Згори вниз. Книга страхів

Чоловік і його собака

У Стефі текла та сама кров, що зараз тече в мені: українська з четвертою частиною польських домішок. Її батько був моїм прадідом, і прізвище його було - куркуль Войцехівський. Стефа, як і решта членів великої, але розбитої національною смутою родини, ніколи не дізналась, під яким саме столом якої саме корчми батько ковтнув свою останню порцію самогону. З його хати зробили магазин, з його родини зробили цвинтар, на якому ще є кілька незаселених могил, і найсвіжіша з них заготовлена для мене.

Тодор, Стефа, їхній син Тодор і маленький син їхнього сина, який називався так само, вже там.

Тодор страшенно любив собак. Любив їх завжди, принаймні відтоді, відколи Стефа з ним познайомилась. Йому ніколи ніхто не дорікав за цю любов, навіть Стефа, бо її він теж любив. Хоча не знати, чи як жінку, чи як велику добру блідаву собаку з однією четвертою польської крові і довжелезною русявою косою, обмотаною навколо голови. Стефина голова через косу здавалася непропорційно більшою за тіло. Можливо, Стефа нагадувала Тодорові бульдога.

Тодор був невисоким, худим і чорним. Він був відданим і, можливо, собак любив саме за цю їхню собачу рису.

У нього було чотири навчені німецькі вівчарки. Вони дуже добре знали свою справу. Від них ніколи ніхто не втікав. Вони могли би впіймати найневидимішого привида, не те що виснаженого політичного в’язня.

Тодор працював охоронцем тюрми.

Полював втікачів.

З усіх в’язнів тікали чомусь саме політичні.

Жодному за двадцять років відданої Тодорової охорони не вдалося втекти далі, ніж на чотири кілометри.

Вівчарки ловили навіть найспритнішого. І, як правило, за горло.

Поки Тодор добігав, втікач тільки встигав пробурмотіти прокляття, але не встигав уточнити, кому саме воно адресоване: чи Богові, чи країні, чи йому, Тодору. Тодор міг тільки здогадуватись. Остаточно про це дізнатись Тодорові довелося за мить до кінця, невдовзі після того, як він зрозумів, що треба тікати.

Весь Житомир знав, де працює Тодор. Його вівчарок називали горложерами. Деколи продавці м’яса відмовлялись продавати Тодорові для них харч, кажучи, що людятину розібрали годину тому. Старі жінки на лавці під під’їздом показували на Стефу пальцем, і тоді вона ставала особливо блідою.

Стефа не питала в Тодора, як минув день, не питала, чи багато було роботи і чи він втомився.

Тільки просила добре мити з милом руки. У ванній їхньої квартири завжди було багато мила. Продавці промтоварів відпускали Стефі мило задарма.

Раз на місяць Тодор проходжався з вівчарками тюремним майданчиком, щоб наочно продемонструвати в’язням неможливість втечі. Ритуал називався виховною годиною. Тодор тоді був подібний на ксьондза. Він казав приблизно таке:

- Це є тюрма. Тюрма є тюрма. Тікати звідси не можна. Перше, ніж ви зважитеся тікати, подивіться на цих вівчарок і зупиніться. Вівчарки почують запах ваших слідів, де б ви не сховалися. Вони знайдуть вас навіть в пеклі. Тюрма є для того, аби ви сиділи тут. Так ви відбуваєте покарання за вчинені злочини. Тюрма є тюрма. Згрішили проти закону, то майте мужність відповідати за гріхи. Тікати означає бути непокірним. Тікати означає бути гордим! (це слово Тодор вимовляв особливо гучно). А гордість і закон - речі несумісні! Я вас прошу, не тікайте, бо не втечете все одно. Звідси можна тікати, але втекти - ніколи.

В’язні слухали Тодора мовчки і байдуже. Минав час, і хтось з них обов'язково знову перескакував через колючий дріт. Вівчарки наздоганяли і перегризали горло. Тодор повертався додому після півночі, відтирав свій шкіряний плащ від червоної плями людського спротиву і вмощувався в ліжку біля Стефи зі словами «ну чому вони мене не слухають».

Тодор охороняв тюрму так, ніби вона була його власною.

Тодор молодший був товстеньким коренастим хлопчиною, в якому текло вже непомірно менше польської крові, ніж в його матері. Тодор молодший мав свою кімнату і свій кравецький станок, на якому він з ранку до ночі шив грубі чоловічі черевики.

Ввечері, коли сім'я збиралася коло столу, він понуро мовчав, і Тодорові старшому постійно здавалося, ніби син його зраджує. Поглядом, мовчанням, черевиками.

Тодор старший голосно казав:

- Чоловік повинен бути відданий своїй державі, як мої вівчарки віддані мені. Я мушу охороняти закон. Якби не було мене, була би анархія.

Син понуро пережовував квасолю з капустою, і Тодорові старшому здавалося, ніби син його ненавидить.

- Твоя голова така порожня, як черевики, які ти шиєш. Ти дурний. Ти не розумієш найголовнішого принципу побудови суспільства. Тобі треба було народитися жінкою.

Він шив свої грубі чоловічі дерматинові черевики і дуже любив, коли Стефа на ніч цілувала його в чоло.

Тодор молодший зовсім не цікавився політикою.

Для Тодора і Стефи було великою загадкою, як та дівчина могла завагітніти від їхнього сина. їхній син виходив з дому виключно для того, аби винести відерце зі сміттям, а потім відразу повернутись.

Залишався тільки один беззаперечний факт: Тодор молодший вперше за всю історію свого кравецтва пошив бездоганні вишукані жіночі черевички червоного кольору. На підборах. Зі шнурівками.

