Розділ IV Політ у невідомому напрямку

Усе здавалося якимось химерним: голоси батька і Чанаді, темна кімната, таємний радіотранслятор… Таке буває уві сні — ти бачиш яскраві картини, переживаєш, хвилюєшся, а як прокинешся — не можеш зібрати докупи щойно бачене. Ота година в бібліотеці також була зіткана із шматків незрозумілого, несподіваного. Зараз доводиться добряче напружувати мозок, щоб пригадати всі подробиці діалога в батьковому кабінеті. Адже я ніколи не передбачав, що виникне потреба викладати усе це на папері.

Отож, Чанаді сказав:

— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування.

Затим — батько:

— А мене, інспекторе, більше влаштовує ваша справжня роль, хоч і радист ви, скажу прямо, непоганий. Тепер у мене гора з плечей… Не вмію копирсатися в усякому чортовинні, не маю покликання. Тож займемося кожен своїм ділом.

Голос Чанаді:

— Комплімент за комплімент, докторе: про «чортовиння» ви зібрали надзвичайно цікавий матеріал, а вашим точним висновкам із спостережень позаздрить будь-хто з моїх колег. Ваша шифровка була для мене просто несподіванкою. Передаючи її в ефір, я насмілився продублювати цю інформацію і на адресу своєї Служби, попрохавши моє начальство негайно повідомити вас радіограмою про те, хто я такий. Ви отримали таку радіодепешу. Тож дозвольте доповісти вам, що́ саме спонукало міжнародну Службу розслідування скористатися з вакансії радиста у вашій експедиції. Буду відвертий, докторе: мені нелегко вести цю розмову. Мушу починати з трагічних подій, які, на жаль, безпосередньо торкаються вашої сім'ї, йдеться про катастрофу в океані, біля острова Арпа-Нау, про загибель ЕГБ-1, і ви мене розумієте…

Я не пам'ятаю випадку, коли б батько за будь-яких обставин не стримав себе. Він умів володіти собою, і я, при нагоді, намагався бути схожим на нього, силкувався, що б не трапилося, не втрачати самовладання. Правда, мені це не завжди вдавалося, іноді я забував про власні обіцянки тримати в шорах свій характер і контролювати кожен свій крок.

Як повів себе батько там, у кабінеті, почувши про Експериментальну глибоководну базу, мені невідомо. Але я, згадавши свою загиблу матір, на мить забув, де перебуваю. Ноги самі винесли мене з-за шафи. Ненароком я зачепив лампу, вона захиталася, порцелянова квітка-абажур ледве не звалилася на стіл. Я встиг підхопити її й опам'ятався. Завмер, чекаючи кроків за стіною.

Хто знає, як усе склалося б, яким шляхом пішли дальші події, якби тої хвилини розкрилася моя присутність у бібліотеці. Та легкий шум, видно, не долинув до сусідньої кімнати. Як і перед тим, динамік транслятора бездумно передавав чужі слова і думки.

Очевидно, я пропустив кілька фраз або вони випали із моєї свідомості, бо коли зосередився знову, Чанаді вже відповідав на якесь батькове запитання:

— …Ні, докторе, ні! Причини катастрофи ще далеко не з'ясовано. На скелястім дні западини, де стався вибух, знайдено уламок деформованого металу, над його походженням ми довго ламали голову.

— Не розумію! — втрутився батько. — Ви кажете: над його походженням? У матеріалах комісії, що вивчала залишки зруйнованої бази, зареєстровано кожен уламок і визначено, звідки він. Я знайомився з документами.

Настала пауза. За стіною почувся кашель, шарудіння. Та ось радіотранслятор знову порушив мовчанку. Говорив Чанаді:

— Бачите, докторе, в документах комісії одна із знахідок названа уламком батискафа, що ним користувалися працівники ЕГБ-1 під час підводних розвідок за межами бази. Але… Є речі, про які не варто передчасно патякати на весь світ. Усі матеріали про катастрофу поблизу Арпа-Нау заздалегідь переглядало керівництво Служби розслідування. З тактичних міркувань було зроблено деякі поправки. Погодьтеся: заявити одразу вголос про те, що в океані виявлено не уламки батискафа, а рештки міни чи торпеди величезної вибухової сили, було б необачно з нашого боку.

