Земля Георгія

Херсон-Батумі, або Помполітська недуга

Буває таке. Зазвичай — у помполітів. Манія переслідування навпаки. Зійде моряк пройтися суходолом уздовж рідного борту, оглянути ззовні своїм опуклим морським оком патьоки іржі під шпигатами та завалений при швартовці фальшборт, вийде розвіятись, заземлити на ґрунт накопичену за рейс статичну електрику, відчути під ногою не брижі, але твердь, і ненароком заглянути з причалу в ілюмінатор буфетниці Свєтки, і — цап моряка за руку.

— Кравченко, ви намірялися дати драла в інпорту!

Це Помпа. Помполіт, по-вашому. Дах у нього від пильності їде. Де-де, а в цьому ось Дубаї Кравченку тікати ніякого резону нема. Тому як у тутешніх об’єднаних емірів — сухий закон.

Буває таке.

Але помполітів ось скасували, а в мене почалося. Невже заразне?

А ходову вахту стояв я з Мастером. З капітаном, по-вашому. Мастер, інакше — Папа. Але наш на батечка віком ще не вийшов.

Молодий. Непитущий. Не зануда і не статутний буквоїд. Встиг попрацювати і в пароплавстві, і на рибалках, і в портофлоті. До нас чкурнув з Чукотки. Три роки за контрактом. Капітаном лоцманського бота чи що?

Рання сивина. Стриманість. Очі глибоко заховані в зморшках: не чукча, доводилось мружитися. Мабуть, з усієї галереї капітанів, з якими я мав честь ходити вісьмома морями двох океанів, лише він викликав довіру з першої ж зустрічі, з першої розмови. Була в нього така властивість. Люди вірили йому одразу. Причоїиу усі, без винятків. Від портового наглядача до покинутої жінки.

Не Мастер, а рубль за підкладкою за день до получки. Тільки ось… занадто ввічливий.

— Миколочко, віддай правий якір, будь ласка.

Це він боцману-то. Дракону. «Шкурі», як правильно кажуть мурманчани. І стерву, треба сказати, — теж винятковому. Право — кулак та чорний рот. А йому: «Миколочко… будь ласочка». Не можна так з нашим братом. На другому «будь ласочка» на голову сяде. Моряка куди не цілуй — скрізь задниця. А капітану голова дана для форменого головного убору та для прийому їжі, а не щоб боцман на ній сидів і сякався. А ви мені: «Ввічливість…»

Цього в Мастері нашому було, мабуть, через край. Вибачатися починав за п’ять кроків до того, як на ногу вам наступить. Ніколи з таким феноменом серед їхньої судноводійської братії не стикався. А перебачив я їх… без звізди, дійсно надивився. Все ж таки — стерновий.

А бігали ми в те літо з Херсона та на Батумі. «Ми» — це 93-ій. Номерний пароплавчик. Не більше тазика для гоління. Замість помазка — швабра за бортом бовтається.

Два трюми, кубрик матроський, камбуз, вісім шлунків за столом у салоні та сейф у капітанській каюті — всього того пароплава.

Машина — спрацьована. Механіки — з безпросипних. Так що «бігали» — це я з перебільшенням. Чалапали собі по сім вузлів. Тринадцять кілометрів на годину тобто. Без тридцяти шести метрів.

Від траверзу Сочі — взагалі скрадалися навшпиньки. Підгадували проскочити війну вночі. З погашеними ходовими вогнями. Портнагляд наполягав, щоб Сухумі проходили на значному віддаленні від берега. Не менше півсотні миль. Але ні-ні, а раз на місяць хтось з грузинських суден потрапляв під роздачу. Роздавали, переважно, з вертольотів. Панічні чутки про швидкісні катери, на щастя, залишалися чутками.

Маяки не горіли. Але можна було визначатися за спалахами артобстрілів на горизонті. Бої тривали під Очамчирою і Гудаутою. Сухумі відстрілювалося приречено, як Порт-Артур, але ще не було здане. То ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь. А Сухумі тільки артилерією і трималося.

Зустрічні пароплави, теж темні, як до винайдення лампочки Едісоном, сахалися один одного, як опівнічні пішоходи в Одесі часів Мішки Японця. Капітан Олег не відходив від радара всю ніч. Каву глушив кінськими дозами, а випалених за ніч цигарок вистачило б на вбивство невеличкого табуна. Після дезертирства старпома, який згадав про свою виразку і непоклеєні шпалери на кухні після першого такого рейсу, капітан Палич залишився останнім судноводієм на цьому судні. Якби і він надумав клеїти шпалери на чиїйсь там кухні, курс прокладати довелось би кухарю. На щастя, Олег Павлович щойно пішов від дружини і був абсолютно безпритульним.

Батумі відкривалося вранці таким собі амфітеатром зелених пагорбів, схожих на мурашники. В Херсоні пагорби ці перший називав би горами, але на заднику якимось велетенським Піросмані був намальований Малий Кавказ у шапках снігу й хмарах. І перед цим «малим» до рангу гір велетенські мурашині купи не дотягували. Софітами палали на сонці оцинковані дахи будинків на пагорбах.

Оркестровою ямою, стиснутою молами та хвилерізами, лежав між морем та містом порт. І нафтові танки на Захисному молу видавалися суфлерськими будками. Буфет у цьому театрі працював з перебоями. Яйця на базарі продавали вже поштучно. Чергу за хлібом займати треба було вчора.

Ми возили на Батумі цукор, масло, борошно, сир і взагалі — пожерти. І не як гуманітарну допомогу. Голод у Грузії чомусь не лякав гуманітаріїв з Бонна та Вашингтона. М’який субтропічний клімат і брак реальних можливостей перетворити дощово-мандаринову зиму на зиму ядерну, вочевидь, збивали заморських доброчинників з пантелику. Підприємливі сини гір викручувалися самотужки.

Війна обіцяла підприємливим постійний аншлаг у театральному буфеті й потрійну ресторанну націнку. Саме це, а також «гробові» накрутки, піднесли ставки фрахту настільки, що за ту суму, яку грузин-«чайник» ладен був платити готівкою прямо на причалі, в інші роки він міг би доперти свою тонну чаю до Південно-Східної Азії, до Бомбея чи навіть до Коломбо. Але грузини чомусь надавали перевагу Геленджику й Керчі з Бердянськом.

Хамсу і шпрота на Чорному морі продовжували ловити тільки найвідчайдушніші з рибалок. Весь «тюльчин флот» залучився до перевезень лаврового листа, цитрусових і кавказьких біженців.

Відомо, що обидві світові війни сприятливо позначилися на кількості риби у світовому океані. Для відновлення запасів чорноморської хамси воювати потрібно не рідше, ніж раз на три роки. Такий уже в неї, хамси, період відтворення.

Капітан Олег горілки не пив. Не підшивався й не кодувався. Просто не любив. Надавав перевагу лікерам та солодким винам. Зазвичай, у протокольні моменти, виручав його старпом. Цей був наш чоловік, на похмілля здатний взяти істинний пеленг на найближчий шинок в десяти милях у густому тумані.

Момент настав, але кухня, в якій старпом клеїв свої шпалери, була віддалена від Батумі на 565 миль. Портовий наглядач вимагав дотримання протоколу і пити на самоті відмовлявся. Не хочу, щоб думали, що друге місце з визначень в тумані посідав я, але того вечора саме я виявився заступником старпома з протокольної частини.

Портовий наглядач був росіянин, але російською розмовляв уже з грузинським акцентом. Зате пив по-російськи: похмуро, запоєм.

Портовий нагляд сказав:

— Капітане, ти вночі біля причалу краще не стій. Відійди на рейд. Від гріха.

Капітан відповідав:

— Ти вибач, що цікавлюся. Ти одружений? І як? Троє? А в мене ось все через бабу сторчма пішло…

Портовий нагляд казав:

— Олеже Павловичу, гарує тут одна шайка-лійка. З автоматами, в чорних масках…

Капітан продовжував:

— Ти вибач, якщо навантажую тебе. Ні? Я ж на Чукотку всього на рік завербувався, за контрактом. Дружину там же, в порту, тальманшею пристроїв. Ну, й натальманила вона мені. Контейнер коньяку проґавила, дурепа. Начальник порту — добрий дядя виявився. Каже мені, мовляв, не хочеш, щоб її посадив, продовжуй строк свого контракту на ті ж три роки. Ну що мені було робити? Не негідник же я…

Портнагляд страхав:

— Паличу, минулого місяця новоросійців, «Камелію», саме під цим ось причалом пограбували. Перед цим на нафтовому молу, з батумського ж танкера, з «Херсона», посеред білого дня тридцять вісім штук зеленню з капітанського сейфа взяли…

Капітан вибачався:

— Ти вибач, що з кружок доводиться. Сам розумієш, не на танкері. Одне слово, вкалую я, як папа Карло, по десятку швартовок на день, в накат, в пургу, другий рік без відпустки, наче насправді строк за неї мотаю, і нарешті довідуюсь. Селище не без добрих людей. Виявляється, поки я на своєму боті по зовнішньому рейду розсікаю, ця дурепа, теж за графіком, добу через три, живе з добрим дядею начальником…

Портовий нагляд обурювався:

— Олеже, ти зрозумій, ця сволота вже і рибачків місцевих грабувати не гребує. Бічіко, з колгоспного сейнера капітан, виступив було: роботяг оббирати за якими хочеш законами — свавілля. Прострелили хлопцю руку, кістку зачепило. Я — швидку викликати. А вони, падли, їхати вночі бояться…

Капітан співчував:

— Ти вибач, що горілка тепла. Живлення з берега вирубили. Не ганяти ж движок заради одного холодильника. Що на Чукотці гарно було — холодильник не потрібен. Я коли у відпустку вирвався, перший час від спеки казився просто. Начальник, добрий дядя, відпускати не хотів. Сподобалось, мабуть. Диплом йому під заставу свого повернення в сейфі залишив. Може, й досі чекає, гад. Бамага недавно прийшла: з такогось числа пишуть прогули. А я вже рік, вважай, тут на Півдні, працюю. Добре, корочку свою тристатонника після училища й штурманського диплома не викинув (я до армії два роки в портфлоті відпрацював). Так з цією коронкою і плаваю. Слава богу, тоннажність дозволяє. І паспорт моряка новий мені кореш, Горбатов, усього за тиждень зробив. Не дали пропасти, одне слово. Ні, друзі — це святе. Я ж з дому в чому був пішов: у джинсиках і в оцій ось футболочці. Минулого року на Болгарію побігали, хоч трохи прибарахлився. А дружина? Назад на Чукотку полетіла. Теж, мабуть, сподобалося… І тут портовий нагляд сказав:

— Ну і плюнь, Олежко. Хіба мало баб в європейській частині залишилось? А диплом… Який у тебе був? Штурмана далекого плавання? З цим — складніше. Можу в торговому порту попитати. А малого плавання можу виписати тобі хоч завтра. А на ніч біля причалу краще не залишайся. Хоча, поки я у вас на борту, навряд чи якась падла сунеться, але все ж…

Останню фразу портового наглядача особисто я зрозумів як наказ відкорковувати другу пляшку. І де в той вечір була моя помполітська хвороба? Багато чого просто не сталося б.

Одразу зізнаюся: перелякався аж до непристойності. При чому — завчасно. Буває таке. Начебто все, як завжди. Хіба що вахту стоїш не свою, а за того боцмана (Скользький пішли на берег з августійшого капітанського дозволу і повернутися до своєї вахти поки не вважали за потрібне). Темний пароплав пришвартований під порожнім причалом рибокомбінату. Хвиля під сваями хлюпає. Погода — так і шепоче. Тиша така, що чутно гавкіт собак та автоматні черги на іншому кінці міста. Все спокійно.

А тобі не йметься. Хвиля якогось печерного жаху раптом накотиться — і борсаєшся в ній. Хоча ніч, народ дрихне в кубрику і зображати героя особливо і нема перед ким. Хіба що перед Куклою — напівводолазною-напівдворянською судновою сучкою.

Коли ці четверо з’явилися-таки в кінці причалу, Кукла загавкала, а я задихав глибше. З полегшенням.

І вже не до жахів. Крутилася тільки в голові дурна фраза з Бабеля. Спокійно, мовляв, — це нальот. І ще про те, що якщо стріляти не в повітря, можна влучити в людину.

До честі грузинських абреків, навіть найнакуреніший з них, той, що зіскочив на нашу палубу для проби першим, стріляв тільки в повітря. І потім — над вухом того, кого він вважав капітаном.

Незадовго до цього я намагався будити інакше, але без пістолета в мене це не вийшло. В капітанській каюті замість рідного капітана я намацав тіло вчорашнього портового наглядача. Дістатися до кубрика й зіграти полундру більше зацікавленим особам вже не вигоріло: зіштовхнувся ніс до носа, пузом до ствола з передовим туташхією біля капітанських дверей на палубі. Якщо хто забув уже кіно про Дату Туташхію, шукайте в словнику за словом «абрек».

Брехав усе портовий нагляд: ніякі не чорні маски — так, шаликами носи обмотали.

А потім мене сміх пробрав. І, головне, чесно намагаюся пояснити місцевому Бенціону Кріку, що той, кого вони збираються бити по голові руків’ям пістолета, ніякий не капітан і нічим допомогти їм не може. Ну, не знає він, де ключі від сейфа. Не тутешній він. Ось розбуджу механіків, генератор запустимо — при світлі, може, і знайдемо. До того ж знав я, що гроші наші суднові ніякий дурень у сейфі не тримає, їх же від митниці ховати треба. Тому й реготав, розумник.

Дореготався, змайнали мене в кубрик по трапу. Тільки двері за мною брязнули. І задрайки заклацали. Підперли чимось ззовні.

