Зелена пастка

Розділ IX Рожевий вітер

Він повалився на килим, та відразу ж з несподіваною прудкістю, лаючись, скочив на ноги. Стояв у позі боксера, виставивши кулаки, поводив білими од ненависті очима. Не побачив поряд нікого, крім мене, і на мить зрадів. Та то був короткий спалах самозаспокоєння. Його погляд прикипів до моїх рук, він видавив із себе:

— Це не іграшка, хлопче. Поклади плазмомет на місце.

Металева трубка не слухала мене, витанцьовувала на рівні його грудей.

— Одійдіть до стіни! Не рухайтеся, якщо не хочете вилетіти в каньйон разом із стіною.

Ще ніколи в житті я не тримав у руках зброї. Хіба що рушницю для підводного полювання. Я намагався зладнати з плазмометом, а він ходив ходуном. Саме від того обличчя Брендорфа закам'яніло, йому здавалося, що я ось-ось ненароком натисну на гачок. А я боявся, щоб Брендорф не підступив до мене, бо тоді довелося б натиснути… Від такої думки в мене пересохло в горлі. І все ж, якби Брендорф зрушив з місця, я натиснув би на маленький виступ біля рукоятки, що муляв палець дрібною насічкою на металі. Бо найменша нерішучість коштувала б мені життя. Та й хіба ж мені одному?

— Так. Значить, тебе підіслав Кносе. Шкода, я не розкусив вашого трюку… Гаразд. Кносе я випущу з кімнати.

— Начхати мені на вашого Кносе! І на вас усіх, — сказав я. — Через десять хвилин ось тут, біля мене, мусить стояти моя мати, а також Єржі та індіянин Загбі. Бо інакше… Натисну на гачок і водитиму вашим плазмометом на всі боки! Що буде з того — вам краще знати, бо я бачив лише, як падають секвойї. Але я зроблю так, як сказав!

Брендорф поглянув на мене. Кивнув.

— Мені треба підійти до стола.

— Підійдіть. Та не спробуйте що-небудь утяти.

Він віддав розпорядження в мікрофон. Чекати довелося недовго.

Першим увійшов до зали Загбі. З-за широкої спини індіянина визирала Єржі. Мружилася зі сну і, видно, силкувалася зрозуміти, що ж відбувається. Індіянин сторожко поглядав то на мене, то на Брендорфа. Низенький чоловік у крислатім капелюсі, який привів їх, доповів з порога:

— Штандартенфюрер! Жінки з двадцять другої кімнати в себе немає. Після денної роботи фрейлейн Труда залишила її на ніч у своєму питомнику. — На слові «питомник» капелюх нахабно вишкірився. — Які будуть накази?

— Зачекайте хвилину. — Брендорф повернувся до мене, наче хотів щось пояснити.

Дальші події розчленувалися в моєму мозку на кілька епізодів, котрі блискавично, один за одним, промайнули значно скоріше, ніж про це можна розповісти.

Мені слід було відігнати Брендорфа назад, до стіни, одразу ж після того, як він віддав наказ у мікрофон. Я цього не зробив, і він скористався з моєї помилки. Побачивши, що мої друзі стоять за якихось два-три кроки від нього, Брендорф зненацька кинувся до них і схопив Єржі за плечі. Її зляканий зойк злився з несамовитим криком штандартенфюрера:

— Стріляйте у нього! Якого біса топчетесь?!

Єржі намагалася випручатись із жилавих рук, та Брендорф прикривався нею і задкував до дверей, що вели в його покої.

Крислатий капелюх вихопив з кобури пістолет. Я підкинув металеву трубку, щоб не дати йому підбігти до Брендорфа та до Єржі. Кремезна постать Загбі затулила мені все. Перестрибнувши через крісло, індіянин метнувся вперед, стусонув важким кулаком Брендорфа по потилиці. Випустивши дівчинку, той осів на підлогу. Лунко ляснув постріл. Загбі випростався на весь зріст, вигнувся, схопився за обличчя, між пальцями зачервоніло.

Єржі підбігла до мене. І тут гримнуло ще раз. Щось креснуло об стіл, залишило на білій поверхні темний рівчачок і, ніби ножем, відтяло кілька перемикачів. На мене бризнуло пластмасою. На мить затуливши обличчя, я проґавив якусь секунду, а як глянув — крислатий капелюх стояв біля акваріума. Миршава постать здавалася приклеєною до підсвіченого зсередини скла, чорне вічко пістолета цілилося у мої груди.

Майже механічно я шарпнув за гачок. Плазмомет злегка здригнувся. Повітря навколо зарожевіло. Від гуркоту струсонулось приміщення, я ледь встояв на ногах. Дивний вихор, неначе зіткнулися стрічні повітряні потоки неймовірної сили, ударив в барабанні перетинки.

