Згори вниз. Книга страхів

Я і моя священна корова

Я ненавиділа свою корову, а вона мене.

Хоча ми були два чоботи пара: обидві псишки. Ми конкурували одна з одною у психічній ненормальності, і корова завжди брала наді мною верх, бо бігала набагато швидше. В неї чотири ноги, а в мене всього лиш дві.

Бувало так: ми з нею йдемо селом, обід, сонце пече, в мене лупиться на носі шкіра, вона, чорна, як смола (хоча її мама була суцільно біла), обережно плентається попереду, час від часу завбачливо озираючись назад зафіксувати зміни мого настрою. Я їй кажу:

- Суко, ну тепер, коли вже по всьому, ти можеш мені пояснити, нащо було втікати в ліс!

Ласька глипає великим чорним оком в мій бік і мовчить.

- Ти не подумала, як мені?! - починаю підвищувати голос. - Ти ж бачила, що я читаю книжку! І книжка дуже цікава! Якби ти прочитала у своєму житті хоч одну книжку, то знала би, як це, коли ти читаєш, а якась дурна корова, за якою ти маєш наглядати, бицкається з толоки просто в ліс!

Ласька сподівається, що я спишу її вину на оводів і мух.

- Ну а що оводи і мухи! Мене теж кусали, але я не біжу в ліс!

Ми минаємо хату Вуланів. На воротах стоїть Люба Вулан - дебела глухоніма дівчина, яку щодня на пасовиську ґвалтує її нормальний молодший брат. Вона завжди якось по-дурному регоче, і мені від цього стає моторошно.

- Ти знаєш, як мені хотілося тебе відлупити? - продовжую я. - Дуже хотілося! Але ти так швидко бігаєш, що куди мені! От повернемося в стайню, і тоді нарешті я тебе наб'ю. Добре наб'ю! Патиком! Щоб ти пам'ятала!

Минаємо хату Камайкіної. Я трохи пенджу корову, бо боюся з нею зустрітися - старою маразматичною бабою, яка вже два роки на мене полює. Ласьчина мама розбила в полі її копицю сіна, коли я читала «Знедолених» Гюго.

Ще одна хата, а далі моя, а далі сільський склеп. В склепі нічого не продається, крім солодкої сильно газованої води «Яблуко», жувальних гумок «Turbo» і сірників.

- Як я тебе відлуплю! Аж гай буде шуміти! - корова збентежено глипає на мене своїм великим чорним оком і опускає голову так, ніби хоче поскубти на дорозі травичку.

- Нема чого викликати в мене жалість! Я тебе вже скільки жаліла, а ти далі робиш своє!

Хвіртка бабиної хати відчинена навстіж. Приперта цеглиною. Ласька зараз нирне у хвіртку, поп’є під ясеном з відра холодну воду (хоча я буду кричати бабі дати їй дусту кубиками, а не води, бо вона встигла нахлебтатися зі става гноївки), Ласька подивиться на бабу жалібно-жалібно, ніби я її не пасла, а катувала розпеченим залізом, а я буду кричати бабі дати їй орчик, або спутати ноги, або припнути на воловід, бо вона дурнувата.

Ласька уповільнює ходу, вагається. До хвіртки кілька метрів. Звідси добре видно подвір'я Васильовських: висока худезна мама і три, руді, як миші, дівчинки сидять на сходах мурованого будинку і чекають, коли вмре стара вуйна.

- Йди-йди, не бійся, я буду бити не дуже сильно!

Ласька раптом приймає серйозне кардинальне рішення і, пришвидшивши ходу, в один момент минає хвіртку і галопом біжить далі.

- Ах ти ж суко! - кричу я і біжу за нею. - Вернись! Куди ти летиш! Де ти від мене дінешся!

Корова знає, де. Вона прямує до склепу і я не встигаю вкотре обізвати її сукою, як Ласька забігає у великі залізні двері магазину і зникає в кам'яній прохолоді.

Склеп колись був сільською початковою школою. Моя баба провчилась тут два класи, а потім перестала, бо мусила пасти корову. Те, що відбувається, відбувається дуже символічно. Ласька забігла в школу відмолювати гріхи всіх попередніх бабиних корів, а особливо тої, через яку баба лишилася неграмотною.

У склепі за прилавком сидить Мурашка - старша жіночка-продавець, для якої до кінця залишатися у спорожнілому магазині - справа честі. Вона меланхолійно дивиться на мою корову, а корова благально дивиться на неї. Якби за коровою не вбігла я, Мурашка точно сказала би корові:

- Я вас слухаю. Що ви хотіли?

- Ласька! Йди додому! Я обіцяю, що не буду бити, - втомлено кажу я. - Жіночко, - звертаюсь до Мурашки, - давайте заріжемо цю корову, і ви будете мати що продавати.

Мурашка радіє, але вчасно остерігається:

- А баба не будуть проти?

- Ми бабі не скажемо. Я збрешу, що корову забрали в дурдом.

Нарешті ми - дві псишки - повертаємось додому. Баба стурбовано виглядає з воріт.

- Де ви так довго? - каже вона і дає Ласьці пити з відра холодної криничної води.

- Дайте їй дусту кубиками, а не води, - заледве спромагаюсь хоч на якусь захисну репліку.

