Земля Георгія

Біла кішка, чорний кіт

Восени стада азовської хамси мандрують на південь зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з лопуцька, зимує вона винятково на чорноморських курортах: під Ялтою та під Сочі. Хамса валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого флоту починаються гарячі жнива — хамсова путина.

Рибалки збираються в Керч з усіх закутків Чорного моря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих камбузних плит червоно-жовтими рибальськими вимпелами, і часом у ковші порту за ними вже не видно забортної води.

Вони тиснуться до причалів пачками по вісім-десять бортів — і виникає якийсь Шанхай. Ходять у гості. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ракійкою, мастикою та буряківкою за секретними домашніми рецептами. Горлають пісень, б’ються та миряться і знову горлають. І все це — не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки у своїх помаранчевих шторм-робах по виметаних просто на причал кошількових неводах — штопають та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів, збившись у зграю, ганяють по цих зелених капронових галявинах і азартно дзявкають на чужинців.

Восени отари моряків далекого плавання збираються в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів, і піти в закордонний рейс практично неможливо.

— Підеш на місцевий флот? — спитали мене у відділі зв’язку.

— Піду, — знизав я плечима.

Наче молодий спеціаліст мав право не погоджуватися, коли його «питає» начальник відділу.

— PC[2] «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Херсоні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Однокурсник твій на ньому ремонт відсидів. І — з підвищенням тебе. Перший рейс начальником усе ж таки.

— Що, справді перший? Це причина, — жартома підморгнув хтось із групових інженерів. Точніше, це я, молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти. А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.

Отож я вийшов з відділу, свято переконаний, що моя кар’єра мчить уперед семимильними кроками: рейс стажером, рейс другим радистом і ось уже — начальник радіостанції! І був прикро вражений, коли перший же знайомець з бувалих моряків, якого я зустрів під дошкою пошани, вирячив очі та зі співчуттям запитав:

— Місцевий флот? За що тебе так, Марконі?

Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена анфасами найкращих капітанів та старших механіків, була точкою, в якій сходились усі широти і меридіани. Сходилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зустрінуться, погомонять, перекурять цю справу — і знову гайда на сто років, один — на північ, інший — на південь: судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера під Гренландією до моря Космонавтів під Антарктидою. Працювали і на Чорному морі. Проте потрапити на місцевий флот — у гордих альбатросів-мандрівців океанами — вважалося покаранням.

По-перше, на місцевому флоті не платили валюту. По-друге, саме туди майнали усіх шибеників, яким «прихлопнули візу», й екіпажі підбиралися з просто феєричних шибайголів. По-третє… А було ще й по-четверте і по-п’яте.

Я викурив під пильним оком найкращих капітанів буквально три цигарки і вже знав майже все про того кота, якого щойно придбав у мішку.

— Розумієте, колеги, є пароплави сірі й є пароплави білі… Одні по півроку шукають рибу в океані, висолопивши язика, а як тільки її знайдуть, злі флагмани промислових районів під Західною Сахарою чи Намібією одразу женуть туди весь флот супертраулерів та плавбаз, не давши розвідникові як слід тією рибою поласувати. А розвідника посилають далі, куди жоден Макар і справді телят не ганяв.

А інші пароплави ставлять трал двічі за рейс, і то лише тому, щоб якийсь планктон зібрати. Вони катають морями-океанами наукових туристів з Інституту Південних морів чи із самої Москви. Краще, звичайно, з Москви, з універу, — москвичам завжди чомусь випадало вивчати з аквалангом якісь страшенно екзотичні Сейшельські острови, і порт для отоварювання якийсь геть не завалящий — не Сингапур, так Лас-Пальмас…

— Одним усе, Марконі, іншим — якась Мапутівка, де і купити нічого, крім кокосів. І тому так корпуси тих суден і фарбують: трудяг «розвідників» — у сірий колір, а «науковців» — у білий…

— А який же корпус у «Петра Кішки»?

— Чорний, Марконі, чорний.

Але дізнався я дещо і про самого «Кішку». Не про матроса-героя, а про риболовецький сейнер «Петро Кішка»[3] і передісторію його хрестин. У кожного судна в управі було своє прізвисько. Не те, що на борту, а те, що на язиках у моряків. У «Новоукраїнки» — «Хохлушка», у «Середньої коси» — «Драная коза» і таке інше. У «Кішки» таких прізвиськ виявилося аж два. Одне поважне — «Петро». Причому, це звучало саме так навіть російською, все ж таки ми були на Чорному, а не на Білому морі. Інше прізвисько було дошкульне і зневажливе — «Кошак». І команда вся, звичайно ж, — «кошаки». І я відтепер, виходить, теж.

Раніше ж судно називалося зовсім інакше, РСам рідко випадає носити чиєсь ім’я, їх більше на честь нікому не відомих містечок називають чи ще якось, а то й просто під номерами залишають. Але попередня команда шибайголів під попереднім іменем так уславилася якимись браконьєрськими «подвигами» в Грузії, що судно вирішили, від гріха та грузинської рибінспекції подалі, перейменувати в героя першої облоги Севастополя. Саме в героя, щоб вище начальство не дошукувалося справжніх причин зміни назви. Петра Кішку всякий знає. Він адмірала Корнілова врятував, кинувши англійське ядро, що ось-ось мало розірватися в траншеї, до казана з кашею.

— Молодець, служивий! — похвалив матроса щойно врятований адмірал, зчищаючи кортиком куліш із кашкета та бакенбардів.

— Добреє слово і Кішці приємне! — не за статутом відповів винахідливий матрос.

— Молодці! — ухвалили перейменування в міністерстві. — Як же це ми про матроса Кішку забули?

А нам тепер — ходи морями з прізвиськом «кошаки». І втіха нам була одна: за другої облоги Севастополя уславився своїм подвигом такий собі «червонофлотець Голубець», тож вибір йшов між цими двома матросами. І стали б ми «голубцями», якби начальство ухвалило друге ім’я!

Одне слово, інформацію до роздумів бувалі моряки видали мені з надлишком. Хоч плач. Чи лягай апендикс видаляти. А в Херсон нехай посилають іншого. Але моряки не плачуть. Особливо молоді та недосвідчені. Вони ще вважають себе людьми героїчної професії. І в Херсоні побувати їм, щойно з того Херсона випханим у моря, все ж таки кортить.

Потяг на Херсон відходив опівночі.

Потяг з Керчі прибував о десятій. Але шлях від вокзалу до судноремонтного заводу я опишу в якомусь іншому оповіданні. Зараз краще про те, яким я вперше побачив «Кішку», бо всю дорогу в розбитому вагоні, їдучи нічними таврійськими степами, тільки про те й думав.

Сейнер із чорними бортами стояв під плавучим доком на іншому боці затону. На фоні такої сірої прямокутної брили він виглядав ледь не малюком.

Але він, безсумнівно, був — Пароплав. Я був молодим моряком, але вже знав цю морську манеру називати гарні надійні судна одним словом — Пароплав. Це як знак якості, це як назвати когось Зварником в Інституті Патона. «Атлантики» й «тропіки» — Пароплави. Середні траулери київської «Ленкузні» — Пароплави. А ось «супертраулери» штральзундської побудови — казна-що: головний двигун — лише один, і в сорокових широтах корпус вигинає на хвилі, як бамбук. Але РС-300, безсумнівно, був — Пароплав. Я це відчув, тільки-но побачивши здаля його силует.

Обрис «Кішки» був стрімкий, наче він кудись летів, навіть стоячи під доком. Нехарактерний для сейнера загострений ніс був, напевне, позичений у міноносця чи чайного кліпера. Плавний граціозний прогин верхньої палуби — так вигинаються, потягуючись, пантери — сполучав високий бак, який важко було захлиснути штормовій хвилі, і низький ют, з якого зручно було вибирати трал. Біла надбудова з бортовим номером та круглими ілюмінаторами була ближче до кормової палуби. Над нею приткнулася, наче іграшкова, стернова рубка, і крила капітанського містка були схожі на затишні балкончики на будинку з мезоніном. Балконний вигляд псували хіба що помаранчеві рятівні круги. Жовта висока фок-щогла, що проткнула надбудову одразу за капітанським містком, наїжачилася передавальними та приймальними антенами. Жовті ж вантажні стріли попереду та позаду надбудови були прибрані по-похідному. А чорну обтічну фальштрубу над спардеком якийсь роботяга саме фарбував, відбиваючи на ній рибальську, червону в жовтому канті, смугу.

Ні, людство ще не вигадало і не спустило на воду нічого вишуканішого та прекраснішого, ніж РС-300, а в людства було щонайменше двадцять років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі. І хай їй чорт, тій валюті і тій штрафній команді роздовбаїв.

