Засліплення

Під ідеальним небом

Відколи Кіна викинули з його помешкання, роботи він мав силу-силенну. Цілими днями він розміреною ходою, вперто обходив місто. Від самісінького рання він був уже на своїх довгих ногах. В обідню пору не дозволяв собі ні попоїсти, ні перепочити. Щоб розрахувати силу, Кін поділив поле своєї діяльности на райони, яких суворо дотримувався. У теці він носив величезну малу міста в масштабі 1:5 000, де зграбними червоними кружальцями позначив книгарні.

Ступивши до крамниці, Кін питав самого господаря. Якщо той був у від’їзді чи вийшов десь перекусити, Кін погоджувався мати справу зі старшим продавцем. «Мені для наукової роботи терміново потрібні такі твори», — казав він і зачитував довгий список, якого на папері не існувало. Щоб імена авторів не повторювати двічі, він вимовляв їх, можливо, аж надто виразно й повільно. Йшлося про твори рідкісні, а невігластво цих людей навіть важко собі уявити. Хоча Кін і читав, а проте скоса уважно придивлявся до облич, які його слухали. Між назвами він робив коротенькі паузи. Він любив ураз ошелешувати свого співрозмовника, який не встиг оговтатися від одного важкого прізвища, ще одним таким самим. Збентежені міни його потішали. Одні просили: «Хвилинку!», інші хапалися рукою за чоло чи за скроні, а він спокійно перелічував книжки далі. Його список охоплював два-три десятки томів. Удома Кін усіх їх мав. Сюди він приходив придбати ці книжки вдруге. Те, що тепер ставало ще одним примірником і обтяжувало його, він збирався згодом обміняти на щось інше чи продати. А втім, ця нова діяльність не коштувала йому жодного гроша. Списки він складав просто на вулиці. До кожної книгарні він заходив з новим. Дочитавши його до кінця, Кін кількома впевненими рухами згортав свій аркуш, ховав його до решти в портмоне, з глибокою зневагою вклонявся й виходив із крамниці. На відповідь він не чекав. Що могли відповісти йому ті бевзні? А якби він почав щось пояснювати їм з приводу книжок, котрі були йому потрібні, то знову згаяв би час. Він і так змарнував цілих три тижні, коли заклякло й нерухомо сидів в отому дивному стані за письмовим столом. Щоб надолужити згаяне, Кін ходив з рання до смеркання, ходив так спритно, так уперто, так наполегливо, що міг би, не впадаючи в марнолюбство, бути задоволеним собою, і він був собою дуже задоволений.

Люди, з якими Кіна зводив його фах, поводилися по-різному — залежно від настрою й темпераменту. Декотрі — їх було небагато — виявляли роздратування, позаяк він не давав їм сказати й слова, але більшість із них були щасливі слухати цього чоловіка. З його слів і вигляду вгадувалося, які величезні знання він мав. Одна його фраза важила не менше, ніж те, що містилося в напхом напханих книгарнях. Значення її рідко хто усвідомлював повною мірою. А то всі ті нещасні йолопи покидали б роботу, з’юрмилися б навколо нього, понаставляли б вуха й слухали б доти, доки в них би полускали барабанні перетинки. Коли ще трапиться їм таке джерело вчености? Здебільшого тільки поодинокі люди вміли дістати користь із нагоди послухати його. Перед ним ніяковіли, як ніяковіють перед усіма великими, Кін був для них чимось надто чужим і далеким, і їхнє збентеження, на яке він поклав собі не зважати, хвилювало його до глибини душі. Після того, як він обертався до них спиною, вони до самісінького вечора тільки й розмовляли, що про нього та його список. По суті, власники та персонал книгарень виконували роль його особистих службовців. Він ощасливлював їх тим, що про всіх них гуртом згадають у його біографії. Зрештою, поводились вони непогано, захоплювалися ним і надавали йому все, що він хотів. Вони здогадувалися, хто він, принаймні в них вистачало духу при ньому мовчати. Бо вдруге Кін до тієї самої книгарні не заходив. Коли він одного разу помилково це зробив, вони виставили його за двері. Він набрид їм по саме нікуди, вигляд цього чоловіка справляв на них гнітюче враження, і вони позбулися його. Із співчуття до їхнього враженого самолюбства Кін купив собі мапу міста з уже згаданими червоними кружальцями. В кружальцях відвіданих книгарень він ставив невеличкі хрестики; тепер ці книгарні для нього не існували.

А загалом усе, що він тепер робив, слугувало одній важливій меті. Від тієї хвилини, як Кін опинився на вулиці, він переймався лише своїми статтями, що залишилися вдома. Він мав намір завершити їх; без бібліотеки про це годі було й думати. Тим-то він і обмірковував та визначав, що з фахової літератури йому для цього потрібне. Його списки виникали в міру потреби; сваволі й примх Кін не допускав, він дозволяв собі купувати вдруге лише ті книжки, які для його роботи були потрібні конче. Певні обставини змушували його тримати домашню бібліотеку поки що під замком. Кін удав, нібито скорився, але він перехитрив долю. Від своєї науки він не відступив ні на крок. Він скуповував те, що йому було потрібне, через кілька тижнів він знов засяде за роботу, його спосіб боротьби був шляхетний і відповідав певним обставинам, здолати Кіна не можна було, на волі він розпростав свої розумні крила, він зростав з кожним днем, який належав тільки йому, і те, що в нього тим часом збиралася невелика нова бібліотека на кілька тисяч томів, було для нього достатньою винагородою за його зусилля. Він навіть потерпав, що вона надто розростеться. Щодня він ночував у іншому готелі. Як же йому тягати за собою чимдалі важчу ношу? Позаяк пам’ять у нього була незламна, бібліотеку Кін носив у голові. Тека залишалася порожньою.

Вечорами, коли крамниці зачинялися, він усвідомлював, що стомився, й, вийшовши з останньої книгарні, відразу простував до найближчого готелю. Позаяк речей Кін не мав, а костюмчик на ньому був такий собі, портьє ставилися до нього недовірливо. Збираючись витурити його у три шиї й наперед тішачись цим, вони дозволяли цьому чоловікові промовити дві-три фрази. Йому потрібен на ніч великий і спокійний номер, казав він. Якщо такий номер можна одержати лише по сусідству з жінками, дітьми й усілякою голотою, то, мовляв, нехай скажуть про це відразу, бо тоді він відмовиться. Почувши слово «голота», портьє виявлялись обеззброєними. Перше ніж йому надавали номер, Кін діставав портмоне й заявляв, що хоче заплатити наперед. Він зняв із банкової книжки всі свої гроші, і тепер його портмоне було вщерть набите великими купюрами. Задля них портьє оголювали ті кутики своїх очей, бачити які досі не випадало більш нікому, навіть заїжджим високородним панам та американцям. Чітким, великим і кутастим почерком Кін заповнював реєстраційну картку. У графі «місце роботи й посада» він писав «власник бібліотеки». Запитання про сімейний стан Кін ігнорував; він не був ані неодружений, ані одружений, ані розлучений і вказував на це, ставлячи кривий прочерк. Він давав портьє неймовірні чайові — до половини вартости номера. Розраховуючись, він щоразу тішився з того, що його банкова книжка не дісталася Терезі. Захоплені поклони йому пасували, він приймав їх незворушно, ставши в позу лорда. Усупереч власному звичаєві — технічні вигоди Кін ненавидів — він користувався ліфтом, бо ввечері був стомлений і нести бібліотеку в голові було важко. Вечерю він замовляв у номер — це був той один-єдиний раз на день, коли він їв. Потім, щоб трохи перепочити, вивантажував бібліотеку й роззирався — чи ж вистачить тут для неї місця насправді.

Попервах, коли його свобода була ще молода, Кін не надавав аж такого значення тому, який у нього номер, адже йому потрібно було тільки переночувати, а книжки він складав на канапі. Згодом він почав використовувати для них і шафу. Невдовзі бібліотека переросла вже й канапу, й шафу. Щоб скористатися брудним килимом, Кін телефонував покоївці й просив принести десять аркушів чистісінького пакувального паперу. Він розкладав його на килимі й усій підлозі, а позаяк аркуші зрештою залишалися, то накривав ними канапу й вистилав шафу. Так у нього на певний час стало звичкою щовечора, крім їжі, замовляти й пакувальний папір; уранці він той папір уже не прибирав. Гори книжок здіймалися щораз вище й вище, але жодна книжка, навіть упавши, не бруднилась — адже все було заслано папером. Уночі Кін іноді стривожено прокидався; це траплялося через те, що він виразно чув, як десь начебто впала книжка.

Одного вечора ті гори навіть йому самому здалися зависокими; він мав уже навдивовиж багато нових книжок. Тоді Кін зажадав, щоб принесли драбину. На запитання, нащо вона йому, він різко відповів: «Це вас не обходить!» Покоївка виявилася дівчиною досить полохливою. Незадовго перед цим злодії зламали в одному з номерів двері, й вона мало не втратила роботу. Дівчина подалася до портьє й схвильовано розповіла йому, чого вимагає пожилець із номера 39. Портьє добре знався на людях та вдачах і збагнув, до чого його зобов’язують чайові, хоч вони вже й були в його кишені.

— Ідіть спати, голубко, — ошкірився він, — цього зарізяку я беру на себе!

Дівчина не зрушила з місця.

— Він якийсь моторошний, — промовила вона нерішуче. — Скидається на тополю. Спершу йому подавай пакувальний папір, а ось тепер — драбину. Вся кімната вже захаращена пакувальним папером.

— Пакувальним папером? — перепитав портьє.

Ця новина справила на нього чудове враження. Адже до крайнощів догляд за собою доводять лише люди шляхетні.

— Авжеж, а то ж чим! — відказала дівчина гордо — адже її слухав портьє.

— А ви знаєте, хто цей пан? — запитав портьє. Навіть у розмові з покоївкою він сказав не «той чоловік», а «цей пан». — Він — власник придворної бібліотеки!

Кожен склад цієї високої посади портьє проказав як догмат віри. Щоб заткнути дівчині рота, він із власної ініціативи додав «придворної». І зрозумів, який же шляхетний має бути той пан нагорі, коли він, заповнюючи картку, знехтував цим словом.

— Але ж двору однаково вже немає!

— А придворна бібліотека є! Що за дурниці! А книжки? Гадаєте, люди їх пожерли?!

Дівчина мовчала. Їй кортіло його позлити, адже він був такий могутній. Він дивився на неї лише тоді, коли лютував. Через кожну дрібницю вона бігла до нього. Кілька хвилин він ще терпів її. Коли в нього траплялися напади гніву, його треба було остерігатися. Його лють додавала їй сили. Вона радо принесла Кінові драбину. Дівчина могла б попросити про це коридорного, одначе зробила те сама, вона хотіла догодити портьє.

У номері покоївка запитала пана власника придворної бібліотеки, чи не може вона чимось допомогти йому. Той відповів:

— Можете. Якщо негайно вийдете з номера!

Після цього Кін замкнувся, не довіряючи цьому настирливому дівчиськові, заткав папером замкову щілину, обережно примостив між горами книжок драбину й виліз на неї. Він діставав з голови один по одному складені за списками пакунки й заповнював ними кімнату до самої стелі. Попри важку ношу, йому щастило зберегти на драбині рівновагу; він здавався собі акробатом. Відколи Кін став сам собі господарем, з труднощами він упорувався завиграшки. Він саме завершував роботу, коли в двері хтось довірливо постукав. Кін розгнівався, адже йому заважали. Після того, що в нього сталося з Терезою, він страшенно боявся показувати свої книжки профанам. Стукала покоївка, яка (так само з відданости портьє) несміливо попросила віддати драбину.

— Адже пан власник придворної бібліотеки не спатимуть із драбиною в номері!

Її запопадливість була щира; дівчина дивилася на цю моторошну тополю зацікавлено, любовно й заздрісно, їй хотілося, щоб портьє виявляв стільки ж уваги й до неї самої.

Її мова нагадала Кінові Терезу. Якби це була вона, він би її злякався. Та позаяк покоївка тільки нагадувала йому Терезу, він закричав:

— Драбина залишиться тут! Я спатиму з драбиною!

«Господи, до чого ж шляхетний чоловік», — подумало юне створіння й злякано поспішило за двері. Таким шляхетним, що навіть і слова не можна сказати, вона його досі все ж таки не вважала.

А він зробив з цього випадку висновки. Жінок, хай це будуть економки, дружини чи покоївки, треба уникати за будь-яких обставин. Відтепер він вимагатиме такі великі номери, що драбина взагалі не знадобиться, а пакувальний папір приноситиме з собою в теці. Кельнер, якого Кін викликав дзвінком, щоб замовити вечерю, виявився, на щастя, чоловіком.

Відчувши в голові полегкість, Кін одразу ліг спати. Перед тим, як заснути, він порівняв колишнє своє становище з нинішнім. Надвечір його думки й так часто і залюбки поверталися до Терези, адже всі витрати він покривав грішми, які врятував від неї завдяки власній хоробрості. Коли він згадував про гроші, перед ним ту ж мить поставав її образ. Удень Кін грішми не користувався; він відмовився не тільки обідати, а й їздити в трамваї, і мав на те вагому причину. Чудову й поважну справу, якою він був заклопотаний у ці дні, йому не хотілося споганювати якоюсь там Терезою. Тереза — це дрібна монетка, яку беруть до рук. Тереза — це слово, що його вимовляє невіглас. Тереза — це камінь, який обтяжує дух людства. Тереза — це втілення божевілля.

Проживши кілька місяців під одним дахом із божевільною, він зрештою втратив здатність чинити опір згубному впливу її недуги й заразився від неї. Пожадлива до нестями, частину своєї пожадливости вона передала йому. Виснажлива туга за чужими книжками відірвала його від книжок власних. Він мало не пограбував її на мільйон, що його вона, як йому здалося, нібито мала. Його вдачі, що зазнавала постійного, безпосереднього впливу цієї жінки, загрожувала небезпека — її могли занапастити гроші. Але цього не сталося. Його тіло винайшло захист. Якби Кін і далі вільно пересувався в помешканні, він безнадійно захворів би на її недугу. Через це він і влаштував їй оту каверзу зі статуєю. Певна річ, на справжній камінь перетворитися він на міг. Але досить було того, що вона сприйняла його за камінь. Вона того каменя боялась, тож обходила його десятою дорогою. Мистецтво, з яким він тижнями нерухомо сидів на стільці, збивало її з пантелику. Вона вже й так була збита з пантелику. Але після того дотепного фокуса Тереза взагалі вже не могла втямити, хто він такий. Кін мав час звільнитися від неї. Він повільно зцілявся. Її вплив на нього урвався. Відчувши в собі досить сили, він склав план утечі. Треба було піти від неї і все ж таки не дати їй волі. Щоб утеча вдалася, Тереза мала вважати, що вигнала його сама. Того ж він і сховав банкову книжку. Цілими тижнями вона обшукувала все помешкання. Її недуга в тому й полягала, що вона безперестанку шукала гроші. Але банкової книжки ніде не знаходила. Врешті-решт вона зважилася підступитись до письмового столу. Однак тут наштовхнулася на нього. Розчарування довело її до сказу. А він розпалював її гнів доти, доки вона, знавіснівши, викинула його з його ж таки помешкання. Він опинився на вулиці, він урятувався. Вона вважала себе переможницею. Він замкнув її в помешканні. Вона запевне звідти не вийде, і тепер її підступи йому анітрохи не загрожують. Щоправда, довелося віддати власне помешкання, але чого не зробиш, щоб урятувати собі життя, коли це життя належить науці?

Кін випростався під ковдрою, і чимала частина простирадла прилягла до його тіла. Він попросив у книжок, щоб вони не падали, він, мовляв, стомився й хоче нарешті відпочити. Уже засинаючи, Кін пробурмотів «на добраніч».

Три тижні втішався він новою свободою. Цей час Кін використовував навдивовиж старанно, і коли ці три тижні минули, він вичерпав можливості всіх книгарень у місті. Якось пополудні він раптом збагнув, що вже нікуди йти. Почати все спочатку і обійти ті самі книгарні й у тій самій послідовності? Чи його там, бува, не впізнають? Образ краще уникати. Хіба його обличчя з тих, що їх кожне запам’ятовує з першого погляду? В якійсь перукарні Кін підійшов до дзеркала й придивився до своїх рис. У нього були водяво-блакитні очі й зовсім не було щік. Чоло — потріскана скеля. Ніс, цей карколомно вузький гірський гребінь, прямовисно спадав униз. Біля його підніжжя майже непомітно причаїлися дві крихітні чорні комашки. Ніхто й не подумав би, що то — ніздрі. Рот нагадував щілину в якомусь автоматі. Дві різкі зморшки, схожі на штучні рубці, тяглися від скронь до підборіддя й сходилися на його кінчику. Через них та ніс його обличчя, й так довгасте й худе, розпадалося на п’ять вузьких, аж страшно, смужок, вузьких, а проте суворо симетричних, затриматися тут було ніде, і Кін особливо й не затримувався. Бо коли він побачив себе — а зазвичай він на себе не дивився, — на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Він вирішив піти куди-небудь, де багато людей. Може, там пощастить забути, який самотній вигляд мало його обличчя, і, може, нарешті спаде на думку, як йому повернутися до колишньої своєї діяльности.

Кін обвів поглядом фірмові вивіски довкола, частину міста, щодо якої звичайно був сліпий, і прочитав: «ПІД ІДЕАЛЬНИМ НЕБОМ». Він задоволено переступив поріг. На вході відкинув грубі портьєри. Від жахливого чаду йому аж дух забило. Немовби шукаючи захисту, він машинально ступив ще два кроки. Його гостра постать ножем розітнула важке повітря. В очах виступили сльози, і він, щоб бачити, широко їх розплющив. Тоді вони засльозилися ще дужче, і він уже нічого не бачив. Якась чорна постать провела його до невеличкого столика й наказала сісти. Він послухався. Постать замовила для нього подвійну каву «мока» й зникла в тумані. На цьому чужому краю світу Кін спробував учепитися за голос того, хто провів його до столика, й з’ясував, що він — чоловічий, але невиразний і тому огидний. Кін зрадів, бо ось і ще хтось виявився таким самим нікчемним, якими він, Кін, вважав людей загалом. Товста рука поставила перед ним каву. Він чемно подякував. Рука на мить вражено затрималася на столі, потім притислася плиском до мармуру й розчепірила п’ятірню. «Чого вона так шкіриться?» — запитав Кін сам себе; в ньому ворухнулася недовіра.

Коли рука, а заразом і її власник зникли, Кін знов опанував очима. Туман розвіювався. Кін недовірливим поглядом стежив за постаттю, що була така сама худа й цибата, як і він сам. Перед шинквасом вона зупинилася, обернулась і, випроставши руку, показала на нового відвідувача. Потім сказала кілька незрозумілих слів і затряслася зо сміху. З ким же той чоловік розмовляв? Біля шинквасу, та й поодаль, не видно було жодної душі. Забігайлівка була неймовірно занедбана й брудна. За шинквасом виразно виднілася гора пістрявого лахміття. Люди тут були надто ледачі, щоб відчинити шафу, тож скидали все на купу між шинквасом і дзеркалом. Це ж треба — вони не соромилися навіть своїх відвідувачів! Ці зацікавили Кіна також. Майже за кожним столиком сидів якийсь патлатий тип із мавпячою фізіономією й люто витріщався в його бік. У глибині зали верещали якісь дивні дівчата. Ідеальне небо було дуже низьке й нависало брудними, сизувато-бурими хмарами. Місцями крізь каламутні пасма прозирали відблиски якоїсь зірки. Колись давно все небо було всіяне золотистими зорями. Більшість із них погасли в диму; ті, що залишилися, слабували на потьмарення. Світ під цим небом був невеликий. Йому цілком вистачило б місця в готельному номері. Та поки стояв оманливий туман, цей світ здавався неосяжним і химерним. Кожен мармуровий столик жив житіям окремої планети. Світовий сморід творили всі гуртом. Кожен відвідувач курив, мовчав або гупав кулаком по твердому мармуру. Із крихітних ніш долинали крики на допомогу. Раптом подав голос старий рояль. Кін марно шукав його поглядом. Де ж його сховали? Підстаркуваті парубки в картузах та пошарпаному одязі недбало відкидали важкі портьєри при вході, неквапно кружляли між планетами, то з кимось вітаючись, то комусь погрожуючи, й нарешті сідали там, де їх зустрічали особливо ненависно. Минуло небагато часу, й забігайлівка набула зовсім іншого вигляду. Поворухнутися було ніяк. Хто зважився б наступити на ногу одному з таких сусідів? Лише Кін ще сидів сам-один. Він боявся підвестися й не йшов звідси. Від столика до столика літала лайка. Музика сповнювала людей войовничим духом і вливала в них силу. Щойно рояль змовкав, вони враз ставали млявими. Кін схопився за голову. Що це за створіння?

Цієї хвилини поруч уродився якийсь величезний горб і запитав, чи можна підсісти до столика. Кін напружено подивився вниз. Де той рот, що з нього долинали слова? А власник горба, карлик, уже виплигнув на стілець. Він зручно вмостився на ньому і втупився в Кіна парою великих сумних очей. Кінчик його страшенно гачкуватого носа заходив глибоко в підборіддя. Рот у цього чоловіка був невеличкий, такий, як і сам він, тільки його, рота, годі було й добачити. Ні тобі лоба, ні вух, ні шиї, ні тулуба — чоловік складався з горба, могутнього носа та двох чорних, спокійних, журливих очей. Він довго нічого не казав — вичікував, мабуть, яке враження справить його вигляд. Кін звикав до нової обстановки. Зненацька він почув, як з-під столу чийсь хрипкий голос запитав:

— То як посуваються справи?

Кін подивився собі під ноги. Голос обурено прогарчав:

— Я що — собака?

Нарешті Кін збагнув, що це розмовляє карлик. Кін не знав, що сказати про справи. Він розглядав неповторний коротунів ніс, який викликав у нього підозру. Жодних справ Кін не вів, отож тільки легенько стенув плечима. Його байдужість справила неабияке враження.

— Фішерле мене звати! — Ніс дзьобнув у стільницю.

Кінові стало шкода свого доброго ім’я. Тож він і не назвав його, а тільки стримано вклонився, що можна було витлумачити і як відмову знайомитись, і як ґречність. Карлик вибрав друге. Він випростав обидві свої руки — довжеленні, як у гібона, — й схопив Кінову теку. Те, що в ній було, його розсмішило. Кутиками губів, що посмикувалися праворуч і ліворуч від носа, він нарешті довів, що рота таки має.

— Паперова галузь, я вгадав? — прокректав він, підіймаючи над головою ретельно згорнений пакувальний папір.

Угледівши цю картину, весь світ під небом одностайно зареготав. Кін, який добре усвідомлював глибше значення свого паперу, хотів був вигукнути: «Це нахабство!» — й вихопити його з карликових рук. Одначе вже сам цей намір, загалом такий сміливий, видався йому жахливим злочином. Щоб якось спокутувати його, він зробив нещасну, збентежену гримасу.

Фішерле відчепитися не хотів.

— Оце новина, людоньки, оце новина! Агент, німий, як риба, агент! — Він заходився перемацувати кривими пальцями папір і пожмакав його не менше, ніж у двадцятьох місцях.

У Кіна защеміло серце. Йшлося про чистоту його бібліотеки. Що ж придумати, щоб її врятувати? Фішерле став на стілець — тепер він був точнісінько такий самий заввишки, як Кін, що сидів, — і переривистим голосом заспівав:

— Я — рибалка, а він — рибка! — На слові «я» він ляскав себе папером по горбу, а на слові «він» давав папером запотиличника Кінові.

Той мовчки терпів. Він був навіть щасливий, що цей оскаженілий карлик не вбив його взагалі. Помалу таке обходження з ним починало завдавати йому болю. Про чистоту бібліотеки вже можна було забути. Він збагнув, що тут, якщо не належиш до якої-небудь галузі, пропадеш. Скориставшись тривалим інтервалом між «я» та «він», Кін підвівся, низько вклонивсь і рішуче заявив:

— Кін, книжкова галузь.

Перед іще одним «він» Фішерле змовк і сів. Своїм успіхом він був задоволений. Він знов увібгався в свій горб і з безмежною відданістю запитав:

— А ви граєте в шахи?

Кін надзвичайно скрушно похитав головою.

— Людина, яка не грає в шахи, — то не людина. Я так кажу: в шахах увесь розум. Нехай завдовжки ти й чотири метри, а грати в шахи повинен уміти, а то будеш бовдур бовдуром. Я в шахи граю. І я таки не бовдур. Зараз я вас про щось спитаю, а ви як схочете, то відповісте. А як не схочете, то не відповісте. Навіщо в людини голова на в’язах? Я сам скажу вам навіщо, бо ви ще висушите собі голову, а мені було б її шкода. Голова в людини на те, щоб грати в шахи. Ви мене розумієте? Якщо скажете «так», то все гаразд. Якщо скажете «ні», то я нагадаю вам ще раз, бо це ви. До книжкової галузі я не байдужий. Грати, щоб ви знали, я навчився сам, не з книжки. Як ви гадаєте, хто тут чемпіон, чемпіон усього цього закладу? Б’юсь об заклад, не здогадаєтесь. Я скажу вам, як його звати. Чемпіона звати Фішерле, і сидить він за тим самим столиком, що й ви. А чому він сів тут? Бо ви — негарний чоловік. Тепер ви, либонь, подумаєте, що я липну до негарних людей. Брехня, дурниці, аж ніяк! Ви собі навіть не уявляєте, яка красуня в мене дружина. Такої привабливої жінки ви ще зроду не бачили. Але хто, питаю я вас, має розум? Я так кажу: розум має негарна людина. Навіщо розум якому-небудь вродливому гультяєві? Гроші за нього заробляє дружина, грати в шахи він не любить, бо тут треба гнути спину, а це може змарнувати його красу. І що ж виходить? А виходить, що весь розум дістається негарному чоловікові. Візьміть ось шахових чемпіонів — усі ж негарні. Ви знаєте, коли я бачу в ілюстрованому часописі якогось знаменитого чоловіка й він хоч трохи гарний, я одразу кажу собі: «Фішерле, тут щось не те. Їм утелющили не той потрет». А що ви думаєте, коли стілько тих потретів, і кожне хоче бути знаменитістю, то що діяти такому часопису? Часопис-бо теж усього-навсього людина. Але знаєте, в чому тут дивовижа? У тому, що ви не граєте в шахи. Вся книжкова галузь грає в шахи. Хіба це штука для чоловіка з книжкової галузі? Він бере собі шахову книжечку й завчає партію назубок. Але, гадаєте, мене хтось отак переміг? З книжкової галузі — ніхто, це така сама правда, як те, що ви з їхнього кодла, якщо це правда!

Слухати і слухатись було тут для Кіна те саме. Відколи цей кордупель завів мову про шахи, він став найбезневиннішим євреєм на світі. Карлик себе не перебивав, його запитання були риторичні, проте він усе ж таки на них відповідав. Слово «шахи» він вимовляв як наказ, так немовби тільки від його ласки залежало, пролунає чи не пролунає смертельне «мат». Кінова мовчазність, яка спершу дратувала коротуна, тепер здавалася йому ознакою уваги й тішила його.

За шахівницею партнери надто його боялися, щоб заважати йому репліками. Бо помщався він жорстоко й кожен необачний їхній хід виставляв на людське посміховище. У перервах між партіями — а він півжиття провадив за шахівницею — з ним обходилися так, як те відповідало його статурі. Фішерле ладен був грати безперестанку. Він мріяв про таке життя, коли їсти й спати можна буде тоді, як супротивник обмірковує свої ходи. Коли Фішерле, граючи шість годин поспіль, здобував перемогу й раптом з’являвся ще один претендент на поразку, в справу втручалася дружина; вона примушувала його кинути гру, бо він починав поводитися з нею надто нахабно. Вона була йому байдужа, як камінь. Він тримався дружини через те, що та давала йому їсти. Але коли вона вривала ланцюг його тріумфів, він несамовито вистрибував довкола неї й лупцював ту жінку по нечисленних чутливих місцях її отупілого тіла. Вона стояла спокійно й, хоч була досить міцна, дозволяла йому робити з собою що завгодно. Тільки такі подружні ласки він їй і дарував. Бо вона кохала його, він був у неї за дитину. Справи в «Ідеальному небі» не давали їй змоги завести нікого іншого. В цьому закладі її глибоко поважали, адже з-поміж бідних і дешевих дівчат тільки вона мала постійного клієнта — одного літнього пана, який ось уже вісім років з незрадливою вірністю навідував її щопонеділка. Через цей гарантований прибуток її називали «пенсіонеркою». Під час сцен із Фішерле, які траплялися досить часто, вся кав’ярня вирувала, а проте розпочати нову партію всупереч забороні цієї жінки ніхто не зважився б. Фішерле бив її тільки через те, що знав про це. До її клієнтів він ставився з усією ніжністю, яка залишалася в нього від любови до шахів. Щойно дружина з котримсь із них усамітнювалася, він розважав душу за шахівницею. На людей незнайомих, які прибивалися до цієї кав’ярні випадково, Фішерле мав переважне право. Він очікував у кожному великого майстра, в якого можна дечого повчитися. У тому, що він того майстра однаково переможе, Фішерле сумніву не мав. Аж коли вмирала надія на нові комбінації, він пропонував незнайомцеві дружину, щоб на якийсь час її спекатися. Прихильно ставлячись до будь-якої галузі, що в ній працював відвідувач, Фішерле нишком радив йому спокійно провести кілька годин нагорі з дружиною — вона, мовляв, не така, поцінувати витонченого чоловіка ця жінка вміє. Однак просив, щоб самого його дружині не виказували, бо справа — це справа, а він, мовляв, чинить усупереч власним інтересам.

Колись давно, багато років тому — дружина тоді ще не була «пенсіонерка» й мала стільки боргів, що не могла відсилати його до кав’ярні, — Фішерле, коли вона приводила до їхньої комірчини клієнта, доводилося лізти, попри горб, під ліжко. Там він уважно прислухався до слів, які казав чоловік — до того, що казала дружина, йому було байдуже, — і невдовзі вже здогадувався, грає той у шахи чи ні. З’ясувавши це напевно, він поквапно вилазив з-під ліжка — нерідко дуже боляче зачіпаючись горбом — і запрошував клієнта, який сном-духом нічого не відав, зіграти партію. Декотрі погоджувались, якщо грати домовлялися на гроші. Вони сподівалися відіграти в миршавого єврея гроші, які подарували жінці, скорившись нездоланній вищій силі. Вони вважали, що мають на це цілковите право, бо тепер на таку оборудку вже не пішли б запевне. Одначе програвали ще раз і стільки ж. Більшість із них відхиляли пропозицію Фішерле стомлено, недовірливо чи обурено. Ніхто не замислювався над тим, звідки він раптом узявся. Але з роками пристрасть Фішерле зростала. З кожним разом йому ставало все важче так довго чекати, щоб нарешті зробити свою пропозицію. Часто в його уяві поставало непереборне видіння, нібито там, нагорі, інкогніто лежить чемпіон світу. Тоді горбань раніше, ніж треба, з’являвся з-під ліжка й пальцем або носом шкрябав плече таємній знаменитості доти, доки та, замість спіймати якусь комаху, раптом виявляла перед собою карлика з його пропозицією. Всі сприймали це як безглузду витівку, і не було жодного, хто не скористався б із нагоди й не зажадав би своїх грошей назад. Після кількох таких випадків (один розлютований торговець худобою якось навіть викликав поліцію) дружина рішуче заявила, що або віднині все буде по-іншому, або вона візьме собі за чоловіка когось іншого. Тепер дружина, незалежно від того, як ішли справи — добре чи погано, спроваджувала Фішерле до кав’ярні, тож повертатися додому раніше, ніж о четвертій ранку, він не мав права. Невдовзі після цього по понеділках у них прижився отой поважний пан, і найстрашніші злидні минули. Він залишався на цілу ніч. Повернувшись додому, Фішерле ще заставав його, і той, вітаючись, незмінно називав горбаня «чемпіоном світу». Це мав бути такий собі незлостивий жарт, — із часом йому виповнилося майже вісім років, — однак Фішерле щоразу сприймав його як образу. Коли той пан — його прізвища ніхто не знав, він приховував навіть своє ім’я — бував особливо задоволений, він із жалощів давав коротунові швиденько виграти в себе партію. Цей пан був із тих, хто всьому зайвому любить покласти край одразу. Виходячи з комірчини, він знов на цілий тиждень забував і про кохання, й про жалощі. Завдяки поразці, якої цей клієнт доброхіть зазнавав від Фішерле, він заощаджував кілька монет, що їх мав би кинути жебракам у крамниці, яку, очевидно, тримав. На дверях у нього висіла табличка: «Тут милостиню не подають».

Але одну категорію людей Фішерле ненавидів лютою ненавистю, і то були чемпіони світу з шахів. З якимсь особливим оскаженінням стежив він за всіма видатними партіями, що їх пропонували йому газети й часописи. Те, що він колись розібрав сам, Фішерле тримав у голові роками. У шинку пальма першости незаперечно належала йому, тож він легко доводив друзям, які нікчеми оті світила. Він хід за ходом демонстрував їм, хто беззастережно покладався на його пам’ять, як відбувався той чи той турнір. Та щойно вони починали захоплюватися котроюсь партією аж надто, це викликало в нього роздратування, він сам вигадував хибні ходи, яких насправді ніхто ніколи не робив, і грав далі так, як влаштовувало його. Фішерле швидко доводив справу до катастрофи, ставало відомо, хто її зазнав, а імена й тут усі обожнювали. Лунали голоси, що те саме сталося б на турнірі і з самим Фішерле. Ніхто не помічав помилки того, хто програвав. Тоді Фішерле відставляв свого стільця якомога далі від столика — так, щоб тільки дотягтися випростаною рукою до фігур. У такий спосіб він по-своєму виказував зневагу, позаяк вуста, якими її звичайно висловлюють люди, в нього майже зовсім затуляв ніс. Потім він кректав: «Дайте мені хустку, я цю партію виграю наосліп!» Якщо поруч стояла дружина, вона подавала йому свою брудну хустку з шиї; позбавляти його турнірних тріумфів, які траплялися лише один раз на кілька місяців, вона не мала права й знала про це. Якщо її в шинку не було, то одна з дівчат затуляла Фішерле очі долонями. Швидко й упевнено він крок за кроком відновлював партію. Там, де припустилися помилки, він робив паузу. Це було воднораз і те місце, звідки він починав шахрувати. Вдавшись до шахрування вдруге, Фішерле так само зухвало забезпечував перемогу другому з супротивників. Усі стежили, затамувавши подих. Усі чудувалися. Дівчата лагідно поплескували його по горбу й цілували в ніс. Хлопці, з-поміж них і вродливі, які в шахах мало що тямили чи й узагалі нічого не тямили, гатили кулаками по мармурових стільницях і, щиро обурені, заявляли, що коли Фішерле не стане чемпіоном світу, то це буде просто підлість. У такі хвилини вони кричали як на пуп, і дівчата знову звертали до них прихильні погляди. Фішерле до цього було байдуже. Він удавав, ніби оплески не стосуються його взагалі, й тільки сухо зауважував:

— Чого ж ви хочете, я чоловік бідний. Унесіть сьогодні за мене заставу, і завтра я буду чемпіоном світу!

— Будеш ним ще й сьогодні! — кричали всі, і захват минав.

Завдяки своїй славі невизнаного шахового генія, а також постійному клієнтові рідної дружини-«пенсіонерки», Фішерле мав під «Ідеальним небом» один великий привілей: він міг вирізати з газет та часописів і залишати собі всі надруковані там шахові партії, хоч ті газети й часописи, перемацані півдесятком рук, через кілька місяців переходили до ще однієї, ще паскуднішої забігайлівки. Однак ті прямокутні папірці Фішерле аж ніяк не зберігав, він рвав їх на дрібнесенькі клаптики і з огидою кидав до унітазу. Його ніколи не полишав панічний страх, що коли-небудь хтось зажадає ту чи ту партію. Сам він геть не був певен своєї значущости. Справжні ходи, які Фішерле приховував, змушували його тямущу голову тяжко замислюватись. Тим-то чемпіонів світу він ненавидів, як чуму.

— Уявляєте, якби мені оце стипендія, — казав він тепер Кінові. — Людина без стипендії — це ж каліка. Двадцять років я жду стипендії. Гадаєте, від дружини мені щось потрібно? Мені потрібен спокій і потрібна стипендія. «Перебирайся до мене», — сказала вона, я був тоді ще хлопчаком. «Вай, — сказав я собі, — а навіщо Фішерле жінка?» — «А що ти хочеш?» — сказала вона, просто не давала спокою. «Що я хочу? Я хочу стипендію». З нічого нічого й не буває. Без капіталу справи своєї не почнеш. А шахова галузь — це теж галузь, чом би їй не бути галуззю? Ви мені скажіть: а що — не галузь? «Добре, — сказала вона, — як перебирешся до мене, то матимеш стипендію». Тепер я питаю вас: ви щось тут розумієте? Ви знаєте, що таке стипендія? А я вам про всяк випадок скажу. Якщо знаєте, то це не завадить, а як не знаєте, то це зовсім не завадить. Слухайте добре: стипендія — це таке гарне слівце. Походить воно з французької мови й означає те саме, що єврейський капітал!

Кін проковтнув клубок у горлі. Вони виказують себе своєю етимологією. Оце-то шинок! Кін ковтав клубок у горлі й мовчав. Це було найкраще, що він міг придумати в цьому розбійницькому кублищі. Фішерле зробив невеличку паузу, щоб подивитись, яке враження на його візаві справило слово «єврейський». Бо хто його знає. Світ аж кишить антисемітами. Єврей завше насторожі перед смертельними ворогами. У горбатих карликів, а тим паче в таких, що, попри все, вибилися в сутенери, око пильне. Те, що Кін ковтав клубок у горлі, не уникло уваги Фішерле. Він витлумачив це як ознаку збентеження й відтепер вважав Кіна євреєм, хоч той ним і не був.

— Його вживають лише тоді, коли йдеться про добру роботу, — пояснював далі Фішерле, заспокоївшись. Він мав на оці слово «стипендія». — Після того, як вона так щиро пообіцяла, я перебрався до неї. Ви знаєте, коли це було? Вам я можу про це сказати, ви ж бо мій товариш: це було двадцять років тому. Двадцять років вона складає й складає гроші, нічого не дозволяє собі, нічого не дозволяє мені. Ви знаєте, що таке чернець? Вай, ви, либонь, не знаєте, бо ви єврей, у євреїв такого немає — ченців, дарма, ми живемо, як ченці, я краще скажу інакше, може, ви зрозумієте, бо ви нічого не розумієте: ми живемо, як черниці — це дружини ченців. Кожен чернець має дружину, і зветься вона черниця. Але ви собі не уявляєте, як нарізно вони живуть! Про таке подружнє життя мріє кожен, і в євреїв, я вам скажу, це треба запровадити теж. І ви знаєте, стипендії вона й досі не наскладала. Полічіть, лічити ж бо ви, либонь, умієте! Ви одразу дасте двадцять шилінгів. Не кожен дасть одразу стільки. Де ви бачили нині таких шляхетних людей? Хто може дозволити собі таку дурницю? Ви мій товариш. І ви скажете собі — ви ж бо чоловік добрий: «Треба, щоб Фішерле дістав свою стипендію. А то пропаде бідолаха. Хіба я можу допустити, щоб Фішерле пропав? Мені було б його шкода, ні, я цього не допущу. То що я зроблю? Я подарую ці двадцять шилінгів його дружині, вона візьме мене до себе, а мій товариш матиме втіху». Задля товариша я ладен на все. Я вам це доведу. Приведіть сюди свою дружину, тобто, поки я не одержав стипендії, і даю вам слово чести, в кущі не чкурну. Що ви думаєте, я злякаюся жінки? Та що вже такого вона може зробити? Ви маєте дружину?

Це було перше запитання, на яке Фішерле чекав відповіді. А втім, у тому, що Кін дружину має, карлик не сумнівався так само, як у тому, що він, Фішерле, має горба. Але він знудився за новою партією — вже цілих три години він був під наглядом і вже просто не міг цього витримати. Йому хотілося довести дискусію до якогось практичного наслідку. Кін мовчав. Що він мав відповісти? Дружина була його вразливе місце, і сказати про це щось правдиве він, попри все своє бажання, не міг. Як відомо, він не був ані одружений, ані неодружений, ані розлучений.

— Ви маєте дружину? — запитав Фішерле вдруге. Але тепер його слова пролунали вже погрозливо.

Кін страждав, не знаючи, як сказати правду. Він знов опинився в такому самому становищі, як перед цим із «книжковою галуззю». Коли припече, то не погребуєш і брехнею.

— Я не маю дружини! — промовив він і всміхнувся, від чого його суха суворість посвітлішала. Коли вже брехати, то брехати щось особливо приємне.

— Тоді я дам вам свою! — випалив Фішерле. Якби цей фахівець із книжкової галузі мав дружину, то свою пропозицію Фішерле висловив би інакше: «Тоді в мене є для вас щось свіженьке!» Тож тепер він гучно прокаркав на весь шинок: — Ходи сюди-и! Ти йдеш чи не йдеш?

Вона прийшла — здоровенна, гладка й кругла, півстоліття за плечима. Відрекомендувалася вона сама, повівши плечем униз на Фішерле й не без гордощів додавши:

— Мій чоловік.

Кін устав і дуже низько вклонився. Він страшенно боявся всього, що зараз могло статися.

— Дуже радий! — гучно сказав він і вже тихенько, майже нечутно, доточив: — Хвойда!

— Ну, то сідай! — кинув Фішерле.

Вона скорилася. Його ніс діставав їй до грудей; і ніс, і груди лягли на стіл. Раптом коротун стрепенувся й прожогом, так ніби забув сказати про головне, рипучим голосом випалив:

— З книжкової галузі.

Кін уже знову мовчав. У жінки за столом він викликав огиду. Вона порівняла його худорбу з горбом у свого чоловіка й сказала собі, що горб таки гарний. Її зайчик завжди знаходив що сказати. За словом до кишені він не ліз. Колись, бувало, розмовляв і з нею. Тепер вона для нього надто стара. Він таки має рацію. Адже із жодною іншою не волочиться. Славний хлопчик. Усі гадають, що між ними й досі щось є. Всі її подруги ласі на нього. Жіноцтво брехливе. А вона цього не любить, себто не любить брехати. Чоловіки теж брехуни. На Фішерле можна покластися. Ніж мати до діла з якимсь бабиськом, каже він, то краще не мати з ним до діла взагалі. Вона з усім згодна. Їй-бо це ні до чого. Аби лиш не казав про це жодній із них. Він-бо такий скромний. Сам ніколи ні про що не попросить. Якби ж тільки краще дбав про свою одіж! Часом просто-таки можна подумати, що він ночує десь на смітнику! Он Фердль поставив перед Міцль ультиматум: він рік чекатиме мотоцикла, якого вона йому пообіцяла. Якщо через рік мотоцикла не буде, він начхає на все, і нехай вона тоді пошукає собі когось іншого. Тепер Міцль усе складає й складає, та хіба ж вона на мотоцикла наскладає? Її зайчик так не зробить. А які гарненькі в нього очі! Хіба ж він винен, що в нього такий горб?

Щоразу, коли Фішерле добував їй клієнта, вона відчувала, що він хоче її спекатись, і була йому вдячна за його кохання. Згодом їй знов починало здаватися, що він надто запишався. Загалом вона була створіння, всім задоволене, й, попри ненависне своє життя, аж такої ненависти ні до кого й ні до чого не відчувала. Виняток становили шахи. На відміну від решти дівчат, які помалу таки осягли ази цієї гри, вона все своє життя не могла збагнути, чому кожна фігура ходить по-своєму. Її обурювало те, що король такий безпорадний. О, вона тій нахабній бабезі, королеві, показала б де раки зимують! Чому їй дозволено все, а королю — нічого? Нерідко вона напружено спостерігала за грою. Хтось чужий, побачивши в такі хвилини вираз її обличчя, подумав би, що вона — неабиякий шахіст. А насправді вона чекала тільки одного: коли візьмуть королеву. Щойно це ставалося, вона переможно заводила якусь бадьору пісеньку й одразу відходила від столу. Вона поділяла чоловікову ненависть до чужої королеви; любов, з якою він стеріг власну, будила в ній ревнощі. Її подруги, самостійніші від неї, подумки ставали на верхівку соціальної драбини й називали королеву шльондрою, а короля — сутенером. Тільки «пенсіонерка» дотримувалася справжньої ієрархії, на найнижчий щабель якої вибралася завдяки своєму постійному клієнтові. Вона, хто загалом задавав тон у найнепристойніших жартах, у випадах проти короля участи не брала. А щодо шахової королеви, то їй навіть прізвисько «шльондра» здавалося надто м’яким. Тури й коні їй подобались, бо перші були схожі на вежі, а другі — на справжніх коней, і коли коні Фішерле на повному галопі мчали шахівницею, вона дзвінко сміялася своїм спокійним, млявим голосом. Ще й через двадцять років після того, як він перебрався до неї зі своїми шахами, іноді вона так само цілком невинно питала в нього, чому тур не залишають стояти по кутках, як на початку гри, адже там вони мають, мовляв, куди кращий вигляд. Фішерле на її курячі мізки махав рукою й нічого не відповідав. Коли вона вже надокучала йому своїми запитаннями — їй-бо тільки кортіло щось почути від нього, вона любила, як він кректав, ніхто, розмовляючи, не каркав так, як він, — Фішерле затикав її рота якоюсь грубою фразою. «То є в мене горб чи його немає? Отож-бо! Спробуй на ньому покататись! Може, розуму наберешся!» Його горб завдавав їй болю. Особисто вона ніколи про нього й не згадувала б. У фізичній ваді свого хлопчика вона почувала й власну вину. Виявивши в дружині цю рису, яка здавалася йому божевільною, Фішерле почав користатися нею для шантажу. Крім горба, нічого загрозливого й небезпечного в ньому не було.

Саме тепер вона дивилася на нього з любов’ю. Горб — це щось, така худорба — ніщо. Вона була рада, що Фішерле покликав її до свого столика. З Кіном панькатись вона не збиралася. Через кілька хвилин — усі саме мовчали — вона промовила:

— Ну, то що? Скільки ж ти мені подаруєш?

Кін почервонів. Фішерле накричав на неї:

— Не мели дурниць! Я не дам ображати свого товариша. Він має розум. Тож і не плеще язиком. Він обмірковує кожне слово по сто разів. І коли вже щось каже, то таки каже. Чоловік цікавиться моєю стипендією й добровільно жертвує в неї двадцять шилінгів.

— Стипендією? А що воно таке?

Фішерле обурився:

— Стипендія — це таке гарне слово! Його взяли з французької мови, й означає воно те саме, що єврейський капітал.

— Де, де в мене капітал?

Дружина його хитрощів не розуміла. Та й навіщо брати для них якесь чужоземне слово? А йому важливо було, щоб правда залишилася на його боці. Звівши на дружину поважний, пильний погляд, Фішерле показав носом на Кіна й урочисто проголосив:

— Він знає все.

— Он як, а що саме?

— Ну, що ми вдвох відкладаємо гроші задля шахів.

— Ще чого, і не подумаю! Я не Міцль, а ти не Фердль. Що я з тебе маю? Мені з тебе зиску, як із цапа молока. Знаєш, хто ти такий? Каліка нещасний! Іди старцювати, якщо тут тобі не до шмиги! — Вона закликала Кіна в свідки цієї жахливої несправедливости. — Нахаба він, скажу я вам! Просто важко повірити. Ото вже каліка! Хтось інший, бувши ним, радів би!

Фішерле зробився ще меншим, він визнав свою поразку в цій партії, тож похмуро сказав Кінові:

— Радійте, що не одружені. Спершу ми вкупі двадцять років відкладаємо кожен ґрош, а тепер вона розтринькала зі своїми зальотниками всю мою стипендію.

У дружини, коли вона почула цю зухвалу брехню, відібрало мову.

— Я можу заприсягти, — закричала, щойно оговтавшись, вона, — що за ці двадцять років я не була з жодним чоловіком, окрім нього!

Фішерле розчаровано розвів перед Кіном руками:

— Повійниця, яка не була з жодним чоловіком!

На слові «повійниця» він скинув угору брови. Від такої наруги жінка заридала ридма. Тепер важко було зрозуміти, що вона каже, але складалося враження, ніби вона нарікає через якусь пенсію.

— Ось бачите, тепер сама зізнається. — Фішерле знов ожив. — Як ви гадаєте, від кого в неї пенсія? Від одного пана, котрий навідує її щопонеділка. У моєму помешканні. Ви знаєте, бабисько змушене складати фальшиві присяги. А чому воно змушене складати фальшиві присяги? Тому що бабисько саме фальшиве! А тепер я питаю вас: чи могли б скласти фальшиву присягу ви? Чи міг би скласти фальшиву присягу я? У жодному разі! А чому? Тому що обидва ми маємо розум. Ви коли-небудь бачили, щоб розум був фальшивий? Я — ні.

Жінка ридала дедалі гучніше.

Кін щиро погоджувався з ним. Зі страху він не важився спитати в себе, бреше Фішерле чи каже правду. Відколи ця жінка сіла за їхнім столиком, будь-який неприязний випад супроти неї, байдуже з чийого боку, обертався для нього порятунком. Як тільки вона попросила його зробити їй подарунок, він зрозумів, хто перед ним: ще одна Тереза. Він мало що тямив у звичаях цього закладу, проте в одному сумніву не мав: ось уже двадцять років тут чистий дух у нужденному тілі силкується піднестися над брудом свого оточення. Зробити це Тереза не дає. Він зазнає безкінечних злигоднів, але вперто спрямовує свій погляд туди, куди поривається свавільний розум. Тереза так само вперто тягне його назад у бруд. Він відкладає гроші — не через те, що дріб’язковий, душа в нього широка; вона, щоб він не покинув її, пускає все на вітер. Вхопивши світ духу за крихітний краєчок, він нестямно тримається за нього, немовби боїться втопитися. Шахи — то його бібліотека. Про всілякі галузі він заводить мову тільки через те, що розмовляти по-іншому тут не вільно. Прикметно, однак, що він так високо ставить книжкову галузь. Кін уявив собі, як цьому чоловікові, побитому життям, доводиться боротись за власне помешкання. Він приносить додому книжку, щоб тайкома почитати, вона рве її, аж клапті розлітаються. Вона змушує чоловіка надавати їй його ж таки помешкання для своїх жахливих справ. Можливо, вона найняла якусь послугачку, шпигунку, щоб у помешканні не заводилися книжки, коли її нема вдома. Книжки заборонено, а їй жити так, як вона живе, дозволено. Внаслідок тривалої боротьби йому пощастило відвоювати в неї шахівницю. Вона випхала його до найменшої комірчини в помешканні. Ось він і сидить там довгими ночами над дерев’яними фігурами й розмірковує про свою людську гідність. Більш чи менш вільним він почувається лише тоді, коли вона приймає своїх клієнтів. У такі години він для неї — ніщо. Ось як низько вона має падати, щоб не мучити його. Але й тоді він, обурений, дослухається, чи не з’явиться вона раптом до нього п’яна. Від неї відгонить випивкою. Вона курить. Вона торгає двері й перекидає своїми незграбними ногами шахівницю. Пан Фішерле плаче, як мала дитина. Він саме дійшов до найцікавішого місця в книжці. Він згрібає розсипані літери й відвертає обличчя, щоб вона не тішилася його слізьми. Він маленький герой. Він чоловік з характером. Як часто на язику в нього крутиться слово «шльондра»! Він притлумлює його в собі — їй цього однаково не зрозуміти. Вона вже давно викинула б цього чоловіка з його ж таки помешкання, але очікує, щоб він склав заповіт на її ім’я. Добра в нього, мабуть, небагато. Та їй і цього досить, щоб його пограбувати. Він не має наміру віддавати їй останнє. Він захищається і так зберігає дах над головою. Коли б він тільки знав, що цим дахом завдячує розрахунку на його заповіт! Йому про це не можна казати. Це його прикро вразить. Він не з граніту. Його карликова статура...

Ніколи ще Кін так глибоко не переймався чужою долею. Йому пощастило звільнитися від Терези. Він її здолав її ж таки зброєю, перехитрував і замкнув. І ось вона вже сидить за його столиком, чогось, як завжди, вимагає, як завжди, свариться, і нове в ній тільки одне: годящий фах, який вона собі надбала. Однак її руйнівна діяльність спрямована не на нього — на нього вона майже не звертає уваги, — а на чоловіка, який сидить навпроти і якого природа вже й так скалічила жалюгідною етимологією. Кін у великому боргу перед цим чоловіком. Треба для нього щось зробити. Він його поважає. Якби пан Фішерле не був такий делікатний, він просто запропонував би йому гроші. Вони йому запевне знадобилися б. Але він не хоче ображати його в жодному разі. Хіба що повернутися до тієї розмови, яку по-жіночому нахабно урвала Тереза?

Він дістав портмане, й досі туго напхане великими купюрами. Довго, всупереч власному звичаєві, тримаючи його в руках, вибрав з нього всі гроші й почав спокійно їх перелічувати. Пан Фішерле мав навіч переконатися, що пропозиція, яку Кін оце збирався йому зробити, — не така вже й велика пожертва. Дійшовши до тридцятої стошилінгової купюри, Кін поглянув згори вниз на коротуна. Очевидно, той уже вгамувався, й можна зважитися зробити подарунок. Кому охота рахувати гроші? Фішерле крадькома позирав навсібіч; тільки на чоловіка, котрий лічив перед ним гроші, він, здавалося, не звертав жодної уваги — певна річ, через делікатність і відразу до звичайних грошей. Кін не дав збити себе з пантелику, він лічив далі, але тепер уже гучно, виразно, піднесеним голосом. Подумки він вибачався перед коротуном за свою настирливість, завваживши, якого болю завдає його вухам. Карлик неспокійно крутився на стільці. Згодом поклав голову на стіл — так він затулив собі принаймні одне вухо. Вразливий чоловік. Потім завовтузився біля жінчиних грудей. Що він там робить? Розширює груди? Вони в неї й так досить широкі; ні, він затуляється від Кіна. Дружина все це терпить і не каже тепер жодного слова. Мабуть, розраховує на гроші. Але тут вона прогадала. Тереза нічого не дістане. На сорок п’ятій сотні коротун уже не міг стримувати своїх мук і благально прошепотів:

— Цсс! Цсс!

Серце в Кіна розм’якло. Чи не звільнити цього чоловіка від подарунка? Зрештою, не можна ж людину силувати. Але ні, потім він буде ще й радий, можливо, навіть утече з цими грішми й здихається цієї Терези. На п’ятдесят третій Фішерле вчепився дружині в обличчя й, мов несамовитий, прокаркав:

— Ти вгамуєшся чи ні? Чого ти хочеш, дурепа несусвітенна? Що ти тямиш у шахах? Теля безмозке! Як же ти мені остобісіла! Іди геть!..

Після кожної відрахованої банкноти він казав щось нове; жінка мала збентежений вигляд і поривалася піти. Це Кіна не влаштовувало. Нехай би побачила, як він робитиме коротунові подарунок. Нехай би позлилася через те, що самій нічого не перепаде, а то яке ж чоловікові від цього задоволення? Самі гроші його не потішать. Він, Кін, має передати їх Фішерле ще до того, як вона піде.

Кін дійшов до круглого числа — це мало бути шістдесят — і припинив лічити. Потім підвівся й узяв у руку сотку. Він узяв би їх краще відразу кілька, але не хотілося ображати карлика ні надто великою сумою, ні надто малою. Щоб надати своєму наміру ще більшої врочистости, хвилю він постояв мовчки, випроставшись на весь зріст. Потім заговорив, і так ґречно він ще не говорив зроду.

— Вельмишановний пане Фішерле! Мені несила втриматися від прохання, з яким я хотів би до вас звернутися. Зробіть мені ласку й прийміть цей невеличкий внесок до вашої, як ви зволили висловитися, стипендії!

Замість сказати «Дякую!» коротун прошепотів:

— Цсс, та гаразд уже! — І знову гримнув на дружину.

Він був вочевидь розгублений. Його люті погляди й слова мало не змели її зі столу. Запропоновані гроші були йому такі зайві, що він на них навіть не подивився. Щоб не образити Кіна, коротун усе ж таки простяг руку, щоб узяти купюру. Замість однієї він схопив увесь стос, але був такий схвильований, що навіть не помітив цього.

На обличчі в Кіна промайнула усмішка. Цей чоловік такий скромний, що поводиться, мов ненаситний грабіжник. Коли він це усвідомить, то від сорому ладен буде крізь землю провалитися. Щоб його до такої ганьби не доводити, Кін вирішив замінити стос однією купюрою. Пальці в карлика були цупкі й наче здерев’янілі, у стос вони вчепилися, звісно, супроти волі свого господаря і так нічого й не відчули, коли їх одного по одному повідривали від грошей і вони машинально знову стисли залишену на самоті сотку. «Ці руки затверділи від шахової гри, — подумав Кін. — Пан Фішерле звик міцно тримати свої фігури, крім них, від життя йому більш нічого не залишилося». Тим часом Кін сів. Він був щасливий, зробивши цей добродійний вчинок. До того ж і Тереза, висварена й червона мов рак, устала й нарешті таки пішла. Нехай іде, вона йому вже не потрібна. Їй не було чого від нього чекати. Його обов’язок полягав у тому, щоб допомогти її чоловікові взяти над нею гору, і це Кінові вдалося.

Забувши від задоволення про все на світі, Кін не чув, що відбувалося довкола. Зненацька його важко вдарили по плечу. Він злякавсь і обернувся. На ньому лежало чиєсь ручище, і чийсь голос прогримів:

— І мені щось подаруй!

Його з усіх боків обсів добрий десяток якихось типів. Коли це вони встигли? Досі він їх не помічав. На столі лежали гори кулаків, підійшло ще кілька душ; ті, що стояли ззаду, поспиралися на тих, що сиділи спереду. Дівочий голос жалісно заскиглив:

— Пустіть мене наперед, звідси нічого не видко!

Ще один голос пронизливо вигукнув:

— Фердле, тепер ти матимеш мотоцикла!

Хтось підняв над головами розкриту теку, струснув її й, не виявивши там грошей, розчаровано прогарчав:

— Забирайся зі своїм папером геть, недолобень!

Людей до шинку напхалося стільки, що яблуку ніде було впасти. Фішерле щось каркав своїм воронячим голосом. Його ніхто не слухав. Повернулася його дружина. Вона верещала. Інша жінка, ще гладкіша, пробиралася крізь стовпище, частуючи стусанами всіх праворуч і ліворуч, і кричала:

— І я хочу!

На ній було все те лахміття, що його Кін побачив на самому початку за шинквасом. Небо розгойдувалося. Стільці падали. Чийсь янгольський голосок плакав від щастя. Коли Кін збагнув, що тут діється, на вуха йому вже натягли його власну теку. Він уже нічого не бачив і не чув, він тільки здогадувався, що лежить на підлозі й руки, різні завбільшки й завважки, обмацують усі кишені, петельки й шви його костюма. Він тремтів усім тілом — не за себе, а лише за свою голову, їм могло заманутися порозкидати в ній книжки. Нехай його навіть уб’ють, але книжок він не зрадить. «Віддай книжки! — накажуть вони. — Де книжки?» Він їх не віддасть, нізащо, нізащо, нізащо, він мученик, він за свої книжки помре. Вуста його ворушаться, вони хочуть сказати, що рішенець його непохитний, але промовити це вголос вони не важаться, вони тільки вдають, ніби промовляють.

Одначе нікому й на думку не спадає запитати в нього про що-небудь. Краще переконатися самим. Його кілька разів волочать підлогою туди-сюди. Ще трохи, і він зостанеться в чому мати спородила. Та хоч як його термосять, хоч як перекидають, але нічого не знаходять. І раптом Кін відчуває, що залишився сам. Усі руки зникли. Він крадькома хапається за голову. Щоб захиститися від ще одного нападу, руку він так і тримає вгорі. Друга тягнеться вслід за нею. Він намагається звестися на ноги, не скидаючи рук з голови. Вороги чатують на цю мить, щоб перехопити беззахисні книжки в повітрі. Обережно, обережно! Йому вдається встати. Пощастило! Тепер він стоїть. Де ті шибеники? Краще не озиратись, а то його ще помітять. Його погляд, який він завбачливо спрямовує в протилежний куток зали, саме там падає на купу людей, які луплять одне одного кулаками й штурхають ножами. Тепер до нього долинає й несамовитий крик. Він не хоче їх розуміти. А то вони зрозуміють його. Звівшись навшпиньки, він крадеться на своїх довгих ногах до виходу. Хтось хапає його ззаду. Навіть пустившись бігти, він не забуває про обережність і не озирається. Він лише кидає через плече косий погляд, тамуючи подих і щосили притискаючи руки до голови. То були тільки портьєри на дверях. Надворі він глибоко вдихає повітря. Як шкода, що цими дверима не можна хряснути. Бібліотека в безпеці.

Через кілька будинків на нього очікував Фішерле. Карлик передав йому теку.

— Папір теж там, — сказав він. — Бачите, який я!

Через свою напасть Кін забув навіть, що на світі є створіння на ім’я Фішерле. Тим більше вразила його така неймовірно глибока відданість.

— Папір теж... — пробурмотів він. — Як я вам віддячу?..

У цьому чоловікові Кін не помилився.

— Та це що — це ще дрібниця! — заявив коротун. — Нумо відійдімо ось у це підворіття!

Кін послухався; глибоко розчулений, він ладен був кинутися коротунові на шию.

— А ви знаєте, що таке винагорода за знахідку? — запитав той, щойно ворота сховали їх від перехожих. — Ви маєте знати — десять відсотків. У залі там бабиська на смерть б’ються з чоловіками, а воно ось, у мене! — Карлик дістав Кінове портмоне й передав його господареві так, немовби зробив бозна-який подарунок. — Я що — дурень? Гадаєте, я через нього схочу сісти за ґрати?

Коли нависла небезпека над тим, що для нього найдорожче, Кін геть забув і про гроші. Він гучно засміявся, радіючи радше з того, який совісний цей Фішерле, ніж із того, що дістав назад свої гроші. Потому взяв портмоне й знову промовив:

— Як я вам віддячу?! Як я вам віддячу?!

— Десять відсотків, — сказав карлик.

Кін запустив пальці в пачку грошей і подав Фішерле чималу їхню частину.

— Спершу перелічіть! — вигукнув той. — Ґешефт — це ґешефт. А то потім ще скажете, що я щось украв!

Легко сказати — перелічіть. Хіба ж Кін знав, скільки грошей там було доти? Зате Фішерле добре знав, скільки банкнот поцупив. Вимагаючи перелічити гроші, він мав на увазі винагороду за знахідку. А Кін, йому на догоду, почав ретельно рахувати все, що було. Коли він, удруге за цей день, назвав число шістдесят, Фішерле знов побачив себе за ґратами. Він вирішив накивати п’ятами — на цей випадок він уже заздалегідь подбав про свою винагороду за знахідку — і тепер лише поспіхом зробив останню спробу.

— Самі бачите, все на місці!

— Звичайно, — відказав Кін, радий, що не треба лічити далі.

— Тепер відрахуйте винагороду за знахідку — і ми квити!

Кін почав спочатку й дійшов до дев’ятьох; він лічив би так довіку, але цієї миті Фішерле сказав:

— Стривайте! Десять відсотків!

Коротун добре знав, скільки в пачці грошей. Очікуючи Кіна в підворітті, він хутенько ревізував усе, що було в портмоне.

Коли вони залагодили свій ґешефт, він потис Кінові руку, сумно подивився на нього знизу вгору й промовив:

— Ви маєте знати, чим я задля вас ризикую! З «Ідеальним небом» покінчено. Гадаєте, я зможу туди повернутись? Вони знайдуть у мене цю купу грошей і вхоркають мене. Бо звідки у Фішерле такі гроші? Послухайте, хіба я можу сказати, звідки в мене гроші? Якщо скажу, що від книжкової галузі, то вони заб’ють мене на смерть і потягнуть гроші в мертвого Фішерле з кишені. А якщо я нічого не скажу, то вони заберуть їх у Фішерле ще за життя. Розумієте, якщо Фішерле залишиться живий, то не матиме вже на що жити, а якщо помре, то він таки помре. Ось бачите, до чого призводить дружба!

Він сподівався отримати ще й чайові.

Кін відчув, що цьому чоловікові — першому з тих, котрі трапилися йому в житті, — він зобов’язаний допомогти розпочати нове, гідне існування.

— Я не комерсант, я вчений і бібліотекар, — промовив він і чемно вклонився перед карликом. — Ідіть до мене на службу, і я про вас подбаю.

— Як батько, — додав коротун. — Я так і думав. То ходімо ж!

І він стрімко попростував уперед. Кін важко рушив за ним. Подумки він шукав роботу для свого нового практиканта. Товариш у жодному разі не повинен здогадатися, що йому щось дарують. Вечорами він може допомагати йому, Кінові, вивантажувати й розставляти книжки.

Горб

Уже через кілька годин після того, як Фішерле почав виконувати свої службові обов’язки, він сповна усвідомив, чого бажав його господар і що особливого в ньому було. Коли вони прийшли до готелю ночувати, Кін відрекомендував його портьє як свого «товариша й колегу». Портьє, на щастя, впізнав щедрого власника бібліотеки, який тут колись уже зупинявся, а то господаря з його колегою просто викинули б на вулицю. Фішерле спробував підгледіти, що писав Кін у реєстраційній картці. Він був надто куций, йому не пощастило навіть стромити носа до анкетних запитань. Боявся він другого формуляра — того, що його портьє приготував для нього. Проте Кін (щодо душевної чулости він надолужив за один вечір усе, що втратив протягом цілого життя) збагнув: ця писанина — не для коротуна. І вніс його прізвище до своєї картки — у графу «особи, що супроводжують». Другий формуляр він повернув портьє й сказав:

— Це зайве.

