Засліплення

Добрий батько

Помешкання сторожа Бенедикта Пфафа складалося з досить чималої темної кухні та невеличкої білої комірчини, куди вели двері відразу з вестибуля на першому поверсі. Спочатку сім’я з п’ятьох душ спала у більшій кімнаті — дружина, дочка й тричі він сам: він-поліцейський, він-чоловік і він-батько. Обоє подружніх ліжок були однакові завширшки, що нерідко викликало в нього обурення. За це він змушував дружину з дочкою спати вдвох в одному ліжку, друге належало йому самому. Собі він стелив матрац кінського волосу — не через те, що був розніжений (сонюг і бабер він ненавидів), а з принципових міркувань. Гроші в дім приносив він. Прибирати на сходах у всьому будинку мала дружина; відмикати двері в під’їзді, вночі, коли хто-небудь подзвонить, повинна була, від десятьох років, дочка — щоб відвикала боятися. Платня за ці два види послуг надходила йому, тому що він був сторож. Час від часу він дозволяв дружині й дочці підробити дещицю в людей — прислуговуванням чи пранням. Так вони принаймні на власній шкурі могли відчути, як тяжко доводиться працювати батькові, що годує сім’ю. За столом, коли сідали їсти, він називав себе прихильником сімейного житія, вночі знущався з немолодої вже дружини. Своїм правом на тілесну покару він користався відразу, щойно повертався зі служби. Об дочку він чухав свої кулаки, порослі рудим волоссям, зі щирою любов’ю, жінкою він послуговувався для цього не так часто. Усі свої гроші Бенедикт залишав удома; вони лежали цілі-цілісінькі, перелічувати їх не треба було, бо коли одного разу вони трохи не вціліли, жінці з дочкою довелося ночувати на вулиці. Одне слово, він був щасливий.

На той час їсти варили в білій комірчині, яка правила й за кухню. Робота в Бенедикта Пфафа була стомлива, вона вимагала постійного напруження м’язів, готовности вдень і вночі, навіть уві сні, тож йому треба було їсти багато, а страви мали бути тривкі, старанно приготовані і вчасно подані на стіл. Щодо цього ніяких жартів він уже не визнавав, а коли дружина доводила його до кулаків, то сама була в цьому й винна, чого стосовно дочки він аж ніяк не міг сказати. З роками голод його зростав. Він вирішив, що для того, щоб наварити достатньо їжі, комірчина надто мала, й наказав перенести кухню до задньої кімнати. І наштовхнувся — як виняток — на опір. Але його воля була непохитна. Відтоді всі троє жили й спали в комірчині, де вистачало місця якраз для одного ліжка, а у великій кімнаті варили, їли, влаштовували побої, а також зрідка приймали колег, які тут, попри багатий стіл, почувались, однак, незатишно. Невдовзі після цієї переміни дружина померла, від перевтоми. За новою кухнею вона не встигала; варила жінка втричі більше, ніж колись, і з дня на день чимдалі марніла. Вигляд вона мала, як у старої баби, їй давали шістдесят із гаком. Мешканці будинку, які сторожа боялися й ненавиділи, в одному йому все ж таки співчували: те, що цей здоровий, квітучий чоловік мусив жити з такою старою жінкою, було, як на них, жорстокою несправедливістю. Насправді вона була на вісім років від нього молодша, й ніхто про це не знав. Іноді вона ставила варити так багато, що зовсім не встигала до його повернення. Нерідко він по цілих п’ять хвилин мусив чекати вечері. Зрештою терпець йому, одначе, вривався, і він заходжувався гамселити її, ще й уволю не наївшись. Померла жінка під його кулаками. Та вона сконала б із дня на день і сама. Убивцею він не був. На смертнім одрі — Бенедикт Пфаф улаштував його дружині у великій кімнаті — вона мала такий змарнілий вигляд, що сором було перед людьми, які приходили висловити співчуття.

Того дня, коли її поховали, настали його золоті часи. Тепер він обходився з дочкою як хотів, ще безцеремонніше, ніж доти. Перед тим, як іти на службу, він замикав її в задній кімнаті, щоб вона не могла думати ні про що, крім плити. Тож коли батько повертався додому, дівчина навіть була рада.

— Що поробляє наша арештантка? — гарчав він, крутячи ключа в замку.

Її бліде обличчя осявала широка усмішка, бо тепер вона могла вийти з дому по харчі на другий день. Йому це подобалося. Перед тим, як купувати, нехай сміється, так вона вибере краще м’ясо. Поганий шмат м’яса — це однаково що злочин. Якщо дочка ходила довше, ніж півгодини, він лютував від голоду й, коли вона поверталася, копав її ногами. Та позаяк від цього йому було ні холодно ні жарко, у ньому наростала злість через те, що вільний вечір починається так невдало. Коли вона плакала аж надто гірко, він знов добрішав, і його програма тривала як завжди. Він любив, щоб дочка поверталася вчасно. Від її півгодини він крав п’ять хвилин. Щойно вона виходила, він підводив годинника на п’ять хвилин уперед, клав його на ліжко в комірчині, сідав у новій кухні біля плити й принюхувався до страв, не кивнувши задля них і пальцем. Його величезні товсті вуха прислухалися до тендітної дівчачої ходи. Вона переступала поріг нечутно — від страху, що півгодини вже минуло, й ще від дверей кидала сповнений відчаю погляд на годинника. Іноді їй щастило прослизнути до ліжка, попри страх, який воно викликало в неї, і швидким, боязким рухом перевести годинника на кілька хвилин назад. Та здебільшого батько чув дівчину вже після першого кроку — надто гучно вона дихала — й перехоплював її на півдорозі, адже до ліжка кроків було рівно два.

Вона намагалася прошмигнути повз нього й заходжувалась поквапно й спритно поратися коло плити. Вона думала про худого, кволого продавця в кооперативній крамниці, який казав їй «цілую ручку» тихіше, ніж решті жінок, і уникав її несміливих поглядів. Щоб довше побути поблизу нього, вона непомітно пропускала жінок, які стояли в черзі позад неї. Він був чорнявий і одного разу, коли в крамниці більш нікого не було, подарував їй сигарету. Вона загорнула її в червоний цигарковий папір, на якому майже непомітними літерами написала день і годину, коли хлопець зробив подарунок, і носила цей осяйний згорточок у себе на тілі, на тому єдиному місці, яким ніколи не цікавився батько, — біля серця, під лівою груддю. Ударів рукою дівчина боялася дужче, ніж стусанів ногами: коли батько починав її бити, вона вперто лягала долілиць, тоді сигарета залишалася ціла; до решти місць кулаки його діставались, і серце її тремтіло під сигаретою. Якщо він понівечить її, вона накладе на себе руки. Тим часом та сигарета від її кохання вже давно обернулася на порох, тому що в довгі, цілоденні години свого ув’язнення дівчина видобувала, погладжувала й цілувала свій згорточок. Залишилася тільки пучка тютюну, від якого вона не розсипала ані пилиночки.

Коли батько їв, з рота в нього йшла пара. Його щелепи, які все жували й жували, були такі самі ненатлі, як і його руки. Вона стояла поруч, щоб швиденько знов досипати в його тарілку; її тарілка була порожня. «А раптом, — потерпала вона, — він спитає, чому я не їм?» Його слів дівчина жахалася ще дужче, ніж того, що він робив. Те, що батько казав, вона почала розуміти згодом, коли стала дорослішою, а те, що він робив, впливало на неї вже від перших хвилин її життя. «Я вже поїла, батьку», — відповість вона. «їж, їж». Але за довгі роки їхнього подружнього життя він не спитав її про це жодного разу. Поки батько жував, він був заклопотаний. Його погляд, сповнений самозабуття й застиглий, дивився в тарілку. В міру того, як гора їжі на ній меншала, блиск його очей згасав. Його жувальні м’язи обурювались, їм залишалося надто мало роботи; вони ладні були ось-ось загарчати. Лихо тарілці, якщо вона раптом спорожніє! Ніж її пошаткує, виделка подірявить, ложка потрощить, а голос змете зі столу. Але на те ж і стояла поруч дочка. Вона пильно стежила за тим, що діється з його чолом. Як тільки між бровами з’являвся бодай натяк на прямовисну зморшку, вона досипала в тарілку — байдуже, скільки ще на ній залишалося. Бо залежно від того, який він мав настрій, та зморшка на чолі могла пролягти й швидше, й повільніше. Це дівчина вже затямила; спочатку, після материної смерти, вона, як і мати, стежила за тарілкою. Добром це для неї, однак, не скінчилося, від дочки він вимагав більше. Невдовзі вона оговталась і навчилася читати його настрій з чола. Траплялися дні, коли він усе доїдав мовчки. Повечерявши, він іще якийсь час сидів і плямкав далі. Вона до цього плямкання прислухалася. Якщо він плямкав гучно й довго, дівчина починала тремтіти, її чекала страшна ніч, і вона, добираючи щонайлагідніших слів, намагалася вмовити його з’їсти ще тарілочку. Здебільшого він тільки вдоволено плямкав і казав:

— Чоловік має плід своєї плоти. Хто плід його плоти? Арештантка!

І показував на неї, тільки не пальцем, а кулаком.

Її вуста мали розтягатися в усмішці й услід за ним промовляти: «Арештантка». Вона відступала далі від нього. Його важкий чобіт посувався в її бік.

— Батько має право...

— На любов своєї дитини, — голосно й чітко, як на уроці, доказувала вона батькову фразу.

Але в її душі все нишкло.

— Виходити заміж дочці... — Він випростував руку.

— Ніколи.

— Годує її...

— Добрий батько.

— Чоловіки її...

— Знати не хочуть.

— Що зробить чоловік...

— З дурненькою дитиною?

— Зараз батько...

— Заарештує її.

— На коліна батькові сідає...

— Слухняна донечка.

— Чоловік стомився від...

— Поліції.

— Якщо донечка не слухатиметься, то її...

— Наб’ють.

— Батько знає, за що її...

— Б’є.

— Він не робить донечці анітрохи...

— Боляче.

— Зате вона навчиться, як треба поводитися...

— З батьком.

Він хапав її й, посадивши собі на коліна, правою рукою щипав за шию — адже вона була заарештована, — а лівою, ляскаючи себе по потилиці, виштовхував з себе відрижку. Від того й того він діставав насолоду. Вона напружувала свій невеличкий розум, силкуючись правильно завершувати його фрази, й остерігалася заплакати. Цілими годинами він пестив її. Він показував їй власні прийоми, стусав її так і сяк, доводячи, що будь-якого злочинця можна збити з ніг влучним ударом у черево, — адже кому не стане від цього зле?

Цей медовий місяць тривав півроку. Одного дня батько вийшов на пенсію і залишився вдома. Тепер він, мовляв, візьметься за цих старців-торботрясів у будинку. Наслідком багатоденних мізкувань стало оте вічко на висоті півметра над підлогою. До його випробувань він залучив і дочку. Безліч разів вона проходила від під’їзду до сходів і назад. «Повільніше!» — гарчав він, або: «Бігом!» Одразу після цього він примусив її влізти в його старі штани й зіграти чоловічу роль. Запотиличники, якими він мав намір частувати суб’єктів у штанях, дістались і їй. Щойно побачивши крізь свіжо просвердлену дірку власні штани, він люто скочив на ноги, розчахнув двері й кількома страшними ударами збив дівчину на підлогу.

— Так треба, — вибачався він потім перед нею, ніби скривдив її вперше, — бо ти — елемент! Потолоч — під ніготь! Позносити їм голови було б іще краще! Просто напасть, тягар якийсь! Відгодовуються в худиґарнях. А держава нехай платить та кров’ю сходить! Я цих паразитів винищу до ноги! Тепер кіт удома. Миші нехай знають свою нору! Я рудий кіт. Пожеру всіх до одної! Нехай елемент відчує, що йому гаплик!

Дівчина це відчувала й тішилася зі свого прекрасного майбутнього. Батько її вже не замикатиме, адже тепер він сидітиме вдома. Він бачитиме її цілими днями, до крамниці можна буде виходити надовше, на сорок, на п’ятдесят хвилин, на цілу годину, ні, це вже занадто, вона піде до кооперативу, вона вибере безлюдний час, треба ж подякувати за сигарету, він подарував їй ту сигарету вже три місяці й чотири дні тому, вона тоді так розхвилювалась, а потім там зібралося стільки людей, вона так йому й не подякувала, що він про неї подумає, якщо він поцікавиться, чи сподобалася їй сигарета, вона скаже: дуже сподобалась, а батько її мало не забрав, сказав, що це — найвищий ґатунок, краще він її, мовляв, скурить сам.

Щоправда, батько ту сигарету ніколи й навіч не бачив; дарма, вона однаково хоче подякувати чорнявому панові Францу й сказати йому, що ґатунок був найвищий, батько знається. Може, пан Франц подарує їй ще одну сигарету. Вона її відразу й закурить, там-таки. А якщо хтось увійде, вона хутенько відвернеться й кине сигарету за прилавок. Він її встигне погасити, щоб не спалахнула пожежа. Він такий меткий. Улітку він порається у філії сам, це коли завідувач у відпустці. Від другої до третьої години людей у крамниці нема. Він зробить так, щоб ніхто нічого не помітив. Піднесе їй сірника, і сигарета загориться. «Я вас іще спалю», — скаже вона, а він злякається, він-бо такий тендітний, у дитинстві весь час хворів, вона знає. Вона візьме і обпече його сигаретою. «Ой! — скрикне він. — Моя рука! Мені боляче!» А вона вигукне: «Це я з кохання!» — і втече. Вночі він прийде, щоб викрасти її; батько спить, лунає дзвінок, вона йде відчиняти. Вона прихоплює з собою всі гроші, поверх нічної сорочки накидає на себе не старе батькове пальто, а своє власне, яке їй ніколи не дозволяють одягати, тепер у неї вигляд дівчини на виданні, і хто ж стоїть біля під’їзду? Він. Їх чекає розкішна карета, запряжена чотирма вороними. Він подає їй руку. Лівою притримує шпагу, він кавалер і вклоняється їй. На ньому випрасувані штани. «Я прийшов, — каже.— Ви мене обпекли. Я шляхетний лицар Франц». Вона завше так думала. Для кооперативної крамниці він, таємний лицар, надто вродливий. Він просить у неї дозволу вбити батька. Йдеться про його честь. «Ні, ні! — благає вона. — Він занапастить вашу високість!» Пан Франц відштовхує її вбік, вона вихоплює з кишені всі гроші й подає йому, він пронизує її поглядом, йому потрібна честь. Зненацька, в комірчині, він відтинає батькові голову. На радощах вона плаче, ох, якби ж до цього дожила була нещасна мати, вона жила б і досі. Пан лицар Франц бере червону батькову голову з собою. У під’їзді він каже: «Ласкава панно, сьогодні ви відчиняли двері востаннє, я викрадаю вас із дому». Потім її невеличка ніжка стає на приступку карети. Він допомагає їй піднятися. Там вона зручненько сідає, місця в кареті задосить. «Ви повнолітня?» — питає він. «Двадцять минуло», — відказує вона, двадцятьох їй не даси, до цього вечора вона була татусева донька. (Насправді їй шістнадцять, якби тільки він не помітив.) Заміж вона хоче вже задля того, щоб піти з дому. І вродливий чорнявий лицар просто в кареті, яка мчить, кидається їй до ніг. Він одружиться на ній, тільки на ній, а то його відважне серце розіб’ється на шматки. Вона сором’язливо гладить його чуб, він чорний. Пан Франц каже, що в неї гарне пальто. Вона носитиме його до самої смерти, воно ще нове. «Куди ми їдемо?» — питає вона. Вороні цокають копитами й форкають. У місті так багато будинків. «До матері, — каже він, — нехай і вона потішиться». На кладовищі вороні спиняються, саме навпроти того місця, де лежить мати. Ось її надгробок. Лицар кладе біля нього батькову голову. Це його дарунок. «А ти нічого не маєш для матері?» — запитує він; ох, як їй соромно, як соромно, він щось приніс її матері, а вона — нічого. І тоді вона дістає з-під нічної сорочки червоний згорточок — у ньому сигарета кохання — й кладе його поряд із червоною головою. Мати радіє щастю дітей. Обоє стають навколішки біля материної могили й просять у неї благословення.

Батько стоїть навколішках перед своїм вічком, раз у раз хапає її, тягне до себе вниз, притискає її голову до отвору й питає, чи вона що-небудь бачить. Ця тривала репетиція висотала з неї всі жили, вестибуль миготить перед її очима, про всяк випадок вона каже «так».

— Що «так»? — гарчить батько без голови; він ще живий-живісінький. Сьогодні вночі він ще здивується, коли до під’їзду підкотить карета. — Так, так! — Він перекривляє її й глузує з неї. — Ти ж бо не сліпа. Моя дочка — і сліпа! Я тебе питаю: що ти бачиш?

Вона стоїть навколішках перед вічком доти, доки знаходить те, що треба. Він має на увазі пляму на протилежній стіні.

За допомогою свого винаходу він учиться бачити світ по-новому. Вона мимоволі бере участь у його відкриттях. Вона надто мало ходила до школи й нічого не знає. Коли він помре, років через сорок, адже людина колись однаково помирає, вона стане для держави тягарем. Цього злочину він на своє сумління не візьме. Вона повинна бодай щось знати про поліцію. Отож він розтлумачує їй, хто з мешканців будинку чим дише, звертає її увагу на всілякі спідниці та штани, а також на їхнє значення для злочинности. Захопившись повчаннями, він часом пропускає якого-небудь жебрака, а тоді дорікає за цю жертву, як і належить, їй. Мешканці, каже він, люди загалом порядні, але вони однаково суб’єкти. Бо чим вони віддячують йому за ту особливу охорону, яку він забезпечує будинку? Вони прибирають до кишені плоди його поту. Замість того, щоб йому дякувати, вони плещуть про нього всіляку гидоту. Так начебто він уже вкоротив комусь віку. А чому він гріє чуба задурно? Він пенсіонер і міг би байдики бити чи волочитися за жінками, чи пиячити; цілісіньке житія він гнув спину і тепер міг би з повним правом поледачкувати. Одначе він має совість. По-перше, каже він собі, у нього росте дочка, про яку він повинен дбати. У кого не болітиме душа покинути її вдома саму! Він залишається з нею, а вона залишається з ним. Добрий сім’янин пригортає донечку до серця. Півроку після того, як померла стара, вона день при дні сиділа сама, він мусив ходити на службу, в поліції житія суворе. По-друге, держава платить йому пенсію. Держава повинна платити, тут уже нічого не вдієш, і хай там хоч світ перевертом піде, а пенсію вона виплатить насамперед. Один каже собі: напрацювався, годі. Інший вдячний за пенсію й добровільно працює далі. Це люди особливо порядні! Вони ловлять усіляких пройдисвітів, де тільки можуть, і забивають їх трохи не до смерти, бо зовсім до смерти забивати заборонено, і державі залишається менше мороки. Це називається полегкість, бо з плечей скидають тягар. Поліція має триматися купи, зокрема й пенсіонери, таких сумлінних людей узагалі не треба відпускати на пенсію. Вони незамінні і тільки-но помруть, одразу жди прогалини.

З дня на день дівчина опановувала чимраз більше знань. Вона мусить перейняти батьків досвід і стати опорою його пам’яті, якщо та підкачає, а то нащо ж така дочка, яка тільки проїдає кращу частину пенсії? Коли приходив новий жебрак, він наказував їй швиденько глянути у вічко, й не питав, чи вона знає його, а питав: «Коли він був тут востаннє?» Такі пастки багато чого дають, надто їй, хто щоразу попадає на слизьке. Упоравшись із жебраком, він призначав їй покарання за неуважність і відразу свій вирок виконував. Якщо людину не шмагати, з неї пуття не буде. Англійці — грандіозний народ.

Помалу Бенедикт Пфаф наставив дочку на розум так, що вона вже могла його заступати. Тепер він почав називати її «Полі», і це було почесне звання. Воно засвідчувало те, що дівчині можна довіряти його роботу. Власне, її звали Анна, та позаяк це ім’я йому нічого не казало, то він ніколи ним і не користувався; до імен Бенедикт Пфаф ставився взагалі вороже. Звання були йому до вподоби більше, а на тих, котрі колишній поліцейський надавав сам, він був просто схиблений. Разом з матір’ю померла й «Анна». Півроку батько називав дівчину «ти» або «слухняна донечка». Піднісши її до «Полі», він нею запишався. Все ж таки ці бабенції до чогось удатні, треба лишень, щоб чоловік умів робити з них самих Полі.

Високе звання вимагало ще ревнішої служби. Цілий день вона сиділа або колінкувала поруч із ним на підлозі, щомить готова його заступити. Траплялося, що він на кілька хвилин кудись зникав, тоді на пост ставала вона. Якщо в її поле зору потрапляв мандрівний крамар чи жебрак, її обов’язок полягав у тому, щоб затримати хитрістю чи силоміць того лайнюка доти, доки за нього візьметься батько. А той не зволікав. Він любив робити все сам, йому було досить того, що це діялося в неї на очах. Власний спосіб життя сповнював усього його чимдалі більше й більше. Він байдужів до їжі, голод його ставав не таким невситимим. Через кілька місяців він розважав душу й розминався вже лише на небагатьох новеньких. Решта торбешників обминали його будинок десятою дорогою, мов страшне пекло, і знали чому. Його шлунок, це чудовисько, про яке він так дбав, угамувався. Тепер дочка могла стояти коло плити одну годину на день. Залишатися в задній кімнаті довше вона не мала права. Картоплю вона чистила поруч із ним, біля нього мила городину, а коли відбивала йому на обід м’ясо, він задля власної втіхи поплескував її. Око його не відало, що робить його рука, воно невідривно стежило за ногами, які входили й виходили.

До крамниці він відпускав Полі на чверть години, бо їв тепер удвічі менше. Батьківська школа навчила її бути хитрою, вона частенько відмовлялася від чорнявого Франца й залишалась удома, зате другого дня діставала вже дві чверті години. Дівчина ніколи не заставала лицаря самого. Затинаючись, вона потай дякувала йому за сигаретку. Мабуть, він розумів її, бо так делікатно відводив погляд. Уночі, коли батько вже давно спав, вона не стуляла очей. Але Франц не дзвонив, приготування тривали вже надто довго, атож, якби вона була обпекла його, то він поквапився б, але в крамниці завше юрмилися жінки. Якось, коли він виписуватиме їй рахунок, вона хутенько прошепоче: «Дякую, можна й без карети, тільки не забудьте шпагу».

Одного дня біля дверей кооперативної крамниці дівчина застала гурт жінок, які навперебій про щось розмовляли.

— Франц накивав п’ятами!

— Погана сім’я.

— Всю касу прихопив.

— Не міг дивитися людям у вічі.

— Шістдесят вісім шилінгів!

— Треба знову запровадити смертну кару!

— Мій чоловік товче про це вже стільки років!

Вона затремтіла й кинулася в крамницю. Завідувач саме казав:

— Поліція вже натрапила на його слід.

Збитки спишуть на нього, завідувача, бо він залишив хлопця самого, той негідник служив тут уже чотири роки, хто б міг подумати, що він на таке здатний, ніхто ж нічого за ним не помічав, з касою завжди все було гаразд, атож, чотири роки, з поліції щойно телефонували, не пізніш як до шостої вже сидітиме за ґратами.

— Це неправда! — вигукнула Полі й раптом заплакала. — Мій батько сам із поліції!

На неї не звернули особливої уваги, адже шкодувати доводилося втрачених грошей. Вона вибігла з крамниці й додому повернулася з порожнім кошиком. Не привітавшися з батьком, Полі замкнулася в задній кімнаті. Він був заклопотаний і почекав чверть години. Потім підвівся й покликав її. Вона мовчала.

— Полі! — рикнув він. — Полі!

Мовчання. Він пообіцяв не карати її, маючи твердий намір побити на три чверті до смерти, а якщо писне, то й до повної смерти. Замість відповіді він почув, як щось упало. Розлючений, він змушений був виламати власні двері.

— Ім’ям закону! — прогарчав він за звичкою.

Дівчина нерухомо й німо лежала біля плити. Перше ніж ударити, батько кілька разів перекинув її з боку на бік. Вона зомліла. Тепер він злякався, вона молода, і він непогано ж до неї ставився. Кілька разів він наказав їй очуматись. Те, що вона була до нього глуха, обурило його всупереч його ж таки волі. Хоч би там що, а почати він вирішив з не дуже вразливого місця. Поки він його шукав, на очі йому трапився кошик. Він був порожній. Бенедикт Пфаф усе зрозумів. Вона посіяла гроші. Нічого дивного в тому, що дівчина так перелякалась. Такі жарти з ним погані. З дому вона вийшла з цілою десятишилінґовою купюрою. Невже все пішло кобилі під хвіст? Він ретельно обшукав дочку. Вперше він торкався її не кулаками, а пальцями. Знайшов червоний згорточок з потертю від сигарети. Він порвав його й викинув у сміття. Насамкінець відкрив гаманець. Десятишилінґова купюра була там. Не відкушено жоден ріжок. Тепер Бенедикт Пфаф знов не міг нічого збагнути. Розгублений, він заходився її бити й так повернув до тями. Коли вона очунялась, він уже весь аж упрів — так обережно бив її, а з рота в нього скапували великі сльози.

— Полі! — гарчав він. — Полі, гроші ж бо осьдечки!

— Мене звати Анна, — промовила вона суворо й холодно.

Він сказав ще раз «Полі!», її голос дійняв його до живого, руки стислися в кулаки, душу йому заполонили ніжні почуття.

— Що сьогодні їстиме добрий батько?

— Нічого.

— Полі повинна йому щось зварити.

— Анна! Анна! — закричала дівчина.

Зненацька вона схопилася на ноги, стусанула його так, що будь-який інший батько вже б задер ноги, навіть він узяв цей стусан до відома, вибігла до комірчини (двері між двома кімнатами були виламані, а то вона замкнула б його), скочила, щоб стати вищою від нього, в черевиках на ліжко й закричала:

— Ти накладеш за це головою! Полі — від слова «поліція»! Твоя голова дістанеться матері!

Він зрозумів. Вона погрожувала донести на нього. Плід його плоти хоче звести на батька наклеп. Задля кого він живе на світі? Задля кого шанується? Він вигрів у себе в пазусі гадючий елемент, їй місце на шибениці. Він придумує спеціально для неї вічко, щоб вона чогось навчилась, і тепер, коли йому приступний світ і жінки, він залишається з нею, залишається, бо душа в нього добра й жаліслива. А вона хоче сказати, буцімто він робить щось не так! Це не його дочка! Та стара його обманула! Він був не дурний, коли давав їй лупки. Нюх ніколи його не зраджував. Шістнадцять років викидав гроші на чужу дочку! Таж будинок стільки не коштує. З року в рік людство стає чимдалі гірше. Скоро розженуть поліцію, і до влади прийдуть злочинці. Держава скаже: «Я пенсій не платитиму», — і світ розсиплеться на порох! Людина має натуру. Злочинець плодиться, і Господь Бог ще подивується!

Згадувати Господа Бога він зважувався нечасто. До найвищої інстанції, під якою ходив на світі, він ставився з шанобою. Господь Бог стояв вище, ніж начальник поліції. Тим глибше перейнявся Бенедикт Пфаф небезпекою, що нависла цього дня над самим Богом. Він з легким серцем стяг нерідну дочку з ліжка на підлогу й бив її до крови. Але справжнього задоволення не відчував. Він працював механічно, те, що він казав, було сповнене туги й глибоких жалощів. Його удари суперечили його голосу. Гарчати йому взагалі перехотілося. Ненароком він якось згадав таку собі Полі. Його м’язи ту ж мить виправили цю помилку. Ім’я баберії, яку він карав, було Анна. Ця баберія запевняла, нібито вона — те саме, що і його дочка. Він їй не вірив. У неї лізли коси, а позаяк вона захищалася, то зламалося два пальці. Вона щось бурмотіла про його голову, немовби якийсь найпослідущий різник чи кат. Поліцію обкладала прокльонами. Видно було, що проти поганих нахилів безсиле навіть найкраще виховання. Мати була нічого не варта. Хвора й цуралася роботи. Він міг би хоч зараз спровадити дочку до матері, її місце там. Але ж не такий він чоловік. Він відмовився від цього наміру й пішов у шинок обідати.

Від цього дня вони сприймали одне одного тільки як чуже тіло. Анна варила їсти й ходила до крамниці. Кооперативної уникала. Вона знала, що чорнявий Франц сидить у в’язниці. Він украв гроші задля неї, але виявився не достатньо спритним. Лицареві вдається все. Відколи Анна втратила свою сигарету, вона його не любила. Батькова голова трималася на плечах міцніше, ніж будь-коли; очі його по-жебрацькому виглядали у вічко жебраків. Вона показувала йому свою зневагу тим, що його винаходу просто не помічала. Його уроки вона прогулювала. Що кілька днів з язика в нього злітали нові спостереження. Вона виконувала свою роботу, сидячи навпочіпки біля нього, спокійно слухала й мовчала. Вічко її не цікавило. Коли батько робив примирливий рух і пропонував їй поглянути, вона байдужно хитала головою. Задушевним розмовам за столом настав край. Вона насипала в обидві тарілки — свою і його, сідала, їла, хоч і небагато, й досипала йому аж тоді, коли наїдалася сама. Він поводився з нею так само, як і колись. Йому бракувало її жаху. Б’ючи її, він казав собі, що її серце до нього вже не привертається. Через кілька місяців він купив собі чотирьох гарненьких канарок. Троє з них були самчики; навпроти них він почепив невеличку клітку з самичкою. Ті троє виспівували як навіжені. Він нестримно вихваляв їх. Як тільки вони заводили свої колінця, він опускав затулку на вічку, підводився й слухав їх навстоячки. Його святобливість не давала йому після цих закличних трелей заплескати в долоні. І все ж він казав: «Браво!» й переводив свій сповнений захвату погляд із пташок на дівчину. Всі сподівання він покладав на це жагуче витьохкування самчиків. Але і їхні співи не могли анітрохи розворушити Аннину байдужність.

Вона прожила ще багато років служницею й жінкою рідного батька. Справи в нього йшли добре; його м’язи ставали радше міцнішими, ніж слабкішими. Але справжнього щастя не було. Він казав собі про це щодня. Він думав про це навіть тоді, коли їв. Вона померла від сухот; канарок, які брали корм лише з її рук, охопив невимовний відчай. Вони це лихо пережили. Бенедикт Пфаф продав кухонні меблі й звелів замурувати задню кімнату. Під потинькованою й свіжо побіленою стіною він поставив шафу. Вдома він уже ніколи не їв. У комірчині він не покидав свого поста. Згадувати про порожню кімнату за стіною всіляко уникав. Там, біля плити, він утратив душу рідної дочки; він і тепер не розумів чому.

Штани

— Пане професор! Шляхетному бойовому рисаку принесли овес. Він у нас чистокровний і хвицається. У звіринці лев жере криваве, соковите м’ясо. А чому? Тому що цар звірів ричить, наче грім гуркоче. Ощиреному горилі дикуни дарують свіжих бабер. А чому? Тому що в горили такі м’язи, що ось-ось луснуть. Отака справедливість у житті! Мені будинок платить дріб’язок. А мені ціни не складеш. Пане професор! На цілому світі лише ви знали, що таке вдячність. Тяжкого клопоту про хліб насущний мене позбавляв тільки ваш, як-то кажуть, презент. І ось я уклінно питаю: до чого ви дожилися? І дозволю собі від щирого серця запропонувати свої послуги.

Такі були перші слова, що з ними Бенедикт Пфаф, ступивши в свою комірчину, звернувся до професора, який щойно скинув з очей носову хустину. Той вибачився й віддав свій борг — презент за два місяці.

— Про обстановку нагорі ми знаємо, — промовив він.

— Ще б пак! — підморгнув Пфаф, маючи на увазі почасти Терезу, а особливо свої права, досі потоптані, а оце щойно поновлені.