Батьки зачудовано їх розглядали, а тоді прийшла вона - худенька чорноволоса одинадцятикласниця з велетенськими виряченими очиськами, що їх Тодор старший відразу назвав відьомськими. Черевички дівчині підійшли ідеально, і вона залишилась жити в кімнаті з одним ліжком і кравецьким станком. Невісткою її так ніколи і не назвали.

- Ти! Ти знаєш, хто її батько?! - лютував Тодор старший.

- Так, - понуро відбуркувався Тодор молодший.

- Він сидить в моїй тюрмі!!!

- Але він політичний.

- А, по-твоєму, що, політичний - не в’язень?! Мені всі в'язні однакові!

- Він не винен.

- Чому ти думаєш, що якщо політичний, то не винен! Держава не садить невинних в тюрму.

- Ця - садить.

- Слухай, хлопче, мовчи, бо не подивлюся, що ти мій син, дам поза вуха! Молоко на губах не обсохло, а він вже дівку до хати привів! Та ще й яку дівку! Батько - політв’язень!

- Я не вірю в Бога! Держава - ось мій Бог! - казав Тодор старший на самоті за келешком самогонки.

- Якщо всі будуть думати, держави не буде!

- Я не винен, що тікають лише політичні. Може, вони думають, що їх покарано несправедливо?

- Я - охоронець! Мені немає діла до справедливості!

- Може, вони думають, що тікати - це такий акт протесту?

- Я - охоронець. В мене є чотири вівчарки. Я люблю своїх собак. Я відданий, і вони віддані. Мені немає діла до протесту! - То все твоя дурна кров, Стефко! Твоя і твого батька!

Коли Стефа розплітала косу, то була схожа на собаку породи коллі.

Її батько - куркуль Войцехівський - ненавидів собак.

Він також казав, що йому байдуже, під яким саме столом якої саме корчми він ковтне свою останню порцію самогону.

Тодор наймолодший народився за місяць до того, як зникла його мама.

Він був товстеньким і коренастим, плакав мало, багато спав, їв якраз вдосталь.

Коли зайшлося про ім’я, Тодор старший сказав, що малюк має називатися Тодором. Як батько і як дід. Щоб закрити двері, щоб замкнути трикутник, щоб ніхто не втік і щоб, не дай боже, ніхто не подумав про кару як несправедливість.

Три Тодори. Три думки. Три смерті.

Між ними ніколи не було війни.

Стефа колисала Тодора наймолодшого. Тодор молодший чекав на свою жінку. Вона все не поверталася.

Була третя година ночі, коли до хати увійшов Тодор старший і мовчки попрямував до ванної відтирати свої руки і шкіряний плащ від червоної плями людського спротиву.

Тодор молодший побіг за ним.

- Тату, де вона?

- Її нема. Вона зникла.

- Куди зникла?

- Її батько сьогодні був тікав. Я тобі казав, мені немає значення, чи він політичний, чи ні. Є якийсь один закон, і його треба виконувати… Я їм всім не раз повторював, що тікати не треба. Тікати можна, а втекти - ніколи! Вони спеціально це роблять. Щоб мене подратувати.

- Де вона?

- Він дуже швидко біг. Але мої вівчарки все одно швидші. Ракети, а не собаки. Наздогнали їх… його аж біля річки. Я прибіг, а вони… він вже лежить. Як завжди… горло… Я не знав, що мала з ним. Хотіла допомогти втекти. Нема її більше! Зникла! Нема!

І пхнув синові в руки червоні черевички.

Першим помер Тодор наймолодший. Йому було три роки. Він з’їжджав на санках з гірки, і санки виїхали на дорогу просто під колеса вантажівки. На вантажівці не знайшли жодного пошкодження.

Другим помер Тодор молодший. Кравецький станок випадково впав йому на ногу, нога переламалась в коліні, погано зрослась, і Тодор молодший в тяжких муках мовчки і понуро відійшов на той світ через гангрену, яку лікарі запізно виявили.

На похороні сина Стефа, якій самій залишалось зовсім мало, бо четверта частина польських домішок не врятувала її кров від лейкемії, єдиний раз сказала Тодору старшому те, що думає. Вона сказала, що є різні закони і різні кари. Вона сказала:

- Наступним будеш ти, і за мить до кінця ти проклянеш своїх власних собак.

Третім помер Тодор.

Чотири вівчарки гнались за утеклим політв’язнем, Тодор гнався за вівчарками. Він був одягнений у чорний шкіряний кашкет і чорний шкіряний плащ. Під боком висіла рушниця, але Тодор ніколи не використовував її за призначенням. Собаки все виконували замість нього.

Тодор був взутий у черевики, які йому пошив його син.

Черевики залишали на снігу великі грубі дерматинові сліди.

Тодора боліло в поясниці, паморочилося в голові, час від часу терпли руки і ноги. Він зупинився біля якогось дерева перепочити і подумав, що міг би зупинитися взагалі. Десь попереду Тодора, попереду вівчарок, захлинаючись від страху і політичного переконання, втікав його, Тодорів, найбільший ворог.

- Ну, біжи! Біжи! - щосили закричав Тодор. - Ти будеш першим, кому вдалося втекти від мене! І першим, хто мене не прокляне. Біжи! Втікай! Думаєш, там тобі буде краще?! Тюрма не там, тюрма тут!

Захоплені раптовим Тодоровим криком вівчарки перестали гарчати і зупинились.

Втікач зупинився також.

При місячному світлі їх було добре видно згори: втікач, Тодор і четверо оскаженілих собак поміж ними. Собаки водили головами від одного до іншого.

Для них не було господарів і не було ворогів.

Для них був лише той, хто хоче втекти.

Вони загарчали, кинулися назад до Тодора і вмить перегризли йому горло.