Чоловіка з пістолетом не стало. І не стало акваріума. Зникла, як розчинилася, частина стіни. Попереду зяяла порожнеча. Хвилями погойдувався блідо-рожевий туман. За серпанковою завісою виднівся шмат сірого передранкового неба. З підлоги здіймалася пара, обволікаючи нерухоме тіло Брендорфа, скрючене на килимі. Світло погасло. Клубки пари наповнилися дивовижним сяйвом, і великий отвір, який виник там, де щойно була стіна, світився скраю — то збігав розм'яклий, наче віск, бетон, чи скло, чи ще щось — не знаю. Розжарена рідка маса падала на підлогу вишневими краплями.

Загбі, затискуючи рану долонею, відступав до дверей. Я схопив Єржі за руку. Утрьох ми вибігли в коридор. Плафони на стелі ледь жевріли. Лише ліворуч яскравилась прозоростінна халабуда, в якій постійно маячив вартовий у жовтому вбранні. На секунду заголосила сирена і захлинулася. Наближалися стривожені окрики. Ми притиснулись до стіни. Десь біля ліфта в сутінках заблимав промінь ліхтарика, звідти загукали:

— Стій! Хто тут? Пароль?

Дзінь… Дзінь… Мигтіли короткі спалахи, кулі кришили пластик. Тінями перебігали темні постаті.

Мене охопило нестримне бажання скоріше вирватися з мурованої пастки: в джунглі, в ліс, у болото — будь-куди, аби на простір, на волю. Я озирнувся. Просторий футляр-циліндр загрозливо світився позаду, в кінці коридора. Попереду, в темряві, скрадалися постаті крислатих капелюхів.

— Ей, ви, там, біля ліфта! Забирайтеся геть! Бо звалю стелю на ваші голови!

Мені відповіли пострілами.

Ствол плазмомета ще раз дихнув рожевим вітром. Розчахнулася темінь. Я майже нічого не встиг розгледіти, тільки відблиск сяйва. Скрегіт, глухі удари бетону, що рушився в ліфтопідйомну шахту.

І вже ніхто не стріляв.

Та виходу нагору тепер не було. Єржі також зрозуміла це.

— Ігоре, ми спробуємо вибратися звідси, — сказала вона. — Я думаю… треба поглянути. Ходімо.

Вона повела нас назад і, на мій подив, розчинила двері зали-кабінету. Брендорф уже очуняв. Стояв, похитуючись, під пальмою, руками спирався на стіл. Мені здалося, неначе він щойно розмовляв з кимось і замовк на півслові, побачивши нас. Невже він встиг когось викликати?

Я підійшов до стола. Кілька перемикачів, в які влучила куля, було зірвано, ті, що вціліли, безладно стриміли на пульті. Я навмання клацнув одним. Й одразу ж загомонів динамік:

— …Аварійна обстановка! Щойно вийшов з ладу центральний ліфт. В операторській, а також на складі з продовольством підлога провалилася на нижній поверх. Пошкоджено вентиляцію, в третьому секторі припинився обмін повітря. В казармі задихається варта, звідти неможливо вийти, двері загерметизовано. На магнітних замках більшість відсіків… Штандартенфюрер, чекаємо ваших наказів… Алло! Алло! Чому не відзиваєтесь?

Вимкнувши динамік, я вилаяв себе за необачність. Брендорф із свого кабінету приводив у дію систему магнітних замків підземелля. Куля, що призначалася мені, напевно, заклинила перемикач системи, запечатавши Брендорфових посіпак у кімнатах-відсіках. Ненароком я міг розімкнути магніти і дати змогу зграї бандитів вирватися з помешкань. Міг накоїти ще щось собі на біду. Адже я не знав призначення перемикачів.

З отвору в стіні віяло п'янкою свіжістю. Єржі показала на розвалену стіну.

— Там урвище. Глибоке… Може, якось спустимося?

Як я сам не додумався! Знав же, що з кабінету можна вийти на терасу, оповиту зеленню. Серед мешканців підземного лабіринта, мабуть, лише один Брендорф мав привілей в будь-який час насолоджуватися свіжим повітрям та пахощами лісу. З цієї тераси, що ластівчиним гніздом притулилася до стрімкого схилу, він показував мені силу свого плазмомета.

— Я огляну терасу, а ти, Єржі, допоможи індіянинові. Його звати Загбі. Зумієш перев'язати рану?

Дівчинка швидко зникла за дверима, що вели в покої Брендорфа. За хвилину повернулася, тримала в одній руці шмат простирадла, в другій — комбінезон яскраво-жовтого кольору з цупкого щільного матеріалу.

