Зима у горах

Частина перша

Чоловік з лопатою нахилився й кинув землю на труну з Джеффрі. Він явно квапився засипати цю могилу й перейти до іншої, Люди вмирають увесь час, байдикувати ніколи.

Роджер дивився на блискучу трупу. Ось іще одна лопата землі впала на неї з гучним стуком. Якби Джеффрі лежав у тому ящику з мідними ручками живий, його барабанні перетинки не витримали б.

Час було йти з кладовища. От тільки позбутися б відчуття, що все це йому сниться. Лише тепер він зрозумів, що не чув ані слова із заупокійної відправи, яку читав цвинтарний капелан, чи як там він називається,— миршавий чоловічок з довгим гачкуватим носом. Роджер побачив раптом, що капелан ще й досі стоїть поряд з ним.

— Більше немає проводжаючих, містере Фернівел? Ви самі?

— Так, сам.

— Небіжчик був вашим єдиним братом?

— Він був моїм єдиним родичем, якщо не брати до уваги двох троюрідних тіток, що живуть десь на заході. Наші батьки загинули під час війни.

— Як це сумно,— промовив священик професійно співчутливим тоном. Дивлячись на його довгий ніс, Роджер подумав, що за холодної погоди на його кінчику, певно, весь Час висить крапля.

Тим часом чоловік з лопатою вже майже засипав труну. Видно було лише один її ріжок та частину блискучої мідної ручки. Прощай, Джеффрі. Хай лондонська земля буде тобі пером.

— Це твоя друга смерть, мій бідолашний брате,—мовив Роджер, дивлячись у могилу. На священика й гробаря він не зважав і говорив уголос.— ї вона принаймні не така жорстока, як була перша. Нехай тобі щастить на тім світі, Джеффе. Як захочеш повернутись на землю привидом — приходь до мене. Я не маю нічого проти. Завжди радий буду побалакати з тобою.

Чоловік з лопатою ще жбурнув униз землі й дрібного каміння, і цього разу труна остаточно зникла.

— Вам куди? Може, я вас підвезу? — спитав Роджер священика, який мовчки спостерігав за ним.

— Ні, дякую. У мене є тут справи.

— Мабуть, треба ще когось ховати?

— Усі ми йдемо з цього світу через одну й ту саму браму,— врочисто відказав священик.— І має значення лише те, що ми знаходимо по той її бік.

— Як би мені хотілося вірити в це!

— Ви ж слухали заупокійну відправу. Вона про тверду й непохитну надію на воскресіння до вічного життя.

— Щодо надії, то вона тверда й непохитна,— відповів Роджер.— А от воскресіння — річ сумнівна.— Він простягнув руку.— Повірте, я зовсім не хочу похитнути вашу віру, І дякую за відправу.

— Сподіваюсь, тепер ви зможете відпочити,— сказав священик.— Вас спіткало таке нещастя. Ви дуже любили свого брата. Я це бачу.

— Відпочивати не випадає,— відповів Роджер.— Але обстановку зміню. їду на зиму в Північний Уельс. У справах.

Біля цвинтарної брами вони чемно попрощались.

— Слухайте, я й досі не знаю, як вас звуть,— сказала вона.— Кілька годин теревеню з вами, а як вас звуть — не знаю.

— Роджер Фернівел.

— А мого імені ви, очевидно, знати не хочете,— сказала дівчина й знову посміхнулась — трохи ліниво, трохи пустотливо. Він ще не визначив для себе, що означав ця усмішка. Перед ним сиділа розслаблена, безтурботна, байдужо-недбала довгонога лялька. Хтиве, легковажне дівчисько, що не навчилося відмовляти чоловікам? Чи просто він її не цікавить?

— Ні, дуже хочу,— відповів він, посилюючи до неї увагу.

Її гарні губенята на мить перестали всміхатися, щоб вимовити «Беверлі Нокхолт» чи щось подібне. В усякому разі, «Беверлі» вони ясно вимовили, а це все, що йому треба запам’ятати. Втім, якщо події розгорнуться так, як віл сподівається, то можна обійтися просто порядковим номером,

— Радий познайомитися з вами, Беверлі.— А радітиму іще більше, коли як слід тебе притисну.

— Ні, радіти слід мені,—майже насмішкувато мовила вона.

— Ваша склянка порожня,— зауважив він, підводячись.

— І нехай,— не дуже впевнено відповіла вона,— Я не звикла пити.

Авжеж, не звикла. Надто зелена, щоб відчувати потребу в сп’янінні. У тебе й так кров грає.

— Ну, хоч трохи,— промовив він.— Для компанії.

Взявши обидві склянки, свою і її, Роджер пішов до стойки. Оце поталанило! Карвенай, готель «Палає», Кінець сезону. Останні туристи повзають, мов сонні мухи. Офіціанти вдають, ніби в них повно роботи. Побачивши все це, Роджер уже був вирішив, що помре тут з нудьги. І того ж таки першого вечора сюди залетіло це дивовижне створіння! Власне не залетіло, а примчало на кумедному, мало не суціль хромованому моторолері з прапорцем. Багате дівча з Каліфорнії, років дев'ятнадцяти, щонайбільше — двадцяти. Подорожує в пошуках розваг і пригод, охоча до всього, що їй трапиться.

«Ну що ж,— подумки мовив Роджер,— час уже долі зласкавитися наді мною».

За стойкою висіло широке дзеркало з ледь підфарбованого скла; проказавши ці слова, він побачив, як у нього ворухнулися губи, і зрозумів, що говорить сам до себе, що справді вимовив ці слова вголос.

Бармен, меткий ліверпульський хлопець у короткій білій курточці, підскочив до Роджера. Він був дуже уважний до відвідувачів, сподіваючись завдяки цьому втриматись на роботі й узимку. Роджер узяв наповнені склянки й повернувся до Беверлі.

— Ну, тепер я розбалакаюсь — не зупините,— сказала вона, підкидаючись на спинку дивана й закладаючи руки за голову. Від цього руху зад картатою блузкою простого спортивного крою чітко вималювались її груди, і Роджер, швидким рухом розстібнувши комір своєї сорочки, помолився в душі про те, щоб йому не дуже довго довелося чекати тієї хвилини, коли він зможе роздягнути її.

— Мені подобається слухати вас,— сказав він, намагаючись не дивитись на її груди,

— Якщо так піде й далі, то ви знатимете про мене все, а я про вас нічого,— відповіла Беверлі, але так, ніби їй було байдуже. Мабуть,— додумав Роджер,— їй взагалі до всього

байдуже. А все через оту непостійність, оте каліфорнійське сонце, оте руйнуй-і-будуй-паново ставлення до всього на світі. Та ще й через таткові гроші — насамперед через таткові гроші. Погляд в неї якийсь порожній. Мабуть, вона ще не уявляє, що таке справжня досвідченість. Ну, та це й добре. Справжню досвідченість він покаже сам, аби лиш це дівчисько постачило йому добрий товар.

— Я про себе нічого цікавого розповісти не можу,— мовив він, ковтнувши із склянки.

— Так не буває — щоб нічого цікавого. Чим ви займаєтесь?

Страждаю. Це моя професія. Повзаю по землі й аж знемагаю від болю й горя.

— Нічим не займаюся,— відповів він.

— І я так само,— посміхнулась вона, знову перетворюючись на втілення млявості й байдужості.

— Але завтра,— сказав він удавано серйозно,— я таки дечим займуся. Завтра в мене клопоту з ранку й до вечора,

— Он як? Що ж ви робитимете?

— Показуватиму вам гори.

В її очах начебто зблиснув вогник цікавості.

— Гори? Уельські гори? Вони хіба близько?

— Хребет Сноудон. Він починається звідси.

— Я бачила кілька скелястих пагорбів. Але їхала сюди майже весь час рівниною.

