Зелена пастка

Розділ VI Чоловік з білої яхти

Бетон розсунувся, відкривши вузький прохід. Нарешті я мав можливість поглянути на вулиці таємничого міста, що причаїлося за бетонною стіною.

Вулиць не було, за муром буйно спліталася зелень. Неподалік між заростей поблискувала невелика скляна альтанка. Під деревами, в густій нетолоченій траві, виднілися якісь круглі диски, що зблизька виявилися металевими люками. На галявах я побачив масивні півкулі, вкриті маскувальними плямами. Півкулі ці неначе росли із землі, як величезні печериці. На маківках «печериць» з довгастих щілин витикалися вороновані стволи, націлені в небо. Осторонь їжачились антени. Далі, десь над хащами, тремтіло прозоре повітря, здавалося, що то дихають дерева. Було тихо й безлюдно. Місцевість за Кам'яним муром нагадувала забутий, покинутий парк з випадковими й недоречними спорудами. Я зрозумів, що перебуваю над містом, а саме місто лежить підо мною, закопавшись у землю.

Альтанка була не справжня, в ній на поверхні приховувалась кабіна ліфта. Тільки-но охоронники причинили за собою дверцята, теленькнув уже знайомий дзвінок, і кабіна блискавично шурхнула вниз.

За хвилину я потрапив у довжелезний коридор. Світло невидимих ламп лилося на глянець пластика, у нішах на молочно-білій поверхні стін в'юнилися квіти. Ліворуч вишикувалися двері — безліч зачинених, щільно припасованих гладеньких дверей без ручок, з поріжками, що виблискували нікелем. Прямо по коридору, неначе в кінці вулиці, світився дивовижний прозорий циліндр, в якому вимальовувалися обриси людини у жовтому вбранні. Гуляв слабенький вітерець, розносив приємну прохолоду.

Охоронники висадили мене і повернулися в ліфт. Кабіна шугнула кудись далі вниз. «Скільки ж тут підземних поверхів?»

У коридорі на мене чекав молодий чоловік з білобровим безтурботним обличчям. Я упізнав його: один із тих двох, котрі «зустрічали» мене біля вертольота.

І кімната, в яку він привів мене, була вже знайома — в ній я, очунявши, побачив жінку з медальйоном-свастикою на шиї.

Білобровий підморгнув мені і вийшов. Я звалився на ліжко, як підкошений. Втома скувала тіло. Засинаючи, згадав, що весь, з голови до п'ят, забруднений глиною, а постільна білизна аж хрумкотіла свіжістю. «Начхати на їхню постіль…»

Добу, а може, й довше — не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я заснув — мене не турбували. Потім з'явився Кносе. Костюм з блискітками, черевики сяють. Навіть не вірилося, що зовсім недавно на ньому був грубий парусиновий комбінезон з протигазом.

Кносе наказує іти за ним. Я не поспішаю. Довго плескаюся під краном. Він не підганяє, мовчить.

Ми поминаємо ліфт. Завертаємо убік. Ще один коридор, вужчий. На підлозі пухнастий килим. Кносе зупиняється перед дверима з голубого пластику, обсмикує піджак. У нього пісне обличчя.

На середині півкруглої зали зеленіє розлога пальма, лапате листя звисає на білий письмовий стіл. Стіна із суцільного скла, за нею видно кущі, гіллясті дерева та ліани. Під стіною наскрізь просвічується великий акваріум: тихо гойдаються водорості, зграйками сновигає риба, спалахуючи усіма кольорами райдуги.

Біля акваріума походжає із сачком у руці немолодий сухорлявий чоловік. Струнка постать, сиве коротке волосся, засмагле обличчя, тонка смужка вусів. На чорнім мундирі плетиво сріблястих погонів, в одній петлиці золотяться дві гостро зламані блискавки.

Мундир змінив зовнішність, але не змінив обличчя того самого незнайомця з біноклем, який з борту яхти махав мені та Рудому Зайцеві корковим шоломом.

