко, чекаючи тієї миті, коли він увімкне світло, й ладна вилити на нього всю лайку, що набралася в неї, поки його не було. А якщо він не ввімкне світла й ляже до неї в постіль, вона зі сваркою зачекає, доки це скінчиться. Як жінка порядна вона сподівалася на перше. Коли він підкравсь і роздягся поруч із нею, в неї завмер і язик, і серце. Щоб не забути про лайку, вона поклала собі в хвилини раювання весь час подумки проказувати: «Хіба це чоловік? Це ж не чоловік!» Коли він зненацька впав на неї, вона не видала жодного звуку, боячись, що він піде. Він полежав на ній лише кілька секунд; їй вони здалися днями. Він не ворушився й був легкий, як пір’їнка; вона майже не дихала. Помалу її очікування перейшло в гірку образу. Коли він підхопився, вона відчула, що він іде від неї. Мов знавісніла, накинулась вона на нього з кулаками, криючи його останніми словами.

Побої — це бальзам для високоморальної натури, яка ось-ось ладна скоїти злочин. Поки йому було не надто боляче, Кін сам бив себе Терезиною рукою й чекав назвиська, на яке заслуговував. Адже хто він такий, якщо добре подумати? Осквернитель трупів. Кін дивувався з того, які м’які її лайливі слова, сподіваючись від неї зовсім інших, насамперед тих, що на них заслуговував. Вона його жаліла чи берегла ті слова насамкінець? На її банальні претензії він не мав чого відповісти. Тільки-но пролунає «осквернитель трупів», він ствердно кивне головою й спокутує свою провину зізнанням, котре для такої людини, як він, важить навіть більше, ніж кілька ударів.

Проте цим кільком ударам не було кінця-краю; вони вже почали здаватися йому зайвими. У нього боліли кістки, а Тереза, захопившись банальною й брудною лайкою, для «осквернителя трупів» не знаходила часу. Вона сіла в ліжку й чухрала його то кулаками, то ліктями. Жінка вона була витривала; минуло кілька хвилин, перше ніж вона, відчувши в руках легку втому, урвала крик, що доти складався з самих іменників, і спромоглася на повне речення: «Цього не буде!» Потім вона зіпхнула його на підлогу і, сидячи на краю ліжка й тримаючи Кіна за чуба, щоб не втік, копала його ногами доти, доки відпочили руки. Тоді всілася верхи в нього на череві, знов урвала себе, цього разу вигуком: «Буде ще й не те!» — заходилася частувати навпереміну з обох рук ляпасами. Помалу Кін знепритомнів. Перед цим він забув про власну провину, яку мав спокутувати перед Терезою. Він шкодував, що був такий довгий. «Якби худий і маленький... — бурмотів він. — Якби худий і маленький... Тоді було б менше куди бити». Він щулився, вона не поціляла. Чи вона й далі лаялась? Тереза била по підлозі, била по ліжку — він чув удари по чомусь твердому. Вона вже ледве його знаходила, він став зовсім маленьким, тож вона й лаялась. «Каліка!» — кричала вона. Як добре, що він каліка. Він зменшувався на очах, просто неймовірно швидко, вона вже не могла його знайти, такий він був маленький; Кін зникав від самого себе.

Тереза била далі — влучно й дошкульно. Згодом перевела дух, сказала: «Треба ж, перепрошую, й відпочити», — сіла й полишила роботу ногам, які виконували її не так сумлінно. Вони працювали чимраз повільніше й нарешті самі собою зупинилися зовсім. Як тільки руки й ноги в Терези завмерли, зійшла нанівець і її лайка. Тереза мовчала. Кін не ворушився. Тереза почувалася геть розбитою. За його спокоєм вона вбачала особливу підступність. Щоб не дати йому вдарити себе, вона почала йому погрожувати:

— Я піду в суд. Я цього так не полишу. Накидатися чоловік не має права. Я порядна. Я жінка. Чоловікові припечуть десять років. У газеті це називають зґвалтуванням. Я маю докази. Я читаю про всілякі процеси. Не смій поворухнутися. Брехати всяк уміє. Що він, перепрошую, тут робить? Ще одне слово, і я покличу сторожа. Він повинен мене захистити. Жінка сама. Ґвалтом усяк уміє. Я подам на розлучення. Помешкання належить мені. Злочинцеві нічого не дістанеться. Не треба, перепрошую, полохатись. Хіба я чогось хочу? В мене ж бо й досі все болить. Чоловікові має бути соромно. Він ще й лякає дружину. Я ж бо могла померти. Ото мав би клопіт. На ньому ж немає нічної сорочки. Мені байдуже. Спить без нічної сорочки. Зразу ж бо видно. Я тільки рота розтулю, й мені всі повірять. У буцегарню мене не посадять. У мене є пан Пуда. Нехай чоловік тільки спробує. Матиме справу з Пудою. З ним ніхто не поміряється силою. Зразу кажу. Осьдечки воно, його кохання!