— Ви їхали через Денбігську низовину. Це ми вже з’ясували. А гір не бачили тому, що вони були в тумані.

Вона засовалась на дивані. Він помітив, що джинси сидять на ній мов улиті, наче намальовані.

— Ви добре знаєте ці місця, Роджере?

— Ні, зовсім не знаю. Я тут уперше.

— Справді? Звідки ж вам відомо, де гори?

— Коли я їхав сюди поїздом з Лондона,— відповів він,— то розгорнув карту Північного Уельсу й понад годину вивчав її. І, як наслідок, тепер знаю, що й де.— Погляд його ковзнув по її грудях.— І з превеликим задоволенням усе покажу вам.— Те, що я тобі покажу, ти довго пам’ятатимеш,

— Але ж у вас немає машини,— лінькувато протягла вона.— Ви ж приїхали з Лондона поїздом.

— Саме так,— рішуче підтвердив Роджер.— Ми поїдемо на вашому моторолері.

Вона засміялась.

— Непогано сказано. Ви мені довіряєте?

Він кивнув.

— Беззастережно.

Незабаром вони розійшлися по своїх кімнатах. Роджер запустив був кілька пробних куль, але без особливих сподівань на блискавичний успіх. Адже за день вона подолала на своїй таратайці чималу відстань, зупиняючись лише для того, щоб чогось перехопити. («Я купила трохи риби із смаженого картоплею і з’їла все просто на вулиці»). Ні, нехай вона відіспиться. На штурм він піде завтра.

Наступного ранку Роджер встав удосвіта. Він старанно поголився і причепурився. Востаннє оглядаючи себе в дзеркалі, він помітив на нічному столику розгорнуту книжку. Це була «Граматика валлійської мови для початківців» доктора Конроя, видрукувана в Понтіпулі 1904 року. За планом, заздалегідь накресленим ним самим, Роджер мав розпочати вивчення праці доктора Конроя саме цього ранку. Проте він не шкодував, що план доведеться порушити.

Не можна сказати, щоб він збирався байдикувати. Він приїхав сюди вивчати валлійську мову. Філологія — це його фах, а фахівець повинен постійно розширювати знання зі свого предмету. Проте Роджер бажав одночасно розширити й коло зв’язків з особами жіночої статі. Він з’ясував, що в університеті Упсали є великий факультет кельтських мов, і мав підстави сподіватися, що коли додасть до свого вченого обладунку знання валлійської, а можливо, й ірландської мови і зробить власний, хай незначний, внесок у кельтську філологію, то зможе дістати роботу в Упсалі. Роджеру кортіло переїхати туди, бо йому подобались високі на зріст, біляві дівчата з гарними зубами, а їх, він знав, в Упсалі хоч греблю гати.

Вивчивши книжку доктора Конроя, а також побувши місяць або й два в місцевості, де більшість населення розмовляє по-валлійськи, Роджер сподівався підвищити свій професійний рівень, щоб потім націлитися безпосередньо на Упсалу. Та здійснення цих планів потребувало чимало часу, а його плотські бажання надто вже йому дошкуляли. Роджеру часто спадало на думку, що краще було б, якби милостивий творець усього сущого якось по-іншому розв’язав проблему продовження роду людського. Нехай би, скажімо, статевий потяг прокидався в людині раз на три роки, а решту часу вона жила спокійно. Homo sapiens, вважав Роджер, надто хтива тварина. Та що вдієш, коли в людей заведено саме так, а не інакше! Учора ввечері по приїзді він не нагледів у готелі підходящої здобичі. Дівчина, що сиділа за конторкою портьє, виявилась класичною валлійською красунею, але саме де й було погано: така красуня, до того ж з місцевих, безперечно має дружка. В подібних справах Роджер був реалістом. Зрештою, йому вже сорок, ні молодістю, ані багатством він похвалитися не може, та й особливою вродою теж. Усі свої перемоги він здобув упертістю й умінням не пропустити слушної нагоди.

Рішуче настроєний, він рано спустився поснідати, потім зайнявся підготовкою. Беверлі піде не було видно вона, певно, з тих дівчат, які звикли спати допізна і, можливо, навіть не уявляв, що в когось заведено інакше. Роджер випросив на готельній кухні пакунок з холодним обідом, купив у винному магазині на тій же вулиці, що й готель, дві пляшки рейнвейну й запхав усе це в чистий рюкзак. Після цього приніс із номера свій плащ, акуратно поклав його біля себе в крісло й усівся у вестибюлі, стежачи за дверима ліфта. Він будь-що підстереже Беверлі, коли вона спуститься снідати, й рішуче нагадає про їхню домовленість. І ніякі спроби відмовитися, послатися на забудькуватість або зміїну настрою їй не зарадять. Красуня-брюнетка за столиком портьє кинула на Роджера холодний і, як йому здалося, трохи насмішкуватий погляд, коли вій влаштувався, мов кіт навпроти мишачої нірки, але він був досить загартованим чоловіком, щоб зважати на подібні дрібниці. Відколи він себе пам’ятав, його стосунки з жінками завжди ґрунтувалися на розрахунку: хапай що можеш — і гайда далі.

Близько десятої Беверлі вийшла з ліфта. Роджеру довелося нагадати їй про те, що вони збирались поїхати прогулятися в гори, і після того, як він дав зрозуміти, що не дозволить їй порушити обіцянку, вона з властивим їй невимушеним і безтурботним виглядом погодилась їхати — мовляв, хай буде по-вашому, не люблю сперечатися, та й, зрештою, мені однаково — робити це чи щось інше. Поснідавши під його пильним оком, вона піднялася до себе, потім знову спустилась і тут раптом усе пішло як слід. Не зволікаючи, Беверлі повела Роджера на подвір’я, стягла моторолер з підпори, завела деренчливий моторчик, скочила в сідло й показала йому на сидіння ззаду.

— Куди їхати? — гукнула вона крізь тріскотняву вихлопів.

— Ліворуч,— відповів він.

І вони поїхали, кривуляючи серед машин. Будинків поступово поменшало, дорога пішла вгору, підтверджуючи

Роджерові теоретичні знання місцевості, і день, їхній чудовий день, розпочався.

Навіть погода була з ними заодно. Сонце визирнуло з-за хмар і розігнало густий туман; небо з білястого стало перлисто-сірим, потім блідо-голубим і нарешті яскраво-блакитним.. Над кущами вересу закружляли бджоли. Такий день — це ніби поріг, на якому зустрічається остання мить літа з першою миттю справжньої золотої осені. Роджер з насолодою вдихав повітря, настояне на солоних пахощах моря і пахощах диких гірських квітів. Моторолер дерся дедалі вище, його товсті маленькі шини підминали під себе круту звивисту дорогу, Роджер добропристойно тримав руки в себе на колінах, але на поворотах, коли його притискало до Беверлі, по жилах його наче пробігав електричний струм — хоч кричи, і край!

А втім, це не заважало йому милуватися горами, і те, що він бачив, вражало його. Він аж ніяк не сподівався потрапити в таку дику й безлюдну місцевість. Довкола, десь зовсім близько за обрієм, лежали міста і, судячи з карти, висота над рівнем моря була тут зовсім незначна, а проте всі його чуття підказували, що це — справжні гори: суворі, прадавні й неприступні. Вівці обурено дріботіли геть, коли вони з Беверлі, об’їжджаючи круті кам’янисті осипи, вихоплювалися з-за повороту. Потічки прокреслювали долини; жирні ґави розгулювали по убогій траві. Чи то були круки? І невже там, угорі, ще водяться орли?

Сонце висіло над головою й добряче припікало. Саме час відпочити, попоїсти й віддатись утіхам. Роджер заходився вишукувати підхожу місцинку — таку собі спальню просто неба, сховану від цікавих очей. Ага, ось там, трохи вище. Чаша, встелена вересом і оточена зусібіч кам’яними брилами.

