Земля Георгія

Взірцевий український діловар, або Діалоги про бізнес

— Емм. Взагалі-то солярку в Батумі продають, а не купують.

— Як продають? Це ж буде контрабанда.

— Іноді каністрами, іноді в бак камаза, іноді рибалки місцеві самі під борт підходять вночі. В них тонна пального втричі дорожча, ніж в Одесі. Їм солярка всім потрібна, вони нею «буржуйки» топлять, опалення з початку війни не працює. Митниця ще ні разу не наїхала. Їм теж солярка треба.

Капітан Накладний Василь Іванович, старий лисуватий одеський дядько кабінетного вишколу, не переставав мене дивувати. Він на все вимагав накладні. А зараз хотів купити пальне в Батумі. Офіційно. До Одеси вистачало, але ж — штормовий запас. Ми ж уже чотири роки не бачили «правого» пального, саме тільки «ліве». Як і штормового запасу в достатній кількості. Соляркою в Батумі ми за весь час не бункерувалися ні разу, я навіть не знав, до кого бігти. Він, схоже, теж. Кілька останніх років Василь Іванович керував відділом мореплавства в якійсь державній конторі, яких в Одесі ще залишалося, як у Сірка бліх, і заробив там законне прізвисько Чапаєв. А всякому Чапаєву потрібен Петька, сам він не тямить «порішать вопроси». Він картопляний стратег. Тільки ось Петькою працювати я не хотів.

Чорноморське пароплавство вже повністю розікрали і розпродали по суденцю на Мальту та в Сан-Маріно. Незнищенні відділи мореплавства залишалися. Але, мабуть, вже трохи гуляв протяг під стільцями бюрократів. Ось Накладний і згадав про диплом капітана. Мореплавство ж, принаймні чорноморське, за цей час встигло стати принципово іншим. Замість накладних ходили долари. Усі оборудки освячували тільки зелені американські президенти.

Наче на підтвердження моїх слів, до причалів рибокомбінату поряд з нами почав швартуватися переобладнаний на танкерок грузинський сейнер, про що свідчив червоний танкерний вогонь на його щоглі (спеціально доварили червоний ліхтар, кулібінідзе). «Приймаю чи здаю вибухонебезпечний вантаж». Сейнер — на танкер. Махнули наосліп. Вони купували бензин у Геленджику чи Новоросійську, забивали трюм і палубу діжками під жвак й везли на Батумі. У воєнні часи це було певніше, ніж ловити рибку велику й маленьку неводом. Тільки-от бажано було не курити на палубі всю дорогу до Батумі.

Я вибачився перед Накладним і пішов на причал прийняти від сейнер-танкера швартови. Тут так усі діяли. Правило ввічливості. Єдиний рибкомбінатівський швартувальник-інвалід Валіко давав хропака у своїй дерев’яній буді в кінці причалу — не будити ж таку шановану людину задля якогось сейнера. А я йому ще винен був за один випадок у попередньому рейсі. Він мене вночі з води між бортом і сваями причалу витягнув, куди я в темряві навернувся зі сходні і вже втратив надію догукатися вахту на нашій «Нерпі», вчепившись за якірний ланцюг. Воно субтропіки субтропіками, а за бортом майже зима. І світла ліхтарі цього причалу не бачили вже півдесятиліття. Бо таки війна. Електрика на причалі, до речі, іноді бувала. А ось лампочки відповідні виявилися дефіцитом. Поперегорали у ліхтарях, а взяти було ніде. Але ніхто й не переймався — це головне для психічного здоров’я нації.

— Та не хвилюйтеся, Василю Івановичу. На Феодосію вантаж буде. Там нафтобаза, там забункеруємося, я вже домовлявся місяць тому і за причал, і за бункер. Це на третину ближче, ніж до Одеси. Треба було б механікам сказати, щоб здали решту пального, як питатимуть грузиняки, а не докуповувати, — продовжив я перервану сейнеристами розмову.

Капітан Накладний червонів, психував і стримувався з останніх сил. Так вже вийшло, що він із себе весь сивий бойовий капітан, а мусить слухати якогось малолітнього сопляка Марконі, бо той — представник фірми на борту. Не побоюсь цього слова — суперкарго.[10] Так уже вийшло, що PC «Нерпу» (ви ж пам’ятаєте, як я люблю РСи) зафрахтували ми втрьох з одним київським бізнесюком і одним одеським стармехом. Але на борту постійно був тільки я, моїм компаньйонам було не до батумської екзотики. Ось і доводилося радистові з’ясовувати тонкощі бункеровки дизпаливом, бо трест вилетить в трубу, як в того О’Генрі. Хіба хочеш — мусиш! Капітан Накладний натомість був на «Нерпі» перший рейс, замінив попередника, який в Іллічівську забухав і з якогось дива викинув на рейки під товарняк свій капітанський диплом. Тобто, я знав, з якого дива. Але волів про те забути. Попередник був моїм корешем Серьогою, ще з «Деймоса» шльондралися морями й пароплавами разом, йому всієї цієї мандаринової кухні пояснювати не доводилося, бо ми разом її рецепти засвоювали, відкривали, а іноді й винаходили, ось уже чотири роки. Але Серьога дуже невчасно забухав, бо набридло оце мандаринове мореплавство і нескінченна грузинська війна гірше солоної тюльки. Зараз це називають емоційним вигоранням, а ми називали — забухав. Він вже ригав тими мандаринами. ТОЙ наш компаньйон, що одесит, не побивався за Серьогою, а швиденько запропонував на його місце Накладного. Дарма, що той років сім уже в море не ходив. Тобто, капітанив ще за совка. І ось тепер маємо незручні бесіди. Він мені — як має бути. Я йому — як є.

Бензин грузини потім продавали на районі, який місцеві з гумором називали Кувейт, бо в кожному дворі там повкопували баки з пальним, а шланги з пістолетами звисали просто з парканів уздовж всієї вулиці. Я любив Грузію і за зневагу до дурних законів. Але на цій вулиці теж краще було не курити. У Грузії ніколи не вмирав дух підприємництва. Місцеві діловари пересиділи по базарах навіть 70 років радянської влади, вчасно відкуповуючись від усіх кровопивців — від ЧК до ОБХСС. За всіма документами автомайстерня належить побутовому комбінату, але усно всі знають, хто справжній хазяїн, і справу мають тільки з ним. Ось і колгосп начебто, але голова колгоспу — чомусь князь. І знамените грузинське:

— Где капитан? — бажання спілкуватися тільки з капітаном зі щонайменшої причини пояснювалося просто: їхні капітани дійсно були повноправними власниками своїх сейнерів, приймально-транспортних суден і риболовних ботів. І вирішували все одноосібно, а не на партійних зборах. Не так, як наші рибколгоспники, кого райком призначить.

«Нерпа» ж взагалі була рибінспекторським судном. Без жодних натяків на тралову лебідку та вантажні стріли. Тож до нашої з Серьогою появи на борту в Іллічівську простояла під причалом уже два роки. В рибінспекції хронічно не було пального, щоб відправити її ловити нахабних камбальних турків під островом Зміїний. Ну, як не було? Думаю, що у звітах вона кудись там ходила й щось там охороняла, пальне просто списували. А негодований, із затримками зарплати по півроку, екіпаж вже розбігся хто куди — на живі пароплави. Залишилися лише найстійкіші, які знали, кому штовхнути згвинчену на судні мідну хреновину одразу за олександрівський самогон, оминаючи грошову фазу обміну товарами та послугами. «Нерпу» доводилось ремонтувати наново перед кожним рейсом. І оце тепер моя команда. Це була ще одна з причин, чому я безвилазно сидів на борту «Нерпи» навіть під час довгих стоянок в Іллічівську. Який там Київ? В Одесу нагоди вибратися чекав тижнями. Бо ось купили ми брезенти для палубного вантажу, не пожмотилися. А кому їх тепер стерегти від власних же ініціативних матросів? Що украв ти, те твоє, — стверджував одеський переклад Шота Руставелі. І крайнього потім не знайдеш.

У Грузії ініціативність була якась геть інакша, тут нікого не дивувало, коли стара грузинська бабця прикрашала дерево біля подвір’я порожніми пляшками та блоками з-під цигарок «Мальборо» і просто у віконечку хати відкривала «цілодобовий магазин». Ялинкові прикраси на платані біля дороги мусили зорієнтувати шановне панство щодо асортименту, а саму хазяйку можна було викликати до «прилавку» дзвоником, вискочивши на тротуар з авто. Такий ось батумський мак-драйв. А що такого? Має право. Це її подвір’я. Жодна санепідемстанція й пожежні інспектори не мішайся. В Херсоні подібні метиковані бабці існували теж, навіть за комуністів, особливо в часи боротьби з пияцтвом, їх дахували менти, але діяли вони в умовах революційної конспірації: адреси «точок» з вуст у вуста передавали один одному місцеві алкоголіки, як політичний анекдот про Горбачова. В Грузії ж нічого не приховували. Бо свій маленький бізнес — то природне право будь-якої людини від народження. Як дихати. Як пити. Як сцяти з причала у воду.

Продавщиця фрезерного морозива з італійського автомата на набережній Сухумі в сезон отримувала 100 карбованців за день. Ще тих, радянських, місячну зарплату інженера. А ви пробували вибити для свого хаптресту в СРСР італійський автомат? Отож бо. То тільки грузину було під силу. Але в Сухумі тепер війна. Морозиво нікому жерти. Ось чого їм ще було треба?

Взагалі Батумі залишалося оазою миру у переораній війною країні. Ну як — миру? Наскільки то взагалі було можливо. Усі місцеві готелі й турбази переповнені біженцями з Сухумі та Осетії. Цілі сім’ї, усі три покоління, роками жили в тісних готельних кімнатах і сплачували готельний збір. Чоловіки прийшли з фронту всяк зі своєю зброєю (мрія недолугих українців, яких зараз розводять на петиції президенту), і в поєднанні з їхнім південним темпераментом і загальним економічним гапликом це давало несподівані наслідки. В Батумі, що не воювало ані дня, вулиці по ночах вимирали. Швидка і навіть поліція відмовлялися їздити на виклики вночі. То в тому, то в іншому кутку міста починали стріляти. Без зла, по-мирному. Просто від радості володіння зброєю, надлишку боєприпасів і наявності необережних нічних перехожих, які зовсім страх втратили, ходять тут ночами та ще й з гаманцями, либонь. Поближній до порту ресторан мав неформальну назву «Зоряне небо», бо, в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, чоловіки напідпитку щовечора стріляли в стелю і продірявили її, зрештою, до стану планетарію.

Українські судна кілька разів грабували під причалом і виносили з них сейфи. Добре, що ми, навчені ще першого разу, ніколи не тримали гроші в тому сейфі. Усі офіційні особи були озброєними, причому тягали свої хромовані пушки без кобури, просто заткнутими за пасок, щоб усі бачили, що людина при виконанні. Не знаю, скільки яєць при цьому було відстрелено, але виглядало грізно, дискутувати з митницею, наприклад, зовсім не хотілося. А прокурорські взагалі ходили містом з калашем на плечі. Але це все була ковбойщина й Голлівуд порівняно з історіями, які розповідали нам балакучі власники вантажів, які приходили під наш борт.

— Добре, що я вдома ховаю автомат окремо, а патрони окремо. Мій старшенький вже ходив у школу розбиратися з учителем фізики, навіщо двійку ставив. Взяв калашникова й ходив до школи, вйо. Добре, що патрони не знайшов. Але ж учитель того не знав… — в цьому місці розповіді генацвале реготав, як несамовитий, а капітан Накладний похмурнів і сопів. Йому б про свого старшенького саме час було щось розповісти, як той побив перед рейсом батькову машину, і виторгувати ще кілька доларів фрахту на кожній тонні вантажу, волжану ж биту треба тепер рихтувати, самі розумієте. Але торгуватися в кайф, за кожен долар фрахту, з жартами-примовками-скоромовками він теж не вмів, не те що Серьога, цього вчать на турецьких базарах, а не в кабінетах, тож більшість відправників вантажу йшли домовлятися ще до когось. У ті кілька хвилин, які в нас були на все про все, важко було пояснити грузинові-мандариннику, що ми хочемо більше баксів, ніж інші, не тому, що одесити жадібніші (хоча так, і жадібніші теж, не без цього), а тому що до Іллічівська 669 миль, а не 396, як до Феодосії чи решти Криму. Не з нашим щастям було таке пояснити. Це треба було б карту на причал виносити.

Схоже, ми застрягли в Батумі. І як надовго, залежало лише від мене і кон’юнктури торгів мандаринами на шанхайській біржі (насправді ні, насправді — тільки від Провидіння). І поскаржитися нікому. Чорт, Серього, нафіга ж так підставляти бойових товаришів? Та навіть вмазати чачі тепер на борту ні з ким, щоб попуститися. Чи хоча б у місто на набережну, під пальми, вибратися, раз вже Накладний, як і велів Статут торгового мореплавства, забороняв вживати на борту. Чи не вперше в мене таке в рейсі — повний пароплав нахабних морд, а дерябнути й нема з ким. Матроси й механіки вовком дивляться. Я для них не Марконі, а фірмач, який забороняє красти брезенти, зливати дизельку і взагалі стукає про все фрахтувальникам, доповідає по радіо в Одесу, що там у нас та як там у нас. Добре, що каву на набережній можна пити і на самоті. Батумська набережна пахла кавою на три милі над морем.

У дні зарплати, щоправда, мене любили і клялися, що шанують, як фалеристи купюру в два долари. Але ще вигреби до тієї зарплати з такими розкладами. Морякові ми платили добові баксами за кожен день на борту. Ми всі троє, оті злі підступні фірмачі, були моряками, тож оклади встановили не зовсім грабіжницькі. А Накладний, схоже, цілком у дусі радянської морської приказки «більше суток — більше шмуток», затягував рейс до непристойності, не розуміючи, що жодної «управи», яка нам щось там винна й перекладає з кишені у кишеню мільярди чеків ВТБ, над нами нема. Наше тільки те, що заробимо, і Чорне море. В Батумі ми йшли вісім днів, хоча мали дійти за три ходові доби. Наші відправники вантажу вигнали свій гірський народ рвати мандарини на пагорбах, як тільки ми вийшли в море. А ми запізнились на п’ять (!) діб. Шо ти скажеш будеш дєлать?!