— Де ти взяла це?

— Висіло в кахлевій шафі. Нам не знадобиться?

Єржі кинула жовтий жмут на підлогу. Ми посадили Загбі в крісло. Він нічим не виказував болю, хоч на щоці кривавила глибока рана. Індіянин усміхався, підбадьорюючи дівчину. Пальці Єржі обережно накладали пов'язку.

Жовтий комбінезон чимось непокоїв мене. Неначе вислизнуло з пам'яті щось важливе, а я не міг пригадати, що ж саме. Якісь слова, недавно почуті, причаїлися в голові і не піддавалися свідомості.

— Загбі, добре пильнуй його! — кивнувши на Брендорфа, я вийшов через отвір на терасу.

Просторий майданчик звисав над глибочезним каньйоном.

Вже згасли зорі. Розвиднялося. Вітерець ворушив під ногами чорне ламке листя, змертвіле від дотику рожевого туману. Я поглянув униз. На далекому дні каньйона тьмяно відсвічували маленькі озерця. Не схил — прямовисна стіна круто обривалася піді мною. Ні, годі й думати, щоб спуститися з такого урвища. Може, навпаки, піднятися нагору?

Вище, над терасою, крутизна, дрібні кущики, деінде чіплялися корінням за землю тоненькі деревця, між ними в'юнилися ліани. І неначе аж десь на небі темніли крони велетенських дерев. «Нізащо не видряпаємося, куди там…»

Єржі зустріла мене мовчазним поглядом. Я заперечно похитав головою. Навіть коли б ми якимось дивом не зірвалися в прірву й дісталися гребеня, то потрапили б на «дах» міста. Пастка за Кам'яним муром. «Печериці» з кулеметами; крислаті капелюхи, підняті ще з ночі на пошуки Ларсена і стривожені, як оси, після вибухів у підземеллі.

Ще раз глянувши на дивний одяг, кинутий Єржі, я раптом відчув, як мене кинуло в жар: пригадав слова, за які ніяк не міг перед тим ухопитися. Слова, що їх промовив Кносе.

Вираз мого обличчя насторожив Брендорфа. Він весь час стежив за мною. Моя рука лягла на перемикачі.

— Скажіть, сеньйоре, як ви з'єднуєтеся звідси з камерою?

— Не розумію, — буркнув Брендорф.

— Із камерою, де зберігаються контейнери.

Він примружився, майже заплющив очі.

— Яка камера? Ти щось наплутав.

— Не крутіть! Камера існує. Де вона?

Помовчавши, Брендорф змусив себе посміхнутися. Заговорив:

— Ти впертий хлопець. Хай буде по-твоєму. Камера міститься внизу, на першому поверсі, а тут — четвертий. Без ліфта туди не дістанешся. Та хоч би й дістався, то, мабуть, здогадуєшся, що контейнери — то не пакунки з цукерками… Послухай мене, хлопче. Не роби дурниць. Не хочу лякати тебе, але повір, що навіть із плазмометом не так легко вирватися звідси. А якщо й вирвешся? Загинеш у джунглях або здичавієш, забудеш людську мову. На сотні миль навкруг — ліси, болотяні нетрі. Не поспішай, не гарячкуй! Спробував силу справжньої зброї, зрозумів, на що вона здатна? От і чудово. Я тобі дарую плазмомет. Назавжди! Чуєш? Із самого початку я добре до тебе ставився. Адже ж так? Тут, у нас, твоя мати. Запросимо сюди твого батька. Слово честі, доктор Вовченко ніде не знайде кращих умов для наукової роботи. Він отримає все, що забажає: лабораторії, обладнання, помічників, необмежені кошти. Ви будете купатися в розкоші. Ми гуртом управлятимемо світом! Подумай тільки, ні, ти подумай, подумай!.. Не позбавляй себе такої нагоди. Могутність, влада, якої ще ніхто не мав на землі. Тобі до вподоби цей індіянин? Не перечу. — Він притишив голос: — Хочеш, я сьогодні ж дам йому звання шарфюрера і призначу комендантом замість Цаара. А тобі… тебе зроблю кавалером рицарського хреста з мечами та діамантами! Ти отримаєш найвищу нагороду у світі, такими орденами я відзначатиму тільки найхоробріших, найвідважніших. — Очі Брендорфа заблищали, він ще щось говорив. Та я вже не слухав його балаканини.

Я сказав:

— Не грайте в «категорію мінус два», сеньйоре фашист. Хочете заговорити зуби? Мені вже й без вас відомо, де міститься камера з контейнерами. — Я показав на жовте вбрання, що лежало на підлозі. — В такому комбінезоні одного разу ви виходили з камери, і в ній зберігаються бактерії «С-17». Я зараз піду туди, це в кінці коридора.

