Земля Георгія

Земля Георгія

Є, є в цьому світі моряки, які радіють шторму. І Лєрмонтов тут ні при чому. Просто для сейнера «Петро Кішка» штормове попередження означало захід у Поті, на штормвідстій.

«Петро Кішка» був науково-пошуковим судном, хамсу не ловив, а шукав і наводив на неї справжніх рибалок. Тому недовиконаність планів вилову через шторм нас не обходила. Та в нас і трюму ніякого вже не було: там жив тлустий окуляристий науковець Самборський в джинсах, які весь час сповзали з пуза, і він їх підсмикував у найнесподіваніші моменти розмови чи праці, наприклад, коли вибирали трал, а він саме патрав рибу для дослідів. Або заміряли температуру забортної води термометрами на тросику. Тоді він одною рукою підсмикував джинси, а другою ще й поправляв на носі окуляри. Одразу видно — спеціаліст з хамси.

Отак відпрацюєш, бувало, в ефірі з Керчю, приймеш тридобовий прогноз з Одеси, де чорним по білому — «вітер північно-західний, 20–25 м/сек», відчиниш двері радіорубки, а під ними, в салоні команди, вже народ тусується перед телевізором. І всі одразу замовкають і не скреготять ложками об миски, проводжають благально тебе поглядом, поки ти пробираєшся до трапу на капітанський місток. А ти недбало через плече вже:

— Штормове!

А народ так, одностайно, наче наші гол забили:

— Йе-е-ес!

І бігом голитися-прасуватися-зуби чистити — Поті, зустрічай!

А ще штормове — це причина вищезгаданому науковцю Самборському, який веде бухгалтерію нашого підпільного синдикату, десь через півгодинки зайти до радіорубки зі своєю канцелярською текою із зав’язочками, підтягнути зрадливі джинси, махнути рукою «працюй-працюй!» і, перегнувшись через плече, покласти тобі просто до вахтового журналу певну кількість радянських купюр з червоним профілем вождя. Він відслинюватиме червоних «іллічів» по одному, мугикаючи на кожну купюру:

— Мг, мг, няу, му — дев’яносто!

І ти, теж мовчки, киваєш Самборському через плече. 90 так 90. Розписок не вимагається. Це — ліві гроші, що утворилися з повітря грузинських субтропіків. Звітувати в Керч про них не треба. Економити — теж. Завтра буде день і будуть нові гроші. І якось вже не курвить, що далека керченська контора намахала радистів з підвищенням окладів.

Республіка Грузія зустрічала нас теплою субтропічною мжичкою, дарма що грудень місяць, пальмами під морвокзалом, затопленим просто під причалом рибного порту іржавим траулером «Шедар» і неоковирним пам’ятником грузинським колоніалістам на виході з порту. Якісь гранітні генацвале у коркових шоломах та з батіжками спостерігали, як негодовані грузинські вантажники-кулі тягають на спинах важкі, гранітні ж, мішки чи то з чаєм, чи то з лавровим листом, чи то й з мандаринами. Що це мало символізувати, який такий колоніальний період з історії Грузії, нам жоден дружній грузин так і не зміг пояснити. Що з нього взяти — пам’ятник!

А тим паче ми не здогадувались, що через якихось шість років декому з нас, зокрема мені, доведеться зображати тих кулі власною спиною. Судно тоді заскочить до вже знайомого рибного порту в розпал бою за міст через річку Ріоні, і ми налякано бігатимемо з трюму на берег довгою сходнею, згинаючись під вагою мішків з цукром, дослухаючись до канонади й звуків кулеметних черг на самих підходах до порту. Жоден портовий кран вже не працював. Кожну спробу повернення скинутого президента Гамсахурдія потійці радісно зустрічали військовим переворотом зі стріляниною на вулицях та мінуванням мосту, бо Звіад був їхнім земляком з неподалекого Зугдіді. Втім, виявилося, що війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки.

Але це все потім, потім. Уже в країні Грузії. Республіка ж Грузія не рахувала дріб’язок, не давала решти копійками, їздила на автівках «чорний волга» й торгувала чачею на базарі у розпал всесоюзної боротьби з пияцтвом імені Єгора Лігачова. Все це, а також купа інших колоритних дрібниць, примушували задуматися, хто тут метрополія, а хто колонія, і про що був пам’ятник на прохідній порту, яку ми щойно проминули.

Усі навколишні магазини були завалені марокканськими апельсинами в тонкостінних дерев’яних ящиках і пляшками з експортним коньяком, на якому чесно писали іноземною мовою «бренді восьмирічної витримки». Для внутрішнього користування бренді самовпевнено називали коньяком і малювали щонайбільше шість зірочок. Апельсини-лимони завозили, а коньяк експортували через торговий порт. І, звісно ж, логічно начебто, що саме ними торгували і в припортових лавках.

— Ага, логічно, як же, — не погоджувався старпом Григорович.

— Коли цитруси возили через Херсон, транзитом на Москву, мало того, що жодного лимона в Херсоні не продали за всі десять років, так ще й докерів до трусів на прохідній шманали, щоб за пазухою не виносили. Що на судні з’їв — те твоє. Вітьку-Директора на прохідній з двома кілограмами лимонів зловили, хотіли складати акт, так він зжер ті два кіло, як яблука якісь, зі шкіркою, поки за старшим караульним ходили.

— Лимонів? Два кіло?