Кін і далі затято мовчав. Тоді Тереза сказала:

— Ось він і мертвий.

Щойно пролунало це слово, вона зрозуміла, як міцно його кохала. Вона стала біля нього навколішки й заходилася шукати на ньому сліди від своїх ударів та копняків. Аж тепер Тереза помітила, що в кімнаті темно; вона підвелася й увімкнула світло. Стоячи за три кроки від нього, побачила, що весь він мов із хреста знятий.

— Йому ж, бідолашному, либонь, соромно, — промовила Тереза; в її голосі вчувалася жалість. Вона стягла зі свого ліжка простирадло — їй не шкода було для нього навіть сорочки з власного плеча — й дбайливо загорнула його. — Тепер нічого не видко, — сказала вона, потім ніжно, як дитину, взяла Кіна на руки, перенесла в його ліжко й укрила тепло й заспокійливо.

Простирадло також залишилося на ньому — «щоб не застудився». Їй хотілося сісти край його ліжка й доглядати за ним. Але вона сама відмовила собі в цьому бажанні — адже так він спатиме спокійніше, — погасила світло й знов лягла спати. Простирадла під нею не було, але за це вона на чоловіка зла в душі не мала.

Закляклість

Два дні минули в мовчанні й напівзабутті. Щойно Кін очуняв, він зважився тайкома замислитись над тим, у яку халепу вскочив. Щоб силоміць повернути його розум у її колію, побоїв потрібно було багато. Він дістав їх іще більше. Якби вони протривали на десять хвилин менше, він удався б до будь-якої помсти. Тереза, мабуть, відчула цю небезпеку, тому лупцювала до останку. Кін так охляв, що вже нічого не хотів, і боявся тільки одного: нових побоїв. Коли вона підходила до ліжка, він тремтів, як побитий пес.

Вона ставила йому миску з їжею на стілець поруч із ліжком і ту ж мить відверталась. Йому не вірилося, що знов можна щось попоїсти. Поки він лежав хворий, вона робила цю дурницю. Він підсовувався ближче до миски й над силу злизував трохи її милостині. Тереза чула, як він жадібно плямкає, і ледве стримувалася від спокуси запитати: «Чи ж смачно було?» Вона позбавляла себе й цієї втіхи, дістаючи натомість винагороду в тому, що згадувала про одного жебрака, якому чотирнадцять років тому щось подала. Той не мав ані рук, ані ніг, яка, перепрошую, то вже була людина. А скидався він, однак, на пана небожа. Вона б йому взагалі нічого не дала; всі люди — дурисвіти; спершу вони буцімто каліки, а вдома раптом робляться здоровими-здоровісінькими. А той каліка й каже: «Як ся має ваш пан чоловік?» Це було так дотепно! Йому дісталася гарненька десятиґрошова монета. Вона сама кинула її в його капелюх. Адже він був такий упосліджений. Подавати милостиню Тереза не любить, вона не подає її взагалі. Просто вона робить винятки, тож чоловікові й перепадає щось поїсти.

Кіна, жебрака, мучив страшний біль, але кричати він остерігався. Замість відвернутись до стіни, він не зводив очей з Терези, стежачи за її поведінкою з недовірою і страхом. Вона рухалася тихо і, хоч була й важка, спритно. Чи, може, то сама кімната була причиною того, що Тереза так зненацька з’являлася й так само зненацька знову зникала? Очі її злісно зблискували; це були очі кішки. Коли вона хотіла щось сказати і, ще не роззявивши рота, сама себе й перебивала, це нагадувало котяче шипіння.

Кровожерний тигр вийшов полювати людей, накинувши на себе шкіру й одяг молодої дівчини. Вона стояла посеред вулиці, плакала й була така вродлива, що один вчений, проходячи повз неї, спинився. Хитрощами й брехнею вона викликала в нього співчуття, і він узяв її до себе додому за одну з багатьох своїх дружин. Він був чоловік дуже відважний і любив спати переважно в неї. Якось уночі вона скинула з себе дівочу шкіру й розпанахала йому груди. Вона зжерла його серце й вистрибнула у вікно. Осяйну шкіру покинула на підлозі. І шкіру, й самого вченого знайшла одна з колишніх його дружин. Жінка кричала до знемоги, закликаючи чаклунські сили, що повертають мертвих до життя. Вона впала так низько, що пішла до наймогутнішого в тих краях чоловіка, одного божевільного, який жив серед нечистот на базарному майдані, й цілими годинами валялась у нього в ногах. На очах у людей той божевільний харкав їй у руку, й вона мусила ковтати те харкотиння. Багато днів вона плакала й побивалася, бо кохала покійного чоловіка й без серця. З ганьби, яку вона ковтала задля нього, в теплому ґрунті її грудей виросло нове серце. Вона вклала його в чоловіка, і він знов повернувся до неї.