Накладний вдавав, що шторм, армагеддон, хвилі три метри в холці і далі Криму іти неможливо — й три доби простояв на якорі під Євпаторією. Євпаторією, Кларо! Подивіться на карту. Навіть у шторм зі Сходу, а шторм таки був, можна було рухатися принаймні до Севастополя. Крим прикривав, і хвиля просто не встигала розігнатися попід берегом. Навіть матроси вже розпереживалися на третій день перестою. Вони, навчені, мандаринову економіку розуміли вже краще за кабінетних капітанів. Делегували мене лаятися зі штурманами.

— Ми взагалі збираємося виконувати свої зобов’язання? — спитав я в Накладного і його ручного старпома, якого він сам і притягнув на борт у комплекті з улюбленою куховаркою Женею. Спитав і цикнув зубом.

Цикання зарахували, ми знялися з якоря і таки пішли попід берегом. І таки дійшли, куди мали. Це ж PC, рисак, а не якісь волго-балти, які згинає на хвилі! Звір-машина, створена для штормів. Але штурмани такого не вибачають. Ну, й чорт з ними, п’ять діб, а були б усі десять. Взимку на Чорному морі усі шторми не перестоїш.

Тож не дивно, що наш вантаж гірських мандаринів нас на причалі не дочекався, здимів з першим же принагідним транспортом, і ніяких претензій грузинякам висувати я не міг. У морду не били, цукор швиденько вивантажили, розрахувалися (не накладними, а президентами) й на тому дякувати. Слід було ловити попутний вантаж на причалі. В цьому не було нічого неймовірного, бо порядний грузин, якому треба кров з носа відправити десять тонн мандаринів хоча б кудись, ніколи не піде вештатись по кабінетах. На причал він і піде, шукати судно і домовлятися. І першою фразою обов’язково буде оте:

— Где капитан?

Навіть те, що стояла «Нерпа» зараз не на набережній у центрі міста, а в закапелку рибного порту, нічого не важило. Треба буде — знайдуть і на Мілкому морі. Але на набережну, до портового нагляду у старовинному фарбованому лазурним особняку все ж варто було прогулятися, а не чекати приречено на борту на зальотних мандаринових королів. Вовка ноги годують. Просто глянути, що там до чого. І чи пішов уже військовий транспорт «Баскунчак», бо вояки збивали всім нам ціни не гірше штрейкбрехерів. Пальне за рахунок ЧФ і безоплатні безвідмовні матроси-строковики виводили їх в іншу вагову категорію. А в ангари для гелікоптерів на палубі чудово ставали одразу цілі камази з мандаринами. Ми такого собі не могли дозволити. Це вже був якийсь паром, а не пароплав. Я не певен також в тому, що танкодесантні кораблі під час потійської десантної операції зворотним рейсом не везли камази з мандаринами. Туди танки, назад камази. Може, й не з мандаринами, але з військовими трофеями. Повні трюми віджатих у грузинів великів і пральних машинок, як у них заведено. Ну, щоб не порожніми.

Пішов відпрошуватися на берег в Накладного. Той знову скривився, але відпустив. Куховарка Женя вдало зорієнтувалася і попросила купити на базарі кіндзи. Вона була класна цьоця, ця Женя. Мій шлунок, як ніхто, погоджувався з Накладним. Готувала — пальці захрумкаєш. Але їй було тут не місце. Та які забобони? На погрузках тепер не вистачало одного бодібілдера. Нас було семеро, вона восьма. Раніше кухар-мужик також ходив тягати лантухи з цукром чи борошном. Капітан тальманив, рахував вантаж тобто, й не ганьбився бодібілдингом, зберігав себе для розумової праці. Я ще в Одесі натякав на це Накладному. Не повірив, взяв у рейс улюблену куховарку, бо гастрит. Ще взяв штук сто банок варення з домашніх запасів і килимок з оленями на переборку в каюті. Тепер ось тягав лантухи разом з нами і психував. Воно капітанові треба? А це перевірено — двоє в трюмі, двоє на палубі, один на лебідці і двоє в кузові вантажівки. І менше вже не можна, скоротили екіпаж до останньої межі. Але Женя, звісно, тут була ні при чому. Кіндза так кіндза.

— От же блін Клінтон… йоханий бабай… єдріть твою царство францію англію америку… йоксель-моксель… та ну нах той йоперний тіатр… япона мать… курче бадилля… єтіть-колотить… кабздець якийсь… йорж твою мідь… в Миколая-угодника й петриківський розпис… матері твоїй ковіньку… срака-мотика… повний трьохчлен… бляха-муха… Йосип на кобилі… ірреспонсабілідад… рубато чізо, терци ма форте, кретіно проксімато, анкоре а міа ларінгс, куартеме де дьябло, бартіссімо делла куетне перкуцці! Ва бене… — сказав я і брудно та викобелисто вилаявся. До отого вашого сучукрліту лайку в текстах прийнято було забивати зірочками, але я, навпаки — забив короткий зміст попередньої серії, бо нащо читачеві читати його двічі? Я тоді ще сильно лаявся, віра моряцька дозволяла, не на філфаці, да. І треба було швидко ввести співрозмовника в курс справи.

— Ну, по одній. Поки шашлик досмажується, — запропонував співрозмовник.

Грузія таки потихеньку оклигувала. І першою ознакою цього були мангали, які витягли під пальми на набережну, наставили столиків, стільців, парасольок з оптимістичними написами «Ефес Пілзен». Гуляй, моряччо. Рік тому в Батумі, вибачте, яйця поштучно продавали. А зараз від шашлику вже пашіло так, що паморочилося в носі.

Схоже, я таки знайшов, з ким нажлуктатися, під першою ж батумською пальмою. І не якогось там стрьомного бармена, слюшай, да, а свого давнього знайомого. Ехе-хе, якого знайомого. Мало що давнього, та ще й перевіреного. Якщо й була в світі людина, якій я більше зрадів би, зіштовхнувшись ніс до носа на батумській набережній під портовим наглядом, то це хіба дружина з дочкою. Правильна весела людина в твідовому піджаку з модним шкіряним портфелем на ремінцях, у бездоганній сорочці із запонками, в ідеально випрасуваних штанях, з акуратно підстриженою щіткою рудих вусів над губою, які видавали в ньому флотського денді. Ну так, за вусами моряка іноді навіть вдається вичислити, в якому училищі той вчився. Він утік з депресивного військово-морського флоту у квітучий судноплавний бізнес вже років три тому, хвацько вдавав із себе якогось столичного бізнесового франта, але флотську виправку не проп’єш. Ба більше, саме він той судноплавний бізнес заснував і зробив квітучим. До нього нічого не було, а тут стало. Маленька судноплавна лінія. Два невеличкі пароплави на 300 тонн. Батумі-Феодосія. Феодосія-Батумі. Регулярно, як київський фунікулер. І кому яке діло до того, що з тих пароплавів, колишніх дослідових суден секретного морського заводу, «забули» демонтувати торпедні апарати. Це була умова судновласника, який віддавав судна в оренду. Ану як знову мілітаризація, а не роззброєння? Секретні військові заводи все ще сподівались на війну. Досліди полягали в тому, що вони відстрілювали пробні партії торпед, самі ж їх ловили у морі на полігоні сітками з катерів-торпедоловів, витягали краном на борт і повертали на завод доопрацьовувати. Дуже доцільний кран на палубі. Дуже зручні, довгі, горловини трюмів, наче створені для ящиків з мандаринами. Що стріляти торпедами вони ні по кому не будуть, будуть мирно возити мандарини, чай, аличу в трюмі й автівки з прочанами на палубі, ніде, крім Батумі, не повірили. Закордонні порти були для них закриті наглухо, не те що в нашої «Нерпи»-всюдихода. Але ж ось чудо — пароплави все ж працюють! Ну, ось кому й побідкатися на судноплавні негаразди, як не йому. Те, що дохтур прописав.

Правильна людина у правильному місці за правильних обставин.

Приятель, здатний порадити. Звали його Єгором, а телефоном він вимушений був представлятися весь час однаково:

— Доброго дня. Мене звуть Городецький. Ні, не архітектор, — усі жартуни по той бік слухавки були такі передбачувані, і кожен думав, що жартує вдало. Мобіл тоді ще, до речі, не було. Представлятися доводилося часто.

Судячи з пахощів, шашлик на мангалі вже доходив. Ну, не нам грузинів учити шашликування, да.

— А ти сам у це віриш? — спитав мене Єгор.

— У що?

— Що можна отак взяти і піти з Батумі з порожніми трюмами? В сезон! У мандариновий!

— Ні, — чесно відповів я.

— Ну і все. Давай просто вмажемо, бачу, що дістав тебе твій капітан. Все інше — несуттєві подробиці.

— Тільки нагадай мені потім про кіндзу, — попросив я.

«Айн момент», — жестом показав Єгор, підізвав до нас мангальника і щось сказав йому грузинською. Той перепитав. Єгор схвально закивав головою і спитав уже в мене:

— Тобі скільки пучків треба? Два? Буде два за п’ятнадцять хвилин. Я думаю, питання з нагадуваннями про кіндзу зняте? Викреслюю. Ось тепер можна вмазати, — зареготав Єгор, надихнувшись моєю фізіономією ошелешеного мускусного кота. І ми негайно вмазали.

— Будеш сміятися, але кілька місяців тому ми на ОС-2 привезли в Батумі двадцять мішків сім’я коріандру. Не здивуюся, якщо це з нашого насіння вже наросло. Субтропіки, три врожаї на рік збирають.

— Стривай, то їхня кіндза — наш коріандр? Ми теж возили той коріандр, ти скажи. Але мене ніяка ботаніка, крім того, як вона в коносаменти записана, не цікавила.

— Тебе взагалі, крім іржавого корабельного заліза, нічого не цікавить. Ну, ось яка кому різниця, скільки людей у тебе на вигрузці, що ти так цим переймаєшся? Вивантажили — плюс, не вивантажили — мінус. Дві галочки в блокнотику. Ні, повинна, звісно, бути на фірмі й така людина, але, значить, компаньйони твої булки розслабили, мишей не ловлять. До речі, у тебе ж був інший кеп. Серьога? Це ж ми з ним випивали колись біля музею Айвазовського? Нормальний же був пацан. Ось він ці теми фільтрував. Побачиш ще, передай низький уклін за мімозу, він зрозуміє. Вчасно він тоді, перед самим восьмим березня, за пивом бовкнув. Я цілий пароплав мімози тоді з Батумі пригнав, усі гроші вклав, наші дивилися на мене, як на ідіота. А ми — колону фур на Київ. Трійний підйом після всіх транспортних витрат і непоняток. Головне — встигли до світлого жіночого свята. Ггггг. Спасибі Кларі Цеткін.

— Тобто, ми отак з тобою на пиві попащекували, а ти наступного ранку взяв і відправив пароплав за мімозою?

— Сюжет ще крутіший. У мене ОС-1 уже в Батумі без вантажу застрягла. Маю таку постійну проблему. Ну, від нас на Грузію — зрозуміло. Завжди самі ж грузини везуть як не цукор, то борошно, весь рік, не прогадаєш. Жерти ж їм щось треба. Отримав гроші за фрахт ще в Феодосії в конторі й не переймаєшся. А назад, окрім мандаринового сезону, їдуть хіба що біженці на автівках. Накидаєш на палубу десять автівок, пасажирів у кают-компанію пустиш пересидіти перехід, а трюм завжди порожній. Ну, серце ж кров’ю обливається. Тож я наступного дня телефоном замовив одному батумському бічо вісімдесят тонн мімози, сам прилетів літаком через Москву. ЯК-42 літає. Прикольний, до речі, в Батумі аеродром. Перед тим, як прийняти борт, диспетчер сідає на велосипед і розганяє корів зі злітної смуги. Священна тварина. Просто тобі, як в Індії, ги. В Москву їхав поїздом з великою сумою грошей, і мене намагалися викинути з поїзда, та що там намагалися, викинули, тільки грошей у багажі не знайшли. Я їх у шкарпетках ховав, не здогадалися. Пішов у лінійний відділ міліції, багаж на наступній станції зняли, менти теж про шкарпетки не здогадалися, самі офігіли, посадили на наступний поїзд, майже не запізнився. До речі, про саму поїздку з грошима знали лише троє наших з фірми. Ось як це розуміти? Так, люди — свині. І доводиться з цим миритися. Бо працювати буде ні з ким. Але і це ще не всі пригоди.

— Зачекай, я записую, — як Шурик у кіно, перебив я, ми зареготали і випили по третій.

Зараз молодь не розуміє вже в своїй більшості цих радянських мемів. Ну, і чудово. Шашлик все ще не несли, але вже принесли два пучки кіндзи.

— Той батоно, якому я замовляв мімозу, працював чиновником чи то у міськвно, чи райвно, чи як там у них називається в республіці Аджарія, вигнав на збір квітів ні в чому не винних педагогів і дітей з кількох шкіл, історія набула розголосу в пресі. До речі, щоб ти знав, це не мімоза, це акація такого сорту, теж тропічний кущ, але акація. Плутанина в назвах. Справжня мімоза росте тільки у тропіках і згортає листя від дотику, дуже ніжна, тому й отримала таку назву. Цей сорт на Кавказ завезло чи то російське, чи то грузинське дворянство з Ніцци, де її французи вдало акліматизували. Але квітла вона, за звичкою, як у Південній півкулі, взимку. Чому й набула популярності. Програвся ти такий взимку на рулетці в Монте-Карло вщент, а тобі такий букет мімози втішний і шампанського. Життя вдалося. В нас вона прижилася тільки на Кавказі. Бачиш, скільки корисного можна дізнатися з грузинських газет, які пишуть про тебе викривальні статті? Одне слово, коли прийшла черга вантажити пароплав, під рибним портом стояли в пікеті усі батумські «зелені», чоловік триста, з плакатами і вувузелами, протестували проти нищення кавказької природи. Добре, що вони запізнилися, судно ми завантажили ще вночі, ректальний барометр не підкачав, відчував, що щось тут буде. Розказав усім своїм матросам і капітанові, хто тут головний, з усіма посрався, та вийшло, що недарма. Але вже портовий нагляд відхід побоявся давати з усіма цими демонстраціями і демаршами. Мій грузинський компаньйон махнув рукою, мовляв, Єгоре, рубай кінці, на мою голову, все потім порішаю, тільки вийди вже з порту від телекамер. Нас уже в Тбілісі показують. Не віриш? Як у кіно. Сокирою швартови рубав сам, бо весь причал був у цих «зелених».