— Міна чи торпеда?! Інспекторе, ви натякаєте на те, що в океані вчинено диверсію? Кому ж заважала перша на планеті наукова глибоководна колонія, в складі якої були вчені понад десяти країн?

— Якби я міг відповісти на це запитання, докторе, мені не треба було б годувати тут москітів.

— Не можу збагнути, товаришу Чанаді… це жахливо. Після звістки про загибель Оксани, моєї дружини, та її товаришів, дехто з моїх знайомих поставив під сумнів версію про підводний вулкан. Значить, у них були підстави сумніватися… Не природа — люди тут доклали рук…

— Так, природа не винна.

Батько сказав:

— Отже, ви маєте намір з'ясувати причини катастрофи?

— Мене уповноважено розшукати злочинців.

— Це вас і привело сюди, в Сені-Моро?

— Так.

— Спасибі за щирість, Чанаді.

— Мені нема за що дякувати. Вас повідомили про мої повноваження, мені відомі ваші міркування стосовно деяких незрозумілих подій у цьому закутку сельви. Отже, між нами немає таємниць. Признатися, докторе, історія, почута вами від Катультесе, це для мене нове… У мене виникла думка: чи не пов'язана часом ця майже невірогідна історія із справою, якою я займаюся?

Тут голос Чанаді пропав. За секунду знову почувся із попередньою чіткістю:

— …Знаю, знаю, ви хочете почути про мою подорож на яхті «Зігфрід» від порту Хармю. Вас цікавлять люди з того суденця? Про це, докторе, трохи пізніше. А зараз скажіть, що ви знаєте про Алі Акхара?

— Афганістанця, відомого вченого-металурга?

— Саме про нього мова. Цей молодий вчений має світлу голову. Приміром, йому не складає труднощів узяти пробу золота, з якого три тисячоліття тому майстри Причорномор'я виготовили прикраси для вашого предка скіфа, і незаперечно довести, що цей жовтий метал добуто на Уралі… Ми консультувалися з Акхаром. Він зробив аналіз того загадкового уламка з океану і заявив, що монополію на вироби із надтвердої сталі такої марки тримає західноєвропейський концерн «Крон». То була перша ниточка, за неї ми й ухопилися обома руками. Наші експерти перегорнули купу паперів і з точністю до одної гайки вивчили все металеве спорядження підводної колонії. Вони дійшли висновку, що знайдений уламок якоїсь кулястої штуковини — то чужорідне тіло на базі, бо така куляста річ ніколи не значилася в оснащенні ЕГБ-1. А тоді ми й узялися за концерн «Крон». Виявилося, що шмат сталі, піднятий з глибин, донедавна був часткою стінки батискафа, виготовленого в цехах одного з бельгійських заводів концерну на замовлення чілійського товариства «Друзі дельфінів».

— Припустімо, батискаф не належав підводній колонії і невідомо яким чином потрапив на базу. Але ж батискаф — не торпеда?

— Докторе, під сталеву стінку батискафа неважко закласти будь-що. Встановлено, що руйнівна сила діяла на апарат зсередини. Незаперечно, батискаф був носієм вибухівки, якою знищено глибоководну базу та людей. Під час розслідування ми натрапили на цілу низку замовлень, що їх багато років підряд виконували підприємства концерну «Крон» тому ж самому товариству, яке палає любов'ю до дельфінів. Перед нами лежав довжелезний перелік найрізноманітнішого обладнання, приладів, апаратури, матеріалів. Консультанти розводили руками: кому й для чого десь у Чілі знадобилося стільки добра? Здебільшого вироби та матеріали навантажувалися на кораблі, порт призначення вказувався завжди один — Хармю. Іноді обладнання посилалось на літаках. Якщо вірити підрахункам, то порт на Вачуайо давно мав перетворитися на величезний склад справжніх скарбів або ж там містився якийсь потужний науково-технічний центр. З такою думкою я й вирушив до Хармю. І потрапив у таке собі зачухане містечко — зо три десятки халуп, один-однісінький причал, кілька старих портальних кранів…

