Згори вниз. Книга страхів

ЗГОРИ ВНИЗ. Книга страхів

Вчора вночі під вікном завивав вовк. Я лежала в ліжку, накрившись з головою пледом, боялася визирнути, але то був точно вовк. Він міг заглянути досередини, або навіть розбити вікно і заскочити, він міг зробити будь-що вовче, і тому я дуже боялась.

Пішов аж під ранок.

Добре, що в мене немає овець, які вовк легко передушив би.

Я думала, в Карпатах живуть бурі ведмеді, а не вовки.

Коли я зранку виходжу надвір, то найперше мию в росі ноги.

Тут я встаю дуже рано. Це на мене зовсім не схоже.

Кожного дня роблю щось інше. Деколи сідаю під ґанком на східцях і розглядаю гори. Вони просто переді мною, в рядок, однакові за висотою і різні на обличчя. Кожній горі я придумала ім’я та історію хвороби. Кожній визначила стать. Час від часу гори навіть розмовляють зі мною.

Деколи я плету гачком мереживне біле покривало. Більша половина вже є. Я сідаю на подвір’ї в крісло-гойдалку, так, щоб все виглядало якомога ідилічніше, повіває легкий вітерець, ноги вкриті пледом, і я, погойдуючись, поволі плету петлю за петлею, час до часу зупиняюся, дивлюсь на гори, згадую щось, навіть дрімаю, а потім далі. Мене не турбує те, що покривало коли-небудь навряд чи знадобиться. Його можна використовувати не за призначенням, наприклад, як риболовецьку сіть.

Миюся я раз на тиждень, не частіше. Тут, серед гір, брудне волосся якось перестаєш помічати.

Деколи мені стає страшно, що завтра не буде що робити, але я порахувала всі можливі заняття, і їх має вистачити на кілька років по заняттю на день. В крайньому разі можна буде митися частіше.

Тут я навчилась нудитися з радістю. Нудьга - це також одне із занять. Коли їй віддаватися чесно і повністю, то можна дуже приємно провести дуже багато зайвих днів.

Часу в мене справді багато.

Тут я перестала його боятись. Боюся вовків. Я подумала, а раптом вовк прийде посеред білого дня, що тоді буде? Чи він кинеться на мене відразу, чи спочатку погарчить? Чи відрізняється його гарчання від собачого? А може, я зможу його приручити і він стане моїм псом? Буде спати разом зі мною на ліжку. В будь-якому разі мене ніхто від вовка не захистить, тільки я сама. Ніхто не прийде мені на допомогу, ну й добре.

Дивно, що я така молода і така мудра.

У мене немає годинника і електрики. Коли вечоріє, я лягаю спати.

Дуже рідко користуюся свічкою.

Тут я так само не боюся злодіїв, грабіжників і ґвалтівників.

Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.

Я стала тут по-справжньому спокійна. І дуже ввічлива, тільки шкода, що нема перед ким цю ввічливість ані показати, ані перевірити.

Кілька разів на тиждень я ходжу за шість кілометрів до вуйни Миці і її доньки Варки. Вуйні Миці шістдесят сім років. Варка молодша за маму на тридцять років - їй тридцять сім, і вона зовсім сліпа. За хатою вуйни Миці закінчується село Дземброня.

У вуйни Миці є дві корови, і я беру в неї молоко, сметану і сир.

Варка теребить кукурудзу - для цього їй очі не потрібні. Вуйна Миця дає мені продукти, а я їй - гроші.

- Як ти там сама сі пораєш? - питає вуйна Миця.

- Вчора вночі під вікном вив вовк. Як думаєте, тут водяться вовки?

- Я не бачила, але баба уповідали, що якось навіть вбили одного патиком. От лайдаки! Певне, занюхали, що ти тут приїжжа, і думають, будеш їх сі бояти. Ти головне не бійсі. Вони чують, як їх сі боять, і можуть напасти.

Вуйна Миця, єдина з усіх мам, яких я знаю, хоче, щоб її дитина померла раніше за неї. Як вуйна помре першою, то невідомо, що буде з Варкою. Варка осліпла від якоїсь мозкової хвороби, і тепер, з кожним роком, стає все безпораднішою. Без матері вона навіть не ходить в туалет. Їй здається, що вона на самій вершині гори і за крок може провалитися в безодню. Одного разу Варка подумала, що от-от провалиться, впала на землю і так закричала, що було чути аж мені за шість кілометрів. Варка думає, що вуйна Миця її дурить, що навколо хати сліпій ходити безпечно.

- А що ти їсиш? - питає вуйна Миця.

- Варю собі, що захочу. В мене є піч. Я думаю, що коли залишусь тут на зиму, то навіть тоді не змерзну, така добра піч.

- Тобі таки тяжко, нє?

- Тільки коли треба рубати на дрова, але я придумала збирати в лісі хмиз і розпалювати пічку хмизом.

- Е, що то за вогонь з хмизу?

Варка до мене майже не говорить. Тільки «Добрий день». Колись вона працювала в сусідньому селі бібліотекаркою.

- Дивисі, бо коли з тобов щось сі стане, то ніхто не допоможе. Коби зі мнов нічо сі не стало, бо тоді Варці так само ніхто не допоможе, але тобі ліпше, бо маєш очі, а вона нє. Без очей трудно.

Мені здається, що вуйна Миця рада мені, бо так вона перестала бути краєм села. Тепер краєм села стала я. Вуйні Миці приємно бути не останньою в списку.

Її корова дає дуже жирне молоко.

- А ти знаєш, що робити, аби молоко не кєсло?

- Що?

- Став його у відро з холодною водою. А якщо не бридиссі, то ліпше кинь у молоко жабу. Ади, злови якусь малу жабу і кинь в молоко.

- Я бриджуся.

- Та чого сі бридити, якщо жаба то таке саме що і молоко? То всьо одна природа.

- Може, якщо жабу добре помити… А вона не кусає?

- Жаба?

- Я чула, що є такі жаби, які кусають.

- Хто тобі таке казав? Де ти могла таке почути? То всьо брехня. Жаби не кусають. Хіба коли яка відьма на ню сі оберне.

Мені треба йти, бо скоро буде починати темніти. В горах темніє дуже швидко.

- До побачення, - кажу я вуйні Миці, - дуже дякую за молоко. Ви такі добрі до мене.

- Донько, та хто буде тобі помагати як не я? Раз ми тут одні, то мусимо допомагати одне одному. А ми тут одні - тільки ми та й Бог над нами. До Бога звідцика дуже близько.

Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.

Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.

Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо дід був одягнений в одяг, схожий на давню уніформу). Лісник безсоромно порпався в моїх речах.

- Що ви тут робите? - обережно, але впевнено спитала я.

- А ти хто така? - видно, що дід був дуже збентежений.

- Я тут живу, хіба не видно?

- А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!

- Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.

- Щось я не чув, аби у Франя був брат.

- Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.

Я брехала.

- А вид на жительство у тебе є?

- Що?

- Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.

- Є, зрозуміло. Показати?

- А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.

Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.

- Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку. - А ти тут сі не боїш, сама?

- Не боюсь. В горах нема злих людей.

- Що правда, то правда. І надовго сюди?

- Не знаю. Може, і назавжди.

- Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?

- Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.

- Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.

- Дякую.

- А мама твоя де? Не переживає за тебе?

- В мене нема мами…

- А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…

- Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.

- А то де, Греція?

- За цими горами.

- Ти дивисі, і там є полонини?

- Є.

- Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?

- Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.

- Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?

- Є. І не одні.

- А я думав, за цими горами вже конец світа.

Тепер я знаю, чия це була хата - якогось Франя.

Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.

Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.

Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.

- Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.

Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.

- Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.

Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.

Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.

- Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.

Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.

Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.

Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.

Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.

Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».

- Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.

Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.

- У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.

- А не нудно тільки кукурудзу теребити?

- А що мені ще робити!

Я таки сказонула дурницю.

- Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.

- Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.

- Якби ти жила тут, то не ходила би.

- Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.

- А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!

- Туристів?

- Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.

Варка замовкла.

- Один жив у нас трохи. Я завагітніла, і він повіз мене до міста в лікарню…

- На аборт?

- На аборт. Він був і дурний, і жонатий. Потім пожив ще трохи у нас, поїхав і більше не повертався. Я ще тоді не була сліпа. Я була гарна.

- А що поганого у твоїй сліпоті? Сліпим бути навіть зручно. Не треба купувати сонцезахисні окуляри.

Деколи вночі, як зараз, мені важко заснути. В хаті страшенно темно, нічого не видно. Мені здається, що в мене немає тіла, тільки очі, якими я намагаюся що-небудь роздивитися. Здається, очі - це і є душа.

В такі ночі я втрачаю набутті тяжкою працею спокій і починаю згадувати все, що зі мною колись відбувалось. Мені стає сумно, бо колись я переживала багато чого доброго. Колись я так само, і не раз, була щасливою.

Щоб якось витягтися з-під землі, я примушую себе згадувати якраз те, що ніколи раніше не згадувала.

Наприклад, те, що мереживне покривало я плету не просто так. Моя баба дуже давно, ще до мого народження, так само його плела. В лікарні. До того вона вміла тільки вишивати.

Баба народила мого тата, і вони обоє лежали в лікарні. Тато народився дуже хворий, він міг померти будь-якої хвилини. Баба лежала на ліжку бліда як смерть. За кілька років до того в неї був уже один син, в іншій частині України і від іншого чоловіка. Цей син помер у три місяці. Є старезна фотографія, на якій видно малесеньку домовину (я ніколи ні до, ні після не бачила дитячих трунв), а поруч заплакана баба. У баби в шафі збереглось багато дивних фотографій: баба з велосипедом, баба стоїть у дверях якоїсь древньої солом’яної хати в ситцевій сукенці трохи нижче колін, баба тримає прапорець працівника залізниці і повз неї їде потяг, - і всюди баба має неприродний вираз обличчя: не то усміхається, не то от-от заплаче.

Потім баба втекла від свого першого чоловіка і поїхала потягом світ за очі. Як працівник залізниці вона могла їхати скільки хоче і куди завгодно.

Тепер, коли вона лежала в лікарні і новонароджений тато мав з хвилини на хвилину померти, баба думала, що знову прийшов час тікати. Ніби мертва дитина служить знаком згори.

Світ за очі.

Віддаєш очі, а натомість в подарунок отримуєш світ. Чи навпаки.

Бабина свекруха ненавиділа її всім тілом.

Вона прийшла до баби в лікарню і сіла біля ліжка.

- Що, вмирає? - спитала вона.

- Вмирає, - відповіла баба, дивлячись в білу лікарнянську стелю.

- Оце тобі абись знала, як приїздити звідтам і влаштовувати тут гризоту.

Баба мовчала, і її свекруха теж. Але я думаю, між ними тоді вперше і востаннє не було ненависті.

- Що тобі принести? - раптом спитала свекруха. - Може, шоколяди?

- Я не хочу, дякую.

- Слухай, може, сто грам принести? Не зашкодить, - свекруха засвітилась. Вона пропонувала бабі найсокровенніше, що в неї було. Пізніше вона стала великим любителем випити, але ніколи не перетворилась на алкоголіка, як буває з чоловіками. Вона пила інакше, по-жіночому.

- Знаєте що, - сказала баба, - принесіть мені багато шпульок білої нитки, десятки, в магазині знають, «Ірис», і гачок для плетіння.

- Ади, нащо тобі ниток?

- Буду плести покривало.

- Знайшла час! Дитина вмирає, а їй плести забагло!

- Я вас ніколи нічого не просила, а зараз прошу. Принесіть мені нитки і гачок.

- Хіба виплетеш саван дитині на домовину, - буркнула свекруха і, розлючена, пішла геть.

Але нитки і гачок таки принесла. Того ж дня. Без слова кинула на ліжко і зникла.

Баба взяла в руки гачок, взяла нитку і так сиділа кілька годин, бо плести не вміла. А потім сама здогадалась, як треба, і за кілька ночей виплела величезне біле мереживне покривало. Жіночки в палаті - знані майстри рукоділля - казали, що ніколи такого не бачили, що баба неправильно плете, що треба інакше робити петлю.

Тато, звичайно, не помер. Свекруха після всього зненавиділа бабу ще дужче. З усієї родини вона тільки мого тата трохи ніби любила. Коли йому було шість років, вона давала йому тайкома випивати сто грам самогону і нічого за це не просила, тільки сказати: «Бідна баба».

Раз на тиждень у Дземброню приїздить пересувний магазин вуйка Яреми, так звана «підвода». Магазин складається з коня і фіри. На фірі Ярема привозить людям найнеобхідніші речі, які неможливо виростити на городі або зробити власноручно.

Я домовляюся з Яремою, що мені привезти наступного разу, і він завжди привозить.

Мило, пральний порошок, шампунь, зубну пасту, зошити, свічки, консерви кільки в томатному соусі «Чукча-рибак» і морської капусти, олію, газети, дешеве китайське взуття і калоші.

- Що то є? - спитав Ярема, даючи мені дві упаковки гігієнічних прокладок.

Я не знала, як йому пояснити, але видно, що Ярема і сам знав, просто йому кортіло мене спитати, подивитись, як я буду викручуватись.

Яремі десь п'ятдесят років. Він гендляр, але дуже приємний.

- Е, повидумували тепер всяке різне, - сказав Ярема, - колись такого не було. Колись текло по ногах, і так мало бути! Дівка сиділа вдома! А коли десь ішла, а текло по ногах, то хлопи реготали, і так мало бути! Значить, дівку вже треба брати.

- Але ж не може бути завжди так, як було колись, - сказала я.

- А чого не може? Колись було ліпше, як тепер. То хіба погано, аби зараз було так само ліпше? Моя мала такі хоче сего (Ярема киває на гігієнічні прокладки). Але я їй сказав, що нє, і на тому конец! Нехай по ногах тече, аби я знав. Як не буде текти, то буде гірше: або хвора, або вагітна.

Ярема дуже жвавий і хитрий. Ця хитрість не робить його злим і небезпечним, навпаки, здається, ніби він все знає, але поки що мовчить. Дбає тільки за себе, але коли треба, він не відмовить у допомозі. Можливо, він дбає за себе лише для того, щоб потім, коли прийде час, він зміг комусь справді дуже серйозно допомогти.

Коли я його прошу привезти мені якісь речі, він завжди привозить найкраще з можливого. Видно, що довго вибирає.

Давніше він був привіз мені невідомо звідки дорогу губну помаду яскраво-червоного кольору. Дуже цим тішився.

І я її купила, хоч ніколи губними помадами не користуюсь.

Ярема єдиний з усіх, кого я тут досі зустрічала, не спитав, звідки я, що тут роблю, чи надовго. Напевно, порозпитував в інших, без сумніву порозпитував, бо він інакше не міг, але мені не промовився й словом. Поводиться зі мною так, ніби я живу тут споконвіку.

- А ви знали Франя? - спитала я у вуйни Миці, повертаючись із закупів.

- Знала, а що тобі?

- Який він був?

- Та такий був, як і всі ми. Трохи инший, але такий.

- Я живу в його хаті, і хотіла би знати про нього більше. Що він робив? Чи був добрий? Про що він розповідав?

- Фодеграфії робив, більше нічого. Не мав нічого, тільки той апарат, що робить фодеграфії. Гори знимкував, робив фодеграфії і складав їх на купки. Коли робив фодеграфії, то замикавсі, завішував вікна, але то все єдно було видно. Таке світло звідти било, фіолетове. Люди думали, що він відьмак і щось собі там таке пороблєє, аби була всім біда. Люди його боялисі за то. А він фодеграфії робив, я то знала.

- А звідки ви знали?

- Таже ми сусіди були. Він мені показував знимки. Файні. Кожну гору знимкував окремо з різних боків. Так виглядало, ніби гори мають свої лиця. Та смієцці, та набурмосиласі, та в сльозах, а та так реве, аж сі захлинає.

- І де ті фодеграфії?

- Я не знаю. Як помер, то не було вже ніяких фодеграфій. Він нічо не мав. Нічо ніц не лишив. Франьо був такий, що міг нічо не лишити.

- Але ж десь мусять ті фотографії бути?

- Десь, та й мусє. Але я не знаю, де.

- Може, їх хтось забрав?

- Дівче, що ти до мене сі причепила?

Біля Франевої хати є невелика дерев’яна будка, яка, очевидно, мала би служити за туалет. Але я в туалет туди ніколи не ходжу. Мені дуже приємно ходити в туалет десь трохи далі в ліс.

Земля тут стрімко нахилена вгору. Так що, коли сідати какати, то рештки мого внутрішнього травлення швидко скочуються в долину, як кулька по похилій площині на малюнку підручників з фізики за сьомий клас.

Я собі уявляю, як бобрики гімна стрімко котяться в долину, на багато сотень метрів вниз, обростають землею, сухою травою і листям, так що ніхто би, побачивши таке диво, не здогадався, що це звичайне гімно. Подумав би, що це якась дивовижна тваринка, або перекотиполе, або нечиста сила, або як там ще. Ця куля, добре розігнавшись, могла би навіть когось вбити.

Сьогодні, сидячи в «туалеті», я раптом помітила, що на мене хтось дивиться. В лісі, навіть за дуже ясної погоди, завжди трохи тьмяно.