— А водички в тебе можна попросити? — спитав Єгор у мангальника. — Ні, не «Боржомі». «Колотаурі», якщо є, — мангальник подивився на нас з повагою і ледь не козирнув. Мабуть, Єгор був першим, хто знав, що не вся грузинська вода — «Боржомі».

— Ти думаєш — це все? Справжні пригоди почалися тільки в Україні. Ну, з кримськими бандюками в нас все ясно, в них принципи — десять відсотків вантажу віддай, і не май клопоту. Натурою. Привіз десять тонн мандаринів — одну відвантаж, самі приїдуть заберуть. Зловив центнер хамси — віддай десять кіло. На пиво хлопці сходять. Вони ріпи почухали, що їм з цією мімозою тепер робити, повний же пароплав прийшов, але хіба то мої проблеми? Головне, до Перекопу жоден собака на нас не гавкнув, колона пройшла, як ніж крізь масло. А ось вже на материку… Ну, ми хлопці досвідчені, ми коли цукор там чи тарілки возили, пускали поперед колони завжди легковика з флотською переносною рацією, у водил теж рації в кабінах. Легковик перехрестя перевірить, чи чисто, потім колона рухається. Сам знаєш, які часи. Отож піймали нас вже тільки на одеській трасі. Та страх Господень. З автоматами, в броніках, у балаклавах, мордами в асфальт, всі діла. Зловили контрабандистів. Вони навіть вже з телеоператором були, так у телевізор і потрапило потім, ніхто не спростував. Це теж про журналістику, але вже нашу. Припинили діяльність злочинного угруповання. Але відігнали камази на режимний склад, вивантажили — яка зброя, наркотики, сало? — сама мімоза. Документи всі в порядку, все розмитнено і навіть фітосанітарний контроль пройшли. Нема за що нас тримати. Ну, могли б і місяць мурижити, звісно, довелося посприяти справедливості матеріально. Майже дві доби втратив на цю катавасію. Старший групи, коли відпускав, сказав: «Подякуйте своїм доброзичливцям». Кажу ж тобі, свині люди. Але працювати буде ні з ким. Часу розбиратися не було, мені до шостого березня в Києві треба вантаж здати. Його ж ще в целофан загорнути і по точках розвезти. Але це вже не мій головний біль був. Я гуртом здавав. І встиг, здав. Без пригод. Трійний підйом. Або по-вашому, по-вченому, — 300 % доходу. А все оце, що зараз ти прослухав, — неважливі подробиці.

— Так. Добре ти з нами пивка попив під Айвазовським, — реготнув я.

І тут подали шашлики, і нам було вже не до розмов. Принаймні не до таких розлогих і неспішних. Життя знову було прекрасне. Шашлики в Україні, на природі, виходять геть не такі, навіть якщо їх смажить якийсь принагідний грузин. Страво, знай своє місце. Я не відаю, що тут важить. Але регочу, коли свої незрозумілі страви з сирої риби київські ресторатори із замаскованими кухарями-казахами називають чомусь суші. Японія помішана на свіжині. Рибу з вранішнього улову вже ніхто не їсть увечері і ніхто не купує марковане вчорашньою датою молоко. А від Бессарабки до найближчого моря — п’ятсот кілометрів. Їхня кухня на таку наругу не розрахована. Смачного! Ви ще фугу як-небудь почніть готувати. Буде прикольно.

— Ти не зрозумів, — прокоментував це Єгор. — Японська молочка кожного дня працює, як ми оце перед Восьмим березня та Новим роком. Тільки уяви, і все.

— Ну, з іншого боку, навряд чи їх перестріває на дорогах якудза й менти.

Єгор схвально хрякнув.

— Вчасно ти мені підвернувся, — сказав я Єгору, плямкаючи правильним шашликом.

— Ну, хто кому. Мені тут саме сімдесят тонн мандаринів треба було відправити, щоб клієнта не втратити, «Оса» моя в Феодосії застрягла, а процес вже пішов. Я знову літаком прилетів, тільки прийшов до портового нагляду, а тут ти. І пароплав на заміну, я так розумію, шукати вже не доведеться.

— Щось серйозне з «Осою»? Ремонт?

— Ну, ось — знову ти про залізо думаєш. У мене зараз весь офіс сидить, цукерки по кульочках фасує. Підрядився новорічні подарунки для батумських дітей підігнати. Серйозні люди просили. Ну — дуже серйозні, краще не підводити. Війна війною, а дитячі ялинки за розкладом. Я підрядився, а в Феодосії в перший же день закупок цукерки в усіх крамницях закінчилися. Ми вигребли все. В Сімферополь на базу довелося їхати, і звідти теж все забрали. Ну, ось як ви з Туреччини два роки шоколад возили, а в них все не закінчувалося? Ну, ось як? А тут всього-то один пароплав цукерок треба, а в Криму вже голяк. Отож всі наші, з секретаркою на чолі, зараз фасують подаруночки, я знаю тепер, де розташований офіс Санти, і це не Лапландія. А я приїхав поперед батька танцювати канкан «А ти знаєш, все ще буде», щоб серйозні люди не переймалися.

— А ось знаєш, — зненацька спало мені на думку. — В Криму ж мімоза теж росте. Принаймні я в Нікітському ботсаду начебто бачив.

— Ну і добре, що я не знав, — не розгубився Єгор. — Наливай.

Коли я повернувся за три години у смурну та невеселу кают-компанію, за столом сиділи і чекали чогось все ті ж. Але мармизи в них уже були не звірські, а якісь навіть прикольні. Не Босх, а Брейгель. «їдці хамси». Якщо й зарізяки, то веселі. Два пучки, як виявилося, коріандру, я тримав перед собою, як восьмоберезневий букет.

— Женю, кіндза! — задоволено сказав я. І почав знайомити капітана Накладного з Єгором. Навіть не переживав, чи сторгуються на рейс. Совкові капітани були Єгору на один зуб. Звісно, спочатку дивився сичем, але коли на причалі з’явилися поліцейські мигалки й привезли нашого заарештованого матроса Толяна, того, що бородатий, Накладний запанікував, а Єгор залишився незворушним. Вийшов на причал говорити з поліцією саме він, ще й заспокоїв Накладного:

— Та не нервуйтеся, капітане. Ну що ж це за рейс на Батумі, якщо нетверезий матрос не намагався викопати пальму біля кафешки на набережній? Кожен рейс одне й те ж. Зараз розберемося.

І таки розібрався. Накладний запосміхався і став запопадливим, як варення з капітанської каюти. А ти кажеш.

— Та я питав у халдея, чи можна, — виправдовувався бородатий матрос Толян. — І цей довбаний лакуз дозволив, порадив, отут копай, а сам викликав поліцію.

Вантажилися мандаринами на Феодосію ми вже наступного дня. Таки семеро і ні людиною менше. Перевірено.

Жальче всього мені Феодосію. В Севастополі мене заганяли плисти «зоряний заплив» у мазуті на День флоту в Північній бухті. В Керчі я замерзав і голодував на бичі (так у радянських моряків називалося безробіття). В Ялті мене мучили щоранкові відхідняки від масандрівського портвейну, змішаного з новосвітським шампанським, яке добрі люди продавали вночі вахтовому матросу під самим трапом. А у Феодосії я був щасливий.

Заходиш такий у порт з вантажем лаврового листа й чаю в мішках. Минулої ночі Сухумі проскочили, а тут красота: не гримить і не палахкотить на горизонті, ні гради, ні шилки не стріляють, з гелікоптерів дуже хитрим, що під берегом хотіли проскочити, гостинців не роздають. Люди ситі, веселі й вгодовані. Мир, а ніхто не цінує. Все, знай, лають «етіх ваших хахлов». Хмарки над горами білі. Небо над степом синє. Парапланеристи над пляжем ширяють. Сонце пече, море тече, влітку на палубі так гаряче. Прийми кінець, матері твоїй ковінька. Так стояти будемо.

І матрозен такі тобі, давай, вали, щоб через фюнф мінутен ми тебе на бортен не бачилисьмо. Самі якось цей чай вивантажимо і здамо, як в аптеці, не суєтися під клієнтом. Бриєшся-голишся, зачісуєшся такий в умивальнику перед люстерком, підкачуєш насосом воду в бачок, бо морда лиця ще в милі, зуби чистиш панцирем каракатиці, бо паста зубна вже у всіх закінчилася тижні два тому, витягаєш в кубрику з-під матраца койки парадні штані (це замість праски такий моряцький прикол), підмащуєш мазутою мокасини, хто там розбере, мазута чи гуталін, думаєш, що постригтись теж вже не завадило би, бо заріс, як московський патріархат, і цигель-цигель ай-люлю — на берег по трапу. Ну, здрастуй, Феодосіє, Місто Боже! Як ти тут без мене три тищі літ живеш-можеш? Та й ідеш собі, куди знаєш. А знаєш тільки назву санаторію.

Ну, мєстні матроси на КПП кажуть, є такий санаторій дійсно, не наплутано в радіограмі. Від профспілки секретних військових заводів, десь там, у бік Керчі, по пляжу. Ну, пеленг на Керч по морській мапі відомий, тож після прохідної тобі праворуч. Одразу за напівроздовбаною на цеглини генуезькою баштою. Це по-свійськи, по-кримськи. Що трястися над кожною генуезькою баштою, коли цегла треба? На сарайчик, в який пускатимуть влітку колорадос, тища купонів койка. Колоради в кримчан тоді значило геть не те, що зараз в нас. Ні, не жуки й не сепаратисти. Так вони називали відпочивальників. Щось у цьому дійсно було. Орда колорадів з континенту налітала щоліта і вщент вигризала всі прилавки крамниць. А всю зиму аборигени обговорювали: ах, який був сезон.

Одразу за прохідною — бульвар. І такий тінистий, епічеська сила, бульвар, просто тобі Ваня Бунін, «Темнії алеї» якісь, а не вас вітає кримське пекло. Наче й не полудень. Наче й не серпень. Повіває легкий бриз. Десь біля підніжжя гори тут базар з волохатими персиками. А колись так само продавали наших дідусів і бабусь. Прадідусів і прабабусь. Ну, не рідних, звісно, двоюрідних, бо ж ми не турки, не побасурманилися досі, та й не з галери ми, а з теплохода.

Знайомі турки казали, що прабабусі таки розвалили Османську імперію зсередини. Все вони. Встановили дідівщину в гаремах. Виховали замість яничарів якихось посіпак. Було всесвітнє царство, Сонцесяйна Порта від Олександрії до Озова, а стало шайтан зна шо. А ви думали — з нашими легко? Ви б спитали спочатку в бувалих людей. Ну, правила поводження, коли вона стоїть руки в боки. Але пізно, імперія йок. Тешекюр ідерім. До речі, про вірменів.

Під галереєю Айвазовського, схожою на вафельний торт з балконами, завжди стоїть зграйка юних художників з мольбертами й мастихінами — малюють море. Все те ж, незмінне, синє на вигляд — чорне на слух і вічно інше. Хмарка набігла — і все перемальовуй. Як він так його малювати примудрявся? Добре, що є надійний дороговказ за спиною. Малювати море треба так, щоб до твоїх картин також колись стояла черга бундесових туристів і наших колорадів, чисто глянути одним оком хоча б парад чорноморського флоту 1849 року, а галерею охороняли ліниві менти з кобурами на сраках. Не факт, що в тих кобурах не огірки й варені яйця, до речі. Мир же ж у нас, Йосип на кобилі. Мир.

Жінка художника побудувала для міста водогін, який бере воду десь у горах і досі працює, бо труби керамічні, а наших сантехніків до них не допускають, втратили креслення. Сам академік мистецтв проклав залізничну колію прямо по пляжу, в себе під вікнами, своїм коштом, бо Феодосія залишалася осторонь залізниці, яку саме будували з Джанкоя на Керч. Подружжя добрих геніїв міста. Якось впорались і без урядів, і без столиць. Були б гроші й талант. Тобто навпаки. А ще — чин контр-адмірала.

Перервемося, саме прибуває потяг з Києва, шипить і розлякує чайок, вивергає з вагонів нові порції білих ще пляжниць і пляжників прямо на пляж. Красота.

Але чи не на половині картин, якими по той бік колії торгують вже дорослі й трохи підтоптані послідовники живописця, для туристів, на пам’ять, є невідома Івану Костянтиничу барва — багряна. Музей Олександра Гріна поряд з галереєю, Гриневські мешкали через дорогу від Айвазовських і теж дослужились до музею. Тож тепер багряні вітрила місцеві маляри, що підлаштовуються під смаки публіки, примальовують до всіх своїх картин з кораблями в порту. Ми лише півгодини тому зайшли в порт зі своїм чаєм та лавровим листом, а наше судно — вже на полотні. І багряні вітрила на щоглах. Щось у цьому є. Яка була б економія дизельки в однім тільки рейсі. Треба порахувати вартість парусини і багряної фарби.

У концертному залі, який насправді колишній портовий пакгауз, може, ще генуезький, сьогодні ввечері певно що буде аншлаг. На афішах — Дельфін і Русалка. Гастролюють, гарують, косять капусту в Криму на курортах. І під пакгаузом уже ошиваються наш матрос і наш кухар.

— А можна так? Ми купуємо зараз чотири квитки, віддаємо вам, а коли ввечері прийдемо на концерт, ви квитків не питатимете, просто пропустите нас чотирьох, а я скажу: «Це зі мною»… — говорить білетерші матрос.

— А смисл? — не доганяєш ти глибини матроських підступів.

— Скажемо дівкам, що апаратуру Наташі Корольовій на нашому пароплаві привезли, а ми звукооператори Ігоря Ніколаєва й запросимо в гості на борт, — пояснюють нетямусі матроси. І йдуть шукати підходящих за IQ дівок на набережній. Серед усіх цих Ассолей та багряних вітрил. І як на зло (не мені — матросам), на набережній самі молоді мамці з дітьми. Діти ганяють, падають, ревуть. Матусі їх втішають, і стоїть такий галас, що зразу стає зрозумілим — мамський курорт, не до гульок. Хіба що на час концерту вкладуть дітей спати.