Ми з Єржі подорожували як туристи, їх тепер чимало блукає всюду в пошуках екзотики. Єржі допомагала мені, дівчинка добре володіє португальською, знає кілька тутешніх діалектів. Моя двоюрідна сестра народилася в цій країні. Її батько, вчений-соціолог, майже півжиття віддав джунглям. Він досліджував причини вимирання давно зниклих індіянських племен, зібрав безліч фактів, які свідчили, що горезвісна «Охорона індіян», створена на початку двадцятого століття, по суті була інструментом колонізаторів для знищення тих же індіян. Три роки тому вчений з дружиною та донькою повернувся додому, в Угорщину. Єржі залюбки погодилася разом зі мною відвідати місця, де проминуло її дитинство…

«Ось воно що! Вона й народилася в сельві. Тепер усе зрозуміло», — подумав я, і почув голос батька:

— Дівчинка знає про справжню мету вашої подорожі?

— Наша подорож для неї — мандрівка в світ її перших дитячих вражень. Насамперед ми побували в Чілі. Там я з'ясував, що товариство «Друзі дельфінів» справді існує, складається з кількох невеликих груп, переважно з молоді, студентів. Звичайно, це товариство не мало жодних зв'язків з китами промислового капіталу Західної Європи. Люди, які вели справи з концерном «Крон» від імені товариства, були підставними агентами, хтось стояв за їхньою спиною.

Відтоді як було проголошено незалежність Сені-Моро, загадковий потік вантажів у порт Хармю припинився. Зникли також уже портові документи, з яких можна було б дізнатися, для кого надходили вантажі.

Я вже було схилявся до того, що ми натрапили на брудну аферу якихось гендлярів, котрі гріли руки, перепродуючи сировину та цінне обладнання. Але батискаф… Ось що не давало спокою. Я готувався до тривалої роботи, вирішив розвідати узбережжя океану, зазирнути в порти кількох південноамериканських країн. І саме в той час отримав депешу. Служба розслідування нарешті натрапила на одного підставного замовника. Його запримітили в Бельгії, коли він домовлявся про виготовлення фізичної апаратури. Якийсь клерк з адміністрації концерну «Крон» посвідчив, що саме ця людина два роки тому оформляла термінове замовлення на батискаф спеціальної конструкції з надтвердої патентованої сталі.

За підозрілим замовником почали стежити. Невдовзі він залишив Європу, пересік кілька кордонів і опинився в Сені-Моро. Мені передали наказ прибути в Пері і взяти на себе обов'язки радиста вашої експедиції, щоб зблизька придивитися до нашого «підопічного». У Хармю я випадково дізнався, що там заправляється пальним яхта «Зігфрід» і що судно має далі пливти по Вачуайо. Я познайомився з капітаном і попрохав узяти нас на борт і висадити в Пері. От ми дійшли і до суденця, докторе.

— Як вам подорожувалося на яхті? — запитав батько.

— Все було добре. Яхта застарілого зразка, але у чудовому стані. Трохи незвична для цих місць у неї назва «Зігфрід», та нікому не забороняється давати суднам ймення на свій смак. Згідно з документами, яхта належить панамському інституту іхтіології.

— А хто на судні отой сивий чоловік з вусами?

— То капітан яхти, Рохас Верейра. Крім нього, на судні є моторист і двоє матросів. Та ще плавають два іхтіологи, панамці, досліджують рибне господарство Вачуайо за контрактом з приватною рибальською фірмою Сені-Моро. Єдине, що я помітив: капітан суденця не тільки з матросами, навіть з іхтіологами поводився якось зверхньо, і всі вони начебто побоювалися його.

— Яка ваша думка про вбивство у джунглях, інспекторе?

— Поки що нічого певного сказати не можу. А, газета… Не треба, докторе, повідомлення в газеті я вже прочитав.

— Гаразд. Так хто ж, коли не секрет, отой ваш «підопічний», заради якого ви були змушені завернути в Пері? Ви його мали на увазі, сказавши, що повинні вжити заходів?

— Не догадуєтесь, докторе, про кого мова? — Чанаді помовчав. Затим сказав: — Я маю повноваження місцевої влади заарештувати людину, яку ви знаєте як сеньйора Аугустіно…

Поряд за стіною почувся брязкіт, ніби наступили ногою на скло. Транслятор замовк.