Так завдяки йому коротун позбувся потреби писати, а заразом — на думку Кіна, це було ще важливіше — і знати, що його, Фішерле, у такий принизливий спосіб зараховано до прислуги.

Щойно вони піднялися до своїх кімнат, Кін дістав пакувальний папір і почав його розправляти.

— Щоправда, цей папір зовсім пом’явся, — сказав він, — але іншого в нас немає.

Скориставшись нагодою показати, який він незамінний, Фішерле заходився додатково розгладжувати кожен аркуш, що його Кін вважав уже готовим.

— Це моя вина в тому, що дійшло до бійки, — сказав коротун.

Пальці в нього виявилися надзвичайно спритними, й наслідки не забарились. Потім вони розіслали папір на підлозі в обох кімнатах. Фішерле стрибав туди й сюди, лягав плиском і повзав, немовби якась дивна, куца й горбата рептилія, з кутка в куток.

— Зараз у нас усе буде готово, це ж бо дрібниця! — раз у раз приказував, важко сопучи, він.

Кін усміхався; він не звик ні до підлабузництва, ні до горба й був щасливий від особистої шаноби, яку йому виявляв карлик. Щоправда, майбутня серйозна розмова з Фішерле трохи лякала його. Можливо, Кін переоцінив розумові здібності цього чоловічка, який був майже того ж віку, що й він сам, і багато років прожив без книжок, на вигнанні. Він може хибно витлумачити завдання, яке ставить перед ним Кін, може запитати: «А де ж книжки?», перше ніж збагне, де вони зберігаються цілий день. Найкраще було б, якби він ще трохи пововтузився на підлозі. Тим часом Кінові спаде на думку якийсь загальнодоступний образ, зрозуміліший для простого розуму. Непокоїли його й карликові пальці. Вони без упину ворушилися, надто довго вже розгладжували вони папір. Вони були голодні, а голодні пальці прагнуть поживи. Вони потягнуться до книжок, торкатись яких Кін не дозволяв — не дозволяв нікому. Він узагалі побоювався заходити в конфлікт з освітнім голодом коротуна. Здавалося б, цей має право закинути йому, що книжки лежать без діла. Як йому виправдовуватись? Одному дурникові може навернутися в голову багато такого, до чого не додумаються й десяток мудріїв. І дурник справді вже постав перед ним і сказав:

— Готово!

— То допоможіть мені вивантажити книжки! — промовив Кін навмання, дивуючись власній сміливості. Й, щоб одразу покласти край будь-яким надокучливим запитанням, дістав із голови стос книжок і подав його коротунові.

Той спритно вхопив його своїми довгими руками й сказав:

— Ого скілько! Куди їх покласти?

— Багато? — вигукнув Кін ображено. — Це лише тисячна частка!

— Розумію. Проміле. То мені з ними цілий рік тут стовбичити? Я ж бо такої ваги не витримаю. Куди їх покласти?

— На папір. Починайте онде з того кутка, щоб потім через них не перечіплюватись!

Фішерле обережно пройшов у куток. Він не дозволяв собі жодного різкого руху, який міг би виявитися небезпечним для його ноші. В кутку він став навколішки, так само обережно поклав стос на підлогу й підрівняв його краї, щоб вони не псували загального вигляду. Кін рушив услід за ним. Він уже подавав Фішерле наступний пакунок; коротуну він не довіряв, йому навіть трохи здавалося, що той з нього глузує. Руки Фішерле працювали завиграшки. Він приймав пакунок за пакунком і складав їх горами дедалі спритніше. Від гори до гори він відступав кілька сантиметрів, щоб можна було вільно стромити між них пальці. Фішерле враховував усе, зокрема й те, що другого дня доведеться вибиратись. Кожну гору він доводив тільки до певної висоти й, коли завершував ще одну, перевіряв її висоту тим, що легенько проводив по книжках кінчиком носа. Навіть з головою поринувши в своє замірювання, він усе ж таки щоразу проказував: «Господар уже вибачать!» Вище від його носа гори не виростали. У Кіна з’явилися сумніви; йому здавалося, що за такої низької забудови незабаром не стане місця. Він не мав бажання спати з половиною бібліотеки в голові. Та поки що він мовчав, даючи практикантові змогу діяти самотужки. Він уже майже прийняв його до свого серця. Неповагу, яка недавно пролунала в його вигуку «Ого скілько!», Кін йому вибачив. Він уже наперед тішився тією хвилиною, коли вони заставлять підлогу в обох цих кімнатах і він, поглянувши трохи іронічно на коротуна, запитає: «То як?»

Через годину горб почав завдавати Фішерле страшного клопоту. Він уже звивався й вивертався і так, і сяк, а проте скрізь натикавсь на книжки. Ними була рівномірно заставлена вся підлога, крім вузенького проходу від ліжка в одній кімнаті до ліжка в другій. Фішерле впрів і вже не важився проводити кінчиком носа по верхній площині своїх гір. Він намагався ввібрати в себе горба, але в нього нічого не виходило. Фізична праця дуже його виснажила. Коротун так стомився, що вже ладен був махнути рукою на всі ті гори й лягти спати. Але він тримався й, тільки коли на підлозі, попри все бажання, вже не можна було знайти жодного вільного місця, впав ледве живий.

— Такої бібліотеки я ще зроду не бачив! — пробурмотів він.

Кін на весь рот засміявся й сказав:

— Це тільки половина!

Цього Фішерле й припустити не міг.

— Завтра візьмемося за другу половину, — погрозливо нагадав Кін. У нього було таке відчуття, ніби його застукали на гарячому. Він прибрехав. Насправді вони розпакували добрих дві третини книжок. Що подумає про нього коротун, якщо це зараз випливе на чисту воду! Люди педантичні не люблять, коли їх обзивають брехунами. Завтра треба буде заночувати в готелі, де кімнати менші. Він подаватиме Фішерле менші стоси, два стоси — ось і ціла гора, а якщо той за допомогою кінчика свого носа щось і завважить, то він, Кін, просто скаже йому: «Людина тримає кінчик носа не завжди на однаковій висоті. Ви в мене ще дечого навчитеся». Несила вже дивитись, як стомився коротун. Треба дати йому перепочити, він на це заслуговує.

— Я до вашої втоми ставлюся з повагою, — каже Кін. — Справа, зроблена задля книжок, — це добра справа. Можете йти спати. Доробимо завтра.

Він обходиться з ним чемно, але, безперечно, як зі слугою. На такого коротуна перетворює робота, яку він виконав.

Лежачи в ліжку й уже трохи відпочивши, Фішерле гукнув до Кіна:

— А постелі кепські!

Почувався він чудово, зроду ще не випадало йому спати на такому м’якому матраці; просто кортіло щось сказати.

Кін знов, як і щоночі, перше ніж заснути, був у Китаї. Позаяк минулий день приніс особливі враження, нині видива в нього набули іншої форми. Він передбачав популяризацію своєї науки й не поспішав відмахнутися від цієї популяризації. Він відчував, що карлик його розуміє. Він визнавав, що на світі трапляються споріднені душі. Якщо тобі пощастило подарувати їм трохи освічености, трохи людяности, то ти чогось домігся. Добрий початок — половина діла. І не треба нічого форсувати. Коротун, щодня стикаючись із такою величезною освіченістю, відчуватиме спрагу до неї чимдалі дужче й дужче; а тоді глядь — і застанеш його за тим, що він візьме в руки книжку й спробує її читати. До цього допускати не можна, це було б для нього шкідливо, так він занапастить свій невеличкий розум. Скільки ж цей бідолаха витримає? Треба буде підготувати його усно. Із самостійним читанням поспішати не варто. Минуть, мабуть, роки, поки він опанує китайську. Але запізнатися з носіями й ідеями китайської культури йому не завадить раніше. Щоб збудити в ньому цікавість до них, треба пов’язати це з повсякденними обставинами. Під назвою «Мен-цзи і ми» можна скласти цікаві роздуми. Як він до цього поставиться? Кін згадав, що хвилину тому карлик щось сказав; він уже забув, що саме, в кожному разі, той ще не спав.

— Що може сказати нам Мен-цзи? — гучно крикнув Кін. Така назва краща. Принаймні відразу видно, що Мен-цзи — це людина. Вкрай відвертих дурниць учений, коли можна, уникає.

— Кепські постелі, кажу! — ще гучніше крикнув у відповідь Фішерле.

— Постелі?

— Ага. Блощиці.

— Що? Краще спіть уже, годі жартувати! Завтра вам доведеться ще багато чого навчитись.

— Знаєте що, я достатньо навчився й сьогодні.

— Це вам тільки так здається. А тепер спіть, лічу до трьох.

— Щоб я та спав! А що, як хтось покраде в нас книжки, і ми залишимося голі й босі? Я проти того, щоб ризикувати. Гадаєте, на це можна дивитися крізь пальці? Вам, либонь, і можна, ви чоловік багатий. А мені не можна!

Фішерле справді боявся заснути. У нього звичаї свої. Ві сні він ладен украсти в Кіна всі гроші. Коли йому щось сниться, він сам не відає, що робить. Людині сняться приємні речі. Найдужче Фішерле любить порпатися в купах банкнот. Досхочу напорпавшись і знаючи напевно, що поблизу не вештається ніхто з його зрадливих товаришів, він сідає на ту купу й грає в шахи. Сидіти отак зверху — в цьому є свої переваги. Одночасно пильнуєш за двома речами: здалеку бачиш кожного, хто підходить що-небудь поцупити, а поблизу, перед очима, — шахівниця. Так свої справи залагоджують великі люди. Правицею пересуваєш фігури, лівицею витираєш об купюри брудні пальці. Купюр дуже багато, безліч. Скажімо, мільйони. Що робити зі стількома мільйонами? Непогано було б трохи роздарувати, але хто на це піде? Щойно ті сволоцюги побачать, що маленька людина щось має, як вони одразу все відберуть. Маленькому не можна корчити з себе великого. Капітал він для цього має, але — не можна. «Навіщо йому сидіти на грошах?» — скажуть вони. Атож, куди подіти маленькій людині мільйони, коли їй нема де їх зберігати? Найрозумніше в такому разі — це операція. Тицяєш під ніс знаменитому хірургові мільйонник. «Пане добродію, — кажеш, — а відчикрижте-но мені горба, і цей мільйонник — ваш». За мільйон чоловік і не таку штуку втне. А коли горба вже нема, ти й кажеш: «Пане добродію, мільйонник той був фальшивий, але за кількома тисячами затримки не буде». Він, чого доброго, ще й подякує. Горба спалюють. Тепер можеш цілісіньке життя бути рівним. Але розумний чоловік не такий дурний. Бере він свій мільйонник, згортає банкноти в тонесенькі трубочки, робить із них нового горба й надягає його на себе. Ніхто нічого не помічає. Сам знає, що він рівний, а люди гадають, що в нього горб. Сам знає, що він — мільйонер, а люди гадають — злидар злидарем. Лягаючи спати, він пересуває горба на черево. Господи Боже, йому ж бо теж колись хочеться поспати горілиць.

Цієї миті Фішерле перекидається на горб, він просто-таки вдячний болю, який вихоплює його з дрімоти. Терпіти це понад його силу, каже він сам собі, йому раптом сниться неподалік купа грошей, він згрібає її й накликає на себе біду. Адже все й так належить йому. Не треба поліції. Фішерле відмовляється від її втручання. Він усе заробить по-чесному. Там лежить недоумок, тут лежить чоловік із клепкою в голові. Чиїми стануть гроші насамкінець?

Фішерле неважко себе вмовити. Надто звик він красти. Він уже давненько нічого не крав, бо в його оточенні красти нічого. Робити далекі вилазки він не наважується, тому що поліція пильно стежить за ним. Упізнати його дуже легко. Тут поліцейські стараються так, що далі вже нікуди. Півночі він тепер не спить, лежить із витріщеними до болю очима, хитромудро сплітаючи пальці. Купу грошей Фішерле від себе відгрібає. Натомість знов мовчки терпить усі штурхани під ребра й паплюження, які йому будь-коли діставалися в поліційних відділках. Кому це треба? А на додачу вони ще й усе відбирають у тебе. І того, що вони відберуть, ти вже ніколи не побачиш. Чи ж це — не злодійство? Коли образи на нього вже не діють, коли поліція набридає йому як гірка редька й одна його рука вже звисає з ліжка, він пригадує окремі шахові партії. Вони надто цікаві, щоб утримати його в ліжку самого; рука, однак, залишається напоготові збоку. Він грає обережніше, ніж звичайно, декотрі ходи обмірковує сміховинно довго. Супротивником він садить перед собою чемпіона світу. Йому Фішерле гордо диктує ходи. Трохи здивований покорі колишнього чемпіона, він замінює його новим; цей також терпить його знущання. Фішерле грає, якщо казати правду, за двох. Супротивник не знаходить кращих ходів, аніж ті, які йому вказує Фішерле, слухняно киває головою й усе ж таки зазнає нищівної поразки. Так відбувається кілька разів, поки Фішерле нарешті каже: «З такими телепнями я не гратиму!» — і вистромлює з-під ковдри й ноги. Потім заявляє: «Чемпіон світу? Де ви бачите чемпіона світу? Ніякого чемпіона тут немає!»

Він устає й про всяк випадок обшукує кімнату. Ці людці, щойно дістануть звання, відразу ховаються. Фішерле нікого не знаходить. А він уявляв собі, нібито чемпіон світу сидить у нього на ліжку й грає з ним, він ладен був навіть у цьому заприсягти. Чи не сховався чемпіон у сусідній кімнаті? Не бійтеся, Фішерле однаково його знайде. Він спокійнісінько обшукує й другу кімнату; нікого нема. Фішерле відчиняє шафу й хутко запускає туди руку, від нього не втече жоден шахіст. Робить він усе те тихесенько-тихесенько, воно й не дивно; що скаже отой довготелесий книжник, коли Фішерле заважатиме йому спати тільки через те, що схоче втяти злий жарт зі своїм ворогом? А цього тут, може, зовсім і нема, й Фішерле через свою примху легковажно втратить таке гарне місце. Під ліжком він обнишпорює носом кожен куточок. Давненько вже не випадало йому бувати під ліжком, він почувається тут як удома. Коли Фішерле вилазить звідти, на очі йому потрапляє піджак, що висить на стільці. Він пригадує, які ласі чемпіони світу до грошей, їм усе мало й мало. Як хочеш відвоювати в них звання, то поклади їм на стіл купу грошей, плівочкою, той типчик запевне шукає гроші й тут і крутиться десь коло портмоне. Може, він ще й не поцупив його, треба рятувати від нього портмоне, такий здатний на все. Завтра грошей на місці не виявиться, і довготелесий подумає, що їх узяв Фішерле. Та його не обдуриш. Своїми довгими руками він дотягується знизу до кишені, дістає з неї портмоне й знов ховається під ліжко. Він міг би відповзти й зовсім, але навіщо, чемпіон світу вищий від нього й дужчий, він стоїть, безперечно, десь за стільцем, ласиться на гроші й приб’є Фішерле за те, що той випередив його. А так буде розумніше, так ніхто нічого й не помітить. Нехай собі той крутій там стовбичить. Ніхто його не кликав. Кому він потрібен?

Невдовзі Фішерле про нього забуває. У своїй схованці під ліжком, у самісінькому куточку, він перелічує гарненькі нові банкноти — просто так, задля втіхи. Він ще добре пам’ятає, скільки їх. Закінчивши рахувати, він починає спочатку. Тепер Фішерле іде далеко-далеко, в країну Америку. Там він іде до чемпіона світу Капабланки, каже: «Вас я й шукаю!», викладає заставу і грає доти, доки завдає тому типові поразки. Другого дня в усіх газетах з’являється портрет Фішерле. Воднораз він прокручує й вигідну оборудку. Вдома, у «Небі», в тамтешньої наволочі аж очі на лоба лізуть, дружина, ота повійниця, — одразу в сльози й кричить, що якби вона про це була знала, то завжди давала б йому грати, решта наброду частує її ляпасами, аж виляски стоять, атож, так завше буває, коли жінка нічого не тямить у шахах. Бабиська доводять чоловіка до згуби. Якби він зостався був удома, то нічого б не домігся. Чоловік повинен пробивати собі шлях, ось у чому вся штука. Хто боягуз, той чемпіоном світу не стане. Нехай тепер хто-небудь скаже, що євреї — боягузи. Репортери запитують його, хто він такий. Фішерле ніхто не знає. На американця він не скидається. Євреї є скрізь. Одначе звідки саме цей єврей, який у переможному турне розгромив Капабланку? Першого дня він змушує людей губитися в здогадах. Газети хочуть розповісти про нього своїм читачам, але нічого не знають. Повсюди написано: «Таємниця чемпіона». Втручається поліція, ще б пак! Знов хочуть його посадити. Ні, ні, панове, тепер це у вас так просто вже не вийде, тепер він смітить грішми на всі боки, й поліція має честь його звільнити. Другого дня з’являється добра сотня репортерів. Кожен обіцяє йому, приміром, тисячу доларів, якщо він що-небудь скаже, — тисячу на руки. Фішерле мовчить. Газети починають брехати. А що їм залишається? Читачі цього вже не витримують. Фішерле сидить у величезному готелі, в ньому є розкішний бар, як на океанському судні. Старший кельнер поривається посадити до його столика шикарних жінок, це не прості повії, а всі мільйонерки, вони виказують до нього цікавість. Він їм красненько дякує — потім, каже, зараз йому, мовляв, ніколи. А чому йому ніколи? Тому що він читає все, що про нього брешуть газети. Так триває цілий день. Чи до снаги людині з цим упоратися? Жодної секунди не дають тобі посидіти спокійно. Фотографи благають приділити їм хвилинку уваги. «Але ж, панове, з оцим горбом!» — каже він. «Чемпіон світу — це чемпіон світу, вельмишановний пане Фішерле. Горб тут ні до чого». Його фотографують — з одного боку, з другого, спереду, ззаду. «То ви хоч заретушуйте його, — пропонує він, — тоді матимете для своїх читачів бодай щось пристойне». — «Як скажете, глибокоповажаний пане чемпіон світу з шахів». І справді, де були його очі, на портретах він скрізь без горба. Горб зник. Горба в нього нема. Тільки одна дрібничка ще не дає йому спокою. Він підкликає старшого кельнера й показує йому газету. «Нікудишній портрет, еге?» — питає Фішерле. Кельнер відповідає: «Вел». В Америці люди балакають по-англійському. Портрет, гадає кельнер, чудовий. «Адже тут лише голова», — каже він. Щодо цього кельнер має рацію. «Можете йти», — каже Фішерле й дає йому сто доларів на чай. Непогано було б мати такий вигляд, як на портреті. На цю дрібницю тут не звертають уваги. Фішерле втрачає інтерес до статей. Навіщо йому стільки читати по-англійському? Він розуміє тільки «вел». Згодом Фішерле наказує негайно принести йому свіжі газети й заходжується вивчати свій портрет. На кожному — сама лиш голова. Ніс, щоправда, довгуватий, це правда, але хіба людина винна, що в неї такий ніс? Фішерле змалечку тягся до шахів. Можна було б захопитися, звісно, й чимось іншим — футболом, чи плаванням, чи боксом. Таке його ніколи не приваблювало. Щодо цього йому пощастило. Якби він був тепер чемпіоном світу, скажімо, з боксу, то для газет довелося б фотографуватися напівголяка. Усі реготали б, а йому це було б ні до чого. Ще через день прибігає вже ціла тисяча репортерів. «Панове, — каже він, — я вражений тим, що мене скрізь називають Фішерле. Мене звати Фішер. Сподіваюся, ви цю помилку виправите!» Репортери обіцяють виправити. Тоді падають перед ним навколішки — вони люди маленькі — й благають його сказати бодай кілька слів. Їх, пояснюють репортери, проганяють звідси, а вони втратять роботу, якщо сьогодні нічого з нього не витягнуть. А мені який клопіт, розмірковує Фішерле, на дурничку нічого не буває, він уже подарував кельнерові сотню доларів, репортерам він нічого не даруватиме. «Пропонуйте, панове!» — заявляє він сміливо. «Тисяча доларів!» — вигукує один. «Нахабство! — кричить другий. — Десять тисяч!» Третій бере його за руку й шепоче: «Сто тисяч, пане Фішер». Грошей у цих людей хоч греблю гати. Він затуляє собі вуха. Поки вони не дійдуть до мільйона, він і слухати ні про що не хоче. Репортери просто навісніють і вже тягають один одного за чуба. Кожен намагається віддати більше, віддати все, позаяк відомості про нього, Фішера, продаються з торгів. Один доходить до п’ятьох мільйонів, і раптом западає могильна тиша. Запропонувати більше не важиться ніхто. Чемпіон світу Фішер виймає з вух пальці й заявляє: «Ось що я вам скажу, панове. Гадаєте, мені хочеться пускати вас із торбою по світу? Анітрохи не хочеться. Скільки вас тут? Тисяча. Нехай кожен дасть мені по десять тисяч доларів, і я розкажу вам про себе всім гуртом. Я матиму десять мільйонів, і жоден із вас не піде з торбою по світу. Затямили? Згода?» Вони кидаються йому на шию, і Фішерле на коні. Потім він стає на стілець — тепер це йому вже не потрібно, однак він усе ж таки стає — і розповідає їм сущу правду. Як чемпіон світу він упав із «Неба». На те, щоб вони в це повірили, змарновано цілу годину. Шлюб його був невдалий. Дружина, пенсіонерка, пустилася берега й стала, як висловлюються у нього вдома, в «Небі», повійницею. Вона хотіла, щоб він брав у неї гроші. Він уже не знаходив собі ради. Якщо він не братиме в неї грошей, заявила дружина, то вона його вб’є. Він, мовляв, мусить брати. Він скорився шантажу, але ті гроші зберіг для неї. Йому довелося терпіти це двадцять років. Зрештою його терпець урвався. Одного дня він категорично зажадав, щоб вона поклала цьому край, а то він стане чемпіоном світу з шахів. Дружина заплакала, але покласти край усе ж таки не поклала. Надто вже звикла вона бити байдики, гарно вбиратися й мати справу з шляхетними, гладенько виголеними чоловіками. Йому, звісно, шкода її, але справжній чоловік додержує слова. Він просто з «Неба» вирушив до Америки, розгромив Капабланку, й ось він тут. Репортери в захваті. Фішерле також. Він закладає фундацію. Він сплачуватиме стипендію всім кав’ярням у світі. За це їхні господарі мають заприсягтися вивішувати на стінах плакати з усіма шаховими партіями, що їх зіграє чемпіон світу. В разі пошкодження плакатів має втручатися поліція. Кожен шахіст має особисто переконатися в тому, що чемпіон світу грає краще, ніж він. А то ще знайдеться шахрай — можливо, карлик чи ще якийсь-небудь каліка — й заявить, що він грає краще. Людям-бо й на гадку не спаде звіряти ходи цього каліки. Вони, чого доброго, ще повірять йому тільки через те, що він уміє добре брехати. Так далі не буде. Відтепер на кожній стіні висітиме плакат. Як тільки такий дурисвіт назве не той хід, усі поглянуть на плакат, і хто тоді вкупі зі своїм паскудним горбом згорить від сорому? Авантурник! Окрім того, господар зобов’язується надавати облудникові по мармизі за те, що той усіляко обзивав чемпіона світу. Нехай викличе його позмагатись, якщо має гроші! На цю стипендію Фішер кладе цілий мільйон. Він не дріб’язковий. Дружині він також пошле мільйон, щоб їй уже не треба було продаватись. За це вона має на письмі підтвердити йому, що ніколи не приїде до Америки й нічого не розповість поліції про колишні каверзи. А Фішер одружиться з мільйонеркою. Так він відшкодує свої збитки. Він замовить собі нові костюми — у першокласного кравця, і щоб дружина нічого не помітила. Зведуть грандіозний палац, зі справжніми вежами у вигляді тур, коней, слонів, пішаків — усе достоту так, як і має бути. Слуги — в лівреях; у тридцятьох гігантських залах Фішер день і ніч гратиме одночасно тридцять партій — живими фігурами, яким він віддаватиме накази. Досить йому лише пальцем кивнути, і його раби переходять туди, де він хоче їх бачити. Супротивники прибувають з усіх кінців світу — бідолахи, які хочуть у нього чогось навчитися. Дехто продає останню одежину з плеча, щоб сплатити за цю далеку подорож. Він гостинно їх приймає, пригощає повним обідом — суп і солодке, до м’яса два гарніри, іноді печеня замість відварної яловичини. Кожен має право один раз йому програти. За своє добродіяння він нічого не вимагає. Тільки на прощання вони мають зробити запис у книзі для гостей і чорним на білому засвідчити, що він — чемпіон світу. Він захищає своє звання. Нова дружина тим часом прогулюється в автомобілі. Один раз на тиждень він їде з нею. У замку гасять усі люстри, тільки освітлення вартує йому цілого багатства. Біля під’їзду він чіпляє табличку: «Незабаром буду. Чемпіон світу Фішер». Не минає й двох годин, поки його нема, а відвідувачі вже стоять у черзі, як під час війни. «Що тут продають?» — цікавиться якийсь перехожий. «Як, ви не знаєте? Ви, либонь, не тутешній?» Із жалощів йому повідомляють, хто тут живе. Щоб він краще збагнув, йому каже про це спершу кожне окремо, а тоді ще раз усі хором: «Чемпіон світу Фішер подає милостиню». Приїжджий не знаходить слів. Через годину до нього повертається мова. «Отже, нині прийомний день». Саме цього місцеві мешканці тільки й чекають. «Якраз нині день не прийомний. А то людей тут було б набагато більше». Тепер усі розмовляють навперебій. «А де ж він сам? У замку темно!» — «З дружиною в автомобілі. Вона в нього вже друга. Перша була проста пенсіонерка. Друга — мільйонерка. Автомобіль у нього власний. То не таксі. Його зробили йому на замовлення». Те, що вони розповідають, — щира правда. Він роз’їздить в автомобілі, який зроблено саме на його зріст. Для дружини автомобіль трохи замалий, у ньому їй доводиться весь час прихилятися. Зате вона може кататися з ним. А взагалі вона має власну машину. В неї Фішер не сідає, вона для нього надто велика. Зате його автомобіль коштував дорожче. Завод склав його в одному-однісінькому екземплярі. У ньому почуваєшся так, як ото під ліжком. Дивитись у вікно нудно. Він міцно заплющує очі. Анічогісінько не ворушиться. Під ліжком він удома. Згори долинає голос дружини. Як же вона йому остогидла, яке йому до неї діло? У шахах вона нічого не петрає. Чоловік також щось каже. Чи він чоловік? Відчувається розум. Чекати, чекати, чому він має чекати? Що йому до того чекання? Той, що нагорі, розмовляє правильною німецькою мовою, це якийсь фахівець, запевне прихований чемпіон. Люди бояться, що їх упізнають. А поводяться, мов королі. До жінок бігають інкогніто. Це чемпіон світу, не просто чемпіон! Він повинен з ним зіграти. Він більше не витримає. Голова в нього аж тріщить від блискучих ходів. Він розіб’є його вщент!

Фішерле хутенько й тихенько виповзає з-під ліжка й стає на свої криві ноги. Вони вже затерпли, він похитується й тримається за край ліжка. Дружина зникла; тим краще, без неї спокійніше. Довготелесий гість лежить у ліжку сам, можна подумати, він спить. Фішерле плескає його по плечу й гучно питає:

— Ви граєте в шахи?

Гість і справді спить. Треба його розбуркати. Фішерле хоче схопити його обіруч за плечі. Цієї миті він помічає щось у своїй лівій руці. Невеличкий пакунок, він заважає, покинь його, Фішерле! Він розмахується, пальці не випускають пакунка. «Ви що?! — кричить він. — Що ви собі надумали?» Пальці не розтуляються. Вчепились у пакунок, неначе в щойно виграну королеву. Він придивляється ближче, пакунок — то пачка банкнот. Навіщо їх викидати? Вони йому знадобляться, адже він бідний як руда миша. Вони належать, либонь, оцьому гостеві. Той і далі спить. Банкноти належать Фішерле, тому що він мільйонер. Звідки тут узявся цей гість? Запевне якийсь чужоземець. Фішерле хоче з ним зіграти. Нехай читають табличку біля під’їзду. Навіть покататися на автомобілі не дають. Обличчя чужоземця здається йому знайомим. Відвідини з «Неба»? Було б непогано. Одначе це той, що з книжкової галузі. Що їй тут треба, цій книжковій галузі, книжковій галузі? Колись Фішерле був у нього на службі. Він ще мусив спершу розстилати пакувальний папір, а тоді...

Від сміху Фішерле згорблюється ще дужче. Отак, сміючись, він і прокидається. Він стоїть у готельному номері, спати він мав у сусідній кімнаті, а гроші він украв. Хутчій геть звідси! Йому треба до Америки. Він притьма ступає два, три кроки до дверей. І як тільки він міг так гучно сміятися! Книжкову галузь він, мабуть, розбудив. Фішерле прослизає назад до ліжка й переконується, що вона спить. Книжкова галузь викаже його. Не така вона дурна, щоб не виказати. Він ступає стільки ж кроків назад до дверей, цього разу вже повільніше. Як йому вшитися з готелю? Цей номер на четвертому поверсі. Він неодмінно збудить портьє. Завтра його схопить поліція — ще до того, як він сяде в потяг. Чому вона схопить його? Бо він горбань! Фішерле вороже обмацує горб своїми довгими пальцями. У холодну він більш не хоче. Ті свині ще відберуть у нього шахи. Щоб діставати від гри насолоду, він має тримати в руках фігури. Вони змусять його грати лише подумки. Такого ніхто не витримає. Він хоче бути щасливим. Книжкову галузь можна було б порішити. Єврей так не вчинить. Чим він його порішить? Можна було б узяти з нього слово, що він не викаже. «Слово або смерть!» — скаже йому Фішерле. Цей чоловік запевне боягуз. Слово він дасть. Та чи можна на такого телепня покластися? З ним будь-хто зробить що завгодно. Він своє слово зламає не просто так — він зламає його з дурної голови. От дурна голова, ці великі гроші в руках у Фішерле. Америці гаплик. Ні, він таки дасть чосу. Нехай спробують його спіймати. Як не спіймають, то в Америці він стане чемпіоном світу. А якщо все ж таки спіймають, він повіситься. Ото розкіш! Тьху, дідько його матері! Нічого з цього не вийде. У нього нема шиї. Якось він уже пробував повіситися за ногу, то вони перетяли мотузку. А за другу ногу він тепер не вішатиметься, ні!

Фішерле в муках спиняється між ліжком та дверима, не в змозі дати собі раду. Йому так не щастить, що просто відчай бере, хоч вовком вий. Та хіба ж можна, адже він розбудить оцього ось. Мине ще багато тижнів, поки він знов допнеться того, що тепер має. Яких там тижнів — він чекає вже двадцять років! Одною ногою він в Америці, другою — в зашморзі. Спробуй угадати, як тут бути! Американська нога ступає крок уперед, підвішена — крок назад. Як на нього, це підлість. Він починає лупцювати себе по горбу. Гроші він ховає між ногами. Це горб у всьому винен. Нехай тепер страждає він. Заслужив-бо. Якщо він, Фішерле, не дасть йому зараз лупки, то завиє. А якщо він завиє, то на Америці можна буде поставити хрест.

Фішерле стоїть, мов укопаний, якраз посередині між ліжком та дверима й шмагає свій горб. Неначе батога, заносить він по черзі над головою то одну, то другу руку й, перемахуючи через плече п’ятьма ремінцями з двома вузлами на кожному — пальцями, — періщить горба. Цей — ані пари з уст. Сповнений твердости, непохитною горою здіймається він над низьким підгір’ям плечей. Міг би закричати: «Годі!» — але ж мовчить. Фішерле набиває руку. Він бачить, що може витримати горб. Фішерле готується до тривалих тортур. Ідеться тут не про його лють — тут ідеться про те, щоб поціляти куди слід. Надто вже короткими йому здаються його довгі руки. Що ж, знадобляться й такі. Удари лягають розмірено. Фішерле важко сопе. От якби під це діло та музику! У «Небі» стоїть рояль. Фішерле вигадує собі музику сам. Йому вже нема чим дихати, він починає співати. Від збудження голос його лунає різко, пронизливо. «Щоб ти здох, щоб ти здох!» Він не залишає на цій тварюці живого місця. Нехай на нього скаржиться! Перед кожним ударом він подумки промовляє: «Щоб ти пропав, гад!» Гад і не поворухнеться. Фішерле аж упрів. Руки болять, пальців уже й не чує. Дарма, він не відступить, терпцю в нього вистарчить, горб уже ось-ось пуститься духу, в цьому Фішерле присягається. То горб лише прикидається, нібито такий здоровий. Фішерле його знає. Хотів би він на нього поглянути. Він викручує собі голову, щоб поглумитися з фізіономії супротивника. Що, сховався? Ох ти ж боягуз! Каліка! Ножа, ножа! Він його заколе, де ніж? На губах у Фішерле виступає піна, з очей котяться важкі сльози, він плаче, бо не має ножа, плаче, бо каліка мовчить. Його руки знесилено обвисають. Він осідає порожнім лантухом. Усьому край, він повіситься. Гроші падають на підлогу.

Зненацька Фішерле підскакує й волає:

— Шах — і мат!

Кінові довго сниться, як книжки все падають, падають, а він силкується притримати їх своїм тілом. Він тонесенький, як голка, обабіч нього на підлогу сиплються коштовності, нарешті провалюється й підлога, і він прокидається. Де вони, пхикає він, де вони? Фішерле саме оголосив каліці мат, тепер він підбирає пачку банкнот, що лежить у нього під ногами, підходить до ліжка й каже:

— А ви знаєте, вважайте, що вам пощастило!

— Книжки! Книжки! — стогне Кін.

— Усе врятовано. Ось капітал. Я для вас — справжня знахідка.

— Врятовано... Мені снилося...

— Вам снилося. А натовкли боки мені.

— Виходить, тут хтось таки був! — Кін підхопився. — Треба негайно все перевірити!

— Вгамуйтеся. Я його почув одразу, не встиг він ще й порога переступити. Я прокрався до вас під ліжко, щоб подивитися, що він робитиме. Як ви гадаєте, що йому було треба? Гроші! Він простягає руку, я її хапаю. Він б’ється, я б’юся теж. Він благає змилуватися над ним, я немилосердний. Він хоче втекти до Америки, я його не пускаю. Гадаєте, він доторкнувся хоч до однієї книжки? До жодної! Клепку в голові він мав, а проте виявився дурнем. Довіку йому не бачити Америки. Знаєте, куди він може потрапити? Між нами кажучи, до в’язниці. Тут його вже немає.

— Гаразд, а який він був з вигляду? — запитує Кін.

Він хоче показати коротунові, як глибоко вдячний йому за таку пильність. Грабіжник не дуже його й цікавить.

— Що я можу сказати? То був каліка, як я. Ладен заприсягти, він добре грає в шахи. Бідолаха, та й годі.

— То нехай біжить собі, — каже Кін і кидає сповнений любови, як йому здається, погляд на карлика.

Після цього обидва знов лягають спати.

Велике милосердя

На згадку про добромисну й хазяйновиту правительку, яка один раз на рік впускала до себе жебраків, державний ломбард дістав відповідну назву — «Терезианум». Уже тоді в жебраків відбирали останнє, що вони мали: ту гідну заздрощів крихту любови, яку близько двох тисяч років тому їм подарував Ісус, та ще бруд на їхніх ногах. Змиваючи той бруд, правителька тішила собі серце титулом християнки, який вона, на додачу до безлічі інших, щороку здобувала заново. Ломбард, це справжнє серце володарки, міститься у величній багатоповерховій будівлі, оточеній надійними товстими мурами й добре закритій від усього світу. У певні години він відчиняє свої двері перед відвідувачами. Перевагу ломбард віддає жебракам, а також тим, хто хоче ними стати. Люди припадають йому до ніг і, як у давнину, дарують десятинку, що, втім, так лише називається. Бо для серця володарки це тільки одна мільйонна, а для жебраків — усе. Серце володарки приймає все, воно широке й просторе, в ньому тисячі всіляких палат та сховищ і стільки ж потреб. Охопленим священним трепетом жебракам ласкаво дозволяють підвестися, і за свої дари вони дістають милостиню — невеличкий дарунок готівкою. Після цього вони втрачають і самовладання, й право залишатися в ломбарді. Від звичаю обмивати ноги володарка, відколи вона живе тільки у вигляді цього закладу, відмовилась. Зате прижився інший звичай. За милостиню жебраки платять відсотки. Останні стануть першими, тому відсоткова ставка тут найвища. Приватну особу, котра зважиться зажадати такі самі відсотки, притягнуть добуду за лихварство. Жебракам роблять виняток, позаяк у їхньому випадку йдеться однаково лише про суми жебрацькі. Ніхто не заперечує того, що ці люди такій оборудці раді. Вони юрмляться біля віконець, і їм просто-таки не терпеливиться підписати зобов’язання приплатити чверть милостині. Хто не має нічого, той радий віддати бодай щось. Одначе й з-поміж цих трапляються жадібні аморальні типи, які не хочуть повертати милостиню з відсотками, вони радше відмовляться від заставленої речі, ніж розкриють гаманець. Вони кажуть, що не мають його взагалі. Входити сюди не забороняють і таким. Великому, доброму серцю в самісінькій міській круговерті бракує вільної хвилини, щоб перевірити цих брехунів на їхню надійність. Воно відмовляється од милостині, од відсотків і задовольняється заставленими речами, які коштують уп’ятеро, вдесятеро дорожче. З грошів тут нагромаджуються золоті скарби. Жебраки несуть сюди своє лахміття, а серце вбране в шовки й оксамити. До його послуг — команда відданих службовців. Вони свавільно порядкують тут аж до омріяної пенсії. Вірні васали свого господаря, вони не звикли скидати шапку ні перед ким і ні перед чим. Їхній обов’язок — дихати на всіх зневагою. Що меншу вони відмірюють милостиню, то більше людей бачать себе ощасливленими. Серце велике, але не безмежне. Час від часу воно збуває своє багатство за втратними цінами, щоб звільнити місце для нових дарунків. Жебрацькі гроші так само невичерпні, як і їхня любов до безсмертної правительки. Коли в цілій країні справи не рухаються, тут вони посуваються. Про крадене добро мова заходить лише в поодиноких випадках, хоч задля пожвавлення товарообігу про це слід було б згадувати частіше.

Серед оцінювальних палат та всіляких скарбниць цієї всенародної дбайливиці сховищам коштовностей, золота й срібла відведено почесне місце неподалік від головного входу. Тут справу поставлено солідно, основа міцна й надійна. Поверхи розподілено відповідно до цінності застав. На самісінькій горі, вище від пальт, черевиків та поштових марок, тобто на сьомому й останньому поверсі зберігаються книжки. Їм віддали бічний флігель, і до них ведуть звичайні сходи, як у будинках на винайм. Від князівської пишноти, властивої головній частині будівлі, тут і сліду нема. Для мозку в цьому розкішному серці місця небагато. Замислено спиняєшся внизу й відчуваєш сором — за недолюдків, котрі з жадоби до грошей позносили сюди свої книжки, за сходи, не такі чисті, якими їм би належало бути в такому місці, за службовців, що приймають книжки замість того, щоб їх читати, за вогненебезпечні комірчини під дахом, за державу, яка геть не забороняє заставляти книжки, за людство, що, звикнувши до книгодрукування, вже забуло про те, скільки святого несе в собі кожна друкована літера. Постає запитання: чом би нічого не варті дармовиси не зберігати нагорі, на сьомому поверсі, а замість них (коли вже вочевидь годі й сподіватися категорично покласти край цій ганьбі для культури) у чудових залах на нижньому поверсі не розмістити книжки? Якщо спалахне пожежа, ювелірні вироби можна спокійнісінько викинути з вікна надвір. Упаковані вони добре, надто добре для звичайних мінералів. Камінню не боляче. А ось книжки, що впали із сьомого поверху, для людини чутливої вже мертві. Можна собі уявити, яких докорів сумління зазнають службовці. Вогонь розповзається, службовці не полишають своїх місць, але вони безсилі. Сходи обвалилися. Службовці мають зробити вибір: вогонь або стрибати. Їхні погляди щодо цього розходяться. Те, що один із них саме хоче викинути у вікно, інший вихоплює в нього з рук і жбурляє у вогонь. «Краще нехай згорить, аніж понівечиться!» — зневажливо кидає цей другий в обличчя колезі. Але перший не втрачає надії, що внизу розіпнуть сіть і підхоплять ці нещасні створіння цілими й неушкодженими. «Адже повітряний тиск вони витримають!» — сичить він до свого ворога. «Дозвольте запитати, а де ж та ваша сіть?» — «Пожежники зараз розіпнуть». — «Поки що я чую тільки, як унизу розлітаються на шматки тіла». — «Заради Бога, помовчте!» — «Ну, то у вогонь їх, хутчіш!» — «Я не можу». Йому несила цього зробити, з ними він став людиною. Він — як мати, яка на щастя викидає з вікна рідне дитя; внизу дитя підхоплять, а у вогні на нього чекає неминуча смерть. У вогнепоклонника тверда вдача, у цього другого — м’яка душа. І те, й те можна зрозуміти, обидва до кінця виконують свій обов’язок, обидва гинуть у пожежі, але що з того книжкам?

Уже цілу годину Кін стояв, спершись на поручні, й страждав від сорому. На душі в нього було так, неначе він марно прожив життя. Він знав, як не по-людському обходиться людство з книжками. Він часто бував на аукціонах, саме їм він завдячував раритетами, яких надаремне шукав у букіністів. З тим, що могло збагатити його знання, він завжди мирився. Окремі болючі враження від аукціонів глибоко запали йому в душу. Повік не забуде він про одну дивовижну лютерівську Біблію, на яку накинулися, мов стерв’ятники, нью-йоркські, лондонські й паризькі перекупники і яка зрештою виявилася підробкою. До розчарування шахраїв-конкурентів Кінові було байдуже, але те, що ошуканство пустило коріння навіть у цій сфері, здавалося йому незбагненним. Обмацувати книжки перед тим, як їх купити, оглядати, розгортати, згортати, обходитися з ними, точнісінько мов із рабами, — це було йому однаково, що ніж у серце. Коли викрикували назви, призначали й пропонували вищі ціни люди, котрі за все своє життя не прочитали й тисячі книжок, він сприймав це як страшну ганьбу. Щоразу, коли він змушений був вирушати до такого аукціонного пекла, йому ох як хотілося прихопити з собою сотню добре озброєних найманців, видати спекулянтам по тисячі, аматорам — по півтисячі ударів, а книжки, виставлені на торг, конфіскувати й узяти під опіку. Та чого були варті ті враження проти безмежної жорстокости цього ломбарду! Кінові пальці зашпорталися в узорі залізних поручнів — такою самою мірою вигадливому, якою й позбавленому смаку. Пальці торгали ці ґрати, потай сподіваючись завалити всю будівлю. Ганьба ідолопоклонства його пригнічувала. Він ладен був опинитися похованим під цими сімома поверхами, але тільки за умови, що їх ніколи вже не відбудують. Та чи можна повірити на слово варварам? Від одного з намірів, які привели його сюди, — оглянути горішні кімнати, — Кін відмовився. Поки що дійсність перевершувала найгірші здогади. Той бічний прохід виявився ще нужденнішим, аніж йому казали. Самі сходи насправді були завширшки не один метр і п’ятдесят сантиметрів, як стверджував чоловік, що супроводжував Кіна, а один метр і нуль п’ять сантиметрів, не більше. Самовіддані люди, коли називають числа, нерідко помиляються, переставляючи в них місцями цифри. Бруд не прибирали тут уже днів із двадцять, а не якихось два дні. Дзвінок, щоб викликати ліфт, не працював. Скляні двері, що вели до бічного проходу, були погано змащені. Табличку, яка вказувала, де книжковий відділ, було намальовано невмілою рукою, зовсім не тією тушшю й на шматку жалюгідного картону. Під нею висіла ще одна, чепурна й надрукована на машинці: «ПОШТОВІ МАРКИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». З великого вікна було видно невеличкий дворик. Визначити колір стелі було важко. Цього ясного ранку відчувалося, яке жалюгідне світло розливає тут вечорами електрична лампочка. В усьому цьому Кін сумлінно переконався сам. Проте ступити на сходи він усе ж таки не зважився. Жахливе видовище нагорі він навряд чи стерпів би. Здоров’я його було надірване. Він боявся, що його вдарить грець. Кін розумів: кожному життю колись настає кінець, та поки він відчував у собі ношу, яку так ніжно любив, треба було себе берегти. Він схилив над поруччям важку голову й страждав від сорому далі.

Фішерле гордо спостерігав за ним. Коротун стояв трохи віддалік від свого товариша. У ломбарді він орієнтувався так само добре, як і в «Небі». Він хотів одержати срібний порсиґар, якого ніколи й у вічі не бачив. Ломбардну квитанцію на портсигар Фішерле виграв в одного вуркагана, поставивши тому разів двадцять мат, і коли пішов на службу до Кіна, весь час носив її, добре сховану, в кишені. Подейкували, нібито йдеться про новенький важкий портсигар, чудову річ. Уже тисячі разів щастило Фішерле перепродати квитанції в «Терезианумі» тим, хто нею цікавився. Так само часто він бачив, як люди викуповували його й чужі скарби. Крім головної мрії про шахове чемпіонство, Фішерле виношував іще одну, меншу: він мріяв про те, щоб прийти з власною квитанцією до ломбарду, викласти перед прісною мармизою службовця всю суму позики разом з відсотками, дочекатись, як решта людей, доки видадуть його власність, а тоді заходитися розглядати і обнюхувати її так, немовби все життя з нею їв і спав. Фішерле не курив, і портсигар йому був, власне, ні до чого, проте він вирішив, що бодай одне з його бажань має нарешті збутись, отож попросив Кіна на годинку його відпустити. Хоча Фішерле й пояснив, у чому річ, Кін рішуче відхилив його прохання. Він, мовляв, цілком йому довіряє, та після того, як Фішерле взяв у нього половину бібліотеки, він, Кін, має остерігатися спускати його з очей. Задля книжок, провадив Кін, на злочин ішли навіть учені з особливо твердою вдачею. Яка ж велика спокуса очікує, мовляв, чоловіка тямовитого й спраглого до знань, чоловіка, котрого книжки вперше пригнічують усіма своїми чарами!

З розподілом ноші справа стояла так. Уранці, коли Фішерле заходився збирати книжки, Кін не міг збагнути, як досі в нього на все це ставало сили. Педантичність слуги мало не поставила його в небезпечне становище. Доти щоранку він уставав і виходив з усією ношею. Він навіть не замислювався, як же вивантажені звечора книжки вранці поверталися йому до голови. Він знов відчував їх у собі й вирушав з готелю. Після того, як з’явився Фішерле, все відразу змінилося. Вранці після невдалого пограбування той підійшов, мов на хідлях, до Кінового ліжка, настійливо попросив підводитись обережно й запитав, чи можна вже завантажувати книжки. Відповіді він, своїм звичаєм, не чекав, натомість легко підхопив найближчий стос і підніс його до голови Кіна, який ще лежав у ліжку. «Ось вони й там!» — промовив він. Поки Кін умивавсь і вдягався, коротун, який умиванню не надавав жодного значення, старанно працював далі. За півгодини одну кімнату він попорав. Кін зумисне зволікав зі своїми вранішніми приготуваннями. Він міркував про те, як робив усе це досі сам, але нічого не міг пригадати. Дивно, він ставав забудькуватим. Поки йшлося про такі зовнішні вияви, він не дуже тим переймався. Про всяк випадок треба було добре простежити, чи не поширюється його забудькуватість і на наукову сферу. Це було б жахливо. Його пам’ять усі вважали справжнім даром Божим, феноменом; славетні психологи досліджували особливості його пам’яти ще тоді, коли він ходив до школи. За одну хвилину Кін вивчив напам’ять число π до шістдесят п’ятого знака. Вчені мужі — всі гуртом і поодинці — тільки хитали головою. Можливо, свою він перевантажив. На це варто було подивитися: стос за стосом, гору за горою він убирав у себе, а треба ж було свою голову хоч трохи пожаліти. Голова дається людині тільки один раз, тільки один раз людина доводить її до такої досконалости, і тому, що в ній занапастиш, вороття вже не буде. Кін глибоко зітхнув і промовив:

— Вам легко, любий мій Фішерле!

— А ви знаєте, — цей чоловічок одразу збагнув, що Кін має на увазі, — другу кімнату я візьму на себе. Фішерле теж має голову. Або ви не вірите?

— Гаразд, але ж...

— Що «але ж»? Ви знаєте, я образився!

Кін довго вагався, та зрештою таки дав згоду. Фішерле мусив заприсягти життям розуму, що ніколи не крав. До того ж він запевняв Кіна в тому, що не має за собою жодної провини й раз у раз казав:

— О Господи, з отаким горбом! Як ви уявляєте собі крадіжку?

Хвилю Кін міркував про те, чи не зажадати заставу. Та позаяк і велика застава від «потягу» до книжок не стримала б навіть його самого, від свого наміру він відмовився. Тільки додав іще:

— Бігати ви, звісно, вмієте!

Фішерле відчув у цих словах пастку й відповів:

— Навіщо мені брехати? Коли ви ступите крок, то я ступлю півкроку. У школі я завше бігав найгірше від усіх.

Він навіть придумав, як називається школа — на той випадок, якщо Кін про це запитає. Насправді він не вчився в жодній школі.

Але Кін ніяк не міг дати раду думкам важливішим. Зараз він мав навести найвагоміший у житті доказ своєї довіри.

— Я вам вірю! — сказав він просто.

Фішерле був на сьомому небі.

— Ось бачите, і я так кажу!

Книжкову спілку було укладено. Як слуга, Фішерле взяв на себе важчу половину. На вулиці він ішов поперед Кіна, весь час не більше, ніж на два кроки. Через горб, що нікуди не дівався, було не дуже помітно, як коротун згинається. Але його важка ступа свідчила про те, що томиська в нього важкі. Кін відчував полегкість. З піднесеною головою простував він за своїм довіреним, не збочуючи поглядом ні праворуч, ні ліворуч. Він не зводив його з горба, що погойдувався з боку в бік, як у верблюда, хоч і не так повільно, однак так само ритмічно. Час від часу Кін випростував уперед руки, щоб подивитися, чи дістають іще пучки до горба. Якщо вони вже ледь-ледь не діставали, він наддавав ходи. На той випадок, якщо коротун спробує тікати, Кін склав собі план дій. Залізною хваткою він учепиться в горб і всім своїм довгим тілом навалиться на злочинця; треба тільки пильнувати, щоб заодно не завдати шкоди голові Фішерле. Коли Кін, випроставши руки, переконувався, що все гаразд і не треба ні пришвидшувати, ні уповільнювати ходу, його раптом поймало якесь лоскітливе, бентежно прекрасне почуття, знайоме лише людям, котрі можуть дозволити собі розкіш довіряти, не боячись жодних розчарувань.

Цілих два дні він ходив, не присідаючи, — під тим приводом, що треба відпочити від халеп минулих і підготуватися до халеп майбутніх, востаннє обійти місто в пошуках ще не відомих книгарень. Думки його були безтурботні й світлі, він крок за кроком брав участь у відродженні своєї пам’яти, канікули, які він добровільно влаштував собі вперше після студентських років, минали в товаристві відданого створіння, товариша, який високо цінував розум, — так Фішерле зазвичай називав освіченість, — не надокучав, носив із собою велику бібліотеку, проте, хоч як кортіло йому прочитати ту чи ту книжку, самочинно не розгортав жодного тому; нехай коротун був створінням потворним, нехай, як сам визнавав, не мастак бігати, але він був досить міцний і витривалий, щоб упоратися з роботою носія. Кін майже ладен був повірити в щастя, у цю нікчемну життєву мету неосвічених людей. Якщо за ним не женешся й воно приходить саме собою, якщо не тримаєш його силоміць і обходишся з ним досить поблажливо, то кілька днів його можна й спокійно потерпіти при собі.

Коли настав третій день цієї щасливої доби, отоді Фішерле й попросив на годинку його відпустити. Кін підніс руку, наміряючись ляснути себе по лобі. За інших обставин він так і вчинив би. Та, вже побувавши в бувальцях, він вирішив, однак, змовчати й викрити зрадницькі плани коротуна, якщо той їх мав. Історія зі срібним портсигаром йому видалася зухвалою брехнею. Заявляючи про свою незгоду спочатку всілякими недомовками, а далі щораз відвертіше й розгніваніше, він раптом сказав:

— Гаразд, я піду з вами!

Цьому нещасному каліці доведетьсь зізнатись у своєму брудному замірі. Кін піде з ним до самого віконця й подивиться на ту вигадану квитанцію й той вигаданий портсигар. А позаяк їх нема, то цей негідник там, при людях, упаде перед ним навколішки й крізь сльози попросить прощення. Фішерле здогадався про його підозру й щиро образився. Кін, видко, має його за божевільного; ага, крастиме він книжки — саме книжки, та ще й які! Через те, що він хоче поїхати до Америки й заробляє собі цю поїздку тяжкою працею, з ним обходяться, мов із людиною, в якої курячий розум!

Дорогою до ломбарду він розповідав Кінові, як там усередині. Він змальовував ту величну будівлю з усіма її залами від підвального поверху до самого горища. А насамкінець, ледве стримуючись, щоб не зітхнути, промовив:

— Про книжки нам ліпше не розмовляти!

У Кіна спалахнула цікавість. Він розпитував коротуна, який усе маніжився та ламався, доти, доки зрештою витяг із нього жахливий факт. Кін вірив йому, бо від людей можна сподіватися будь-якої підлоти; він сумнівався, бо цього дня ставився до Фішерле вороже. А той знайшов такі тони, які пустити повз вуха не можна було. Він розповів про те, як приймають книжки. Якась свиня їх поціновує, якийсь собака виписує квитанцію, якесь бабище загортає їх у брудне ганчір’я й прикріплює до них номерок. Якийсь немічний старець, що ледве на ногах тримається, тягне книжки геть. Як поглянеш йому вслід, серце кров’ю обливається. Хочеться ще трохи постояти перед тим віконцем і виплакатись, перше ніж вийти надвір, соромно ж бо за свої червоні очі, але свиня вже рохкає: «З вами все», витурює тебе й опускає шибку. Трапляються натури вразливі, яким і після цього не сила піти. Але тоді починає гавкати собака, і ти вшиваєшся, а то ще вкусить.

— Але ж це жорстоко! — вихопилося в Кіна.

Поки карлик розповідав, він наздогнав його, пішов поруч — серце в нього просто завмирало — і тепер спинився посеред вулиці, яку вони саме перетинали.

— Усе саме так, як я кажу! — підтвердив Фішерле плаксивим голосом.

Він згадав, як той собака дав йому ляпаса, коли він цілий тиждень, день при дні ходив до нього й канючив якусь стару книжку про шахи. Свиня стояла поруч і аж тряслася від утіхи та жиру.

Фішерле більш нічого не сказав. Він, здавалося йому, помстився достатньо. Кін і собі мовчав. Коли вони нарешті прийшли, до портсигара він утратив будь-яку цікавість. Він мовчки дивився, як Фішерле викупив портсигар, як раз у раз потирав ним об піджак.

— Я його не впізнаю. Нічого собі обходяться з речами!

— З речами.

— Звідки мені знати, чи це мій портсигар?

— Портсигар.

— Знаєте що, я на них поскаржуся. Тут злодій на злодієві сидить. Я цього не попущу! Хіба я — не людина? Бідак теж має права!

Він так розпалився, що люди довкола, які доти дивувалися лише його горбу, тепер звернули увагу й на його слова. В кожному разі вони почувалися тут ошуканими й ставали на бік горба, обійденого долею ще більшою мірою, ніж вони, хоча насправді й не думали, що в ломбарді підмінюють заставлені речі. Фішерле викликав загальне ремствування, він не вірив власним вухам — до нього прислухалися. Він говорив далі, ремствування наростало, від захвату він уже ладен був кричати, але цієї миті якийсь гладун поруч пробурмотів:

— То йдіть, скаржтеся!

Фішерле ще кілька разів швиденько потер об піджак портсигара, відкрив його й прокаркав:

— Ні, оце-то так! Знаєте що! Це він!

Йому пробачили розчарування, яке він так легковажно викликав у всіх, і на оказію з портсигаром махнули рукою; зрештою, цей сіромаха — всього-на-всього каліка. Хтось інший на його місці так легко не відбувся б. Виходячи із зали, Кін поцікавився:

— А що то був за гомін?

Фішерле мусив нагадати йому, чого вони прийшли сюди. Він показував Кінові портсигара доти, доки той таки побачив його. Те, що після останніх новин його підозра виявилася безпідставною і втратила будь-яке значення, особливого враження на Кіна не справило.

— Тепер відведіть мене туди! — наказав він.

Кіна пік сором уже цілу годину. Куди ще заведе нас цей світ? Ми вочевидь стоїмо перед катастрофою. Забобонна людина тремтить перед круглим числом років — тисяча — й перед кометами. Людина вчена, яку ще давні індійці вважали святою, посилає к бісу всілякі грища з числами та комети й заявляє: що нас помалу занапащає, то це непоштивість, яка вселилася в людей; саме від цієї отрути всі ми загинемо. Лихо тим, хто прийде після нас! Вони приречені, їм дістанеться від нас мільйон мучеників і знаряддя тортур, за допомогою яких їм доведеться породити другий мільйон. Жоден уряд не витримає стількох святих. У всіх містах поставлять семиповерхові палаци інквізиції на кшталт цього. Хто знає, чи не будують американці свої ломбарди заввишки до самого неба. В’язні, змушені роками чекати, поки їх спалять на вогнищі, скніють там на тридцятому поверсі. Яка жорстока іронія — оті сповнені свіжого повітря темниці! Допомагати, а не скиглити? Діяти, а не лити сльози? Як туди потрапити? Як довідатись, що там робиться? Адже людина простує життям наосліп. Що вона бачить з усього того жахливого убозтва, яке її оточує? Коли б ти усвідомив цю ганьбу, цю безпросвітну, жахливу, нищівну ганьбу, якби про неї, затинаючись від сорому, здригаючись, немов у моторошному сні, знемагаючи під тягарем власних страшних слів, тобі випадково не розповів щирої душі карлик? Ось із кого треба брати приклад. Він ще нікому про це не розповідав. У своєму смердючому кублі він сидів мовчки й навіть за шахівницею не міг забути жахливих картин, які навіки вкарбувалися в його мозок. Він страждав, а не молов язиком. День великої відплати настане, казав він собі. Він чекав, день при дні стежив він за чужими людьми, що входили до його шинку, він нестерпно виглядав людини, виглядав душі, котра бачить, чує й відчуває. І ось з’явився один, і карлик пішов за ним, запропонував свої послуги, підкорився йому ві сні й наяву, а коли настала слушна мить, заговорив. Вулиця не згорбилася, почувши його слова, жоден з будинків не завалився, машини докупи не збились, але в цього одного, до кого звертався карлик, перехопило подих, і цей один був Кін. Він почув його, він зрозумів його, цього героїчного карлика він візьме собі за взірець, смерть балаканині, тепер треба діяти!

Не підводячи погляду, Кін відпустив поруччя й став поперек вузьких сходів. Цієї миті він відчув, як його хтось штовхнув. Його думки самі собою обернулись на дію. Він пильно подивився на заблуканого й запитав:

— Ви щось бажаєте?

Заблуканий — це був охлялий від голоду студент — ніс під пахвою важку теку. Він мав твори Шіллера й оце вперше прийшов до закладу, де заставляють речі. Позаяк книжки його були дуже зачитані, а сам він по самісінькі свої довгі вуха у боргах, тримався студент несміливо. Перед сходами з його надто маленької голови вивіялися рештки хоробрости (і навіщо він пішов учитися? Батько, мати, дядьки й тітки радили йому податися в комерцію), він розігнався й налетів на якусь сувору постать, — це був, певна річ, тутешній директор, — яка пронизала його поглядом і різко наказала зупинитись:

— Ви щось бажаєте?

— Я... я хотів до книжкового відділу.

— Це я.

Студент, що ставився з пієтетом до професорів і таких, як вони (адже ті все його життя знущалися з нього), а також до книжок (адже він мав їх так мало), потягся рукою до капелюха, щоб скинути його. Та враз пригадав, що капелюха на ньому нема.

— З чим ви зібралися нагору?

— Та... Тільки з Шіллером.

— Покажіть!

Студент не зважився подати йому теку. Він знав, що цього Шіллера в нього ніхто не візьме. На найближчі дні цей Шіллер був його останньою надією. Йому не хотілося поховати її так швидко. Кін рвучко відібрав у нього теку. Фішерле спробував зробити знак своєму господареві й кілька разів цикнув: «Цсс! Цсс!» Сміливість, з якою на відкритих сходах грабували студента, йому імпонувала. Цей фахівець із книжкової галузі все ж таки був, мабуть, хитріший, аніж Фішерле гадав. Можливо, божевільним він тільки прикидався. Але тут, на відкритих сходах, так діло не піде. Фішерле заходився завзято розмахувати руками за спиною в студента, водночас готуючись слушної миті втекти. Кін розкрив теку й почав пильно оглядати Шіллера.

— Вісім томів, — констатував він. — Саме собою видання нічого не варте, книжки в жахливому стані!

Вуха в студента почервоніли.

— Що ви за це хочете? Я маю на увазі, скільки... грошей?

Це огидне слово Кін промовив наприкінці та ще й перед ним помовчав. Від пори золотої юности, яку студент провів переважно в батьковій крамниці, він пам’ятав, що ціну завжди треба називати якнайвищу, щоб потім її можна було скидати.

— На днях я виклав за нього тридцять два шилінги. — Студент побудував фразу так і промовляв її таким тоном, як це робив його батько.

Кін дістав портмоне, взяв із нього тридцять шилінгів, додав до них дві монети, що їх добув із гаманця, подав усю цю суму студентові й сказав:

— Ніколи більш цього не робіть, друже! Жодна людина не варта того, чого варті її книжки, повірте мені!

Він повернув студентові повну теку й щиро потис руку. Хлопець заквапився, він проклинав формальності, якими його тут іще затримували. Коли він стояв уже біля скляних дверей, — геть збитий з пантелику Фішерле відступив студентові з дороги, — Кін гукнув йому навздогін:

— А чому саме Шіллера? Читайте краще оригінал! Читайте Іммануїла Канта!

«Сам ти оригінал!» — ошкірився подумки студент і щодуху кинувся бігти.

Фішерле стояв украй схвильований. Він уже мало не плакав. Він схопив Кіна за ґудзики штанів — піджак був для нього надто високо — й закаркав своїм воронячим голосом:

— Знаєте, як це називається? Це називається божевілля! Людина або має гроші, або їх не має. Якщо вона має гроші, то не віддасть їх, а якщо не має, то однаково не віддасть. Це злочин! Посоромтеся! Такий великий чоловік!

Кін його не слухав. Він був дуже задоволений своїм вчинком. Фішерле смикав злочинця за штани доти, доки той звернув на нього увагу. У поведінці горбуна Кін відчував німий докір, — так він назвав це для себе, — і, щоб угамувати його, розповів про внутрішні помилки, які нібито так часто трапляються у житті людей в екзотичних країнах.

Багаті китайці, дбаючи про своє спасіння й добробут і на тому світі, люблять офірувати великі гроші на утримання в буддійських монастирях крокодилів, свиней, черепах та інших тварин. Там заводять для них спеціальні ставки та обори, ченці тільки ними й клопочуться, і лихо їм, якщо з таким офірованим крокодилом щось станеться. Навіть дуже гладку свиню тут чекає легка, природна смерть, а шляхетного жертводавця — нагорода за його добре діло. Ченцям перепадає за це стільки грошей, що вони можуть жити на них усі гуртом. Коли в Японії підходиш до якого-небудь святилища, то бачиш край дороги дітей, що сидять зі спійманими птахами; невеличкі клітки стоять щільно одна побіля одної. Цих птахів спеціально навчають лопотіти крильми й гучно щебетати. Буддійські прочани, проходячи дорогою, задля власного блаженства хочуть зглянутися над ними. За невеличкий викуп діти відчиняють клітки й випускають птахів на волю. Викуповувати тварин і птахів там стало звичаєм. Яке діло прочанам до того, що приручених птахів їхні господарі знов заманять до кліток? Живучи ціле життя в неволі, та сама пташка стає предметом співчуття прочан десятки, сотні й тисячі разів. Окрім поодиноких, украй обмежених і зовсім темних йолопів, прочани добре знають, що буде з птахами, щойно вони повернуться до них спиною. Проте до справжньої долі птахів їм байдуже.