А тобі не до дівок і не до концертів, дружина з малою десь саме зараз в цій Феодосії мають відпочивати, а ти знаєш лише назву санаторію — ні корпусу, ні номера, і мобільних телефонів ще ніхто, крім ІНМАРСАТу, не винайшов, але не сумуєш, міркуєш тільки, з якого району починати пошуки. І чи вже починати, чи ще випити пива через дорогу від музею, і черга менша, ніж у музей Гріна, до речі.

І ось коли ти вже тримаєш у руках справжній, що дивно, гранчастий бокал у крапельках роси, повний чогось янтарного й пінного, зараз спробуємо, що то таке є, чуєш з-поза спини знайоме:

— Ну, я ж тобі казала, доню, де його треба шукати. Де ж іще?

І несамовитий дитячий крик на всю площу:

— Тату!

І обійми, й цілунки, й дитина на шиї висить, і не знаєш куди подіти те пиво. Перед дітьми потім не виправдатися, перед дітьми потім буде соромно. Дуже швидко ростуть, повернешся з рейсу колись, а воно вже — чиясь наречена. І до лялькового театру вести вже пізно. А обіцяв же. І коли вже діти повиростають, їм чомусь невтримно навертатимуться сльози в Одесі поруч з бронзовою морячкою Сонею та її гециком-синком на морвокзалі.

Отака романтична зустріч на набережній. Ну, ось, як у таке місто не закохатися? В музей Гріна, до речі, я так досі і не потрапив, тоді не до того було — влаштовувався за хабара в той же санаторій на день, і доводилося вдавати з себе коханця, а не чоловіка, щоб не було зайвих питань у покоївок. А на пароплав же нізя, принаймні не бажано, там вже досі матроси й наташі корольові мікрофон шукають.

До слова, це саме в тому рейсі ми почали працювати з Єгором, він ходив з нами на Батумі — «показував дорогу», як він казав. І ми дудлили холодний чифір з уже аж чорного від кіптяви чайника у кают-компанії, смажилися на палубі, коли в механіків щось там, як завжди, сталося й ми заглохли посеред Чорного моря й цілий день дрейфували на лінивій хвилі десь за Туапсе, мружились на сонце, рахували дельфінів й нарешті запускали движок ледь не зі штовхана — старі акумулятори сіли. Курорт, а не рейс, аби не зносило до Сухумі. Очко ж не гумове.

Тоді в Феодосії «відпустив» мене з вигрузки до дружини й дитини саме Єгор. Ми стояли у військовій гавані, тож він у притаманній манері зловив на причалі першого-ліпшого матроса строкової служби:

— Стояти, моряк. Який фронт робіт до вечері? Хто в тебе старший? Давай, підсоби морякам, не образять. Старшому скажеш — Городецький просив.

І моряк казав «єсть підсобити», а потім, після вигрузки, повертався в екіпаж з повними кишенями цигарок, мішком чаю через плече, нагодований флотським борщем і напоєний шнапсом — точно не обділений, служба ж іде, навіть поки ти вантажиш чай і лавровий лист, а нахабний Марконі десь там, у санаторії, розкошує. Отримує від життя те, що берегові жевжики мають щодня і ні фіга не цінують.

Ось не люби після такого ту Феодосію. Ось не жалкуй. Ми теж не цінували своє Боже місто, поки воно в нас було.

Щоб ви не сумнівалися, в Феодосії Єгор зустрічав нас вже на причалі. Навіть раніше — вийшов на зв’язок по радіо, ще коли ми тільки просили добро ставати на якір на рейді. Ну, нормально ж. У Батумі відправив, тут зустрів. Його «Оса» повернулась ще вчора. І він на борту «Оси» — раніше за «Нерпу». Я виразно подивився на Накладного. Той тільки пхикнув. У найкращих традиціях економно-валютного ходу ми перестояли дві доби в Цемеській бухті під Новоросійськом і на зворотному шляху. В Цемеській, Кларо, бухті з її зненацькими протягами з гір, яку десятою дорогою воліли обходити всі мої попередні капітани, байдуже — влітку чи взимку. Район 19555. Бора. Розумному досить. У Феодосії ж навіть на якір ставати не довелося, на нас уже чекали в порту. Власник мандаринів намотував круги довкола Єгорового офіса — де ми пропали?

Той Єгорів офіс взагалі був прецікавим місцем. Треба було, щоб поблизу порту, але за три тисячі літ, усі підходящі ділянки, як ви розумієте, були забудовані. Ще греками, чи генуезцями, чи князівством Теодоро. Зліва від порту здіймалася гора з татарською забудовою. Але вулички були такі стрімкі, що на них буксували навіть армійські джипи. Тільки віслюки. Але негодовані осли ревіли-заходилися й здохли за тиждень після 18 травня 1944 року. Сюргунлик. З того дня в цей район тільки пішки.

Підходящих приміщень поруч теж не було, я вже не кажу про офісні центри («купи-продай»-фірми сиділи ще всі в готелях цілими поверхами, як ось наш київський бізнесмен у готелі «Братислава»). Але поруч з військовою гаванню нахабне командування військово-морської бази колись втулило свої гаражі. Не військові — кооперативні. Для офіцерських жигулів та москвичів. Жодного чину, якому по рангу належала волга без черги у феодосійській базі, начебто й не було. Хіба що тільки сам начальник, контр-адмірал. А гаражі ось були. Офіцери відводили душу, обладнуючи їх барами з елітним самогоном та настоянками на «шилі», як звуть флотський спирт, із стереосистемами й акустичними колонками з такими басами, від яких у порту здіймалось цунамі, варто було запустити Річі Блекмора чи Боба Марлі, а не Машу Распутіну. Смоук он зе вогер, смали! Ями під гаражами розширювали до розмірів таємних кімнат Гаррі Поттера, як сказала б Джоан Роулінг, якби вона сама ще не вчителювала у португальській школі. Лейтенанти ж умебльовували свої таємні кімнати продавленими боженківськими диванами й вбитими телевізорами «Електрон», щоб було де проспатись, коли жінка виганяла з офіцерського гуртожитку в ніч або з іншої нагоди. Офіцерське сімейне життя, зазвичай, гідне мексиканського телесеріалу. Найбільш непосидючі прибудовували в гаражі другий поверх.

Саме в такій надбудові з балкончиком і вікном у всю стіну з видом на зовнішній рейд і починалась Єгорова фірма. Знімали по дружбі в якогось мічмана. Фірма швидко переросла цю шпаківню, і Єгор підійшов до справи ґрунтовно: домовився з директором кооперативу й надбудував другий поверх над всією лінією гаражів. Тепер на рейд можна було споглядати з галереї, як у якомусь Бостоні, де такі «галереї вдовиць» — ознака приморського стилю. (Жінки моряків виглядали з них своїх пройдисвітів-китобоїв). Матеріали і виконавець не могли зробити цю лунку галерею з профнастилу з корабельними трапами й леєрним огородженням хоч трохи несхожою на місток корабля. З галереї в бінокля нас, нашу «Нерпу», Єгор цього разу і вигледів. І викликав на визивному каналі. Радіостанція в офісі теж була своя, стаціонарна. «Рейд» чи «Сейнер», не пам’ятаю вже. Який там ще дозвіл на частоту? Тут військові, нам можна.

Та що там рація! Саме в Єгора в бухгалтерії я вперше в житті побачив персональний комп’ютер, пісі. Не в київських фірмачів, не в столичному НДІ — у феодосійських гаражах. Спочатку неабияк злякався нової техніки, а потім, заохочуваний Єгором, пересилив свій страх, усе ж радист, друкувати вмію, яких тільки клавіатур механічних вже не бачив на телеграфних апаратах. Цей набирає тихенько, приємно. Але як же скавчить і скрипить, коли вже друкує! За кілька годин засвоїв, де шукати апостроф. І решту часу, ледь не цілу добу, програв у якусь комп’ютерну гру. Чи в пасьянс, чи в кульки. Який там був мегахіт бухгалтерії всіх часів і народів? А, згадав — «Залізничний магнат»! Ну так, все ті ж транспортні задачі. Що ж мене ще могло так захопити? Сходив на берег, одним словом. Навіть пива попити не встиг. Спасибі Стіву Возняку й Сіду Мейєру. Який же це рік був? Який апарат? На них ще писали тоді «айбіем-пісі-сумісний», з ч/б монітором, під флоппі-диск ще. Не знаєте, що таке флоппі-диск? Гугліть, словами це не описати, як неможливо пояснити слово «гранчак».

— А мені без цієї шайтан-друкарки ніяк. Компенсує мій склероз. Мені вже пів-Батумі винне. Попросять такі: «Слушай, клянусь, дєньги отдам, когда продам мандарін в Крівом Рогє. Вот, возьмі часи в залог, очєнь ценний!» — і в мене вже скриня годинників, перснів-печаток, цепур і навіть весільних обручок. Хоч би хто повернувся викупити. Хоч би раз. Користувалися тим, що я добрий, а їх багато і всі чорняві. Навіть по кілька разів потім їздили в мене ж, спробуй ще пригадай, як хто виглядав, у кого яка була кепка. А з’явився комп’ютер — інша річ. Вони ж усі мають бути вписаними в суднову роль на кордоні, готують паспорти, а я їх підступно заношу в файлик. Вношу, а розумна машинка — такий вже є! Торчить тобі тищу! Знаєш, такі боржники спливли. Бачиш «Вольво» під офісом? Засоромився один, дуже багато вже заборгував, розрахувався одразу машиною. Гнав аж з Білорусі, тому не дивуйся номерам. А ти кажеш, марно гроші на оргтехніку витрачаю. Та не смійся, ще годна машинка. Оцинкований кузов, сам перевіряв, не повірив. От вміють же шведи. Зносу нема.

Грузинів щодня крутилось довкола офісу і на тій галереї таки багато. Кружляли довкола тих гаражів, як бджоли довкола вулика. Укладали якісь документи, якісь списки, ксерили щось тут же в секретарки. Оформляли машини, які везли на палубі. Виглядали з балкона, коли вже прийде та «Оса», когось зустрічали. Навіть готували якісь тормозки на Батумі, як з провідником залізниці. Щось одне одному розповідали і реготали, і ґелґотали, тож секретарка, яка їх шикувала всіх, як старшина новобранців (сувора була мамзель, щойно з дитсадка!) — щоб щось оголосити, відкривала двері своєї кімнати й кричала за звичкою:

— Усі закрили ротики!

Нормальний такий движ. Атож. Живе місце. Всі при ділі. А судна в морі. Феодосія — Батумі. Батумі — Феодосія. Як фунікулер на Поштовій. А в нас досі, як ми не билися, виходив лише один круговий рейс на місяць, Одеса — Батумі — Одеса — завелике плече. А тут ще Накладний зі своїм економно-валютним ходом. Гарний рейс у таких капітанів той, коли один оберт гвинта дорівнює одному долару. Таких люблять матроси й механіки та навіть радисти. Але ж я був уже й не начальником рації, я був фірмачем, суперкарго, і той долар насправді був мій на тридцять три центи, ми втрьох його вклали, порівну, а не міністр морського флоту в Москві, як звик наш капітан. Більше того, зайвого долара в нас не було. Тільки те, що відіб’єш і заробиш у Чорному морі.

— Чому ставлять у військову гавань? Там причальний збір менше. Я їздив, домовлявся якраз перед рейсом.

— Подати швартови, йоханий бабай. Заводьте шпринг. Підберіть повздовжній носовий. Добре. Так стояти будемо. Готуйте лебідку.

Здрастуй, Боже Місто. Знову ми. Знову в оксамитових кльошах.

Здивованим я не був. Я чекав на цю розмову одразу після вигрузки. Але саме на розмову, а не загальносуднових зборів. Забув, з ким маю справу. Розслабив булки, хряпнувши своїх сто грамів у кают-компанії. Бачив, що Накладний просто запахався. Я навіть вигрузку кілька разів хотів перервати, начебто перекур, але він запсихував ще більше. Безпардонне сученя, я навіть намагався повторити Єгорів фінт вухами і завербувати Накладному на заміну матроса строкової служби. Був посланий привселюдно: Накладний вперто достояв на своєму місці в ящикошвиргальному ланцюжку до самого кінця вигрузки, хоча йому було непереливки, він усіх гальмував, і це бачили всі молоді нарвані головорізи з команди, які теж упахалися «мамо, не сумуй», яких би гераклів ми там з себе не вдавали. Сімдесят тонн — то сімдесят тонн. По десять, виходило, тонн на брата. Тільки коли по колу пустили другу пляшку горілки, забиті біцепси-тріцепси й м’язи спини з болем почали відходити й відчуватися. Що характерно, Накладний навіть забув про антиалкогольні положення Статуту. Друга вигрузка за тиждень. Не до Статуту торгового флоту. За статутом вантажать електрокари й підйомні крани.

Назрівав конфлікт нарваної самовпевненої молодості з хитро вжученою, але гордою старістю. Молодість ту ще життя як слід не било, а тільки примірялося, але вона себе вважала з біса професійною й бувалою. А старість все ніяк не могла зрозуміти, що весь її хвалений досвід уже нікому не потрібний — світ незворотно змінився. Але живописати той конфлікт й нагнітати пристрасті, щоб потішити читача, мені щось геть не хочеться. Хоча пристрасті вирували й кипіли, як гейзер в ісландських снігах. Усе просто — мені вже стільки років, як тоді було Накладному, і я теж щось поки не записую себе в старигани. Життя нас уже давно розсудило. Я досі на боці молодості, хай вже і не своєї. Хоча, Боже, збав мене від того мандаринового бодібілдингу в такому віці, досить щорічного свята закопування-викопування картоплі в тещі. Накладний був ще ліберал. Я цих молодих бородатих вискочнів у піжонських пасках штангістів (щоб пупи не порозв’язувалися) просто постріляв би з капітанської ракетниці, щоб не мучитись.