— Не треба! — тихо, без блюзнірства промовив Брендорф — Там смерть! Смерть для всього живого. Не наближайся до контейнерів, заради господа бога…

Ще раз попередивши Загбі, щоб він не спускав з Брендорфа очей, я вийшов із зали-кабінету. В підземеллі було навдивовижу тихо. Скрадаючись попід стінами, я поволі наблизився до прозорої халабуди і опустив плазмомет. Як і раніше, циліндр яскраво світився. На його скловидній поверхні від маленької дірочки променями розбігалися тріщини. З циліндра німим, застиглим поглядом на мене дивився вартовий. Він був мертвий. Сліпа куля, послана від ліфта, пробила стінку й уп'ялася вартовому в перенісся.

Ліворуч униз збігали східці з поручнями. Повагавшись, я почав спускатися по східцях, доки не наткнувся на масивні металеві двері. На дверях посередині, в обрамленні заклепок, виднілась вузька щілина. За товстим броньованим склом я побачив освітлене приміщення. На гачках висіли жовті комбінезони, в стіну було вмонтовано з десяток матово-свинцевих дверцят, на них біліли написи: «С-17», «С-17-а», «С-17-б», «С-17-в»…

Важкі двері відділяли мене від камери, поріг якої я не наважився б переступити, навіть коли б і знав, як ці двері відмикаються. То було сховище смертоносних бактерій. Десь там лежали контейнери, в яких дрімала, чекаючи свого часу, невблаганна, нищівна «армія» Брендорфа.

Не торкаючись поручнів, я піднявся нагору, в коридор. Відступив якомога далі, за халабуду-циліндр. Так, я вже знав, яку саме зброю тримаю в руках, і усвідомлював її силу. Коротка трубка з чорною рукояткою не руйнувала, не крушила. Вона перетворювала матерію на згусток розжареної плазми. Як і все інше, що потрапляло в рожевий вихор, бактерії стануть лишень мізерною часткою плазмового спалаху.

Цього разу палець залишався на гачку довго, мабуть, з півхвилини. Навколишній простір наповнився стогоном, ревищем тисяч розлютованих звірів. Під ногами гойдалася підлога. Я не зрушив з місця, доки не щезли східці, металеві двері, уся камера разом із закутком коридора. Очі застилав рожевий туман. Він клубочився, кипів, вирував. Сліпуче сяйво пронизувало мозок. Плазмомет рвався з рук. Вже не краплі — вишневі ручаї збігали зі стін, вливалися в пащеку печери, що розросталася вглиб і вшир, спопеляючи нутрощі підземелля. У рожевім хаосі наче промайнула жіноча постать, на якусь мить з'явилася й зникла розпатлана голова з темною пов'язкою через обличчя, ще якісь постаті примарами вихопилися з імли й розтанули… Може, мені здалося?

А втім, кімната Кносе була поряд із сховищем бактерій.

Пронизливий крик вихлюпнувся в коридор, змусивши мене стрімголов кинутися до зали із пальмою. То кричала Єржі.

Кабінет Брендорфа заповнився гучним стрекотом, цей новий сторонній звук вривався через пролом у стіні разом із повітряним вихором, в якому чорною метелицею кружляло сухе листя.

На терасу плавно приземлявся електроліт. Вертикальні гвинти здіймали вітер. Єржі забилася в куток. Вперше я побачив на обличчі Загбі розгубленість, він безпорадно озирався, наче шукав порятунку.

«Брендорф встиг-таки з'єднатися з ангаром…» Я підняв плазмомет. А втім… Може, це наш порятунок? Погрозивши Брендорфу зброєю, я притулився до напівзруйнованої стіни. Стрекіт мотора затих. Глухо стукнули дверцята кабіни. В проломі з'явився високий чоловік у чорному. Він стояв спиною до мене, тримаючи в руках пістолет, видно, ошелешений розгардіяшем, що панував у залі.

— Киньте зброю, сеньйоре Аугустіно! — сказав я. — Інакше я спалю вас із плазмомета. Рахую до п'яти! Один. Два. Три…

Потилиця пілота налилася кров'ю.

— Чотири!..

Пістолет упав на килим. Аугустіно оглянувся. Побачивши, хто перед ним, аж захлинувся.

— Так це ти, кляте щеня?!

— Відійдіть он туди, до пальми, і лайтеся, скільки вам заманеться. Загбі, візьми пістолет!

Єржі підхопила з підлоги жовтий комбінезон. Сказала з тремтінням у голосі:

— Хай він одягне на себе… Рукави зв'яжемо за спиною. Не вирветься!