Кносе стукнув підборами лакованих черевиків.

— Наказ виконано, штандартенфюрере!

Чоловік у мундирі поклав сачок, витер хусточкою кожен палець, грубувато й добродушно сказав:

— Ти сідай, не бійся…

Він звертався до мене, та я не зрушив з місця. Байдуже розглядав портрети, що висіли над акваріумом. Там було три портрети. На одному мружився чолов'яга з невиразним брезклим обличчям і подвійним підборіддям. Десь я вже його бачив… Ну, звичайно! Це обличчя мелькало в кадрах кінохроніки, що залишилася від днів давно минулої світової війни. Старі кінострічки ми переглядали в школі, на уроках історії… Поруч — збільшене фото людини, яка щойно годувала рибок. Правда, голова ще без сивини, лице без зморщок, але, як і зараз, на ньому військове вбрання, та ще два хрести на мундирі. Далі — осоружний тип на портреті: сплеснутий ніс, запалі щоки, старечі бездумні очі…

— Чому ж стоїш? Не личить чекати, поки старші запросять вдруге. — Він уже уважно розглядав мене. Я знизав плечима.

— А мені байдуже до ваших запрошень.

— Сказано не дуже чемно, але розумію… Твердість і презирство? Хвалю! Сваритися ми не будемо.

— З якої речі мене тримають тут силоміць?

— Ми вип'ємо зараз чудової смачної кави та й поміркуємо удвох над примхами життя. Водночас і відповімо один одному на всі запитання. Згода? Мовчання — вже згода. — Він поглянув на Кносе: — Скажіть, щоб нам подали закусити.

Перші хвилини я почував себе як на голках. Та нерви вгамувалися якось непомітно. Після всього, що я бачив у тунелі, після шостого блоку, мене вже нелегко було чимось настрахати. «Ну, що ж буде далі?» — подумав я і сів у крісло. Чоловік з яхти, якого Золтан Чанаді називав Рохасом Верейрою, а Кносе — штандартенфюрером, схвально кивнув мені і посміхнувся.

За спиною почулися легкі кроки. Оглянувшись, я уп'явся пальцями у власні коліна. До стола наближалася Єржі. Вона тримала в руках велику тарілку, накриту серветкою.

— Не треба дивуватися, юначе, — сказав штандартенфюрер. — Ти хотів цієї зустрічі? Як бачиш, Єржі жива і здорова. В неї вже є свої обов'язки, подавати їжу та мити посуд не обтяжливо. Адже так, Єржі? Ну, гаразд. Ти поки що вільна, дівчинко.

Єржі пройшла повз крісло похнюпившись. Мимохіть зазирнула мені в обличчя. У мовчазливому погляді ані сплеску паніки. Вона зраділа, побачивши мене. Була стривожена, я бачив, але в очах спалахнула рішучість. «Я не хнюплю носа, а ти, як ти?» — без слів питала Єржі.

Мені стало ще спокійніше.

Штандартенфюрер подав чашку.

— Пий. Ось бутерброди. Жуй, не соромся. Після харчування з індіянами, напевно, слина котиться?

Я накинувся на їжу. Помовчавши, він задумливо проговорив:

— Взагалі, хлопче, тобі не варто було встрявати в цю історію. Пригод закортіло? От і маєш. Добре, що хоч з вертольота не шелеснув. Пан Кносе гадає, що ти примостився між колесами машини вже в повітрі. На таку думку його наштовхнув шолом, що був у тебе на голові. Отож одразу й без вигадок: де ти дістав той шолом?

Проковтнувши кусень бутерброда з сиром, я відповів:

— Спитайте про це в Рудого Зайця.

— В якого зайця?

— Ви його бачили. Він справді рудий. Пам'ятаєте, ви стояли на палубі яхти, дивилися в бінокль, а ми в той час бігли до берега?

— Ти мене упізнав?