Отож ми сиділи в кают-компанії, відхекувались, відсапувались, курили сигарети «Козак» і папіроси «Біломорканал», травили старі анекдоти, бо де ж нам нові взяти, а тут Накладний взяв і оголосив суднові збори. А всі вже й так у зборі. І трохи припухли, бо не чули цих забутих радянських слів вже років зо п’ять. Добре хоч загальносуднові, а не комсомольські. Оскільки ми щойно випивали, доповідь Накладного мала би скидатися на виступ начальника транспортного цеху лікеро-горілчаного заводу в Жванецького, від цього можна було навіть отримати свій фан. Але ота нарвана молодість, як водиться, дуже серйозно до себе ставиться і не відчуває гумору ситуації, заводиться з півоберта і вступає в полеміку. Отож тези доповідача зараз я б законспектував так:

1) Це не зовсім те море; 2) це не зовсім той сезон на не тому морі; 3) це не зовсім той пароплав не в той сезон на не тому морі; 4) це не той вантаж не того пароплава в не той сезон на не тому морі; 5) це не та фірма везе не той вантаж на не тому пароплаві не в той сезон на не тому морі не з того порту не в той порт платять мало роботи багато та на Волго-Балті в мене оклад би був удвічі більший а горб не болів би та нах воно мені закреслено всім вам треба на вас чекають круїзні лайнери де пасажири самі вантажаться і самі вивантажуються правда в усьому іншому гівно гівном аби не Кариби-Багами й піратські скарби. Отож ставлю на голосування — хто за те, щоб повернутися в Одесу? Проти? Утримався? Одностайно!

І що характерно: ще не забуті радянські казенні формулювання мали над нами таку магічну силу, що навіть я рефлекторно проголосував за! П’ять років без комсомольських зборів — то замалий термін, щоб позбутися умовних рефлексів. Але я тут-таки стряхнув полуду з очей і заволав:

— Стоп-стоп! Що значить — «ставлю на голосування»? З якого це часу на голосування ставлять рейсові завдання? Досі ми збиралися, поки триває мандариновий сезон, зробити три-чотири рейси на короткому плечі, Феодосія-Батумі! З якого хуліо хуреніто я оце попередньо їздив сюди домовлявся? Треба відпрацювати. І лише потім повертатися в Одесу. Ми, взагалі, навіщо тут зібралися? Гроші заробляти чи в Одесу повертатися? Та ви ж в курсі, чого варто випхати судно в рейс саме з Одеси? Ну, всі ж упирі знову налетять — пожежники, морський регістр, екоінспекція, портовий нагляд, медики, погранці, митниця! Знову якийсь ремонт намалюється. І все нашим коштом. Ви думаєте, скільки нам коштували ті чотири танкові акумулятори, які довелося замінити перед рейсом? Та якраз увесь прибуток, що ми за минулий рейс намутили. Але ж і не міняти вже не можна було, згадайте, як дрейфували під Сухумі. Очко ж не гумове.

Я не брехав: в Україні судну під українським прапором чомусь завжди найскладніше вийти у рейс саме з порту приписки, там усі упирі вже знають, що саме в цього судна не так, і свого не проґавлять. Та ще й портнагляд з екоінспекцією в парі працюють. Відкачав баласт під причалом — плати екологам за забруднення акваторії. Відкачав баласт у морі — плати портнагляду, що заходив у порт без баласту, міг же й перекинутися. А таки міг. Просто обирай, кому хабара платитимеш цього разу. І я ще промовчав про інші хабарі, бо збори, матроси почують, навіщо ото усім знати про начальство. Хабар — річ інтимна. Ми тільки заради цього інтиму генерал-стармеха одеського в свій хаптрест і брали. Може, саме тому під прапором України на 2015 рік залишилося всього сімдесят три судна? Сімдесят три, Кларо! Сімдесят три! Мабуть, уже ті, хто ніяк не втече під молдавський чи ще який прапор — буксири й лоцботи. Молдавський, Кларо! Дохазяйнувалися упирі: думали, моряки вічно їх терпітимуть, аж тут вудка урвалася. Судновласники — меткі хлопці. Для порівняння, реєстраційний номер «Нерпи» у Іллічівському порту був 1551. Це був тільки один порт, а тут на всю Україну — 73. В одній Ялті було більше…

Але повернімось на два десятиліття назад в українську ще Феодосію. Була моя черга доповідати на зборах.

— Зараз сезон, — сказав я. — Мандариновий. Ми все довбане літо на нього чекали. Ставки фрахту зросли чи не вдвічі. Поки ми знову випхнемо «Нерпу» в рейс, буде вже Новий рік, ставки знову впадуть, бо впаде ціна на мандарини. Ну, ви ж в курсі.

Я неестетично шморгнув носом.

— Так, це PC, це малий пароплав, він не прогодує капітанів-стармехів за дві тищі баксів (я нагнітав, на Волго-Балтах тоді платили капітанам доларів 700). 80 тонн є 80 тонн, а не тисячі. Але це ж PC! Звір-машина і всепогодний бомбардувальник. Хто як, а я сейнерист змалечку і не бачу в тому ні трагедії, ні проблеми. Тільки набої подавай. Лєнта за лєнтою. Ой, це мабуть зайве. Це війна так задерла ставки фрахту, інакше нам просто не було б роботи. В мирний час за ці гроші можна доставити тонну чаю до Коломбо. Але так чи інак — сім’ї свої прогодуємо. За ті гроші, які на РСі можна заробити. Це все одно більше, ніж на промислі шпроту під Зміїним, такі часи, риба не в ціні на Привозі, не кажучи вже про те, скільки вам платили в рибінспекції на бичі. Ви всі знали, куди йшли, насильно ніхто не тягнув. Поки робота є — треба працювати. На бичі насидітись ще встигнете. Хлопці, просто знайте, що голосуєте й за те, чи підете в наступний рейс. Кого чекають на Карибах, тільки скажіть. Візьму квиток на Одесу за рахунок фірми. Заміна наздожене. А пароплав ганяти задля цього — панські витребеньки. На Кариби — вже якось самі, автостопом.

— До речі, про війну, — підхопив Накладний. — Та ви ще гробові повинні платити! За форс-мажор! Дякую, що нагадав! Ставлю на голосування повторно!

Молодість запальна й дурна. Я програв Накладному вже в той момент, коли почав сперечатися і щось доводити. Теж мені Цицерон. Я прийняв його правила гри, в яких це голосування було чогось варте. Ну, от з якого дива? За капіталізму голосують лише акціонери. Навіть в радянські часи один дуже вредний старпом, до речі, земляк, любив повторювати: «Вирішувати на загальносуднових зборах, яким курсом йти судну, ми не будемо!». Це був нонсенс, як не крути, хоч радянський, хоч капіталістичний. Я вже був таки бувалий вискочень: піднімав заколоти на борту і їх вгамовував, міг пояснити, чим заколот відрізняється від страйку за голландським законодавством (наш Статут такого сором’язливо не передбачив), витримував тривалі страйки проти судновласника в закордонних портах і кількома репліками переконував не робити цього, коли всі збиралися застрайкувати. Просто казав, що треба закупити побільше рису на турецькому базарі, бо коли закінчиться пальне дизель-генераторів і потухнуть холодильники, харчуватися доведеться тільки кашею з казанів. І страйк чомусь припинявся, не розпочавшись. Крикуни думали: страйк — то швидко. Та всякого було. Але капітан-заколотник — то якось не вкладалося в шаблони мого досвіду і пригодницької літератури. Ти ж і так капітан, навіщо заколот? Ну, Серього, я тобі це ще пригадаю. Хоча Серьога-то тут був при чому? Він за два роки на «Нерпі» не провів жодних зборів.

Цього разу був один голос проти — мій. І один утримався —… куховарки Жені. А я ще стояв і загадував: ну, ось як матрос Роберт скаже, так і буде. Це не той бородатий матрос, що з пальмою. Той Толян. Цей — типовий такий, як розрив шаблону, одеський кучерявий очкарик, якого простіше було уявити на заняттях зі скрипки, ніж на палубі. Але прокачаний такий ботан, жилавий. Років десять, як скрипку покинув і по блату влаштувався матросом. В Одесі все роблять по блату, навіть на сміттєвозах працюють. Роберт ніколи не бузив і не горлопанив, мовчки гарував і добре рахував гроші. На палубі, так на палубі. На стерні, так на стерні. На вигрузці, так на вигрузці. І ось Роберт — за. Тобто проти. А Женя утрималась. Це треба було обміркувати. Я підвівся і мовчки пішов на ніс у свою каюту. Переодягнув штани й куртку, взяв з шухлядки свій паспорт моряка і скільки там залишалось грошей від Батумі, й пішов собі на берег, ні в кого не питаючи дозволу. Буза так буза. Подивимося, як ви в рейс без радиста підете. І без пального. З нафтобазою домовлявся таки я.

Це теж було не за правилами. Радянські капітани та їхній гідний представник Накладний звикли, що моряки дають драла на берег у закордонних портах, а не в рідних. Але раз уже все в цьому рейсі пішло не за правилами, тримайте таке. Вам теж не варто булки розслабляти. Адью.

Мені було куди податися у богохранимій Феодосії. На мене чекав готель «Китовий фонтан», як я його називав.

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і «Мобі Дік» Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років.

Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з «Мобі Діка».

Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана «В дикому рейсі», і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, яка переслідує його морями, — переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки — сховався туди від світу — це теж данина мариністів Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо, й людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринками торгувати чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж «Тайпі», «Ому» та «Білий бушлат».

Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті скасували тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі протиставленням з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як Сидорових кіз? Але то таке. Просто підстава задуматися, що менш відомі й забуті книжки, можливо, більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір «для вічності». Вічність — дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули.

Схвальні відгуки критиків на перші романи надихнули його все покинути й піти на творчі хліби, намагатися жити за гонорари й писати романи, як скажений принтер — роман на півроку. «Редберн», «Білий бушлат», «Беніто Серено». Але все це були тільки спроби підступитися до «Мобі Діка». Величного, як айсберг, і мудрого, як Біблія, перекладена сленгом нантакетських китобоїв. Якого сучасники геть не зрозуміли, рознесли на друзки, змішали з лайном і пострибали на кістках — розгромили взірцево. Мелвілл образився і пішов працювати митником у нью-йоркському порту. Митнику писати історії для розваги публіки вже було не з руки: контрабандисти засміють, тож він продовжував писати під псевдонімами, але теж марно. За сорок років від виходу роману до смерті автора продалося щось із дві тисячі примірників «Мобі Діка». Сумно знайомий українським літераторам тираж. Ніщо не вказувало на те, що через сімдесят років його врешті-решт прочитають, і зрозуміють, і відкриють, що Мелвілл був провісником дикого капіталізму, усіх тих Вандербільдтів і Морганів, шалених капітанів промисловості, для яких важило лише рейсове завдання за будь-яку ціну і золотий дублон, прибитий до щогли, що зрештою зробило Америку Америкою, покривши її залізничними коліями, металургійними заводами, бавовняними фабриками, зерновими елеваторами й хмарочосами. Читачі наздогнали роман лише через сто років. І ось тут вже розпробували: «Мобі Дік» став найцитованішим романом двадцятого століття.

Ось і я все не міг наздогнати того білого кита, «Мобі Дік» все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, «Мобі Дік» лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях і я зазнайомлюся з сучасними капітанами ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього. Саме підготовка до мандаринового сезону того року привела мене восени до Феодосії. До Єгора і його фірми в гості. А потім трапилась одна бандитська історія — і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок неопалюваний, вода лише дощова — в глиняному глечику на людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пневматичного пістолета, і зараз у них свистів зимний вітер з моря. Декілька разів на день відмикали віялом струм, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб двічі не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ватяною ковдрою з клаптів, і лише одна книжка на тумбочці. Ви, мабуть, вже здогадалися, що це був саме «Мобі Дік», і що відкрився він одразу на розділі «Готель „Китовий фонтан“», де головний герой спить у неопалюваному номері саме під такою ковдрою та ще й в одному ліжку з гарпунером-канібалом?

Я прочитав «Мобі Діка» за два дні, не вилазячи з-під тої ковдри. В сутінках ховалися по кутках татуйовані матроси-людожери й відгонило спермацетом. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

Отож я ще з осені пам’ятав, під якою цеглиною в паркані лежить ключ від хати-читальні імені Мелвілла, і що в пробиту кулями шибку гарно видно з гори усю гавань. Коли тікаєш з судна — це важливо: зняти найдешевший готельний номер, не рипатися, сидіти, дивитись на порт і чекати, поки твоє судно піде в море без тебе, а потім вже здаватись місцевій владі. Це мені пояснював мій колишній начальник радіостанції, який таким чином тікав зі свого траулера в Луанді, Ангола. Ну ось і мій готель для такої нагоди. Місця треба знати. Добре, що не в Луанді — кажуть, найдорожчий порт світу для іноземців. Поруч з «Нерпою» стояло якесь судно-кабелеукладач. Повністю темне. В нас же світилися ілюмінатори в кают-компанії та капітанській каюті. Не спиться Накладному щось. Ну, й добре, а я посплю. Нарешті я нікуди не поспішаю.

— Так і знав, що ти тут, — сказав Єгор. — Зранку був у тебе на судні, Накладний психує. Просив тебе знайти. Що там у вас трапилось?

— Отже, йоханий бабай, — почав переповідати Єгорові те, що читачеві вже відомо. Спросоння я лаявся кволо і невинахідливо, тож майже не було чого забивати зірочками.

— Гроші за рейс в тебе? — уточнював Єгор.

— В Накладного в сейфі. Печатка фірми у мене, договір на пальне на фірму, а не на судно.

— Ну, були б гроші. Наші мічмани з бази продадуть йому чорта лисого, а не тільки дві тонни пального.

— Ну, це навряд. Він до такого не звик. Все за накладними. За законом. Я не знаю, де він так зберігся усі ці роки. А механіки мої заточені тільки здавати пальне наліво, а не бігати містом і шукати бензовози під нафтобазою. Цим завжди займався я. Хоча, звісно, біда навчить. Можуть і без мене забункеруватися. Мій диплом радіооператора теж на борту. Можуть змухлювати з судновими ролями в портовому нагляді, щоб дали відхід. Але махлював і підписи підроблював теж завжди я, у Серьоги був почерк, як у фармацевта. Але плювати. Підуть — так підуть. І головне ж, у суботу-неділю бучу затіяли, я нікого зі своїх компаньйонів видзвонити не зміг. Одесит десь на дачі на Дністрі, киянин десь у відрядженні в Запоріжжі. Моя справа — затримати судно до понеділка, а там вже розбиратися.

— Якось рано ви почали ці розборки, — сказав Єгор. — Розбиратися, хто козел, хто правильний пацан, треба починати тоді, коли всі вже з грошима. Справу зроблено, скарби поділено. Отоді й треба влаштовувати срачі, що хтось там щось недопрацював чи взагалі забив болт, і всі через нього вигрібали. Все у вас не як у людей.

Я промовчав. Про те, що все у нас, не як у людей, я вже чув місяць тому від Серьоги. Але з іншої нагоди.