— Зупинімося тут.

— Добре.

Беверлі була сама слухняність, вона неначе втратила власну волю тієї миті, коли вирушила в дорогу. Вони злізли з моторолера, Беверлі поставила його на підпору й пішла кам’янистою стежкою вгору слідом за Роджером.

— Ось тут,— сказав він, опускаючи на землю рюкзак.— Шкода, немає струмка охолодити вино. Та всього мати не можна.

— Але ж у пас є все,— стиха промовила Беверлі.— ї сонце, і дозвілля, і оцей чарівний краєвид!

Ще не все, люба, не все. Все буде трохи пізніше.

Гарні зуби Беверлі перемелювали все, що він їй давав, вино з бульканням вливалось у її ніжно-біле горло. Нарешті, липка від апельсинового соку, обважніла від вина, вона відкинулась на Роджерів. плащ, який він розіслав на пружному вересі, влаштувавши щось схоже на матрац. Сорочка висмикнулась у неї з джинсів, відкривши смужку ледь засмаглого живота з непорочним пупком. Кожна лінія її розслабленого тіла промовляла про готовність до втіхи — і ні про що інше.

Роджер допив вино и жбурнув паперовий стаканчик геть. Потім ліг поряд з нею на плащі, припав губами до її губ і поклав гарячу руку на її оголений живіт. Увесь світ обернувся раптом на два найпростіші начала — чоловіче й жіноче. Він був чоловічим началом, вона — жіночим, а вкупі вони утворювали всесвіт.

Та Беверлі зразу ж відвернула від нього своє обличчя й перекотилась на бік, відірвавши в такий спосіб жіноче начало світу від чоловічого. Не обурено, не злякано, а якось зневажливо-лінькувато, і це було найдошкульніше.

— Не треба.

Він чекав. Два слова? І все? ,

Вона сіла. Та сорочку в джинси не заправляла. її рухи, лінькуваті й до цього, нітрохи не пожвавішали,— неначе він був мухою, яку вона відігнала геть.

— Чому не треба? — спитав він.

Вона знизала плечима:

— Хіба обов’язково потрібна причина?

Він усе ще лежав, відчуваючи лопатками пружність вересу.

— Надто добра нагода, щоб не скористатися.

Вона подивилась на нього згори вниз із холодною насмішкуватістю.

— Не хапатися ж за першу-ліпшу нагоду.

— Але ж...— він затнувся,— хіба таке може зашкодити?

— Ні. Просто не хочу — і край.

— Але ж ти не можеш дорікнути мені, що я...

— Хіба я тобі дорікаю? Тобі аби оте саме. Ну, а мені — мені просто не хочеться. Не маю охоти.

Вона сиділа біля нього, її груди дражнили свою близькістю. Ноги в неї були довгі, гарні, звабні. Та яке вона має право показувати все це так спокусливо, а потім в останню мить зневажити його чоловічу пристрасть такою банальною відмовою? І він затято проказав:

— Тільки це розказуй, ніби це має для тебе якесь значення. Яка різниця, на одного чоловіка більше або менше, коли в тебе все життя складається з чоловіків.

— Я зовсім не казала, що це має для мене якесь значення. Сказала, що не хочу,— тільки й того.

Він зрозумів, що припустився помилки. Не треба було намагатися вплинути на неї тим, що ця пригода надто тривіальна, щоб мати якесь значення. Цим він звів себе до рівня такої собі хатньої мухи чоловічої статі. А проте — хіба вона звикла до чогось кращого? У ньому спалахнула лють, і він рвучко схопився на ноги. Беверлі й далі незворушно сиділа на плащі й навіть не дивилась на нього. Сонце сховалося за невелику, але густу хмару.

Роджерове бажання перетворилося на ненависть, у грудях підіймалося щось лихе, мстиве, готове вибухнути насильством і жорстокістю. Проте якийсь рятівний інстинкт примусив його крутнутись на підборах і піти геть. Нехай посидить і трохи подумає. Йому теж треба побути на самоті, походити в цьому настояному на пахощах повітрі, щоб угамувати шалене калатання серця. Ох, цей поклик статі — який це дар і яка це мука! Ця думка шматувала його мозок — наче в голову йому всипали лантух гострого каміння. Він пришвидшив крок, прямуючи вздовж довгого звивистого гребеня гори.

З півгодини, а то й хвилин сорок простував він уперед, потроху опановуючи свої почуття. Ішов і вмовляв себе бути розважливим. Що ж, видно, любовні втіхи на гірських схилах з дівчатами на зразок Беверлі — це такі речі, що трапляються з іншими, а не з ним. В Упсалі, де він матиме можливість взятися до діла старанніше й вести його без поспіху, все піде інакше. Тепер він уже охолов. А коли назустріч йому раптом війнуло холодом, він зрозумів, що в нього охололи не лише почуття, а й тіло. Годину тому день стояв блакитний, золотий, теплий, і здавалось, що іншим він бути й не може, а тим часом, поки Роджер був заклопотаний своїми думками, сонце встигло сховатися за хмари, знявся вітер і почало недвозначно збиратись на дощ. От якби плащ... але тоді на ньому лежала Беверлі, лежить, мабуть, і досі. Поза шкірою в Роджера пробіг мороз. Потрапити під зливу на цьому голому схилі — річ не вельми приємна.

Він усміхнувся. Що це з ним! На дівчині доведеться поставити хрест, та це не причина ставити хрест і на плащі. Почуття гумору й реалістичний підхід, та ще коли одне невіддільне від другого,— ось що може допомогти чоловікові в таку хвилину. І Роджер подався назад, туди, де покинув

Беверлі. Кінець кінцем, якщо він повернеться до неї з посмішкою, привітний і доброзичливий, і покаже себе людиною, що ставиться до всього по-філософському, це теж буде свого роду перемогою. Він навіть проведе її назад до Карвеная (однаково без її моторолера йому туди ніяк не дістатись) і пригостить її де-небудь обідом. Це покаже їй, що його розуміння терміну «зробити оте саме», як вона висловилась, користуючись ганебно збідненим словником свого покоління, включає також благородство й здатність зрозуміти комізм події.

Розраджуючи себе такими думками й насилу долаючи холодний зустрічний вітер, Роджер повернувся вздовж гребеня гори назад до западини, де залишив Беверлі. Та вона зникла, а разом з нею зник і плащ. Його шкіряний рюкзак лежав на місці, паперові стаканчики й тарілки валялись на траві так само, як і дві пляшки з-під рейнвейну. Це, мабуть, було в її вдачі: взяти те, що треба, а все інше покинути воронню.

Він виліз на скелю й роздивився довкіл. Відколи він востаннє стояв тут, світ зовсім змінив свої барви. Навпроти нього, потойбіч долини, здіймалась, як величезна церковна баня, гора, поросла аж до вершини травою, і його тіло ще тоді завважило, якою смарагдово-зеленою видається вона під безхмарно блакитним небом. Тепер ця трава потьмяніла, її зелений колір зробився майже сірим, вона, здавалось, всмоктувала в себе все світло, яке ще просочувалося з неба між рваними краями хмар. А в дальньому кінці долини, там, де починалися ще вищі гори, сірі голі схили й кам’янисті осипи набрали раптом загрозливого вигляду. Внизу по долині, звиваючись, швидко бігла річка, неначе поспішаючи злитися з морем і знайти там притулок, а коли Роджер, шукаючи очима Беверлі, повільно роззирнувся довкола, то побачив, що й море, яке простягалося перед ним на західному краї обрію, стало схоже на зливок свинцю. Все мовби тонуло в напівмороці, втрачало світло й тепло. Нагорі було самотньо й холодно: відчувалося — людині тут не місце. Квапливо запхавши в рюкзак залишки обіду, що так багато обіцяв спочатку, він завдав його на плече й рушив униз. Беверлі піде не було видно, але якщо вій піде в той бік, де вона покинула моторолер, то, напевно, десь наздожене її.