— Поки ви будете заклопотані генеральним прибиранням у моєму помешканні, я тут спокійно зберуся з думками. Робота квапить.

— Вся моя комірчина до ваших послуг! Пане професор, почувайтесь як удома! Якесь бабисько розлучає двох найкращих чоловіків. Між такими друзями, як ми, не може стояти ніяка там Тереза.

— Знаю, знаю, — нетерпляче урвав його Кін.

— Дайте ж мені слово сказати, пане професор! До сраки нам те бабисько! Моя дочка — о, то було зовсім інше діло!

Він показав на шафу, так ніби дочка була там. Потім висунув свої умови. Він — людина й береться вичистити помешкання нагорі. Вимести там потрібно багато чого. Він найме кількох прибиральниць і сам ними командуватиме. Тільки він не може терпіти дизертирства. Дизертирство й фальшиві свідчення — злочини тотожні. А поки він повернеться, пан професор заступатиме його на посту, життєво важливому для будинку.

Не так з почуття обов’язку, як із любови до влади він хотів протримати Кіна кілька днів на колінах. Цього дня перед ним постала, наче жива, дочка. Позаяк вона померла, замінити її мав професор. Бенедикта Пфафа аж розпирало від аргументів. Він доводив Кінові, як чесно й віддано вони люблять один одного. Він дарує йому цілу комірчину з усім рухомим майном. Ще кілька хвилин тому вона належала лише йому, Пфафові. І від квартирної плати за ті дні, поки товариш житиме в нього, він з обуренням відмовляється.

Невдовзі він провів електричного дзвінка, який з’єднав комірчину з бібліотекою на п’ятому поверсі. Як тільки станеться щось підозріле, професорові досить натиснути кнопку. Суб’єкт, ні про що не здогадуючись, рушить сходами нагору. А назустріч йому вже вийде й тут-таки його спостигне заслужена кара. Він подбав, отже, про все.

Уже надвечір того самого дня Кін приступив до виконання своїх нових обов’язків. Він стояв навколішках перед вічком і стежив за життям численних мешканців будинку. Його очі знудилися за роботою. Тривале неробство їх деморалізувало. Щоб дати роботу обом очам і жодного не скривдити, він припадав до вічка то одним, то другим. Його педантичність прокинулась. Кін вирішив надавати кожному оку по п’ять хвилин. Він поклав на підлогу перед собою годинника й працював суворо за ним. Праве око виявилося схильним збагачуватись коштом лівого. Він закликав його до порядку. Після того, як п’ятихвилинні інтервали ввійшли йому в плоть і кров, годинника він сховав. Кін трохи соромився банальних речей, які йому доводилося спостерігати надворі. Сказати щиро, там діялося завжди те саме. Відмінності між одними штаньми й іншими були досить незначні. Доти на мешканців будинку уваги він ніколи не звертав, тож доповнити їхні постаті не міг. Штани він сприймав як штани й почувався безпорадним. Одначе вони мали одну приємну особливість, за яку Кін віддавав їм належне: він міг на них дивитись. Багато частіше повз вічко проходили спідниці, вони гнітили йому душу. За обсягом і кількістю спідниці посідали більше місця, ніж їм годилося. Він вирішив їх ігнорувати. Його руки мимоволі перегортали щось у порожнечі, так ніби тримали ілюстровану книжку й розподіляли очам роботу. Залежно від того, як швидко проходили штани, руки гортали то скоріше, то повільніше. Коли з’являлися спідниці, руки проймалися відразою свого господаря; вони хутко проминали те, чого не хотів читати він. При цьому нерідко зникало по кілька сторінок одразу, і він про це не шкодував, бо хто знає, що за такими сторінками ховалося.

Одноманітність світу помалу його заспокоювала. Велика подія минулого дня втрачала свої обриси. Та галюцинація рідко зринала серед тих, хто проходив туди й сюди. Від синьої барви в ній уже й сліду не лишилося. Заборонені спідниці, котрі були йому все ж таки байдужі, намагалися прибирати різноманітних кольорів. Того цілком певного синього, якого не можна було сплутати з жодним іншим, яскравого, образливого й підлого, не носив ніхто. Причина цього факту, з погляду статистики просто-таки дивовижного, була проста. Галюцинація живе доти, доки з нею не борешся. Зберися на силі й навіч уяви собі небезпеку, під якою ходиш. Наповни свою свідомість образом, котрий наганяє на тебе страху. Опиши прикмети своєї галюцинації, як це роблять для розшуків у поліції, й тримай цей опис завжди напохваті. Потім примусь себе поглянути в очі дійсності й спробуй знайти в ній галюцинацію. Якщо знайдеш її десь у реальному світі, то знай, що ти божевільний, і йди лікуватись до відповідних фахівців. А якщо синя спідниця ніде не трапиться, ти її подолав. Хто ще здатний відрізнити дійсність від фантазій, той не має сумніву в силі свого духу. Впевнености, так тяжко добутої, вистачить навік-віків.

Увечері сторож приніс страву, що її зварила Тереза, й загнув за неї таку ціну, як у готелі. Кін заплатив одразу й вечеряв з апетитом.

— Дуже смачно! — сказав він. — Я своєю роботою задоволений!

Вони сиділи поруч на ліжку.

— Знов нікого не було, от уже день! — зітхнув Пфаф і з’їв понад половину, хоча прийшов, власне, вже неголодний.

Кін був радий, що миска швидко порожніє. Невдовзі він передав те, що не доїв, сторожеві, й запопадливо став навколішки.

— Ти ба! — рикнув Пфаф. — Ви вже добрали смаку! Це все через моє вічко! Людина просто закохується.

Він сяяв і за кожною фразою ляскав себе по стегну. Тоді відставив миску, відштовхнув убік професора, що намагався проникнути в темінь, і запитав:

— Усе гаразд? Зараз погляну! — Припавши оком до вічка, він бурмотів: — Ого! Ця Пільц знов одколює колінця. О восьмій приходить додому. Чоловік жде. І що ж вона йому зварила? А дулю! Я вже багато років чекаю вбивства. Другий стоїть надворі. У чоловіка не вистачає духу. Я б її задушив, душив би тричі на день. От сучка! Все стовбичить і стовбичить. Він її любить, як скажений. Чоловік і гадки не має. Ось що таке боягузтво! Я бачу все!

— Таж темно вже! — кинув Кін, критично й воднораз заздрісно.

Сторож зайшовся сміхом, як це з ним нерідко траплялось, і всією своєю вагою гепнувся на підлогу. Половина його тіла опинилася під ліжком, друга стрясала стіну. Так він лежав довго. Кін злякано забився в куток. У комірчині від стіни до стіни котилися здиблені хвилі сміху, він був їм перешкодою й намагався уникнути їх. Тут він почувався все ж таки трохи чужим. Самотність у пообідню пору влаштовувала його куди більше. Він потребував спокою. Цей найманець, цей варвар розкошував лише серед гармидеру. І раптом той і справді підвівся, важкий, як бегемот, і запирхав:

— А знаєте, пане професор, яке прізвисько я мав колись у поліції? — Він поклав свої кулачиська на двоє кволих плечей. — Я — Рудий Кіт! Насамперед через те, що в мене така рідкісна масть, а крім того, я все бачу в темряві. У мене очі! У хижих котів це звичайна річ!

Сторож запропонував Кінові забирати все ліжко собі й попрощався; він, мовляв, ночуватиме нагорі. Вже стоячи в дверях, Пфаф нагадав особливо берегти вічко. Уві сні людина, мовляв, часто розмахує руками, він і сам якось пошкодив був затулку, а коли другого ранку прокинувся, то просто вжахнувсь. Отож він просить поводитися обережно й не забувати про дорогий пристрій.

Украй стомлений, прикро вражений тим, що йому перебили спокійно розмірковувати, — до вечері він три години був сам, — Кін ліг на ліжко й затужив за своєю бібліотекою, замріявся про те, як невдовзі він знов до неї повернеться: чотири високі кімнати, стіни, від підлоги до стелі заставлені книжками, всі двері з кімнати до кімнати знову завжди навстіж, жодних тобі непотрібних вікон, рівне горішнє освітлення, письмовий стіл, повний рукописів, робота, робота, думки, думки, Китай, наукові контроверзи, погляди супроти поглядів, і то в часописах, без матеріальних вуст, які висловлюють ті погляди. Кін переможець — не в кулачному бою, а в змаганні умів, тиша, тиша, шурхіт сторінок, яка розкіш, жодної живої істоти, жодних крикливих тварюк, жодних сварливих бабиськ, жодних спідниць. Помешкання чистеньке, як труп. Мертве тіло біля письмового столу прибрано. Сучасна вентиляція проти впертої плісняви в книжках. Від декотрих тхне ще й через кілька місяців. До сушарні їх! Ніс — це найнебезпечніший орган. У протигазах легше дихати. Почепити десяток над письмовим столом. Якомога вище, щоб не покрав карлик. А то візьме й потягне до свого кумедного носа. Нацуп на себе протигаз. Двоє сумних-сумних очей. Один-однісінький отвір, що пронизує тебе наскрізь. Шкода. По черзі. Зазирай до інструкції. Кулачний бій між очима. Читати рвуться обоє. Хто тут командує? Хтось ляскає біля самісіньких повік. Я накажу покарати вас — заплющити. Темінь, хоч в око стрель. Хижі коти серед ночі. Тваринам теж щось сниться. Арістотель знав усе. Перша бібліотека. Зоологічна колекція. Зороастрова пристрасть до вогню. На батьківщині його визнавали. Нікудишній пророк. Прометей, бідолаха! Орел жере тільки печінку. Зжери ж і його вогонь! Сьомий поверх у «Терезианумі»... Полум’я... Книжки... Втікати крутими сходами... Швидше, швидше!.. Прокляття!.. Тиснява... Вогонь! Вогонь!.. Один за всіх, усі за одного... Нумо, нумо, дружно... Книжки, книжки, ми всі... руді, руді... Хто там загородив сходи?.. Я запитую. Я чекаю на відповідь!.. Пустіть мене наперед!.. Я прокладу вам шлях!.. Я кинуся на ворожий заслін!.. Прокляття... синя... спідниця... цупка, скам’яніла, стрімчаком у небо... крізь Молочний Шлях... Сиріус... Пси... Різникові собаки... Гризімо граніт!.. Кришаться зуби... Морди... Кров, кров...

Кін прокидається. Він стомлений, але стискає руку в кулак. Скрегоче зубами. Не треба боятися, вони ще тут. Він з ними поквитається. Кров — це теж казка. Комірчина тисне. Спати тут тісно. Він підхоплюється, відкриває затулку й, уздрівши надворі велике одноманіття, заспокоюється. Бо то лише здається, що нічого не відбувається. Хто звикає до темряви, той бачить у надвечір’ї всі штани, цілі шеренги штанів, мов на параді, спідниці з-поміж них погасли. Уночі всі люди носять штани. Вже готують декрет про скасування жіночої статі. Завтра його мають оприлюднити. Оголошуватиме сторож. Його голос почує ціле місто, ціла країна, всі країни, все, що є живого на землі, інші планети нехай подбають про себе самі, ми страждаємо від перенаселення — від перенаселення жінками, за відмагання — смертна кара, незнання законів — то не виправдання. До всіх імен додають закінчення чоловічого роду, для молоді історію переписують. Обраній комісії з питань історії працювати неважко, її голова — професор Кін. Що створили в плині історії жінки? Дітей та інтриги!

Кін знов лягає на ліжко. Сяк-так він засинає. Сяк-так дістається до синього стрімчака, якого вважав розтрощеним. Якщо стрімчак не подасться, сон не зрушить з місця, тож Кін учасно прокинеться й нахилиться до свого пристрою. Адже той у нього під рукою. Так відбувається десятки разів за ніч. Над ранок він переносить вічко, це його око одноманітності, це заспокоєння, цю втіху, до бібліотеки своїх сновидінь. У кожній стіні він робить одразу по кілька отворів. Так йому не доведеться тепер довго шукати. Повсюди, де нема книжок, він ставить невеличкі затулки. Система Бенедикта Пфафа. Вправно спрямовуючи свої сновидіння, Кін, хоч би де опинився, на повідці приводить себе назад, до бібліотеки. Незліченні отвори манять зазирнути в них. Стоячи навколішках, він обслуговує їх, як того навчився за день, і з певністю з’ясовує, що на світі є тільки штани, надто в темряві. Спідниці інших кольорів зникають. Накрохмалені сині стрімчаки падають. Йому не треба вже підхоплюватися з ліжка. Його сни регулюються автоматично, самі. Перед ранком він спить, як убитий, не прокидаючись. Голова його, сповнена глибоких роздумів, лежить на письмовому столі.

Перше тьмаве світло застало його вже за роботою. О шостій він, стоячи навколішках, оглядав уранішні сутінки, що поволі розповзалися в коридорі. Пляма на стіні навпроти набувала своїх справжніх обрисів. Тіні, хто знає й від чого — від якихось предметів, не від людей, але від яких предметів? — падали на плити, переходили в сіризну небезпечного й нетактовного відтінку й наближалися до кольору, визначенням якого він зовсім не хотів псувати собі початок дня. Не зосереджуючись на цих тінях, він попросив їх, спершу чемно, щезнути чи прибрати іншого кольору. Тіні зволікали. Він поквапив їх. Його уваги не уникло те, що вони почуваються невпевнено. Він вирішив заявити ультиматум і настрахав, що якщо вони не послухаються, то він не схоче їх і знати. Він має в своїх руках, мовляв, і інші засоби натиснути на них, він їх попереджує, він не беззахисний, він нападе на них зненацька, із засідки, і покладе край їхній зарозумілості й гордощам, їхній чванькуватості й нахабству одним ударом сокири. Вони й так мають жалюгідний, просто смішний вигляд, їхнє існування залежить від плит. А плити нічого не варто потрощити. Кілька ударів — і їхнім нікчемним уламкам залишиться тільки тужно замислитись — про що? А про те, чи справедливо мучити безневинного чоловіка, який нічого поганого нікому не зробив, який, покріпившись сном, саме готується до свого вирішального бою. Бо сьогодні він вирве з корінням учорашню напасть, знищить її, загребе й забуде про неї.

Тіні вагались; ясні смуги, що відділяли їх одну від одної, ширшали і яскраво світилися. Годі й сумніватися, Кін здолав би своїх ворогів і сам. Але цієї хвилини на допомогу йому прийшли якісь громіздкі штани й украли в нього честь переможця. Важкі ноги ступили на плити й спинились. Якийсь величезний черевик піднявся, описав по той бік вічка коло, описав любовно, немовби остерігаючись це вічко скривдити й тільки намагаючись переконатися в тому, що колишня його добре відома форма не зазнала змін. Потім той черевик зник, і такі самі вияви ніжности дозволив собі другий, тільки коло він окреслював уже в протилежний бік. Після цього ноги рушили далі. Почувся гомін, брязкання ніби ключів, щось скреготнуло й клацнуло. Тіні охнули й щезли. Тепер можна було спокійно зізнатися собі: вони були сині, просто-таки сині. Той вайлуватий чоловік знову пройшов повз вічко. Треба було б йому подякувати. Обійшлися б і без нього. Тіні — це тіні, їх відкидає якийсь предмет. Прибери той предмет — тіні застогнуть і вмруть. Що тут прибрали? Відповідь міг би дати лише той, хто це зробив. Поріг переступив Бенедикт Пфаф.

— Ти ба! Вже на ногах! Доброго вам раночку, пане професор! Ви — сама старанність. А я приніс мастило. Чули, як риплять вхідні двері? Чоловік спить у ліжку непросипно, ведмідь у барлозі — проти нього сирітка. Тут спали втрьох, коли ще були живі покійна дочка й моя стара. Я дам вам одну пораду як товариш і господар цього притулку. Зоставайтеся внизу, де ви оце лежите. Тут ви побачите, як-то кажуть, чудо природи. Будинок прокидається. Всі біжать на роботу. Люди поспішають, вони сплять надто довго, самі бабери та сплюхи. Якщо вам пощастить, пройдуть три пари ніг одразу. Цікаве видовище! Нічого не втямиш. «Ага!» — думаєш собі, а тим часом там уже, виявляється, хтось зовсім інший. Балаган, та й годі! Тільки не дуже смійтеся, скажу я вам. А то це буде ваш останній ранок перед похороном.

Горлаючи щось далі, розчервонівшись, як буряк, — так його потішив власний жарт, — він залишив Кіна самого. Отже, та огидна тінь, оті мерзенні рясні пасмуги — від грат на воротях під’їзду. Як тільки назвеш речі справжніми іменами, вони відразу втрачають свої небезпечні чари. Первісна людина називала все і всіх не так. Вона жила серед суцільних жахливих чарів. Де й коли їй не загрожувала небезпека? Наука звільнила нас від марновірства й віри. Вона послуговується завжди тими самими назвами, переважно грецько-латинськими, й позначає ними реальні речі. Непорозуміння неможливі. Хто б міг припустити, наприклад, що двері — це щось інше, а не вони самі чи принаймні їхня тінь?

Сторож таки казав правду. Численні штани виходили з дому; спочатку прості, тупі, не вельми доглянуті, які свідчили про те, що особливої уваги їм не приділяють, а також, як сподівався Кін, можливо, про наявність дещиці розуму. І що далі, то штани з’являлися гостріші; і рухалися вони вже не так поквапно. Коли один ніж підходив надто близько до другого, Кін потерпав, що вони поріжуться, й гукав: «Обережно!» В око йому впадали всілякі прикмети, і він не боявся визначати колір, тканину й вартість, чи є дірки, які штани завдовжки й завширшки, як пасують до черевиків, чи є плями й від чого вони; і хоч цього матеріалу було дуже багато, йому іноді вдавалися непогані визначення. Близько десятої, коли стало спокійніше, він спробував з вигляду штанів робити висновки про вік, удачу й фах їхніх господарів. Йому здавалося, що неважко випрацювати систему, яка давала б змогу розпізнавати людей за штаньми. Він поклав собі написати про це невеличку статтю, за три дні з нею можна буде впоратися завиграшки. Напівжартома він почав дорікати певному вченому, який досліджував кравецьку галузь. Але час тут, унизу, для нього однаково втрачений, хоч би що він робив. Кін добре розумів, чому так прилип до цього вічка. Вчорашнє минуло, вчорашнє мало минути. А наукова зосередженість справляла на нього надзвичайно цілющий вплив.

Поміж чоловіків, які вирушали на роботу, вперто й настирливо впихалися жінки. Вони були на ногах уже від самого рання. Невдовзі вони повертались, і тепер їх ставало вдвічі більше. Мабуть, жінки виходили до крамниць. Чути було, як вони вітаються, не шкодуючи одна для одної люб’язностей. Навіть особливо гострі й особливо поважні штани затримувалися. Свою чоловічу покору вони виказували по-різному. Один щосили клацнув підборами, і в низько розташованих Кінових вухах аж позакладало від різкого болю. Інші погойдувалися на носаках, двоє попідтинали коліна. У декотрих починали посмикуватися рубці на штанях. Необачна симпатія виказувала себе гострим кутом, що його утворювали штани й підлога. Хоч би один, один-однісінький чоловік, думав Кін, показав якій-небудь бабезі свою відразу й замість гострого кута вибрав тупий. Такого не було. Треба зважити на пору дня: люди щойно повставали з постелей, позалишавши в них своїх законних дружин, адже весь будинок був одружений. Їх чекав новий день і робота. Вони поспішали вийти з дому. Від їхніх ніг на глядача віяло свіжістю й бажанням працювати. Які перспективи! Скільки снаги! Їх чекало не духовне життя, але все ж таки життя, дисципліна, розпорядок, знайомі цілі, усвідомлені причини, плетиво взаємозв’язків, творіння, плин їхнього часу, розподіленого за їхньою власною волею. А що їм траплялося в під’їзді? Сусідова дружина, дочка, кухарка, і зводив їх не випадок. Так влаштовували самі бабенції; вони чигали за дверима помешкань; ледве зачувши ходу того, кого вони прирекли до свого кохання, вони вислизали за ним, прослизали перед ним, вислизали десь ізбоку, такі собі маленькі Клеопатри, кожна ладна будь-що збрехати, вони скиглять, стеляться листом, намагаючись запобігти уваги, обіцяють свою ласку, свою провину, жорстоко роздирають своїми кігтиками такий прекрасний цілий день, до якого простують чоловіки, достатньо дужі і вправні для того, щоб чесно покраяти його самим. Бо чоловіки ці зіпсуті, вони живуть у школі своїх дружин; вони ненавидять своїх дружин, ну звісно, але замість того, щоб згуртувати свою ненависть, вони біжать до ще однієї жінки. Котрась усміхнеться й вони вже зупинились. Як вони принижуються, переносять свої плани, широко розставляють ноги, марнують час, виторговуючи крихти втіх! Скидаючи капелюха, вони опускають його так низько, що аж перехоплює дух, на таке несила дивитись. Якщо той капелюх падає на землю, по нього тягнеться зігнута в лікті рука, а вслід за нею — ошкірене обличчя. Ще хвилю тому воно було таке поважне! Цій жіночці пощастило відібрати в чоловіка його поважність. Свою засідку бабенції цього будинку влаштовують якраз перед вічком. Навіть коли вони діляться жіночими таємницями, їм потрібно, щоб ними милувався хтось третій.

Але Кін ними не милувався. Він міг би їх і не помічати, Бог свідок, це було б йому зовсім не важко, досить лише захотіти. Здатність не помічати у вченого в крові. Наука — це мистецтво не помічати. Він не вдається до цього свого мистецтва з цілком зрозумілої причини. Бабенції — невігласи, вони дурні й нестерпні, вони — одвічна перешкода. Який багатий був би без них світ — величезна лабораторія, напхом напхана бібліотека, пристанище щонайнапруженішої праці вдень і вночі! А втім, задля справедливости треба віддати належне жінкам і сказати одне: вони носять спідниці, але, як досі мав змогу переконатися Кін, не сині, жодна жінка з цього будинку не нагадує про ту, котра колись давно пропливала цим вестибулем і зрештою, хоч і надто пізно, померла жалюгідною голодною смертю.

Незадовго до першої з’явився Бенедикт Пфаф і зажадав грошей за обід. Мовляв, він має принести його з готелю, а в нього при собі нічого нема. Держава виплачує йому пенсію щомісяця першого, а не останнього числа. Кін попросив дати йому спокій. Тут унизу він сидітиме недовго, не можна гаяти жодного дня. Скоро він, мовляв, перебереться нагору, до свого помешкання. А доти йому треба завершити наукову працю біля вічка. Він замислив «Характерологію за штаньми» з «Додатком про черевики». Їсти йому ніколи; може, завтра.

— Ти ба! — гаркнув сторож. — Так діло не піде! Пане професор, я по-доброму прошу вас дати грошей! У такій цікавій позі людина може померти з голоду. Я турбуюся про вас!

Кін підвівся й прискіпливим поглядом окинув штани цього порушника спокою.

— Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!

Наголосивши на слові «моє», він зробив коротку паузу й видихнув «робоче місце» як образу.

Пфаф витріщив очі. Кулаки в нього засвербіли. Щоб ту ж мить не дати їм волі, він щосили потер їх об ніс. Цей професор що — з глузду з’їхав? Його робоче місце! З чого ж тепер починати? Попереламувати йому ноги, прохромити череп, розбризкати по стінах мізки чи спершу затопити в пузо? А може, витягти нагору до його бабери? Ото чоловік зрадіє! Убивцю Тереза замкне в убиральні, сказала вона. Викинути на вулицю? Чи вивалити стіну й замкнути в задній кімнаті, де загубилася душа покійної дочки?

Нічого з усього цього не сталося. Виконуючи наказ Пфафа, Тереза вже зварила обід, який стояв тепер нагорі й на якому він, хоч би чого це коштувало, хай навіть найсолодшої помсти, мав щось заробити. Він би не проти стати й шинкарем, не тільки атлетом. Діставши з кишені невеличкого висячого замка, Пфаф одним пальцем відтрутив Кіна вбік, нахилився й замкнув свою затулку.

— Моя дірка — це моя дірка! — прогарчав він.

Кулаки налилися знов.

— Ша! — люто гримнув він на них.

Вони невдоволено сховалися в кишенях. Там і зачаїлись. Кулаки були ображені. Вони терлися шерстю об підкладку й бурчали.

«Які штани! — промайнуло в Кіна. — Які штани!» Вранці, коли він спостерігав у вічко, йому не трапився один фах і то дуже важливий: грабіжника й убивці. І ось на тому самому, хто щойно байдуже замкнув інструмент, потрібний для його досліджень, виявилися типові штани грабіжника й убивці: пожмакані, з рудуватим полиском од вицвілої крови, всередині в них щось огидно ворушилося, потерті й липкі, грубі, темні, паскудні. Якби звірі носили штани, вони доводили б їх саме до такого стану.

— Обід замовлено! — прохарчав звір. — Що замовлено, за те треба платити! — Пфаф, свиснувши, викликав один кулак, через силу, проти власної волі розтулив його й простяг долоню. — Я не доплачуватиму, пане професор, ви мене погано знаєте! Я не люблю, коли не сплачують рахунки! Кажу вам востаннє! Подумайте про своє здоров’я! До чого так людина може дійти?

Кін не поворухнувся.

— Тоді я змушений буду описати ваше майно.

Він заарештував професора, сказав: «От худорба!», кинув ту худорбу на ліжко, обшукав усі кишені, ретельно полічив гроші, які знайшов, узяв стільки, скільки належало за обід, жодного гроша більше, назвав себе, з огляду на свою чесність, «спасенною душею» і посварився:

— Обіди я присилатиму! Мене ви не заслуговуєте. У вас у крові невдячність. Таке треба виполювати! Я вас попереджую! Моя дірка буде замкнена. Таке життя праведне! Тьма-тьмуща штанів штовхають вас на злочин. Я мушу бути насторожі. Якщо поводитиметеся пристойно, то завтра відімкну, з поваги й співчуття. Мені це не вперше. Будьте слухняні! О четвертій матимете каву. О сьомій принесуть скромну вечерю. Заплатите потім. Або краще заплатіть зараз!

Не встиг Кін стати на ноги, як його вклали знов. Щоб раз і назавжди позбутися мороки, Пфаф полічив вартість утримання за тиждень (як для поліцейського, то лічив він зовсім непогано, вже за третім разом сума, схоже, вийшла правильна, тому що була чимала), стягнув цю суму, під рахунком написав: «З найкращими побажаннями, Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії», сховав свою базгранину — обережно, позаяк склав її сам, — під подушку, тоді нарешті сплюнув (чим продемонстрував почасти власне розчарування професором, почасти розчарування своїх кулаків їхньою вимушеною бездіяльністю) й пішов. Двері залишилися цілі. Проте з другого боку він їх замкнув.

Кіна більше цікавив інший замок. Він поторгав затулку на вічку; вона трохи подалася, проте відсунути її не пощастило. Кін обшукав комірчину, сподіваючись знайти ключі. А раптом котрийсь підійде. Під ліжком нічого не було, шафу він зламав. У ній виявилися рештки старої уніформи, труба, ще нові рукавиці, туго перев’язаний згорток із чистою, свіжо випрасуваною жіночою білизною (все біле), службовий револьвер, набої та фотокартки, які він переглянув радше від ненависти, ніж із цікавости. На одній сидів, широко розставивши ноги, батько, праву руку він тримав, мов на арештантці, на плечі щуплявої жінки; лівою він притискав до себе дитину років трьох, не більше, яка перелякано зависла в нього над коліньми. На звороті жирними, розгонистими літерами було написано: «Рудий Кіт із жінкою й дочкою». Кін подумав про те, як же безкінечно довго був одружений сторож, поки в нього померла дружина. Цей знімок зафіксував його ще посередині подружнього життя. Кін зловтішно закреслив слово «Кіт», написав над ним «грабіжник і вбивця», поклав знімок на купу решток уніформи, якими, коли судити з їхнього вигляду, користувалися часто, й причинив шафу.

Ключ! Ключ! Що б він віддав за ключ! Здавалося, немовби крізь кожнісіньку пору його шкіри пропустили шнурок, немовби всі ці шнурки хтось сплів водно, й ця груба, міцна, незграбна вірьовка тягнеться крізь вічко до коридору, де її смикає цілий полк штанів.

— Я ж хочу, хочу, — стогнав Кін, — а мені чинять перепони!

У відчаї він кинувся на ліжко. В уяві він викликав те, що вже бачив. Повз вічко один по одному проходили чоловіки. Кін повертав їх до себе, він не прощав їм їхньої залежности від жінок і сипав на їхні голови щораз нові й нові звинувачення. Багато чого ще треба було узагальнити і обміркувати. Аби лиш розум не залишався без роботи! Перед його брамою він поставив чотирьох японських небесних стражів — величезних чудовиськ, потворних і страшних. Вони знають, чого не можна впускати всередину. Дозволено те, що додає думкам упевнености.

Багато поважних теорій неминуче доведеться переглядати. Наука теж має свої слабкі місця. Основа будь-якого справжнього знання — сумнів. Це довів ще Картезій. Чому фізика, наприклад, веде мову про три основні кольори? Того, який важливий червоний колір, ніхто не заперечуватиме. Тисячі доказів підтверджують його провідну роль. Проти жовтого можна заперечити те, що в спектрі він межує із зеленим. Одначе зелений, який постає нібито внаслідок поєднання жовтого з одним незбагненним кольором, треба розглядати обережно, хоча для ока він наче й приємний. Краще погляньмо на факти з іншого боку! Те, що приємне для ока, не може складатися з компонентів, один із яких — це найруйнівніше, найпотворніше, найбезглуздіше з того, що можна взагалі собі уявити. У зеленому кольорі синього нема. Спробуймо вимовити це слово спокійно, адже це й справді тільки слово, не більше, і насамперед — не основний колір. У спектрі вочевидь десь схована якась таємниця, якийсь незнаний нам складник, що, поряд із жовтим кольором, причетний до появи зеленого. Фізики мали б пошукати цей складник. Але вони заклопотані чимось важливішим. Вони щодня наповнюють світ новими променями, суціль із невидимої частини спектра. Для загадок нашого справжнього світла вони знайшли патентовану відповідь. Третій основний колір, якого нам бракує, який ми знаємо за його впливом, а не за його суттю, — це, стверджують вони, синій. Беруть слово, прив’язують його до загадки — й загадку розгадано. А щоб ніхто не добачив обману, слово вибирають непристойне, таке, що заслуговує загального осуду; розглядати його ближче люди, певна річ, неабияк остерігаються. Від нього тхне, кажуть вони собі, і обминають десятою дорогою все, що відгонить синім. Людина боягузлива. Там, де потрібно щось ухвалити, вона десятки разів заводить довгі балачки — може, від тої ухвали пощастить відхреститися. Отак і виходить, що в існування якогось примарного кольору й досі вірять куди більше, ніж у Бога. Синього кольору нема. Синій колір — вигадка фізиків. Якби він був, типові грабіжники й убивці мали б чуби цього кольору. Як звати сторожа? Може, Синій Кіт? Де ж пак — Рудий!

До логічних аргументів проти синього кольору додаються емпіричні. Кін заплющує очі й намагається відтворити в уяві картину того, що загальна думка назвала б синім. Він розглядає море. Від нього ллється приємне світло. Верхівки дерев, над якими гуляє вітер. Недарма ж поети, дивлячись згори на ліс, порівнюють його з морем. І роблять це знов і знов. Із деякими порівняннями їм просто несила розлучитися. Цьому є глибока причина. Поети сприймають усе почуттями. Вони бачать ліс. Він зелений. У їхній пам’яті оживає інша картина, така сама неозора, така сама зелена, — море. Море, отже, зелене. Угорі над ним — небесне склепіння. Його затягли хмари. Вони чорні й важкі. Насуває гроза. Вона ніяк не вдарить. На небі — жодної синьої прогалини. День минає. Як біжить час! Чому? Хто його підганяє? Поки не настала ніч, хочеться побачити небо, його проклятий колір. Його вигадано. Надвечір у хмарах з’являються прогалини. Просотується яскраво-червоний колір. Де ж синій? Повсюди палахкотить лише червоний, червоний, червоний! Потім спадає ніч. Викрити обман пощастило ще раз. У червоному не мав сумніву ніхто.