У Китаї трапляються жінки, які вміють кохати. В Кіновій бібліотеці є тільки тигр. Але він ані молодий, ані вродливий, а замість осяйної шкіри носить накрохмалену спідницю. Для цього тигра серце вченого важить менше, ніж його кістки. Найжорстокіший китайський дух поводиться шляхетніше, ніж суща Тереза. Ох, якби вона була тільки духом, то не змогла б його побити. Йому хотілося вислизнути зі своєї шкіри й залишити її Терезі — нехай б’є. Його кісткам потрібен спокій, його кістки мають відпочити, без кісток науці смерть. Чи вона й власну постіль віддухопелила так, як його? Підлога під її кулаками не провалилась. Цей будинок бачив на своєму віку багато чого. Він давній і, як усе давнє, зведений добротно, міцно. Вона й сама може бути прикладом цього. Треба тільки подивитися на неї неупереджено. Позаяк вона — тигр, то працездатніша від будь-якої іншої жінки. Щодо цього вона не поступиться навіть сторожеві.

Іноді ві сні він штурхав її в спідницю доти, доки вона, Тереза, падала. Тоді він стягав за поділ з неї спідницю. Напохваті раптом виявлялися ножиці, й він розрізав спідницю на дрібненькі клаптики. Він мав з цим дуже багато мороки. Порізавши спідницю, він казав собі, що клаптики надто великі; вона ще, чого доброго, знов постулює їх докупи. Тому він навіть не підводив очей і починав роботу спочатку: розрізав кожен клаптик начетверо. Потім висипав на Терезу цілий мішок дрібненьких синіх клаптиків. Як ті клаптики потрапляли до мішка? Вітер здував їх із неї в його бік, вони прилипали до нього, він відчував їх, ці синці, на всьому тілі й гучно стогнав.

Тереза підпливала до нього й казала: «Стогнати не годиться, а що ж годиться?» Вона знову ставала синьою. Трохи ґуль та прим’ятин на ній усе ж таки залишалося. Дивно, міркував він, що всі вони дісталися йому самому. Але стогнати він уже не стогнав. Така відповідь її задовольняла. На думку їй чомусь спадав собака останніх її господарів. Той лягав ще до того, як йому щось наказували. І добре робив.

За якихось кілька днів її догляд за ним — а це була миска з їжею на цілий день — став для Кіна таким самим нестерпним, як і біль у його потовченому тілі. Коли ця жінка підступала до нього, він відчував, що вона йому недовіряє. Вже на четвертий день у неї пропало бажання його годувати. Лежати всяк уміє. Вона обмацала його тіло, — щоб не завдавати собі клопоту, крізь ковдру, — й дійшла висновку, що він скоро оклигає. Не корчиться ж бо. Хто не корчиться, в того нічого не болить. Той нехай устає, такому нічого варити їсти. Вона просто скомандувала б йому: «Вставай!» Але якийсь острах підказував їй, що він може раптом підхопитися, позривати з себе простирадла та ковдри й виявитись геть у синцях, так наче в тому її провина. Щоб цього уникнути, Тереза змовчала, а на другий день принесла їжі лише півмиски. Крім того, вона вмисне зварила її абияк. Кін завважив переміну не в їжі, а в дружині. Він хибно витлумачив її пильні погляди й злякався, що вона битиме знов. У ліжку він був беззахисний. Тут він лежав перед нею, випростаний на всю свою довжину; хоч би куди вона вдарила — туди, де голова, чи туди, де ноги, — у щось та вцілила б. Тільки щодо ширини вона могла б помилитись, але цієї безпеки йому було мало.

Минули ще дві доби, і страх аж так зміцнив його волю встати, що Кін зрештою таку спробу й зробив. Відчуття часу в ньому ніколи не згасало, він щохвилини знав, котра тепер година, і, щоб одним духом цілком відновити колишній лад, одного ранку рівно о шостій підвівся з ліжка. У голові в нього тріщало, як у сухому лісі. Кістяк розхитався, його важко було втримати на ногах. Щоб не заточитися й не впасти, доводилося хутко нахилятись у протилежний бік. Так раз у раз жонглюючи собою, він натяг на себе одяг, який дістав з-під ліжка. Кожну нову оболонку на собі він урочисто вітав — його панцер ставав ще товщим, захист міцнів. Рухи, які він робив, щоб утримати рівновагу, нагадували меланхолійний танок. Потерпаючи від болю, цього малого бісеняти, проте уникнувши біса великого, смерти, Кін протанцював шлях до письмового столу. Там він, трохи очманілий від збудження, сів і ще трохи помахав руками та подригав ногами, поки вони заспокоїлись і стали, як і колись, слухняними.