Пілот зустрівся поглядом з темними очима індіянина, зблід, неслухняними руками почав натягати комбінезон. Брендорфа підкинуло, наче пружиною. Він метнувся на терасу, до машини. Загбі кількома стрибками наздогнав його, згріб в оберемок. Та Брендорф, звиваючись вужем, вислизнув з обіймів велетня, шарпнувся вбік і, поточившись, хапаючи руками повітря, звалився в прірву. Короткий, сповнений жаху крик завмер у каньйоні.

— Загбі, ну чого ж ти? Скоріш! — відкривши кабіну, я чекав. Загбі переминався з ноги на ногу. Казковий «птах», що поблискував фюзеляжем проти сонця, яке щойно зійшло над лісом, все ще здавався індіянинові якимось чудовиськом. Кабіна була тісна, розрахована на пілота й одного пасажира. Загбі ледь протиснувся на сидіння. Єржі вмостилася в нього на колінах.

То був звичайний мікроелектроліт, він майже не відрізнявся від аеро-«метеликів», що шугали в небі над Дніпром, над нашим містом. Я поклав долоні на важелі.

Стрімкі схили каньйону попливли під нами. За хвилину тераса вже виднілась ледь помітним кущиком, що притулився до урвища. Летіти над «дахом» міста я не наважився, пам'ятаючи про кулемети. Поклав машину на крило, розвернув за сонцем, обминаючи дерева на гребені та Кам'яний мур. Нога поволі тиснула на педаль. Електроліт набирав висоту. Внизу розкинулися застиглі хвилі зеленого океану, ранковий туман розливався в западинах.

Тепер я бачив, що фашисти збудували своє лігво в горі. З боку каньйона гора прямовисно обривалася, а з протилежної сторони похило збігала в долину, де стояли бараки. Ліс надійно маскував будівлі, з висоти польоту їх неможливо було розгледіти. Кам'яний мур також лишався непомітним. Легка імла випарів, що нависала над джунглями, як тільки витикалося сонце, неначе розмивала ландшафт. Внизу на землі все розпливалося, втрачалася чіткість обрисів. Брендорф це врахував.

— Ми будемо довго летіти? — спитала Єржі.

— Сядемо он там, у долині, — показав я. — Загбі, ти маєш надійних друзів?

— Усі каджао та галу — надійні друзі Загбі. Ти хочеш їм допомогти? Птах принесе нас до них?

— Хто ж виручатиме ваших людей із біди? Вони ж загинуть, їх знищать фашисти.

Єржі нахилилася до мене.

— Брендорф сказав… твоя мама… тут. Це правда?

— Правда.

— Ой, як же вона…

— Про це потім, Єржі. Я боюся за неї. Вона там, з дітьми.

— З дітьми?

— Потім… Ти ж усього не знаєш.

— Ти також усього не знаєш… — проговорив індіянин. — Тобі, Ігоре, здавалося, що каджао та галу, як ті ящірки, загнані в нори. Це не так. Юнаки та чоловіки наших племен поділилися на бойові групи. Каджао виготовляють луки та стріли, галу — списи і важкі палиці. Стріли ми змащуємо отрутою, яку добуваємо з убитих гадюк. Отрута, змішана з клеєм бджіл, довго не втрачає своєї сили. Наші воїни тримають у схованках ножі з гострого каменю, пращі із шкіри, сокири. Кров індіян давно кипить гнівом. Але вождь каджао і галу стримував їх, не подавав сигналу до бою. Він казав: ще не час розпочинати війну проти мертвих… Так, між собою ми звемо «мертвими» тих, хто засів за Кам'яним муром. Мертвими їх називали ще наші діди. Ми не боїмося загинути в бою. Але втратити розум… Один старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам'яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з'їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.

Вражений, я з докором сказав:

— І ти не попередив мене, Загбі!..

— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.

— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.

— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.

— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.

Він скупо усміхнувся.

— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам'яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.

— Ти сказав — вождь?

— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.

Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.

Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.

До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.

…Наді мною розкинулася ясна голуба безкрайність. У чистім небі плив орел, широкі крила несли його по блакиті. Та ось небо заткала темна хмарина, вона повзла клоччям, що немов десь дуже близько, поряд, здіймалося із землі.

Я поглянув убік. У зламаному гіллі стримів понівечений хвіст електрольота. Язики полум'я облизували почорнілу кору. Самітна мавпа гойдалася на гілляці, втупивши сполохані очиці у вогонь. Машина догорала.

— Ігоре…

Голос, що кликав мене, був такий знайомий… Спершись долонями на землю, я спробував підвестися і закрутив головою. Пекучим болем пронизало тіло. Падаючи, побачив матір. Вона стояла на колінах, на ній тлів пошматований одяг. Єржі лежала біля неї, волосся розметане, очі заплющені.