Кроків за стіною я не почув, мене вивело із заціпеніння клацання замка. Я стрімголов вискочив із своєї схованки…


Десь близько гудуть тисячі джмелів, від одноманітного нудного дзижчання розколюється голова. Я силкуюсь розплющити очі і не можу поворухнути важкими повіками. Щока притулилась до чогось теплого, гладенького, пахне нагрітою штучною шкірою. І джмелі гудуть, гудуть…

Через силу розплющую одне око. Разом із світлом у мозок шпигає нестерпним болем. Та я примушую себе дивитися, бачу, як мерехтять зелені цятки; поступово вони розпливаються, світло гасне, потім знову спалахує прозорим сяйвом, що розливається переді мною. Моя голова відкинута на спинку крісла. Перед очима — сухорлява спина, чиїсь розставлені лікті.

Погляд встромлюється в потилицю… сеньйора Аугустіно. Він зрідка ковзає пальцями по зеленаво-прозорому аркуші, що висить на рівні його грудей. Трохи осторонь, в кріслі праворуч, зіщулилась Єржі.

Я відчуваю легке погойдування, іноді тіло провалюється кудись униз, неначе втрачає вагомість. Гуде мотор. Аркуш перед сеньйором Аугустіно — то дошка з приладами, підсвічена невидимими лампами. Я півлежу в кріслі в просторому салоні вертольота.

Ми летимо.

Перед моїм обличчям — кругле темне віконце. На чорному небі яскріють великі зорі. Значить, злива припинилася, надворі вигодинилося. Куди ж летимо серед ночі?

Зціпивши зуби, стримую стогін. Пілот озирається, уважно, ніби вперше, розглядає мене. Кидає через плече:

— Очуняв?

Я мовчу. Переводжу погляд на Єржі. Мені не видно її обличчя. Обмацую очима підлогу. Якби що-небудь важке, замашне, гайковий ключ чи молоток. Голова пілота — на відстані моєї випростаної руки. А потім… Але на підлозі, що злегка вібрує, не видно нічого, в сеньйора Аугустіно в машині завжди порядок.

Мене душить лють.

— Очуняв, дурню? — пілот оглядається знову. Обличчя в нього вже зовсім не таке, яке я звик бачити. На нього наче напнули машкару, чи, може, то його попереднє обличчя було лише машкарою добродушності, а зараз повернулося до власного природного виразу?

Погойдуючись, вертоліт летить у пітьмі ночі.

Як же все сталося? Тут я пригадую…

…Біжу через кімнату, де ще хвилину тому хтось потай сидів біля транслятора. Смикаю двері. Вони розчиняються навстіж. У коридорі віддаляється постать. Сеньйор Аугустіно…

— Стій! — волаю на весь будинок. — Стій!

Пілот уже біля сходів.

— Стій!

З холу вибігає Єржі, за нею — перелякана сеньйора Росіта, і з'являється Катультесе. Рудий Заєць кидається до мене, не втямкувавши, чому я кричу. А Катультесе робить кілька кроків пілотові навперейми. Не зупиняючись, той замахується кулаком. Схопившись за груди, старий осідає на підлогу.

На сходах — стукіт пілотових чобіт. Я лягаю животом на бронзові поручні, ковзаю вниз, і вже внизу, не втримавшись, падаю на бік. Єржі ледь не звалюється на мене, також на поручнях з'їхавши в коридор. А сеньйор Аугустіно вже біля вхідних дверей. Єржі доганяє його. Я чую, як з грюкотом розчиняються важкі двері батькового кабінету. Пілот раптом різко повертається боком, щось кидає — маленька кулька котиться по підлозі, повз мене. Чую вимогливий, як наказ, окрик Чанаді:

— Ігоре, не зупиняйся! Біжи!..

Розгублено озираюсь. Чорна кулька скаче попід стіною, наближаючись до дверей, де стоять батько і Чанаді. Кулька губить синюваті іскри, вони розлітаються на всі боки й гаснуть, залишаючи десятки сизих хмаринок. Щось шорстке дряпає легені, шпигає в ніс, я інстинктивно затуляю обличчя руками. І Чанаді затуляється. Задкуючи перед сизим клоччям, що заповнило коридор, він відтісняє батька в кімнату. У Чанаді від натуги обличчя аж червоніє, він хитається, махає рукою, ніби хоче відігнати від себе зловісну імлу…

В мене підгинаються ноги. Намагаючись не вдихати повітря, роблю зусилля і, долаючи млявість у тілі, не вибігаю — вивалююсь із дверей надвір. Чомусь болять м'язи і кінчики пальців. Я обіймаю стовбур пальми і конвульсивно хапаю ротом вологу густу прохолоду. В голові прояснюється, притуплюється біль.