Я розгледіла тільки пару зеленкавих очей, пильно націлених на мене. Я злякалась. Швидко встала і заправилась. Коли я боюсь, в мені з'являється, напевно неприродний, інстинкт рушати в бік того, що викликає мій страх.

Я поволі почала наближатись до очей, які так само незворушно за мною стежили. Потім я почула не то сичання, не то гарчання. З хащі вискочив здоровенний дикий кіт, на мить завмер просто навпроти мене, настовбурчився і шаснув назад.

Я подумала, що кіт міг віддавна за мною стежити. Ще від ранку. Або навіть кілька днів підряд. А може, він стежить за мною, відколи я сюди приїхала.

Виходить, і тут не можна бути зовсім самою.

Я часто почувала себе так, ніби за мною хтось стежить, але думала, що то Бог, бо тут до Бога справді дуже близько. Тепер може виявитись, що то був всього лиш кіт, хоча хтозна, хтозна, чи кіт і Бог - це таке вже й різне.

Можливо, від самотності, а можливо, так дійсно є, але все частіше і частіше мені багато що примарюється.

Примарюється павутина. Здається, що після довгого дня надворі я зараз увійду до хати і побачу хату знизу доверху обліпленою павутинням. Пилюки зібралось дуже багато, не тільки на дерев’яному великому ліжку посередині, на креденці, на столі, на печі, на моїх порозкидуваних речах, на моєму рюкзаку, на книжках, на лампі, яка звисає зі стелі, - а й на самій павутині. Павутина обважніла від пилюки і масивними сіро-чорними жмутками звисає донизу. Павуків нема, тільки сама павутина.

Вона така стара, що павуки, які її виткали, вже поздихали від старості, і їхні діти повмирали, і їхні внуки.

Павутина всюди, навіть на моїй подушці і ковдрі. Так виходить, ніби відтоді, як я зранку встала, дотепер, коли я ввечері повернулась, минуло ціле століття.

Під павутиною на стінах - старі потерті образи, чиїйсь, можливо, Франеві, портрети, можливо, його мами, або прародичів.

Губна помада, яку я купила в Яреми, викручена до кінця, лежить згори на ліжку, так само припорошена павутиною. Крізь дірочки проглядає її яскраво-червоний колір. Ця помадна червонінь відразу привертає увагу на темно-дерев’яному, сірому тлі хатнього інтер’єру.

Я думаю про це все перед тим, як увечері увійти до хати, і мені якраз на кілька секунд примарюється, що точнісінько так все і є. Я заплющую очі. Я не боюсь. Я дивовижно спокійна. І коли я очі розплющую, павутина шикає, хоча я знаю напевне, що вона все одно є.

Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.

Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.

Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба. Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев’ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.

На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.

Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.

- Хочеш, я тебе помию? - запропонувала я. - Нагрію води і помию.

- Треба подоїти корів, - сказала Варка.

- Я не вмію.

- Я буду, але ти посиди коло мене.

Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.

- Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.

- Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.

- Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?

Варка мовчала.

- А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?

- Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.

- А де твій тато? Помер?

- Так. Вісім років вже, як помер.

- Як його звали?

- Франьо.

- Франьо - твій тато?!

Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.

Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.

- Варка, - тихо гукнула я.

- Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.

Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.

Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.

Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.

У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу. У шухлядах дід тримав свої ордени і давні фотографії.

У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.

Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.

Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.

У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».

Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.

- Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, - сказав він, - як ти не боїшсі.

- А чого мені боятись?

- Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?

- А ким він був?

- Справжнім відмаком, - Охримко стишив голос, коли це казав. - Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.

- Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.

- Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка - то його донька, тобі це кожен підтвердить

- Я знаю. Мені Варка розповіла.

- А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?

- Чого?

- Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.

- Я не маю куди звідси тікати.

- А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?

- Що ви, вуйку!

Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».

- Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.

- Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.

Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, - і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я? Напевно, для того, щоб вміститися в мені, природі треба було багато місця, і вона витіснила з мене мене.

Тоді я в нічній сорочці, яку подарувала вуйна Миця, виходжу надвір і починаю глибоко дихати. Ніби мені ще замало природи. Хочу більше вдихнути її в себе. Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати. Щоб не виникало самого питання: «Хто я?»

Світ за очі.

Я віддала свої очі за цей світ.

Може, я дійсно когось вбила і переховуюсь?

Зранку стояв густий туман. Я зробила собі два бутерброди, набрала флягу води, склала в торбину карту Карпат і рушила вгору.

Вже двічі я йшла до Несамовитого озера і блукала.

Воно невелике, казала Варка, збоку виглядає, ніби воно зовсім безпечне, але насправді воно страшне. Вода в озері чорного кольору. На гладкій поверхні час до часу, особливо, коли в горах сідає сонце, здіймаються височенні хвилі, такі, як на морі. І ще - озеро не має дна. Багато хто міг би сказати, що це - калюжа, а не озеро. Але увійшовши в озеро по шию, ти вже не повернешся звідти. Ні живим, ні мертвим.

Варка була біля Несамовитого дуже давно, один раз, з тим туристом. Це він її сюди привів. Турист знав маршрут.

- Треба вийти на хребет і йти ним аж доки не побачиш у долинці озеро, - сказала Варка. - Але ти його все одно не знайдеш. Ще не маєш чого.

- А що, це озеро треба шукати тільки для чогось?

- Тільки для чогось.

- А для чого може бути потрібне гірське озеро, крім того, щоб на нього подивитись?

- Ну, йди, йди, шукай, сама потім зрозумієш, для чого.

Мене дратувало у Варці те, що вона завжди говорила загадками. Без них вона не могла ясно висловлюватись. Я думаю, люди мають тяжко заслужити право загадково говорити.

Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.

Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.

Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка - найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.

Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.

Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини - і буде ніч.

Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.

Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.

Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.

Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.

Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.

Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть - це кінець. В горах смерть - таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати - це ознака мудрої людини.

Я мудра. Але крім того всього - ще й дуже молода.

Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла - регіт ще звучав.

Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.

І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:

- Аганька нє найдьоцца?

- Не вбивайте мене, - чомусь сказала я.

- Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.

Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.

- Аганька нє будєт? - ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.

- Я хочу чаю.

- Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.

Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.

- А пагодка-то во какая.

- Хто ви?

- Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.

- Ви тут живете?

- Живу. Целоє лєто.

- А що робите?

- Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.

Ви божевільний?

- Аткуда мнє знать.

Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.

- Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.

- Я не одна. Он Іван стоїть.

- Какой Іван?… На випєй. Мнє на прошлой нєдєлі турісти аставілі.

Чоловік простягнув мені пляшечку з горілкою. Я випила. Потім випила знову. Ноги почали відділятись від криги, але ще не рухались.

- Тєбя растєрєть нада. У мєня єщьо спірт єсть.

Він зняв з моїх ніг шкарпетки, і мені було дуже соромно, бо шкарпетки на пальцях мали дірки. Він розтирав мої ноги, а я дивилась на вогонь.

- А ви часом не привид?

- Аткуда мнє знать.

Чоловік зняв з мене светр і майку, полив плечі і груди спиртом і взявся розтирати.

- Що ви робите?

Чоловік мовчав.

- Дайте мені спокій, мені вже тепло!

- Может, паплилі са мной?

- Поплили?

- На караблє.

- А де він?

- Да вот стаіт же.

Я одягнулась, випила ще трохи горілки.

- Нікуди я не пливу. Я вже там, де хотіла бути.

- Пагода мєняєцца. Скора снєг ляжет. Без дома здесь плоха будєт.

- В мене є дім.

Стало так добре, що я ладна була танцювати.

- Як вас звати? - спитала я в чоловіка.

- Аткуда мнє знать.

- А звідки всі люди щось знають?

- Люді нічєво не знают.

Звідки ж ви тоді знаєте, що люди нічого не знають?

- Аткуда мнє знать.

Чоловік витяг з торбини консерви.

- Турісти аставілі. Турісти харошиє люді.

- В мене є бутерброди.

- А, значіт ти нє умірать сюда прішла?

Коли тільки почало пробиватись на ранок, я склала свої речі в торбину і рушила вниз додому.

- Вдалого плавання, - сказала я чоловіку.

- Тєбє тоже.

Він стояв на порозі обсерваторії і проводжав мене поглядом. Вітер поменшав, туман розвіявся.

Вже на хребті я подивилась на обсерваторію, і мені здалося, - клянуся, я не впевнена, чи це було насправді, - що обсерваторія подібна на великий крижаний корабель. Корабель здійнявся в повітря і поволі почав сунутись в бік горизонту, аж поки остаточно не зник.

- Гарний корабель, - подумала я, в Миколаєві таких не виготовляють.

Диких котів виявилося більше, ніж один. Я нарахувала п’ять різних, а могли ж бути і однакові.

Коти никали довкола Франевої хати приблудами, стежили за мною, куди б я не йшла і що б не робила. Мені навіть здалося, що вони хочуть зайти до хати всередину. Хтозна, може, коли я йду до вуйни Миці, коти це роблять. Заходять до хати, стрибають по ліжку і креденці, доїдають мої каші.

Щоб це перевірити, я залишаю, коли кудись йду, на столі миску з їжею. Повертаюсь - їжа не торкана.

Ввечері, коли я вкладаюсь спати, коти заглядають у вікна. Я бачу, як блимають крізь скло їхні зеленкаві пари очей. Від цього блимання в хаті стає світліше, так що не треба запалювати свічку.

Я не знаю, що коти хочуть від мене. Якби вони мали злі наміри, то давно би вже мене покусали, повидряпували мені очі, повидирали волосся - моментів для цього було предостатньо. Проти котів я не вживаю ніяких заходів безпеки.

Але видно, що коти на щось чекають Можливо, я маю щось зробити.

Одному котові сьогодні я налила в горнятко молока. Він сидів на дереві і пильно стежив за моїми рухами. Я відійшла від горнятка. Кіт зістрибнув на землю і взявся хлебтати молоко, одним оком постійно стежачи за тим, що я роблю.

- Котику, не бійся, - примовляла я, підкрадаючись все ближче.

Кіт дуже швидко хлебтав молоко. Я підійшла до нього впритул. Хутро на котові настовбурчилось.

- Котику, - я нахилилась і погладила його по голові. Мені завжди здавалось, що коти це люблять. Коти для того і створені, аби їх гладити.

Але цей кіт блискавично відсахнувся, боляче дряпнувши мене по руці. З подряпини полилась кров. Я сіла на землю і заплакала.

Кіт описав навколо мене коло. Він трохи більший, ніж домашні коти, вуха має гостріші, зуби вишкірені, ніби при посмішці, очі блищать. Я думала: ти ж всього лиш кіт, чого ти такий дикий?

Кіт підійшов до мене дуже близько. Я простягнула йому подряпану руку - руці і так вже все одно. Кіт обнюхав її, і в якусь мить я злякалась, що він таки вкусить. Але ні.

Кіт злизнув з руки кров і втік до лісу.

У скрині з фотоапаратом «Зеніт» я знайшла не тільки апарат, а й незнайомі інструменти і пляшечки, очевидно, призначені для фотографування і виготовлення фотографій.

Добре, що Франьо завбачливо сховав фотоапарат. Інакше він би зник разом з купами фотографій.

У скрині також лежав пожовклий шматок паперу, на якому розбірливим акуратним почерком було написане таке:

1. Треба мати: бачок для проявлення плівки, реактиви, фотопапір, фотозбільшувач, лійку. Послідовність цих речей не має значення, бо кожна річ однаково необхідна.

2. Приготувати реактиви: проявник і фіксаж. Найкраще їх заливати у пляшки з-під пива.

3. В темряві (можна накритись з головою покривалом) витягнути з апарату плівку, пропхати плівку в спіраль бачка.

4. В бачок по черзі залити реактиви (спочатку проявник, потім фіксаж), проявити плівку і закріпити зображення.

5. Промити і просушити плівку. Тримати плівку тільки за ребра.

6. Приготувати темну кімнату. Жодної шпарки з денним світлом. Денне світло для народження фотографа - радість, а для народження фотографії смерть. Можна користуватись тільки спеціальним ліхтариком з фіолетовим світлом.

7. Зібрати фотозбільшувач, вставити в нього плівку.

8. Розлити реактиви у ванночки.

9. Ввімкнути фотозбільшувач, підставити під його проміння фотопапір, за негативом правильно визначити тривалість опромінення: найсвітліші місця негативу на відбитку будуть найчорнішими і навпаки

10. Опромінений листок паперу опустити у ванночку з проявником і погойдувати ванночку, доки зображення не стане чітким (1 хв.).

11. Промити листок у воді і кинути його у ванночку з фіксажем (15 хв.). Якщо фотографії погано закріпити, за деякий час зображення пожовкне, аж поки не зникне зовсім.

12. Фотографії промити, розвісити на дроті для сушіння, як мокру білизну.

13. Розібрати фотозбільшувач, реактиви залити у пляшки з-під пива, закоркувати (реактиви можна ще деякий час використовувати знову).

14. Лягти спати.

Я ходжу в туалет завжди в різні місця. Сьогодні я пішла в кущі зліва від хати. Туди я досі не ходила, бо там відносно рівний ґрунт, рівнинна долинка, трохи неприродна для цієї місцевості.

На землі під крайнім до галявини кущем, за яким вже починається подвір’я, я помітила місцину зі свіжо витоптаною травою.

На землі неподалік порозкидувана сила-силенна недопалків.

Тутешні чоловіки курять, як правило, дешеві сигарети, а це були недопалки «Marlboro».

З місця витоптаної трави з-за кущів дуже зручно можна було стежити за Франевою хатою. Але сумнівно, щоб комусь треба стежити саме за хатою. Очевидно, стежили за мною. Але хто? Кому я потрібна?

Кожного дня почало дощити. Зранку на гори сідав туман, переповзав з однієї вершини на іншу. Потім, десь в обід, пускався дощ. Він так само переповзав з вершини на вершину, і можна було спостерігати, як на одній горі йде дощ, блискає, а на сусідній світить сонце. Деколи вдавалося побачити райдугу, деколи навіть дві.

Ліси гірських підніж злегка пожовтіли, тільки хвоя залишилась так само зеленою.

Я майже нічого не їм. Напевно, я дуже схудла. Відразу, як тільки приїхала сюди, дуже любила добре поїсти, якось страшенно хотілось, очевидно, від чистого повітря. Тепер голод минувся.

Піч я запалюю тільки під вечір, коли холоднішає.

Вуйна Миця, коли я до неї приходжу, завжди мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах. Люди тут їдять часто те саме, але їм від цього не зле, а навпаки ліпше.

Трохи вище наді мною достигли чорниці. Кілька минулих днів я ходила обідати чорницями. Лягала посеред куща і так, належачи, збирала ягоди. Напевно, я поводжусь дуже безпечно, бо багато кого в чорницях кусають карпатські змії.

Я теж одну бачила. Сіла на кущ, і раптом з-під мене щось шуснуло у траву. Добре, що вона не вкусила. Вона була дуже гарна, я встигла її роздивитись, візерунчаста, сіро-коричнево-жовта.

А ще бачила зовсім чорну змію, хоча, може, то була гадюка, або полоз.

Коли я наїдаюсь чорниць, то весь одяг, лице і руки стають фіолетово-чорні. Але тут мені навіть приємно бути такою замазурою. Ніхто на мене не дивиться, тільки коти, нікому не буде з мене смішно чи гидко, ніхто мене не любить.

Найгірше, що я не маю де купатись. Я люблю плавати у воді, а тут нема де.

Час до часу я сходжу зовсім донизу, до дороги, там тече малесенька гірська річка Дземброня (якби не карта, то я би, звичайно, не знала жодних назв). Місцеві люди називають цю річку просто річкою або потіком.

Лише раз я спробувала купатись в Дземброні. Роздяглася до нижньої білизни, поскладала одяг на величезний білий камінь. Зайшла по кісточки у воду, але відразу мусила звідти вистрибувати, бо вода була така холодна, що аж зсудомило.

- Ця вода ніколи сі не нагріває, - сказав Охримко. Він побачив мене з дороги і чомусь підійшов.

Видно було, що Охримко взяв на себе місію оберігати мене, так само він оберігає ліс. Я була для нього частиною заповідника.

- Але ж надворі дуже тепло. І довгий час уже тепло. Чому тоді вода така холодна?

- Бо вона з гір тече, а в горах не буває тепла. Коли тут зима, то і в горах зима. Коли тут весна, то в горах зима. Коли тут літо, то в горах весна, а потім зразу осінь. Коли тут осінь, то в горах вже зима.

- І що, ніколи не буває літа?

- Буває, цого ж нє. День, два.

- Минулого тижня я була на Попі і вночі ледве не замерзла.

- Дивисі, ліпше не ходи сама. Там блудить один дурнуватий десь звідтам, говорить по рускому.

- Я його бачила.

Охримко ніяково тупотів біля мене, так, ніби щось не давало йому піти.

- То ти надовго тут замешкала, та? - спитав він.

- Я вже казала, що не знаю. Може, так, а може, ні.

- Ти дивисі, бо мені треба знати, чи на довго.

- Нащо вам знати?

- Як, мені конче треба знати!

Я одягнулася.

- Скоро піде вже холод, - сказав Охримко. Він все тягнув час, ніби не наважувався щось мені сказати, або навпаки хотів щось вивідати в мене, пильно вивчаючи мої рухи і очі.

- Мені цікаво подивитись, як тут буде в холод.