— Лимонів. Кислувато, а що поробиш? Він і досі чай порожній п’є. Мабуть, таки набив оскомину, — реготав старпом. — Дурний, ми тоді в портофлоті на буксирі якраз працювали, треба було просто домовитися з докерами, щоб вони пару ящиків за борт «впустили». Цитрусові не тонуть і дрейфуюють собі в ящиках по течії. Виловиш з Дніпра, поділишся потім з тими докерами, і жодної прохідної. Е, учиш-учиш таких — самі «двійки».

Ми ж переходили міст через бурхливу взимку Ріоні і знову натикалися на ті апельсини в гастрономах, і вони не давали Григоровичу спокою.

— Отже ж, наче їм своїх мандаринів мало. Ось чому так, Марконі? Одним усе, а іншим — дулю з маком. Чим ми гірші за грузинів? Ну ось хіба можна хінкалі зрівняти з нашими глевкими фабричними пельменями?

Ми якраз до хінкальні навпроти контори капітана порту і йшли. Благосне, перевірене було місце, ласкаве до моряків, не керченська пельменна. Хінкалі ліпили руками. Тут же, на місці мовчазна дружина балакучого вусатого хінкальника розкатувала тісто. Жіночий труд взагалі був нетиповим для Поті. В усіх крамницях, на всіх базарах стовбичили самі чоловіки. Чорнорота продавчиня на касі — то був геть не грузинський типаж. Навіть, пробачте, в магазині жіночої білизни тут торгували вусаті дядьки. Тільки не питайте, що ми зі старпомом забули в магазині жіночої білизни. Так, просто повитріщатись зайшли.

У хінкальні можна було курити, що зайвий раз доводило: це не пельменна. В Грузії взагалі поблажливіше ставилися до шкідливих звичок, і курити можна було навіть на задній площадці автобуса. А ще в хінкальні наливали вино чи горілку. До другої години пополудні, з якої дозволено пиячити законно, — просто в порцелянових чайничках та філіжанках, а не в карафках та чарках. І доведіть, що це не чай. І з чаю людей, бува, розвозить. Псувало її лише одне — занадто близько до медвитверезника. А грузинські медики в міліцейських кашкетах якраз за рахунок приблуд-моряків план своєї установи і звикли виконувати. Не своїх же, грузинів, їм протвережувати було, слушай, да?

Щедрий батоно-шинкар поклав у хінкалі стільки перцю, що вже байдуже було — закусювати хінкалями чи запивати горілкою. Горлянка горіла що так, що так. Ми випили, швиденько заторохкотіли заварочними чайничками, щоб по другій, але Григорович не попускався, жодного натяку на блаженство буття не відбилося на його похмурому чолі. Чи цього нас вчив генацвале Епікур?

— Що сталося? — спитав я.

— Та ще не сталося, але може. Рибінспектора нам на борт саджають. Плакав наш синдикат. З браконьєрством, мабуть, доведеться зав’язувати. Якось невдобно буде, інспектор на борту, а ми камбалу наліво штовхаємо.

— Перше правило Синдикату — ніколи не говори про Синдикат! — мав би відповісти я, але Стронґовський тоді ще не переклав «Бійцівський клуб» Паланіка. Стронґовському, власне, було тоді лише чотири рочки, не найкращий вік для перекладача.

Синдикат наш імені Петра Кішки, героя першої облоги Севастополя, заснувався однієї глупої грудневої ночі, десь під пляжами Кобулеті, коли ми щойно поставили трал, греблися собі повільно вздовж берега. Наша «авоська» волочилася за кормою на глибині 40 метрів, вигрібала з дна все живе і неживе, збираючи якісь необхідні науковцю Самборському зразки чорноморського бентосу. Вибирати трал треба було ще не скоро, тож уся підвахта зібралася в салоні дивитися телевізор. Це було ще одне грузинське диво. Навіть радянський телевізор тут по ночах показував не таблицю для налаштування кінескопа, а кіно. Не місцеві канали — Центральне телебачення, з Москви. Але нічне. Щоб грузини, значить, турецький телевізор по ночах не дивилися. Чому не можна було повторювати «Рабиню Ізауру» по ночах і в Херсоні, в нас було кілька версій. Мабуть, щоб ткалі ХБК спали перед зміною. Дві інші версії були антирадянськими і непечатними.

І ось просто посеред тридцять шостої серії цього бразильського шедевру про фазенди й пампаси двері з палуби розчахнулися і в кают-компанію боком, перечіпаючись на високому комінгсі, ввалився НЕЗНАЙОМЕЦЬ! Якийсь привид у підкачаних рибальських чоботях, ватнику і брудній шапочці адідас. Вночі! На судні, що йде по морю! В прикордонній зоні! Ми б прийняли його за привид Летючого Голландця, але триденна їжача неголеність і акцент одразу виказали в ньому Летючого Грузина:

— Мужики, риба єст? — сказав він нам замість «здоровенькі були».

— ???

— А херовий риба єст? Я барабулька тоже покупал буду, — звісно, я відцензурував деякі слова. — Сорок рубель бочка.

До цього вся барабулька з прилову в кращому разі йшла на камбуз у юшку. Але скільки там тієї барабульки на юшку насправді треба? За борт викидали, її навіть не патрав своїм ножичком і не заміряв лінійкою науковець Самборський. Справа була варта того, щоб покликати капітана. Принаймні.

Коли мандрівний риботорговець озвучив ціни на справжню рибу — камбалу та білугу, дарма що вона в Червоній книзі, тралу без різниці, теж іноді в прилові трапляється — капітан вирішив, що справа варта того, щоб викликати тралмайстра і старпома й усамітнися з гостем в капітанській каюті. А тут якраз і трал вибирати настав час.