Відколи Терезі не стало чого робити, вона спала до дев’ятої. В оселі вона була господиня, а господині нерідко сплять ще й довше. То прислуга має бути на ногах о шостій. Але так допізна Терезі не спалося, а щойно вона прокидалась, їй не давала спокою туга за її власністю. Отож доводилося вдягатись, щоб відчути, як на тіло тиснуть тверді ключі. Тим-то, коли чоловік після побоїв зліг, на думку їй спала одна путня ідея. Тепер вона лягала о дев’ятій, а ключі клала межи грудей. До другої ночі Тереза пантрувала, щоб не заснути. О другій підводилась і ховала ключі знов-таки до спідниці. Там їх ніхто не міг знайти. Потім вона засинала. Через це недосипання бідолашна дуже стомлювалась, і прокидалася аж о дев’ятій — достоту, як ото ведеться в панів. Так люди в житті чогось домагаються, а прислуга дістає облизня.

Отож Кін здійснював свій намір непомітно для неї. Від письмового столу йому було добре видно її ліжко. Він стеріг її сон як найдорожче своє надбання й за три години сотні разів лякався на смерть. Вона мала щасливий хист уві сні давати собі волю. Коли їй снилося, що вона чимось смачненьким поласувала, Тереза відригувала й пускала гази. І водночас мурмотіла: «Хіба так можна?», маючи на увазі щось таке, про що знала тільки сама. Кін брав це на свій рахунок. Щось там переживаючи ві сні, вона перекидалася з боку на бік; ліжко гучно стогнало. Кін також стогнав. Іноді вона, не розплющуючи очей, шкірила зуби; Кін ладен був заплакати. Коли Тереза ошкірювалась ширше, складалося таке враження, ніби вона ось-ось завиє; в такі хвилини Кіна розбирав сміх. Якби він не навчився бути обережнішим, то й справді б сміявся. З подивом він почув, як вона кличе Будду. Він не йняв віри своїм вухам; але вона раз у раз проказувала: «Пуда! Пуда!» — так немовби плакала, і він зрозумів, що означає «Пуда» її мовою.

Коли Тереза вистромлювала з-під ковдри руку, він здригався. Але вона не билась, а тільки стискала долоню в кулак. «Чому, що я такого зробив? — запитував він себе й відповідав: — Вона, видко, знає». Він щиро поважав її тонке чуття. Свій злочин, за який Тереза так жорстоко його покарала, він спокутував сповна, але вона про нього не забула. Вона хапалася рукою за те місце, де звичайно ховала ключі. Груба ковдра ввижалася їй спідницею, й ключі вона таки знаходила, хоч їх там і не було. Її рука важко лягала на них, пестливо їх перебирала, гралася з ними, тримала між пальцями кожного окремо й на радощах укривалася великими, блискучими краплинами поту. Кін червонів, але не розумів чому. Її тлустий зап’ясток щільно облягав вузький рукав. Мереживо, яким він був оторочений, призначалося для чоловіка, що спав у цій самій кімнаті. Воно здавалося Кінові дуже пом’ятим. Він тихенько вимовив це слово, яке млоїло йому серце. І почув: «Пом’яте». Хто це сказав? Ту ж мить він підвів голову й знову спрямував погляд на Терезу. Хто ж бо ще знає, який він пом’ятий? Вона спала. Кін не повірив її заплющеним очам і, затамувавши дух, почав чекати, що вона скаже ще. «Хіба можна бути таким нерозважливим? — подумав він. — Вона не спить, а я зухвало витріщаюся їй в обличчя!» Він заборонив собі ступати на цей єдиний шлях, щоб довідатися, чи близько небезпека, й опустив повіки, мов присоромлений хлопчисько. З широко наставленими вухами — так йому здавалося — Кін очікував, що на нього ось-ось поллється брудна лайка. Натомість він чув рівне дихання. За чверть години він підкрався до неї поглядом, щомить ладен пуститися навтіки. Він здавався собі дуже хитрим і дозволив собі одну гордовиту думку. Так немовби він — Давид і стереже сонного Ґоліафа. Адже загалом цього можна все ж таки назвати дурнем. У першому двобої Давид, щоправда, не переміг; проте він уник смертельних ударів Ґоліафа, а щодо майбутнього, то хто може сказати щось певне?

Майбутнє, майбутнє... Як йому до того майбутнього перейти? Нехай тільки промине сучасне, тоді вона вже нічого йому не зробить. Ох, якби ж сучасне можна було викреслити! Вся біда в тому, що ми надто мало живемо в майбутньому. Що важитимуть через сотню років побої, яких він зазнає сьогодні? Ось нехай тільки мине сучасне, й від синців та ґуль не залишиться й сліду. В усіх стражданнях винне сучасне. Він тужить за майбутнім, бо тоді в світі стане більше минулого. Минуле добре, воно нікого не кривдить, двадцять років Кін вільно пересувався в ньому і був щасливий. Хто почувається щасливим у сучасному? Авжеж, якби ми не мали чуттів, сучасне теж було б стерпне. Ми жили б тоді спогадами — тобто все ж таки в минулому. Спочатку було слово, але воно було, — отже, до слова було минуле. Він схиляється перед першістю минулого. Католицька церква мала б багато переваг, але в неї, як для нього, надто мало минулого. Дві тисячі років, частина з них — вигадка. Що це проти традицій, удвічі й утричі давніших? Католицький священик не вартий і нігтя першої-ліпшої єгипетської мумії. Вона мертва, тож йому здається, що він її перевершив. Але піраміди аж ніяк не мертвіші, ніж собор святого Петра, навпаки, вони живіші, позаяк давніші. І все ж таки римляни гадають, нібито ситі минулим донесхочу. Вони відмовляються вшановувати власних предків. Це блюзнірство. Бог — це минуле. Кін вірить у Бога. Настане час, коли люди перекують свої чуття на спогади, а всі часи — на минуле. Настане час, коли всіх людей охопить одне-однісіньке минуле, коли не буде нічого, крім минулого, коли кожне віритиме в минуле.