- Нема на що дивитись. Аби не змерзла до холєри.

- Не замерзну, я не мала дитина. (Тут я трохи зблефувала, але Охримкова запопадливість мене добряче обтяжувала.)

- Перше ти мені не пойняла віри, нє?

- Про що?

- Про Франя.

Я мовчала.

- Дивисі, доньцю, бо вуйко тобі не порадить на зле. Франьо був тойво… Кожен потвердить.

- Він просто любив фотографувати, хіба це злочин?!

- У Франя, - дуже серйозно заговорив Охримко, - жило в хаті ціле котяче войско. Котів десіть-двайціть. Ніхто то порахувати не міг. Коти спали разом з ним на подушках! Водивсі з котами, ніби їх ґазда. Вони Франя у всьому сі слухали! Таке хіба задурно? Нє, не задурно!

- Вуйку, коти ще досі живуть недалеко від хати. Здичіли. Я їх потрохи годую, і вони добрішають. Може, так само будуть жити зі мною на подушках. Мені би не було противно. Навпаки. З ними веселіше. Те, що ви сказали, пояснює, звідки в лісі біля Франевої хати так багато диких котів.

- І ти їх кормиш?

- Так. Вони не зовсім дикі, це видно. Видно, що коти пам’ятають, як колись жили в хаті, бо поводяться так, ніби хочуть повернутися додому. Мене майже не бояться. Я думаю, вони просто звикають.

- Донько, не корми їх! Не веди до хати!

- Франьо жив з ними, а я що, не зможу?

- Так то воно так, але тих котів, з якими жив Франьо, поперестрілювали. Люди сі зібрали і всіх до одного побили. Доньцю, то не ті коти, з якими жив Франьо!

Коли я сюди приїхала, я багато чого боялась. Боялась грабіжників і особливо - ґвалтівників, боялась спати сама, ходити темними безлюдними вулицями, боялась раптового грому і страшного гуркоту неясного походження.

Коли чогось боїшся, то воно, як на зло, тебе переслідує.

Дуже часто, коли я спала сама, серед ночі хтось гримав у вхідні двері. Від страху мене паралізовувало.

Колись, коли я була меншою, зі мною завжди траплялись непояснювані речі.

Довгий час, наприклад, я була впевнена, що у квартиру моїх батьків самовільно зайшла якась невидима сила, байдуже, добра чи зла. Верхній замок від вхідних дверей тоді був таким, що, коли його хтось відчиняв ззовні, він голосно цокав. Коли я поверталась зі школи, то зачинялась завжди на верхній замок, щоб чути, коли повертатимуться батьки. Батьки відчиняли двері, і завжди цокало.

Одного разу я прийшла зі школи, зачинила двері і пішла дивитись телевізор. Я ніколи не забувала про верхній замок, в мене спрацьовував безумовний рефлекс закриватись вдома. Я дивилась телевізор, коли почула те специфічне цокання. Була тільки третя година дня, тому мене здивувало, що батьки повернулись так швидко. Я радісно вибігла в коридор до дверей. Двері справді прочинились, за ними от-от мав хтось з'явитись: чи мама, чи тато. Але нікого не було, тільки війнуло протягом зі сходової клітки. Я підійшла ближче. Зазирнула в одвірок. В загальному коридорі, біля ліфта нікого не було. Я різко захлопнула двері і зачинила замок. Двері ніяк не могли самі відкритись. Мене охопив такий жах, що я до приходу батьків сиділа на килимі під дверима, бо невідомо, чи той, хто відкрив двері, не зайшов досередини і не ховається десь по кімнатах квартири. Я сиділа біля дверей, щоб могти оперативно втекти надвір, якщо помічу у квартирі бодай найменшу тінь, яка рухається.

Після того домівка моїх батьків перестала бути для мене безпечною. Я боялась як надворі, так і там, всередині.

Коли я жила в селі, в баби, то дуже часто вночі від страху не могла заснути. Я ночувала сама в окремій кімнаті з двома величезними вікнами. Моє ліжко стояло просто під вікном. Мені здавалося, що комусь, особливо неживому, відкрити вікно (яке не защіпалось як слід) і щось мені зробити не дуже складно.

Коли йшов дощ, вода з ринви скапувала на бетонну доріжку під хатою. Я лежала в темряві і заворожено вслухалась в це ритмічне капання. І хоч я знала, що то капає вода, мене охоплював жах від думки, що бетонною доріжкою поволі йде одягнена в чорне стара жіночка з металевим костуром, і насправді - це костур стукається об бетон, а вона йде тихо-тихо. Коли жіночка в чорному вже мала зиркнути на мене через вікно і впевнитись, що я таки не сплю і знаю про її ворожу присутність, я ховалась під ковдру або бігла спати до баби в комірку.

Я ніколи не боялась за своє життя, а боялась переконатись, що щось, невідоме і дійсно страшне, таки існує.

Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх - єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння. Через нього я так і не дізналась, чи була та стара жіночка з костуром одягнена в чорне, чи ні.

Вуйна Миця вже дає мені молоко задарма. Це сталося дуже до речі, бо в мене майже закінчились гроші.

Крім того, вона завжди, коли я приходжу, добре мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах зі шкварками. Виявилось, що вуйна Миця тримає кроликів.

- На Спаса я заб'ю одного кроля, - сказала вуйна Миця. - Ти приходи до нас на вечерю.

Варка сиділа на подвір’ї і лущила стручки квасолі. Напевно, кукурудзу вона витеребила всю.

- Варко, ти вже взялася до квасолі?

- А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.

- Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті? - я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.

- Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.

- Я не малюю нігті. Ти помилилась.

Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.

- Як хочеш, можу дати кислого молока.

- Дякую дуже, не треба.

Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.

- Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?

- Які фотографії?

- Ну, ті що Франьо робив.

- Тато ніколи не робив фотографії.

- Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.

- Тато ніколи не робив фотографії. Для фотографій треба мати спеціальний апарат.

- Охримко і твоя мама розповідали, що деколи Франьо зачинявся в хаті, завішував вікна, а зі шпаринок билося фіолетове світло. Таке буває, коли той, хто всередині, проявляє фотоплівку. Фотоплівка від денного світла псується, тому фотографи користуються спеціальним ліхтариком. Цей ліхтарик випромінює тьмяне фіолетове світло.

- Тато ніколи не робив фотографії, - видно було, що Варку дратує ця розмова.

- Але ж…

- Тато зачинявся в хаті, це правда, але він не робив фотографії!

- А що він робив?

- Відбував обряди.

- Які обряди?

- Він був відьмаком! І відчепись від мене!

Моя баба найбільше боялась смерчів. Смерч для неї мав релігійне забарвлення і асоціювався з апокаліпсисом.

Коли бабі було сім років, вона бачила один-єдиний невеличкий смерч і налякалась на все життя. Стала богобоязливою.

Баба везла волами з поля сіно. На дорозі нікого не було. Висіла неправдоподібна, мертва тиша. Навіть цвіркуни позамовкали. Воли поопускали голови, а потім раптом зупинились і не захотіли йти далі. Баба почала їх підганяти батогом, потім гладити, вмовляти, а воли дивились на неї приреченим поглядом і не рухались. «Як нам порятуватись від цього, коли ми навіть не бики?» - могли би сказати воли.

Потім повітря почало збурюватись. Баба не мала чим дихати. Здійнявся ніколи не бачений досі вітер, що рухався не з одного боку в інший, а закручувався по спіралі, ніби хотів вирвати в тебе душу з корінням. Небо почорніло як смола. Вітер зривав все довкола, закручував колами і ховав в небі. Чорти великими дерев'яними ложками помішували смолу, щоб вона знизу не підгоріла.

Бабине сіно по стебельцю спочатку поволі, а потім стрімко піднімалось в небо. Воли розпачливо заревіли, затупотіли ногами, даючи бабі знати, щоб вона рятувала хоча б себе. Баба скочила у фосу, присіла і закрила руками очі. Коли знову їх відкрила, воли з возом і сіном були вже високо, а чорти підморгували бабі і потирали руки від задоволення.

Кінець світу баба уявляла у формі ще більшого смерчу. Коли він надійде, ні в якому разі не треба відриватись від землі, з останніх сил треба за неї триматись. Людина спочатку мусить піти в землю, де зогниють її кості, а вже тоді - в небо. Живими на небо потраплять лише птахи. Там вони вмовляють чортів знову стати ангелами.

Треба було йти до Яреми замовляти собі теплішого одягу, бо холод міг застати мене будь-якої хвилини. Я привезла з собою тільки літні речі, я не думала, що залишусь тут аж настільки.

Холоду не треба боятись, але підготуватись і гідно його зустріти не завадить.

- Щось ти довго нічо в мене не купувала, - сказав Ярема. - Дивисі, бо мені гендель сі зупине!

Ярема прижмурював очі і без упину усміхався. Він вирішив собі завжди з усіма бути веселим, до всіх жартувати. Таким способом легше залишатись непоміченим і не викликати ніякої підозри, ні для кого не становити загрози.

Ярема, напевно, зовсім інший, ніж виглядає на перший погляд.

- Привезіть мені наступного разу кілька пар теплих шкарпеток, якісь тепліші штани або рейтузи, можете?

- Що, до холодів готуєшсі?

- Вони можуть надійти раптово, хіба не так?

- Можуть. То ти, я бачу, думаєш і на зиму тут сі лишати?

- Ще не знаю, але скоріше за все, що так.

- Ти, дівче, не знаєш, як тут, коли сніг. Може таке бути, що доведесі тобі цілу зиму в хаті сидіти. Не зможеш ходити, бо не буде стежок. Сніг по шию або й з головов. Як ми будем знати, чи ти жива?

- Я буду запалювати піч. Дим йтиме догори - так і будете знати.

- А дрова? Ти собі наготувала дрова на зиму?

- Ще ні. Але вже збираюсь.

- Ліпше у вуйни Миці перезимуй, коли так.

Яремин кінь, який тягне магазин, дуже гарний, з густою сивою гривою. Мені найбільше подобаються сиві коні.

- Ну, то дякую, я прийду наступного разу.

- А кептар тобі не треба?

- Не треба. В хаті залишився Франевий кептар. Трохи завеликий, але я буду його носити. До побачення.

Я вже відвернулася і хотіла рушати назад вгору. З самого низу, від дороги, до Франевої хати є куди йти. Може, не так багато, але важко, бо завжди вверх. На початку сходження я зціплюю кулаки і послаблюю їх, коли вже видно хату.

- Слухай, - гукнув мені Ярема, я зупинилась і повернулась до нього обличчям. - Мені казали, що з Франевої хати знов фіолєтове світло забило. - Яремине лице перестало люб’язно усміхатись, і я побачила його справжнім. - Дивисі! Ми вже мали одного! Коли щось таке сі дознаю про тебе, то руки-ноги попереламую!

Звечора я забула зачинити вікно, і вночі прокинулась від спокійного і врівноваженого котячого муркотіння. Коти, троє, сиділи на підвіконнику, повернуті мордами до мене, і муркотіли. Раніше вони тільки по-хижому гарчали.

Котячі очі невпинно слідкували за тим, що я роблю. Вони помітили, що я прокинулась, і позамовкали. Один кіт стрибнув на підлогу.

- Котики! Ви вже зовсім знахабніли, - крикнула я, - брись! Не можна вам бути в хаті!

Всі три коти були вже на підлозі, обнюхуючи кожен закуток кімнати.

- Я кому кажу! Брись надвір!

Коти, піднявши догори хвоста, метались довкола ліжка, ніби навіжені. Я пожбурила в них книжкою - першим, що попалось мені під руки. Але не так, щоб попасти, а щоб налякати.

- Дайте мені поспати! Геть! Брись!

Коти трохи поперепуджувались і повискакували на подвір’я.

Я заснула і до ранку вже не прокидалась. Прокинувшись, я побачила всіх трьох котів. Вони, скручені калачиком, мирно спали в моїх ногах, час до часу відкриваючи одне око, щоб прослідкувати, як я на це зреагую.

Я трохи заблукала через того метелика.

Я побачила його у вікно, великого, навіть дуже великого, з білими крильцями, чорними на кінцях. Таких метеликів я не бачила ніколи ніде. Я подумала, що лялечка, якою цей метелик був напередодні, напевно, була по-справжньому гігантська, на півдолоні або й більша. Побачивши таку лялечку, я могла би налякатись. Ціла лялька, а не лялечка.

Малою я ніколи не мала гарних великих ляльок.

Я вибігла з хати і почала наздоганяти метелика. Той летів стрімголов, не зважаючи на стежки, які я знала. Деколи сідав на траву чи кущ, ніби озирався, чи я вспіваю.

Я не хотіла його піймати, просто дивитись на нього. Як гарно він летить. Які гарні у нього крильця, черевце і вусики.

Тут, серед гір, багато що вміє літати. Очевидно, не літати в горах великий гріх. Мені часто тепер сниться, що я літаю.

Уві сні, щоб злетіти, мені доводиться натужуватись. Примушувати себе подумки не боятись відпуститись - а потім літати легко і страшенно приємно. Такі сни найкращі. Я не літаю крилами, ні, уві сні в мене крил нема. Якщо це можна якось пояснити, то я швидше літаю всією серединою, внутрішньо, ніби якась могутня сила проштовхується з мене крізь грудну клітку і ця клітка відчиняється.

Але літаю я не тут, в горах, а у великому місті, і вночі. Я одягнена в легку майже прозору білу сорочку, під сорочкою нічого нема. Я знаю, що насподі я зовсім гола, але клопоту через це не відчуваю, бо так, в польоті, мене ніхто і ніщо не впіймає. Я з легкістю перелітаю хмарочоси, бачу під собою парки і алеї, рекламні світла неприродних кольорів, проте темні провулки я і уві сні намагаюсь оминати.

Метелику летіти було важче, ніж мені. Надто великі крила тягнули метелика до землі. Адже він всього лиш комаха, йому важче витримувати свою вагу, ніж птахам.

Сачком його впіймати було б дуже легко.

Так я мало не заблукала. Я відбігла надто далеко від хати без нічого. Маючи торбинку з мапою і покривальцем, в горах заблукати не дуже страшно. Я вже не раз ночувала під відкритим небом. Вранці завжди дуже легко відшукати дорогу назад. Головне не панікувати.

Метелик десь сховався, і я вирішила присісти - подумати, кудою краще повертатись. Сонце ще було високо.

І тоді я побачила Варку.

Вона була одягнена в довгу білу сорочку, і під сорочкою більше нічого не було. Рухалась хаотично, не дотримуючись якогось певного шляху. Волосся розпущене. Сліпі очі незворушно дивились кудись не вперед, а вглиб.

Не пам'ятаю, чи я згадувала, що у Варки волосся таке страшно чорне, як смола. Обличчя видовжене і сухе. Смагляве. Ніс гострий. Під очима і на чолі зібрались невеликі, але вже помітні зморшки.

Варка була дуже гарною, особливо у цій прозорій сорочці, на полах з чорним геометричним візерунком.

- Варко, - крикнула я, - що ти тут робиш? Як ти сюди дісталась?

Варка почула мій голос, але не відреагувала. Сіла на землю. Я підійшла і вмостилась поруч.

- Варко, щось сталося? Куди ти йдеш?

- А що, йти треба обов'язково кудись?

- Я тебе прошу!

Верхні ґудзики Варчиної сорочки розстібнуті.

- Ти до озера так і не дійшла? - спитала Варка.

- Була погана погода.

- Я ж тобі казала.

- Я не дійшла тільки через погану погоду. Крім того, я пізно вийшла і пускатись далеко було страшно. Я би не встигла завидна повернутись.

- Невідомо, чи ти би взагалі повернулась.

Варці треба було б стати поетом. Але хтозна, може, вона і пише вірші. Вона диктує, а вуйна Миця записує. Але я не знаю, чи вуйна Миця письменна.

Звідкись Варка раптом дістала сигарету і так само невідомо чим її запалила.

- Ти куриш? - я була справді здивована.

- А що мені ще робити?

- Marlboro?

- Marlboro. Звідки ти знаєш?

- Здогадалась.

Не знаю чого я торкнулась до Варчиних грудей долонею і почала їх гладити. Варка не заперечувала.

- Мама поводиться зі мною так жалісливо, ніби я маю завтра померти, - сказала Варка, - а я не збираюсь вмирати. Я ще довго проживу. Переживу всіх.

- Варко, а тобі не важко так довго бути без чоловіка? - її сорочка сповзла з одного плеча, і я її туди поцілувала.

- А чого мені має бути важко? Жінка не обов’язково мусить бути з чоловіком. Вона може бути і сама, і з кимось іншим.

- З ким іншим?

- З усім, що навколо. Тут можна навчитись забувати, що ти жінка, і стати всім, що є у природі. А ти? Ти вже була з чоловіком?

- Була.

- Ти його лишила?

- Лишила.

- Він не сумує за тобою?

- Напевно, ні.

- А хтось за тобою сумує? Ти когось залишила там?

- Ні.

Я цілувала її все нижче і нижче. Варка гладила мене по голові і шиї. Я не знаю, чого робила це, ніколи раніше я не думала про щось подібне.