— Ой, йо! — вже починав було лаятися тралмайстер Арменак Вікторович, коли побачив у світлі прожектора, що цього разу трал уполював стільки чорноморської акули катрана, що ми не зможемо його підняти лебідкою на палубу, й повна вегетаріанських акул «авоська» сиротливо бовтається під бортом. Катран, на думку українських рибалок, був уже взагалі «сміттєвою» рибою — від нього ж сечею смердить, у нього кровоносні судини й сечові канальці сполучені, і як його готувати — ніхто до пуття не знав. Треба було спускати шлюпку, розрізати кутець і один по одному, за хвоста, перекидати півтори тонни цього сміття за борт.

— Ой, йо! — почав було тралмайстер озвучувати цю невеселу перспективу, але старпом вчасно ткнув його під ребро ліктем — вказав на реакцію нічного гостя.

— Bax! Катран! Красавчік! — гопки скакав Летючий Грузин і махав рукою, закликаючи до борту свій моторний човен «Амур» зі стаціонарним двигунцем, з якого і перескочив був на ходу до нас на борт на початку тридцять шостої серії. Схоже, в Грузії катран вважався делікатесом.

За годину грузини не тільки забили свій човен катраном настільки, що він вже сидів у воді по планшир, по-генацвальськи розрахувалися з нами за кожен хвіст хрусткою готівкою, але ще й підкликали до борту дві інші бригади, на «Казанці» й на «Прогресі», бо катран все не закінчувався. Та ще й, наче щоб ми вже точно не сумнівалися у всесхваченості цього нічного промислу, додаткові човни на нас спрямовували по радіо прикордонники. Ну, хоч недарма ми їм щогодини доповідали, що ще не дали драла в турецькі води.

Коли грузини, та ще й незадарма, виконали усю тралмайстрову роботу і розтанули вночі, надсадно крекчучи моторами, ми знайшли себе в цікавому становищі, яке слід було добре обміркувати. Не було ні гроша, і раптом алтин. За одну ніч, та де там — за дві години ми заробили щось дві з лишком тисячі рублів — десь половину фонду заробітної плати, яку платила нам держава за місяць. Дві з лишком тисячі ще тих, радянських доінфляційних рублів, коли келих пива з жовтої бочки в Керчі коштував чотирнадцять (!) копійок. У вас таке бувало в житті? І як, впоралися?

Як його тепер ділити? Зараз я вже бувала людина і можу пригадати багато випадків, коли весь скарб, скажімо, турецького шоколаду намагався захамарижити капітан одноосібно. Нічого путнього з цього, до речі, не вийшло. Але наш капітан Атамас у старомодному бухгалтерському капелюсі був тертий орел-мужчина. Він з Генічеська родом. А там усі рибалки недарма живуть офіційно розлучені з дружинами, й маєтність вся на жінку записана.

Бо кримінальна стаття за браконьєрство передбачає конфіскацію майна. Знав наперед він усі ці браконьєрські розклади.

Викликав Самборського. Призначив його банкіром. Здав йому усю касу. Й наказав ділити порівну між усіма членами риболовецького угруповання.

— І коку теж, — одразу ж припинив невдоволення тралмайстра, який вважав несправедливим, що він, божою милістю тралмайстер, і молодий кухарчук роблять нерівнозначний внесок у спільну справу, а гроші ділитимуть порівну. — За внесок тобі держава більше на десять рублів платить, а в нас — підпільний синдикат. Хтось невдоволений поскаржиться, спливе це діло — усім кирдик. Я сказав.

Ось тут нам карта і повалила. Вдень за косяками дурної хамси де попало ганяємось, Самборський хамсу ножичком своїм препарує, а тільки ніч на воду — в море виходить мафія. На ізобату сорок метрів, камбальна глибинка! Таки є калкана трохи. О другій стаємо на якір і доповідаємо прикордонникам, о чверть на третю підвалює Летючий Грузин на своєму «Амурі». Отаром його звали, познайомились ще першого разу, звісно. Самборський камбалу вже не лінійкою міряє, а зважує на терезах, бо розрахунок — за кілограм живої ваги. У гросбух усе записує. А там і штормове. І час йому хрустіти купюрами й підводити баланс, а нам — готуватися до берега, отих хінкалів, шашликів і коньяку з вісьмома зірочками. І — решти не треба, генацвале, слушай, які там ще копійки між своїми людьми. Гарно це грузини придумали. Просто тобі — рейганоміка якась.

І виходить що? Виходить, один рибінспектор на борту здатний обламати нам таку красиву гру? Ех, давайте ще по одній, Григоровичу.

— І повторити!

І все ж не слід сміятися над чужими халепами, поки сам у таку ж не потрапиш. Коли ми здійснили спробу повернутися в порт через прохідну, виявилося, що в Грузії все настільки інакше, ніж в Херсоні, що просто тобі навпаки — охоронець відмовився нас запускати В ПОРТ з двома кілограмами куплених на базарі мандаринів.

— Наказ ЦК із Тбілісі. Поки республіка не виконає план по збиранню цитрусових, мандарини в порт заборонено пропускати.

— Та ми ж місцеві! Рибалки з путини. На судні поїмо, за кордон не вивеземо, — почав було старпом.

— Тут їжте. Не пропущу, — відповідав невблаганний ворошилівський стрілець у синьому кашкеті зі зеленим околишем.