«Кішка» завершив свої справи під доком, двічі пихнув сизим димком з недофарбованої фальштруби і плавно покотився затоном до мене, наче демонструючи себе з усіх боків. Він не гнав поперед себе хвилю, він її різав навпіл, мов ятаганом, і плесо води в затоні навіть не збурилося. Будь-який вікінг на моєму місці вже склав би цілу сагу про те, як чорний дракар ковзає водами похмурого фіорду, і героя на березі по черзі гукають матрос, боцман та шкіпер, а Ейрік Рудий…

— Та прийми ж кінця, так тебе розпротак через коромисло в Миколу Чудотворця і дванадцять апостолів! — гукнули вже в мегафон, а я нарешті зрозумів, що матрос та боцман гукали саме мене — не якогось приблудного вікінга. І я кинув свій багаж ледь не у воду та побіг ловити швартов з високого носа «Кішки».

— Старпоме, судячи з гальма на швартовці, це наш новий начальник рації, — продовжив той «шкіпер» на весь затон, не вимкнувши гучну трансляцію.

— Прийміть хлопця й поясніть, що до чого. Щоб назавтра він у мене міг відрізнити шпринг від прижимного кінця краще, ніж фазу від маси!

— Ну, я ще не старпом, — представився мені вусатий тлустуватий та носатий дядько, який щойно тягав ті швартови поруч зі мною, вискочивши на причал, як Тарзан, ледь борт сейнера м’яко навалився на великий гумовий кранець на стінці. — Але поганий той матрос, який не хоче бути старпомом. Ходімо, Марконі. Дам ключі від каюти, обживайся поки. Колеги твого знову нема, валандається десь у «навігаційній камері», як у нього це називається. Справи переймати поки ні в кого.

«Мабуть, не варто казати, що це мій однокурсник», — вирішив я подумки. І пішов слідом за матросом-кар’єристом до білої надбудови на чорному пароплаві.

«Може, на місцевому флоті так заведено, що ключі від кают у вахтового матроса зберігаються», — вирішив я, бо не стане ж старший помічник капітана Тарзаном скакати по гумових кранцях. Утім, ще кілька хвилин тому я також не уявляв, що вже завтра складатиму капітанові іспит зі швартових кінців: я ж радист! А як же улюблена приказка усіх радистів «Хто на що учився»?!

Це коли зла та втомлена підвахта суне до рибцеху патрати рибу чотири години після восьми годин на вахті, а ти, радист, стоїш у коридорі весь у білому і поплескуєш приятелів по плечу, примовляючи оте «хто на що учився», бо радисти рибу не шкерять, їм руки берегти за статутом належить. Невже на місцевому флоті ці найрозумніші розділи статуту не діють?

І літній матрос, мабуть, щось втямив з мого розгубленого вигляду, а може, й сам не раз чув ті балачки під дошкою пошани:

— Не сумуй, Марконі. Білі пароплави — чорне життя. Чорні пароплави — біле життя, — приказок на флоті і справді до біса, була й на такий випадок.

Я посміхнувся — цієї ще не знав.

— Григорович, — протягнув мені шорстку долоню мій перший знайомець на «Кішці».

— Марконі, — по-дурному представився я. Ще б позивним сигналом назвався! Тобто Антон… — одразу виправився, — …Віталійович, — додав, згадавши, що вже начальник.

А позивний у «Кішки», нанесений чорними літерами на стерновій рубці, теж був оригінальний — LYFT. В ефірі мені загрожувало вже персональне прізвисько «ліфтер».

Плановий ремонт необхідний не тільки кораблям, а й морякам.

Сімейне життя дало тріщину, дружина десь загубила твоє фото і вже геть забула, як ти виглядаєш, бо ти з рейсів по півроку не вилазиш, і вона ще, гляди, когось стороннього за тебе прийме на тролейбусній зупинці — час морякові сідати в ремонт. Або інший випадок: ти зовсім весь із себе холостяк, одружитися за плавбою по морях ніколи, а роки спливають, скоро вже і на танці «для тих, кому за тридцять» пускати перестануть — час сідати в ремонт. Або розлучитися, нарешті, пройти через усі суди й розпилювання лобзиком особисто привезеного з Румунії меблевого гарнітура — для цього теж необхідно бути на березі.

Ремонти саме для цього і призначені. Наче і на флоті, але і на березі — коріння пускаєш, як плавуча рослина мангр. Щоб не перевелися мангрові зарості на Землі. Херсон же для таких ремонтів наче й створений, усе при ньому. І дружини, і тролейбусні зупинки, і тьма незаміжніх дівчат, і судді, які знають, як то воно бути моряком. І, наче на замовлення публіки, ремонтувалися у ньому пароплави з усіх портів, у яких традиційно херсонці ж і працювали, — й Одеса, і Севастополь, і Керч.

Склався навіть прошарок «моряків ремонтного плавання», як мій зниклий у «навігаційній камері» однокурсник, який сходив в океан лише одного разу і застряг по ремонтах. А що? Зарплатня наче й не закордонна, зате вдома. Оклади ось-ось мали переглянути і підвищити геть усім. Та ще й «котлові», і «квартирні» гроші тобі виплачують як відрядженому з Керчі. Та й обов’язків не густо, не сам же ремонтуєш, лише стежиш, щоб роботяги те робили якісно. Чим не життя? Але я пишу про звичайних морських моряків, нехай уже мені колишні хитровжучені однокурсники вибачають.

Хоча з’ясувати, хто з нас хто, коли на судні одночасно товклося аж два екіпажі, ремонтний та основний, я не міг днів декілька. Особливо довго я не міг визначити, хто ж справжній старпом. Він, безсумнівно, був десь поряд, але ми якось розминалися на не такій уже й великій верхній палубі, я натрапляв лише на старпома ремонтного або на матросів. Я лише зрозумів, що поза очі усі дражнять старпома — «Борман».

Справа ускладнювалася тим, що в останні дні перед випиханням з ремонту на ту настелену деревом та просмолену верхню палубу «Кішки» нагнали стільки роботяг, аж не вільно було плюнути під ноги, щоб не влучити у зварника, теслю чи маляра. Судно нагадувало човен діда Мазая, переповнений понад усяку міру зайцями в брезентових зварницьких робах. Або — взятий на абордаж призовий транспорт. Причому десант неголених буканьєрів у коричневих беретах та темних окулярах газорізальників очолював особисто головний інженер. І здавалося, що він розмахує над білою каскою не записничком із прив’язаним до нього олівцем, а прапором, на якому майорить гасло: «За план! За премію!!!».

Але обидва екіпажі та зварювальні буканьєри вшивалися з «Кішки» до принад Херсона відразу по заводському гудку, і на судні залишався лише один вахтовий. Він тобі й матрос, він тобі й моторист, він тобі й вахтовий помічник капітана. Чи гадав я коли-небудь, що мене навчатимуть міняти форсунки в котлі та запускати стоянковий дизель-генератор, щоб поставити і мене на вахту? І чи мріяв про те, що таки навчуся той дизель запускати?

На це, до речі, є інша приказка: «Що менше пароплав, то більше моряки». І мають на увазі зовсім не розмір наших кендюхів, а якраз те, що кожен моряк маленького судна вміє робити геть усе, що необхідно, аби судно не затонуло ні під причалом, ані в морі. Вони (чи вже ми?) краще пристосовані до життя й навігації. І навіть судновий кухар на малих пароплавах вміє стояти на стерні, якщо доведеться. А матрос звичайний вміє куховарити.

Позаяк мені вшиватися було особливо нікуди, бо киянин, я відразу поселився на судні в каюті, яку ще дофарбовували та дозварювали, і першого ж вечора мене пригощав смаженою картоплею та домашніми наїдками саме вусатий матрос Григорович. Він мені ту приказку (і до приказки) й розказав. Добре ще, що я, попри сумніви, все ж привіз із собою пляшку «Білого лелеки», бо про ритуал якоїсь «прописки за судном» усе ж мав уявлення, хоча статут те й суворо забороняє.

Григорович дав мені ще одну напрочуд корисну пораду.

— Ти телевізором на дозвіллі займись. Що там радари й радіопеленгатори? Про них лише капітан та два штурмани знають. А вся інша братія оцінює працю радиста лише за тим, як телевізор працює. Туреччину ловить — вах, який молодець! Останкіно не бере — за борт його, на корм катранам! Я твого колегу весь ремонт просив антену телевізійну перепаяти, але його хіба допросишся, лише до риболовлі руки доходили. Спінінгіст!

Цю пораду я пам’ятав потім на всіх суднах, і лад у хазяйстві радиста завжди починав наводити саме з телевізора. І завжди був — вах, який радист! Найкращу ж похвалу своїй праці, не пов’язаній з телебаченням, я почув колись на одному рудовозі «ріка-море», на який навідався в гості через півроку після свого списання із судна. Ми, як водиться, випили за несподівану зустріч в Одесі, хоча статут те й забороняє, і старпом рудовоза сказав:

— Ми помітили, що ти працював, лише коли списався і прийшов інший начальник…

А мені захотілося матюкатися.

Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса добрих порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки». У тому числі по гідроакустичній апаратурі та радарах. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?

До капітана у мене вже були особисті претензії. Річ навіть не в тім, що він встиг насміятися з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив на борт «Петра Кішки». З молодих спеціалістів на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь швидко до того звикає. Але капітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив замість «мічманки» — кашкета, розміром з маленький аеродром, — якийсь фетровий капелюх? Такий фасон продовжували носити лише якісь колгоспні бухгалтери у далекій провінції. І ця людина примушує мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижимного?