— Не важко зрозуміти чому, — висновує мораль зі своєї розповіді Кін. — Адже йдеться лише про тварин чи птахів. А до них можна ставитися байдуже. Їхньою поведінкою править дурість. Чому птахи не летять собі геть? А коли вже їм попідтинали крила, то чому вони бодай не відплигують якомога далі вбік? Чому знов дають заманити себе до кліток? Їхня біда — в їхній пташиній дурості! А сам собою викуп, як і будь-який забобон, має глибокий сенс. Наскільки глибоко такий вчинок впливає на людину, яка його здійснює, залежить, звичайно, від того, що вона викуповує. Замініть цих сміховинно дурних птахів книжками — справжніми, мудрими книжками, — і ваш учинок набуде надзвичайно високої моральної цінности. Ви навертаєте на праведну путь заблукану людину, яка шукає пристанища в пеклі. Будьте певні, тепер того Шіллера вдруге на ешафот не потягнуть. Виправляючи людину, яка за нинішніми законами — я б сказав, за нинішнім беззаконням — вільно порядкує своїми книжками, так ніби це птахи, тварини, раби чи робітники, ви полегшуєте й долю самих книжок. Прийшовши додому, людина, якій у такий спосіб нагадали про її обов’язок, припаде до ніг тих, кого доти вважала своїми слугами, але кому в духовному сенсі мала б слугувати сама, й заприсягнеться виправитись. І навіть якщо вона зачерствіла так, що виправитись уже не годна, то з пекла завдяки викупу пощастить вирватися бодай її жертвам. Знаєте, що таке пожежа в бібліотеці? Атож, пожежа в бібліотеці на сьомому поверсі! Спробуйте це собі уявити! Десятки тисяч томів... Це ж мільйони сторінок... Мільярди літер... Кожна з них горить... благає... волає... кличе на допомогу... Тут можуть луснути барабанні перетинки, може не витримати серце... Та годі про це! Я вже багато років не почувався таким щасливим, як сьогодні. Ми не звернемо зі шляху, на який ступили. Щоб стримати спільну біду, ми зробимо не багато, але зробимо! Якщо кожне гадатиме собі: скільки в мене самого тої сили, — то нічого не зміниться, і це лихо розповзатиметься далі. До вас я відчуваю безмежну довіру. Ви були образилися, бо я не розповів вам про свій план заздалегідь. Але він набув чітких обрисів тієї миті, коли мене безмовно штовхнули твори Шіллера. Тоді я не встиг вам нічого сказати. Зате зараз я скажу вам обоє гасел, під якими триватиме наша акція: діяти, а не скиглити! Діяти, а не розпускати нюні! Скільки у вас грошей?

Фішерле, який Кінову розповідь спершу перебивав роздратованими вигуками на кшталт: «Та яке мені діло до тих японців!» або: «А чого не золотих рибок?», а набожних прочан уперто обзивав тільки «волоцюгами», не пропускаючи повз вухо, однак, жодного слова, вгамувався, коли мова зайшла про те, що вони вдвох із Кіном можуть зробити та про плани на майбутнє. Він саме розмірковував про те, як урятувати свої гроші на поїздку до Америки — гроші, які йому належали, які він уже тримав у руках, жива готівочка, і які з обережности довелося тимчасово повернути. Цієї хвилини Кінове запитання «Скільки у вас грошей?» змусило його спуститися з неба на землю. Фішерле зціпив зуби й мовчав — певна річ, лише з ділових міркувань, а то б він сказав оцьому все, що думає. До нього почав доходити сенс усієї цієї комедії. Шляхетному панові було шкода винагороди за знахідку, винагороди, яку Фішерле чесно заслужив. Цей пан виявився надто великим страхополохом, щоб витягти в нього ці гроші вночі. Та він ніколи б їх і не знайшов. На ніч Фішерле сховав їх, щільно зібгавши, між ногами.

І що ж він зробив, цей порядний чоловік, так званий учений і бібліотекар, а насправді навіть не фахівець у книжковій галузі, просто такий собі пройдисвіт, який вільно розгулює тільки через те, що не має горба, — що ж він, питається, зробив? Тоді, щойно вийшовши з «Неба», він був раденький дістати назад свої бозна-де накрадені грошенята. Боявся, що Фішерле покличе решту своїх, тим-то швиденько й виклав винагороду за знахідку. А щоб знов запопасти й ті десять відсотків, великодушно запропонував: «Ідіть до мене на службу!» Одначе що ж він робить далі, цей авантурник? Далі він прикидається божевільним. Треба визнати, в нього це виходить чудово. Фішерле попався на гачок. Цілу годину той корчив перед ним, Фішерле, всілякі почуття, доки хтось трапився з книжками. І він на радощах жертвує йому тридцять два шилінги, сподіваючись дістати від Фішерле в тридцять разів більше. Працює з таким розмахом, а жалюгідної винагороди за знахідку бідному кишеньковому злодієві шкодує! Які ж дріб’язкові всі ці великі цабе! Просто нема чого й сказати. Фішерле на таке не сподівався. А від цього божевільного й поготів. Ну гаразд, бути навсправжки божевільним йому не конче, але чому він такий нечистий на руку? Фішерле з ним за це поквитається. А як уміє розказувати всілякі гарненькі баєчки! Розум цей чоловік має. Зразу видно різницю між бідним кишеньковим злодієм і авантурником першої марки. У готелі такому повірить будь-хто. Фішерле теж мало не повірив.

Поки він палав обуренням і водночас плазував від захвату, Кін довірливо підхопив його під руку й промовив:

— Ви ж бо на мене вже не гніваєтесь, еге ж? Скільки у вас грошей? Нам треба триматися купи!

«Мерзотник! — подумав Фішерле. — Ти граєш добре, але я зіграю ще краще!» Вголос він сказав:

— Та, либонь, шилінгів тридцять знайдеться.

Решту він добре сховав.

— Малувато. Але краще, ніж нічого.

Кін уже забув про те, що кілька днів тому подарував коротуну чималу суму. Він одразу прийняв скромний внесок Фішерле в загальну справу, вельми розчулено подякував за таку готовність приносити жертви й ледве не пообіцяв йому небесного блаженства.

Від цього дня обидва повели один проти одного боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу, про яку один з них навіть не здогадувався. Другий, відчуваючи себе актором слабкішим, узяв до своїх рук режисуру — він сподівався в такий спосіб відшкодувати власний недолік.

Щоранку Кін з’являвся біля ломбарду. Ще до того, як мали відчинитися віконця, він походжав туди-сюди перед головним під’їздом «Терезианума», уважно придивляючись до перехожих. Як тільки котрийсь із них спинявся, Кін підходив до нього впритул і запитував: «Що вам тут треба?» Навіть особливо грубі й вульгарні відповіді його не бентежили. Успіх підтверджував, що він діє слушно. Ті, хто проходив цією вулицею до дев’ятої ранку, розглядали оголошення на будівлі переважно з цікавости; оголошення повідомляли про те, коли й де відбудеться наступний аукціон і що на ньому продаватимуть з молотка. Люди полохливі мали Кіна за таємного агента, що охороняв скарби «Терезианума», й поспішали уникнути конфлікту з ним. До свідомости байдужих його запитання доходило аж через дві вулиці. Типи нахабніші обкладали його лайкою і, всупереч своєму звичаєві, стояли перед оголошеннями довго й нерухомо. Кін їх не зачіпав. Він добре запам’ятовував їхні обличчя. Він вважав їх людьми, особливо обтяженими усвідомленням власної провини, вони прийшли до ломбарду на розвідку, щоб за годину, можливо, повернутися сюди зі своїми офірними цапами під пахвою. Те, що вони, однак, більш не з’являлися, Кін пояснював впливом своїх нищівних поглядів, які він на них кидав. Коли наставав час, він вирушав до невеличкого вестибуля в бічному флігелі. Кожен, хто входив тут у скляні двері, бачив насамперед худющу й рівну, як свічка, постать біля вікна й, щоб дістатися до сходів, мусив пройти повз неї. Коли Кін до когось звертався, на його обличчі не здригалася жодна риса. Ворушилися тільки губи, мов два гострі ножі. Передусім для нього йшлося про викуп нещасних книжок, потім — про виправлення недолюдків. У книжках він тямив непогано, в людях, як мусив визнати сам, — гірше. Тому поклав собі стати добрим психологом.

Щоб легше було вистежувати людей, які з’являлися перед скляними дверима, Кін поділив їх на три групи. Для першої повна сумка була тягарем, для другої — хитрощами, для третьої — насолодою. Перші тримали книжки обіруч, без любови, без вишуканости, як ото тримають звичайний важкий пакунок. Книжками вони відчиняли двері. Якби довелося, вони протягли б книжки й поруччям. Намагаючись якомога швидше спекатися свого тягаря, вони й не думали їх ховати, а завжди тримали перед собою — біля грудей або на череві. Запропоновані гроші приймали з готовністю, не торгуючись, їх влаштовувала будь-яка сума, і йшли вони з ломбарду такі самісінькі, як і приходили сюди, обтяжені хіба ще однією думкою, позаяк несли з собою гроші, а також сумніви в тому, чи законним шляхом стали їхніми власниками. Кінові ця група була неприємна, її представники вчились, як на нього, надто повільно; щоб остаточно виправити їх, на кожного потрібно було б згаяти по кілька годин.

Справжню ненависть відчував він, однак, до другої групи. Ті, хто до неї належав, ховали книжки на спині. Щоб зацікавити й розпалити покупця, вони в найкращому разі показували з-під пахви краєчок книжки. Навіть найкращі пропозиції вони сприймали з недовірою. Відкрити сумку чи розгорнути пакунок відмовлялися. Торгувалися вони до останньої хвилини, а насамкінець щоразу вдавали, ніби їх ошукали. Траплялися з-поміж них і такі, котрі, сховавши гроші, потім усе ж таки поривалися піднятись до пекла. У таких випадках Кін переходив на тон, якому й сам дивом дивувався. Він заступав їм шлях і поводився з ними так, як вони того й заслуговували: вимагав негайно повернути гроші. Почувши це, ті кидалися навтіки. Краще невеликі гроші в кишені, думали вони, ніж великі десь аж під дахом. Кін не мав сумніву, що нагорі платять величезні суми. Що більше грошей віддавав він сам, що менше їх залишалося в нього, то глибше пригнічувала його думка про несумлінну конкуренцію отої нечистої сили нагорі.

Із третьої групи ще не приходив ніхто. Але Кін не мав сумніву, що вона є. Її представників, чиї прикметні риси Кін знав, як отче-наш, він виглядав терпляче і з тугою. Колись прийде той, хто носить свої книжки з насолодою, чий шлях до пекла встелено муками, хто знеможено впав би, коли б з ним не було його друзів, від яких він безнастанно дістає наснагу. Ходить він, мов сновида. За скляними дверима з’являється його постать, він зволікає: як би їх штовхнути так, щоб не завдати його друзям ані найменших страждань? Йому це вдається. Любов робить людину винахідливою. Уздрівши Кіна, втілення свого власного сумління, він стає червоний мов рак. Напруживши всю свою силу волі, він робить над собою зусилля й ступає кілька кроків уперед. Голова в нього похилена. Біля Кіна, перше ніж той устигає забалакати до нього, він, скоряючись внутрішньому наказу, зупиняється. Він здогадується, що звелить йому власне сумління. Лунає страшне слово: «Гроші». Він здригається, наче засуджений до гільйотини, й гучно схлипує: «Не треба! Не треба!» Він грошей не візьме, скорше сам собі встромить кинджал у груди. Він кинувся б навтікача, але сила його полишає, до того ж, щоб не нашкодити друзям, слід уникати будь-якого різкого руху. Сумління обіймає його й промовляє до нього втішні слова. Один покаянний грішник, каже він, вартий більше, ніж тисяча праведників. Можливо, він заповість йому свою бібліотеку. Коли цей чоловік прийде, він на часинку покине свій пост — той один, котрий нічого не бере, вартий тисячі тих, хто хоче більше. Чекаючи, він віддає цій тисячі те, що має. Може, хто-небудь з першої групи вдома все ж таки замислиться над своїм життям. На другу він надій не покладає. Жертв він рятує всіх до одної. Саме задля цього, а не задля власної втіхи, він тут і стоїть.

Праворуч над головою в Кіна висіла табличка, яка суворо забороняла спинятися на сходах, у коридорах, а також біля опалювальних батарей. Фішерле ще першого дня звернув на неї увагу свого смертельного ворога.

— Люди ще подумають, що ви не маєте вдома вугілля, — сказав він. — Тут стовбичать тільки ті, в кого нема вугілля, а їм це не дозволяють. Їх проганяють. Тільки марно опалюють. Щоб клієнти не застудили собі розуму, як підійматимуться сходами. Хто мерзне, нехай одразу забирається геть. А то ще зігріється. Хто не мерзне, той може залишатися. На вас як поглянеш, то відразу подумаєш, що вам холодно.

— Але ж батарея стоїть на сходах між поверхами, аж на п’ятнадцять східців вище, — відказав Кін.

— Задурно тепла не дають, навіть трішечки. А знаєте, там, де оце ви стоїте, я теж уже стояв, і мене все ж таки витурили в шию. — Фішерле не збрехав.

Кін розумів, що тутешні конкуренти аж-аж-аж зацікавлені спровадити його звідси, і вдячно прийняв пропозицію коротуна постояти на чатах замість нього. Його гаряча зацікавленість половиною бібліотеки, яку він довірив Фішерле, прохолола. Загрожували більші небезпеки. Тепер, коли вони об’єдналися під спільними гаслами для спільної справи, він не вірив у жоден обман. Другого дня, коли вони вирушили на своє робоче місце, Фішерле сказав:

— Знаєте що, йдіть попереду! Ми не знайомі. Я залишуся де-небудь надворі. Щоб ви мені не заважали. Я навіть не скажу вам, де стоятиму. Якщо вони помітять, що ми з вами заодно, вся робота котові під хвіст. Коли що, я пройду повз вас і підморгну. Спершу чкурнете ви, потім я. Вкупі не втікатимемо. За отою жовтою церквою в нас буде рандеву. Там мене й чекайте. Зрозуміло?

Фішерле щиро здивувався б, якби його пропозицію відкинули. Він був зацікавлений у Кінові й навіть у гадці не мав, щоб його здихатися. Як можна було подумати про те, що він накиває п’ятами через якусь там винагороду за знахідку, через якісь чайові, коли він замахнувся на більше — на все?! Цей авантурник, цей фахівець із книжкової галузі, цей хитрий пес розгадав чесну частину його намірів і послухався.

Четверо і їхнє майбутнє

Скоро лиш Кін зник у будівлі, Фішерле неквапно рушив назад до сусіднього рогу, завернув у провулок і щодуху кинувся бігти. Діставшись до «Ідеального неба», він спершу дав своєму впрілому, захеканому, тремтячому тілу трохи перепочити, а тоді ступив досередини. У цей час більшість небожителів звичайно ще спали. На це він і сподівався; грубі й небезпечні люди зараз йому були ні до чого. У шинку виявились: довготелесий кельнер, мандрівний крамар, який хворів на безсоння і мав з нього принаймні ту вигоду, що міг бігати містом, не присідаючи, двадцять чотири години на добу; сліпий інвалід, що попивав тут перед початком свого робочого дня дешевеньку вранішню каву й ще користувався власними очима; стара жінка, котра продавала газети й котру називали «Фішеркою», бо вона була схожа на Фішерле і — про це знали всі — кохала його так само таємно, як і нещасливо, а також каналізаційний чистильник, що після нічної роботи від смороду вигрібних ям любив відпочивати у смороді «Ідеального неба». Він мав славу найсоліднішого з тутешніх завсідників, позаяк три чверті тижневого заробітку віддавав дружині, у щасливому шлюбі з якою прижив трьох дітей. Четверта частина його заробітку протягом ночі чи дня перекочовувала до каси небовласниці.

Фішерка подала коханому, що саме переступив поріг, газету й сказала:

— На ось! Де це ти так довго вештався?

Коли до Фішерле чіплялася поліція, він зазвичай на кілька днів зникав. Тоді казали: «Він поїхав до Америки», щоразу сміялися з цього жарту — як же такий курдупель дістанеться до тієї величезної країни хмарочосів! — і забували про нього доти, доки він вигулькував знов. Кохання його дружини, «пенсіонерки», було не таке безмежне, щоб вона за нього побивалася. Вона кохала його тільки тоді, коли він був поруч, і знала, що до буцегарень та допитів йому не звикати. Слухаючи жарт про Америку, жінка думала про те, як добре було б, якби всі свої гроші вона могла витрачати тільки на себе. Вона давно вже хотіла купити собі в кімнатку образ мадонни. Пенсіонерці належить мати образ мадонни. Коли Фішерле зрештою наважувався вийти з криївки, де переховувався — здебільшого без провини, просто через те, що його завжди про всяк випадок довго тримали в попередньому ув’язненні й забирали в нього шахи, — він ішов насамперед до кав’ярні й через кілька хвилин знову ставав її улюбленим дитям. Тільки Фішерка щодня питала про нього й висловлювала всілякі здогади щодо того, де він може бути. Він мав право безплатно читати її газети. Перед тим, як вирушити на свій обхід, вона, накульгуючи, швиденько забігала до «Неба», подавала йому верхній примірник зі свого свіжонадрукованого стосу й, тримаючи під пахвою важку ношу, терпляче чекала, поки він дочитував газету. Він мав право газету розгортати, бгати й недбало згортати, решта відвідувачів могли тільки зазирати до неї через його плече. Коли Фішерле бував не в гуморі, він умисне затримував цю жінку якомога довше, і вона зазнавала великих збитків. Через таку її незбагненну дурість з неї дражнилися, а вона тільки стенала плечима, погойдувала горбом, — він був не менший і не менш колоритний, ніж у самого Фішерле, — й казала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Можливо, лише задля цих жалісних слів вона Фішерле й кохала. Жінка вигукувала їх деренчливим голосом, і це лунало так, немовби вона розхвалює дві газети — «Крім нього» й «На цілому світі».

Цього дня Фішерле на її газету навіть не глянув. Фішерка не здивувалася, адже газета була несвіжа, а вона бажала йому лише добра й думала тільки про те, що він уже давно нічого не читав — хто знає, звідки він прийшов. Коротун схопив її за плечі — вона була така сама на зріст, як і він, — трусонув і прокаркав:

— Агов, люди, ходіть усі сюди, я для вас щось маю!

Усі, крім сухотного кельнера, який не давав цьому євреєві собою командувати, нічим не цікавився й незворушно залишився біля шинквасу, — загалом, отже, три душі, — кинулися до Фішерле й від нетерплячки трохи його не задушили.

— У мене кожне може заробити по двадцять шилінгів за день! Роботи на днів зо три.

— Вісім кілограмів туалетного мила, — хутко підрахував мандрівний крамар, що хворів на безсоння.

«Сліпий» із сумнівом подивився Фішерле у вічі.

— Не завадило б! — буркнув чистильник.

Фішерка звернула увагу на слова «в мене» і суму не дочула.

— Річ у тім, що я відкрив власну фірму. Якщо дасте підписку, що все принесете шефові, тобто мені, я вас візьму!

Їм кортіло спершу почути, про що йдеться. Але Фішерле остерігався виказувати фірмові таємниці. Це окрема галузь, а більше, ніж те, що це — галузь, він нічого не скаже, категорично заявив горбун. Зате першого дня він видасть кожному по п’ять шилінгів авансу. Це було приємно чути. «Я, що нижче підписався, зобов’язуюсь негайно розрахуватися готівкою за кожен ґрош, одержаний за дорученням фірми «Зіґфрід Фішерле». Я беру на себе цілковиту відповідальність за можливі збитки». Фішерле за хвилину нашкрябав ці слова на чотирьох аркушиках із записника, якого йому презентував крамар. З-поміж усіх тут лише він був справжній комерсант, тому сподівався на власну пайку в цій справі та найкращі замовлення й хотів загодити шефа. Чистильник, батько родини й серед усіх найдурніший, підписався перший. Фішерле розсердився, тому що чистильників підпис завбільшки виявився такий самий, як у нього самого; він гадав, що найбільший підпис його.

— Хвалько! — лайнувся він.

Після цього крамар задовольнився тим, що вивів своє прізвище дрібнесенькими літерами й аж у самому куточку аркуша.

— Цього не можна прочитати! — заявив Фішерле й змусив крамаря, який уже бачив себе генеральним представником фірми, підписатися не так скромно.

«Сліпий» сказав, що й пальцем не ворухне, поки не матиме завдатку. Йому частенько доводилося мовчки спостерігати, як люди кидали до його капелюха ґудзики, тож він, коли був не на робочому місці, не вірив нікому.

— Теж мені! — з огидою кинув Фішерле. — Так наче я коли-небудь комусь брехав!

Він дістав кілька зім’ятих п’ятишилінґових банкнот, тицьнув кожному з чоловіків по одній у руку й відразу примусив їх розписатися, що вони одержали гроші «в рахунок платні».

— Ну, це справа інша, — сказав «сліпий», — бо обіцяти й додержувати слова — це не те саме. Задля такого чоловіка я й старцювати піду, як буде треба!

Крамар за такого шефа ладен був піти у вогонь і воду, чистильник — хоч у самісіньке пекло. Тільки Фішерка такої рішучости не виявляла.

— Від мене йому не треба ніякого підпису, — промовила вона, — я в нього нічого не вкраду. Бо, крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.

Фішерле сприймав її відданість як щось само собою зрозуміле, тож він, щойно ввійшовши й привітавшись, одразу показав їй спину. Вигляд його горба додавав їй відваги, з цього боку Фішерле викликав у неї, певно, почуття ніжности, але не поваги. «Пенсіонерки» в шинку не було, і Фішерка здавалася сама собі мало не дружиною нового шефа. Почувши її зухвалі слова, він різко обернувся, тицьнув їй ручку й наказав:

— Пиши, годі базікати!

Вона скорилася погляду його чорних очей — у неї вони були тільки сірі — й розписалася за п’ять шилінгів завдатку, якого ще не одержала.

— Ось так! — Фішерле надійно сховав чотири розписки й зітхнув. — Працюєш, крутишся, а що маєш? Нічого, крім клопоту! Кажу щиросердо, краще мені було б залишатися маленькою людиною, якою я був досі. Вам добре! — Він знав, що начальство завжди так звертається до підлеглих, байдуже — має воно насправді клопіт чи ні; він його таки мав. — Ходімо! — сказав потім цей карлуватий покровитель і, кивнувши головою кельнерові, хоч і знизу вгору, пішов зі своїм новим персоналом із шинку.

Надворі Фішерле пояснив підлеглим їхні обов’язки. Він брав кожного окремо, а решті наказував іти трохи позаду, так ніби не мав з ними нічого спільного. Він вважав, що обходитися з цими людьми треба по-різному, залежно від того, скільки в кого розуму. Позаяк він поспішав і вважав, що покластися можна насамперед на чистильника, то, на превелике розчарування крамаря, віддав перевагу саме тому.

— Ви непоганий батько, — сказав він чистильникові, — тому я відразу подумав про вас. Чоловік, який віддає дружині сімдесят п’ять відсотків заробітку, — на вагу золота. Тож майтеся на бачності й не ускочте в халепу. Шкода було б маленьких діточок.

Чистильник, провадив далі Фішерле, отримає від нього пакунок, який називається «мистецтво».

— Скажіть за мною: «мистецтво».

— Думаєте, я не знаю, що таке мистецтво?! Через те що віддаю жінці стілько грошей!

У «Небі» з чистильника через взаємини в його сім’ї, хоч загалом йому й заздрили, вперто знущалися. Фішерле, раз у раз апелюючи до його простацьких гордощів, таки розбудив у ньому крихту розуму, яку цей чоловік мав. Дорогу він змалював чистильникові тричі й з усіма подробицями. У «Терезианумі» той не був ще зроду. Скрізь, де потрібно, за нього ходила дружина. Компаньйон стоїть, отже, за скляними дверима, край вікна. Він довгий і худющий. Неквапно проходиш повз нього, не кажучи жодного слова — жодного! — й чекаєш, поки він звернеться до тебе сам. Тоді на повен голос кричиш: «Мистецтво, пане! Менше, ніж за дві сотні шилінгів, нічого не буде! Тільки мистецтво!» Перед однією з книгарень Фішерле звелів чистильникові почекати й закупив там товар. З десятка дешевеньких романів по два шилінги за кожен вийшов чималенький пакунок. Ще тричі Фішерле нагадав про вказівки, які давав перед цим; залишалося сподіватись, що навіть такий бовдур усе зрозумів. Якщо компаньйон спробує розгорнути пакунок і дістати книжки, треба міцно притиснути їх до себе й закричати: «Ні! Ні!» З грішми й пакунком чистильник має з’явитися на певне місце за церквою. Там з ним і розрахуються. За умови, якщо він жодній душі, навіть решті колег, не розповість про свою роботу, завтра, рівно о дев’ятій, він може знову приходити на те саме місце за церквою. До чесних чистильників у нього, Фішерле, симпатія особлива, не всім-бо крутитися в якійсь спеціальній галузі. По цих словах Фішерле зразкового батька сім’ї відпустив.

Поки чистильник чекав перед книгарнею, решта троє, як шеф їм і наказав, попростували далі, не звертаючи жодної уваги на панібратські нагукування свого колеги, що через нові вказівки геть забув про попередні. Фішерле врахував і це, тож чистильник завернув у бічну вуличку ще до того, як решта встигли помітити пакунок, що його він тримав, мов дорогоцінне немовля дуже заможних батька й матері. Фішерле свиснув, наздогнав тих трьох і взяв із собою Фішерку. Крамар здогадався, що його залишають для чогось важливішого, й сказав до «сліпого»:

— Ось побачите, мене він візьме насамкінець!

З Фішеркою коротун довго не церемонився.

— Крім мене, ти не маєш більш нікого на цілому світі, — нагадав він жінці її улюблені й сповнені любови слова. — Знаєш, так може сказати кожна. Мені потрібні докази. Якщо замотаєш бодай ґрош, між нами все скінчено, я й пальцем не торкнуся жодної твоєї газети, слово даю, і тоді чекай, поки знайдеться ще один такий, котрий буде схожий на тебе, як дві краплі води!

Решту пощастило пояснити без особливих зусиль. Фішерка дивилася Фішерле в рота; щоб бачити, як він розмовляє, вона зробилася ще нижчою, ніж була; цілуватися він не міг через свій ніс, тож тільки вона й знала, які в нього губи. У ломбарді Фішерка почувалась як удома. Тепер вона мала піти вперед і чекати шефа за церквою. Там вона одержить пакунок, за який зажадає потім двісті п’ятдесят шилінгів, і туди ж таки повернеться з грішми й пакунком.

— Біжи! — крикнув він насамкінець.

Вона викликала в нього огиду, тому що весь час його кохала.

На сусідньому розі він дочекався «сліпого» й крамаря, які йшли позаду. Крамар пропустив «сліпого» вперед і порозуміло кивнув головою шефу.

— Я обурений! — заявив Фішерле, кинувши шанобливий погляд на «сліпого», який, попри свій обшарпаний робочий одяг, озирався на всіх жінок і недовірливо їх розглядав. Надто вже кортіло йому побачити, яке враження справляв на них новий фасон його вусів. Молоденьких дівчат він ненавидів, бо їх шокувала його робота. — Щоб такий чоловік, як ви, — провадив далі Фішерле, — та давав себе обшахрувати.

«Сліпий» насторожив вухо.

— Вам кидають у капелюх ґудзика. Адже ви бачите — самі ж бо мені розповідали, — що то ґудзик, а кажете: «Дякую!» Якщо ви не подякуєте, то прощавай сліпота, й клієнтура розбіжиться. Щоб давати отак себе обшахровувати! Та ще й хто — такий чоловік, як ви! Після цього хоч у зашморг лізь! Обшахровувати — це свинство! Хіба я не правду кажу?

У «сліпого», дорослого чоловіка, який три роки провоював на передовій, виступили сльози. Цей обман, який він добре бачив щодня, завдавав йому найбільших страждань. Свій шматок хліба він має заробляти тяжкою працею, і через це кожен шмаркач дозволяє собі ще й глумитися з нього, мов з якогось віслюка. «Сліпий» часто й серйозно замислювався над тим, чи не вкоротити собі віку. Якби йому ще не щастило час від часу з жінками, він зробив би це вже давно. У «Небі» він кожному, хто заводив з ним розмову, розповідав історію з ґудзиками й на завершення погрожував коли-небудь таки порішити котрогось із тих мерзотників, а тоді накласти руки й на себе. Це тривало вже багато років, тому ніхто не сприймав чоловіка серйозно, і його недовіра тільки зростала.

— Атож! — вигукнув він, розмахуючи рукою над горбом у Фішерле. — Трирічний пуцьвірінок і той знає, що в нього в руках — ґудзик чи ґрош! А я хіба не знаю? Хіба я не знаю! Я ж бо не сліпий!

— Отож я й кажу, — перебив його Фішерле, — все це через оте шахрайство. Навіщо людям шахрувати? Краще відверто скажи: ниньки в мене ні гроша, чоловіче добрий, зате завтра дістанете аж два. Таж ні, цьому хвальку краще вас обдурити, а ви мусите мовчки проковтнути його ґудзика. Вам, любий мій, треба підшукати собі іншу роботу! Я вже давненько міркую про те, що можна для вас зробити. Ось що я вам скажу: якщо за ці три дні ви добре себе покажете, я візьму вас працювати надовше. Решті нічого не кажіть, сувора таємниця, я всіх їх, між нами кажучи, звільню, зараз я беру їх на кілька днів, бо мені їх шкода. З вами справа інша. Ви не можете терпіти шахрайства, я не можу терпіти шахрайства, ви чоловік порядний, я чоловік порядний. Ви ж бо не станете заперечувати, що ми пасуємо один до одного. А щоб ви бачили, як я вас шаную, я одразу виплачу вам гонорар за цілий день. Решта нічого не дістануть.

«Сліпий» і справді одержав ще п’ятнадцять шилінгів. Спочатку він не повірив був своїм вухам, тепер те саме сталося з його очима.

— Про самогубство можна забути! — вигукнув він.

Задля такого щастя «сліпий» ладен був відмовитися від цілого десятка жінок — він усе лічив у жінках. Тепер усе, що йому пояснював Фішерле, він схоплював із захватом, завиграшки. З довготелесого компаньйона він тільки посміявся, бо на душі в нього було так хороше.

— А він не кусається? — запитав «сліпий», згадавши про свого високого й худющого пса, який вранці приводив його на робоче місце, а ввечері звідти забирав.

— Нехай тільки спробує! — пригрозив Фішерле.

Він хвилю повагався, розмірковуючи, чи не довірити «сліпому» грошей трохи більше, ніж заплановані триста з гаком шилінгів, адже його захват, схоже, був щирий. Фішерле торгувався з самим собою, надто вже кортіло йому заробити півтисячі за одним разом. Вирішивши, однак, що ризик надто великий, така втрата може пустити його з торбою, він притлумив своє палке бажання до чотирьохсот шилінгів. «Сліпий» мав вирушити на майдан перед церквою й чекати його там.

Коли того не стало видно, крамар вирішив, що нарешті настав його час. Дрібною ходою він хутко наздогнав карлика й пішов у ногу поруч із ним.

— Поки цих здихаєшся! — озвався він.

Крамар горбився, йому не щастило опустити голову так низько, щоб урівнятися з Фішерле; зате коли він розмовляв, то дивився вгору, так наче карлик, відколи став його начальником, став удвічі вищий.

Фішерле мовчав. Він не мав наміру пускатися з цим чоловіком у панібратство. Ті троє виявилися в «Небі», як на загад, із цим четвертим він був насторожі. Це вперше й востаннє, поклав він собі. Крамар озвався ще раз:

— Поки цих здихаєшся, еге ж?

Терпець у Фішерле урвався:

— Послухайте, а чого це ви так розбалакалися? Ви на службі! Розмовлятиму тепер я! Якщо кортить почесати язика, шукайте собі іншу роботу!

Крамар опанував себе й уклонився. Його долоні, які він, щось підраховуючи, щойно потирав, стулилися. Тулуб, голова й руки дрібно затремтіли. Чим іще він міг довести свою покору? Розгублений і знервований, він ладен був мало не на голову стати, аби лиш віддано стулити й ступні. Він боровся за те, щоб позбутися безсоння. Коли він чув слово «багатство», на думку йому спадали санаторії й складні курси лікування. В його раю були безвідмовні снодійні засоби. Там спали по два тижні поспіль, жодного разу не прокидаючись. Їли ві сні. Прокидалися через два тижні, раніше не можна було, доводилося слухатись, що тут удієш. Лікарі були суворі, як поліція. Потім ішли на півдня грати в карти. Для цього там була окрема кімната, куди заходили тільки порядні комерсанти. За кілька годин люди ставали там удвічі багатшими, так їм щастило в грі. Після цього знов лягали на два тижні спати. Часу було скільки завгодно.

— Чого це вами так тіпає? Посоромилися б! — закричав фішерле. — Годі вам тіпатись, або ви мені геть не потрібні!

Переляканий крамар очумався від сну й погамував, як міг, свої тремтячі руки й ноги. Його знов цілковито поглинула жадоба.

Фішерле бачив, що причепитися до цього підозрілого суб’єкта й звільнити його нема жодного приводу. Тоді він, розлючений, заходився давати йому вказівки:

— Слухайте добре, або я к бісу вас вижену! Я дам вам пакунок. Пакунок, утямили? Що таке пакунок, мандрівний крамар має знати. Підете з ним до «Терезианума». Це вам розтлумачувати не треба. Ви й так виснете там цілими днями, нездара. Перше ніж рушити до книжкового відділу, відчините скляні двері. Та не тіпайтесь, кажу ж вам! Якщо вас тіпатиме так і там, то розіб’єте шибу. Це ваше діло. Біля вікна стоятиме стрункий, порядний на вигляд пан. Це мій надійний компаньйон. Підходите до нього й тримаєте язика за зубами. Якщо забалакаєте раніше від нього, він обернеться до вас спиною й залишить вас із носом. Такий уже він чоловік — авторитет! Отож краще мовчіть! Я не маю жодного бажання тягатися з вами по судах, щоб відшкодувати свої збитки. Та якщо ви утнете мені щось не те, я все ж таки потягну вас до суду, і не сумнівайтеся, я не дам вам занапастити нещасну мою комерцію! А якщо ви недоумкуватий псих, то вшивайтеся геть! Як на мене, то краще вже чистильник, аніж ви. То на чому я спинився? Ви ще не забули?

Фішерле раптом упіймав себе на тому, що збився з добропристойної мови, яку опанував за кілька днів спілкування з Кіном. Та саме такою мовою, на його думку, доречно було говорити з цим зухвалим підлеглим. Він зробив паузу, щоб трохи заспокоїтись, і скористався нагодою звинуватити ненависного конкурента в тому, що той неуважно слухає. Крамар відповів одразу ж:

— Ви спинилися на стрункому компаньйоні, а я щоб мовчав.

— Ви спинилися, ви спинилися! — невдоволено пробурмотів Фішерле. — А пакунок де?

— Пакунок у мене в руках.

Покірність цього брехливого створіння довела Фішерле до відчаю.

— Ох! — зітхнув він. — Поки вам розтлумачиш так, щоб ви втямили, може вирости другий горб!

Крамар ошкірився, сприйнявши згадку про горб як винагороду собі за це паплюження. Та навіть на своїй висоті він не був певний того, що за ним не стежитимуть, і крадькома зиркнув униз. Фішерле нічого не помітив, позаяк відчайдушно придумував нові образи. До вульгарних слів, уживаних в «Ідеальному небі», він удаватися не хотів, на людину звідти особливого враження вони не справили б. Ще раз обзивати крамаря недоумкуватим психом було надто нецікаво. Зненацька Фішерле наддав ходи й, коли крамар відстав спершу на півкроку, обернувся й зневажливо сказав:

— Ви вже й стомилися. Знаєте, ви так далеко не зайдете!

Потому Фішерле повернувся до своїх настанов. Він суворо наказав крамареві зажадати від стрункого компаньйона сто шилінгів «завдатку» — але не раніше, ніж той зупинить його й забалакає до нього, — а тоді, так само не кажучи жодного слова, знову прийти із завдатком і пакунком на майдан за церквою. Що робити далі, він довідається там. Хоча б одне слівце про свою роботу, навіть решті трьом працівникам, — і він одразу звільнений.

Подумавши про те, що крамар може все вибовкати й зайти з тими трьома в змову супроти нього, Фішерле трохи подобрішав. Щоб якось затерти свої прискіпування, він уповільнив ходу, а коли супутник раптом на цілий метр його випередив, сказав:

— Стривайте, куди це ви летите? Так поспішати нам теж не треба!

Крамар сприйняв ці слова як нову каверзу. Все, що Фішерле так спокійно й дружньо казав йому далі, немовби вони й досі були рівня, товариші з «Неба», він пояснив собі страхом коротуна перед будь-чиїми самоправними діями. Крамар хоч і нервував, але був аж ніяк не в тім’я битий. Він умів скласти ціну людям і мотивам їхньої поведінки; щоб умовити їх купити сірники, шнурки до черевиків, записника чи найдорожче — шматок мила, він пускав у хід більше дотепности, проникливости й навіть потайливости, ніж дуже знамениті дипломати. Тільки коли йшлося про його заповітну мрію — щоб можна було скільки завгодно спати, — думки в нього розпливалися в якомусь невиразному тумані. Цієї хвилини він збагнув, що запорука успіху нового підприємства полягає в якійсь таємниці.

Рештою шляху до їхньої мети Фішерле скористався для того, щоб на прикладі численних історій показати, який небезпечний його товариш — отой стрункий, на вигляд такий порядний і сумирний пан. Він, мовляв, так довго бився на війні, що став лютий, як чорт. За цілий день він, буває, не поворухнеться, нікого й пальцем не скривдить. Та скажи йому зайве слово, і він може дістати свій старий військовий револьвер і пришити тебе до місця. Навіть у судах на нього немає управи, він чинить усе в безтямному стані й носить при собі лікарську посвідку. Поліція його знає. «Навіщо цього чоловіка заарештовувати? — сказали собі поліцейські. — Адже його однаково виправдають». До речі, він не вбиває людей одразу на смерть. Він цілиться в ноги. Через кілька тижнів підстрелені оклигують. Тільки в одному випадку жарти з ним кепські. Це коли йому ставлять багато запитань. Запитань він не може терпіти. Скажімо, хтось цілком безневинно цікавиться його здоров’ям. Ще мить — і той, хто питає, вже труп. Бо в таких випадках його, Фішерле, товариш стріляє просто в серце. Така вже в нього звичка. Він не може нічого з собою вдіяти. Потім сам-таки й шкодує про це. Поки що на смерть він уклав так шістьох. Усі ж бо знають про цю його небезпечну звичку, й тільки шестеро про щось його спитали. А загалом з ним чудово можна залагоджувати будь-які оборудки.

Крамар не вірив жодному слову. Але він мав бурхливу уяву. Він бачив перед собою гарно вбраного чоловіка, який пристрілює тебе відразу, не встигнеш і виспатись. Тож крамар поклав собі запитань про всяк випадок не ставити, а таємницю вивідати якось інакше.

Фішерле приставив до губів пальця й сказав:

— Цсс!

Вони підійшли до церкви, де їх чекав «сліпий»; у його очах стояла собача відданість. За цей час він не озирнувся на жодну жінку, він тільки знав, що вони проходили повз нього табунами. Сповнений щастя, він був радий обходитися з колегами привітно; цих бідолах через три дні звільнять, а ось він знайшов собі місцину на все життя. Крамаря «сліпий» привітав так щиро, ніби не бачив його сто років. За церквою ця трійця підібрала Фішерку. Вона вже хвилин з десять не могла відхекатися — так бігла. «Сліпий» лагідно поплескав її по горбу.

— То як, старенька! — прохрипів він, сміючись усім своїм блідим, зморшкуватим обличчям. — Сьогодні нам непогано ведеться!

Можливо, колись він зробить цій старенькій приємність. Фішерка на все горло верещала. Вона знала, що її торкається рука не Фішерле, й усе ж таки казала собі, що це він, і чула грубий голос «сліпого». Її вереск переходив від жаху до захвату, а від захвату до розчарування. Фішерле мав голос знадливий. Ось кому б вигукувати назви газет! Газети вихоплювали б у нього з рук. Та він був надто вишуканий, щоб працювати. Він стомився. Як на неї, нехай уже краще залишається шефом.

Адже на додачу до голосу він мав ще й гострі очі. Ось із-за рогу з’явився чистильник. Фішерле помітив його перший і, наказавши решті: «Ані руш!», побіг йому назустріч. Потім відвів чистильника під дашок над входом до церкви, забрав у нього пакунок — той тримав у руках пакунок так само, як його туди й уклали, — і взяв із пальців правої руки дві сотні. Далі дістав п’ятнадцять шилінгів і тицьнув їх чистильникові в долоню, яку йому самому ж таки довелося й розтулити. Після цього неоковирні вуста чистильника спромоглися промовити першу фразу його звіту.

— Усе минуло щасливо, — почав він.

— Бачу, бачу! — вигукнув Фішерле. — Завтра рівно о дев’ятій. Рівно о дев’ятій! Тут. Рівно о дев’ятій тут!

Чистильник рушив незграбною, важкою ходою, розглядаючи свою винагороду. По довгій хвилі він промовив:

— Таки так.

До самого «Неба» він боровся зі своєю звичкою і зрештою зазнав поразки. П’ятнадцять шилінгів дістануться дружині, п’ять він проп’є. Так і сталося. Хоча спершу він хотів пропити все.

Аж тут, під церквою, Фішерле збагнув, яку невдалу комбінацію придумав. Якщо зараз він передасть пакунок Фішерці, крамар, що стоїть поруч, усе добре побачить. Як тільки він зметикує, що пакунок в усіх той самий, чудовій таємниці гаплик. Цієї миті Фішерка, немовби розгадавши його думки, сама підійшла до нього під дашок і сказала:

— Тепер моя черга.

— Не так швидко це робиться, люба моя! — гарикнув він на неї й дав пакунок. — Рушай!

Жінка квапно пошкандибала геть. За її горбом решта двоє не бачили пакунка, якого вона несла.

«Сліпий» тим часом намагався пояснити крамареві, що бабенції — це казна-що. Насамперед треба мати добру роботу, пристойну роботу, таку, на якій очі можна тримати розплющеними. Сліпота — теж казна-що. Люди гадають, коли хтось на вигляд сліпий, то з ним можна дозволяти собі що завгодно. Якщо ти чогось домігся, то бабенції приходять самі, десятками, просто вже не знаєш, де їх усіх покласти. Голодранці в цьому ділі ні бісового батька не тямлять. Вони, мов собаки, роблять це де приспічить. Він не такий, чорт забирай! Йому подавай пристойне ліжко, матрац із кінського волосу, гарну грубу, щоб не чаділа, й жінку в соку. Вугільного чаду він не може терпіти, це в нього ще від війни. З першою-ліпшою, приміром, він не злигається. Колись, як іще старцював, то намагався не проґавити жодної. Тепер він придбає собі одежину пристойнішу, грошей у нього скоро буде як полови, і бабенцій він вибиратиме. Вишикує їх цілих сто штук, обмацає всіх — не конче голих, можна й так, — і візьме з собою трьох-чотирьох. Більше він за один раз не попорає. А з ґудзиками все, покінчено.

— Доведеться завести двоспальне ліжко! — зітхнув «сліпий».

— Бо де ж я тих трьох товстуль покладу?

Крамар був заклопотаний іншим. Він витягував шию, силкуючись зазирнути за горб Фішерки. То має вона пакунок чи вона пакунка не має? Чистильник прийшов з пакунком, а пішов з порожніми руками. Навіщо Фішерле потяг його під дашок? Поки вони тут стоять, не видно ні самого Фішерле, ні чистильника, ні Фішерки. Пакунок переховують у церкві, ну звісно! Прекрасна ідея! Хто додумається шукати вкрадене в церкві? А цей калічка, виявляється, хитрий лис. Пакунок — то вигідна поставка кокаїну. Де цей махляр напав на таке серйозне діло?

Цієї миті карлик хутко підбіг до них і сказав:

— Потерпіть, панове! Поки вона на своїх кривульках дошкандибає туди й назад, ми тут сконаємо.

— Тепер конати не варто, пане добродію! — прохрипів «сліпий».

— Смерть не мине нікого, пане начальник, — спробував підлабузнитися крамар і виставив уперед обидві долоні — достоту так, як це зробив би, бувши ним, Фішерле. — Звісно, якби серед нас був добрий шахіст... — додав він. — Але що таке наш брат для майстра? Ніщо!

— Майстра, майстра! — Фішерле ображено похитав головою.

— Через три місяці я буду чемпіоном світу, панове!

Обидва підлеглі захоплено перезирнулися.

— Слава чемпіонові світу! — прохрипів раптом «сліпий».

Крамар поквапився своїм тоненьким, стрекотливим голосом (у «Небі», коли він роззявляв рота, казали: «На мандоліні грає») підхопити цей заклик. «Чемпіонові» йому ще вдалося вигукнути, а «світу» застрягло в горлі. Щастя, що на невеличкому майдані о такій порі не було жодної живої душі, навіть поліцейських, цього форпосту цивілізації в місті. Фішерле вклонився, але відчув, що передав куті меду, й прокаркав:

— На жаль, я змушений просити вас поводитися в робочий час тихіше. Припинімо краще ці балачки!

— Отакої! — вигукнув «сліпий»; він хотів знов завести мову про власні плани на майбутнє й сподівався, що заробив право на це своїм заздоровним словом.

Крамар приставив пальця до губів і сказав:

— Я завше кажу: мовчання — золото. — І замовк.

«Сліпий» залишився зі своїми жінками сам. Він не дав зіпсувати собі задоволення й гучно розводився далі. Почав він із того, що бабенції — це казна-що, а завершив двоспальним ліжком; та, побачивши, що Фішерле такі речі цікавлять не дуже, завів усе спочатку й спробував докладніше описати декотрих із сотні жінок, приготованих для нього. «Сліпий» наділяв їх усіх неймовірними сідницями, називав їхню вагу в кілограмах, і кожна наступна ставала в нього щодалі важча й важча. У шістдесят п’ятої — він вибрав її як приклад шістдесятих розмірів — шістдесят п’ять кілограмів важили самі тільки сідниці. Рахувати він був не великий мастак і притримувався числа, яке один раз уже назвав. Проте ці шістдесят п’ять кілограмів навіть йому самому здалися певним перебільшенням, тож він заявив:

— Я завше кажу чистісіньку правду! Брехати я не вмію, це в мене ще од війни!

Фішерле тим часом мав досить клопоту і з самим собою. Він намагався прогнати настирливі думки про шахи. Жодна перешкода тепер не лякала його так, як щораз нестерпніше бажання зіграти нову партію. Цей потяг міг занапастити всю його комерцію. Він постукав по невеличкій шахівниці в правій кишені піджака, — то була воднораз і коробка для фігур, — прислухався, як вони там схвильовано застрибали, промурмотів: «Та годі вже, вгамуйтеся!», а тоді знов заходився стукати по шахівниці й стукав доти, доки той марний гомін у коробці йому вже набрид. Крамар розмірковував про наркотики й пов’язував їхню дію зі своєю потребою виспатись. Він хотів, як пощастить, знайти в церкві той пакунок, дістати звідти кілька мішечків і спробувати того, що в них було. Боявся тільки, що від тої отрути щось присниться. А коли щось має приснитися, то краще вже не спати взагалі. Він мав на увазі спати по-справжньому, коли ві сні тебе годують, а ти навіть не прокидаєшся, принаймні тижнів зо два.

Цієї миті Фішерле завважив, як Фішерка, зробивши йому рішучий знак, зникла під дашком церкви. Він схопив «сліпого» за руку, кинув йому: «Ну звісно, маєте рацію! — а крамареві: «Стійте тут!» — підвів першого до церковних дверей. Тут він сказав йому зачекати й потяг Фішерку в церкву. Жінка була страшенно збуджена й не могла вимовити жодного слова. Щоб трохи вгамуватись, вона хутко тицьнула йому в руки пакунок і двісті п’ятдесят шилінгів. Поки він перелічував гроші, вона глибоко вдихнула повітря й схлипнула:

— Він спитав мене, чи я не пані Фішерле!

— І ти сказала... — гримнув він, затремтівши від страху, що своєю безглуздою відповіддю вона може зіпсувати йому всю комерцію, ба ні, вона її вже зіпсувала, а тепер ще й радіє з цього, дурепа! Коли хтось каже їй, що вона — його дружина, в неї глузд за розум завертає! Він завше не міг її терпіти, а той віслюк — навіщо він ставить такі ідіотські запитання, адже Фішерле свою дружину йому вже показував! Либонь, гадає собі, як горбатий він і горбата вона, то це вже його дружина. Видко, той таки щось помітив, тепер із цими паскудними чотирмастами п’ятдесятьма шилінгами треба вшиватися. Як же це підло!

— Що ти сказала? — гримнув Фішерле вдруге.

Він забув, що вони в церкві. Загалом перед церквами він відчував шанобу й острах, позаяк його ніс надто вже впадав людям у вічі.

— Я... Я ж бо... нічого... не повинна... була... казати! — Вона перед кожним словом схлипувала. — Я похитала головою.

Увесь тягар грошей, що їх Фішерле вже вважав утраченими, спав йому з плечей. Страх, який нагнала на нього ця жінка, тепер довів його до сказу. Він залюбки надавав би їй зараз ляпасів з обох рук. На жаль, на це не було часу. Фішерле випхав її з церкви й заверещав їй на вухо:

— Завтра можеш знов тягати свої задрипані газети! Я на них тепер і не гляну!

Фішерка зрозуміла: в нього їй уже не працювати. Вона була не в змозі вирахувати, що на цьому втрачає. Якийсь чоловік прийняв її за пані Фішерле, а їй було наказано мовчати. От біда, просто-таки біда! Ніколи в житті вона ще не почувалася такою щасливою. Дорогою додому жінка тільки те й робила, що схлипувала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Вона забула про те, що він повинен був ще заплатити їй двадцять шилінгів — гроші, за які в гірші часи їй довелося б попобігати цілий тиждень. Свій наспів вона супроводжувала образом чоловіка, який сказав на неї «фрау Фішерле». Вона забула про те, що всі називали її «Фішеркою». Схлипувала вона ще й тому, що не знала, де той чоловік живе й де буває. Вона щодня носила б йому газети. Він спитав би її знов...

Фішерле її таки здихався. Він обманув її не зумисне. Страх, а також лють, у яку перейшов той страх, запаморочили йому голову. Та якби звільнити цю жінку пощастило спокійно, він, розраховуючись із нею, спробував би, певна річ, обдурити її. Передавши пакунок «сліпому», Фішерле порадив йому показати, на що він здатний, і мовчати — зрештою, від цього, мовляв, залежить його доля. «Сліпий» — в уяві він бачив своїх жінок так виразно, що, здавалося, ось-ось торкнеться їх рукою, — тим часом, щоб забути про них, заплющив очі. Коли він розплющив їх, усі жінки зникли, зокрема й найгладші, і він трохи пошкодував про це. Натомість дуже чітко пригадав свої нові обов’язки. Отож порада Фішерле була зайва. Хоч упорати справу Фішерле мав дуже швидко, відпускати від себе «сліпого» йому не хотілося, він ставив велику ставку на ґудзики. Крім того, Фішерле, вдачею чоловік досить байдужий до протилежної статі, не міг збагнути, як то важливо для «сліпого» завойовувати жінок.

Повернувшись до крамаря, він сказав:

— І оце такій погані мусить довіряти ділова людина!

— Тут ви маєте рацію, — відповів той, відмежовуючись, як чоловік діловий, від погані.

— Навіщо людина живе на світі? — Через чотириста шилінгів, які він ризикував утратити, Фішерле стомився від життя.

— Щоб спати, — відказав крамар.

— Ви — і спати!

Карлик вибухнув гучним реготом, уявивши собі сонного крамаря, який щодня, щогодини скаржився на безсоння. Коли він сміявся, ніздрі його нагадували широко роззявлений подвійний рот, а під ними виднілися дві вузенькі щілини — кутики губів. Цього разу напад сміху був такий нестримний, що Фішерле аж за горб схопився, як ото люди хапаються, буває, за черево. Підклавши під горб долоні, він погамовував так кожен поштовх, що сколихував його тіло.

Не встиг він пересміятися, — крамар до глибини душі був ображений тим, що шеф не повірив у його здатність спати, — як під церковним дашком з’явився «сліпий». Фішерле кинувся до нього, вихопив йому з рук гроші, вельми здивований, коли їх виявилося рівно стільки, скільки й мало бути (чи він сказав йому все ж таки «п’ятсот»? Ні, «чотириста»), і, щоб приховати своє збудження, запитав:

— То як там?

— У скляних дверях трапилася мені одна — ох і бабенція, скажу я вам! Якби в руках я не тримав так по-дурному оцього пакунка, то прилаштувався б до неї спереду, така вона була товстюща! А компаньйон ваш трохи той, під мухою.

— Ви що? Чого це вам стукнуло таке в голову?

— Не гнівайтесь, але як же він кляв тих бабенцій! «Чотириста — це багато», — каже. Через бабенцію він зрозуміє тебе й заплатить скільки завгодно. В усьому винне жіноцтво. Якби я мав право балакати, я б йому сказав, дурневі несосвітенному! Жінки! Жінки! Та нащо мені жити, якби не було жінок? Я так гарненько налетів на неї, а він кляне їх!

— Такий уже він. Затятий старий парубок. Лаяти його я не дам, він мій товариш. Балакати теж не дозволю, бо він образиться. Друзів не ображають. Хіба я вас коли-небудь ображав?

— Ні, нема чого казати. Ви чоловік добрий.

— Ось бачите! Завтра о дев’ятій приходьте знов, атож! І глядіть мені, гарненько тримайте язика за зубами, ви ж бо мій товариш! Ми ще побачимо, чи варто через ґудзики вкорочувати собі віку!

«Сліпий» пішов, настрій у нього був чудовий, про дивну поведінку компаньйона він одразу забув. Маючи в кишені двадцять шилінгів, можна було дещо зробити. Насамперед — головне. А головне — це бабенція й костюм; новий костюм має бути чорний, щоб пасував до нових вусів; чорний костюм за двадцять шилінгів не купиш. Він вибрав бабенцію.

Крамар був такий ображений і зацікавлений воднораз, що забув про своє боягузтво і втратив усіляку пильність. Він хотів заскочити карлика, коли той мінятиме пакунки. Його анітрохи не приваблювала перспектива обшукувати потім через той пакунок усю церкву, хоч вона була й невелика. Якщо він з’явиться зненацька, то з’ясує, що й до чого, адже карлик там звідкілясь та вигулькне. Крамар зустрів його біля дверей, узяв у нього ношу й мовчки пішов.

Фішерле неквапно рушив услід за ним. Результат четвертої спроби мав значення не фінансове, а принципове. Якщо Кін віддасть сто шилінгів і цього разу, то сума, що потрапить лише до кишені Фішерле — дев’ятсот п’ятдесят шилінгів, — перевищить ту, котру він дістав як винагороду за знахідку. Готуючись ошукати фахівця з книжкової галузі, Фішерле ні на мить не забував про те, що перед ним ворог, який ще вчора намагався обібрати до нитки його. Людина, звісно, захищає свою шкуру. З убивцею й сам стаєш убивцею. З шахраєм сам опускаєшся до шахрая. Але в цій справі є одна особлива заковика. Може, цей чолов’яга заповзявся повернути собі гроші, які виплатив у винагороду за знахідку? Може, він схибнувся на цьому підлому замірі, адже люди частенько забирають собі в голову щось несусвітне? І, може, саме задля цього він і ставить на кін усе своє добро? Воно теж колись уже належало Фішерле, тому він має право спокійнісінько це добро в нього забрати. Та, може, всіх цих сприятливих обставин тепер замало. Не кожен здатний забрати собі щось у голову. Коли б цей чолов’яга мав таку саму вдачу, як у Фішерле, коли б винагорода за знахідку цікавила його так, як Фішерле цікавлять шахи, тоді все було б гаразд. Та хіба ж знаєш, хто перед тобою? Може, він просто хвалько, кволий духом чоловік, якому вже стало шкода своїх грошенят і який раптом заявить: «Амба, годі з мене!» Йому що, він може дозволити собі заради ста шилінгів відмовитися від усієї винагороди за знахідку. Йому й не втямки, що в нього відберуть усе і зрештою він залишиться ні з чим. Якщо цей фахівець із книжкової галузі має хоч крихту розуму, — а досі складалося саме таке враження, — то він повинен платити, поки нічого не зостанеться. Фішерле має сумнів у тому, що в нього не забракне на це розуму, та й не кожен такий послідовний, яким завдяки шахам став він, Фішерле. Йому потрібен чоловік з характером, характером таким, як у нього, Фішерле, чоловік, який піде до кінця, за такого чоловіка він ладен і заплатити, такого він візьме на паї в своїй комерції; якби він знайшов його, то пішов би назустріч йому до «Терезианума» й там зачекав би біля дверей. А пошити його в дурні Фішерле ще встигне.

Замість чоловіка з характером назустріч йому дріботів крамар. Уздрівши Фішерле, той злякано спинився. Тут він шефа геть не сподівався. Він так старався, що зажадав на двадцять шилінгів більше, ніж йому сказав Фішерле. Крамар мацнув рукою ліву кишеню штанів — туди він сховав свій заробок, щоб його ніхто не побачив, — і впустив пакунка на землю. Цієї хвилини Фішерле було байдуже до того, як обходяться з його товаром, йому кортіло довідатися про одну річ. Його працівник став навколішки, щоб підняти пакунок. Фішерле, на подив тому, зробив те саме. На землі коротун схопив праву руку крамаря й побачив у ній сто шилінгів. «Це тільки привід, — промайнуло в крамаря, — він потерпає за страшенно дорогий пакунок. Прокляття, чому я не зазирнув до нього досі? Тепер уже пізно». Фішерле підвівся й сказав:

— Не падайте! Візьміть пакунок додому й приходьте з ним завтра до церкви рівно о дев’ятій! Моє шанування!

— Як?! А мій заробіток?

— О, даруйте, я такий забудькуватий.

Випадково це знову виявилося правдою.

— Прошу!

Фішерле віддав крамареві решту заробітку.

Той вирушив («Завтра о дев’ятій? Сьогодні, любий мій!») до церкви. За однією з колон він знову став навколішки й, молячись — на той випадок, якщо хтось нагодиться, — розгорнув пакунок. У ньому були книжки. Зник останній сумнів. Його обдурили. Справжній пакунок був десь-інде. Крамар знов загорнув книжки, сховав їх під лаву й заходився шукати. Молячись, він нишпорив по церкві й, не кидаючи молитися, зазирав під кожну лаву. Він намагався нічого не проґавити, адже ще одна така нагода випаде не скоро. Не раз він майже діставався до заповітної таємниці, але це виявлявся всього-навсього чорний молитовник. Через годину його вже сповнювала невгасима ненависть до тих молитовників. Ще через годину в нього запекло в крижах, а з рота висолопився й повис язик. Губи в крамаря ще ворушилися, немовби бурмотіли молитву. Обшукавши всю церкву, він почав спочатку. В нього вистачило глузду не робити машинально те саме ще раз. Він знав: те, що прогледів один раз, прогледиш і вдруге, тому почав діяти в іншій послідовності. О такій порі люди завертали до церкви рідко. Він пильно прислухався до кожного незвичного звуку й, почувши щось, одразу завмирав. Одна богомолка затримала його на двадцять хвилин, він боявся, що вона відкриє священну таємницю поперед нього, й не зводив з неї очей. Поки вона була в церкві, він не важився навіть сісти. В пообідню пору — він уже навіть не знав, скільки часу шукає, — крамар, петляючи, перебирався зліва до третього ряду праворуч, а справа до третього ряду ліворуч. Це була остання послідовність, яку він придумав. Надвечір він ліг де припало на підлозі й, смертельно стомлений, заснув. Хоч мети своєї він і досяг, та перше ніж минули два тижні, того самого вечора, коли настав час замикати церкву, його розбуркав і виставив за двері паламар. Справжнього пакунка крамар забув у церкві.

Викриття

Коли Фішерле, завзято підморгуючи, постав на порозі скляних дверей, Кін привітав його поблажливою усмішкою. Від милосердя, якому він віднедавна служив, його душа розм’якла й стала схильною до алегорій. Вона запитувала себе, що має означати поблимування оцих меланхолійних маячків; умовні сигнали витекли з неї разом з бурхливим потоком кохання. Кінова віра, непорушна, як і його недовіра до людства, що споганює книжки, витала в улюбленій галузі. Він шкодував, що Ісус, цей дивний марнотрат, виявився таким легкодухим. Пригадуючи, скількох людей той нагодував, зцілив, утішив словом, Кін думав про те, скільки книжок можна було б урятувати тими чудесами. Він відчував, що теперішній його стан душі споріднений зі станом душі Ісуса. Багато чого Кін зробив би так само, тільки об’єкти любови здавалися йому хибними, як хибними вони були в японців. Позаяк у ньому й досі ще жив філолог, він вирішив, поки на землю повернуться спокійніші часи, взятися за докорінно нове текстологічне дослідження Євангелій. Можливо, насправді Ісусові йшлося зовсім не про людей, а варварська ієрархія фальсифікувала одвічні слова свого засновника. Несподівана поява Логоса в Євангелії від святого Івана саме внаслідок традиційного тлумачення, яке вказувало тут на грецький вплив, давала вагомий привід для підозр. Кін відчував у собі достатньо вчених знань, щоб дійти до істинного походження християнства, і хоч він був не перший із тих, хто справжні слова Спасителя кинув людству, завжди ладному їх слухати, а все ж таки не без певних внутрішніх підстав сподівався, що його тлумачення залишиться остаточним.

А ось карликове тлумачення навислої небезпеки залишилося, навпаки, непоміченим. Якусь хвилю Фішерле застережливо підморгував, кліпаючи навпереміну то одним оком, то другим. Кінець кінцем він кинувся до Кіна, схопив його за руку, прошепотів: «Поліція! — найстрашніше слово з тих, котрі він знав. — Тікайте! Я подамся попереду!» — і всупереч тому, що обіцяв, знову став на порозі, чекаючи, як же подіють його слова. Кін по-страдницькому звів погляд угору — не в небо, а, навпаки, в пекло на сьомому поверсі. Він заприсягнувся собі повернутись на те священне підгір’я, можливо, ще сьогодні ж таки. До глибини душі зневажав він нечестивих фарисеїв, які не давали йому спокою. Перш ніж наказати своїм довгим ногам рухатися, він, як справжній святий, не забув подякувати карликові за попередження, вклонившись хоч і незграбно, зате низько. На той випадок, якщо він через боягузтво зрадить свій обов’язок, Кін насварився власній бібліотеці спалити її. Він твердо переконався, що його вороги не з’являлися. Чого вони боялись? Моральної моці його заступництва? Він клопотався не про грішників, він клопотався про безневинні книжки. Якщо за цей час бодай з однієї з них упаде хоч волосина, про нього довідаються з іншого боку. Він знав також Старий Заповіт і залишав за собою право на помсту. «Ох ви ж чорти! — вигукнув він. — Ви чигаєте на мене десь у засідці, а я покидаю ваше болото з високо піднесеною головою! Я нічого не боюся, бо за мною стоять незліченні мільйони». Він показав пальцем угору. Потім неквапно пустився тікати.

Фішерле не спускав з нього очей. Він не мав бажання викидати свої гроші з Кінової кишені на якихось пройдисвітів. Потерпаючи, що з’являться чужі заставники, він підганяв Кіна руками й носом. У його зволіканні він убачав гарантію власного майбутнього. Все ж таки цей чоловік вочевидь мав характер і забрав собі в голову дістатися до колись уже виплаченої винагороди за знахідку саме цим, жодним іншим шляхом. Фішерле не сподівався, що той діятиме так послідовно, й захоплювався ним. Він поклав собі допомогти цьому характерові доконати свого. Він хотів посприяти Кінові позбутися його капіталу до останнього гроша якнайшвидше й без особливих зусиль. Та позаяк розтринькувати таку суму, спочатку досить пристойну, було шкода, Фішерле мав пильнувати, щоб у справу не втрутився хтось із чужих. Те, що діялося між цими двома характерами, стосувалося тільки їх і більш нікого. З кожним Кіновим кроком Фішерле підбадьорливо похитував своїм горбом, раз у раз показував на який-небудь темний куток, приставляв до губів пальця й ступав навшпиньках. Коли повз нього пройшов якийсь службовець — випадково він виявився тією свинею, котра у відділі нагорі складала ціну на книжки, — Фішерле спробував був уклонитися, рвучко гойднувши назустріч йому горбом. Кін також уклонився, тільки суто через полохливість — він відчував, що цей на вигляд нібито чоловік, який чверть години тому спустився сходами вниз, нагорі виконує функції чорта, й тремтів від страху, що йому заборонять стояти біля вікна.

Нарешті Фішерле, наполігши на своєму, довів його до майдану за церквою й затяг під дашок над входом.

— Урятувалися! — кинув він насмішкувато.

Кін був вражений тим, яка велика небезпека загрожувала йому ще кілька хвилин тому. Він обійняв коротуна й м’яко, лагідно промовив:

— Якби не ви...

— То ви вже давно сиділи б у буцегарні, — доказав Фішерле.

— Виходить, мої дії протизаконні?

— Протизаконне все. Вам скортіло вийти попоїсти, бо ви голодні, — і ви знов уже щось украли. Ви допомагаєте якомусь сіромасі, даруєте йому пару черевиків, він утікає в них, а вас звинувачують у сприянні. Ви засинаєте десь на лавці, вже десять років ви любите на ній помріяти, а вас уже розбуркують, бо десять років тому ви буцімто щось там учворили. Розбуркують і тягнуть чорти-батьказна-куди! Ви хочете допомогти кільком звичайнісіньким книжкам, і ось уже весь «Терезианум» оточує поліція, в кожному кутку — поліцейський, а побачили б ви їхні нові револьвери! Операцією командує майор, я зазирнув йому знизу під мундир. Як ви гадаєте, що він носить за пазухою, щоб ніхто з високих на зріст людей, проходячи повз нього, нічого не помітив? Наказ про арешт! Начальник поліції видав особливий наказ про арешт, тому що ви — великий чоловік. Ви самі знаєте, хто ви, нащо мені вам розказувати! Рівно об одинадцятій вас мають схопити в одній із зал «Терезианума» — живим або мертвим. Якщо ви не в самій будівлі, з вами нічого не станеться. Надворі ви не злочинець. Рівно об одинадцятій. А котра вже година? За три хвилини одинадцята. Переконайтеся самі!

Він потяг Кіна на другий бік майдану, звідки було видно годинника на церкві. Хвилю вони постояли, й пробило одинадцяту.

— А що я казав? Уже одинадцята! Вважайте, вам пощастило! Пригадуєте отого чоловіка, з яким ми поздоровкалися? Той тип і був та сама свиня.

— Свиня?!

Кін не забув жодного слова з того, що колись йому розповідав фішерле. Відколи він розвантажив собі голову, пам’ять його знову працювала бездоганно. Він злопам’ятливо стис руку в кулак і вигукнув:

— Жалюгідний кровопивця! Попався б лишень він мені!