Ми сіли під пам’ятником грузинським колоніалістам і заходилися жерти мандарини.

— Саме що два кілограми. Простий збіг? Не думаю! — сказав я.

Ось коли вже потрапив у таку саму, як Вітька-Директор, халепу, — можна і посміятися.

— Добре все ж, що не лимони, — нервово загиготів Григорович, прожовуючи чергову мандаринку, і несподівано вигукнув у грудневу ніч:

— Чорт придумав цеє Поті і заснував на болоті!

З медвитверезника одразу виглянув місцевий мент у білому халаті і з надією спитав:

— Слюшай, матрос, ви вобще трєзвий, да?

— Як скельце, генацвале! — впевнено відповів старпом. — Мандаринів хочеш?

Інспектора до нас на борт привіз на своїй «чорний волга» особисто флагман промрайону. Ми стояли вздовж борту усім кагалом, і, поки той ішов до трапу, роздивлялися його пістолет у кобурі на поясі — справді там Макаров чи ТТ, чи огірок і варені яйця, як водилося тоді в гаїшників. Інспектор був невисокий, кривоногий, як злий ковбой з фільму «Хороший, поганий, злий», і взагалі якийсь кругленький, без прямих кутів — йшов розвальцем, наче перекочувався. Хоч і не зовсім товстий, але вже череватий. Може, й не лисий як бубон, але трохи лобастий, із залисинами довкола неслухняного чубчика на чолі, який уподібнював його до давнього українця. Аби ще не такий волохатий — волосся на звороті долонь кучерявилося, як золоте руно, яке давньогрецький герой Язон колись здобув, заваливши дракона у тутешнім евкаліптовім гаю. Ті реліктові зарості на Ріоні, до речі, ще досі цілі. Їх тільки трохи прорідили-попиляли, коли Росія перекрила газ, і всі багатоквартирні будинки Поті наїжачилися трубами пічок-буржуйок у вікнах й топили всім, чим можна. І лише через кілька років усі ті квартири обійшов дільничий міліціонер і попередив, що за вирубку евкаліптів відтепер знову саджатимуть у в’язницю. Їм більше років, ніж місту, та що там — більше, ніж Грузії. Але то таке, то вже знову пізніше.

— Реваз, — представився інспектор капітанові. — Можна просто Резо.

І поставив свою важку валізу просто на ногу Самборському. В іншій руці тримав-не випускав каністру, як потім виявилося, з домашнім коньяком. Якраз у каюту до науковців, у колишній трюм, його і підселили. Жахаючий нас чорний пістолет він одразу здав на зберігання у сейфі капітанської каюти. Мабуть, планував обійтися цього разу без стрілянини. На першій же вечері напоїв усіх своїм коньяком, довго й красиво говорив тости за здоров’я і за мир на морях. Наступного дня на сніданку навчив нашого кухарчука готувати хачапурі, й так його далі і називав жартома — Хачапурідзе. Ну, це вже в морі, знову під Кобулеті.

Та він і на кормовій лебідці стояв краще за Самборського й за мене, коли трал вибирали, чесне слово. Що з радистів та науковців взяти, вони тих сигналів глухонімих стропальщиків, коли віра, коли майна, а коли майна помалу, якими вперто керував нами тралмайстер Арменак з кормової палуби, в своїх академіях не складали.

І ось на другому траленні нам і трапилася та дурна хрюшка. Тобто білуга. Дурна — тому що зловили ми її зовсім не на «звалі» — далеко від берега, де прибережний шельф урвисто спадає в глибочінь Чорного моря, й глибини вже вісімдесят-сто метрів (де й живуть усі осетри та білуги, що себе поважають), а на мілкоті, ледь не під самим пляжем, хоча цілилися всього лише на барабульку. Дурна хрюшка, але ж яка файна. Кілограмів на сто тридцять. Та по вісім рублів за кіло живої ваги, два на ум пішло… А тут інспектор не просто на борту — сам на лебідці, бічо, стоїть.

— Упс, — наостанок сказала носата красуня, вивалюючись на палубу з кутця.

— Заактуємо! — одразу пообіцяв інспекторові Самборський. — І випустимо в живому вигляді! — саме так придумали радянські законники з прокуратури, далекі від іхтіології. І кримські рибалки того суворо дотримувалися. Ну, не завжди, лише коли рибінспектор на борту.

— Самборський, ти іхтіолог чи придурюєшся? — спитав у нього Резо. — Ти що — не знаєш, що коли повітря в міхур вже потрапило, білуга навіть зануритися не зможе? Так по поверхні й хлюпатиметься, поки не здохне.

Резо був практиком. Грузини, як я помітив, взагалі мали в носі усі закони, якщо вони розходилися зі здоровим глуздом.

— Так що ж робити? — придурювався далі неіхтіологом Самборський.

Резо витягнув з чохла свій вокі-токі (так моряки називають переносні рації) й почав зв’язуватися з прикордонниками. Грузинською, яка гарантувала захист від прослуховування сторонніми. Через чверть години до борту підвалив… наш старий знайомець Летючий Отар! Посеред білого дня, просто попід пляжем. Справжня мафія може не чекати до ночі.

— Резо! Красавчік!

— Отарій! Камарджоба, бічо! — махали вони одне одному ще здаля, хоча доля білуги все ще була нам неясна.

— Так як же? — спитав Самборський.

— Зараз поясню, — пообіцяв Резо, відібрав олівець і просто в журналі вилову, який тримав у руках наш банкір-науковець, почав креслити потрібну суму, так само мугикаючи на кожну цифру:

— Мг, няу, му!