Я збуджувалась зовсім не так, як це буває з чоловіком. Не відчувала нестерпної хіті, навпаки, мені було спокійно і байдуже, навіть ліниво. Сонце сліпило очі, і я їх закрила. Тепер ми обоє були двома сліпими теплокровними істотами, які тулились одне до одного, щоб втертись, забутись, стати чимось спільним одним.

Гори дивились на нас і мовчали. Вони набагато безсмертніші, ніж я думала раніше. В горах не можна бути гордою. Не можна хотіти бути окремо. Не можна любити щось менше, ніж вони.

Я довела Варку до її дому, хоч вона цього і не хотіла. Вуйна Миця, видно, дуже переживала. Вона вибігла нам назустріч, як тільки помітила з подвір’я.

- Варко, де ти була?! - вуйна Миця мало не плакала.

- Вона ходила до мене в гості, - відповіла я замість Варки.

- Звідки ти взяла цю сорочку. Варко?

- Я їй подарувала. Правда, дуже гарна? - знову сказала я.

Вуйна Миця, як все, добре мене нагодувала. Дала величезну мисагу борщу з кролятиною. М'яса я вже не їла давненько. Дуже смачно після довгої перерви знову його скуштувати.

- Почекай трохи, - сказала вуйна Миця, - хліб ще в печі. Як сі спече, то озьмеш собі боханець.

- Скоро будуть сніги, - говорила далі вуйна Миця, - треба тобі сі підготувати. Як випаде сніг, то ходити до нас стане трудніше.

- Якось впораюсь.

- Може, зимуй у нас?

- Не хочу вам набридати. Коли стане зовсім тяжко, то прийду, не переживайте. Ще не будете знати, як мене збутись.

Варка за весь час не сказала жодного слова.

- Коли зима, то час так не біжить борзо, як тепер, - казала вуйна Миця. - Довше треба спати, набагато довше, кутатисі в тепле, забивати шпари лахами, аби не дуло. Може так дути, що дайбі.

- Сподіваюсь, що вікна мені не замете снігом. Мені важливо, щоб було видно гори.

- Може замести, доньцю. Але ти сі не бій. Спи тогди, коли так буде. Все так не буде. Тут, в горах, люди живут по-природному, як звірі. Зимою звірі ховаютсі в нори і барлоги і там сидє. Сплє собі. І ти так роби. Чєсу буде багато, аби подумати, щось собі хатнє поробити.

- Я плету покривало. Досі мало плела, а коли похолодніє, зможу закінчити.

- О, в’єжи собі. Тільки не бійсі чєсу.

Коли я повернулась до Франевої хати, то відразу почула зсередини якийсь незвичний звук. Ніби капає вода.

Подумала, може, коти побешкетували, поламали криничний краник. Я не казала, але криниці біля Франевої хати не було. Вода проведена просто в хату і пускається за допомогою цього краника. Так високо викопати криницю було би неможливо. Надто глибоко довелося би копати.

Я увійшла до хати. З краником все в порядку, але капання не припинялось. Воно мало відзвук металу, більше було схоже на механічне, ніж природне. Чим ближче я підходила до ліжка, тим більше звук ставав знайомішим. Це було не капання, а цокання. Гучне і ритмічне.

На ліжку поруч з подушками лежав старенький механічний годинник округлої форми. Червоний, протертий у кількох місцях корпус. Я взяла годинник в руки, і він голосно задзеленчав.

Я зовсім не здивувалась його появі. Тільки подумала, що взимку з годинником буде важче нудитись.

Після кількох погожих днів погода раптом почала стрімко змінюватись. Повіяв сильний холодний вітер, листя на деревах гірських підніж з жовтого стало тьмяно сірим, потім неприємно задощило, що, однак, мені не було аж дуже неприємним.

Більшість часу я проводила в хаті. Читала, плела покривало, просто дивилась у вікно. Я думала, що навіть якщо мені ще не вдалося все остаточно забути, то інші люди, ті, яких я залишила, давно вже забули про мене.

Надвір я виходила тільки в туалет. Біля дверей я взувала тумаки і кептар - обидві речі відійшли мені у спадок від Франя.

Їла дуже мало. Варила собі рідкі зупи з картоплею, квасолею і морквою. Тут я полюбила моркву.

Охримко був приніс мені великий слоїк з бринзою, і вона, хоч і плісняла згори, все одно залишалась смачною і поживною.

Коти невідлучно ходили за мною. Коли я виходила надвір, вони чекали мене на порозі, не хотіли мокнути. Я не рахувала, скільки їх є, може, п’ять, може, більше. Деколи вони змінювались, якийсь кіт, якого я добре

запам'ятала, раптом кудись зникав, а на його місці з’являвся новий.

- Я не маю чим вас добре годувати, дорогі, - казала я котам, - ловіть мишей або щурів.

Коти, проте, не були надто вибагливими. За небагато часу вони вже їли зі мною мої не дуже смачні зупи. Навіть гризли сиру картоплю і моркву. Коли я цілий день нічого не їла (не тому, що не мала, а просто не хотіла), коти приносили мені мишу і клали її на стіл, даючи знати, що це мені. Щоб я не соромилась. Одного разу вони принесли мені мертвого дятла. Невідомо, де коти його відпорпали, бо дятли, всі, які були, мали вже давно відлетіти у вирій.

Втім, з котами витримувати затяжні дощі було легко. Я їх по черзі гладила, говорила до них, а вони дивились на мене так, ніби я не розумію, що вони мені відповідають.

Вчора ненадовго визирнуло сонце, напевно, востаннє по-осінньому. Дощ припинився, хоча на деяких вершинах тривав далі. Вітер ущух, даючи дорогу іншому, холоднішому, з морозом.

Я випрала брудні речі і повісила на дроти сушитись.

А сьогодні зранку пішов сніг.

Я дивилась у вікно, як він падає: поволі, незграбно, без поспіху, зі знанням, що його приходу вже нічого не може зашкодити.

Сніг падав у такт цоканню годинника. Виглядало так, що вони змовились.

- Я справді подібна на ведмедя в барлозі, - сказала я котам.

Мені було дуже радісно бути тут, згори, у затишку, без пам’яті і без страху, без нікого, з котами і навіть без них.

- Що ж, будемо вмощуватись спати.

Коти повистрибували на ліжко, я закуталась в ковдру, обклавшись теплими котячими тільцями як грілками.

Монотонно цокав годинник, падав сніг - і я заснула.

Я собі постійно повторювала, що завтра можу не прокидатися дуже рано, можу поспати довше, допізна, можу прокинутися аж під вечір, бо не маю, зовсім не маю куди поспішати.

Тої ночі мені снились на диво казкові і різнобарвні сни. Багато з того мені важко пригадати, але точно пам'ятаю, що найчастіше я була не собою, а кимось і навіть чимось іншим. Багатьма іншими.

Спочатку було так, що я таки наважилась скупатись у Дземброні, попри те, що вода була справді крижаною. Я роздягнулась і відразу, щоб не дуже мучитись холодом, пірнула. Раніше я думала, що Дземброня, як всяка гірська річка, дуже мілка, по кісточки, найбільше по коліна, але у воді, відкривши очі, я побачила, що то був оптичний обман - вона дуже, страшенно, глибока. Охримко стояв на березі і казав мені:

- Доньцю, не треба нині сі купати. На Іллі купатисі небезпечно, бо вода може затягти. На Іллі у нас не купаюцці.

Я пірнала все глибше і глибше. Повітря мені чомусь не бракувало. Я відчула, що й зовсім можу обходитись без нього.

Дземброня не глибока, ні, думала я, вона висока. Я перестала плисти і раптом полетіла. Полетіла над камінням, над урвищами і течіями, майстерно маневруючи руками. Каміння перетворились на гори. Я перелітала з вершини на вершину так легко і швидко, як не може жодна птаха. На вершині я ненадовго зупинялась, щоб перевірити, чи за мною ніхто не женеться. Ніхто.

Боже, яка я не потрібна, - думала я, - я не потрібна навіть самій собі.

Потім я стала летючою рибою.

Ще мені снилось, що я разом зі своїми котами полюю на щурів. Коти стрибали набагато краще за мене, але з ввічливості цього не показували.

Вони приганяли щура просто до мене, а мені залишалась найлегша робота: вдарити лапою щура по голові, вилізти на нього згори і вчепитись в горло зубами. Решта котів не забарилися б допомогти.

- Ми женемо його просто на тебе, - кричали мені коти, - дивись, не дай йому проскочити!

- Мені страшно, - кричала я у відповідь, - мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!

- Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!

Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.

Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.

- Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!

- Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.

- Не можна. Ти мусиш.

Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.

Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.

Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.

Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.

В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.

- Що там? - запитала я у котів.

- Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?

Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.

- Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, - сказала я. - Добре, що зображення зовсім не зникло.

- Чекай, - обурилися коти, - а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?

- Скільки?

- Більше, ніж тобі.

- Але ж я безсмертна.

- Ну та власне.

Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.

- Ми включимо лампочку, - запропонували коти.

- Це було би дуже до речі.

Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.

Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.

На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.

Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.

Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.

- Добре, що ви мені показали це дупло, - сказала я котам. - Я би і не здогадалась тут шукати.

Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.

- То я заберу фотографії з собою?

- Навіщо тобі? - дивувались коти. - Ти ж фотографуєш не гірше.

- Я не вмію фотографувати.

- Вмієш.

- Звідки ви знаєте?

- Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, - коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.

Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку - була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.

Котів ніде не було.

- Коти, - гукнула я.

Ніде нічого не поворухнулось.

Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.

Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.

- Що це за холера, - сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.

У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.

Страшенно хотілося їсти.

- Коти, - знову гукнула я.

Нічого.

- Де ви поділись?!

Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.

- Що це за холера?

Але по-справжньому мене нічого не дивувало.

Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.

На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.

- Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?

- Чого я мала їхати?

- Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.

- Нічого.

- Як ти тут сама перебула?

Я мовчала.

- Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.

- Високі сніги?

- Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?

- Бачите, я живуча.

- Та бачу, - Охримко навіть усміхнувся. - А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.

На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.

Я проспала цілу зиму.

- Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?

- Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.

- Може, я їй щось таке і казала, що хочу поїхати, а вона подумала, що я дійсно так зроблю. Я за всю зиму до них не заходила.

- Вже і не будеш, - скрушно похитав головою Охримко.

- Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.

- Таже Варчина мама, Митрія, померла.

- Померла?

- Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.

- А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?

- Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?

- А куди відвезли?

- Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.

- Без них мені житиметься набагато гірше, - я справді так думала.

- На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.

Я мовчала. Відчувала себе покинутою.

- Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу, то йди нев.

Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.

- О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.

- Бахур?

- Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.

- А сам назвався?

- Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.

- Напевно, то був брат.

- Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?

- Було би ліпше.

Я посадила навколо Франевої хати різних квітів. Подумала, що йому було би так значно приємніше. Адже я так нахабно влізла без дозволу в його маєток і, можна сказати, що і в його смерть, бо все ж не в життя. Невідомо, що Франьо зараз думає. Чи злиться на мене за це, чи навпаки - радіє. В певному сенсі я продовжила його. Зайняла його місце. Врятувала його від повного небуття. Кожному мало бути таке до вподоби, якщо, звичайно, Франеві взагалі зараз що-небудь подобається.

Може, Франьо зараз дивиться на мене? Спостерігає за тим, що я роблю, про що думаю. Йому би також мало сподобатися, що я майже не думаю. Принаймні не думаю над тим, як і чого живу. Думаю про відсторонені речі, про якісь незначні події, дрібні і випадкові, але такі, що вкотре і вкотре доводять бездоганність побудови всесвіту.

Я деколи уявляю собі Франя, хоча ніколи не бачила його зображень. У вуйни Миці були його фотографії, був навіть портрет, але вона завісила цей портрет рушником, щоб ніхто не дивився. Вуйна Миця мала на Франя якусь злість, суто жіночу злість, і я думаю, може, за те, що він не любив її або любив менше, ніж щось інше, фотографувати, наприклад.

Я собі уявляла, як Франьо просить вуйну Мицю стати йому до фотографії.

- Я не вбрана, - каже вуйна Миця, - де мене таку можна фодеграфувати?!

- Я тебе прошу, ти так дуже гарна, - просить Франьо.

Вуйна Миця шаріється, їй приємні Франеві слова. Вона стоїть біля хати, а Франьо лаштує для знимки апарат.

- Фотографія буде дуже добра, - примовляє Франьо, щоб вуйна Миця не встигла передумати, - такої доброї я ще, може, й не робив.

І раптом вуйна Миця розуміє, що для Франя гарна не вона, а фотографія, що на фотографії вона може бути і не гарна, але фотографії з негарними жінками також можуть бути гарними.

- Куди ти? - дивується Франьо, а вуйна Миця стрімголов збігає вниз до себе додому. Вона плаче, але Франьо цього не помічає. На підвіконні, там, де щойно стояла вуйна Миця, він бачить величезного волохатого павука, якого йому досі не вдавалося зафіксувати на плівці.

- Оце буде добра фотографія, - тішиться Франьо і клацає апаратом.

Я думаю, чи Франьо був худим чи трохи товстеньким? Чи мав він бороду або хоча б вуса?

Думаю, що був худим і мав тільки вуса. Носив полотняний картуз або чорний капелюх з широкими крисами. В нього була біла сорочка в жовтий горошок. Були штани в дрібну клітинку. Можливо, він кульгав на праву ногу. Спав у кальсонах.

Франьо любив пожартувати, але більшість часу мовчав. У своїй хаті, так далеко від інших, йому не було сумно. Він завжди знаходив собі заняття. Йому цікаво було спостерігати за тим, як тече час і як він від цього змінюється. Потім він вирішив собі, що безсмертний, бо він таки справді був ним. Франьо думав: «От гори з чєсом сі мінєют, а я який був, такий є». І гори дійсно змінювались, я підозрюю, спеціально, щоб завести в облуду того, хто живе біля них.

Цікаво, чи Франеві коли-небудь ставало прикро від того, що я завдяки його жартам залишила гру на скрипці.

Сьогодні я знову за дуже довгу перерву пішла до Яреми просити його привезти мені меленої кави. Після проспаної зими я трохи боюся міцно засинати.

Ярема радий мене бачити. Він трохи посивів і поогряднішав, але зимівля часто цим закінчується. Мало рухаєшся, багато їси.

- Ти дивисі, яке з тобов стало, - сказав Ярема. - Всі думали, ти поїхала, а ти тут.

- Тут так добре, що я не хочу звідси їхати.

- Добре, але і не дуже. Я видів, як люди живут трохи далі від гір, то все мают: телевізори, радія, такі чайники, що їх не треба на огонь ставити - самі воду кип’ятє. Людям там жити багато ліпше.

- Але зате вони мають менше гір, ніж ми.

- 1 то правда. Тобі щось привезти?

- Так. Привезіть мені меленої кави.

- Тої трунки? Від кави болить голова і спати сі не хоче.

- Я знаю.

- Я можу привезти тилько «Jacobs» - иншої нема.

- Нехай буде.

- Але повидумують собі! Спати їм сі не хоче. Що може бути ліпше за спаннє. Добра робота, добрий харч, добра жінка та й добре спаннє!

Коли я поверталась назад додому, то зустріла голову сільської ради - вуйка Івана - не дуже старого чоловіка, який завжди носив піджак від костюма. Він ніколи до мене не говорив, а тут раптом сам підійшов.

- Дівче, а ти з міста, нє? - сказав мені.

- З міста.

- У містах всі кінчають університети, нє?

- Дехто.

- А ти маєш університети?

- Маю.

- А бомагу маєш, де би це сі писало?

- Ні. Залишила в місті.

- Ну та то не біда. Видно і так, шо маєш університети, - вуйко Іван запнувся. - Ади тиснуть на мене, аби в селі бібльотека була, та най би була, хіба я що кажу? Але ніхто не хоче там сидіти. А ти би не хотіла? Бібльотека вже кілька год заперта, десіть або й білше. Книжки як заперли, та й так туди ніхто сі не навідував. А тепер ти би там сиділа та й книжки стерегла, бо діти ходити все одно не будуть, я їх знаю, але так, аби було. Ну то як?

- А мені щось будуть платити?

- Аякже! Двісті рублів. І ще трохи знімуть, але сто п’яддисєть будеш мати точно.

Я мовчала.

Що? Мало? - вуйко Іван трохи збентежився. - Та пі би там була не кожен день, по через день. Раз на тиждень хоц би.

- Добре.

- Ади, - втішився вуйко Іван, - на тобі клуч, - він вийняв з кишені піджака один маленький ключик і дав мені. - Я тобі зараз покажу, де бібльотека. Недалеко. Півгодини і будем там.

- Не треба мені показувати. Я знаю, де вона.

Як по правді, то в Дземброні зовсім мало дітей. За своє теперішнє життя я бачила двох-трьох, не більше. Може, вкупі назбирається десять. Більшість жителів - старі і зовсім старі.

Діти, як правило, пасуть на полонинах корів і овець. Виходять туди навесні і повертаються додому аж під осінь. Живуть на полонинах у крихітних хатинах з ліжком і пічкою. Я бачила таких двох хлопців, обдертих, чорних від бруду, коротко підстрижених, жвавих.

Я не кажу, що це погано - бути таким обдертим і брудним. На полонинах іншого не треба. Якби я була на їхньому місці, то виглядала би не краще. Щось у цьому є навіть приємне: бути таким брудним і таким жвавим.