Згорьований Кін подумки став навколішки й помолився Богу майбутнього — минулому. Він давно вже забув як моляться, але перед цим Богом згадав. Насамкінець він попрохав прощення за те, що не став навколішки насправді. Але ж Бог знає: à la guerre comme à la guerre, йому не треба казати про це двічі. Саме це в ньому й вражає найдужче, саме це в ньому й справді божественне — те, що він одразу все розуміє. Біблійний Бог — по суті, жалюгідний невіглас. Багато непишних китайських богів куди начитаніші. Він, Кін, може розповісти про десять заповідей таке, що в минулого волос дибом стане. Та він, Бог, і так про все добре відає. А втім, він, Кін, дозволить собі звільнити його, Бога, від сміховинної жіночої статі, яку йому накинули німці. Те, що німці найкраще, чим можуть пишатися, свої абстрактні думки, наділили артиклем жіночого роду[5], — це одне з тих незбагненних варварств, якими вони зводять свої заслуги нанівець. У майбутньому все, що стосується його, Бога, він, Кін, освятить закінченнями чоловічого роду. Середній рід для Бога надто легковажний. Як філолог Кін цілком свідомий того, що цим учинком заживе поганої слави. Та, зрештою, мова існує для людини, а не людина для мови. Тому він, Кін, просить, щоб він, минуле, цю зміну схвалив.

Ведучи так перемовки з Богом, Кін помалу повернувся на свій спостережний пункт. Тереза не забувалася; навіть у молитві він не міг позбутись її цілком. Вона хропіла рвучкими поривами, які задавали ритм його молитві. Її рухи ставали щодалі різкіші; сумніву не було: скоро вона прокинеться. Він порівняв її з Богом, і вона здалася йому нікчемною. Їй бракувало саме минулого. Вона ані мала походження, ані щось знала. Бідолашна безбожна душа! І Кін подумав, чи не найрозумніше буде зараз заснути. Може, тоді вона зачекає, доки він прокинеться, а тим часом мине її перший напад гніву з приводу того, що він самочинно з’явився за письмовим столом.

Цієї миті Тереза рвучко, щосили скидає своє тіло з ліжка. Воно гучно гепає на підлогу. Кін здригається всіма своїми кістками. Куди? Вона його побачила! Зараз вона прийде! Вона його вб’є! Кін нишпорить у часі, намагаючись знайти схованку. Він оббігає історію — сторіччя вперед, сторіччя назад. Найміцніші фортеці не порятують від гармат. Рицарі? Дурниці! Швейцарські перначі... нарізні гвинтівки англійців розтрощать нам обладунки й черепи. Швейцарців ущент розіб’ють під Мариньяно. Тільки не ландскнехти... тільки не найманці... Суне армія фанатиків... Ґустав Адольф... Кромвель... виріже нас усіх. Назад із нового часу... назад із середньовіччя... до фаланги... римляни її прорвуть... індійські слони... вогненні стріли... всіх охоплює жах... куди... на судно... грецький вогонь... до Америки... Мексики... принести в жертву людей... нас позаколюють... Китай, Китай... монголи... піраміди з людських черепів... Одна коротка мить — і його історичний запас вичерпався. Порятунку нема ніде, все гине, хоч куди поткнися, вороги тебе знайдуть; мов карткові хатки, западаються улюблені культури, від харциз-варварів, від дурнів твердолобих порятунку нема.

Цієї хвилини Кін закляк.

Він міцно притис одну до одної свої худющі ноги. Його правиця стислася в кулак і лягла на коліно. Передрамення й стегно не давали одне одному ворухнутися. Лівою рукою він підтримував груди. Голова трохи підвелася. Очі дивилися в далечінь. Він спробував їх заплющити. З того, що вони не послухалися, Кін зробив висновок: він — гранітний єгипетський жрець. Він закляк і перетворився на статую. Історія його не полишила. Надійну схованку він знайшов у давньому Єгипті. Поки історія за нього, вбити його не можна.