Добре, що не в стоматолога. Це там ні матюкнутися, ні зуби стиснути. Хвилини дві я зупинитися не міг. А ви самі у вільний час якось порахуйте. Дванадцять сходинок трапу і всі — копчиком.

З механічного закутка одразу ж на чому світ стоїть крити мене почали. Десять років на флоті, мовляв, людина, начебто не вербований, а по трапу спускатися ніяк не навчиться і товариство від сну пробуджує. Коли довідалися, що до чого, якось одразу замовкли й засопіли. І капітан Олег тут же знайшовся. В моїй койці спав, виявляється.

— Скільки їх? — питає.

— Четверо, — доповідаю.

А він ноги з койки звісив і… так і просидів мовчки аж доти, коли над головою загуркотіло, і матрос наш, Кела, загорлав згори у люк:

— Давай всі нагору! Пашку заручником забрали!

Чого це йому тої ночі в стерновій рубці влягтися спати закортіло, Кела і сам потім пояснити не міг. А пострілів, каже, не чув. Прокинувся вже тоді, коли портовий наглядач, шнуром від магнітофона зв’язаний, з капітанської каюти ногами в переборку молотити почав.

Портовий наглядач, перш за все, підняв хвилю, що Пашку забрали. А Пашка цей — це ж я і є. І таке зло мене взяло: казала ж людина чорним по білому — на рейд знімайтесь. Так ні ж. Іще й Скользького на берег відпустив. Щоб, значить, вже напевне чого доброго не знялися? Так виходить?

Дуже злий я на Олега Палича був. Ще більше, ніж на Скользького. З Драконом — знайома пісня. Кореші приблатньоні і випивка дармова через п’ять хвилин після того, як кінці на причал подали. В будь-якому порту. Я на Скользького завжди злий, а тут ще як подумаю, що це замість нього копчиком по трапу…

І перед портовим наглядачем соромно було. Я за нього не дуже й глотку рвав. Не з нашого ж пароплава. А він он як. Першим ділом спохопився, що це ж мене немає. І отримав — за того хлопця. Гостинний який хлопець виявився!

Коли нальотники таки допетрали, що ключа їм від нього не отримати, вони просто понесли сейф з собою. Важко, звичайно. Але що робити?

Грошей у сейфі не було. Так, але саме в ньому були усі наші корочки.

— І просив же їх, не бийте по правому боку! — сміявся портовий наглядач, поки йому бинтували голову.

— Вічно мені по правій половині черепка дістається…

Портовий наглядач був росіянин. І сміявся по-російськи, заднім числом.

А мені — хоч крізь палубу провалися. Теж англійський гуморист знайшовся. Ну і що, що нервове?

А на рідного свого капітана був я злий, як Черчилль на комуністів. Але це ще не було початком моєї помполітської хвороби.

Поліція приїхала, коли розвиднілося. Теж по ночах боялася їздити. Оглянула місце пригоди. Одразу ж спитала:

— Де труп?

А взнавши, що Бог милував, на борт вже й не підіймалася. Гільзи й патрони загублені я їм на причал виносив. Так що марно Олег Палич хвилювався і просив Келу свайкою дірок у переборці наробити. Начебто неприкручений (порушення) сейф з м’ясом видрали.

Хоча ні, спустився один. Експерт, мабуть. Хромований пістолет за пасок просто, без кобури, заткнуто. Була в них тоді така мода. Щоб всі бачили — наділена владою людина йде. Якщо ж із калашем — значить не менше, ніж прокурор. Це вже потім вони всі з радіотелефонами навідліг ходити містом стали. Спустився один все ж таки, значить, і одразу став камбуз оглядати.

— Це у вас що? Масло? Загорніть!

Склали протокол. Взяли з капітана розписку, що документи він загубив…

— Ти зрозумій, генацвале. Я твій справа розслідувати не можу. Одеський слідчий на літак летіти повинен. Судно твій — територія іноземний держава. Да. Напиши бумага, що документи в тебе на березі зник. Ну, в ресторан забув. Я всі сили прикладу, щоб цей негідник розшукати.

— Подумати лише, який негідник! — підспівував поліціянту Папа Гогі — капітан порту, в профіль схожий на вождя ірокезів… І більше нікого з них, крім Папи Гогі, ми не бачили до самого нашого відходу з Батумі.

Справа була зрозуміла. Відбулися. Всі живі. Суднові папери й гроші цілі. А на дипломи й інші корочки — протокол є. Ідеш до капітана одеського порту й виписуєш дублікати. Ну, на оголошення в газеті витратитися доведеться. Так що чекаємо Скользького, запускаємося, і до…

— На рейд, — наказав Мастер. — Нічого, на катері добереться. На горілку гроші є, і на катер знайде.

І до мене:

— Лаєш мене, мабуть? Ну, вибач негідника. Повірив цьому п’яничці, що поки він «прихід оформлює», жоден собака до нас не сунеться. Та і Дід теж: «Пальне хто економитиме? Лейтенант Шмідт?»

— Дуже забився? Потерпи, підлікуємо тебе трохи, як на якір станемо. В мене розтирка від попереку в аптечці є. Дуже прошу, хоч на стерні постій. Кела на палубі сам впорається.

Умовляє він мене чи що? Чи я вже не стерновий матрос, а дівка цільна? І навіть злитися на нього забув. Знялись ми, милі півтори від порту відбігли й залізяку, якір тобто, за борт бухнули.

Мастер з крила на крило через рубку бігає, дві змички за борт витравити наказує. І знову зі своїм «будь ласочка». Уже й не злюся, посміхаюся у вуса з його ввічливості палубної, а він, мабуть, вирішив мене остаточно добити:

— А що, Пашечко, — каже, — якщо ми тебе старпомом зробимо? Та ти не дрейф. Не боги горшки випікають. Я натаскаю. Нічого в судноводійській науці надприродного нема. А корочки — купимо. Раз уже все одно всі недипломованими стали.

І далі за своє. Мовляв, парубок я не дурний. Англійською, знову ж таки, пристойно натаскався на великому флоті… На туреччини-греції побіжимо, зовсім не зайве буде. Та й гультяї і ділові партнери по усілякій контрабанді мене, либонь, в Туреччині чекають — не дочекаються.

І хто йому про мене набрехав такого? Головне — все правда. Навіть про контрабас.

Коли підвалив рейдовий катер і Скользький почав бурчати, що ж це його на березі покинули, я подивився на його нахабну мармизу з крила містка і подумав про себе:

— Ну, пожди трохи, братішка. Потанцюємо ще.

І на обіді, коли вся артіль розходилася, що далі робити, першим сказав: «Стояти. Нас без документів і в Одесі-мамі не дуже-то й чекають. Замахаєшся пояснювальні писати».

Кела, колега мій, першим мене підтримав. Хоча, здавалось би, які у матросів дипломи?

Так, мабуть, тоді й почалася моя хвороба. Але поки ще не помполітська. Те гівно, що з мене тоді полізло, зовсім інакше називається.

Ось тут і почались у нас швартовки, перешвартовки, постановки на якір та зняття з якоря. Регулярні. По кілька разів на день. Але механіки вже чомусь не бухтіли, що це ж їм усю ніч «малюка» ганяти, а паливо і моторесурс потрібно економити (і спати їм, маслопупим, хочеться), а Скользькому вже не треба було на берег (ні до корешів, ні до коханих жінок).

Зовсім не буркотіти Скользький не міг:

— Ну що він горлає на мене з містка? Не тримай якірний ланцюг, не обжимай стопора! Я що — тримаю чи перший рік замужем? Та відпрацюй ти назад машиною — і дві змички кулею вилетять! Чи в нас тут лялькова комедія?

Ввічливості палубної дійсно у нашого Мастера поменшало, кричати почав на Скользького. Це завжди корисно, але тут вже — дарма. На шістнадцяти метрах під кілем півсотні метрів ланцюга самі не висиплються, це вам будь-хто скаже. І швартуватися з викидкою на лушпайці нашій — дурного робота. Гогі Ірокезович чи його єдиний швартовник-інвалід цей кидальний кінець на причалі приймуть? Ох, вже ці замашки пароплавські!

Та носом до причалу приткнися, свій матрос на берег вискочить і сам гаші на кнехти накине. Нема чого тут за десять метрів цілитися, машину стопувати, а потім горлати в матюгальник усяке. Наче в школі не вчився. Либонь не на балкері. Але бухтіти в марлечку — це наше право. Бухтиш, але ж виконуєш і з порадами своїми до капітана ж не лізеш. Та й на нормального, без отих «перепрошую-посуньтеся», судноводія став наш Палич більше схожим. Воно й не дивно: ми засмагаємо собі третій тиждень, Кукла жаб у навколишніх калюжах ганяє, а Мастер кожен світловий день по ОМОНах, афганцях, злодіях в законі та іншій владі мотається.

У контррозвідці йому гранату подарували, на майбутнє. ОМОН був тбіліський, батумська влада його не жалувала. Злодії в законі від справ відійшли. Який закон? Бєспрєдєл настав у Батумі. Зібрав нас Мастер, мовляв, так і так, будемо документи всім нові купляти. Гроші поки цілі. Ну, доведеться ще хіба місяць без зарплатні, народ, перекантуватися. А інакше з цього Батумі нам не піти.

— Без грошей, так без грошей, — погодились ми. А що робити?

Я взагалі-то на ПТСі нашому був свіжою людиною. Не команда — а м’ясне асорті в тазику для гоління.

Родіон (він же Радик) — цей з техфлоту. Мілини від Усть-Дунайська до Туапсе він не просто знав, він їх насипав. Кажуть, саме його шаланда присипала той підводний човен на ґрунті під Затокою. Не довезли пісок до району звалища ґрунту, висипали одразу за підхідним каналом. Та які шаланди полниє кефалі?! Шаланда — це баржа така самохідна з люками в днищі. Пісок від землечерпалок у море на глибину відвозить. А ви що подумали? Кубанська фракція (боцман, кандей і другий матрос) потрапила на 93-ій з «Востока». Проміняли двістіметрове шило на наш обмилочок. «Восток» — річ тонка. Одних бабів в екіпажі — під шість сотень. Боти роз’їзні — якраз завбільшки з наш «тазик для гоління». По одинадцять місяців у рейсі — і грошей не платять. Тут не тільки на «тазик», на «тузик» (на човник, по-вашому) втечеш.

Кубанці взагалі — народ цікавий, кавказьких звичаїв. Сьогодні морди в юшку одне одному поб’ють, завтра — знову кунаки. Шаблею махати їм по Менделю й Моргану заповідано.

— А що, єсауле, може, здря ми вчора студентів в капусту порубали?

— Може, й так. А втім — нехай не плошають.

Особливо в Скользькому Мендель не прорахувався. Він мені одразу заявив, що був би він на тій вахті… Хоча, коли документи нам назад принесли, за шаблюкою фамільною щось не шибко тягнувся.

Мене тільки по першому рейсу трійця кубанська ця напружувала. Свіжа людина я був на «дев’яносто третьому». Дід Вітька (стармех, по-вашому) — цей вже з душком. Одразу мені сказав:

— Пашо, випивайте і закусюйте. Нехай вас не хвилює цих кубанських дурниць.

Дід Вітька був з корінних. З Молдаванки. Дитинство у дворі з засохлим фонтаном, юність на танцювальній клітці біля бурси техфлотівської. І ніс йому за боксерським фасоном там само підрихтували. В рибачки-колгоспники він потрапив уже з верхньою освітою. На жаль, штатний причал морського буксира-рятувальника «Титан», без відриву від якого Дід здобував вищу освіту, розташувався в небезпечній близькості з причалом винбази, куди возили вино танкерами з Болгарії, а все, що у трубах та насосах залишалося… Життя колгоспне привчило його не сотворити з судноводія кумира. Так, на «дев’яносто третьому» машина відпрацьовувала назад не одразу по команді з містка, а після Дідового контрольного стуку ногою об палубу в районі тридцять сьомого шпангоута. Це в моряків так заведено, вони номери шпангоутів білими циферками на палубі пишуть, щоб орієнтуватися при тривогах, де пробоїна чи де горить. Тридцять сьомий — якраз над головою вахтового механіка виходило. Дизелі свої Дід любив більше за бортів. За борти нехай старпом думає, перш ніж на швартовці з «повного вперед» на «повний назад» перекидати. Який дизель це витримає?

Третім механіком у Діда Вітьки був мічман Панін. Однокашник Діда по техфлоту, якого колись занесло на військовий флот, мовчун та інтернаціоналіст. Про його ставлення до того, що відбувається на палубі «дев’яносто третього», здогадуватися доводилося за інтонацією, з якою він вимовляв своє звичайне: «Ну, ось…». А інтернаціоналістом він був тому, що в будь-якій країні Чорного моря його з готовністю визнавали аборигеном: болгарином, румуном, турком, грузином. І намагалися спілкуватися з ним рідною мовою.

Про мене воду в ступі товкти нічого. Херсонська мореходка. Вилетів з третього курсу. Восьма тихоокеанська ескадра. Югриброзвідка керченська. Рудовози «ріка-море» (ріка-горе) херсонські. І пасажирчик маленький Ялта-Синоп. Кожного тижня двічі.

Всі начебто. Хоча ні, Куклу забув. Водолазку дворянської крові нашу. Єдину баришню на борту. Не собака, а дзвіночок. Спробуй тільки хто чужий на трап сунутися. Своїх же визначала Кукла за обіднім столом. Якщо за стіл у салоні когось запросили — значить свій. І пам’ятала довго. Я роки через півтора, на іншому пароплаві, в Горбатова, зустрів її несподівано. Впізнала, сучка. Дзявкнула для годиться спросоння, а потім аж завищала з радощів, хвостом ледь не прибила й лизатися полізла. Ми ж з нею після того нальоту неначе як родичі стали. І їй дісталося, коли мене захищати кинулася.