Я дала цим двом хлопцям шоколаду. Вони підійшли на безпечну відстань, обережно взяли шоколад і чемно сказали: «Дякую». Вони поважали мене, бо я була чужинкою. Остерігались мене, навіть трохи боялись, як бояться невідомої хвороби.

Я тоді, коли зустріла хлопців на полонині, була знайшла три білих гриби: великого, меншого і найменшого. Гриби також віддала хлопцям.

Важко уявити, щоб такі хлопці ходили до бібліотеки, їм не потрібні книжки, і я так само можу це зрозуміти. Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути.

А втім, мені би хотілось, щоб діти приходили до мене в бібліотеку. Якщо вони не вміють читати, я би читала їм сама. Вони би сиділи в рядок, а я би читала вголос, з інтонацією, як я вмію.

Коли десь працюєш, то хочеться бачити наслідки своєї роботи. А так - сидіти в бібліотеці, як голодний забутий привид - мене не тішить. Я приїхала сюди все змінити - навчитись бачити і жити, а таке було би продовженням порожнечі і безпліддя, з якими я народилась і з якими не хочу перейти у інші світи.

Я була малою, дуже малою.

Коли Франьо гнав попри наші ворота свою ідеально білу корову на пасовисько, я кинула в корову камінь. Камінь попав у живіт. Корова підскочила, а потім пішла далі. Бувають такі люди, які часто б’ють своїх корів, а Франьо ніколи не бив. Він її мив у бані. Гладив її, чесав, а корови чесання люблять більше за все на світі.

Тому Франева корова, яка від народження не знала, що таке батіг, патик чи камінь, сама не зрозуміла, що то було. Що я спеціально, аби зробити їй боляче, пожбурила каменем просто їй в живіт.

Я відразу сховалась за паркан, але Франьо мене все одно помітив.

- Нехай помічає, мені що до того, - казала я собі. - Він мене обдурив, а я кинула в його корову камінь. Око за око.

Я боялась, що Франьо прийде до моєї баби жалітися, тому пішла на цілий день до сусідських дівчаток, які жили в Коломиї, і так само, як я, приїжджали до своєї баби на літо. Ці дівчатка - Інна і Оля - робили капості іншим значно частіше, ніж я. Вони нишком били Іванку - свою малу і вредну двоюрідну сестру, крали в старого Федора з городу найкращі соняшникові голови, крали черешні і полуниці, хоча якраз в них черешні були найбільші і найсолодші.

У товаристві коломийських бандиток мені ставало легше забути про свій камінь. Більше того, я все дужче ненавиділа Франя, і камінь вже не задовольняв мене. Я прагнула страшнішої помсти за скрипку і за силос, який так ніколи і не привезли на вокзал.

Франьо бачив, що я плекаю в голові план помсти, але нічого не казав. Він продовжував жартувати і підсміюватися, що лютило мене ще більше.

- Через камінь, який ти кинула в корову, - казав він мені, - корова стала доїтися фіолетовим молоком. А то молоко таке смачне, якби ти тільки знала. Файно тобі дякую за камінь. Якби ти ще раз каменем фурила, то, може, молоко стало би іншого кольору і корова сі доїла геть чисто сметаною.

- Вуйку, - відповідала я плачучи, - нащо ви мене зачіпаєте?

- Ади, а що я сказав? Я тільки подякував, що ти кинула камінь, та й фертик.

У Франя на подвір'ї ріс величезний ясен з обрубаною кроною. Кожного року на той ясен прилітали гніздитися лелеки. Франьо дуже цим гордився, він казав, що лелеки не гніздяться, де прийдеться, вони ретельно вибирають собі подвір'я, на якому нема сварки і злих намірів. Франьо спеціально викинув на ясен лелекам шину від колеса вантажівки, щоб птахам було легше вити гніздо.

Одного разу, коли Франьо пас корову, я вилізла на ясен і перекинула шину з лелечим гніздом. Було літо. Ніхто з дорослих лелек в гнізді не сидів. Я спостерігала, як шина поволі перевертається і падає додолу, як раптом з гнізда випадають два великих білих лелечих яйця і летять до землі самостійно. Коли я побачила ті яйця, то ладна була за ними скочити з ясена навздогін. Все тривало кілька секунд. Мить - і два лелечих яйця з тріском падають на землю і розбиваються на друзки. Яєчний жовток, в’язкий і темний, бризкає в різні боки. Я пам'ятаю дуже добре, як воно виглядало згори, з ясена. Ці дві жовті живі плями. Я дивилась на них і дивилась, аж поки не прийшов Франьо і не зняв мене з ясена. Я боялась знову стати на землю, татуйовану тим малюнком.

Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.

Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки - ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.

В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.

У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.

Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.

Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.

Хоча сумнівно, аби вони були.

Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.

Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.

На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки - вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки - не то євреї, не то - німці.

Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.

Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.

Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».

- Вуйно Маріє, - сказала я після обіду, - ви так смачно готуєте!

- Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.

- Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.

- Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.

Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.

Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.

Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.

Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.

На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.

Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.

Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:

- Це ти?

Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.

- Варка? Ти тут?

- А де мені ще бути?

- Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…

- Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?

- Але як ти тут сама собі даєш раду?

- Тобі ж якось це вдається.

- Так, але… я не сліпа.

- Невідомо, хто з нас менше бачить.

Я мовчала.

Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.

- Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.

- Всі люди рано чи пізно вмирають.

- Тобі, напевно, дуже важко без неї.

- Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.

Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.

- Може, живи в мене? - запропонувала я. - Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.

- Не знаю, чи так буде добре.

- Буде добре!

- Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.

- Я не приїхала сюди, щоб бути сама!

- А чого інакше сюди приїжджають?

- Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.

- Як ти перезимувала? - перевела розмову Варка.

- Добре.

- Не тяжко було?

- Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.

- Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?

- Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.

Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.

- Варко, а це портрет Франя, правда?

- Правда.

- А чого він завішений?

- Мама не хотіла, щоб ти його бачила.

- А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?

- Краще не треба.

Варка замовкла і чекала, що буде далі.

- Варка, - сказала я. - Франеві фотографії у тебе, правда?

- Чого ти так думаєш?

- Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.

- Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.

- Нащо вона це зробила?

Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.

- А, це ти тут! - сказав він мені. - А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.

- Це я.

- Що, прийшла сі подивити? - Гайдук опустив рушницю. - Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.

Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.

- А ти, дитино, йди борзо до себе, бо он уже леда сі видко, - сказав Гайдук, - абись не блудила серед ночі.

- Так, я йду.

Гайдук пішов наперед, я за ним. Він витяг ключ і закрив хату вуйни Миці.

- Ади що. Я лиш закрию хату, дивлюсі, а вона знов розмикнена.

- Я думала, що це ви залишили її відчиненою.

- Та де! Замкну, а вона, певно, сама сі розмикає, чи що.

Гайдук звернув вниз, а я догори.

Вже на пагорбі я озирнулась на хату вуйни Миці і побачила у задньому вікні Варку.

Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.

Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.

Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.

Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.

Коли були коти, щури не наважувались висуватись. Шкода, що нема котів. Цікаво, що вони зараз роблять. Де вони?

- Я не можу нічого з тими щурами зробити, - пожалілася я Охримкові, - і найгірше вночі. Я вже дві ночі зовсім не сплю. Боюся, що вони будуть по мені лазити. Щури ж навіть можуть вкусити, я знаю.

- Чо ж ти раніше не казала. Я дам тобі щурячої отрути. Позасипай в нори, та й щурі зараз тобі віздихают.

- Хлопці, а ви не хочете записатись в бібліотеку?

Я вийшла аж на полонину, щоб їх знайти. Вони саме прийшли до своїх хатинок пообідати. Корів ніде не було видно, але сюди постійно долинало дзеленчання калатал, прив’язаних їм до шиї. Так корови ніколи не заблудяться остаточно. Вони ходять собі цілий день куди хочуть, дряпаються на такі неприступні скелі і узвишшя, куди я сама навряд чи дісталась би.

Ці два хлопці складають основний потенціал моєї бібліотеки, вирішила я. У селі небагато дітей. Двоє дівчаток зовсім малі, їм всього лиш чотири роки.

Захар - син Гайдука - вже дорослий. Він, якщо захоче, сам прийде в бібліотеку. А цих двох хлопців не дочекаєшся.

Хлопці подивились на мене з великою підозрою.

- Нашо? - спитали вони.

- Щоб брати і читати книжки. Я маю багато книжок. Ви можете виносити їх сюди і читати тут, коли не буде роботи.

- Я не вмію читати, - сказав один.

- І я не вмію.

- Тоді я буду вам читати. Ви будете приходити, а я буду вам вголос читати різні дуже цікаві книжки.

- У нас нема часу, - сказав один за двох. - Ми тут будемо до кінця осени. А ходити сенди-тенди тяжко.

- Я буду давати вам шоколаду. Ви ж любите шоколад?

Хлопці завагались. Шоколад - мій останній козир.

- Любимо. А ви зара не маєте?

- Зараз не маю. Але прийдете завтра в бібліотеку і візьмете.

- Нє. Завтра ми не можемо. Чорна корова може телє народити. Ми мусимо бути.

- Тоді післязавтра.

- І позавтра не можна, - хлопці замовкли.

- Чого не можна?

- Мама будуть сварити, що ми корови лишили.

Я не знала, що робити далі.

- Слухайте, давайте тоді я буду приходити сюди до вас і тут вам читати книжки.

- А корови?

- Буду з вами їх пасти.

Хлопці перезирнулися.

- Що знову? Хіба вам так буде не зручно?

- Буде зручно. Але вам то не затяжко? Відти, де ви жиєте, є куди йти.

- Я буду ходити, ви не переживайте. Мені корисно багато ходити.

- А коли ви прийдете?

- Прийду завтра. Після обіду, щоб ви чекали на мене.

- Будемо чекати. Ми зваримо вам грибну зупу?

- Тільки дивіться, щоб гриби не отруйні.

- Ми збираємо тилько білі і козарі.

- Ну то до завтра.

- Але візьміть шоколяди, добре?

- Візьму.

- Не забудьте взяти шоколяди.

В горах вже встало зовсім тепло. Ще де-не-де на схилах лежали сніги, але вони були теплими. Можна залізати в сніги з головою і не мерзнути. Сніг не танув, навіть якщо брати його на долоню або хукати на нього. Напевно, він звик до тепла, може, це був такий собі літній гірський сніг.

Я влаштувала на подвір’ї Франевої хати велике вогнище - спалила всі непотрібні речі. Дивно, але багато речей, без яких я колись не могла обходитись, тепер стали мені заважати. Вони нагадували мені щось, що залишилось далеко позаду. Тут, в горах, потрібен лише теплий одяг на випадок холодів, добре взуття, ковдра або покривало - і все. Тепер я ношу потерті джинси, футболки і светр. В мене є кілька дуже добрих светрів. Ними я по-справжньому дорожу.

Вогонь вийшов височезний. Я боялась, що в селі подумають, що Франева хата горить.

Вже потім я спохватилась - в кишені білих штанів (навіщо мені в горах білі штани?) згорів мій паспорт.

Не дуже страшно. Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким.

Вийшла на полонину навіть раніше, ніж мала. Сонце стояло високо, просто над головою. Туману не було, не було дощу, Чорногора красувалась переді мною як на долоні.

Небо чисте аж прозоре. Час від часу над горами шугають чорні ворони, яких тут чимало. Їхні крила величезні. Дзьоб гострий і з металевим відблиском. Не хотілося би, щоб цей дзьоб, коли я вмру, виклював мені очі.

В хлопчачій хатині нікого. Я тримала в торбині плитку молочного шоколаду і ту стару австро-угорську читанку за 1901 рік. Я цим гордилася. Замість того, щоб бути бібліотекаркою, я стану вчителькою, а бути вчителькою набагато почесніше.

- Агов!

Я обійшла хатину, вийшла на пагорб, але хлопців ніде не видно.

В хатині на печі смачно пах мій обід. Хлопці таки дотримали слово і зварили мені грибну зупу. В горнятку з водою стояв, - що мене найбільше здивувало і розсмішило. - едельвейс. Це був точно він, хоча я ніколи раніше не бачила едельвейсів не засушеними. Хлопці підготувались як слід. Едельвейс символізував зворотну сторону їхньої дикої гірської натури. Ця квітка росте на найнеприступніших скелях.

Я залишила торбину в хлопчачій халабуді і пішла їх шукати далі по полонині. Корови розкидано паслись, не звертаючи на мене уваги. Калатала дзеленчали, і чулося так радісно, як буває тільки в дитинстві на Великдень. Щось святе блукає цими горами.

На галявині неподалік крізь дерева, мені здалось, я побачила хлопців. Я перестала їх гукати, вирішила з'явитись несподівано. Я була впевнена, що вони радітимуть моєму приходу. Як всяких чужих людей, вони будуть мене слухати і намагатимуться показуватись кращими. Я думаю, у їхньому віці це піде тільки на користь.

Я вибігла на галявину і стала перед ними.

- Щось не бачу, аби ви чекали на мене, - сказала я.

Хлопці не відреагували. Їхні лиця чомусь такі бліді, що я їх не впізнала відразу.

- Що сталося? - спитала я.

Хлопці одночасно кивнули мені кудись позад мене.

Я почула ледь знайоме гарчання за спиною. Поволі обернулась.

П’ять або й більше вовків з ошкіреними мордами і здибленою шерстю, з широко розставленими передніми лапами, готові будь-якої миті до нападу, вишикувались поряд.

Я ніколи не бачила вовків так близько. Я завмерла і вони. Запала мертва тиша. Їхні очі блищали. Ці очі мені сподобались. У вовків дуже мудрі, хоч і хижі, очі відлюдника. Благородна постава. Якби я вибирала між псом і вовком, то вибрала б останнього. У вовка є щось дуже мені близьке. Але тоді я думала зовсім не про це.

Я згадувала те, що колись мені розповідала баба. Баба народилась в житомирських лісах серед вовків і мочарів. Вона часто розповідала, що вовки не кинуться на людину, якщо цього першою не зробить самиця. Вовча зграя під час ігор завжди у всьому слухає її. А в зграю вовки збираються тільки під час ігор, інакше не може бути, вовки - одинаки.

Я намагалась роздивитись серед цих ошкірених хижаків самку. Вона, напевно, мала би бути товстішою, але нижчою, хоча, зрештою, невідомо.

Сказати щось було страшно, бо вовки можуть відразу кинутись в напад.

Баба розповідала, що якийсь дядько з її села, перед тим як його загризла голодна зграя вовків, встиг написати на клаптику паперу власною кров'ю, що його загризла вовчиха зубами шістьох вовків.

Я дивилась вовкам просто в очі, а вони мені. Раптом я перестала їх боятися. Страх розвіявся, ніби його не було зовсім, а ці вовки - мої найкращі друзі.

- Йдіть звідси! - крикнула я вовкам.

Хлопці, очікуючи нападу, зойкнули.

- Йдіть, я кому кажу! - і підступила на крок ближче.

Вовки відступили на крок назад, але продовжували тихо погрозливо гарчати.

- Йдіть геть! - дуже голосно крикнула я і викинула руку вперед, показуючи вовкам, куди саме їм йти.

Вовки принишкли і поопускали хвости. Той вовк, що, очевидно, був вовчихою, позадкував в бік лісу. Решта зробила те саме. Дуже швидко їх не стало видно зовсім.

Аж тоді я опустилась на землю і заплакала. Все тіло трусилось від збудження і напруги, серце шалено гупало.

- Як ви це зробили? - загомоніли навколо мене бахури. - Як вам таке сі вдало?!

- Я маю з вовками свій рахунок.

- Але ви так до них говорили, ніби їхна ґаздині! Слухайте, скажіть їм, аби не брали наших овець? Вони вас сі послухають.

- Добре, скажу.

Несподівано прийшов лист від тети Софії.

Вона писала, що моїй бабі стало зле і незабаром вона збирається помирати.

Я склала свою торбину, зачинила Франеву хату і пішла вниз до залізниці.

Баба живе дуже далеко від гір. Там, де вона живе, села збудовані по-інакшому: ґрунтова дорога, а по обидва боки рядком стоять хати, одно-, півтора і двоповерхові. Хата в хату. Сусід до сусіда, межа до межі.

Бабі вже кілька років як стало гірше. Найбільше їй дошкуляли глухота і мозоль на правій нозі. Через глухоту баба перестала виходити на дорогу поговорити з сусідками, бо однаково нічого не чула з їхньої розмови, тільки казала: «Га?», «Що кажеш?»

Через мозоль вона сильно згорбилась і шкутильгала. Часто зовсім не могла ходити.

Вона спала одна в невеликій комірчині, решту кімнат не зачіпала, тільки взимку розпалювала п’єц, щоб не засиріли кімнати.

В комірчині у баби було одне вікно - між ліжком і піччю. Вікно виходило на дорогу. Баба часто стояла у вікні і визирала когось, можливо, мене.

Вона дуже любила, коли я приїжджаю. Стелила мені ліжко у великій кімнаті, ставила під двері відро, щоб я вночі не виходила пісяти надвір.

- Як мені подопікали оси цього року, - жалілася вона, - спочатку звили гніздо в стодолі, потім у шіпці, а потім, коли б ти тільки знала, у дідовому новому кожусі!