Тереза обходилася з ним так, ніби він — порожнє місце, ні — камінець, виправив він сам себе. Його страх помалу відступав перед глибоким почуттям спокою. Камінця вона остерігатиметься. Який же дурень схоче калічити собі об камінець руку? Він згадав про гострі краї на своєму тілі. Камінь — це добре, кам’яні гостряки — ще краще. Його очі, спрямовані, здавалося, в безкінечність, пильно, з усіма подробицями вивчали власну статуру. Він пошкодував, що знав себе так мало. Його уявлення про власне тіло було вбоге. Йому закортіло, щоб на його письмовому столі стояло дзеркало. В оболонці з одягу йому було б затишніше. Але ж він допитливий, він роздягся б догола й заходився б добре себе оглядати, обстежувати й підцьковувати кожну кісточку. О, він мав усілякі здогадки щодо прихованих кутів, твердих гострих країв та кінців! Замість дзеркала в нього були його синці й ґулі. Ця бабенція вченого анітрохи не лякалася. Вона зважилася торкнутись його, так, ніби він — звичайна людина. Він карав її, перетворюючи сам себе на камінь. Натрапивши на твердість цього камінця, її плани зазнавали краху.

Відтепер щодня тривала та сама гра. Кінове життя, яке розпалося під жінчиними кулаками, яке Терезина і його власна зажерливість відірвала від нових і старих книжок, набуло справжньої мети. Вранці він уставав на три години раніше від неї. Цим найтихішим часом він міг би скористатися для роботи. Кін так і чинив, але те, що він колись розумів під «роботою», довелося відкласти, перенести на кращі часи, на далеке майбутнє. Він збирався на силі, потрібній йому для того, щоб творити своє мистецтво. Без байдикування мистецтва не буває. Відразу після сну чогось досконалого домагаються рідко. Потрібно скинути внутрішнє напруження: до творчости приступають вільно й невимушено. Тож майже три години Кін сидів за письмовим столом і байдикував. Він дозволяв собі розмірковувати про що завгодно, намагаючись, однак, не надто віддалятися від свого предмета. Потім, коли годинна стрілка в його мозку (ці останні рештки павутиння вчености, що оплітало час) била на сполох, наближаючись до дев’ятої, Кін починав повільно клякнути. Він відчував, як у його тілі розливається холод, і оцінював, чи рівномірно той розподіляється. Траплялися дні, коли ліва половина холола швидше, ніж права; це викликало в нього глибоку тривогу. «Туди!» — наказував він, і струми тепла, послані з правої половини, виправляли помилку в лівій. Його майстерність клякнути зростала з дня на день. Досягнувши стану камінця, він одразу легенько натискав сідницями на сидіння стільця, перевіряючи так, чи досить твердий матеріал. Ця перевірка на твердість тривала лише кілька секунд; якби він спробував натиснути на стілець довше, той розпався б. Згодом він уже почав потерпати за долю стільця, тож обернув на камінець і його. Якби серед білого дня Кін упав, та ще й при дружині, це принизило б закляклість, зробило б її смішною і воднораз завдало б самому йому гірких страждань. Ґраніт важкий. А втім, помалу в ньому вироблялося непомильне відчуття твердости, й така перевірка ставала зайвою.

Від дев’ятої ранку до сьомої вечора Кін сидів у цій своєрідній позі. На столі лежала розгорнена книжка, щодня та сама. Він на неї навіть не дивився. Погляд його блукав десь далеко-далеко. У дружини ще ставало глузду не заважати йому виконувати цей номер. Вона ревно снувала по кімнаті. Він зрозумів, якою великою мірою господарювання стало її другою натурою, і притлумлював недоречну посмішку. Монументального давньоєгипетського сфінкса Тереза обходила десятою дорогою. Вона не підступала до нього ні з їжею, ні з лайкою. Кін заборонив собі голодувати й вдаватися до інших фізичних тортур. О сьомій він пропускав крізь камінь тепло й подих, і той швидко оживав. Кін очікував, коли Тереза опиниться в найвіддаленішому кутку кімнати. Він умів несхибно визначати, на якій відстані від нього вона зупинилась. Потому підхоплювався й хутко виходив з дому. Їв Кін у готельчику один-однісінький раз на день і від утоми мало не засинав за столом. Він розмірковував про труднощі минулого дня й, коли йому спадала на думку якась гарна ідея на другий день, схвально кивав головою. Кожного, хто зважився б стати такою самою, як він, статуєю, Кін викликав би позмагатися. Ніхто такого бажання не виявляв. О дев’ятій він лежав у ліжку й спав.

Тереза теж помалу призвичаювалася до скрутних умов. Вона вільно порядкувала в своїй новій кімнаті, де їй ніхто не заважав. Уранці, перше ніж натягти панчохи й узути черевики, вона ніжно проводила ногами туди-сюди по килимі — найкращому в усьому помешканні. Плям від крови на ньому вже не залишилось. Її давнім мозолям було приємно, коли їх лоскотав килим. Поки Тереза його торкалась, у голові в неї пропливали картини, одна краща від одної. Милуватися ними перебивав знову ж таки чоловік, який нічого їй не дозволяв.