— Авжеж! Як тільки зайшов сюди, подумав: це ж той самий сеньйор з яхти. А шолом… Рудий Заєць привіз його з Ріо-де-Жанейро. І подарував мені. Я не питав, звідки він у нього. Шолом мені подобався, там був сильний прожектор з мікроакумулятором. Знаєте, на яку відстань сягав уночі промінь? Ого! Коли ми з Рудим Зайцем ловили рибу…

— Зажди, голубе! — встряв Кносе. — Поясни, як сталося, що ти водночас із пілотом опинився на аеродромі. Може, ти такий спритний, що умієш бігати із швидкістю автомобіля? — в його голосі чулося глузування.

Я узяв ще один бутерброд. Сказав:

— Чого б ото мені бігати за машиною? Причепився до всюдихода ззаду і спокійно їхав собі аж до аеродрому.

Штандартенфюрер засміявся.

— Я ж вам казав, Кносе, що все значно простіше, ніж ви намудрували. Ідіть, займайтеся справами.

— Я хотів ще запитати його…

— Годі! Ви мені заважаєте. Залиште нас удвох.

— Слухаю, штандартенфюрер!

Кносе зник. Чоловік у мундирі голосно сьорбав каву, мружився від насолоди. Та ось він відсунув чашку. Підвівся. Попрямував до акваріума, але не дійшов, повернувся до мене. Заговорив:

— Кносе зробив не те, що треба. Без мого дозволу поспішив спровадити тебе у блок. Ти побачив там дещо таке, про що не слід знати стороннім. Гадаю, тобі не треба розжовувати, що там, де ти побував у нас, туристам робити нічого? Доведеться тобі тут затриматися. На який час — про це ми ще поговоримо. Але якби не лихо, то щастя не було б — здається, так кажуть у тебе на батьківщині? Помилка Кносе дозволяє нам з тобою тепер бути щирими до кінця. Шостий блок вважатимемо твоїм екзаменом на стійкість. Ти його витримав. Це добре. Тепер я можу навіть запропонувати тобі залишитися з нами назавжди. Хіба в нас погано? — його рука описала півколо, ніби демонструючи пишний затишок зали-кабінета. — Нам потрібні молоді хлопці з характером. Ні, не для того, щоб тягати бетон і рейки. Хто не слинько, у кого є мужність, на таких у нас чекає цікава робота.

— Шмагати батогами індіян? — вихопилося в мене. Він похитав головою.

— Я забув, з якої ти країни… Рівність, братерство і таке інше? Нічого, ми допоможемо тобі викинути все це з голови. Що індіяни? Вже коли шмагати, так половину людства, щоб аж пір'я летіло! Ти любиш мандрувати? Хочеш відвідати будь-який закуток планети, побувати в далеких краях? Тебе ваблять Африка, Тібет, Індія, Аляска, Гавайські острови?.. Будь ласка! Твої маршрути сягатимуть без меж. Мандруватимеш собі на втіху. І не просто вирушатимеш у подорож — перед тобою розчиняться усі двері, всюди, де ступиш ногою, все буде твоє: бери, порядкуй, наказуй. І ніхто тобі не посміє перечити. Ніхто! Заманеться тобі заради розваги рознести на друзки якийсь там Емпайр білдінг[2] чи іржаву Ейфелеву башту[3], наведеш отаку штуковину, натиснеш на цей гачок, ось він знизу, — і від нікчемних споруд залишиться купа смердючих уламків…

У штандартенфюрера в руках з'явився довгастий предмет, що нагадував відрізок труби з блискучого металу. Він вийняв його з шухляди столу, граючись, підкидав на долонях.

— Захочеш пустити на дно океанський лайнер, розвалити греблю, зіпхнути цілу скелю — натискай на гачок, не роздумуючи, натискай і трощи! Ветху земну кулю давно вже час потрясти як слід та очистити від шкідливого накипу! Ну як, до душі така робота? Через рік або два я призначу тебе комендантом Сінгапура або гауляйтером островів Фіджі. Сімнадцятирічний гауляйтер чи губернатор, назва не має значення, — адже це справляє враження, правда ж?