Кін сміється. Усе в нього виходить; хоч би за що він узявся, ніщо не встоїть перед його доказами. Наука прихильна до нього й уві сні. Щоправда, він не спить. Він тільки вдає, що спить. Якщо він розплющить очі, вони побачать замкнене вічко. Нащо йому марно себе засмучувати? Грабіжника й убивцю він зневажає. Коли той поверне йому почесне місце, тобто скине цей висячий замок і вибачиться за свою нахабну поведінку, отоді Кін і розплющить очі, але не раніше.

— Прошу вас, пане професор! — відгукується знайомий голос.

— Тихо! — наказує він. Через синій колір він геть забув про цей голос. Він знищить його так само без вороття, як ту спідницю. Він ще міцніше склеплює очі й знов наказує: — Тихо!

— Прошу вас, ось обід.

— Дурниці! Обід пришле сторож! — Він зневажливо кривить губи.

— Він мене й послав. Я змушена. Хіба б я схотіла сама?

У голосі вчувається обурення. Невеличка хитрість заткне йому пельку.

— Я їсти не хочу.

Він потирає руки. Це він добре придумав. Він не пристане до її дурних балачок. Полеміста, рівного йому, нема, і він помалу, крок за кроком, зажене її в глухий кут.

— То його покинути під ногами, чи що? Шкода ж такого гарного обіду! А хто ж, перепрошую, заплатить? Хтось інший!

Голос дозволяє собі зухвалі нотки. Він почувається тут, як удома. Поводиться так, немовби воскрес після шкуродерні. Якийсь мастак позліплював докупи ці шматки, великий майстер, геній. Він на це вдатний, він удихає в трупи їхні колишні звуки.

— Можете спокійнісінько покинути той обід під ногами, його однаково немає! Бо одне, любий мій трупе, я вам скажу одразу. Я нічого не боюся. Минули ті часи. З привидів я просто зриваю простирадла! Щось я не чую, щоб падав на підлогу обід! Чи, може, я не розчув брязкоту? Та й черепків не видно. Як я знаю, їдять із тарілок. Порцеляна, кажуть, б’ється. Мабуть, я помиляюсь. Я б вам порадив розказати мені ще казочку про порцеляну, яка не б’ється. Трупи на вигадки мастаки. Я чекаю! Чекаю!

Кін ошкірюється. Власна жорстока іронія його розвеселила.

— Це, перепрошую, не штука. Бачать очі розплющені. Сліпим усяк уміє прикинутись!

— Я очі розплющу, та коли потім я вас не побачу, то краще вам від сорому провалитися крізь землю! Досі я грав чесно. Я сприймав вас напівсерйозно. Але якщо я побачу те, чого з поваги до вас бачити не хотів би, — що ви розмовляєте, хоч вас тут і немає, — тоді вам кінець. Я витріщу очі так, що ви дивом здивуєтесь! Я стромлю пальцями туди, де було б ваше обличчя, якби ви його мали. Мої очі розплющуються над силу, їм набридло нічого не бачити, та коли вже вони розплющаться, тоді начувайтесь! Погляд, що тут народжується, пощади не знає. Ще трохи терпцю! Я хвильку зачекаю, бо мені вас шкода. Щезніть краще самі! Я дозволяю вам почесно відступити. Лічу до десяти, і в моїй голові нічого не залишиться. Невже завжди має відразу проливатися кров? Ми цивілізовані люди. Вам-таки буде краще, повірте мені! До речі, це комірчина одного грабіжника й убивці. Попереджую вас. Якщо він прийде, то порішить вас!

— Я не дам себе вбити! — верещить голос. — Першу дружину — нехай, другу — ні!

На Кіна раптом падають якісь важкі речі. Якби тут хто-небудь був, то подумав би, що в нього жбурляють посудом. Він навчений досвідом. Він нічого не бачить, хоч очей і не розплющує, а в такому стані легко з’являються галюцинації. Він чує, що пахне їжею. Нюх його зрадив. У вухах аж гуде від брудної лайки. Він не дуже дослухається. Проте в кожній фразі раз у раз прохоплюється слово «Вбивця!». Його повіки тримаються мужньо. Всі м’язи навколо очей щосили стягуються. Бідні хворі вуха! По грудях повзе щось рідке.

— Я йду! — кричить голос; хтось знову прислухається до кожного слова. — І їсти більш нічого не принесу. Убивці нехай здихають з голоду. Тоді порядні люди хоч зостануться живі. Та він однаково під замком. Тьху, немов звір якийсь! Усе ліжко повне. Тепер сусіди тицятимуть сюди носа. Будинок скаже: божевільний. Я скажу: вбивця. Краще піду звідціля. Нащо собі нерви сотати. Комірчина просмерділася. Що я вдію! Обід був добрий. Позаду є ще одна кімната. Убивць треба замуровувати! Піду!

Раптом западає тиша. Хтось інший одразу зрадів би. Кін чекає. Він лічить до шістдесятьох. Так само тихо. Подумки він виголошує напам’ять одну з промов Будди, в оригіналі, мовою палі, не з найдовших. Зате не пропускає жодного складу й слово в слово повторює те, що треба повторити. «А тепер трохи розплющмо ліве око», — каже він дуже тихо; все спокійно, хто боїться, той страхополох. Праве око робить те саме. Обоє дивляться в порожню комірчину. На ліжку лежать кілька тарілок, таця, ложка, виделка й ніж, на підлозі — розбита склянка. Там-таки валяється шматок яловичини, а на костюмі розсипаний шпинат. Суп промочив його до рубчика. Усе пахне, як звичайно, наче справдешнє. Хто все це приніс? Адже тут нікого не було. Він ступає до дверей. Замкнені. Він їх торгає, марно. Хто його замкнув? Сторож, коли йшов звідси. Адже на костюмі нічого нема. Він струшує з себе шпинат. Рештки розбитої склянки він збирає. Турботи краять йому серце. Тече кров. Хіба можна сумніватись у власній крові? Історія знає про надзвичайно дивовижні помилки. Ніж — це частина столового начиння. Щоб його перевірити, він відтинає собі — ніж гострий, палець дуже болить, — мізинця на лівій руці. Кров просто цибенить. Він обмотує руку білим рушником, що висить на ліжку. Це не рушник, це серветка. На її ріжку він бачить свою монограму. Як потрапила сюди його серветка? Так наче хтось крізь стелю, стіни чи замкнені двері вкинув до комірчини ще теплий обід. Вікна цілі. Він куштує яловичину. М’ясо як м’ясо. Його нудить, він голодний і з’їдає все. Затамувавши дух, завмерши й тремтячи, він прислухається, як стравоходом прослизає кожен шматочок. Хтось проник сюди, коли він лежав із заплющеними очима на ліжку. Він нашорошує вухо. Щоб нічого не пропустити, підносить пальця. Потім зазирає під ліжко й до шафи, але нікого не знаходить. Тут хтось таки був і, не сказавши жодного слова, знов пішов — злякався. Канарки не озвались. І нащо тільки їх тримають! Він цих пташок не кривдить. Відколи живе тут, він їх ні разу й пальцем не зачепив. А вони його зрадили. В очах у нього мерехтить. Раптом канарки починають співати. Він свариться в їхній бік перев’язаним кулаком. Тоді втуплюється в них: пташки сині. Вони з нього глумляться Він дістає їх одну по одній з клітки й стискає їм горло доти, доки вони задихаються. Потому в захваті відчиняє вікно й викидає трупи надвір. Свого мізинця, п’ятого трупа, він жбурляє їм услід. Щойно він викидає з кімнати все синє, стіни пускаються в танок. Від різких рухів вони розсипаються на сині плями. «Це спідниці», — шепоче він і заповзає під ліжко. У нього зринають сумніви щодо власного глузду.

Божевільня

Одного трепетно теплого вечора наприкінці березня знаменитий психіатр Жорж Кін простував палатами своєї паризької лікарні. Вікна стояли навстіж. Між хворими точилася запекла боротьба за обмежене місце біля ґрат. Голови наштовхувались одна на одну. Лайки та образи не знали стриму. Майже всі страждали від бентежного повітря, яким вони цілий день смакували й упивалися — дехто в буквальному розумінні цього слова — у парку. Коли санітари забрали їх знов до палат, вони були невдоволені. Їм хотілося ще повітря, ніхто не зізнавався, що стомивсь. Перед тим, як іти спати, хворі ковтали біля ґрат останні подихи вечора. Їм здавалося, що тут вони будуть ще ближче до повітря, яке вливалося до їхніх високих світлих зал.

Цю втіху не перебив їм навіть професор, якого вони любили, тому що він був гарний і добрий. Хоч загалом, коли він з’являвся в котрійсь із палат, більшість її мешканців одразу збивалися до гурту й біти йому назустріч. Зазвичай вони чубилися між собою, прагнучи впіймати його руку чи слово, як чубилися цього вечора за місце край вікна. Ненависть, яку так багато з них відчували до закладу, де їх несправедливо утримували силоміць, ніколи не виливалася на молодого професора. Всього-на-всього два роки він був і номінально директором солідної клініки, якою доти керував тільки фактично, — добрий янгол при начальникові-сатані. Кожне, хто вважало себе жертвою сваволі чи було нею насправді, складало провину на всемогутнього, хоч уже й покійного, попередника.

Той представляв офіційну психіатрію з упертістю божевільного. Справжню мету свого життя він убачав у тому, щоб використовувати багатющий матеріал, який був у нього в руках, для підтвердження узвичаєних термінів. Випадки, типові в його розумінні, не давали йому спати. Він був великий прихильник завершеності системи й ненавидів сумніви. Люди, надто душевнохворі й злочинці, були йому байдужі. Право на життя він певною мірою за ними визнавав. Вони були тим досвідом, на основі якого авторитети творили науку. Сам він був один з авторитетів. Чоловік буркотливий і небалакучий, він любив виголошувати про будівничих науки проникливі промови, що їх Жорж Кін, його асистент, закипаючи від сорому за таку обмеженість думки, змушений був вислуховувати від початку до кінця й від кінця до початку годинами й навстоячки. Коли потрібно було зробити вибір між висновком суворішим і м’якшим, попередник віддавав перевагу суворішому. Пацієнтам, які під час обходу щоразу надокучали йому тією самою історією хвороби, він казав: «Я все знаю». Дружині він, навпаки, гірко нарікав на те, що через свою роботу змушений мати справу з такими несамовитими. Їй-таки він звіряв найпотаємніші свої думки про суть психічних недуг, думки, які він не виносив на суд громадськости тільки через те, що для системи вони, мовляв, надто прості й грубі, а отже, й небезпечні. Божеволіють, казав він вельми переконливо й пронизував дружину гострим поглядом, через що вона червоніла, божеволіють саме ті, хто завжди думає тільки про себе. Божевілля — це кара за егоїзм. Тим-то в психіатричних лікарнях збирається найбільша негідь з усієї країни. В’язниці виконують таке саме завдання, але науці психушки потрібні як наочне приладдя. Нічого іншого сказати дружині він не міг. Вона була на тридцять років молодша від нього й скрашувала його старість. Перша дружина втекла від нього, він навіть не встиг запроторити її, як згодом другу, до власної лікарні як невиліковно хвору на егоїзм. Третя, проти якої він нічого, крім ревнощів, не мав, кохала Жоржа Кіна.

Саме їй той і завдячував своєю швидкою кар’єрою. Він був високий, кремезний, палкий і надійний; у його рисах було щось від тієї лагідности, яка потрібна жінкам, щоб почуватися з чоловіком як удома. Хто бачив Жоржа, той одразу називав його Адамом пензля Мікеланджело. Він прекрасно вмів поєднувати розум із вишуканістю. Його блискучий хист завдяки політиці коханки набув геніального розквіту. Впевнившись, що наступником чоловіка на посту керівника лікарні ніхто інший, окрім Жоржа, стати не може, вона зважилася задля нього на отруєння, про яке й словом не обмовилася. Жінка виношувала й готувала його роками; воно вдалося. Чоловік помер непомітно. Жоржа відразу призначили директором, і він одружився на ній із вдячности за її колишні послуги; про останню він і гадки не мав.

У суворій школі свого попередника Жорж швидко став цілковитою його протилежністю. З хворими він обходився так, ніби вони — люди. Терпляче вислуховував він історії, які чув уже тисячі разів, і з приводу щонайдавніших небезпек та страхів щоразу знов і знов виказував подив. Він сміявся й плакав з пацієнтом, який саме сидів перед ним. Прикметний у нього був розпорядок дня: тричі — відразу після сну, невдовзі після полудня й пізно ввечері — він робив обхід, отож жодного з майже вісьмох сотень мешканців закладу він ні на день не залишав поза своєю увагою. Йому досить було одного короткого погляду. Завваживши найменшу переміну, шпарину, можливість прослизнути в чужу душу, він без зволікань брав відповідного пацієнта з собою, до свого приватного помешкання. Розважливо сиплючи люб’язностями, Жорж вів його не до почекальні, якої насправді й не було, а до свого кабінету й усаджував на найзручніше місце. Там він завиграшки завойовував довіру, якщо ще не мав її, людей, які від будь-кого іншого сховалися б за своїми галюцинаціями та фантасмагоріями. До королів він по-вірнопідданському звертався зі словами «ваша величносте», перед богами падав навколішки й молитовно згортав руки. Отож навіть найвидатніші й найшляхетніші особи поблажливо спускалися до нього й щиро ділилися з ним усілякими подробицями. Відтепер вони визнавали тільки Жоржа, довіряли тільки йому, тільки його тримали в курсі перемін, що відбувалися в їхній сфері, й тільки від нього сподівалися на пораду. Він давав їм поради дуже розумно, так ніби сам переймався їхніми бажаннями, хоч ні на мить не забував про їхню мету й віру, діяв обережно, висловлював сумніви щодо власної компетентности, ніколи не ставився до чоловіків зверхньо й поводився так скромно, що декотрі навіть усміхалися й підбадьорювали його: мовляв, адже він, зрештою, їхній міністр, пророк і апостол, а іноді навіть камердинер.

З часом він став великим актором. М’язи на його обличчі, напрочуд рухливі, протягом одного дня пристосовувалися до найрізноманітніших ситуацій. Щодня він запрошував до себе щонайменше трьох, а зазвичай, попри всю свою ґрунтовність, і більше пацієнтів, отож йому доводилося виконувати й стільки ж ролей, — це коли не брати до уваги тих сотень поглядів і слів, які під час обходів він кидав мовби ненароком, але які потрапляли в ціль. У вченому світі запальні суперечки викликало його лікування шизофренії найрізноманітніших видів. Якщо, наприклад, хворий поводивсь як дві різні людини, що не мали між собою нічого спільного чи й ворогували, Жорж Кін застосовував метод, який спочатку здавався дуже небезпечним навіть йому самому: він заводив дружбу з обома сторонами. Ця гра потребувала фанатичної впертости й наполегливости. Щоб з’ясувати справжню суть обох, він підтримував кожну аргументами й, залежно від того, який вплив вони справляли, робив висновки. З висновків він вибудовував гіпотези й придумував тонкі експерименти, щоб їх підтвердити. Потім переходив до лікування. У власній свідомості він зближував розділені частини хворого в тому вигляді, в якому той їх утілював, і повільно підводив їх одну до одної. Жорж відчував, у яких місцях вони вживаються одна з одною, і яскравими, переконливими образами знов і знов привертав до цих місць увагу обох сторін доти, доки вона тут затримувалась і приковувалася вже сама, автоматично. Несподівані кризи, різкі розриви й бурхливі пересварки, коли вже з’являлася надія на остаточне поєднання, траплялися часто й були неминучі. Не рідше щастило й зцілити пацієнта. Невдачі він пояснював своєю поверховістю. Він проґавив якусь приховану ланку, він халтурник, він працює абияк, він жертвує живими людьми задля своїх мертвих переконань, він такий самий, як і його попередник, — і Жорж починав усе спочатку, починав низку нових експериментів та застережних заходів. Бо вірив у те, що метод його несхибний.

Отож він жив у безлічі світів одночасно. Завдяки божевільним Жорж Кін виріс до одного з найбільших умів свого часу. Він більше вчився у хворих, ніж їм давав. Вони збагачували його своїми неповторними відчуттями; він тільки спрощував їх, зцілюючи людей. Скільки розуму й проникливости він виявляв у декотрих хворих! Тільки в них однобічність сягала своєї вершини, тільки вони були справжні особистості, непідробні характери такої щирости й сили волі, що їм позаздрив би сам Наполеон. Жорж знав з-поміж них яскравих сатириків, талановитіших від будь-яких письменників та поетів; їхні химери ніколи не оберталися на папір, вони йшли від серця, яке билося поза реальними речами, й накидалися на ці речі, мов чужоземні завойовники. Ніхто не вказує шляху до багатств нашого світу краще, ніж ті, котрі жадають здобичі.

Відколи Жорж Кін зжився з цими людьми й цілком розчинився в їхніх фантазіях, він уже не читав художніх творів. У всіх романах ішлося про те саме. Колись він зачитувався ними й діставав велике задоволення, виявляючи нові грані в давніх фразах, які вважав уже застиглими, безбарвними, заяложеними й позбавленими змісту. Тоді мова означала для нього небагато. Він чекав від неї академічної правильности; найкращі романи були ті, де люди розмовляли особливо вишукано. Хто вмів висловлюватися так, як усі, хто писав до нього, той був їхній законний спадкоємець. Завдання такого полягало в тому, щоб пощерблене, кусюче, болюче життєве розмаїття довкола перенести на гладеньку паперову площину, якою легко й приємно ковзати поглядом. Читання — це своєрідне погладжування, ще одна форма кохання для жінок і жіночих лікарів, чий фах вимагає тонко розуміти інтимне чтиво жінки. Жодних зворотів, які можуть збити з пантелику, жодних незнайомих слів; що второваніша стежка, то вишуканіша насолода, яку від цієї стежки дістаєш. Усі ті романи — суцільний підручник чемности. Начитані люди несамохіть стають вихованими. Їхня участь у житті решти людей вичерпується привітаннями та співчуттями. Жорж Кін починав як гінеколог. Його молодість і врода забезпечували йому величезну практику. У той період, що тривав лише кілька років, він захоплювався французькими романами; в його успіху вони відіграли істотну роль. Із жінками він мимоволі поводився так, ніби кохав їх. Кожна схвалювала його смак і робила відповідні висновки. У тих мавпочок пішла мода хворіти. Він брав те, що саме падало йому з неба, й ледве встигав за своїми звитягами. Оточений безліччю жінок, ладних йому слугувати, розбещений, багатий, добре вихований, він жив, як принц Ґаутама, перше ніж той став Буддою. У нього не було турботливого батька-князя, який захищав би його від людських лих, він бачив старість, смерть і жебраків, і то стільки, що вже їх і не бачив. Одначе захист він усе ж таки мав — це були книжки, які він читав, слова, які промовляв, жінки, які оточували його захланною, щільною стіною.

На шлях, де він позбувся свого роду-племені, Жорж ступив у свої двадцять вісім років. Під час лікарського візиту до пишної й настирливої дружини одного банкіра — вона занедужувала щоразу, коли чоловік кудись від’їздив, — Жорж познайомився з його братом, сумирним божевільним, якого сім’я з престижних міркувань тримала, мов бранця, вдома; навіть санаторій, на думку банкіра, міг підірвати довіру до нього. Він виділив братові дві кімнати в своїй кумедній віллі, і той владарював там над своєю санітаркою, молоденькою вдовою, проданою й відданою йому в потрійну неволю. Вона не мала права залишати його самого, мусила в усьому йому коритись, а на людях грати роль його секретарки, позаяк того брата видавали за такого собі відлюдькуватого, дивакуватого художника, який тайкома працює над величезним полотном. Оце саме стільки знав про нього Жорж Кін як приватний лікар тієї дами.

Щоб уникнути нудно-солодких люб’язностей господині, він попросив її показати йому художні скарби у віллі. Погодившись, хвора важко підвелася зі свого одра. Серед портретів оголених, але вродливих жінок — тільки такі збирав її чоловік — вона плекала надію навести місточок. Вона захоплювалася Рубенсом і Ренуаром.

— У цих жінках, — повторювала вона улюблені чоловікові слова, — живе Схід.

Колись її чоловік торгував килимами. Так само східним впливом він вважав і будь-яку пишноту в мистецтві. Мадам спостерігала за доктором Жоржом дуже зацікавлено. Вона називала його на ім’я, тому що він міг бути її «молодшим братом». Де затримувався його погляд, там спинялась і вона. Невдовзі жінка, як їй здалося, збагнула, чого йому бракує.

— Ви страждаєте! — театрально промовила вона й опустила погляд на свої перса.

Доктор Жорж не зрозумів. Він був такий делікатний.

— Окраса колекції висить у мого дівера. Він цілком сумирний.

Від тієї справді безсоромної картини вона сподівалася чогось більшого. Коли до них почали навідуватись освічені люди, її чоловік змушений був, гаркнувши, що господар тут він, виселити свою справді улюблену картину, першу, яку йому пощастило купити дешево (він принципово купляв тільки дешеве й платив готівкою), до братових кімнат. Доктор Кін не виказав особливого бажання зустрічатися з божевільним. Він гадав, що побачить ще один різновид банкіра, тільки придуркуватого. Мадам запевнила, що та картина «варта більше», ніж усі інші вкупі; вона мала на увазі художню вартість, але в її вустах ці слова набували того недвозначного звучання, що, як і все тут, ішло від її чоловіка. Зрештою вона запропонувала йому взяти її під руку, він послухався й рушив із нею. Коли вони йшли, її фамільярність здалася йому безневиннішою, ніж тоді, коли стояли.

Двері, що вели до дівера, були замкнені. Доктор Жорж подзвонив. Почулося важке човгання. Потім запала мертва тиша. За вічком у дверях з’явилося чиєсь чорне око. Мадам приставила до губів пальця й ніжно ошкірилась. Око застигло. Обоє терпляче чекали. Лікар уже пошкодував, що виявився таким чемним і змарнував стільки часу. Зненацька двері нечутно відчинилися. Назустріч їм ступив одягнений горила; він випростав довгі руки, поклав їх лікареві на плечі й привітався з ним незнайомою мовою. На жінку він не звернув уваги. Гості рушили вслід за ним. Біля круглого столу горила запросив їх сісти. Рухи його були грубі, однак зрозумілі й привітні. Лікар сушив собі голову з приводу його мови. Вона нагадувала скоріше якусь негритянську говірку. Горила привів свою секретарку. Вона була майже роздягнена й вочевидь збентежена. Коли секретарка сіла, її господар показав на картину на стіні й ляснув секретарку по спині. Вона зухвало припала до нього. Її нерішучости наче й не було. На картині злягалися двоє мавпоподібних людей. Мадам підвелася й почала розглядати її з різних відстаней і з усіх боків. Гостя горила затримував, бажаючи, видно, щось йому пояснити. Для Жоржа кожне його слово було нове. Збагнув він тільки одне: пара за столом була близькою ріднею тієї пари, що на картині. Секретарка розуміла свого господаря. Вона відповідала йому такими самими словами. Горила заговорив ще запальніше, ще збудженіше, за його звуками насторожено чаїлись афекти. Часом секретарка вкидала яке-небудь французьке слово — мабуть, щоб підказати, про що йдеться.

— Чи не по-французькому ви розмовляєте? — запитав Жорж.

— Ну звісно, пане! — різко відказала секретарка. — Що ви про мене подумали? Я парижанка!

Вона вилила на нього цілу зливу слів, які погано вимовляла й ще гірше пов’язувала одне з одним, так ніби наполовину вже забула мову. Горила рикнув на неї, вона відразу стихла. Очі його спалахували. Вона поклала руку йому на груди. І тоді він заплакав, як Дитина.

— Він ненавидить французьку, — прошепотіла вона до гостя. — Уже багато років він виробляє власну мову. Роботу ще не зовсім завершено.

Мадам прикипіла поглядом до картини. Жорж був удячний їй за це. Одне її слово — і його чемності настав би край. Сам він не знав, що сказати. Якби ж знов заговорив цей горила! Уже від самого цього бажання зникли всі думки про змарнований час, про зобов’язання, жінок, успіх, так наче Жорж від свого дня народження шукав чоловіка чи горилу, який мав би власну мову. Плач зачаровував його менше. Раптом він підвівся й низько, святобливо вклонився перед горилою. Користуватися французькими звуками він не став, проте обличчя його виражало щонайглибшу повагу. Секретарка, у відповідь на таке визнання її господаря, привітно закивала головою. Ґорила кинув плакати, забалакав своєю мовою й знов почав поводитися грубо. Кожному складу, який він вимовляв, у нього відповідав певний рух. Назви тих самих предметів, здавалося, змінювались. Картину він згадав сотні разів, і щоразу позначав її по-іншому; назви залежали від того руху, яким він саме показував на предмет. Жоден звук, що його витворювало й супроводжувало все тіло, не лунав байдуже. Сміючись, ґорила широко розводив руками. Лоб у нього був, здавалося, на потилиці. Чуб там так витерся, немовби він без угаву шкріб його в години своєї творчої діяльности.

Зненацька ґорила підстрибнув і пристрасно кинувся на підлогу. Жорж завважив, що вона вкрита землею й вочевидь досить грубим шаром. Секретарка потягла свого господаря, який уже лежав і був для неї надто важкий, за піджак. Вона благально попросила гостя допомогти їй. Вона, мовляв, ревнує, вона так його ревнує! Удвох вони звели горилу на ноги. Сівши, він одразу заходився розповідати про те, що відчував там, на підлозі. З кількох гучних слів, кинутих у кімнату, мов щойно спиляні й ще живі колоди, Жорж довідався про міфічну любовну пригоду, яка його глибоко зворушила й змусила засумніватися в самому собі. Він відчув себе блощицею поруч із людиною. Він запитав себе, як йому збагнути те, що йде з далеких глибин, на тисячу сажнів глибших від тих, у які він будь-коли зважувався спускатись. Як же це з твого боку зухвало — сидіти за одним столом з отаким створінням! І це ти, вихований, до всіх поблажливий, з душею, всі пори якої запливли салом і щодня запливають ним далі, ти, людина для практичного застосування вже неповноцінна, ти, хто не має мужности бути, позаяк «бути» в нашому світі означає «бути іншим», ти, шаблон самого себе, набундючена реклама кравця, яку чиясь ласка, залежно від обставин, запускає чи спиняє, ти, хто ні на що не впливає, не має ані крихти влади, хто завжди товче ті самі пусті фрази, кого розуміють завжди з тої самої відстані! Адже де живе та повноцінна людина, яка визначає, змінює, формує ближнього? Жінки, які чіпляються до Жоржа зі своїм коханням і ладні віддати йому життя, особливо коли він їх обіймає, залишаються потім тим самісіньким, чим були доти, — пещеними звірятками, заклопотаними косметикою або чоловіками. А ця секретарка, колись звичайнісінька собі бабенція, яка нічим не відрізнялася від решти, завдяки могутній волі горили стала самобутньою натурою — сильнішою, бентежнішою, жертовнішою. Поки горила оспівує свої походеньки з землею, її, секретарку, поймає тривога. Вона перебиває його розповідь ревнивими поглядами й зауваженнями, безпорадно совається на стільці, щипає його, всміхається, висолоплює язика; він її не помічає.

Господині насолоди від картини вже замало. Вона змушує Жоржа встати. На її подив він прощається з дівером так, ніби той — Крез, а з секретаркою так, ніби в кишені у неї свідоцтво про шлюб із Крезом.

— Його утримує мій чоловік! — каже мадам за дверима.

Хибних думок вона не любить, привласнену частину спадщини вона замовчує.

Делікатний гість просить дозволу взятися за лікування божевільного, з наукового інтересу, задля власного задоволення, за яке її шанований чоловік, звичайно ж, у жодному разі платити не повинен. Мадам відразу ж розуміє його не так і дає згоду — за умови, що вона приходитиме на сеанси. Зачувши чиюсь ходу — мабуть, повернувся чоловік, — вона хутко каже:

— Плани пана лікаря мене так зацікавили!

Жорж приймає на додачу і її. Як пережиток минулого він тягне її за собою в своє нове життя.

Кілька місяців Жорж приходив щодня. Його захват від горили зростав од відвідин до відвідин. Коштом неймовірних зусиль він вивчив його мову. Секретарка допомагала йому небагато; коли вона збивалася на свою французьку — а це траплялося надто часто, — то здавалася сама собі тут непотрібною. За зраду щодо чоловіка, якому вона була беззастережно віддана, її належало покарати. Щоб не псувати горилі настрою, Жорж відмовився від кружного шляху через яку-небудь іншу мову, байдуже яку. Він поводився, мов хлопчик, що його навчають не тільки слів, а й того, як пов’язані між собою речі. Тут зв’язки були першоосновою, обидві кімнати й усе, що в них містилося, розчинялося в силовому полі афектів. Предмети не мали — щодо цього перше враження підтвердилося — певних назв. Вони діставали назву залежно від емоцій, у сфері яких під ту чи ту хвилину опинялися. Для горили, який жив диким, напруженим, бурхливим життям, їхній образ зазнавав змін. Його життя переходило на них, вони брали в ньому діяльну участь. Дві кімнати він заселив цілим світом. Він створив те, що йому було потрібно, і після своїх шістьох днів, на сьомий, в усьому розібрався. Замість спочивати, він подарував своєму творінню мову. Те, що оточувало його, вийшло з нього. Адже обстановка, яку він тут застав, і мотлох, що його поступово до нього поперетягували, вже давно були позначені слідами його впливу. З чужинцем, що раптом приземлився на його планеті, він обходився терпляче. Він прощав гостеві те, що той повертався до мови пережитого, невиразного часу, бо й сам колись належав до людей. До того ж він, певно, помічав, яких успіхів домагається чужинець. Спершу менший від його тіні, той виростав до рівного йому товариша.

Жорж мав достатньо наукових знань для того, щоб опублікувати статтю про мову цього божевільного. На психологію звуків пролилося нове світло. Проблеми, довкола яких гаряче дискутував науковий світ, вирішив такий собі горила. Дружба з ним принесла славу молодому лікареві, який досі знав тільки успіх. Із вдячности він залишив хворого там, де йому подобалося бути. Жорж відмовився від наміру його вилікувати. У те, що він спроможний зробити з горили знов ошуканого банкірового брата, Жорж повірив, мабуть, після того, як опанував його мову. Але він остерігався злочину, на який його підбивало тільки відчуття влади, що дісталася йому так несподівано й раптово. Захоплений величчю божевільних, які уявлялися йому подібними до його товариша, і сповнений твердої рішучости вчитися в них, нікого не зціляючи, він перейшов до психіатрії. Красного письменства з нього було досить.

Згодом, коли Жорж попрацював уже із сотнями хворих і набув досвіду, він навчився проводити різницю між божевільними й божевільними. Загалом його захват не згас. Гарячим співчуттям до тих, хто досить далеко відійшов від решти людей, щоб вважатися божевільним, він переймався щоразу, коли до нього потрапляв новий пацієнт. Його вразливій любові дехто завдавав образи, особливо ті слабкі натури, котрі, оклигуючи після ще одного нападу недуги, тужили за хвилинами просвітку, — євреї, що побивалися за казанами з м’ясом у Єгипті. Він робив їм послугу й повертав їх до Єгипту. Шляхи, які він для цього обирав, були, безперечно, такі самі чудесні, як і шляхи Господні, коли той вів свій народ. Методи, що їх рекомендував Жорж у цілком певних випадках, проти його волі застосовували і в інших випадках, у яких він, сповнений почуття побожної шанобливости й відданости до свого горили, до таких методів ніколи б не вдався. Його починання підхоплювали інші фахівці. Директор лікарні, що його асистентом був Жорж, тішився галасом, який ще робила його власна школа. Працю життя цього чоловіка всі вже звикли вважати завершеною. Та ба, аж он яким квітом розцвів один із його учнів!