Колись у баби на подвір'ї ніколи не росла трава. Ми ціле літо товклися на ньому, як тільки можна: їздили на велосипеді, грали в футбол, кидали ножами в ціль, намальовану на стодолі, навіть копали ставок, поки дід не взяв граблі і не погнався за нами.

- А тепер, - казала баба, - трава не росте, а гуде. Я тільки скошу, а вона за ніч знову виросте.

- І ще борсуки. Вони риють на подвір'ї нори. Боюся, щоб фундамент не підрили.

Ввечері баба ходила зі свічкою по подвір'ї і посипала сіллю голови всім жабам, яких знаходила.

- Нащо ви це робите? - питала я.

- Та як, аби до хати не заскочила.

- А що буде, як заскочить?

- Буде біда.

- Яку біду можуть зробити маленькі невинні жаби?

- Та так, але то не жаби.

Баба жалілася мені на тютюновий дим.

- Де не піду, там смердить мені димом.

Очевидно, дід, з властивою йому впертістю, вмер, але курити не перестав.

- Бабко, - казала я, - давайте я заберу вас до себе в місто. Там вам буде ліпше. Будете телевізор дивитися, гуляти в парку, їсти мені варити, поки я на роботі, і мені буде спокійніше, що ви поруч.

- Е, а на кого я корову лишу?

- У вас нема корови.

- А діда на кого лишу?

- Дід вмер.

- А горобців під стрихом?

Горобці були. Вони дуже голосно цвірінькали і обкакували сходи на ґанку.

- Скоро і мене не буде, одні горобці під стрихом будуть чиркати.

Баба завжди вимикала мені на ніч світло. Я лежу в ліжку, а вона стоїть біля вимикача.

- А тобі як? - питає баба. - Маєш якогось кавалера?

- Маю.

- Як називається?

- Іван.

Не б’є тебе?

- Не б’є.

- Ну та й файно. Я вимикаю світло, добре?

- Добре. На добраніч.

- Доброї ночі. На двір не ходи. Маєш біля дверей відро. Пісяй туди.

Баба живе посередині села. Від каплиці ще треба пройти два кілометри.

Тета Софія, яка написала мені листа, живе ще далі, за три хати.

Я йшла дуже швидко. Як маєш якихось старих родичів, то, коли нарешті наважуєшся їх провідати, йдеш дуже швидко.

Ще один поворот дороги, церковна вуличка вправо, і вже бабина хата.

З цього місця - від церковної вулички - бабину хату вже видно. Можливо, баба стоїть у вікні. Чого я так довго до неї не приїжджала?

Я здалеку це побачила: бабина хата зникла. Хата Митра Михальчука, хата Данила, а далі, де мала бути бабина - порожнє місце. Голо.

Я чимдуж кинулася туди, побігла. Данило стояв на дорозі і, помітивши мене, тільки скрушно покивав головою.

- Що ви киваєте головою?! - крикнула я Данилові. - Скільки разів бабу довбали за стежку! І за горіхи, які падали на наш город! І за паркан, на який я вилізала, щоб підглядати за вами!

Я відчинила хвіртку. Стайня, стодола, шіпка і курник там, де завжди. А хата зникла, ніби її і зовсім ніколи тут не було.

- Бабо! Бабко!

Я сіла на те місце, де мала би бути бабина комірка, а в комірці - її ліжко, і сиділа до вечора. Бо я знала, що сталося, тільки не могла повірити, що таке буває. Хоча, чесно кажучи, в таке повірити куди легше і простіше, ніж у те, що ми думаємо, що є смерть.

- Ади, бабі стало гірше, - розповідала тета Софія, - вона впала вранці з ліжка, коли вставала. їй паралізувало лівий бік. Я написала тобі письмо, щоб ти швидше приїхала. Баба тільки це й казала, щоб ти приїхала. Баба казала: але не знати, може, має якусь пильну роботу, що так довго не приїздить. Чекала тебе майже місяць. Певно, письмо довго йшло.

- Я вчора його прочитала! А далі що?

- Далі вона звечора відправила мене до себе. Сказала, що не треба з нею сидіти, вона хоче побути сама. Я пішла. А зранку це сталося. Я якраз несла їй ріденьку зупу, бо баба тільки зупки могла їсти. Підходжу і бачу, що звіявся страшний вітер. Небо почорніло, але так, що тільки над бабиною хатою. Я такого ніколи не виділа. Вітер був такий, що закручувався колами. Бабину хату підняло і понесло догори. Це не тільки я бачила. Бачили всі сусіди. Злякалися всі страшно. Старі жінки репетували, що настав кінець світу. А бабину хату разом з бабою понесло ген-ген догори, в небо, а потім нараз все стихло. Що то таке було?

- Може, смерч?

- Та казали, що то міг бути смерч, але аби тільки одну хату взяло, а інші навіть не зачепило?

- То був тільки бабин смерч.

Я переночувала в тети Софії, а зранку пішла назад. Тут мене нічого не тримало. Не було ні хати, ні могилки на цвинтарі. Невідомо, де зараз перебуває баба і її тіло.

Бабі пощастило дістатися з землі просто на небо. Там вона собі далі живе у своїй хаті, в комірці з вікном, з якого тепер, можливо, видно набагато більше, ніж одну дорогу.

Йшла бабиним селом геть і думала, що ніколи більше сюди не приїду. Хоча тут колись мені було добре. Тут я була по-справжньому, по-дитячому щаслива.

Баба дозволяла робити мені все що завгодно. Боялась за мене, прала мені одяг, готувала зранку смажені яйця з сиром, сметаною і часником.

Баба казала мені:

- Лишайся тут. Ади, скоро виноград дійде. Є молоко і сметанка. Є се-то.

У баби був такий пес, що їв свинячий чир. Їв качани від вареної кукурудзи, целофан, в яким загортали ковбасу, карамельки, хліб з смальцем, хліб з цукром, хліб без нічого. Пес вмів стояти на задніх лапах, як людина.

Тоді для всього навколишнього я була справжнім катом.

Оси стали першими моїми жертвами.

Це не справжні оси, а мурахоподібні, і тому якось особливо шкодувати їх не доводилось.

Мурахоподібні оси жили в землі перед бабиною хатою. Виривали передніми лапками у ґрунті маленькі нірки, довгий час кружляли над нірками, а тоді пірнали в них, і звідти стирчала тільки голова.

Я набирала в горнятко криничної води, стерегла, коли якась нещаслива оса тільки залізала в нірку, і відразу по її слідах заливала нірку водою. Як правило, оса, мов ошпарена, вилітала зі свого житла і більше на моє подвір'я не поверталась. Але часто так бувало, що оса залишалась в нірці назавжди. Я уявляла, як вона захлинається водою, і ставало моторошно.

Моя баба в цей час займалась чимось подібним, але чатувала не біля нірки, а цілої нори, не на осу, а на крота, не і горнятком, а з відром води.

- Диви, як кертина риє, - казала баба і бігла за відром з водою.

Рило найчастіше біля курника або біля літньої кухні. За годину могло нарити кілька купок свіжої землі. Це було схоже на виверження мініатюрного вулкана.

Баба раптово розгортала купку рискалем і заливала нору водою. Вона лила і лила, але нора не затоплювалась. Кринична вода зникала десь в надрах планети, можливо, стікала в ґрунтові води, а можливо, осатаніла, підземними тунелями наздоганяла переляканого, захеканого і сліпого крота.

Дід боровся з кротами безводним способом. Він по-бойовому вигукував «Зараза!» і бив з усієї сили рискалем по центру наритої купки. Пересікав кротові голову навпіл. Ще дід любив сидіти під горіхом на лавці і кидати костуром курям по ногах. Кури панічно діда боялись. І навіть коли дід помер і змінилось кілька курячих поколінь, кури кидалися навсібіч, якщо хтось тільки торкався до якоїсь палиці.

Далі настала епоха мушиної інквізиції. Я з півлітровою банкою ходила навколо хати і ловила мух. Мухи дуже любили в спекотний полудень сідати на пофарбований шалюнок. Я полювала на самок, бо в них були товсті смугасті черевця, а в самців черева зовсім не було. Самці мене дратували, а до самок я мала особливий гінекологічний інтерес.

Піймані банкою мухи надавались до найрізноманітніших трюків. Можна було відривати їм крильця і використовувати як мурах; можна було обв'язувати їм навколо голови шовкову нитку і пускати, нехай політають.

Мухи були дурними і добрими. Вони дрібно какали на бабині вишиті наволочки і простирадла, і баба на це завжди нарікала, бо мушине какання не відпиралось.

Дід вбивав мух саморобною ляпавкою. Деколи цілий день ганявся за ними по комірчині.

Баба виганяла мух з літньої кухні гіллям ясена, бо вони топилися в слойках кислого молока.

Потім я будувала на подвір'ї цвинтарі для мурашок. Все на цвинтарях було справжнім: і мертвість мурах, і хрести, і навіть лавочки коло могилок. Цвинтар огороджувався парканчиком. Мурах вбивати вдавалося зовсім легко, бо вони дуже маленькі, вистачало тільки притиснути їх нігтем до землі. Часто мурашки оживали і вилізали зі своїх могил. А інші, чужі, живі мурахи прилізали до цвинтарів пом'янути родичів і знайомих.

Багато років по тому мурашина помста мене наздогнала. Великі чорні крилаті мурахи оселились в бабиній хаті під підлогою. Ввечері я вмикала в кімнаті світло, і вся хата кишіла ними. І підлога, і фіранки, і моє ліжко. Так мурахи вигнали мене з бабиної хати.

Єдине, за що я зовсім не відчуваю вини, то це за колорадських жуків, дорослих і личинок. їх я спалювала як середньовічних відьом. Наколювала на тонку гостру. гілочку і підсмалювала. Дорослі жуки дуже добре горіли. Яскраво спалахували і поволі тліли, обвуглюючись. Особливо гарно спалахували з’єднані задами самець і самка.

Баба, за своєю природою зовсім не жорстока, до колорадських жуків так само не виявляла найменшого жалю. Вона збирала їх відрами, заливала водою і щільно прикривала накривкою. Жуки квасились у відрі тижнями.

Вода ставала темно-коричневого кольору і смерділа, як гноївка. Цим розчином баба щедро поливала бадилля і картоплі, бо вважала, що ним можна вбити або принаймні відлякати тих жуків, які ще залишались раювати на плантації.

Дід переживав свою образу на колорадських жуків мовчки і апатично. Жив так, ніби їх не було зовсім. Він пам’ятав і завжди згадував ті часи, коли за пійманого жука давали мотоцикл.

Я ніколи не відривала крил метеликам і птахам.

Одна маленька сорока постраждала, навпаки, через мою надмірну до неї турботу. Вона ще не вміла літати і випала з гнізда. Я взяла її до себе, поселила в ящик з-під картоплі і дуже довго намагалась напоїти коров’ячим молоком. Сорока, зціпивши дзьобик, нічого не хотіла брати до рота. Я накрила ящик дошкою і пішла спати. Довго спала. Можливо, задовго. Сороки прокидаються до схід сонця, казала баба. Вони любили бути першими, хто його побачить. Моя сорока, напевно, також прокинулась рано, чекала-чекала сонця, а сонця не було. Вона дуже злякалась, і змерзла, і голодна, і мами не було. Словом, коли я прокинулась о дванадцятій годині дня, сорока вже була мертва.

Ще був великий чорний кіт Циган, якого я пеленала, як маленьку негритянську дитину і гойдала в кошику на дереві. Кіт тікав в ліс, як тільки я переступала територію бабиного маєтку.

А потім він з’їв отруєного щура і так само здох.

В кінці села, біля каплички жив Франьо. Той, якого я знала в дитинстві. Який грав на баяні і купав свою корову у бані.

Похилена хатка з колодкою на дверях. Дрібний зелений парканчик зі штахет тепер став чорним, мені по коліна. Кропива вигуділа аж до стриху.

Колись ця хата була чистою і чепурною. Франьо дбав за своє житло з не властивою і селу, і чоловікові педантичністю.

Біля дверей в нього росла ялинка, яку він кожного Різдва святково прибирав і засвічував.

Зайду, думала я, тільки подивлюсь. Все-таки зараз я живу в хаті, яка також належала Франеві, тільки іншому. Зв’язок очевидний, хоч розтлумачити його важко.

Я заледве відкрила хвіртку на подвір'я. Хвіртка приросла до землі. Сюди дуже довго ніхто не навідувався.

Той ясен, на якому гніздилися лелеки, розрісся на півнеба. Але без лелек.

- Франю, вибач, що я перекинула лелече гніздо, - сказала я.

Тиша і мовчанка.

Раптом я побачила, що одне вікно хати відчинене навстіж.

Як таке могло бути, якщо сюди ніхто не ходить?

Я підійшла до хати і зазирнула через вікно всередину.

Всюди павутина і пилюка. І шість пар дуже знайомих мені блискучих зеленкавих очей.

- Коти?! Ви тут?! Що ви тут робите?

Це були мої коти. Мої милі дикі котики. Вони впізнали мене і радісно заметушились, попіднімали пухнасті хвости і повсідались в рядок на столі.

- Як ви тут опинились?! - я не могла в це повірити. - Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!

Коти сиділи і мовчки на мене дивились.

Йдіть звідси! Що вам тут робити?

Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.

Я кинула ще один камінь і знову не попала.

Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.

- Ану, ти! - крикнула вона. - Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!

Я мовчала.

- Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!

- Це моя хата, - сказала я.

- Яка твоя? Таже це Франева хата.

- Я онука його рідного брата.

- Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. - Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.

- Це неправда. В нього був брат!

- Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, - бо зараз як озьму ломаку!

На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.

- Що за молодіж пішла! - ґелґотали вони між собою.

Я вийшла на дорогу і пішла собі.

Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:

- Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!

- Якась сумашедша!

- Авантюристка! Я таких вмію видіти.

- Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!

- Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!

- Таке молоде, а вже таке хитре!

- Я її колись туткі видів.

- Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!

У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.

Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.

В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала - головне, щоб бабі було добре.

Кремезний сивий чоловік з довжелезною бородою сидів на лавці навпроти мене. Він довгий час пильно мене вивчав.

- Далеко їдеш? - нарешті озвався він.

- В гори.

- А куди саме?

- В Дземброню.

- Туристка?

- Ні, я там живу.

- Щось ти не виглядаєш на горянку.

- З чого ви це взяли?

- По лицю бачу. По очах. По них не видно, що ти від малої на гори дивишся.

- А що по них видно?

- Видно, що ти трохи напуджена.

- Вуйку, - дуже відверто і дуже тихо заговорила я, - мені здається, що мною граються.

- Хто тобою грається?

- Не знаю, хто чи що, але воно погане. Якісь чорти. Якась чортівня навколо, - я заплакала.

- Дитино, ти злий собі на віск, тай то мине. Я так завжди роблю своїм онукам - і вони нічого не бояться.

- Я не вмію.

- А що тут вміти. Ти злиєш на віск, і воно тобі покаже, чого ти боїшся. А коли знаєш, чого боїшся, - вже легше.

В Делятині дід вийшов, а я поїхала далі.

Біля Франевої хати на мене чекав Охримко. Я була страшенно рада його бачити.

- Ти кудись їздила? - спитав він.

- Так, до своєї баби.

- І як баба?

- Добре. Живе собі.

- Ну, добре, що добре.

Охримко сів на ґанку і закурив люльку. Я сіла поруч і закурила Marlboro.

- А я тебе дожидаюсі, аби казати не дуже добре.

- Що казати?

- Та таке тут сі стало не дуже добре?

- Хтось знову вмер?!

- Нє, всі слава Богу живі. А чого ти подумала, що хтось вмер?

- Просто.

- Та таке, що не дуже файне. То правда.

- Кажіть вже, вуйку.

- Мами тотих хлопців, що ти до них ходила на полонину книжки читати, прибігли до голови сіліради на шкандаль.

- А що вони хотіли?

- Кричали, що ти бахурів зводиш, забиваєш їм голови дурницями.

- Якими дурницями?

- Я в то не вірую. Таже я тебе добре знаю. Ліпше, як тоті дурні баби, але вони мають добрих синів, та й боєсі за них.

- А що вони казали?

- Казали, що ти бахурам крутиш голови. Вони в тебе повлюблялися чи що. Драпаютьсі по скелях, аби тобі едельвейсів понаривати. Єдин впав зі скелі і поламав ногу.

- Поламав ногу?!

- Та й добре, що лишивсі живим. Я нічо не кажу. То бахури. А ти файна і мудра. Вони могли повлюблятися, хіба в тому є який гріх?

Я мовчала.

- Але баби ще всіляке говорили.

- Що ще?

- Казали, що ти їм відьомські фокуси показуєш. Що ти вовками ґаздуєш, а вони всьо слухають, що ти їм тільки скажеш.

- Це неправда. То вийшло випадково. На нас була минала зграя вовків.

- Та я такі так думаю, що неправда. Ще казали, що ти донага перед бахурами сі роздягала і ставала то котом, то жабою, то мотилем.

- Це все неправда!

- Та всі так думають. Але той бахур, що впав зі скелі, мав горячку і всьо своїй мамі уповів. А та побігла до інших, а ті вже разом до Івана, і давай кричати, що їм не треба такої бібліотекарки, яка бахурам голови крутить і шоколядою задобрює. Іван - чоловік погідний, шкандалі переносить тяжко. Він прийшов до мене, бо я тагі знаю тебе ліпше всіх, і просив мене, аби я тобі переповів, що вже не треба до бібльотеки ходити.