Цуцики від Кукли в нашому порту користувалися постійним попитом. Але і пропозиція не примушувала на себе чекати: гуляща була псина.

Олег Павлович казав, що в Бургасі йому довелося повертатися за Куклою від самого приймального буя. Загуляла баришня. Агент по радіо вже викликав. І знала ж, сучка, до кого кинутися зі своїми жіночими бідами. Посміявся болгарин, але навіть по «вокі-токі» на тридцять третьому каналі дав їй погавкати. Як тут не повернутися? Горбатов, як старпом, бурчав, правда, що Кукла взагалі — предмет контрабанди, завезена до братської Болгарії без належних санітарних паперів, і пахне все це міжнародним скандалом і штрафом. І в наступний прихід в Іллічівськ Палич оформив Куклі санпаспорт і щеплення… Але це вже з легенд «дев’яносто третього». Де той Горбатов? І хто хранить ці повісті минулих літ зараз, коли я пишу ці рядки?

Виходить, крім мене, нікому. Тому й мучуся, борюся з недоумством та красномовством. А що робити?

Чортове Батумі! Ось і сумувати, начебто, нема за чим, мали ми в носі усі твої колоніальні зваби.

І пальми в Мапуту ще більше пилюкою запорошені.

І корови в Бомбеї — ще більш недоторкана скотина. Так само бредуть проїжджою частиною врозріз руху.

І жінки в Дубаї — взагалі в намордниках, а не тільки в усьому чорному, в неодмінних хустках по заміжжю.

І контрабандний ринок у Джибуті — таке само жваве й пропаще місце, де тебе обведуть круг пальця й обкрадуть зі сміхом, не вважаючи потрібним навіть тікати: на крок відступив і загубився в натовпі.

І французька морська піхота блищить виголеними потилицями нітрохи не гірше костромських дембелів у камуфляжі і тільниках, які отоварюються колоніальним товаром з нагоди відправки на батьківщину. (Евакуація, дядя. Завтра на транспорт вантажимося.)

І цитруси в Піреї ростуть просто вздовж доріг, а не за парканами…

А пиво «Ефес Пільзен» дешевше і смачніше пити в Туреччині, а не під пальмами поблизу морвокзалу. Хоча шашлики й хінкалі, можливо…

Та що це я? Того року в Батумі не до шашликів було. Хліб діставати доводилось через корешів Скользького, через діру в паркані хлібзаводу. Єдине, чим ще торгували вільно, було спиртне і автомобільні шини. Втім, спиртне батумської перегонки відгонило тією ж гумою.

Недарма і з Феодосії привезли ми повний вантаж автомобільних скатів.

Війна війною, а скакунів своїх підковуй регулярно. Кавказ.

Навіть кавказькі біженці тікають від війни на жигулях та волгах.

Кожен ранок причали рибкомбінату пожвавлювалися криками «майна-віра», корисними порадами, багатозначним цоканням язиків і суперечками витріщак.

Рибний порт давно забув, чим пахнуть хамса і шпрот. Хоча дороги, за звичкою, замість гравію посипалися раковинами рапанів. У Ялті на таких заробляють, як на сувенірах.

Рибу в Батумі продовжували ловити тільки двоє: «Бешумі» і «Цискара». До їх приходу збирався на причалі натовп з відрами, щасливці-ялики намагалися взяти сейнер на абордаж ще на підході, раніше голопузих бойових плавців з місцевої пацанви, що атакували палубу з води вже в порту. Інші рибачки давно вже продали свої неводи туркам і зайнялися більш прибутковим.

СЧС, середній сейнер тільки за назвою, брав на палубу до дев’яти легковиків. Це моряком треба бути, але ви все ж, на віру, здивуйтеся: «І куди вони (легковушки) там вміщалися? Сейнера того — двадцять сім метрів по палубі». Дві останніх машини вже за корму колесами звисали. І знову ж таки на віру: «І як вони (сейнери) не переверталися від перевантаження?»

Переверталися. Але більше взимку. Від зледеніння. Коли борти вкривалися кригою — кожен кілограм криги вже був зайвим.

Машинами по всій палубі сейнера і далекосхідника не здивуєш. Вони там натаскалися возити з Японії. Але тут з кожною машиною їхали жінки, діти, двоюрідні дядьки і троюрідні сестри водія. Зі скарбом, пожитками та харчами на перехід. Всю дорогу — в машині чи на палубі. Позеленілі, як Грінпіс. Голодні. На клунках і тюках. Просто тобі останній пароплав на Стамбул.

Все повернулось на круг. Емігранти. Бої на околицях. Мішки Японці.

«З коником не можна на корабель?» Дурня. Сто п’ятдесят зелених — і кінь твій вже припнутий до кнехта. Так що дарма Висоцький стріляв ся, дарма «Служили два товаріща» на «Мосфільмі». Не тільки з конем, з гарматою взяли б, тільки плати.

Знову брешу, герой Висоцького проходив би по іншій канцелярії. По його душу прийшов би до Батумі транспорт «Баскунчак» російського Чорноморського флоту. І не тільки по душу. Я на цей «Баскунчак» надивився ще в Перській затоці. І на думку тоді не спадало, що на вертолітному майданчику і в ангарах чудово стають камази з мандаринами. Евакуація.

Ціни вони нам збивали… Поки військовий транспорт стояв під морвокзалом, нам залишалося сподіватися хіба що на схибленого грузина: раптом нулі на купюрах рахувати не вміє. Траплялись, звісно, і серед їхнього грузинського племені диваки. Один оно цілий день просидів із сачком під сваями причалу, розважаючи нас піснями пахмутівського репертуару.

— Як рачки? Ловляться? — по обіді не витримав Скользький.

— Ні, ось там, за молом, краще, — відповідав чудик, продовжуючи черпати воду своїм решетом. І по третьому колу затягнув:

— Мінє пріснілься шюм даждя-а-а…

Зустрічали ми й таких. Але щоб сотню з тисячею плутав?..

Наш клієнт у кепці зі своїм вічним питанням: «І гдє капитан?» — і після відходу штрейхбрехерів від ВМФ продовжував обходити наш ПТС-93 дугою великого круга. Все Батумі знало вже, що саме цей пароплав нікуди не йде, і його час уже ставити на пляжі поруч з близнюком-братом, переобладнаним якимись рестораторами в шинок. На Мілкому морі, як називався цей шматок пляжу.

Дід Вітька розшифровував ПТС не як «приймально-транспортне судно», а як «поки тут стоїть».

Ось ми і виправдовували.

Може, десь на відході грають «Прощання слов’янки», а на «дев’яносто третьому» оркестр замінював капітанський магнітофон з єдиною касетою. Леонтьєв. «Куди поїхав цирк».

По швартовому розкладу стояв я на стерні. Скользький з Келою самі, без погонича, одразу ж після відходу кріпили все по-штормовому. «Перший раз заміж, чи що? Чи в нас тут лялькова комедія?»

Машина сама, без команд з містка, накручувала оберти до повного ходу, як тільки дизель достатньо прогрівався. «Випивайте й закусюйте, нехай вас не хвилює цих механічних дурниць. Дорослі начебто мужчини, а такою юриндою займаєтеся. Ну, ось…»

Навіть пароплавчик наш, як старий кінь візника-пияка, сам лягав на потрібний курс. Без усяких «будь ласочка».

Поки акуратист Палич рахував магнітне схилення і поправку компаса в стовпчик на аркушику записничка, «Поки Тут Стоїть» наш, по пам’яті, лягав на Геленджик. Я до штурвалу навіть не торкався, чесне скаутське.

Горбатов ніколи над прокладкою не парився. Генеральний курс прикине, око примружить і:

— Лягай на триста п’ять, — скаже. На морське опукле око. В стовпчик виходило триста чотирнадцять і дві десятих. Смішила мене віра Палича в те, що незалізний стерновий по магнітному компасу зможе ці дві десятих витримати. Тут і позначок таких нема на картушці. Але виду я не подавав:

— На румбі 314,2!

— Я коли з пароплавства на рибачки потрапив, ніяк звикнути не міг. Як у школі вчили: визначення, точечку на карті кожних півгодини… Капітан з похмілля на мостик підніметься, і: «Що це ти онанізьмою займаєшся? Їхай прямо, повз Дірку не промажемо». — «Що за дірка?» — питаю.

«Тю. Керченська протока. Чому вас у Сєдовці[9] вчать?» — озвався від локатора Палич.

— Телепат він чи що?

— Лягай поки на триста п’ять. Праворуч щось несе. Поті радар ще бере. Так і під роздачу в Сухумі можна потрапити.

Отож. На Горбатівське опукле, виходить, точніше. Море, воно теж горбате.

— Мене в Поті цьому позбавили диплома на рік на першій же путині. Стільки риби на палубу взяв, що сейнер вже як підводний човен йшов…

А Скользький підміняти мене все не йшов. Ні як підводний човен, ні як вахтовий стерновий. Вирішив скористатися авральним розкладом і дочекатися обіду, прохіндєй.

— Так що Сєдовку я двічі закінчував. Швидше виявилося разом із заочниками вдруге іспити скласти і новий диплом зробити, ніж рік чекати. А ти кажеш: «Відновити, дублікат випишуть…»

…Точно! Вже в зубах колупається Скользький! Відобідали! І на місток все одно не поспішає. Походжає довкола волги вірменинової, ногою по колесах стукає. Розкріпляти зібрався? А там, гляди, й Келина вахта вже. Плезіозавр кубанський!

Кукла вибігла до борту й стала в антидельфінячу стійку. Грузини — за нею. Ну, Куклу хлібом не годуй, дай дельфіна обгавкати, а ці ж то? Дорослі, волохаті мужики, а як діти. Пальцями тичуть, регочуть. Ґелґочуть «сакартвелою» своєю щось. Навіть заздрісно. Я дельфінів теж завжди чекаю, але не до індіанських танців — біля борту все ж таки. Велике стадо, голів сто. З десяток вже прилаштувалися стрибати навперегін з пароплавом. Бестії! Перед самим носом вистрибують. А штевнем по задниці?

Скользький зайшов у стернову рубку і почав без довгих вступів:

— Паличу, так як же так? Машин що, не було більше?

Ну, нарешті! Навіть на дельфінів дивитися не став, так поспішав.

— До мене ж підходили люди, питали…

— Миколочко… — ввічливо почав Палич.

— Курс? — спитав у мене Скользький, приймаючи штурвал. Арифмометр під його черепком клацав без упину. (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та…)

— 980 рублів за долар, — намагався підколоти я. — 980 прийняв, — відповідно до встановленого ще Ноєм ритуалу доповів стерновий Скользький незмінному вахтовому штурману Паличу. Арифмометр зашкалювало. Не до моїх підколок йому було.

— Палич, так як же? — попросив про починку рахувального пристрою Скользький. — Не було більше машин? (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та на вісім осіб…)

— Миколочко! Та ми й так з перевантаженням! — ввічливо благав Палич. — Я від кренометра далі двох кроків відійти боюся!

— 305 здав! — не поспішав я покинути арену цирку.

— А як же грузини возять? У них що, арифметика інша? (Сто п’ятдесят, та на дев’ять — помножити, а не поділити! — та…)

Я думав, що Палич потягнувся за тлустим томом «Інформації по остійливості», тільки щоб у Скользького ним запустити. Але ні, гортати заходився. А чого там гортати, якщо закладок з баксів не зробив? Кути закату й метацентри усілякі Скользькому й задарма не потрібні. До того ж пораховано й зведено в таблиці суднобудівником для завантаження рибою, а не чаєм та волгами. Заново по формулі перерахувати треба. В стовпчик, як він любить.

— Як бочками з тюлькою на промислі, так не порушується остійливість. А жигулі всього шістсот кілограмів важать. (Шістсот, та на сорок — п’ятнадцять діжок усього).

— Нічого, це минеться, — пообіцяв я Скользькому замість «спокійної вахти».

— Палич, але мені не зрозуміло… — продовжував Скользький. Просто так з бойового курсу його було не збити.

Такі ж непохитні люди, тільки італійці, — бойові плавці — волочили вручну свої зіпсовані торпеди, перетаскували їх через сіткові загородження, мучилися, глитали солону воду й мазут, перебороли відпливну течію, але таки підірвали англійський крейсер на рейді італійського порту Бриндізі. Правда, потім виявлялося, що Італія капітулювала за день до їхнього звитяжного подвигу, і саме тому крейсер був непристойно, як для військового часу, ілюмінований святковими вогнями…

Ми ж капітулювали в день ловця рачків, коли на пароплав з’явився-не запилився наш любий вождь ірокезів і сказав Паличу:

— Послухай, капітане. Ти сьогодні на рейд не ходи. У мене таке передчуття, що тобі вночі принесуть документи.

Не варто їхати в Індокитай, як в останній район піратства. Мадам Вонг проживає в Батумі. І звати її Гогі.

Документи нам принесли саме тієї ночі разом з сейфом, і Палич їх викупив у нальотників майже за всі суднові гроші. Місцевий Джон Сільвер ще й вибачався, що сейф кувалдою роздовбали. Кваліфікованого ведмежатника менти саме загребли в кутузку.

— Палич, так як же з машинами? — ніяк не міг вгомонитися Скользький. Плювати йому було зараз на капітуляцію Італії, на остійливість, на те, що після відходу Леонтьєв співає про мандрівний цирк вже по третьому колу.

Якби за бортом пропливали не бескиди Кавказу, а кряжі Жигулів, капітан Палич вже б кинувся довбати граніт без динаміту й вантажити на нашу палубу.

— Миколочко, — простогнав він, хоча треба було лише послати Скользького в правильному напрямку або, хай тебе дідько вхопить, порахувати остійливість.

Не знаю, куди поїхав цей чортів цирк, але клоунів від нього відстало багацько.