На паризьких вулицях Жоржеві іноді траплявся хтось із колишніх пацієнтів, яких він вилікував. Його обіймали й мало не збивали з ніг, так ніби він — господар великого собаки й після тривалих мандрів повернувся додому. За своїми дружніми розпитуваннями Жорж приховував одну потаємну надію. Він розповідав про здоров’я, роботу, плани на майбутнє, а сам чекав несміливої репліки, як-от: «Тоді було краще!» — або: «Яке ж порожнє й безглузде в мене тепер життя!», «Краще б я знов захворів!», «Навіщо ви мене вилікували?», «Люди не відають, які чудесні речі можуть бути в голові», «Душевне здоров’я — це своєрідне тупоумство», «Вашому ремеслу не завадило б покласти край! Ви забрали в мене те найдорожче, що я мав», «Я поціновую вас лише як друга. Ваша робота — злочин перед людством!», «Посоромтеся, ви, коновал людських душ!», «Поверніть мені мою хворобу!», «Я подам на вас до суду!», «Ніж здоровим страждати, краще в ямі лежати!»

Натомість лився рясний дощ компліментів та запрошень. Ці люди мали вгодований, здоровий і звичайний вигляд. Їхня мова не відрізнялася від мови решти перехожих. Вони торгували або сиділи за віконечком в якому-небудь закладі. У кращому випадку стояли десь біля верстата чи якогось пристрою. Коли він ще називав їх своїми друзями й гістьми, вони картали себе якоюсь жахливою провиною, що її нібито несли за всіх, своєю, можливо, незначущістю, яка до смішного не відповідала величі звичайних людей, картали себе завоюванням світу, картали смертю, яку тепер раптом знов почали сприймати за щось природне. Їхні загадки погасли, колись вони жили задля загадок, тепер — задля всього, що вже давно розгадано. Жорж відчував сором, хоч його до цього й не закликали. Родичі хворих його обожнювали, вони сподівалися на чудо. Навіть коли вже не було сумніву в недузі тіла, вони вірили, що він якось допоможе. Колеги в його галузі дивувалися йому й заздрили. Його думки захоплювали їх відразу, вони були прості й зрозумілі, як і всі великі думки. І чому це нікому не навернулося таке в голову досі! Багато хто поспішав урвати бодай крихту Жоржевої слави, оголошуючи себе його прихильником і випробовуючи його методи в найрізноманітніших випадках. Нобелівська премія вже була майже у нього в кишені. Його кандидатуру висунули б уже давно, та, з огляду на його молодість, вирішили за краще кілька років зачекати.

Так цей новий фах виявився хитрішим від нього. Розпочинав Жорж із відчуття вбогости, в глибокій святобливості перед безоднями й вершинами, які досліджував. Минуло небагато часу — і з нього постав немовби спаситель, оточений вісьмома сотнями друзів (і то яких друзів!), мешканців його лікарні, шанований тисячами людей, яким він повернув їхніх близьких. Бо коли людина не має таких близьких, яких можна мордувати й любити, їй здається, що не варто й жити.

Тричі на день, коли Жорж обходив палати, йому влаштовували овації. Він до цього звик; що поквапніше бігли йому назустріч, що бурхливіше його обступали, то впевненіше знаходив він потрібні слова й міміку. Хворі — то була його публіка. Вже біля першого корпусу він чув знайомий гомін голосів. Тільки-но хтось помічав його з вікна, як гамір набував певного тону й ладу. Цієї переміни він чекав. Здавалося, ніби всі раптом починали плескати в долоні. Жорж мимоволі всміхався. Численні ролі ввійшли йому в плоть і кров. Його душа прагнула щомиті перевтілюватись. Його супроводжував добрий десяток асистентів, які вчилися в нього. Багато з них були старші, більшість працювали на цій ниві довше, ніж він. Вони дивилися на психіатрію, як на окрему медичну галузь, а на себе — як на чиновників, що відали божевільними. Все, що стосувалося їхнього фаху, вони опановували старанно і з надією. Іноді ці люди навіть погоджувалися з божевільними твердженнями хворих, бо так рекомендували підручники, з яких вони здобували свої знання. І всі, від першого до останнього, ненавиділи молодого директора, який щодня нагадував їм про те, що вони — слуги, а не визискувачі хворих.

— Ви бачите, панове, — казав, бувало, він, коли залишався з ними сам, — які ми жалюгідні йолопи, які зашкарублі зануди проти цього геніального параноїка. Ми сидимо як пні, а він одержимий. Ми сидимо на власному досвіді, а він одержимий власним. У цілковитій самотності, як Земля, він несеться крізь свій всесвіт. Він має право боятися. Він докладає більше розумових зусиль, щоб пояснити й захистити свій шлях, ніж ми всі гуртом, щоб пояснити й захистити свої шляхи. Він вірить у те, що йому малюють його відчуття. Ми своїм здоровим відчуттям не довіряємо. Тільки окремі з нас, віруючі, чіпляються за той досвід, що його тисячі років тому набули для них інші. Щоб блискавично осягати речі й людей, нам потрібні видіння, одкровення, голоси, а якщо їх немає в нас самих, ми беремо їх із традицій. Віруючими ми стаємо через власну вбогість. А особливо вбогі відмовляються й від цього. А він? Він аллах, пророк і мусульманин в одній особі. Хіба чудо перестає бути чудом тільки через те, що ми наліплюємо на нього ярлик «paranoia chronica»? Ми сидимо на власному тлустому розумі, як здирники на своїх грошах. Розум, як ми його розуміємо, — це непорозуміння. Якщо є життя суто духовне, то ним живе цей божевільний!

Асистенти слухали його з удаваною цікавістю. Коли йшлося про їхню кар’єру, вони не цуралися пограти комедію. Багато важливіші від його загальних міркувань, з яких вони потай кепкували, для них були його спеціальні методи лікування. Вони ловили на льоту кожнісіньке слово, яке він у щасливу мить натхнення кидав хворому, і наввипередки послуговувалися ним, сповнені твердої рішучости домогтися так того самого, що й він.

Один старий чоловік, колись сільський коваль, що пробув у лікарні вже дев’ять років, свого часу втратив усе добро через те, що в його рідних краях стало дуже багато автомобілів. Кілька тижнів вони з жінкою страшенно бідували, а тоді вона не витримала й утекла від нього з якимсь унтер-офіцером. Одного ранку, коли коваль, щойно прокинувшись, почав нарікати на їхнє горе, вона не відповіла — в хаті її не було. Чоловік оббіг усе село, двадцять три роки він прожив із нею, в його оселю вона прийшла ще дитиною, він одружився на ній, коли вона була ще зовсім дівчинка. Шукав він її і в сусідньому містечку. Сусіди порадили йому розпитати в казармі про сержанта Дельбеуфа, якого він ніколи й навіч не бачив. Той три дні тому пропав, сказали йому, запевне вже дременув за кордон, адже за дезертирство його чекала сувора покара. Жінки коваль ніде не знаходив. Заночував він у місті. Гроші йому позичили сусіди. Він заходив до кожного шинку, зазирав під столи й бурмотів: «Жанно, ти тут?» Не було її й під лавами. Коли він перехилявся через шинквас, люди кричали: «Він лізе за виторгом!» — і випихали його за двері. Зроду-віку його мали за чоловіка чесного. За весь час, поки коваль жив із тою жінкою, він жодного разу її не бив. Вона завжди з нього сміялася, бо він був зизуватий на праве око. Він із цим мирився. Тільки казав: «Мене звати Жан! Зараз матимеш у мене на горіхи!» Ось як добре він до неї ставився.

У місті коваль усім розповідав про свою біду. Кожне давало йому добру пораду. Один замурзаний швець сказав, що він має радіти. Того шевця він трохи не вбив. Згодом йому трапився один різник. Той узявся допомогти ковалеві шукати дружину, бо йому, чоловікові гладкому, було корисно походити вночі. Вони підняли на ноги поліцію і обстежили річку — чи не плаває там труп. Над ранок знайшли одну жінку, але то була не його дружина. Стояв густий туман, і коваль Жан заплакав, коли це виявилася не вона. Різник теж заплакав і виблював у річку. Рано-вранці він повів коваля на бойню. Тут усі його знали й віталися з ним. Мекали телята, кувікали свині, пахло кров’ю. Жан кричав іще гучніше: «Жанно, ти тут?» Різник теж кричав (де вже тут було почути телят): «Цей коваль — мій товариш! Сюди привезли його жінку! Ви її не бачили?» Чоловіки хитали головою. «Тепер жінка пиши пропала, — не вгавав різник, — вони її забили». Він заходився шукати її серед свиней, їх висів там цілий довжелезний ряд. «Ось вона, свинюка!» — крикнув він. Жан обійшов її з усіх боків, обнюхав, давненько вже він не їв кров’янки, а любив її понад усе на світі. А коли досхочу нанюхався, сказав: «Ні, це не моя жінка». Тоді різник розлютився й вилаявсь: «Забирайся до дідькової матері, бовдуре!»

Жан пошкутильгав на станцію, жінка була його натрудженою ногою, гроші вийшли. «Як же я дістануся додому?» — заскиглив він і ліг на рейки. Замість потяга з’явився якийсь добрий чоловік; почувши про дружину, він подарував ковалеві квитка на потяг. У вагоні квиток виявився недійсним. «Але ж він подарував мені цього квитка! — промовив Жан. — Мене покинула жінка». В кишенях у нього не знайшлося жодного су, на наступній станції його забрала поліція. «Вона тут? Де вона?» — белькотів Жан, кидаючись поліцейським на шию. «Ось де вона!» — сказала поліція, показуючи на себе, й повела його з собою. Так коваль опинився в камері; він бушував там багато днів, а жінка як у воду канула. Він би її знайшов.

Несподівано його відпустили додому. «Мабуть, повернулася», — подумав він. Ліжко зникло, стіл зник, стільці позникали, зникло все. До порожньої хати дружина вже ніколи не повернеться.

— Чому хата порожня? — спитав він у сусідів.

— Ти заборгував нам гроші, Жане.

— А де ж тепер спатиме моя жінка, як прийде додому? — спитав Жан.

— Жінка не прийде. Вона з молодим сержантом. А ти спи на долівці, тепер ти бідняк!

Жан засміявся й підпалив село. З охопленої полум’ям хати одного свого двоюрідного брата він забрав дружинине ліжко. Перше ніж винести його, він подушив маленьких дітей, які там спали, — трьох хлопчиків і дівчинку. Тої ночі коваль мав чимало роботи. Поки знайшов стола, стільці й усе, що йому належало, згоріла і його власна порожня хата. Він переніс своє добро в поле, розставив меблі так, як вони стояли колись у хаті, й заходився гукати Жанну. Потім ліг на ліжко. Він залишив їй багато місця, але вона не приходила. Довго він лежав так сам і чекав. Хотілося їсти, особливо ночами; такого голоду навіть важко собі й уявити. Він так зголоднів, що ледве не встав; дощ заливав йому рота, він усе пив і пив. Ясними ночами він ловив зорі, о, якби тільки пощастило їх схопити; він ненавидів голод. Коли йому вже стало несила терпіти, він дав собі обітницю. Коваль присягнувся ім’ям Діви Пречистої не вставати доти, доки його не почує дружина й не ляже поруч. Чоловіка потім знайшла поліція й порушила його клятву. А то він її таки дотримався б. Сусіди хотіли його вбити. Усе село згоріло дотла. Він радів і кричав: «Це я! Це я!» Поліція злякалася й одразу поїхала.

Другого разу в камері сидів один учитель. Він мав гарну вимову, й через це Жан розповів йому свою історію.

— Як вас звати? — запитав учитель.

— Жан Преваль!

— Дурниці! Вас звати Вулкан! Ви зизоокий і кульгавий. Ви коваль. Добрий коваль, якщо кульгаєте. То впіймайте дружину!

— Впіймати?

— Вашу дружину звати Венера, а сержанта — Марс. Я розповім вам одну історію. Я чоловік освічений. Тільки крав.

І Жан, широко розплющивши очі, приготувався слухати. Така ж бо новина — жінку можна спіймати! Це й неважко. Один старий коваль так і зробив. Жінка обдурювала його з одним вояком, міцним, молодим парубком. Коли Вулкан, коваль, ішов до кузні, той красунчик, Марс, пробирався до нього додому й спав з його жінкою. Домашній півень їх побачив, обурився й доніс господареві. Вулкан викував тенета, такі тонюсінькі, що їх навіть не було видно (давні ковалі зналися на своєму ремеслі), й хитро розіпнув їх навколо ліжка. Ті двоє в нього й забралися — бабенція та вояк. Тоді півень полетів до господаря й прокукурікав: «Вони вдома». Коваль хутко покликав своїх родичів і все село. «Сьогодні я влаштую вам свято, — каже, — зачекайте надворі, зачекайте!» А сам прослизнув до хати, підкрався до ліжка й, побачивши дружину з тим парубком, ледве не заплакав. Двадцять три роки прожив він з нею й жодного разу навіть не вдарив! Сусіди чекали. Він затяг тенета, затяг туго-туго, вони попалися, він її заскочив, дружину. Парубка коваль відпустив на волю, тільки кожен з односельців затопив йому в пику. Потім усі прийшли до коваля й питають: «Де ж твоя жінка?» А коваль її сховав. Їй було соромно, він був радий.

— Отак треба робити! — додав учитель. — Історія ця правдива. На згадку про неї іменами тих людей назвали три зірки: Марс, Венера й Вулкан. На небі їх видно. Щоб побачити Вулкана, треба мати гостре око.

— Тепер я знаю, — сказав Жан, — чому я ловив зірки.

Згодом його забрали звідти. Вчитель залишився в камері. А Жан знайшов собі нового товариша. Той чоловік був вродливий. З ним було про що погомоніти. Всі горнулися до цього. Жан ловив дружину. Часом йому щастило. Тоді він радів. Нерідко він бував сумний. Тоді до палати приходив його товариш і казав:

— Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?

Товариш завжди казав правду. Не встигав він роззявити рота, а жінка вже тут і вродилася. «Ти ж зизоокий!» — казала вона Жанові. Той сміявся, сміявсь і сварився: «Ось матимеш у мене на горіхи! Мене звати Жан!»

Цей коваль, який жив у лікарні вже дев’ять років, невиліковним зовсім не був. Спроби директора відшукати його дружину нічого не дали. Навіть якби ту жінку знайшли, то хто примусив би її повернутися до чоловіка? Жорж уявляв собі, як би він насправді довів до завершення сцену, що так тішила коваля. Він поставив би у себе в помешканні ліжко, розіпнув би тенета, і нарешті з’явилася б жінка. Жан тихенько увійшов би й затяг тенета. Обоє казали б одне одному ті самі свої слова. Жан хвилювався б дедалі дужче й дужче. Тенета й дев’ять років відійшли б у забуття. «Ох, якби ж мені знайти ту жінку!» — зітхав Жорж.

Повернути її він допомагав Жанові щодня. Він так палко прагнув, щоб вона з’явилася, що міг уже подати її ковалеві, так ніби носив її з собою. Асистенти, його мавпенята, мали підозру, що тут криється якийсь таємничий експеримент. Мабуть, директор лікує чоловіка тими словами. Коли котромусь із них траплялося ввійти до палати самому, він не проминав нагоди промовити чарівну формулу: «Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?» Незалежно від того, тужив Жан чи був веселий, слухав їх чи затуляв собі вуха, вони однаково набридали йому цією доброзичливою вигадкою свого вчителя. Якщо коваль спав, вони будили його, якщо замикався в собі, на нього гримали. Вони шарпали його й термосили, казали, що він обмежений і тупий, глумилися над пам’яттю про його дружину. Ту фразу вони повторювали на тисячу ладів, залежно від їхньої вдачі й настрою, і коли це нічого не давало — коваль дивився на них байдуже, мов на порожнє місце, — у них з’являлася ще одна причина покпити з директора. Роками цей блазень вдавався до своєї нехитрої спроби, й далі сподіваючись однією простенькою фразою повернути глузд невиліковному!

Жорж позвільняв би їх усіх до одного; його зв’язували з ними контракти попереднього директора. Жорж знав, що до пацієнтів вони ставляться недоброзичливо, й потерпав за долю хворих у тому разі, якщо він раптом помре. Він не розумів, чому вони так дріб’язково саботують його, поза всяким сумнівом, самовіддану й корисну навіть у їхніх очах працю. Помалу він оточив би себе людьми, які були б аж такими митцями, щоб допомагати йому. По суті, асистенти, які дісталися йому від попередника, боролися за своє існування. Вони здогадувалися, що він не може з ними нічого зробити, й підхоплювали крихти його думок, щоб, коли їхні контракти скінчаться, прилаштуватися де-небудь бодай на правах його здібних учнів. Тонко відчував він і те, що діється в людях, занадто простих, млявих і від природи врівноважених, щоб коли-небудь стратити розум. Коли Жорж стомлювався й хотів відпочити від тієї високої напруги, яку йому передавали його божевільні друзі, він поринав у душу котрогось зі своїх асистентів. Усе, що робив Жорж, позначалося на чужих людях. Зокрема і його спокій; тільки знайти його тут Жоржеві було дуже важко. Дивовижні відкриття викликали в нього посмішку. Що, приміром, думали про нього ці полохливі душі? Нема сумніву, вони намагалися якось пояснити його успіхи і його прозірливу відданість, що її Жорж доводив своїм хворим. Наука привчила їх вірити в причини. Загалом люди статечні, церемонні, вони свято дотримувалися поглядів і звичаїв свого часу. Вони любили насолоду й геть усе пояснювали прагненням до насолоди; ця модна манія часу володіла всіма головами й мало чого досягала. Під насолодою вони розуміли, певна річ, споконвічні погані звички й непристойності, яким, відколи світ заселили тварини, огидно й невтомно віддається індивід.

Про багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було, вони й не здогадувались. Бо вони були люди освічені, а освіта — то бастіон індивіда для захисту від маси в ньому самому.

Наша так звана боротьба за існування — це не менш запекла, ніж за харчі та любов, боротьба й за те, щоб убити масу в нас самих. За певних обставин ця боротьба стає такою жорстокою, що навіть штовхає індивіда на самовіддані вчинки чи й дії, які суперечать його власним інтересам. Як маса «людство» існувало вже давно, ще доти, як придумали саме це розпливчасте поняття. Ця страхітлива, могутня, дика й неприборкана тварина нуртує в нас усіх, у глибинах куди глибших, аніж материнські. Попри свою давність, вона — наймолодша тварина, найважливіше творіння землі, її мета і її майбутнє. Ми нічого про неї не знаємо; ми й досі живемо так, немовби ми — індивіди. Іноді маса накочується на нас, ніби громохка гроза, ніби суцільний розбурханий океан, де кожна краплина жива й прагне того самого. Ця маса ще, буває, раптом розпадається, і тоді ми — знову ми, вбогі й самотні. Впадаючи в спогади, ми не годні збагнути, як це нас могло бути так багато, як це ми могли бути такі великі й згуртовані. «Недуга», — пояснює тут той, хто зазнав поразки від розуму; «Звір у людині», — заспокоює там агнець смирення, і обом невтямки, як це недалеко від істини. А тим часом маса в нас готується до нового натиску. Одного разу вона не розпадеться, спочатку, можливо, десь в одному місці на планеті, і звідти почне пожирати все довкола, доки сумнівів щодо неї вже не залишиться ні в кого, бо вже не буде жодних «я», «ти», «він», а буде тільки вона, маса.

Одним своїм відкриттям Жорж трохи пишався, а саме: роль маси в історії й житті індивіда, її вплив на певні зміни душі. У своїх пацієнтів йому пощастило довести наявність і того, й того. Безліч людей божеволіють через те, що маса в них особливо сильна й не може погамуватися. Не інакше пояснював він і самого себе та свою діяльність. Колись він жив задля особистих пристрастей, задля власного шанолюбства й жінок; тепер він дбав лише про одне: невпинно втрачати себе. У цій діяльності він підступив до прагнень і почуттів маси ближче, ніж решта індивідів довкола нього.

Його асистенти шукали пояснення, яке більшою мірою влаштовувало б їх. Чому, запитували вони, директор у такому захваті від цих причинних? Тому що він сам такий, тільки наполовину. Чому він їх лікує? Тому що не може змиритися з тим, що вони ще причинніші, ніж він. Він їм заздрить. Йому не дає спокою те, що вони є. Їх вважають чимось особливим. У ньому живе хворобливе прагнення привернути до себе стільки ж уваги, скільки її привертають до себе вони. Світ дивиться на нього, як на звичайного вченого. Чогось більшого він не доскочить, годі й сумніватися. Він помре директором клініки, при своєму розумі й, слід сподіватися, скоро. «Я хочу бути божевільним!» — кричить він, як мала дитина. Цю його сміховинну забаганку породило, звичайно ж, якесь юнацьке враження. Його не завадило б обстежити. Пропозицію піти на таке обстеження він, звісно, відхилив би. Він егоїст, із такими людьми краще справи не мати. Уявлення про душевну хворобу в нього від юних років пов’язане з похіттю. Він боїться імпотенції. Якби він спромігся переконати себе в тому, що він — божевільний, йому ніколи не загрожувала б імпотенція. Перший-ліпший придурок дає йому більше радости, ніж він сам собі. «Чому вони мають діставати від життя більше, ніж я?» — нарікає він. Жорж Кін почувається вкрай обділеним. Він страждає від комплексу меншовартости. Він мучить себе заздрощами доти, доки тих причинних виліковує. Цікаво, що в нього на душі, коли він виписує їх із лікарні? Йому не спадає на думку, що натомість прийдуть нові. Він перебивається невеличкими скороминущими тріумфами. Ось що таке ця знаменитість, якою захоплюється світ!..

...Сьогодні під час останнього обходу вони не виказували службового завзяття навіть про людське око. Було надто тепло, зміна погоди в останні березневі дні лягла тягарем на їхні підленькі душі. Вони почувалися так само, як упосліджені мешканці цього закладу. Добре влаштовані, асистенти бачили десь свої заґратовані вікна й притискалися лобами до шибок. Власна непевність їх дратувала. Зазвичай декотрі з них забігали наперед і один поперед одного відчиняли двері, якщо їх не випереджали санітари чи пацієнти. Сьогодні асистенти йшли за Жоржем трохи ззаду, неуважні й насуплені, проклинаючи нудну роботу, свого начальника й усіх хворих на світі. Краще б уже їм бути мусульманами й сидіти кожному в своєму невеличкому, чепурному раю. Жорж прислухався до знайомого гомону. Його друзі помітили його з вікон, однак залишилися такі самі байдужі, як і його вороги позаду. «Невеселий день», — нишком сказав він собі; постійно пливучи в потоці чужих почувань і вражень, він уже забув, що таке захоплюватися й ненавидіти. Сьогодні Жорж не відчував довкола нічого, крім важкої атмосфери.

У палатах панував осоружний спокій. При Жоржеві хворі намагалися не сваритись. Але їх і далі тягло до вікон. Щойно за ним причинилися двері, як вони знов починали штовхатися й гиркатись. Жінки, не полишаючи своїх місць, благали в нього кохання. Він не знав, що їм відповісти. Усі світлі й цілющі думки покинули його напризволяще. Страшна, як ніч, пацієнтка верещала: «Ні, ні, ні! Я не даю згоди на розлучення!» Решта хором вигукували: «Де він?» Одна дівчина захоплено белькотіла: «Дай і мені!» А Жан, добрий Жан, погрожував своїй Жанні дати ляпаса. «Вона у мене в тенетах, я тільки хочу її схопити, а її вже й нема!» — скаржився він. «Лясни її один раз», — порадив Жорж; ця тридцятидворічна вірність йому набридла. Жан дав ляпаса й замість дружини заходився кликати на допомогу сам. В іншій палаті всі дружно плакали, бо вже стало темно. «Сьогодні вони всі наче побожеволіли», — промовив санітар. Один із багатьох місцевих богів наказав: «Хай буде день!» — і обурився на те, що його тут не шанують. «Та він дрібний комівояжер», — довірливо прошепотів його сусід у палаті Жоржу. Хтось запитав: «А чи є Бог?» — і зажадав його адресу. На око доглянутий добродій, якого занапастив його рідний брат, поскаржився на те, що цього вечора справи посуваються кепсько. «Як тільки виграю процес, я накуплю собі сорочок на років п’ятнадцять!» — «І чого це люди ходять голяка?» — глибокодумно відказав його найкращий товариш; вони чудово розуміли один одного.

Відповідь на це запитання Жорж почув аж у наступній палаті. Один старий парубок показував решті, як його застукали in flagranti з рідною дружиною. «Я ськаю в неї на тілі воші, їх у неї ніколи не було. Раптом тесть стромляє в дірку для ключа голову й вимагає віддати йому внука». — «Куди, куди?» — захихотіли слухачі. Тут усі були заклопотані тим самим; як же добре вони розуміли одне одного. Санітари слухали теж залюбки. Один асистент, газетяр, занотовував промови, характерні для настрою цього вечора. Жорж це завважив, не дивлячись у його бік; подумки він робив те саме. Він був наче вощана табличка на ногах, на якій закарбовувалися чужі слова й рухи. Замість усвідомлювати й заперечувати, він машинально вбирав усе в себе. До того ж віск на табличці танув. «Дружина наганяє на мене нудьгу», — подумалося йому. Хворі здавалися йому незнайомими. Ті задні двері, що вели до їхніх оточених міцними мурами міст, звичайно лише прихилені, відомі тільки йому, сьогодні вперто не відчинялися. Виламати? Навіщо? Краще на цьому завершимо, завтра, на жаль, також буде день. Кожного я застану в його палаті, все своє життя я заставатиму вісімсот пацієнтів. Може, завдяки моїй славі лікарня розростеться. З часом їх стане від двох до десяти тисяч. Потоки прочан з усіх країн довершать моє щастя. Через тридцять років, слід сподіватися, тут постане така собі всесвітня республіка. Мене призначать народним комісаром у справах божевільних. Подорожі до всіх обжитих кінців світу. Інспекції й паради мільйонної армії негодящих душ. Ліворуч вишикую тих, що вижили з розуму, праворуч — тих, що нажили собі розуму. Заснуємо експериментальні заклади для особливо обдарованих тварин. Перевиховання божевільних тварин на людей. Вилікуваних придурків я з ганьбою зі своєї армії повиганяю. Друзі мені ближчі, ніж прихильники. Маленьких прихильників називають великими. Яка ж мала, виходить, моя дружина! Чому я не йду нарешті додому? Бо там на мене чекає дружина. Вона хоче кохання. Сьогодні всі хочуть кохання.

Вощана табличка нестерпно тисла. Те, що на ній закарбовувалося, мало вагу. В передостанній палаті раптом з’явилася дружина. Вона примчала бігом.

— Телеграма! — вигукнула дружина й засміялася йому у вічі.

— І через це ти так стараєшся?

Люб’язність стала в нього личиною; іноді йому хотілося скинути її, це була б вершина його грубощів. Він розгорнув телеграму й прочитав: «Я геть здурів. Твій брат». З усіх можливих новин цієї Жорж сподівався найменше. Невдалий жарт? Містифікація? Ні. Проти цього свідчило слово «здурів». Таких його брат не вживав. Коли вже він так написав, виходить, щось там не те. У душі Жорж подякував телеграмі. Поїздка неминуча. Він має виправдання перед самим собою. Більш нічого він собі тепер і не бажав. Дружина прочитала телеграму.

— Хто він такий, твій брат?

— Та я, бач, ніколи тобі про нього не розповідав. Найбільший із нині живих синологів. У мене на столі лежать кілька останніх його робіт. Я не бачив його вже дванадцять років.

— Що ти робитимеш?

— Сяду на перший-таки швидкий потяг.

— Завтра вранці?

— Ні, зараз.

Вона скривила губи.

— Так, так, — промовив він у задумі. — Йдеться про мого брата. Він у поганих руках. А то як би він дійшов до такого, щоб посилати цю телеграму?

Вона порвала телеграму на дрібненькі клаптики. І чого це їй не спало на думку порвати її відразу! Хворі кинулися збирати рештки. Усі її любили, кожному кортіло мати від неї щось на згадку, дехто ті клаптики ковтав. Більшість ховали їх біля серця або в штани. Платон-філософ з гідністю стояв поруч. Він уклонився й сказав:

— Мадам, живемо серед світу!

Кружними шляхами

Жорж довго спав; згодом потяг зупинився. Жорж підвів очі; до вагонів сідало багато людей. До його запнутого купе ніхто не входив. В останню мить — потяг уже рушив — якась пара попросилася до Жоржа. Він чемно посунувся. Чоловік штовхнув його й не вибачився. Жорж, кого будь-які грубощі серед чемних цивілізованих бовдурів тішили, здивовано подивився на супутника. Жінка зрозуміла його погляд не так і, щойно обоє повсідались, вибачилася за чоловіка — він, мовляв, сліпий.

— Я б і не подумав, — відповів Жорж, — ходить він навдивовиж упевнено. Я, бачте, лікар, і в мене було багато сліпих пацієнтів.

Чоловік уклонився. Він був високий і худий.

— Вам не заважатиме, якщо я йому почитаю? — спитала жінка.

Покірна відданість на її обличчі зачаровувала; вона жила, певно, лише задля цього сліпого.

— Навпаки! Тільки прошу не ображатись, якщо я потім засну.

Замість таких очікуваних грубощів, вони раз у раз обмінювалися люб’язностями. Жінка дістала з подорожньої сумки роман і почала читати грудним, роблено лагідним голосом.

У Петера тепер, мабуть, такий самий вигляд, як у цього сліпого, — застиглий і озлоблений. Що ж сталося з урівноваженим розумом Петера? Він жив самотньо, не знаючи турбот, і ні з ким не підтримував жодних взаємин. Іноді світ доводить чутливих натур до того, що в них тьмариться розум. Але з Петером такого статися не могло, його світ — це бібліотека. У нього була надзвичайна пам’ять. Голови, не такі міцні, стільки книжок не витримували; кожен склад, який вбирала його пам’ять, був чітко відмежований від наступного. Петер — аж ніяк не актор, навпаки, він завжди залишався самим собою, тільки самим собою. Замість тратити себе на інших, він, дивлячись на них іззовні, вимірював їх собою, якого знав також тільки ззовні й з боку голови. Тому Петер уник надто великих небезпек, неминуче пов’язаних із заглибленням у східні культури, якщо самотня людина віддається цій справі роками. Ні Лао-цзи, ні всілякі там індійці Петера не здолали. Він був чоловік тверезий і схилявся до філософії обов’язку. Свого Конфуція він знайшов би скрізь. Що його пригнічувало — створіння, майже позбавлене статі?

— «Ти знову штовхаєш мене на самогубство!»

Жорж слухав роман краєм вуха; жінчин голос лунав приємно, Жорж сприймав усі його інтонації. Почувши ці безглузді слова героя роману, він мимоволі гучно засміявся.

— Якби ви були сліпий, добродію, то не сміялися б! — гримнув на нього розгніваний голос.

Це озвався сліпий, і вже перші його слова виявилися грубістю.

— Даруйте, — мовив Жорж, — але в таке кохання я не вірю.

— То не заважайте діставати насолоду людині поважній! У коханні я розуміюся краще, ніж ви! Я сліпий. Вас це не стосується!

— Ви не так мене зрозуміли, — почав був Жорж.

Він здогадувався, яких страждань завдає цьому чоловікові його сліпота, й хотів йому допомогти. Цієї миті Жорж звернув увагу на жінку; вона жваво подавала йому знаки, то приставляючи до губів пальця, то благально згортаючи руки, щоб він задля всього святого помовчав, і він змовк. Її вуста подякували йому. Сліпий уже підніс руку. Щоб затулитися? Щоб ударити? Сліпий опустив руку й наказав:

— Далі!

Жінка почала читати знов, голос у неї тремтів. Від страху? На радощах, що їй трапилася тут така делікатна людина?