— До речі, в гавані в будь-який момент можуть розпочатися маневри. Ну, такі собі, невеличкі навчання по боротьбі з бойовими плавцями, скажімо. Щоб вхід перекрили протичовновими сітками і бонами. Звісно, в суботу це важко організувати, але можливо, май на увазі ще такий аргумент. Ви скільки своїм матросам платите за добу?

Я сказав скільки.

— О, ну зовсім по-божеськи. Але я завжди казав нашим розумникам, скільки вовка не годуй, він страйкує, не в окладах щастя… Розбалувані ви, одесити. Мої отримують вдвічі менше. Ну, теж, звичайно, бузять і вимагають прибавки іноді. Так я тоді просто ставлю судно в ремонт на місяць, на їх жебрацький державний оклад. І — як рукою знімає. В рейс давай! На грузинах своє візьмуть. На погрузках зароблять. Ось ти що куриш? Досі «Біломор»? Я теж — папіроси «Сальве». А мої чортяки вже звикли курити тільки «Честерфілд». Так що не хвилюйся, навіть якщо всіх своїх захочеш замінити, черга феодосійських моряків стоятиме від причалу до прохідної порту. Якщо захочеш бути злим босом, нехай твої розумники самі до Одеси і добираються. Якщо добрим — можемо винайняти їм навіть автобус. Не проблема. Так що давай, дивись. Рішення за тобою..

— Так отож, — сказав я. — Складне це діло. Вирішувати. Знаєш, чого Серьога звалив? Сіли ми вибирати типовий контракт за підручником, був у нього такий, поцупив ще в Морській академії своїй. Балтайми там і бербоут-чартери усілякі. А нам у наших реаліях все не підходить. Усе якось занадто крупно і глобально. А тоді таки підібрали один договір. Наче для нас писаний. Англійський. «Публічний перевізник» називається. Я почав передруковувати на машинці, а Серьога став матюкатися і забухав. Це договір середини XIX століття, ще для вітрильників. Тільки-тільки перші пароплави з’явилися. Вперед у минуле. Всі ці дрібні партії вантажів, в коносаментах чорт ногу зломить, перестої в портах, поки повний трюм збереться, кругові рейси, відправники-кидали, вивантаження, наче в індійських кулі в колоніях, все власним горбом. Десь уже контейнеровози за похвилинним розкладом у порт заходять, як трамваї Тихий океан перетинають, а ми досі працюємо з бендюжниками й ломщиками в нашій калюжі. Може, комусь і романтика, а Серьогу вже задрало.

— Тю, що так близько? Дев’ятнадцяте? Епоху Великих географічних відкриттів не хочеш? — несподівано засміявся Єгор. — Ну ось сімдесят років нас за Берлінським муром і колючим дротом тримали, вже забули, як той закордон виглядає, глобус вчили тільки для понту, а тут пішла хвиля, наново відкриваємо світ. Ви відкрили Туреччину, а я ось — Грузію. І тепер ведемо колоніальну торгівлю.

Єгор не змовкав:

— У мене теж були схожі думки, але про сімнадцяте, коли читав біографію Даніеля Дефо. Ні, ти багато втратив, здичавів на борту. Почитай, як трапиться. Унікальний чувак. Не книжка, а готовий бізнес-план з пограбування голландських колоній Тихого океану. Та який там «Робінзон Крузо»? То вже для душі. Сама проповідь про переваги середнього класу чого варта. Але ж усі ці нудні сторінки пропускають, починають одразу з кораблетрощі на острові. А там — похвала стійкості капіталів, здобутих методичною щоденною працею, а не захапаних на дурняк, як прийшли, так пішли. Маніфест середнього класу. XVII століття! Поливати і стригти, і так триста років. Він торгував іспанськими винами, відучував багатих англійців від елю. Це було складно. Сам мандрував за товаром у Кадіс. Доводилось багато дегустувати, хе-хе. Мав панчішну фабрику й ферму для мускусних котів з острова Ява.

— А це ще навіщо?

— Парфуми. Він доїв, вже не знаю як, своїх котів і додавав мускус у парфуми для стійкості запаху. Був страховиком. Страхував ризики морських підприємств. У тому їх, первісному значенні — enterprise — зібралися кілька чуваків, накупили товару, найняли судно і вперед на Кариби чи в Індокитай торгувати. Нічого тобі не нагадує? Ось усі скаржаться на дикий капіталізм, а підйом тоді був непоганий — в рази, а не на нещасних п’ять відсотків, як у цивілізованому світі, де ходять твої похвилинні контейнеровози. Такий, як у нас на Грузію, одне слово. Лови момент, потім буде пізно, прийде цивілізація. Але і тонули кораблі часто — пірати, війни, ненадійні карти, те та се. Великий навар — великі спокуси. Тому вони й вигадали страхові компанії. Справжні страхові, які платять компенсацію в разі втрати вантажу, а не тільки внески з лошків-автомобілістів збирають, як наші. Що, вже заздриш? А кажеш, дев’ятнадцятому дзуськи. Ось Дефо й був таким страховиком. І збанкрутував, коли почалася англо-голландська війна, і всі застраховані кораблі водночас потопили голландці. 17 тисяч фунтів — тих ще фунтів! — боргу. Тоді 50 фунтів було пристойним для життя річним доходом. Ну це так, якби зараз він заборгував тобі пів-Керчі. По Аршинцево.

Єгор прокашлявся:

— До речі, ти знаєш, що отой хвалений Регістр Ллойда названо за назвою кав’ярні, в якій усі ті страховики, капітани та фрахтувальники збиралися? Ну, треба ж знати стан судна, коли страхуєш, ось вони між собою і перетирали цю справу. За кавою. Вони двадцять років вже збиралися неформально, перш ніж оформилися як товариство. А наші повторюхи бачать вже тільки сучасність, інспекторів у годинниках Ролекс, представницькі мерси лупаті, контори по всьому світу і чи не половину світового тоннажу в їх реєстрі. І починають мавпувати одразу з годинників і мерседесів, а не з посиденьок на каві. Карго культ.

Єгор розминав цигарку:

— Але про війну і борги. Коли він зрозумів, що комерсам треба знати все про війну, щоб вона менше в них жерла товарів і пускала по світу з торбою, він почав видавати «Воєнний вісник» чи якось так — перший англійський журнал, двічі на тиждень кров з носа, статті сам писав, тож став ще й першим англійським журналістом. Тричі стояв біля ганебного стовпа за наклепи в пресі. Ще той був писака. Перші платні статті, «джинса» — теж його винахід. Війна тривала ще десять років, і він десять років видавав свій журнал. В результаті той став таким впливовим виданням, що уряд викупив борги видавця в кредиторів, тільки щоб журнал продовжив виходити, а самого Дефо найняв у секретні агенти, і він створив Інтелідженс Сервіс, забезпечив роботою усіх наступних джеймсів бондів. Сам бухав у шинках з моряками й збирав відомості про заморські краї, племена, товари, морські шляхи і можливі прибутки. Звідти й довідався про Робінзона. І написав перший реалістичний роман, на хвилинку. Ні, унікальний чувак, згадаєш — і дихати легше.

Єгор запалив свої «Сальве»:

— Ти думаєш, мене не дістало все це? Увесь цей перманентний шухер і абордаж, яким є зараз наш бізнес? Я чого з флоту втік? Не хотів так і зотліти в офіцерській общазі, на тому боженківському дивані, одному на всіх трьох, і на мене з жінкою, і на дитину. Думав, квартиру куплю, буду кум королю. І таки вже купив, трикімнатну. Але дочки не бачу. Приходжу з фірми — вона ще спить. Вона йде до школи — я ще сплю. І так місяцями. Ти свою скільки вже не бачив — півроку? Ну ось я теж десь так. А я ж не в морі. То в Грузії, то в Москві, то в Києві. То бандити за мною женуться, то менти, то ось — фішка нового сезону — податкова наїхала. Є у вас у Києві такий собі Микола Янович, створив армію нових професіоналів. Ґрунтовно підійшов. Відчуваю розмах. Ти ось свого киянина бізнесюком зневажливо називаєш, ну, він же не в морі, ми ж моряки — такі, зневажаємо всіх, хто не в морі, а я так розумію, що всі стосунки з державою у вашому підприємстві закриває саме він. І життя в нього, повір, — куди там тому «Острову Скарбів» з Сільвером напохваті. Отак нагрянуть «кровосісі» у броніках, балаклавах і з калашами, вкладуть усіх твоїх бухгалтерів пицюнями у ковролін, тиждень потім відпоююєш мамзелів коньяком після цих масок-шоу і переконуєш, що все пусте, прорвемося. Запам’ятала, Сузанно, що таке той ПДВ? Потім їдеш у офіс, стоп, зупинишся на світлофорі на зеленому світлі, усі вже в корму сигналять, і розумієш, що вже забув, навіщо це все починав. Не до дружини тобі вже і не до дочки. Руський бізнес, як руська рулетка. Ну, про бандюків ти в курсі — дикий Захід. Боні і Клайди на бімерах. І куди не кинь — клин.

Єгор забичкував свою «Сальве» в попільниці з банки з-під солоних горішків:

— Вперед у минуле? Ні, якраз навпаки, ми в тій жопі вже сімдесят років сиділи, ми просто повинні швидко пройти через усі ці забуті віки, пропущені уроки історії, економіки й права. Перескласти всі іспити. Все похерене комісарами відродити і відбудувати, що є в нормальних країнах. Ти думаєш, мені не кортіло просто переказувати гроші через банківську картку впродовж чотирьох хвилин, як я це робив у Стамбулі, хвилин! — а не чотирьох банківських днів, як у нас? Та ще затримують у банку, крутять щось і наварюють, поки твої купоно-карбованці не переполовинить інфляція. А тим паче не возити гроші поїздом через Москву у шкарпетках? А воно ж у нас вже майже так. Клієнт-банк у бухгалтерії. Оце було свято. В Росії ще досі авізовки крутять. І гроші нормальні вже ввели замість купонів. І банки. Мине кілька років, і кредити даватимуть таки банки, а не бандити. Ще й самі за секретарками бігатимуть: візьми гроші на машину під некепський процент, але в нас, а не в сусідньому банку в мого кума. Що смієшся? Так і буде. Ти ж був у європах, там уже зараз так і є. Ти подивись, ми за цих сраних п’ять років уже відіграли й прожили років п’ятдесят. Усе відрубане колись відростає, як хвіст на ящірці. Ну ось — шоколадна біржа в Ялті? Хто її створював? Голландці від себе завезли з XVII століття? Саме ж відросло, наче по їхніх підручниках історії. Так що процеси йдуть, як швидкісний експрес. Років за двадцять наздоженемо цивілізований світ. Це болісно, а іноді й боляче. Після викидання з того поїзда я місяць ходив у темних окулярах, і все одно всі грузини звертали увагу на мій бланш у півщоки, — захихотів Єгор.

— Ну, згадай, що тут, у Феодосії було за комуністів. Ну, униле ж гівно. Тут ніколи б не заснували Регістр Ллойда, бо не було жодної пристойної кав’ярні, на честь якої він зміг би самоназватися. Для нас навіть генделики на набережній з пластиковими турецькими столами й строкатими парасольками — то вже ого який прогрес. Та навіть кіоски зі спиртом «Рояль», чіпсами і жувачками «Турбо» — скажений стрибок уперед. Вони ж цілодобові! До мене тут плем’яш на канікули приїздив. Питаю, на пляжі валятимешся всі три місяці чи діло робитимеш? Діло давай, каже. Поставив йому апарат для солодкої вати на набережній, парасольку, він на море вже і не ходив. Там же треба тільки цукор, центрифуга і палички. І контингент відпочивальників. З дітьми. А ми ж не Ялта. До нас всі їдуть з дітьми. Так гарно пішло, іноді я сам гроші у нього позичав до получки. Каже, тепер зрозумів сенс життя, дядьку Єгоре, чекаю наступних канікул. Сказав, що з трійками в чверті у бізнес не братиму. Як підмінили пацана, сестра пише — вчитися почав. Тому навіть генделі під турецькими парасолями — вже прорив. Вони ж когось годують, хоча б своїх хазяїв, нарощують отой середній клас. Ти згадай радянські їдальні з їх клепаними на секретних заводах столами, які вічно хитаються, бо одна ніжка зі сталевої труби не дістає до підлоги, із погнутими алюмінієвими виделками і жирними тарілками. І ресторани з перервами на обід. Ресторани — на обід. Саме тоді, коли всім треба їсти. Збирайся, втікачу. Поведу тебе в одне непогане місце. Погодую, чим Бог послав.

А мені вже от точно зібратись було — тільки підперезатись.

— Добре. Тільки спочатку дай заскочу на міжміський переговорний пункт. Наздожену тебе вже в генделі, як ти кажеш, він називається? Ага, біля музеїв? Спробую ще додзвонитися в Київ та Одесу. А раптом?

Але «раптом» не сталося. До киянина не додзвонився. А до одесита — краще б не додзвонився. Поплямкав і поцикав зубом мені в слухавку щось нерозбірливе, поохав і самоусунувся, кинув слухавку. Мовляв, я хабарі ношу справно, а це ваші проблеми. «Нерпа» все ще стояла в порту, нікуди за ніч не пішла. Схоже, рішення залишалося все ще за мною. Єгор поїхав на фірму. До прийому їжі в його товаристві залишалося з годину. Треба було десь потинятися й обмізкувати.

Іван Костянтинович Айвазовський вже нікуди не поспішав років дев’яносто. Вмостився собі на зручному ослінчику, підібгавши ноги; з палітрою й пензлями в лівій руці, випростав навідліг правицю — і забронзовів. Холодний штормовий вітер з моря вже марно намагався скуйовдити бакенбарди. Я теж нікуди не поспішав, принаймні до понеділка. І теж любив Чорне море, навіть зимове. Достатня причина зазирнути до Айвазовського в гості. Коли там ще нагода видасться. Але якщо Провидіння має щось проти таких гостин, воно вже щось та підгадає на кожен захід твого судна в Феодосію: під пам’ятником провідному мариністу суходільної імперії стовбичила куховарка Женя. Терпляче, наче на побаченні. А вітер холодний. А цей козел з квітами, чай-кава-потанцюємо, все не йде і не йде.