— Сеньйоре, ви жартуєте, але так і не сказали мені…

— Жартую, звичайно, жартую, хлопче!

Він схопив мене за плечі, повів у глиб зали. Частина скляної стіни зненацька попливла вгору, під стелю. Запахло лісом. Я опинився на терасі, що приліпилася до стрімкого урвища. Навкруги буяли хащі. Далеко внизу, на дні глибокої западини, поблискували на сонці плеса озерець. Майже на рівні тераси, на протилежнім схилі мальовничого каньйона, пролягав гребінь узвишшя, стіною стояли дерева.

Він підняв металевий циліндр. Тугий згусток повітря безшумно ударив у вуха. По той бік каньйона, на гребені, схопилося блідо-рожеве сяйво. Я встиг побачити, як миттєвий спалах вихору закружляв там злизане гілля. Промайнув оголений стовбур, вирваний з корінням, гучний тріск докотився до тераси. Дві чи три секвойї сповзли з гребеня униз, у прірву. Дерева, що стояли поряд, хиталися як під час бурі. За мить на тому місці, де були хащі, зяяла темна просіка.

— Бачиш, як можна жартувати? А ти кажеш — шмагати індіян…

Зіщулившись, я знову сидів у кріслі. Сива голова маячила перед очима. У петлиці сяяли зламані блискавки. Від збудження в штандартенфюрера сіпалася щока, він гладив її долонею. На столі лежав довгастий предмет — обрізок металевої труби з чорною рукояткою. Зброя, страшну дію якої я щойно бачив.

Пальці похолонули, я навіть не дивився на зброю, але від напруження аж замерехтіло в очах — так близько від мене лежала ця блискуча труба. Я міг вхопити її вмить. «Натискай на гачок! Ось він, внизу»…

Ще й тепер не з'ясовано, чи існує телепатія. Диспути точаться вже не одне десятиріччя. Хто знає, як воно насправді з читанням чужих думок, тільки в ту мить, коли я вже знав, що моя рука зараз смикнеться до стола, блискучий предмет зник із його поверхні. Штандартенфюрер узяв трубу і заховав у шухляду. Він випередив мене, мабуть, несвідомо, бо йому і в голову не могло прийти, що я насмілюся схопити зброю. Та я майже певний, що якась клітина чужого мозку відчула порух моїх клітин і забила тривогу.

Мене скувала млява байдужість до всього, повернулася втома. Я сказав, що не хочу ані трощити хмарочоси, ані топити лайнери і нізащо не зостанусь у підземному кублі, а якщо мене відведуть назад у блок, то працювати вже не буду. Не буду, хоч би там що!

Чоловік у мундирі, неначе й не чув моїх слів, запитав, чи мені відомо, що мене вважають загиблим.

— Мені показували газету, — відповів я.

— І тут Кносе трохи переборщив. Та нічого. Тим більшою буде радість твого батька, коли довідається, що син живий-живісінький. Воскресають з мертвих нечасто. Можеш подати батькові звістку про себе. Не заперечую. Напиши йому листа.

Мені весь час здавалося, що наша розмова мусить дійти тієї межі, за якою почнеться найголовніше, і до цього я внутрішньо готував себе, хоч і не розумів, що ж саме треба від мене цьому штандартенфюреру. Згадка про батька стрепенула мене, втоми як не було. Я нашорошив вуха.

Штандартенфюрер помітив, яке враження справила на мене його несподівана пропозиція. І обеззброїв мене відвертістю.

— Не думай, що мені не терпиться втішити твого батька. Сентименти не про мене. Просто ситуація так склалася, що ти маєш реальні шанси викрутитися. Нам конче потрібно повести з твоїм батьком серйозну розмову. Твій лист до нього допоможе розпочати її.

— Ви можете обійтися і без мого листа.