Роджер швидко рушив униз і незабаром наштовхнувся на одну з розкиданих тут по схилу дрібних садиб, чиї кам’яні стіни мовби самі пропонували захисток. Він оглянув будиночок — ні диму, ні світла, хоч з вигляду й не занедбаний. Чиєсь місце відпочинку, що оживає по суботах і неділях,— бігає дітлашня, під’їжджають сімейні автомобілі з ліверпульськими або манчестерськими номерами,— а решту часу будиночок мертвий. Що ж, згодиться і його стіна. Роджер щільно притулився до неї, коли уперіщила перша хвиля дощу, налетівши з моря. Це вже не жарти. Треба будь-що знайти моторолер і чимшвидше тікати від негоди до тепла, до світла, туди, де можна прийняти ванну й перевдягнутись. Все інше не має значення. Поклик статі в Роджері змовк, наче його ніколи й не було. Вітер на мить ущух, і Роджер квапливо рушив уперед. Подолавши гребінь гори, він побачив дорогу, що звивисто збігала вниз обернутим до моря гірським схилом у бік шиферних дахів селища й далі до прибережного шосе. А там уже був транспорт, телефонні будки, пивні, гаражі, заправні станції й ресторани — і що ближче до Карвеная, то в більшій кількості. Вони залишили моторолер на найвищій точці цієї гірської дороги, там, де вона різко повертала вниз, у долину, і тепер Роджер побачив його: машина стояла на підпорі й терпляче чекала, її переднє колесо було підняте, мокрий вузенький прапорець обвис, хромований номерний знак поблискував так само тьмяно, як вода під похмурим небом.

Моторолер був першою метою Роджера. Він ще швидше пішов униз вузькою стежиною, второваною ратицями овець і ногами фермерів. Другою його метою було знайти власницю моторолера, але вона зникла. А моторолер, як він з досадою згадав, обладнаний хитрим пристроєм від злодіїв, що замикав переднє колесо, і відімкнути його можна було тільки ключем. Отже, одна Беверлі мала моральне право і реальну можливість скористатися моторолером. Куди в біса поділося це дурне дівчисько?

Новий порив вітру вдарив Роджера тугими струменями дощу, і тут він уперше відчув холодний дотик води до шкіри. Куртка, штани — все промокло до рубця. Волосся на голові збилось мокрою кучмою — їй-право, треба відмовитись від цієї дурної звички ходити без капелюха. Він пішов ще швидше, чалапаючи по грязюці під безжальною зливою.

А ось і моторолер. Ех, зараз відкрутити б краник бензопроводу, підкачати бензину в карбюратор, натиснути на стартер і завести мотор. Та клятий запобіжний пристрій від злодіїв не піддавався. Переднє колесо було замкнуто майже під прямим кутом. Коли Роджер, роздратовано смикаючи й трусячи машину, нахилився роздивитись цей пристрій, вперіщила така злива, що йому здалося, ніби його накрило морською хвилею. Де ж ця Беверлі? Він випростався і обвів поглядом

обрій, запнутий пеленою дощу. Може, з нею трапилося щось страшне? Може, вона лежить десь у крутоярі з поламаним хребтом і її стогони чують лише байдужі вівці? Та чомусь ця думка здалась йому неймовірною. Беверлі по з тих дівчат, яких може спіткати лихо, навпаки, вона саме належить до тих людей, які наче помахом чарівної палички повертають плин життя в потрібному для себе напрямку.

Тим часом Роджер зовсім змок, змерз і йому стало не до пустих розмірковувань про Беверлі. В голові снувалось тільки одне питання: лишатися тут чи йти вниз пішки? До прибережного шосе не більше двох-трьох миль під гору, а по дорозі туди є селище, де, можливо, знайдеться, а можливо, й не знайдеться, пивна. Роджер знав, що місцева влада, бувши прибічницею англіканської церкви, спромоглася позбавити пивних чималі райони Північного Уельсу. А якщо пивна там і знайдеться, то доведеться чекати не одну годину, поки її буде відчинено. Роджер навіть уже рушив був униз, але не ступив і кількох кроків, як крижаний порив вітру змусив його назгинці кинутися назад і шукати захистку попід придорожнім муром. Ні, це вже казна-що! Беверлі, безперечно, скоро прийде!

Роджер не мав уявлення, скільки часу простовбичив біля моторолера. Він намагався не дивитись на годинника — якщо дивитись, то можна збожеволіти — і зосередив усі свої душевні сили на тому, щоб хоч трохи зігрітись. Випростатись і помахати руками він не міг, бо не хотів утратити хоча б того жалюгідного захистку, що надавав йому низький мур. Через це він вирішив по черзі напружувати м’язи: спочатку черевний прес, потім руки й плечі, далі стегна, литки, ступні, тоді знову черевний прес. Допомагало не дуже, але, зосереджуючи увагу на фізичних зусиллях, Роджер відганяв від себе розпач. Скоцюрбившись біля муру під рясним дощем, що налітав на нього разом з вітром то з одного, то з другого боку, а то просто згори, він так несамовито напружував м’язи, що аж обличчя його кривилось.

— Який ти кумедний!

Поряд стояла Беверлі в його плащі. Через лопотіння дощу й завивання вітру Роджер не почув, як вона підійшла, та й не побачив, бо від напруження заплющив очі.

— О! — він аж підскочив.— Де ти була?

— Гуляла під дощем по горах. Це так цікаво!

— Мій плащ тобі не завеликий?

— Дякую, ні.

— Дуже радий. Ну, то їдьмо?

Вона швидко підійшла до моторолера, відімкнула замок, ввімкнула подачу пального, вправно натисла на стартер, а тоді враз скочила в сідло, перелетіла, підстрибуючи, мокру придорожню траву і рвонула вниз. Роджер побіг слідом за нею, гукаючи: «Гей, почекай!..» Вона повернулась, і він раптом побачив у неї на обличчі вираз холодної ворожості. Дурненька, вона, бачите, розсердилась, вона, бачите, образилась, мов якась старосвітська міс, за те, що я подумав, ніби вона така. Крізь шум дощу він почув її голос:

— Тобі корисно прогулятися.

— Прогулятися?

— Це допоможе тобі охолонути.

Мотор заревів дужче, і вона зникла.

Тулячись до просяклого водою гірського схилу, вишмагане вітром, який налітав із спохмурнілого моря, селище Лданкрвіс готувалося до ще однієї буряної ночі. Вечірня заграва ще полум’яніла над пругом Ірландського моря і над островом Енгдсі, схожим на величезного кита, що засів на мілині, але тут на мокрі гори вже опускався морок. Селище Лланкрвіс наче з води вродилось за часів королеви Вікторії, коли розквітло виробництво шиферу й потрібне було житло для робітників кар’єрів. Спільна праця, однакові труднощі й небезпеки наклали відбиток і на їхнє поселення, надавши йому духу якоїсь згуртованості. Тепер великі кар’єри на горі вище селища було майже вироблено. Там ще длубалось трохи людей, і щотижня звідти вивозили кілька вагонеток шиферного сланцю, проте Лланкрвіс втратив свою raison d’etre (підставу для існування(фр.) і, подібно до багатьох таких селищ набув сумного й занедбаного вигляду. Його схожа на стодолу церковка не скидалась, мабуть, на стодолу в ті часи, коли була центром життя для робітників кар'єрів і родин з розкиданих по схилах ферм; нині ж, майже завжди порожня, без радісних і гучних співів, вона нагадувала старого актора, що без кінця викопує свою головну роль перед безлюдним глядацьким залом. У селищі не було готелю, лише дві продуктові крамниці, що контролювалися звіддалік об’єднанням бакалійної торгівлі, де порядкували люди, які ніколи не приїздили до Лланкрвіса й не мали наміру його відвідати; не було там ні приміщення для зборів, ні бібліотеки, ні ринку. Старші мешканці проводили вечори, втупившись в екрани своїх телевізорів, а молодь їздила автобусом до Карвеная або, за браком грошей, товклася в довгастому прямокутнику тьмяного світла, що падало з вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею. Отаке тут було життя. Ну, а з естетичного погляду про Лланкрвіс можна було сказати лише те, що безкомпромісна простота його терас паче перегукувалась із оголеністю гір і безмежним простором затоки. В двадцятому столітті в Лланкрвісі виникли новоутворення у вигляді червоних цегляних муніципальних будинків, які аж ніяк не зробили селище сучаснішим.