— Вибач, я сьогодні без коріандру, — сказав я Жені, підступно підкравшись з боку бронзового Айвазовського. А вона майже не злякалась на мій дурний жарт, навіть схоже було, що зраділа. І схоже, що щиро.

— А я як відчувала, що зустріну тебе під Айвазовським.

— Накладний послав?

— Ні, ходила на ринок. Яйця закінчились. Накладний захворів після вигрузки. Так, тому що такого з ним ніколи не бувало: просити сніданок у ліжко, там парочку яєчок. Дай, думаю, Маркошу пошукаю. Дай, думаю, під Айвазовським. Але щось ти не дуже радий, я бачу.

— Ну чому ж? Хіба можна не радіти єдиному члену твого екіпажу, який відмовився товкти тебе привселюдно мордою в кізяки. Хотілося б знати, чому відмовилась.

— Знаєш, Маркошо. Я оце слухаю тебе, і ти правий. Все правильно говориш. Такі вже часи. Тільки те твоє, що заробиш. І ти — добрий. Я бачила, як ти хотів підмінити його на вигрузці. Ну, пацани ж. Весільні індіанці. Та не заперечуй, я на вас, мужиків, надивилася за двадцять років. На всяких. Навіть коли жодної жінки на борту нема, ви все одно такі. Ти в сухумському мавп’ячому розпліднику був? Ось, саме такі. Живете, як у зграї. Самці, що грають в царя гори. А вже якщо жінка, скажімо, куховарка, на борту трапиться… І смішне бувало, і сумне, й навіть страшне. Півжиття в морі, був час моряків зрозуміти. Ну, пацани ж, скільки б років вам не було. От чого йому було не погодитися, щоб той матросик його підмінив? Тепер ось не розігнеться…

— Гггг, а ти знаєш, коли в Сухумі прийшла війна і мавп стало нічим годувати, наглядачі просто випустили їх з вольєрів, на самовипас. І частина мавп одразу пішла в гори, а частина — навпаки, в місто, до людей. Нахабні, обносять городи й садки. На господарів не реагують. Нічого не бояться, навіть артилерії — звикли. Найнахабніші — павіани.

— Саме один з таких зараз переді мною, — засміялася Женя. Сміялася щиро. Мабуть, я дійсно був схожий. Збуджений і волохатий.

— А послухаю Василя Івановича — його правда. Так, я знаю, він вже підстаркуватий для морів, життя примушує згадати молодість. Але він своїх людей, екіпаж береже, опікується. Можеш не вірити. На всіх пароплавах таке було.

— Так, я помітив. Ми розморозилися в отой березневий мороз, ну пам’ятаєш, цього року? Сухий лиман замерз і море милі на три навіть від берега, пароплави з криголамом з порту виводили. Березень, бляха. Одеса, матка боска. Стояли під причалом в Іллічівському порту, в Бурлачій Балці, дизелі не працюють, живлення з берега вимкнули, «Нерпу» інеєм вкрило, як на Полюсі, механіки злити воду прошляпили й електричний нагрівач у душовій кригою вигнуло, розперло зсередини, як страусове яйце, він потік. Стоянковий. В рейсі дизель працює — гаряча вода є. А на березі — що ж, можна й холодною митися, або й зовсім не митися, не дворяни. Стармех роботяг з судноремонтного викликав, вони тільки рукою махнули: таке не ремонтується, шукай новий нагрівач. А де ж його візьмеш? Так півроку і проходили, вже звикли і думати забули. А твій Накладний одразу знайшов якогось правильного трубача, який усе те поремонтував. Газорізкою якось нагрів і вирівняв. У людей завжди має бути гаряча вода, мовляв. Я зацінив. Тільки ти йому не кажи. Це так, до слова.

— Ну ось, бачиш. А мені він взагалі… усе життя тільки хороше й бачила від нього. Коли я народила дівчинку…

Я перевів погляд з бакенбардів Айвазовського на Женю якось занадто стрімко, і вона зрозуміла, про що я подумав.

— Ні, не він. Не те, щоб… Але не він. Можеш повірити, в мене завжди був багатий вибір потенційних татусів. Той списався з судна, поїхав додому кудись назавжди і досі не знає. Просто зрозуміла — вже час народжувати, бо залишусь сама. Все життя по пароплавах, серед вас, павіанів, навіть приткнутися на березі ніде, хіба що в общазі. З общаги ж техфлоту, ледь стало помітно, мене просто виперли. Куди йти, кому скаржитись? Сиджу, реву на причалі. А Накладний, він уже в начальники вибився, ми до цього довго з ним працювали, кілька рейсів, як довідався — вибив для мене «гостінку» на Лузанівці. Народила вже у власній хаті. Маму змогла з Котовська викликати і прописати. Ось, знову працюю. Мала росте. Гарна, як ураган. Козир-дівка. Татусь теж був такий — красунчик, що твій Андрій Любка. Кажу ж, в мене був час підібрати серед павіанів. Я в далекі рейси тепер не ходжу, щоб не довго. Так, по Чорному морю. Бачиш, ось і зараз він про мене згадав, пам’ятав, що сиджу без роботи. Ось він — такий. Який уже є. Гарна людина. І ти гарна людина, я відчуваю. Що ж ви так зіштовхнулись лобами? Але знаєш, Маркошо, він своїх людей жаліє, а ти і себе не жалієш. Працювати морякам краще з ним, вибач, що я так кажу. Але що є, те є. Слухала оце про той нагрівач і думала, чи ти про свою дружину розповідав би так, як про цю нашу «Нерпу»?

— Щось вас на одне й те ж переклинило. Чую вже вдруге за рейс. Мабуть, правда. Що там на «Нерпі»? Пальним забункерувались?

— Так, забункерувались ще вчора вночі.

— Відхід у портнагляді взяли?

— Так, взяли. Старпом усе вибігав. Він меткий, гарний помічник. Ти дарма його зневажаєш.

— Що, це аж так помітно?

— Ні, мужикам не помітно, а мені — так. Ніяка він не шістка. Просто поважає Накладного, кажу ж, є за що. Він з ним у море ходив ще третім помічником, одразу після мореходки.

— Тоді не бачу причин, чому ви досі не відійшли на Одесу. Передавай вітання капітану.

— Ну, дурне, Марконі, — посміхнулася Женя. — Я ж тобі кажу, причина є: він ніколи не кидав своїх моряків у чужому порту. А всяке ж бувало. Чому б мав на старості літ змінювати свої звички? Ти піди на судно, поговори з ним. Не домовитесь, хоч речі свої з каюти забери. Побіг же, у чому стояв. Хто так робить?

— А справді, — подумалось мені. — Хто так робить?

З Накладним ми зіштовхнулися на капітанському містку. Стояв біля радара «Міус» і тупо дивився в екран. Зелений промінь на екрані не малював навіть протилежного молу гавані. Зате в центрі розгортки блимала яскрава пляма. Ну, гаси світло, зливай мастило. Прийняти пальне і відхід у портнагляді взяти — виявляється ще не все. Ще є на судні норовливі радари. Злий штурман підійде — в радара горять запобіжники. Добрий радист у нутрощах викруткою поколупається — радар задоволено зафурчить і запищить магнетронами. Радар був за мене. І без бойових плавців обійшлося.

Накладний не знайшов нічого кращого, ніж вдати, що я нікуди не відлучався з судна в попередню добу.

— Щось не паше локатор ні фіга. Марконі, подивишся?

— В понеділок, — сказав я. — Я чотири роки не був у відпустці. Зроблю собі курорт. Маю право. Феодосія — гарне місто.

— В понеділок буде вже пізно. В понеділок недобре в море виходити. Хоч так, хоч інак, відійдемо до нуля годин понеділка. Якщо хочеш знати, я починав працювати, коли радарів на пароплавах просто ще не було. Ну, доведеться згадати молодість. Хоча очі вже не ті, що казати.

— Ні, без бойових плавців не обійдеться, — втомлено подумав я. Набридло мені все. Хай вже насправді йдуть.

— Але думаю, до цього не дійде. Ти ж — нормальний, Марконі. Принаймні в судновій ролі записано саме так — начальник радіостанції. І в зарплатній відомості, до речі, — також. А що нормальний, а не самодіяльний, так у мене око гостре. Радист як радист. То ми збираємося виконувати свої обов’язки?

Ні, зубр. Зубр. Стара гвардія. Знав, коли згадати нашу розмову під Євпаторією. Слово в слово. На слабо, так на слабо. Плювати. Мені тільки цирку з бонами загородження не вистачало. Поганяв радар на різних шкалах, покладав тумблери глибокодумно. І видав діагноз щодо радарової болячки:

— Вода в хвилевод потрапила. Треба літр спирту, віхоть і сталевий дріт.

— Спирт у тебе є? Виписав перед рейсом? — суворо спитав Накладний. Мене від того «виписав» аж тіпнуло. Я мовчки і навіть зі здивуванням на нього дивився. Це «виписав» залишилося вже так далеко за горизонтом, що і з супутника ІНМАРСАТ годі роздивитися.

— Не заробили на спирт. Тільки на акумулятори, — сказав я.

— Що ж робити? — вже без всяких понтів спитав Накладний.

— Мені казали, у вас дуже меткий старпом. Цілодобовий кіоск із спиртом «Рояль» — на набережній. Я поки розкручу хвилевод.

Накладний викликав на місток старпома і таки послав його за необхідним «Роялем». Ну просто якийсь рояль у кущах, а не старпом.

— Слухай, ну ось ти ж нормальний, Марконі, англійську знаєш. Чому тримаєшся за цю «Нерпу»? Та ще й на Грузію її ганяєте. Та ще й під час війни. Міг би вже працювати десь на греках. Уже повідкривались крюїнгові контори, де греки вербують наших моряків. Був би молодший — сам пішов би. Ну ось навіщо?

«А все ж таки мав рацію Єгор, — подумав я. — Скажений експрес. Які там контори, крю… крюї… менше з тим», — а вголос сказав:

— Василю Івановичу, а ви чому не пішли з палуби до кінця вигрузки?

Накладний крякнув і механічно схопився за поперек. Я розкручував гнучке коліно на зеленій прямокутній трубі хвилевода під стелею рубки. Не дочекався відповіді і продовжив:

— Ми, звичайно, здуру спочатку у все це ув’язалися. Гарна нагода, гарні гроші, можливість швидко заробити на грузинах. Грузин — це людина з грошима. Принаймні так досі гадають наші матроси й механіки. Але ось уже четвертий рік ходимо на Кавказ, і щось не збагатилися. Пропили більше, ніж відклали. Відкрилися інші речі. До них зараз єдиний шлях — Чорним морем. Всі інші, крім кордону з турками в Сарпі, блоковані. І ніхто, крім наших та їхніх рибалок, не ходить. Тільки тюльчин флот. Великі судновласники бояться. Може, й справедливо, нащо цей цирк. Але оті двоє відправників, яких ми підвели і вантаж мандаринів зірвався — біженці із Сухумі. Другий рік живуть у готелі з сім’ями. І не стогнуть, вигрібають, тримають хвіст пістолетом, возять харчі з України для всього Батумі. Якщо я зараз все кину, бодайся ти в кнехт, мовляв, і піду працювати на греків, я почуватимуся так, наче втік з вигрузки.

— Ясно. Добре, тебе не переконаєш, вже бачу. Але ці ваші ігрища не про мене. Не розумів, куди вскочив. Повернемося з рейсу, здам судно, і творіть, що знаєте, але без мене. Але скажу тобі таке. Зупинися. Ти молодий ще хлопець. Якщо так піде далі, ти втратиш сім’ю. Зі мною вже було. Шкодую. Теж хотів випити все море і всім щось довести по молодості. З роками приходить розуміння, але вже пізно. Нічого не переграти. Ти подумай про це.

А тут і меткий старпом повернувся зі спиртом. І мені було вже не до розмов — просушував хвилевод. Ні, я все ж таки був нормальним Марконі. Причину правильно встановив, ліки правильно прописав, над старпомом познущався — радар зафуричив. А куди ж ти подінешся, рідненький, коли до справи беруться не аматори?

Накладний заспокоївся остаточно. Шлях «Нерпі» у море було відкрито. Я теж заспокоївся — рішення прийнято.

— Василю Іваничу, мені ще треба зійти на берег. Подякувати за турботи. Чекатимете?

— Ну, вже наче й більше чекали. Там Женя тримає тобі розхід з обіду — на камбузі у духовці. Іди поїж, утікачу, перш ніж знову бігти.

Взагалі, коли на камбузі тобі тримають порцію після вахти, мабуть, дійсно чекають. Не брешуть. Мабуть, ти таки мєстний.

— Єгоре, вибач, але я вже пополуднював на судні.

— На «Нерпі»? Ну що, я ж казав, це було твоє рішення. А ти знаєш, що сьогодні вирішувалося, чи будеш ти хоч колись багатієм? Гроші відчувають, коли людина не може переступити через сентименти. Не йдуть до таких. Це шкодить ділу.

— Знаю. Тільки про це й думав весь день. Про золотий дублон, прибитий до щогли. Але що ти там казав про рішення?

— Так, воно твоє.

— Розумієш, якщо навіть без емоцій, — хоча чому? — я не можу усіх їх замінити в чужому порту, судновласника Кіндрат схопить, вирішить, що я віджимаю його пароплав. А замінити треба. Всіх, по черзі, як тільки трапиться пристойна заміна. Без поспіху й галасу. Хочу працювати не зі свинями, які комуніздять брезенти. Може, хоч вдома частіше буватиму. Накладний дав урок — тягни на судно своїх і не комплексуй. У мене стільки друзів і гарних спеців сидять на бичі, а я перед цими алканами розшаркуюся. Досить.

Я закурив «біломорину».

— З рейсами теж визначився. Якщо місяць на круг, і кілька тижнів простою в Одесі, поки збирають вантаж, треба просто саму вахту на борту залишати, а з грузинів брати за трюм, як за зберігання на складі. Зібрався вантаж — всі з’їхалися і пішли в рейс. У нуль виходити, навіть з усіма упирями, бандюками, ремонтами і хабарами, ми таки навчилися. Іноді навіть у пристойний плюс, якщо не крастимуть паливо, звісно. Але це вже — моя печаль. Треба брати таких, щоб не крали. Не віддам цього почесного права жодному з компаньйонів. Мені з ними в морі бурлакувати, а не їм. Звіт звітовано. Плани заплановано. Вибач, що підвів тебе, якщо підвів.