Де Аугустіно? Куди поділася Єржі?

У темряві, за верандою, блимають два ока, чути підвивання й скрегіт. Спотикаючись, біжу туди, з розгону наскакую на дерево, падаю, підхоплююсь. «Машина… Він заводить машину!» Приземкуватий всюдихід стоїть осторонь будинку, під навісом. На передньому сидінні дві постаті. За кермом… Єржі. Пілот силкується відірвати руки дівчини від керма, і в ту мить машина поволі рушає з місця, реве, смикається — Єржі не дає Аугустіно увімкнути швидкість, а він, відпихаючи її плечем, люто шарпає важелі.

Мені залишається зо два кроки до машини, до постатей, що вовтузяться в ній, як з-під коліс в очі, в обличчя летить мокре груддя. Всюдихід робить стрибок, підминає під себе кущі і зникає в темряві парку.

Я кидаюсь назад, до будинку. Над головою з тріском розчиняється освітлене вікно, сиплються склянки розбитої шибки. Звісившись з підвіконня, батько важко дихає, люто тре кулаками скроні.

— Ти молодчина, проскочив, а ми наковталися… — він через силу вимовляє слова. — Ноги як ватяні, і в голові… Чорт! Усе перевертається. Золтану ще гірше. Ігоре, в коридор не заходь, розчини вхідні двері… І на веранді розчини. Нагорі всі також очманіли. Хай протяг вивітрить сизий туман. Хто ж міг думати, що він, негідник, газовою гранатою… Це минеться, за годину. Ти не бійся… Він узяв машину?

— Він підслухав вашу розмову з Чанаді. В бібліотеку з твоєї кімнати виведено транслятор, — випалив я й зайшовся кашлем.

— Он як!..

— Єржі не давала йому виїхати і залишилася в машині. Я не встиг підбігти… Треба подзвонити в Пері. Його затримають у місті.

— У місті? Йому не потрібне місто, сину. Цей мерзотник хоче скористатися з вертольота. За двадцять хвилин він буде на аеродромі. Дзвонити пізно.

«За двадцять хвилин? У темряві, після зливи, по грузькій дорозі… Йому потрібно не менш як півгодини, може, й більше».

Я відступив на крок від стіни, обличчя батька біліє вгорі у вікні невиразною плямою.

— Тату, ти тільки не заперечуй… Подай мені пояс.

Батько мовчав.

— Я ж умію, ти сам навчив мене… Я встигну до вертольота. Ну, дозволь мені, тату!

Батькове обличчя на секунду зникло і знову з'явилося у вікні.

— Що ж, ти вже не маленький… Спробуй. Тільки пам'ятай, весь час пам'ятай: акумуляція ракетного заряду має свої межі, стеж за червоним сигналом. Після сигналу в тебе залишиться про запас лише півтори милі. Не більше! І враховуй свою вагу, особливо при злеті. Будь обережний!

Швиденько порозчинявши двері будинку, я повернувся під вікно, став навшпиньки; батько подав мені ракетний пояс і шолом.

Пояс трохи нагадував мисливський патронташ з великими гніздами для набоїв. Я підперезався, перевірив застібки наплічних ременів, надів шолом. На грудях тьмяно вилискував довгастий щиток з рядком кольорових кілець, що переливалися фосфористим світлом. Пересунувши крайнє фіолетове кільце, я відчув легкий поштовх і зрушив червоне та біле кільця. Ракетні касети діяли безшумно. Ноги відірвалися від землі. Піді мною промайнули темні верхівки дерев, похилий дах «замку». Ліворуч засіріло плесо ріки. Освітлені вікна будинку швидко віддалялися, провалювалися в чорну безодню.

І раптом якась сила кинула мене стрімко вгору, в небо. Острах скував тіло. Це на старті я все-таки забув про поправку швидкості на вагу тіла. Мене піднесло занадто високо. Отямившись, я почав маніпулювати кільцями, різко знизився і перейшов на горизонтальний політ. Знову побачив ліворуч тьмяно-дзеркальну стрічку Вачуайо, а праворуч — вогні Пері.