— Та не ображайся ти на нього, Марконі, він ще у смак не увійшов, свій власний командний голос не напрацював, — називав справжню причину мого неприйняття капелюхів Григорович. — У старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послухаєш його — о, це капітана Непийпива нотки прорізалися. О, а це — Акопян власною персоною. А на Непийпива ображатися за грубощі — дурниці. Працювати ніколи буде, — заспокоював мене бувалий матрос.

Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про Акопяна. Саме їхні суворі погляди з дошки пошани проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою пошани вертілося на язиках.

— Не щастить щось Акопяну останнім часом. То акустик у Пальмасі втік із судна і політичного притулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть, випив. Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед тим зустрічалися в морі.

— Акопянові якраз дуже пощастило, — не погодився Григорович. — Там за три кабельтових ліворуч були камінці, а за півмилі праворуч — кораловий риф. А «Середня коса» вперлася просто поміж ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?

Випадково виявилося, що саме на Сокотрі я вже був.

О, Сокотро! Якщо колись складатиму перелік місць на земній кулі, про які щиро жалкую, що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньому під номером першим. І навіть добре, що до тебе не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а про туристичні автобуси та камази шоферів-дальнобійників і згадувати смішно. Навіть Тура Хейєрдала місцева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала узгоджень з Міністерством іноземних справ в Адені, і поки мій норвезький колега-радист отримував ті дозволи по радіо, комишовий «Тигріс» пронесло повз зачарований острів.

Ось так стримано описувала колись Сокотру Велика Радянська Енциклопедія.

Все ж таки сучасні географи — люди без уяви та емоцій. Почали б вони здаля. З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті гори Сокотри посеред безкрайого синьо-синього Індійського океану. Довгі тижні судно було в полоні повного кола горизонту, його неспішно хитала повільна океанська брижа, його палубу із самого рання розжарювало безжалісне тропічне сонце, і люди на його борту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та летючих риб. І ось — земля! Острів прямо по курсу! І моряк генетичною пам’яттю пригадує радісний вигук марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його роду не значиться жодного іспанця чи португальця. Veja chão!

Здається, щойно відкритий острів поруч, ось вони — скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним ходом. Так насміхаються з моряків горизонт та кривизна земної поверхні.

Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру для європейців. І добре, що лише для моряків, а не для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими пляжами, на які не ступала нога Хейєрдала, і з тими крабами, які гасають по них, як гончаки, почувши шурхотіння чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим кораловим піском більше, ніж бліх на безпритульному котові, але вони віялом розбігаються вусібіч від вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні шпарки серед прибережного каміння. Аборигени Сокотри — ті тихо підкрадаються до крабів з води на човнах-довбанках і, як ковбої ласо, накидають на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.

Втім, іноді досить і моряків, щоб спаплюжити Едем. Пам’ятаю, як ми години три видиралися на прибережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й ноги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того, щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві, яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, емальовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею на стовбурі «Тут був Вася, 1976».

А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна з тих гігантських семипалих мушель, які моряки воліли перти до рідних сервантів, попри обмеження «Аерофлоту» на вагу багажу у тридцять кілограмів. А лангусти й мурени в прибережних розколинах? А струмки джерельної води між скелями та морем? І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля таких куцих довідок білі пароплави роками катали московську науку Індійським океаном?!

Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру московських географів та аквалангістів. Так склалося. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли з промислу і скерували перевозити в морозильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще водили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти не змогли, і траулер цілий тиждень простояв на якорі на глибинах, поки нас розвантажували баркасами. Тому й поставилися до нас зовсім не так, як до Хейєрдала, і запрошували на ті плантації фінікових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли, і ватага місцевих «максимок» супроводжувала нас у наших вештаннях островом усі дні стоянки.

Й ось виходить, Акопян, чи то пак, його сплюха-старпом прохід у тому бар’єрному рифі справді знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом просто у пляж, між камінцями ліворуч та рифом праворуч по борту. Дійсно пощастило!

— Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху не почув. Уже механіки помітили, коли в контур охолодження дизеля пісок потрапив і дизель грітися почав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир з Адена до Сокотри чалапав, — жодного шторму. Хоча ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега, щоб корму врозріз прибою тримати, але якби хоч невеличкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не порятував би.

— То ви були там, Григоровичу?

— Ще б пак. Я ж той старпом. Борщевський моє прізвище.

— А Борман?

— Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищне прізвисько. Боцман мене так ще й досі дражнить? Чи стармех? Бачиш, сиджу рік у матросах на ремонті. Хоча диплом штурмана місяць тому вже повернули. Віталя Атамас тримає мені місце старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відсидів, але управа щось ніяк не підтверджує мого призначення. Мабуть, ще розмірковують. Не кожен день у них старпоми навстоячки засинають, — вже реготнув Григорович, уявивши собі складність рішення, яке мало прийняти його начальство з відділу мореплавства.

— Насправді стоячи?

— Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався. Став біля автокерманича, сперся і відключився. Вже механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та харчі передавали з борту на борт увесь день. Я добу не спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм брехунам під дошкою пошани і передаси, як стрінеш. Був би пив, вже б десь у колонії рукавиці строчив на машинці. А я, бачиш, сиджу з тобою на вахті й теревені правлю. Ну, забрали штурманський диплом на рік, ну, змайнали в матроси, ну, вираховують із зарплати половину на оплату рятувальної операції. Але ж і «Середня коса» цілісінька, і я не за ґратами. Вважаю, що пощастило. І не Акопянові, а саме мені.

Телеантену я відкрутив з мачти, затяг до салону і перепаяв наступного ж ранку. Надворі вже морозно було, й олово не плавилося.

Не знаю, це попередні головорізи так наше керівництво нажахали, чи це мене нажахали горді птахи-говоруни під дошкою пошани, але жодного шибеника і шибайголови в основному екіпажі «Кішки» мною виявлено не було. Навпаки, усім нам перед відбуттям до Херсона кадровики та керівники казали: «Ну, з підвищенням тебе».

Другий механік ішов перший рейс другим механіком. Третій механік ішов перший рейс третім механіком. Кухар ішов у перший рейс взагалі. Щодо боцмана я не уточнював, нагоди не було, був він зі старих кадрових матросів, може, десь і боцманював до цього. Щодо другого штурмана й уточнювати не треба: на лобі в нього було написано, що перший рейс Другим, і то лише тому, що Третього у «Кішки» в штаті немає. Стармех теж раніше працював другим механіком на великих пароплавах. Про мене ви вже в курсі.

Й от, виявляється, капітан Атамас — теж перший рейс у капітанах. Це вже не штрафний пароплав виходив, а якийсь кар’єристський. Статистику дещо псували артільний матрос та Григорович. Але якщо зважати на те, що артільним матрос Вітя став уперше, а Григорович мав піднятися до старпома теж із матросів, винятку не було жодного.

Ох, ми їм наловимо риби! Це як кинути людину в море, не спитавши, чи вміє вона плавати. Випливе — значить вміє. Керівництво наше виправдовувало лише те, що іншого способу визначити, чи потягне людина начальництво радіостанції на РС-300, ніж призначити її начальником і подивитися, що з того вийде, насправді нема. І сама людина того не знає, навіть якщо допит влаштувати. Це кожного керівника зокрема виправдовувало. А от зібрати нас усіх докупи на борту «Кішки» одночасно — це вже був перебір.

Але море саме з’ясує, хто його вартий. Джозеф Конрад знався на морі і недарма вигадав девіз: «Зроби це або помри».

Добре все ж таки, що я пишу не вахтовий журнал. Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть якщо нічого не відбулося, в ньому заведено писати «нічого не відбулося», або «сигналів нема», або «стоїмо в попередній позиції» та інші «порожні роки». А от авторові оповідань вільно перескочити на три тижні вперед та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті. І самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумнішати заднім розумом. І все лише для того, щоб показати читачеві, що за людина був капітан Атамас і те, що не кашкет перетворює людину на капітана.

Штурмани цього не визнають, але вони всі — максималісти. Кожен з них, подаючи документи до морехідного училища, мріє стати капітаном. Не менше і не більше. Але вчать не на капітанів, вчать на «судноводіїв». Шлях на капітанський місток триває добрий десяток років, а для кого — і десятки років. Це радистам щастить — бац-бац — і в дамках. Уже начальник радіостанції, радіооператор першого класу, бо класи лише два, і вище першого не скочиш.

Шлях до капітанського жетона і погонів з трьома широкими золотими личками починається з матроса другого класу. Це обробник риби в рибцеху або палубний матрос, йому навіть на стерні стояти чи трал ставити ще не дозволяють, це вже матроси першого класу роблять. А далі — пішла писати бухгалтерія та кадри. Якщо є знайомий капітан, попросіть-но його показати свою трудову книжку. Можна й паспорт моряка, але штурманська ієрархія в один паспорт не влізе.