— Ти чуєш мене, Ігоре?

Небо стало червоне. Орел перетворився на гостроносого літака, що вгвинчувався в піднебесся. Затим настала ніч.

У німій чорноті кружляли великі лапаті сніжинки. Я відчував їх холодний дотик на гарячому обличчі, і мені було радісно. «Як хороше, коли іде сніг… Що ж за новорічний вечір без снігу?.. Тепер усе добре… Ондечки, на площі біля нашої школи, вже засвітили ялинку. А вогнів скільки…» Темінь поволі розповзалася, вогні ялинки меншали, блідли, а сніжинки танули. Непевна хистка пелена обволікала мене. Ламалися думки…

Між приземленням електрольота поблизу будинку під пальмами і тою миттю, коли я знову підняв машину над джунглями, пролягла якась порожнеча. Я ніяк не міг заповнити її, хоч добре усвідомлював, що саме на цьому відтинку часу сталося чимало важливих подій…

Ще раз ясним букетом спалахнула ялинка. Згасла… Вгору злетів ліс оголених смаглявих рук, вони стискають тугі пружинисті луки, як струни, напнуті тятиви; наконечники списів хитаються щільним частоколом; гучний гомін натовпу прориває тишу…

І порожнеча раптом оживає.

…Електроліт під пагорбком, крило задерте догори. Постаті у мундирах, куці автомати. Я скошую плазмометом кілька височенних пальм, рожевий вітер шматує хащі. Крислаті капелюхи кидають зброю до ніг Загбі.

З грюкотом розлітаються половинки дверей на ґанку, мати біжить до мене, білий халат полощеться за спиною…

З тунелю виривається людський потік, плечі, спини вилискують проти сонця. Загбі владно вигукує накази, піднявши руку. Тісним кільцем індіяни оточують вождя. Група юнаків, яких Загбі кличе кожного на ймення, шикується осторонь. Дивна картина: стріли, списи, а поряд — такі ж, як і інші, мідно-бронзові хлопці, але вже з воронованими автоматами. «Ми давно готувалися дати бій мертвим…» Автоматники кидаються вперед, за ними котиться натовп, наближається до бараків. З веж відкривають вогонь. Здаля вежі скидаються на високе риштовання. Немов мурахи обліпили їх. Люди зриваються, падають, але це не зупиняє інших, під вагою десятків тіл хитаються вежі.

Мама поривається до «інтернату»:

— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!

Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум'ям, і пальми палають, як смолоскипи.

Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах — важкі кулемети. Напевне, хлопці першими дісталися сторожових майданчиків на вежах.

До нас прямує Загбі. Пов'язка на голові розмоталася, глибоко посаджені очі горять, як вуглини. Його рука на моєму плечі.

— Тобі треба летіти, Ігоре. Тобі, а також їм, — він киває на матір, на Єржі. — Ти казав, що за Великою рікою каджао та галу мають свої міста і селища. Розкажи їм про нас. Вони наші брати.

— Загбі, але ж ми з тобою… я думав…

М'яким жестом він зупиняє мене.

— За Кам'яним муром зосталося ще немало гадюк. Ми їх розчавимо, відплатимо за все! А тобі не слід залишатися тут.

— Загбі, зачекай… Невже ти думаєш, що вам буде легко пройти весь шлях до ріки? Сотні миль, суцільні джунглі. З жінками, з дітьми…

Вождь повернувся обличчям на південь, простяг руку — до далекого виднокраю слалися вічнозелені ліси. Сказав:

— Ми не підемо до Великої ріки. Там своє життя, ми його не знаємо. Загбі поведе своїх людей у джунглі. Тут наша земля, наш дім.

Оглянувшись, він узяв у юнака стрілу, відломив наконечник.

— Візьми на згадку.

Гострий, як лезо бритви, осколок чорного каменю. Я поклав наконечник стріли в кишеню. Що ж подарувати взамін? В мене не було нічого. Я відриваю від безрукавки червоний пластмасовий ґудзик і простягаю Загбі. Ґудзик здається крихітним на широкій долоні індіянина. Велетень затискає кружальце в кулаці.

— Загбі збереже. Прощай!..

Стрекіт мотора. Закам'янілі обличчя юнаків. Висока постать Загбі швидко зменшується.

Під нами сельва.

Тримаю напрямок за сонцем. В отакій порі в «замку» сеньйори Росіти воно світить зліва, тепер сонце заливає кабіну з правого боку, засліплює мене, коли я повертаю обличчя до матері. Єржі калачиком зібгалася в неї на колінах. Неначе дрімає. Ми летимо вже понад годину. До Вачуайо ще не близько. Час від часу мамині пальці торкаються моєї руки, ніби вона хоче переконатися, що я справді поряд, біля неї.