Грузини поділялися на «сливачів» і «чайників». Вірменин з волги не поділився нічим. Він взагалі обізвав грузинів дикунами з гір, ледь ми віддали швартови, якими до пароплава була припнута Грузія. Вірменин тікав від війни в Краснодар на своїй забитій килимами, шубами та сервізами волзі з причепом. На третій волзі тікав. Там продавав, купляв у Батумі наступну і знову тікав.

— Ну сам подумай! Все життя він у Батумі прожив, будинок триповерховий на мандаринах збудував, добра он скільки нажив! А тепер ми для нього — дикуни! — ображалися генацвале, пригощаючи нас сливами й домашнім сулугуні.

До викидання шуб за борт руки не дійшли, але всю дорогу вірменину довелося просидіти у своїй волзі. А ходу до Геленджика було — дві ночі і день.

— Сливи не згорять? — переймалися сливачі.

— Випивайте і закусюйте, — заспокоїв Дід, вилізаючи з трюму у тілогрійці і ватяних штанях.

— Я навпаки — боюся, як би не поморозити.

— Казав же цьому — не треба було зніматися! До нуля хоч би на рейді простояти, — вилаявся Дід, тільки-но заспокоєні сливачі послухалися його поради пити в салоні чачу й закусювати сулугуні. Вдало здані істмат з діаматом чомусь лише укріпили Діда в його думках про те, що в п’ятницю, та ще й тринадцятого числа, в море виходять лише салаги, які шукають пригод на свій не порослий мушлями зад. За згадку зайця на борту Дід взагалі міг зашибити ключем на сорок п’ять. У випадку крайньої необхідності говорити треба було «довговухий». Але краще навіть не згадувати. Рибалки-с! Темний забобонний народ-с!

— Що-що! Витік фреон з системи! Компот зі слив ми до Геленджика довезем! Ось тобі і забобони!

Ні, не дарма слов’янка не прощалася з нами! Це ж треба так зіграти, щоб грузин повірив, що це не піт з-під належної за роллю шапки-вушанки крапає, а сльози радощів! Цирк!

Під Сухумі все так само палахкотіло й промацував море якийсь потужний прожектор. Але нічого, проскочили.

З моря Геленджицька бухта прикрита мисами Товстий та Тонкий. На одному з мисів пильнував російський страж кордонів. І в бухту нас без портнаглядівського «добра» не впускав. Портнагляд «добра» нам дати не міг, бо ганебно хропів на визивному каналі. Заснув з увімкнутою радіостанцією. На тангенту придавив. Глибини там біля самого берега — під сімдесят, на якір не станеш, і бовталися ми до самого ранку в дрейфі, як фекалії в ополонці.

У Геленджику закінчувався цей великий мандариновий шлях з грузин в кубанці. Новоросійськ з його лютим міграційним контролем грузини не дуже жалували. Надавали перевагу проникненню в нього з чорного ходу.

Та й сама бухта, в плані схожа на страусяче яйце в профіль, була спокійніша за Цемеську з її вічними протягами бори під 25 метрів на секунду.

Північний берег бухти горбатий ще по-кубанськи. Південний — вже по-кавказьки гористий.

Санаторії, кафешки на набережній, курячі стегенця лендлізівські на кожному кроці.

Кандей наш (коком кухаря тільки берегова публіка та наш Мастер дражнить, начитавшись пригодницьких книжок, а виходить непристойно, якщо англійською) примудрявся, правда, і ніжки Буша довести до кондиції протухлого ще в яйці страуса. З кулінарією він товаришував щільно, але не з того боку: через «Востоківську» шахиню, шеф-кухаря по-вашому, яка навіть подарувала йому перед рейсом свій грубий зошит з рецептами. А на критику своїх товаришів, що зібралися за столом в салоні, він відповідав зі своєї камбузної амбразури, як проклятий фашист Олександру Матросову. І крити, крім як пузом власним, було нам нічим.

Найприкріше було те, що числився за нашим пароплавом природжений кухарчук Андрюха. Але судновласник наш, Семен, списав його. Якісь порахунки з митницею, як пояснив Палич.

Взагалі-то це старпомова справа — кухарчуків ганяти. І я свого часу не подумавши ляпнув, що турки, мовляв, взагалі без помічників капітана якось працюють. А Палич диви як за цю думку схопився. Навіть Родіона, якого на підміну Горбатову з портового буксира висмикнули, в машину навіщось загнав. Тому-то — яка різниця? Хочеш Родіоном зви, хочеш — Радиком. Сумісництво в портофлоті, обидва дипломи на руках, і судноводійський, і механічний. А Паличу — не до камбузних баталій, звісно. В капітана голова іншим забита. Та й не сидів він на своєму законному стільці в головах столу ніколи, аж дивно. Підсиджуй капітана, кому не ліньки. Святим духом і кавою тримався, мабуть…

Коротше кажучи, коли вже в місті, на іншому березі бухти, Палич поцікавився, як я ставлюся до мале-е-есенького курчати табака он в тій кафешці біля портнагляду, я сказав:

— Ну, чому ж саме малесенького?

Ні, не тільки святим духом харчувався капітан Палич. Над курчам розімлів:

— Міняти треба кухаря. Як би його так зняти з рейсу… Прикордонників попросити, чи що?

— Ну як ти не розумієш. Толик — людина Семена. Просто так я його не можу списати.

Ось так, Химко. Андрюха — людина митниці. Толик — людина судновласника. А я ж тоді чия? Палича, мабуть. Не дарма ж курчатами мене вигодовують, поки народ там з Толиком через амбразуру перестрілюється. Але промовчав. Є в мене така шкідлива властивість. Мовчу. А люди вирішують, що або дурень, або погодився. По затоці бадьоро бігали яхти. По набережній манірно виписували жінки. Від мангала йшли життєствердні пахощі шашлику. Шелестіло листя на деревах. Чигикали й цвірінькали птахи. І в повітрі не було війни. І життя було чарівне, як перший день після піврічного рейсу кудись під Кергелен.

— Дивись-дивись, ах який заєць! Та не за столиком, офіціантка. Он, реве чомусь в куточку. Це хто ж такі ноги образив? Негідник, негідник… — Ось за що мені життя моряка подобається. Прийшов з моря — начебто все заново. І від тривалості рейсу, маю тобі сказати, це зовсім не залежить, — знову вирішив продемонструвати звої здібності телепата Палич. Він навіть вирішив розв’язати свій антиалкогольний вузол. — Я в Жданові на агловозі, матросом ще, працював. Рейси, як у трамваї. Жданов-Керч. Жданов-Керч. І все одно чи не кожного рейсу Дядя команду з ресторану «Гірник» ледь не силою витягував. Люди на агловозах, звісно, добірні збираються. Штрафна лінія Азовського пароплавства. За візу вже ніхто не дрижить… А я і не знав раніше, що «махновці» своїх Пап Дядями дражнять.

— І трапився мені Дядею пердун старий, герой соцпраці. На підміну на наш пароплав прийшов. Зловив з бабою на трапі. «Жаров, ви на флоті — випадкова людина», — каже.

— Та ти що, Дядю! У мене братан, і вся інша рідня, хто у портофлоті, хто в пароплавстві. З третього класу усі канікули — на братовому буксирі… — І уяви собі, тесть мені трапився — теж капітан. Навіть весілля доччине в Японії на ремонті прогуляв. Зустріне ПТС наш в морі, мабуть, без вагань переїде лісовозом своїм і навіть до вахтового журналу не запише. Я тебе не дуже навантажую, ні?

Я хитнув головою — та, звісно, ні.

— Ну ось, повертається тесть з рейсу, ми вісім місяців вже живемо. І вгадай хто. Той самий пердун соцпраці? Та ні, брешу. Але капітани — не матроси, незнайомців між ними нема. Щось там мій герой соцпраці такого про мене йому розказав, що мені в пароплавстві після цього зовсім нічого робити стало. Поїхали на Чукотку…

Добре, що ми їхали значно південніше.

— А в Одесі, коли на літак її саджав, знав уже, що не повернусь. А їй — звісно, заєць, як домовлялися. Через тиждень на Чукотку повертаємось. Квитки не здавай. А сам знаю вже, що в Горбатова залишаюся. Думаю про себе: «Ну й покидьок…». Ха. І ручкою, ніжненько так до виходу її підштовхую. Потім, коли вже вона полетіла, тещі подзвонив, скандал їй закотив. Як же так, ми ж разом домовлялися. Її ж і зробив кругом винною…

Палич підкурив.

— Слухай, не зробиш мені по дружбі одне діло? Подзвони, набреши їй чого-небудь. Ну, мене навіщось шукаєш. Чим вона там диха. Вона з місяць тому в Маріуполь вже повернутися повинна була. Он будки телефонні міжміські через дорогу. Я поки замовлю ще чогось. Не заперечуєш?

Черга біля будки була довжиною милі півтори. Коли я, впрілий, вийшов з кабінки, вже було замовлено по шашлику, шампанське і… «ах яка» офіціантка вже не рюмсала в кутку: сиділа бочком за нашим столиком.

— Так що давайте. Чекаємо в гості. Та й сину, мабуть, цікаво по пароплаву полазити буде. Ну, значить, іншим разом. Ми до Геленджика тепер часто заходитимемо, чує моє серце. І не треба плакати. Красивим жінкам не можна плакати.

Офіціантка випорхнула при моїй появі і стала курсувати між шинквасом і нашим столиком, заставляючи його тарілками до стану перевантаженого автомобілями грузинського сейнера: останні тарілки вже звисали за краї столу.

— Хороший у вас друг, — прошепотіла мені в один з рейсів з вантажем бутебродів з червоною ікрою.

— Що за гульня? — спитав я, оглядаючи негабаритні тарілки. — Здавалося, що зараз хитне, і…

— Є причина. Сьогодні рівно рік.

І все. Результатами мого впрівання в телефонній будці Палич за весь вечір так і не поцікавився. А марно.

— Знаєш, чому ревіла? Не хотіла розповідати, все одно, мовляв, ніхто її горю не зарадить. А горя-то… Син розбив лобове скло на іномарці господаря. Двісті баксів горя всього-то. Подивись, як сяє! Так що гульня за рахунок закладу. Ти зайвого не надкусюй. Як би вона ще в мінус не пішла після такої гостинності. Краще завтра ще раз навідаємось на каву.

І тут я не витримав і почав переставляти надлишок тарілок на палубу.

— Не зважайте. Це моряцьке, — пояснив Палич ошелешеним «ах яким» ногам.

На пароплав поверталися пішки довкола затоки.

— Гроші? Ну, спишемо на накладні витрати. Митників зажерливих поїти можна, а безкорисливо жінці допомогти — ні? Чи ми не джентльмени? Чорт, носову хусточку на столі залишив. Ну нічого, якщо не дурепа, випере і випрасує.

Вивантажувалися ввечері. Дійшли сливи.

— Та нащо лебідка? Вручну все викидаємо, швидше буде, — вирішив на власному прикладі надихнути нас Палич. Але встигнув кинути на борт вантажівки ящиків п’ять, перш ніж згадав, що йому ще треба до митника. До того самого? На якого списали «накладні витрати»?

Вручну виходило дійсно швидше, тільки спина боліла. Обидва трюми розвантажили години за чотири. Палич затримався «на митниці» ледь не до ранку.

— Агов, бородатий! Прийми кінець, досить дрихнути! — гукнули мені з води.

Грубо гукнули, але битися я не поліз. Навпаки. Обійматися. Отже ж, життя кораблядське! Стільки років не бачилися, щоб зустрітися у Геленджику якомусь! Повний пароплав рідних мармиз, а на містку — Станіслав Юрійович власною персоною. Ось вже Папа так Папа був у мене на «Залізяці» — середньому риболовецькому траулері «Железняков» тобто. Це я ще в Керчі, в Індійському океані точніше, ловами лангустів на банці «Сайде-Майя» балувався під його керівництвом. Оце — Мастер! З двох реверсів першим бортом до причалу вліз, посунувши нас у другий ряд.

— Давно загоряєте? — питає.

Вони тарілками, була така тема, звичайні супові тарілки судновими партіями, на Батумі вантажитися повинні були, а нам ще попутного вантажу на Херсон чекати треба.

Ось вже на що не сподівався… І яким це вітром Юрійовича на лушпайку на кшталт нашої з його дипломом КДП занесло?

— Перебудовним, мать його так, вітром, Пашко. Ти в якому році з Керчі втік? Дуже навіть вчасно. Пішло псові під хвіст усе наше океанічне риболовство. Є в Києві думка на Печерську, що риба Україні не треба, сало давай. Половина флоту по Пальмасах та Конакрі гниє, повернути нема за що. Ми з Нігерії ледве вирвалися. Пароплави чорним людям на пограбування кинули. Двоє наших від малярії дійшли… Отож більше я в такі іграшки не граюся. Добре, подумали тут з хлопцями, скинулися і ПТС придбали. Ти ж пам’ятаєш, я бюрократом один рік у Рибакколгоспспілці сидів? Бюрократи — вони не те, що моряки, пропасти одне одному не дають. Продали судно по залишковій вартості.

Це він вже потім у кают-компанії своїй нам у жилетки поплакався.

— Агов, Юрчику! Зобрази чого-небудь, досить ковбасу морожену тріскати, — сказав він у камбузне віконце.

— Знову на обіді мене підсиджував? — жартома вичитував він кухарчуку, поки той, підморгнувши мені, нарізав ковбасу й сир зі швидкістю шулера-картяра. Кулінарне шоу, а не камбуз. Юрійович славився тим, що таскав свого улюбленого кухарчука Юрчика за собою з пароплава на пароплав, він казав, як запоруку від гастриту.

— Юрійовичу, ти вибач, що цікавлюся, — почав щось вже мені знайоме капітан Олег.