— Певно, що можемо. Але коли батько буде знати, що від результатів наших переговорів залежатиме дальша доля сина, ми скоріше з ним порозуміємося.

— Йому також запропонуєте посаду губернатора?

На обличчі штандартенфюрера з'явилася вдоволена посмішка.

— Ти метикуватий хлопчисько. І сміливий. Летіти навздогінці за вертольотом вночі, ледве не пробратися в кабіну… У Кносе лише підозра, а я переконаний: шолом був приналежністю літального апарата, яким ти скористався. Але Кносе даремно до тебе присікався. Апарат ти встиг скинути з себе, а його конструкція тобі невідома. Так що забудьмо про це. Ні, твоєму батькові я не збираюся пропонувати якоїсь посади. Я запропоную йому інше. Навіть не пропонуватиму, а поставлю вимогу, щоб він негайно відмовився від роботи по освоєнню тутешніх джунглів. Усі зусилля твого батька — лише на користь всіляких недорозвинених істот, які тільки й думають, аби напхати шлунок. Щоб сельва не перетворилася на прохідний двір… Одне слово, я змушений вдатися до тверезого глузду доктора Вовченка. Заспокойся, хлопче. Твоєму батькові ніщо не загрожує. Доктор Вовченко потрібен нам живий, а не мертвий. Потрібен не тут, у джунглях, а там, де він може стрічатися з багатьма своїми колегами чи виступати перед аудиторіями різних роззяв. Він мусить прилюдно визнати помилковість, або можна й так — поспішність власних висновків і зробити заяву про те, що тропічна рослинність цього континенту не виправдала сподівань, що її неможливо використовувати як поживну речовину. Хай вигадає неіснуючі бацили, хай скаже, що від продукту сельви усі показяться — таку заяву ми навіть допоможемо підкріпити прикладами, — хай, зрештою, перенесе роботу в джунглі Індонезії, В'єтнаму, будь-куди. Мене це не обходить. Я хочу тиші й спокою в тутешніх джунглях. Доктор Вовченко — визнаний авторитет у наукових колах, з ним рахуються. Якщо сьогодні він навіть висловить міркування, протилежні вчорашнім, йому це мало зашкодить. Невдачі в кожного трапляються. Трохи пошумить преса, зацікавлені фірми покрутять носом, банки припинять фінансування проектів — на тому все й скінчиться. Твій батько складе в архів матеріали, розпустить свою експедицію, і ви з ним спокійно повернетеся додому. Крім того, вас чекатиме велика радість, ти навіть уявити собі не можеш… Чим скоріше доктор Вовченко погодиться на мої умови, тим швидше й ти залишиш це місто, в яке прибув без запрошення. Зрозумів? Безумовно, про все, що бачив тут і чув, доведеться мовчати. Насамперед, щоб не підвести свого батька. Мовчатимеш рік-півтора, а потім можеш розказувати будь-кому про свої пригоди… Між іншим, з інспектором Чанаді, думаю, ми також домовимось. Адже ж він не захоче загубити свою сестричку Єржі.

— Що я мушу написати в листі?

— Чистісіньку правду! Живий, скучаю, чекаю на скору зустріч… Можна додати ще щось, на твій розсуд.

— Ні, сеньйоре, такого листа не буде.

— Чому? Дивак ти, хлопче. Що ти виграєш від твоєї упертості? Колупання в тунелі до самої смерті? Подумай як слід.

— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.

— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.

— Сказав — не напишу, так і буде.

У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.

— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.

На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.

— Приведіть його до мене!

Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.

— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:

— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.

Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.

— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!

Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.

Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.

— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.

Я не відповідав.

Моя мовчанка починала дратувати його.

Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.

— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім'я, друзів, не пам'ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?

— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.

— Коменданта до мене!

За кілька хвилин у залі з пальмою з'явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.

— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.

Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.

Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»

Яскравий потік світла зненацька б'є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:

— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.

Жінка рвучко повернулася.

— Мамо! — закричав я. — Мамо!..

То була моя мати.