- Як?

- Так мені сказав, а я що мав робити? Іван в тоті небилиці также не вірить, але не хоче мати з дурними бабами дочинінє. І на полонини до бахурів аби-с більше не ходила, так сказав. А клуч від бібльотеки дай мені.

- Вуйку, невже це все правда?

- Не знаю, як що, але за клуч - правда.

Я зайшла до хати, взяла з підвіконника ключ від бібліотеки і віддала його Охримкові.

Охримко встав і ґречно попрощався.

- Доньцю, аби ти знала, що я в то всьо не вірую. Я вірую тобі, бо ти дівка не така. Ти приходи до нас на обід завтра. Ціня тебе дуже припрошувала. То як, прийдеш? Щоби я знав, що казати?

- Дякую вам, прийду обов'язково.

- Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.

Напевно, я трохи захворіла, вперше, відколи приїхала в гори. Піднялась температура, паморочилось в голові, руки і ноги зводили судоми.

Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.

Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.

- Відпустіть мене, - прошусь я, - куди ви мене везете?

- Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, - відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.

Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.

І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.

Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.

- Я бачу, ти трохи слаба, - казала Варка.

- Тобі так здається. Я просто мало сплю.

Варка гладить мене по голові, як малу дитину.

- Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.

- Він її не любив, а казав, що любить.

- Хіба за таке вбивають?

- Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.

- А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?

- Таке знаєш.

- Варко, скажи мені правду, ти відьма?

- Хто тобі таке казав?

- Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?

- Яким хлопцям?

- Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?

- Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.

- Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?

- Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.

- Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.

- Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?

- Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!

- Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.

- Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.

- А ти ні в чому не хочеш зізнатися?

- Я? В чому мені зізнаватися?

- Чого ти тут заперлась?

- Просто.

- Хіба? Я все про тебе знаю.

- Звідки?

- Ти ж сама сказала, що я відьма.

- Йди геть! - кричала я. - Це не ти відьма. Це я відьма!

Я не вмію зливати на віск.

Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.

Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.

Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.

Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.

Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.

Але де?

В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.

Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.

Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.

Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.

Хата, як я і думала, відчинена.

Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.

Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.

- Чого смієшся? - сказала я. - Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.

Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.

Так, як я і думала.

Портрет не Франьовий.

- Тобі страшно? - запитала Варка.

- Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!

То був мій портрет.

- Холєра.

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.

Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.

Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.

Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.

Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.

- Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?

Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.

- Знаю.

- Де?

- А ви турист?

- Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.

- Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.

- Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.

- В мене вдома є вода. Це недалеко.

- Ви тут живете?

- Живу.

- Живете сама?

- Сама.

- І не боїтесь?

- А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.

- Ви відьма, я так розумію?

- Найсправжніша.

Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.

Я рушила вниз, він - за мною.

- А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.

- Варка. А вас?

- Мене Іван.

- Дуже приємно.

- Варка - це скорочено від чого?

- Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.

Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.

Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.

- Я дуже хочу пити, - сказав турист. - Вода закінчилась вранці.

- На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.

- Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.

- А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?

- Ні, навпаки, хотів когось знайти.

- Кого?

- Вас, наприклад.

- Мене знайти дуже важко.

- Я ж знайшов.

- Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.

Ми підійшли до Франевої хати.

- Ось тут я живу. Це моя хата.

Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.

Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.

Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.

- А це все ваші фотографії? - крикнув він мені з кімнати.

- Які фотографії?

- Ну, ці всі, на стінах, на столі.

Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.

- Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.

Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.

- Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.

- А це хто?

- Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.

- А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?

- Де?

- Тут, з якимось дідом.

Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.

- Місцевий житель? - турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.

- Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.

- Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!

- Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.

Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.

- Дякую за воду, - сказав він на прощання.

- Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.

- Хіба не захочу.

- Це одне і те ж.

Як тільки він зник з виду, я знову кинулася переглядати фотографії. їх було дуже багато. Деякі старі, деякі зовсім нові, зроблені на сучасному фотопапері. Знимки зі мною були найдивніші. На всіх знимках я дивилась в об’єктив фотоапарата і усміхалась тому, хто фотографував.

На деяких знимках я була там, де насправді ніколи не була. Наприклад, на березі Несамовитого озера. Я впізнала його по Варчиних описах. Чорна вода з високими неприродними хвилями, як буває тільки на морі. Я сиджу на березі і усміхаюсь тому, хто фотографує.

Вже вечоріло. Я поскладала всі знимки на купку і сховала їх у шухляди столу. Не хотілося зайвий раз їх бачити.

Перед остаточними сутінками під вікнами хати знову з’явився турист з рюкзаком.

- Вибачте, що я вдруге вас турбую, - сказав він. - Я запізно спустився. Не зміг нічим вибратися з Дземброні. Може, дозволите у вас переночувати? Завтра зранку я піду.

- У вас хіба нема намету?

- Є.

- Чого ж не розклали його десь в долині, а знову піднімались до мене?

- Щось не подумав про це.

- Напевно, мої чари вже подіяли.

- Я вирішив так само і не опирався.

- Будете спати на подвір’ї чи в хаті?

- В хаті.

- На підлозі чи на ліжку?

- На ліжку.

- А я де буду спати?

- Зі мною.

Я роздягнулась у темряві і залізла під ковдру. Він зробив так само.

- Я не вимагаю багато, - сказала я.

- А я і не зможу дати багато.

Він спочатку лежав скраю ліжка, потім поволі почав підбиратись в мій бік. Ставало все тепліше і затишніше.

- А чого ти би хотіла? - спитав він.

- Щоб ти ненадовго полюбив мене. Але по-справжньому.

- Хіба можна по-справжньому любити не довго?

- Чому ти сумніваєшся у всьому, що я кажу?

Ми кохалися, поки не зійшло сонце. В горах сонце сходить дуже швидко. Коли воно вже високо, спати найприємніше.

- Ти перша жінка, з якою я любився без «я тебе люблю».

- То скажи це зараз.

- Я тебе люблю.

- Не надовго, але по-справжньому?

- Так не буває.

- Якщо буває любов довга, але не справжня, то буває і така, якої я хочу.

Коли ми заснули, сонце висіло просто над Франевою хатою. Чорна гора втратила голову, подумала я, але так, без голови, вона ще вища.

Зранку, коли я ще спала, він зготував мені сніданок із залишків свого туристичного походу і приніс до ліжка.

- Я думала, тебе вже нема, - сказала я, розплющивши очі. - Тобі треба поспішати, бо можеш спізнитись знову.

Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому.

Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гойдалці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.

- Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром п’ють тільки над морем.

- Колись Карпати були морем.

Вітер свіжий і вологий. Мені навіть здалося, що я чую шум прибою.

- Я трохи хворіла останнім часом. Мала гарячку.

- Просто за тобою ніхто не доглядає. Жінок в горах треба оберігати від хвороб, диких звірів і блискавки.

- Тепер ти будеш мене оберігати?

- Буду. Якщо ти мені щось розкажеш про себе.

- А що тобі розказати?

- Я зовсім не знаю, яка ти.

- Така, як і інші.

Ром стікав моїм горлом вниз, ніби в море. Він солодкий. Дивно, що море, навпаки, солоне. Мало рому ще випито.

- Я нічого не пам'ятаю.

- Як то не пам’ятаєш?

- Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.

- Ти тут жила завжди?

- Завжди.

- А де твоя мама?

- Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.

- А ти чому не поїхала з нею?

- Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.

- А про мене тобі нічого не цікаво дізнатись?

- Ні.

- Я тобі зовсім не цікавий?

- Ти мені дуже цікавий.

- Ти дуже гарна.

- Ти теж.

- Я залишусь з тобою.

- Залишайся.

- Я не надовго.

- Я знаю.

- Я тебе люблю.

- Дякую.

Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.

Він засував свою руку мені під голову, і зранку дуже муляла шия. Я тікала від його руки, скорчувалась калачиком десь скраю, копалася уві сні, а він серед ночі тяг мене до себе, просував руку під голову і притуляв все міцніше і міцніше.

- Мені важко спати на твоїй руці, - скаржилася я.

- Нічого, скоро звикнеш.

Я справді звикла. Тепер я вже сама вкладаюсь на його руці, або на грудях, і так сплю цілу ніч. Я думаю, чоловіча рука під головою в жінки - це акт приручення. Або випробовування на підходящість. Мій вигин між шиєю і головою збудований якраз на його руку.

Дивно, що я так легко прийняла його запахи: поту і сперми. Легко прийняла його гнилі кутні зуби і жирну шкіру на спині. Легко прийняла його великі коричневі родимки, розкидані по всьому тілу.

Деколи, коли він задумано сидить на східцях Франевої хати, я так само легко даю йому спокій. Щось роблю або кудись йду.

Ми кохаємося два рази на день, іноді три, але ніколи не було так, щоб менше.

Коли я відходжу надто далеко від хати, він вже гукає мене або просто мовчки йде слідом.

Деколи я спеціально ховаюсь.

Деколи тікаю.

Завжди ходжу гола або загорнута у плед.

Він попідсипав у дірки підлоги отруту, і щури зникли назовсім.

Відремонтував східці і вікна, ліжко (щоб не скрипіло), креденець (щоб зачинявся), мене (щоб була щаслива).

- Ми могли би обробити невеликий городик, - сказала я. - Коли прийде зима, ми будемо мати свої овочі. Можна посадити картоплю, квасолю, моркву, цибулю, буряк. Кукурудза тут рости не буде, зависоко.

- А скоро прийде зима?

- Не знаю. Може, за місяць, може, за два. Кожного року по-різному.

- Я не уявляю, як в цій хаті можна перезимувати.

- Я ж якось зимувала. І всі якось зимують.

- Я не хочу якось. Хочу, щоб було добре.

- Буде добре. Перезимуємо, як ведмеді у барлозі.

Я ніколи в нього нічого не запитую, бо якщо вже почну, то доведеться спитати, коли він думає лишити Франеву хату, а отже, і мене.

Коли я цілую його в плече, коли чую, як він по-дитячому пахне, як спить, коли він щось робить, а я спостерігаю за ним ззаду, - то питаю сама в себе: коли? коли він захоче лишити? І сама ж відповідаю собі під ніс: ніколи.

Скоро буде четверта зима, як я тут. Другу зиму я не проспала, а прокохалася. Третю теж, але було холодно - пічка стала погано гріти. Ця зима обіцяє бути зовсім холодною.

Моє волосся відросло майже до пояса. Почорніло. Мені здається, я справді трохи подібна на Варку. Хоча я її вже майже не пам’ятаю.

Цілими днями я бачу тільки його. Бачу по-всякому: голого, одягненого в сорочку, одягненого в кожух, куплений у Яреми за сто гривень. Добрий кожух, на овечому хутрі. В цьому кожусі він не мерзне. Деколи, коли мені дуже холодно, я залізаю до нього в кожух і Іван так на собі мене носить.

Часто мені дуже холодно, навіть коли в горах найсправжнісіньке літо, і я ніяк не можу зігрітись.

- Це все цей вітер, - кажу я.

Вітер якийсь дуже пронизливий і неприємний. Він навіває на мене неймовірну тугу. Мені стає зимно серед цих холодних і гордих гір, серед цієї нескінченної любові. Найгірше, що і гори, і любов мають свій кінець. І я знаю, що за цим кінцем нема остаточного кінця: за горами рано чи пізно знову виростуть гори, інші, нижчі

або вищі, але гори. З любов’ю так само. Тільки я не хочу дійти до кінця. Мені добре так - не доходячи. Перед самими дверима я можу прожити решту днів, так двері і не відчинивши.

В селі нічого не змінилося. Дехто трохи підріс, дехто навпаки зістарівся і помер. Я ще поки залишаюсь тою самою.

Кожного дня кажу чоловікові, що люблю його. Деколи по кілька разів це кажу. Я не знаю напевне, чи кажу правду. Здається, що правда не має значення. Головне, казати це мені не важко. Я кажу:

- Я тебе люблю.

- І я тебе дуже люблю, - відповідає він і продовжує різати помідори на салат.

Мені тепло з ним. Я могла би бути його тілом. В його тілі. Я знаю, що він зараз скаже, і радію через це.

Я знаю рельєф його профілю. В нього великий пухкий ніс з родимкою між бровами. Цей рельєф нагадує мені Чорногірський хребет.

Ми обробили городик і маємо з нього небагато овочів. Зовсім не багато, бо господиня з мене, чесно кажучи, ніяка. Рослини вмирають, коли я починаю доглядати за ними. Зате кропива росте добре. І чистотіл. Я обмастила чоловіка соком чистотілу, і він кілька днів ходив з жовтими плямами.

- Це не бородавки, а родимки, - обурювався він, але мовчки терпів.

- Звідки ти знаєш, може це такі бородавки.

- Тобі що, вони настільки неприємні, що ти хочеш їх позбутися?

- Я люблю кожну з них.

Я цілую кожну родимку на його тілі - рівно 73.

Він нічого не каже - я нічого не питаю.

Деколи вночі я з жахом прокидаюсь від того, що його нема поруч. Я вибігаю надвір - він сидить на східцях і курить.

- Не можу заснути, - каже він. - Ти спи.

Я повертаюсь в кімнату, але не сплю, тільки вдаю, що сплю. Він повертається, лягає в ліжко і міцно мене обіймає. Ми мовчки лежимо в темряві, і я знаю, що він далі не спить. Я не сплю. Ми обоє дивимося в темряву і мовчимо.

- Ця зима обіцяє бути холодною, - каже він, - треба щось робити з пічкою, інакше ми позамерзаємо.

- А що можна з нею зробити?

- Здається, нічого.

Ми зібрали величезний гербарій всіх рослин, які тут знайшли.

Ми врятували життя ведмежаткові, яке, напевно, заблукало і не знало, як повернутись додому. Ми забрали його до себе, а потім, через два дні, за ним прийшла його мама.

Ми нафотографувались і накупались в Дземброні.

Ми кинули курити сигарети і стали курити люльку.

Ми кохались по-всякому.

Ми двічі разом перезимували.

Ми завжди кажемо: ми.

Коли мені зовсім холодно, він закутує мене у свій кожух і теплі плетені шкарпетки і бідкається, що, напевно, в мене вселився дух вітру.

- Що це означає? - питаю я.

- Не знаю, побачимо.

Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.

Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.

- Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.

- З ким?

- Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.

- А хто тепер працює бібліотекарем?

- Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.

- Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?

- Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?

- Є різні люди.

- Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.

- Що казали?

- Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?

- А баби що на це казали?

- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.

Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.

- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.

- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.

- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.

- А як вуйна Ціня? - питаю я.

- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?

- Вуйна Ціня дуже смачно готує.

- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.

- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?

Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.

- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.

- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.

- Хто вернувся?

- Таже брат твій к тобі вернувсі.

- Який брат?

- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.

- То це Іван за мене випитував тоді в селі?

- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.

Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.

Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.

- Мене нудить, - сказала я.

- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.

- Напевно, не треба було.

Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.

- Може, купимо телевізор? - пропоную я.

- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?

Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.

- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.

- Що це таке?

- Літальний апарат.

- Ти хочеш літати?

- Тут літати було би дуже приємно.

- А що для дельтаплана треба?

- Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.

- А де ми візьмемо парусину?

- Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?

- Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.

- Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.

- Куди ходжу?

- Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.

- І що я робила? Може, хотіла в туалет?

- Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.

- Нащо?

- Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.

- Я такого не пам'ятаю.

- Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.

- І довго я стояла на горбику?

- Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.

- А що, був ще хтось біля мене?

- Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.

- Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?

- Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.

- Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?

- Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.

- Це неправда. Тобі приснилось.

- Таке не могло приснитись.

- Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?

- Не може.

Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.

Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.

Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.

Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч - татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.

Коли я влаштовувала вдома для родичів показові виступи моди, то ніколи не вдягала мамину весільну сукню - татова шинель притягувала мене значно більше. В шинелі я не могла ступити кроку, так багато вона важила. Я чіпляла собі на волосся татові військові ордени, що лежали в кутику шафи, в розмальованій фабричній шкатулці.

Уві сні моя весільна сукня зовсім не схожа на мамину. Вона була кльошева і тільки до колін, що мене дивує найбільше. Я ніколи не зустрічала коротких весільних суконь. На ногах я мала чорні лаковані туфлі на високих підборах. Я бігла по сну якоюсь бетонованою доріжкою в лісі чи парку, і мої підбори голосно дзенькотіли.

Потім з’явилось кукурудзяне поле, і я блукала ним у своїх накрохмалених шатах, ніби хотіла там когось знайти. Кукурудзяні стебла були далеко за мене вищі.

Я підійшла до невеликого озерця і зустріла на його березі свою бабку. Вона по коліно не мала правої ноги.

- Бабко, що ти тут робиш? - спитала я.

Бабка усміхалась мені, як вона це насправді завжди робила, і продовжувала довжелезним патиком з берега прощупувати дно озерця.

- Бабко, що ти там шукаєш?

- Донько, я шукаю дуже дорогоцінну річ.

Колись баба часто таким довгим патиком промацувала дно криниці. В криниці час від часу, систематично, топились відра, поливані горнятка, глечики. Довжелезним патиком баба витягувала їх з криниці. Я думаю, багато що їй витягнути не вдалось.