— Одружений? І як? Двоє? А в мене все сторчма через бабу пішло… Після вчорашньої телефонної розмови з цією «бабою» я прослухував цю арію на біс вже трохи інакше. Але диви як — слово в слово! Потім заговорили на професійні теми, про остійливість ПТСів. Речі мені мало зрозумілі, і я занудьгував. Воно і їжаку ясно, що чим більший вантаж знизу, біля кіля, тим судно остійливіше, як іван-покиван. А якщо перевантажити згори, на палубі, можна й перекинутися. Та як це рахувати — нехай у капітанів голова болить. Вони в школу ходили. Добре, що, до слова, з’ясувалося про гастрит, і Палич погнав мене до своєї каюти, щоб приніс Юрійовичу якісь болгарські пігулки з його аптечки. Та не згадаю назви. Зелена з жовтим коробка. Ледь знайшов, стільки там було тих пігулок. Не капітанська каюта, а лазарет якийсь.

— А щодо перевантаження, Олеже Павловичу, марно переймаєшся. Я в себе з трюмів усе рефустаткування й термоізоляцію в ремонті викинув — тонни три баласту позбувся. І водяний танк на дві тонни згори над рубкою, на спардеці зварив. І рахував остійливість — до критичної ще далеко. ПТСи — морехідні коники, запас великий закладено, — сказав наостанок Юрійович і вибачився. Саме завантаження починалося, капітан має бути на палубі й тальманити, поки хлопці горбатяться. Юрійовичу хлопці тарілки вантажили лебідкою. Дрібничка, а приємно. І розтирок від попереку потім не треба.

— Заздрю Славкові, — сказав Палич. — Диплом капітана далекого плавання. Власний пароплав…

Коли у Форміо, в Італії, рибмайстер намагався зажати презент від фірми, якій ми шийку лангуста привезли, Юрійович у наказовому порядку розподілив усе вино й цигарки між командою порівну, а рибмайстра залишив взагалі ні з чим. З педагогічною метою. Сам не знаю, чому воно згадалося. Мабуть, у будь-якої хвороби, навіть у помполітської, є інкубаційний період. І в мене він закінчився.

Завжди винні у всьому баби. Ні, не телефонна дружина, і не та іллічівська дамочка, яка пригріла нашого Мастера — безхатька в проміжку від Маріуполя до Херсона і яку мені довелося випроваджувати з судна в Херсоні, бо Палич ганебно сховався і боявся поткнутися на пароплав, коли вона приїхала автобусом з Одеси, і не та геленджицька «митниця» з ax-якими-ногами, від якої поки ніхто не ховався, а, навпаки, запрошував на судно. Але винна в усьому Кукла, яка за своїм звичаєм загуляла відхід.

Я всі шхери в порту дослідив, поки Скользький клеїв дурня перед прикордонниками, перш ніж знайшов її. Вона, правда, вже й сама поверталася. Побачила мене позаду, зупинилася, чекає. І подивилась ще так на мене: ну що ти там, ти йдеш, чи як? Наче це її за мною посилали. Я від такого сам загавкав. Йду, лаю її, Бургас їй пригадую, і що нема на її нахабну морду Горбатова. А тут і Скользький з дурнуватою міною:

— Хто це тобі про Бургас розповідав? — питає. — Я ж на «дев’яносто третій» пізніше прийшов.

— Палич? Ну цей розкаже. Горбатов за Куклою і повертався. І санпаспорт їй після цього випадку теж він оформлював. Він же її двомісячною на пароплав приніс. Ніякими Паличами ще й не пахло. Взяв, на свою голову, старпомом. Мало того, що підсидів Горбатова, так ще й байки тепер розповідає.

— Та які кореша? Олег зі своїм церковно-приходським дипломом тристатонника в морську агенцію якусь сунувся, під грецький прапор найнятися. Там з нього посміялися, звичайно, й направили до Горбатова. Він вже рік без постійного старпома працював, набридло йому. А в агенції якийсь його однокурсник штані якраз протирає і хабарі з морячків бере, щоб на грека завербувати. За Куклою він повертався! Як же! Якби я прапорщикові баки не забив, і зараз би на березі її без вихідної допомоги залишив. Хто там за ним женеться? Прибіг: «Поїхали». Механік йому: «Зачекай, заведусь!». — «Поїхали, потім заведешся».

— І про Андрюху нехай не звіздить, — додав Кела.

— Семену до кухарів діла нема. А кум Андрюхин — дійсно на Іллічівській митниці, інспектором. І минулого року розкопав у Палича контрабас якийсь після Бургаса. Рік, виходить, нагоди чекав поквитатися. — І головне, чуєш, Андрюха ж його тоді від митниці і відмазував, — підтвердив Скользький.

Я подивився на Куклу. Підтвердження від неї чекав чи що?

Власне, заводієм бунту я не був. Вітька казав, що Скользький підіймав цю бузу ще раніше. На арифметичному ґрунті. Всього-нічого, на дев’ятсот зелених зубчики його арифмометра заклинило. В Херсоні ще діло було, я на берег саме пішов. До того ж вважали вони мене… Оце так, за все життя такого про себе не чув. Так що який там з мене заводій був би? На Сільвера ногою не вийшов.

І як він тоді відмазався? На Семена послався, оренду, мовляв, йому сплатив за судно та на накладні витрати всілякі. Образився ще на товариство. Дуже навіть натурально. А й треба було лише не питання, а одразу відповіді ставити. І на театральні штучки не вестися, як не кортить. Каже «ні», читай — «так». Найпевніший рецепт проти нього.

Потім вже нальот все списав. Але ніякої змови і не було. Ні діжок порожніх, ні Джима з яблуком. Просто сиділи в салоні після вечері. Усі, крім Палича і Скользького. Вони на вахті були. Я все бургаську «кукольну» комедію перетравлював, а потім взяв та й виклав хлопцям усе, що перетравив.

— Мужики, — кажу. — Він же з усіма людьми тільки як з бабами-дурепами поводитися може. Подарунком дорогим ошелешити, локшини про тяжку долю на вуха навішати, хусточку сопливу підсунути і — вдути. А ми всі — велися на це?

Ну і розповідаю їм про курчат табака цих та про двісті доларів суднових. Покидьком себе відчуваю, а все одно розповідаю.

А Кела на мене вже не очима, а повітряними кулями братів Монгольф’є просто витріщився.

— Зачекай, — каже. — Ножем чоловік-алкаш перед Паличем не вимахував?

— Та який ще чоловік? — не розумію я.

Тут і Дід Вітька все допетрав.

— Можеш заспокоїтися, — каже. — Не вийшло з тебе негідника, навіть якщо дуже хотілось. Дюма-онук наш просто переказав тобі, як Кела з дружиною своєю в Чорноморці познайомився. А Людка Келина справді в барі в Чорноморці працює, це і я знаю. Кела їй іноді на розливі пива допомагав. Самі збитки, а не поміч. Пів-«Востока» корешів, і третя частина — в борг. Невеличка різниця, — Вітька продовжує. — Кела половину особисто заробленого за рейс виклав. І просто так. Без усіляких сопливих хусточок. Пожалів просто добру жінку. Малуватий наш ПТС буде, щоб усіх баб Д’Артаньяна нашого з суднової каси оплачувати. У самих сім’ї на бую по його милості третій місяць сидять. Сходи-но ти, Пашко, на міст, викличи його як Сільвер капітана Флінта. А ми тут поки чорну мітку з журналу «Плейбой» виріжемо.

Салон на ПТСі — курям на сміх. Стіл та дивани всім одразу вилізти заважають. Строго по одному тільки. Але сидимо спокійно. В морі ми. І шлюпки навіть на тазику нашому нема, щоб нас усіх тут заперти і на Острів скарбів утекти. Навіть гранату переховувати не стали, хоча Панін як відставний вояка про неї тут таки й згадав. Навіщо?

Як миленький виклав наш Флінт усі свої скарби, так не очікував нічого подібного. Здали ми касу Родіону. Як за статутом належить: молодшому помічнику. Ми вже самі його до старшого помічника, як в судновій ролі записано, вибачайте-посуньтеся, підвищили. А старший помічник на нашій лушпайці молодший і є. І нічого геройствувати цілодобово на містку. А якщо вже й так, то за Конрадом — мотузками до поручнів містка прив’язуватися, а не в шезлонзі на крилі дрихнути.

— Дійсно, Палич. Негарно виходить. У машині — троє. На мосту — один. Я розумію, що за три місяці курсів зробити з механіка капітана далекого плавання нереально, але нам далекого і не треба. Цілком можу я з моїми документами другу штурманську вахту стояти. Воно і надійніше. Море все ж таки. Море — воно різне. І треба до нього з повагою.

— А ціни на паливо такі, як ти нам втираєш, — тільки в Югославії. Так їх ООН в блокаді тримає. А в Геленджику шістдесят доларів за тонну — красна ціна, з усіми паперами, — сказав Дід Вітька.

— І тонну не добрали, одначе, — сказав мічман Панін. — До Херсона не вистачить.

— І грошей на жратву дав — як кіт наплакав. На ковбасу представницьку, яку ти під подушкою тріскаєш і на камбуз не ходиш, — і то більше. Мене за ці макарони самого з’їдять скоро, — вставив свої п’ять копійок кандей Толик. І додав ще й за Скользького:

— Миколка дзвонив тут декому з Геленджика. Так Семен каже, що оренди він з нас минулого місяця не отримував і не збирався навіть. Нехай, мовляв, хлопці спочатку розкрутяться.

А Кела мене просто вдруге за вечір ошелешив — заговорив ввічливо:

— Так що не сприйміть за чорну невдячність, Паличу, — каже. — Красно вам дякую за таку заманливу пропозицію. Та тільки старпомом, мабуть, я у вас не буду. Мармизою не вийшов.

Ми з ним довго потім при здачі вахти підколювали один одного. По-свійськи, як старпом старпома. Скользький так і не признався, але і він наживку цю злопав, щоб мені більше ніколи лангустом не закусювати, якщо не так.

Мав я тепер у носі Гамлета, принця данського. «Дзуськи, — каже. — Не заграєш на мені, либонь не флейта». А яка там флейта — свистка вистачає. І ми ж усі підряд на це соло на свистку купувалися. Збиває з пантелику, коли ледь знайомі, і не знає ще до пуття свистун, чим ти йому в подальшому пригодитися зможеш, а вже — душа наопашки, співчуття шукає, на жалість жме.

А павич цей перед кожним зустрічним хвоста свого розпускає, як перед черговою своєю куркою. Хіба це важко? Монолог ошуканого дружиною моряка вже розучено слово в слово. Знає ж куди моряка бити, стерво. Де його найбільший жах і нічний кошмар, незахищене місце. Ну а ні, то вкраде в Горбатова історію, як за Куклою в Бургас верталися, в Кели — як Людку свою від алкашів такелажним ножем відбивав, усе собі припише і таки зірве аплодисменти. Я, може, й туго доганяю, в театр строєм давно не водили, але це ось зрозумів. Куклі спасибі. Хоча і не спанієль вона, щоб фазанів та павичів ганяти. Більше по дельфінах.

Така ось лялькова комедія, як каже Скользький. І без чорної мітки обійшлося.

Скользький, той, напевно, таким результатом задовольнився б. А моя помполітська недуга тільки сильніше від такої швидкої капітуляції розігралася. Буває ж таке.

З вечора сонце було хороше. Червоне.

Від кавказького берега відірвалися до нуля годин. Скользький на десять хвилин пізніше мене зміняв. І без всяких сигналів точного часу знали вже всі троє, що годинник у рубці на ці десять хвилин бреше. Воно начебто й дріб’язок, але вперше я серед штурманів бачив таку неповагу до часу. Навіть Родіон, механік начебто, перш за все попросив мене часову радіостанцію знайти і годинник виставив. Я тепер з ним вахту стояв. Не хотів капітан Флінт наш з Сільвером на одному містку бути. При зміні вахти доводилось, правда, терпіти мою одноногу присутність.

— Як вважаєш, Радичку, не заштормить? — по-діловому так питає, наче сонце в воду не для нього сідало.

— А прогноз же одеський є, — Родіон йому. — Є в нас один хоча і недовчений, але радист. Гріх не користуватися.

Я ледь вдруге на копчик свій нещасливий не сів. Виходило, як Горбатов пішов з пароплава, прогнозів моїх і не читав ніхто. Причому двічі на добу.

Я всю вахту самоїдством розважався. Ось відкрився переді мною пройдисвіт по-дружньому, мовляв, ось такий я покидьок, а підступи мої такі ось та ось такі. Й пішов собі гадити далі. А я візьми та плюнь проти вітру в душу. Підступно? Але тут сталася зі мною ображена професійна гордість, хай і недовчена.

— Паличу, тільки ось я забув, де 19666-ий район граничить з 19555-им. Вибачайте вже неграмотному суміснику. По шостому району дають поривчики до 14 метрів на секунду після полуночі.

Не знав, що відповісти — випікач горщиків наш. Йому б сказати просто: «А чорти його маму знають, зараз подивимось», але ж це, по-перше, неввічливо, а по-друге… це ж треба знати, чого тобі можна і не знати, і в яку шпаргалку піддивитися. Перед мордою ж просто, на переборці шпаргалка висить, як на справжньому пароплаві.

— По нашому району — бунація, — кажу.

Вже вмикаю підступність.

— Чого-чого? — навіть про те, що не розмовляє зі мною, забув «Мастер», так не дочув. Родіон теж не зрозумів. А «бунація», по-азовському, — штиль. Тільки на азовських рибачках слово це італійське і залишилось. Раніше, кажуть, повсюдно на Чорному морі італійською термінологією користувалися, а петровську Німеччину називали «хлотською» й дико з неї насміхалися. Навіть у херсонській морехідці як іноземну мову вчили італійську під іспит. І ось на Азові серед рибалок деякі такі слівця збереглися. Бунація — це штиль. Прикольно.