— Радійте, що він вам не попався! Якби ви ту свиню спровокували, вас уже давно б схопили. Гадаєте, мені не гидко було кланятись якійсь свинюці? Але ж я повинен був вас попередити. Ви маєте знати, якого чоловіка надбали собі в моїй особі!

Кін згадав про те, який вигляд мала та свинюка.

— А я подумав собі, то звичайний чорт, — промовив він засоромлено.

— Він і є чорт. Чом би чортові не бути свинею? Ви бачили його черево? У «Терезианумі» ходять чутки... Та краще про це помовчати.

— Які чутки?

— Не хочу вас нервувати.

— Які чутки?

— Дайте слово, що не кинетесь одразу туди, коли я вам скажу! Самі себе занапастите, а книжкам від цього не буде ніякої користи.

— Гаразд, даю слово. Та кажіть уже!

— Ви дали слово! Бачили те черево?

— Бачив. Але чутки, чутки!

— Хвилиночку. Вам нічого не впало в очі на тому череві?

— Ні!

— Дехто каже, буцімто черево кутасте.

— Що це означає?

Голос у Кіна затремтів. Мало статися щось нечуване.

— Кажуть... Я краще вас підтримаю, а то ще дійде до біди. Кажуть, таким гладким він став від книжок.

— Він...

— Пожирає книжки!

Кін скрикнув і впав на землю. Падаючи, він потяг за собою коротуна, той боляче забивсь об бруківку і, щоб помститися, повів далі:

— «А що ви хочете? — каже свиня, я сам якось чув його. — Що мені робити з горами цього лайна?» Так і сказав: «Лайна», книжки він завше називає лайном, а жерти те лайно не гидує. «Що ви хочете, — каже, — це лайно лежить тут цілими місяцями, то краще вже я скористаюся ним та досхочу напхаю собі черево». Він навіть склав собі власну куховарську книжку, там багацько всіляких рецептів, тепер шукає для неї видавця. «На світі, — каже, — надто багато книжок і надто багато голодних кишок. Своїм черевом я завдячую власній кухні, — каже. — Я хочу, щоб у всіх були такі черева, і хочу, щоб книжки щезали. Як на мене, то нехай і всі вони пощезнуть! Їх можна було б спалювати, але з цього ніхто нічого не матиме. Тим-то я й кажу, що їх треба поїдати, поїдати сирими, присмачивши олією й оцтом, як салат, обкачавши в панірувальних сухарях, як шніцель, з сіллю й перцем, цукром і корицею». У тої свинюки тисяча й один рецепт, і щомісяця він вигадує ще один, новий, як на мене, це просто підло, хіба ні?

Поки Фішерле виголошував своїм воронячим голосом цю промову, не роблячи жодної паузи, Кін корчився на бруківці. Він гамселив по камінню своїми кволими кулаками, немовби намагаючись довести, що навіть тверда земна кора м’якша, ніж людина. Пекучий біль розтинав його груди, йому хотілося кричати, рятувати, визволяти, але замість губів промовляли кулаки, і їх було ледве чутно. Вони били по камінцях, по кожному по черзі, не пропускаючи жодного. Кулаки розбивалися до крови, з рота в нього стікала піна й змішувалася з кров’ю — так близько до землі підніс він свої тремтячі вуста. Коли Фішерле замовк, Кін устав, похитнувся, схопивсь за горб і, кілька разів марно спробувавши поворушити губами, пронизливо закричав на цілий майдан:

— Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Вільну руку він простяг у бік «Терезианума», однією ногою тупав у бруківку, яку щойно мало не цілував.

Поодинокі перехожі, які під цю пору вже з’явилися на майдані, злякано спинялися, Кінів голос лунав, як голос смертельно пораненого. Відчинялися вікна, в сусідньому провулку завив собака, зі своїх дверей вийшов лікар у білому халаті, а відразу за церквою, відчувалося, вже чигала поліція. Дебела квіткарка — вона торгувала перед церквою — перша підбігла до чоловіка, який лементував, і спитала в карлика, що з цим паном сталося. У руках вона й досі тримала свіжі троянди й лико, яким збиралася їх перев’язати.

— У нього хтось помер, — сумно промовив Фішерле.

Кін нічого не чув. Квіткарка перев’язала троянди, вклала їх карликові під пахву й сказала:

— Це йому, від мене.

Фішерле кивнув головою, прошепотів: «Сьогодні поховали», — й легким порухом руки відпустив жінку. У винагороду за свої квіти вона почала обходити перехожих і розповідати, що в цього пана померла дружина. Вона плакала, бо її покійний чоловік, що спочив вічним сном дванадцять років тому, завжди її лупцював. Йому й на думку не спало б так побиватися за нею. Їй було шкода себе і як покійної дружини цього худорлявого чоловіка. Перукар, який стояв перед своїми дверима і якого всі мали за лікаря, стримано похитав головою:

— Такий молодий, а вже вдівець. — Відтак трохи постояв і гигикнув із власного жарту.

Квіткарка кинула на нього лютий погляд і схлипнула:

— Я ж дала йому троянди!

Чутка про смерть дружини поширювалася в будинках від нижніх поверхів до горішніх, декотрі вікна знов зачинялись. Якийсь дженджик промовив:

— Тут уже нічого не вдієш, — і не пішов з майдану тільки через одну чарівну молоденьку служницю, якій так кортіло втішити нещасного вдівця.

Поліцейський не знав, як бути, його викликав один молодший кельнер, що саме йшов на роботу. Коли Кін почав кричати знов, — люди його дратували, — представник влади вирішив таки втрутитись. Квіткарка благала його не робити цього. У Фішерле присутність поліції викликала страх, він підстрибнув, схопив Кіна за голову, міцно затис йому долонею рота й потяг його до себе вниз. Так він доволік його, цього напівзакритого складаного ножа, до церковних дверей, гукнув: «Молитва його вгамує!» — кивнув головою гурту ґав і зник із Кіном у церкві. Собака в сусідньому провулку все вив і вив.

— Тварини завше таке відчувають, — озвалася квіткарка. — Коли мій покійний чоловік...

І розповіла поліцейському свою історію. Позаяк овдовілого чоловіка вже не було видно, їй стало шкода дорогих квітів.

У церкві крамар ще працював не покладаючи рук. І раптом з’явився Фішерле у супроводі багатого компаньйона, рішуче посадив ту тичку на лаву, гучно сказав: «Ви що — з глузду з’їхали?» — роззирнувся й далі забалакав уже тихіше. Крамар дуже злякався, карлика він обдурив, і компаньйон знав на скільки. Він відповз якомога далі від тих двох і сховався за колоною. Зі своєї темної схованки він пильно стежив за ними, бо чуття й кмітливість підказували йому, чого ці двоє сюди припхалися. Вони або принесли, або хотіли забрати звідси пакунок.

У темній і тісній церкві Кін помалу прийшов до тями. Поруч він відчував істоту, тихі докори якої зігрівали йому душу. Що ця істота казала, він не розумів, але її слова заспокоювали його. Фішерле докладав відчайдушних зусиль, навіть перебирав міру. Вгамовуючи Кіна так і сяк, він розмірковував про те, хто, власне, перед ним. Якщо цей чоловік — божевільний, то ще й неабиякий; якщо божевільним він лише прикидається, то такого хвацького шахрая ще світ не бачив. Авантурник, який підпускає до себе поліцію й не тікає, якого доводиться рятувати, силоміць вириваючи з рук поліції, якому квіткарка вірить, що в нього горе, й навіть задурно дарує троянди, який, не зронивши жодного слова, ризикує дев’ятьмастами п’ятдесятьма шилінгами, який дає горбатому каліці на всі заставки брехати собі, не зацідивши йому в пику! Чемпіон світу з авантур! Обвести круг пальця такого мастака — це ж просто насолода; супротивників, яких доводиться соромитись, Фішерле не може терпіти. Він — за партнерів рівних, у будь-якій грі, а позаяк з фінансових міркувань за партнера він вибрав Кіна, то вважає його рівнею собі.

Проте обходиться Фішерле з ним, як із справжнім дурнем, Кін-бо таким прикидається, сам хоче, щоб з ним так обходились. Щоб навести його на інші думки, Фішерле, щойно товариш починає дихати спокійніше, питає його про те, що сталося вранці. Кін не проти згадати про хвилини приємніші й звільнитися так від тягаря, що гнітить його, відколи він довідався про ту жахливу річ. Він прихиляється плечима, ребрами й рештою кісток до колони, під якою стоїть його лава, і всміхається кволою усмішкою хворої людини, що хоч і одужує, однак потребує ще дуже, дуже обережного поводження. Фішерле вміє поводитись обережно. Такому ворогові зберегти життя хочеться. Коротун вилазить на лаву, стає навколішки й підставляє вухо під самісінькі вуста Кіна. А то його ще хтось почує.

— Щоб ви не дуже напружувались, — пояснює він.

Кін уже нічого не сприймає просто так. Будь-яка чуйність з боку іншої людини видається йому чудом.

— Ви не людина, — зворушено шепоче він.

— Каліка — не людина. Хіба я в цьому винен?

— Є тільки одна каліка — це людина.

Кінів голос намагається здобутись на силі. Обидва дивляться один одному в очі, тож він не помічає того, що при карликові треба було б змовчати.

— Ні, — каже Фішерле, — людина — не каліка, а то я був би людиною!

— Не дозволю. Крім людини, іншого звіра немає!

Кін підносить голос, він забороняє й наказує.

Фішерле від такої пересварки — він вважає це пересваркою — дістає неабияку насолоду.

— А чому наша свиня — не людина?

Тепер він усипав Кінові перцю.

Кін схоплюється на ноги. Він непереможний.

— Бо свині не вміють захищатись! Я протестую проти такого насильства! Люди — це люди, а свині — це свині! Всі люди — тільки люди! Ваша свиня — людина! Горе тій людині, котра посміє назватися свинею! Я її розітру на порох! Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Церква аж гула од відлуння страшних звинувачень. Вона здавалася порожньою. Кін розпалився. Фішерле розгубивсь, у церкві він почувався невпевнено. Він мало не потяг Кіна знов на майдан. Але там стояла поліція. Нехай церква хоч завалиться, а в лапи поліції він не побіжить! Фішерле чув жахливі історії про євреїв, які опинялися під руїнами завалених церков, тому що не повинні були туди входити. Ті історії йому розповідала дружина, «пенсіонерка», — вона була побожна й хотіла навернути його на свою віру. Фішерле не вірив ні в що, за винятком того, що «жид» — це один із тих злочинів, покара за які приходить сама собою. Безпорадний, він глянув на свої руки, які завжди тримав на рівні уявної шахівниці, й аж тепер завважив під правою пахвою вже зім’яті троянди. Він узяв їх у руку й закричав:

— Троянди, чудові троянди, чудові троянди!

Церкву сповнило трояндове каркання; з-під склепіння середнього нефа, з бічних нефів, з хорів, від дверей — звідусюди на Кіна летіли червоні птахи.

(Переляканий крамар сидів навпочіпках за колоною. Він збагнув, що між компаньйонами дійшло до суперечки, й радів, бо в суперечці вони, звичайно, забудуть про пакунок. Та все ж непогано було б, якби вони вже пішли з церкви; стояв оглушливий галас, могла зчинитися метушня, а в таких випадках набігають усілякі вуркагани, і його пакунок ще, чого доброго, поцуплять.)

Троянди передушили Кінових канібалів. Голос його ще не набув колишньої сили і змагатися з карликовим не міг. Щойно слово «троянди» дійшло до його свідомости, Кін урвав свій крик і почасти здивовано, почасти присоромлено повернув голову до Фішерле. Як тут опинилися квіти, адже він був десь-інде, квіти безвинні, живуть водою та світлом, землею й повітрям, вони не люди, вони не заподіюють книжкам зла, їх пожирають, вони гинуть через людей, квітам потрібен захист, їх треба боронити, боронити від людей і тварин, у чому ж різниця, звірі, звірі й ті, й ті, одні пожирають рослини, другі — книжки, і тільки один природний спільник у книжки — це квітка. Він узяв з руки Фішерле троянди й пригадав їхні пахощі, які знав з перських любовних віршів, а тоді підніс квіти до очей; таки правда, вони пахли. Це заспокоїло його остаточно, і він сказав:

— Можете й далі спокійно називати його свинею. Тільки квітів, глядіть мені, не лайте!

— Я приніс їх вам, — пояснив Фішерле, радий, що в церкві вже не потрібно кричати. — Вони коштували купу грошей. Ви мені потовкли їх своїм криком. Що вдіють бідні квіти з такими людьми?

Він вирішив відтепер погоджуватися з Кіном у всьому. Перечити було надто небезпечно. Ця чванливість ще доведе його до в’язниці. Кін зі своїм подарунком знову знеможено сів на лаву, знову прихилився до колони і обережно, так ніби то були книжки, поводячи трояндами туди-сюди перед очима, почав розповідати про ті приємні події, що сталися до полудня.

Час, коли він, спокійний, ні про що не здогадуючись, викуповував приречених на загин у тому світлому вестибулі, де від нього ніхто не міг утекти, був тепер далеко-далеко, як його молодість. Образи людей, котрим він допоміг повернутися на праведний шлях, і досі стояли в його уяві так виразно, немовби відтоді минула всього-на-всього година; Кіна й самого вражала його ясна пам’ять, яка цього разу перевершила саму себе.

— Чотири великі пакунки опинилися б у череві тієї свині, або їх відклали б, щоб потім спалити. Мені пощастило їх урятувати. Чи можу я цим хвалитися? Навряд. Я став скромнішим. Навіщо, власне, я про це розповідаю? Мабуть, для того, щоб і ви, кого компроміси не влаштовують, усвідомили, як важливо робити щось добродійне, навіть незначне.

У цих словах учувалося свіже повітря, що буває після бурі. Його мова, звичайно суха й терпка, в ці хвилини лилася м’яко й духмяно. У церкві стояла глибока тиша. Між окремими фразами Кін часто стримував себе, а тоді стиха починав говорити далі. Він описав четверо заблуканих овець, яким подав руку; їхні образи трохи розпливалися за чіткими обрисами їхніх пакунків, бо спершу він змалював саме пакунки — папір, форму, а також те, що в них могло бути; всередину він, по суті, жодного разу не зазирав. Пакунки були дуже охайні, люди, які їх приносили, — скромні й сором’язливі, йому навіть не хотілося перетинати їм шлях до відступу. Який сенс мала б його визвольна місія, якби він поводився жорстоко? Крім останнього, всі ті створіння були на диво славні, вони обережно поводилися зі своїми друзями й називали великі суми, щоб тільки не віддавати книжок. Згори вони повернулися б, спіймавши облизня, по них було видно, що вони сповнені твердої рішучости; взявши в нього гроші, вони йшли мовчки й глибоко схвильовані. Перший — либонь, робітник — замість відповісти на якесь запитання, гаркнув на Кіна, подумавши, що він гендляр, однак ніколи ще грубі слова не були йому такі приємні, як цього разу. Потім з’явилася жінка, чий вигляд нагадав йому про одного знайомого; подумавши, що з неї глумиться один із тих чортів-прислужників, вона геть зашарілась, але змовчала. Невдовзі після неї прийшов сліпий, у дверях він зіткнувся з якоюсь звичайною жінкою, дружиною одного сторожового чорта. Сліпий вирвався з її обіймів, ледве не впустивши пакунка, якого ніс, і навдивовиж упевнено підійшов до свого благодійника. Сліпі з книжками — це разюче видовище, вони зубами тримаються за свою радість, і ті з них, кому спеціальний шрифт для сліпих не до шмиги, бо ним надруковано вкрай мало, ніколи не вгамовуються й не визнають правди навіть перед самим собою. Їх можна побачити за розгорненою книжкою, надрукованою звичайнісіньким нашим шрифтом. Вони дурять себе, гадаючи, нібито читають. Таких людей нам бракує, і якщо хтось і заслуговує бути видющим, то саме такі сліпі. Задля них хотілося б, щоб німі літери могли розмовляти. Сліпий зажадав найбільше від усіх; Кін тактовно змовчав, не назвавши причини, за якої задовольнив його вимогу, сказав тільки, що це, мовляв, через ту безцеремонну бабегу. Нащо чоловікові нагадувати про його біду? Щоб утішити його, завели розмову про те, який він щасливий. Адже якби він мав жінку, то мусив би кожнісіньку хвилину свого життя марнувати на сутички з нею, бо таке вже жіноцтво. Четвертий, такий непоказний і до своїх книжок досить байдужий — вони аж підскакували у нього в руках, — тужився триматись нібито й хвацько, проте висловлювався якось доволі вульгарно.

З цієї розповіді карлик виснував, що з грошей до чужих рук нічого не потрапило, в противному разі це завдало б йому страшного удару. Він підтвердив, що вигляд у того останнього, який трапився йому, Фішерле, ще біля входу, справді вульгарний. То був запевне крамар, і завтра він прийде знов. Треба буде цим його штучкам покласти край.

Останні слова крамар почув; він уже призвичаївся вловлювати інтонацію обох голосів. Коли гучна суперечка стихла, він зацікавлено, хоч і неквапно, підкрався ближче і нагодився саме під ту хвилину, коли розмова перейшла на нього. Нещирість карлика його обурила, і він ще завзятіше повернувся до своєї роботи, як тільки ті двоє пішли з церкви.

Фішерле зважився на тяжку жертву. Він одвів Кіна, щоб на завтра той оклигав, до найближчого готелю й ледве стримав злість через величезні чайові, які фахівець у книжковій галузі викинув там з його, Фішерле, грошей. Коли Кін, сплативши рахунок за два номери, хоч можна було цілком обійтися й одним, додав іще п’ятдесят відсотків від загальної суми на чай, так ніби Фішерле, позаяк ішлося ж і про його номер, схвалював таке божевілля, і коли Кін згодом, усвідомивши, мабуть, свою провину, з усмішкою заглянув йому в очі, Фішерле трохи не затопив йому в пику. Навіщо ж зайве тринькати гроші? Яка різниця, скільки даси портьє на чай — один шилінг чи чотири шилінги? Через кілька днів усе й так буде в кишені Фішерле і їхатиме разом з ним до Америки. Портьє від такої дрібниці не забагатіє, а Фішерле на цю суму збідніє. І оце перед таким нещирим типом ще й маєш на задніх лапках ходити! Ну звісно, Кін дратує його лише задля того, щоб він, Фішерле, біля самісінької мети втратив терпець і, забувши про все на світі, сам дав привід звільнити його. А він і сьогодні порозстилає папір, понакладає гори книжок, побажає на добраніч і терпляче вислухає перед сном усі оті божевільні імена, а завтра підхопиться о шостій, коли ще сплять навіть повії та злочинці, спакує книжки й знов ламатиме кумедію. Найгірша шахова партія була б йому до душі більше. Адже цей довготелесий і сам не вірить у те, що він, Фішерле, вірить у його несправжні книжки. Фішерле хоче тільки переконати Кіна в тому, що поважає його, але поважає лише доти, доки це йому вигідно, жодної секунди довше. Як тільки Фішерле збере всі гроші на дорогу, він скаже йому все, що про нього думає. «Знаєте, хто ви такий, добродію? — крикне він. — Ви — звичайнісінький собі авантурник! Ось ви хто такий!»

Перехвилювавшися зранку, пополудні стомлений Кін лежав у ліжку. Зчиняти шамотню через цей відпочинок серед білого дня йому не хотілось, і він не роздягався. Фішерле вже кілька разів запитував, чи не пора братися за книжки, але Кін у відповідь лише байдуже стенав плечима. Приватна бібліотека, яка й так була в безпеці, тепер цікавила його багато менше. Ця переміна не пройшла повз увагу Фішерле. Він нюхом відчував якісь хитрощі, що їх мав розгадати, невеличку шпарину, крізь яку можна було б завдати кілька хоч і незначних, проте дошкульних ударів. Він раз у раз питав про книжки. Чи панові бібліотекарю все ж таки не важко їх тримати? Адже ні голова його, ні книжки не звикли лежати в ліжку. Це, звісно, не його діло, але безлад у голові — справа кепська. Може, сказати, нехай принесуть ще кілька подушок, щоб голова лежала рівніше? А коли Кін і взагалі різко повертав голову, коротун уже не приховував свого страху й вигукував: «На Бога, обережно!» Якось він навіть підскочив до Кіна й підставив під праве вухо долоні, щоб підхопити книжки. «Вони ж бо повипадають!» — докірливо сказав він.

Помалу йому пощастило повернути Кінові бажаний настрій. Той згадав про свої обов’язки, облишив зайві розмови й лежав спокійно і нерухомо. Якби ж тільки цей коротун трохи помовчав. Від його слів та поглядів на душі в Кіна ставало тривожно, немовби бібліотеці загрожувала страшна небезпека, чого насправді, либонь, не було. Надмірна турбота стає нестерпною. До того ж нині, як на нього, доречніше було думати про ті мільйони, життю яких загрожувала небезпека. Фішерле здавався йому надто ощадливим. Він був — вочевидь через горб — дуже заклопотаний власним тілом і переносив своє піклування й на господаря. Він називав речі своїми іменами, яких краще не вимовляти, й чіплявся за чуба, очі та вуха. Навіщо? Всі знають, що в голові стане місця для чого завгодно, тільки натури дріб’язкові звертають увагу на зовнішні подробиці. Досі він тягарем не був.

Та Фішерле не міг угомонитися. З носа в Кіна потекло, і він, пролежавши довгенько нерухомо й нічого не роблячи з носом, вирішив — просто через те, що в усьому любив лад, — узятися за велику важку краплю на самісінькому кінчику. Він дістав носову хустину й уже хотів був висякатись, але цієї миті Фішерле гучно застогнав:

— Стривайте, стривайте, хвилиночку, я зараз!

Він вихопив у Кіна з рук хустину — власної Фішерле не мав, — обережно підніс її до носа й підхопив краплину, мов коштовну перлину.

— А ви знаєте, — сказав він, — я у вас не залишусь! Ви зараз висякалися б, і книжки через ніс повипадали б! Вам не треба пояснювати, який вигляд вони мали б. Не до серця вам книжки! Ні, в такого я не залишусь!

У Кіна відібрало мову. В глибині душі він визнавав, що Фішерле має рацію. Саме через це його ще дужче обурив зухвалий тон, яким розмовляв карлик. Йому здавалося, ніби вустами Фішерле промовляє він сам. Під тиском книжок, яких коротун навіть не читав, він помітно змінися. Давня теорія Кіна дістала блискуче підтвердження. Не встиг він придумати, що відповісти, як Фішерле знов заходився сваритись; поступливість господаря його просто вразила. Нічим не ризикуючи, він сваркою вилив з душі всю злість через оті ганебні чайові.

— Уявіть собі, що висякавсь я! Що б ви на це сказали? Ви звільнили б мене негайно! Культурна людина так не робить. Чужі книжки викуповуєте, а з власними обходитесь, як із собакою. Колись у вас раптом не стане грошей, дарма, та якщо у вас не стане й книжок, то що ви робитимете тоді? Хочете на старість піти жебракувати? Я не хочу. Оце такий ви фахівець у книжковій галузі! Погляньте на мене! Хіба я фахівець у книжковій галузі? Ні! А як я обходжуся з книжками? Я обходжуся з ними бездоганно, як шахіст із королевою, як повія зі своїм сутенером або — краще скажу так, щоб ви мене зрозуміли: як мати з немовлям!

Він намагався говорити своєю звичною мовою, як колись, але в нього нічого не виходило. На думку спадали тільки добропристойні слова, і позаяк вони були добропристойні, то він сказав собі: «Теж непогано!» — й залишився ними задоволений.

Кін устав, підійшов до нього впритул і з почуттям гідности промовив:

— Ви нахабний каліка! Негайно ж вийдіть з моєї кімнати! Я вас звільняю!

— То ви ще й невдячний! Жид пархатий! — закричав Фішерле. — Чогось кращого від жида пархатого годі й чекати! Негайно вийдіть з моєї кімнати, або я покличу поліцію! Платив я. Відшкодуйте мої витрати, або я поскаржусь! Негайно!

Кін завагавсь. Йому здавалося, що платив він сам, та коли йшлося про гроші, певности він ніколи не мав. До того ж він здогадувався, що карлик замірився його ошукати, й Кін, звільняючи свого вірного слугу, хотів принаймні прислухатися до його порад і більш не наражати книжок на небезпеку.

— Скільки ви за мене виклали? — запитав він, і голос його пролунав уже зовсім не так упевнено.

Фішерле, знову відчувши раптом на спині свого такого тяжкого горба, глибоко вдихнув повітря й, коли вже справи його складаються так кепсько, коли вже з Америкою, схоже, нічого не вийде, коли вже в тому, що все так обернулося, винна його дурна голова, коли вже він ненавидить себе, свою дрібність, свою дріб’язковість, своє дрібненьке майбутнє, свою поразку перед самісінькою перемогою, свій жалюгідний заробок (проти королівського багатства, яке він завиграшки збив би через кілька днів), коли вже цей початковий заробок, цей дріб’язок, на який йому чхати хотілося, він залюбки, якби його не було так шкода, пожбурив би Кінові межи очі разом із так званою бібліотекою, на яку йому срати хотілося, — то він відмовляється й від тих грошей, що їх Кін викинув на номери в готелі й портьє. Він сказав:

— Я від цих грошей відмовляюсь!

Ці слова далися йому так важко, що тон, яким він вимовив їх, сповнив його більшою гідністю, ніж Кіна весь його довгий зріст і суворий вигляд. У цій відмові вчувалося ображене людинолюбство й усвідомлення того, що й найкращі наміри люди можуть зрозуміти геть навпаки.

Тепер Кін почав усе розуміти. Адже досі він не заплатив карликові з його заробітку жодного гроша, звісно ж, не заплатив, про це ніколи й мова не заходила, і той, замість повернути собі хоча б власні гроші, які витратив, відмовився від усього взагалі. Він звільнив Фішерле через те, що шляхетна турбота про його, Кінову, бібліотеку, змусила карлика вдаватися до непристойних висловів. Він обізвав його калікою. А кілька годин тому, коли на нього, Кіна, кинули всю столичну поліцію, оцей самий каліка врятував йому життя. То завдяки карликові в нього все так добре організовано й забезпечено, ба навіть те, що він вирішив узятися за доброчинну діяльність — заслуга того ж таки каліки. Він, Кін, такий недбалий, що влігся на ліжко сам, не вклавши спати книжок, а коли слуга, як це й велів йому обов’язок, нагадав про те, що книжки лежать незручно і їм загрожує небезпека, він почав виганяти його з номера. Ні, так низько він іще ніколи не падав. Щоб просто через упертість грішити супроти духу власної бібліотеки! Кін поклав руку на карликів горб, лагідно натис на нього, немовби хотів сказати: «Не журися, он у решти людей горб у голові»; ет, дурниці, решти взагалі нема, позаяк решта — всього-на-всього люди, тільки ми, двоє щасливців, не люди, — й наказав:

— Пора розпаковувати, любий пане Фішерле!

— Я теж так гадаю, — відповів той, ледве стримуючи сльози.

Перед ним спливла Америка — величезна, оновлена Америка, яку не потопить жоден такий дріб’язковий авантурник, як Кін.

Голодна смерть

Невеличке свято примирення зблизило їх. Крім спільної Любови до освіти, а отже, й до розуму, вони мали багато чого такого, що однаково сприймали й відчували обидва. Кін уперше розповів про свою божевільну дружину, яку він тримає під замком удома, де вона нікому не завдасть шкоди. Щоправда, там і його велика бібліотека, та позаяк книжками дружина, мовляв, досі анітрохи не цікавилася, то в своєму божевіллі вона навряд чи здогадується, що її оточує. Така тонка натура, як Фішерле, розуміє, звичайно, що розлука з бібліотекою для нього дуже болісна. Але в більшій безпеці, ніж у тієї божевільної, яка думає тільки про одне — про гроші, не може бути жодна книжка в світі. Сяку-таку заміну бібліотеці він, мовляв, носить із собою. І Кін показав на гори книжок, які вони тим часом понаскладали; Фішерле віддано кивнув головою.

— Так, так, — провадив далі Кін, — ви не повірите, є люди, котрі тільки те й роблять, що думають про гроші. У вас гарна риса — не брати грошей, навіть коли їх пропонують від душі. Я хочу вам довести, що причина колишніх моїх випадів проти вас — всього-на-всього примха, можливо, навіть моє усвідомлення власної провини. Мені хотілося б сплатити вам за образи, які ви мусили мовчки проковтнути. Такою платою вважайте моє пояснення того, як воно ведеться на світі насправді. Повірте мені, любий друже, є люди, котрі не тільки іноді, а завжди, кожнісінької години, кожнісінької хвилини, кожнісінької секунди свого життя думають про гроші! Ба більше, я зважуся стверджувати, що тут може йтися навіть про гроші чужі. Таких натур не лякає ніщо. Знаєте, чого шантажем вимагала від мене дружина?

— Якусь книжку! — вигукнув Фішерле.

— Це можна було б іще зрозуміти, хоч і не без суворого осуду, бо злочин — то злочин. Ні, заповіту!

Фішерле про такі випадки вже чув. Він і сам знав одну жінку, яка намагалася щось таке скоїти. Щоб відповісти довірою за довіру, він пошепки розповів Кінові ту таємничу історію, тільки спершу настійливо попросив ніколи його не виказувати, бо він, Фішерле, може накласти за це головою. Кін був непомалу збентежений, почувши, про кого йдеться — про рідну дружину Фішерле.

— Тепер я можу вам зізнатися, — вигукнув він, — ваша дружина з першого погляду нагадала мені про мою власну! Вашу звати Тереза? Я не хотів тоді завдавати вам болю, тому про своє враження не сказав.

— Ні, її звати «пенсіонерка», іншого ім’я вона не має. Коли вона ще не була «пенсіонеркою», її звали «Тонюня», бо вона з біса гладка.

Імена не збігались, але все інше збігалося. В міру того, як Фішерле розповідав свою історію про заповіт, зринали всілякі підозри. Чи була Тереза потай професійна повія? Від неї можна було сподіватися найгіршого паскудства. Вона нібито рано лягала спати. Можливо, ночами волочилася по таких «небесах». Пригадалася та жахлива сцена, коли вона роздяглася при ньому й скинула книжки з канапи на підлогу. Поводитися так безсоромно могла хіба що повія. Поки Фішерле розповідав про свою дружину, Кін порівнював подробиці — хвороба, голосіння, замах на життя — з тими, які були пов’язані з Терезою і які він розповів карликові кілька хвилин тому. Сумніву не було: обидві жінки — якщо й не та сама особа, то принаймні сестри-близнючки, це вже напевно.

Згодом, коли Фішерле, охоплений дружніми почуттями, запропонував йому перейти на «ти» й трепетно чекав відповіді, Кін не тільки вирішив задовольнити це прохання, а й пообіцяв присвятити товаришеві наступну свою велику працю, можливо, революційний трактат про Новий Заповіт, хоч карлик і не вчений, а освіта ще чекала його попереду. На цьому святі примирення Фішерле довідався, що в їхній країні є люди, які по-китайському розмовляють краще від китайців і, крім того, знають іще добрий десяток мов. Цей факт, якщо це був факт, справив на нього глибоке враження. Одначе він цьому не повірив. І все ж таки вміння прикидатися, нібито ти такий розумний, — це було вже неабищо.

Щойно вони перейшли на «ти», в них почало виявлятися стільки спільного, що цьому не було кінця-краю. Вони виробили план рятувальних робіт на подальші дні. Фішерле розрахував, що десь за тиждень гроші в них скінчаться, а може хтось прийти з особливо цінними книжками, і прирікати на загибель саме їх було б злочином, який заслуговує на смертельну покару. Попри невтішний результат таких підрахунків, Кін від цих слів був у захваті. Коли гроші вийдуть, доведеться вдатись до рішучих заходів, додав Фішерле, прибравши поважного вигляду. Він не сказав, що мав на увазі. Він давав Кінові вказівки на найближче майбутнє. Місія відчиняється о дев’ятій тридцять, зачиняється о десятій тридцять. Увесь цей час поліція має роботу в інших місцях. З набутого досвіду Фішерле знає: щоранку о дев’ятій двадцять поліційний пост у «Терезианумі» знімають, а о десятій сорок заступає новий. Арешти призначають на одинадцяту, любий друг не забув, звісно, як його самого ледве не заарештували сьогодні вранці. Кін, звичайно, не забув, що годинник на церковній вежі, коли вони на нього поглянули, показував саме одинадцяту.

— Ти дуже спостережливий, Фішерле, — сказав він.

— Любий друже, коли так довго живеш серед самої потолочі! У такому житті радощів небагато, всі порядні люди зазнають у ньому тільки збитків — тобто всі, крім мене, але всі чогось і вчаться.

Кін розумів, що Фішерле має саме те, чого не має він. Його товариш знає практичне життя до останньої дрібниці.

Другого дня вранці, рівно о пів на десяту, Кін стояв на своєму посту — свіжий, з полегкістю в серці, ладен на будь-який мужній вчинок. Свіжим він почувався через те, що тепер тягав при собі менше вчености — Фішерле перейняв на себе й решту бібліотеки.

— У мою голову дещо ввійде, — пожартував він. — А як не стане місця в голові, то я запхаю дещо до горба!

Полегкість Кін відчував через те, що його вже не пригнічувала огидна таємниця, пов’язана з дружиною, а на мужні вчинки він був ладний тому, що скорявся чужим наказам. О восьмій тридцять Фішерле пішов від нього; той хотів ще провести невеличку розвідку. Якщо він, мовляв, не повернеться, отже, все в цілковитому порядку.

За церквою він зустрів своїх працівників. Фішерка, хоч її й звільнили, вийшла на роботу знов. Носа вона тримала сьогодні на кілька сантиметрів вище, ніж звичайно; шеф заборгував їй двадцять шилінгів платні, і тепер від її ласки залежало — нагадає вона йому про це чи ні. Сподіваючись на цей борг, жінка зважилася підійти до нього ближче. Чистильник проклинав дружину. Та не задовольнилася п’ятнадцятьма шилінгами, які він приніс додому, а відразу запитала про решту п’ять. Вона знала про все. Тому він її й поважав. Через ті кілька пропитих шилінгів вона сьогодні вранці його й розбудила.

— Усе це через те... — промовив «сліпий», який уже дві години походжав, стогнучи, за церквою; вранці він навіть не випив, як звик, кави. — Все це через те, що в чоловіка одна жінка! А чоловікові треба сто жінок!

Потім він поцікавився, як там дружина чистильника. Її вага навела його на роздуми, і він примовк. Крамар, якого напередодні, коли він у церкві спав і йому нічого не снилося, розбуркав паламар, аж тепер згадав про пакунок, що його забув під лавою. Страшенно перелякавшись, хоч ішлося тільки про книжки, він заходився його шукати. І таки знайшов; Фішерле вже стояв перед церквою й привітався з ним, легенько кивнувши носом.

— Панове й дами, — почав шеф, — ми не можемо гаяти часу. Нині важливий день. Підприємство набуває грандіозного розмаху. Обіг зростає. За кілька днів я посяду гідне становище в суспільстві. Виконуйте свій обов’язок, і я про вас не забуду. — І кинув на чистильника погляд, який нічого не означав, на «сліпого» — який багато обіцяв, на Фішерку — який усе прощав, а на крамаря — який був сповнений зневаги. — Мій компаньйон буде там за чверть години. А поки що я поінформую вас, щоб ви орієнтувалися. Хто не орієнтуватиметься, того чекає звільнення!

Він відводив кожного по одному вбік — у тій самій послідовності, що й напередодні, — і наказував запам’ятовувати значно більші суми, які вони мали зажадати сьогодні.

Компаньйон чистильника не впізнав — воно й не дивно, адже замість обличчя той мав лискучий коров’ячий млинець. У Фішерки компаньйон поцікавився, чи не приходила вона й учора, у відповідь на що та, як їй і було наказано, заходилася люто обкладати лайкою двійницю. Мовляв, та бездушна жінка вже багато років бігає заставляти книжки, а сама вона ще жодного разу цього не робила. Кін їй повірив, тому що її обурення припало йому до серця, й заплатив стільки, скільки вона й заправила.

Найбільші надії щодо прибутку Фішерле покладав на «сліпого».

— Спершу скажете йому, скільки просите. Потім хвильку зачекаєте. Якщо він замислиться, наступіть йому на ногу, щоб швидше зосередив увагу, й шепніть на вухо: «Щире вам вітаннячко від вашої дружини Терези. Вона померла».

«Сліпий» хотів розпитатися про ту жінку, йому було шкода, що її, мабуть, солідну вагу в нього забрала смерть. Він тужив за кожною небіжчицею; до чоловіків, хай би й геть мертві вони були, він не мав ані найменшого співчуття. Через тлустих жінок, які вже ніколи не могли йому належати, він у щасливі дні ставав осквернителем трупів, а в дні, коли до його капелюха падали самі ґудзики, — тільки поетом. Цього дня Фішерле поклав край запитанням «сліпого», нагадавши йому про майбутнє, в якому ґудзиків не буде.

— Спершу поквитаємося з ґудзиками, шановний пане, а вже потім візьмемося за жінок! Жінок і ґудзиків докупи звалювати не можна!

Маючи такі перспективи на майбутнє, донести до Кіна покійну Терезу було неважко. Її ім’я дорогою від сінного базару за церквою до вестибуля книжкового відділу в забуття не кануло. Після того, як «сліпого» поранило на війні, розуму й пам’яти в нього вистачало тільки на імена та різновиди жінок. Поставши в скляних дверях з вибалушеними очима, втупленими в голі Терезині сідниці, він вигукнув її ім’я, підбіг до Кіна й, щоб скоріше виконати шефів наказ, відразу наступив компаньйонові на ногу.

Кін перемінився на виду. Він побачив, як Тереза підходить до нього. Вона втекла з дому. Синя спідниця вилискує. Божевільна, вона підсинювала її й підкрохмалювала, підсинювала й підкрохмалювала. Кін сполотнів і зробився, як неживий. Вона його шукає, він їй потрібен, їй потрібна нова снага для її спідниці. Де поліція? Цю жінку треба заарештувати, негайно, вона небезпечна для суспільства, вона покинула напризволяще бібліотеку, поліція, поліція, чому нема поліції, а-а, поліція прибуде аж о десятій сорок, ото напасть, якби ж тут був Фішерле, хоч би Фішерле, той не боїться, він одружений на її сестрі-близнючці, він знає, що й до чого, він з тією покінчив, порішить і цю, синя спідниця, який жах, який жах, чому вона не вмирає, чому не вмирає, нехай же помре, зараз-таки, у скляних дверях, поки не дійшла до нього, поки не заходилася його бити, поки не роззявила рота, десяток книжок, якщо вона помре, сотню, тисячу, половину бібліотеки, всю, ту, що в голові Фішерле, тоді вона неодмінно помре, навіки, це багатство, він присягається, він віддасть цілу бібліотеку, тільки нехай помре, помре, помре, помре остаточно!

— На жаль, вона померла, — повідомляє «сліпий» по-справжньому скорботно, — і переказує щире вітання.

Разів десять просить Кін повторити йому цю втішну звістку. Подробиці його не цікавлять, він ніяк не може натішитися самим фактом і, пойнятий сумнівами, щипає власні кістки й гукає себе на ім’я. Збагнувши, що йому не причулося й не примарилось, що він нічого не сплутав, Кін запитав, чи відомості надійні й звідки пан про це знає. З вдячности він був дуже чемний.

— Тереза померла й переказує щире вітання, — повторив «сліпий» невдоволено. Коли він побачив цього чоловіка, його мрія геть охляла. Джерело, сказав він, надійне, але називати його він, мовляв, не має права. За пакунок він хоче чотири з половиною тисячі шилінгів. Але потім він повинен знов узяти його з собою.

Кін поквапився сплатити свій борг грішми. Він боявся, що цей чоловік зажадає бібліотеки, обіцяної йому під присягою. Яке щастя, що сьогодні вранці Фішерле взяв її всю до себе! Кін не зміг би сповнити свою обітницю тут-таки, Фішерле поруч не було, то де ж би він отак відразу взяв книжки? Про всяк випадок Кін швиденько розплатився, щоб цей вісник щастя пішов. Якщо Фішерле, про якого Кін не знав, де він, раптом відчує небезпеку, то прибіжить, щоб його попередити, і бібліотека пропаде. Присяги присягами, а бібліотека понад будь-яку присягу.

«Сліпий» довго перелічував гроші. Коли йдеться про такі величезні суми, чайові — не дрібниця; можна було б, звісно, попросити на чай, але ж він уже не жебрак. Він — службовець фірми з великим обігом капіталу. Свого шефа він любив, адже той поклав край ґудзикам. Наприклад, якщо він дістане зараз сто шилінгів чайових, то сьогодні ж таки купить собі кілька бабенцій. Проти цього шеф нічого не може мати. За давньою звичкою «сліпий» простяг руку й сказав, що він — не жебрак, а просто уклінно просить. Кін з осторогою поглянув на двері, йому здалося, що наближається якась тінь, тицьнув чоловікові в долоню купюру, — випадково то виявилися сто шилінгів, — відштовхнув його рукою від себе й благально промовив:

— Ідіть уже, та хутчій, хутчій!

У «сліпого» не лишилося часу пошкодувати про те, який він непутящий, можна ж було попросити й більше, але він надто захопився наслідками такої удачі. До Фішерле він прийшов, гучно розмовляючи сам із собою; його просто-таки розпирало від любови та грошей, але карлика більше цікавило те, чим завершилося крутійство «сліпого», ніж його медові слова. Фішерле трохи повагався, перше ніж узяти в «сліпого» свої гроші, він не вихопив їх у того з рук, — коли сума така незначна, а розчарування таке велике, то поспішати не варто. Стовідсотковий успіх його ошелешив. Він кілька разів уважно перелічив гроші, приказуючи:

— Оце характер! Оце в чоловіка характер! Фішерле, з таким характером треба бути насторожі!

«Сліпий» сприйняв цей «характер» як камінець у свій город і хутко згадав про сотню, затиснену в лівій руці. Він підніс її карликові під ніс і вигукнув:

— Погляньте на мої чайові, пане шеф, я не жебрачив! Коли людина дає сто шилінгів на чай, то це — добра людина!

І вперше відтоді, як Фішерле очолив свою нову фірму, частину здобичі він віддав, — такий він був заклопотаний характером свого ворога.

Цієї хвилини наперед пропхався крамар, чия черга була остання, як і напередодні. Його кисле обличчя «сліпому» припало не до смаку. Цей добродушно — а такий він був, власне, від природи, — порадив крамареві зажадати чайових. Шеф це почув. І тільки-но крамар, ця гадина потайна, яка завше думала лише про власну вигоду, підступив до нього ближче, Фішерле мимоволі очумався й гримнув:

— Тільки спробуйте!

— Та де вже мені! — відказав сіромаха.

Відучора він, хоч трохи й поспав, добряче-таки підупав на силі. Нахабством тут нічого не візьмеш, це він уже затямив. Щоправда, він затято й твердо ще вірив, що той, справжній пакунок сховано десь у церкві, але сховано дуже хитро, тож його ніхто не може знайти. Тим-то він полишив цей шлях, обравши інший. Він залюбки став би таким самим маленьким, як Фішерле, щоб дізнатися, чим той дише, а краще — ще меншим, таким малесеньким, щоб самому вміститися в тих таємних пакунках і керувати їхнім продажем зсередини. «Я вже з глузду зсунувся, — сказав він сам собі, — адже менших людей, ніж карлик, не буває». Проте в тому, що схованка, де тепер лежав пакунок, пов’язана з карликовим зростом, крамар не мав жодного сумніву. Він був надто кмітливий. Поки решта людей розкошували сном, він не спав. Якщо скласти час, коли всі сплять, і час, коли він не спить, то можна визначити, наскільки він кмітливіший від решти людей. Крамар про це знав, він був надто кмітливий, щоб про це не знати, але йому так хотілося покласти край цій кмітливості, скажімо, тижнів на два, й проспати їх, як решта людей, у тих санаторіях з усім комфортом, що нині тільки буває; такий чоловік, як він, крутиться скрізь і чує всілякі розмови, решта людей чують їх також, але вони все просипають, а він не просипає нічого, бо він не може спати, тож і не пропускає жодного слова.

За спиною у Фішерле «сліпий» робить крамареві знак — підносить над головою стошилінґову банкноту й ворушить губами, намагаючись підказати, скільки чайових він радить попросити. «Сліпий» потерпає, що крамар залишиться невдоволений, потерпає, бо хоче багато чого обговорити з ним щодо своїх жінок. Шеф у цьому ділі нічого не тямить, адже він калікуватий карлик. Чистильник як вогню боїться своєї жінки, до інших не побіжить, без власної жінки він може тільки пиячити. Решті про нову роботу краще нічого й не згадувати, кожне хоче урвати щось для себе, а тоді глядь — від усіх грошей у тебе в руках не зосталося навіть жодної бабенції. Крамар — і більш ніхто. Цей, коли з ним про щось розмовляєш, не бовкне нікому ні слова, цей мовчить, балакати найкраще з ним.

Тим часом цей, що не бовкне нікому ні слова, розмірковує про своє доручення. Він має зажадати величезну суму — дві тисячі шилінгів. Якщо компаньйон запитає, чи не приходив він уже вчора, крамар має сказати: «Ну звісно, з оцим самим пакунком! Невже ви мене не пригадуєте?» Якщо той довготелесий випадково виявиться в поганому гуморі, крамар повинен якомога швидше накивати п’ятами, без грошей, пакунок можна в найгіршому разі залишити. Бо довготелесий має моду тільки що — відразу за револьвер і стріляти. А пакунок нехай зостається там. Книжки в ньому не дуже й цінні. Фішерле вже якось розрахується зі своїм компаньйоном, коли той знову стане нормальним чоловіком і з ним можна буде розмовляти. У такий диявольський спосіб Фішерле мав намір спекатися крамаря. Він уявляв собі розлюченого Кіна, уявляв, як того обурила зухвала вимога й уже друга поява крамаря з тими самими книжками. Він уявляв собі, як він, Фішерле, здвигне плечима й, привітно ошкірившись, звільнить свого працівника. «Він не хоче вас більше бачити. Що я можу вдіяти? На жаль, я мушу вас звільнити. Він стверджує, що ви його образили. Що ви йому такого зробили? Тепер уже нічим не зарадиш. Ідіть собі. Коли я матиму справи з якимсь іншим компаньйоном, то візьму вас знов, десь так через рік-два. А доти поводьтеся мені добре, і я спробую для вас щось зробити. У крамарях я душі не чую. Він каже, що ви підлотник, гадина потайна, яка думає лише про власну вигоду. Хіба я знаю, що він має на увазі? Йдіть собі».

Фішерле врахував усе, недооцінив він тільки того, як на Кіна подіє звістка про смерть дружини. Крамар застав компаньйона якимсь збентеженим, він раз у раз усміхався, всміхався навіть тоді, коли йшлося про дуже поважні комерційні справи, сплатив, усміхаючись, величезні гроші, а насамкінець, також не без вишуканої усмішки, заявив:

— Ваше обличчя мені здається знайомим.

— І мені ваше! — грубо кинув крамар.

Йому набридло дивитись, як той, усміхаючись, витріщається на нього; цей компаньйон або надумав поглузувати, або взагалі з глузду з’їхав. Та, позаяк він заправляв такими великими грішми, ймовірнішим здавалося перше.

— Звідки ж я вас знаю? — спитав Кін, усміхаючись. Йому так кортіло погомоніти про своє щастя з чоловіком простим, щирим, чоловіком, якому він не присягав подарувати бібліотеку і який його не знав.

— Ми бачилися в церкві, — відповів крамар, обеззброєний такою дружньою зацікавленістю цього пана. Він хотів побачити, як багатий чоловік відреаґує на згадку про церкву. Може, він раптом передасть йому, крамареві, всю комерцію.

— У церкві... — промовив Кін. — Ну звісно, в церкві. — Він навіть не здогадувався, про яку церкву йшлося. — Хочу, знаєте, сказати вам... Моя дружина померла.

Його худе обличчя сяяло. Він нахилився вперед, крамар мимоволі відступив назад, злякано позираючи скоса на його руки й кишені. В руках нічого не було, щодо кишень — хтозна. Кін рушив услід за ним; перед скляними дверима він схопив крамаря, що весь тремтів, за плече й прошепотів йому на вухо:

— Вона була неграмотна.

Крамар не міг нічого втямити, його вже всього тіпало, і він ревно бурмотів:

— Співчуваю, співчуваю!

Він спробував вирватись, але Кін його не відпускав, запевняючи з усмішкою на вустах, що така доля спостигне всіх неграмотних, та вони всі на неї й заслуговують, однак ніхто не заслуговував на неї так, як його дружина, про чию смерть він довідався кілька хвилин тому. Смерть чекає всіх, а цих неграмотних — і поготів! Він усе стрясав вільним кулаком, а його обличчя розгладилося, прибравши звичайного для себе суворого вигляду. До крамаря почало доходити, що той погрожує йому смертю; він перестав бурмотіти, гучно простогнав, закликаючи на допомогу, й кинув важкого пакунка на ноги своєму страшному ворогові, який від болю одразу відпустив його плече. Потім крамар зціпив зуби й притьма кинувся навтіки; якщо він більш не кричатиме, довготелесий, може, не стрілятиме йому навздогін. Подумки крамар благав того не стріляти, поки він заверне за ріг, він, звичайно ж, ніколи вже так не робитиме. Перед «Терезианумом» крамар оглянув свій одяг — чи не виявиться, бува, десь непомітної рани? Перше ніж сказати Фішерле, що він кидає роботу, в нього ще стало духу зажадати своїх комісійних. Аж коли карлик, у захваті від щастя, яке не полишало його навіть там, де він того й не сподівався, перелічив дві тисячі шилінгів і відрахував йому двадцять, крамар затремтів знов і, схлипуючи, розповів, що той багатий компаньйон, хоч він, крамар, і рота не роззявив, щоб його про щось спитати, заходився смалити в нього з револьвера й мало не влучив. У такій агенції він, мовляв, служити відмовляється. Крім того, нехай Фішерле сплатить йому відшкодування за тілесні ушкодження, яких він зазнав. Карлик пообіцяв сплатити відшкодування частинами протягом півроку — по п’ятдесят шилінгів щомісяця, перша виплата через місяць, відлік від нинішнього дня. (На той час він давно вже буде в Америці.) Крамар відповів, що згоден, і пішов.

Кін підняв з підлоги книжки. Їхня доля засмутила його, ще дужче його засмутив той незнайомець; шкода, що він зник, Кін міг би сказати йому ще дещо. Він тихенько й лагідно кинув йому вслід:

— Але ж вона вже померла, можна не сумніватися, повірте мені, вона нас не чує!

Кричати гучніше Кін не зважився. Він знав, чому той чоловік утік. Цієї жінки боялися всі; коли вчора він завів про неї мову з Фішерле, той зблід. Від її ім’я віяло жахом, досить було почути його, щоб скам’яніти. Фішерле, цей крикливий, галасливий Фішерле, переходив на шепіт, коли починав розповідати про її сестру-близнючку, а незнайомець, в якого Кін відкупив книжки, не повірив у те, що вона померла. Чому він утік? Чому він такий боягуз? Адже Кін довів би йому, що вона мала померти, її смерть була чимось само собою зрозумілим, вона випливала з її природи, сказати правильніше, з її становища. Ця жінка занапастила сама себе, занапастила своєю жадобою до грошей. Можливо, вдома вона мала якісь припаси, хто знає, де вона складала харчі, — на кухні, в колишній своїй комірчині для служниці (власне, сама вона була всього-на-всього економка), під килимами, за книжками, одначе всьому настає край. Кілька тижнів вона мала чим харчуватися, потім усе скінчилось. І ось вона побачила, що всі припаси вийшли. Але помирати не лягла. Так зробив би, бувши нею, він. Краще будь-яка смерть, аніж нікчемне життя, вважав Кін. А вона, дійшовши до божевілля в своїй жадобі запопасти заповіт, почала пожирати себе, шматок за шматком. До останньої своєї хвилини вона бачила перед собою заповіт. Вона клаптями здирала з себе плоть, ця гієна, вона жила коштом того, що пожирала власне тіло, вона їла криваве м’ясо невареним — як же вона його варила б? — а тоді, коли від неї зостався лише кістяк, померла, цупка спідниця вкривала голі кості й мала такий вигляд, немовби її напнув рвучкий вітер. Насправді спідниця була така самісінька, як завжди, тільки вітер видув з-під неї Терезу. Її знайшли, зламавши одного дня двері помешкання. Той брутальний і вірний найманець, сторож, ніде не міг знайти свого господаря. Він щодня стукав у двері й, не дістаючи відповіді, дуже тривожився. Так він прочекав кілька тижнів, а тоді зважився зламати двері. Помешкання було міцно замкнене ззовні. Зламавши двері, сторож побачив труп і спідницю. Так їх разом і поклали в домовину. Де професор, ніхто не знав, а то б йому повідомили про похорон. Йому пощастило, адже він на очах у всіх перехожих не плакав би, а сміявся б. За домовиною йшов сторож, тільки він і був у жалобі, та й то лише з відданости своєму одвічному господареві. Величезний різників пес скочив на домовину, звадив її на землю й схопив накрохмалену спідницю. Шматуючи її, пес розкусив собі до крови пащу. Сторож гадав, що спідниця на покійниці, адже вона була Терезі рідніша від рідної сестри, та позаяк голодний пес украй озвірів, проганяти його чоловік не зважився. Він тільки стояв і збентежено дивився, як клапті спідниці, заюшені кров’ю цієї могутньої тварини, один по одному зникали в її пащі. Кістяк поїхав далі. Позаяк за ним уже ніхто не йшов, його викинули на велике звалище за містом, жодне кладовище жодного віровизнання його не прийняло б. До Кіна послали гінця зі звісткою про її жахливу смерть.

Цієї миті поріг скляних дверей переступив Фішерле й сказав:

— Ви, бачу, вже йдете.

— Все ж таки добре, що я замкнув на замок, — промовив Кін.

— Мене? На замок? Не посмієте!

Фішерле злякався.

— Вона цю смерть заслужила. Я й досі до пуття не знаю — вміла вона добре читати й писати чи ні.

Фішерле зрозумів.

— А моя не вміє грати в шахи! Що ви на це скажете? Неподобство, еге ж?

— Я б хотів знати подробиці. Доводиться вдовольнятись дуже скупими відомостями. Чоловік, який сповістив про це, від мене втік.

Насправді Кін прогнав його сам, але йому було соромно зізнатися Фішерле про ту жахливу обітницю.

— А пакунка той віслюк покинув! Дайте його сюди! Я й так усе ношу, понесу і його.

Сказавши це, Фішерле згадав про вчорашнє братання й вибачився перед Кіном за те, що звернувся до нього на «ви», — просто в ньому дає про себе знати, мовляв, колишня шанобливість. Насправді Фішерле вже зневажав його, бо тепер був учетверо багатший від нього. Те, що він з Кіном узагалі розмовляє, карлик вважав ласкою зі свого боку, і якби не остання, п’ята, частина капіталу, то він просто мовчав би. До того ж його чимраз дужче починало цікавити Кінове житло. Можливо, його дружина й справді померла. Усе свідчить про це. Бо якби вона була жива, то вже давно повернула б собі чоловіка. Такого дурного чоловіка з такими грішми поверне собі кожна. В її божевілля Фішерле не вірив, у всіх отих дрібницях, які про неї розповідав Кін, не було нічого незвичайного. Те, що цей кволий, худющий чоловік замкнув когось на замок, а тим більше таку промітну жінку, здавалося йому смішним і неймовірним. Вона зламала б двері, годі й сумніватись, а якщо в неї не всі вдома, то й поготів. Виходить, вона померла. Але що тепер буде з помешканням? Якщо в ньому коштовності, то однаково є що взяти, а якщо там лише повно книжок, то не завадило б їх бодай заставити. Саме помешкання можна було б за кругленьку суму продати. Так чи так, а сталося лихо, і якийсь капітал — чи то великий, чи то малий — лежав без діла.

Надворі Фішерле заклопотано подивився знизу вгору на Кіна й запитав:

— Ну, любий друже, то що ми робитимемо з тими чудовими книжками, які зосталися вдома? Тої повійниці не стало, і книжки тепер самі.

Він щільно склав випростані пальці правої руки, схопив їх лівою і раптом розломив надвоє, так ніби власноруч скрутив тій повійниці в’язи. Кін був вдячний йому за це нагадування, на яке чекав.

— Не турбуйся, — сказав він, — сторож, безперечно, добре замкнув помешкання. Це найчесніший на світі чоловік. А то хіба б я так спокійно з тобою розгулював? До речі, я так напевне й не знаю, чи була вона шльондрою.

Кривити душею Кін не любив, вона померла, засуджувати її без достатніх доказів, як на нього, було б недоречно. Крім того, йому було соромно, що за вісім років він так і не помітив нічого такого, що вказувало б на її справжню професію.

— Жінки, яка не була б повійницею, немає!

Фішерле знайшов, як завжди, найкраще пояснення. Воно було наслідком того життя, яке він прожив у «Небі». Кін із цим поясненням відразу погодився. Він ще ніколи не торкався жінки. Чи ж було, крім науки, краще виправдання цьому, ніж той простий факт, що всі жінки — шльондри?

— На жаль, мушу визнати, що ти маєш рацію, — промовив він, щоб пояснити свою згоду бодай якимсь власним досвідом.

Але Фішерле було вже не до повій, він перейшов до сторожа. Щодо його чесности він мав сумніви.

— По-перше, чесних людей не буває, — заявив він. — Окрім, звісно, нас двох. А по-друге, не буває чесних сторожів. Із чого живе сторож? Зі здирства. А чому? Тому що інакше він не проживе. Самим помешканням сторож не вдовольниться. Хтось інший, може, і вдовольнився б, сторож — ні. У нас був один такий сторож, то він вимагав у моєї жінки за кожного клієнта по шилінгу. А якщо вона приходила вночі додому без клієнта, — в такій роботі всяк буває, — він питав, де клієнт. Немає, казала вона. Або ви його покажете мені, або я на вас донесу, казав він. Тоді вона — в сльози. Де ж їй узяти того клієнта? Нерідко так тривало цілу годину. Кінець кінцем їй доводилося таки показувати йому клієнта, іноді отакого маленького-маленького. — І Фішерле показав долонею собі по коліна. — Його неважко було б і сховати, якби той тип поставився до неї з розумінням. Шкода шилінга! А хто зазнавав збитків? Звісно, я!

Кін пояснив йому, що в цьому випадку йдеться про найманця, про вірного, надійного чоловіка, дужого, як ведмідь; торботрясів, крамарів і всіляких волоцюг він і на поріг не пускає. Просто душа радіє дивитися, провадив Кін, як він обходиться з тими покидьками, багато з них навіть не зугарні читати й писати. Декотрих він своїми кулачищами просто-таки каліками робить. За спокій, яким Кін завдячує сторожеві, — адже науці потрібен спокій, спокій і ще раз спокій, — він призначив йому невеличкий презент, сто шилінгів на місяць.

— І він їх бере! Він їх бере! — Голос у Фішерле зірвався. — Здирник! Хіба я не правду кажу? Справжнісінький здирник! Його місце за ґратами! У холодну його, кажу! Негайно! Атож, у холодну!

Кін спробував угамувати товариша. Фішерле, мовляв, не повинен прирівнювати такого звичайного чоловіка до самого себе. Брати гроші за комунальні послуги, певна річ, непорядно, але цей аморальний звичай глибоко пустив коріння серед голоти й поширився навіть у колах людей освічених. Платон марно виступав супроти цього. Ось чому йому, Кінові, думка про професуру завжди була ненависна. За свої наукові праці він ніколи в житті не взяв жодного гроша.

— Платон нівроку! — відказав Фішерле; це ім’я він почув уперше. — Платона я знаю. Платон чоловік багатий, і ти чоловік багатий. Звідкіль я це знаю? Бо так балакають лише багаті люди. А тепер візьми ось мене. Я злидар злидарем, нічого не маю, я — ніщо й нічим зостанусь, але я нічого не беру. Це характер! Твій сторож, той здирник, бере сто шилінгів, ціле багатство, скажу тобі, а вдень лупцює бідних людей. Та вночі — б’юсь об заклад, уночі він спить, і коли хтось надумає пробратися до будинку, він нічого не почує, бо лежить собі й задає хропака з твоєю сотнею шилінгів у кишені. Він дозволяє розкрадати книжки, а я на таке не можу дивитися, це підлість, хіба я не правду кажу?

Кін сказав, що не знає, чи міцно спить сторож. Либонь, таки міцно, бо в нього все міцне, крім чотирьох канарок, які повинні співати завжди, коли йому тільки заманеться. (Про канарки Кін згадав задля точности). З другого боку, це чоловік, мовляв, фанатично пильний, він урізав за півметра від підлоги спеціальне вічко, щоб краще бачити тих, хто входить і виходить. Там він цілісінький день і чапіє навколішках.

— Я таких гадів ненавиджу! — вигукнув Фішерле. — З них виходять найкращі нишпорки! От уже нишпорка! От падлюка! Якби він зараз попався мені під руку, любий друже, у тебе очі на лоба полізли б — я б йому таких гарячих усипав! Я б йому випустив кишки самим своїм мізинцем! Нишпорок я терпіти не можу! Нишпорки — це потолоч чи не потолоч? Це потолоч, кажу я, хіба не так?

— Навряд чи мій сторож був нишпоркою за фахом, — промовив Кін, — якщо такий фах справді є. Він служив у поліції, інспектором, якщо не помиляюсь, і вже давно вийшов на пенсію.

Фішерле одразу від усього відхрестився. Він на рожен не лізтиме. З поліцією йому тепер не варто зв’язуватися, перед Америкою — нізащо, з поліцейськими на пенсії — тим більше, від таких пенсіонерів можна чекати чого завгодно. Робити їм нічого, ось вони й накидаються на безневинних. Заарештовувати вони вже не мають права, тож скаженіють, коли треба й не треба, і калічать сумирних калік. Шкода, звісно, для Америки не завадило б спорядитись якомога краще. До Америки їдеш один раз. Чемпіонові світу не випадає приїздити до Америки жебраком. Фішерле ще не чемпіон, але стане ним, і люди, чого доброго, коли-небудь скажуть: цей приїхав з порожніми руками, то нащо йому повні, ану ж заберімо в нього все. В Америці Фішерле, хоч і має таке звання, впевнено аж ніяк не почувається. Пройдисвіти є скрізь, а в Америці все набуває гігантських розмірів. Час від часу він стромляє носа під ліву пахву й покріплюється запахом своїх грошей, які там сховані. Це його втішає, і ніс, порозкошувавши хвильку під пахвою, знову весело вишмигує вгору.

А Кін уже не почувався таким щасливим через Терезину смерть. Слова Фішерле нагадали йому про небезпеку, що нависла над його бібліотекою. Все тягло його туди, додому: її скрутне становище, його обов’язок, його робота. Що тримало його тут? Висока любов. Поки в його жилах пульсувала кров, він хотів рятувати знедолених, викуповувати їх, не давати, щоб вони згоріли у вогні чи потрапили в пащу до отої свині! Вдома на нього чекав неминучий арешт. Треба дивитися фактам у вічі. У Терезиній смерті винен і він. Головна провина її, але він Терезу замкнув. За законом він мусив доправити її до психіатричної лікарні. Дякувати Богові, він не вчинив за законом. У лікарні вона жила б і досі. Він засудив Терезу до смерти, голод і її захланність виконали цей вирок. Він ні на крок не відступав від свого вчинку. Він був ладен відповідати за нього перед судом. Його процес мав завершитися приголомшливим виправданням. Щоправда, арешт такого знаменитого вченого, першого, либонь, синолога свого часу, спричинив би до небажаного розголосу, чого задля науки треба було уникати. Головним свідком захисту виступав саме цей сторож. Хоч Кін на нього й покладався, проте побоювання Фішерле щодо продажности такої натури виявилися небезпідставними. Найманці перекидаються до того господаря, котрий їм більше платить. Головна проблема полягала в тому, щоб розгадати супротивну сторону. Чи була така взагалі, чи хотіла вона підкупити сторожа надзвичайними сумами? Тереза жила самотньо. Про родичів мова ніколи не заходила. В останню путь її ніхто не проводжав. Якщо під час слухання справи з’явиться хтось такий, хто видасть себе за її родича, Кін зажадає ретельно розслідувати його походження. Рідня в неї, певна річ, може бути. Зі сторожем він мав намір побалакати до свого арешту. Якщо презент збільшити йому до двохсот шилінгів, то можна буде остаточно схилити цю нишпорку, як влучно висловився Фішерле, на свій бік. Це не вважалося б ні підкупом, ні взагалі порушенням закону; сторож має засвідчити правду, щиру правду. В жодному разі не слід допустити, щоб, либонь, найбільшого, як на свій час, синолога покарали через недолугу бабенцію, про яку перед судом навіть не можна з певністю сказати, чи вміла вона вільно читати й писати. Наука вимагала її смерти. Наука вимагає також його цілковитого виправдання й реабілітації. Таких учених, як він, можна перелічити на пальцях. Жінок, на жаль, мільйони. До того ж Тереза належала до найнікчемніших. Ніхто не заперечує, її смерть була надзвичайно мученицька й жорстока. Одначе в цьому, саме в цьому цілком винна вона й тільки вона. Тереза мала змогу спокійно померти з голоду. До неї тисячі індійських покутників помирали цією повільною смертю, вважаючи, що завдяки їй врятувалися. Світ захоплюється ними ще й нині. Ніхто не оплакує їхню долю, а їхній народ, наймудріший після китайського, приєднує їх до сонму святих. Чому Тереза не дійшла такого рішенця? Надто вона чіплялася за життя. Її захланність не знала меж. Вона намагалася продовжити своє життя на кожну жалюгідну мить. Вона пожирала б і людей, якби хтось опинився був поруч. Вона ненавиділа людей. Хто б віддав себе в жертву задля неї? У свою тяжку годину вона виявилась, як того й заслуговувала, самотньою й усіма покинутою.

