Згори вниз. Книга страхів

Георгій і його змій

Вони всі троє вчились на вчителів української мови і літератури і жили у одній кімнаті гуртожитку: Григорій, Георгій і Геннадій.

Григорій спав на ліжку справа, Геннадій - на ліжку зліва, а Георгій посередині на підлозі. Григорій мав червоне «Жигулі» з чорною смугою на дверцятах, Геннадій мав золотий злиток, а Георгій не мав нічого, тільки густе ластовиння по обличчю.

Імена придумав Геннадій, і так само придумав до них, як йому здавалося, достойні скорочення: Гриша, Жора і Гена.

- Я погоджуюсь на Георгія, але на Жору - ніколи, - на диво твердо сказав Георгій, і, справді, ніколи на Жору не відгукувався. Але його взагалі рідко хто коли кликав. І так само рідко хто помічав. Георгія це влаштовувало, бо він страшенно соромився свого ластовиння.

Григорій мав підхід до всіх викладачів і майстерно залагоджував всім трьом заліки та іспити. Деколи підвозив викладачів до найближчого санаторію, деколи обходилося мішком городенківської пшениці найвищого ґатунку.

Геннадій був спеціалістом по кавалєрці. Складав графіки, коли кого черга володіти кімнатою і дівчиною. Решта двоє в цей час мусять десь ходити або ночувати в сусідніх гуртожитках. Повноцінно ці графіки ніколи не працювали, бо Григорій якось відразу знайшов собі постійну кохану і волів з нею бути в неї, а Георгій від своєї черги завжди відмовлявся. З такої ситуації Геннадій користав найбільше. Він мав порожню кімнату за всіх трьох: і ввечері, і в обід, і вранці, і деколи цілу ніч. За п'ять років навчання дівчина Геннадія повторилась лише останні два рази - з цією він і одружився.

Георгій виконував функції кухаря, прибиральника і лікаря. Григорій часто хворів на різні ангіни і простуди, а Геннадій на всі можливі венеричні болячки. Кілька місяців на рік весь одяг і кімната смерділа сірчаною маззю.

Георгій варив найміцнішу і найпахучішу каву на світі, і це єдине, за що Геннадій його любив. Сам Георгій завжди пив ріденький шипшиновий чай. Ніхто не бачив, як Георгій їсть.

Коли якась з дівчат не приходила до Геннадія на призначену годину, що траплялось доволі рідко, Геннадій впивався самогоном з дешевого пострадянського драже, садовив Георгія навпроти себе і задавав йому запитання. Нічого страшнішого для Георгія не було. Він міг тоді сам бігти розшукувати Геникову пасію, роздягати її, нехай навіть силоміць, і вкладати на завбачливо розстелене ліжко.

- Знаєш, Жора, - запроваджував п’яний Геннадій, - странний ти.

- Може, вона ще і прийде, - понуро відповідав Георгій.

- Нє, та курва не прийде! Вона думає, що як помучить мене, то я женюсь. Ха-ха три раза!

Георгій одягав піджак, щоби піти погуляти.

- Не йди нікуди! - кричав Геннадій. - Я маю тебе про дещо запитати!

- Може, я піду пошукаю її? Скажу, що ти на ній женишся. Тобі хіба не одне?

- Одне, але зараз мені та курва до сраки. Думаєш, мені легко з ними всіма?! Треба трохи відпочити! Сідай коло вікна!

Георгій клав піджак назад в шафку і чемно сідав.

- Налити тобі?

Георгій кивав головою.

- Так я і знав! Ти ніколи не п'єш! Я не бачив, щоб ти колись пив.

Георгій мовчав.

- Але знаєш що, Жора? Я такі ніколи не бачив, щоб ти їв! Коли ти їш?!

- Коли варю. На кухні.

- А чого з нами не їш?

- Не знаю.

- А я знаю. Бо ти странний. Я странних не люблю.

Георгій мовчав.

- А знаєш, як мені тяжко, Жора? Григорію його курва так баки забила, що він буде женитися.

- Може, він сам того хоче.

- А ти її бачив?

- Бачив. Дуже гарна.

- От. Дуже гарна. Целкою була.

Георгій мовчав.

- Знаєш, скільки в мене було целок? Рівно сто! Ще одна і буде сто.

Геннадій сам випивав півлітру самогону, просив Георгія зварити йому міцної кави, а потім випивав ще півлітру.

- Знаєш, чого ти странний, Жора? Хочеш знати, чого? Як хочеш, я тобі скажу!

- Ну то скажи! - підвищував голос Георгій. - Хочу знати, чого я странний! Якщо ти такий мудрий, то скажи!

Геннадій примружував очі і витримував паузу.

- Ти гарний хлопець, Жора, - нарешті казав Геннадій, - але з тебе не буде людей. Бо ти ЦЕЛКА!

Георгій без піджака вибігав з кімнати, а Геннадій реготав йому вслід.

- Целка! Мужик 22 роки і целка! Стид!

Георгій єдиний з трьох дійсно хотів стати вчителем української мови і літератури.