— Ігоре, поглянь, поглянь!..

Ні, Єржі не дрімає. Приклавши долоню до очей, вона мружиться від сонця, пухнасті вії тремтять. І тривожний вигук матері:

— Літак!

З боку сонця на нас падає темна тінь.

Гарячково шарпаю важелі. Машина ковзає вниз, земля наближається. Підсвідомо кидаю електроліт майже в піке. Гостроносий силует проноситься над нами. На крилах — пальмовий лист, емблема військової авіації Сені-Моро. В мене відлягло від серця.

Та що це? Винищувач робить крутий віраж, позаду наростає пронизливе виття моторів. Різкий удар, брязкіт. В груди б'є тугий струмінь, вдавлює тіло в спинку сидіння. В прозорому ковпаку кабіни виникає дірка, в ній свистить вітер. Запізнілий звук кулеметної черги змушує мене схопитись за плазмомет. Але ж винищувач із листям пальми… Чому, чому ж він накинувся на нас?

Кінець. Для гостроносої блискавки електроліт — нікчемна іграшка. Скоріше згасити швидкість, увімкнути вертикальні гвинти і падати вниз, бо порятунок тільки на землі, в джунглях… За спиною — стукіт пострілів, кулі шматують фюзеляж. Силует винищувача промайнув збоку. Прямо на нас мчить зелена стіна дерев, я вже бачу верхівки. Єржі затуляє лице долонями. Електроліт валиться на крило. Під вагою машини з тріском ламається гілля.

Це останнє, що я чую в ту мить…

Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…

— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..

— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!

Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім'я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.

Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам'яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.

— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.

Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…

Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп'ялося гостре колюччя в'юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.

Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум'ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.

Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?

Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.

Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.

Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.

«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.

— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.

— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?

— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?

— Я серйозно, ма.

— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…

В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.

— Тобі дуже боляче?

— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.

— Я пошукаю. І добуду м'яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?

В неї на губах з'явилася легенька усмішка.

— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.

Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.

— Далеко не відходь! — застерегла мати.

Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в повітрі гнучким нагаєм і зникла в траві позад мене. Не чекаючи, поки змія стрибне вдруге, я кинувся навтьоки, заплутався в кущах і шелеснув на якесь різуче гостре бадилля. Навколо розлігся оглушливий вереск. Мавпи сміялися з неоковирності двоногої істоти, яка борсалася в заростях. Зграя метушливих створінь гасала в гіллі як навіжена. Пухнасті тваринки з очима-блюдцями перекидалися через голову, ганялися одна за одною, збігалися докупи і розліталися на всі боки, щоб через секунду знову збитися в галасливий веселий клубок. «Ноктурна! — сказав Рудий Заєць, коли я вперше вгледів окату мавпу. — В нас із цієї дурепи готують смачну печеню».

Ноктурни бавилися прямісінько над моєю головою. Мигтіли лапки, хвости, на мене сипалася кора та москіти. Одна мавпа чіпко тримала якийсь дивний предмет, друга щосили цупила його до себе. Те, за віщо так гаряче змагалися тваринки, звисало лискучими, ніби ремінними стьожками.

Придивившись пильніше, я кулаком протер очі. Не міг повірити… Мене охопив дрож, я був як у пропасниці. Хотів закричати, та щось застряло в горлі. Я не відводив жадібного погляду від предмета, навколо якого танцювали галасливі мавпи. Згадавши про лук, схопив стрілу. Але так і не встиг напнути тятиву. Великий чорний кіт згори, з гущавини, блискавично упав на мавп. Пронизливий зойк, оскалена пащека ягуара, шелест гілля… І все зникло.

Кинутий мавпами, на дереві тихо погойдувався мій ракетний пояс. Той самий, що його я встиг скинути з себе під час сутички з Аугустіно в повітрі.

Мати допомогла мені застібнути ремені. Рука відчувала гладеньку теплу поверхню металевого щитка на грудях. Із завмиранням серця я обережно доторкнувся до фіолетового кільця… Кільце повільно пересунулося від краю, щільно лягло в гніздо. Ледь чутне тремтіння віддалося в усьому тілі. І відразу ж вібрація посилилась. Ракетні касети працювали! Заплющивши очі, рішуче заглиблюю червоне та біле кільця. Ремені тиснуть на плечі. Легкий поштовх, і повз мене кудись униз пливе лапате листя. Закинувши голову, напружено дивиться мати. Із землі долинає:

— Щасти тобі, сину!..

Голубе вікно в небо швидко збільшується. Ще мить, і мене засліплює прозора, безмежна широчінь. Навкруги — сонце, неймовірно багато ласкавого, ніжного сонця. Внизу кучерявиться оксамит лісу.