І тоді вона вдалася до останнього, що їй залишилося: почала пожирати власне тіло, шматок за шматком, клаптик за клаптиком, крихту за крихтою, й, зазнаючи нестерпного болю, в такий спосіб зберігала собі життя. Свідок знайшов не її, він знайшов її кості, які не розпалися завдяки накрохмаленій синій спідниці, яку вона завжди носила. Це був її заслужений кінець.

Із Кінової промови на власний захист вийшло суцільне звинувачення супроти Терези. Тепер, коли все вже було позаду, він знищив її вдруге. Він уже давно знов сидів з Фішерле в готельному номері, де вони опинилися майже несамохіть. Суворий ланцюг його думок не вривався ні на мить. Кін мовчав, обмірковуючи кожнісіньку, найдрібнішу обставину. Зі слів, якими зжерта послуговувалася за життя, він склав зразковий текст. Кін був майстер блискучих кон’єктур і відповідав за кожну літеру. Щоправда, він страшенно шкодував, що стільки філологічної прискіпливости доводилося марнувати на звичайне вбивство. Він діяв під вищим примусом і обіцяв світові щедре відшкодування у звершеннях свого найближчого майбутнього. Працювати йому заважала, мовляв, саме та, чию справу оце поставлено на слухання. Кін подякував голові суду за надзвичайно прихильне ставлення, на яке він, звинувачений в убивстві, навіть не сподівався. Голова вклонивсь і з вишуканою чемністю заявив, що знає, либонь, як обходитися з найвидатнішим синологом сучасности. Оце «либонь», що його Кін вставляв перед «найвидатнішим синологом», коли казав сам про себе, голова випустив, бо воно було цілком зайве. Кіна таке публічне визнаня сповнило справедливими гордощами. Його звинувачення супроти Терези набуло трохи м’якшого забарвлення.

— Є певні обставини, які пом’якшують її провину, це треба визнати, — сказав він до Фішерле.

Той сидів поруч із ним на ліжку, шкодуючи, що не пощастило вдертися до помешкання, й нюхав свої гроші.

— Навіть у найгірші часи, коли голод завдав непоправної шкоди її вдачі, вона ніколи не дозволяла собі навіть доторкнутися до якої-небудь книжки. Хочу також зауважити, що йдеться про неосвічену жінку.

Фішерле злився, позаяк розумів Кіна, він мусив розуміти будь-які нісенітниці, він проклинав власний розум і лише за звичкою погоджувався з балаканиною сіромахи, що оце сидів поруч.

— Любий друже, — сказав він, — ти дурень. Чого людина не знає, того людина не зробить. Уявляєш, з якою насолодою та жінка пожерла б найкращі книжки, коли б знала, як просто це робиться? Я тобі ось що скажу: якби куховарську книжку зі ста трьома рецептами, що її складає ота наша свиня в «Терезианумі», вже надрукували... Ні, краще я нічого не казатиму.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Кін, витріщивши очі. Він добре знав, що мав на увазі карлик, але хотів, щоб ці жахливі слова, пов’язані з його бібліотекою, промовив хтось інший, не він сам, навіть подумки не він сам.

— Можу сказати тобі, любий друже, одне: якби ти зараз прийшов додому, то застав би своє помешкання порожнім, голим-голісіньким, жодного аркушика, про книжки вже шкода й казати!

— Слава Богу! — Кін глибоко зітхнув. — Її вже поховали, а та ганебна книжка вийде ще не скоро. На своєму процесі я зумію про це згадати. Світ стрепенеться! Я збираюся нещадно викрити все, що знаю! Вчений ще має що сказати!

Відколи померла дружина, Кін почав говорити сміливіше, і навіть майбутні труднощі тільки надихали його бойовий дух на нові звитяги. Пополудні він сидів з Фішерле, збуджено розмовляючи. Карлик, коли бував, як оце тепер, у меланхолійному настрої, любив пожартувати. Він вислухав історію про судовий процес із найменшими подробицями й жодного разу не заперечив. Кілька добрих порад він дав Кінові зовсім, задарма. Чи нема в нього, Кіна, родичів, які могли б йому допомогти? Адже процес, пов’язаний з убивством, — це, мовляв, не дрібниця. Кін згадав про свого брата з Парижа, знаменитого психіатра, який розбагатів, ще коли працював гінекологом.

— Розбагатів, кажеш? — Фішерле відразу поклав собі дорогою до Америки зупинитися в Парижі. — Це саме той, хто мені потрібен, — сказав він, — я проконсультуюся в нього щодо свого горба!

— Але ж він не хірург!

— Дарма, якщо він був жіночим лікарем, то знає все.

Кін усміхнувся з простодушности цього милого чоловіка, який про спеціалізацію в науці вочевидь не мав жодного уявлення. Проте він охоче дав Фішерле детальну адресу, яку той занотував на клаптику брудного паперу, й докладно розповів про теплі взаємини, які були в них із братом багато років, навіть десятиріч тому.

— Наука поглинає людину цілком, — завершив він, — для звичних стосунків вона не залишає нічого. Нас вона розлучила.

— Як почнеться твій процес, я тобі однаково не буду потрібен. Знаєш що, я тоді гайну до Парижа й скажу твоєму братові, що прибув від тебе. Мені ж бо не треба буде нічого йому платити, коли я твій добрий товариш?!

— Звичайно, ні, — відповів Кін, — я дам тобі рекомендаційного листа, щоб ти не мав жодних проблем. Я був би радий, якби він справді позбавив тебе горба.

Тієї ж хвилини Кін сів і написав братові — вперше за вісім років — листа. Пропозиція Фішерле виявилась йому дуже доречною. Він мав надію невдовзі знову з головою поринути в науку, і тоді коротун, хоч Кін його й дуже поважав, усе ж таки, схоже, стане для нього тягарем. Власне, відчуття, що рано чи пізно йому доведеться спекатись Фішерле, виникло в Кіна ще тоді, як вони перейшли на «ти». Коли Фішерле позбудеться горба, Ґеорґ дуже легко може влаштувати його в своїй психіатричній клініці санітаром. Запечатаного листа з повною адресою карлик відніс до свого номера, дістав із пакунка, в якому був його товар і якого крамар покинув на призволяще, одну книжку й поклав листа до неї. Те, що залишилося в пакунку, другого дня належало використати з тією самою метою, з якою використовувалося й доти. За ретельними підрахунками Кін мав іще близько двох тисяч шилінгів. Їх завиграшки можна було забрати в нього за один ранок. Отож вечір минув за сповненими обурення розмовами про свиню й решту таких самих виродків.

Наступний день почався невдало. Не встиг Кін стати біля свого вікна, як його штовхнув якийсь чоловік із пакунком. Кін ледве втримався на ногах і мало не розбив шибку. Грубіян намагався пропхатись уперед.

— Ви чогось хочете? Що вам тут треба? Та зачекайте ж!

Скільки не гукай — марно. Чоловік, навіть не озирнувшись, подався нагору. Добре розваживши, Кін дійшов висновку, що йдеться, мабуть, про порнографічні книжки. Тільки так можна було пояснити той безсоромний поспіх, завдяки якому незнайомець зумів не показати, що в його пакунку. Потім з’явився чистильник, незграбно став перед Кіном і громовим голосом зажадав чотириста шилінгів.

Від люті на чоловіка, який щойно втік, Кін упізнав чистильника. Тремтячим голосом він гримнув на того:

— Учора ви тут уже були! Посоромтеся!

— По-позавчора, — щиросердо промимрив чистильник.

— Ушивайтеся звідси! Схаменіться! Це погано скінчиться!

— Я свої гроші візьму! — сказав чистильник.

Він наперед тішився п’ятьма шилінгами, які знов хотів пропити. Не думаючи — а він не думав ніколи, — чистильник як людина трудяща твердо знав одне: платню він дістане тільки тоді, коли віддасть за неї свою працю, тобто гроші, що їх стягне з цього компаньйона.

— Нічого ви не одержите! — рішуче заявив Кін і заступив собою сходи. Він приготувався до найгіршого. Заставляти книжки? Тільки через його труп!

Чистильник почухав потилицю. Зробити так, щоб від цієї худорби не зосталося мокрого місця, йому було неважко. Але такого наказу йому ніхто не давав. А він звик виконувати накази.

— Піду спитаю в шефа, — гуркнув він випущеними газами й показав співрозмовникові свій зад.

Попрощатися так йому було легше, ніж словами.

Кін зітхнув. Скляні двері пронизливо рипнули.

Цієї миті з’явилася синя спідниця й величезний пакунок. За ними сунула Тереза. Вона несла те й те. Поруч ішов сторож. Тримаючи над головою в лівій руці ще більший пакунок, він перекинув його в праву руку, яка підхопила його завиграшки.

Сталося

Вигнавши з дому чоловіка, отого злодюгу, Тереза цілий тиждень обшукувала своє помешкання. Вона розподілила роботу так, ніби почала в усіх кімнатах прибирати. Від шостої ранку до восьмої вечора вона нишпорила навстоячки, ставала навколішки, повзала на долонях і на ліктях, намагаючись знайти якісь потаємні шпарини. Вона знаходила пил там, де не сподівалася його й у найчистіші свої часи, і всю провину за це складала на злодія, адже такі люди — замазури. Її грубі шпильки в ті шпарини не влазили, і вона стромляла в них аркуш цупкого обгорткового паперу. Після цього здмухувала з аркуша пил і проводила зверху ганчіркою. Бо їй нестерпно було навіть припустити, що вона доторкнеться брудним папером до щезлої банкової книжки. Тереза працювала без рукавичок, щоб не зіпсувати їх, проте вони лежали поблизу, випрані так, що своєю білістю аж очі сліпили, — лежали поблизу на той випадок, коли банкова книжка знайдеться. Чудові килими, які цим ходінням та повзанням можна було зачовгати, вона позагортала в газети й винесла до передпокою. Книжки, де можна було сховати те, що вона шукала, Тереза переглядала кожну окремо. Про те, щоб їх спродати, вона ще серйозно не замислювалася. Щодо цього вона хотіла спершу порадитися з яким-небудь тямущим чоловіком. Одначе не забувала поглянути, скільки в кожній книжці сторінок, і ті, котрі мали понад п’ятсот, викликали в неї особливу повагу — адже вони запевне щось та вартували. Перше ніж поставити таку книжку на місце, вона зважувала її в руці, як обпатрану курку на базарі. На банкову книжку Тереза не злилася. Товктись у помешканні їй подобалося. От якби вона тільки мала більше меблів! Досить було подумки прибрати з кімнат книжки, й одразу ставало зрозуміло, хто тут жив: злодій. Через тиждень Тереза сказала собі: вдома нічого немає. У такому разі люди порядні звертаються до поліції. Тереза вирішила в поліцію поки що не заявляти — доки не скінчаться гроші, які вона одержала на господарство востаннє. Вона хотіла довести поліції, що чоловік зник з усім капіталом, а їй не заповів жодного гроша. Вирушаючи до крамниці, вона обходила сторожа десятою дорогою. Боялася, що він почне розпитувати про пана професора. Досі сторож, щоправда, не давав про себе знати, але першого числа він з’явиться неодмінно. Першого числа кожного місяця він отримував свої чайові. Цього місяця він не дістане нічого, і вона вже уявляла собі, як він жебратиме під дверима. Тереза мала твердий намір прогнати його з порожніми руками. Ніхто не примусить її щось віддати. А якщо він поведеться нахабно, то вона донесе на нього в поліцію.

Одного дня Тереза вдягла найкращу свою крохмальну спідницю, яка робила її молодшою. Синій колір цієї спідниці був ледь-ледь світліший, ніж тої, іншої, котру вона носила щодня. Сліпучо-біла блузка пасувала до такої спідниці дуже добре. Тереза відімкнула двері до нової спальні, пропливла до дзеркальної шафи, промовила: «А ось і я!» — й ошкірилась до самих вух. Вигляд вона мала років на тридцять, а на підборідді в неї була ямка. Ямки — це гарно. Тереза домовилася з паном Вульґером про побачення. Помешкання тепер її, і пан Вульґер може приходити. Вона хоче спитати в нього, як їй найкраще вчинити. У книжки вкладено мільйони, й вона ладна виділити дещо і йому. Панові Вульґеру потрібен капітал. Тереза знає, хто чоловік тямущий. Ні, таких гарних грошенят вона не проґавить. Хіба вона з них щось має? Заощаджувати — це добре, а заробляти — ще краще. Зробиш справу — і вже маєш удвічі більше. Про пана Вульґера вона не забула. Його не забуде жодна. У жінок завше так. Кожній кортить завоювати його собі. А вона хоче, щоб і їй щось перепало. Чоловіка нема. Він уже не повернеться. Вона не розказуватиме, що він скоїв. До неї він ніколи не ставився добре, одначе то був усе ж таки її чоловік. Тим-то краще не розказувати. Красти вмів, а бути тямущим не вмів. Якби всі були такі, як пан Вульґер... Пан Вульґер має голос. Пан Вульґер має очі. Вона дала йому ім’я — Пуда. Гарне ім’я, а пан Вульґер — найкращий. Вона знає багатьох чоловіків. Чи ж бодай один із них до вподоби їй так, як пан Вульґер? То нехай він це доведе, якщо на думці в нього щось погане. Нехай не думає. Нехай приходить. Нехай ще раз скаже про розкішні клуби. Він так гарно каже про це.

Пригадуючи ті слова, вона погойдується перед дзеркалом з боку в бік. Аж тепер Тереза відчуває, яка вона гарна. Вона скидає спідницю й розглядає свої розкішні клуби. Таки правда. Який же він тямущий! Не тільки цікавий. Він — усе. Звідки він про це знає? Її клубів він ніколи не бачив. Просто меткий на око. Придивляється до жінок. Потім питає, коли їх можна випробувати. Чоловік має бути рішучим. А то це не чоловік. Чи ж хоч одна скаже йому «ні»? Тереза обмацує свої клуби його руками. Вони м’які, як його голос. Вона зазирає ямкою йому в очі. Вона йому щось подарує, каже вона. А тоді повертається до дверей і бере в’язку ключів, яка там висить. Перед дзеркалом вона, побрязкуючи в’язкою, передає йому цей подарунок і шепоче, що йому вільно входити до її кімнат, коли він забажає. Вона знає, що він не злодій, навіть коли її не буде вдома. Ключі падають на підлогу, і їй соромно, бо він їх не підхоплює. Вона гукає: «Пане Пуда!» — й питає, чи можна їй називати його просто «Пуда». Він нічого не каже, він ніяк не нарозкошується клубами. Це так гарно. Їй дуже хочеться почути його голос. Вона розповідає йому про велику таємницю. У неї є ощадна книжка, і він може взяти її на зберігання. Чи не сказати йому й пароль? Вона жартує. Вона боїться, що він зажадає від неї пароль, а вона не скаже. Доки не взнає його краще. Вона знає його так мало. Але ж він нічого не попросив. Де він? Вона шукає його в себе на клубах, там їй холодно. Гаряче їй на грудях. Тепер його руки там, під блузкою, але самого його нема. Вона шукає його в дзеркалі й знаходить там свою спідницю. Вона має такий вигляд, неначе нова, і синій колір нівроку, кращого й не треба, бо вона, Тереза, вірна панові Пуді. Тереза знову вдягає спідницю, вона їй личить, а якщо пан Пуда схоче, Тереза скине її знов. Він прийде вже сьогодні й залишиться на цілу ніч, він приходитиме щоночі, він такий молодий. У нього є гарем, задля неї він його розпустить. Через те, що одного разу він повівся вульгарно? Таж у нього таке прізвище! Він не винен, що в нього таке прізвище. Вона впріла, зараз вона піде до нього.

Тереза підібрала з підлоги знехтувані ключі, ретельно замкнула двері, висварила себе за те, що скористалася дзеркалом у просторій кімнаті, хоч у комірчині була невеличка щербата скалка, й на всі груди розсміялася, бо марно сягнула рукою по ключі до внутрішньої кишені — в цій спідниці кишені не було. Власний сміх видався їй чужим, Тереза ніколи не сміялась, вона подумала, що в помешканні сміється хтось чужий. На душі в неї стало моторошно — вперше, відколи вона лишилася сама. Тереза хутко зазирнула до схованки, де лежала її ощадна книжка; та виявилась на місці. Отже, грабіжників у помешканні не було, вони насамперед поцупили б ощадну книжку. Про всяк випадок Тереза взяла її з собою. У під’їзді вона, проходячи повз сторожа, низько нахилилася. Вона мала з собою багато грошей і потерпала, що саме сьогодні він зажадає від неї чайових.

Надворі від жвавої метушні й гучного гомону на душі в Терези стало ще радісніше. Вона квапно полинула на своє свято, її мета була в центрі міста. Гамір від вулиці до вулиці наростав. Усі чоловіки озиралися на неї. Тереза це бачила, але жила вона для одного чоловіка. Вона завжди мріяла жити для якогось одного чоловіка, а тепер ось так і вийшло. Якийсь автомобіль, знахабнівши, трохи не наїхав на неї. Вона скинула оком на водія, сказала: «На вас, перепрошую, я не маю часу!» — і обернулася до небезпеки спиною. У майбутньому від пролетарів її захищатиме Пуда. Вона й сама нічого не боялася, адже все тепер належало їй. Проходячи містом, вона стала власницею всіх крамниць. Там були перли, що пасували до її спідниці, і діаманти для її блузки. Хутра Тереза не вдягла б жодного, бо всі вони були непристойні, але в шафі почепила б таку річ залюбки. Найкращу спідню білизну мала вона сама, мережива на її білизні були багато ширші. Але й кілька вітрин із білизною Тереза все ж таки прихопила з собою. Всі ці багатства вона клала до ощадної книжки, яка ставала чимдалі пухкішою й пухкішою, там її добро буде ціле-цілісіньке, і він його побачить.

Перед його фірмою вона спинилася. Літери з вивіски підпливли ближче до її очей. Спершу Тереза прочитала: «Велетель і мати», потім прочитала: «Вульґер і дружина». Це припало їй до вподоби. На це вона й гаяла свій дорогоцінний час. Конкуренти кидались одне на одного, пан Велетель виявився нюнею й нахапався товчеників. Потім літери на радощах пустилися танцювати, а коли натанцювалися, вона раптом прочитала: «Велетель і дружина». Це їй не сподобалося. Вона вигукнула: «Яке нахабство!» — і ступила до крамниці.

Тієї ж миті хтось поцілував ласкавій пані руку. Голос був його. За два кроки від нього вона підняла вгору сумку й сказала:

— А ось і знову я!

Він уклонився й запитав:

— Ласкава пані щось бажають? Чим я можу ласкавій пані прислужитися? Може, нову спальню? Для нового пана чоловіка?

Місяцями Терезу мучив страх, що він її не впізнає. Вона робила все задля того, щоб він її впізнав. Дбала про свою спідницю, прала її, підкрохмалювала, щодня прасувала, але ж цей цікавий чоловік мав стільки жінок. І ось він сказав: «Для нового пана чоловіка?» Вона збагнула заповітне значення цих слів. Він її впізнав. Вона втратила будь-який сором і, не роззираючись, щоб побачити, чи є в крамниці ще хтось, підійшла впритул до нього й слово в слово сказала все, що натренувалася казати перед дзеркалом. Він дивився їй в обличчя своїми вологими очима. Він був такий гарний, вона була така гарна, все було таке гарне, і Тереза, дійшовши до розкішних клубів, обсмикала на собі спідницю, зачекала трохи, а тоді, тримаючись, щоб не впасти, за сумку, почала все спочатку. Він махав руками й раз у раз перебивав її вигуками: «Ласкава пані щось бажають? Ну що ви, ласкава пані! Ласкава пані щось бажають?» Щоб вона так не кричала, він ступив до неї ще ближче, вуста його розтулялися й стулялися перед самісінькими її вустами, на зріст він був достоту такий, як вона, а вона розмовляла щодалі швидше й гучніше. Тереза не забувала жодного слова, з її рота кожне не вихоплювалось, а вилітало снарядом, бо вона повітря не видихала, а рвучко виштовхувала. Дійшовши до клубів утретє, вона розпустила ззаду на спідниці зав’язки, однак притисла до себе сумку, завдяки чому спідниця й не спала. Нажаханому продавцеві стало недобре, Тереза й далі не стишувала голосу, її розпашілі й спітнілі щоки торкалися його щік. Якби ж тільки пощастило її зрозуміти, він навіть не здогадувався, хто вона й чого хоче. Він схопив її за повні плечі й простогнав:

— Ласкава пані бажають?

Перед самісінькими клубами вона знову примовкла, потім розкішно, вже криком доказала про них до кінця, прошепотіла: «Так!» — і впала йому в обійми. Вона була гладкіша від нього, і їй здалося, що він її обійняв. Цієї миті спідниця сповзла на підлогу. Тереза це помітила, і її пойняло ще більше щастя, бо все сталося само собою. Відчувши, що він упирається, вона, забувши про своє раювання, злякалась і схлипнула:

— Я така відверта!

Пудин голос промовляв:

— Ох, ласкава пані, ласкава пані! Ох, ласкава пані, ласкава пані!

«Ласкава пані» була вона. Час від часу лунали й інші голоси, зовсім негарні, люди зглядалися на них, їй до цього байдуже, вона жінка порядна. Панові Пуді було соромно, він усе намагався вивинутись, вона його не відпускала, щосили зціпивши в нього на спині руки. Тоді він закричав:

— Та дозвольте ж, ласкава пані, дуже вас прошу, ласкава пані, відпустіть мене нарешті, ласкава пані!

Голова її лежала в нього на плечі, а щоки його були мов масло. Чом він соромиться? Вона не соромиться. Нехай ліпше їй повідтинають руки, але його вона не відпустить. Пан Пуда затупав ногами й заволав:

— Дозвольте, прошу, я ж бо вас не знаю, дозвольте, прошу, відпустіть!

Потім набігла сила людей, вони заходилися бити Терезу по руках, вона — в сльози, але його не випускала. Якийсь кремезний чоловік розчепив їй один по одному пальці й раптово вирвав у неї пана Пуду.

Тереза похитнулася, втерла рукавом блузки очі й промовила:

— Але ж, перепрошую, хіба можна так грубо! — І припинила лити сльози.

Тим кремезним чоловіком виявилася висока, тлуста жінка. Пан Пуда вже встиг одружитись! У крамниці стояв страшенний галас, і коли Тереза помітила свою спідницю на підлозі, вона збагнула — чому.

Довкола стояв натовп, люди реготали так, наче їм за це платили. Стіни й стеля двигтіли, меблі погойдувалися. Хтось вигукнув: «Рятувальне товариство!», хтось інший: «Поліція!» Обурений пан Вульгер стріпував на собі костюма — особливо він любив у ньому підкладні плічка — раз у раз примовляв: «Манери ж бо теж мають свої межі, ласкава пані!» — а коли стан костюма його нарешті задовольнив, одразу заходився обтирати наяложену щоку. Не сміялися тільки він і Тереза. Рятівниця Вульгера, «мати», розглядала його недовірливо, підозрюючи, що за цим трапунком стоїть якась любовна історія. Позаяк їй довелося стати його учасницею, вона схилялася радше до поліції. Цій безсоромниці треба дати науку. Він своє вже дістав. До того ж він чоловік досить милий, про що вона, однак, ніколи не сказала б уголос. Справи фірми вимагали від неї бути непохитно суворою. Попри всі ці розмірковування, «мати» сміялася різко й гучно. Усі навперебій розмовляли. Тереза, стоячи посеред натовпу, знов натягла спідницю. Молоденька конторниця поглузувала з її спідниці. Тереза не дала скривдити свою спідницю й сказала:

— Ви, перепрошую, були б раденькі мати таку! — І показала широкі мережива своєї нижньої спідниці, на які теж було любо глянути, не лише на спідницю.

Сміх не вщухав. Тереза була дуже задоволена, вона тільки боялася його дружини. Щастя, що вона його обняла, а то не зробила б цього вже ніколи. Поки вони тут сміються, з нею нічого не станеться. Серед сміху на людину не накинуться. Якийсь худющий службовець — вигляд він мав не справжнього чоловіка, а її колишнього, злодюги, — сказав:

— Вульгерова подруга!

Ще один — цей мав вигляд справжнього чоловіка — докинув:

— Гарненька подруга!

Тепер вибухнули реготом, ще гучнішим, усі, й Терезі це здалося підлістю.

— А я, перепрошую, таки гарненька! — заверещала вона. — Де моя сумка?

Сумки не було.

— Де моя сумка? Я покличу поліцію!

Як на матір, це було вже занадто.

— Он як?! — озвалася вона. — Тепер у поліцію зателефоную я!

Вона крутнулася й рушила до телефону.

Пан Велетель, маленький начальник, її син, увесь цей час стояв позад неї, намагаючись щось сказати. Ніхто його не слухав. Він у розпачі смикав її за рукав, вона відштовхувала його, проголошуючи грубим чоловічим голосом:

— Ми їй покажемо! Побачимо, хто тут господар!

Пан Велетель стояв уже геть розгублений. Коли мати взяла слухавку, він зважився вдатись до крайнього заходу й ущипнув її.

— Але ж вона в нас купувала! — прошепотів він.

— Що? — спитала мати.

— Непогану спальню.

Тільки він і впізнав Терезу.

Мати покинула слухавку, обернулася до персоналу й одразу, не гаючи часу, оголосила всім без винятку:

— Я не дозволю кривдити моїх покупців!

Знов задвигтіли меблі, але вже не від сміху.

— Де сумка цієї пані? Щоб мені через три хвилини сумка була тут!

Усі до одного службовці кинулися на підлогу й слухняно заповзали по крамниці. Жодного погляду не уникло те, що Тереза тим часом підібрала сумку. Вона лежала там, де доти стояла мати. Пан Вульґер підвівся перший і з подивом помітив сумку в Терези під пахвою.

— Я бачу, ласкава пані, — прощебетав він, — сумку ласкава пані вже знайшли. Ласкавій пані завше щастить. З вашого дозволу, ласкава пані щось бажають?

Його службову запопадливість мати винагородила власною прихильністю. Карбованою ходою вона підійшла до нього й кивнула головою. Тереза мовила:

— Сьогодні нічого, дякую.

Вульґер низько нахилився до її руки й покірливо, з болем у голосі сказав:

— Тоді цілую вашу милу ручку, ласкава пані.

Він поцілував руку над рукавичкою, весело проспівав: «Цілую ручку, вам, мадам!» — і, елегантно відмовившись від чогось лівою рукою, відійшов. Персонал похопився й вишикувавсь у почесну варту. Тереза повагалася, тоді гордо скинула голову й на прощання сказала:

— Можна, перепрошую, привітати?

Він її не зрозумів, але звичка звеліла йому вклонитися. Потім Тереза ступила до почесної варти. Всі позгинали спини, всі її вітали. Позаду стояла мати й громовим голосом прощалася. Начальник стояв поруч із нею, він вирішив помовчати. Цього дня він уже дозволив собі зайве. Він мав би раніше, звісно, повідомити про те, що ця жінка — їхня купувальниця. Коли Тереза вже стояла в дверях, які притримували двоє людей, перетворивши їх на тріумфальну арку, він квапно зник у конторці. Може, мати про нього забуде. До останньої миті чула Тереза захоплені вигуки:

— Шикарна жінка! Гарна спідниця! А яка синя! І повна сумка! Як цариця! Вульґерові щастить!

Це був не сон. Вона стояла вже надворі, а щасливець усе цілував і цілував їй руку. Навіть двері причинилися не відразу й поштиво. Крізь шибки їй дивилися вслід. Вона озирнулася тільки один раз і, всміхаючись, попливла далі.

Ось як буває, коли кохає чоловік особливий. Одружився! Невже не міг дочекатись її? Вона мала б прийти раніше. Як він її обіймав! А тоді раптом злякався. У крамниці була його нова дружина. Капітал у нього від неї, того ж він і не може нічого такого собі дозволити. Він чоловік порядний. Знає, що можна, а що — ні. Тямить, що й до чого. Спереду обіймав її, а ззаду пручався. І сварився, щоб дружина почула. Має голову на в’язах! І очі має. І плече. І щоку. А дружина в нього міцна. На вигляд нівроку, а ось помітити нічого не помітила. Через її сумку відразу кинулася викликати поліцію. Дружина й має такою бути. Точнісінько такою самою була б і вона, той злодій ніяк не хотів ушиватися раніше, тож вона й спізнилася. Хіба вона винна, все через того злодія. А Вульгер цілував їй руку. В нього й губи є. Він чекав її. Спершу він хотів прийняти капітал тільки від неї, та раптом з’явилася інша, у тої капітал більший, жінки ж бо не дають йому спокою, тож він і взяв ту. Він-бо не може допустити, щоб гуляли такі гроші. Але кохає він тільки її. Нову дружину він не кохає. Коли приходить Тереза, всі мусять нахилятися й шукати її сумку. У дверях стоять десятки очей, і всі дивляться їй услід. Чому вона в новій спідниці? Вона ж бо така рада. Щастя, що встигла похапцем обійняти його. Хто знає, коли трапиться така нагода ще. А спідниця їй до лиця, і нижня теж до лиця. Мережива на ній дорогі. Вона не така. Вона подумала: бідний чоловік. Чом би йому не потішитися трохи клубами? Каже, що вони розкішні. Тепер сам побачив. Вона й одруженому чоловікові залюбки дещо дозволить.

Додому Тереза діставалася ві сні. Вона не помічала ні вулиць, ні зухвальства. Від нещастя Терезу берегло її щастя. Перед нею стелилися всілякі хибні шляхи, вона простувала своїм, надійним, що вів до її власности. Перед цією накрохмаленою постаттю торопіли люди й машини. Скрізь вона викликала увагу й прихильність. Цього разу Тереза майже нічого не помічала. Її супроводжував натовп службовців. Їхні шпалери були гумові, з кожним її кроком вони розтягувались. Від поцілунків у руку аж у вухах лящало, повітря було сповнене цим цмоканням, поцілунки сипалися градом, вони дісталися тільки їй. Нові дружини, нівроку з себе, телефонували до поліції. Терезині сумки раз у раз хтось крав. Маленьких начальничків уже не було, вони позникали, в крамницях їх не видно було, тільки на вивісках ще позалишалися їхні імена. Жінки, що показували на тридцять, цілими десятками кидалися в обійми Пуд, які мали губи, очі, плечі й щоки. Накрохмалені сині спідниці спадали до ніг. Розкішні клуби милувалися собою в дзеркалах. Руки не відпускали. Руки не відпускали нізащо. Цілі крамниці сміялися від гордощів за таку неймовірну красу. Економки вражено впускали ганчірки, якими витирали пил. Злодії повертали накрадене добро й лізли в зашморг, а тоді давали себе поховати. На цілому світі було одне-однісіньке багатство, й воно злилося водно. Те багатство нікому не належало. Адже належало воно комусь одному. Багатство можна було зберегти. Красти не дозволялося. Тож ніхто нічого не стеріг. Були справи важливіші. Збивали масло. Грудка масла, що виходила з молока, насправді була золотим самородком завбільшки з дитячу голову. Ощадні книжки аж розпирало. Скрині з посагом розпирало теж. Адже в них були самі ощадні книжки. Ніхто нічого від тебе не хотів. Було двоє людей, котрі вміли спілкуватися. Одна з них була жінка, їй належало все. Другу людину звали Пуда, йому не належало нічого, зате він мав право спілкуватися з тією жінкою. Покійні матері перекидалися в домовинах. Вони нічого тобі не дозволяли. Чайові сторожам скасували, позаяк усі одержували пенсію. Все, що казали, відразу виявлялося правдою. За папери, які залишав після себе злодій, платили готівкою. За книжки можна було дістати чималенькі гроші. Помешкання продали за готівку. І найкраще нічого не коштувало. Адже в колишньому не було вікон.

Тереза вже майже дійшла додому. Гумові шпалери вже давно розімкнулися, люди порозходились. Град також ущух. Зате поверталися буденні речі. Вони були дуже прості, не такі багаті, зате ніхто не мав сумніву, що їх застанеш і вони будуть твої. Спинившись перед своїм під’їздом, Тереза промовила: «То воно, перепрошую, й добре, що він одружився. Тепер усе дістанеться мені». Про те, який капітал вона дала б у позику панові Вульґеру, Тереза почала сушити собі голову аж тепер. Таких справ не залагоджують без угоди й підпису. Вона має право зажадати великих відсотків. А крім того, паю в комерції. Красти — забудьте. Добре, що хоч до цього не дійшло. І як можна бути такою легковажною й розкидатися грішми! Ніхто нічого не віддає назад. Так уже в людей ведеться.

— Що з паном професором? — гаркнув сторож і заступив їй дорогу.

Тереза злякалася й помовчала. Вона міркувала, що відповісти. Якщо заявити, що її чоловік був злодій, цей донесе. З доносом їй не хотілося поспішати. А то поліція ще знайде гроші, які вона одержала на господарство, й скаже, що їх треба зарахувати. А він-бо дав їй ті гроші сам.

— Я не бачив його вже цілісінький тиждень! Часом не помер?

— Ще чого, перепрошую, помер! Живий-живісінький! Помирати й не збирається.

— Я так і подумав, що занедужав. Щирі вітаннячка від мене, якось зайду навідати. Бажаю йому всього найліпшого!

Тереза лукаво схилила голову й запитала:

— Часом не знаєте, де він? Він аж-аж-аж мені потрібен, через гроші на господарство.

Дурисвіта сторож піймав у професоровій дружині. Його хотіли позбавити «презенту». Сам професор ховається, щоб нічого йому не давати. До того ж ніякий він не професор. Це він зробив його таким, власними силами. Ще кілька років тому його звали доктором Кіном. Таке звання, либонь, нічого не варте! Він добряче погрів чуба, поки всі мешканці в будинку почали називати його професором. Задурно не працює ніхто. За роботу дають пенсію. Хаптурок йому від цієї худорби не треба, він хоче «презенту», бо це пенсія.

— То, кажете, — знову гримнув він на Терезу, — чоловіка немає вдома?

— А немає, перепрошую, вже цілий тиждень немає. Каже, йому остогидло. Раптом їде кудись, а мене кидає саму. Грошей на господарство немає. Хіба так можна? Хтілось би мені знати, о котрій він тепер лягає спати? Порядні люди лягають о дев’ятій.

— Як хтось пропадає безвісти, люди заявляють у поліцію.

— А якщо він, перепрошую, пішов сам! Сказав, що прийде.

— Коли?

— Коли схочу, каже, він завше був такий, думає тільки про себе, перепрошую, а друге ж бо теж людина. Хіба я винна?

— Гляди мені, гівноїдко, зараз я піду його шукати! Якщо він нагорі, обоє кісток не позбираєте. А сто шилінгів я з нього злуплю. Той паскуда ще побачить, що я з ним зроблю! Загалом я не такий, але тепер буду такий!

Тереза вже поспішала попереду. В його словах вона вчула ненависть до Кіна, яка додала їй снаги. Досі вона боялася сторожа, бо він був у Кіна єдиний і нездоланний товариш. І ось цього дня їй уже вдруге всміхається щастя. Сторож, як побачить, що вона каже щиру правду, допоможе їй. Усі проти того злодія. Чому він злодій?

Сторож гучно хряснув за собою дверима помешкання. Його важка від люті хода налякала пожильців, які мешкали під Кіновою бібліотекою. За багато років вони звикли до мертвої тиші. На сходи висипали люди, про щось сперечаючись. Угадали всі: то сторож. Досі професор був його улюбленцем. Сусіди ненавиділи Кіна через отой «презент», яким сторож при першій-ліпшій нагоді колов їм очі. Мабуть, професор уже не хоче платити. Має рацію, але прочухана він таки заслужив. Без прочухана у сторожа нікому не минається. Збуджені сусіди не розуміли тільки, чому не чути голосів, долинало лише добре знайоме грізне тупання.

А сторож був такий розлючений, що обшукував помешкання мовчки. Свій гнів він просто так не марнував. Він думав знайти Кіна й провчити його на науку всім. Зуби його скреготали, за ними збиралися десятки прокльонів. Руде волосся на кулаках ставало дибки. Він відчув це, коли в новій Терезиній спальні заходився головою відсовувати вбік шафи. Той гад міг сховатися де завгодно. Тереза снувала за ним з розумінням. Де спинявся він, там спинялася й вона, куди зазирав він, туди зазирала й вона. Він майже не звертав на неї уваги, вже за кілька хвилин вона стала для нього неначе його власною тінню. Тереза здогадувалася, що він ледве стримує свою чимдалі глибшу ненависть. Разом з його ненавистю зростала і її. Чоловік не тільки виявився злодієм, він ще й кинув напризволяще її, беззахисну жінку. Вона мовчала, щоб не заважати сторожеві. Що ближче вони опинялись одне до одного, то менше вона його боялася. Коли вони входили до її спальні, вона ще пропустила його вперед. Відімкнувши дві інші кімнати, вперед пішла вона сама. Колишню її комірчину поряд із кухнею він оглянув мимохідь. Він уявляв собі Кіна лише в кімнаті великій, хоч і також у схованці. В кухні йому раптом скортіло перебити весь посуд. Але потім стало шкода кулаків, він сплюнув на плиту й залишив усе, як було. Звідти він почвалав знов до кабінету. Дорогою надовго затримався біля вішака з одежею, розглядаючи його. Кін на ньому не висів. Величезного письмового стола він просто перекинув. Для цього йому довелося скористатись обома кулаками, й він жорстоко помстився за таку ганьбу. Запустивши руку в полицю, він вигріб на підлогу кілька десятків книжок. Тоді роззирнувся навсібіч — чи не з’явився вже звідкілясь Кін. Це була його остання надія.

— Ушився! — констатував він.

Посилати прокляття йому перехотілося. Те, що він утратив сто шилінгів, його пригнічувало. Вкупі з пенсією вони давали йому змогу віддаватися своїй пристрасті. Сторож мав страшний апетит. Що буде з його вічком, якщо йому доведеться голодувати? Він показав Терезі обидва свої кулаки. Волосся на них так само стояло дибки.

— Ось, бачите?! — загарчав він. — Таким несамовитим я не був ще ніколи! Ще ніколи’.

Тереза дивилася на книжки, що лежали на підлозі; після того, як сторож показав їй кулаки, йому здавалося, що тепер він має виправдання, а вона — винагороду. Вона й дістала винагороду, але не завдяки кулакам.

— Але ж, перепрошую, хіба то був справжній чоловік! — сказала вона.

— То був курваль! — загарчав обікрадений сторож. — Злочинець! Пройдисвіт! Зарізяка!

Тереза поривалася вкинути ще й «жебрака», але сторож уже дійшов до «пройдисвіта». А коли вона приготувала свого «злодюгу», після його «зарізяки» знайти щось крутіше було вже годі. Сторож кляв професора навдивовиж недовго. Дуже скоро він угамувавсь і заходився підбирати з підлоги книжки. Як легко він змів їх з полиці, так само важко було йому поставити їх на місце. Тереза принесла драбину й сама вилізла на неї. Вдалий день збудив у ній бажання погойдати клубами. Однією рукою сторож подавав їй книжки, другою почав діяти й щосили вщипнув її за литку. В роті в неї потекла слинка. Вона була перша жінка, серце якої він скоряв власним любовним методом. Решту він ґвалтував. Подумки Тереза прошепотіла: «Такий чоловік! Нехай би вщипнув іще раз». А вголос сором’язливо мовила:

— Ще!

Він подав їй другий стос книжок і знов щосили вщипнув її за ліву литку. Слинка потекла в неї з рота. Цієї миті їй спало на думку, що так не можна. Вона скрикнула й кинулася з драбини йому в обійми. Він спокійно дав їй упасти на підлогу, здер із неї, поламавши, цупку спідницю й узяв її.

Підвівшись, він сказав:

— Цей каліка знатиме в мене!

Тереза схлипнула:

— Тепер, перепрошую, я належу тобі.

Тереза знайшла чоловіка. Відпускати його вона не мала наміру. Він кинув: «Цить!» — і ще того ж таки вечора перебрався до неї. Вдень він був на своєму посту. Вночі давав їй раду в ліжку. Помалу він довідався, що сталося насправді, й звелів їй непомітно, доки не повернувся чоловік, відносити книжки в заставу. Половину він залишав за собою, адже тепер вона належала йому. Позаяк становище в неї було непевне, він нагнав їй неабиякого страху. Але ж він, мовляв, із поліції, тож допоможе їй. І з цієї причини також вона слухалася його без перекорів. Через кожні три-чотири дні вони вирушали з важкою ношею до «Терезианума».

Злодій

Колишнього свого професора сторож упізнав з першого погляду. Нове становище порадника при Терезі влаштовувало його більше, а головне — давало прибуток солідніший, аніж колишній «презент». Помщатися йому було не вигідно. Тож зла в душі він не мав і очікувально відвів очі вбік. Професор стояв від нього праворуч. Пакунок остаточно перекочував у ліву руку. Якусь хвилю сторож зважував його, цілком поринувши в це дослідження. Тереза взяла за звичай тепер чинити точнісінько так само, як він. Вона зробила різкий рух, показавши злодієві своє холодне плече, й щосили вчепилася в свій чудовий, великий пакунок. Сторож уже проминув Кіна. Цієї миті її чоловік заступив їй дорогу. Вона мовчки відштовхнула його вбік. Він мовчки поклав руку на пакунок. Вона смикнула пакунок до себе, він його не відпускав. Сторож почув це шамотіння. Не озираючись, він пішов далі. Він хотів, щоб ця зустріч минула спокійно, й подумав, що то Тереза, мабуть, зачепила своїм пакунком за поруччя. Тепер і Кін смикнув пакунок до себе. Тереза вчепилася в пакунок міцніше. Вона повернула до Кіна обличчя, він заплющив очі. Це збило її з пантелику. Той, що пішов нагору, не озирався. Цієї миті Тереза згадала про поліцію й про те, який злочин вона оце коїть. Якщо її запроторять до в’язниці, цей злодій забере помешкання назад, він такий, не посоромиться. Як тільки вона подумала про те, що втратить помешкання, сила почала її покидати. Більшу частину пакунка Кін уже перетяг на свій бік. Книжки додали йому снаги, і він сказав:

— Куди це з ними?

Він побачив книжки. Але ж папір ніде не розірвався. Вона побачила його господарем дому. Всі вісім років, поки вона служила в нього, промайнули перед її очима за якусь дрібку секунди. Її самовладання наче корова язиком злизала. Залишалась одна розрада. Тереза покликала на допомогу поліцію. Вона закричала:

— Який нахаба!

Десятьма східцями вище чоловік розчаровано наказав собі зупинитись. Було б іще півбіди, якби цей гівноїд поліз на рожен потім, але тепер, коли вони ще не поздавали пакунків! Він ледве стримав у горлі рик і зробив Терезі знак. Вона була надто заклопотана й не помітила його. Викрикуючи ще, а тоді ще раз «Який нахаба!», вона зацікавлено розглядала злодія. Досі вона уявляла собі, що він ходить обірваний, утративши будь-який сором, з простягненою рукою, як це роблять жебраки, а де щось погано лежить, там і поцупить. Насправді він мав куди кращий вигляд, аніж тоді, коли був удома. Пояснення цьому Тереза не знаходила. Раптом їй упало в око, що піджак у нього праворуч на грудях відстовбурчився. Тоді він грошей при собі ніколи не носив, його портмоне завжди було майже порожнє. Тепер воно здавалося пухким. Вона все зрозуміла. Там у нього банкова книжка. Гроші з неї Кін зняв. Замість сховати їх удома, він носив їх із собою. Сторож знав про всі дрібниці, навіть про її ощадну книжку. Все, що було, він знаходив сам або домагався від неї тим, що її щипав. Тільки свою мрію про банкову книжку десь у потайній шпарині Тереза залишила собі. Без такої опори життя її не тішило. Пихата й самовдоволена — адже вона тижнями приховувала від нього свою таємницю, — Тереза, що хвилину тому жалібно кричала: «Який нахаба!», тепер вигукнула:

— Він, перепрошую, вкрав!

Голос її лунав обурено й натхненно водночас, як у всіх людей, котрі віддають злодія до рук поліції. Не було в її голосі тільки тужливої нотки, яка в таких випадках прохоплюється в багатьох жінок, коли йдеться про чоловіка, — адже це був її перший чоловік, якого вона передавала до рук другого; а той же був із поліції.

Той зійшов униз і тупо повторив:

— Ви вкрали!

Іншого виходу з цього фатального становища сторож не бачив. Крадіжка, сказав він собі, — то просто Терезина вимушена брехня. Він поклав Кінові на плече свою важку руку й заявив, так ніби знов був на службі:

— Ім’ям закону ви заарештовані! Йдіть за мною й не привертайте до себе уваги!

Пакунок висів на мізинці його лівої руки. Він владно глянув Кінові в обличчя й стенув плечима. Його обов’язок не дозволяв йому робити винятки. Минуле залишилося в минулому. Тоді вони могли знаходити спільну мову. Тепер він мусив Кіна заарештувати. Як йому хотілося сказати професорові: «А ви пригадуєте?..» Той укляк, і не тільки під важкою рукою, й пробурмотів:

— Я так і знав.

Сторож цій заяві не повірив. Мирні злочинці — брехуни. Мирними вони тільки прикидаються, а тоді норовлять утекти. Тому в такому разі краще вдатися до поліційного прийому. Кін опору не чинив. Він намагався триматись рівно, але власний зріст змусив його згорбитися. Сторож полагіднішав. Уже багато років він нікого не заарештовував. Він побоювався, що може дійти до ускладнень. Правопорушники норовисті. А коли не норовисті, то дають чосу. Якщо ти не в уніформі, вони вимагають посвідчення. Не маєш посвідчення, показуй їм жетон. Цей багато мороки не завдає. На запитання відповідає, йде, куди скажеш, не запевняє, буцімто не винен, не здіймає галасу, таким злочинцем можеш бути задоволений. Перед самими скляними дверима сторож обернувся до Терези й сказав:

— Ось так це робиться!

Він знав, що бабисько за ним спостерігає. Проте не був певен, чи здатне воно скласти ціну подробицям його роботи. «Хтось інший тільки що — відразу в зуби. У мене арешт проходить як по маслу. Ніякого галасу не має бути. Дилетанти здіймають галас. Хто своє діло знає, за тим злочинець іде сам. Домашніх тварин укоськують. У котів натура дика. Приборканих левів показують у цирку. Тигри стрибають у підпалені обручі. Людина має душу. Представник влади хапає її за душу, й людина йде за ним, мов ягня». Ці слова сторож виголосив лише подумки, хоч як поривало його прогарчати їх на повен голос.

Десь-інде й іншим разом йому з таким давно омріяним арештом довелося б скрутно. Коли він іще був на службі, то заарештовував для того, щоб наробити галасу, й через цю його звичку стосунки з начальством у нього складалися так, що гірше вже не могло бути. Він кричав про те, що заарештовує зловмисника, доти, доки довкола збирався натовп ґав. Природжений атлет, він щодня влаштовував собі цирк. Позаяк люди на оплески були скупі, він плескав сам. Щоб заразом показати свою силу, він, замість другої власної долоні, плескав у долоню заарештованого. Якщо той був чоловіком кремезним, він давав йому кілька ляпасів, підохочуючи його побитися навкулачки. Демонструючи свою зневагу до принизливого становища арештанта, на допиті він свідчив, нібито той завдав йому тілесних ушкоджень. Для слабаків він домагався покари якомога суворішої. Коли йому попадався хтось дужчий від нього — а серед справжніх злочинців часом траплялися й такі, — то власне сумління наказувало йому висувати проти нього фальшиві звинувачення, бо злочинних елементів слід позбуватись. Аж коли йому довелося обмежитись одним будинком, — доти його влада поширювалася на цілий район, — він став скромнішим. Своїх жертв він знаходив серед нещасних жебраків та мандрівних крамарів — навіть на цих він міг чатувати цілими днями. Вони боялися його й застерігали одне одного, попадались лише новенькі; а він молив Бога, щоб вони йшли до нього. Він знав, що його товариство їм не до шмиги. Цирк обмежувався мешканцями будинку. Отож він жив надією на справжній, гучний арешт із найсерйознішими ускладненнями.

Тим часом настали ці нові події. Кінові книжки приносили йому гроші. Він старався тут що є сили й намагався застрахуватись з усіх боків. І все ж його не полишало прикре відчуття, ніби гроші він дістає ні за що. На службі в поліції він завжди вважав, що платять йому за роботу м’язів. Він пильно дбав про те, щоб список був якомога вагоміший, і добирав книжки залежно від того, які вони завбільшки. Найгрубші й найстаріші томи в оправі зі свинячої шкіри йшли в першу чергу. Цілу дорогу до самого «Терезианума» він виважував свій пакунок, як гирю, іноді буцав його, мов м’яча, головою, брав у Терези її пакунок, наказував їй відстати й жбурляв пакунок їй у руки. Ловити пакунка Терезі було боляче, й вона зрештою поскаржилася. Тоді він почав переконувати її, що робить це про людське око. Мовляв, чим недбаліше вони обходитимуться з пакунками, тим менше кому спаде на думку, що книжки не їхні. Та воно-то так, погодилася Тереза, одначе це їй усе ж таки не подобалось. А він і цим був невдоволений, здавався собі нікчемою й казав іноді, що невдовзі й узагалі жидом стане. Тільки через цю заковику — то було, як йому здавалося, його сумління — він відмовився здійснити свою давню мрію й заарештував Кіна тишком-нишком.

Але Тереза не могла не потішити себе. Те пухке портмоне помітила вона. Хутко прослизнувши повз обох чоловіків, вона стала на порозі скляних дверей, обидві стулки яких розчахнула її спідниця. Правою рукою вона обхопила голову Кіна, так наче хотіла його обійняти, й потягла до себе. Лівою вона вихопила в нього портмоне. Кін стояв з її рукою в себе на голові, немов у терновому вінку. Загалом він і не поворухнувся. Його власні руки скував своїм поліційним прийомом сторож. Тереза підняла вгору паку банкнот, які знайшла в портмоне, й вигукнула:

— А ось і вони, перепрошую!

Її новий чоловік був у захваті від таких великих грошей, одначе похитав головою. Тереза хотіла йому щось відповісти й промовила:

— То, може, я не маю рації? Може, я не маю рації?

— Я не ганчірка! — відказав сторож.

Ці слова стосувалися його сумління й дверей, що їх заступила собою Тереза. Їй хотілося визнання, хотілося почути яку-небудь похвалу, яке-небудь слово щодо грошей, перше ніж вона їх сховає. Коли вона подумала про те, що гроші доведеться сховати, їй стало шкода себе. Тепер її чоловік знає про все, вона вже нічого не приховує. Така важлива мить, а він стоїть — і нітелень. Нехай скаже, яка вона людина. Вона викрила злодія. Він хотів прослизнути повз нього. А тепер хоче прослизнути повз неї. Так далі не піде. Вона має серце. А йому аби тільки щипатися. Хоч би коли слово сказав. Тільки «цить!» та «цить!» Цікавим такого не назвеш. І розуму того як кіт наплакав. Тільки й знає своє чоловіче діло. Просто сором бере перед паном Вульґером. Ким, перепрошую, він був досі? Звичайнісіньким собі сторожем! З отаким краще до діла не мати. І вона впустила отаке до себе в помешкання. Тепер він уже й «дякую» не каже. Якщо про це довідається пан Вульґер... Він ніколи вже не поцілує їй руку. Ось у кого голос. Вона знаходить такі грубі гроші. Він їх забирає собі. Невже вона має йому все віддати? Та вона, перепрошую, вже сита ним по саму зав’язку! Без грошей вона не проти. А за гроші — дзуськи! Гроші їй потрібні на старість. Вона хоче мати пристойну старість. Де вона братиме спідниці, коли він щоразу їх ламає? І спідниці ламає, й гроші забирає. Та хай би вже бодай що-небудь сказав! І оце, називається, чоловік!

Тереза ображено й люто заходилася вимахувати грішми. Вона піднесла їх під самісінький його ніс. А він стояв і міркував. Насолоди від арешту вже не відчував. Відколи Тереза замислила все це з портмоне, він збагнув, чим воно може скінчитися. Через оцю він не хоче опинитись у в’язниці. Вона бабера тямовита, але він знає закон. Він із поліції. Що вона в цьому петрає? Йому захотілося повернутись на своє місце, Тереза викликала в нього огиду. Вона стала йому на заваді. Це через неї він проґавив свій «презент». Він давно знав, що діялося насправді. Тільки через свою співучасть він і далі офіційно ненавидів Кіна. Вона стара. Вона така надокучлива. Вона хотіла щоночі. Він хотів битися, вона хотіла чогось іншого. Перед цим вона дозволяла йому тільки щипатись. Він кілька разів дав їй по пиці, а вона одразу в крик. Дідько б її взяв! Чхати йому на таке старе одоробло! Це випливе на чисту воду. Гавкне його пенсія. Треба подати на неї до суду. Нехай відшкодує йому пенсію. А свою пайку він візьме. Найкраще — це донести. Шльондра! Хіба книжки — її? Де ж пак! Шкода пана професора. Для неї він надто добрий. Ще одного такого чоловіка годі й шукати. Оженився на цій задрипанці! Економкою вона ніколи й не була. Мати її померла жебрачкою. Вона сама зізналася. Якби вона була років на сорок молодша... Його покійна дочка — о, то було добродушне створіння! Він клав її біля себе, коли підстерігав жебраків. Щипав і дивився. Дивився й щипав. Ото було життя! Приходив жебрак — було кому лупки дати. Не приходив — була хоч дівчина поруч. Вона плакала. Це їй не допомагало. Проти батька не попреш. Таке миле дівча було. А тоді взяла й померла. Легені, ота комірчина. Він із нею порозкошував. Якби ж знаття раніше, то кудись відіслав би. Пан професор ще знав її. Він ніколи її не кривдив. Люди з будинку допікали дівчинці. Через те, що вона була його дочка. А ця задрипанка, вона з нею ніколи й не віталася! Вбити таку мало!

Сповнені ненависти, стоять вони одне проти одного. Будь-яке Кінове слово, навіть добре, зробило б їх не такими далекими. Він мовчить, і через це їхня ненависть спалахує яскравим полум’ям. Один тримає тіло Кіна, друга — його гроші. Сам він їх полишив. Якби ж тільки його пірвати! Тіло никне, мовби стеблина. Додолу її гне страшна буря. Банкноти блискавками розтинають повітря. Зненацька сторож кричить на Терезу:

— Віддай гроші!

Вона не може. Вона випускає зі своїх обіймів Кінову голову, але та не відсахується, а залишається там, де й була. Тереза чекає, коли щось заворушиться. Позаяк ніщо не ворушиться, вона жбурляє гроші межи очі новому чоловікові й пронизливо верещить:

— Ти ж бо не годен ударити! Ти боїшся! Квач ти! Та хіба ж так годиться? Страхопуд! Голодранець! Слинько! Перепрошую!

Ненависть підказує їй саме ті слова, які діймають його до живого. Однією рукою він починає термосити Кіна. Обізвати його слиньком — це вже занадто. Другою він б’є Терезу. Нехай не лізе. Знатиме його. Він не такий. Тепер буде таким. Банкноти, кружляючи, падають на підлогу. Тереза схлипує:

— Такі гроші!

Сторож хапає Терезу. Удари виходять слабенькі. Краще він її трусоне. Тереза розчахує спиною стулки скляних дверей. Вона тримається за круглу ручку на дверях. Пірвавши її за комір блузки, він притягує її впритул до себе, а тоді штовхає на двері, знов до себе й знов на двері. Водночас не забуває він і про Кіна. На дотик той нагадує легеньку шматину, і що менше відчуває сторож його в руці, то пильніше він береться за Терезу.

Цієї хвилини прибігає Фішерле. Чистильник доповів йому про те, що Кін відмовився платити. Карлик розлючений. Та що ж це таке? Галабурда через якихось дві тисячі шилінгів! Цього ще бракувало! Вчора віддав одразу чотири з половиною тисячі, а сьогодні геть не хоче платити! Нехай підлеглі зачекають. Зараз він прийде. З вестибуля до нього долинає чийсь крик: «Такі гроші! Такі гроші!» Це карлика насторожує. Хтось його випередив. Хоч вовком вий. Ти тут грієш чуба, а сметанку збирає хтось інший. Та ще й якась бабера. Кому ж таке сподобається! Він її спіймає. Вона все віддасть. Цієї миті Фішерле бачить, як скляні двері то відчиняються, то зачиняються. Він злякано вклякає. Там ще й чоловік. Карлик вагається. Чоловік гамселить жінкою двері. Жінка важка. Чоловік, схоже, міцний. У довготелесого не стільки сили. А може, ніякого довготелесого там і нема. Чом би чоловікові й не віддухопелити дружину, вона, видко, не дає йому грошей. У Фішерле свій клопіт. Він би ліпше зачекав, доки ті двоє вгамуються, але це триває вже надто довго. Він обережно просовується в двері.

— Дозвольте, — каже він і ошкірюється.

Без бучі, схоже, не обійдеться. Тому він усміхається заздалегідь. Нехай це подружжя побачить, що наміри в нього дружні. Позаяк усмішку можна не помітити, то краще відразу ошкіритись. Його горб опиняється між Терезою й сторожем і заважає цьому притягти до себе баберу, щоб потім добряче гупнути нею об двері.

Сторож дає горбу копняка. Фішерле падає на Кіна й хапається за нього. Кін такий худющий, а роль його тіла в цій сцені така незначна, що карлик завважує товариша аж тоді, як за нього вже тримається. Він упізнає його. Тереза цієї миті знов заводить своєї:

— Такі гроші!

Фішерле відчуває, що тут ідеться про якусь давню історію, стає втричі пильнішим і окидає поглядом Кінові кишені, кишені незнайомця, жінчині підв’язки, — на жаль, з-під спідниці їх не видно, — сходи, біля яких лежать два великих пакунки, й підлогу в себе під ногами. В око йому впадають гроші. Він блискавично нахиляється й починає їх збирати. Його довгі руки снують між трьома парами ніг. Він то грубо відштовхує вбік чиюсь ступню, то ніжно підхоплює з підлоги банкноту. Фішерле не скрикує, коли йому наступають на пальці, — до таких прикрощів він звиклий. Не з усіма ногами він обходиться однаково. Кінові карлик відкидає, жінчині хапає, як швець, торкатися незнайомого чоловіка він узагалі уникає — робити це було б і марно, й небезпечно. Так він рятує п’ятнадцять банкнот, а працюючи, не забуває лічити й достоту знає, на якій спинився. Він спритно орудує навіть горбом. А бійка вгорі не вщухає. З досвіду в «Небі» Фішерле знає, що, коли б’ється пара, заважати не треба. Якщо пощастить, у них можна буде тим часом підгребти все. Пари скажені. З п’яти банкнот, які ще зосталися, чотири лежать трохи збоку, одна під ногою в незнайомця. Повзаючи за тими чотирма, Фішерле не спускає очей з цієї ноги. Вона ось-ось переступить кудись-інде, проґавити цієї миті не можна.

Аж тепер його помічає Тереза — трохи збоку він саме ніби злизує щось із підлоги. Руки він згорнув за спиною, гроші сховав між ногами й працює язиком, щоб ніхто, побачити його, не зрозумів, що він там визбирує. Тереза відчуває слабкість; це видовище додає їй снаги. Вона так переймається наміром карлика, немовби знає його з повитку. Тереза бачить, як сама шукає банкову книжку, тоді вона ще була в помешканні господинею. Зненацька вона виривається від сторожа й кричить:

— Грабують! Грабують! Грабують!

Вона має на увазі отого горба на підлозі, сторожа, злодія, має на увазі всіх людей і кричить, не вгаваючи, дедалі гучніше, без перепочинку, духу в неї стане на десятьох.

Чути, як нагорі грюкають двері, долинає важкий тупіт, лопотіння багатьох ніг на сходах. Портьє, що обслуговує ліфт неподалік, підходить неквапно. Навіть якби тут убивали дитину, своєї гідности він би не втратив. Уже двадцять шість років поспіль ліфт тут обслуговує він, тобто його сім’я, його справа — наглядати.

Сторож стоїть як укопаний. Він бачить, як щомісяця першого числа хтось приходить і, замість принести йому пенсію, забирає її в нього. На додачу він опиняється за ґратами. Його канарки здихають, бо їм нема кому співати. Вічко опечатують. Усе випливає на поверхню, і мешканці будинку ганьблять його дочку навіть у могилі. Він не боїться. Він через те дівча не спав. Він про дочку турбувався. Ось як він її любив. Їсти їй давав, пити давав, півлітра молока на день. Він на пенсії. Він не боїться. Навіть лікар каже: це легені. Відішліть її звідси! Атож, а на які гроші, прошу пана? Пенсія в нього йде на харчі. Такий уже він чоловік. Без харчів жити не може. Робота вимагає свого. Без нього будинку гаплик. Лікарняна каса? Ще чого! А якщо вона раптом повернеться до нього з дитиною? В оту крихітну комірчину. Він не боїться!

Фішерле, навпаки, гучно заявляє:

— Тепер мені страшно. — І квапиться сховати гроші Кінові до бічної кишені.

Потім він робиться ще меншим. Утекти не втечеш. Люди вже перечіплюються через пакунки. Він щосили притискає до себе лікті обох рук. Колишні гроші, ті, що на дорогу, сховані, туго згорнені, під пахвами. Добре, що в нього там стільки місця! Коли він одягнений, ніхто нічого й не помічає. Кинути за ґрати він себе не дасть. У поліції його роздягнуть і заберуть усе. Там він завжди злодій. Що вони знають про його фірму? Він мав би її зареєструвати! Аякже, щоб платити податки! Фірму він усе ж таки має. Довготелесий — бовдур. І треба ж було йому впізнати чистильника, і то в останню мить. Тепер гроші знов у нього в руках. Бідолаха! Гріх кидати його напризволяще. Вони ще заберуть у нього гроші. Цей одразу все віддасть. Надто вже добра в нього душа. Фішерле — чоловік вірний. Компаньйона не зрадить. Коли він буде в Америці, довготелесому доведеться подбати про себе самому. Тоді йому вже не допоможе ніхто. Біля Кінових колін Фішерле стає чимдалі меншим і меншим, від нього вже залишається самий горб. Часом горб стає щитом, за яким він зникає зовсім, черепашкою равлика, куди він ховається, скойками мушлі, що змикаються навколо нього.

Сторож стоїть, широко розставивши ноги, стоїть, мов скеля, втупившись у забиту на смерть дочку. Його руки, звиклі до роботи м’язів, і досі тримають квача на ім’я Кін. Тереза репетує, скликаючи мешканців «Терезианума». Вона ні про що не думає. У неї тільки й клопоту, щоб не захлинутись. Репетує вона машинально. І незле при цьому почувається. Вона вже бачить, що її-таки буде зверху. Буханці на неї вже не сиплються.

Десятки рук розводять застиглу четвірку. Тримають їх міцно, так ніби вони й досі б’ються. Довкола збирається натовп. До «Терезианума» вливається юрба перехожих знадвору. Службовці й люди, що поприходили заставити речі, наполягають на своїх привілеях. Вони тут удома. Нехай портьє, який двадцять шість років наглядає за ліфтом, дасть лад, повиганяє перехожих і позамикає в «Терезианумі» всі вхідні двері. На це в нього нема часу. Портьє нарешті пропхався до жінки, котра кликала на допомогу, й вважає, що він конче потрібний саме тут. Інша жінка, побачивши на підлозі карликів горб, із криком кидається надвір:

— Убили! Вбили!

Їй здалося, що горб — то труп. Що там коїться насправді, вона не знає. Вбивця, запевняє вона, — чоловік худющий і кволий, і як тільки він спромігся вбити, подивишся на такого — ніколи не скажеш. З револьвера, кидає хтось. Ну звісно, всі чули постріл. Його було чути за три вулиці. Та неправда ж, то в автомобілі шина луснула. Але тут таки стріляли! Натовп ніяк не хоче розлучитися з цим пострілом. Щодо скептика люди налаштовані вороже. Треба його затримати! Спільник! Хоче замести сліди! Зсередини надходять свіжі новини. Вони підтверджують те, що вже сказала жінка. Худющий — убивця. А труп на підлозі? Він живий. Це вбивця, він ховався. Хотів відповзти між ногами, а його й схопили. Найновіші повідомлення точніші. Отой невеличкий — карлик. Ох уже ці каліки! А бився інший. Такий рудий. Ох уже ці руді! Карлик його під’юджував. Усипте йому! Це бабенція сказала. Молодця! Так довго кричала. Таж бабенція! Нічого не боїться. Вбивця їй погрожував. Рудий. Винні руді. Скрутив їй в’язи. Стріляти не стріляли. Звісно, не стріляли. Ніхто ж бо не чув пострілу. Що-що він сказав? Щодо пострілу хтось пустив чутку. Карлик. Де він? Та там, усередині. Ходімо! Туди вже не можна доступитися. Напхом напхано. Таке вбивство! Тій жінці дісталося. Щодня побої. Лупцював її мало не до смерти. І чого вона прийняла того карлика? Я б його й на поріг не пустила. Бо в тебе чоловік як чоловік. При такій нужді. Чоловіків не вистачає. Атож, війна! А молодіж здичавіла. Той теж був молодий. Ще й вісімнадцяти не було. А вже коротун. Дурниці, він каліка. Я ж бо знаю. Він його побачив. Він був усередині. Не міг цього витримати. Стілько крови! Тож і худющий такий. А ще годину тому був гладкий. Атож, щоб стілько крови втратити! Кажу ж вам, трупи здуваються. Це коли потопельник. Що ви в трупах тямите? Він познімав з трупа коштовності. Авжеж, через коштовності. Біля ювелірного відділу. Перлове намисто. Баронеса. Адже він усього-на-всього слуга. То був барон! Десять тисяч шилінгів! Не десять, а двадцять. Аристократ. Красень. Що вона йому посилає? То він що, має кидати свою дружину? Доводиться дружині кидати його. Ох уже ці чоловіки! Вона жива. А він — труп. Така смерть! Для барона. Туди йому й дорога! Безробітним он їсти нема чого. Нащо йому перлове намисто? Повісити її треба! І я так думаю. Всіх жужмом. А на додачу весь «Терезианум». Підпалити! Ото можна буде погрітися!