Четвертий помічник капітана ПР[4] «Ван Гог». Третій помічник на супертраулері «Зірка Азова». Ще з п’ять пароплавів на цій «веселій» посаді, коли ти в рейсі маєш вносити коректуру до всіх карт по всьому Світовому океану, вести суднову канцелярію, друкувати на машинці накази по судну, таскати за собою портами в портфелі усі документи екіпажу, а уявіть-но собі екіпаж у 120 осіб, як на тій «Зірці Азова», і в кожного щонайменше — паспорт, диплом та медична книжка, не кажучи вже про інші сертифікати. А, забув! Третій повинен усе це встигати зробити у вільний від вахти час. Бо вахту він уже стоїть самостійно.

Один мій знайомий «трояк» колись їхав з портфелем з управи на судно і вирішив попити по дорозі пива з діжки. Випив, сів на автобус та й їде до порту. Але щось муляє. Матінко рідна! Портфель з документами біля діжки забув!

Добре, що коли він рисаком прибіг на попередню зупинку, алкаші ще не второпали, що власник портфеля вже поїхав собі автобусом. Після цього цей «трояк» за тиждень до рейсу брав порожній портфель і ходив скрізь тільки з ним — портфельний рефлекс розробляв.

Ну, набігав тисячу морських миль з документами по причалах третім — можна тобі вже й другим помічником ставати. Цей на рибалках харчами та вантажем завідує, оскільки вантаж здебільшого — морожена риба, а вона — теж харчі. Кар’єрне зростання і набирання плавального цензу підкріпляється також зміною дипломів. Штурман малого плавання — капітан малого плавання — штурман далекого плавання — капітан далекого плавання. Другі помічники — вони ж Ревізори — вже, як правило, штурмани далекого плавання. Має Ревізор уже і першого підлеглого — артільного матроса, який рубає сокирою туші м’яса, видає на камбуз картоплю й цукор та краде морожену ковбасу з провізіонки. При цьому нікого не цікавить, як і де Другий ту ковбасу добув, коли повсюди планове господарство і ковбаси навіть на базу не завезли.

Старпом має стільки підлеглих, що ними вже не накеруєш без курсів підвищення кваліфікації. Уся штурманська служба, вся палубна команда з боцманом на чолі і вся обслуга: кухарі, пекарі, буфетниці, праля, матроси-прибиральники і таке інше. Крім того, він відповідає за «борти» — поточний ремонт та фарбування всього, що на верхній палубі, крім механізмів — за них «дід» (стармех) чи електромеханік («кулон») відповідають.

На кожному щаблі службових сходів штурмани «горять», як китайські феєрверки. Той не наніс вчасно зміну характеристик маяка біля порту Вішакхапатнам в Індії, бо судно працювало під Антарктидою, а його взяли та й перекинули під той Вішакхапатнам, але правити карту вже було пізно, і… Той при прийомі вантажу шийки лангуста з одеської експедиції в Аденській затоці «зівнув» два стропи. Строп — це двадцять паків. Пак — це три брикети по одинадцять кілограмів. Кіло шийки лангуста на італійські ліри коштує… — і другого помічника переносять у знаменник.

А в цього старпома просто роульс під час тралення зірвало ваєром і траловому матросу по нозі добряче вдарило, довелося до госпіталю в Кейптауні здавати (за валюту!). І всі розуміють, що судно стареньке, рік до капіталки залишився, і матрос ґав ловив, але перевидаток валюти на когось вищому керівництву списати треба, а позаяк за всі пристрої (не механізми!) на верхній палубі відповідає старпом, а роульс — це пристрій, — уже старпома в знаменник.

Кар’єра справжнього судноводія — це «злети й падіння». Ви вже взяли трудову книжку у свого знайомця-капітана? Пошукайте в ній сліди цих планомірних злетів і карколомних падінь. При цьому враховуйте, що судно судну не рівня. І старпом на супертраулері (РТМ-С) — це вище, ніж капітан на середньому риболовецькому траулері морозильному (СРТМ). А капітан-директор китобійної бази «Радянська Україна» — це вже номенклатура ЦК Компартії. Якщо ви жодних падінь не знайшли, самі злети — попросіть свого знайомця-капітана показати вам ворс на долонях і надалі можете його так і називати — «мій чарівний волохань». У людини ворс росте на долонях, якщо в неї рідний дядько — начальник главку «Азчерриба», а тесть — міністр рибного господарства Союзу РСР. Принаймні так вважають моряки.

Але ось ти вже старпом. Уже призвичаївся, притерся, міцно стоїш на палубі і службу свою знаєш. Один крок до вистражданого капітанського містка. Але бачили ми таких швидких, як Настя. Зась! Де на вас, кар’єристів, держава пароплавів набере? А якщо про СРСР вже згадувати — може, просто партійністю не вийшов. У тебе партія в шахи, ферзевий гамбіт, а потрібна — лише комуністична. І роки спливають, діти без тебе виростають, одружаться вже скоро, а ти все ще старпом.

А штурмани всі — максималісти. Вони геть усі в дитинстві капітанами мріяли бути. Не більше, але й не менше. І вони ладні проміняти РТМ-С на PC, Червоне море на Чорне і Порт-Луї на Маврикії на порт Поті в Грузії.

Про порт Поті моряки колись склали пісню, яка починається зі слів: Чорт придумав цеє Поті / І збудував на болоті. Порт Поті взимку — це мряка, сирість та мандарини, а також — штормові попередження чотири дні із семи, вітер до 25 метрів на секунду, тягун у порту на вхідних створах, і саме під час шторму тобі в порт заскочити не дають. Якщо комусь кортить вийти за такої погоди в море — вийти не дають теж. Це пастка для щурів. Отримав штормове попередження — бігом у порт, до рибного басейну, займай місце біля самого причалу, бо зараз набіжить охочих, на берег сходити через чотири борти доведеться. І починається штормовий відстій.

Втім, «Петру Кішці» та ще одному РСу-розвіднику дозволяли стояти обабіч морвокзалу за особливі заслуги перед Грузією. Просто під пальмами на набережній та рестораном на другому поверсі. Можна було завалитися усім екіпажем до ресторації, а вахтовому виставити стільця на балкон, щоб кричав усім стороннім: «Мужик, куди преш!»

Здавалося б, радій, радисте. З порту на передачу не працюють, приймай собі циркуляри з Керчі та дивися по телевізору «Того самого Мюнхгаузена», не виходячи з радіорубки.

Це була основна перевага у становищі радиста на РСі. Конструктори, яким потрібно було багато чого втиснути в малий об’єм, двері з радіорубки та з капітанської каюти вивели просто до кают-компанії. Вона ж салон, вона ж — їдальня команди. На малих пароплавах часто суміщають те, що на супертраулерах у різних кінцях пароплава. Два столи, намертво прикріплені до палуби, диванчики вздовж переборок та принайтовлені до спеціальних скоб на палубі стільці, віконечко на камбуз, двері до умивальника та душової. Трап на капітанський місток. І все це сходилося в кают-компанії.

Але найцікавішим було, звісно, те, що з душової можна було потрапити до машинного відділення та до вбиральні (моряки кажуть — гальюн). Це вже конструктори нахуліганили, звичайно. Миєшся, а тут якийсь механік, весь у мазуті, через твою душову кабінку до дизелів суне. Або з гальюна хтось як вискочить, зайшовши з верхньої палуби. Вбиралень з двома входами, через які можна потрапити до машини та до кают-компанії, ви в себе на березі точно не бачили.

Але ми на конструкторів не ображалися, а навіть раділи нахабності їхньої думки, коли на верхній палубі гуляла вода під час шторму, а потрапити в туалет усе ж треба і бажано не мокрим, як іхтіандр. Душ принаймні можна прикрутити на час розходження з брудним механіком. Крантик від штормів був не в наших руках.

Отож варто мені було просто розчинити двері радіорубки і всістися на диванчику, я бачив би телевізор, і мені не потрібно було займати зручні місця один поперед одного, як це водилося в наших механіків, матросів та кухаря. До речі, усіх наших матросів звали однаково, це вже не інакше, як знову кадровики пожартували. Але вихід із ситуації екіпажем винахідливого «Кішки» було знайдено. Один матрос був Вітя, один — Вітька, а один — Віктор Іванович. Причому, продовжуючи жарт кадровиків, Віктором Івановичем звали наймолодшого.

Кухар у нас був уже інший. Капітан Атамас показав свій власний командний голос, залишивши хлопця на причалі в Керчі, навіть не попередивши відділ кадрів. Зманив іншого кухарчука з відстійного судна і вже з моря дав радіограму «Прошу провести заміну». Попередній випускник кулінарного технікуму не тільки не переносив хитавиці, але й страждав якоюсь патологічною нелюбов’ю до їжі, що для кока неприпустимо.

Але мені було не до кіно, не до жартів і не до вечері. Я хотів пройти через умивальник та душову до гальюна, стати в отвір ногами й спустити воду. І щоб мене винесло кудись далеко від цього Поті та цього чорного «Кішки». Бо телевізор залишався єдиним приладом з мого завідування, який не згорів у перший же тиждень роботи. Якщо мій ремонтний однокурсник не перевертався уві сні, як пропелер, у далекому вже Херсоні, значить він абсолютно нечутлива й нечуйна людина. «Судно з ремонту, а не розвалюха якась», — пригадував я напучування начальника відділу, але не міг примусити себе посміхнутися навіть гірко.