Сліпий, сліпий... Якийсь давній, невиразний спогад наростав, тупо й уперто пробиваючись на поверхню пам’яти. Зринула кімната, а за дверима ще одна. Там стояло біле ліжечко. У ньому лежав маленький хлопчик, геть червоний. Він тремтів від страху. Чийсь голос схлипував: «Я сліпий! Я сліпий!» Він усе плакав і плакав. «Я хочу читати!» Мати ходила туди-сюди. Потім вийшла до сусідньої кімнати, де кричав той голос. Там було темно, тут — світло. Хлопчик хотів спитати: «Хто там кричить?» Він тремтів від страху. Він думав, що тоді той голос прийде й складаним ножиком відріже йому язика. Згодом хлопчик почав співати й проспівав усі пісні, які тільки знав, а тоді починав усе спочатку. Співав він гучно, просто ревів, від тих звуків голова в нього, здавалося, ось-ось лусне. «Я червоний», — виводив він. Двері відчинились. «Угамуйся, — сказала мати, — в тебе лихоманка. Що це тобі вдарило в голову?» Цієї миті страшний голос у кімнаті за дверима простогнав і закричав: «Я сліпий! Я сліпий!» Маленький Ґеорґ випадає з ліжка, повзе, ридаючи, до матері й чіпляється їй за коліна. «Що з тобою? Що з тобою?» — «Чоловік! Чоловік!» — «Який чоловік?» — «У темній кімнаті кричить якийсь чоловік! Якийсь чоловік.» — «То ж Петер, твій брат Петер.» — «Ні, ні! — несамовито вигукує малий Ґеорґ. — Покинь того чоловіка, побудь зі мною!» — «Але ж Ґеорґе, ти ж бо розумний хлопчик, адже то — Петер. У нього кір, як і в тебе. Він тепер нічого не бачить. Тож і вередує. Завтра він видужає. Хочеш на нього поглянути?» — «Ні, ні!» — впирається він. «Адже то Петер, інший Петер», — міркує Ґеорґ, тихенько пхикаючи, поки мати з ним у кімнаті. Щойно вона виходить до «чоловіка», Ґеорґ ховається під ковдру. А коли чує голос, знов починає надривно плаката. Це триває довго, так довго він не плакав ще зроду. Вся картина розпливається в сльозах.

Цієї хвилини Ґеорґ збагнув небезпеку, що загрожувала Петерові, як той гадав, і тепер: він боявся осліпнути! Може, в нього щось негаразд із очима. Може, йому доводиться час від часу кидати читати. Що завдало б йому нестерпніших мук, аніж це! Години, яку він змушений провести не за власним планом, достатньо для того, щоб у нього з’явилися чужі думки. А чуже Петерові все, що стосується його самого. Поки голова його зважувала, уточнювала й пов’язувала окремі факти, відомості, погляди, користь від його самотности не викликала в нього сумніву. По-справжньому самотній, наодинці з собою, він не був ніколи. А вчений так і постає — коли він живе сам, щоб робити якомога більше речей одразу. Неначе тоді він справді робить бодай якусь одну річ! Мабуть, у Петера перевтомилися очі. Хто знає, чи добре в нього освітлення, коли він працює. Може, він, усупереч власній звичці й зневажливому ставленню до лікарів, усе ж таки побував у котрогось, і той порадив йому поберегти здоров’я й неодмінно відпочивати. Саме цей відпочинок, який затягся на багато днів, і міг доконати Петера. Замість хворих очей він не скористався здоровими вухами й не став слухати музику та людей (хіба є щось багатше від людських інтонацій?), а ходив, звичайно ж, туди-сюди серед книжок, сумніваючись у щирості своїх очей, заклинав їх і проклинав, із жахом згадував про свою одноденну сліпоту замолоду, ціпенів од страху, що знов і надовго осліпне, обурювався, впадав у відчай і, маючи вдачу надзвичайно круту й горду, спершу викликав брата, а не звернувся по раду до сусідів, знайомих чи ще до когось. «Я ту сліпоту з нього вижену, — поклав собі Ґеорг. — Це буде найлегше зцілення в моїй практиці. Я маю зробити три речі: ґрунтовно обстежити йому очі, подивитись, яке освітлення у нього в помешканні, обережно й лагідно побалакати з ним і переконати, що всі його побоювання, якщо вони й справді не мають жодних підстав, безглузді».

Ґеорґ привітно дивився на сліпого грубіяна і в душі дякував йому за те, що той тут сидів. Сліпий підказав йому, як насправді слід тлумачити телеграму. Чутлива людина від будь-якої зустрічі має користь або шкоду, бо така зустріч будить у ній враження й спогади. Байдужі люди — то заціпеніння, що пересувається на ногах, ніщо їх не сповнює, ніщо їх не переповнює через край, вони ходять по світу такими собі застиглими фортецями. Чому вони рухаються? Що ними рухає? Вони суто випадково переставляють ноги, мов тварини, а насправді вони — рослини. Їм можна постинати голови, а вони житимуть далі — адже в них є коріння. Стоїцизм — це філософія для рослин, це чорна зрада щодо тварин. Будьмо тваринами! Хто має коріння, той нехай його повисмикує! Ґеорґові було приємно усвідомлювати, чому потяг з ним мчить так швидко. Він сів на нього наосліп. Сліпо пригадав уві сні дитинство. Ввійшов сліпий. І локомотив раптом помчав назустріч певній меті — до зцілення сліпого. Бо психіатрові було байдуже — осліп Петер чи тільки того боявся. Тепер можна й поспати. Тварини вкрай загострюють свої поривання, а тоді обламують цим пориванням вістря. Найдужче вони люблять раз у раз змінювати свою швидкість. Вони надаються донесхочу й кохаються до знемоги. Свій спокій вони доводять до сну. Невдовзі заснув і він.

Жінка, читаючи, між рядками погладжувала його гарну руку, якою він підпирав голову. Вона думала, що він прислухається до її голосу. На декотрих словах жінка наголошувала; він мав зрозуміти, яка вона нещасна. Цю поїздку вона не забуде ніколи, незабаром їй сходити. Книжку вона залишить тут, на згадку, й просить лише одного погляду. На наступній станції жінка вийшла. Чоловік підштовхував її поперед себе, а зазвичай вона тягла його за собою. У дверях вона затримала подих. Не обертаючись (вона боялася чоловіка, її рухи — то була його лють), вона промовила, вона зважилася на багато що:

— Прощавайте!

Скільки років вона берегла цей тон! Він не зміг нічого відповісти. Вона була щаслива. Нишком плачучи, ледь захмелівши від власної вроди, жінка допомогла сліпому зійти з потяга. Вона опанувала себе й не кинула погляду на вікно купе, де бачила його в уяві. Він помітив би її сльози, їй було соромно. Роман лежав поруч із ним. Він спав.

Вранці Жорж умився. Приїхав він увечері. Зупинився в скромному готелі. У більшому його приїзд наробив би галасу, адже він належав до того десятка вчених, яких уперто, коштом решти, виставляють на продаж газети. До брата він вирішив піти другого дня, щоб не турбувати його перед сном. Позаяк Жоржа мучила нетерплячка, то він пішов до опери. У Моцарта він почувався затишно і в безпеці.

Уночі йому приснилися два півні. Той, котрий більший, був червоний і кволий, той, котрий менший, — доглянутий і хитрий. Вони билися довго, на них було так цікаво дивитися, що забувалось усе на світі. «Ось бачте, — промовив один із глядачів, — що виходить з людей!» — «З людей? — прокукурікав менший півень. — А де ж люди? Ми — півні. Бойові півні. Не глузуйте!» Глядач поточився назад. Він робився чимдалі меншим і меншим. Раптом усі побачили, що й він — усього лиш півень. «Але боягузливий, — сказав червоний. — Пора вставати». Малий півень був задоволений. Він переміг і полетів. Червоний залишився. Він ставав щораз більшим і більшим. І водночас дедалі яскравішим. Аж в очах різало. Потім вони розплющилися. У вікно світило якесь жахливе сонце.

Ґеорґ поквапився, і не минуло й години, як уже стояв перед двадцять четвертим номером на Ерліхштрасе. Будинок був майже аристократичний і вже втратив усі характерні ознаки. Ґеорґ зійшов на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й шкірила зуби. Ґеорґ уже хотів був оглянути себе — може, в нього щось негаразд, але похопився й запитав:

— Чи вдома мій брат?

Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала:

— Тут, перепрошую, ніяких братів немає!

— Мене звати професор Жорж Кін. Я шукаю доктора Петера Кіна, приват-ученого. Вісім років тому він жив тут, це поза всяким сумнівом. Ви часом не знаєте, у кого з будинку я можу довідатися про його адресу, якщо він звідси виїхав?

— Краще я нічого не скажу.

— Але ж дозвольте, я приїхав спеціально з Парижа. Адже ви можете мені сказати, живе він тут чи ні!

— А ви, перепрошую, чоловік веселий!

— Чому це я веселий?

— Ми не дурні.

— Певна річ.

— Розказувати є про що.

— Може, мій брат хворий?

— Нічогенький брат! Посоромилися б!

— То скажіть же, коли щось знаєте!

— Хіба я з цього щось матиму?

Ґеорґ дістав з гаманця монету, схопив жінку за руку й по-дружньому тицьнув монету в долоню, яка розтулилася сама собою. Жінка знов ошкірилась.

— Тепер ви скажете мені, що знаєте про мого брата, чи не так?!

— Сказати всяк може.

— Отже?

— Людина живе, живе, а тоді гоп — та й немає. Давайте ще!

Вона підсмикнула вгору плече.

Ґеорґ дістав іще одну монету, жінка підставила йому другу руку. Не торкаючись її, він кинув у неї монету.

— Я тепер можу й піти! — промовила вона й люто зиркнула на нього.

— То що ви знаєте про мого брата?

— Це збігло вже понад вісім років. А позавчора все й випливло на чисту воду.

Вісім років Петер не писав. Позавчора надійшла телеграма. Ця жінка щось таки знала.

— І що ви зробили? — спитав Ґеорґ, аби лишень швидше розв’язати їй язика.

— Пішла в поліцію. Порядна жінка одразу йде в поліцію.

— Ну звісно, звісно. Дякую вам за те, що допомогли моєму братові.

— Та чого там, прошу. А в поліції аж очі повитріщали!

— То що ж він зробив?

Ґеорґ уявив собі, як його трохи збентежений брат скаржиться грубим поліцейським на свої хворі очі.

— Він украв! Кажу ж вам, у нього Бога в серці немає.

— Украв?

— Він її вбив! А до чого тут я? Вона була в нього перша жінка. Я — друга. А шматки поховав. За книжками-бо місця он скілько! Я завше казала: злодій. А позавчора вбивця й розкрився. Ганьба мені. І чого я була така дурна? Я ж кажу: не тра’. Так уже в людей ведеться. Я думала: стілько книжок... Що робить чоловік від шостої до сьомої ранку? Трупи чикрижить — ось що він робить. А шматки бере з собою на прогулянку. Жодна душа нічого не помічала. А банкову книжку поцупив. Думаєте, в мене на руках щось зосталося? Я ж бо могла з голоду вмерти. Мене теж хтів. Я друга. Тепера подам на розлучення. Хай тілько, перепрошую, спершу заплатить. Його тра’ було запроторити до худиґарні ще вісім років тому! Тепер він там, унизу. Я його замкнула! Я не дам себе вбити!

Вона заплакала й хряснула дверима.

Петер — убивця. Тишко, худорба Петер, якого завжди лупцювали однокашники. Сходи хитаються. Стеля падає. Чоловік охайний, аж педантичний, Ґеорґ випускає з рук капелюха й не підіймає його. Петер одружений. Хто ж знав. Друга жінка, їй за п’ятдесят, потворна, обмежена, вульгарна, не годна сказати по-людському жодного слова, позавчора уникла його руки. Першу Петер розчленував. Він любить свої книжки й використовує їх для схованки. Петер і правда. Краще б він уже брехав, брехав на відчай душі в юності! То ось нащо викликали Ґеорґа. Телеграма фіктивна, її надіслала дружина або поліція. Казка про безстатевого Петера. Гарна казочка, як і всі казки, висмоктана з пальця й безглузда. Ґеорґ — брат убивці-садиста. Заголовки в усіх газетах. Найбільший із живих синологів! Найкращий знавець Східної Азії! Подвійне життя! З посади директора психіатричної лікарні доведеться піти. Крах. Розлучення. Його наступником стане котрийсь із асистентів. Хворі, хворі... Їх мучитимуть, їх лікуватимуть! Вісімсот чоловік! Вони його люблять, він їм потрібен, він не має права їх кидати, про відставку годі й думати. Вони смикають його з усіх боків, ти не повинен іти, ми підемо з тобою, залишайся, ми зовсім самі, тут не розуміють нашої мови, ти нас чуєш, ти нас розумієш, ти до нас усміхаєшся, його чудові рідкісні птахи, вони тут геть чужі, в кожного своя, окрема батьківщина, жоден не розуміє свого сусіду, вони сварять одне одного й навіть не здогадуються про це, задля них він живе, він їх не покине, він залишиться. Петерову справу треба залагодити. Його біду можна пережити. Він народжений для китайського письма, Ґеорґ — для людей. Петера слід покласти до закритої лікарні. Надто довго в житті він стримувався. З першою жінкою в нього подалися нерви. Як йому було впоратися з несподіваною переміною? Поліція його віддасть. Можливо, пощастить перевести до Парижа. Те, що стан у нього неосудний, можна довести. Ні, Ґеорґ у жодному разі не допустить, щоб його лікарнею керував хтось інший.

Навпаки, він ступає крок уперед, підіймає капелюха, обтрушує його й чемно, однак рішуче стукає в двері. Щойно капелюх опиняється в нього в руках, Ґеорґ знову стає впевненим і досвідченим лікарем.

— Ласкава пані! — бреше він. — Ласкава пані!

Молоденький коханець Ґеорґ проказує ці слова як заклинання і так палко, що йому й самому стає смішно, немовби він сидить у театрі перед коном, де сам-таки й грає. Він чує, як вона підходить до дверей. «Мабуть, дістала люстерко, — міркує він. — Мабуть, пудрить носа й збирається виконати моє прохання».

Вона відчиняє двері й ошкірюється.

— Я хотів би у вас дещо спитати!

Він відчуває, що жінка розчарована. Вона сподівалася, що він і далі заграватиме до неї чи хоча б іще раз скаже «ласкава пані». Рот у неї так і залишається роззявленим, погляд стає похмурим.

— Перепрошую, я знаю тільки вбивцю.

— Цить! — гарчить голос якогось хижого звіра.

З’являються два кулаки, вслід за ними — величезна червона голова.

— Не вірте цій бабері! Вона ж прицюцькувата! У моєму будинку ніяких убивць немає! Поки я тут щось означаю — жодного! Він заборгував мені четверо канарок, якщо ви його брат, птахи породисті, я виростив їх сам особисто. Він заплатив. Добре заплатив. Учора ж таки, ввечері. Може, сьогодні я відтулю йому свою патентовану дірку. Він просто схиблений на ній. Хочете на нього поглянути? Їсти йому дають. Чого душа забажає. Я його замкнув. Він боїться цієї бабери. Терпіти її не може. Її ніхто не може терпіти. Ви тільки подивіться на неї! Що вона з ним зробила! Замордувала бідолаху. Вона для нього, каже він, не існує. Краще вже він себе осліпить. І має рацію Це не жінка, а лайно! Якби він на ній не оженився, все було б добре, і в голові теж, скажу я вам!

Жінка поривається вкинути слово, чоловік відпихає її ліктем назад до помешкання.

— Хто ви? — питає Ґеорґ.

— У моїй особі ви бачите найкращого товариша вашого пана брата. Я — Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії, прозваний Рудим Котом! За будинком наглядаю я. У вашого покірного слуги пильне око закону! А хто ж такий ви? Я маю на увазі, за фахом.

Ґеорґ зажадав, щоб йому показали брата. Усі вбивства, всі страхи, всі підступні заміри в світі пішли порохом. Сторож йому сподобався. Голова в цього чоловіка нагадувала Ґеорґу сонце, що сходило сьогодні вранці. Він був грубий, але вигляд його діяв підбадьорливо; надзвичайно кремезний чолов’яга, яких уже нечасто побачиш у культурних містах і родинах. Сходи гуркотіли. Замість тримати нещасну землю, Атлант по ній гатив. Під його могутніми стегнами й литками східці стогнали. Черевики й ступні були кам’яні. Його слова відлунювали від стін. «І як тільки його витримують мешканці будинку?» — промайнуло в Ґеорґа. Йому було трохи соромно, адже він не відразу збагнув, яка кретинка ця жінка. Вона розмовляла простими фразами, і саме це переконало його в правдивості тих дурниць, які вона молола. Усю вину за це він скинув на дорогу, на вчорашню музику Моцарта, яка вперше за стільки часу вихопила його з щоденної коловерти думок, а також на сподівання побачити хворого брата, а не хвору сторожиху. Те, що Петер з його суворими правилами попався цій кумедній старій, він, Ґеорґ, розумів. Він посміявся зі сліпоти й недосвідченості брата, який дав телеграму, безперечно, через цю стару, й радів, що біді так легко буде зарадити. Сторожева відповідь підтвердила його припущення: ця жінка кілька років вела в Петера домашнє господарство й скористалася цим своїм початковим становищем для того, щоб домогтися почеснішого. Ґеорґ пройнявся почуттям ніжности до брата, який позбавив його жахливої мороки. Проста телеграма мала простий зміст. Хто знає, чи не доведеться Ґеоргові вже завтра сидіти в потязі, а позавтра знов обходити свої палати?

Унизу, в під’їзді, Атлант зупинився перед якимись дверима, дістав з кишені ключа й відімкнув їх.

— Я піду перший, — прошепотів він і приставив до губів товстого пальця. — Пане професор, любий мій друже! — почув Ґеорґ його голос уже за дверима. — Я привів тобі гостя! Що я за це матиму?

Ґеорґ переступив поріг, причинив за собою двері і вражено побачив перед собою вбогу комірчину. Вікно забите дошками, на ліжко й шафу падало тьмяне світло, добре розгледіти нічого не можна було. До Ґеорґа підкрався огидний запах несвіжої їжі, і він мимоволі затис собі носа. Де ж Петер?

Почулося шарудіння, мов у клітці з дикими звірами. Ґеорґ намацав поруч стіну. Вона справді була там, де він і думав; жах, яка тіснота.

— Та відчиніть же вікно! — промовив він уголос.

— Не можна! — відказав Атлантів голос.

Виходить, Петер страждає все ж таки через очі, не тільки через жінку; ось чому він сидить тут у такій темряві. Де ж він?

— Ось він! Ось він! — ревів Атлант, як лев у лігвищі. — Сидить перед моїм патентом!

Ґеорґ ступив два кроки вздовж стіни й наштовхнувся на якусь купу. Петер? Ґеорґ нахилився й намацав людського кістяка. Він підняв його, людина затремтіла, — чи то повіяв протяг, але ж ні, тут не було жодної щілини, — й нарешті хтось прошепотів, нечутно й глухо, мов умирущий, мов уже мертвий, якби мертвий міг розмовляти:

— Хто це?

— Це я, Ґеорґ, твій брат Ґеорґ. Хіба ти мене не чуєш, Петере?

— Ґеорґ? — Голос наповнився звуком.

— Атож, Ґеорґ, я хотів тебе побачити й приїхав сюди. З Парижа приїхав.

— Це справді ти?

— Чому ти сумніваєшся?

— Я тут погано бачу. Така темінь.

— Я впізнав тебе по твоїй худорбі.

Зненацька хтось суворо й різко — Ґеорг аж трохи злякався — наказав:

— Вийдіть звідси, Пфаф!

— Ти ба!

— Прошу вас, залиште нас самих, — додав Ґеорґ.

— Негайно! — наказав Петер, колишній Петер.

Пфаф вийшов. Цей новий добродій здавався йому аж надто шикарним, на вигляд як президент, видко, чимось таким і був. А з професором поквитатися за його зухвальство він, Пфаф, ще встигне. Як завдаток він хряснув за собою дверима, хоча з поваги до президента замикати їх не став.

Ґеорґ поклав Петера на ліжко й навіть не помітив, що вже не тримає його на руках; тоді ступив до вікна й заходився віддирати дошки.

— Потім я його відразу знов запну, — сказав він. — Тобі потрібне повітря. Якщо болять очі, заплющ поки що.

— Очі в мене не болять.

— То чому ж ти їх бережеш? Я гадав, ти надто багато читав і тепер хочеш трохи відпочити в темряві.

— Дошки тут лише відучора.

— Це ти поприбивав їх так міцно? Я ледве відриваю. Не думав, що в тебе стільки сили.

— Це сторож, отой найманець.

— Найманець?

— Продажний хамула.

— А мені він здався симпатичним. Якщо порівняти його з рештою людей із твого оточення.

— Колись він здавався мені теж таким.

— Що ж він тобі зробив?

— Він нахабно поводиться, тикає мені.

— Гадаю, він робить це для того, щоб довести тобі свою дружбу. У цій комірчині ти, звичайно, не дуже давно?

— Від позавчора, від полудня.

— Ти почуваєшся відтоді краще? Я маю на увазі твої очі. Сподіваюся, ти не взяв із собою книжок?

— Книжки нагорі. А невеличку мою похідну бібліотеку вкрали.

— Це просто щастя! А то ти намагався б читати й тут. Твої хворі очі це доконало б. Гадаю, тепер тебе й самого непокоїть, що з ними буде. Колись до своїх очей тобі було байдуже. Ти марнував їх на відчай душі.

— Очі в мене цілком здорові.

— Правда? Ти ні на що не скаржишся?

— Ні.

Дошки вже лежали на підлозі. Комірчину залляло яскраве світло. У відчинене вікно вливалося повітря. Ґеорґ глибоко й задоволено зітхнув. Досі обстеження проходило успішно. Відповіді, що їх давав Петер на його добре продумані запитання, були слушні, посутні, трохи сухі, як і колись. Усе зло крилося в тій жінці, тільки в тій жінці, натяк проти неї він умисне пустив повз вуха. За очі Петер не боявся, тон, яким він реагував на розпитування про них, виказував справедливе обурення. Ґеорґ обернувся. На стіні висіли дві порожні клітки для птахів. На постільній білизні виднілися червоні плями. У самому кутку стояв умивальник. Вода в ньому була брудна й червонувата. Петер виявився ще худішим, ніж спершу видався пальцям. Кожну щоку в нього розтинала глибока зморшка. Обличчя стало довше, вужче й суворіше, ніж було багато років тому. Чотири настирливі зморшки тяглися через чоло, так ніби очі в нього завжди стояли широко розплющені. Губів не видно було зовсім, їх позначала невдоволено скривлена щілина. Очі його, нещасні, водяво-блакитні, запитливо дивилися на брата, намагаючись виказувати байдужість; в їхніх кутиках чаїлася цікавість і недовіра. Ліву руку Петер ховав за спиною.

— Що в тебе з рукою?

Ґеорґ відвів її з-за спини. Рука була обмотана ганчіркою, яка наскрізь просякла кров’ю.

— Я покалічився.

— Як?

— За обідом ніж ненароком порснув по мізинцю. Відбатував дві фаланги.

— Ти, мабуть, полоснув щосили?

— Фаланги виявилися відтятими тільки наполовину й повисли. Я подумав, з них однаково пуття не буде, й відрізав їх зовсім. Щоб покласти край болю відразу.

— Що тебе так налякало?

— Ти й сам знаєш.

— Звідки мені знати, Петере?

— Сторож тобі розповів.

— Мені й самому здається дуже дивним те, що він не обмовився про це жодним словом.

— То він винен. Я не знав, що в нього канарки. Клітки він поховав під ліжко, дідько його знає навіщо. Півдня і цілий другий день тут, у комірчині, стояла мертва тиша. Учора за вечерею, коли я саме розрізав м’ясо, зненацька знявся страшенний галас. За перший переляк я поплатився пальцем. Ти зваж на те, що за роботою я звик до тиші. Та я помстився над тим негідником. Він такі грубі жарти любить. Думаю, він умисне сховав клітки під ліжком. Міг би ж залишити їх на стіні, де вони тепер висять знов.

— Як ти помстився?

— Випустив пташок на волю. Коли зважити на те, як у мене болів палець, то помста не дуже й жорстока. Пташки, мабуть, загинули. Він так розлютився, що забив мені дошками вікно. Крім того, за пташок я йому заплатив. Сторож запевняє, нібито їм немає ціни, — він, мовляв, дресирував їх роками. Звичайно ж, бреше. Ти коли-небудь читав, щоб канаркам можна було наказати співати, а тоді — змовкати?

— Ні.

— Він хотів так набити їм ціну. Іноді гадають, нібито тільки бабенції зазіхають на гроші своїх чоловіків. Це велика помилка. Бачиш, чим я за неї заплатив.

Ґеорґ побіг до сусідньої аптеки, купив йоду, бинтів і ще деяких дрібниць, щоб підкріпити Петера. Рана не була небезпечна; тривогу викликало те, що Петер, і так досить кволий, утратив стільки крови. Перев’язати його треба було ще вчора, відразу. Цей сторож — просто нелюд, він думав лише про своїх канарок. Петерова розповідь звучала переконливо. І все ж не завадило б з’ясувати у винного, чи в усіх подробицях вона правдива. Найкраще було б піднятися зараз до помешкання й вислухати сторожеву версію вчорашніх і ще давніших подій. Ґеорга така перспектива аж ніяк не приваблювала. Вже вдруге за цей день він помилився в людині. Він вважав — і його успіхи в психіатрії це підтверджували, — що добре розуміється в людях. Той рудий чолов’яга — не просто міцний Атлант, він підступний і небезпечний. Його жарт із птахами, яких він сховав під ліжко, свідчив про те, наскільки байдужий йому Петер, чиїм найкращим товаришем він себе виставляв. У нього не забракло духу позбавити хворого світла й повітря, забивши дошками вікно. Про рану він не подбав. Одна з його перших фраз, коли Ґеорґ познайомився з ним, була: брат заплатив за чотирьох канарок, які той йому, мовляв, заборгував, добре заплатив. Сторож думав про гроші. Він вочевидь у спілці з тією жінкою. Сидів у неї в помешканні. Його грубий штурхан і ще зухваліші образи на свою адресу вона сприйняла не без задоволення, хоча й зі злістю. Отже, вона — його полюбовниця. Жодного з цих висновків Ґеорґ не дійшов там, нагорі. Така велика була тоді його полегкість, коли він збагнув, що ні в якому вбивстві Петер не винен. Тепер йому знову стало соромно, свій гострий розум він залишив удома. Адже це просто смішно — повірити такій жінці! Адже це просто безглуздо — так приязно поставитися до найманця! Петер назвав його дуже влучно. Звичайно, тепер сторож тільки ошкіриться йому в очі, адже він виявився хитрішим від нього, Ґеорґа. У цих пройдисвітів ошкір не сходить з обличчя, вони ж бо впевнені в своїй перевазі й у своїй перемозі над Петером. Вони замислили, очевидно, захопити собі помешкання й бібліотеку, а Петера тримати в отій норі внизу. Ошкіром-таки й зустріла його та жінка, коли відчинила двері.

Ґеорґ, перше ніж іти до сторожа, вирішив перев’язати Петера. Рана важливіша, ніж балачка з тим чоловіком. Багато нового в нього однаково не довідаєшся. А знайти який-небудь привід, щоб вийти на півгодини з комірчини, неважко буде й потім.

Хитромудрий Одіссей

— Ми з тобою, власне, як слід ще й не привіталися, — промовив Ґеорґ, ступивши до комірчини знов. — Але я знаю, ти проти всіляких сімейних сцен. Водогону в тебе тут немає? У під’їзді я бачив кран.

Він приніс води й попросив Петера посидіти спокійно.

— Я і так тільки це й роблю, — відповів той.

— Мені так кортить побачити твою бібліотеку! У дитинстві я не розумів, чому ти так любиш книжки. Я був зовсім не такий тямковитий, як ти, й не мав твоєї неймовірної пам’яти. От уже дурний був хлопчисько, тільки й знав ласувати та гратись! Я ладен був день і ніч ламати комедію й цілувати матір. А ти від самого початку вибрав свою мету. В житті мені не траплялася жодна інша людина, що розвивалася б так послідовно, як ти. Я знаю, ти не любиш слухати приємні речі, ти хотів би, щоб я помовчав і дав тобі спокій. Не гнівайся, але спокою я тобі не дам! Дванадцять років я тебе не бачив, вісім років я читав твоє ім’я лише в часописах, власноручних листів ти мені не надсилав, вважаючи їх надто дорогоцінними. Цілком можливо, що наступні вісім років ти обходитимешся зі мною не краще, ніж досі. До Парижа ти не приїдеш; я знаю, як ти ставишся до французів і поїздок. Найближчим часом я не матиму змоги навідати тебе знов, я переобтяжений роботою. Може, ти чув, я працюю в одній лікарні під Парижем. Скажи сам, коли ж я зможу тобі подякувати, як не тепер? А подякувати тобі я повинен, ти надто скромний, ти навіть не здогадуєшся, чим я тобі завдячую: своєю вдачею, коли вже вона в мене є, своєю любов’ю до науки, тим, що я в житті забезпечений, своїм порятунком від жінок, тим поважним ставленням до великого й святобливим — до малого, ставленням, яке властиве тобі ще більшою мірою, ніж самому Якобу Ґрімму. І в тому, що я перекинувся до психіатрії, теж є, зрештою, твоя вина. Мовними проблемами зацікавив мене ти, а почав я з праці про мову одного божевільного. Звичайно, до цілковитої самовідданости, до роботи задля роботи, до обов’язку задля обов’язку, як того вимагав Іммануїл Кант, а ще задовго до всіх — Конфуцій, я, на відміну від тебе, ніколи не дійду. Боюся, для цього в мене не стане духу. Похвала діє на мене цілюще, вона мені, мабуть, потрібна. Позаздрити можна тобі. Ти маєш визнати, що натури з такою силою волі трапляються рідко, трагічно рідко. Звідки візьмуться одразу двоє таких в одній сім’ї? До речі, твою працю про Канта й Конфуція я читав з такою цікавістю, з якою не читав навіть Канта чи й бесід самого Конфуція. Вона гостра, вичерпна, нещадна до всіх інакодумців, її глибина й всеосяжні знання просто приголомшують. Може, тобі випадало читати критичну статтю одного голландця, який називає тебе Якобом Буркгардтом східних культур. Але ти, мовляв, не такий грайливий і багато суворіший до самого себе. А на мою думку, в тебе освіченість універсальніша, ніж у Буркгардта. Почасти це можна пояснити, мабуть, багатшими знаннями нашої доби, та справа тут переважно в твоїй особистості, у твоїй здатності усамітнюватись. Буркгардт був професором і читав лекції, цей компроміс вплинув і на його манеру висловлювати думки. Ти прекрасно тлумачиш китайських софістів! За кількома фразами, яких від них залишилося ще менше, ніж від греків, ти вибудовуєш їхній світ, правильніше сказати, їхні світи, адже вони відрізняються один від одного так, як тільки може відрізнятись один філософ від іншого філософа. Особливо приємно мене вразила твоя остання велика стаття. Арістотелева школа, пишеш ти, на Заході відіграла таку саму роль, яку в Китаї відіграла Конфуцієва школа. Арістотель, Сократів учень у третьому коліні, вбирає в себе й решту приток давньогрецької філософії. Серед його середньовічних прихильників не на останньому місці навіть християни. Достоту так пізніші конфуціанці переробляли все, що брали від школи Мо-цзи, від прихильників учення Дао, а згодом навіть від буддизму, якщо це здавалося їм корисним і потрібним для збереження власної могутности. Тим-то ні конфуціанців, ні арістотелівців назвати еклектиками не можна. Вони страшенно близькі одні до одних, як ти це переконливо й довів, близькі за своїм впливом, одні — на християнське середньовіччя, інші — на ту саму добу, що починається з династії Сун. Я, звісно, нічого в цьому не тямлю, я ж по-китайському жодного слова не розумію, але твої висновки стосуються кожного, хто хоче докопатися до свого коріння, збагнути витоки власних поглядів, духовний механізм у самому собі. Можна поцікавитися, над чим ти працюєш тепер?