Холодний повітряний потік омивав лице, плечі, заповзав під сорочку. Я зробив кілька різких рухів руками, щоб розігріти кров. Та ось щось важке, пружне, як боксерська рукавиця, ударило в шолом і ковзнуло до грудей. Мене перекинуло на спину, тіло втратило рівновагу, і я шугнув униз. Пояс наче ошалів. Дивовижний вихор закрутив мене, як тріску, і я вже падав униз головою. Рука панічно стискає щиток на грудях, метушливо смикає кільця, та вони не піддаються, щось зрушило їх і заклинило. Пальці натрапляють на якісь м'які стеблини, вони застрягли в щитку. Обережно висмикую їх і поновлюю попереднє положення кілець. Земля та зорі повертаються на своє місце. Танок у повітрі припиняється. Але я збочив з курсу. Вогнів Пері не видно зовсім. Тричі описую велике коло, аж тоді помічаю внизу смужку ріки.

Підношу до очей жменю з стеблинами — між пальцями стримить кілька пір'їн. Зі мною зіткнувся якийсь птах-невдаха. Нічна зустріч у повітрі коштувала птахові життя, а мені — не менше як п'яти хвилин марно згаяного часу. Переводжу ракетні касети на повну потужність.

Аеродром з'являється зненацька. Пронісся над ним і гальмую із запізненням — аж ген над міською околицею. З землі мені махають руками, щось гукають. Уявляю собі, яке враження справляє на жителів Пері людина, що летить над деревами. Ще раз описую коло. І знову необачність: приземляючись, не посвітив прожектором. Здіймаю водограй бризок і падаю в каламутне озерце після зливи. Гарячково бовтаюся, пнуся на сухе, замість того щоб одразу увімкнути касети і злетіти вгору. Опам'ятавшись, корком вихоплююсь із озерця і вже без поспіху, на малій висоті, лечу над аеродромом, шукаючи на землі силует вертольота. Та що це?

Із землі долинає гуркіт. Низкою яскравих плям засвітилися круглі віконця машини. Не встиг… Аугустіно випередив мене. Що ж робити? Гуркіт мотора посилюється. Вертоліт на мить повисає над землею і швидко шугає у височінь. Гаснуть бортові вогні, машина розчиняється в нічному мороці. На аеродромі темніє кинутий всюдихід. У кабіні нікого немає…

Знову навколо шолома свистить вітер. Змокрілий одяг, як холодний компрес, зуби невпинно цокотять. Збільшую швидкість. Десь попереду, в чорнильній порожнечі, гуде мотор. Ще кілька хвилин польоту, і на тлі чорного неба виступають обриси машини. Тримаюся на відстані, аби лишень не випустити вертоліт з поля зору. Вачуайо зосталася далеко позаду. Землі не видно, та я знаю, що підо мною вже стелиться німотна глушина сельви.

Намагаюсь заспокоїтися, підбадьорити себе. Адже ж ще не все втрачено. Ні, не все! Аугустіно не знає, що я в нього «на хвості». Нумо ж сміливіше! Тільки не боятися, не боятися… Треба виринути знизу, з-під машини, вхопитися за ручку дверцят і одночасно згасити власну швидкість.

Тугий струмінь завихрюється від лопатей гвинта, б'є в груди, кидає мене униз. Перший захід не вдався. Ще раз підлітаю до машини, і тепер уже не зменшую, навпаки — поволі збільшую швидкість. Відчуваю, як тіло долає опір повітряної хвилі, сила ракетних касет переборює її. Обшивка фюзеляжу слизька, холодна. Задерев'янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.

Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…

Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…

Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.

На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..

Мимоволі розслабляються м'язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.


…Ще й досі тягнеться ніч? Скільки ж часу я у вертольоті?

Спина Аугустіно. Єржі забилася в крісло. Пробую підвестися. Ноги припнуто ремінцями до ніжок крісла. Гуркіт мотора стишується. Чи то мені так здається? Ні, мотор таки працює приглушено, вже навіть чути шелестіння лопатей. Зорі у віконці зрушують з місця, пливуть у височінь. Аугустіно тричі засвічує і тут же гасить бортові сигнальні ліхтарі.

Вертоліт приземляється.

Загрузка...