Отакої, ось тобі й азовський рибалка, думаю. Здаю Скользькому курс 276 і йду на корму курити в гордій самотності. «Стій, давай по порядку», — думаю.

А пароплав стояти не бажає. Знай собі — біжить, гоголь-моголь з води забортної гвинтом збити намагається.

І море пласке й рівне, як стіл більярдний. Жодної тобі хвилі. Начебто з Чорного в Червоне потрапили. Нічого собі нев’язочки!

Котимося, значить, як та куля, до мису Сарич, щоб від кримського берега, як від борту в середню лузу, у БДЛК вскочити (Бузько-Дніпровський лиманський канал, для нетутешніх). А тут і Дід Вітька з машини подиміти виповз. Правильно все: місяць у повні. Час вампірів та вахтових механіків.

— Вітько, — кажу, — що таке «шурубра» знаєш?

???

— Значить, на дніпровських пароплавах не працював.

— Ну, ти прямо як Василь Іванович і логіка! Фурманов, вудочки нема в тебе? Значить педераст! — Давай по порядку, — кажу йому. І викладаю все, так, мовляв, і так.

— Точно, не рибак! — погодився Дід. — У п’ятницю, тринадцятого — і хоч чортихнувся, що в море доводиться виходити, та…

— І не капітан лоцбота, — продовжую. — Бачив ти хоч на одному лоцботі такий цирк на швартовках? Уже в кого, в кого рука набита… Це рибаку з «супера» якогось вибачити можна, вони по чотири рази за рік швартуються, в океані по півроку. Але ж він не рибак?

— Викреслюємо, — погодився Дід.

— Не третій помічник. Точно не Трояк. На друкарській машинці одним пальцем букви шукає. І Толика навіть до суднової ролі «коком» записати намагався. Портнагляд реготав, питав, чому боцмана Драконом тоді не пишемо.

— Не Другий. Який Ревізор остійливість елементарно порахувати не може? Якщо він — вантажний помічник і робить це постійно. Якому-небудь капітану лоцбота, де вантажів нема, це, може, й слід вибачити, але портофлот ми вже викреслили.

— Не старпом. Що з фарбуванням, що з продуктами… Так що не Чиф. Хотя чому? Рік на «дев’яносто третьому». Капітана навіть підсидіти примудрився. Не вояка. Цих за версту чутно. «Двадцять четвертий, доповідайте чотирнадцятому на півста другому: в чотирнадцять великих мій маленький роботу під букі двадцять сьомого виконав. Роботу — виконав. Видайте квитанцію». А цей навіть з пацаном-прикордонником по рації так розмовляє, наче переспати його вмовляє, а не на якірну стоянку до ранку запустити. Теж мені — лейтенант запасу.

— Не річковик. Повір мені на слово.

— Так хто ж тоді залишився? Яхтсмени? Рік все ж таки відкатався з нами. Чи ми свого від вербованого не відрізнимо? — засумнівався Дід.

— Матросом на агловозах маріупольських був колись. Це може бути. Не знав я, що махновці своїх Пап Дядями дражнять. І «Гірник» — є в Керчі в Камиш-Буруні шинок такий. Хоча не здивуюся, якщо він і ці історії, як штани, — від старшого брата доношує. Он як з Келою та Куклою попалився. Йому ж не на містку, йому на підмостках виступати треба. Гине талант.

— Так, суцільна драмкомедія, — Дід зауважує. — Та і сам відчуваю, що помполітський маразм усе це якийсь. «Мене посіли смутні сумніви. У Шпака — магнітофон. У посла — медальйон». Нічого ж руками не помацати. А в дипломі відміток «за сало» не ставлять.

— Слухай, так він і до тебе теж з дипломом клини підбивав? — пожвавився Дід Вітька.

— Я йому, пройдисвіту, зробив ксерокопію диплома вищої морехідки, — признався Дід.

— За сорок доларів, — признався Дід ще більше.

— Тільки скористатися ним він не зможе, — остаточно самовикрився Дід. — Там номер — механічної спеціальності. Але ти його поки не засмучуй. Нехай вже портовий нагляд якось йому пояснює.

Щоб ти жила, Одеса! І нехай заб’ють шампанським усі засохлі фонтани на Молдаванці.

— Слухай, значить, жодного судноводія на борту, а ми премо, як той паровоз вперед летить? А я давно казав, що «рогаті» на фіг на судні не потрібні. Тільки машину реверсами гробити на швартовках. Ти шлункам нашим поки що не кажи. У самого ще в голові не вляглося. Ну, такий же маразм помполітський, що в дурку в Херсоні здаватись треба. Але ж іншого пояснення нема? З грошима простіше. Їх помацати можна. Особливо, якщо за руку в своїй кишені зловив. Мюллере, і ви таки знаєте, що Штірліц російський шпигун, і досі його не арештували?

— А який сенс? Все одно викрутиться, — тільки і залишалося відповісти мені, коли до Діда дійшло по-справжньому.

— Який Херсон? У нас же тонни пального як не вистачало, так і нема його. Я ж думав, цей щось міркує. На бурових чи в буксирів очаківських… Ось зараз і ти догнав. Нема кому тут міркувати. Наш це тепер обов’язок.

І пішли в каюту до нього. Напряму. Та не спав він. Ви б спали?

Так, гинув талантище! Актор Великих і Малих імператорських театрів. Мені секунд двадцять навіть шкода його було. Гарно готувався, старанно текст зубрив.

— Я довго думав, — каже. — Пишу листа Семену. Все як є. Біс з грошима цими поплутав. Усе на прибуток сподівався, що з нього розрахуюся. Шмотки свої збираю і сходжу в Херсоні. Нехай Семен іншого капітана вам присилає. Того ж Горбатова, п’яноту вашу любу, — не вперше, мовляв, йому в одних джинсиках і футболочці йти.

І знаю вже, що все сказане на зворотний курс, на 180 градусів, перевернути треба. І такого він Семенові напише, і такого потім наплете, куди там Штірліцу. Знаю ж це, а теж вуха розвісив, слізку втираю, так шляхетно й стримано репліки всі він з себе видавив. Але двадцять секунд пройшло.

Тут я буром на нього і попер. А що, розкланюватися накажете?

З грошима поки ясно. Тобто, нічого не ясно. Але це — до Скользького. Цей пояснить до копієчки. Ми тут про дещо інше порадились, і все про тебе як «судноводія» нам, дійсно, розвиднілось. У сейфі чукотському, кажеш, диплом штурманський залишив? А може — в холодильнику? Сало в холодильнику зазвичай тримають. Що з пальним робити, капітан ти наш п’ятнадцятилітній, збираєшся? Тонни ж як не було, так і нема її. Ми тільки у Феодосії взяти й могли, а йдемо чомусь до Сарича. І не треба хоч зараз хвилю гнати. Гроші ми в тебе, банкір ти наш швейцарський, уже в морі конфіскували. Ти минулого рейсу шістдесят доларів на нафтобазу, мабуть, так само на «накладні витрати» списав? Дід на ніч саме домовився з одним буксиром геленджицьким щодо лівого соляра, а ми знову відходили, наче за нами чота автоматників гониться.

Дивлюся — нема більше шляхетного і розкаяного героя-коханця переді мною. Текст забув. Чи не було такого в сценарії? Фізіономію — аж корчами звело. Перекосило — ікла видно. Звір звіром. З-під брів мене буравить, дірку в лобі пропалити хоче. Еге ж, від нічних прогулянок верхньою палубою краще мені було тепер утриматися. Краще мені було не перевіряти, чи шанує він шосту заповідь так само, як всі наступні. А то скажуть потім: за борт Пашку змило. Або навіть — сам здуру скочив. Буває.

— Так, недооцінив я тебе, — гарчить.

Добре, що не тет-а-тет я на це рандеву приперся. З секундантом. Хоча він на Діда і не зважав уже:

— І все ж — дурень ти. Підійшов би тихо-мирно, поговорили б, забрав би свої гроші, з відсотками навіть, і зійшов у Херсоні. А так же навіть вкладеного в ремонт не повернув. А може, ще й спрацювались би? Чого не буває? Ти, я бачу, не тільки англійською натаскався. І радист великий, і капітану через плече в карту зазираєш. Замполітом при комуністах не був?

— Помполітом, — подумки зауважую. Не виправляти ж. А за ідею подякував так само подумки.

І точно. Дурень я. Філологією страждаю. Так кажуть, так не кажуть. Здається, і нормальному стерновому на прокладку цю на путівній мапі подивитись цікаво буде. Поправку він у стовпчик рахує. Акуратист який!

— І про Херсон, — вирішив нагадати про себе Дід. — 3 пароплава, якщо не пасажир звичайно, заведено не «сходити», а здавати судно. Це тобі на майбутнє. І на теперішнє: по сезону, повинна вже прийомка маріупольська в Феодосійській затоці на широті працювати. Це я тобі як рибалка одеський «рибаку» жданівському нагадую. А листа Семену — пиши. Люблю Дюма!

Ось Дід точно дурнем не був. Завжди я йому в шахи продував.

— Буде завтра в мене лист на руках, — каже, — може, кубанці наші подробиць до самого Херсона і не довідаються. Ти ж їх знаєш. Казакі.

А прийомку маріупольську ми таки знайшли. Не в Феодосійській затоці, але поруч. За мисом Киїк-Атлама. «Рибак» наш і тут ледь все не зіпсував. Дід же просив його: тупо підвалити до кранців, щоб він на борт до маріупольців перестрибнути міг і з механіками без сторонніх переговорити. А цей за сто метрів в мегафон: «Пального не дасте?» — горлати став. А народ маріупольський весь, як водиться, до борту вивалив повитріщатися. Зовсім без сторонніх вийшло. І що значить «дасте»? Шляються тут по морю одесити усілякі, паливо клянчать.

Відбігли ми з півмилі і теж на якір стали. Приїхали. Тепер вже і до Очакова не дотягнемо.

Одне добре, Скользький, хазяйська дитина, мішки з чаєм, які на верхній палубі були, брезентом перечохляти нас з Келою вигнав. Маріупольці в бінокль за нашею працею поспостерігали, і самі нас по радіо до борту підкликали.

Але наш власний маріуполець і тут ледь все не зіпсував. Домовлялися вже, звісно, на капітанському рівні. Видав Родіон йому сотку вбитих єнотів, механікам би і меншого вистачило, вигадали б з нашим Дідом ремонт якийсь до нічної вахти… А азовчанин наш ще візьми й проавансуй оборудку. Тут вже взагалі «махновці» розпоясалися. Тонни не буде, кажуть. Кілограмів сімсот — максимум. Це другий механік вже. Йому після «капітанського рівня» вже зовсім нічого не перепадало, очевидно. Наш Вітька аж плюватися після цього став. Заміряли, скільки у нас в лівому танку, «махновець» ні на крок від мірної лінійки нашої не відходить, плюнули вони нам дев’ятсот. Але Дід одеситом не був би, якби просто так втерся. Крейдою рівень на лінійці помітив на очах у марупольця, витер її насухо, а потім просто догори ногами її перевернув, зробив 6 з 9, і тиче йому:

— Ти що, зовсім мене під монастир підводиш? Шістсот усього. Ти ж моряк, знаєш, що таке посеред моря потухнути. А вскочимо в погоду?..

Легко сказати — плюнути ще сто. Поки увімкнеш насос, поки заміряють, та крикнуть згори в машину… Плюнули ще раз. Дід заміряє подовше, щоб і те пальне, що в шлангах, до нас, а не назад в Маріуполь злилося.

Але розквиталися й розбіглися. Дід злий, лає всіх без розбору. Панін під гарячу руку трапився:

— Іди, — кричить на нього Дід. — Переміряй, що я там з них вимутив.

А Панін йому:

— До Херсона вистачить, — і спати пішов. Не його вже вахта.

— Ну ти диви! Я вираховую. Витрати — до грамів, температурний режим, оберти, економний хід. А цей мічманюга: «Вистачить!» — і в койку! С-с-сундук з клопами!

Тільки вже на вечері Дід висловив своє здивування. Але так, щоб мічман теж чув:

— А знаєш, таки правий сундук наш. Вистачає до Херсона. Щось паливо повільно витрачається. Не сходиться з розрахунками. Тричі перераховував.

А мічман чай свій допив спочатку, кандею подякував у віконце камбузне і:

— Клапан перепускний закрий, — каже.

І в машину пішов.

Утрьох ми застряглу макаронину з Дідового стравоходу вибивали. Виходить, як тільки Дід і маріуполець клапани всі перевірили і, як білі люди, по трапу на палубу піднялися, мічманюга, як Тарзан, у машину через світловий люк спустився, і пальне, в результаті, ми приймали в обидва танки зразу. Ви закон сполучених посудин у школі вчили чи прогулювали?

— Ось тобі й вища математика. Ось тобі й умні формули, Діду.

Атож, панове маріупольці та інші шведи. Не намагайтесь об’єгорити одеських єгорів, собі дорожче вийде. Я ось давно вже навіть не пробую. Слабкий мозковим м’язом. Тим, що від кепі мічманського утворюється. Тільки відреготав, виявилося, що я знову вахту стою з Мастером. Але мені що? До Херсона дві доби всього залишалося.

А ось Ейнштейн був недурним дядьком. Дві доби. Це ще як подивитися, багато чи мало.

Річ навіть не в тому, що за Херсонесом почало нам давати по зубах від північного заходу і швидкість фотонного зорельота нашого ще більше від швидкості світла відрізнятися почала.

Все одно жоден моряк не скаже: «Будемо у Херсоні тридцятого».