Якось Георгій мав цілу ніч бути поза гуртожитком, бо Геннадій, здається, знайшов саме ту. Вона не хотіла одружуватись, а це для Геннадія багато що означало. Григорій вже кілька днів жив у своєї.

Георгій не мав куди подітись. До третьої ночі походив містом, позаглядав у вітрини, а потім дуже змерз і вирішив повернутися до гуртожитської кімнати. За його підрахунками Геннадій і його «саме та» мали вже спати.

Георгій відімкнув кімнату своїм ключем і, не вмикаючи світло, зайшов досередини.

Коханці справді мирно спали. Було літо. Трохи товстувата молода дівчина лежала поруч з Геннадієм повністю гола.

Георгій ліг на свій матрацик на підлозі і довго не міг заснути. Він все думав: «Як це витримати? Як це витримати?»

А потім накрив дівчину простирадлом.

Золотий злиток Геннадій вкрав у свого батька. Той навіть не помітив. Він мав цілий сейф золотих злитків і харчосмакову фабрику десь біля Делятина. Був мафіозним бароном на своїй території. Мріяв збудувати готель і привабити до гір туристів. Постійно повторював, що будувати готель біля гір - дуже вигідна справа, мине кілька років, і аж тоді наші люди навчаться відпочивати по-справжньому.

А потім якось в один момент все змінилось і сейф спорожнів. Харчосмакова фабрика збанкрутувала. Будівництво готелю зупинилось на другому поверсі. Батько Геннадія почав безбожно пити і дуже часто западав у температуру білої гарячки. Кожен з великої родини, в тому числі і Геннадій, до кінця життя будуть тішитися, що встигли тоді, коли ще ніхто не вів рахунку, викрасти з сейфа по шматку золота.

Григорій і Георгій ніколи не бачили того злитка, але точно знали, що він у Геннадія є. Великий. Кілограмів зо два. Обмотаний целофаном і голубенькою стрічкою. Геннадій часто переховував його з місця на місце, а якось сказав, що заховав дуже добре, сам дідько не знайде, не те що людина.

Роботу вчителя Георгій отримав у далекому глухому селі, за яким закінчуються дороги і починаються звірячі стежки і гори.

Георгій вийшов з автобуса на початку села і взявся шукати школу. Село тягнулось на двадцять кілометрів, по одній хаті на кілометр. Діти і старі баби виглядали з-за стодол і парканів і відразу зникали, щоб Георгій в них нічого не питав. Один старий дід з довжелезною бородою не знав, де школа і чи є вона взагалі. Георгій йшов далі.

Все виглядало так, як в старих просвітницьких романах про вчительське месіанство. Георгій поважав себе більше і більше. З кожним кроком він щораз сильніше переконувався, що в цьому селі його дорога справді закінчиться.

Біля Народного дому на лавці сиділи дві старші жінки у вишитих сорочках. Георгій спитав в них, де школа. Жінки пильно дивились кудись позаду Георгія, бо він їх зовсім не цікавив.

- А ти там підводи не бачив? - спитала одна.

- Якої підводи?

- Ну, підводи.

- Не бачив. А де школа?

- Там, - махнули роздратовані жінки кудись у невизначений напрям і взялися далі розглядати горизонт дороги.

Пізніше Георгій зустрів підводу. Це був пересувний магазин на фірі, яку тяг великий сірий кінь. Магазин приїжджав у село раз на тиждень і привозив товари першої необхідності: кілька ящиків горілки, карамельки зі смаками, ідентичними натуральним, і отруту для щурів.

Коли Георгій таки добрів до школи, вже темніло. Він подумав, що зможе стати тут не тільки вчителем української мови, а й цілим директором.

Школа складалася з двох класів: молодших школярів і старших. Два класи вчились в одному великому приміщенні: молодші від вікна, старші біля дверей. Незалежно від віку, ніхто зі школярів не вмів писати і читати. Половина добре знала російську мову, бо мала вдома параболічну антену. Ця половина першого дня говорила з Георгієм російською, бо думала, що з вчителем тільки так і треба говорити. Один хлопчик шести років прийшов до школи на третій урок і подарував Георгію тримісячного ведмедика. Учні приходили до школи в різний час, залежно від того, як задалеко від школи вони жили. Дехто приходив аж під вечір.

Село надало Георгію житло у вигляді покинутої дерев'яної хатини біля лісу. В хатині було все, тобто не було нічого. Було вікно.

Першу ніч Георгій взагалі не спав, бо батьки його учнів по черзі приносили йому речі і продукти. Притягли двоповерхове дерев'яне ліжко, пластмасовий червоний столик з написом «Оболонь», теплий одяг, посуд, сири і сметани, все. Хтось навіть подбав про затишок і поклав на підвіконник Георгієвої хати стару чорно-білу дівочу фотографію.

На честь успішного працевлаштування Григорій і Геннадій подарували Георгію мобільний телефон. Перший рік Георгій ним не користувався, бо в селі не було зв'язку. Потім здогадався раз на тиждень виходити на гору, де зв'язок ледь-ледь жеврів, і писати всім знайомим повідомлення такого змісту: «Який гарний пахучий день. Згадую. Ще весна, але скоро буде осінь».