Усередині події розгортаються настільки ж безкровно, наскільки кривавими вони здаються знадвору. Від натиску шиба в скляних дверях розлітається на дрізки ще на самому початку. Не скалічило нікого. Терезина спідниця захищає того одного, кому справді загрожує небезпека, — Фішерле. Як тільки його хапають за карк, він починає каркати:

— Пустіть мене! Я санітар! — Показуючи на Кіна, він раз у раз заводить своєї: — Майте на увазі: він божевільний. Розумієте, я санітар. Будьте обережні! Він небезпечний. Майте на увазі: він божевільний. Я санітар.

На нього не зважають. Він надто маленький, чекають чогось великого. Тільки одна жінка, на яку він справляє враження, має його за трупа й повідомляє про це тим, хто залишився надворі. Тереза кричить, не вгаваючи. Так краще. Вона боїться, що як змовкне, то люди розійдуться й залишать її саму. З одного боку, вона тішиться своїм щастям, із другого — заливається потом від страху перед тим, що буде потім. Усім її шкода. Всі її заспокоюють. Вона нажахана. Портьє навіть кладе їй на плече руку. І нагадує, що робить це вперше за двадцять шість років. Тільки нехай уже вгамується. Він, мовляв, просить особисто. Він її розуміє. У нього самого, мовляв, троє дітей. Вона може піти з ним до його власного помешкання. Там вона оговтається. Двадцять шість років він нікого туди не запрошував. Тереза боїться змовкнути. Він ображається. Навіть руку забирає. Анітрохи не принижуючи власної гідности, він запевняє, що від страху вона рішилася глузду. Фішерле підхоплює його слова й починає скиглити:

— Та я ж вам кажу, божевільний — оцей, вона нормальна, повірте мені, я на божевільних знаюся! Я санітар!

Службовцям не залишається нічого кращого, як міцно тримати карлика. Але його ніхто не слухає, на нього ніхто не дивиться. Бо всі погляди спрямовані на рудого. Той спокійно дав себе схопити й тримати, він нікого не вбивав, навіть ні на кого не гаркнув. Та тільки-но спробували відірвати його від Кіна, як у цій мертвій тиші зривається страшна буря. Професора він не віддасть, він щосили чіпляється за нього, правицею відкидає від себе людей і, думаючи про свою ніжно кохану дочку, осипає Кіна пестливими словами:

— Пане професор! Ви в мене один-однісінький товариш! Не кидайте мене! Я стромлю голову в зашморг! Я не винен! Єдиний мій друже! Я з поліції! Не гнівайтесь! Кращої людини, ніж я, немає!

Його любов така гучноголоса, що кожне вгадує в Кінові грабіжника. Невдовзі всі вже розуміють, що йдеться про глум, і захоплюються власною тямущістю. Кожне пишається собою, кожне бачить, яку справедливу помсту рудий має намір власноруч здійснити над злочинцем. Він схопив того за руку, він притискає його до серця й заслужено картає. Такий силач хоче помститися сам, такому поліція не потрібна. Щоправда, його намагаються приборкати, але й самі приборкувачі від нього в захваті, від цього героя, який усьому дає раду сам, вони вчинили б достоту так, вони так і вчиняють, вони — це він, вони не помічають навіть дошкульних штовханів, якими частують одне одного.

Портьє вирішує, що тепер його власній гідності тут уже нічого не загрожує. Він відмовляється від жінки, яка збожеволіла зі страху, й тепер кладе свою м’ясисту, але сувору долоню на плече розгніваного чоловіка. Не дуже голосно, але й не дуже тихо він повідомляє, що ось уже двадцять шість років жоден ліфт не залишається без його нагляду, двадцять шість років він дбає тут про порядок, і таких випадків у нього ще не траплялося, він особисто дає за це поруку. Його слова тонуть у загальному гаморі. Позаяк рудий не помічає портьє, цей довірливо нахиляється йому до вуха й каже, що дуже добре все розуміє. У нього й самого, мовляв, уже двадцять шість років троє дітей. Від страшного стусана він знов опиняється ближче до Терези. Каскетка падає з нього на підлогу. Він бачить, що треба щось робити, і йде викликати поліцію. Досі таке нікому й на думку не спадало. Безпосередні учасники самі вважають себе поліцією, а ті, котрі стоять збоку, сподіваються ще мати таку нагоду. Двоє беруться віднести обидва пакунки з книжками в безпечне місце. Вони користуються шляхом, що його прокладає собі портьє, і навсібіч вигукують:

— Дорогу!

Пакунки; поки їх не поцупили, треба здати на збереження до вартівні. Дорогою ці двоє вирішують спершу подивитися, що в них. Обоє нишком зникають. Пакунків уже не крадуть, бо їх уже нема.

Завдяки портьє щось не те відчуває тепер і поліція — вона має свою вартівню в самому «Терезианумі» — й, оскільки авторитетна особа заявила про чотирьох учасників, вирушає на місце події командою з шістьох чоловік. Портьє докладно розповідає їм, де це сталося. Крім того, він сам зголошується допомогти, й вирушає попереду. Натовп у захваті оточує поліцію. По уніформі відразу видно, що їм дозволено. Решті це дозволено тільки доти, доки нема поліції. Всі з готовністю розступаються перед ними. Чоловіки, які завзято виборювали своє місце, тепер відмовляються від нього на користь уніформи. Натури не такі рішучі починають задкувати надто пізно, вони відчувають на собі доторк грубого сукна й сахаються. Всі показують на Кіна. То він намагався вкрасти. То він украв. Кожне відразу й подумало на нього. З Терезою поліція обходиться поштиво. Це та, що постраждала. Вона розкрила злочин. Її мають за дружину рудого, бо вона раз у раз люто зиркає в його бік. Обабіч неї стають двоє поліцейських. Щойно їм упадає в око синя спідниця, вони, сповнені глибокої поваги, привітно кивають Терезі головою. Решта четверо виривають у Кіна його руду жертву; без насилля тут не обходиться. Рудий просто-таки прилип до злодія. На того вина падає якоюсь мірою й за це, адже винен — він. Сторож гадає, що його заарештовано. Його поймає чимдалі глибший страх. Він люто харчить, закликаючи Кіна допомогти йому. Він-бо з поліції! Пане професор! Не заарештовувати! Відпустити! Дочка! Він шалено відбивається. Його сила дратує поліцію. Ще дужче — його твердження, нібито він і сам звідти. Поліція вступає в тривалу боротьбу. Між собою ці четверо досить обережні. А то до чого б вони дійшли при такій своїй роботі? Рудого вони дубасять і сяк, і так, і з усіх боків.

Натовп поділяється на два гурти. Одні щирим серцем за героя, другі завжди на боці поліції. Але серця — то ще не все. У чоловіків сверблять кулаки, жінки не годні стримати вереску; щоб не зчіплюватися з поліцією, накидаються на Кіна. Його б’ють, штурхають, копають ногами. Але ж скільки там того Кіна? Тож і втіхи від цього штурхання як кіт наплакав. Думка в усіх одна: його треба викрутити, як мокру ганчірку. Вже з того, що цей чоловік мовчить, видно, яким злочинцем вважає себе й він сам. Кін не видає жодного звуку, очі в нього заплющені, й розплющити їх не може ніщо.

Бачити таке Фішерле несила. Відколи з’явилася поліція, він весь час думає про своїх службовців, які ще чекають на нього надворі. На мить він згадує про гроші в Кіновій кишені. Від ідеї забрати їх при шістьох поліцейських він просто чманіє. Але здійснити її карлик остерігається. Він вичікує зручної нагоди, щоб утекти. А вона не трапляється. Він напружено спостерігає за тими, хто мордує Кіна. Коли вони б’ють по кишені, до якої він сховав гроші, йому шпигає в серце. Ці муки ще заженуть йот в могилу. Сліпий від болю, він ховається серед ніг, які трапляються поруч. Ця колотнеча у вузькому колі йому на руку. Трохи далі від неї, де про його існування досі й не здогадувалися, тепер на нього звертають увагу. Він як може жалібніше кричить:

— Ой, задихаюся, випустіть мене!

Усі сміються й поспішають йому допомогти. Коли вже не пощастило пропхатися наперед і дістати задоволення там, то можна бодай трохи потішитися тут. Із шістьох поліцейських Фішерле не помітив жодний; він лежав надто низько, його горб не давав про себе знати. На вулиці карлика затримують, трапляється, й без будь-якого злочину. Сьогодні йому щастить. Він пірнає у величезну юрбу перед «Терезианумом». Його чекають тут уже чверть години. Під пахвами в нього все ціле-цілісіньке.

Порівняно з суддями, що обступили Кіна, поліція тримається спокійно. У неї своя робота. Четверо борюкаються з рудим, двоє стоять на варті обабіч Терези. Саму її залишати не можна. Вона вже давно замовкла. Але тепер починає верещати знов:

— Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза ніби відбиває такт, у якому викручують ганчірку на ім’я Кін. Почет, що стоїть обабіч неї, намагається її вгамувати. Поки вона в такому чарівному збудженні, втручатися, на думку обох, марна справа. Терезин заклик стосується й чотирьох бравих чолов’яг, які втихомирюють розлюченого сторожа. Годі, набридло, скільки можна її щипати! Годі, набридло, скільки можна її обкрадати! Її страх перед поліцією поступається місцем почуттю гордощів. Роблять те, що хоче вона. Тут командує вона. Так і має бути. Вона жінка порядна.

— Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза пританцьовує, її спідниця погойдується. Всевладний ритм захоплює всіх довкола. Одних кидає в один бік, інших — у другий, і хвилі ці наростають. Голоси зливаються в суцільний гомін, починають важко дихати й ті, хто досі стояв байдуже. Усмішки помалу гаснуть. У заставу вже не приймають. Усі прислухаються, навіть ті, що позастигали перед найвіддаленішими віконцями. Люди приставляють до вух долоні, підносять до губів пальці — цсс, розмовляти не можна. Якби сюди хтось поткнувся був зі справою, його запевне зустріла б німа лють. «Терезианум», який завжди був у русі, сповнює гігантська тиша. Тільки важке дихання нагадує про те, що він іще живий. Усі створіння, які його населяють, гуртом роблять глибокий вдих і ревний видих.

Завдяки такому загальному настрою поліцейським щастить угамувати сторожа. Двоє з них поліційним прийомом заламують йому руки, третій стежить за його ногами, якими він встигає і роздавати копняки, і підтягати ближче до себе професора. Четвертий дає лад у натовпі. Кіна й далі б’ють, але справжнього задоволення від цього вже ніхто не має. Він поводиться і не як жива людина, і не як труп. Викручування нічого не дає — він не зронює жодного звуку. Він міг би захищатися, затуляти руками обличчя, вириватися чи бодай здригатись, від нього чекають будь-чого, а він розчаровує. У такого, мабуть, ще багато чого на сумлінні, та коли про все це не знаєш, б’єшся без особливого запалу. Щоб позбутися цього обтяжливого, відразливого обов’язку, його віддають поліції. Важко, ой важко не пустити в хід тепер вільні руки один проти одного. Всі дивляться одне на одного, а коли бачиш чужий одяг, то хутко ховаєшся назад у власний і раптом виявляєш у бойових товаришах своїх колег і однодумців. Тереза каже: «Так!» Що б їй скомандувати ще? Їй уже кортить ушитися звідси, й вона тримає напоготові лікті та голову. Поліцейський, котрий узяв Кіна, дивується: цей чоловік, на совісті в якого така буча, поводиться досить мирно. А позаяк найбільше йому дісталося від кулаків рудого, то й ненавистю він пройнявся саме до його дружини. То нехай вона про всяк випадок теж іде з ними. Обидва чатові радісно беруть її під варту. Їм соромно, що вони нічого не робили, поки четверо їхніх колег у бійці з рудим ризикували своїм життям. Тереза йде з ними, адже з нею нічого не може статися. Вона однаково пішла б з ними. Вона має намір поквитатися з цими двома у вартівні.

Один з поліцейських, відомий своєю доброю пам’яттю, лічить арештантів на пальцях: один, два, три.

— А четвертий де? — запитує він у портьє.

Той спостерігав усю цю бійку ображено і, коли всіх ворогів узяли під арешт, якраз устиг почистити свою каскетку. Портьє вже оговтався; про четвертого він нічого не знав. Поліцейський з доброю пам’яттю заявив, що той сам казав про чотирьох спільників. Портьє це заперечив. Уже двадцять шість років він, мовляв, дає тут лад. У нього троє дітей. Рахувати ж він, слід сподіватися, вміє. Люди йому допомогли. Ні про якого четвертого ніхто не знав. Четвертий — це вигадка, четвертий — це вигадка злодія, який хоче відвернути увагу від себе. Той хитрий собака знає, мовляв, чого мовчить. Таким поясненням залишився задоволений навіть мастак на добру пам’ять. Усі шестеро мали силу роботи. Трьох заарештованих обережно провели крізь рештки скляних дверей і натовпу. Кін зачепився за скалку, яка ще стриміла в дверях, і розірвав собі рукав. Коли вони підійшли до вартівні, на рукаві в нього виступила кров. Кілька ґав, що рушили вслід за ними, дивилися на ту кров із подивом. Вона здавалася їм чимось неймовірним. Це була перша ознака життя, яку подав Кін.

Тим часом люди майже всі порозходились. Одні знов сиділи за віконцями, інші благально чи вперто подавали у віконця свої речі. Службовці, однак, поблажливо перемовлялися кількома словами про останні події навіть зі злидарями. Вони вислуховували думки людей, не слухати яких було їхнім святим обов’язком. Що стало об’єктом злочину, спільної думки так і не дійшли. «Коштовності», — казали одні, а то не варто було б і збігатися. «Книжки», — стверджували інші, про це, мовляв, свідчить і місце події. Чоловіки статечніші радили дочекатися вечірніх газет. Більшість людей схилялися до того, що все сталося через гроші. Службовці їм заперечували, хоч і не так рішуче, як звикле: у кого стільки грошей, той до ломбарду, мовляв, не ходить. А може, вони вже заставили свої речі. Але й це було, мабуть, не так, бо всі, до кого вони зверталися б, упізнали б їх, а з-поміж службовців не було жодного, хто б не вважав себе тим, до кого вони могли звернутися. Декому було шкода свого рудого героя, більшість про нього вже й забули. Щоб не видатися черствими, ці вважали, що співчувати треба радше його дружині, хоч вона вже й стара. Одружитися на такій ніхто не схотів би. Шкода, мовляв, що змарнували стільки часу, але збавили його цікаво.

Приватна власність

У вартівні на заарештованих чекав допит. Сторож гарчав:

— Колеги, я не винен!

Тереза вирішила підкласти йому свиню й вигукнула:

— Він, перепрошую, вже на пенсії!

Ці її слова згладили погане враження, що його справило на колег панібратство сторожа. Посутнє зауваження про те, нібито він уже на пенсії, спонукало їх припустити, що йдеться таки про колишнього поліцейського. Вигляд він мав і справді грізний, і саме з огляду на це важко було повірити в чутку про широкомасштабне пограбування, яке намагався вчинити над ним другий арештант. Сторожа допитували. Той гарчав:

— Я не злочинець!

Тереза показала на Кіна (адже про нього забули) й промовила:

— То він украв, перепрошую!

Самовпевнена поведінка рудого змусила охоронців замислитись. Вони й досі не знали, хто перед ними. Терезина підказка була їм до речі. Троє накинулися на Кіна й безцеремонно обшукали його кишені. Витрусили купу пом’ятих грошей; нарахували вісімнадцять стошилінґових купюр.

— Це ваші гроші? — запитали Терезу.

— Хіба вони були пом’яті? Їх має бути вшестеро більше!

Вона розраховувала на всю суму, що стояла в банковій книжці.

Кіна спитали щодо решти грошей, той мовчав. Спершись на спинку стільця, незграбний, увесь якийсь зморщений, він стояв точнісінько так, як його й поставили. Хто його бачив, той був певен, що він ось-ось упаде. Але на нього ніхто не дивився.

Від ненависти до Терези той, що привів Кіна, взяв склянку води й підніс її до самого його рота. Кін не помітив ні склянки, ні цього добродіяння, отож іще один ворог приєднався до тих, хто знов заходився обшукувати його кишені. Якщо не брати до уваги кількох дрібняків, що їх знайшли в його гаманці, результат виявився ніяким. Дехто похитав головою.

— Де ви сховали гроші, чоловіче? — запитав комендант.

Тереза ошкірилась:

— А що я казала — злодій!

— Ви, добродійко, відверніться! — звернувся до неї комендант, на думку якого ця жінка була вбрана надто по-старомодному. — Його роздягнуть. Тут нічого немає.

Він зневажливо посміхнувся; йому, схоже, було однаково — дивитиметься ця стара калоша чи ні. Він знав: гроші однаково знайдуть, а те, що їх стільки в такої пришелепуватої, його дратувало.

— Хіба це чоловік? — відказала Тереза. — Це ж не чоловік! — І не зрушила з місця.

— Я не винен! — знов загарчав сторож і подивився на Кіна так, немовби хотів висловити тому щонайглибшу подяку за «презент». Він божився, що не винен — не в смерті дочки, а в принизливому обшуку, який чекав професора.

Троє поліцейських, котрі щойно обнишпорювали кишені в злодія, одночасно, мов за командою, відступили на два кроки назад. Жодному з них не хотілося роздягати цього зануду. Він був такий худющий! Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула:

— Бреше!

— Він-бо нічого не каже! — гримнув на неї один з поліцейських.

— Казати всяк може, — заперечила Тереза.

Сторож кинувся до Кіна, щоб підвести його.

— Лежачого — це підлість, — сказав комендант.

Усі подумали, що рудий хотів бити того, котрий упав. Проти ніхто б нічого не мав, ця безпорадна худорба на підлозі дратувала людей. Заперечення викликало тільки зазіхання на їхні власні привілеї. Не встиг рудий підскочити до Кіна, як його схопили й відтягли назад. Потім підвели те нещасне створіння. Ніхто навіть не пустив шпильку з приводу його ваги, такий він був їм огидний. Хтось спробував посадити його на стілець.

— Нехай стоїть, симулянт! — сказав комендант.

Він хотів показати жінці, перед проникливістю якої йому було соромно, що й він добре бачить: це — комедія.

Поліцейські поставили те довге ніщо рівно; той, котрий був за стілець, принаймні розсунув правопорушникові ноги, щоб стояв надійніше. Другий відпустив Кіна вгорі. Кін повалився знов і повис на руках у третього.

— Яка підлота! Він помирає! — вигукнула Тереза.

А вона ж так раділа, що він ще дістане своє.

— Пане професор! — прохарчав сторож. — Не робіть цього!

Він був задоволений, що ніхто не цікавиться його дочкою, та все ж розраховував на свідчення цього доброго чоловіка.

Комендант зметикував, що трапилася непогана нагода провчити цю зарозумілу баберу по-чоловічому. Він різко схопив себе за дуже маленький ніс — цю велику свою біду. (Поза службою, на службі, всякчас, коли випадала вільна хвилина, він розглядав його в кишенькове дзеркальце й зітхав. Від труднощів ніс зазвичай виростав. Збираючись їх долати, комендант хутко переконувався в тому, що ніс на місці, адже так приємно було через кілька секунд геть забути про нього.) Тепер комендант вирішив роздягти злочинця тим більше.

— Усі ви недоумки, — почав він і хотів був додати ще щось, але воно стосувалося тільки його, тож він вирішив про це не казати. — У покійника очі розплющуються, а то їх не треба було б закривати. Симулянт не може собі цього дозволити. Якщо він розплющить очі, всі побачать, що вони не оскліли. Якщо заплющить, я не повірю, що він урізав дуба, тому що у покійників, як я вже сказав, очі розплющуються. Смерть, якщо очі не оскліли й не розплющені, ламаного шеляга не варта. Вона просто ще не настала. Мене не піддуриш. Запам’ятайте це, панове! Що ж до заарештованого, то попрошу вас подивитися на його очі!

Комендант підвівся, відсунув убік стола, за яким сидів, — такі труднощі він, замість обходити їх, також усував, — ступив до суб’єкта, що повис на руках в охоронця, й товстим своїм, білим середнім пальцем дав добрячого щигля спершу по одній, а потім по другій повіці. Поліцейські відчули полегкість. Вони вже потерпали, що натовп забив чоловіка на смерть. Вони втрутилися досить пізно. Через це можуть виникнути ускладнення, треба пам’ятати про все. Натовп дозволяє собі чортзна-що, представники влади повинні мати ясну голову. Перевірка очей справила переконливе враження. Комендант — чоловік хоч куди. Тереза рвучко скинула вгору голову. Так вона привітала врятовану покару. У сторожа засвербіли кулаки — як завжди, коли справи його йшли на лад. Коли такий свідок залишився живий, то чом би й не потішитись! Повіки в Кіна посмикувалися під цупкими нігтями коменданта. Він удавався до свого експерименту знов і знов, сподіваючись відкрити цьому типу очі на багато чого, наприклад, на його туполобість, — симулювати смерть, коли в тебе не оскліли очі! Щоб показати такі буцімто мертві очі, треба ж їх спершу розплющити. Однак вони не розплющувались.

— Відпустіть його! — наказав комендант жалісливому підлеглому, який і далі невтомно тримав свій тягар. Водночас він схопив цього впертого негідника за комір, струсонув його й аж розізлився, такий той був легенький. — І отаке ще зважується красти! — кинув він зневажливо.

Тереза ошкірилася до нього. Він починав їй подобатись. Оце чоловік. Тільки ніс нікудишній. Сторож (заспокоївшись, позаяк його вже не допитували, занепокоєно, позаяк ніхто не звертав на нього уваги) розмірковував про те, як цю історію найкраще подати. Він завжди мав власну голову на в’язах; пан професор — не злодій. Він, сторож, вірив у те, в що вірив він, а не в те, що хтось там казав. Від того, що когось там струсонуть, ще ніхто не помирав. Як тільки Кін оклигає, він забалакає, і тоді здійметься буча.

Комендант поглумився з цього вішака ще трохи, а тоді заходився роздягати його власноруч. Піджака він кинув на стіл. За ним полетіла камізелька. Сорочка була стара, але пристойна. Комендант порозстібав ґудзики й пильно придивився до проміжків між ребрами. Там справді нічого не було. У ньому наростала відраза. На своєму віку він багато чого бачив. Робота зводила його з усілякими людцями. Такої худорби йому ще не траплялося. Такому місце в кунсткамері, а не у вартівні. Зрештою, у нього тут що — балаган?

— З черевиками й штаньми розберіться самі, — наказав комендант підлеглим і, глибоко ображений, відійшов від арештанта. Він згадав про свій ніс і схопився за нього. Ніс був надто куций. Хіба про такий забудеш! Комендант похмуро сів за свій стіл. Той знову стояв не так. Хтось його пересунув. — Ніяк не поставите мій стіл як слід! Сто разів уже кажу! Телепні!

Ті, що вовтузилися з черевиками та штаньми злодія, нишком ошкірилися, решта виструнчились. «Авжеж, — міркував комендант, — таких типів треба до нігтя. Вони викликають у суспільстві обурення. Аж недобре стає, коли бачиш отаке. Навіть їсти не хочеться. А як не хочеться їсти, далеко не заїдеш! Тут треба мати терпець. На такі випадки не зайве було б запровадити тортури. У середні віки поліції легше жилося. Коли в чоловіка такий вигляд, то найкраще — накласти на себе руки. На статистиці це не позначиться, для неї він великої ваги не має. А цей, замість укоротити собі віку, корчить із себе покійника. У такої тварюки ні сорому ні совісти. Одному соромно навіть за власний ніс, тому що він ледь-ледь куціший, ніж потрібно. А інший живе собі, не знаючи клопоту, й краде. Треба всипати йому перцю. Земля родить натур усіляких. Одні наділені діловитістю, здоровим глуздом, ясним розумом і хитрістю, в інших на кістках нема й на палець жиру. Звідси випливає, що роботи в тебе гай-гай скільки; не встигнеш дістати дзеркальце, а вже треба його ховати.

Так і вийшло. Штани й черевики поклали на стіл, і те, й те оглянули, чи нема десь подвійного дна. Дзеркальце зникло в окремій, спеціально для нього пришитій внутрішній кишеньці. В самій сорочці — шкарпетки з нього поскидали також — цей тип, тремтячи, прихилився до одного з поліцейських. Усі втупилися в його литки.

— Не його, — промовив мастак на пам’ять.

Він нахилився й постукав по литках. Вони були справжні. Недовіра закралась і в нього. У глибині душі він вважав цього чоловіка чимось ненормальним. Тепер він бачив, що перед ними небезпечний симулянт.

— Не варто, панове! — прогарчав сторож.

У відповідь на його пораду комендант лише здивовано звів брови. Він швидко ухвалив рішення (у нього взагалі часто зринали несподівані ідеї), махнув рукою на вкрадені в жінки, але не знайдені гроші й заходився прискіпливо досліджувати портмоне. У ньому виявилася купа всіляких посвідок. Усі вони були виписані на ім’я такого собі доктора Петера Кіна, а отже, вкрадені. Якби хоч одна з посвідок мала фото, воно було б фальшиве. У кімнаті ще не відлунало нагадування сторожа, а комендант уже скочив на ноги, схопив себе за носа й голосом, у якому його ніс уже зовсім не давався взнаки, крикнув до суб’єкта:

— Ваші папери крадені!

Тереза підпливла ближче. Вона могла підтвердити це під присягою. Той, хто так чи так згадував про крадіжку, мав рацію.

Кін тремтів від холоду. Він розплющив очі й утупився в Терезу. Вона стояла просто перед ним, погойдуючи плечима й головою. Вона пишалася тим, що він упізнав її; головною особою була вона.

— Ваші папери крадені! — знов заявив комендант; голос його пролунав уже спокійніше, ніж доти.

Розплющені очі не бачили його, зате їх він бачив дуже добре. Він вважав, що цю гру виграв. Досить здолати перший опір, далі все йде само собою. Очі злочинця втупилися в жінку, вп’ялися в неї і якось дивно застигли. Це неповноцінне створіння на додачу ще й свинувате.

— Та як вам не сором! — вигукнув комендант. — Ви ж бо майже голий!

Зіниці в злодія розширилися, зуби зацокотіли. Очі дивилися в той самий бік. «Чи це не справжнє оскління?» — запитав сам себе комендант і трохи вжахнувся.

Цієї миті Кін підніс руку й потягся нею до Терезиної спідниці. Він стис двома пальцями зборку, відпустив її, знову стис, відпустив і схопив іншу. Потім підступив на крок ближче; не зовсім довіряючи, здавалося, власним очам і пальцям, він наставив вухо, прислухаючись до шарудіння, яке його рука видобувала з накрохмаленої спідниці; ніздрі в нього посмикувались.

— Ну, годі з мене, паскуднику! — закричав комендант, добре помітивши це зухвале глузування носа. — Визнаєте себе винним чи ні?

— Де ж пак! — рикнув сторож.

Одначе на нього ніхто не цикнув, усі нетерпляче очікували, що скаже злочинець.

Кін роззявив рота — мабуть, тільки для того, щоб спробувати спідницю ще й на зуб, — та, коли рот був уже роззявлений, промовив:

— Я визнаю себе винним. Частина провини падає на неї саму. Я замкнув її, але навіщо їй було пожирати власне тіло? Вона свою смерть заслужила. Про одне тільки хочу вас попросити. Я трохи розгублений. Як ви поясните, що вбита стоїть тут? Я впізнав її по спідниці!

Розмовляв він дуже тихо. Всі підступили якомога ближче, намагаючись його зрозуміти. Обличчя в нього було напружене, як у вмирущого, що виказує найнестерпнішу свою таємницю.

— Гучніше! — вигукнув комендант, уникаючи поліційного окрику; він поводився скорше як у театрі.

Мовчання решти було зосереджене й важке. Комендант, замість наголошувати, які важливі його накази, покірно підійшов до решти. Сторож обома ліктями на всю їхню довжину спирався на плечі двох колег, що стояли поперед нього. Навколо Кіна й Терези утворилося коло. Воно замкнулося, в ньому не залишилося жодного порожнього місця. Хтось промовив: «Він несповна розуму!» — й постукав пальцем себе по лобі. Але відразу засоромився й похнюпив голову; його слова наштовхнулися на загальну цікавість, усі невдоволено зиркали на нього. Тереза стиха прошепотіла: «Але ж, перепрошую!» Вона була тут господиня, все крутилося навколо неї, від цікавости її розбирала нетерплячка; вона хотіла дати Кінові вибрехатись, потім настане її черга, решті доведеться прикусити язика.

Кін заговорив іще тихіше. Часом він хапався за краватку й поправляв її; проти великих загадок то була повсякденна його звичка. В очах глядачів це мало такий вигляд, неначе він забув, що стоїть у самій сорочці. Комендантова рука мимоволі потяглася по дзеркальце; він мало не підніс його до обличчя цього чоловіка. Бездоганно пов’язані краватки комендант любив; але цей чоловік був усього-на-всього злодій.

— Ви, певно, гадаєте, що я страждаю галюцинаціями. Загалом ні. Моя наука вимагає ясної голови, я не можу прийняти чорне за біле чи навіть одну літеру за іншу. Але останнім часом мені довелося багато чого зазнати; вчора я одержав звістку про те, що моя дружина померла. Ви знаєте, про що йдеться. Через неї я маю честь бути серед вас. Відтоді мене не полишає думка про мій процес. Сьогодні я, прийшовши до «Терезианума», натрапив там на свою вбиту дружину. З нею був наш сторож, мій вірний товариш. Він замість мене провів її в останню путь, я тоді не міг цього зробити. Не думайте, що я такий бездушний. Є жінки, забути яких не можна. Я скажу вам щиру правду: я вмисне не пішов на похорон, це було б мені понад силу. Адже ви розумієте мене, хіба ви не були одружені? Спідницю тоді потрощив на шматки і зжер різників собака. Може, вона мала дві спідниці. На сходах вона штовхнула мене. Вона несла пакунок, де були, як я здогадався, мої книжки. Я люблю свою бібліотеку. Це найбільша приватна бібліотека в місті. Від певного часу мені довелося її занедбати. Я був заклопотаний доброчинними справами. Після вбивства дружини я опинився далеко від своєї домівки. Не знаю, скільки тижнів минуло, відколи я пішов з помешкання. Цей час я непогано використав, час — це наука, а наука — це порядок. Окрім того, що я збирав невелику бібліотеку в голові, я взявся, як уже згадував, за доброчинну діяльність. Я рятую книжки, щоб їх не спалили. Я знаю одну свиню, яка живиться книжками, але про це краще не розповідати. Я запрошую вас послухати мою промову на суді, там я маю намір публічно зробити деякі викривальні заяви. Допоможіть мені! Вона не сходить з місця. Звільніть мене від цієї галюцинації! Загалом я ніколи цим не страждаю. Вона не дає мені спокою, боюся, вже понад годину. З’ясуймо обставини цієї справи, я хочу, щоб вам легше було мені допомогти. Я бачу всіх вас, ви бачите мене. Точнісінько так само стоїть біля мене покійна. Мені відмовили служити всі органи чуття, не лише очі. Хоч би що я робив, я чую спідницю слухом, я відчуваю її на дотик, я чую її нюхом, вона пахне крохмалом, а сама дружина поводить головою, як поводила нею ще за життя, вона навіть розмовляє, ось і кілька хвилин тому сказала: «Перепрошую». Її лексикон, щоб ви знали, складався з півсотні слів, одначе балакала вона не менше, ніж решта людей. Допоможіть мені! Доведіть, що вона мертва!

Ті, що стояли довкола, почали розрізняти в його звуках слова. Звикаючи до його манери висловлюватись, вони розгублено прислухалися до того, що він казав; щоб краще чути, вони хапались одне за одного. Він розмовляв дуже по-вченому й стверджував, нібито скоїв убивство. Всі гуртом вони йому не вірили, кожен зокрема ладен був у те вбивство повірити. Якої допомоги він просив — від когось його захистити? Стоїть у самій сорочці, ніхто його не зачіпає, а він боїться. Навіть комендант почувавсь безпорадним і не зважувався щось сказати, його слова не лунали б так грамотно. Цей суб’єкт із доброї сім’ї. А може, він і не суб’єкт. Тереза дивувалася, що доти нічого такого не помічала. Коли вона прийшла в його помешкання, він був уже одружений, а вона завше гадала, що він неодружений, тут, здогадувалася вона, є якась таємниця, таємницею була його перша дружина, він її бив, у тихому болоті вбивці водяться, тож він ніколи нічого й не казав, а позаяк перша дружина носила таку саму спідницю, він одружився на ній з кохання. Вона збирала докази; між шостою й сьомою годинами він зазвичай порпався на самоті, все робилося тишком-нишком, поки він повиносив усе з дому частинами, так часто роблять, і вона нічого не забула. Тож-бо він од неї й утік, боявся, що вона все викриє. Злодій і вбивця, а вона що казала, це підтвердить і пан Вульґер.

Сторожа пойняв жах, плечі, на які він спирався, затремтіли. Виходить, пан професор тепер помщається йому навздогін, коли про дочку вже ніякий дідько й не згадує. Пан професор казав про дружину, проте на увазі мав дочку. Сторож її теж бачив, одначе, де ж вона? Пан професор хотів пошити його в дурні, але решта людей тут його побрехеньці не вірили. Тепер цей добродушний чоловік ще й звів на нього наклеп, ох-ох-ох, отак і вір людям! Тоскно було на душі в сторожа, проте він не втрачав самовладання, професорові звинувачення були, як на нього, надто несерйозні, він своїх колег знав. Він ще й не здогадувався, що зробив професора тим, ким той був насправді, і вирішив колись позбавити його цього звання.

Кін ще раз звернувся зі своїм проханням про допомогу, — він висловив його стримано, проте відчувалося, що він благає, — і зачекав. Мертва тиша приємно вразила його. Мовчала навіть Тереза. Йому хотілося, щоб вона зникла. Може, вона зникне, коли мовчить. Тереза залишилася. Назустріч йому не йшли, він узяв ініціативу в свої руки й вирішив вилікувати себе від цієї галюцинації сам. Кін знав, у якому боргу він перед наукою. Він зітхнув, зітхнув глибоко — кому не соромно закликати когось на допомогу? Вбивство можна було зрозуміти, вбивство він міг обґрунтовувати, він тільки дуже боявся наслідків цієї галюцинації. Якщо суд визнає його неосудним, він одразу накладе на себе руки. Кін усміхнувся, щоб викликати прихильність слухачів, адже потім вони стануть його свідками. Що люб’язніше й розважливіше з ними розмовляти, то незначнішою видасться їм ця його галюцинація. Він підніс їх до рівня освічених людей.

— Психологія проникає нині до професійної сфери кожної... освіченої людини. — Перед такими освіченими людьми він, чоловік чемний, зробив невеличку паузу. — Я не жертва якоїсь бабенції, хоч ви, можливо, так і гадаєте. У тому, що мене виправдають, сумніву немає. У моїй особі ви бачите найбільшого, либонь, із живих синологів нашого часу. Галюцинації траплялися й у ще більших. Самобутність критичних натур полягає в цілеспрямованості, з якою вони простують до колись обраної мети. Цілу годину я був так глибоко заклопотаний лише своєю уявою, що тепер не можу позбутися її самотужки. Прошу вас, переконайтеся самі, як тверезо я про це міркую! Я настійно прошу вас терміново зробити те, що я зараз скажу. Відступіть усі назад. Вишикуйтесь одне за одним! Нехай кожне окремо підійде до мене навпростець! Я сподіваюся переконатись у тому, що тут, тут, тут ви не натрапите на жодну перешкоду. Я наштовхнувся тут на спідницю; жінку, яка була в цій спідниці, вбито, вона схожа на вбиту мов крапля води, тепер вона вже не озивається, доти вона розмовляла і її голосом, це збиває мене з пантелику. Мені погрібна ясна голова. Свій захист я веду сам. Ніхто мені не потрібен. Адвокати — злочинці, вони брешуть. Я живу задля правди. Я знаю, ця правда бреше, допоможіть мені, я знаю, вона має зникнути. Допоможіть, ця спідниця стає мені на заваді. Я ненавидів її ще до того, як з’явився різників собака, навіщо ж мені бачити її потім знов?

Схопивши Терезу, вже досить рішуче, він щосили тримав її за спідницю, відштовхував від себе, знову притягував, обплітав своїми довгими, худющими руками. Вона терпіла все. Він-бо хотів лише обійняти її. Вбивцям, перше ніж їх повісити, востаннє дають попоїсти. Досі вона вбивць не знала. Тепер вона знає: худющі й багацько книжок, де про все написано. Він крутнув її навколо себе самої, а обійняти не схотів. Тоді вона розізлилася. Він утупився в неї з відстані двох сантиметрів. Він проводив по спідниці обома долонями. Він висолоплював язика й принюхувався. На очах у нього виступили сльози — від напруження.

— Я не можу позбутися цієї галюцинації! — зізнався Кін, важко дихаючи.

З його сліз слухачі зробили висновок, що він ридає.

— Не плачте, пане арештант! — промовив один; удома він мав дітей, його старшенький за твори з німецької приносив оцінки «відмінно» одну за одною.

Комендантові стало заздрісно; чоловіка в сорочці, якого сам-таки й роздягнув, він раптом уявив собі вишукано вбраним.

— Гаразд уже, — буркнув комендант. Так він намагався перейти на суворіший тон. Щоб полегшити собі це завдання, він обвів поглядом зношений одяг на столі.

— Чого ж ви досі мовчали? — озвався мастак на пам’ять.

Він не забув нічого з того, що було досі. З його запитання було зрозуміло, що відповідь йому не потрібна; запитав він тільки для того, щоб час від часу, а надто коли западала тиша, нагадувати колегам про свою, як вони казали, геніальність. Решта поліцейських, натури не такі яскраві, ще прислухались або вже сміялися. Вони не знали, як бути — чи цікавитись далі, чи вдовольнитися тим, що знають. Вони почувалися чудово, тільки не знали про це. У такі нечасті хвилини вони забували про свій обов’язок, ба навіть про власну гідність, як це трапляється з багатьма людьми перед видовищами, що їх випередила слава. Вистава тривала недовго. За свою вхідну плату їм хотілося побачити й почути більше. Кін розмовляв і грав, він старався з усієї сили. Видно було, як серйозно він ставиться до свого амплуа. Тяжкою працею діставався йому шматок хліба. Його не перевершив би жоден комедіант. За всі сорок років він не сказав про себе більше, ніж за ці двадцять хвилин. Рухи й міни в нього були переконливі. Йому мало не плескали. Коли він перейшов до дружини й убивства, йому доброзичливо повірили. Як для балагану він був, схоже, з надто доброї сім’ї, як для театру — мав надто висхлі литки. Зійтися можна було б на занепалій знаменитості, але всі були надто заклопотані ним і тішилися суперечливими почуттями, які викликало його мистецтво.

Тереза дихала на нього важким духом. Беручи на свій рахунок жадібні погляди чоловіків — а всі ж вони були чоловіки, — якийсь час вона терпіла його підлабузництво спокійно. Сам він був їй огидний. Що їй з усього цього? Таке хирляве, худеньке, на чоловіка в ньому й натяку нема, чоловіки так не роблять. Він-бо вбивця, вона нічого не боїться, вона його знає, він боягуз. Одначе Тереза відчувала, що збуджена манірність убивці їй вигідна; він був у захваті, а вона стояла спокійна. Сторож свою проникливість утратив. Він завважив, що про його дочку професор не згадує. Він захопився грою ніг. От якби отакий жебрак та опинився перед його вічком! Він переламав би йому ноги, як два сірники. Чоловік мусить мати литки, а то йому ганьба. Чого він витанцьовує навколо цього старого падла? Не варта вона того, щоб коло неї упадати. Нехай краще дасть йому спокій і не пускає йому бісики. Геть закрутила голову бідному панові професору! Сіромаха корчиться, як-то кажуть, у любовних муках! А такий порядний чоловік! Хоч би колеги штани на нього натягли. А раптом до вартівні ввійде хтось чужий і побачить, що в нього нема литок. Ганьба ж тоді всій поліції! І стулив би вже нарешті рота, з цих його розумних теревенів однаково ж ніхто нічого не втямить; він завше балакає так розумно. Здебільш він узагалі не розмовляє. А сьогодні наче накупився. І навіщо ото?

Зненацька Кін випроставсь. Видерся по Терезі. Щойно здійнявшись над нею — а він був на голову вищий, — професор зайшовся гучним сміхом.

— А вона не виросла! — сказав він, сміючись. — Не виросла!

Щоб позбутися примари, Кін вирішив стати на повен зріст за її допомогою. Як же ще дістатися до голови цієї нібито Терези? Адже вона здіймалася перед його очима, як гора. Він витягнеться, зведеться навшпиньки і, якщо вона виявиться все ж таки вищою від нього, зможе з повним правом сказати: «Насправді вона завжди була на цілу голову нижча, все своє житія. Виходить, це таки примара».

Та коли потім він спритно, як мавпа, вибрався нагору, його хитромудрий план розбився об колишній Терезин зріст. Це Кіна не збентежило, навпаки, що могло краще підтвердити його знамениту точність? Навіть уява в нього точна! Кін засміявся. Такий учений, як він, не пропаде. Людство страждає на неточність. Мільярди звичайних людей безглуздо жили й безглуздо помирали. Тисяча поборників точности — щонайбільше тисяча — створили науку. Дати одному з цієї верховної тисячі передчасно померти — це для нещасного людства означало б самогубство. Кін сміявся від щирого серця. Він уявив собі галюцинації простих чолов’яг, які оце його обступали. У них Тереза переросла б їх на голову, дуже ймовірно, що сягнула б навіть до стелі. Зі страху вони б ударилися в сльози й покликали б когось на допомогу. Вони завжди живуть серед галюцинацій, вони навіть не здатні побудувати зрозумілу фразу. Потрібно здогадуватися, що вони хочуть сказати, якщо це тебе цікавить; а найкраще взагалі цим не перейматися. Серед них почуваєшся, як у божевільні. Сміються вони чи плачуть — на обличчі в них завжди гримаса, вони невиліковні, вони всі до одного боягузи, жоден із них не вбив би Терезу, кожен дав би їй замучити себе до смерти. Вони навіть бояться йому допомогти, тому що він убивця. Хто, крім нього, знає мотиви його вчинку? Перед судом, коли він виголосить свою велику промову, це жалюгідне зборище проситиме в нього прощення. Йому легко сміятися. Хто прийшов на світ із такою пам’яттю? Пам’ять — запорука наукової точности. Він досліджуватиме свій феномен доти, доки з’ясує, що той за цабе. Він уже не раз мав нагоду поквитатись із зовсім іншими небезпеками — пошкодженими текстами, відсутніми рядками. І не пригадує жодного випадку, щоб опустив руки. Він домагався будь-якої мети, що її ставив перед собою. Вбивство він теж вважає питанням вичерпаним. На галюцинації Кін не спіткнеться, скоріше вже вона на ньому, навіть якщо вона складається з плоти й крови. Він твердий. Тереза вже давно не подає голосу. Він досміється до кінця. А тоді — знов за роботу.

У міру того, як зростала його відвага й упевненість, якість вистави погіршувалась. Коли Кін почав сміятися, глядачам він іще подобавсь. Щойно він гірко заридав; контраст вийшов блискучий.

— Оце дає! — озвався один.

— Після дощику світить сонечко, — відказав його сусід.

Потім усі споважніли. Комендант схопив себе за ніс. Мистецтво він розумів, але справжній сміх був йому до смаку дужче. Мастак на пам’ять зауважив, що вперше чує, як цей пан сміється.

— Бо чого його розбалакувати! — прогарчав сторож.

Проти такої думки виступив батько відмінника.

— Та краще вже балакайте, пане арештант! — звернувся він до Кіна.

Той не послухався.

— Я зичу вам добра, — додав батько. Він казав правду.

Глядачі швидко втрачали цікавість. Заарештований сміявся надто довго. До його кумедної постати вони вже й так звикли. Комендантові було соромно; він майже дотяг до атестата зрілости, тож і піймався на кілька літературних фраз. Злодій завчив їх напам’ять, небезпечний авантурник! Але його на такі штучки не купиш. Забрав собі, бачте, в голову, що як наплете сім мішків гречаної вовни про вбивство, то йому забудуть про крадіжку й фальшиві папери. Досвідчена поліційна установа вже мала до діла й не з такими випадками. Яким же нахабою треба бути, щоб у такій ситуації сміятися! Скоро він знов заплаче, але вже не на жарт.

Мастак на добру пам’ять обмірковував усе, що набрехав злодій, щоб потім скористатися цим на допиті. Тут стоїть добрий десяток людей, а ніхто ж не запам’ятав жодного слова. Тепер усі розраховують на його пам’ять. Він гучно зітхнув. За його незамінні послуги йому анічогісінько не платять. Він робить більше, ніж усі вони вкупі. Жоден з них нічого не варт. Його коштом живе вся вартівня. Комендант покладається на нього. Весь тягар несе він. Усі йому заздрять. Так наче підвищення на службі вже в нього в кишені. Вони ж бо знають, чому його не підвищують. Ті, що нагорі, бояться його геніальности. Поки він за допомогою пальців систематизував усі заяви, які зробив цей правопорушник, гордий батько востаннє закликав Кіна розповідати далі. Констатувавши, що цьому чоловікові сказати більш нічого, він промовив:

— Краще вже плачте, пане арештант!

Він справедливо здогадувався, що в школі за сміх «відмінно» не ставлять.

Майже всі вже повідпускали своїх сусідів. Дехто вийшов із кола. Кільце розпалося, напруження спало. Навіть не вельми видатні з-поміж цих людей почали складати власну думку. Той, про кого забули, згадав про свою склянку води. Ті, на кого спирався сторож, завважили цього чоловіка й тепер за його зухвале панібратство залюбки надавали б йому по шиї. А сам він загарчав:

— Ти ба, як розбалакався!

Коли Кін знов поринув у свої дослідження, було вже пізно. Врятувати його міг тільки якийсь новий, приголомшливий номер програми. Він ще раз удався до того самого. Тереза відчула, що перехресний вогонь захоплення згасає.

— З мене, перепрошую, годі! — сказала вона; адже він — не чоловік.

Кін почув її голос і здригнувся. Вона позбавила його будь-якої надії, чого-чого, а цього він не сподівався. Він гадав, що вона, коли вже змовкла, і в усьому іншому помалу зійде нанівець. Він саме розчепірив пальці, щоб уже не відчувати примари. Насамкінець, розраховував він, зцілення настане в очах; найважче боротися з оманою зору. Цієї миті Тереза й озвалася. Він не помилився. Вона сказала: «Перепрошую!» Тепер він мусить починати все спочатку; яка несправедливість, робота величезна, його відкинуто на кілька років назад; так він сказав сам собі — й закляк у тій позі, в якій його застав її голос: спина згорблена, пальці на обох руках судомно випростані, зовсім поруч із нею. Замість говорити, Кін мовчав, сміятися й плакати він забув; він не робив нічого. Так він сам легковажно втратив рештки симпатії до себе.

— Клоун! — вигукнув комендант.

Він уже зважився втрутитись, але це слово вимовив усе ж таки на англійський манір; враження освічености, яке на нього справив Кін, було незгладиме. Комендант роззирнувся, щоб переконатися, чи його зрозуміли. Мастак на пам’ять повторив це слово з німецькою вимовою. Він розумів, що камендант має на увазі, й пояснив, що це — правильна вимова. Від цієї хвилини на нього впала підозра в тому, що він знає англійську. Комендант трохи зачекав, як відреагує на «клоуна» вилаяний арештант. Він потерпав, що той скаже щось дуже освічене, й уже приготував таку саму відповідь: «Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут державних слуг не присвячував себе навчанню». Фраза ця йому сподобалася. Він схопив себе за ніс. Одначе Кін не дав йому нагоди скористатися нею, і тоді комендант розлючено закричав:

— Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут слуг не знає, що таке атестат зрілости!

— Де ж пак! — гаркнув сторож. Усе це були підступи супроти нього, супроти його дочки, про яку тепер кожне може плескати язиком що завгодно, не дають дівці спокою навіть у могилі.

Кін був надто пригнічений, щоб хоч поворухнути губами. Процес дедалі ускладнюється. Убивство — це вбивство. Хіба ж ці нелюди не спалили такого собі Джордано Бруно? Он навіть з якоюсь галюцинацією, і то він бореться марно, а де ж йому взяти снаги переконати неосвічених присяжних у тому, що він такий важливий?

— Хто ви, добродію, власне, такий? — вигукнув комендант. — Ви нарешті перестанете мовчати чи ні?

Він узяв Кіна двома пальцями за рукав сорочки. Йому хотілося розчавити його між нігтями. Що це за освіченість, коли вона спроможна сказати лише кілька фраз, а у відповідь на розумні запитання мовчить? Справжня освіченість — вона в поведінці, в істинному мистецтві бездоганного допиту. Суворий, знову сповнений усвідомлення власної переваги, комендант зайшов за стіл. На дерев’яному кріслі, в якому він зазвичай сидів, лежала єдина в цій вартівні м’яка подушка з вишитим червоною ниткою написом: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Ці слова нагадували підлеглим, що вони, навіть коли його, коменданта, тут не було, не мали права зазіхати на подушку. Він помічав за ними підозрілий потяг підкладати її під себе. Кількома впевненими рухами комендант поправив подушку: перше ніж він сідав, «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» мала лягти паралельно його очам, які не пропускали жодної нагоди покріпитися цими словами. Він став до крісла спиною. Нелегко було відвести погляд від подушки, ще важче було сісти так, щоб її не пересунути. Комендант опускався повільно; на хвилю він затримав сідницю. Аж побачивши «ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ» і з цього боку там, де треба, він дозволив собі накрити її. Щойно він сів, у нього зникла будь-яка повага до будь-якого злодія, хай навіть той мав щось більше, ніж атестат зрілости. Комендант хутко кинув останній погляд у дзеркальце. Краватка, як і сам він, сиділа вільготно й досить вишукано. Зачесаний назад чуб застиг у жирі, не стирчала жодна волосина. А ніс був закороткий. Саме ніс і дав йому поштовх, — бракувало тільки його, — і комендант рішуче розпочав допит.

Його люди були на його боці. Він сказав «клоун» — і вони з ним погодились. Позаяк заарештований став нудний, усі згадали про власну гідність. Мастак на пам’ять увесь аж палав. Він налічив чотирнадцять пунктів. Як тільки комендантські нігті зневажливо випустили Кіна, цього в самій сорочці підвели до столу. Там його відпустили. Він тримався на ногах сам. І добре робив. Бо якби впав був тепер, йому ніхто б не допоміг. Усі покладалися на його власні сили. Кіна вважали впертим комедіантом. У його худорбу вже не вірили по-справжньому. Він вочевидь не помер із голоду. Гордий батько аж злякався того, що в сина такі гарні твори. Тепер видно, що виходить із грамотіїв.

— Ви впізнаєте цей одяг? — запитав у Кіна комендант і показав на піджак, камізельку, штани, шкарпетки й черевики, що захарастили собою весь стіл.

Він пильно дивився заарештованому в очі, намагаючись помітити, який вплив справлять на того його слова. Комендант був сповнений незламної рішучости діяти за певною системою і взяти злочинця в облогу.

Кін кивнув головою. Він тримався руками за край столу. Він знав, що примара стоїть позад нього. Нестерпне бажання обернутись і подивитися, чи вона ще там, він подолав. Йому здавалося, що розважливіше буде відповідати на запитання. Щоб не дратувати слідчого — адже це був слідчий, — Кін терпів його запитання. Щодо нього, то картину вбивства він охочіше змалював би в звичайній розповіді. Діалоги Кін ненавидів; свої міркування він звик викладати в просторих статтях. Та він розумів, що в кожного фахівця методи свої, тому й скорився. В душі Кін сподівався, що в захопливій грі запитань та відповідей він ще раз переживе Терезину смерть так глибоко, що та примара розвіється сама собою. Перед цим слідчим він спробує зараз якомога довше не втрачати терпцю й доведе йому, що Тереза таки повинна була загинути. Коли вже буде готовий докладний протокол і зникнуть будь-які сумніви щодо його співучасти, коли йому наведуть переконливі докази її смерти, аж тоді, в жодному разі не раніше, він дозволить собі обернутись і посміятися з порожнього місця там, позаду, де вона щойно стояла. Вона, безперечно, стоїть і тепер, там, трохи далі, казав він собі, відчуваючи її нутром. Що дужче впинався він пальцями в стіл, то далі відступала вона перед його очима. Тільки ззаду вона могла щомиті доторкнутися до нього. Кін покладав надії на знімок кістяка, якого знайшли. Самі сторожеві свідчення він вважав недостатніми. Люди можуть і збрехати. Собаки, на жаль, не розмовляють. Найнадійнішим свідком був би різників собака, який пошматував її спідницю на дрібнесенькі клаптики, а тоді зжер.

Однак чоловік, який посідав пост коменданта, простим кивком голови вдовольнитися не міг.

— Відповідайте «так» або «ні»! — наказав він — Я повторю запитання ще раз.

— Так, — сказав Кін.

— Зачекайте, я ще не повторив! Ви впізнаєте цей одяг?

— Так. — Він гадав, що йдеться про одяг покійної, і навіть не глянув у той бік.

— Ви визнаєте, що це одяг ваш?

— Ні, її.

Комендант розгадав його завиграшки. Щоб відхреститися від грошей та фальшивих паперів, які знайшли в його одязі, цей неприторенний негідник добалакався до того, що стверджує, нібито одяг належить отій обікраденій жінці. Комендант тримався спокійно, хоч і власноруч роздягав цю прояву й такого нахабства не бачив за всю свою багаторічну практику. Ледь усміхнувшися, він схопив штани й підняв їх над столом:

— І оці штани?

Кін їх помітив.

— Адже це чоловічі штани, — промовив він, прикро вражений тим, що ця річ із Терезою не має нічого спільного.

— Отже, ви визнаєте, що штани чоловічі.

— Авжеж.

— А чиї це штани, як ви гадаєте?

— Звідки я маю знати? Їх що, знайшли в покійної?

Останні слова комендант зумисне пустив повз вуха. Він вирішив у зав’язку покласти край казочці про вбивство й іншим таким спробам відвернути увагу й викрутитись.

— Авжеж, авжеж, цього ви не маєте знати.

Комендант притьмом дістав дзеркальце й тицьнув його Кінові під ніс — не дуже близько, а так, щоб той побачив своє обличчя майже цілком.

— Ви знаєте, хто це? — запитав він. Кожен м’яз на його обличчі напружився так, що, здавалося, ось-ось лусне.

— Це... я, — мовив затинаючись Кін і схопив себе за сорочку. — А де ж... де мої штани?

Він стояв украй спантеличений, побачивши себе в такому вигляді; на ньому не було навіть черевиків і шкарпеток.

— Ага! — врочисто вигукнув комендант. — Нате, вдягайте свої штани!

Він подав Кінові штани, чекаючи, що той викине якогось нового коника.

Кін узяв штани й поквапно вдягнув їх. Поліцейський, перше ніж сховати дзеркальце, кинув у нього погляд, від якого перед цим, щоб застати заарештованого зненацька, стримався. Він умів опанувати себе. Поводився він бездоганно. Особливо тішило його те, як легко відбував він допит. Злочинець сам натяг на себе й решту одягу. Доводити йому, чиї черевики чи шкарпетки, виявилося зайвим. Він уже зрозумів, хто перед ним, і заощаджував свою силу. Вступна частина не тривала й трьох хвилин. Спробував би ще хтось діяти так, як він, комендант. Він був такий задоволений, що залюбки поставив би на цьому крапку. Перед тим, як повернутися до роботи, комендант востаннє поглянув у дзеркальце, ображено зітхнув з приводу носа і з новим завзяттям — злодій саме накинув на себе піджака — запитав:

— То як же вас звати тепер?

— Доктор Петер Кін.

— Чом би й не так! Де працюєте?

— Я приват-учений і бібліотекар.

Комендант пригадав, що вже чув і про те, й про те. Попри свою пам’ять, таку саму коротку, як і ніс, він узяв одну з фальшивих посвідок і прочитав уголос:

— Доктор Петер Кін. Приват-учений і бібліотекар.

Новий вибрик злочинця трохи спантеличив коменданта. Той уже визнав, що одяг його, а тепер удає, нібито папери справжні. Яким же безнадійним здається йому власне становище, коли він зважується на такий безглуздий крок! У таких випадках мети нерідко блискавично досягають за допомогою несподіваного запитання.

— І скільки ж грошей ви мали, коли вийшли сьогодні — я маю на увазі, з дому, пане доктор Кін?

— Не знаю. Я своїх грошей зазвичай не лічу.

— Поки ви їх іще не маєте, певна річ, не лічите!

Комендант спостерігав, яке враження справить цей його натяк.

Навіть на посутніх допитах він давав заарештованим зрозуміти, що все про них знає, хоч поки що поводиться й чемно. Обличчя в злочинця перекривилося. Його розчарування можна було хоч до протоколу заносити. Комендант вирішив одразу завдати ще одного удару — в не менш уразливе місце винного, в його помешкання. Ніби ненароком, у задумі він спроквола поклав ліву руку на посвідку так, що затулив одну графу й усе довкола неї. Це була графа про місце проживання. Досвідчені злочинці вміють читати слова догори ногами. Так комендант приготувався завдати останнього удару. Потім він випростав руку, немовби до чогось запрошував і щось заклинав водночас, і цілком мимохідь промовив:

— Де ви провели останню ніч?

— У готелі... Як називається, не пригадую, — відповів Кін.

Комендант прийняв ліву руку й прочитав:

— Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Там її знайшли, — сказав Кін і з полегкістю зітхнув. Нарешті мова зайшла-таки про вбивство.

— Знайшли, кажете? Знаєте, як ми це називаємо?

— Мушу визнати, ви маєте рацію. По суті, від неї нічого не залишилось.

— По суті? Побалакаймо краще про крадіжку, а не про суть!

Кін злякався. Що там украли? Таж не спідницю? На спідниці й на тому, як її потім зжер різників собака, був побудований захист супроти примари.

— Спідницю знайшли на місці злочину! — твердо заявив Кін.

— Місце злочину? Ці слова у ваших вустах важать багатенько!

Усі служаки дружно закивали головами.

— Я маю вас за освічену людину. Ви визнаєте, що місця злочину без злочину не буває? Ви можете взяти свою заяву назад. Але я маю звернути вашу увагу на те, що це справить несприятливе враження. Я вам зла не бажаю. Адже вам-таки буде краще, якщо ви зізнаєтесь. Ну ж бо, зізнаваймося, любий друже! Зізнавайтеся, ми знаємо все! Заперечувати — це вам уже не зарадить! «Місце злочину» вихопилося саме. Зізнайтесь, і я замовлю за вас слівце! Розказуйте все до ладу. Ми провели розшук. Що вам тепер залишається? Ви самі викрили себе! Місця злочину без злочину не буває. Адже так, панове?

Коли він каже «панове», панове знають, що перемога у нього в руках, і обдаровують його захопленими поглядами. Вони поспішають один поперед одного. Мастак на добру пам’ять бачить, що йому нічого не перепаде, і на колишньому своєму плані ставить хрест. Він притьма кидається до коменданта, хапає його щасливі руки й вигукує:

— Пане комендант, дозвольте вас привітати!

Комендант добре розуміє, якого неймовірного успіху домігся. Але він чоловік скромний і якомога уникає всіляких пошанувань. Сьогодні це понад його силу. Блідий і схвильований, він підводиться, на всі боки вклоняється, намагається дібрати слова й нарешті висловлює свою розчуленість однією простою фразою:

— Дякую, панове!

«Все ж таки це його зворушило», — думає батько; у таких сімейних сценах він сентиментальний.

Кін уже не хоче мовчати. Його закликали розповісти все до ладу. Що може бути для нього краще? Він знов починає все спочатку. Його перебивають оплески. Він проклинає поклони служаки, які бере на свій рахунок. Ці люди не дають йому навіть почати. В їхній дивній поведінці він убачає спробу якось на нього вплинути. Він не обертається, хоч і відчуває за спиною в себе якийсь рух. Він має намір сказати всю правду. Примара вже, мабуть, зникла. Він міг би описати спільне життя з уже запевне покійною Терезою від самого початку. Це полегшило б його становище на суді; але йому не потрібні ніякі полегшення. Краще він наведе подробиці її смерти, до якої причетний безпосередньо. Треба захопити поліцейських своєю розповіддю, вони люблять слухати про те, що входить до їхньої компетенції. Вбивства входять до компетенції всіх людей. Хіба є хтось такий, кого б не тішило вбивство?

Нарешті комендант сідає; він забуває, на що, й навіть не дивиться, як лежить «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Відколи комендант викрив злочинця, він ненавидить його вже не так. Він має намір дати йому вибалакатись. Успіх зрушив його життя з місця. У нього нормальний ніс. Глибоко в кишені лежить дзеркальце, про яке він так само забув; тепер потреба в ньому відпала. Чому люди так мучаться? Життя — штука пречудова. Щодня з’являються нові зразки краваток. Треба вміти їх носити. Більшість чоловіків скидаються в них на мавп. Йому дзеркала не потрібні. Руки в нього зав’язують краватку самі. Успіх підтверджує, що він має рацію. Він скромний. Іноді зробить уклін. Підлеглі його поважають. Завдяки його гожому вигляду важка робота стає йому приємною. Інструкцій він додержується не завжди. Інструкції — то для злочинців. Він викриває їх несамохіть, тому що впливає на них невідпорно.

— Щойно за нею причинилися двері, — озивається Кін, — я повірив у своє щастя.

Він починає здалеку, але копається тільки в собі, в глибинах свого сповненого рішучости духу. Він добре знає, як воно було насправді. Кому про мотиви злочину відомо краще, ніж самому злочинцеві? Від початку й до кінця бачить він кожну ланку ланцюгів, у які закував Терезу. Узагальнюючи події перед цією аудиторією охочих до арештів та сенсацій, він удається до певної іронії. Він міг би розповісти їм і дещо цікавіше. Йому шкода їх; але вони, зрештою, не вчені. Він поводиться з ними, як із звичайними освіченими людьми. Мабуть, вони ще нікчемніші. Цитувати китайських письменників він уникає. Можна було б урвати його й поставити кілька запитань про Мен-цзи. По суті, йому приємно розповідати про прості факти просто й загальнодоступно. Його розповіді властива чіткість і тверезість, які він завдячує китайським класикам. Поки Тереза ще раз помирає, він повертається думками до бібліотеки, в якій беруть початок такі видатні наукові досягнення. Він збирається невдовзі продовжити свою наукову діяльність. У тому, що суд його виправдає, він не сумнівається. Щоправда, перед судом він має намір триматися зовсім по-іншому. Там він постане в усьому своєму науковому блиску. Світ затамує подих, коли найбільший, либонь, із живих синологів виголосить промову на захист науки. Тут він говорить скромно. Він нічого не фальсифікує, нічого собі не прощає, він тільки спрощує.

— Я на кілька тижнів залишив її саму. Я був твердо впевнений у тому, що вона помре з голоду, і день при дні ночував у готелях. Нестерпно бракувало моєї бібліотеки, повірте мені; доводилося обходитися невеличкою запасною, яку я тримав під рукою на всякий невідкладний випадок. Замок у моєму помешканні надійний, тож страх, що її можуть звільнити грабіжники, мене ніколи не діймав. Уявіть собі її становище: всі припаси харчів скінчилися. Знесилена, сповнена зненависти, вона лежить на підлозі, біля того ж таки письмового столу, де стільки разів шукала гроші. Вона не думала ні про що, крім грошей. Квіткою її не назвеш. Сьогодні я не розповідатиму вам про те, які думки навідували мене за тим столом, коли ми з нею жили ще під одним дахом. Від страху, що мої рукописи стануть жертвою пограбування, мені доводилося сторожувати, на цілі тижні уклякаючи, мов статуя. То був час найглибшого мого приниження. Моя голова палала жадобою працювати, а я казав собі: «Ти з каменю», — і, щоб не поворухнутися, вірив у це. Кому з вас випадало стерегти які-небудь скарби, той зрозуміє мене. Я в долю не вірю. Але її доля спостигла. Замість мене, чию смерть вона накликала своїми підступними нападками, там лежала тепер вона, і її поглинав її шалений голод. Вона не змогла дати собі раду. Їй забракло самовладання. Вона себе пожирала. Її тіло, шматок за шматком, ставало жертвою її ненатлі. З дня на день вона все худла й худла. Їй уже несила було підвестись, і вона лежала у власних нечистотах. Я здаюся вам, мабуть, худим. Проти мене вона була тінню людини, жалюгідною, нікчемною тінню; якби вона була встала, то відразу впала б від повіву вітру; вона була мов тріска, яку міг би переламати хто завгодно — мені здається, навіть мала дитина. Вдаватися в подробиці, коли розповідаєш про це, неможливо. Її кістяк укривала синя спідниця, яку вона завжди носила. Спідниця була накрохмалена й завдяки цьому не давала розпадатись огидній тліні її тіла. Одного дня вона спустила дух. Цей вислів також здається мені фальсифікацією; легень у неї, мабуть, уже просто не залишилося. Тієї останньої години біля неї нікого не було. Хто витримав би цілими тижнями поруч із живими мощами? Вона вся просякла брудом. Від розверзлої плоти, яку вона клаптями здирала з себе, тхнуло смородом. Тіло почало розкладатися ще за життя. Це відбувалося в моїй бібліотеці, при книжках. Я скажу, щоб помешкання вичистили. Вона не скоротила цей процес самогубством. У неї за душею не було нічого святого, вона була дуже жорстока. Поки вона ще чекала від мене заповіту, то облудно прикидалася, нібито любить книжки. День і ніч у неї тільки й розмов було, що про заповіт. Вона замучила мене своїм доглядом так, що я захворів, а живим залишила тільки через те, що не була певна, чи я склав заповіт. Я нічого не вигадую. Я маю великі сумніви в тому, чи вона вміла вільно читати й писати. Повірте, наука покладає на мене обов’язок бути правдивим. Походження її темне. Помешкання вона перегородила, залишивши мені одну кімнату, але й ту потім забрала. І скінчила вона кепсько. Сторож виламав вхідні двері. Він колишній поліцейський, тож йому легко вдалося те, з чим марно мучився б простий грабіжник. Як на мене, він чоловік відданий. Сторож знайшов її в спідниці — огидний, смердючий, потворний кістяк, мертвий, зовсім мертвий, жодної миті він не мав сумніву в тому, що вона мертва. Він покликав людей, усі в будинку раділи. Коли саме настала смерть, з’ясувати вже не пощастило; але вона настала, всі вважали, що це — найголовніше. Півсотні сусідів, не менше, пройшли повз мертве тіло. Ніхто не висловлював жодних сумнівів, кожне кивало головою, визнаючи те, чого вже не можна було змінити.