- Може, я тобі допоможу? - запропонувала я. - Мені здається, я знаю, де лежить та річ, яку ти шукаєш.

Я вказала бабі рукою, де треба шукати. Баба тикнула туди патиком і справді витягла з води якийсь невеликий пакунок, обметаний тканиною і мотузками.

- Що це? - спитала я.

- Це - Горопець.

- Горопець?

- Ти його знайшла, тому забирай собі.

В кімнаті я розгорнула пакунок. Всередині була якась старовинна ікона чи портрет жіночки, якої я ніколи раніше не бачила. Жіночка на голові мала хімічну завивку, а над верхньою губою густі чорні волосинки, ніби вуса, як то буває в старших жінок з переважними чоловічими гормонами.

- Це дуже дорогоцінна річ, - сказала я.

- Що ж тут дорогоцінного? - здивувались всі присутні.

Я розгорнула краєчок тканини, в яку була замотана ікона, і знайшла там цілу купу рожевих діамантів.

- Бачите!

Діаманти мали ідеальну ромбічну будову. Вони блищали так сильно, що присутні мусили зажмурюватись.

Діаманти треба було вставити у крихітні спеціальні отвори на іконі по чотирьох кутах і в центрі.

Я повісила ікону з діамантами на вхідні двері назовні, і діаманти заблищали на всю вулицю. З усіх сторін до ікони поприбігали прочанки з прозорими шифоновими хустинками на головах. Вони кричали:

- Це ж Горопець! Це Горопець!

Я стояла на дверях у весільній короткій сукні і дуже гордилась тим, що Горопець належить мені. Його треба оберігати, вирішила я, щоб хтось не поцупив діаманти.

- Якщо Горопець належить тобі, - сказала одна прочанка, - то тільки тобі одній він вкаже, куди не треба йти.

- Як це? В мене сьогодні весілля.

- Тим більше. Подивись в той бік, куди дивиться ікона. Туди, куди вона дивиться, тобі не треба йти.

Я подивились в той бік, куди звернута Горопець - кудись позад себе, але нічого там не побачила, крім Івана.

- Іване, що там? - спитала я. - Що в тому боці, куди дивиться Горопець?

Я думаю, чи я змогла би тепер знову бути сама серед гір. Якби він зібрав свої речі і поїхав. Або залишив свої речі всі як є і поїхав. Чи я пустила би його. Що би він мені сказав. Що я би сказала. Чи плакала. Чи бігла би за ним, тримала би його за сорочку. Як би я далі жила і чи жила. Його рюкзак лежить за дверима в кухні. Ще досі повністю не розкладений, ніби завжди напоготові. Я ненавиджу цей рюкзак так, як ніколи і ніщо не ненавиділа.

Коли я приїхала сюди, то вже була змирилася з собою. Заспокоїлася. Зжилася з тим, що буду сама аж до кінця або до того моменту, поки не вирішу протилежне. Найголовніше, що мені було легко вирішувати. Я переходила з часу в час без особливих зусиль, не переживала, що буде завтра, бо навіть найгірше, що могло статися, мене не лякало. Я відчула, що все минає, а якщо не минає, то швидко мине, і мине гарно. Було приємно спостерігати за проминанням. А тепер я не хочу змін, боюся їх, і події самі повстають проти мене. Те, чого я боюся, рано чи пізно трапиться.

Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну.

Раніше, дуже давно, ще в попередньому житті, навколо мене було багато людей, так що неозброєним оком важко було роздивитись самотність. Я залишила попереднє життя, бо мене дратує видимість.

Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.

Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його.

Я би хотіла не змигнути оком, коли це станеться. Навіть не помітити його відсутності. Так само радіти новому дню, як дню вчорашньому. Не брехати собі, але і не мучитись від правди.

Я би хотіла перестати хотіти.

Коли він піде, я би хотіла продовжувати бачити світ, з якого він щойно вийшов. Здається, я розумію, чого Варка осліпла. Світ за очі.

- Коли ти вийдеш, я побіжу за тобою, буду плакати, просити, благати, кричати, а потім вб’ю тебе і осліпну, щоб продовжувати бачити тільки тебе.

Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.

- Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.

- А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою! - аж тоді я заплакала.

- Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.

- Мені не було смішно, бо я вам повірила!

- Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!

- Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.

- Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.

- Нащо? Нащо ви завжди брешете?

- Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.

- Бачите, я не сміюсь!

- Ну то, напевно, ти не дитина.

Франьо витер мені очі і дав склянку води.

- Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?

- Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.

- Вони більше не прилетять до вас на ясен?

- Не прилетять. На мене чекає велика біда.

- Чого?

- Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.

- Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.

- Гніздо на моєму подвір'ї.

- Ви знову брешете.

- Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.

Тоді я чогось розсміялась.

Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.

Він ще надто молодий, щоб тут жити.

- Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.

- Не знаю.

- Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.

- Ти хочеш інакше мислити?

- Хочу мати телятко або овечок.

- Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.

- Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.

- Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.

- А чого ти хочеш?

Він мовчав.

І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.

- Хто це? - спитав Іван.

- Де?

- Ну ось та жінка в сорочці. Вона йде просто до нас. Ти її знаєш?

- Яка жінка? Я нікого не бачу.

- Вона щойно була тут, а тепер десь зникла.

- Я нікого не бачила.

- Чого тобі треба? - спитала я у Варки. - Він пішов в ліс за дровами. Має от-от повернутись.

- Ти не хочеш, щоб він мене бачив?

Варка сіла на ліжко, і видно було, що вона не збирається йти геть.

- Йди собі.

- Я піду, і він піде.

- Куди йому йти?

- Всім туристам рано чи пізно тут обридає.

- Йому не обридне.

- А якщо обридне?

- То нехай йде.

- І ти відпустиш?

- Чого я маю його тримати.

- Ти тримаєшся за живіт. Може, там вже щось є?

Я справді тримала праву руку на животі.

- Що там може бути?

- Скоро маєш їхати до лікарні?

- Чого я маю їхати до лікарні?!

Варка зареготала.

- Йди геть! Йди звідси! - кричала я.

- Я піду, і всі підуть. А ти будеш сама.

- Цього я боюсь найменше. Йди, я тебе прошу.

- Скоро ми станемо сестрами, - кажучи це, Варка раптом невідомо звідки витягла невеличку дитячу скрипку і взялася на ній грати.

Мене кинуло в жар. Я схопила Варку за шию.

- Припини це! - репетувала я. - Йди звідси. Забирай свою скрипку і свої фотографії!

- Не бійся, моя люба, - шепотіла Варка, - послухай, як вона гарно грає.

До хати забіг Іван і взявся нас розбороняти. Мене істерично трусило. Варка, навпаки, поводилась дуже спокійно.

- Що вам тут треба? - спитав він у Варки. - Хто ви така?

- Я її сестра, - відповіла Варка і кивнула на мене.

- Це неправда! Вона божевільна!

- Сестричко, - сказала мені Варка, - прийди до мене і приведи свого чоловіка. Мені дуже самотньо. Розважимося.

Варка встала і попрямувала до дверей.

- Я не піду до тебе! Ти думаєш, ми однакові, а ми різні!

Варка вийшла з хати і зачинила за собою двері. Скрипка лишилась лежати на ліжку. Я заховала її в шафу. Мені кортіло, коли лишусь сама, трохи на ній пограти.

- Хто це така? - спитав Іван.

- Це сліпа донька вуйни Миці.

- Ти казала, її забрали в притулок для сліпих.

- Вона звідти втекла.

- Дуже гарна жінка.

- То йди з нею цілуйся!

- Чого ти так?

- Що б ти зробив, якби я чекала дитину?

Іван здивовано на мене дивився.

- Ти вагітна?

- Ні, я тільки питаю, що би ти зробив, якби була.

- Не знаю, коли будеш, тоді й побачимо.

- Я би хотіла мати дитину.

Востаннє по-літньому осінньо. Вітру нема зовсім, так що аж страшно, чи буде чим вдихнути наступної миті. Сонце пече, бо до нього тут справді близько. Навколо дуже яскраво - видно все до найменшої подряпинки, найменшої недоречності. В таку погоду я завжди відчувала себе безпорадною. Мені здавалось, що скрізь страшенно брудно і неприбрано, речі лежать не на своїх місцях і самі речі потворні, непотрібні, зайві. Перше бажання - кинутись прибирати, друге - втекти звідси, бо прибрати тут вже неможливо, третє - лягти і не встати.

Я лежу і дихаю.

Осінь надходить непомітно, з підступом. Ще вчора було зелено і радісно, сьогодні - зелено, але сумно. Мені не залишається нічого іншого, як тужити.

Іван пішов кудись. Я не знаю, чи він повернеться.

Він шукає парусину на дельтаплан, йому цікаво змайструвати літальний апарат. Каже, що треба робити все дуже швидко, бо незабаром впадуть сніги і політати вже не зможемо.

Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.

Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.

В хаті брудно і негарно. Мені все в ній не подобається. Нестерпно не подобається.

Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.

Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.

В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.

Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.

Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.

- Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, - казала я. - Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.

- Що всередині - насіння і м’якуш.

- Я хочу запхати в гарбуз руки.

Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких - маленькі і сухі.

- Носи гарбузи обережно, - казав Франьо. - Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.

Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.

- Дякую дуже тобі, Франьо, - казала баба, - то допоміг мені з гарбузами.

- Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?

- А нащо ти мене знайшов?

- Бо не міг без тебе.

- Наша дитина вмерла.

- Була би інша.

- Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.

- Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.

- Ви кудись їдете? - дивувалась я.

- Їду на заробітки в Грецію.

- Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?

- Мало. Треба більше.

- Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.

- А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.

- Що ви будете в Греції робити?

- Буду на полонинах пасти вівці.

- Я хочу з вами, Франьо.

- Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.

- Хіба у овець є копита?

- Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.

Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.

- Бабко, - кричала я, - ти не хочеш проїхатись на кареті?

- Та чого ж не хочу, хочу.

- Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?

- Мені сильно тяжко, - кволим голосом відповідав Франьо, - хіба ти злізь, а баба сяде.

З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.

- Франьо їде в Грецію на заробітки, - сказала я бабі, коли Франьо пішов. - Я би так само хотіла.

- Доньцю, нікуди він не їде, - відповіла баба. - Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.

Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.

- Поїхав?

- Куди? - здивувалась баба.

- Ну, в Грецію.

- Доньцю, що ти так всьому віриш?

Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.

- Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.

- Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.

- А ви їдете на кораблі?

- Аякже. Тільки на кораблі.

- Напевно, дорого квиток коштував.

- Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?

- Поможу, але ви кажіть, що складати.

- Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.

Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались у дірках під підлогою.

Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.

- Першим ділом баян. Баян - основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.

- Тепер фотоапарат, - продовжував командувати Франьо, - обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.

- Ви фотографуєте?

- Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.

Я все робила, як казав Франьо.

- І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.

- І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.

- І керзаки. Як буде болото, аби не втопився.

- Постав ще кілька горняток, каструлю, риночку алюмінієву, мило. Зубну щітку можеш лишити, мої зуби вже давно миші розікрали.

- Ще книжки нехай будуть. Коли буде дуже нудно, книжки знадобляться. Вибери, які хочеш з полиці.

- Франьо, я не вмію читати. Ви кажіть, які брати.

- Ну візьми ту фіолетову, і синю, і дві чорні.

Я склала чемодани, закрила їх і витягла на подвір'я.

- А тепер бери тачки і вези мої чемодани на вокзал. Чекай мене там, а я зараз швидко одягнуся і прийду за тобою.

- А де буде корабель?

- Ну та треба доїхати до моря на поїзді, а там, на морі - мій корабель. Гай-гай, вези чемодани на вокзал, а я зараз за тобою.

Я поскладала чемодани на тачки і потягла їх селом до вокзалу. Франьо провів мене до дороги.

- Як часом поїзд приїде швидше, ніж я, то кажи машиністу, щоб зачекав пару мінут.

- Добре. Але ви не баріться.

- Та я вже. Тільки помиюся, побриюся, вберу вихідний костюм з лямпасами, капелюх, палицю, позамикаю хати - і до тебе. Якби ти мені не допомогла, то не знати, як би вийшло. Певно, нікуди би не поїхав.

Я привезла чемодани на вокзал і стала чекати Франя.

Приїхав поїзд, а його все не було.

Я підійшла до машиніста.

- Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.

- Який такий чоловік?

- Франьо.

Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.

- Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.

Поїзд поїхав без Франя.

Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.

Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.

- Доньцю, де ти була?

- Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.

- Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.

- Франьо буде думати, що я їх вкрала.

- Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.

З дельтапланом нічого не вийшло.

- Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван. - Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.

- А без парусини не обійдешся?

- Як?

- Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.

- Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.

- Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.

Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.

- Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.

- Як?

- Серйозно.

Я бачила його голого, але не володію ним.

Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.

- Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.

Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.

- Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.

- Про що?

- Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.

- Це буде якесь конкретне рішення?

- Не знаю, може. То ми вже говоримо?

- Ні. Почекай.

Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.

- Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.

- Я збрехала тобі. Борщ насправді вийшов страшно гидкий. Я посмажу яйця.

Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.

- Слухай, любий можна тебе щось попросити?

- Проси. Чого ти питаєш?

- Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?

- Чого раптом?

- Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?

- Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.

- А тепер не любиш?

- Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.

- То відведеш мене на Несамовите озеро?

- Відведу.

- А до того нічого не говори, добре?

- Добре, якщо дуже хочеш.

- То йдемо зараз.

- Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.

- Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.

- Чого ти раптом це придумала?

- Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.

Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою - це однаково буде те саме.

Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.

- Ще довго? - спитала я.

- Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.

- То йдемо.

Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.

Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.

- Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван. - Дуже темно, я розпалю вогнище.

- Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?

- Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.

- Хіба воно маленьке?

- Метрів двадцять. Може, навіть і менше.

- Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.

Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.

- До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?

- Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.

Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.

- Вода чудова. Залізай! - кричав.

- Мені вода буде захолодна. Ти купайся.

Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.

- Не йди від мене, - крикнула я.

- Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори! - зайшов у воду по пояс.

- Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.

- І я тебе люблю! - ще одна мить, і буде по всьому.

Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.

- Іванку, не треба!

- Що? - він повернувся в мій бік, - вода по груди. - Що ти кажеш?

- Мені страшно. Ходи до мене!

- Я тільки раз пірну!

- Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!

- Тільки не рухайся! Я вже йду!

Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.

- Чого ти боїшся? - сказала я. - Тут зовсім не страшно.

- Відійди від краю. Я тебе прошу.

- Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.

Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.

- Відійди звідти! Що з тобою?!

- Не лишай мене.

- Чого я тебе маю лишати.

- Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.

- Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.

- Зі мною?

- Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?

- Я не ховаюсь. Я просто тут живу.

- Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.

- Про що ти говориш?

- Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?

- За яким домом?

- За нашим.

- Я не розумію, що ти кажеш.

- Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?

- Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.

- Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.

- Моя мама?

- Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.

- Іванку, що ти виговорюєш?!

- Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.

- Неправда. Я сумувала.

- Ну то що? Ідемо завтра?

- А твоя дружина?

- Яка дружина? Ти моя дружина!

- Я?

Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.

- Якщо не віриш мені, то подивись сама.

Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.

- Звідки в тебе ця фотографія?

- Як звідки? З нашого весілля.

- Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.

- Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.

- Я нічого не розумію.

- Їдемо?

- Я нікуди звідси не поїду.

Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.

Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.

- Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.

- Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.

- Та вийде, але не знати в який бік.

Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.

- Ади, а ви кудись сі збираєте? - спитав Охримко. - Їдете кудись? Ци так просто десь походити?

- Ідемо. Ідемо додому.

- Ци надовго? Ци тільки перезимувати?

- Не знати, як буде, але, напевно, надовго.

- Надокучило вже бути тут?

- Трохи.

- Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.

- Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.

- Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!

- Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.

- Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!

- Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.

Охримко плаче.

- Як не будете мати де жити, - сказала я, - то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.

- Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.

- А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?

- Прийму, чого ж не прийму.

- Все буде добре.

- Буде як буде. Та й так буде добре. Щасливого вам житє.

Іван закрив Франеву хату і одягнув рюкзак.

Падає дрібний дощ. На горах важкими клубами куриться туман. Вершин не видно зовсім. Мені шкода залишати гори такими.

- Скоро впаде сніг, - сказав Іван, - добре, що ми вже їдемо. Я би не витримав тут ще однієї зимівлі.

- Тобі попередні зими було так погано?

- Було добре, але буде ще краще, коли повернемося додому.

- Я хочу бути тут. Не хочу нікуди їхати.

- Ти просто боїшся. Я не можу зрозуміти, чого ти так боїшся повертатись.

- Я не боюсь.

Ми почали поволі спускатись стежкою до Дземброні, а потім до автобуса, а потім до залізниці.

Я йду як привид. Волосся намокло і прилипло до лиця. В ноги холодно. Старі кросівки порвались, і всередині чавкає болото.

Він зупинився і повернув до мене.

- Що таке? Що сталося?

- Вибач, я не можу. Я боюся. Тікай від мене. Лишай мене тут.

Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.

Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.

- Візьми себе в руки, - кричав він. - Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!

Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі - справжні очі відлюдника.

Я зустріла його такою самою.

Разом ми скочили на пагорб і оглянули свою домівку. Вона була величезна, від одного горизонту до іншого, від першої гори до останньої. Найвища вже побіліла.

- Ходімо, відмітимось, - сказала я. - Ти побачиш, які гарні на снігу свіжі вовчі сліди.