Даю ракетним касетам навантаження. Трепетно шумить повітря. Від радості перехоплює подих. Джунглі розгладжуються, всі інші фарби поступово зникають, залишається одна — зелена.

На заході видніється нерівний кряж синюватих гір, прямо переді мною на зеленому тлі сельви іскриться на сонці далека нерівна звивиста нитка. Її початок і кінець розчиняються в імлі горизонту, там, де сходиться земля з небом. Ріка… Невже це Вачуайо?

Ще раз кидаю погляд униз. Над оксамитом розпливається темна пляма. То дим від вогнища біля куреня, маяк, що не мусить згаснути, бо саме там, на самоті з джунглями, залишилися мати та Єржі. Я наносив величезну купу хмизу, його вистачить на кілька діб.

Махаю рукою. Від цього руху мене заносить убік. Випроставши тіло, набуваю горизонтального положення і запускаю ракети на повну потужність. Та скоро доводиться гальмувати, бо повітря аж шматує легені.

Часом мені здається, неначе я нерухомо повис під блакитним куполом. Лише стрічний потік продуває наскрізь, від голови до п'ят, силкується зірвати з мене залишки одягу, хоч я і так не відчуваю його на собі. Навіть удома, узимку, мені ще не доводилося так мерзнути. Щелепи відбивають неслухняний танок, зуб не трапляє на зуб. Затуляюся ліктем, щоб хоч якось захистити обличчя. Очі повні сліз. Та я не можу не дивитися на сріблясту нитку, що простяглася на зеленому безмежжі, вона неначе гіпнотизує мене.

Ріка наближається повільно, майже непомітно. Нитка поволі перетворюється на вузеньку стрічку, між синню побережного лісу та водою виникає жовтувата смужка піску. На воді помічаю якусь крапку. Вона залишає за собою довгий світлий слід. Корабель? Якщо мене не зраджує зір — так, то корабель. Значить, це Вачуайо! Бо в цій місцевості немає інших судноплавних річок.

І тут на металевому щитку, над кільцями, загорається яскраво-червона зірка, спалахує тривожним пульсуючим сяйвом. Ось воно… Те, чого я найбільше боявся, про що намагався не думати в польоті. Сигнал попередження. У мене в запасі півтори милі. Ракетний заряд вичерпується. Я протримаюся в повітрі ще кілька хвилин. І все. Невже не дотягну до ріки?

Вітер висотав з тіла останні крихти тепла. Ноги як колодки, я їх не чую, в голові бомкають дзвони. Ракетні касети от-от спорожніють. Невже не долечу? Ріка ж так близько… Я вже бачу, як розбігаються на два боки гребенясті баранці. На середині широкої ріки пливе невелике судно.

Палуба вилискує, як помита. Під строкатим тентом, у кріслах — жінки в білому, смагляві чоловіки. Над водою лине музика.

Першим мене помічає матрос, кучерявий негр. Показує в небо рукою, вигукує щось і кидається до пасажирів. З-під тента вибігають люди. Голови задерті догори, на обличчях подив, замішання і переляк.

У ту ж мить відчуваю, як все зненацька перемінилося. Тіло наливається вагою. Смикаю на щитку кільця, але нездоланна сила тягне мене униз. Пояс вже не діє. Я падаю каменем. Перед очима проноситься борт судна. Я встигаю вдихнути в себе якомога більше повітря, і од міцного удару об воду паморочиться в голові.

Борсаюся, безладно товчу руками і, ледве не захлинувшись, вихоплююсь на поверхню.

На кормі судна з'являється тонконога постать, хтось невисокий у білому костюмі з розгону шубовснув у воду. За ним ластівкою зривається за борт негр-матрос.

Кучерява голова зринає побіля мене. У негра в зубах ніж, він перехоплює його в кулак, до пояса вискакує з піни та бризок. Чорна рука з лезом замахується. Панічно кидаюсь убік, захлинаючись теплою річковою каламуттю. Тут я відчуваю на грудях холодний дотик, щось слизьке обвивається навколо тіла, притискає правицю до ребер, аж хрумтять суглоби. Сталь ножа встромляється у воду, темна потвора відпускає мене, розгортається, тіпається у вируючій воді. Лускатий хвіст, зметнувшись над піною, шмагає мене навскіс по спині. Вжахнувшись, я роблю відчайдушну спробу відпливти від водяного страховиська. Кількаметрове тіло анаконди мляво здригається, зникаючи під водою. Білозубий негр востаннє, навздогінці їй, занурює руку з лезом у піну.

Ще одна голова витикається з хвиль. Вона лисніє справжнісіньким золотом. З моїх грудей виривається крик. До мене пливе наввимашки… Рудий Заєць.