У перший же тиждень роботи під Поті в мене згоріли: радіолокатор «Міус», радіостанція проміжних хвиль (ПХ) «Чайка», головний передавач «Барк», радіоприймач «Шторм-2», радіопеленгатор «Рибка», лаг електромагнітний «ЕЛ-8м», гідролокатор «Сарган», радіостанція ультракоротких хвиль (УКХ) «Сейнер», норвезький ехолот «SIMRAD», японський ехолот «FURUNO», траловий кабель-зонд «СКОЛ» і німецький ехолот, назву якого я вже забув. Ви можете спитати, навіщо на сейнері стільки ехолотів та іншої гідроакустики, от спитайте, а я вам тоді нагадаю, що ми були пошуковим судном, яке мало шукати рибу від Сочі до Батумі і наводити на неї інші судна. Шукати рибу в такому стані, коли на судні працює тільки телевізор, жоден капітан, навіть із дошки пошани, ще не навчився. Не вмів цього і Віталій Атамас. Він сидів у своїй каюті і теж не дивився «Того самого Мюнхгаузена» з Олегом Янковським у головній ролі.

Я ж сидів у радіорубці, обклавшись схемами та технічною документацією, і не знав, за що мені хапатися. Просидів таким чином вже добу, й очі мені лізли на лоба. Ось вже втретє перечитував фразу з німецького техопису «Ми бажаєм Вас усєгда повний трал» і не міг збагнути її змісту.

Згадайте, що писав я вам про капітанів та їхні тернисті шляхи на однойменний місток. Варто було Атамасу втратити свій шанс, іншого йому вже ніхто не надав би. Принаймні найближчими роками. Якщо я, молодий салабон, не відремонтую якимось чином усю апаратуру, судно працювати не зможе. Із цієї ситуації у капітана Атамаса було два виходи: повертатись у Керч на ремонт, щойно з ремонту в Херсоні вийшовши, що було для нього в першому ж капітанському рейсі небажаним, або безпечніший для капітанської п’ятої точки вихід — викликати з Керчі мені заміну і вчинити, як із попереднім кухарчуком.

Але капітан Атамас обрав третій шлях. Він вийшов зі своєї каюти, пройшов між кіношниками, відчинив двері радіорубки і зачинив їх за собою.

— Значить так, начальнику…

На цих його словах я стрепенувся, пізніше поясню чому.

— Начальнику, мені для роботи потрібні: радіолокатор — обов’язково, будь-який з ехолотів або гідролокатор — на вибір, станція ПХ або головний передавач та «Шторм» — на вибір. Почни з радара. Дуже бажано, щоб ти встиг це зробити, перш ніж закінчиться штормвідстій. Але не панікуй, шторми в Поті затяжні взимку. Щонайменше — ще три доби. Йди поспи годин шість. Усе інше ремонтуватимеш, як буде час і натхнення.

«Віталя Атамас» поставив на карту всі свої кар’єрні здобутки. І цією картою був молодий салабон, що третій тиждень працював самостійно. Я, звичайно, був ще салагою, але це зрозумів уже тоді, присягаюся. Може, не так виразно. Ну, в радянському кіно молодий салабон після таких капітанових слів мав би гризти броньовані кабелі зубами і відремонтувати все за одну годину. До речі, капітан Атамас мав би ще щось вставити про партію і комсомол.

— Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, — і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою ремонтується.

А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, йди спати». І виставив пріоритети.

Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитувався у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана не витримала і зізнавалася, що баронові підмочили порох, щоб він до Місяця не долетів, а гепнувся і насмішив публіку.

— Панове, чи є у когось із вас ТАКА жінка? — риторично запитував Мюнхгаузен.

І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.

— Є. У мене, — спокійно відповів Янковському Григорович.

Радар я відремонтував уже наступного дня під вечір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як те зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там вигорів блок живлення, який у машинному відділенні, і вся проблема була в хитрому реле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї німецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть у навігаційній камері її ні в кого не було. Про те, що за дурною головою і ногам горе, я якось не згадував. І тут Григорович:

— А що твоя релюха має робити?

— Спочатку вона пускає струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а потім перемикається і дає високу напругу на радар ось по цьому…

І тут я зрозумів, що все це можна зробити без релюхи взагалі. Це так чудово вийшло. Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці», відтепер треба було провести такі церемонії. Зателефонувати до машини і скомандувати: «Радар на товсь,[5] положення один». Механік клав трубку, йшов на інший бік машинного відділення і перемикав пакетний вимикач у положення «один». Повертався до телефону й доповідав: «Положення один». Тоді штурман вмикав перемикач безпосередньо на радарі й знову гукав у машину: «Радар на пуск, положення два!». Механік знову клав трубку, човгав через усю машину і клацав масивним пакетником на цифру два. І вже можна було нічого не доповідати, радар оживав і починав вимальовувати на екрані візерунки берегів та зустрічних пароплавів. Хоча мені й дивно, що ніхто при цих процедурах не кричав у мікрофон: «Поїхали!».

Я написав інструкцію окремо для штурманів, окремо для механіків і вивісив поблизу радара та блока живлення. Коли через рік знову у справах потрапив на «Кішку», на якому вже був геть інший екіпаж, я побачив незмінними і свої інструкції, і свій «тимчасовий» пакетник, і навіть побачив знову повністю процедуру «запуску радара на орбіту». Наступники внесли лише одне вдосконалення — подовжили шнур мікрофона, і тепер механік човгав через машину лише один раз. Ось так зароджуються флотські традиції. Вже ніхто не знає, чому воно так сталося. Вже ніхто не пам’ятає, що це було тимчасово, що треба викликати ремонтників. «Тимчасове — найбільш постійне!» — головне гасло моряків. А що замість хитрої релюхи працюють циркачі, то кому яка різниця.

Ви знаєте, до речі, що космонавти на Байконурі ще й досі їздять до своїх кораблів автобусом ЛАЗ і не хочуть жодних мерседесів, бо ЛАЗ — щасливий. Він Гагаріна до історії людства підвозив. Той же принцип. Працює — не чіпай!

Натхнення і часу мені вистачило на вказаний капітаном мінімум апаратури. А азарту, який замість досвіду, — навіть на максимум. За пару тижнів я зробив це. Останнім я відремонтував німецький ехолот, назву якого забув. «We did it!» — кричать у таких випадках герої голлівудських фільмів. А я не з крикливих. Я просто пригадував Конрадове «Зроби це або помри» і думав, що помирати мені ще зарано.

Ви розумієте, що з того Поті мені вже ультрафіолетово, якого капелюха носить мій капітан? Оце тільки зараз подумалось: може, той капелюх Атамаса теж був щасливим, як гагарінський ЛАЗ?

Але більше за все в оповіданнях мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати «у цьому оповіданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому заманеться. І я, не змигнувши оком, гортаю сторінки на три тижні назад, і «Кішка» щойно відійшов від заводського причалу і лише прямує до Керчі, щоб прийняти на борт тралове спорядження, аварійний інвентар та запаси перед рейсом на Поті. До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання.

Не знаю, що писали в судновому журналі штурмани. Я ж записав: 16–05 мск. Вийшли з п. Херсон. Вахту відкрив ШРМ такий-то.

ШРМ — це радіоскорочення для підпису начальника радіостанції. Радіооператор би підписувався ОП. Що не кажи, а приємно все ж таки вперше виводити в журналі оте ШРМ. Мені належало прийняти однодобовий та тридобовий прогнози погоди з Одеси і передати до Керчі написану капітаном радіограму про те, що ми вийшли з Херсона й ідемо на Керч. Очікуваний час прибуття (ЕТА) до Керчі 23-го 17–00 мск. Моряки дуже забобонні люди. Чи навпаки — реалісти. Вони ніколи не стверджують, що будуть у Керчі за дві доби. Вони навіть в усному мовленні неодмінно кажуть: «Сподіваємося бути».

Я записав обидва прогнози до журналу обліку вхідних радіограм і відніс на капітанський місток. За прогнозом виходило, що в нас є дві відносно спокійні доби зі швидкістю вітру 12–17 м/сек та висотою хвилі 15–20 дм, щоб проскочити в Керч. Ось на третю добу по районах 222 та 333 передбачалося підсилення вітру до штормового, тож ми мали поспішати. Потім я увімкнув головний передавач і почав викликати Керч. Керч почула мене досить швидко і сповістила, що також має для мене дві радіограми.

НАКАЗОМ НОМЕР 1235/1317 ВІД 21/11/87 МАТРОСА БОРЩЕВСЬКОГО ПЕРЕВЕДЕНО ПОСАДУ СТПОМІЧНИКА КАПІТАНА PC ПЕТРОКІШКА КРПК ПІДПИС.

— значилося в першому радіо. Це була гарна звістка.

Я з повним правом міг підійти до Григоровича і заявити, що з нього могорич.