Миючи й перев’язуючи братові руку, Ґеорґ пильно, хоч і якомога непомітніше, стежив за виразом обличчя Петера, за тим, яке враження справляють на того його слова. Після останнього свого запитання Ґеорґ примовк.

— Чому ти весь час на мене зириш? — озвався Петер. — Ти сплутуєш мене з одним зі своїх пацієнтів. Мої наукові погляди ти розумієш тільки наполовину, бо тобі надто бракує освіти. Не розбалакуй так багато! Ти зовсім нічим мені не завдячуєш. Ненавиджу лестощів. Арістотель, Конфуцій і Кант тобі байдужі. Перша-ліпша жінка тобі миліша. Якби я мав на тебе вплив, ти б не був тепер директором дурдому.

— Але ж, Петере, ти мене...

— Я працюю над десятком статей водночас. Майже всі вони — буквоїдські, як ти потай називаєш будь-яку філологічну працю. Ти смієшся над загальними поняттями. Робота і обов’язок — це для тебе загальні поняття. Ти віриш тільки в людей, переважно в бабер. Чого ти від мене хочеш?

— Ти несправедливий, Петере. Я сказав, що не розумію по-китайському жодного слова. «Сан» означає «три», а «ву» — «п’ять», це все, що я знаю. Я мушу дивитися тобі в обличчя. А то як же я знатиму, чи не роблю я твоєму пальцеві боляче? Адже сам ти й рота не роззявиш. На щастя, обличчя в тебе красномовніше, ніж рот.

— Тоді поквапся! У тебе гордовитий погляд. Дай моїй науці спокій! Не вдавай, нібито вона тебе цікавить. Залишайся зі своїми божевільними! Адже я в тебе про них не питаю. Ти розбалакуєш надто багато через те, що завжди крутишся серед людей!

— Гаразд, гаразд, я вже закінчую.

Ґеорґ відчував по руці, що Петер, промовляючи ці різкі слова, ледве стримувався, щоб не підхопитись на ноги; ось як легко було знову збудити в ньому почуття власної гідности. Він і десять років тому, коли доходило до суперечки, завжди висловлювався відверто. Не минуло ще й півгодини після того, як він сидів на підлозі — скорчившись, кволий, наче вже при смерті, купка кісток, з якої долинав голос школяра, що дістав лупки. Тепер Петер захищався лаконічними, дошкульними фразами й вочевидь ладен був скористатись як зброєю своїм довгим зростом.

— Я б хотів поглянути на твої книжки, там, нагорі, якщо ти не проти, — сказав Ґеорґ, закінчивши перев’язувати руку. — Підеш зі мною чи зачекаєш мене тут? Сьогодні тобі треба поберегти себе, ти втратив багато крови. Полеж годинку! Потім я зайду по тебе.

— Що ти збираєшся за годину зробити?

— Подивлюся твою бібліотеку. Адже сторож нагорі?

— На мою бібліотеку тобі потрібен буде цілий день. За годину ти нічого не побачиш.

— Я хочу тільки мати загальне враження, по-справжньому ми оглянемо її разом, згодом.

— Не йди нагору, залишся тут! Я тебе застерігаю!

— Від чого?

— У помешканні смердить.

— Чим?

— Жінкою, щоб не сказати грубіше.

— Ти перебільшуєш.

— Ти бабій.

— Бабій? Ні!

— Баболюб! Тобі так приємніше?

Голос у Петера зривався.

— Я твою ненависть розумію, Петере. Та жінка її заслуговує. Вона заслуговує багато більшого.

— Ти її не знаєш!

— Я знаю, що ти перетерпів.

— Ти розмовляєш, як сліпий про колір. У тебе галюцинації. Ти перебираєш їх від своїх пацієнтів. У голові в тебе, як у калейдоскопі. Ти змішуєш форми й кольори, як тобі заманеться. Але ж кольори... кожен колір має свою назву! Краще помовч про те, чого не зазнав сам!

— Я й помовчу. Я тільки хотів сказати тобі, Петере, що розумію тебе, я зазнав того самого, я не той, що був колись. Тим-то я тоді й змінив свій фах. Жінки — це напасть, свинцеві гирі на шиї в духу людського. Хто до свого обов’язку ставиться поважно, той повинен скинути їх, а то пропаде. Галюцинації моїх пацієнтів мені не потрібні, бо мої здорові розплющені очі в житті бачили більше. За дванадцять років я дечого навчився. Тобі пощастило від самого початку пізнати те, за що мені довелося платити гірким досвідом.

Щоб викликати в Петера довіру, Ґеорґ розмовляв не так переконливо, як умів. На його вустах заліг вираз задавненої гіркоти. Недовіра в Петера зростала, але зростала і його цікавість, це було видно з того, як напружувалися в нього кутики очей.

— Одягаєшся ти вельми дбайливо! — промовив він, і це були перші слова, що порушили його байдужість і розчарування.

— Паскудна потреба! Цього вимагає моя робота. Коли з неосвіченими пацієнтами по-панібратському розмовляє добродій, у якого шляхетний вигляд, на декого з них це таки справляє враження. Декотрих меланхоліків рубці на моїх випрасуваних штанях надихають дужче, ніж мої слова. Якщо я не вилікую людей, вони залишаться в своєму дикунському стані. Щоб відкрити їм шлях до освіти, хай навіть запізнілої, я маю зробити їх здоровими.

— Он як ти шануєш освіту. Відколи?

— Відколи знаю по-справжньому освіченого чоловіка. Знаю, чого він домігся й домагається щодня. І що його духові ніщо не загрожує.

— Ти маєш на увазі мене.

— Кого ж іще?

— Запорука твоїх успіхів — безсоромні лестощі. Тепер я розумію, чому навколо тебе здіймають стільки галасу. Ти неприторенний брехун. Перше слово, яке ти навчився казати, було брехнею. Щоб мати втіху від брехні, ти став психіатром. Чому ж не актором? Посоромся своїх хворих! Для них їхня біда — гірка правда, вони приходять зі своїми скаргами, коли вже не можуть дати собі ради. Я можу уявити собі такого бідолаху, який страждає на галюцинації певного кольору. «У мене перед очима все зелене», — нарікає він. Може, він плаче. Може, мучиться зі своїм сміховинним зеленим кольором уже місяцями. Що робиш ти? Я знаю, що ти робиш. Ти його влещуєш, ти хапаєш нещасного за його ахіллесові п’яти, — в кого їх немає, людина — це поспіль слабкі місця, — ти називаєш його «любий мій» та «любий друже», душа в нього розтоплюється, він починає поважати спершу тебе, а тоді й себе. Він, може, останній сіромаха на світі, а ти оточуєш його якнайглибшою повагою. Щойно він починає уявляти себе співдиректором твоєї лікарні, який лише внаслідок випадкової несправедливости позбувся одноосібної влади, як ти відкриваєш йому всю свою правду. «Любий друже, — кажеш ти, — колір, який ви бачите, зовсім не зелений. Він... він... скажімо, синій! — Голос у Петера зірвався. — Хіба ти його цим зцілив? Ні! Вдома дружина й далі мучитиме його так само, як колись, і мучитиме до смерти. «Коли люди хворі й уже при смерті, вони дуже нагадують божевільних», — каже Ван Чун, ясна голова, він жив у першому сторіччі нашого літочислення, від двадцять сьомого до дев’яносто восьмого року в Китаї пізнього періоду династії Хань, і знав про сон, божевілля та смерть більше, ніж ви зі своєю нібито точною наукою. Зціли свого хворого від його дружини! Поки вона з ним, він божевільний і при смерті — це, за Ван Чуном, два споріднені стани. Забери від нього дружину, якщо можеш! Цього ти не в змозі зробити, бо вона не в твоїх руках. Якби вона була в твоїх руках, ти залишив би її собі, бо ти — баболюб. Запротор усіх жінок до своєї лікарні, роби з ними, що тобі заманеться, марнуй життя, помри в сорок років, стративши всю снагу й отупівши, але так ти бодай зцілиш хворих чоловіків і знатимеш, за що тобі така шана й слава!

Ґеорґ уже відразу помічав, коли голос у Петера зривався. Для цього братові досить було подумати про оту жінку нагорі. Він ще не згадав про неї й словом, а голос його вже виказував пронизливу, невиліковну ненависть, що прагла з криком вихопитися йому з душі. Він вочевидь сподівався, що Ґеорґ позбавить його тієї жінки; ця місія здавалася Петерові такою важкою й небезпечною, що він уже тепер висварив брата за її невдале завершення. Треба було змусити Петера вихлюпнути з грудей якомога більше його ненависти. Якби ж він, просто розповідаючи про події, як їх запам’ятав, дійшов до самого їхнього початку! Під час таких розповідей-спогадів Ґеорґ умів грати роль шкільної ґумки, що стирає всі сліди на вразливому аркуші пам’яти. Одначе Петер ніколи про себе не розповість. Те, чого він зазнав, пустило коріння у сферу його науки. Легше було розтривожити вразливе місце тут.

— Я думаю, — мовив Ґеорґ, маючи намір розтроюдити рану співчуттям (хто ж не візьме його на свій рахунок!), — що ти дуже переоцінюєш значення жінок. Ти ставишся до них надто серйозно й вважаєш їх такими самими людьми, як ми. Я бачу в жінках лише тимчасово неминуче зло. Навіть деяким комахам краще, ніж нам. Одна чи кілька маток приводять на світ цілий рій. Решта комах недорозвинені. Чи можна жити густіше, ніж звикли жити терміти? Яке жахливе скупчення статевих подразнень становив би, мабуть, такий рій, якби ці комахи мали ще й стать! Вони її не мають, а відповідні інстинкти властиві їм тільки незначною мірою. Вони бояться навіть цієї крихти. У термітнику гинуть, на перший погляд, безглуздо тисячі й тисячі комах, і в їхній смерті я вбачаю звільнення від нагромадженої сексуальности рою. Вони жертвують невеликою частиною своєї маси задля того, щоб уберегти від любовних тривог більшу частину. Термітник загинув би від любови, якби вона стала в ньому доступною. Я не уявляю собі картини прекраснішої, ніж оргія в термітнику. Охоплені чарами жахливого спогаду, комахи забувають, хто вони — сліпі клітини фанатичного цілого. Кожна прагне бути сама для себе; це починається з сотні чи тисячі, безумство поширюється, їхнє безумство, масове безумство, сторожі полишають входи, термітник палає нещасливою любов’ю, адже вони не можуть паруватися, вони не мають статі, нечуваний гам і збудження приваблюють полчища мурашок, до брам, що залишилися без охорони, вдираються смертельні вороги, хто вже з охоронців думає про оборону, кожне хоче любитися, термітник, що жив би, можливо, цілу вічність, ту саму вічність, за якою ми так тужимо, вмирає — вмирає від любови, від того самого інстинкту, завдяки якому продовжуємо своє житія ми, людство! Несподіване перетворення найрозумнішого в найбезглуздіше. Це... порівняти це не можна ні з чим... так, це однаково, якби ти серед білого дня, при здорових очах і при повному розумі взяв та й спалив себе разом зі своїми книжками. Ніхто тобі не погрожує, ти маєш гроші — скільки завгодно й скільки потрібно, твої праці з дня на день стають дедалі обсяговіші й самобутніші, рідкісні давні книжки самі пливуть тобі до рук, ти дістаєш чудові манускрипти, жодна жінка не переступає твого порога, ти почуваєшся вільним і під захистом своєї роботи, своїх книжок — і раптом, без будь-якого приводу, в цьому благословенному й непроминущому стані, ти підпалюєш свої книжки й спокійнісінько згоряєш сам разом із ними. Ця подія трохи нагадувала б сум’яття в термітнику, — раптовий вибух безглуздя, як і там, тільки не такого прекрасного масштабу. Чи здолаємо коли-небудь стать ми, як терміти? Я вірю в науку, вірю з дня на день чимдалі дужче, і з дня на день чимдалі менше — в те, що кохання незамінне!

— Кохання немає! А те, чого немає, не може бути ні замінним, ні незамінним! Із такою самою впевненістю мені хотілося б сказати: жінок немає. До термітів нам байдуже. Хто там страждає від жінок? Hic mulier, hic salta! Ти кажи про людей! Те, що павучихи, поглумившись над кволими самцями, відкушують їм голови, що кров смокчуть лише комарихи, нашої теми не стосується. Бджоли вчиняють розправу над трутнями, це — варварство. Якщо трутні не потрібні — нащо їх плодити, якщо вони корисні — нащо вбивати? У павукові, найжорстокішій і найогиднішій із тварин, я вбачаю втілення жіночности. Його павутина міниться на сонці отруйною синизною!

— Але ж ти й сам кажеш лише про комах та тварин!

— Тому що про людей я надто багато знаю. Не хочеться розпочинати. Про себе я мовчу, я — тільки один випадок, я знаю тисячі гірших, для кожної людини її випадок — найгірший. По-справжньому великі мислителі переконані в тому, що жінки нічого не варті. Спробуй знайти в бесідах Конфуція, де ти прочитаєш тисячі думок і міркувань про речі з буденного й не тільки з буденного життя, бодай одну фразу, яка стосувалася б жінок! Не знайдеш жодної! Майстер мовчання обминає жінок мовчанням. Навіть жалоба з приводу їхньої смерти видається йому, хто приписує формі внутрішню цінність, недоречною й зайвою. Його дружина, яку він узяв ще зовсім молодим, узяв за звичаєм, а не з переконання чи, тим більше, з кохання, помирає після довгих років шлюбу. Її син нестямно ридає над її мертвим тілом. Він плаче, він аж здригається; ця жінка випадково доводиться йому матір’ю, тому він вважає її незамінною. І батько Конфуцій суворо засуджує цей його розпач. Voilà un homme! Згодом його досвід підтвердив це переконання. Кілька років він служив міністром у правителя царства Лу. При ньому країна розквітла. Народ оговтався, перевів дух, посміливішав і проникся довірою до своїх проводирів. Сусідніх правителів узяла заздрість; вони злякалися, що порушиться рівновага, така бажана ще з прадавніх часів. І що ж вони зробили, щоб усунути Конфуція від справ? Найхитріший з-поміж них, володар царства Цзоу, надіслав своєму сусідові в Лу, на службі в якого був Конфуцій, дарунок: вісімдесят вродливих бабиськ — танцівниць і флейтисток. Молодий правитель опинився в їхніх тенетах. Вони ослабили його, політика йому знавісніла, рада мудреців почала його обтяжувати, товариство бабиськ йому подобалося дужче. Через них справа, якій присвятив своє життя Конфуцій, зазнала краху. Він узяв палицю й, безпритульний, пустився мандрувати країнами. Він бачив людські страждання, його поймав відчай, і він марно сподівався знову знайти де-небудь вплив; скрізь, куди він приходив, правителі виявлялися в руках бабиськ. Помер Конфуцій, сповнений гіркоти; але він був надто шляхетний, щоб хоч один раз поскаржитися на свої страждання. Я відчув їх у декотрих його особливо коротких фразах. Я теж не нарікаю. Я тільки узагальнюю й роблю неминучі висновки.

Сучасником Конфуція був Будда. Обох відділяли величезні гори, хіба могли вони щось довідатись один про одного? Вони, мабуть, не знали навіть, як називався той народ, до якого належав другий. «Ваша превелебносте, — звернувся до Будди улюблений його учень Ананда, — чому, з якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею?»

«Жінки, Анандо, запальні; жінки, Анандо, ревниві; жінки, Анандо, заздрісні; жінки, Анандо, дурні. Ось чому, Анандо, ось із якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею».

Жінки благали прийняти їх до ордену, учні за них клопотали, Будда довго не хотів їм поступитись. Через десятки років його поблажливість і співчуття до них узяли гору, і він, усупереч власній розважливості, заснував жіночий чернечий орден. Із вісьмох суворих «правил», які він запровадив для черниць, у першому було сказано:

«Черниця, хай навіть вона перебуває в ордені сто років, має поштиво вітати кожного ченця, навіть якщо його прийнято до ордену цього самого дня; вона має спинитися перед ним, згорнути руки й належно його пошанувати. Черниця повинна поважати це правило, дотримуватися його, вважати священним і не порушувати до самої смерти».

Сьоме правило, священну вірність якому їй прищеплюють такими самими словами, проголошує: «У жодному разі черниця не сміє ганити чи сварити ченця».

Восьме: «Віднині черниці не мають права ступати на стежку розмов із чоловіками. Але ченці мають право ступати на стежку розмов із черницями».

Попри цю греблю, яку Величний звів од жінок своїми вісьмома правилами, його облягла, коли це сталося, глибока туга, і він промовив до Ананди:

«Якби вчення і приписи, проголошені Довершеним, не дозволяли жінкам, Анандо, полишати світ і відмовлятися від домівки, цей священний спосіб життя панував би довго; істинне вчення панувало б тисячу років. Та позаяк, Анандо, жінка полишила світ і відмовилася від домівки, цей священний спосіб життя, Анандо, пануватиме недовго; тільки п’ятсот років пануватиме істинне вчення.

Якщо на добре доглянуте рисове поле, Анандо, нападе хвороба, яку називають борошнистою росою, таке поле простоїть недовго; так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки.

Якщо на добре доглянуту цукрову плантацію, Анандо, нападе хвороба, яку називають синьою, така плантація простоїть недовго; і так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки».

У безособовій мові віри я чую тут глибокий особистий розпач, відлуння болю, яке не траплялося мені більш ніде, в жодному з численних висловлювань, що дійшли до нас від Будди.

каже одне з найстаріших індійських прислів’їв, складене, коли врахувати жахливий зміст такого висловлювання, досить доброзичливо, як і більшість прислів’їв, і прикметно для народної думки індусів.

— З того, про що ти розповідаєш, нові для мене лише подробиці. Я в захваті від твоєї пам’яти. З безкрайого океану легенд та переказів ти цитуєш те, що потрібно на потвердження твоїх доказів. Ти нагадуєш мені давніх брахманів, котрі ще до того, як виникла писемність, усно переказували учням свої веди, за обсягом більші, ніж священні книжки будь-якого іншого народу. У голові в тебе — священні книжки всіх народів, не тільки індусів. Щоправда, за свою наукову пам’ять ти платиш однією небезпечною вадою. Ти не помічаєш, що діється довкола тебе. Те, що відбувається з тобою самим, у твоїй пам’яті не залишається. Якби я попросив тебе — чого я, звісно ж, не зроблю: розкажи, де ти знайшов цю жінку, як вона тебе піддурювала і обдурювала, як продавала й у баранячий ріг згинала, опиши з усіма подробицями ту злість і дурість, що становлять, за твоїм індійським прислів’ям, її головні риси, щоб я міг скласти про неї власну думку, а не просто беззастережно приймав твою, — ти б не зміг цього зробити. Мені на догоду ти, певне, спробував би напружити пам’ять, одначе зовсім марно. Розумієш, такою пам’яттю, якої позбавлений ти, наділений я, в цьому я маю над тобою величезну перевагу. Я не забуваю того, що колись сказав один чоловік, бажаючи завдати мені болю чи зробити приємність. Звичайні слова, прості зауваження, які можуть стосуватися мене так само, як і будь-кого іншого, з часом вилітають мені з голови. Чуттєву пам’ять, як я її назвав би, має людина мистецтва. Тільки те й те разом — пам’ять чуттєва й пам’ять розумова (а тобі властива саме ця друга) — дають змогу людині стати універсальною. Я, мабуть, тебе переоцінював. Якби ми, ти і я, могли злитися в одну людину, то з нас вийшло б духовно довершене створіння.

У Петера смикнулася ліва брова.

— У мемуарах немає нічого цікавого. Жінки, коли вже вони читають, живляться мемуарами. Я добре запам’ятовую все, що зі мною трапляється. Ти допитливий, я — ні. Ти щодня вислуховуєш нові історії й хочеш сьогодні, задля різноманітности, почути ще одну й від мене. Я від історій відмовляюсь. Ось у чому полягає різниця між нами. Ти живеш своїми божевільними, я — своїми книжками. Що порядніше? Я міг би жити й у халупі, мої книжки — у мене в голові; тобі потрібна ціла психіатрична лікарня. Бідолаха! Мені тебе шкода. Ти, власне, — жінка. Ти — це самі сенсації. Бігай собі від новини до новини! Я стою на місці. Коли вже до мене вкрадеться якась думка, то не полишає мене тижнями. Ти поспішаєш обзавестися відразу іншою. Ти називаєш це інтуїцією. Якби я страждав на якусь маячну ідею, то пишався б нею. Що свідчить більшою мірою про вдачу й силу волі? Зазнай манії переслідування! Якщо ти до цього піднесешся, я подарую свою бібліотеку тобі. Ти — чоловік тертий і вмієш уникнути будь-якої глибокої думки. Манія тобі не до снаги. Мені теж ні, але я маю хист, потрібний для цього, — свою вдачу. Тобі здається, що я хвалюся. Але я свою вдачу довів. Тільки завдяки власній волі, без будь-чиєї підтримки, про це навіть ніхто не знав, я звільнився від якогось гніту, якогось тягаря, якоїсь смерти, якоїсь кори клятого граніту. Де б я був, якби чекав на тебе? Вгорі! Я покинув книжки напризволяще й пішов на вулицю. Ти не знаєш, що то за книжки, спершу ознайомся з ними, може, я злочинець. З погляду суворої моралі, я таки злочинець, але я беру це на себе, я не боюся. Смерть розлучає подружжя. Невже мені дозволено менше, ніж смерті? Що таке смерть? Припинення функцій, заперечення, ніщо. Невже я маю чекати її? Чекати примх якогось упертого, старого тіла? Хто ж чекатиме, коли зазіхають на його роботу, його життя, його книжки? Я її ненавидів. Я ненавиджу її й тепер, ненавиджу й після її смерти! Я маю право ненавидіти; я тобі доведу, що ненависти заслуговують усі жінки. Ти собі гадаєш, нібито я щось тямлю лише у Сході. Якщо йому потрібні докази, він бере їх зі своїх наукових галузей — ось як міркуєш ти. Я дістану тобі синизну з неба, але не брехню, а правду, прекрасну, сувору, колючу правду, правду будь-якого масштабу й штибу, правду для почуття й правду для розуму, хоч у тебе, бабисько ти, функціонує лише почуття, дістану таку правду, що у тебе в очах посиніє, не почорніє, а посиніє, посиніє, посиніє, бо синій колір — це колір вірности! Та облишмо про це, ти відвернув мою увагу від нашої першої розмови. Ми докотилися вже до рівня невігласів. Ти мене принижуєш. Я мав би помовчати. Ти робиш із мене сварливу мегеру, а я б знайшов аргументи!

Петер важко перевів дух. Кутики розтулених губів у нього різко посмикувались. Язик робив відчайдушні рухи, як ото в людини, що потопає. Зморшки на чолі переплутались. Він помітив це, коли говорив, і потягся до них рукою. Поклавши в зморшки три пальці, він кілька разів щосили провів їх справа наліво. Четвертій зморшці не пощастило, промайнуло в Ґеорга. Дивно, що, крім отої щілини, в нього є ще й рот. Хто б міг подумати — він має губи і язика, як і всі ми. Нічого не хоче розповідати. Чому він мені не довіряє? Такий гордий! Боїться, що в душі я зневажаю його за те, що він одружився. Він ще хлопцем не проминав нагоди покпити з кохання, а коли виріс, то вважав, що воно взагалі не варте того, щоб про нього розмовляти. «Якби мені трапилась Афродіта, я б її застрелив». Антисфена, засновника школи кініків, Петер любив саме за ці слова. І ось казна-звідки взялася якась стара відьма й на вбивцю Афродіти накликала біду. Сильна вдача! Як твердо він стоїть на ногах! Ґеорг зловтішався. Петер його ображав. До образ він звик, але ці діймали його до серця. Петерові слова мали сенс. Ґеорґ справді не міг жити без своїх хворих. Він завдячував їм чимось більшим, аніж хлібом і славою; вони були основою його розумового й духовного існування. Хитрість, до якої він удався, щоб розв’язати Петерові язика, зазнала поразки. Замість розповідати, той ганив Ґеорґа й звинувачував сам себе в якомусь злочині. Від жінки він утік. Щоб не надто соромитися цього ганебного вчинку, Петер сам поставив на собі тавро злочинця. Усвідомлення злочину, якого не було, можна стерпіти. Навіть сильні вдачі доводять собі власну цілісність кружними шляхами. Петер мав причину вважати себе боягузом. Із помешкання він виселив не жінку, а самого себе. З вулиці, де Петер якийсь час тинявся — довгов’язий, смішний, нещасний, — він подався до комірчини сторожа. Тут він відбував ув’язнення за свій злочин. Щоб якось збавити свій термін, Петер заздалегідь дав братові телеграму. В усьому цьому плані Ґеорґові було відведено особливу роль. Він мав викинути з помешкання й віднадити жінку, показати місце сторожу, переконати цього чоловіка з сильною вдачею в тому, що він — не злочинець, і тріумфально повернути його до звільненої й очищеної бібліотеки. Тепер Ґеорґ побачив себе важливим трибком механізму, який хтось запустив задля того, щоб урятувати ображене почуття власної гідности. Ця комедія коштувала однієї фаланги на пальці лівої руки. Петера йому й досі було шкода. Але це симулювання розгублености й переляку, це намагання розтоптати чужу гідність задля того, щоб повернути власну, ця гра, яку замислили з ним, хто сам звик грати з іншими людьми, — все це Ґеорґові було не до вподоби. Йому хотілося дати зрозуміти, що він усе збагнув. Він поклав собі допомогти Петерові повернутися до спокійного життя вченого, допомогти самовіддано і обережно, як того вимагав його фах. Невеличку помсту він відкладе на пізніше, років на кілька. Коли він приїде до Петера знов — а ці відвідини Ґеорґ запланував собі вже тепер, — він по-дружньому, але безжалісно пояснить братові, що в цій комірчині сталося між ними насправді.

— Ти маєш аргументи? То наведи їх! Гадаю, все, що ти казатимеш, щоразу повертатиме нас до Китаю чи Індії.

Він вибрав довгий шлях, короткий був закритий. Позаяк розповідати просто Петер не хотів, то робити висновок, у чому саме брат звинувачував дружину, Ґеорґ мусив з його нібито наукових розмірковувань. Як подіставати йому з тіла колючки, коли він не бачить їх сам? Як його заспокоїти, коли він сам не знає, де зачаїлася його тривога, що вона коїть, як дає про себе знати, що думає про минуле роду людського, яке підібгала, немовби потворного вилупка, під власне минуле?

— Я залишуся в Європі, — пообіцяв Петер, — про жінок тут можна сказати ще більше. Німці, як і греки, предметом своїх великих і представницьких народних епосів зробили жіночі заколоти. Про вплив не може бути й мови. Ти, мабуть, у захваті від боягузливої помсти Кримгільди? Хіба вона кидається в бій сама, хіба вона наражається бодай на якусь небезпеку? Кримгільда тільки підбурює інших, плете інтриги, використовує людей з підступним наміром, зраджує їх. А насамкінець, коли їй уже ніщо не загрожує, власноруч відгинає голови закутим Ґюнтеру й Гаґену. З вірности? З кохання до Зіґфріда, в смерті якого вона винна? Чи карають її фурії? Чи знає вона, що через свою помсту загине? Ні! Ні! Ні! Вона не здійснює жодного величного вчинку, їй ідеться про скарб Нібелунгів! Власні коштовності вона втратила через свій-таки довгий язик; за коштовності вона й помщається. Серед коштовностей був і чоловік. Разом з коштовностями гине й він; помщаючись за коштовності, помщаються й за нього. В останню мить Кримгільда ще сподівається довідатися від Гаґена, де скарб. Те, що її зрештою вбивають, — це, як на мене, велика заслуга поета або народу, який підготував ґрунт для появи цього поета!

«Отже, вона була жадібна й весь час вимагала від нього грошей», — міркує Ґеорґ.

— Греки були не такі справедливі. Єлені вони пробачили все за її вроду. Я й сам щоразу тремчу від обурення, коли бачу, як вона в Спарті, знов поруч із Менелаєм, знову жваво й безсоромно пускає очима бісики. Так немовби нічого й не сталося... Десять років війни... Найміцніші, найвродливіші, найкращі греки погинули, Трою спалено, Паріс, її коханий, мертвий... Уже б мовчала собі! Стільки років минуло... Таж ні, спокійнісінько розводиться про той час, коли «...через мене, безстидну, ахейців загони в Трою далеку походом воєнним усі вирушали»[6]. Вона розповідає про те, як Одіссей, перебравшися за жебрака, проник до взятої в облогу Трої й поклав багато воїнів.

Цю історію Єлена розповідає при гостях і, що цікаво, при Менелаєві. Саме для нього вона висновує з неї мораль. Так вона лестощами намагається знов утертися в довіру до нього. Так вона втішає його, щоб він забув про її колишню зраду. Тоді, мовляв, Паріс здавався мені багатшим «красотою й умом», ніж ти, — ось підтекст її слів, — а тепер я знаю, що ти такий самий прекрасний. Хто згадує про те, що Паріса вже й серед живих немає? Для бабери живий чоловік прекрасніший, ніж мертвий. Що вона має, те їй і до вподоби. З цієї слабкої риси вдачі вона ще й дістає зиск і пускається на лестощі.

«Вона дорікала йому за його нікудишню статуру, — міркує Ґеорґ, — і зраджувала його з не такою нікудишньою. А коли той, другий, помер, вернулася й почала підлещуватися до Петера».

— О, Гомер знає про жінок більше, ніж ми! Нам, видющим, треба повчитися в того сліпого! Ти згадай, як Афродіта зрадила свого чоловіка. Гефест її не зовсім влаштовує через те, що кульгавий. І з ким же вона його ошукує? Може, з Аполлоном, поетом, художником, як і Гефест, наділеним красою, якої їй нібито бракує в закіптюженому ковалеві? З Аїдом, темним і таємничим володарем підземного царства? З Посейдоном, дужим і грізним, що посилає на моря бурі? Цей був би законним її господарем, адже вона вийшла з його моря. З Гермесом, який знає смак у всілякому крутійстві та жіночих інтригах, хитрість і заповзятливість якого мала б заворожити її, царицю кохання? Ні, перевагу над ними всіма вона віддає Аресові, в якого порожня голова, зате повні м’язи, рудому телепню, богові грецьких найманців, дужому не розумом, а кулаками, який не знає межі лише в своїх грубощах, а в усьому іншому — саме втілення обмежености!

«Ось уже й сторож з’явився, — міркує Ґеорґ, — він зробив йому вже другу капость».

— Він такий незграбний, що заплутується в тенетах. Щоразу, коли я читаю, як Гефест ловить тих двох у свої тенета, я згортаю книжку й на радощах разів десять-двадцять палко цілую Гомерове ім’я. Але не пропускаю я й кінцівки цієї історії. Арес ганебно втікає геть, він хоч і віслюк, а все ж таки чоловік; у ньому ще жевріє іскра сорому. Афродіта, сяючи, вирушає до Пафоса, де її чекає храм і вівтарі; пишно вбравшися, причепурившись, вона оговтується від своєї ганьби, — адже всі боги сміялися з неї, коли вона попалась у тенета.

«Коли він тих двох заскочив, — міркує Ґеорґ, — сторож, тоді ще не такий нахабний, побачивши багатого вченого, забув про свої кулаки й збентежено вшився геть. Зате вона — тільки так може захиститися жінка, яку застукали на гарячому, — скорчила зухвалу пику, згребла свої манатки й одяглася в сусідній кімнаті. Жане, де ти?»