— Сподіваємося бути, — скаже. Але мені цих два дні вже полярними здаватися почали. Всю вахту Леонтьєв про цирк надривається. Всю вахту сопе вампір-заплічник за спиною. Мовчить. Команди на стерно ледь не через механіка мені передає. І дірку в потилиці поглядом пропекти примірюється. Судноводій — кажеш? Так споглядай у свій бінокль. Або в радар. Під Ялтою он, вночі, в димці, ледь під самий штевень танкеру якомусь не залізли. А я ще дивлюся, милі за дві відкрився червоний вогонь і пеленг на нього все не змінюється, значить сходимося. А він танкерний круговий за лівий бортовий (теж червоний) вогонь прийняв і задоволений.

І головне ж, усі команди його тепер фільтрую. Фільтри вже забиватися стали. Тяжка це справа — думати, виявляється. Що ж це він ліворуч весь час підвертає? Хто в тумані ліворуч ворочає? Та й зона розділу руху тут.

Проїдьтесь якось по трасі зустрічною смугою. А потім те саме — вночі, коли далекобійники один за одним пруть. А тепер той самий атракціон, але з водієм, який рулити вчора вперше спробував і де газ, де гальма — ще плутає.

Отож бо й воно. А ви мені — нерви…

Хоча підлікуватися мені тоді вже було варто. Зловив себе на тому, що постійно шепочу щось. Тихо сам з собою, так би мовити. Та яка мені зрештою різниця, скільки гвинтів у лоцбота, як це впливає на швартовці, як позначається питома вага чаю на остійливість ПТСа, чи малюють штурмани на карті течії хвилястими стрілочками, як у підручнику для юних моряків, і чи обчислюють поправки на калькуляторі?

У Сідовці ростовській він вчився чи курсах червоних командирів у Керчі, чи взагалі — в медучилищі, мені то що?

Що з того, що жоден штурман вам не признається, що навігація — справа нехитра, і шість років штани без ширіньки він за партою марно протирав? Не тому, що туману напускає. Туману якраз штурмани усі як один не люблять, хоча і радари вже на кожній лушпайці встановлено. А тому, що справа ця — хитра. Стільки всього за простою формулою приховано. Це матросу, який тільки стругання олівців спостерігати може, судноводіння дитячою забавкою здається. А що там, я олівці теж точити вмію.

Що мені до того, коли нормальний капітан, який у чомусь «плаває», буває й таке, просто сідає на шию грамотному старпому, вдаючи заохочення ініціативи? Підступно, але по-флотськи. А цей? Порозганяв усіх штурманів з пароплава, а сам ні бельмеса ні в чому не рубить.

Славкові, каже, заздрю! КДП у нього! За чверть години Юрійович для нього Славком став. Рівня ж. Капітан з капітаном зійшлися. А ти, трубка клістирна, не заздри, о, похитайся морями зі «Славкове». Очі на нічних вахтах так видивись, що газети вже тільки з іншого кінця кімнати читати зможеш. Зуби на дистилаті залізні наживи. Гастрит отой від самозваних кухарчуків. І повний букет профболячок (може, й на баб в кожному порту вже не потягне).

Поганяй портнаглядами з портфелем у зубах третім штурманом; перелайся з докерами-злодюжками на десяти мовах вантажним помічником; побудь чопом в усіх дірках, від пробоїн нижче ватерлінії до завагітнілих у рейсі буфетниць, — старшим помічником. А потім, коли заслужиш оте КДП, вияви в один чудовий момент, що дочка так поспішала з весіллям, що і батька з рейсу вирішила не чекати, й вискочила, дурепа, за такого пройду, якого твій же товариш списав з судна за натуральне блядство… На трапі зловив, діло молоде. А те, що дівка верещала, як недорізана, і впиралася, як шалена, з цим що робити накажете?

Стою, кручу штурвал, тримаю на курсі, а губи все ніяк не стопуються. Мічман Панін навіть помітив:

— Не бери важкого в голову, а дурного в руки. Чи навпаки? Він тобі зараз спецом на психіку давить. А ти стовпом ліхтарним прикинься. Допомагає в таких випадках.

І раптом що — стукай ногою в палубу. В районі тридцять сьомого шпангоута. Це в мене прямо над головою. Почую.

Це була найдовша фраза, яку я чув від Паніна за рейс.

— Така ось лялькова комедія… — почав Скользький. — Зайшли в Пальмас, пошту отримали — думав, до приходу додому звар’юю. А ще чотири місяця рейсу трубити залишалося.

Ти ж в мене був: дім на околиці, і баба — одна з двома дітьми. І повадився один шоферюга ходити. Та знав я його як облупленого, постійно в Чорноморці на пиві бачились.

Так ось, ходить і ходить. Наче як мій знайомий, вигнати дружині його незручно. А він, сволота, користується тим, що чоловік далеко і в морду йому дати нікому. Дійшло до того, що чіплятись став, повалив її у літній кухні, сукню порвав. Моя і крикнути навіть не може, діти ж у хаті. А цей ще радить: кричи, мовляв. Сусіди прибіжать, завтра вся Чорноморка тільки про тебе й говоритиме.

І чотири місяці ще. Сходив до помполіта, листа йому показав: в разі чого, кажу, я вас попереджав.

Ну, приходимо в Іллічівськ. У той же вечір іду в пивняк. Жду. Не з’являється. Наступного дня — теж. Тільки на четвертий день Кела мені признався, що він козла цього попередив. Чотири ж місяці за мною придивлявся, в одній каюті жили.

Ну, попередив і попередив. Бог з ним. Я ж знаю номер його камаза. І де вони в кар’єрі піском вантажаться — теж знаю. Приїхав увечері, фари погасив, стою збоку. Точно — на другій зміні козел цей. Годині о дев’ятій приперся на своєму 17–32.

Тільки він під екскаватор підрулив, я вилізаю і йду до нього. Спокійно, повільно так іду: фари сліплять. Вилізай, побалакати треба, показую. Як рвонув він з місця, я ледь відскочити встиг. Екскаваторник так над порожнім місцем ковш і просипав. Я — до тачки своєї, і по газах.

Біля переправи наздогнав. Хочу обігнати і до бровки притерти — куди там. Вихляє, крутиться, як вуж на сковорідці. Я ледь під автобус на зустрічній смузі не влетів. Спокійно, думаю. Нікуди від мене він не відірветься, нехай хоч до румунського кордону шпарить. Бензину в мене — повний бак. До першого шлагбаума погоня ця.

Вискочили до Бурлачої Балки. Дивлюся, він не до Чорноморки, а до Таїрова повертає. Я не відстаю, як приклеївся. Попереду, на переїзді, вже мигає, не встигає він. Я вже за ножем потягнувся до бардачка, гальмую, а він, падло, на зустрічну вискочив і перед самим потягом, просто перед тепловозом пролетів. Я по газах — ліворуч по ґрунтівці вздовж колії, щоб на наступному переїзді вискочити і перехопити. І забуксував, пузом на рельсах застряг, ні туди — ні сюди. Пішов, гад. Шукай тепер його камаз в Одесі.

Але камази, вони ж не дикі. Наступного дня взнаю, де гараж його. Приїздю, питаю: де такий-то. Та оно, на ямі, ремонтується. Точно — стоїть самоскид на ямі. Движок розкиданий, інструмент розкладений, куртка валяється. Навіть бичок, жирний такий, димиться. А шоферюги і слід прохолов. Чекаю його годину, чекаю другу — нема. Іду до диспетчерської, беру мікрофон і на всю автобазу обіцяю йому: «Все одно, гад, дістану тебе. Не тільки з ями, з шахти тебе витягну. Дихай поки. Але — бійся».

Вирішив я його прямо в общазі, тепленьким, брати.

— Де муж твій? — у дружини його питаю.

— А він вам по якому ділу потрібен? Нема його.

— По правому ділу, — відповідаю і ввічливо так в бік її відсовую і до кімнати входжу. Точно — нема. Виплодок його сопливий, папаша-інвалід — усі на місці. А його — таки нема.

Баба його вой підняла, наче я його в солдати брити прийшов, діти — туди ж. Батяня-доходяга в ноги бухається, не чіпай синочка дорогого, мил чоловік.

— Що зробив-то він тобі, чортяко рудий? — жінка виє.

— А ось сама в янгола свого і випитай, добра жінко, — раджу.

Дарма прийшов. Ніякої розмови при бабі та при баті його не вийде.

Вирішив дати йому з місяць, щоб розслабився і пильність втратив. Нікуди від мене не подінеться. Чотири місяці я дня цього чекав, ще й п’ятий потерплю, терпілки вистачить.

Рівно через місяць, уже й сніг випав, з ночі ще стаю під гуртожитком, глушу мотор і сиджу-курю до ранку. І все по поличках помсту свою розкладаю. Що я скажу, і що він відповість, а я йому: «На коліна, мерзото!».

Ледь знову не проґавив. Якось швидко він з бабою своєю вискочив і на трамвай побіг. Ледве встиг я жигулем своїм упоперек колії стати і в двері вскочити.

— Ну, злізай, приїхали, мил чоловік.

Баба його знову завила:

— Люди добрі! Серед білого дня вбивають!

А народу в трамваї битком, усі на зміну поспішають, припини дуріти, кричать мені.

— Тихо, громадяни! Діло праве. Ніхто цього гада поки що не вбиває. Просто вийти побалакати людині треба.

Народ бачить, тверезий я начебто. Значить, справа серйозна. Мовчить вже народ, не заступається.

Три трамваї вже в корму дзвенять, а я все типа цього ніяк на світ божий витягнути не можу. Вже півтрамвая мені допомагає, на зміну ж, а все ніяк від перил дилду цього з бабою його припадочною відірвати не можемо. Віриш чи ні, разом з поручнем я його з трамваю видрав. І з бабою.

— Не вбива поки ніхто твого янгола, — кажу.

— Лізь з ним разом у мій жигуль. Мені від людей ховати нічого.

Шоферюга аж посірів увесь. Жінки своєї, мабуть, ще більше, ніж мене, боявся. А ця вчепилася в нього, їдемо.

Привіз я це святе сімейство до себе додому, заводжу у літню кухню, і свою з дому викликаю. Вона як шоферюгу цього побачила — в істерику.

— Заспокойся, — кажу, — Галюню! Зможеш вголос повторити, що в листі мені написала?

— Ні, — каже, — Колюню, не можу.

Тоді звертаюся я до дилди спітнілого:

— А ти, Василю Тимофійовичу, розкажи-но при жінці своїй, що ось у цій самій літній кухні півроку тому між тобою і дружиною моєю Галюнею сталося.

Тільки мичить щось дилда і головою мотає. Баба його зрозуміла вже все, в очі йому заглядає, чи правда.

— Добре, — кажу, — є в мене на такий випадок письмовий документ. Ти, Галюню, вийди, постій на дворі, якщо хочеш. Пізніше покличу.

Дістаю з кишені листа того злощасного і спокійно його перед присутніми зачитую. Баба шоферова вже й сама готова в патли йому вчепитися. Але не при мені ж, не при чортяці рудому.

— Підтверджуєте, значить, Василю Тимофійовичу? Заходь, Галюню! Ось, Василю. На коліна, і ноги цілуй цій жінці. Вибачить вона тебе за те, що знасильничати морячку беззахисну намагався, будеш жити. А ні, нічого тебе не спасе, не вийдеш ти з цієї літньої кухні живим. І ні хріна мені за тебе не буде. Я цих ще в Пальмасі попереджав. На коліна, мерзото.

Закляк дилда, а баба його знову завила і сама Галюні в ноги валиться:

— Прости ти нас, Галочка! — реве. — Двоє дітей і папаша-інвалід на утриманні!

— Замовчи, добра жінко. І підведися. Тебе їй вибачати нема за що. Мовчи. Нехай муж твій покається.

— Та нехай уже, Колю. Відпусти його, досить, — Галюня моя каже.

— Ні. П’ять місяців я цього дня чекав. Не відпущу живим, поки на коліна перед тобою не впаде і прощення вимолюватиме, — і ніж дістаю.

Побачив дилда ножа, бухнувся, поділ сукні їй виціловує, життя випрошує. Стільки я моменту цього ждав і уві сні бачив, півроку ні про що інше думати не міг, заговорюватися вже почав, на Галку гримати ні за що, а збулося — ніякого задоволення. Бридко. Але попустило.

Бог з тобою. Валяй, поки я добрий. І Келі, другу моєму любезному, по гроб дякуй, — кажу. — Трапився б ти мені в перший день, вже б на Таїрова лежав ліворуч від входу.

Брешу все: не хотів я його і в перший день після рейсу мочити. Хотів штани на ньому ножем на смуги розпустити чи ще як перед народом зганьбити.

Мужики кажуть, два тижні ще шоферюга усю Чорноморку бланжем підсвічував. Але це не від мене. Це власна добра жінка пристаралася. А пиво в Людчин бар не ходив він більше пити.

Така ось лялькова комедія…

Ось тобі і Скользький! Цілий пригодницько-автобіографічний роман тиснув! Це він на цілу годину раніше з койки катапультувався, щоб мене посеред вахти розмовою розважити? І — підтримати? Ну, щоб не психував.

І Кандей наш — теж ні з того ні з сього уважним дуже став. Другу пайку макаронів ледь не насильно запхнути в мене намагався. І знову про дурне в голову і про те, що всі баби…

Впав у койку — не спиться мені. Ось звідки вітерець дме. Швидко чижик оговтався. Талантище. Виходить, усі контри мої з ним — через бабу. Цікаво, через яку? А раз так, то словам моїм вірити не можна. Не в собі я. Несу якусь пургу. Дах в мене їде. Не помітно хіба?

Марення помполітське все. Все «смутні сумніви» й неймовірні версії. В кишеню не засунеш, до справи не підшиєш.