У своєму тихому існуванні Кін досяг такої майстерности, що навіть стілець під ним — ця давня, норовлива річ — порипував тільки вряди-годи. Ті три-чотири рази на день, коли серед тиші стілець нагадував про себе тим настирливіше, завдавали Кінові особливих прикрощів. Він вважав, що це — перша ознака втоми, а відтак намагався пропускати порипування повз вуха.

А Тереза, зачувши його, одразу відчувала небезпеку, вривала своє раювання, хутко пропливала до панчох та черевиків, натягала їх і поверталася до вервечки думок попереднього дня. На гадку знов навертався великий клопіт, який мучив її день і ніч. Чоловіка вона тримала в помешканні тільки з жалощів. Скільки там того місця займає його ліжко. Їй потрібні ключі від письмового столу. Саме там і лежить його банкова книжка. Поки вона не дісталася до банкової книжки з отою рештою, Тереза дозволить йому пожити ще кілька днів під її дахом. Може, він усе ж таки згадає про це, і йому стане соромно, що поводився з нею так підло. Коли там, де він сидів, щось ворушилось, її починав брати сумнів у тому, чи пощастить запопасти банкову книжку, хоч загалом Тереза була в цьому впевнена. З боку того пенька, яким Кін сидів майже повсякчас, спротиву вона не боялася. Від живого чоловіка вона сподівалася найгіршого, навіть того, що він викраде її банкову книжку.

Надвечір напруження і в ньому, і в ній неабияк зростало. Він докладав останніх своїх зусиль, щоб не потеплішати передчасно. Її розбирала лють на саму думку про те, що зараз він знов піде до ресторану, де жертиме й дудлитиме за її гроші, зароблені тяжкою працею, хоч від них і так майже нічого не зосталося. Чи ж довго ще він отак жируватиме, не приносячи грошей додому?

Людина має серце. Хіба воно кам’яне? Треба рятувати нещасне добро. Злочинці накидаються на нього, мов скажені пси, кожен силкується щось урвати. Нема в них ні стида, ні сорому. А вона сама, як билинка в полі. Чоловік, замість допомогти їй, пиячить. Уже ні на що не годен. Колись списував цілі стоси паперу, вони для неї теж гроші. Тепер і до того надто ледачий. У неї тут що — богадільня? Нехай іде в притулок для злидарів. Дармоїди їй не потрібні. Ще пустить її з торбою попід тинню. Нехай краще сам старцює. Красненько дякую за таку втіху. На вулиці йому ніхто нічого не подасть. На вигляд він злидень, але чи зуміє гарненько простягти руку? Та він про це й не подумає. То нехай, перепрошую, здихає з голоду. Побачимо, як йому доведеться, коли її доброті настане край. Її покійна мати теж померла з голоду, а тепер з голоду помре її чоловік!

З дня на день її злість зростала. Тереза ту злість зважувала, щоб довідатись, чи стане її для вирішального вчинку, але їй щоразу здавалося, що вона ще надто легка. Обережність, з якою Тереза бралася до справи, могла дорівнятися тільки до її впертости. Вона казала собі: «Сьогодні моя злість надто квола (сьогодні я з ним іще не впораюсь)», — і відразу вривала свою злість, щоб залишити собі від неї щось на другий день.

Якось увечері, коли Тереза, щойно почавши розігрівати свої залізні аргументи, дійшла ще тільки середньої температури, Кінів стілець рипнув тричі поспіль. Саме такого нахабства їй і бракувало. Вона жбурнула його, цього довготелесого пенька, разом зі стільцем, з яким він зрісся, у вогонь. Спалахнуло яскраве полум’я, залізні аргументи опинились у самому жару. Тереза хапала їх голіруч — розпеченого заліза вона не боялася, саме на нього вона й чекала, — хапала по черзі, називаючи їх своїми іменами: жебрак, п’яниця, злочинець, — а тоді рушила з ними до письмового столу. Навіть тепер вона ладна була торгуватись. Якщо він віддасть банкову книжку доброхіть, вона викине його на вулицю аж перегодом. Нехай він нічого не каже, тоді й вона мовчатиме. Нехай зостається, поки вона знайде книжку. Нехай лише дасть їй пошукати, вона покладе цій справі край.

Тільки-но стілець рипнув утретє, сторожкий, як статуя, Кін здогадався, що його мистецтву загрожують страшні випробування. Він чув, як підходить Тереза, й притлумив у собі радісне збудження — воно завдало б шкоди його холодному спокою. Він управлявся три тижні. Ось і настав день, коли все випливе на чисту воду. Зараз стане очевидним, яка досконала його поза. Кін був упевнений у ній, як жоден інший митець до нього. Перед тим, як перейти в наступ, він швидко прогнав тілом трохи холоду. Він притис підошви до підлоги: ноги були тверді, мов камінь, десятий ступінь твердости, алмаз, краї гострі, наче бритва. Ще задовго до того, як завдати удару, він спробував на язик дрібку кам’яних страждань, що їх приготував цій бабері.