А втім, ні естетичні, ні соціальні проблеми не обходили зараз чужинця, що під вітром і дощем хляпав по грязюці вулицею Лланкрвіса. Щоб дістатись сюди від того місця, де Беверлі покинула його, Роджер витратив майже годину, і з кожним кроком по розмоклій землі його злість і похмурий настрій посилювались дедалі більше. Все йде шкереберть, геть усе. Спочатку, коли він, подолавши гору, побачив унизу в сутінках нечисленні цяточки світла, його підбадьорила думка про те, що незабаром він буде в селищі. Але тепер, діставшись сюди, він зрозумів, якими примарними виявились його сподівання. Тут не було нічого. З таким самим успіхом він міг би й далі, шаленіючи від люті, простувати голим гірським схилом.

Уже майже зовсім споночіло, але вулиці Лланкрвіса освітлювались лише де-не-де. Горіло всього-на-всього кілька стандартних бетонних світильників біля півкола муніципальних будинків та з півдюжини старовинних ліхтарів на чавунних стовпах уздовж головної вулиці, де розташувались церква, пошта й крамничка, в якій торгували рибою із смаженою картоплею. Ця вулиця простяглася вздовж гірського схилу, і Роджер, який щодуху спускався з гори під поривами вітру й дощу, потрапив на неї біля перехрестя, що правило, очевидно, за центр селища, якщо тут взагалі можна було говорити про центр. Він швидко глянув праворуч і ліворуч. Навколо всіх вуличних ліхтарів світилися дощові калюжі. З вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею, падало жовтаве світло, в якому видно було постаті кількох хлопців і дівчат,— свідчення того, що якісь люди тут усе ж таки живуть. Якби не хлопці й дівчата, то можна було б подумати, що селище вимерло внаслідок бактеріологічної війни. Всі вже повернулися з роботи додому й пережовували їжу або дивилися телевізори. А в багатьох оселях — Роджер щодо цього не мав ані найменших сумнівів — те й те робили одночасно: споживали вистуджені телебаченням вечері, сидячи в спеціально пристосованих для переглядання телевізійних програм кріслах. Вони не ходили до сусідів у гості потеревенити. Не стояли на вулиці. Не горлали релігійних псалмів і не сперечалися про політику В клубі, бо ніякого клубу в селищі не було. Вони не нили пива в пивній, бо в селищі не було пивної. Ось до чого призвів пуританізм дев’ятнадцятого століття, відмова від будь-яких розваг, крім церковних відправ. Призвів не до благочестя, не до заглиблення у віру, навіть не до випалювання по дереву й плетіння мережива, а до вистиглих обідів і багатосерійних телепередач.

Зуби в Роджера зацокотіли. Він ступив кілька кроків у бік крамнички, де торгували рибою й смаженою картоплею,— єдиного благословенного куточка в суцільній пустелі зачинених дверей і дощу. Та раптом його ноги ніби в землю вгрузли. Сама думка про рибу й смажену картоплю викликала в нього огиду. І тієї ж миті він зрозумів чому. Йому ніби почувся молодий, безтурботний голос Беверлі: «Я купила трохи риби із смаженою картоплею і з’їла все просто на вулиці». Роджер змерз, зголоднів і хоч неабияк любив рибу із смаженою картоплею, але зараз, через прикрість, яка все ще пекла йому серце,— прикрість від любовної невдачі,— просто не міг змусити себе купити риби з картоплею і з’їсти це, ідучи по дорозі. Не міг — принаймні зараз — зробити щось таке, що робила Беверлі. Він ненавидів її. Вірніше не її, а те, що вона уособлювала: невимушеність і вміння робити все на свій розсуд, по-своєму,— саме те, що досі для нього було недосяжним і, мабуть, довго ще буде недосяжним.

Він рушив далі вниз, залишивши головну вулицю позаду. Лланкрвіс нічого не міг запропонувати йому. А може, Лланкрвіс — то тільки символ, можливо, цілий світ не міг нічого запропонувати йому. Парія в холодному, мокрому одязі, з прилиплим до скронь волоссям, Роджер відчував, що в нього аж кістки ниють з горя. «Я хочу щастя! — раптом мало не крикнув він навстріч поривам вітру.— Я не можу так далі! Дайте мені місце під сонцем, дайте мені жити!» Ці слова так навально ввірвались у його свідомість, що він не був певен, чи не вигукнув їх. А коли й вигукнув, то що? Тут, у цій пустелі відчаю, ніхто його не почує. Навколо нічого, крім сланцю й каміння, дощу й кволої, жалюгідної трави, що вперто чіпляється корінням за тонесенький, завтовшки в кілька дюймів шар ґрунту на невблаганних скелях, з якого, безперервні дощі вимили всі поживні речовини. Ніде анічогісінько. Крім сміття, звичайно. Старі відра, велосипедні

рами, биті пляшки навалено в кожній ярузі. Навіть у самому селищі! Та ось, будь ласка, просто перед ним, не далі як за десять кроків від перехрестя, хтось поставив старий автобус, просто стягнув з дороги й покинув на узбічні, коли він відслужив своє й...

Але ні, автобус не кинуто напризволяще. Роджер зрозумів раптом, що він цілий і що його недавно навіть наново пофарбовано,— в густих сутінках машина відсвічувала рожево-жовтим кольором. Роджер обійшов навколо автобуса. Спереду було написано пункт призначення: «Карвенай». Хтось водить цей автобус. Шини накачано, вікна цілі, можливо, він навіть ось-ось вирушить до Карвеная. (Гаряча вапна, їжа, віскі!) Ні, ні, не може бути, щоб йому так поталанило. Але поки що можна залізти досередини й сховатися від негоди. Якщо хто-небудь спитає, що він там робить, можна буде просто сказати, що чекає відправки автобуса в Карвенай.

Знову затремтівши від холоду, Роджер вхопився за дверну ручку. Двері відсунулись. Піднявшись по приступках, він зачинив двері за собою. І зразу ж шум дощу й вітру вщух. Тепер можна поміркувати спокійно й конструктивно, не впадаючи в істеричний жаль до самого себе. Від холодної дощової купелі він почав втрачати здоровий глузд. «Чи ж можуть ваші голови невкриті, худі тіла, вбрання подерте ваше з негодою жахливою боротись?» (Шекспір. Король Лір, акт III, сцена 4. (Переклад М. Рильського)) От коли Роджер зрозумів, що хотів сказати поет. В автобусі було тихо й сухо. Сидіння оббито справжньою шкірою, машина, певно, з давніх. У ній пахло шкірою, тютюном і мастилом — ненабридливими запахами корисного, трудового життя. Все це Роджеру подобалось, подобався й сам автобус, цей притулок, цей друг, що зненацька виник перед ним серед просоченого дощем вечора втрачених надій. Можливо, тепер життя поверне на краще.