Самборський насупився й зганяв за капітаном.

— Тільки камбала й білуга, — підтвердив Резо. — Вони в Червоній книзі. До барабулі вашої й пікші мені діла нема, — а що, може, й справедливо. Грузія! У чужий монастир зі своїм статутом не ходять, як зауважив наш капітан, затверджуючи оборудку.

Тут нам карта й повалила. Звісно, доводилося тепер ділитися. Але порозуміння з інспектором дало нам можливість навіть удень, навіть для пристойності не шукати ту набридливу чорноморську хамсу, а одразу зосередитися на камбальній глибинці в сорок метрів. Самборський просто підслуховував розмови сейнерів на робочому каналі, хто де заметався та скільки центнерів хамси взяв, зводив це у величезну радіограму в Керч, яку скромно завершував фразою: «Інформацію доведено до суден промислового флоту». А хто їм лікар, якщо ті судна ловлять не різноглибинним тралом, як ми, а кошільковими неводами, обметуючи косяки хамси довкола, й лише заважають справжнім поганим хлопцям шукати калкана й осетра? Хамсою вашою копійчаною грузини все одно потім корів годують. Траплялося вам молоко, яке відгонить чогось рибою? Оце воно!

Дарма старпом за синдикат переймався. Поки його вахта — воно все вже й порішалося.

— Ну що, Марконі? Грузинська рейганоміка виявилася складнішою, ніж нам видавалося? — підковирнув таки мене старпом. Але наскільки складнішою, ми ще навіть не уявляли. Коли через кілька днів уже закінчився коньяк з гостевої каністри і я нарешті приніс зі своєї радіорубки довгоочікуване штормове попередження, то заскочив батоно Резо за якимось дивним зайняттям.

Він сидів у кают-компанії і замість заповнювати якісь промислові журнали чи ще якусь пов’язану з рибою звітність, старанно, висолопивши язика, заповнював якісь, як він сам пояснив, «заявки на парти». Мені одразу пригадався персонаж з «Міміно» Георгія Данелія. Він весь фільм шукав якісь експериментальні парти для школи в своєму гірському селі, і я ледь не розреготався. Втім, як виявилося, ні Георгій, ні Реваз не жартували.

Я потім ще не раз на таке наражався. Парти для школи шукали і солідний торговець сливами зі Шроми, який фрахтував наше судно до Геленджика, й директор чайного заводу поблизу Батумі, звідки ми возили чай на Херсон. І неодмінно експериментальні якісь. Що ці грузинські учні з тими партами робили? Які-такі експерименти? У Києві, на філологічному факультеті он ще досі користуються партами Олександрівської гімназії з відкидними кришками, за якими сиділи Паустовський та Булгаков. А тут таке пожвавлення на ринку парт. Чим більше я пізнавав Грузію, тим більше зміцнювалася моя підозра, що вчителі просто збувають ті парти щороку на якісь таємні склади міносвіти, щоб підтримати кругообіг парт в країні й примусити батьків знову витягувати з гаманців хрусткі купюри.

— Мій уже в дев’ятому класі. Того року вступатиме. Треба, щоб школу нормально закінчив, та ще й на вступ репетиторів найняти, таких, щоб самі в приймальній комісії і засідали. Ось де здирництво! Їм же за те, що вони професори, доплачувати доводиться, що їм якийсь нещасний рибінспектор…

— На іхтіолога вступатиме? — спитав я.

— Ні, навіщо, на юриста!

— Ну як же навіщо! Буде династія. Залишиш потім сину справу. Прибуткову справу.

— Ні, — впевнено сказав Резо. — Поки вивчиться, риба в морі закінчиться.

Зате, з подачі Резо, в порту стояли ми тепер не в рибному закапелку, затиснуті сейнерами, а просто під морвокзалом. Вахтовому можна було сидіти на балконі тамтешнього ресторану й відганяти витріщак від борту «Петра Кішки» криками:

— Ей, шановний! Куди преш!

Підпільний синдикат легалізувався і процвітав.

А тут ще отой флагман взяв моду, поки ми в порту, проводити з нашої радіорубки свої промислові наради, так звані флаг-строки. Ну там, скільки хто з сейнерів хамси зловив, кому бочкотара, кому пальне треба і таке інше. Флагман був наш, керченський, але так давно застряг у Поті у відрядженні, що говорив уже з грузинським акцентом. Кавказькі акценти — вони прилипучі. Як і звички.

— Ці шторми нам всю путину попсували, — скаржився нашому капітану. — Косяк азовської хамси від Утрішів пішов на південь, зараз вже десь у районі Піцунди. Деякі косяки спустилися аж до Сухумі.

Тож флагман перш за все пильнував, щоб промисловий флот «не лазив за паркан» — північніше 43-ї паралелі, й не виконував план за рахунок азовських переселенців. Азовську хамсу, яка зимувала на чорноморських курортах, ловити було зась, бо у неї саме був період ікряних любощів. А хто ж, крім науковця-іхтіолога, азовську хамсу від чорноморської відрізнить? Це дві раси одного виду. Ну, як ми й китайці чи негри. Але стати хамсовим расистом було дуже складно, бо впевнено їх розрізняли лише два м.н.с.-и з Інституту біології Південних морів, і один із них сидів на «Кішці», а інший — на «Контурі». І нас зривали з приловлених рибних місцин під Батумі й посилали на північ пасти азовську хамсу й відганяти від неї нахабних промисловиків. Псували ці ненажери-промисловики нам весь бізнес, одне слово.