Тереза схопила його за ніжки стільця й грубо відтягла вбік. Потім відпустила стілець, підійшла до письмового столу й висунула одну шухляду. Обшукавши її й нічого не знайшовши, взялася за другу. В третій, четвертій і п’ятій вона також не виявила того, чого шукала. Він збагнув: військова хитрість. Нічого вона не шукає, що вона може шукати? Рукописи для неї всі однакові, папір вона знайшла б і в першій шухляді. Тереза розраховує на його допитливість. Він, гадає вона, поцікавиться, що вона тут робить. Якщо він заговорить, отже, він уже не камінь, і вона його вб’є. Вона виманює його з каменя. Патрає його робочий стіл. Але він збереже самовладання і мовчатиме, як риба.

Тереза люто перекидала папери. Більшість із них вона, замість дати їм лад, залишала просто на столі. Багато аркушів падало на підлогу. Він добре знав, що на них було. Інші вона як попало згортала на купу. З його рукописами Тереза обходилась, як із ганчірками. Пальці в неї були грубі й витримали б тортури в лещатах. Письмовий стіл зберігав напружену працю й терплячість десятиріч.

Її зухвала діловитість дратувала його. Вона не сміє обходитися так з паперами! Яке йому діло до її військових хитрощів? Ці нотатки знадобляться йому згодом. На нього ось чекає робота. Якби ж можна було взятися за неї негайно! Він не народжений бути циркачем. Його мистецтво потребує багато часу. Він учений. Коли ж настануть кращі часи? Його мистецтво — це перехідний період. Він марнує цілі місяці. Скільки ж це часу він віддається мистецтву? П’ять місяців, ні, три місяці, ні, місяць, він уже й сам не скаже. Час сплутався. Вона споганює його останню статтю. Помста його буде страшна. Він боїться впасти в забуття. Вона вже підводить голову. Вже спопеляє його поглядами, сповненими ненависти. Вона ненавидить його кам’яний спокій. Але спокою він не має, він цього не витримає, він хоче миру, він запропонує їй перемир’я, нехай тільки забере свої пальці, її пальці пошматують його папери, його очі, його мозок, нехай позасовує шухляди, геть від столу, геть від столу, то його місце, він цього не потерпить, він зітре її на порох, якби ж він міг розмовляти, камінь німий.

Порожні шухляди вона запихає назад у стіл спідницею. Топчеться ногами по рукописах на підлозі. Їй чхати на те, що лежить зверху. В скаженій люті шматує все, що знаходить в останній шухляді. Безпорадний шурхіт паперу пропікає його до кісток. Він притлумить у собі жар, він підведеться холодним каменем, він розтрощить її об себе. Він збере її шматки й розтопче ті шматки на порох. Він накинеться на неї, вдереться в неї страшною єгипетською мукою. Він схопить себе, скрижаль десятьох заповідей, і поб’є нею свій народ. Його народ забув про Божу заповідь. Бог усемогутній, і Мойсей погрозливо підносить свою десницю. Хто такий самий твердий, як Бог? Хто такий самий холодний, як Бог?

Зненацька Кін підводиться й важко падає на Терезу. Він і далі німує, затиснувши собі вуста зубами, мов щипцями; якщо він забалакає, він уже не камінь; зуби його глибоко впинаються в язик.

— Де банкова книжка? — пронизливо верещить Тереза перед тим, як розпастися на шматки. — Де банкова книжка? П’яниця... злочинець... злодій!

Вона шукала банкову книжку. Він посміхається, коли чує її останні слова.

Та вони не останні. Тереза хапає його за голову й штовхає до столу. Вона штурхає його ліктями під ребра й кричить:

— Геть із мого помешкання!

Вона плюється, вона плює йому межи очі. Він усе відчуває. Йому боляче. Він не камінь. Позаяк вона не розбивається, розбивається його мистецтво. Все — брехня, віри нема. Бога нема. Він випручується. Він захищається. Він дає відсіч. Він влучає в неї, кістки в нього гострі.

— Я поскаржуся! Злодіїв — до в’язниці! Поліція знайде! Злодіїв — до в’язниці! Геть із мого помешкання!

Вона смикає його за ноги, щоб він упав. На підлозі вона вже позбиткується, як того разу. Це їй не вдається, він чолов’яга міцний. Тоді вона хапає його за комір і витягує з помешкання. Вона з гуркотом хряпає за ним дверима. На сходах він дозволяє собі впасти. Все ж таки він стомився. Двері знову відчиняються. Тереза викидає пальто, капелюха й теку.

— Не смій більше жебрати! — кричить вона й зникає.

Теку Тереза віддає, бо в ній нічого нема. Всі книжки у неї в помешканні.

Банкова книжка у нього в кишені. Він щасливо притискає її до себе, хоч вона й банкова. Тереза не здогадується, що йде від неї разом із цим жебраком. Де, перепрошую, ви бачили такого злодія, щоб його злочин був завжди з ним?

Загрузка...