— Я здогадуюся, про що ти думаєш. Ти думаєш, «Одіссея» свідчить проти мене. У твоїх очах я читаю імена Каліпсо, Навсікаї й Пенелопи. Зараз я відкрию тобі таємницю їхньої вроди, яку критики беруть один від одного на віру, — купують одразу трьох котів в одній старій торбі. Та спершу хочу нагадати про те, що Цірцея, бабера, всіх чоловіків обертає на свиней. Каліпсо сім років не пускає від себе Одіссея, якого кохає всім тілом. Цілими днями він сидить на березі, гірко плаче, страждаючи від туги за домівкою й сорому, вночі він повинен спати з нею, він повинен, з ночі на ніч, байдуже — хоче він чи ні. Він не хоче. Він хоче додому. Він чоловік бідовий, сповнений снаги, відваги й розуму, гаряча голова, найбільший актор усіх часів і все ж герой. Вона бачить, як він плаче, вона добре знає, чому він страждає. Змушений жити без діла, відірваний від людей, чиї слова й справи для нього — наче повітря, він марнує в неї свої найкращі роки. Каліпсо його не відпускає. Вона не відпустила б його ніколи. Але Гермес переказує їй веління богів: Одіссея треба звільнити. Вона мусить скоритися. Останні години, які їй лишаються, вона згаює на те, щоб виставити себе перед Одіссеєм у вигідному світлі. «Я відпускаю тебе з власної волі, — каже вона, — тому що кохаю, тому що мені тебе шкода». Він бачить її наскрізь, але мовчить. Ось як учиняє безсмертна богиня: кохання й чоловіки судилися їй навіки-віків, вона ніколи не постаріє. Що їй до того, як він, смертний, проживе своє недовге, куце, наполовину вже сточене часом життя?

«Вона не давала йому спокою, — міркує Ґеорґ, — ні вночі, ні коли він працював».

— Про Навсікаю ми знаємо небагато. Вона ще зовсім юна. Проте її схильності вже даються взнаки. Вона, сама каже, хоче знайти собі такого чоловіка, як Одіссей. Вона бачила його на березі голого. Цього їй досить, він був гарний. Адже вона не здогадується, хто він. Навсікая вибирає, дивлячись на тіло. Про Пенелопу ходить легенда, нібито вона чекала Одіссея двадцять років. Кількість років збігається, але чому ж вона чекає? Тому що ніяк не може спинитися на жодному із залицяльників. Одіссеєва сила її зіпсувала. Їй не до вподоби вже жоден чоловік. Великої втіхи з такими гуляками вона не зазнає. Вона, мовляв, кохає Одіссея! Казка, та й годі! Його старий, кволий, ледве живий собака впізнає господаря, коли цей з’являється, вбраний як жебрак, і на радощах помирає. Пенелопа не впізнає Одіссея й живе собі, розкошуючи, далі. Тільки перед сном щоночі плаче. Спершу вона за ним тужила, він був чоловік палкий і дужий. Згодом сльози перейшли в неї у звичку, стали снодійним, без якого вона вже не могла заснути. Замість цибулини вона хапалася за спогади про свого коханого Одіссея і, ридаючи, з ними й засинала. Добра стара покоївка Євриклея, дбайлива нянька, м’якосерда й завжди заклопотана, не може стримати радощів, коли бачить убитих залицяльників та повішених служниць! А Одіссей, цей месник, чоловік, якому справді заподіяно кривду, за те їй ще й вичитує!

«У Пенелопі та Євриклеї, — міркує Ґеорґ, — йому ненависна їхня хазяйновитість, адже спочатку вона була в нього економкою».

— Найдорожчим і глибоко особистим Гомеровим заповітом я вважаю слова, що їх каже Одіссею Агамемнон, ця невиразна синя тінь у пеклі; його спровадила на той світ рідна дружина:

Жорстокість — головна риса й грецьких богинь. Боги людяніші. Яку ще істоту на цілому світі мучили й усе життя цькували так немилосердно, як Гера — Геракла, що не мав перед нею жодної іншої провини, крім свого походження? Коли він зрештою помирає й позбувається ненависних бабер, які навіть його смерть обертають на пекельний вогонь, вона підступною каверзою псує йому все безсмертя. Богам соромно за ненависть жорстокосердої Гери, вони хочуть винагородити Геракла за муки і як справедливе відшкодування дарують йому безсмертя. А Гера підсовує йому до цього подарунка ще й баберу — зводить його зі своєю дочкою Гебою. Боги пихаті; коли якомусь чоловікові дістається в дружини котрась із їхньої зграї, то для нього це, вважають вони, просто щастя. Геракл беззахисний. Якби Геба була левом, він убив би її своєю палицею. Але вона — богиня. Він усміхається й дякує. Куди ж перенесли його із життя, сповненого небезпек? У безсмертний шлюб! Безсмертний шлюб на Олімпі, під синім небом, з виглядом на синє море...

Найбільше його лякає те, що він не зможе розірвати свій шлюб. Ґеорґ радів майбутньому розлученню, це буде його подарунок братові. Петер мовчав і напружено дивився перед себе.

— Це ж треба, — нерішуче почав він, — у мене обман зору. Щойно я спробував уявити собі Егейське море. Воно здається мені швидше зеленим, аніж синім. Може, зі мною щось серйозне? Як ти гадаєш?

— Що це тобі вдарило в голову! Ти іпохондрик. Море прибирає найрізноманітніших кольорів. Тобі особливо приємно згадувати про зелений відтінок. Зі мною те саме. Я теж люблю підступний зелений колір, перед грозою, похмурого дня.

— Синій мені здається багато підступнішим, аніж зелений.

— Кожна людина сприймає той чи той колір, як мені підказує досвід, по-своєму. Загалом синій колір вважають приємним. Згадаймо просту дитячу синизну на картинах Фра Анджеліко!

Петер знову мовчав. Раптом він схопив Ґеорґа за рукав і сказав:

— Коли вже мова зайшла про картини, то що ти думаєш про Мікеланджело?

— Чому ти раптом згадав про Мікеланджело?

— У Сикстинській каплиці, якраз посередині склепіння, зображено народження Єви з Адамового ребра. Цю подію, яка перетворює щойно створений найкращий зі світів на найгірший, змальовано в меншому форматі, ніж створення Адама й гріхопадіння з обох боків. Дрібним і вбогим постає те, що тут відбувається: у чоловіка крадуть найгірше з його ребер, виникає поділ на дві статі, одна з яких — лише часточка другої, проте ця незначна подія перебуває в центрі всього творіння. Адам спить. Якби він не спав, його ребро було б у безпеці. Це ж треба — його скороминуще бажання мати подругу стало для нього фатальним! Бог створив Адама, і на цьому його доброзичливість вичерпалася. Відтепер він обходиться з ним, як із кимось чужим, а не як із власним утвором. За слова й примхи, які розвіюються швидше, ніж хмарина, він примусив Адама заплатити — нести їхній тягар крізь віки. З тих Адамових примх вийшли інстинкти роду людського. Він спить. Бог, добрий батько, орудуючи поблажливо й іронічно, дістає з нього, мов штукар, Єву. Вона стоїть на землі тільки однією ногою, друга ще в Адамовому боці. Вона ще не має змоги стати навколішки, але вже згортає руки. Губи її шепочуть якісь лестощі. Лестощі, звернені до Бога, називають молитвою. Єву молитися вчила не нужда. Єва обачна. Поки Адам спить, вона хутенько збиває про запас прекрасні творіння. У неї добрий нюх, вона відчуває, що Бог марнославний, і марнославний він такою самою мірою, як і великий. Різні акти творення він здійснює в різних шатах. Між однією роботою й іншою він перевдягається. Загорнувшись у накидку, що розкішними фалдами спадає до землі, він розглядає Єву. Її вроди він не бачить, тому що повсюди бачить лише себе; він приймає її пошанування. Її гримаси ниці й гріховні. Від першої своєї миті вона нічого не робить без заміру. Вона гола, одначе Бога в його просторій накидці не соромиться. Соромитиметься вона аж тоді, коли їй не вдасться який-небудь гріх. Адам лежить знеможений, мовби після злягання. Він спить неглибоким сном. Йому сниться журба, яку йому дарує Бог. Перший людський сон, породжений страхом перед жінкою. Коли Адам прокинеться, Бог жорстоко залишить цих двох самих, Єва стане перед Адамом навколішки, згорнувши руки, як перед Богом, з тими самими лестощами на вустах, з відданістю в очах, із жадобою до влади в серці, й спокусить його на розпусту, щоб він уже ніколи не зміг без неї, Єви, обійтися. Адам великодушніший, ніж Бог. Бог любить у своєму творінні себе. Адам кохає Єву — ще щось, щось інше, зло, напасть. Він прощає їй те, чим вона є: його бундючне ребро. Він про все забуває, і з одного стають двоє. Яка біда на всі віки!

У тому, що Адам завів собі дружину, зіграла свою роль примха, порив. Шлюб він узяв проти власної волі. Цього він не може собі пробачити. Його дратує те, що вірить він лише в категоричний імператив, а не в Бога. А то він склав би провину на нього. Він зводить погляд на склепіння Сикетинської каплиці, щоб мати бодай якесь уявлення про Бога. Іншого вірогідного біблійного Бога в образотворчому мистецтві нема. Йому потрібен Бог, щоб паплюжити його. Вголос Ґеорґ промовляє якусь люб’язну фразу, дуже далеку від його думок:

— Чому на всі віки? Адже ми вже вели мову про термітів, які здолали стать. Виходить, це зло ані неминуче, ані невигубне.

— Атож, і таке саме чудо, як любовний бунт у термітнику, як пожежа в моїй бібліотеці, тому що така пожежа неможлива, просто немислима, це очевидне божевілля, нечувана зрада цінностей, ще одного такого зібрання яких більш ніде немає, це справжня підлість і таке паскудство, що тобі навіть жартома не варто було б при мені згадувати, не те що припускати це, адже ти бачиш, що я не божевільний, у мене навіть не тьмариться розум, я багато чого зазнав, сум’яття — не ганьба, чому ти з мене насміхаєшся, з пам’яттю в мене все гаразд, я пам’ятаю про все, що хочу, я собою владаю, чому, тому що я колись був одружився, я з жодною жінкою в житті не мав роману, зате скільки романів було в тебе, кохання — це проказа, хвороба, успадкована від одноклітинних, хтось одружується двічі й тричі, в мене з нею нічого не було, ти мене ображаєш, ти не повинен був цього казати, божевільні, можливо, так і роблять, я свою бібліотеку не підпалю, забирайся геть, якщо ти на цьому наполягаєш, повертайся до свого дурдому, де твоя голова, у відповідь на все, що я кажу, ти тільки підтакуєш, з усім погоджуєшся! Я ще не чув від тебе жодної твоєї власної думки, ти базікало, ти гадаєш, що все знаєш! Я нюхом чую твої глузливі думки. Вони смердять. Він божевільний, міркуєш ти, тому що паплюжить жінок. Я такий не один! Я це тобі доведу! Візьми свої брудні думки назад! Хлопчисько, ти в мене навчився читати! Ти навіть не знаєш по-китайському. Я розлучуся заднім числом. Я маю повернути свою честь. Щоб розлучитися, дружина не потрібна. Нехай перекинеться в домовині. Вона навіть могили власної не має. Її місце в пеклі! Чому немає пекла? Треба його влаштувати. Для бабиськ і таких, як ти, бабіїв. Я правду кажу! Я чоловік серйозний. Тепер ти поїдеш і про мене забудеш. Я зовсім самотній. Я маю голову на в’язах. Я можу подбати про себе сам. Книжок я тобі не заповідатиму. Краще спалю їх. Ти ж бо помреш раніше від мене, ти вже зносився, тебе довело до цього твоє брудне життя, послухай лишень, як ти розмовляєш, без емоцій, довгими, закрученими фразами, ти завжди чемний, бабисько якесь, ти вже як та Єва, але я — не Бог, від мене ти цим нічого не доб’єшся! Відпочинь же від цієї жіночности! Може, знов станеш людиною. Нещасне, паскудне створіння! Мені тебе шкода. Знаєш, що б я зробив, якби мені довелось помінятися з тобою місцями? Мінятися мені не треба, та якби все ж таки довелось, якби не було іншої ради, якби закон природи наді мною не зглянувся, я все ж таки знайшов би порятунок. Я підпалив би твою божевільню, щоб вона спалахнула яскравим полум’ям, разом з усіма її мешканцями, разом зі мною, — божевільню, але не свою бібліотеку! Книжки вартують більше, ніж психічно хворі, книжки вартують більше, ніж люди, ти цього не розумієш, бо ти — комедіант, тобі потрібні оплески, а книжки німі, вони промовляють, але німі, ось у чому вся велич, книжки промовляють, і ти їх одразу чуєш, тобі навіть не треба прислухатись. Я покажу тобі свої книжки, але не зараз, потім. Ти ще вибачишся переді мною за свою мерзенну картину, а то я викину тебе геть!

Ґеорґ його не перебивав, він хотів почути все. Петер говорив так поквапно й збуджено, що його не спинили б жодні лагідні слова. Він підвівся й, коли згадав про книжки, його стримані рухи стали широкими й виваженими. Ґеорґ шкодував з приводу тієї картини, яку він, не маючи іншої й бажаючи спрямувати братову уяву в потрібне русло, на жаль, невдало вибрав для того, щоб проілюструвати щасливу безстатевість у термітів. Сама думка про те, що він може підпалити власні книжки, пекла Петера дужче, ніж вогонь. Ось як він любив свою бібліотеку; вона замінювала йому людей. Цього болю братові не слід було завдавати; але й він не був марний. Завдяки йому Ґеорґ довідався, що проти жінки є ліки надійніші, ніж отрута, — безмежна любов, до якої досить лише вдатись, і та ненависть згасає й розвіюється. Задля книжок, які дістали такий завзятий захист навіть від небезпеки надуманої, варто було жити далі. «Цю жінку я швидко й без зайвого галасу виставлю за двері, — вирішив Ґеорґ, — а разом з нею й сторожа. Я викину з помешкання все, що може про неї нагадувати, перевірю, чи всі книжки на місці й цілі, залагоджу його фінансові справи, — грошей у нього запевне небагато або й немає зовсім, — поверну йому пристрасть до книжок, не пошкодую цілого дня, щоб розпалити цю його давню любов, посаджу його за роботи, які він замислив ще колись давно, й залишу цього черствого сухаря самого на себе в його похмурій стихії, яка йому здається веселою. А через півроку приїду сюди знов, навідуватись до нього — це мій борг перед ним, хоч він мені й брат і його сміховинний фах я зневажаю. Про історію його шлюбу я знаю тепер усе, що мені треба. Його міркування, які він вважає об’єктивними, прозоріші від води. Насамперед його слід заспокоїти. Особливо спокійний він тоді, коли ховає свою ненависть за міфічними або історичними жіночими постатями. За цими бастіонами своєї пам’яти він почувається в безпеці від жінки, тієї, що нагорі. Вона навіть не може йому на це відповісти. По суті, людина він обмежена, і вдача в нього дріб’язкова. Власна ненависть Петера певною мірою надихає. Можливо, трохи цього натхнення залишиться для його майбутніх праць».

— Ти перебив себе. Ти хотів сказати ще щось серйозне, — цілком спокійно, м’яким і сповненим очікування голосом урвав Ґеорґ недоладні випади Петера.

Такий поважний тон і готовність слухати збили з того пиху. Він знову сів, перебрав у пам’яті клубок думок і швидко знайшов потрібну нитку.

— Таким самим чудом, як любовний бунт у термітнику чи немислима пожежа в моїй бібліотеці, була б руйнація склепіння в Сикстинській каплиці руками самого Мікеланджело. Можливо, з наказу якогось божевільного папи він, попри свою чотирирічну працю, й заходився б зафарбовувати та зішкрібати постать за постаттю. Але Єву, цю Єву, він захистив би й від сотень папських найманців. Вона — його заповіт.

— У тебе тонкий нюх до заповітів великих митців. Історія теж підтверджує твою правоту, не тільки Гомер та Біблія. Облишмо Єву, Далілу, Клітемнестру й навіть Пенелопу, чию мерзенну натуру ти довів. Це — переконливі приклади, яскраві постаті, та хто знає, чи жили вони коли-небудь на світі взагалі? Клеопатра промовляє нам, хто любить історію, в тисячу разів більше.

— Так... Я про неї не забув, я просто до неї ще не дійшов. Гаразд, подивімося поки що на решту! Ти не такий ґрунтовний, як я. Клеопатра наказує вбити рідну сестру — всі жінки борються між собою. Вона ошукує Антонія — всі жінки ошукують чоловіків. Вона використовує його самого й азіатські провінції Риму для того, щоб жити в розкошах, — усі жінки живуть і вмирають задля своєї любови до розкошів. Вона зраджує Антонія відразу, щойно виникає небезпека. Вона запевнює його, що спалить себе. Він накладає на себе руки. Вона себе не спалює. Зате жалобне вбрання в неї напохваті, воно їй до лиця, так вона намагається звабити Октавіана. Тому, однак, не забракло розуму опустити очі. Б’юсь об заклад, він так ніколи її й не бачив. Той хитрий хлопець був у латах. А то вона ще спробувала б потертись об нього своїм тілом і припасти до бідолахи саме тієї хвилини, коли Антоній пускався духу. Цей Октавіан — справжній чоловік, чоловік на славу, своє тіло він захищає латами, очі — тим, що опускає їх! На її пісню сирени він ніби-то не відповів жодним словом. Я маю підозру, що він позатикав собі вуха, як колись Одіссей. А тільки через ніс Клеопатра причарувати його не змогла. За ніс він був спокійний. Мабуть, нюх у нього був розвинений не вельми. Чоловік, чоловік, від якого я в захваті! Цезар став її жертвою, а він — ні. А під той час вона через свій вік стала вже куди небезпечнішою, тобто настирливішою.

«Він не пробачає своїй дружині навіть вік», — міркував Ґеорґ. Він слухав ще досить довго. Не було жодного такого жіночого лиходійства, засвідченого в історії чи просто переказаного в легенді, якого Ґеорґові не довелося б почути. Філософи свої зневажливі оцінки обгрунтовували. Петер наводив цитати надійні, виголошував їх повчальним тоном, отож у пам’ять вони вкарбовувались якнайкраще. Декотрі постулати, що запам’яталися віддавна, проте хибно, він уточнював. Учитися можна завжди, навіть у педанта. Багато що було для Ґеорґа нове. «Жінка — це бур’ян, який швидко росте, незавершена людина, — сказав святий Тома Аквінський. — Її тіло визріває раніше тільки через те, що воно не таке цінне й природа менше про нього дбає». А де Томас Мор, перший комуніст нових часів, торкається законів про шлюб, за якими мають жити його утопісти? У розділі про рабство та злочини! Аттилу, вождя гунів, жінка, Гонорія, сестра римського імператора, нібито запросила до Італії, своєї батьківщини, яку той гун узяв та й добряче спустошив і поруйнував. Через кілька років Євдоксія, вдова того самого імператора, яка після чоловікової смерти вийшла заміж за його вбивцю й наступника, накликала на Рим вандалів. Своїм знаменитим спустошенням Рим завдячує Євдоксії тією самою мірою, ямою навалою гунів — її зовиці.

Помалу запал у Петера згасав. Він розмовляв щодалі спокійніше, згадуючи про страшні злочини лише мимохідь. Тема була глибша, ніж його ненависть. Щоб нічого не проминути, — головною його рисою залишалася точність, — він справедливо розподілив свою ненависть між різноманітними періодами, народами й мислителями. Тож на кожного окремого її припадало небагато. Ще годину тому Месаліна про себе почула б зовсім інше. Тепер вона щасливо відбулася кількома рядками з Ювенала. Навіть міфологія багатьох негритянських племен виявилася просякнутою зневагою до жінок. Петер залучав собі спільників скрізь, де тільки їх знаходив. Неписьменним він прощав їхнє убозтво, якщо вони тямили в жінках.

Ґеорґ скористався невеличкою затримкою пам’яти й дозволив собі шанобливо, з незмінним зацікавленням до братової розповіли зробити одну пропозицію, яка стосувалася, щоправда, тільки харчування. Петер пропозицію прийняв; він, мовляв, воліє їсти не вдома. Ця комірчина йому остогидла. Вони пішли до ресторану по сусідству. Ґеорґ відчував, що збоку за ним пильно стежать. Щойно він роззявляв рота, Петер повертався до своїх гієн. Але його слова швидко переходили в мовчання. Змовк і Ґеорґ. Кілька хвилин вони відпочивали від своєї напруженої уваги. У ресторані Петер довго вмощувався. Він совав свого стільця доти, доки сів спиною до якоїсь дами. Відразу по цьому з’явилася ще одна, ще старша й ще меткіша на око; ця заходилася розглядати навіть такого чоловіка, як Петер, вона вже була вдячна за увагу, яку сподівалася невдовзі в нього викликати, і його худорба її не бентежила. Приймаючи замовлення, старший кельнер, солідний на вигляд чоловік, стояв обличчям до Ґеорґа — він мав того за мецената другого відвідувача, що помирав з голоду. Ледь киваючи головою в бік жебрака, кельнер радив брати страви двох видів: одні, тривкіші, — для оцього, другі, вишуканіші, — для його добродійника. Раптом Петер підвівся й різко заявив:

— Ми з цього шинку йдемо!

Це дуже засмутило кельнера. Він звинувачував у всьому себе й тепер розсипав люб’язності. Ґеорґові було прикро. Нічого не пояснюючи, вони пішли.

— Ти бачив оту стару шльондру? — запитав Петер надворі.

— Бачив.

— Вона дивилася на мене. На мене! Я не злочинець! Як вона посміла мене розглядати! За те, що я зробив, відповідаю я!

У другому ресторані Ґеорґ вирішив сісти в ложі. За столом Петер повів свою перервану розповідь далі, повільно й нудно, весь час поглядаючи на брата — чи ж той, мовляв, слухає. Він збився на банальності й усім відомі історії. Мова його стала монотонною. Між фразами він засинав. Ще трохи, і він уже робитиме паузи між словами по цілій хвилині. Ґеорґ замовив шампанське. «Якщо Петер говоритиме швидше, то скоріше завершить. Окрім того, я довідаюся про його останні таємниці, якщо він їх має». Від шампанського Петер відмовився. Спиртного він, мовляв, терпіти не може. Потім усе ж таки випив. А то Ґеорґ, мовляв, ще подумає, нібито він, Петер, хоче від нього щось приховати. Йому приховувати нема чого. Він — гола правда. Його біда — в його любові до правди. Петер випив багато. Його вченість змістилася. Він демонстрував дивовижні знання історичних судових процесів. Гаряче захищав він право чоловіка усувати власну дружину. Його слова перейшли у виступ адвоката, який пояснює суду, чому його підзахисний змушений був убити свою підступну дружину. Її диявольську підступність виказувало розпусне життя, яким вона намагалася жити, її зухвалий одяг, те, що вона приховувала свій вік, вульгарні слова, з яких складався її лексикон, а особливо садистська схильність давати волю рукам, яка доходила до жахливих побоїв. Який чоловік не вбив би таку дружину? Ці аргументи Петер наводив довго й уперто. Завершивши, він задоволено, як справжній адвокат, потер підборіддя. Потім виголосив промову на захист убивць небагатьох обдарованих жінок.

Чогось нового про випадок саме свого брата Ґеорг не почув. Думка, яку він собі склав, залишилася, попри спиртне, без змін. У педантичному розумі ушкодження усувати неважко. Усі вони виникають у той самий спосіб, і їх у той самий спосіб лікують. Це саме ті виняткові захворювання, яких Ґеорг не любить; це, власне, й не захворювання. Хто під чаркою залишається такий самий, який був тверезий, той заслуговує особливо поганої думки. Яка ж убога фантазія в цього Петера! Свинцевий мозок, холодний, застиглий і важкий — у ньому самі відлиті літери. З технічного погляду, може, й чудо; та чи бувають іще чудеса в наш технічний вік? Найсміливіша думка, до якої підноситься філолог, — це вбити дружину. Але в такому разі ця дружина має бути просто почварою, років на двадцять старшою від самого філолога, його злісною подобою, що обходиться з живими людьми так, як він — із текстами великих письменників. Якби ж він бодай скоїв те вбивство, якби зняв на неї руку й не здригнувся в останню мить, якби він через свій злочин загинув, якби задля своєї помсти пожертвував кон’єктурами, манускриптами й бібліотекою, всім, що є в його вбогому серці, — тоді шана й хвала його пам’яті! Одначе він надумує просто здихатися тієї жінки! А перед цим дає братові телеграму. Просить допомогти не вбивати. Петер житиме й працюватиме ще тридцять років. У якихось аналах він, поки й існує земля, сяятиме зіркою першої величини. Внуки, гортаючи синологічні щорічники, — а на світ приходитимуть і такі внуки, — натраплятимуть на його прізвище. Це саме прізвище має Ґеорг. Треба буде його змінити. Через п’ятдесят років національний китайський уряд поставить йому пам’ятник. Діти, оті ніжні, чарівні створіння з косими очима й туго напнутою шкірою (коли вони сміються, розтоплюються серця в найсуворіших правителів), гратимуться на вулиці, названій його ім’ям. Для їхніх очей (діти — це пригорща загадок, і самі вони, й усе довкола них) літери його прізвища стануть таємницею, носій якої за життя був увесь як на долоні, його розуміли й зрозуміли, а якщо він коли-небудь і обертався на загадку, то її відразу й розгадували. Яке щастя, що люди здебільшого не знають, на чию честь названо їхні вулиці! Яке щастя, що так мало знаєш узагалі!

Відразу пополудні Ґеорґ привів філолога до свого готелю й попросив його відпочити тут, поки він удома залагодить його справи.

— Ти хочеш прибрати й вимити в помешканні, — сказав Петер.

— Атож, атож.

— Не дивуйся, там стоїть страшенний сморід.

Ґеорґ усміхнувся; боягузи схильні до алегорій.

— Я затисну собі носа.

— І очі ширше розплющуй! Може, побачиш примар.

— Примар я ніколи не бачу.

— Може, все ж таки якихось побачиш. Тоді скажеш мені!

— Атож, атож. — Які банальні в нього жарти!

— Я маю до тебе прохання.

— Яке?

— Не розмовляй зі сторожем! Він небезпечний. Він кинеться на тебе. Тільки-но скажеш слово, яке йому не до шмиги, — він одразу на тебе з кулаками. Я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Він переламає тобі всі кістки. Він щодня викидає з будинку жебраків, але спершу їх калічить. Ти його не знаєш. Пообіцяй, що не зв’язуватимешся з ним! Він брехун. Йому не можна йняти віри ні в чому.

— Я знаю, ти мене вже застерігав.

— Пообіцяй мені!

— Атож, атож.

— Навіть якщо він нічого не зробить тобі, то потім знущатиметься з мене.

Він уже тепер боїться тієї години, коли знов залишиться сам.

— Будь певен, я спроваджу його з будинку взагалі.

— Справді? — Петер засміявся — вперше на братовій пам’яті. Потім сягнув рукою до кишені й подав Ґеорґові жменю зім’ятих банкнот. — Він захоче грошей.

— Це, мабуть, усе твоє багатство?

— Так. Решту знайдеш нагорі — у благороднішому вигляді.

Від цих останніх слів Ґеорґові ледве не стало недобре. Одна половина досить великої батьківської спадщини тепер у мертвих томах, друга — в психіатричній лікарні. Яку половину вкладено краще? Він сподівався, що в Петера ще залишилося трохи грошей. «Мені шкода брата не через те, — сказав собі Ґеорґ, — що тепер доведеться все життя його годувати. Його бідність дратує мене тому, що на ці самі гроші я міг би допомогти багатьом хворим».

Потім Ґеорґ залишив брата самого. Надворі він витер руки носовою хустиною. Він хотів був провести нею і по чолу й уже навіть підніс руку, аж раптом згадав, що такий самий рух робить і Петер. Рука його поквапно впала.

Підійшовши до дверей помешкання, Ґеорґ почув гучні крики. Вони там сперечалися. Тим легше буде йому з ними впоратися. На його настирливий дзвінок відчинила жінка. Очі вона мала заплакані, на ній була та сама смішна спідниця, що й рано-вранці.

— Пане брат, перепрошую! — заверещала вона. — Він знахабнів! Віддав у заставу книжки! А що я можу вдіяти? Тепер хоче донести на мене. Так діло не піде, скажу я вам! Я жінка порядна!

Ґеорґ з вишуканою чемністю повів її до однієї з кімнат. Він запропонував їй руку. Вона притьма схопилася за неї. Біля братового письмового столу він попросив її сісти. Він сам підсунув їй стільця.

— Влаштовуйтеся зручненько! — сказав він. — Ви ж бо, сподіваюся, почуваєтесь тут добре! Таку жінку, як ви, треба на руках носити. Сам я, на жаль, одружений. Вам би вести власну справу. Ви вроджена ділова жінка. Адже нам тут ніхто не заважатиме?

— Він ступив до дверей у суміжну кімнату й поторгав за клямку.

— Замкнено. Гаразд. Прошу вас, замкніть і другі двері.

Вона послухалася. Він умів одразу обертати себе на господаря, а господарів дому — на гостей.

— Мій брат вас не заслуговує. Я з ним розмовляв. Ви повинні піти від нього! Він хотів звинуватити вас перед судом у подвійній зраді. Адже він про все знає. Я його від цього відмовив. Такого чоловіка обманюватиме будь-яка жінка. Гадаю, він узагалі не справжній чоловік. І все ж, коли дійде до розлучення, він може легко домогтися, щоб винною визнали вас. І ви залишитеся при своїх інтересах. За всі свої муки з цим негідником — я ж бо знаю, який він, — ви нічого не дістанете. І при старості літ на вас чекатимуть злидні й самотність. Порядну жінку, попереду в якої ще років тридцять, не менше! Скільки вам, до речі, років? Сорок, не більше. Позов він потай уже подав. Але я про вас подбаю. Ви мені подобаєтесь. Вам треба негайно піти з помешкання. Якщо він не бачитиме вас, то нічого проти вас уже не робитиме. Я куплю вам молочну крамницю в іншому кінці міста. Гроші, потрібні для цього, я позичу вам за однієї умови: ви ніколи не з’явитеся на очі моєму братові. Якщо ви це все-таки зробите, позика, яку я вам дам, перейде знов до мене. Ви підпишете відповідну угоду. Так ви щасливо спекаєтесь його. Він хотів запроторити вас за ґрати. Закон на його боці. Закон несправедливий. За кілька книжок, що десь пропали, має страждати така жінка, як ви! Я цього не потерплю. Ох, якби я не був одружений! Дозвольте мені, ласкава пані, як вашому діверові, поцілувати вам ручку. Прошу, скажіть мені достоту, яких книжок бракує. Я вважаю за свій обов’язок відшкодувати їх. А то він не забере назад позов. Бо він чоловік жорстокий. Ми покинемо його самого. Нехай сам дивиться, як жити далі. Задля нього ніхто й пальцем не кивне. Так йому й треба. А якщо потім знов накоїть дурниць, хай нарікає сам на себе. Тепер він вішає всіх собак на вас. Сторожа я звільню. Він поводився з вами по-хамському. Тепер нехай сторожує десь в іншому будинку. Невдовзі ви знову вийдете заміж. І не сумнівайтеся, цілий світ заздритиме вам через вашу нову крамницю. Одружитися з вами охочих знайдеться багато. Адже ви маєте все, що потрібно жінці. Жодного ґанджу. Повірте мені! Я чоловік знатний. Хто ще нині такий чепурний, як ви? Оця спідниця — рідкість. А очі! А молодість! А оці губенята! Я вже казав, що якби не був одружений... то підбив би вас на гріх! Але до дружини рідного брата я ставлюся з повагою. Коли згодом я знову приїду наглянути за тим дурнем, то з найбільшою шанобою дозволю собі навідати вас у вашій молочній крамниці. Тоді ви вже не будете його дружиною. Тоді ми з вами вже дамо волю своїм серцям.