ЗВЯЗКУ ПЕРЕГЛЯДОМ ШТАТНИХ РОЗКЛАДІВ ПІДВИЩЕННЯМ ПОСАДОВИХ ОКЛАДІВ ПЕРЕВЕСТИ НАЧАЛЬНИКІВ РАДІОСТАНЦІЙ СУДЕН КЛАСУ PC ПОСАДУ РАДІООПЕРАТОРА ОКЛАДОМ 190 КРБ КРПК ПІДПИС

Оцінювати цю звістку я не берусь як особа зацікавлена. Я дав собі слово не вживати нецензурної лексики навіть у морських оповіданнях. Виходило, що в начальниках я проходив усього тиждень і ось вже знову радіооператор другого класу. Та ще й оклади підвищили всім, крім мене. Тобто мене спочатку понизили до радіооператора, а потім підвищили мені оклад, і він залишився такий самий, як був. Де справедливість? Радіооператор — особа матеріально не відповідальна. А на мені вже висіла вся радіоапаратура «Петра Кішки», і те засвідчував приймальний акт у трьох примірниках.

Але я старанно записав і цю чорну звістку до журналу вхідних і відніс капітанові. Тепер ви розумієте, чому я так стрепенувся, коли Атамас звернувся до мене в Поті «начальнику»? Так уже знову радіооператором, а не ШРМом я вперше вийшов у Чорне море.

Берегова публіка знає Чорне море теплим і лагідним. І шторм для неї — лише можливість погойдатися на хвилях. Публіка ця складає пісні «Самоє сінєє в мірє, Чьорноє морє майо». Моряки ж прекрасно усвідомлюють, що такі назви морям даються неспроста. Якщо якийсь моряк із зневагою відгукнеться про Чорне море, значить, він просто ще салабон, і мушлі на його кормі — косметика.

Хвиля на Чорному морі коротка та стрімка. І різку хитавицю не порівняти з повільним гойданням на довгій океанській хвилі, коли судно встигає плавно спуститися з водяного пагорба і плавно заповзти на наступний. Через деякий час ти вже просто не помічаєш такої плавної хитавиці і безстрашно ставиш тарілку на стіл, навіть не піднявши спеціальних бортиків. На Чорному ж морі працюють самі акробати.

Склянок і тарілок на чорноморських пароплавах нема. Самі емальовані миски та кружки. І столи завжди застелено мокрою скатертиною. Втім, вечеряти нам було особливо нічим. Молодий Ревізор повернувся з бази, облизня піймавши. Того нема, цього не завезли, навіть масла вершкового на сніданок нема, самі хліб, макарони та морська капуста консервована. Ну, і макарони — харч, якщо іншого нема. Але молодий кухарчук так їх пересолив, що вони застрягали кілком у горлянці. А ще кухарчук той виявився таким моряком, про яких у характеристиках пишуть: «морські якості нижче середніх». Закачувався він.

Люди до хитавиці звикають по-різному. Одному — як з гуски вода, пика лише червоніє й апетит прорізується. Інші зеленіють, як фейхоа, і на їжу дивитися навіть не можуть. Але це ще не причина псувати людині характеристику. Зелений-зелений, але якщо пересилюєш себе і стаєш до роботи, нудота відступає. Матрос Віктор Іванович міг посеред вахти попросити «потримай-но стерно», вибігти на підвітрене крило містка, смичконути й повернутися до обов’язків стернового, наче нічого й не сталося. А от якщо людина залягає пластом у койці і лише стогне або причитає «ой, лишенько, ой, горечко», і жаліє себе, укохану, а не колег, яким доводиться виконувати ще й роботу за неї, цій людині на морі не місце, дверима вона помилилась.

У мене в характеристиці було написано: «морські якості гарні», але мене теж нудило, бо хитавиця РСів була мені незвичною. Ці судна мають надлишкову остійливість. Це значить, що хвиля може валяти судно, але воно, як іван-покиван, щоразу повертатиметься на рівний кіль з немислимих кренів. На Далекому Сході навіть цунамі не могло покласти РСи щоглами на воду й потопити. Їх так, на рівному кілі, на берег і викидало. Тож для судна надлишкова остійливість — це добре. Погано для шлунків моряків. Але ми — не пасажири на цьому світі, якось пристосуємося.

А поки що «Петро Кішка» вискочив з вузького горлечка Бузько-Дніпровського лиману і прямував на південь вздовж Тендрівської коси. І маяки супроводжували нас своїми вогнями, вказуючи, що на захід нам повертати поки зась.

— Закріпити все по-штормовому! — віддав команду капітан Атамас. Стосувалося це більше боцмана та матросів. Що мені було кріпити, крім журналів та кулькових ручок? Правда, під стільцем у радіорубці я віз до Керчі вібратор якогось ехолота, але він був такий важелезний, що його годі було зрушити з місця вдвох, не те щоб похитнути хвилею.

За Тендрівськими маяками відкрився Софійський, на вахті старпома я вже міг би побачити Тарханкут, якби не закрив вахту й не пішов до каюти. Каюта радиста на РСах у носових приміщеннях. І койка схожа на гойдалку. Вона підскакує догори, коли PC виповзає на чергову хвилю, і падає вниз, коли він через ту хвилю перевалює. Кращий спосіб до чогось звикнути — вирішити, що це навіть приємно. Як у гамаку. Гойда, гойда-да. Сонько-дрімко носить, усім, хто лиш попросить…

Гойда, гойда-да. Отакий капець, малятка, любі хлопчики й дівчатка…

Давав же собі слово не матюкатися навіть у морських оповіданнях. Але це не я, це Дід Панас. З класики слова не викинеш.

Ми з Чорним морем звикали одне до одного. Негостинне воно взимку — а все ж рідня.

Коли повертаєшся додому з довгого океанського рейсу своїм ходом і нарешті проходиш Босфор, і береги розбігаються в напрямках Грузії та Болгарії, кожен чорноморський моряк думає: «Ну, от і вдома». І не бере до уваги, що до рідного порту ще не менше, ніж півтори доби ходу, якщо це Севастополь. Бо Чорне море — це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля видається тобі давньою знайомою.

Білий пароплав «Середня коса» пройшов Босфор майже одночасно з виходом «Петра Кішки» з Очакова. Екіпаж та московські науковці вже намилувалися мостами (брешу, тоді в Босфорі ще був лише один міст між Європою та Азією), фортецями, палацами й мечетями Стамбула. Під мостом усі кидали у воду дрібні монети. Чорноморська моряцька прикмета: щоб візу не прикрили. За кормою цього рейсу Індійським океаном і околицями «Середня коса» залишила декілька тисяч морських миль. Екіпаж уже пакував валізи й готувався до зустрічі з керченською митницею: ховав по секретних закутках зайві джинси, жуйки, запальнички, косметику та інші приємні дрібнички. До дому, вигуків рідні на причалі та інших урочистостей залишалося півкроку. Але моряки зовсім недарма не кажуть: «будемо в Керчі в п’ятницю». Кажуть «сподіваємося бути».

Одеса щось наплутала з довгостроковим прогнозом. Ми це зрозуміли, ледь пароплав висунув носа з-поза мису Айя на південному узбережжі Криму. Нам так дало по зубах, що встояти на ногах стало проблемою. Загриміли миски та кружки на камбузі. Покотилися салоном непринайтовлені стільці. Чорне море стало справді чорним, суворим і несентиментальним, виправдовуючи свою назву.

Ходова вахта була Борщевського, але капітан Атамас теж був на містку.

— Може, до Севастополя повернутися, переждати штормове? — запропонував варіант старпом.

— І наразитися на севастопольський портовий нагляд? — спитав Атамас.

— Вони там усі відставники, зірочки крізь морфлотівські погони ще й досі просвічують. А нас друга половина аварійного спорядження в Керчі чекає. Застрягнемо на тиждень, не менше, поки з їхніх пазурів вирвемось. А харчів на таку стоянку не вистачить. От же ж Другий. Взяв лише на три доби. Наче не для нього писано: «Ідеш у море на тиждень, бери харчів на місяць». Ні, давай вже до Ялти краще проскочимо. І до Керчі ближче, і не чіплятиметься ніхто у вантажному порту — на висілках.

Отже, мені було наказано терміново зв’язатися з Ялтою й запросити добро на штормовий відстій, чим я пішов доблесно займатися. Навіть така нескладна справа, як передача радіограми, за мисом Айя перетворилася на акробатику та еквілібристику. І далі я вже ніде не писатиму, що, передаючи РДО телеграфним ключем, я при цьому тримався рукою за стіл та інколи балансував на одній ніжці стільця, бо коли еквілібрист уже працює, то на такі дрібниці уваги не звертає.

Я викликав ялтинський радіоцентр на його частотах, а він мене ігнорував. Чи не чув, чи вдавав, що не чує. Ми ж не ялтинської приписки були. Я трохи подумав і підвищив категорію своєї радіограми до «термінової». Жодної реакції. Я підвищив її до «нагально термінової». Вище вже йшли лише категорії «аварійна», «урядова» та «кінець світу». Теж без реакції. Але нарешті десь під Форосом мені таки відповіли, РДО прийняли, і я став чекати на робочому каналі, поки передадуть відповідь із портового нагляду. Це вже була проста формальність. Але я прочекав її майже до Ластівчиного гнізда, коли до ялтинського порту вже в мегафон зручніше гукати.