— Ну, не дуже. Підвів, звичайно, але не критично. Раз ти не голодний, сідай у машину, повезу тебе в інше цікаве місце, — сказав Єгор.

— А ти хоч водити вже навчився? Газ і гальма не плутаєш? — засміявся я. Восени ще було саме так.

— Ще буває, що з ручника забуваю зняти, — визнав Єгор.

Ми вже їхали з центру.

— Ти знаєш, на чому я піднявся? Думаєш, на мандаринах? То вже друга серія. На торпедах.

— Я так і знав, що ти замаскований торговець зброєю. Але навіщо грузинам торпеди? Вони переобладнували на сторожовики свої сейнери, просто ставили кулемети і гармати на сейнер. Не бачив там торпедних апаратів.

— Ні, ти не зрозумів, — засміявся Єгор. — Коли торпеди відстрілюють на полігоні, вони часом тонуть. А це ж грошей-грошей, там навіть контакти усі позолочені, два центнери срібла, кожен постріл по ворогу коштує, як це «Вольво». А вони тонуть. Ну, звісно, місця затоплення позначають на карті, а хрін ти її з водолазами знайдеш, усе дуже приблизно. Повір командиру катера-торпедолова. Отож карта цих скарбів у мене була… Куди преш! Повилазило? Увімкни поворотник!

Якийсь ветеран на жигулях нахабно повертав ліворуч з другого ряду. Добре, що Єгор цього разу таки вже не плутав педалі гальм, як восени.

— Торпедолова? А яке у тебе звання? Я думав, ти принаймні капітан-лейтенант. Катер — якось дрібно, — сказав я, перш ніж подумав.

— Мічман. Тобто — старший мічман. Мікроадмірал, — засміявся Єгор. — Капітан-лейтенанти — мої зами зараз. Чкурнули з флоту, коли фірма вже процвітала. Що, розрив шаблону? Та не бійся, я правильний мічман. Закінчив одеську мореходку технічного флоту, залишився на контракт після строкової, думав — квартиру дадуть. Аякже-аякже. Але знаєш, головне, що командир, хай і катера. Сам собі голова. Самостійність рішень прокачує. Це вам не склад на причалі. Хоча, по грошах склад, звісно, був би кращим…. Отож слухай про карту. А може, — покатаємось на Золотий пляж? Як у тебе з часом?

— Обіцяли чекати до понеділка, потім обіцяли піти, — засміявся я.

Ми мчали по трасі в бік Керчі, по самому жовто-брудному пляжу, вздовж урізу води, так близько проходить дорога; море лютувало, хилиталися під вітром хлипкі пляжні грибки, ховалися під забиті на зиму пляжні генделі і бунгало нічийні собаки, ми мчали і мовчали, поки сонце не пробилося в розриві хмар і не заходилося промацувати навскісними променями свинцеві хвилі. А тоді Єгор сказав:

— Так ось, про карту. Я орендував ОС-1, винайняв аквалангістів, лозоходців та екстрасенсів… Ну що ти регочеш? Ось всі твої капітан-лейтенанти теж так реготали, коли я пропонував. І в результаті судно орендував я сам-один. Вклав усі накопичення мічмана. Якраз на жигулі. А воно спрацювало. Можеш скільки хочеш сміятися, але екстрасенси шукали торпеди краще, ніж ехолот. Ми гарно піднялися. Заводське начальство зрозуміло, що зі мною можна кашу варити, і віддало мені «Осу» в довгострокову оренду. Потім вже було Батумі. Нас арештували в першому ж рейсі за торпедні апарати. Оце був шухер. Далі ти уявляєш.

Єгор несподівано з’їхав з траси і вирулив на самий пляж.

— А слабо скупатися?

— Взагалі-то мене «на слабо» сьогодні вже брали. А не слабо!

І ось ми вже незворушно роздягалися біля «Вольво», намагалися не стукотіти зубами від холоду й вітру, без поспіху, споглядаючи, хто стратить першим. Прочовгали до урізу води по піску в самих труселях. Море пінилось, вирувало і шипіло під п’ятами. Єгор все не здавався. Я теж. Зайшли у крижану воду вже по коліна… Перезирнулися і разом заволали:

— Та ну його на фіг!

І тут нас накрило хвилею. Але якщо питатимуть, я тепер можу прибрехати, що купався у Феодосії взимку.

Потім відігрівались у «Вольво», Єгор увімкнув пічку. Закурили і мовчки дивились на море.

— Моя пароплавна лінія існує, поки триває війна, — сказав Єгор. — Це цинічно, але як вже є. Поки війна. Нас ніхто в закордонні порти не пустить. Пора вже мені ворушитися. Думати щось собі. Я тому й сподівався на «Нерпу». У вас же є нормальні суднові документи. Хотів пробити нову лінію, на закордон.

— На Туреччину? — спитав я.

— Ні, на Туреччину з Криму зараз не ходить вже тільки сліпий та немічний. Доведеться штовхатись ліктями інтенсивно, битись за вантажі. Я хочу спробувати взагалі без заходів в українські порти, бо дістали. Особливо миколяновичі, вже тісно мені з ними в одній країні. Хочу спробувати з Болгарії на Грузію. Перспективний напрямок. У Грузії зрозуміло — Батумі. Там все схвачено. В Болгарії ще не знаю, Варна чи Бургас.

— Краще Бургас. Там Рибно стопанство. Рибалки — наші люди. З ними простіше. Я працював колись у радянсько-болгарському екіпажі. Був такий експеримент. З ними можна домовитись. І місто — просто казка. Навіть сумніваюся, чи не більше я його люблю, ніж Батумі. Не хотілося з нього повертатися. Мову всі розуміють, а живуть — як люди. Навіть дивно. Навіть у радянський час так було. З нами не порівняти. Європа.

— Ну ось бачиш. Ти навіть вже в темі. Давай, підбирай свої хвости в Одесі і можемо спробувати. Дістали кровосісі. Фіг вам.

На зворотному шляху Єгор несподівано замість центру міста повернув на якийсь мікрорайон, звичайний нудний совкобуд багатоповерхівок з білої цегли. Зупинились біля однієї з них.

— Раз не голодний, запрошую на каву, — сказав Єгор. — Ось це і є те цікаве місце.

Хоча нічого цікавого в ньому не було. Мені теперішньому. Зараз нікого не здивуєш перукарнею, аптекою чи й банківським відділенням на першому поверсі житлового будинку, а тоді я таке бачив уперше. Завжди хтось щось робить вперше. Просто на колишній балкон вели широкі сходи, а над дверима була вивіска «У Каті».

— Грузинській бабусі можна, а Каті ні? — прокоментував Єгор.

За дверима — привітна офіціантка всадовила нас за столик під картатою скатертиною з якимись рюшиками, заходилася щебетати, наче ми бундеси якісь. На чайові сподівалася? Чайові в нас тоді теж іще не практикувалися. Я б за якісь сто тисяч купонів удавився. Видно було, що Єгора тут добре знали. Мабуть, вчащав. Я придивився до кафешки уважніше: вона була дивною, повною якихось подушок, диванів, етажерок з книжками. На ближчій я помітив старого знайомця «Мобі Діка». Потрібних слів тоді ще ніхто не вигадав, але зараз би я її назвав хіпстерською. А тоді обізвав шаблонно — сімейною. Так нам розхвалювали в телевізорі за Горбачова. Замовили каву.

— Дивись, як для своїх звари, — жартував Єгор з офіціанткою, мабуть, отою самою Катею. Гарна така, доглянута й тугенька фігуриста білявка у фартушку в ту ж шотландську клітинку. В офіціантки все має бути красиве — і фартушок, і меню, і скринька для чайових.

— Єгор про вас багато розповідав, — сказала Катя, коли подавала каву. Кава була італійська, у філіжанках з біло-червоно-зеленими прапорцями. Я таких теж ще не бачив. Точно — здичавів на борту. Мій ареал були генделі, розчинна й пластикові стаканчики. Я проґавив, коли розчинна стала відстоєм, а модним — еспресо.

— Чим я так відзначився, що про мене вже розповідають офіціанткам? — спитав я в Єгора.

— Вона власниця, — заперечив Єгор.

— І дружина, — сміючись, додала Катя.

— Ну, так. Замутили кав’ярню, щоб мене не пиляла і була при ділі. А то сидить вдома цілий день, начитається журналу «Наталі» і мучить потім мене тестами «Який він — Буратіно?»

Саме час мені було теж розсміятися.

— Початок покладено, — сказав я Єгору, коли Катя пішла за шинквас. — Кав’ярня вже є. Я знаю, як називатиметься український судноплавний Регістр, коли усі суднові брокери Феодосії прозасідають у вас двадцять років і вирішать вийти з підпілля. Тож назвуть його «Регістр Каті».

Потім Єгор підвіз мене до самого порту.

Потім ми повернулися в Іллічівськ. Цього разу шторм, що підсилився, Накладному не завадив.

Потім ми з’ясовували стосунки і звіряли годинники з компаньйонами. Не побилися — і те добре.

Потім я поступово замінив усю команду, як і грозився Єгору. Тим, хто читає цю повість у збірці, достатньо сказати, що нового капітана звали Борщевський. І вся решта — теж херсонці і рибалки. В них не боліли спини на вигрузках, бо рибалки все життя перевантажуються борт до борту у морі, авралять всім екіпажем. І не плачуть. А в порту під причалом ще й не хитає, це бонус. Крю… крюї… крюїнгових агенцій у Херсоні ще не так щоб завелося більше, ніж моряків, тож вони не рвалися на Кариби. Дякували за ту роботу, що мають.

Тож потім почався чи не найщасливіший рік мого життя. Ми працювали з двома-трьома бригадами перевірених грузиняк, які не кинуть. Бізнесюк, бізнесмен, діловий, діловар, ділок, ділець… — усе не те. Як спаплюжили в нас усі слова, пов’язані з ділом. Канадці підказали одне не спаплюжене — діловик. Одне слово, мій київський компаньйон, якому набридло перепродувати трактори, сидячи в готелі, згадав, що він теж нівроку штурман, почав сам ходити в рейси отим суперкарго, а мені почалась лафа. Ми всі, вся команда, зналися ще у минулих життях і не крали брезенти одне в одного. Чорне море було таке, як завжди. А згадати і нічого. Хіба що оце: ми навмисне глушили дизелі на півдорозі до Кавказу, над найглибшим місцем, хлюпалися за бортом, а під кілем було два кілометри. І грузини ще й смажили шашлики на мангалі і виводили про Суліко. Спокійні розмірені рейси, коли всяк на своєму місці. Так буває, коли все налагодилось, притерлось, і працює — краще не чіпати. Я навіть запишався — в мене вийшло! Все запрацювало. Став якати і приписувати усі чесноти собі, а не компаньйонам. Був покараний за самовпевненість. Провидіння не спить, усе занотовує.

Потім у мене народилася друга дочка. Я подумав про те, що радив обмізкувати Накладний. Уже не стирчав на борту місяцями, за нагоди щоразу їхав додому. І бодайся все в кнехт. Я навіть сам забирав їх із дружиною з пологового. Таким може похвалитися геть не кожен моряк. Пощастило. Перша народилася, коли я був у Червоному морі. Ось як складно переплетено: щоб мала народилася, мені треба було посперечатись з Накладним.

Потім ми заходили іноді в Феодосію. Кілька разів бачив Єгора. Але на його лінію на Болгарію ми так і не стали. Були тому свої причини. Він їх знав. Я його попередив, сумління моє було чистим, тож залишалися друзями.

Потім під час одного такого візиту його заступник з капітан-лейтенантів перелякано повідав, що Єгор зник. Довелося тікати з країни. Зійти з судна у Бургасі і не повернутися. Я не розпитував аж занадто, теж був шокований. Плутана історія з підставою. Повертатися було небезпечно. Через деякий час він потай перетягнув у Болгарію і дружину з дочкою. Єгор не дочекався тих часів, коли за нами таки справді почали ганятись банкіри й умовляти взяти кредит. Суми, про яку йшлося, зараз якраз вистачило б на якесь «Рено». І підставив його той, про якого я попереджав. Було прикро. Ну, але ж ви пам’ятаєте оте його «люди — свині, але не буде з ким працювати». Не послухав.

Потім життя закінчило примірятися і почало бити мене насправді, навідліг. І мені вже було не до звісток про Єгора. Не думаю, що вже готовий про це писати, може, колись. Дякую все тому ж Провидінню, що все завершилось як завершилось. Було болісно й місцями боляче.

Потім настав 1999 рік, коли скасували морзянку, радисти стали непотребом, і потрібно було вибирати — переучуватися на штурмана чи вже досить моря. Все не вип’єш. Знову вибір. Але цього разу обставини обирали за мене. Я закінчив філфак університету з червоним дипломом. Філологів, виявляється, не ділять на класи, як радіооператорів. Я сподівався на диплом філолога першого класу і був трохи розчарований. Пішов працювати в IT, коли це ще не було трендом, а інтернет-користувачів в Україні було менше, ніж мешканців Троєщини. Спасибі Єгору, що підсадив на комп’ютер, да.

І ось уже років через надцять після тих подій, коли я вже почав записувати свої моряцькі побрехеньки і вивішувати їх на літературних сайтах, під одним з оповідань відгукнувся Єгор. Написав багато і літературно, варто ще однієї повісті. Розставив усі крапки над і у тій незрозумілій історії з втечею. Його просто вичавило з країни, яка стрімко змінювалася, їй вже було не до колишньої бізнесової вольниці. Можливо, це теж лише полустанок на колії того скаженого експреса, можливо, країна мусила пронестися і через такий тунель. Сервер, з якого писав Єгор, був аргентинським. Я написав, але отримав відлуп: скринька переповнена, її вже давно не перевіряють. Якщо навіть так, я радію за Аргентину, що отримала мешканця, який має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться. Я знаю, що раз вже він зміг щось робити тут, він не пропаде ніде в світі. Але мені прикро за Україну.

Єдиною його претензією до моєї повісті, яку ви, сподіваюся, прочитали перед цією, було: «Навіщо ти зробив мене портовим наглядачем? Усе ж таки це мене в’язали — і не краваткою, а шнуром від відеомагнітофона — в капітанській каюті під час нальоту в Батумі. Вимагаю спростування в наступних книжках».

Ну ось, Єгоре. Маєш і спростування. Я не думав, що так довго збиратимуся, але як вже вийшло.

Вересень-жовтень, 2015