Випадки клінічної смерти людей добре відомі, кому з учених спаде на думку їх заперечувати? А ось про клінічну смерть кістяків я нічого не чув. З давніх-давен люди уявляють собі примар у вигляді кістяків. В цьому уявленні — глибина й велич; до того ж воно переконливе. Чому бояться примар? Бо це — з’ява небіжчика, незаперечно мертвого небіжчика, який спочив вічним сном і якого поховали. Чи відчували б люди перед ним той самий страх, якби він з’являвся в колишній, добре знаній подобі? Ні! Бо якби він мав такий вигляд, то не зринала б думка про смерть, перед очима була б жива людина, та й годі. А коли примара постає у вигляді кістяка, це нагадує нам відразу про дві речі: про живу людину, якою вона була, і про мертву, яка вона є. У багатьох народів кістяк як образ примари став символом смерти. Його переконливість разюча, це просто щось наймертвіше з усього, що ми знаємо. Давні могили, якщо в них виявляються кістяки, наганяють на нас жах; якщо вони порожні, для нас вони вже не могили. А коли ми називаємо кістяком людину вочевидь живу, то цим самим ніби хочемо сказати: їй уже недалеко до смерти.

Одначе вона була зовсім мертва, в цьому переконалися всі сусіди, і її захланна погибель викликала жахливу відразу. Її боялися ще й тепер. Вона була дуже небезпечна. Тільки один чоловік ніколи не давав їй спуску — сторож, він і кинув її в домовину. Після цього він одразу помив руки, але, боюся, вони в нього залишилися брудні назавжди. Однак тепер я публічно хочу висловити йому свою вдячність за цей мужній вчинок. Він не побоявся провести її в останню путь. З відданости мені він закликав кількох сусідів допомогти йому виконати той ненависний обов’язок. Не зголосився ніхто. Тим простим і доброзвичайним людям досить було поглянути на її труп, щоб збагнути, хто вона така. Я прожив поруч із нею багато місяців. Коли її домовину, аж надто білу й гладеньку, везли вулицями на старому возі, всі перехожі відчували, що в ній. Кілька вуличних хлопчаків, яких мій вірний слуга найняв захищати той повіз од розлютованого натовпу, порозбігалися, вони тремтіли від страху й, ридаючи, розносили звістку по всьому місту. На вулицях розлягався несамовитий крик. Роздратовані чоловіки покидали роботу. Жінки істерично плакали, зі шкіл висипали діти, тисячі людей стікалися в натовпи й вимагали вбити трупа. Таких заворушень тут не бачили від часів революції сорок восьмого року. Піднесені кулаки, прокльони, вулиці скандують, задихаючись: «Трупові — смерть! Трупові — смерть!» Я можу це зрозуміти. Натовп легковажний. Загалом я його не люблю. Але тоді я приєднався б до нього з великою радістю. Народ жартів не розуміє. Помста його грізна — тільки покажи їй відповідний об’єкт, і вона вчинить по справедливості. Коли з домовини зірвали віко, то побачили не справжній труп, а огидний кістяк. Збудження вляглося. Кістяку ніякої шкоди вже не заподієш, натовп розійшовся. Не вгамовувався тільки різників собака. Він шукав м’яса, але не знаходив його. Розізлившись, собака звалив домовину на землю й пошматував синю спідницю на дрібнесенькі клаптики. Пошматував і зжер — люто, все до решти. Ось чому спідниці вже немає. Шукатимете ви її марно. Я розповідаю про всі ці подробиці, щоб полегшити вам роботу. А останки шукайте на звалищі за містом. Кості, жалюгідні кості... Я маю сумнів, що хтось іще відрізнить їх від решти покидьків. Може, вам пощастить. Таке чудовисько на пристойну могилу не заслуговує. Позаяк тепер вона безповоротно мертва, я її не ганитиму. Синю небезпеку усунено. Жовтої боялися тільки дурні. Китай — це всім країнам країна, найсвятіша з-поміж країн. Повірте смерті! Від юних літ я сумніваюся в тому, що існують Душі. Вчення про перевтілення душ — це, як на мене, зухвалість, і я ладен сказати про це у вічі кожному індусу. Коли її знайшли на підлозі біля письмового столу, це був кістяк, а не душа...

Кін добре володіє своєю мовою. Думки його час від часу збиваються на науку. Він знов підступив до неї дуже близько. Як гаряче хочеться йому повести мову про науку! Вона — його батьківщина. Та він щоразу спиняє себе — раюватимеш потім, коли повернешся додому, каже він сам собі, книжки чекають, статті чекають, ти згаяв силу часу. Його воля завертає всі дороги назад — до того місця на підлозі біля письмового столу. Коли він бачить свій стіл, обличчя його ясніє, він усміхається до покійниці, вона — образ, не марево. Сповнений любови, він затримується біля неї. Подробиці, пов’язані з живими, він швидко забуває, його пам’ять працює лише тоді, коли перед ним книжки. А то він залюбки змалював би її докладніше. Її відхід — річ не буденна. Це — подія. Це — остаточне визволення жахливо зацькованого людства. Помалу Кіна починає дивувати власна ненависть. Тереза її не варта. Хіба можна ненавидіти жалюгідний кістяк? Вона сконала швидко. Тільки запах, яким відтоді просякли книжки, заважає йому. Доводиться приносити жертви. Він придумає, як цей запах знищити.

Поліцейським уже давно ввірвався терпець. Ще слухають вони тільки з поваги до свого коменданта; а тому ніяк не вдається повернути цей допит у тверезе русло. Тепер, коли перемога вже, як завжди, в його руках, проза йому не до шмиги. Тепер йому кортить попорпатися в нових краватках (усі вони — тільки в одному примірнику, чистий шовк гарантовано) й вибрати собі найкращу, бо він має смак. Його знають в усіх крамницях. Він ладен перебирати краватки годинами, він уміє їх приміряти, не зім’явши. Тому цей товар йому довіряє кожне. Дехто надсилає йому зразки додому. Цього він також не любить. Він міг би цілісінький день стояти в крамниці й розмовляти з продавцями. Коли приходить він, на решту покупців вони вже не звертають уваги. Його робота — то джерело цікавих історій, які він і розповідає. Таке люди слухають завжди залюбки. На жаль, у нього обмаль часу, а то він міг би заробляти на цьому гроші. Завтра він вийде прогулятися. Шкода, що сьогодні не завтра. Слухати він мусив би на кожному допиті. Він не робить цього принципово, позаяк однаково вже все знає. Цього типа він викрив, його, коменданта, не обведе круг пальця ніхто. Нерви в нього ні к лихій годині, це через те, що він так довго на цій службі. Проте він може бути задоволений. Він чогось таки домігся й наперед тішиться новою краваткою.

Сторож нашорошує вухо. У панові професору він не помилився. Той саме каже, чого він варт. Ні, він не слуга. Що вірний, це правда, і, коли схоче, то й мешканців з усього будинку скликати може, вони в нього не посходяться, а позбігаються. Він уміє гаркнути так, що ціле місто почує. Його ніщо не злякає, тому що він з поліції. Він будь-яке помешкання зламає. Нема такого замка, перед яким він зупинився б, тому що він просто вибиває двері, одним кулаком. Підошви він береже, копати двері ногами йому не треба. Дехто тільки що — одразу ногами. А він скрізь, де схоче, бере силою.

Тереза тримається неподалік від Кіна. Його слова вона ледве перетравлює. Під спідницею вона, не сходячи з місця, то однією, то другою ногою описує кола. Ці безглузді рухи означають, що її поймає страх. Вона боїться цього чоловіка. Вісім років вона прожила з ним під одним дахом. З хвилини на хвилину він здається їй чимдалі жахливішим. Колись він ніколи не хотів нічого казати. Тепер у нього тільки й балачок, що про вбивства. Такий небезпечний чоловік! Коли він розповідає про кістяк біля письмового столу, вона хутко каже собі: то ж була перша дружина. Та теж хотіла дістати заповіт, метикована жінка була, але цей боягуз нічого ж не віддає. Спідниця — то вже образа. Де це різників собака та жере спідниці? Такий тільки й чигає, щоб спровадити якусь жінку на той світ. Його завше луплять, але щораз мало. Бреше таке, що й купи не тримається. Три кімнати він подарував їй сам. Нащо їй ті рукописи? Їй потрібна банкова книжка. Від книжок тхне трупами. А вона нічого такого й не помічала. Цілих вісім років день при дні витирала з книжок пил. На вулиці люди кричали коло домовини. Над трупами не кричать. Спершу він одружується з кохання, а тоді вбиває людину. Таких гадів треба вішати. Вона нікого не вбиває. Вона ж бо вийшла за нього не з кохання. Тепер він знов має повернутися до неї в помешкання! Вона боїться. Це він думає про гроші, бо не віддає їх. Синя спідниця — то неправда. Він просто хоче її подражнити. Убити — дзуськи. Тут-бо поліція. Вона вже ледве стримує сльози. Для нього дружина — це якась худобина. Вона на його совісті. Від шостої до сьомої він завше бував сам. Отоді й убив. І нехай дасть спокій письмовому столу. Хіба вона щось знайшла? Сторож не дає їй спуску. Вона хоче, щоб у неї був гарний повіз. Домовина має бути чорна. І щоб коні тягли.

Терезу охоплює панічний страх. То він убив першу дружину, то вже її. Вона подумки бере спідницю окремо, а трупа — окремо, особливо її збиває з плиту спідниця; їй шкода першої дружини, тому що він так підло обходиться зі спідницею. Їй соромно за той убогий похорон. У ній закипає ненависть до різникового собаки. Люди поводяться непристойно, а школярам мало дають лупки. Чоловіки ліпше працювали б, а жінки не вміють варити їсти. Вона їм про це ще скаже. А яке до цього діло сусідам? Приходять усі повитріщатися. Тереза ковтає його слова, як хтось дуже зголоднілий — хліб. Вона слухає, щоб не лякатися. Вона вмить підганяє власні уявлення під те, що він каже. Коли Тереза так багато думає, в неї починає макітритися в голові. Парити парка вона не звикла. Вона пишалася б своєю тямущістю, якби страх не замучив її трохи не до смерти. Її раз у раз пориває виступити наперед і сказати, хто він такий; страх перед його думками стримує її на місці. Тереза силкується вгадати, що буде далі; він вражає її несподіванками. Він затягує їй на шиї зашморг. Вона захищається, дурепою її не назвеш, невже чекати, доки задихнешся? Ні, вона має час, поки їй сповниться вісімдесят, помре вона через п’ятдесят років. Не раніше, так хоче пан Вульґер!

Кін робить величний рух і завершує промову. Він скидає руку вгору — держално без стяга. Його тіло випростується, кістки хрустять, лунко й чітко голос його підбиває підсумок:

— Слава смерті!

Від цього вигуку комендант прокидається. Він невдоволено відгортає вбік краватки — цілу купу; собі він вибрав найкращу. Коли ж він устигне ці краватки прибрати? Він змушує їх щезнути — до кращих часів.

— Друже мій любий, — каже він, — я чую, ми вже дійшли до смерти. Розкажіть краще цю історію ще раз!

Служаки підштовхують один одного ліктем. У коменданта свої примхи. Терезина нога переступає коло. Тереза має щось сказати. Мастак на пам’ять відчуває, що його мета вже ось-ось. Вкарбовується кожне почуте слово. Він збирається сам повторити за арештанта його свідчення.

— Він уже стомився, — каже мастак на пам’ять і зневажливо показує плечем на Кіна. — Я зроблю це швидше!

Тереза вихоплюється наперед.

— Перепрошую, він уб’є мене!

Вона така перелякана, що говорить тихо-тихо. Кін її чує, він од неї відхрещується. Він не обернеться. Ні за що в світі, навіщо! Вона померла. Тереза кричить:

— Я, перепрошую, боюся!

Той, у котрого геніальна пам’ять, від злости, що йому заважають, гримає на неї:

— Та хто вас з’їсть?

Батько заспокійливо каже:

— Жінці від природи судилося бути слабкою статтю.

Це епіграф, батько запозичив його з останнього синового твору. Комендант дістає дзеркальце, позіхає в нього й скрушно мовить:

— Ох і стомився ж я!

Ніс уникає його уваги, коменданта вже ніщо не цікавить. Тереза кричить:

— Перепрошую, нехай він вийде!

Кін ще намагається витримати її голос і не обертається. Проте він голосно стогне. Сторожові весь цей лемент остогид.

— Пане професор! — ричить він ззаду. — Все не так уже й кепсько. Ми всі ще живі. І, слава Богу, здорові!

Смерть йому не по нутру. Такий уже він чоловік. Важко ступаючи, він виходить наперед. Тепер його черга втрутитись.

Пан професор, каже він, чоловік розумний. Це через те, що в нього сила-силенна книжок. Він такого може набалакати! До того ж це чоловік знаменитий, і в нього дуже добра душа. Вірити йому не можна. Ніякого вбивства на совісті він не має. Хіба він таке подужає? Він каже це тільки через те, що дружина не варта його. Про таке написано в книжках. Пан професор знає все. Та він і шпильки боїться. Жінка отруїла йому життя. У цієї задрипанки душа — гірше не може бути. З першим-ліпшим злигається. Одразу в ліжко тягне. Він може підтвердити це під присягою. Тиждень не було професора вдома, й вона вже спокусила його. Річ у тім, що він з поліції, за сумісництвом сторож і пенсіонер. Звати його Бенедикт Пфаф. Скільки й пам’ятає, адреса його будинку завжди була Ерліхштрасе, двадцять чотири. А щодо крадіжки, то нехай ця жінка краще помовчує. Пан професор узяв її заміж зі співчуття, бо вона була служниця. Хтось інший уже зробив би їй дірку в макітрі. Мати її померла в лайні. Відсиділа за жебрацтво. Вдома шматка хліба не мала. Він знає про це від дочки. Та розповідала про це в ліжку. На язик вона мастак. Пан професор не винен, це така сама правда, як те, що він, Бенедикт Пфаф, — пенсіонер. Він бере його на себе. Представник влади може це собі дозволити. У себе в комірчині він улаштував вартівню, колеги дивом дивувалися б: канарки й вічко. Людина мусить працювати, а хто не працює, той для держави — тягар.

Слухали сторожа з подивом. Його ричання проникало кожному в самісінькі мізки. Цього чоловіка розумів навіть батько. Це була його мова, хоч як він захоплювався синовими творами. Прокинулися рештки зацікавлення і в коменданта. Тепер він визнав, що цей рудий служив колись у поліції. Так галасливо й нахабно звичайна людина поводитися тут не могла. Тереза раз у раз поривалася запротестувати. Її слів ніхто не чув. Вона пропливала то в один бік, то в інший, поки зрештою схопила Кіна за полу піджака. Вона потягла його до себе, мовляв, нехай же озирнеться, нехай скаже, ким вона була — служницею чи економкою. Допомоги вона шукала в нього, його коштом хотіла дістати відшкодування за те, що її шпетив інший чоловік. Він одружився на ній з кохання. Де ж те кохання? Він хоч і вбивця, але ж розмовляти вміє. На служницю вона не згодна. Вже тридцять чотири роки веде вона господарство. Вже скоро рік, як вона добропорядна господиня дому. Хай же щось скаже! І то якомога швидше! А то вона викаже таємницю щодо проміжку часу від шостої до сьомої!

Потай Тереза поклала собі зрадити його, щойно дістане від нього те, що їй було потрібне: кохання. Тільки він чув її слова. У цьому жахливому гармидері він вирізняв позад себе її голос, кволий, але, як завжди, обурений. Він відчував на піджаку її грубу руку. Обережно, сам не усвідомлюючи як, він випростав хребет, повернувся, повів плечима, вислизнув з рукавів, тихенько постягав їх пальцями вниз і раптом, зробивши останній різкий рух, постав перед Терезою без піджака. Тепер він її не відчував. Якби вона вчепилася була зараз у камізельку, сталося б те саме. У думці він ніяк не називав ні примару, ні її саму. Він уникав її ім’я і її подоби, хоч і знав, від кого захищається.

Сторож завершив свою промову. Не чекаючи, який вплив вона справить на слухачів, — адже проти нього ніхто нічого не мав, — він став між Кіном і Терезою, рикнув: «Цить!», вихопив у неї з рук піджака й надяг його на професора, мов на немовля. Комендант мовчки повернув гроші й папери. В його очах можна було прочитати жаль з приводу невдачі, але жодного слова з цього вдалого допиту назад він не взяв. У того, котрий мав геніальну пам’ять, багато що викликало підозру; про всяк випадок він запам’ятав промову рудого й полічив на пальцях усі пункти, які в ній були. Поліцейські розмовляли навперебій. Кожен намагався висловити власну думку. Один, котрий полюбляв прислів’я, сказав: «Шила в мішку не сховаєш», — і ці слова всім припали до душі. Тридцяти-чотирирічне Терезине господарювання потонуло в гомоні голосів. Вона тупнула ногою. Батько, якому Тереза нагадувала одну своячку та її заборонені плоди, домігся-таки, щоб її вислухали. Червона мов рак і збиваючись на вереск, вона заходилася називати на своє виправдання числа. Її чоловік, мовляв, може це підтвердити, а якщо ні, то вона приведе пана Вульґера з меблевої фірми «Вульґер і дружина». Він зовсім недавно одружився. На слові «одружився» голос у неї надломився. Та їй ніхто не повірив. Вона залишилася звичайнісінькою служницею, і батько запропонував їй увечері зустрітися. Це почув сторож, і не встигла вона відповісти, як він заявив, що згоден.

— Вона по це діло до самої Бразилії побіжить, — люб’язно пояснив він колегам.

Америка, як на нього, була не досить далеко. Потім він, сяючи й важко сопучи, оглянув вартівню й виявив на стінах великі фотознімки, що показували прийоми джіу-джитцу.

— За моїх часів, — прогарчав він, — вистачало й цього! — Він стис могутні свої кулачища й тицьнув їх під захоплені носи кільком колегам одразу.

— Авжеж, за тих часів, — проказав батько й полоскотав Терезу під підборіддям; його хлопцеві житиметься колись краще.

Комендант розглядав Кіна. Це був таки професор, з порядної сім’ї, він, комендант, відчув це одразу, і грошей у кишені в таких — як полови. Хтось інший пристойно вдягнувся б. А цей ходить собі, мов жебрак. Світ несправедливий. Тереза сказала до батька:

— Гаразд, перепрошую, але насамперед я домогосподарка!

Вона знала: як на тридцять, але була ще надто ображена. Кін нерухомо дивився на коменданта й прислухався до її голосу, що то віддалявся, то наближався.

Коли сторож надумав ушитися й лагідно взяв професора за руку, той похитав головою й навдивовиж міцно вчепився за стіл. Його спробували відірвати, але він потяг за собою й стола. Тоді Бенедикт Пфаф загарчав на Терезу:

— Ану забирайся геть, стерво! — І, обернувшись до колег, додав: — Він цього бабища терпіти не може!

Батько схопив Терезу й під жарти зусібіч випхав за двері. Вона була дуже обурена й прошепотіла, що краще б він не давав їй спокою потім. На порозі вона ще здобулася на рештки голосу й вигукнула:

— А вбивство — либонь, дрібничка?! Убивство — либонь, дрібничка?!

Діставши по губах, Тереза якомога поквапніше відпливла додому. Вбивцю вона не впустить. Вона швиденько замкнеться, крутне двічі внизу, двічі вгорі, двічі посередині, а тоді перевірить, чи не побували в помешканні грабіжники.

А професора не годні зрушити з місця й десяток поліцейських.

— Вона вже пішла, — підбадьорює його сторож і перевалює свою голову-брилу в бік дверей.

Кін мовчить. Комендант зупиняє погляд на його пальцях. Вони вперті, вони пересовують його стола. Якщо так піде й далі, скоро він сидітиме без столу. Комендант підводиться; подушечка також пересунулась.

— Панове, — каже він, — так не годиться!

Десяток поліцейських оточують Кіна й люб’язно вмовляють його відпустити стола.

— Кожен сам коваль свого щастя, — вважає один із них.

Батько обіцяє вигнати тому бабиську дурощі з голови і то сьогодні ж таки.

— Браги шлюб треба з людьми порядними! — запевняє геній. Він, мовляв, хоче взяти собі жінку тільки з грішми, тим-то в нього поки що й немає дружини.

Комендант керує всім, що тут діється, й міркує собі: «Яка мені з цього користь?» Він позіхає й зневажливо позирає на всіх.

— Не ганьбіть мене, пане професор! — ричить Бенедикт Пфаф. — Ходімо по-доброму! Тепер ми підемо додому!

Кін невблаганний.

Але з коменданта цього вже досить. Він наказує:

— Геть!

Усі десятеро, які щойно вмовляли Кіна, кидаються до столу й струшують з нього професора, мов сухий листок. Він не падає. Він тримається на ногах. Він не піддається. Замість марно казати щось, Кін дістає носову хустину й сам зав’язує собі очі. Вузол затягує туго, аж боляче стає. Товариш бере його під руку й виводить.

Як тільки двері причиняються, геній приставляє пальця до чола й заявляє:

— Злочинцем був четвертий!

Вартівня вирішує віднині не спускати очей з портьє «Терезианума».

Надворі сторож запропонував професорові свою комірчину. У помешканні того, мовляв, усе дратуватиме; навіщо цей клопіт? Адже тепер йому потрібен спокій.

— Атож, — каже Кін, — мені той запах не до душі.

Він обіцяє скористатися з цієї пропозиції, поки приберуть у помешканні.

Манюня

Перед «Терезианумом» Фішерле, якому пощастило втекти, чекала несподіванка. Замість його службовців, чия доля й балакучість викликали в нього тривогу, біля воріт зібрався збуджений натовп. Якийсь дід, уздрівши його, скрикнув:

— Каліка!

І нахилився, та так швидко, як тільки це спроможне було зробити його задерев’яніле тіло. Він боявся злочинця, що виріс у чутках до велетенського карлика; ввібгавши голову в плечі, дід став таким самим маленьким, як той. Одна жінка підхопила кволий вигук старого й повторила його гучніше. Тепер він долинув до всіх; натовп охопило щасливе почуття хотіти чогось гуртом.

— Каліка! — котилося майданом. — Каліка! Каліка!

— Дуже радий, — сказав Фішерле і вклонився.

Коли довкола багато людей, з цього можна й багато чого мати. Шкодуючи, що поклав назад до Кінової кишені зайве грошей, Фішерле сподівався відшкодувати цю втрату в натовпі. Він ще не оговтався від колишньої небезпеки й не одразу відчув нову. Захоплений вигук, що розлягався над натовпом, сповнив радістю і його. Отак самісінько він виходитиме в Америці зі свого шахового палацу. Гримітиме музика, кричатимуть люди, а він цупитиме в них із кишень гроші. Поліція залишиться з носом; їй доведеться тільки спостерігати, похнюпивши того носа. Там з ним нічого не може статися. Мільйонер — це святиня. Сотня поліцейських стоять збоку й чемно просять його призволятися. Тут вони розуміють його не так добре. Він залишив їх там, усередині. Замість доларів тут тільки дріб’язок, одначе він візьме все.

Поки Фішерле окидав поглядом своє бойовище, вулички, якими можна чкурнути, кишені, в які можна залізти, ноги, серед яких можна сховатися, загальне піднесення загрозливо наростало. Кожне й собі хотіло увірвати щось від того, хто вкрав перлове намисто. Самовладання втрачали навіть люди особливо спокійні. Це вже просто нахабство — з’явитися на очі тим, хто його впізнає! Чоловіки не залишать від нього мокрого місця. Жінки спершу піднесуть його до небес, а тоді повидряпують йому очі. Розтоптати його ладні всі, щоб від нього зосталася тільки ганебна пляма, чим він і був, більш нічого. Та спершу треба його побачити. Бо хоча тисячі в захваті від нього кричали «Каліка!», помітив його хіба що десяток людей. Шлях до пекельного карлика був вимощений доброзвичайними ближніми. Всі його прагли, всі його жадали. Стурбовані батьки підіймали дітей над головами. Їх могли розтоптати, а вони ж мали повчитись, як убивати двох зайців. Сусіди ображалися на тих батьків, які ще й тепер думали про дітей. Багато матерів махнули на своїх дітей рукою — мовляв, нехай собі кричать скільки завгодно, самі матері нічого не чули, вони чули одне: «Каліка!»

Галасу здіймали тут, як на Фішерле, аж надто багато. Замість «Слава чемпіону!», люди кричали «Каліка!» А чому вони складали славу саме каліці, він не міг збагнути. На нього натискали з усіх боків. Краще б його менше любили, та більше поважали. Так він нічим не поживиться. Ось уже хтось стискає його пальці. А тепер йому вже не втямки, де в нього горб. Красти однією рукою дуже небезпечно.

— Людоньки! — гукає він. — Ви надто мене любите!

Зрозуміли Фішерле лише ті, хто стояв зовсім поруч. Розуміння до його слів не виявив ніхто. Його напоумляли штурханами під бік, переконували копняки під зад. Він щось скоїв, якби ж тільки знаття — що. Може, його вже схопили? Він глянув на свою вільну руку. Ні, в чужих кишенях вона ще не побувала. Він-бо завше знаходив там усілякі дрібниці — носові хустини, гребінці, дзеркальця. Зазвичай Фішерле їх прихоплював, але потім, на зло господарям, викидав. Але цієї хвилини в його руці — яка ганьба! — нічого не було. І що це людям ударило в голову — хапати його без провини? Він ще нічого не вкрав, а вони вже стусають його ногами. Згори товчуть кулаками, знизу — носаками, а бабенції — ті, звісно, щипають за горб. Йому, щоправда, не боляче, бити ці бельбаси ні в біса не тямлять, у «Небі» їх могли б навчити цього діла задурно. Та позаяк наперед ніколи нічого не знаєш, а на вигляд новенькі уже не раз виявлялися насправді ще й якими зухами, Фішерле заходився жалісно кричати. Звичайно він не говорив, а каркав, та коли треба було, як оце тепер, голос його нагадував крик немовляти. І витривалости йому теж не бракувало. Жінка, що стояла поруч, почала стурбовано озиратися. Вона залишила вдома дитину. Тепер жінка злякалася, що мале подалося вслід за нею й заблукало серед людей. Вона марно шукала його очима й вухами, заспокійливо прицмокувала язиком, немовби стояла над дитячим візком, і кінець кінцем угамувалася й сама. Решта в натовпі не схотіли приймати немовля за грабіжника й убивцю. Вони боялися, що їх скоро відіпхнуть, — напирали ж бо добряче, — й поспішали. Били вони вже не так дошкульно й щоразу рідше влучали. Але в коло пропихалися нові і з тим самим наміром. Одне слово, задоволеним Фішерле аж ніяк не був. Якби він схотів, то скараскався б цієї ватаги завиграшки. Досить було сягнути рукою під пахву й жбурнути поміж них банкноти. Може, саме на це вони й сподівалися. Ну звісно, то крамар, егоїст, гадина потайна, то він підбурив людей, і тепер вони хочуть його грошей. Фішерле міцніше притис до себе руки, обурений нахабством, що його нині начальство мусить терпіти від своїх підлеглих; він не терпітиме, він витурить ту гадину в три шиї, вона вже звільнена, він однаково її звільнив би, і Фішерле вирішив упасти як мертвий. Якщо ці харцизяки заходяться обшукувати його кишені, він довідається, чого вони від нього хочуть. А якщо вони його не обшукуватимуть, то розбіжаться — він-бо мертвий.

Проте його план легше було скласти, ніж здійснити. Він спробував упасти; горб зачепився за коліна людей, які стояли довкола. Його обличчя вже помирало, криві ноги підітнулися, замість рота, що був надто малий, дух виходив носом, щосили склеплені очі, застиглі й згаслі, розплющилися, — всі ці приготування виявились передчасними. Через горб його план провалився. Фішерле чув, за що йому дорікають. Шкода сіромахи барона. Перлове намисто цього не варте. А отой жахливий переляк молодої баронеси. Тепер у жінки знівечене все життя, залишилася без чоловіка. Може, візьме собі нового. Присилувати її ніхто не присилує. Карликам дають двадцять років. Треба повернути смертну кару. Калік треба винищувати. Всі злочинці — каліки. Ні, всі каліки — злочинці. На вигляд такий собі дурник, безневинний сільський чупрун. Краще б ішов десь працювати. Навіщо ж виривати в людей із рота шматок хліба. Що він з тими перлами робитиме, каліка нещасний, та й отой жидівський ніс не завадило б укоротити. Фішерле був лютий, мов чорт, про перли ці люди розмовляли, як сліпі про кольори! Якби ж він те намисто тільки мав!

Цієї миті чужі коліна раптом розступилися, звільнивши його горба, і Фішерле нарешті впав на землю. Згаслими очима він з’ясував, що його облишили. Ще коли його обкладали лайкою, йому здалося, ніби налягати стали не так. Вигуки «Каліка!» лунали ще гучніше, але вже з боку церкви.

— Ось бачите, — докірливо промовив він, підводячись і поглядаючи на кількох останніх своїх прибічників, які ще стояли поруч.

— Той, кого шукають, — там!

Вони звернули свої погляди туди, куди показала його правиця, — на церкву; лівою рукою він блискавично обшукав три кишені, зневажливо викинув гребінця — більш нічого там не знайшлося — і накивав п’ятами.

Фішерле так ніколи й не довідався, кому мав завдячувати своїм чудесним порятунком. На звичному місці в товаристві решти на нього чекала Фішерка, і надокучило чекати тільки їй.

Бо чистильник узагалі не помітив, скільки часу нема шефа. Чистильник міг годинами стояти на двох ногах і стільки ж часу ні про що не думати. Він не вмів ні розважатися, ні нудитись. Усі люди завжди були йому чужі, тому що вони або зволікали, або поспішали. Його будила дружина, спроваджувала з дому дружина, зустрічала дружина. Вона була йому й за годинник, і за правильний час. Найліпше вона почувалася під чаркою, тому що тоді й решта людей часу не помічали.

«Сліпий», чекаючи, розважався по-королівському. Вчорашні щедрі чайові вступили йому в голову, сьогодні він сподівався на ще щедріші. А взагалі він вийде з фірми «Зіґфрід Фішер» і відкриє — стільки він невдовзі заробить — універсальну крамницю. Вона буде величезна, десь так на продавщиць дев’яносто. Добиратиме він їх сам. Легшої, ніж дев’яносто кілограмів, не візьме жодної. Він господар і бере, кого хоче. Він призначатиме найвищу платню й відіб’є у конкурентів найважчих продавщиць. Хоч би де така з’явилася, до неї відразу дійде правдива чутка: у крамниці «Йоган Важкер» платять краще. Власник, колишній сліпий, бачить усе й усіх наскрізь. Із кожною окремою обходиться як із рідною дружиною. Після цього така продавщиця плюне на всіх чоловіків і прийде до нього. В його універсальній крамниці буде все: губна помада, справжні гребінці, сіточки на волосся, чисті носові хустини, чоловічі капелюхи, корм для собак, темні окуляри, кишенькові дзеркальця — одне слово, чого душа забажає. Не буде лише ґудзиків. У вітринах висітимуть великі оголошення: «ҐУДЗИКІВ У ПРОДАЖУ НЕМА».

А крамар нишпорив по церкві, шукаючи наркотиків. Він нутром відчував, що вони десь поряд, і це навіювало на нього сон. Час від часу він знаходив той таємничий пакунок, але розумів, що це не наяву, отакий він був тямущий.

Всі троє чоловіків мовчали.

Тільки Фішерка висловлювала щодалі глибшу тривогу. З Фішерле, казала вона, щось сталося. Його все нема й нема, а він такий маленький. Адже слова свого він дотримує. Сказав, що прийде через п’ять хвилин. Сьогодні вранці газети писали про нещасливий випадок, вона тоді відразу подумала про нього. Зіткнулися два локомотиви. Один — на смерть, другого забрали тяжко покаліченим. Зараз вона піде вигляне. Якби він був не заборонив, вона й пішла б. Напали на Фішерле через те, що він великий начальник. Заробляє багацько грошей і всі носить при собі. Вона ж каже: він — це щось особливе. Його жінка нацькувала на нього ворогів, бо він її вже не любить. Вона для нього надто стара. Досить йому тільки розлучитись, і в «Небі» його захоче кожна. Перед церквою людей — аж чорно. Фішерле попав під колеса. Все ж таки вона піде вигляне. Решта нехай залишаються. Він так гарно лається. Його очей вона боїться. Як зиркне на неї, їй просто хочеться втекти, а втекти вона не може. Що ці троє собі думають, він-бо — шеф. Вони теж мають боятися. Лежить десь під колесами. Горба йому розчавили. Шахи в нього пропали. Фішерле шукає їх у «Терезианумі», тому що він — чемпіон світу. Того ж і хвилюється та лютує. Ще, чого доброго, занедужає в неї. Доведеться їй доглядати за ним. Вона подумала про це ще вранці. У газетах писали. Тепер він їх уже не читає. Ні, вона таки піде, таки піде.

Після кожної фрази Фішерка примовкала й заклопотано наморщувала чоло. Вона йшла, погойдуючи горбом, то в один бік, то в другий, підходила, коли знаходила нові слова, до колег і промовляла ті слова гучним шепотом. Жінка відчувала, що всі стривожені так само, як і вона. Навіть «сліпий» нічого не казав, а цей, коли був у гуморі, загалом побалакати любив. Їй хотілося пошукати Фішерле самій, без нікого, але вона боялася, що решта вчепляться за нею.

— Зараз прийду! — крикнула вона кілька разів і що далі відходила, то гучніше кричала.

Чоловіки з місця не зрушили; Фішерка, попри свій страх, була неймовірно щаслива. Вона знайде Фішерле. На своїх підлеглих він не гніватиметься — годі й цього страшного лиха. Він сказав, щоб вони чекали.

Фішерка покрадьки пробирається на майдан перед церквою. Вона вже давно завернула за ріг; замість поквапитись, вона уповільнює свої й так коротенькі кроки й судомно повертає голову назад. Якщо з’явиться крамар, або ґудзикар, або чистильник, вона різко зупиниться, як ото машина, що переїхала Фішерле, й скаже: «Я тільки вигляну». Аж коли вони рушать назад, вона піде далі. Часом жінка на хвильку завмирає, їй ввижаються за церквою чиїсь штани, потім їх там не виявляється, і вона скрадається далі. Такої юрби вона вже давно не бачила. От коли б кожне купило по газеті, тоді їй вистачило б на цілий тиждень. У «Небі» газет лежить ціла пака; сьогодні в неї руки до них не доходять, бо сьогодні вона на службі у Фішерле. Той платить двадцять шилінгів за день, з власної волі, тому що фірма в нього велика. Щоб знайти його, вона ховається; вона робиться ще меншою; він лежить десь на землі. Ось вона чує його голос. Чому вона його не бачить? Вона мацає рукою по землі.

— Але ж не такий він і маленький, — шепоче вона, похитуючи головою.

Фішерка вже посеред натовпу, а позаяк вона горбиться, то видно лише її горб. Як знайти його серед поспіль високих людей? Усі її душать, Фішерле душать також, уже роздушили, нехай його відпустять! Він не має чим дихати, він задихається, він помирає!

Зненацька зовсім поруч із нею хтось кричить:

— Каліка! — І гатить її по горбу.

Решта також кричать, також луплять її по горбу. Натовп накидається на неї, ці люди залишилися збоку від бійки, тим завзятіше вони надолужують те, що прогаяли. Фішерка падає на землю. Вона лежить долілиць і не ворушиться. Її молотять від душі. Ціляться в горб, а влучають куди попало. Натовп чимдалі зростає. У тому, що горб справжній, годі й сумніватися. Над ним це юрмище й збиткується. Поки воно не вгамовується, Фішерка тремтить за долю Фішерле й стогне:

— Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.

Потім вона зомліває.

З Фішерле все було гаразд. За церквою він натрапив на трьох із чотирьох своїх працівників. Фішерки з ними не було.

— Де вона? — запитав горбань і показав рукою когось такого, хто був зростом йому по черево: він мав на увазі манюню.

— Ушилася, — хутко відповів крамар; його сон був неглибокий.

— Ну звісно — бабенція, — мовив Фішерле. — Зачекати не може, їй треба щось робити, вона метушиться, посіяла гроші, пішла з торбою по світу. Всі бабенції — каліки!

— Моїх бабенцій не чіпайте, пане Фішерле! — погрозливо перебив його «сліпий». — Мої бабенції — не каліки. Не лайтеся! — Він мало не заходився змальовувати свою універсальну крамницю. Думка про конкурентів привела його до тями. — У мене продавати ґудзики заборонила поліція! — тільки й згадав він і замовк.

— Пішла, — буркнув чистильник.

Ця вагома відповідь, яка аж тепер народилась у нього, стосувалася ще першого запитання Фішерле.

Проте обличчя в шефа спантеличено поморщилося. Голова його впала на груди, а широко розплющені очі наповнилися слізьми. Він невтішно переводив погляд з одного на одного й мовчав. Правицею Фішерле ляснув себе, замість чола, по носі, а голос у нього тремтів не менше, ніж його криві ноги, коли він нарешті озвався.

— Панове, — схлипнув він, — я прогорів. Мій покупець мене... — Від обурення він судомно здригнувся всім своїм характерним тілом. — Ошукав. Знаєте що? Він відмовився платити. І подався з моїми грішми до поліції! Чистильник свідок!

Фішерле зачекав, поки той підтвердить. Чистильник кивнув головою, проте аж через кілька хвилин. За цей час універсальна крамниця завалилася, поховавши під собою дев’яносто продавщиць. Церква впала; наркотики, що були в ній чи тільки мали там опинитися, пішли прахом. Про сон уже шкода було й думати. Коли розчищали руїни крамниці, в підвалах знайшли величезний склад ґудзиків.

Фішерле взяв чистильників кивок головою до уваги й промовив:

— Ми всі прогоріли. Ви залишаєтесь без роботи, а в мене розривається на шматки серце. Я про вас думав. Усі мої гроші гавкнули, а мене розшукуватимуть через незаконні комерційні операції. За кілька днів надрукують у газетах і оголосять розшук. Порозвішують об’яви про моє затримання, самі побачите, в мене відомості з надійних джерел. Я змушений буду переховуватися. Хто знає, де я вигулькну знов — може, в Америці. Якби лиш я мав гроші на дорогу! Та вже якось ушиюся. Чоловік з таким шаховим розумом, як у мене, не пропаде. Ось тільки за вас я потерпаю. Поліція може згарбати вас. Таким підсобникам дають два роки каторги. Люди допомагають чоловікові, просто через те, що вони добрі друзі, а їх раптом на два роки — в буцегарню. Чому? Тому що вони не вміють тримати язика за зубами! Знаєте що? Вам не конче сідати взагалі! Якщо будете тямковиті, то нічого не скажете. «Де Фішерле?» — спитає поліція. «Сном-духом не знаємо», — скажете. «Ви служили у Фішерле?» — «Боронь Боже!» — скажете. «До нас дійшли чутки!» — «Чутки ці, з вашого дозволу, неправдиві». — «Коли ви бачили Фішерле востаннє?» — «Коли зник із «Неба». Може, його жінка пригадує, якого то було числа». Якщо ви назвете достеменне число, це справить погане враження. Якщо ви достеменного числа не назвете, то спитають у дружини, нехай і вона один раз побіжить до поліції, це їй не зашкодить. «Чим торгувала фірма «Зіґфрід Фішер і компанія»?» — «Та звідки ж нам про це знати, пане старший генерал?» Як тільки ви почнете відкараскуватися, вас одразу відпустять. Стривайте, мені спала на думку одна блискуча ідея! Такого ви ще не чули! Тепер вам іти до поліції не доведеться — взагалі не доведеться! Поліція дає вам спокій, знати про вас не хоче, не цікавиться вами, ви для неї не існуєте, для поліції вас ніколи й на світі не було. Як це вам пояснити? А чому? Дуже просто: тому що ви тримаєте язика за зубами. Ви не ляпаєте жодного слова, жодній душі жодного слова, в усьому «Небі»! А тепер я вас питаю: кому вдарить у голову божевільна думка, буцімто ви водили зі мною компанію? Дзуськи, кажу я вам, ви врятовані. Ви приступаєте до роботи, так мовби нічого й не сталося. Ти йдеш торгувати своїм крамом і не можеш заснути, а ти віддаєш своїй бабері три чверті заробітку й вигрібаєш лайно, адже й чистильник, гадаю я, для чогось потрібен, бо що ж робитиме мільйонне місто з такою силою-силенною лайна, коли чистильник відлежуватиметься, а ти знов підеш старцювати, собаку ти маєш і окуляри теж. Кинуть ґудзика — відведеш очі вбік, кинуть не ґудзика — подивишся, куди треба. Ґудзики — твоя напасть, гляди, щоб нікого не вбив! Ось так ви повинні поводитися, сам я нічого не маю та ще й даю кожному пораду! Хотілося б мені мати те золото, що його варта моя порада, я все роздаровую, тому що в мене за вас душа болить!

Схвильований і розчулений, Фішерле заходився шукати щось у кишенях штанів. Його туга з приводу того, що він прогорів, розвіялася; роздаючи поради, він так розпалився, що забув, яке лихо спіткало його самого. Цієї хвилини він втілював готовність допомогти, доля друзів тривожила його дужче, ніж його власна, фішерле знав, що кишені в нього геть порожні. Розірвану підкладку лівої він вивернув назовні, у правій знайшов, на свій подив, одного шилінга й ґудзика. Горбань дістав те й те — хто сказав А, має сказати й Б — і натхненно прокаркав:

— Останнім шилінгом я ділюся з вами! Четверо працівників і їхній шеф — разом, отже, п’ятеро. На кожного припадає по двадцять грошів. Частку Фішерки я поки що залишаю в себе, позаяк шилінг мій. Може, вона мені десь трапиться. Хто дасть решту?

Після складних розрахунків — ніхто не мав шилінга дрібними — поділитися таки пощастило, принаймні почасти. Крамар узяв шилінга й віддав своїх шістдесят грошів. За це він заборгував двадцять грошів чистильникові, в якого у кишенях свистів вітер і який через це не мав чого видати дружині. З крамаревої решти «сліпий» узяв свою одинарну, а Фішерле — подвійну частку.

— Вам добре сміятися! — сказав Фішерле; ніхто, крім нього, не сміявся. — Я зі своїми двадцятьма грошами й нігтя вашого не варт. Ви маєте роботу, багаті люди, інакше й не скажеш! А в мене — саме шанолюбство, такий уже я чоловік. Я хочу, щоб у «Небі» всі про мене казали: «Фішерле наче в землю запався, але ж який то був шляхетний чоловік!»

— Де ми знайдемо ще одного такого шахового чемпіона? — скрушно промовив крамар. — Тепер чемпіон лише я — серед картярів.

У його кишені легко витанцьовував важкий шилінг. «Сліпий» стояв нерухомо, заплющивши за звичкою очі й за звичкою ще простягуючи руку. В ній лежала його пайка — дві нікельовані монети, такі самі важкі й застиглі, як і їхній новий власник. Фішерле засміявся:

— Теж мені чемпіон — із карт!

Йому здавалося смішним те, що чемпіон світу з шахів розмовляє з такими людьми — сімейним чистильником, крамарем, який не спить, і самогубцею через ґудзики. Завваживши простягнену руку, Фішерле хутко поклав у неї ґудзика й аж затрясся зо сміху.

— Бувайте всі здорові! — прокаркав він. — І майте клепку в голові, людоньки, майте клепку!

«Сліпий» розплющив очі й побачив ґудзика; він таки щось запідозрив і хотів переконатися, що це не так. Переляканий на смерть, він подивився вслід Фішерле. Той обернувся й гукнув:

— До побачення, друже мій, до зустрічі в кращому світі — на тому світі! І не бери близько до серця!

Потім Фішерле усе ж таки наддав ходи — цей тип іще, гляди, не зрозуміє жарту. У провулку він, не поспішаючи, вволю посміявся з того, що всі люди такі дурні. Потім завернув до якогось підворіття, підклав під горб руки й загойдався з боку в бік. З носа текло, нікельовані монети подзенькували, горб болів; він ще зроду стільки не сміявся, це тривало добрих чверть години. Перше ніж рушити далі, Фішерле висякався на стіну, стромив носа під одну й другу пахву й понюхав. Там був його капітал.

Уже через кілька вулиць на нього наринув смуток — адже він зазнав таких великих фінансових збитків. Прогоріти не прогорів, то було перебільшення, але дві тисячі шилінгів — це вже багатство, а саме стільки ще залишилось у фахівця з книжкової галузі. Поліція взагалі нікому не потрібна. Вона тільки створює перешкоди в діловому житті. Що тямить такий бідний служака з жалюгідною платнею, без капіталу, тільки й здатний наглядати, — що він тямить у справах, якими орудує велика фірма? Він, Фішерле, приміром, не посоромиться сам поповзати навкарачках і власноруч позбирати гроші, які йому заборгував і зі злости жбурнув на землю клієнт. Може, йому й дадуть копняка, але це не велика біда. Він уже якось відіпхне одну ногу, потім дві, чотири — порозпихає всі ноги; він, сам начальник; гроші брудні й пожмакані, з товкотнечі вони свіженькими не виходять, людина добропорядна посоромиться до них і доторкнутись, а він, Фішерле, їх усе ж таки візьме. Певна річ, він має службовців, аж цілих четверо, міг би взяти й восьмеро, а ось шістнадцятеро — ні; певна річ, він міг послати їх туди й наказати: «Позбирайте, люди добрі, ті брудні гроші!» Але на такий ризик він не піде. Люди тільки й думають про те, як би його щось украсти, на думці в них лише злодійство, і кожне має себе за великого мастака, бо йому, бач, прилипла до рук якась дещиця. А начальник через те й начальник, що покладається на самого себе. Це називають іще ризиком. Отож він підбирає з підлоги вісімнадцять сотеньок, бракує ще двох, вони вже майже в нього в кишені, він аж упрів, мучиться, каже собі: «Що я з цього маю?», — а цієї миті — і треба ж! — з’являється поліція. Його проймає смертельний страх, поліцію він не може терпіти, вона йому остогидла, суціль голота, він ховає гроші до кишені клієнтові, ті самі гроші, які цей клієнт заборгував йому, Фішерле, й дає чосу. Що робить поліція? Забирає гроші собі. Могла б залишити їх у клієнта, — а раптом знов настануть кращі часи, й Фішерле прийде по ті гроші, — але ж ні, поліція вважає, що той, котрий із книжкової галузі, — божевільний. На того чоловіка, в якого такі великі гроші й такий маленький розум, каже вона, ще нападуть і пограбують його; тоді клопоту не обберешся. Роботи, мовляв, нам і так не бракує, тож залишмо ці гроші краще в себе, і вони й справді залишають їх собі. Поліція краде, а ти, бач, намагайся бути порядним!

Украй розгніваний Фішерле саме проходив повз поліцейського, і той пильно подивився на нього. Відійшовши від служаки якомога далі, Фішерле дав волю своїй ненависті до нього. Бракувало ще, щоб ці злодії не пустили його в Америку! Він поклав собі помститися поліції — і то ще до свого від’їзду — за злочин проти власности, який та скоїла щодо нього. Найкраще було б защипати їх усіх гуртом до крику. Фішерле не мав сумніву, що вкраденими грішми вони поділилися. Було, до прикладу, дві тисячі поліцейських, виходить, на кожного припало по цілому шилінгу. Жоден не сказав: «Ні! Я грошей не візьму, бо вони крадені!» — як годилося б у поліції. Тому всі були винні однаковою мірою, і щипавка Фішерле не давав спуску жодному.

— Тільки не думай тепер, що їм боляче! — промовив він раптом уголос. — Ти тут, а вони — там. Що їм твоє щипання?

Замість братися за справи, які він надумав залагодити до від’їзду, Фішерле цілими годинами тинявся містом, не маючи жодної мети, роздратований, шукаючи нагоди покарати поліцію. Загалом у нього, щойно зринав бодай невеличкий намір, одразу народжувався й непоганий план; цього разу Фішерле був просто безпорадний і помалу відступав від найсуворіших своїх вимог. Він ладен був навіть відмовитися від грошей, аби лиш пощастило здійснити помсту. Він жертвував двома тисячами шилінгів готівочкою! Не треба йому тих грошей зовсім, він не візьме їх навіть у подарунок, нехай тільки хтось відбере їх у поліції!

Обідня пора вже минула, Фішерле так діймала ненависть, що він ще й ріски в рот не брав, і раптом погляд його впав на дві великі таблички на одному будинку. На одній стояло: «Д-р ЕРНСТ ФЛІНК, гінеколог». Друга, відразу під нею, належала чоловікові на ім’я «Д-р МАКСИМІЛІАН БЮХЕР, невропатолог». «Ось одразу все, що потрібно пришелепуватій бабері», — подумав Фішерле й ту ж мить згадав про Кінового брата з Парижа, який збив багатство гінекологією, а тоді перейшов до психіатрії. Фішерле пошукав папірця, на якому занотував адресу того знаменитого професора, й таки знайшов його в кишені піджака. Виявився там і рекомендаційний лист, але з ним треба було спершу поїхати до Парижа. Це світ не близький, а поліція тим часом проп’є гроші. Якщо він напише листа цьому братові сам і підпишеться власним ім’ям, той шляхетний добродій запитає: «Фішерле? А хто він такий?» — і палець об палець не вдарить. Ще б пак, він-бо чоловік заможний і страх який гордий. Професор і багатство вкупі — тут треба знати, як повестися. Це не так, як у житті, це вже як у шахах. Якби знаття, чи грає той професор у шахи, можна було б підписатися: «Фішерле, чемпіон світу з шахів». Але такий чоловік тобі, чого доброго, ще й не повірить. Через два місяці Фішерле, побивши як останнього рудого собаку й розгромивши Капабланку, розішле всім знаменитим людям у світі телеграму: «Маю честь поштиво відрекомендуватися: новий чемпіон світу з шахів Зіґфрід Фішер». Тут не буде жодних сумнівів, про це знатимуть усі, люди посхиляють голови, зокрема й заможні професори, хто не повірить, того за образу чести й гідности притягнуть до суду, а надіслати справжню телеграму — про це він мріяв ціле життя.

Так здійсниться його помста. Він завернув до найближчого поштового відділку й зажадав три телеграмні бланки, і щоб дали якомога швидше, бо справа в нього нагальна. На бланках Фішерле розумівся. Він купував їх уже не один раз, вони недорогі, й величезними своїми літерами писав на них глумливі виклики чинному на той час чемпіону світу. Ті пречудові слова на кшталт «Я зневажаю вас. Каліка» або «Спробуйте зі мною, якщо не забракне сміливости, каліка ви нещасний!» він зачитував уголос у «Небі» й нарікав на боягузливих чемпіонів, від яких ніколи не надходило відповіді. Багато чого йому вірили, а ось щодо телеграм — ні, адже в нього не вистачило б грошей навіть на те, щоб відіслати бодай одну; отож над ним кепкували — мовляв, він або не ту вказав адресу, або не вказав її зовсім. Один добродушний католик пообіцяв йому, що, тільки-но опиниться на справжньому небі, поскидає на землю листи, які зберігає для нього, Фішерле, святий Петро. «їм і не втямки, яку чесну телеграму я відішлю зараз!» — подумав Фішерле й усміхнувся з жартів, які дозволяли собі з ним оті нікчемні покидьки. Хто він був тоді? Завсідник в отому кублі «Під ідеальним небом». А хто він тепер? Тепер він надсилає телеграми професорові. Треба тільки дібрати правильні слова. Власного прізвища краще не вказувати. Напишімо так: «Брат здурів. Його товариш». Тепер перший бланк уже має досить нічогенький вигляд; проте хто знає, чи подіє на психіатра оце «здурів». З таким він має до діла щодня й скаже собі: «Та, либонь, нічого страшного» — й чекатиме від «його товариша» ще однієї телеграми. На це Фішерле, по-перше, надто шкода тринькати свої гроші, по-друге, вони в нього не крадені, а по-третє, так дуже довго триватиме. Отож він викреслює «його товариша» — це справляє враження надто великої відданости й надто багато чого обіцяє, — а «здурів» підсилює словом «геть». На другому бланку вже стоїть: «Брат геть здурів». А хто підпише? На телеграму без підпису жодна поважна людина не відреаґує. Є ж бо наклепи, шантаж і таке інше, гінеколог на пенсії знає про це дуже добре. У Фішерле залишився ще один бланк; шкодуючи за двома зіпсованими, він задумливо нашкрябує на третьому: «Я геть здурів» — і в захваті перечитує ці слова. Якщо людина пише таке сама про себе, їй треба вірити, бо хто ж отаке про себе напише? Він підписується: «Твій брат» — і біжить з цією вдалою базграниною до віконця.

Службовець, чоловік ні риба ні м’ясо, похитує головою. Серйозним це не назвеш, а жартів він не розуміє.

— Ви повинні прийняти! — вимагає Фішерле. — Вам за це платять чи мені?

Раптом у нього зринає острах, що знеславлені люди надсилати телеграм не мають права. Звідки цей службовець його знає? Не по «Небу», це запевне, а бланки він завше брав десь-інде.

— Це нічого не означає! — каже службовець і повертає телеграму; вигляд цього каліки додає йому сміливости. — Нормальна людина так не напише!

— То ж бо й воно! — вигукує Фішерле. — Того ж я й б’ю братові телеграму. Нехай мене забере! Я божевільний!

— Попрошу відійти звідси, добродію! — спалахує службовець, з рота в нього вже бризкає слина.

У гладкого чоловіка в подвійному хутряному пальті (натуральний верх і накидка), що стоїть у черзі за Фішерле, ця втрата часу викликає обурення, він відштовхує карлика вбік, погрожує службовцеві за віконцем скаргою й завершує свою промову, за кожним словом якої можна вгадати туго напханий гаманець, такою фразою:

— Не приймати телеграму ви не маєте права, зрозуміло? Ви — ні!

Службовець проковтує своє право на розуміння й мовчки справляє свій обов’язок. Фішерле обшахровує його на один ґрош. Гладкий звертає увагу карлика, якому він допоміг не через те, що поспішав, а з принципових міркувань, на його помилку.

— Та що ви кажете! — кидає Фішерле й ушивається.

Вже надворі йому спадає на думку, що за його шахрайство телеграму можуть затримати.

— Через якийсь там ґрош, Фішерле, — дорікає він сам собі, — коли телеграма обходиться тобі в двісті шістдесят сім разів дорожче!

Фішерле повертається й перепрошує гладуна — він, мовляв, не так його зрозумів, бо погано чує, він схибнувся на праве вухо. Фішерле каже ще щось, намагаючись бодай подумки під ступитися до його гаманця. Цієї миті він саме вчасно пригадує один прикрий випадок, пов’язаний з людьми в подвійних хутряних пальтах. Такі до себе не підпускають, не встигнеш у них чимось поживитись, як вони вже передають тебе поліції... Фішерле доплачує ґрош, великодушно прощається і йде. На гаманець він махає рукою, адже його помста вже недалеко.

Щоб дістати фальшивий паспорт, він зайшов до однієї забігайлівки неподалік від «Неба», але рівня багато нижчого. Називалася вона «У павіана», і вже сама ця тваринна назва свідчила про те, які страховиська сюди зазирали. Тут кожен уже своє відсидів. Такий чоловік, як чистильник, з роботою й доброю репутацією, «Павіана» уникав. Його дружина, як він розповідав у «Небі», відразу з ним розлучилася б, якби від нього тільки війнуло «Павіаном». Не було тут ні «пенсіонерки», ні чемпіона з шахів, який би всіх побивав. Тут вигравав то один, то інший. Розумом, який спонукав вигравати, тут і не пахло. Забігайлівка містилася в підвалі, до дверей вели вниз вісім східців. Частина розбитої шиби в дверях була заліплена папером. На стінах висіли порнографічні жінки. Господиня «Неба» в своїй пристойній кав’ярні не потерпіла б такого нізащо. Стільниці тут були дерев’яні; мармур помалу розікрали. Покійний орендатор намагався всіляко привабити публіку з постійним заробітком. Він обіцяв кожній дамі за кожного пристойного відвідувача, якого вона приведе, по філіжанці міцної кави задурно. Він замовив тоді гарну вивіску й охрестив свій заклад «Задля розмаїтости». Його дружина казала: «Вивіска стосується й мене»; вона любила розмаїтість, любила її все життя, а він помер від любовної туги, бо мав апендицит, а справи в закладі йшли зовсім кепсько. Коли його не стало, дружина відразу заявила: «Павіан» мені більше до вподоби. Вона дістала колишню вивіску, і від дещиці доброї слави не залишилося й сліду. Ця баберія скасувала дармову каву, й відтоді жодна дама, яка хоч трохи себе поважала, не переступала поріг її підвалу. Хто сюди приходив? Ті, хто підробляв паспорти, переховувався від поліції, єврейська голота, всілякі вигнанці, безпритульні та інший небезпечний набрід. У «Небі» поліція ще вряди-годи з’являлась, потикатися сюди вона не зважувалась. Щоб заарештувати одного грабіжника й убивцю, який у господині «Павіана» почувався в безпеці, послали рівно вісьмох детективів. Отаке тут творилося. Звичайний сутенер не міг бути спокійний за своє життя. Поважали тут лише запеклих злочинців. Каліка з розумом чи каліка без розуму — цим було байдуже. Такі людці не бачать у цьому жодної різниці, тому що самі дурноверхі. «Небо» не хотіло підтримувати з «Павіаном» ніяких стосунків. Досить було впустити до себе цих людців, і чудові мармурові стільниці відразу зникали. Аж коли всі до одного нечупари в «Небі» перечитували ілюстровані часописи, вони потрапляли до рук господині «Павіана», ні на хвилину раніше.

Так, «Небо» Фішерле остогидло, він цього не заперечував, але проти «Павіана» то було щире золото. Коли він увійшов, до нього кинулося кілька чоловіків, яких усі боялися. Вони гордо поплескували його з усіх боків, засвідчуючи так свою радість із приводу того, що до них заглянув такий рідкісний гість. Господині, сказали вони, саме немає, а то вона теж зраділа б. Вони гадали, що Фішерле прийшов сюди просто з «Неба». Їм було зась з’являтися в тому закладі, ощасливленому бабенціями. Вони заходилися розпитувати про ту, про іншу. Фішерле брехав на всі заставки. Кирпу не гнув, з усіма був привітний, за фальшивий паспорт він хотів викласти якомога менше грошей. Заводити розмову про свою справу не поспішав, щоб не підскочила ціна. Переконавшися в тому, що це таки він, його поплескали ще трохи: як помацаєш сам, то воно надійніше. Потім його запросили сісти — коли вже, мовляв, зайшов, то нехай побуде з усіма. Такого шляхетного карлика зразу відпускати не годиться. Чи не впала ще, бува, в «Небі» стеля? До того небезпечного для життя шинку тепер ніхто вже, мовляв, не потикається. Нехай поліція подбає, щоб його полагодили! Там крутиться стільки бабенцій — куди вони тікатимуть, коли завалиться стеля?

Поки вони вмовляли Фішерле взятися за це діло, у каву, яку хтось поставив перед ним, упав шматочок вапна. Фішерле пив каву й шкодував, що в нього так обмаль часу. Він, мовляв, прийшов попрощатися. Шахова спілка в Токіо запропонувала йому місце тренера.

— Токіо — це в Японії. Я вирушаю позавтра. Їхати туди півроку. Це мені дорога туди така довга. У кожному місті в мене буде турнір. Так я зароблятиму гроші в самій поїздці. Дорожні витрати мені відшкодують, але аж у Токіо. Японці — люди недовірливі. Ні, кажуть вони, якщо чоловік одержить гроші, то нікуди він не поїде. Я, звісно, поїду, але вони на такому вже опеклися. Тут нічого не вдієш. У листі пишуть: «Ми ставимося до вас, вельмишановний чемпіоне, із щонайглибшою довірою. Але хіба гроші в нас крадені? Ні, вони в нас не крадені!»

Чоловіки зажадали показати їм листа. Фішерле вибачився. Лист, мовляв, у поліції. Йому там пообіцяли паспорта, попри численні його судимості. Країна пишається славою, яку він понесе на своїй шахівниці аж до Японії.

— То ти, кажеш, уже позавтра їдеш?

Шестеро одночасно про це запитали, а решта про те саме подумали. Тут зверталися до нього на «ти», хоч він був і з «Неба», тому що їм було шкода цього легковірного карлика.

— У поліції тобі дадуть дулю з маком, це така сама правда, як те, що я відсидів дев’ять років! — запевнив один.

— Ще й посадять за спробу втекти!

— А на додачу ще й напишуть у Японію про твої судимості!

В очах Фішерле стояли сльози. Він відставив каву й почав схлипувати.

— Я ту ватагу переріжу! — белькоче він крізь сльози. — Всіх переріжу!

Його жаліли і так, і сяк; скільки в людей досвіду, стільки й думок. Один авторитет у справі підробки фальшивих паспортів заявив, що є тільки один порятунок, і це — він. Фішерле доведеться заплатити тільки півціни, бо Фішерле — тільки півлюдини. Таким жартом він висловив своє співчуття. Відвертого співчуття тут не діждешся ні від кого. Фішерле крізь сльози всміхнувся.

— Я знаю, ти авторитет, — промовив він. — Але такого паспорта, щоб доїхати до самої Японії, ти ще не робив. Поки що не робив!

Мастак фальшувати, прозваний «паспортистом», чоловік із хвилястою гривою, чорною, мов воронове крило, безталанний художник, який про своє марнолюбство не забув іще з тих часів, коли творив, обурено схопився на ноги й процідив:

— Мої паспорти доїздять аж до Америки!

Фішерле дозволяє собі зауважити, що Америка — то ще далеко не Японія. Роль піддослідного кролика, гадає він, йому не зовсім пасує. А що як на японському кордоні його раптом схоплять і посадять? Японські в’язниці його не приваблюють, анітрохи. Фішерле вмовляли й так, і сяк, він упирався. Чоловіки наводили вбивчі аргументи. Сам «паспортист» сидів частенько, але з його клієнтів — ніхто, ось як він дбає про людей. Задля мистецтва він ладен віддати все на світі. Коли він сідає за роботу, то замикається. Вона висмоктує з нього стільки сили, що після кожного паспорта йому доводиться відсипатись. Це вам не масова продукція. Він вимальовує кожен штришок. Хто спробує підглянути, той дістає копняка. Фішерле йому не заперечував, проте стояв на своєму. До того ж у кишені в нього, мовляв, — жодного гроша. Уже через це всі такі балачки марні. «Паспортист» заявив, що ладен подарувати Фішерле паспорт екстра-класу, якщо той зобов’яжеться ним скористатися. Він, Фішерле, може йому віддячити — прорекламувати в Японії його майстерну роботу. Фішерле подякував; для таких жартів він, мовляв, надто малий; вони тут силачі, а він кволий, як стара баба. Нехай краще хтось інший спробує обпектися так по-дурному. Його пригостили ще двома філіжанками міцної кави. «Паспортист» не вгамовувався. Фішерле, казав він, повинен замовити в нього такий паспорт, а то він чик-чик — і спровадить його на той світ. Решті поки що вдавалося стримати «паспортиста»; всі ображалися за нього й казали, що він має рацію. Перемови тривали вже цілу годину. «Паспортист» відтягував своїх товаришів одного по одному вбік і обіцяв чималі гроші. І тоді терпець їм урвався. Вони зневажливо заявили Фішерле, що той — їхній бранець і вийде на волю тільки за одної-однісінької умови. Це — прийняти й використати фальшивий паспорт, за який він може нічого не платити, позаяк не має грошей. Фішерле скорився силі. Він іще довго скиглив. Двоє кремезних чолов’яг відвели карлика до фотографа, де його зняли коштом «паспортиста». Якби він хоч спробував був писнути, йому довелося б не з медом. Фішерле не писнув. Його ескорт дочекався, поки проявили плівку й віддрукували знімки.

Коли вони повернулись, «паспортист» уже замкнувся. Заважати йому не можна було. Найближчий його товариш передав йому крізь шпарину в дверях ще вологі знімки. Він працював як скажений. Краплі поту з його хвилястої гриви скапували на стіл, загрожуючи зіпсувати чистенький паспорт. Завдяки тому, що художник спритно стріпував головою, папір лишився без плям. Особливу радість «паспортист» діставав від підписів. Його не могла спинити ні казенна розгонистість, ні кутастий педантизм усіх найвищих поліційних чинів. Його підписи були шедеврами. Їхні закрути народжувалися з палких поривів його тулуба. На мотив якогось шляґера він наспівував: «Як оригінально! Як оригінально! Такого ще не було!»