Я ось Кандея на вечері одразу й послав на хутір його кубанський. Сто років мені Паличеві кралі бальзаківського віку треба були. А може, він…

Та ні, дурня. Моя-то і бачила злидня Палича цього лише одного разу, в Херсоні, поки цукром вантажилися на Кошовій. Сказала потім, правда. Вчися, мовляв, у капітана свого. Одразу видно — культурний, вихований мужчина. А ти навіть підійти до жінки не вмієш: як на ногу не наступиш, так плечем зачепиш.

— Ну звиняйте, який вже є, — насупився я тоді.

А вона засміялася й каже:

— Такого й люблю.

Дзуськи. Не той жанр, Паличу. Що ж це тебе з навігації весь час в якийсь дамський роман заносить? Вчи матчастину. Перевернувся на інший бік і заснув. Херсон покаже, хто є ху. Моряк спить, а Херсон все ближчає. З кожним обертом гвинта.

Під Донузлавом вельбот, сторожовий катер по-вашому, за нами припустився. Як у кіно: освітлювальні ракети, «наказую застопорити хід!», доглядову групу на захоплення мирного ПТСа приготувати! Зловив порушника кордону.

До абордажу справа не дійшла: штивало пристойно. Ще звалиться між бортами якийсь матросик.

— Звідки і куди прямуєте? Чому не відповідаєте на визивному каналі? — мегафоном прикордонник обмежився.

Як йому поясниш, що в нас усю вахту то цирк кудись від’їздить, то білі ворони по рубці літають? Не дивно, що й рацію не почули.

— ПТС 93-ий, прямуємо з Батумі на Херсон, — відповідає Радик як заведено. — А рибки не дасте? — вирішив відпрацювати навчальну задачу до кінця прикордонник.

— Тільки чаю. Тобто вантаж в нас — чай в мішках, — доповідає Радик.

— Індійський? — з надією питає прикордонник.

— Індійський нам возити район плавання не дозволяє, — Родіон йому відповідає. І до Паніна:

— Мічманюго, як у вас у BMC? По глобусу Грузії заліки складають?

— Та що з нього взяти? Лейтьоха… — махнув рукою Панін.

Ось мічманюга наш після зустрічі з рибалками, хай і мандариновими, не поплівся б охороняти кордон натщесерце. Взяв би все, що дають, не кривлячи аристократичного носа. Ну, грузинський чай, але ж — мішок!

А Дід Вітька мені:

— Ти бачив, як він забігав? Досі в каюті паперами шурхотить. Ти б сказав йому, що прикордонники — не митниця. До вантажних паперів їм справи нема, якщо не настукають окремо. І що відвалили вони вже, теж попередь людину. А то він всі бланки коносаментів штампом для білизни зараз попсує. Ні, ти це бачив? У нас ще й з вантажними документами на чай не слава Богу.

Вишки на Родіоновій вахті проходили.

Понатикано їх уже в морі під Тарханкутом, як у Перській затоці. Тільки що ніякі іракці по них ракетами не шмаляють. І нафти нема. Все ніяк не добуряться. Самий газ. А так — один до одного.

— Знаєш, Пашко. Схоже, він шмотки вже пакує. Брав я у нього довідник капітана, вернути попросив, — Родіон каже.

— Це ще що, — відповідаю. — Панін гранату на місці не знайшов. Хто її запакував?

— Усіх я вже попитав. Ти останній. Ми думали…

І таке зло мене взяло. Дорослі ж начебто мужики… Ще чого думали?

Мнеться Родіон.

Тоді я і викладаю йому, що ще. В стилі дамського роману.

— Так ти знаєш? Я ж просив і кубанців, і механіків помовчати.

— А ніхто й не казав. Навпаки — не знали, куди ще поцілувати. Коли це в нас таке було? Раз Палич таке заспівав, значить, точно нічого не було. До його слів капітанську поправку, 180 градусів, додавати треба.

І тут мене нарешті прострелило. Поправка!

Я — до стола штурманського. Ось вона — акуратність у стовпчик. Східне схилення. Істинний курс мінус схиленння плюс-мінус девіація… На аркушику все по вченому — дельти та сигми усілякі. Але не треба грецьку вивчати, щоб плюс від мінуса відрізнити.

Не може бути, щоб так легко. Я розсміявся навіть. У мене звивина за звивину загортаються, в Холмса й Ватсона одна з одною грають і філологічні теорії вибудовують, на заздрість Бодуену де Куртене. А ось він — мій письмовий документ на такий випадок. Довідка моя на медкомісію — здоровий. Ніякої помполітської хвороби. «Гвозді би дєлать із етіх людей…»

У довідник капітанський він, нарешті, зазирнути вирішив! Так нема ж там цього! Це ж перший курс, другий семестр. Мене й то пізніше з морехідки витурили. Радистам без фанатизму, один семестр, але також прокладку викладали.

— Слухай, Родіоне, — кажу. — Заспоримо?

— На що?

— А на те, що під Очаковом гросс-адмірал наш заходиться тебе судноводінню навчати. Довірить командування судном у вузькостях.

— Так у нашого моторного човна — забровкове плавання, поза каналом можна, до чотирьох кабельтових.

— А в капітанському довіднику це є? — питаю.

— Ось і перевіримо, — сміється Родіон. — Добре, замьотано. На шашлики й пиво — по приходу.

Про те, що ми повз Тендрівський маяк промажемо, як завжди знесе, я поки не став об заклад битися. Сам пересвідчитися хотів. Але шашлики Родіон вже, вважай, програв. Шлункові соки в мене вироблятися почали, ледь відкрилася Кінбурнська коса. (Мимо Тендри таки «знесло».)

І як Суворов ганяв по ній турецький десант? Коса ця — одна назва, що берег. Вузька, як шампур. Хвилі іноді перескакують.

— Судно, що рухається з моря в лиман, відповідайте Лагерному-94! — ожив прикордонник з Первомайського острова.

До революції називався він островом Морської батареї.

У 1905 році на ньому чекав суду лейтенант Шмідт, який насправді був уже капітаном другого рангу. Судили його навіщось в Очакові. Місті, однойменному з його бунтівним крейсером.

— Отже, заступай, Родіоне. Попрактикуйся. Дійсно, навіщо нам сторонню людину на старпомське місце брати? Не боги горщики ліплять. Я на крилі буду. В разі чого підстрахую.

Як тут англійським гумористом не станеш? Знав я, що нічого нового наш тенор вигадати не годен, але ж не так дослівно! Якраз і я, і Кела на місткові, міняємося. А він — слово в слово. Гарно текст завчив. І хто йому пише ці репліки?

— До шостого коліна каналу я хіба що з закритими очима ще не практикувався. Мій буксир до Чорноморського заводу п’ять років прикомандирований був…

— Пробач, Радичку, зовсім забув. У тебе ж і дружина миколаївська? І як? А у мене ось все через бабу сторчма пішло…

Якби він у «Запорожці за Дунаєм» зненацька затягнув арію варязького гостя, диригент упав би в оркестрову яму з меншим гуркотом, ніж ми з Келою на задниці.

На Станіславо-Аджигольських створах Родіон витребував мене на стерно.

— Я по Херсонському каналу давненько не ходив, у 86 році востаннє, коли землечерпалку на Чорнобиль буксирував.

Палич, як і обіцяв, «підстраховував» Родіона на крилі: роздивлявся в біноклі баб на прогулянковій палубі зустрічного пасажира. Одного тільки разу дії практиканта-Родіона помітно стурбували наставника: коли Радик зібрався відійти в гальюн посцяти.

На Великих Касперівських створах Радик, не відриваючись від бінокля, попросив у свого капітана-наставника технічної допомоги: глянути по карті, який там компасний курс на цьому коліні каналу виходить.

— Вісімдесят і п’ять десятих — вирахував у стовпчик наставник.

— На румбі сімдесят! — доповів я, виправивши одразу на десять градусів, щоб не цяцькатися.

— На створі! — підтвердив Радик. А як же інакше?

Радик опустив бінокль і подивися на мене абсолютно неазіатським поглядом: очі на лоба що в татар, що у хохлів однаково лізуть. Маракував Радик швидко, не те що його «наставник».

— Не люблю я по річках ходити. Створи, буї ліворуч-праворуч. Як по проспекту. Думати не треба, — сказав ще одну дурницю капітан Олег.

— 93-ій! Увійшли ви вже у Рвач? Ворушіться. Там «Юліус Фучик» на Широкому Плесі назустріч вам йде, — одразу ж відгукнулося на цю дурницю Кізомис-радіо 18. Оперативно, як Бог, який, як відомо, не фраєр.

І звідки все ж він звалився на наші голови, цей Палич? Ось що за дурища цей ліхтеровоз «Юліус Фучик», він точно здогадується. Диви пополотнів як. За папіросу, як потопельник за соломину, схопився. Забув навіть, що лише «Мальборо» курить, Дік Сенд наш сорокалітній.

Дачний сезон на Потьомкінських островах був у розпалі. Рибалки закинули вудки з містків, діти хлюпалися під берегом, безсоромно, топлес, засмагали на містках емансиповані херсонські жінки. На кожен ПТС, що каналом проходить, увагу звертати — забагато честі. Та хоч у телескопа нехай розглядає, нахаба.

Родіон так само майстерно, як з «Юліусом Фучиком», розходився з водними велосипедами під Гідропарком. Занервував, правда. Чорти його маму знають, що у цих велосипедистів у головах! Улюблену примовку про дорослих мужчин, які займаються якоюсь дурнею, до них не застосуєш.

З-поза Карантинного острова вже відкривався нижній рейд. І пливли течією білі пластівці піни. Якийсь турок-тисячник вантажився в порту міндобривами.

Херсон насувався на нас невідворотно, як розплата за гріхи.

— Так я не зрозумів, — сказав Скользький. — Не міг же він дати драла без диплома. І шмотки всі на місці. Магнітофон і касета з Леонтьєвим тільки зникли.

— Слава Богу! — сказав Дід Вітька. — Нарешті цей цирк хоч кудись поїхав.

— Слухай, Пашко, хоч зараз поясни, навіщо ти притяг на пароплав карту Східно-Сибірського моря?

— Ну так стоїмо ж на Кошовій, прямо під морехідним училищем. Кузня кадрів, бастіон морської освіти і все таке. Дай, думаю, зайду. Мені лише подивитись одну фігню на тій карті й треба було. Пішов у кабінет навігації. А викладач мене ще пам’ятає, спитав, чому після армії не відновлююся.

Ну, думаю, тоді вициганю карту Чукотки по старій пам’яті. Той хмикнув, але каже, бери.

— Палич коли цю карту на штурманському столі побачив, аж підскочив, як чорт від ладану, — зареготав Кела. — Що там на ній такого?

— Магнітне схилення. Ось дивіться, в нас, на Чорному, воно східне, додатне. А в них, на Чукотці, західне, від’ємне. Не скрізь. Над Східно-Сибірськими островами магнітна аномалія, мінус десять. І тягнеться вона аж до — правильно, порту Певек, Чукотський автономний округ. Тобто коли в нас його віднімати треба, в них додавати, ну і навпаки. Його якийсь тамтешній штурманець натаскував по навігації по бистрячку, без теорії, лиш би курс тримав. А воно он як вилізло. Він і на Чорному морі, як по Чукотці їздив усю дорогу. В судноводійській же науці нічого надприродного нема. Як два пальці об асфальт. А дипломи купимо. Отак та постійна наша похибка під десять градусів, «поправка на чукчу», і набігала. Ну, грубо. 4,5 туди, плюс 4,5 сюди — ось воно й майже десять. І як ми взагалі хоч кудись потрапляли?

— Методом опитування місцевого населення, — зареготав Дід.

— А хочеш почитати, що Дюма-онук наш понаписував? Лист до Семена таки досі в мене, — запропонував Дід.

— Ні, ось Семен з Одеси приїде, нехай сам і читає.

— Я дзвонив учора, — сказав Скользький. — Всю лялькову комедію пояснив в особах. Семен каже, тобі могорич з нього, Пашко. Тільки ось шпалери доклеїть, і примчить з Одеси розгрібати, що цей клоун нахомутав.

— Показились усі з цими шпалерами, — сказав Дід Вітька. — Сідай, Пашко, за шахи краще.

— Без одної тури! — почав торгуватися я, але все рівно Дідові знову ганебно продув.

— Слабак ви, Ватсоне, — сказав Дід.

— І як ти тільки тенора нашого викрив? Ну «смутні сумніви» бентежать. А в нас їх не було? Ну, пройдисвіт. А ми самі хіба не такі? Але ж рік вербований з нами, кадровими, відкатався.

— Він же тебе не підбивав колишній дружині подзвонити. Ну, поговорили про те, про се. А наостанку вона передала йому привіт від начальника… аптекоуправління.

— Але хлопці, так я не зрозумів, — знову почав Скользький. — Його корочка тристатонника в сейфі разом з іншими. Ключі у Радика. Не міг же він утекти без диплома.

— Знаєш, Вітько, мені здається, я знаю, на що пішли чотириста доларів з тих дев’ятисот, яких не вистачало. Мені здається, грузинам фіолетово, що номер на ксерокопії диплома був механічний.

Капітан Палич був відсутній на судні вже третю добу. Капітан далекого плавання Жаров уже, мабуть, прямував до нових портів, нових пароплавів і нових ошуканих судновласників, матросів та самотніх жінок.

— Я тут порахував, — сказав Дід Вітька. — Одного порту йому вистачало в середньому на рік. Одесу, Херсон викреслюємо, Феодосія на ум пішла. Маріуполь, Батумі — та Боже ж мій. Скільки там тих портів залишилося?

З того часу я завжди питаю прізвище капітана, перш ніж найматися на судно. Не те, щоб мені було тісно на одному морі з капітаном Олегом, але я зітхну спокійніше, коли цей сибірський аптекар перебереться на Балтику.

1993–2015