Роджер умостився на одне з передніх сидінь. Проте майже зразу підвівся, залишивши після себе мокру пляму, й пересів на інше місце. Якщо він посидить по черзі на всіх сидіннях, то добре підсушить свій одяг. Але ж це негарно щодо інших пасажирів. Яких інших пасажирів? Автобус, цілком можливо, зробив сьогодні свій останній рейс. Цілком можливо, що його залишено тут на ніч. Але хіба автобуси так кидають? Хіба їх не ставлять на ніч у гараж? Авжеж ставлять, тільки не в такій дірі. Тут усе первісне, закостеніле, непристосоване. Роджера знову почав охоплювати відчай. Так, тут сухо, але не дуже тепло. Якщо він просидить отак кілька годин, чекаючи, поки хто-небудь прийде й поведе машину в Карвенай, то обов’язково схопить ревматизм або й щось гірше. Ні, краще вийти й іти далі пішки. Струмені. дощу вдарили у вікна, і Роджер здригнувся. Невже нічого не можна зробити? Може, в автобусі є обігрівач? Він про' йшов уперед і сів за кермо. Автобус був маленький, приблизно місць на тридцять шість, і водій не мав окремої кабіни. Він сидів по один бік від мотора, а по другий бік уже було місце для пасажира; далі двома рядами, як звичайно, йшли сидіння з проходом посередині. Роджер заходився намацувати перемикачі. Перший же вимикач, що його він торкнув, був від внутрішнього освітлення. Весь автобус раптом засвітився, наче корабель серед темного моря. Настрій у Роджера зразу поліпшився. Людині здається, що в освітленому місці тепліше. До того ж, безперечно, електрична лампочка і справді дає тепло. Вій знову покладав перемикачами, і цього разу ввімкнув фари — наче два тверді пальці проштрикнули дощ, вихопивши з мороку танок водяних крапель. Людина бореться із стихіями! Тепер Роджер почував себе зовсім бадьоро. Проте обігрівача все ще не міг знайти. Та він однаково не грітиме, поки не працюватиме мотор. А про це не може бути й мови. Роджер бачив, куди встромляється ключ запалювання, але самого ключа, зрозуміла річ, не було.

Він сидів на місці водія, розслаблено поклавши руки на велике коло керма. Сидіти було зручно: колись щодо цього вміли добре подбати. Автобус був справжньою пам’яткою старовини. Роджер не здивувався б, якби йому сказали, що його зроблено ще до війни або принаймні десь близько 1940 року. Зовсім не здивувався б. Навіть заклепки мали старомодний вигляд — такий, як на морському буксирі. Та й сидіння було обтягнуто страшенно потертою, але справжньою шкірою, вік якої, очевидно, дорівнював вікові автобуса, а це означає, що його змайстровано до доби повсюдного впровадження ерзаців. Як цікаво! Можливо, якому-небудь музею годилось би його купити. Всі важелі також були великі й гарно зроблені, паче з бронзи або чогось подібного. Роджер обережно пересунув важіль ручного гальма вперед. Автобус ледь помітно здригнувся. Він зрушив! Ні... Так... Тепер він справді рухається. Мабуть, його залишили стояти на нейтральній передачі. Треба загальмувати.

Проте Роджер не гальмував. Передні колеса автобуса викотились на асфальт. Роджер трохи повернув кермо, і тепер уже на асфальт виїхали й задні колеса; кожне з них глухо гупнуло об тверде, з’їхавши з порослого травою узбіччя. По вітровому склу струменів дощ; якби Роджер міг завести мотор, то можна було б увімкнути й «двірники», а так йому доводилось вдивлятися між довгих смужок дощу. Це було не дуже важко, до того ж о цій пізній порі на гірській дорозі не було ніякого руху.

Освітлені жовтавим світлом прямокутники обабіч дороги побігли в темряві швидше. Роджер відчув, що вже п’яніє від цієї неймовірної пригоди. Він кілька разів натиснув на педаль ножного гальма й з полегкістю виявив, що гальма діють добре. Отже, втримати автобус навіть на такій крутій і мокрій дорозі буде не важко. Він стиснув кермо впевненіше. Він їхав! Що ти на це скажеш, Беверлі? Він шкодував, що вона його не бачить. «Тобі корисно прогулятися. Це допоможе тобі охолонути». Так от, наче старий Роджер вміє викидати хіба такі коники! Він просто знайшов автобус та й їде собі до головного шосе. Тепер він знав, що напевно дістанеться туди. Він чинить незаконно, по-антигромадському, але від свого наміру не відмовиться.

Роджер відкинувся на спинку шоферського крісла й повів автобус на постійній швидкості. Немає потреби надто розганяти його. Схил досить стрімкий, отже, машина не зупиниться, а мало значення, зрештою, тільки це. Всю увагу він зосередив на своїх діях. Машину він водить непогано, навіть добре. Роджер котив униз, тримаючись свого боку дороги, і довгий автобус слухняно корився йому. Попереду виникли невиразні обриси ще одного селища, яке цього разу складалося з однієї довгої вулиці з неодмінною темною спорудою церкви з одного боку й чимось схожим на таку ж саму неодмінну групу муніципальних будинків — з другого, Здрастуй і прощай! Чи він дізнається колись, як називається це селище? О, та він, здається, проминув зупинку автобуса, але ніхто й не спробував його зупинити. Авжеж не спробував, бо люди знають розклад.

Шини шурхотіли по мокрій дорозі, повз вікна пропливали стіни й дерева. Незабаром Роджер відчув, що автобус уповільнює швидкість, і побачив попереду світло автомобільних фар на прибережному шосе. Ескапада завершується. Тут він просто розчиниться в темряві, й ніхто ніколи не зможе довести, що він бодай підходив до автобуса. Бездоганно здійснений злочин. І зовсім не шкідливий. Звичайно, для когось виникнуть певні незручності, хтось матиме невеличку прикрість, але хіба це можна прирівняти до тієї прикрості й тих незручностей, що їх він зазнав би, якби йому довелося плентатися сюди з гір без плаща? Ні, він не відчував докорів сумління. Та й по відчує, якщо автобус залишиться цілий. А тепер обережно. Треба з’їхати на узбіччя.

Біля роздоріжжя, там, де дорога вибігала на прибережне шосе, узбіччя було широке й поросле травою. Вирішувати треба було швидко. Роджер вдивлявся крізь залите дощем скло в траву, що наближалась до нього. Чи є там канава? Ні, не схоже. Доведеться ризикнути. Він крутнув кермо. Автобус слухняно викотився на траву: спочатку ближчі до узбіччя колеса, а потім, майже відразу, туди плавно перекотилась і друга пара коліс. Роджер загальмував. На якусь мить він напружено завмер,— а раптом колеса з’їдуть зараз у невидиму канаву й автобус перекинеться? Але нічого не сталося. Ґрунт під колесами був твердий. Автобус зупинився. Придорожній мур поряд з Роджером перестав рухатись, і його каміння тепер байдуже зазирало у вікно. Пригода закінчилась.

Роджер мерщій вимкнув світло, відчинив двері, а вийшовши з автобуса, зачинив їх за собою. Автобус виглядав так само, як і тоді, коли Роджер набрів на нього. Так само тьмяно відсвічувала жовта фарба, так само тарабанив дощ по даху. Роджер навіть пожалкував, що їхнє коротке, але щасливе знайомство закінчилося так швидко й так безповоротно. «Прощавай,— сказав він автобусу, затримавшись на мить під зливою,— і дякую за допомогу. Вона була мені дуже потрібна». З цими словами Роджер швидко пішов геть.