А суден промислового флоту на хамсову путину збиралося тоді з усіх усюд до чорта. І з Маріуполя, і з Бердянська, і з Керчі, і з Севастополя, і з Херсона, і з Одеси, і навіть — з братушечної Болгарії коли-не-коли. Ну і грузини усі, які були в наявності, звісно, — це були їхні води. В штормові дні сірі, з білими рубками, биті іржею сейнери забивали басейн рибного порту «під жвак», як кажуть моряки, — води за дерев’яними палубами й іржавими бортами вже не було видно. Пакувались до причалів, швартувались до чужого борту, і варто було затриматися в морі після оголошення штормового попередження, як усі місця під причалами вже було зайнято меткішими пароплавами й на берег доводилося перестрибувати через п’ять-шість бортів.

Сейнери коптили небо камбузними плитами, які ще на вугіллі працювали, наповнювали субтропіки специфічними пахощами прілих капронових сіток і невигойним духом чорноморської хамси, що в’їдався у куфайку та в шкіру. Такий самий духмяний натовп у теплих рибальських куртках з грубого брезенту, ватяних штанях зі шлейками та високих рибальських чоботях вихлюпувався у місто через прохідну порту. Це була якась орда. Чи єгипетський епос про нашестя «морських народів» на дельту Нілу. Якби не пильний медвитверезник через дорогу від портової прохідної, навіть не знаю, як грузини від цих навал відбивались би. Думаю, що в штормові дні медики-карателі виконували свій план на двісті відсотків.

Якщо хто й не мав жодних шансів відбитися від цих новітніх варварів — це була, знову ж таки, чорноморська хамса.

Самборський довго обмірковував нашу ситуацію, а потім запропонував капітанові заплатити флагману хабара, щоб на Північ послали не нас, а «Контур». Ну що? Чому дурня? За звичаями порту!

Будь-яка рейганоміка потребує взаємної довіри. Навіть сумнівний браконьєрський промисел. Суспільства, де кожен жде від іншого лише кидка й намахалова, приречені на вимирання. А Грузія, попри все, існувала вже понад тисячу років. Інспектор Резо ні краплі не сумнівався, що ми платитимемо йому належний оброк з кожного червонокнижного хвоста навіть після того, як він сам пересів на інше судно. Куди ми подінемось, якщо все одно здавали ми рибку велику та маленьку на бригади Летючого Отара та його неголених друзів, які справно відраховували подушне та звітували про кожен хвіст — вага в кілограмах, зріст у сантиметрах. Рейганоміка — то контроль та облік.

Тож Резо просто приходив на борт, коли ми були в порту, і навіть капітана не турбував — одразу йшов до банкіра Самборського. Отримував свого хабара, дякував, бажав успіхів у риболовлі та йшов шукати професора-репетитора для сина чи куди там ще йому треба. А Самборського, як справжнього одесита, душила жаба з Куяльницького лиману. Одеська рейганоміка, як відомо, з дитинства побудована на геть інших принципах. В Одесі — не зівай, Химко, на те й Привоз. Хай ти навіть весь із себе рибінспектор з чорним пістолетом. Тож працювати з якоюсь лівою бригадою, яка нам трапилась серед хвиль та ще й у човні із заглохлим мотором, запропонував капітанові саме наш банкір наук. Мотор їм наші механіки полагодили, човна взяли на буксир. І Самборський почав втілювати свої підступні плани:

— Ви нас не знаєте, ми вас не знаємо. Білугу (мова йшла якраз про величеньку, аж королівську, рибину кілограмів на 200) самі взяли на снасть у морі. По руках?

У малохольній бригаді якимось дивом не було жодного грузина, самі місцеві росіянці, на що Самборський і розраховував. Нещасний, він навіть не здогадувався, що відсоток з тіньового прибутку сплачують рибінспекції не тільки летючі заготівельники на «Казанках» та «Кримах», але й та торговка на базарі, яка патрає рибу та коптить з неї балик. Нас попалили наступного ж заходу в порт.

Ніхто не вміє вдавати здивування краще за одесита.

— Яка білуга? — переконував інспектора Самборський, задираючи брови аж понад оправу окулярів.

— 200 кілограмів, 175 сантиметрів, — казав її паспортні дані Резо. — Самборський, не клей дурня. З тралом в мене на промислі працює всього два судна. «Контур» саме стояв у порту. Ваша рибина.

— А ось не треба! — ображено підсмикував зрадливі джинси наш парламентер. — Не треба мені шити сторонню білугу!

— Надурив? Да? Скільки ти там намухлював? Сто рублів? Гордишся собою? Ну, дивися, я тебе попереджав! — розлючений Резо як ніколи був схожий саме на злого ковбоя з фільму. — В тебе є три години, щоб передумати й покаятися!

— Мені нема в чому каятися! Не знаю я ніякої білуги! — гнув своє Самборський і ображено поправляв на носі окуляри.

Якщо я скажу, що через три години перед нашим бортом вишикувалася уся Ревазова рать, усі ті жителі Поті, які завдяки складним та заплутаним міжнародним морським законам та радянським підзаконним актам мали право прийти на судно й компостувати мозок капітанові, це буде перебільшенням. Бо через три години до нас на борт приперся лише старенький ввічливий дідусь санітарний лікар зі своїм портфелем системи саквояж. У краватці, в чорному береті та сірому плащику, ввічливий:

— Пане матросе, потрудіться викликати капітана…

— Пане кухарю, де ваш кухарський ковпак та біла курточка?