Портнагляд давав добро. Але я не встиг навіть віднести радіограму на місток, починався циркулярний строк Керчі, коли радіоцентр передає без підтвердження прийому всі термінові радіограми, а радисти із суден уже підтверджують їх пізніше, коли на зв’язок виходять. Кожне судно в морі має виходити на зв’язок принаймні двічі на добу. Навіть якщо радіограм нема. Просто передають свої координати. Називається це QTH[6] здати. У циркулярі ж на 16–10 мск першою ж радіограмою для всіх пароплавів нашої управи йшло таке:

АВАРІЙНА

УСІМ СУДНАМ МОРІ

14-35 МСК ОТРИМАНО АВАРІЙНУ РДО СРТМ СЕРЕДНЯ КОСА КРПК СУДНО ДРЕЙФУЄ ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЧОРНОГО МОРЯ ПОЛОМКОЮ ГОЛОВНОГО ДВИГУНА КРПК ВІДРЕМОНТУВАТИ ГД СУДНОВИХ УМОВАХ МОЖЛИВОСТІ НЕМАЄ КРПК КООРДИНАТИ… КРПК УСІМ СУДНАМ ПОБЛИЗУ ВКАЗАНОГО РАЙОНУ ТЕРМІНОВО ВИЙТИ ЗВЯЗОК ДОПОВІСТИ ГОТОВНІСТЬ РЯТУВАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ КРПК ЯСНІСТЬ ПІДТВЕРДИТЕ ПІДПИС

Так я і приніс на підпис Атамасу одразу дві радіограми. Про те, що ми можемо перестояти шторм в Ялті, й аварійну — про те, що ми мусимо лізти в саму пащеку того шторму. Судно вже підходило до вхідних воріт ялтинського вантажного порту:

— Тебе тільки за смертю посилати, — пожартував Григорович.

Він ще не знав, що я приніс не лише добро на вхід у порт, поки Атамас не дав йому прочитати друге радіо.

— Ми начебто вже не в морі, а в порту, — озвучив Григорович можливі варіанти.

Радіо ми не підтверджували. До рятувальної операції ми не готові. У нас ні харчів, ні рятувального спорядження на борту. Портнагляд нам дав добро лише на разовий перехід до Керчі. РСом у такий шторм буксирувати СРТМ з його вітрильністю — марна справа. Управі нічого не заважає відправити в море співрозмірний пароплав, який хоч на хвилю з «Козою» на буксирі вигрібати зможе. Ну, прийдуть вони на чотири години пізніше.

Григорович, мабуть, вирішив полегшити Атамасу вибір і взяв на себе найбруднішу роль шукача виправдань. Але робив це якось непевно, роль йому самому дуже не подобалася.

— Чотири години, — повторив Атамас. — Сьогодні п’ятниця, робочий день закінчено. Поки зберуть із домівок екіпаж якогось судна і наладнаються до виходу в море, пройде всі вісім.

Атамас помовчав.

— І потім, це ж «Середня коса», Григоровичу… — несподівано підморгнув він своєму старпомові.

Мені так і кортить написати, що Григорович одразу вигукнув стерновому:

— Півборту право! — наче тільки й чекав на останні слова капітана. Бо це було б виграшним для оповідання й вірно б передавало експресивність моменту.

Але сумління та гарна морська практика примушує мене, щоб Григорович, як воно було насправді, буденно підійшов до примусової трансляції, кашлянув і сказав:

— Слухати в низах. Усім за щось триматися, йдемо на розворот!

І після цього теж буденно і навіть затихо скомандував:

— Стерно право п’ятнадцять.

— Стерно право п’ятнадцять, — повторив команду стерновий матрос Віктор Іванович, як було заведено. І не питайте мене, ким, коли і з якого дива було заведено. Я підозрюю, що вже років триста тому. Стерновий повторив наказ, розвернув стерно на 15 градусів і, коли стрілка на приладі стала належним чином, доповів:

— Є, стерно право п’ятнадцять!

— Тримайтеся, — нагадав нам Григорович.

І нас так поклало хвилею, яку ми прийняли усім бортом, що якби під нами був не гарний рисак «Петро Кішка» з його надлишковою остійливістю, рятувальники знадобилися б уже нам. Але «Кішка» відіграв, випрямився і побіг уже з попутною хвилею, приймаючи її з корми.

— Що це було? — спитав у мене кухарчук, отетеріло вискочивши з камбуза, коли я скотився трапом до салону.

— Йдемо до «Середньої коси».

— До Тузли? — перепитав кухарчук.

Бо Середня коса — це інша назва острова Тузла.

— Ні, до СРТМа. Він заглох посеред моря.

— Господи, куди я потрапив і де мої речі? — вирвалося в кухарчука.

«В рундуку речі, як у всіх, — подумки відповів я. — Зібратись — тільки підперезатись».

— Ого! Ну ви даєте! — вискочив з машинного відділення третій механік за училищним прізвиськом Гном. Він вчився колись майже одночасно зі мною, тільки в четвертій роті і курсом менше. Механік був дрібненький, у завеликій робі та в брудному ковпачку з помпончиком. Я подумав, що це училищне прізвисько, мабуть, теж прилипне до малого й мандруватиме з ним морями, як «Борман» прилипло до Борщевського. Очі Гнома горіли від щирого захвату. Мабуть, вперше бачив у своєму підземеллі такий крен, коли вже однаково, по підлозі чи по стіні тобі далі бігти, бо крен — 45 градусів.

— Ну, почекати трохи можна було? — вже як Пилип з конопель вискакував з душової артільний матрос Вітя.

Ви ж пам’ятаєте, що на «Кішці» через душову можна було потрапити будь-куди.

— Попереджати ж треба вчасно! Сиджу над очком, штани спущені. І тут «Триматися в низах! Йдемо на розворот!». А штани чим тримати?

— Розбився! Бутильок зі спиртом технічним розбився! — вискакував усе з тих же конопель старший механік. — Ну, старпоме! Я тобі це пригадаю! — Григорович саме спускався по трапу з рульової рубки.

— Куди йдемо? — стали його питати всі.

— «Середня коса» обламалася. Треба трохи підсобити колегам.

І стармех відразу вибачив Григоровичу цілу сулію «шила», як називають технічний спирт на флоті. Для такої людини, як наш стармех, це був справжній, а не показний героїзм:

— Ну, Бормане, покажи цим жевжикам.

І всі у кают-компанії, а зібрався тут майже весь екіпаж, окрім вахти, одностайно схвально зареготали. Не було з нами лише кухарчука. Втік ойкати та жаліти себе до каюти. А марно. Судно йшло тепер за хвилею, хитавиця зменшилася, і ми могли б останній раз поїсти гарячої страви «макарони по-флотськи, тільки без м’яса» перед тим гармидером, що почався за кілька годин.

Одеса, помилившись із довгостроковим прогнозом, тепер виправилася і впевнено пророкувала нам кінець світу в найближчу добу. Північно-східний вітер 18–23 метри на секунду, пориви до 25 метрів і висоту хвилі 30–35 дециметрів. Ви вмієте переводити дециметри в метри і метри на секунду в кілометри на годину? На нас зі швидкістю 90 кілометрів на годину мчав зимовий ураган і гнав поперед себе отари триметрових пінних баранів. І все на наші нові ворота.

Добре, що ми встигли до «Середньої коси» ще до того, як шторм підсилився до урагану, і змогли «взяти її за ніздрю». Так кажуть, коли беруть пароплав на буксир, пропускаючи його через носові клюзи. З нашої палуби «Середня коса» здавалася білим лобастим китом поряд з маленьким, але моторним чорним вельботом китобоїв.

Знерухомленого «кита» розвертало лагом до хвилі і нещадно валяло з борту на борт. Ми повинні були розвертати його носом на хвилю й утримувати так. Бо сподіватись, що наші триста кінських сил спроможуться на щось більше, не доводилося.

Тільки от гарпунили вони нас, а не навпаки: у нас не було линемета, який вистрілює на декілька десятків метрів тонким капроновим шнуром, — він чекав на нас у Керчі на складі. Але і цей леткий капроновий провідник ми змогли підхопити лише з третьої спроби. За провідником ми вибрали на борт поліпропіленовий міцний кінець, а вже по ньому нам на борт передали сталевий трос. Чого-чого, а сталевих тросів на будь-якому рибалці завжди із запасом: у справу йде ваєр, який зазвичай тягає трали.

— Буксир кріпити старпомові та боцманові особисто! — наказав Атамас.

— На юті нікому не вештатись ні під яким соусом! — наказав він по трансляції, коли ми дали хід і почали розвертати «Козу» на вітер.