Ґеорґ промовляв пристрасно. Кожне слово справляло, як він і розраховував, свій вплив. Вона перемінилася на обличчі. Після декотрих фраз він очікувально змовкав. На такий облесливий пафос він іще не пускався ніколи. Вона нічого не казала. Він зрозумів, що це при ньому в неї відібрало мову. Адже він висловлювався, як на неї, так гарно. Вона боялася проґавити бодай слово. Очі в неї вирячилися — спочатку від страху, потім від кохання. Вуха вона, хоч і не собака, нащулила. З рота текла слина. Стілець під нею щасливо порипував на мелодію якоїсь заяложеної пісеньки. Долоні вона згорнула човником і простягла до нього. Вона пила вустами й долонями. Коли він поцілував їх, човник розпався, і її вуста прошепотіли, він чув: «Іще, прошу вас!» Він поборов відразу й поцілував їй руку ще раз. Вона вся тремтіла; внутрішнє збудження передалося навіть її косам. Якби цієї хвилини він обійняв її, вона зомліла б. Коли пролунали його останні слова про серця, вона завмерла в якійсь урочисто-завершальній позі. Долоня й півруки клятвено притислися до грудей. У неї є ощадна книжка, промовила вона перегодя. З бібліотеки не пропала жодна книжка, ломбардні квитанції, мовляв, ще в неї. Вона театрально й незграбно відвернулася — сором’язливість безсоромниці! — й видобула зі спідниці, де, певно, була кишеня, грубу пачку заставних квитанцій. Чи не хоче він і ощадної книжки? Вона, мовляв, подарує йому ту книжку з кохання. Він подякував. Саме з кохання він, мовляв, не прийме її. Він ще відмовлявся, а вона вже нишком проказала: «Хто знає, перепрошую, чи він ощадну книжку заслуговує». Вона пошкодувала про свій дарунок, перше ніж він прийняв його. Чи він справді тоді навідається до неї, він-бо, мовляв, таки чоловік. Ці кілька слів, які вона промовила, повернули їй самовладання. Та щойно він розтулив вуста, як вона знов опинилася в його полоні.

Через півгодини вона вже допомагала йому в його діях проти сторожа.

— Ви, мабуть, не знаєте, хто я такий! — кричав на нього Ґеорґ.

— Я — начальник паризької поліції в цивільному! Одне моє слово — і мій товариш, тутешній начальник поліції, накаже вас заарештувати! Ви втратите пенсію. Я знаю про все, що на вашій совісті. Погляньте ось на ці квитанції. Про все інше я поки що помовчу. Нічого не кажіть! Я бачу вас наскрізь. Ви тип потайний. З такими елементами в мене розмова коротка. Я попрошу свого товариша, тутешнього начальника поліції, провести чистку його особового складу. Ви з цього будинку підете! Щоб завтра вранці духу вашого тут не було! Ви суб’єкт іще той! Збирайте своє манаття! Я оголошую вам догану, поки що. Я зітру вас на порох! Ви злочинець! Знаєте, що ви накоїли? Про це вже всі собаки брешуть!

Бенедикт Пфаф, кремезний рудий бовдур, увесь зіщулився, впав навколішки й, згорнувши на грудях руки, заходився благати прощення в пана начальника поліції. Мовляв, дочка була недужа, вона померла б і сама, він уклінно просить не проганяти його з поста. У чоловіка ж немає нічого, крім вічка. Що в нього залишилося ще? Кілька жебраків можна ж йому зоставити! Вони й так сюди вже майже не потикаються! А в будинку його люблять, ще й як люблять. Він такий нещасний! Якби ж знаття! З вигляду пана професора й не скажеш, що брат у нього — начальник поліції. Яка б то була честь — зустріти його на вокзалі! Нехай зглянеться Господь Бог. Він із вдячністю дозволить собі встати.

Бенедикт Пфаф був вельми задоволений своїм плазуванням перед такою поважною особою. Звівшись на ноги, він по-дружньому підморгнув Ґеорґові. Той залишався неприступним і суворим. Щодо справи, то він пішов сторожеві назустріч. Пфаф зобов’язався вже другого дня вранці особисто викупити всі заставлені книжки. Від цього будинку йому довелося відмовитись. В іншому кінці міста, поруч із жінчиною молочною крамницею, він дістав зоологічну крамницю, обоє заявили про свою готовність зійтися. Жінка поставила умову, щоб її не били й не щипали, а також щоб їй дозволяли приймати в гості пана брата, коли той забажає. Пфаф погодився — його це тішило. Що ж до заборони щипати, то він завагався. Він-бо, мовляв, теж усього-на-всього людина. Крім кохати одне одного, в чому обоє зобов’язалися, вони мали ще й стежити одне за одним. Якщо одне з них випадково опиниться десь поблизу Ерліхштрасе, друге негайно повідомить про це в Париж. Тоді прощавай і крамниця, й свобода, це неминуче. Уже після першого сигналу надійде телеграфний наказ про арешт. Того, хто донесе, чекатиме винагорода. Пфаф срати хотів на ту Ерліхштрасе, якщо він житиме серед самих канарок. Тереза поскаржилася: мовляв, знову він, перепрошую, сере. Годі вже йому срати! Ґеорґ порадив сторожеві висловлюватися так, як і личить порядному комерсантові. Тепер він, мовляв, не якийсь там жалюгідний пенсіонер, а чоловік поважний. Сам Пфаф волів би стати шинкарем, а ще краще — директором цирку з власним атлетичним номером і дресированими пташками, які за наказом починають співати й за наказом-таки змовкають. Начальник поліції дозволив йому, якщо зоокрамниця дасть достатній прибуток і сам він поводитиметься чесно й порядно, відкрити шинок або цирк. Але Тереза сказала: ні. Цирк — це, мовляв, непристойно. Шинок — так. Вони вирішили розподілити, хто що робитиме. Вона вестиме шинок, він — цирк. Господар — він, дружина — вона. Подбати про клієнтів і відвідувачів з Парижа пообіцяв пан начальник поліції.

Того ж таки вечора Тереза заходилася старанно прибирати в помешканні. Вона нікого не найняла, а робила все сама, щоб не завдавати панові брату зайвих збитків. На ніч вона постелила на чоловіковому ліжку свіжу білизну й запропонувала його панові брату. В готелях-бо все з дня на день дорожчає. Вона, мовляв, не боїться. Ґеорґ вибачився, пославшись на те, що мусить понаглядати за братом. Пфаф востаннє вирушив до своєї комірчини внизу; останній сон, мовляв, — найсвятіша пам’ять. Тереза шкребла та мила цілу ніч.

Через три дні господар перебрався до свого помешкання. Насамперед він зазирнув до комірчини. Вона була порожня; замість вічка в стіні зяяла страшна дірка. Пфаф, винахідник, виламав своє творіння й забрав із собою. Бібліотека нагорі була ціла. Двері між кімнатами стояли навстіж. Біля письмового столу Петер кілька разів пройшовся туди-сюди.

— На килимах — жодної плями, — промовив він і всміхнувся. — Якби на них виявилися плями, я б ці килими попалив. Ненавиджу плями!

Він діставав з шухляд рукописи, складав їх горою на столі й читав Ґеорґові заголовки.

— Роботи на цілі роки, друже мій! А тепер я покажу тобі книжки.

Приказуючи: «Ось перед тобою...» та «Як ти гадаєш, що це в мене?», поблажливо поглядаючи на брата й терпляче його підбадьорюючи (адже не кожне володіє десятком східних мов), Петер брав томи, які ще недавно були в ломбарді, й пояснював догідливо враженому братові, в чому їхні особливості. Атмосфера змінилася жахливо швидко, вона аж гула датами й номерами сторінок. Літери набували нечуваного сенсу. Небезпечні комбінації доводилося брати в шори. Легковажні філологи насправді виявлялися чудовиськами, і їх треба було, вбравши в синє, публічно висміювати на майданах. Синій колір, як найкумедніший, — колір людей некритичних, поступливих і легковірних. Якась щойно відкрита мова виявлялася давно відомою, а її нібито відкривач — віслюком. Лунали злісні вигуки на його адресу. Той тип, пробувши в країні якихось три роки, зважився виступити з працею про тамтешню мову! В науці теж брало гору нахабство вискочнів. Наука мала б запровадити свою інквізицію й посилати на її суди своїх єретиків. Тут не треба відразу думати про спалення на вогнищі. Багато що промовляє на користь правової незалежности касти середньовічних священиків. О, якби так добре жилося нинішнім ученим! За якусь дрібну, можливо, навіть вимушену провину вченого, праця якого неоціненна, засуджують невігласи.

Ґеорґ почав утрачати впевненість. Він не знав навіть десятої частини книжок, про які тут ішлося. Знання, які його пригнічували, викликали в нього зневагу. Творчий запал у Петера дедалі зростав. Він будив у душі Ґеорґа тугу за тим місцем, де він був таким самим неподільним володарем, як Петер у своїй бібліотеці. Він нашвидку ще назвав брата новим Ляйбніцом і послався на кілька невигаданих обставин, щоб пополудні позбутися його влади. Треба було, наприклад, найняти якусь простеньку хатню робітницю, домовитися, щоб із сусіднього ресторанчика щодня приносили обіди, а також відкрити рахунок, з якого банк щомісяця першого числа сам перераховуватиме кошти до того ресторанчика.

Пізно ввечері вони попрощалися.

— Чому ти не вмикаєш світла? — запитав Ґеорґ.

У бібліотеці вже стояли сутінки. Петер гордо засміявся.

— Я тут орієнтуюсь і в темряві.

Відколи Петер повернувся додому, він став людиною впевненою, майже веселою.

— Ти псуєш собі очі! — сказав Ґеорґ і ввімкнув світло.

Петер подякував братові за послуги, які той для нього зробив.

Він перелічував їх педантично й ущипливо. Про найважливішу з них — звільнення від дружини — не згадав.

— Я тобі не писатиму! — завершив він.

— Розумію. Ти запланував собі стільки роботи.

— Не через це. Я нікому не пишу принципово. Писати листи — це байдики бити.

— Як хочеш. Якщо я тобі знадоблюся, телеграфуй! Через півроку я до тебе знов навідаюсь.

— Навіщо? Ти мені не потрібен!

У Петеровому голосі вчувалася злість. Прощання, мабуть, торкнуло його за живе. За своєю грубістю він приховував біль.

У потягу Ґеорґ почав снувати свої думки далі. «Що ж тут дивного, коли він до мене трохи горнеться? Адже я йому допоміг. Тепер у нього все достоту так, як він того хоче. Йому нічого, анічогісінько не заважає».

Він вирвався з тієї пекельної бібліотеки, й тепер настрій у нього поліпшувався. Його нетерпляче чекали вісімсот віруючих. Потяг їхав надто повільно.

Червоний півень

Петер замкнув за братом двері. Вони були застраховані трьома складними замками й широкими, важкими залізними штабами. Він поторгав їх, вони не поворухнулися. Двері були немовби із суцільної сталевої плити, за ними ти почувався справді вдома. Ключі до замків іще підходили, фарба на дереві вицвіла, потріскалась, і на дотик воно здавалося подряпаним. Іржа на темних штабах була стара, й Петер не міг зрозуміти, в якому ж місці лагодили двері. Адже сторож, ще тоді, коли перебирався до помешкання, зламав двері. Від одного його удару ногою штаби погнулись, як лозини; нещасний брехун, він брехав кулаками й ногами, помешкання він також просто розтоптав. Одного місяця настало перше число, а пан Пфаф не одержав свого «презента». «З ним щось сталося!» Оскаженівши, він кинувся нагору, до джерела грошей, яке в нього раптом пересохло. Дорогою він трощив сходи. Під кулачиськами його черевиків жілібно стогнало каміння. Люди виходили зі своїх нір — це все були піддані його будинку — й затуляли носи. «Смердить!» — скаржилися всі. «Де?» — грізно запитував він. «Із бібліотеки». — «Я нічого не обсмердів!» Пфаф навіть не вмів розмовляти по-німецькому. Він мав товстенний ніс і величезні ніздрі, але вуса під ними були підфарбовані й лізли в них. Тому він завжди відчував тільки запах фабри, а запаху трупа не відчував. Вуса його зробилися цупкі й стояли сторчма; він підфарбовував їх щодня. Червону фабру він тримав у тисячі різноманітних слоїків. Під ліжком у його комірчині була ціла колекція слоїків з мазями всіх відтінків червоного кольору — червоний такий, червоний сякий, червоний ще й отакий. Адже голова в нього була ВОГНЕННО-ЧЕРВОНА.

Кін погасив у передпокої світло. Досить було тільки крутнути вимикача, й відразу стало темно. Крізь шпарини з кабінету до нього проникало тьмяне світло й ніжно торкалося його штанів. Скільки він перебачив штанів! Вічка вже не було. Той брутальний чоловік виламав його. Тепер у стіні зяяла дірка. Завтра в комірчині поселиться новий Пфаф і замурує ту дірку. Треба було відразу перев’язати стіну. Серветка зашкарубла від крови. Вода в умивальнику була такого кольору, як після морського бою біля Канарських островів. Чому вони ховалися під ліжком? Адже під стіною було досить місця. Чотири клітки висіли напоготові. Але вони пихато не помічали простолюду. Казани на м’ясо стояли порожні. Тоді налетіло перепелиць, і в Ізраїля з’явилося що їсти. Побили всіх птахів. У них зовсім невеличке горло під жовтим пір’ям. Хто б міг подумати, що в них такий лункий голос, та й горло знайдеш не відразу! А як знайдеш, то стиснеш — і чотириголосому співу кінець, довкола цвиркає кров, густа, тепла кров, ці птахи завжди живуть у лихоманці, кров гаряча, вона ПЕЧЕ, штани ПЕЧУТЬ.

Кін стер зі своїх штанів кров і відблиски. Замість кабінету, звідки на нього падало світло, він пройшов довгим темним коридором до кухні. На столі була тарілка з булочками. Стілець стояв збоку, так наче на ньому щойно хтось сидів. Кін грубо відсунув стільця далі. Потім згріб жовтаві булочки — вони нагадували тільця мертвих пташок — і запхав їх до бляшанки на хліб. Вона скидалася на крематорій. Він сховав її до мисника. На столі залишилася сама тарілка, вона була сліпучо біла, як подушка, аж світилася. На цій подушці лежали «Штани». Тереза не згорнула книжку. Вона дійшла тільки до двадцятої сторінки. Читала вона в рукавичках. «Я перечитую кожну сторінку по шість разів». Вона хоче підбити його на розпусту. Він хоче тільки склянку води. Вона приносить її. «Я на півроку їду». — «Ні, перепрошую, так діло не піде!» — «Це потрібно». — «Я не дозволю!» — «А я все ж таки поїду». — «Тоді я не відімкну тобі двері!» — «Я маю свої ключі». — «Перепрошую, де вони?» — «Ось!» — «А якщо спалахне ПОЖЕЖА?»

Кін підійшов до крана й відкрутив його скільки міг. Потужний струмінь ударив у важку раковину, аж та мало не луснула. Невдовзі вона була вже повна. Вода розлилася на всій підлозі, погасивши будь-яку небезпеку. Він закрутив кран. Ступати кам’яними плитами на кухні було слизько. Він прошмигнув до сусідньої комірчини. Вона була порожня. Він усміхнувся до неї. Колись тут стояло ліжко, а під стіною навпроти — валіза. На ліжку спала синя мегера. У валізі зберігалася її зброя — спідниці, спідниці й спідниці. Щодня вона ставала на молебень перед прасувальною дошкою в кутку. Тут фалди лягали, тут вони, накрохмалені, вставали знов. Згодом вона перебралася до нього й узяла ці меблі з собою. Тоді стіни на радощах зблідли. Відтоді вони стоять білі. І що ж поставила під них Тереза? Мішки з борошном, цілі лантухи з борошном! Вона зробила з цієї комірчини комору, набивши її припасами на голодні лихоліття. Зі стелі звисали вуджені окости. Підлогу заставили тверді капелюхи цукрових головок. До діжок із маслом попідкочувалися хлібні буханці. Кухви пообпивалися молоком. Мішки з борошном уздовж стін захищали місто від ворожої навали. Припасів тут було на всі віки. Вона спокійно дала замкнути себе, хизуючись своїми ключами. Одного дня вона відімкнула комірчину. В кухні вже не було ані крихти харчів, і що ж вона застала в комірчині? Від мішків з борошном позалишалися самі дірки. Замість окостів зі стелі звисали мотузки. Кухви повисихали, а цукрові головки обернулися просто на синій папір. Підлога поглинула хліб і зашпарувала всі свої тріщини маслом. Хто? Хто? Пацюки! Раптом з’являються пацюки, в будинках, де вони ніколи не водилися, ніхто не знає, звідки вони взялись, але вони є, вони все пожирають, славні, благословенні пацюки, й залишають голодним баберам тільки купу газет, ось вони ще лежать, а більш нічого. Газети пацюкам не до смаку. Вони не люблять целюлозу. У темряві вони, мабуть, шарудять, але пацюки — то не терміти. Терміти пожирають дерево й книжки. Любовний бунт у термітнику. ПОЖЕЖА В БІБЛІОТЕЦІ.

Кін з усією поквапністю, на яку тільки була здатна його рука, потягся до газети. Нахилитись йому довелося тільки трохи, стос сягав йому вище колін. Він щосили посунув його вбік. Підлога перед вікном на всю його ширину була завалена газетами; старі газети призбирувалися тут роками. Він вихилився з вікна. Внизу, у дворі, було темно. Світло від зірок до нього самого доходило. Але для газети його було замало. А може, він тримав її надто далеко від очей.

Він підніс газету ближче, ніс торкнувся паперу й жадібно, зі страхом увібрав у себе гасовий запах. Папір затремтів і шелеснув. Із ніздрів у Кіна повіяв вітер, від якого газета перегнулась, і його нігті вп’ялися в папір. Але очі шукали заголовка, достатньо великого для того, щоб його можна було прочитати. Якщо пощастить за нього зачепитися, то він прочитає газету при зоряному світлі. Спершу він прочитав велику літеру В. Ішлося, отже, про вбивство. Далі й справді стояло Б. Цей заголовок, чорний і жирний, заповнив шосту частину сторінки. Ось як роздмухали його вчинок! Тепер його ім’я на вустах у цілого міста, ім’я того, хто любить тишу й самотність. Ґеоргові теж потрапить на очі ця газета, перше ніж він перетне кордон. Тепер і брат уже знає про вбивство. Якби була вчена цензура, ця сторінка залишилася б наполовину чистою. Тоді нижче люди прочитали б менше синього. Ще один заголовок починався з П, а наступна літера була О: ПОЖЕЖА. Вбивства й пожежі спустошують газети, країну й голови, ніщо не цікавить їх так, як убивства й пожежі; якщо за вбивством не йде пожежа, то для цілковитого задоволення їм уже чогось бракує, вони залюбки підпалили б щось і самі, для вбивства їм бракує хоробрости, вони боягузи, не треба читати газет, тоді вони перестануть виходити самі собою — через загальний бойкот.

Кін кинув газету назад на купу. Від газети, яку він передплачує, треба відмовитись, і то негайно. Він вийшов з цієї огидної комірчини.

— Але ж надворі ніч, — промовив він уголос у коридорі. — Як я зараз відмовлюся від передплати?

Щоб читати далі, він дістав годинника. Але видно було тільки циферблат. Котра година, добачити не пощастило. ВБИВСТВО й ПОЖЕЖА були вже не такі неприступні. Адже в бібліотеці горіло світло. Йому не терпеливилося довідатись, котра година. Він увійшов до кабінету.

Була рівно одинадцята. Проте церковні дзвони мовчали. Це сталося серед білого дня. Навпроти стояла жовта церква. На невеличкому майдані збуджено снували туди-сюди люди. Горбатого карлика звали Фішерле. Він ридав ридма. Аж каміння на бруківці підскакувало. «Терезианум» оточила поліція. Операцією керував майор. Наказ про арешт лежав у нього в кишені. Карлик розгадав його сам. Вороги проникли аж на сходи. Нагорі порядкувала свиня. Беззахисні книжки кинуто на волю безсовісних гадів! Свиня укладала куховарську книгу на сто три рецепти. Казали, що черево в неї кутасте. А чому Кін був злочинець? Тому що допомагав найбіднішим серед бідних. Адже поліція видала наказ про арешт, ще не знаючи про трупа. Вся ця сила-силенна поліції — проти нього. Піші й кінні. Новесенькі револьвери, карабіни, кулемети, колючий дріт і панцерники. Та проти нього все марно, вони його не повісять, упіймати такого — дзуськи! Між ногами обидва пробираються на волю — він і його вірний карлик. І ось вони вже наступають йому на п’яти, він чує, як вони хекають і сопуть, а різників собака намагається схопити його за горло. Та ба, є напасть іще гірша. На сьомому поверсі «Терезианума» ці гади бажають один одному «на добраніч», тут протизаконно тримають під арештом тисячі книжок, десятки тисяч, проти їхньої волі, безневинно, що вони вдіють проти тієї свині, відірвані від землі, під самісіньким ПАЛЮЧИМ горищем, зголоднілі, приречені, приречені на СПАЛЕННЯ.

Кін почув волання на пробі. У відчаї він смикнув за шнурок, що відчиняв вікно у стелі, й стулки над головою розчахнулися. Він прислухавсь. Волання наростало. Кін йому не повірив. Він кинувся до сусідньої кімнати й потяг за шнурок і тут. У цій кімнаті крики на допомогу лунали тихіше. У третій лише прокотилося їхнє відлуння, в четвертій уже майже не чути було і його. Він подався через кімнати назад. Він біг і прислухався. Волання на пробі хвилями накочувалось і відкочувалось. Він притис долоні до вух і швидко відняв їх, знову притис і знову відняв. Так само лунали й ці звуки вгорі. Ох, вуха збивали його з пантелику. Він витяг драбину, всупереч ніжці, яка затято впиралася, на середину кабінету й вибрався на горішній щабель. Його плечі здіймались над дахом, руками він тримався за стулки вікна. Цієї миті до нього долинули дикі крики; то волали книжки. З боку «Терезианума» він побачив червонувату заграву. Вона повільно повзла чорною дірою неба. У носі в нього стояв гасовий запах. Заграва, крики, сморід: «Терезианум» ГОРІВ!

Засліплений, він стулив повіки й схилив гарячу голову на груди. На потилицю впали краплини. Пустився дощ. Він закинув голову назад і підставив обличчя під дощ. Яка ж прохолодна була ця чужа вода! Зглянулися навіть хмари. Може, вони погасять пожежу. Зненацька повіки йому скувала крижана паморозь. Він змерз. Хтось клацав фотокамерою. Його роздягли догола. Обшукали всі кишені. На тілі залишили саму сорочку. Кін побачив себе в дзеркальці. Він був дуже худий. Довкола погойдувались якісь червоні плоди, повні й набучавілі. Серед них був сторож. Труп силкувався щось сказати. Він її не слухав. Вона раз у раз промовляла «перепрошую». Він позатикав собі вуха. Вона ляскала долонями по синій спідниці. Він обернувся до неї спиною. Перед ним сиділа уніформа без носа. «Ваше ім’я?» — «Доктор Петер Кін». — «Фах?» — «Найбільший із живих синологів». — «Не може бути». — «Присягаюся». — «Ваша присяга фальшива!» — «Ні!» — «Злочинець!» — «Я при здоровому глузді. Я зізнаюся. Я все усвідомлюю. Я її вбив. Я психічно здоровий. Мій брат про це не знає. Змилуйтеся над ним! Він знаменитий. Я йому набрехав». — «Де гроші?» — «Гроші?» — «Ви їх украли». — «Я не злодій». — «Грабіжник і вбивця». — «Вбивця». — «Грабіжник і вбивця!» — «Вбивця! Вбивця!» — «Ви заарештовані, ви зостанетесь тут!» — «Але ж приїде мій брат. Залиште мене доти на волі! Він не повинен нічого знати. Благаю вас!» А сторож виступає наперед (він ще його товариш) і домагається для нього на кілька днів свободи. Сторож доправляє його додому й охороняє, не випускаючи з комірчини. Там і знайшов його Ґеорґ, у біді, але не злочинцем. Тепер він знов поїхав, а краще б залишився тут! Він допоміг би йому на суді! Вбивця повинен, мабуть, принести каяття? Але він не хоче. Він зостанеться тут. Він охоронятиме охоплений вогнем «Терезианум».

Кін поволі розплющив повіки. Дощ трохи вщух. Ота червонувата заграва потьмяніла, пожежники вже приїхали, нарешті. Небо більш не ремствувало. Кін спустився з драбини. Волання на пробі в усіх кімнатах стихло. Щоб почути його, якщо воно пролунає знов, він залишив усі горішні вікна навстіж. Посеред кімнати стояла напоготові драбина. У крайньому разі можна буде скористатися нею і втекти. Куди? До «Терезианума». Обвуглена свиня лежала під балками. Там роботи тепер непочатий край, а в натовпі тебе ніхто не впізнає. Виходить із дому! Обережно! Вулицями їздять панцерники. Люди, коні, машини... Вони гадають, що вже його запопали. Господь їх жорстоко покарає, а він, убивця, втече. Але спершу замете сліди.

Він стає навколішки перед письмовим столом. Мацає рукою килим. Тут лежав труп. Чи видно ще кров? Нічого не видно. Він стромляє пальці собі глибоко в ніздрі. Пальці тільки трохи пахнуть пилом. Крови нема. Треба придивитися пильніше. Світло нікудишнє. Лампочка висить надто високо. Шнур біля настільної лампи сюди не дістає. На столі лежать сірники. Він запалює відразу шість, шість місяців, і лягає на килим. Шукаючи слідів від крови, він підносить сірники майже до самого килима. Червоні пасмуги — це частина узору. Вони були тут завжди. Треба їх вивести. Поліція ще подумає, що то кров. Треба їх випалити. Він стромляє сірники в килим. Вони гаснуть. Він їх відкидає. Тоді запалює ще шість. Потихеньку проносить їх над однією з червоних пасмуг і легенько втискує в килим. Сірники залишають бурий слід. Невдовзі вони гаснуть. Кін черкає нові. Так він переводить цілу коробку. Килим лежить холодний. Тільки вкривається бурими пасмугами. Довкола тліють обгорілі сірники. Тепер йому нічого не доведуть. Ох, нащо він зізнався? При тринадцятьох свідках. Там був іще труп і Рудий Кіт з очима, які бачать у темряві. Грабіжник і вбивця з дружиною й дитиною. Лунає стук. За дверима поліція. Лунає стук.

Кін не відчиняє. Він затискає собі долонями вуха. Ховається за якусь книжку. Вона лежить на письмовому столі. Він намагається її читати. Літери танцюють — угору-вниз. Не можна розгледіти жодного слова. Прошу вас, тихо там! Перед очима скачуть вогненно-червоні скалки. Це дається взнаки страшний переляк від пожежі, та й хто ж не злякається, коли горить «Терезианум», коли тьма-тьмуща книжок охоплені полум’ям. Він стоїть. Як тут читати? Адже книжка лежить надто низько. Сядь! Він сідає. Сидить. Ні, він удома, письмовий стіл, бібліотека. Тут усе на його боці. Нічого ще не згоріло. Читати він може, коли завгодно. Але ж книжка зовсім і не розгорнена. Він забув її розгорнути. За дурість треба бити. Він розгортає книжку й б’є по ній долонею. Б’є одинадцять разів. Попалася нарешті! Читай! Облиш! Ні. Сволота! Ой! Від першого рядка відривається залізна штаба й б’є його у вухо. Свинець. Боляче. Б’є! Б’є! Ще раз. І ще. Якась примітка примітно штурхає його носаками. Щораз дужче й дужче. Він заточується. Рядки, цілі сторінки — всі накидаються на нього. Вони трясуть його й б’ють, термосять і штовхають одне до одного. Кров. Відпустіть мене! Клята потолоч! Рятуйте! Ґеорґу! Рятуйте! Рятуйте! Ґеорґу!

Але Ґеорґ поїхав. Петер підхоплюється. Він щосили хапає книжку й рвучко її згортає. Тепер він спіймав літери, всі до одної, і на волю їх, певна річ, уже не випустить. Повік! Він вільний. Він стоїть. Стоїть сам. Ґеорґ поїхав. Петер його перехитрував. Що він тямить у вбивстві! Лікар із дурдому. Дурень. Розхристана душа. А книжки любить цупити. Йому треба, щоб я скоріше ґиґнув. Тоді бібліотека дістанеться йому. А дзуськи. Потерпи! «Що тобі нагорі треба?» — «Охопити поглядом». — «Не охопити поглядом, а схопити руками!» Атож, ти б не проти. Залишайся, коновале, зі своїми придурками. Таж знову припхається. Через півроку. Тоді йому пощастить більше. Заповіт? Нема потреби. Єдиний спадкоємець бере що завгодно. Спеціальний потяг до Парижа. Кінівська бібліотека. Хто її творець? Психіатр Жорж Кін! Ну звісно, хто ж іще? А брат, отой синолог? Помилочка, ніякий він не брат, однофамільник, чистісінька випадковість, якийсь убивця, спровадив на той світ власну дружину. «УБИВСТВО Й ПОЖЕЖА» — в усіх газетах, його засуджено на довічне ув’язнення... на довічне... на посмертне... танок смерти... золоте теля... мільйонна спадщина... Хто посмів, той і руки нагрів... прощання... ні... злягання... ті, що вперті... до самої смерти... смерть і пожежа... вогонь і одежа... любовний шал — душі пожар... ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ...

Кін хапає зі столу книжку й свариться нею братові. Той хоче його обібрати, всі ганяються за заповітами, кожне сподівається на смерть свого ближнього. На те, щоб померти, брат може знадобитися. Світ — це кишло розбійників, люди крадуть і пожирають книжки. І кожному чогось хочеться, й ніхто не зостається на цьому світі, й ніхто не може сподіватись, що зостанеться. Колись разом із покійним спалювали все його майно, і не було ніяких заповітів, а залишалися... залишалися після покійного тільки кості. Літери в книжці зчиняють галас. Попалися й не можуть вибратись. Вони побили його до крови. Він нахваляється спалити їх. Так він помститься на всіх ворогах! Дружину вбив, свиня лежить обвуглена, Ґеорґ книжок не дістане. А поліція не дістане його. Знеможено стукаються з книжки літери. За дверима гучно стукає поліція. «Відчиніть!» — «Припиніть!» — «Ім’ям закону!» — «Ось зараз, із розгону!» — «Відчиніть негайно!» — «Ну звичайно!» — «Відімкніть двері!» — «Це ваші химери!» — «Ми вас застрелимо!» — «Язиком помелемо!» — «Ми викуримо вас!» — «Пийте квас!» Вони збираються висадити двері. Доведеться їм погріти чуба. Двері в нього міцні, як криця. Гуп! Гуп! Гуп! Удари щораз важчі й важчі. Їх чутно вже в кабінеті. Двері в нього оббиті залізом. А якщо залізо роз’їсть іржа? Вічного металу нема. Гуп! Гуп! То свині стоять за дверима й таранять їх кутастими черевами. Дерево, певна річ, розлетиться на друзки. Адже на вигляд воно досить давнє. Вони вже захоплюють ворожі шанці. Зміцнити оборону! Раз-два — гуп! Раз-два — гуп! Передзвін. Об одинадцятій бамкають дзвони. «Терезианум». Горб. Ушиються, піймавши облизня. Хіба ж я не правду кажу — раз-два! Хіба ж я не правду кажу — раз-два!

Книжки кидаються з полиць на підлогу. Він тихенько, щоб не почули там, за дверима, підхоплює їх своїми довгими руками й переносить стос за стосом до передпокою. Під залізними дверима з них виростає ціла гора. І поки його мозок ще розколюється від страшного гуркоту, він будує з книжок могутнє укріплення. Передпокій заповнюють чимдалі нові й нові томи. Він приносить собі на допомогу драбину й невдовзі вже дістається до стелі. Тоді повертається до кабінету. На нього витріщаються порожні полиці. Килим перед письмовим столом горить яскравим полум’ям. Він рушає до комірчини поряд із кухнею й виносить звідти жужмом старі газети. Він розгортає їх, жмакає, бгає й кидає оберемками в усі кутки. Потім ставить драбину на середину кімнати, де вона стояла доти. Вибравшись на шостий щабель, стежить за вогнем і чекає. Коли вогненні омахи нарешті сягають його, він гучно сміється — так гучно, як не сміявся ще ніколи в житті.