Ось і шосе. А що далі? Чекати на найближчій автобусній зупинці? Ні, він надто змерз, щоб стояти й чекати. Нехай краще автобус наздожене його. До того ж — він вдивився в тому напрямку, куди мав іти,— нарешті є те, що йому треба. Світиться вивіска. З якимсь гербом. Отже, пивна. Перш за все треба випити, а далі видно буде. Мокрий, змерзлий, але з відчуттям, що він бере гору, Роджер швидко подався до пивної.

У маленькій залі яскраво горів вогонь. Це так вразило Роджера, що він навіть не глянув на відвідувачів, які вже сиділи там. Затримавшись тільки біля стойки, щоб замовити подвійну порцію віскі, він зразу ж подався до охопленої полум’ям купи вугілля й схилився над нею — хвиля тепла піднялась йому назустріч і огорнула його тіло. Одяг густо запарував. Уперше за довгі години Роджер відчув, що зігрівається. Зігрівається!

— Ваше віскі, сер. Ну й поганюща сьогодні погода! — сказав хазяїн, ставлячи на стіл невелику склянку з золотавою рідиною.— З вас п’ять шилінгів,— додав він, не випускаючи склянку з рук.

Роджер, усвідомлюючи, що справляє враження волоцюги або, можливо, й божевільного, який втік з божевільні, зразу ж збагнув, чим викликано останні слова хазяїна, мовчки розплатився й лише після цього взяв склянку й одним духом проковтнув віскі. Воно, паче блискавка, вдарило по замерзлих нервах його шлунку, й кров відразу ж швидше побігла по жилах.

— А-ххх! — тихо видихнув він і посміхнувся хазяїнові.— Ну, а тепер навздогін не завадить і пінта пива.

Хазяїн завчено посміхнувся у відповідь. Це був маленький на зріст, дуже стриманий чоловічок в окулярах без оправи, схожий скоріше на касира в банку, ніж на шинкаря. Він вправно налив кухоль пива, поставив його перед Роджером і проказав:

— Прошу. З вас два шилінги.

«Прошу» було сказано тому, що Роджер здобув право на чемне ставлення, бо спочатку, як і годиться джентльмену, заплатив за віскі, а вже потім випив його.

Взявши кухоль, Роджер повернувся до каміна. Він вирішив сидіти в теплі доти, поки зовсім обсохне. Тільки тепер він помітив, що в пивній, крім хазяїна, є ще три відвідувачі — всі чоловіки. По другий бік каміна сидів маленький, хирлявий чоловічок з поораним зморшками, обвітреним обличчям, у трохи завеликій кепці й не знати яких великих черевиках. Десь на півдорозі між каміном і дверима сидів молодий чорнявий хлопець з сором’язливим, ще майже дитячим обличчям. Щось певне про нього могли сказати лише його очі, сповнені недовіри та обережності. Навпроти Роджера, аж біля дверей, впритул до стойки сидів ще один молодик — могутньої статури й з фізіономією боксера. У нього були глибоко сховані очиці, хвилясте й жорстке, як гірський верес, волосся й величезні кулачиська, які він уважно розглядав.

Коли Роджер увійшов, цей квартет вів спільну розмову валлійською мовою. І тільки тепер Роджер усвідомив, що встиг почути з неї лише зо дві фрази, перш ніж вона урвалася й запала мовчанка: природна річ, коли з’являється нова людина. Ця мовчанка затягувалась, бо присутні чекали, може, бажаючи подивитись, чи не має прибулець наміру, першим завести балачку чи бодай пояснити, чому це він блукає без капелюха й плаща непогідного осіннього вечора, та ще й у Північному Уельсі.

Щоб якось задовольнити їхню цікавість, Роджер обернувся до чоловічка у величезних черевиках і промовив:

— Ну й мінлива тут у вас погода.

— Атож,—відказав чоловічок після паузи, яка мала засвідчити, що він зважує кожне своє слово,— коли не знати прикмет.

— А мене ця негода застукала зненацька,— зауважив Роджер.— Коли я обідав отам нагорі,— він невиразно махнув рукою в бік гір,— то нізащо не сказав би, що може піти дощ. Чудовий був день. А за якусь там годину розкрились безодні небесні.

— А так-так,— мовив чоловік у величезних черевиках.— Це через те, що ви прикмет не знаєте. А мене цей дощ зненацька не застукав, бо я знаю прикмети. Як на мене, то кожний з нас найкраще тямить у тому ділі, яким займається.

— Авжеж,— погодився Роджер.

— У горах погода міняється швидко,— стиха, ніби сам до себе, озвався сором’язливий хлопець.

— Коли в тебе три сотні овець, яких маєш доглядати,— докинув худорлявий чоловічок,— у світлі від каміна було видно, як він переставив свої величезні черевики,— а вони ж розбрідаються миль на десять у всі боки,— то хоч-не-хоч навчишся вгадувати погоду.

— Авжеж,— знову погодився Роджер. Йому хотілося, щоб на нього перестали звертати увагу. Тоді за хвилину-дві він стане просто відвідувачем пивної. Ще одним звичайнісіньким міським дурнем, якому аж ніяк не слід було потикатися у гори: адже йому забракло здорового глузду навіть на те, щоб одягтися так, як заведено в горах. А втім, Роджеру було байдуже: нехай думають про нього що хочуть, аби тільки дали йому спокій.

Тепер, коли він пояснив причину своєї появи, присутні повернулися до перерваної розмови. Напруження, яке так довго володіло ним, зникло, і Роджер, огорнутий чудесним теплом від каміна, сидів і вдоволено прислухався до гомону голосів. Більше за всіх балакав старий вівчар. Голос у нього був різкий і дзвінкий — і, так само як черевики й кепка, належав, здавалося, іншому, значно дебелішому чоловікові. Сором’язливий юнак говорив зовсім мало, а схожий на боксера молодик тільки щось буркав, вивчаючи свої кулачиська, неначе перевіряв, чи не порепалась на котромусь із них шкіра. В загальній розмові брав участь і хазяїн — голос його звучав спокійно й іронічно. Обидва — і хазяїн, і вівчар — розмовляли північноуельською говіркою валлійської мови, перенасиченою гортанними звуками. Знань Роджера вистачило лише на те, щоб встановити цей факт, що ж до змісту розмови, то він лишився для Роджера зовсім не зрозумілим. Мимоволі складалося враження, що ніякому чужинцеві цієї говірки ніколи не вивчити. Уважно дослухаючись, Роджер силкувався вловити хоч слово, хоч якусь комбінацію складів, схожу на ті, що знайомі йому з інших мов. Але, крім того, що «да» начебто означає «так», нічого більше не второпав. Що ж, завтра доктор Конрой (Понтіпул, 1904 рік) настановить його на путь істини, а поки що вогонь гріє, пиво зварено добре, і його ноги... його ноги...

Роджер непомітно поринув у дрімоту, в блаженне відчуття комфорту. Скільки тривало це щасливе напівзабуття, він не знав, та коли двері широко розчинились і впустили разом з поривом дощу три незграбні, загорнуті в плащі постаті, він насторожився.

Першою ввійшла жінка: тільки-но з’явившись у дверях, вона дзвінко, з ланкашірським акцептом промовила:

— Найрозумніше зараз — чогось випити, щоб вигнати сирість із кісток. Тільки це й лишається, щоб не схопити запалення легенів.

— Цілком слушно, місіс Аркрайт,— відгукнувся чоловік, що ввійшов слідом за нею.— А від утоми випивка помагає ще краще. Добрий вечір, містере Паррі.

— Добрий вечір, містере Джонс,— стримано відповів хазяїн.

— Місіс Аркрайт хоче випити трохи віскі,— сказав чоловік,— і, гадаю, нам треба наслідувати її приклад, чи не так, люба?

Третя особа, очевидно, його дружина, кивнула й промовила:

— Так, Кледвіне, сьогодні як виняток можна.

— Тоді три віскі, містере Паррі.