Лише Гном у своєму брудному ковпачку сидів у розчахнутих дверях машинного відділення і стежив за буксиром. За його вахту нагода втягнути голову в плечі під бридкий струнний звук розірваної сталі видавалася двічі: штурмани ніяк не могли підібрати правильну довжину буксира, щоб «Коза» та «Кошак» виповзали на гребені хвиль одночасно. Коли «Кішка» вже падала у безодню між двома хвилями, «Коза» лише заповзала на горб попередньої. Буксир смикався, сіпав нас за корму, ляскав по хвилі і через деякий час вбивався з гітарним звуком «високе до».

Кода.

І знову потрібно було забігати на вітер і спускатися до «Кози» кормою вперед, маневруючи машиною. І знову старпом та боцман підкорювали звите у трос підступне залізо в самих рукавицях, які строчили на машинках інші старпоми, яким пощастило менше, ніж Борщевському. Добре, що ці експерименти теж закінчилися вчасно. Довжину буксира нарешті підібрали.

Ми мали свою вигоду з цих спускань за вітром, коли Атамас ризикував підставити корму «Кішки» під форштевень «Кози», так близько він щоразу підходив, перш ніж перевести ручку машинного телеграфа на «Повний вперед». Кожного разу нам встигали перекинути на борт мішок хліба. Хліб був ще гарячий і запашний. Якийсь пекар без гальм примудрявся пекти його в цьому гармидері посеред штормового Чорного моря.

Коли я приніс на місток одеське пророцтво про ураган, ми тягли «Козу» вже півдоби: Атамас дуже гарно думав про управу — там не спромоглися підготувати рятувальне судно не тільки за вісім, а й за дванадцять годин. Хоча листування в ефірі тривало жваве, нам обіцяли підмогу, але терміни тієї підмоги з різних причин переносили все далі і далі.

Чорне море посивіло. Воно вже не закручувало баранців на хвилях, воно зривало ту піну з гребенів і гнало поперед хвиль, як заметіль. Не варто було виходити на верхню палубу навіть із парасолею та в мокроступах. Від бризок, може, й прикриєшся, але відлетиш, як Мері Поппінс.[7] Полонена фальшбортами, вода вирувала у ватервейсах і виривалася назовні через штормові шпигати пінними водоспадами, поки «Кішка» здирався на хвилю. Але нові фонтани холодної води захльостували палубу вже наступної миті, коли «Кішка» перевалював гребінь і летів у прірву.

На крилі містка вітер забивав легені і перехоплював у горлянці всі звуки, які не могли вирватись назовні і блукали десь у животі.

— 32 метри на секунду! — отетеріло доповідав другий штурман, заскочивши з крила назад у рубку з анемометром, схожим на дитячий гелікоптер на держачку, що продовжував за інерцією скажено крутитися у руці.

— 115 кілометрів на годину! — перекладу я з «морської» для читача.

На березі вітер такої сили зриває дахи з будівель, вивертає з корінням столітні дерева та рве лінії електропередач, як ведмідь павутинки. У портах хвилі вискакують на причал і намагаються віднести в море маневрові тепловози, перевертають бетонні надовби хвилеломів, як пушинки, зривають з якорів і викидають на берег судна, що не встигли запустити машини чи просто не змогли вигребти на вітер. Єдине, що залишається судну, заскоченому таким вітром у морі, — штормувати, гребтися на хвилю, тримаючи ніс врозріз водяним валам.

І суть старовинного Конрадового девізу «Зроби це або помри!» була зрозумілою, як ніколи. Чорне море дозволяло нам жити лиш доти, доки ми боремося із хвилею та вітром, поки молотить, аж заходиться, наш головний двигун у машинному відділенні, а рука стернового править врозріз хвилі. Ми билися за двох, за себе і за того хлопця на буксирі, ми знемагали у цій бійці з ураганом, нам не вистачало сили, але здаватися ми аж ніяк не збиралися. Боротися й жити треба до кінця. Морю було однаково, який це рейс нашого судна і кожного з екіпажу. Йому ультрамариново, новачки перед ним чи морські вовки, і чи якісно ремонтували судно в заводі. Воно з кожного питає за найвищим ґатунком. І горе тому, хто не готувався до іспиту.

Ніхто вже не ходив до носових приміщень. Підвахта спала покотом просто в салоні, спритники встигали захопити диванчики, хитруни встигали розтуркати спритників, ніби їм на вахту, і захропіти, перш ніж обурені спритники допетрають, що їх ошукано.

Диванчик у радіорубці був закоротким для мене. Я міг лежати на ньому, лише зігнувшись у літеру «ґ» з дашком і підставивши стільця, який і слугував за дашок. При цьому одною ногою я притримував той клятий вібратор, який досі не подавав ознак життя за будь-якої хитавиці, а зараз ожив і став ковзати палубою. Аварійна частота була увімкненою весь час, я провалився в якийсь дивний стан свідомості, коли чи то спиш з розплющеними очима, чи то пильнуєш навіть уві сні. У ті години я вперше з подивом помітив за собою властивість прокидатися на звук свого позивного LYFT, яким би глибоким сном не спав. Керівництво вимагало доповідати про наші справи чи не щогодини.

— Та які там справи? — посміхався Атамас. — Діло — табак. Цигарки вийшли, картоплі нема, їмо саму морську капусту та хліб, дякувати «Косі». Так що незрозуміло навіть, хто кого рятує.

Він стояв на капітанському містку поруч із червоним, як піонерський галстук, Другим, якому вже хоч за борт стрибай від сорому, і, мабуть, проводив профілактичне навчання другого помічника капітана на тему «Ідеш у море на тиждень — бери харчів на місяць», і ураган йому в цьому не заважав, а допомагав. До речі, я не можу сказати, скільки вже капітан Атамас стояв на тому містку, бо щоразу, коли я приносив на місток радіограму з управи чи прогноз, він був там.

Другий хотів хоча б чимось компенсувати свій прорахунок, і таку нагоду Чорне море йому надало, не минуло і двох діб.

— Йес! — вигукнув він від штурманського столу, коли наніс чергову обсервовану точку на карту.

Ціла вервечка таких точок тяглася в бік турецького берега, хоча греблися ми до Криму.

— Йес! Два вузли! — це означало, що ми вже долаємо хвилі і рухаємось уперед зі скаженою швидкістю три з половиною кілометри на годину.

Ураган був на спаді. Барометр це підтверджував. Одеський однодобовий прогноз мав би підтвердити теж. Ще ніколи стільки людей одразу не чекало прямо під дверима моєї радіорубки на якусь буденну радіограму, яку кожен радист на Чорному морі приймає двічі на добу і яку навіть підтверджувати не потрібно.

— Ну що там, Марконі? — повернулися всі до мене, коли я вийшов зі свіжим прогнозом, щоб віднести його на місток.

Таємниця радіозв’язку забороняє зачитувати службові радіограми усім охочим, та ще й перш ніж їх прочитає капітан. Але вона не забороняє флотських приказок:

— А погода так і шепоче: позич, але випий, — сказав я і пройшов на капітанський місток.

На містку були старпом, стерновий Віктор Іванович і незмінний Атамас.

— По 333-му району 6-12 метрів на секунду, — оголосив я наш вирок.

На горизонті вже кіптявив небо СРТМ «Залізний потік» на прізвисько «Залізяка», який ішов нам на допомогу з Керчі.

— Справу зроблено, — із задоволенням підбив сухий залишок Атамас.

— «Кішка» — «Косі», — викликали нас по «Сейнеру».

— Говорить капітан Акопян. Матрос Борщевський на борту?

— Нема, — відповів передовику з дошки пошани капітан Атамас.

— А мені здалося без бінокля, що то він буксир у вас заводив.

— На борту — старпом Борщевський. Запросити?

— Гм… Так, звичайно.

— Біля апарата Борщевський…

— Дякую… старпоме, — неквапно, наче пробуючи кожне слово на смак, сказав капітан Акопян з білого пароплава.

— Відійдемо вбік? На наш канал, — запропонував Борщевський.

Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хочуть перейти на робочий канал, номер якого відомий тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо вбік і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні переговори, може, й цікаво, але чинять так тільки молоді радіооператори, які ще не знають, що чим менше чужих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.

Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моряків, можливо, вона закрила б за нашим старпомом борг за рятувальну операцію під Сокотрою, провівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того, вона обчислювала надприбутки управи від хитрого фінта вухами з пониженням начальників радіостанцій суден типу РС-300 до радіооператорів.

А я от думаю. Чому забобони такі однобокі? Чому якщо дорогу перебіг чорний кіт — то це недобрий знак, а коли біла кішка — то ніякий, а зовсім не навпаки — добрий? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорному морі? Чи дасть це плюс у результаті? Що сказав би про це Конфуцій? Ну, якби він був бухгалтером у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті, в якій жодної кішки нема? Чи зарахував би він одну рятувальну операцію за другу, щоб наш старпом не сплачував половину зарплатні наступні вісім років?

Мабуть, що ні. Але коли я складатиму перелік пароплавів, за якими щиро жалкую, що більше ніколи не пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ремонтувати їхні антени, «Петро Кішка» буде записаний у ньому під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю: це ми обираємо собі пароплави чи це вони нас собі обирають.

7.08.2006