Григорій і Геннадій відразу про нього забули.

Георгій не тільки став директором школи, а й учителем всіх існуючих дисциплін середньої загальної освіти. Його ніхто не перевіряв. Якби Георгій хотів, то міг би викладати у своїй школі латину, церковнослов'янську мову, Закон Божий, арифметику, геометрію, астрономію і музику. І деколи він хотів.

До Григорія і Геннадія Георгій приїжджав регулярно на літню відпустку. Кожному регулярно привозив трилітрову бутлю з медом, а то й по дві.

- Тебе то село зовсім затуркало, - сказав Геннадій. - Тікай звідти якнайшвидше. Що тебе там тримає? Худоба? Їдь сюди. Я знайду тобі пристойну роботу.

- А то і не село, - відповів Георгій. - Ну… село, але не таке, як ти собі думаєш.

- Що я не знаю, які села бувають?! Кого ти лічиш?! Там, напевно, ні одної чистої дівки немає! Всі в гною!

Георгій мовчав.

- Слухай, Жора, я ж по-доброму, хочу спасти тебе… людину з тебе зробити… бачу, що добрий мужик пропадає…

- Та не пропадаю я!

- Як був целкою, так і лишився, - сумно сконстатував Геннадій. - Схаменися. Ти ж не священик!

- Гена, - крикнув Георгій, - я бачив твою жінку голою!

Тоді Геннадій вибив Георгію один зуб і віддав йому його мед.

У тридцять п'ять років Георгій закохався у свою ученицю Олю. Їй було дванадцять років.

Георгій вирішив з Олею одружитись, як тільки вона закінчить школу, і чекати довелося п’ять років. Цей час Георгій витратив на Олине виховання і освіту.

А потім Оля втекла з села з польськими туристами.

- Георгію, - питав у Георгія Григорій, коли той вкотре приїздив в гості з бутлем меду, - тобі не нудно? Що ти там робиш, в тому селі, стільки часу?

- Зі зміями борюся, - відповідав Григорій.

З кожним роком Георгій розповідав про себе все менше. Більше слухав.

Так-так, у Григорія народилася друга дитина. Дівчинка. Назвуть Софією.

Георгій сам допоміг Олі втекти з польськими туристами. Власне, з туристом. Молодим чорноволосим хлопцем.

Того вечора Оля прийшла до Георгія в хатину біля лісу вся в сльозах і сказала, що його любить, туриста.

Георгій хотів сказати, що теж її любить, але змовчав.

Оля мала довге світле волосся і великі сірі очі. Хоча, може, і не сірі.

- Анджей мусить повертатися в Польщу, - плакала Оля, - він і так тут затримався. Що мені робити?

- Забути його, - твердо сказав Георгій.

- А ви би забули? - плакала Оля.

- Я би забув.

- А я не забуду.

За це Георгій в Олю і закохався. За істерикуватість і великі невідомо якого кольору очі.

- Олечко, - спокійно говорив Георгій, - ти ще мала. Перша любов швидко минає.

- Ця не мине! Я його люблю більше за все на світі!

- Завжди так здається.

- Що мені робити? - далі плакала Оля.

- А цей твій Анджей любить тебе? - обережно спитав Георгій.

- Аякже! Більше за Юру, і за Тараса, і за Івана, за всіх! Вчора вночі на сіні я три рази кінчила!

Георгій довго мовчав і дивився на стару фотокартку в себе на підвіконні. Сфотографована дівчина дуже схожа на Олю. Георгій вирішив, що йому вистачить і цього.

- Три рази - ще не означає любов, - сказав Георгій.

- Дайте мені грошей, - раптом крикнула Оля. - Я поїду з ним! Дайте мені грошей! Я все що хочете для вас зроблю, тільки дайте!

Оля скочила на ноги і одним махом зняла з себе сукенку. Під сукенкою нічого не було. Георгій вдруге побачив голе жіноче тіло. І воно було так само прекрасне.

Оля підійшла до Георгія впритул і поклала його руку собі на груди.

- Ви дасте мені грошей, правда?

«Як мені це витримати? Як це витримати?» - думав Георгій.

Якось пізно восени, в неділю, Георгій рушив на гору, щоб відправити знайомим з мобільного кілька повідомлень.

На висоті півтора кілометра він надибав густо вкриті ягодами кущі чорниць і присів їх скуштувати. Раптом з-поміж чорничного бадилля щось зблиснуло. Георгій зрозумів, що то схований Геннадієм золотий злиток.

- Як дивно, що Геннадій сховав його саме сюди.

Георгій взявся розсувати руками бадилля, аж тут перед ним виріс величезний візерунчастий змій. З пащеки змія ринуло полум'я і обпекло Георгієві обличчя і руки.

Георгій впав перед змієм навзнак, просячи милості.

- Чого ж ти зі мною не борешся? - спитав змій.

- Вибач мені, вибач мені, я не можу, - відповів Георгій.

Наступного ранку Григорій отримав від Георгія повідомлення такого змісту: «Я знайшов золотий злиток Геннадієвого батька, але мій змій знайшов мене».