— А яким розчином ви миєте камбуз? 10 % розчином хлорки? Чудово! А скажіть-но, молодий чоловіче, 10 % розчин хлорки — то 10 частин води —1 вапна, чи 9 частин води — 1 вапна?

За п’ятнадцять хвилин такого ввічливого спілкування наш Хачапурідзе вже почав затинатися й ганяти кругами довкола рубки. Старпом вирішив, що дешевше буде дідуся нагодувати борщем, ну і до борщу, ну і з собою тормозок, ну і промокнути підпис на акті огляду промокашкою з профілем вождя відповідного кольору. Старомодний дідусь писав, звісно ж, чорнильною ручкою із золотим пером.

— Ну, якщо ви так наполягаєте, — ввічливо погодився на півсотні «Іллічів» і сховав їх у шкіряне портмоне, хоча ніхто начебто й не наполягав особливо. Просто — шанували звичаї порту. Акт дідусь так і «забув» на столі в кают-компанії, головне, що не забув тормозок.

— Оце і вся твоя рать, Резо? — із задоволенням порвав той акт старпом і пішов заспокоювати кухаря, який усе ще затинався й міг пересолити котлети, чого на пристойному судні допускати категорично не можна.

Краще б він промовчав. Бо різні перевіряльники потягнулися на судно просто косяком. Хижим, акулячим. І це був зовсім не безпечний чорноморський катран. Не всі гуртом, день за днем, якось наче й непомітно в трудових буднях, але варто нам тепер було заскочити в порт, як хтось та припреться. Ми навіть відмовилися від свого блатного місця під морвокзалом, намагалися загубитися серед сейнерів у рибному закапелку, але вони знаходили нас і там.

Прикордонний наряд з собакою шукав у нас на борту якогось порушника прикордонного режиму, тріумфально виявляв, що нашому матросові Віктору Івановичу три дні тому виповнилося 25 років, а він ще досі не вклеїв до паспорта відповідне фото…

Портовий наглядач знаходив у нас чотирнадцять невідповідностей правилам Регістру Союзу РСР, для усунення двох з яких потрібно було ставити судно в док…

Пожежний інспектор задумував провести планову тривогу в порту, помістивши саме наше судно в епіцентр умовної пожежі, оточивши червоними пожежними машинами, обплутавши шлангами й брандспойтами, як морський змій Лаокоона, щоб вже точно не вирвались…

Митники відпрацьовували нас на якусь контрабанду, хоча ми були каботажним судном, й навіть не думали закривати кордон, бо, бачте, був сигнал…

Навіть сам капітан порту повадився приїздити на наш причал «на каву» до нашого капітана на своїй рідкісній в ті часи іномарці з дизельним двигуном, і щодня несподівано виявлялося, що в нього порожній бак, просто з порту тепер не виїде, хлопці, виручіть, хоча буквально вчора ми заповнювали йому той бак судновою соляркою під жвак…

І кожен візит цієї портової раті завдавав невигойних ран бюджету нашого підпільного синдикату, ми ризикували ще й доплачувати цій сарані вже з офіційних наших зарплат. Тож коли на судні, наче нічого й не стряслося, знову намалювався Резо, капітан та старпом аж прожогом вискочили на палубу, щоб перехопити його ще до каюти Самборського. Але той саме виліз зі свого трюму на божий світ і підтягнув джинси.

— Вибач, Самборський! — несподівано сам пішов на мирову Резо. — Це була не ваша білуга! Ці зальотні щєгли божаться, що на снасть її взяли. Та рятувальники якісь з пансіонату. Знайшлися, куди дінуться? Вибач!

— Резо, так може б ти тоді того. Відкликав свою сарану? Ну, непорозуміння ж, — обережно запропонував капітан.

— Не можу, шені черіме. Я всього лише сказав їм, що у вас є. Далі вони вже самі. Вибачте, бічо.

Тож коли на флаг-строку в радіорубці капітан Атамас ніби ненароком став випитувати у флагмана, чи не можна нас замість «Контура» послати на Північ, під Сочі, сторожувати 43-тю паралель, я одразу зметикував, що готується організований відступ, й переповів на містку старпомові, щоб готувався. Мене виставили, знайшовши причину, з радіорубки, але я ще почув тренованим радистським вухом, як флагман, із кавказьким акцентом, сказав:

— Ну, якщо ви так наполягаєте. Звичаї, самі розумієте, порту… — мабуть, прилипучий не тільки кавказький акцент, але й гроші.

Коли я повернувся з капітанського містка, розшукавши потрібний вахтовий журнал, флагман вже розпікав нашого капітана:

— Пацани якісь. Ви думаєте, ми чому «Контакт» на «Петра Кішку» перейменували й на півроку в ремонт в Херсоні поставили? Ми ж не можемо перейменовувати вас кожен місяць!

Отож, усе йшло до того, що Новий рік ми зустрічатимемо вже в Керчі, а цей наш захід у Поті — останній, принаймні в цьому році.

— Ти як хочеш, Марконі, — сказав старпом. — А я без мандаринів у сім’ю не повернуся! Пішли на базар!

— А як же прохідна? Ти певен, що Грузія вже план по цитрусах виконала?

— Там побачимо!

Але і бачити нічого не довелося. Базар уже розбігся. Вітер ганяв сміття в порожніх торгових рядах, і тільки в дальньому закутку якісь діти гір продовжували дегустувати вино з десятилітрової плетеної сулії, виголошувати тости й пригощати всіх, хто зазирнув на вогник. Пригостили і нас, чого вже там.

