Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів

Суд повторює, що перше речення п. 1 статті 2 Конвенції зобов'язує державу не тільки утримуватися від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідні заходи для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов'язок органів державної влади вживати заходи попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами.

Рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine) від 8 листопада 2005 р., заява № 34056/02, п. 164.

У справі, де мала місце загибель особи за обставин, які потенційно можуть передбачати відповідальність держави, стаття 2 передбачає обов'язок держави будь-яким чином забезпечити належну реакцію судової або іншої гілки влади для забезпечення того, що законодавчий та адміністративний устрій захисту права на життя здійснюється належним чином і що будь-яке порушення цього права припиняється та карається.

Рішення у справах «Öneryildiz v. Turkey.» [GC] від 30 листопада 2004 р., заява № 48939/99, п. 91, та «Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom) від 14 березня 2002 р., заява № 46477/99, п. 54.

Обов'язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції визначається у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, яка зобов'язує «гарантування кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції» також опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування, коли особу вбито в результаті використання сили.

Див. mutatis mutandis рішення від 19 лютого 1998 р. у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, п. 86.

Головна мета розслідування полягає у забезпеченні ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя, а у випадках, коли беруть участь представники держави або органи, у забезпеченні їх відповідальності за смерті, в яких вони винні. Форма розслідування, яка досягне такої мети може бути різною залежно від обставин. Проте, який би з методів не брався за основу, державні органи влади повинні діяти за своєю власною ініціативою, у випадку коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на ініціативу родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчої процедури.

Рішення у справі «Ілхан проти Туреччини» (Іlhan v. Turkey) [GC] від 27 червня 2000 р., заява № 22277/93, п. 63.

Розслідування повинне також бути ефективним у тому розумінні, що воно має бути здатне привести до визначення питання, чи використана сила у таких справах була або не була виправдана за тих обставин (рішення у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 р., заява № 22729/93, п. 87) та встановлення і покарання відповідальних осіб (рішення у справі «Огур проти Туреччини» (Ogur v. Turkey) [GC] від 20 травня 1999 р., заява № 21594/93, п. 88). Результат при цьому є необов'язковим, але обов'язковим є здійснення заходів.

Рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine) від 8 листопада 2005 р., заява № 34056/02, п. 176.

Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне, по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контексті.

Рішення у справах «Огур проти Туреччини» (Ogur v. Turkey) [GC] від 20 травня 1999 р., заява № 21594/93, пп. 88, 91-92;

«Ілхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey) [GC] від 27 червня 2000 р., заява № 22277/93, п. 63;

«МакКерр проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom) від 4 травня 2001 р., заява № 28883/95, п. 148.

Мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, хто причетні до подій, що розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.

Рішення у справах «Полта Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom) від 14 березня 2002 р., заява № 46477/99, п. 70, та «Мастроматтео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy) [GC] від 24 жовтня 2002 р., заява № 37703/97, пп. 90, 94 та 95.

Органи державної влади повинні були б вжити всіх заходів для збереження доказів, які мають відношення до події. Прогалини у розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину смерті або відповідальних осіб, чи то прямих виконавців, чи то тих, хто замовив або організував злочин, створюють ризик недодержання такого стандарту.

Рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine) від 8 листопада 2005 р., заява № 34056/02, п. 176.

Суд відмічає, що розслідування не буде ефективним доки всі докази не будуть детально вивчені, а висновки не будуть обґрунтовані.

Рішення у справі «Nachova and Others v. Bulgaria» від 26 лютого 2004 р., заяви №№ 43577/98 та 43579/98, п. 131.