Ласька треться шиєю об худенький бабин тулуб, як домашній пес.

- Маленька моя, - гладить корову баба, - втомилася? Хочеш питки?

- Дуже втомилася, - відповідає Ласька, - а найгірше - вона, - і киває на мене, - як вона мене мучить! Коли вже нарешті за нею приїдуть батьки?!

Батьки приїдуть за кілька днів. Ще трохи. Мене треба перед школою добре відтерти, особливо п'яти, і вивести з голови вошей. Треба купити зошити і щоденник. Так що вони можуть приїхати от-от, суко.

Люба Вулан не завжди була глухонімою. В дитинстві вона впала з чужої черешні, коли господар спіймав її на гарячому. Після того, з переляку, вона більше не промовила ані слова.

Хоча дехто каже, що вона народилася без піднебіння і взагалі ніколи не говорила.

Вона одягається у довгі подерті спідниці і ходить боса в будь-яку пору року. Її мама з метою економії шампунів завжди стриже її налисо. Тому Люба перебуває у постійному стані відростання. Коли в неї місячні, вона вся заляпана кров'ю. Її молодший брат Вулан на пасовиську щодня її ґвалтує, а вона моторошно регоче. Деколи після всього Люба пригортає його і цілує в чоло. Я в цей час дивлюся за Любимими коровами. Якщо з ними щось станеться, Любина мама накаже Любиному братові висікти Любу різками, і той з радістю візьметься за виконання.

Люба стала для свого брата першою жінкою. Незабаром він стане для неї першим і єдиним гінекологом, коли треба буде з метою економії в домашніх умовах робити аборт.

Вона завжди моторошно регоче, хоча деколи мені здається, що це так вона усміхається.

Васильовські: худезна висока мама і три руді дівчинки сидять на сходах сірої мурованої хати і чекають, коли вмре стара вуйна.

Коли вона вмре, хата стане їхньою, бо вони не мають де жити. Поки що вони всі четверо живуть у старенькій літній кухні, яка стоїть поруч з хатою. Вони, особливо руді дівчатка, чекають з великим нетерпінням, коли вже переберуться у розкішні, покриті мохом і цвіллю, як сама вуйна, хороми, будуть стрибати по затхлих, але вишитих подушках, будуть спати на курячих, але перинах.

Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:

- Вуйночко, коли ви помрете?

На що вуйночка відповіла:

- Помру, донько.

Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.

Вуйна живе вже ціле століття.

Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі - любителі старовини або підпилі польські туристи - гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.

Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.

Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.

Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.

Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.

Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.

- Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.

- Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.

- Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.

- Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.

Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:

- Таня! В тебе повна голова вошей!

Я вдам, що здивувалась:

- Що ти таке кажеш? Які воші?

- Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!

- Мамо, в мене немає вошей!

- А це що таке?! - і виймає з волосся велику товстеньку вошку. - Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!

- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!

Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.

- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!

Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.

- Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! - кричу бабі з воріт.

- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?

- Правда, - відповідає Ласька.

У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.

Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.

- Не підходи, бо я стрибну, - сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.

Друг не повірив і спробував підійти.

Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. Її хлопець ще кілька разів приїхав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:

- Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.

І відразу після того одружився з іншою.

Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.

Саме тоді моя корова - мама Ласьки - розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.

Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:

- Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!

А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.

Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:

- Що?

Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.

Шапочка дихає мені в спину.

- Шапочка, я йду на цвинтар, - кажу йому, - ти за мною?

- Що? - відповідає Шапочка і на крок відступає.

- Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.

- Що? - відповідає Шапочка і на крок підступає.

- Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?

Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:

- Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.

- Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.

- Чого це не залишиться? - обурюється Шапочка і втікає між кущі.

Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.

- Шапочка, - говорили Шапочці ангели на небесних воротах, - нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.

- Що? - відповів Шапочка.

- Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.

Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:

- Захочу і втечу!

Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.

Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.

- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.

- Лізь на грушу, я кому сказав!

Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:

- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?

- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.

Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.

- Лізь вище, - наказує брат.

- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.

Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.

- А тепер стрибай, Люба! - кричить Любин брат. - Стрибай на землю!

- Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!

Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.

- Стрибай, Любо!

- Не стрибай, Любо!

- Стрибай, Любо! - Люба готується стрибати.

І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.

Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.

Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.

Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.

- Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? - говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.

- Бо я його люблю, - відповіла Люба.

- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?

- В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.

Я їй віддала свої труси.

Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.

- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?

Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.

- Я їду з вами, - кажу я.

- Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?

Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.

- Я не можу тут залишитися! - мало не плачу я. - Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!

- Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.

- Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.

- Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!

Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.

Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.

- Чекайте на мене! - стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.

- Нащо ви мене тут лишили! - сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.

Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.

- Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!

Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.

- Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!

Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.

- Вона померла! Вуйна померла! - кричать вони.

- Як гарно, - кажу їм і скачу далі.

- Мені треба підживитись, - повертає голову Ласька, - не наздожену машину, якщо не підживлюсь!

Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.

Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові:

- Їдь швидше! Вони вже на хвості!

- Як я тобі поїду швидше, - нервується тато, - в мене газовий балон протікає!

- Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати! - переможно кричу я. - Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!

- Ох, Таня, - кокетливо підсміюється Ласька, - ми з тобою такі псишки! Такі псишки!