Сумні та невеселі плелися ми назад на судно, за мостом через Ріоні звернули не на ту вулицю і несподівано опинилися в приватному секторі. Будинки тут були всі солідні, двоповерхові, з майже пласкими, критими черепицею дахами й галереєю довкола всього будинку на рівні другого поверху. Вже пізніше, з Паустовського, якому теж не дуже пощастило в Поті, я вичитав, що раніше Ріоні розливалася щороку, а всі мешканці просто переселялися на другий поверх і виходили з човнів просто на ті галереї. Та поки я роздивлявся архітектуру, старпом займався ділом.

— Дивись, Марконі! В них у кожному дворі мандарини ростуть! Давай попитаємо на продаж. Казав же, без мандаринів до дітей не вернуся!

Мені досі дивно, чому та стара пані в одному з будинків не злякалася нас запустити у двір. Хоча тоді було якраз дивно, чому вона так перелякано на нас дивиться. Подумаєш, два якихось вар’яти, пузатий та цибатий, у смердючих рибальських куфайках і чоботях посеред ночі в обійстя ломляться. А я ще й, до того ж, вже місяць бороду не голив — викапаний абрек, аби не рудий. Але вислухала, зрозуміла, чого нам треба, сторгувалися. І ящики в неї були. Сказала лише:

— Тільки, прошу вас, хлопчики. Не могли б ви нарвати, скільки вам треба, самі, — і пропустила нас у сад, кутаючись у свою вовняну хустку.

Мандариновий сад був густим, духмяним, як Новий рік, і колючим, як кактус. Збирали навпомацки. Я ледь око собі не видряпав. Потім вирулювали назад на знайомий проспект, що впирався в портову прохідну, примостивши на пузо по ящику. Брешу, то Григоровичу зручно на пузі нести було, я тоді ще через живіт спину чухав, попри всі старання кухаря Хачапурідзе, часто зупинявся й просив перекуру. Зате одразу на проспекті нас ледь не задавив особисто капітан порту на своєму дизельку. Упізнав, повернувся заднім ходом і сказав:

— У порт? Кидайте свою тару в багажник, бічо. Підкину.

Так, з вітерцем, примчали ми просто під трап через широко розчахнуті ворота порту. І без жодного огляду — ворошиловські стрільці, упізнавши машину, звично брали під козирьок. Так я досі і не знаю, чи виконала того року Грузія план по мандаринах.

А на борту вже був переполох.

— Так, двоє знайшлися, — резюмував капітан Атамас і сердито зиркнув на старпома. — Самборський пропав. Пішов проводжати Резо до прохідної і пропав. Уже б давно знялися в рейс, якби не цей бардак на борту, старпоме.

— В ресторані на морвокзалі шукали? — по-діловому спитав старпом, наче нас двох щойно теж не обшукалися.

— Шукали. Нема.

— Ну тоді місце зустрічі змінити не можна, — впевнено заявив старпом. — Тільки доведеться викуповувати…

І точно! Коли ми повернули за прохідну, почули їх раніше, ніж побачили. Резо та Самборський у простирадлах, схожих на тоги римських патриціїв, сиділи перед заґратованим вікном медвитверезника з того боку ґрат і проникливо виводили «Де ж бо ти, моя Суліко»: рибінспектор — грузинською, а науковець — одеською мовою.

Мабуть, варто було б ще розповісти, як Самборський не встеріг 43-ю паралель, просто написав двозначну й не твердо заперечну радіограму щодо азовської хамси, яка маскувалася під чорноморську, й увесь той варварський флот з усіх околиць Чорного моря ломанувся під Сухумі «виконувати план». На нашій, можна сказати, українській хамсі, та ще й під час її риб’ячих любощів. Бо всі наші браконьєрські забави були дитячими іграшками порівняно з отим радянським «плануванням від досягнутого». Треба тобі та хамса чи корів нею годуватимеш — ніхто не переймався. Аби лиш доповісти в ЦК, що більше, ніж минулого року. І так сімдесят літ.

А рибалкам який план не спусти — все одно перевиконають, бо ці злі неголені мужики без особистого життя зібралися на промисел гроші заробляти, а не горобцям дулі тицяти. Міг написати ще й про таке, але напишу про інше, це нехай лишається на совісті Інституту біології Південних морів.

Напишу, що коли 31 грудня того ж року вивалився з аеропортівського автобуса в Києві, на Бессарабці, мандаринний ящик старої потійської пані, який відбув уже три перевалки в Керчі та в Симферополі, нарешті не витримав і луснув. Дошка відірвалася якраз знизу. Я притримував її рукою і йшов додому. А мандарини все одно знаходили шпарину і котилися вниз бульваром Лесі Українки. Я повертався додому, а за мною тягнувся мандариновий слід.

Усе в житті недарма. Навіть каботаж. Моя донька потім так згадувала ті часи:

— Коли татко працював на нашому морі, щомісяця приїздив додому і завжди привозив мені мандаринки.

А, і ще таке. Першого січня я вибрався в новий універсам на Печерській площі, той, що тепер звуть «барабан», і побачив у рибному відділі, в акваріумі, худосочний витвір радянських генетиків. Бестер — гібрид білуги та стерляді. Без ГМО, як зараз кажуть. На живу вагу — вдвічі дорожче, ніж уже балик у тієї грузинської торговки після всієї рейганоміки і всіх належних хабарів.

Чому розвалився Радянський Союз? Ось тому.

Київ, 2015