Коли підпис вдавався йому аж так, що ввів би в оману навіть його самого, він залишав паспорт собі на згадку, а перед відсутнім замовником, якого його уява ту ж мить переносила до робочої комірчини, виправдувався своїм улюбленим гаслом: «Своя пазуха ближча». Таких паспортів-зразків, паспортів-шедеврів він мав уже кілька десятків. Зберігалися вони в невеличкій валізі. Коли справи йшли кепсько, він вирушав зі своєю колекцією до сусідніх міст. Там він її виставляв. Давні прихильники його мистецтва, конкуренти й учні — всі однаково червоніли за свою нездарність. У складних випадках клієнтів безкорисливо посилали до нього. Вимагати за це комісійних було те саме, що вчиняти самогубство. Він дружив із найбільшими й найавторитетнішими злочинцями, кожен — король у своїй галузі, а всі гуртом — звичайна клієнтура «Павіана». Непорядність «паспортиста» мала свою межу: до кожного паспорта зі своєї колекції він укладав невеличку цидулку, на якій стояло: «Дублікат процвітає й робить долари в Америці»; або: «Власник переказує вітання з Південної Африки. Країна діамантів»; або: «Знайшов своє щастя в ролі шукача перлів. Слава хисту паспортиста!»; або: «Чом би вам не вирушити вслід за мною до Мекки? Тут мусульманський світ сіє грішми просто на вулицях. Аллах великий!» Ці відомості він брав із численних подячних листів, які не давали йому спокою доти, доки він засинав глибоким сном. Ті листи були для нього надто дорогі, щоб їх показувати; досить було їхнього змісту, факти свідчили самі за себе. Тому після того, як «паспортист» виготовляв ще один папір, він щоразу випивав кілька чарок рому, клав розпашілу голову на стіл і, запустивши пальці в хвилясту гриву, бачив уві сні майбутнє й подвиги свого замовника. Писати йому ще ніхто не писав, але зі своїх снів «паспортист» знав, що ті люди могли б написати, й використовував їхні долі з рекламною метою.

Працюючи на Фішерле, він уявляв собі, який захват викличе в Японії його паспорт. Ця країна була для нього нова, на таку далечінь він іще не зважувався. Він виготовив одразу два примірники. Перший, що вдався неповторно, він вирішив як виняток подарувати клієнтові. Йдеться ж бо про таку важливу місію.

Фішерле тим часом пригощали всіма ласощами, які тільки були в убогому буфеті «Павіана». Йому дісталися дві старі вуджені ковбаски, окраєць смердючого сиру, скільки завгодно черствого хліба, десять сигарет марки «Павіан», хоч він і не курив, три чарки самогонки, філіжанка чаю з ромом, чарка рому без чаю й численні напутні поради. Він має остерігатися кишенькових злодіїв. На таких паспортах, якого він оце чекає, люди просто схиблені. Який-небудь пройда ще відірве, мовляв, фотокартку, наклеїть власну й матиме чудовий паспорт на все життя. Нехай Фішерле не дуже його всім показує, на залізниці заздрісників хоч греблю гати. І нехай не лінується писати; «паспортист» має десь таємну поштову скриньку й радий кожному подячному листу, він зберігає їх так, як господиня свої любовні листи, й ніколи нікому не показує. Хто ж, мовляв, з такого листа здогадається, що його писав звичайний каліка?

Фішерле обіцяв усе; вдячности, похвали, визнання й новин, казав він, не бракуватиме. І все ж таки йому, мовляв, страшнувато. Такий уже він удався. Якби його було звати хоч би д-р Фішер, а не просто Фішер, поліція відразу перейнялася б до нього повагою.

Потім чоловіки зійшлися в гурт і почали радитись. Тільки один із них залишився на чатах біля дверей — щоб коротун не дременув. Вони вирішили на власний ризик перебити товаришеві працювати, хоч він і якнайсуворіше наказав не робити цього, й поклопотатися перед ним про докторське звання для Фішерле. Якщо до «паспортиста» звернутися чемно й назвати його майстром, то він розлютиться не відразу. На цьому й стали. Одначе ніхто не брався переказати йому їхнє прохання. Бо якщо він усе ж таки розлютиться, то не сплатить тому, хто завадить йому працювати, обіцяної премії, а дурнем ніхто з них не був.

Під цю хвилину повернулася господиня, що була десь у своїх справах. Вона охоче виходила на вулицю, здебільшого з кохання, іноді (щоб довести своїм відвідувачам, що вона — жінка) й за гроші. Чоловіки радо скористалися тим, що вона прийшла, щоб розступитися. Вони вже забули про свій намір і розчулено спостерігали, як господиня згребла в обійми горб Фішерле. Вона заходилася осипати його пестливими словами; мовляв, їй тужно було без його кумедного носика, без його кривих ніжок, а також без його такого чарівного-чарівного шахового мистецтва. У неї ж бо таких гномиків немає. Вона, мовляв, чула, що «пенсіонерка», його дружина, зробилася ще гладкішою, цікаво, скільки ж вона з’їдає, і чи це правда? Фішерле нічого не відповідав і тільки розчаровано дивився в порожнечу перед собою. Господиня принесла купу давніх часописів, якими пишалася, — всі вони були з «Неба», — й поклала їх перед своїм улюбленцем. Фішерле не розгорнув жодного, він узагалі й бровою не повів. Який же це черв’ячок точить його серденько? Адже в нашого зайчика таке манюсіньке серденько... І вона обвела пальцем у повітрі кружальце — не більше, ніж чверть своєї долоні.

Поки він не доктор, сказав Фішерле, йому, мовляв, страшно.

Чоловіки занепокоїлись. Вони почали вмовляти його не бути таким страхополохом. Доктор — це неможливо, навперебій бурчали вони, адже каліка не має права стати доктором. Каліка й доктор заразом — такого не буває. Ще чого! Докторові потрібна добра репутація. Каліка й погана репутація — це те саме. Він має й сам це визнати. Чи, може, він знає якого-небудь каліку, який був би доктором?

— Одного знаю! — сказав Фішерле. — Одного знаю! Ще менший, ніж я. У нього немає рук. Ніг теж немає. Просто жаль бере, як бачиш того бідолаху. Він пише ротом, а читає очима. Знаменитий доктор!

Особливого враження на чоловіків він цим не справив.

— То справа зовсім інша, — сказав один за всіх. — Спершу він став доктором, а вже потім йому відчикрижили руки й ноги. Тут він ні при чому.

— Дурниці! — закричав Фішерле; ця брехня обурила його. — Він таким і народився, коли я це кажу! Я знаю, що кажу! Він з’явився на світ без рук і без ніг. Ви ж усі тут божевільні. Я маю кебету, сказав він собі, чому ж мені не стати доктором? Сів і ну вчитися. Звичайна людина вчиться п’ять років, у каліки на це йде дванадцять. Він сам мені розповідав. То мій товариш. У тридцять уже був доктором і знаменитістю. Я граю з ним у шахи. Йому досить тільки поглянути на людину — і вона вже здорова. Почекальня в нього завше напхом напхана. Він сидить у невеличкому візочку, і йому допомагають двоє жінок. Вони роздягають пацієнта, вистукують його й підводять до доктора. А той тільки один раз нюхне його — і вже знає, що з ним. Потім гукає: «Хто там далі, прошу!» Заробляє шалені гроші. Ще одного такого чудового доктора немає. Мене він страшенно любить. Каже: всі каліки мають триматися одне одного. Я беру в нього уроки. Він зробить з мене доктора, обіцяв. Я не повинен про це нікому казати, люди ж бо нічого не тямлять. Я знаю його ось уже десять років. Ще два роки, і я б закінчив науку. Але потім надійшов оцей японський лист, і я на все махнув рукою. Хочу піти до нього попрощатися, чоловік на це заслуговує, тільки я не зважуюся. Ще, чого доброго, затримає мене, і тоді прощавай моє місце в Токіо. Я за кордон можу поїхати самостійно. Я ще зовсім не такий каліка, як він!

Дехто попросив його показати того чоловіка. Йому вже майже повірили. Фішерле стромив носа до кишені своєї камізельки й сказав:

— Сьогодні я не прихопив його з собою. Звичайно він сидить у мене ось тут! Що ж мені тепер діяти?

Чоловіки засміялися, важкі кулаки та лікті загупали по столах, і позаяк сміятись вони любили, а нагода для цього тут траплялася рідко, то всі восьмеро попідхоплювалися на ноги й, забувши про страх, почалапали до комірчини «паспортиста». Гуртом, щоб провина не впала на когось одного, вони розчахнули двері й хором закричали:

— Про доктора не забудь! Не забудь про доктора! Він учиться вже десять років!

«Паспортист» кивнув головою. Авжеж, до самої Японії! Сьогодні він був у доброму гуморі.

Фішерле відчув, що геть захмелів. Загалом спиртне навіювало на нього смуток. Тепер він скочив на рівні, — паспорт і докторське звання вже майже були у нього в кишені, — й, притиснувшись до черева господині «Павіана», пустився в танок. Його довгі руки легко дотягайся до жіночої шиї і обвили її. Він кректав, вона йшла перевальцем, мов качка. Один грабіжник і вбивця — тут про нього ніхто нічого не знав — добув з кишені величезного гребінця, обгорнув його цигарковим папером і заграв ніжну мелодію. Ще один, простий квартирний злодій, з любови до господині не в лад затупав під цю музику ногами. Решта ляскали себе по могутніх стегнах. Тихо подзенькувала розбита шиба в дверях. Ноги у Фішерле стали ще кривіші, а господиня заворожено дивилася на його ніс.

— Така далечінь! — верещала вона. — Така далечінь!

Цей величезний, такий коханий ніс від’їздить від неї до Японії! Грабіжник і вбивця дув у гребінець, він думав про господиню, кожен добре її знав, і кожен був її великим боржником. У комірчині підспівував «паспортист», чий тенор тут любили, й наперед тішився тим, що ось-ось завершить роботу; працював він уже три години, й залишалося посидіти ще з годинку, не більше. Всі чоловіки співали, справжніх слів цієї пісні ніхто не знав, кожен співав про те, про що мріяв у житті. «Головний виграш», — мугикав один, а другий стогнав: «Цілий скарб». Третій бажав собі «кавалочок золота, як дитяча голівка завбільшки», а четвертий — довжелезну-довжелезну турецьку люльку. «Ось тут перед нами!» — гуло під вусами, власник яких замолоду вчителював, а тепер шкодував про пенсію. Переважали, однак, небезпечні погрози, а найдужче всім кортіло гайнути десь до іншої країни, але не вкупі з кимось іншим, а так, щоб того іншого потім хапали заздрощі. Голова Фішерле хилилася щодалі нижче й нижче, його акомпанемент до шляґера «Шахи, шахи» губився в загальному галасі.

Зненацька господиня приставила до губів пальця й млосно прошепотіла:

— Він заснув, заснув!

П’ятеро чоловіків обережно посадили його на стілець у кутку й заричали:

— Цсс! Не грайте! Фішерле треба виспатися перед далекою дорогою!

Цигарковий папір на гребінці змовк. Усі збилися докупи й завели мову про те, яка ж небезпечна дорога до Японії. Один стукав по столу й попереджав: у пустелі Такла-Макан кожне друге помирає від спраги, та пустеля лежить, мовляв, якраз на середині шляху між Константинополем і Японією. Колишній учитель теж чув про це й докинув:

— Свен Гедін правду каже.

Їхати краще, звичайно, морем. Плавати Фішерле, либонь, уміє, а якщо ні, то на воді його втримає горб, адже в ньому стільки жиру! Сходити на берег йому ніде не слід. Він пропливатиме повз Індію. У порту там кожного підстерігають очкові змії. Півукусу — і коротунові гаплик, адже він — тільки півлюдини.

Фішерле не спав. Він згадав про свій капітал і тепер, сидячи в кутку, міркував, куди могли з’їхати гроші, поки він витанцьовував. Гроші виявилися на місці; Фішерле похвалив свої пахви, вони в нього непогано влаштовані, у когось іншого цей скарб уже давно шурхнув би в штани або банкноти просто опинилися б на підлозі. Він анітрохи не стомився, навпаки, уважно до всього прислухавсь і, поки ті телепні розпатякували про якісь там країни та очкових змій, думав про Америку та про свій мільйонерський палац.

Пізно ввечері, коли вже стемніло, «паспортист» вийшов зі своєї комірчини, розмахуючи двома паспортами — по одному в кожній руці. Чоловіки притихли; вони поважали його роботу, тому що за цю повагу він щедро платив. «Паспортист» нишком підкрався до карлика, поклав на стіл перед ним паспорти й розбудив його дошкульним запотиличником. Фішерле бачив, як той відважував його, і все ж таки не поворухнувся. Розплата мала настати, він це розумів і був радий, що його бодай не обшукали.

— Я вимагаю реклами! — закричав «паспортист».

Він заточувавсь, язик у нього заплітався. Кілька годин він уже впивався своєю славою в Японії. Потім він поставив карлика на стіл і змусив його обома руками заприсягти в тому, що:

Той скористається паспортом, нічого за нього не платитиме, тицьне його під ніс японцям і в тій далекій країні назве його, Рудольфа Амзеля, прозваного «паспортистом», тим, ким його після смерти визнають у Європі всі: найбільшим художником сучасности. Фішерле щодня про нього розповідатиме. І даватиме про нього інтерв’ю. Мовляв, народився він тоді й тоді, в академії довго не витримав і самотужки, стоячи на власних ногах, ні на кого не спираючись, нікого не мавпуючи — слово чести! — піднісся на ту висоту, де нині ми його й бачимо.

Фішерле присягався, присягався й ще раз присягався. «Паспортист» змушував його криком повторювати за собою все слово в слово. Насамкінець Фішерле врочисто відцурався «Неба» й пообіцяв, що в тому злочинному кублі до від’їзду й ноги його не буде.

— «Небо» — це лайно! — запобігливо каркав він своїм хрипким голосом. — Я те кодло обходитиму десятою дорогою, а в Японії відкрию філію «Павіана»! Коли я почну заробляти купу грошей, то посилатиму вам. За це ви в «Небі» щоб анічичирк про мій від’їзд! Ті горлорізи ще нацькують, чого доброго, на мене поліцію. Задля вас я беру на свій горб фальшивий паспорт і присягаюся, що роблю це з власної волі. А «Небо» нехай хоч крізь землю провалиться!

Потім йому дозволили сісти й поспати — в тому самому кутку. Він сплигнув зі столу й сховав кращого з двох паспортів до кишені, разом з невеличкими шахами, там місце було найнадійніше. Спершу Фішерле захропів жартома, щоб підслухати, про що розмовлятимуть у забігайлівці. Та невдовзі він заснув навсправжки, згорнувши на грудях руки й стромивши пучки під пахви, так щоб, коли його спробують пограбувати, відразу прокинутись.

О четвертій ранку, коли двері вже пора було зачиняти, а в шибі почало час від часу з’являтися обличчя поліцейського, Фішерле розбуркали. Він хутко висякався, прогнавши так сон, і відразу збадьорився. Його сповістили про те, що тим часом йому надали звання почесного члена «Павіана». Він гаряче подякував. Надходили все нові й нові відвідувачі, кожне бажало йому щасливої дороги. Лунали вигуки, що прославляли шахове мистецтво. Від численних доброзичливих поплескувань карлик мало не впав із ніг. Широко всміхаючись, щоб усім було видно, він на всі боки вклонився, щодуху вигукнув: «До побачення в Токіо, у новому «Павіані»!» — й подався надвір.

На вулиці Фішерле щиро вітався з усіма поліцейськими, які скрізь трималися гуртами й були дуже насторожені. «Відтепер, — сказав він собі, — з поліцією я поводитимуся чемно». «Небо», що було неподалік, він проминув. Ставши доктором, він вирішив порвати з усілякими сумнівними закладами. Та й не варто йому туди потикатися. Було ще темно, хоч в око стрель. Задля економії горів лише кожен третій газовий ліхтар. В Америці — там дугові лампи. Вони світять безперервно вдень і вночі. Грошей у людей хоч греблю гати, тож вони й казяться і пускають їх на вітер. А коли чоловікові соромно, що в нього жінка — стара повія, то йому не конче йти до неї додому. Тоді він вирушає до Армії спасіння; вона має готелі з білими ліжками; кожен дістає для особистого користування двоє простирадел, хай він буде хоч єврей. Чому цю блискучу комбінацію не запровадять у Європі? Фішерле поплескав себе по правій кишені піджака; там він намацав шахи й паспорт воднораз. У «Небі» паспорта йому не подарував би ніхто. Там кожне думає тільки про себе та як запопасти гроші. «Павіан» — заклад шляхетний. «Павіана» він поважає. «Павіан» обрав його своїм почесним членом. Це не абищо, там обертаються першокласні злочинці! У «Небі» ті собаки живуть коштом своїх дівок, а могли б і самі взятися за яку-небудь роботу. Він віддячить. Грандіозний шаховий палац, який він поставить собі в Америці, називатиметься «Замок «Павіан». Жодна душа не здогадається, що таку назву має одне кишло.

Під якимсь мостом Фішерле вирішив дочекатися світанку. Він знайшов сухого камінця й сів. Подумки він був уже в новому костюмі, який сидів на його горбу, наче влип; цей картатий чорно-білий костюм він пошив на замовлення й викинув за нього не просто багатство, а цілих двоє. Хто такий костюм берегти не вміє, той Америки не вартий. Робити різкі рухи Фішерле, хоч було й холодно, уникав. Ноги він випростав, так ніби штани в нього були випрасувані. Час від часу він струшував із себе порошинку, яка тільки марно світилася в сутінках. Цілими годинами перед камінцем колінкував чистильник, щосили наводячи блиск на його черевиках. Фішерле не звертав на нього уваги. Якщо з хлопцем забалакати, він почне партачити, тож нехай краще дбає про свій гуталін! Модний капелюх захищав зачіску Фішерле од вітру, який тут звичайно здіймався над ранок. Називався він морським бризом. Навпроти за столом сидів Капабланка й грав у рукавичках.

— Ви, либонь, гадаєте, що в мене рукавичок немає, — промовив Фішерле й дістав з кишені зовсім новеньку пару.

Капабланка зблід, у нього рукавички були вже приношені. Фішерле жбурнув йому до ніг новенькі й вигукнув:

— Я кидаю вам виклик!

— Про мене, — відповів Капабланка, тремтячи від страху. — Але ви — не доктор. Я з першим-ліпшим не граю.

— Я таки доктор! — спокійно заперечив Фішерле й тицьнув йому під носа паспорт. — Ось, читайте, якщо вмієте читати!

Капабланка визнав свою поразку. Навіть заплакав, і його годі було втішити.

— Нічого немає вічного, — промовив Фішерле й поплескав його по плечу. — Скільки років ви вже чемпіон світу? Хтось інший теж хоче мати щось від життя. Ви погляньте ось на мій новенький костюм! Хіба ви на світі сам?

Але Капабланка був знівечений, він скидався на старого дідугана, обличчя все в зморшках, рукавички заяложені.

— Знаєте що, — сказав Фішерле, йому було шкода бідолаху, — я дам вам одну партію фори.

Дідуган підвівся, похитав головою, подарував Фішерле власноруч виготовлену візитну картку й, схлипнувши, промовив:

— Ви шляхетний чоловік. Навідайтесь до мене!

Адреса на картці стояла чужомовними літерами, хто ж їх прочитає? Фішерле мучився, мучився, кожна рисочка була не така, не виходило жодного слова.

— Навчіться читати! — крикнув Капабланка; він уже зник, чути було тільки його голос, і як же гучно він кричав, цей збанкрутілий шахрай. — Навчіться читати!

Фішерле потрібна була адреса. Адреса!

— Вона у вас на картці! — крикнув здалеку той сучий син.

«Мабуть, по-німецькому він не тямить», — зітхнув Фішерле, коли залишився сам. Він крутив у руках візитку й уже ладен був її порвати, але його зацікавила приклеєна до неї фотокарточка. То був він сам, Фішерле, ще в старому костюмі, без капелюха, з горбом. Візитка була паспортом, а сам він лежав головою на камінці, над ним — старий місток, а замість морського бризу тьмяво вставав світанок.

Фішерле підвівся й урочисто прокляв Капабланку. Те, що він оце собі дозволив, було непорядно. Гаразд, уві сні людина може дещо собі дозволити, але ві сні виявляється й справжня її натура. Фішерле дає Капабланці партію фори — а той обдурює його зі своєю адресою! І тепер де він ту злощасну адресу візьме?

Вдома Фішерле мав невеличкого кишенькового календарика. У ньому кожні дві сторінки на розвороті були присвячені якомусь одному чемпіонові з шахів. Щойно в газетах з’являлося ім’я нового генія, Фішерле намагався ще того самого дня роздобути всі відомості про нього, від дати народження до адреси, й занотовував усе до календарика. Позаяк той календарик був невеличкий, а писав Фішерле загалом літерами величезними, то за нотатками йому доводилося сидіти багато довше, ніж це відповідало уявленням «пенсіонерки». Коли він писав, вона питала, що він робить, а він не казав у відповідь жодного слова. Бо на випадок краху, з яким Фішерле, один із мешканців «Неба», мав рахуватись, він сподівався знайти притулок і захист у ненависних своїх конкурентів. Двадцять років він тримав той список у суворій таємниці. «Пенсіонерка» мала підозру, що за цим стоять якісь любовні походеньки. Календарик зберігавсь у щілині в підлозі під ліжком. Тільки пальчики Фішерле могли його звідти видобути. Часом він, глузуючи з себе, казав: «Фішерле, що тобі з цього календарика? «Пенсіонерка» кохатиме тебе вічно!» Але до рук він брав календарика тільки тоді, коли треба було вписати в нього якусь нову знаменитість. Там вони стояли всі, чорним на білому, зокрема й Капабланка. Сьогодні вночі, коли «пенсіонерка» піде на роботу, він його вишкребе, свого календарика.

Новий день почався з покупок. Кожен доктор має портмоне, і той, хто купляє костюма, має те портмоне дістати, а то люди візьмуть його на глузи. Поки повідчинялися крамниці, Фішерле трохи не посивів. Портмоне йому було потрібне найбільше, шкіряне, тиснене в клітку; але ціна мала стояти на видному місці. Пошити в дурні він себе не дасть. Він порівняв те, що було виставлено у вітринах десятків крамниць, і вибрав портмоне надзвичайно велике — до кишені піджака воно влізло тільки через те, що та була порвана. Коли вже треба було платити, він одвернувся. Продавці недовірливо оточили його. Двоє вийшли за двері ковтнути свіжого повітря. Він запустив руку під пахву й сплатив готівкою.

Під містком він провітрив свій капітал, розгладив його тим самим камінцем, на якому лежав, і, не згортаючи купюр, поклав їх до картатого портмоне. Туди ввійшло б і більше. «От якби можна було купити його вже повненьким! — зітхнув Фішерле. — Тоді він, разом з моїм капіталом, був би хіба ж такий грубенький! Дарма, кравець уже якось завважить, що в портмоне». В одній фешенебельній майстерні він одразу запитав, хто в них начальник. Той вийшов і здивовано подивився на цього заповзятливого клієнта. Попри таку на диво потворну постать, начальник звернув увагу насамперед на благенький костюмчик. Фішерле вклонився, різко скинув голову вгору, як він це зазвичай робив, і відрекомендувався:

— Доктор Зігфрід Фішер, чемпіон із шахів. Ви й так упізнали мене по газетах. Хочу замовити костюма, щоб був готовий сьогодні до вечора. Плачу за найвищими розцінками. Половину матимете наперед, решту — як одержу замовлення. Я їду нічним потягом до Парижа, мене чекають на турнірі в Нью-Йорку. Весь мій гардероб украли в готелі. Ви ж розумієте, час у мене дорожчий від платини. Прокидаюсь, аж гульк — нічого немає. Злодії приходять уночі. Уявляєте, який жах узяв дирекцію готелю! Як я вийду надвір? Постать у мене нестандартна, я в цьому не винен, а де ж знайдеш такий костюм, щоб був на мене? Ні сорочки, ні шкарпеток, ні черевиків, а такий чоловік, як я, елегантності надає особливого значення! Ви тим часом знімайте мірку, я не хочу вас затримувати! На щастя, в якомусь кублі знайшли одного типа, горбатого карлика, ви нічого такого зроду не бачили; і він виручив мене своїм найкращим костюмом. І що ви думаєте, який у нього найкращий костюм? Оцей, що на мені! А я ж бо зовсім іще не такий потворний, як цей костюм! Коли я вдягаю свої англійські костюми, ніхто нічого й не помічає. Я невисокий, це правда, то що ж мені робити? Одначе англійські кравці, скажу я вам, — це генії, всі до одного. Без костюма в мене горб. Іду я до англійського кравця — і горба наче корова язиком злизала. Талант робить горба меншим, геній знищує його кроєм. Шкода таких чудових костюмів! Я, звісно, застрахований. До того ж я можу навіть подякувати злодієві. Новенький паспорт — тільки вчора видали — він кладе мені на тумбочку. Решту прихоплює з собою. Ось погляньте... Ви маєте сумнів, чи це справді я, а ви знаєте, коли я в такому костюмі, мені часом і самому не віриться, що це я. Я б замовив одразу три, та якби ж знаття, як ви шиєте. Восени я знов буду в Європі. Якщо ваш костюм виявиться непоганим, то на вас щось чекатиме. Я пришлю до вас усю Америку! А ви назвіть мені пристойну ціну, це буде добра призвістка. Скажу вам під секретом, я сподіваюся стати чемпіоном світу. Ви граєте в шахи?

З нього ретельно зняли мірку. Що вміє англієць, на те й ми, мовляв, якось уже спроможемось. Не конче бути професійним шахістом, щоб знати пана доктора. Часу обмаль, але під його орудою — дванадцятеро кравців, усі майстри своєї справи, він, начальник, матиме за честь покроїти костюм особисто, а це він робить тільки у виняткових випадках. Як людина, що любить грати в тарок, він уміє поцінувати шахове мистецтво. Майстер — він, мовляв, і залишається майстром, хай то буде кравець чи шахіст. Він не хоче видатися надокучливим, однак усе ж таки радить одразу замовити й другий костюм. Рівно о дванадцятій — примірка, рівно о восьмій обидва будуть готові-готовісінькі. Нічний потяг відходить аж об одинадцятій. Доти пан доктор ще встигнуть розважитися. Стане він цього разу чемпіоном світу чи ні — таким клієнтом однаково можна пишатися. У потягу пан доктор пошкодують, що не замовили другий костюм. А ще він, мовляв, уклінно просить його розпустити славу про свій шанований костюм у всьому Нью-Йорку. Він назве йому приступну ціну, просто сміховинну! По суті, він нічого на цьому костюмі не заробить, для такого клієнта він працюватиме заради любови до мистецтва, а яку тканину бажають пан доктор?

Фішерле дістав з кишені власне портмоне й сказав:

— Точнісінько отаку. Картату, однобарвну, для турніру вона найзручніша. Найкраще в чорно-білу клітку, як шахівниця, але такої тканини у вас, кравців, немає. Зупинімося поки що на одному костюмі! Якщо я буду задоволений, то замовлю телеграфом з Нью-Йорка ще один. Обіцяю! Знаменитий чоловік свого слова додержує. А оця білизна! Ця білизна! Доводиться носити таку гидоту! Білизна теж його. А тепер скажіть мені: чому такий каліка не хоче митися? Хіба це шкодить? Мило щипає? Мене — ні.

Решта часу до полудня минула у важливих справах. Він придбав яскраво-жовті черевики й чорного капелюха. Дорога білизна сяяла новизною — там, де вона виглядала з-під костюма. Шкода тільки, що білизну так мало видно. Краще костюми були б прозорі, як у бабенцій; чом би чоловікові не показати, чого він варт? Білизну Фішерле перевдяг в одній громадській убиральні. Сторожисі він дав на чай і запитав, хто він, на її думку, такий.

— Каліка, та й годі, — відповіла та й ошкірилася так огидно, як того й слід було чекати від жінки в цьому місці.

— То вам так здається через горб! — ображено сказав Фішерле. — Він стухне. Думаєте, я таким народився? Пухлина, це така хвороба, що ви хочете, через півроку я знову вирівняюсь. Чи навіть через п’ять місяців. Як вам мої черевики?

Цієї хвилини нагодився новий відвідувач; жінка не відповіла, адже Фішерле вже заплатив. «Тьху, матері твоїй ковінька! — подумав Фішерле. — І нащо мені здалася ця стара повійниця! Піду краще викупаюсь».

У найшикарнішій лазні він зажадав кабіну люкс із дзеркалом. Позаяк заплатити довелось однаково, то він і справді викупався, бо марнотратом від природи не був. Добру годину Фішерле збавив перед дзеркалом. Від черевиків до капелюха все в нього було досконале, старий костюм лежав на розкішній канапі, кому впаде в око це лахміття? Сорочка на ньому тепер була накрохмалена, синя, ніжного відтінку, простора й до лиця; на жаль, цієї миті на гадку спливло небо, чому, адже море таке саме синє. Підштанки пощастило купити тільки білі, рожеві були йому до вподоби більше. Він посмикав за підв’язки — чи добре тримаються. Фішерле теж має литки, і не такі вже вони й криві, а підв’язки шовкові, з гарантією. У кабіні стояв плетений столик. На такий у першокласних мебльованих кімнатах ставлять пальми. Тут цей столик був на додачу до купання. Грошовитий клієнт переставив його ближче до дзеркала, дістав з кишені знехтуваного піджака шахи, зручненько вмостився й виграв сам у себе бліц-партію.

— Якби ви були Капабланка, — закричав він, спаленівши, на себе, — я розгромив би вас уже цілих шість разів, за цей самий час! У нас в Європі це називають грати в піддавки! Ідіть зі своїм носом старцювати! Гадаєте, я боюся? Раз, два — і ви на лопатках. Ох ви, американці! Ви паралітики! А знаєте, хто я такий? Я доктор! Я вчився! Як хочете грати в шахи, треба, щоб варила макітра. І отаке чортибатьказна-що було чемпіоном світу!

Потім він швидко зібрався. Столика залишив. У «Замку «Павіан» таких у нього будуть десятки. Надворі він уже не знав, що купувати. Згорток зі старим лахміттям під пахвою скидався на папір. У першому класі їздять з багажем. Фішерле придбав плетену валізу. Тепер у ній самотою теліпалося те, що досі він носив на тілі. Фішерле здав її до камери схову ручного багажу. Службовець кинув:

— Порожня!

Фішерле бундючно зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Ви були б щасливі, якби вона була ваша!

Потім він почав вивчати розклад. До Парижа йшли два нічні потяги. Про один Фішерле ще спромігся прочитати, про другий було написано, як для нього, надто високо. Якась жінка допомогла йому. Вбрана вона була так собі. Вона сказала:

— Та ви ще скрутите собі в’язи, малюче! Який вам потрібен потяг?

— Мене звати доктор Фішер, — зверхньо промовив він; вона запитала себе, як же він так може. — Я їду до Парижа. Зазвичай я, бачте, сідаю на потяг о першій і п’ять хвилин, ось на цей. Кажуть, їде ще один, раніше.

Позаяк вона була всього-на-всього жінка, про Америку, турнір і свою роботу він промовчав.

— Ви маєте на увазі одинадцятигодинний, оцей, бачите? — промовила жінка.

— Дякую, ласкава пані!

Він церемонно відвернувся. Їй стало соромно. Вона добре зналася на гамі співчуття й збагнула, що взяла не той тон. Він завважив її улесливість; вона була з якого-небудь «Неба», йому так кортіло кинути їй якесь лайливе слово, він упізнав її. Але цієї миті прогуркотів локомотив, що під’їздив до перону, й Фішерле згадав, що він на вокзалі. Годинник показував дванадцяту. Отак він марнує з бабенціями свій дорогоцінний час. Через тринадцять годин він буде вже в дорозі до Америки. Задля календарика, про який Фішерле, попри стільки новин, не забував, він вибрав пізніший потяг. Задля костюма він найняв автомобіль.

— Мене чекає мій кравець, — сказав він водієві, коли вони рушили. — Сьогодні вночі мені треба їхати до Парижа, а завтра вранці — до Японії. Уявляєте, як мало часу в доктора!

Водієві ця поїздка не подобалась. Він мав підозру, що карлики не дають чайових, і він помстився наперед:

— Ви не доктор, добродію, ви дурисвіт!

У «Небі» водіїв аж кишіло. Грали вони слабенько, якщо взагалі фали. «Цю образу моєї чести я йому подарую, тому що він нічого не тямить у шахах», — подумав Фішерле. По суті, він був навіть радий, позаяк у такий спосіб заощадив на чайових.

Коли почали приміряти костюм, горб опав. Коротун спершу не повірив дзеркалу й помацав рукою спину — невже горб справді став гладеньким? Кравець скромно відвів очі.

— Ви знаєте що! — вигукнув Фішерле. — Ви народилися в Англії! Якщо хочете, я закладусь! Ви народилися в Англії!

Зрештою, кравець це майже визнав. Він, мовляв, добре знає Лондон, не те що в ньому народився, але під час весільної подорожі мало там не залишився; велика конкуренція...

— Це ще тільки примірка. До вечора його не стане, — сказав Фішерле й погладив себе по горбу. — Як вам капелюх?

Кравець був у захваті. Ціна обурила його, фасон він назвав модним і щиро порадив придбати до капелюха пригоже пальто.

— Живеш тільки один раз, — промовив він.

Фішерле з ним погодився. Він вибрав колір, який примирив жовтизну черевиків з чорнотою капелюха — яскраво-синій.

— Та й сорочка в мене того самого тону.

Перед таким тонким смаком кравець скинув капелюха.

— Пан доктор носять усі сорочки того самого кольору й того самого фасону, — звернувся він до кількох працівників, які догідливо стояли поруч, і пояснив їм, чим знаменитий цей чоловік. — Отак виявляє себе й розкривається величний фенікс. Справдешні характери трапляються рідко. На мою скромну думку, гра зміцнює в людині консервативну основу. Хай це буде тарок чи шахи — результат той самий. Ділова людина живе з твердими, як камінь, переконаннями, вона непохитна. Вона підноситься до втілення спокою. Після напруженого дня приємно відпочити. Навіть особливо щаслива сім’я має в житті свої межі. На шляхетне застілля друзів наш по-батьківському суворий Господь Бог заплющує очі. Від будь-кого іншого я б зажадав за пальто завдаток. Ви маєте таку вдачу, що я не дозволю собі скривдити вас.

— Атож, атож, — мовив Фішерле. — Моя майбутня дружина живе в Америці. Я не бачив її цілий рік. Така робота, паскудна робота! Турніри — це божевілля. Тут зводиш на нічию, там виграєш, здебільш виграєш, тобто виграєш завжди, а майбутня тим часом нидіє. Ви скажете, нехай їздить зі мною. Вам легко казати. Вона ж бо із сім’ї мільйонерів. «Виходь заміж! — кажуть батько-мати. — Або сиди вдома! А то потім він тебе покине, а нам ганьба!» Я проти одруження нічого не маю, вона дістане величезний посаг — напхом напханий усілякою всячиною замок, але аж тоді, як я стану чемпіоном світу, не раніше. Вона вийде заміж за моє ім’я, я одружуся на її золоті. Просто взяти гроші я не хочу. Ну, то до побачення, до восьмої!

Ділячись своїми планами щодо одруження, Фішерле приховував те глибоке враження, яке справив на нього опис його вдачі. Досі він не знав, що в чоловіків буває більше, ніж одна сорочка, відразу. Його колишня дружина, «пенсіонерка», мала їх три, та й ті лише віднедавна. Той добродій, що навідував її щотижня, не хотів бачити щоразу ту саму сорочку. Одного з понеділків він заявив, що йому це набридло, незмінний червоний колір діє йому на нерви. Тиждень ще тільки починається, а в нього, мовляв, уже все падає з рук, і справи йдуть кепсько. Він, мовляв, має право вимагати за свої гроші чогось пристойного. Є ж бо ще, мовляв, і його дружина. То й що, коли вона худа, мов тріска? Вона, як-не-як, теж жінка. Дружину він скривдити не дасть. Вона — мати його дітей. Він, мовляв, каже ще раз: якщо другого понеділка йому знов підсунуть під ніс цю вічну сорочку, від такого задоволення він відмовиться. Солідні чоловіки, мовляв, на вулиці не валяються. Та потім усе пішло на лад. Уже через годину він був на сьомому небі. Але перед тим, як піти, знов почав сваритися. Коли Фішерле повернувся додому, дружина стояла посеред комірчини гола-голісінька. Зібгана червона сорочка лежала в кутку. Він спитав у дружини, що вона робить. «Плачу, — сказала та смішна постать. — Він більш не прийде». — «Чого ж він хоче? — поцікавився Фішерле. — Я дожену його». — «Сорочка йому не така, — запхикало те гладке опудало, — йому подавай нову». — «І ти не пообіцяла! — заверещав Фішерле. — Навіщо в тебе язик у роті!» Він, мов навіжений, кинувся сходами вниз. «Пане! — загукав надворі. — Пане!» Прізвища того пана не знав ніхто. Фішерле навмання подався далі й наскочив на ліхтарний стовп. Саме тут той пан став справити нужду, про яку забув нагорі. Фішерле зачекав, поки чоловік зробив своє діло. Потім він не обійняв його, хоч і знайшов, а сказав: «Щопонеділка ви матимете нову сорочку. Це гарантую вам я! Вона — моя дружина. Я можу робити з нею що завгодно. Вшануйте нас знову наступного понеділка!» — «Я спробую що-небудь для вас зробити», — відповів той пан і позіхнув. Щоб його ніхто не впізнав, додому він повертався кружним шляхом. Другого дня, у вівторок, «пенсіонерка» купила собі дві нові сорочки, зелену й лілову. У понеділок прийшов той добродій. Він одразу поцікавився, в якій вона сорочці. Вона була в зеленій. Тоді він роздратовано запитав, чи це не перефарбована стара, йому, мовляв, очі не замилиш, він добре все бачить. Вона показала решту сорочок, і він був з того дуже задоволений. Лілова йому припала до вподоби дужче, але наймиліша була червона, бо вона нагадувала про їхні перші зустрічі. Так Фішерле своєю кмітливістю врятував дружину від біди. А то вона в ті непевні часи померла б з голоду.

Міркуючи про маленьку комірчину й надто велику дружину, він вирішив на календар махнути рукою. Може, він застане її вдома. Вона палко його кохає. Може, вона його не відпустить. Коли щось не по-її, вона одразу в крик і стає на дверях. Тоді ні прошмигнеш повз неї, ні відштовхнеш її вбік — вона ширша, ніж двері. Та й голова в жінки тупа; коли вже «пенсіонерка» в неї щось уб’є, то забуває про свою роботу й цілу ніч сидить удома. Тоді він ще проґавить свій потяг і приїде до Америки надто пізно. Адресу Капабланки не важко буде роздобути й у Парижі. Не знатиме її ніхто там — спитаємо в Америці. Мільйонери знають усе. Повертатися до комірчини Фішерле вже не хотілось. А втім, на прощання він ще раз залюбки поліз би під ліжко, адже там була ніби колиска його кар’єри. Там він ставив пастки й розбивав чемпіонів, блискавкою перелітаючи з клітини на клітину, там панувала тиша, якої не буває в жодній кав’ярні, супротивники там грали добре, бо супротивником був він сам... У «Замку «Павіан» він влаштує собі таку самісіньку комірчину з таким самісіньким ліжком, під яким робитиме хитромудрі ходи, і забиратися під те ліжко буде вільно тільки йому. Прощатися Фішерле відмовляється. Почуття, сентименти нічого не варті. Ліжко — це ліжко. Він і так ще добре про все пам’ятає. Натомість він прикупить собі ще одинадцять таких сорочок, усі сині. Хто спроможеться відрізнити їх одну від одної, той дістане приз. Кравець щось таки тямить у людських вдачах; а щодо тарока нехай помовчить. У тарок грають бовдури.

Він вирушив зі згортком знов на вокзал, забрав з камери схову плетену валізу й повкладав до неї всі сорочки — одну по одній. Зневага комірного змінилася повагою. «Ще десяток таких сорочок, — промайнуло у їхнього власника, — і цей чоловік зсунеться з глузду». Коли Фішерле взяв у руку вже замкнену валізу, та мало не потягла його до вагона, що вже стояв біля перону. Службовець відвів від карлика цю спокусу. Біля віконця, що його туристична агенція відкрила спеціально для чужоземців, Фішерле каліченою німецькою зажадав квитка до вагона першого класу на Париж. Його прогнали. Він стис кулаки й закричав своїм хриплим голосом:

— Що ж, я вас покараю — я поїду другим класом, а залізниця зазнає збитків! Стривайте лишень, ось прийду я в новому костюмі!

Насправді Фішерле анітрохи не розгнівався. На чужоземця він таки не скидався. Біля вокзалу він швиденько з’їв кілька гарячих ковбасок.

— Я міг би піти до ресторану й замовити окремий кабінет, — сказав він ковбасникові. — Мені нічого не варто викласти купу грошей на білі скатертини, моє портмоне дає мені змогу це зробити. — Він тицьнув його під ніс тому чоловікові, який йому не повірив. — Але для мене головне не їжа, а розум!

— Ще б пак, з такою головою! — відказав ковбасник.

У самого в нього на масивному й незграбному тілі сиділа невеличка дитяча голівка, і він заздрив кожному, хто мав голову більшу.

— А знаєте, що в ній? — сказав Фішерле, розплачуючись. — Цілий курс наук і чужоземні мови — штук шість!

Пополудні він заповзявся вивчити американську мову. У книгарнях йому намагалися втелющити підручники англійської.

— Панове, — жартував він, — перед вами не йолоп. У вас — свій інтерес, у мене — свій.

Продавці й господарі книгарень запевняли його, що в Америці розмовляють англійською.

— Англійську я знаю, я кажу вам про щось особливе.

Переконавшись, що йому скрізь торочать те саме, він купив книжку з широко вживаними англійськими висловами. Вона дісталася йому за півціни, бо цей книгар, що годувався з усіх поглядів Карлом Маєм, а рештою книжок торгував тільки принагідно, забув і про себе, й про свій інтерес, ужахнувшись небезпек пустелі Такла-Макан, яку зібрався перетнути такий карлик, замість їхати залізницею через Сибір чи морським шляхом через Сінгапур.

Сміливий дослідник сів на лавку й стромив свого носа в початковий курс. Там були переважно такі новини, як «Сонце світить» та «Життя коротке». На жаль, сонце й справді світило. Був кінець березня, і воно ще не припікало. А то Фішерле остерігся б до нього наближатися. Із сонцем у нього якось трапився невеселий випадок. Воно було гаряче, як лихоманка. У «Небі» воно ніколи не світило. Від нього голова в людини дуріла, і їй було вже не до шахів.

— А я теж знаю англійську! — вигукнула якась дурепа поруч.

Коси в неї були заплетені, мала вона років чотирнадцять.

Фішерле не звернув на неї уваги й читав собі вголос новини далі. Вона чекала. Через дві години він згорнув книжку. Тоді та дурепа взяла її, так наче знала його вже років двадцять, і почала перевіряти, як він вивчив урок; у «пенсіонерки» на це ніякої геніальности не вистачило б. Він запам’ятав усі слова.

— Скільки років ви вчитеся? — запитала недолітка. — Ми до цього ще не дійшли, я вчуся лише другий рік.

Фішерле підвівся, забрав свою власність, зміряв дівку лютим, убивчим поглядом і обурено закричав:

— Я не хочу з вами знайомитись! Знаєте, коли я почав? Рівно дві години тому!

По цих словах він залишив те створіння сидіти на лавці саме.

До вечора Фішерле опанував усе, що було в тій невеличкій книжечці. Він багато разів пересідав з лавки на лавку, тому що люди весь час виявляли до нього цікавість. Через колишній горб чи через те, що він учив уголос слова? Позаяк горб уже пускався духу, Фішерле зупинився на другому. Коли хтось підходив до його лавки, він ще здалеку кричав:

— Не заважайте мені, благаю вас, я завтра провалюся на іспиті, що вам із цього, майте ж совість!

Але люди не могли стриматися від спокуси. На його лавку вони сідали, решта лавок стояли порожні. Люди прислухалися до його англійської й бажали йому на іспиті всіляких успіхів. Одна вчителька закохалася в його старанність і переходила за ним від лавки до лавки, аж до кінця парку. До карликів у неї, мовляв, особлива симпатія, вона любить собак, але тільки карликових пінчерів, попри свої тридцять шість років, вона ще незаміжня, викладає французьку розмовну мову, яку ладна поміняти на його англійську, кохання для неї — ніщо. Фішерле довго стримувався, щоб не висловити власної думки. Раптом вона обізвала свою господиню, в якої винаймала кімнату, продажною паскудою й заходилася ганити нафарбовані губи, а ось пудра — це ще, мовляв, сяк-так. Тепер з нього було вже досить, ненаквацьована жінка — цікаво, як вона все це собі уявляє?

— Вам тільки сорок шість, а у вас уже такі балачки, — процідив він. — Що ж ви скажете в п’ятдесят шість?

Учителька пішла. Він видався їй невігласом. Не всі люди отак одразу ображалися. Більшість були раденькі повчитися в нього задурно. Один заздрісний дідок узявся його поправляти й уперто товк своє: в Англії кажуть не так, в Англії кажуть отак.

— Я розмовляю по-американському! — заявив Фішерле й повернувся до нього горбом.

Усі погодилися, що він має рацію. Люди зневажливо поглядали на дідка, що сплутав англійську з американською, тепер це збагнуло тут кожне. Коли той нахабний старигань, якому запевне було вже під вісімдесят, пригрозив поліцією, Фішерле підхопився й сказав:

— Атож, зараз я її й приведу!

Дідок затремтів і пошкандибав геть.

Сонце заходило, люди помалу розходились. Кілька хлопчаків збилися в зграйку й чекали, поки піде останній дорослий. Зненацька вони оточили лавку Фішерле й хором закричали по-англійському. Вони горлали «жир», а мали на увазі «жид». Фішерле ще не був готовий до від’їзду й боявся хлопчаків, як чуми. На сьогодні він покинув книжку, виліз на лавку й своїми довгими руками заходився диригувати хором. Сам він співав під загальний галас те, що тільки-но вивчив. Хлопчаки кричали, він кричав ще гучніше, новий капелюх несамовито витанцьовував у нього на голові.

— Хутчій, панове! — раз у раз каркав він, підганяючи хлопчаків.

Ті вже просто скаженіли. І раптом вони поставали дорослими. Вони посадили його собі на плечі.

— Що ви робите, панове?

Ще кілька таких «панове», і хлопчаки повиростали зовсім. Вони підтримували його ноги, захищали горба, троє зчепилися за підручник — тільки через те, що книжка була його, один здер із нього капелюха. Книжку й капелюха вони врочисто несли попереду, сам він погойдувався ззаду на хирлявих плечах, він не був ні жид, ні каліка, а був хвацький чоловік і тямив у вігвамах. Цей шляхетний герой належав хлопцям аж до самісіньких паркових воріт. Він дозволяв трясти себе й був дуже важкий. За воротами вони, на жаль, зсадили його на землю. Потім запитали, чи прийде він сюди й завтра. Фішерле їх не розчарував.

— Панове, — сказав він, — якщо я не буду в Америці, то буду з вами!

Збуджені, хлопчаки хутко розбіглися. Вдома на більшість із них уже чекала лупка.

Фішерле неквапно поплентав вулицею, на якій його чекали костюм і пальто. Відколи він довідався, що потяг відходить рівно об одинадцятій, він почав надавати великого значення пунктуальності й обіцянкам. Іти до кравця, схоже, було ще зарано; він завернув у провулок, ступив до якоїсь кав’ярні, де від пістрявих бабенцій на нього війнуло чимось рідним, і від захвату за свою блискучу англійську хильнув добрячу чарку горілки. Потім сказав: «Thank you!», кинув на шинквас гроші, виходячи, аж у дверях обернувся й вигукував «Good-bay!» доти, доки його почули всі, а тоді потрапив просто в обійми «паспортистові», від якого, коли б не затримався, був би втік.

— О, звідкіля в тебе новий капелюх? — запитав той, дивуючись карликові не менше, ніж його новому капелюху.

«Паспортист» натрапив у цих краях уже на третього свого клієнта.

— Цсс! — цикнув Фішерле, приставивши пальця до губів, а тоді показав ним кудись назад, у кав’ярню. Щоб уникнути подальших розпитувань, він виставив лівого черевика й сказав: — Запасаюся на дорогу.

«Паспортист» зрозумів і помовчав. Така чиста робота серед білого дня та ще й перед самісіньким від’їздом на другий бік світу йому подобалася. Шкода ж було коротуна, який до самої Японії мав добиратися без грошей. Якусь мить він розмірковував про те, чи не тицьнути Фішерле кілька чималеньких купюр, справи в нього, «паспортиста», йшли непогано. Але паспорт і гроші заразом — це вже занадто.

— Якщо в якому-небудь місті потрапиш у халепу, — промовив він радше до самого себе, ніж до коротуна, — іди просто до чемпіона з шахів. Там щось уже та роздобудеш. Адреси ж бо маєш? Без адрес художникові гаплик. Гляди, не забудь адрес!

Цієї поради, кинутої мимохідь, виявилося досить для того, щоб повернути Фішерле під його ліжко. Накивати п’ятами, не попрощавшися, було б невдячністю. Ліжко не винне, що жінка така дурепа. З кишеньковим календарем художник не розлучається. Потяг о першій і п’ять хвилин відходить також точно за розкладом. Рівно о восьмій Фішерле з’явився до кравця. Костюмчик удався, як чудесна комбінація. А те, що ще залишилося від горба, сховалось під пальтом. Майстри привітали один одного, кожен нахвалював мистецтво іншого.

— Wonderful! — вигукнув Фішерле й додав: — А є ж люди, котрі навіть не тямлять по-англійському. Я знаю одного такого. Хоче сказати «thank you», а каже «сенькаю»!

Кравець, зі свого боку, найдужче в житті полюбляв hamandeggs. Два дні тому він зайшов до ресторану, а кельнер його не зрозумів.

— При цьому «day» — це «день», a «three» — це «три», — підхопив замовник. — Тепер я питаю вас: чи є мова ще легша? Японська куди важча!

— Дозволю собі з цієї нагоди зізнатися, що тільки-но ви з’явилися на порозі і я побачив лінії вашої постати, я відразу вгадав у вас блискучого знавця мов. Я цілком поділяю ваші переконання щодо нездоланних труднощів лексичного запасу японської мови. Заздрісники подейкують про десятки тисяч різноманітних літер. Ви погляньте на кричуще убозтво місцевих японських газет. Служба оголошень на допотопному рівні. Мова плодить непередбачувані хвороботворні бацили для економічного життя. Ми страждаємо від усеосяжного піднесення задля розквіту дружнього народу. Ми беремо обґрунтовану участь у марних зусиллях, відколи рана неминучої війни на Далекому Сході ось-ось має загоїтись.

— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив Фішерле, — і я про вас не забуду. Та позаяк мій потяг уже скоро відходить, давайте розстанемося друзями на все життя.

— До холодної батьківської могили, — доточив кравець і обійняв майбутнього чемпіона світу.

Коли з його вуст злетіла «батьківська могила» — він мав багато дітей, — кравця пройняла глибока схвильованість і страх. Намагаючись не піддатися смерті, він міцно притис до себе доктора. У ці обійми заплутався ґудзик на новому пальті й відпав. Фішерле розібрав сміх: він пригадав колишнього свого працівника, «сліпого» ґудзикаря. Кравець, ображений за найсвятіші свої почуття, зажадав від Фішерле негайно пояснити, чого той сміється.

— Я знаю одного чоловіка, — пирхав коротун, — я знаю одного чоловіка, який ненавидить ґудзики. Якби його воля, він пожер би всі ґудзики на світі, щоб не зосталося жодного. Ось я собі й подумав: що б тоді робили панове кравці? Як ви гадаєте?

Тепер ображений забув про своє майбутнє в батьківській могилі й оглушливо зареготав. Пришиваючи власноруч ґудзика, він уже вкотре обіцяв надіслати цю чудову ідею до якого-небудь гумористичного часопису — нехай, мовляв, подивляться, може, й надрукують. Він працював без поспіху, щоб посміятися в товаристві. Він любив усе робити в товаристві, навіть сльози, коли він був сам, не давали йому справжньої втіхи. Кравець щиро шкодував, що пан доктор від’їздить. У ньому він втрачав найкращого свого товариша, адже в тому, що вони стали б найкращими друзями, нема сумніву так само, як у тому, що двічі по два — навіки-віків чотири. Розлучилися вони вже на «ти». Майстер став на порозі й довго дивився вслід Фішерле. Невдовзі риси вдатного карлика — вся справа в душі — загубилися за обрисами видатного пальта, з-під якого вдячно виглядали штани знаменитого костюма.

Свій старий костюм Фішерле добре спакував і взяв із собою на вокзал. Уже втретє з’явився він у цій залі — вбраний як на весілля, шляхетного походження, помолоділий. По-королівському байдужно він подав двома пальцями, середнім і вказівним, квитанцію комірному й зажадав свою «нову плетену валізу». Повага службовця змінилася глибокою шанобою. Тими сорочками, що їх каліка ховав пополудні, він, либонь, торгував, а тепер нацупив увесь цей шик на себе. Фішерле обіруч поклав згорток до валізи й сказав:

— Залишмо, як є! Розгортати було б божевіллям.

Біля віконця для чужоземців він запитав по-німецькому й різко:

— Тут можна одержати квиток першого класу до Парижа чи ні?

— Ну звичайно! — запевнив карлика той самий чоловік, який кілька годин тому прогнав його.

Після цього Фішерле справедливо й гордо дійшов висновку, що впізнати його вже не можна.

— Повільно ж у вас повертаються, панове! — поскаржився він з англійською вимовою, все ще тримаючи під пахвою підручника. — Сподіваюся, ваші потяги ходять швидше!

Чи не бажає він узяти спальний вагон, вільні місця, мовляв, іще є.

— Так, прошу. На потяг о першій і п’ять хвилин. Вашому розкладу можна вірити?

— Ну звичайно. Адже в нас тут — один із давніх культурних центрів.

— Я знаю. Зі швидкими потягами це не має нічого спільного. У нас, в Америці, на першому місці — справа. Business, якщо ви трохи знаєте англійську.

Зухвалі манери, якими цей невеличкий панок демонстрував своє повне картате портмоне, остаточно переконали службовця в тому, що перед ним — американець, і сповнили його щонайглибшою шанобливістю, на яку заслуговував американець.

— Я цієї країни зрікаюся! — заявив Фішерле після того, як заплатив і сховав квитка до картатого портмоне. — Мене тут пошили в дурні. Зі мною обходились, як із калікою, а не як з американцем. Завдяки тому, що я блискуче знаю мови, мені пощастило зірвати плани моїх ворогів. Ви знаєте, мене навіть затягували до всіляких розпусних кубел. Добрі шахісти у вас є — це все, що я можу визнати. Всесвітньо відомий паризький психіатр, професор Кін, мій добрий товариш, тієї самої думки. Мене тримали в полоні під ліжком, погрожували смертю й вимагали величезний викуп. Я сплатив, але ваша поліція поверне мені гроші втричі більші. Відповідні дипломатичні кроки вже зроблено. Культурний центр — це непогано!

Не попрощавшись, Фішерле відвернувся. Твердою ходою він вийшов із зали. На його вустах грала зневажлива посмішка. Це йому — про культурний центр! Йому, хто в цьому місті народився й зроду з нього не виїздив; йому, хто знав напам’ять усі шахові газети, хто будь-який ілюстрований часопис читав у «Небі» перший і за півдня вивчив англійську мову! Після цього успіху Фішерле переконався, що може легко опанувати всі мови й поклав собі на дозвіллі, яке йому залишатимуть обов’язки чемпіона світу в Америці, вивчати по дві мови на тиждень. За рік вийде шістдесят шість, більше мов і не треба, навіщо, а на діалекти йому начхати, їх і так знаєш.

Було вже nine o’clock, великий годинник біля вокзалу йшов по-англійському. О десятій замикають під’їзди. На сторожа в будинку краще не натикатися. Шлях до занедбаної казарми, де Фішерле в однієї повії змарнував, на жаль, двадцять років, тривав сорок хвилин, forty minutes. Не поспішаючи, він прокладав цей шлях своїми жовтими черевиками. Час від часу Фішерле спинявся під газовим ліхтарем і шукав у своїй книжці вислови, які подумки промовляв по-англійському. Вони щоразу виявлялися правильними. Фішерле називав предмети й звертався до людей, що траплялися дорогою, але тихенько, щоб вони його не затримували. Він знав більше, ніж досі гадав собі. Через двадцять хвилин, коли вже не траплялося нічого нового, Фішерле облишив будинки, вулиці, ліхтарі й собак самих на себе й сів зіграти англійську партію в шахи. Він розтяг її аж до облупленої казарми. Перед самими дверима таки виграв і ступив до під’їзду. Його колишня дружина діяла йому на нерви, і то так, що далі вже нікуди. Щоб не попастися їй до рук, Фішерле сховався за сходами. Тут можна було влаштуватися зручненько. Він почав свердлити очима поручні. У них і так зяяли чималі дірки. Якби він схотів, то міг би своїм носом забарикадувати сходи. До десятої Фішерле сидів тихо, як мишка. Сторож, колишній швець, що пустився берега, замкнув під’їзд і тремтячими руками погасив на сходах світло. Коли він зник у своєму вбогому помешканні — воно було навряд чи вдвічі ширше, ніж дружина Фішерле, — цей тихенько прокаркав: «How do you do?» Шевцеві причувся чийсь дзвінкий голос, і він подумав, що під дверима стоїть якась бабенція, вагаючись — дзвонити, щоб її впустили, чи ні. Було тихо. Ні, то йому причулося, просто хтось пройшов вулицею. Сторож рушив далі й, збуджений тим голосом, ліг спати біля своєї жінки, якої не чіпав уже кілька місяців.

Фішерле чекав дружини — прийде вона додому чи вийде з дому. Він був чоловік тямущий і думав упізнати її по сірнику, якого «пенсіонерка» завжди тримала високо й головкою догори, — як жодна інша повія в будинку, вона смалила одну за одною сигарети. Краще було б, якби вона йшла з дому. Тоді б він прослизнув нагору, дістав з-під ліжка календарик, попрощався зі своєю колискою — він любив помріяти в ній, коли ще був маленьким калікою, — а тоді вискочив з будинку і поїхав на таксі до вокзалу. Нагорі Фішерле ще знайшов би свого ключа від під’їзду, якого наостанку, розлютившись на її безглузду балаканину, пожбурив у куток, а підняти полінувався. Якщо вона не йтиме з дому, а прийде, то приведе з собою клієнта. Залишається сподіватись, що той пробуде в неї недовго. У крайньому випадку доктор Фішер пробереться в комірчину, як Це робив колись Фішерле. Якщо дружина й почує його, то однаково не писне, а то її клієнт розізлиться. А перше ніж вона зможе роззявити рота, Фішерле вже вшиється. Бо що робить цілісінький день така жінка? Або лежить з кимось у ліжку, або ні з ким не лежить у ліжку. Або вимантачує в якогось чоловіка гроші, або віддає їх іншому. Вона або стара — тоді тебе від неї з душі верне, або молода — тоді вона ще дурніша. Якщо дасть тобі поїсти, то за це сама зжере тебе з усіма бебехами, а якщо вона нічого не заробляє, то йди, тягай для неї гребінці з кишень. Тьху ти, чорт! Яке вже тут мистецтво? Нормальний рівний чоловік робить ставку на шахи. Чекаючи, Фішерле якомога випинав груди. Бо хто знає, який вигляд матиме на другий день спинка піджака й пальта, горб може їх розтягти.

Цілу вічність ніхто не з’являвся. У дворі з ринви скапувала вода. Всі краплини течуть в океан. На океанському лайнері до Америки відпливає доктор Фішер. У Нью-Йорку десять мільйонів мешканців. Серед людей панує радісна метушня. На вулицях усі цілуються й кричать: «Слава! Слава! Слава!» З нагоди його прибуття майорять сто мільйонів носових хустин — кожен ньюйорківець прив’язує собі до кожного пальця по хустині. Імміграційних властей ніде й сліду нема. Про що їм розпитувати? Депутація нью-йоркських повій кладе йому до ніг своє «Небо». Там це теж є. Він дякує. Він дістав освіту. Літаки виписують у повітрі «ДОКТОР ФІШЕР». Чом би не зробити йому рекламу? Він коштує більше, ніж «Персіль». Тисячі людей падають через нього у воду. Треба їх урятувати, наказує він, серце в нього м’яке. Капабланка кидається йому на шию. «Врятуйте мене!» — шепоче він. Серед цього гармидеру навіть серце Фішерле залишається, на щастя, глухим. «Забирайтеся геть!» — кричить він і дає Капабланці штурхана. Знавіснілий натовп роздирає того на шматки. З якогось хмарочоса бухкають гармати. Президент Сполучених Штатів подає йому руку. Його майбутня показує йому свій посаг, все чорним на білому. Він бере його. Підписні листи на «Замок «Павіан». На всіх хмарочосах. Триває передплата позики. Він засновує школу для молодих талантів. Вони нахабніють. Він жене їх у шию. На другому поверсі б’є одинадцяту. Там живе одна вісімдесятирічна бабця зі своїми допотопними дзиґарями. За дві години й п’ять хвилин відходить спальний вагон до Парижа.

Фішерле навшпиньках рушає сходами вгору. Так надовго дружина з дому не виходить. Запевне лежить під яким-небудь клієнтом. Перед комірчиною на четвертому поверсі він спиняється й чує голоси. Світла крізь шпарини не видно. Позаяк дружину Фішерле має за ніщо, то з її слів він нічого не розуміє. Він скидає нові черевики й ставить їх на перший східець, ближче до Америки. Нового капелюха кладе на них і милується ним, ще чорнішим, ніж темрява. З підручником англійської Фішерле не розлучається, він ховає його до кишені пальта. Потім тихесенько прочиняє двері, це він навчився робити. Голоси розмовляють далі — гучно й про якісь кривди. Обоє сидять на ліжку. Двері він так і залишає відчиненими й крадеться до щілини. Спершу він стромляє в неї носа: календар на місці, він пахне гасом, у який упав був кілька місяців тому. «Маю честь!» — каже подумки Фішерле й уклоняється перед стількома шаховими митцями. Потім вказівним пальцем правиці посуває календар до кінця щілини й виколупує його нагору; календар у нього. Лівою рукою він затуляє собі рота, щоб не зареготати. Бо клієнт над ним розбалакує точнісінько так, як ґудзикар. Фішерле достоту пригадує, як стримів календар, звідки він починався, де закінчувався, і просто навпомацки записує на останніх вільних сторінках себе. Писати такими дрібними літерами багато важче, ніж було колись. Тому «Доктор» виходить на одну сторінку, «Фішер» — на другу, «Нью-» на третю, а «Йорк» — на четверту. Докладну адресу він додасть потім, коли дізнається, де стоїть «Замок «Павіан» його майбутньої. Він ще майже не приступав до цього одруження. Турботи про капітал, паспорт, костюм та квиток забрали в нього багато дорогоцінних днів. У носі в нього ще пахне гасом. «Darling!» — каже мільйонерка, посмикуючи його за носа; вона любить довгі носи, коротких не може терпіти. «Що то за ніс?» — каже вона, коли вони прогулюються вдвох у місті; всі носи їй закороткі, вона вродлива, вигляд у неї американський, білява, як у кіні, вигналася нівроку, очі блакитні, катається тільки у власних автах, трамваїв боїться, там їздять каліки й кишенькові злодії, вони можуть поцупити в тебе з кишені мільйон, шкода грошей, а що вона знає про колишнє його калікування в Європі?

— Каліка й лайно — це те саме! — каже чоловік на ліжку.

Фішерле сміється, бо він уже не каліка, й придивляється до клієнтових ніг у штанях. Черевиками той стоїть на підлозі. Якби Фішерле не знав, що в ґудзикаря на хазяйстві двадцять грошів і не більше, то заприсягнув би: це таки він. Трапляються двійники. Тепер той заводить мову про ґудзики. Чом би й ні? Хоче, видко, щоб «пенсіонерка» пришила йому ґудзика. Та ні, він таки здурів, каже:

— На ось, та вдавися!

— Віддай, нехай удавиться, — каже дружина.

Чоловік устає й ступає до відчинених дверей.

— Я тобі кажу, він десь удома!

— То шукай його, мені яке діло?

Двійник причиняє двері й починає ходити туди-сюди. Фішерле нічого не боїться, ні. Про всяк випадок він відповзає ближче до дверей.

— Він під ліжком! — кричить дружина.

— Що?! — гарчить двійник.

Четверо рук витягують карлика з-під ліжка; дві хапають його за горло й за носа.

— Мене звати Йоган Важкер, — відрекомендовується хтось у темряві, відпускає носа, але не горло, й гарчить: — На, вдавися!

Фішерле бере ґудзика в рот і намагається його проковтнути. Рука на мить відпускає йому горло, і він устигає ковтнути ґудзика. Ту ж мить рот Фішерле пробує ошкіритись, і він, задихаючись, зовсім безневинно каже:

— Це ж бо мій ґудзик!

Та сама рука знов хапає його за горло й душить. Чийсь кулак проломлює йому череп.

«Сліпий» кидає його на підлогу й бере зі столу в кутку комірчини довгого кухонного ножа. Цим ножем він кремсає костюма та пальто Фішерле й відбатовує йому горба. Робота в нього тяжка, він крекче, ніж геть тупий, а вмикати світла він не хоче. «Пенсіонерка» спостерігає за ним і водночас роздягається. Потім лягає в ліжко й кличе:

— Ходи сюди!

Але «сліпий» іще не попорався. Він загортає горба в клапті від пальта, кілька разів спльовує на згорток і залишає його на підлозі. Трупа він запихає під ліжко. Потім кидається на жінку.

— Жодна душа нічого не чула, — каже він і сміється.

Він стомився, але жінка гладка. Він кохає її цілу ніч.