Містер Паррі палив віскі. Ланкашірка, місіс Аркрайт, перехилила свою склянку, мов людина, звикла до міцних напоїв, і зразу ж почала голосно розповідати про прикрості, яких вони щойно зазнали.

— Х’юберт завжди застерігав мене,— трагічним тоном мовила вона, простягаючи склянку містеру Паррі, і той знову мовчки наповнив її.— Це коли він ще був живий, мій Х’юберт. Якщо я помру раніше від тебе, Нелл, казав він, вертайся краще в Болтон. Живи серед людей, до яких звикла. Вдова — істота безпорадна, вона не може захистити себе. А я йому відповідала: ні, Х’юберте, я й далі житиму в будинку, який ми тут поставили. От і живу заради Х’юберта. Бо вій дуже любив цей будинок. Але часом буває — ох, буває,— коли я думаю: ні, годі, сяду ось у поїзд і повернуся до Болтона.

— І оце, безперечно, один з таких моментів,— підхопив містер Кледвін Джонс. Над його лобом стирчав сталево-сірого кольору чубчик, надаючи його обличчю запитального виразу, але окуляри поблискували так упевнено, ніби він раз і назавжди розв’язав усі проблеми, які можуть непокоїти людину.

— Ось послухайте мене й посудіть самі,— провадила далі місіс Аркрайт, повертаючись до вівчара й Роджера.— Я вирішую поїхати в Карвенай випити чашечку чаю з своєю давньою приятелькою. А машини в мене немає. Нашу машину завжди водив Х’юберт, і того, що він мені залишив, звичайно, вистачило б на машину, але я вважаю себе надто старою, щоб учитися водити її. Я їжджу автобусом. Отже, я йду на зупинку й стою під зливою. Там я зустрічаю містера Кледвіна Джонса і місіс Джонс. Вони їдуть на збори. На дуже важливі збори.

— Кледвін у них за секретаря,— сказала місіс Кледвін Джонс.— Він веде протоколи. Без нього вони як без рук.

Містер Кледвін Джонс скромно показав велику й добряче потерту чорну конторську книгу, яку тримав у руці. Всі присутні глянули на неї, а водночас і на її власника, з глибокою повагою. Роджер так і не дізнався — ні тоді, ні згодом — яка асоціація, клуб чи товариство проводили ті збори, але, як на місцеву мірку, вони, очевидно, були неабиякою подією.

— А дощ періщить і періщить,— вела далі місіс Аркрайт. (Роджеру надзвичайно подобалось, що вона говорить у теперішньому часі, пожвавлюючи цим свого розповідь, подобалась і пристрасність, з якою вона вимовляла слова, ковтаючи перший склад у слові «періщить»),— Періщить і періщить. А ми чекаємо Герета. Адже він має їхати на своєму автобусі вниз. А автобуса нема й нема. Дощ уже ллє нам за коміри, а я взагалі не одягалась для такого дощу. А одяглась, щоб провести вечір у місті,—І вона показала на своє легке, міського фасону пальто.

— Таке відразу промокне,— погодився вівчар, похитуючи головою.

— Вже минуло з чверть години,— вела далі місіс Аркрайт,— аж бачимо, хтось спускається до нас у темряві, і ми, природно, думаємо, що це ще один пасажир. Цебто ще один майбутній пасажир. Аж ні! Герет!

— Пішки? — напружено спитав хазяїн.

— Пішки,— відповіла місіс Аркрайт і перехилила другу порцію віскі.

— Що, поламався автобус? — ледь чутно спитав сором’язливий юнак.

Місіс Аркрайт заперечливо похитала головою.

— Не поламався, а зник\ — відказала вона.— Зник!

Хвиля якоїсь тривоги пробігла серед присутніх. Містер

Кледвін Джонс розкрив був рота, щоб сказати щось, але місіс Аркрайт випередила його. Роджер відчув до неї вдячність за одне: якби не вона, подію обговорювали б, очевидно, валлійською мовою, а він безпорадно сидів би тут і марно силкувався б зрозуміти, чому всі вони хвилюються. А це ж бо стосується його. Адже в усьому винен він, це через нього подружжя Джонсів і місіс Аркрайт запізнюються в Карвенай, та ще й мокрі до рубця. До того я? він завдав великих прикрощів цьому Герету, хто він не є.

— Через отакі неподобства,— вела далі свою промову місіс Аркрайт,— я й думаю, що врешті не витримаю в цьому селищі й перевезу свої старі кістки назад у Болтон.

— Ну, в Герета свій клопіт,— розважливо мовив вівчар.

— Я знаю, що Герет має клопіт,— відказала місіс Аркрайт.— Але якщо він не може з цим упоратись і забезпечити нормальне автобусне обслуговування, то нехай дасть можливість зробити це комусь іншому. Людям треба добиратися туди, куди вони хочуть.

Схожий на боксера молодик засувався на своїй лаві й промовив хрипким голосом:

— Герету гірше, ніж нам усім.

— Я цього не заперечую,— відповіла місіс Аркрайт,— Але коли люди живуть за чотири милі від міста, їм потрібен автобус. Та ви й самі такої ж думки.

На якусь мить запала мовчанка, потім містер Кледвін Джонс зауважив:

— Збори, певно, вже закінчуються.

— А що ж з автобусом? — спитав хазяїн.— Хто міг його взяти?

— Ніхто його не брав,— швидко відповів містер Кледвін, навіть місіс Аркрайт не встигла розкрити рота,— Ми всі разом спустилися з гори, а він там і стоїть — унизу.

— Унизу?

— На траві, край дороги.

— І що, побитий? — з гострою цікавістю спитав хазяїн.

— Герет саме дивиться, що й до чого,— відповів містер Кледвін Джонс,— Ми пішли, коли він перевіряв мотор та все інше. Він пообіцяв підвезти нас у Карвенай, якщо автобус не поламано. Крім нас, там були й інші пасажири: сімейство Ідріса Джонса, молода Гвенлін і двоюрідний брат Джорджа Робертса. Але їм усе це вже набридло. І вони не захотіли чекати, поки їх повезе Герет. Пішли на зупинку, де ходить автобус компанії «Дженерал».

Знову запала коротка мовчанка. Роджер уявив собі, як люди спускалися вниз під заливним дощем: оцей самий Герет ішов, потерпаючи за свій автобус, у гурті мокрих і злих невдах пасажирів. Цікаво, чи вони його лаяли? Чи просто похмуро мовчали? Чи хоч один з цих сказав бодай слово на захист цього чоловіка? І хто, зрештою, цей Герет? Просто шофер автобуса чи водночас і його власник? А якщо власник, то багато в нього автобусів чи тільки один, якого позичив він, Роджер, поставивши Герета в незручне становище?

— Скоро цей автобус прибере до рук компанія «Дженерал»,— сказав вівчар. Він неквапливо підвівся і, гупаючи черевиками по лінолеуму, поніс свою склянку до стойки по нову порцію віскі.

— Та вона б уже рік тому прибрала його до рук,— сказав хазяїн,— якби не Герет.

— Так і повинно було б бути,— докинула місіс Аркрайт.— Більша компанія працює ефективніше.

— Плата за проїзд відразу підскочить,— промовив сором’язливий юнак.

— Краще більше заплатити, ніж чалапати під дощем,— відповіла місіс Аркрайт.— Вам слід було б послухати, що казав мій Х’юберт про бізнес, у якому зайнято одним одну людину. Такий бізнес випинає й лопається, як мильна булька,— ось що вій казав.

Двері відчинились, впустивши до зали цього разу горбаня. На ньому була почорніла від дощу коротка шкіряна куртка, потертий твідовий піджак і темно-сині штани. Він був без капелюха, і його рідке рудувате волосся, мокре від дощу, прилипло до великого черепа. Обличчя здавалось маленьким і було пооране безліччю поздовжніх зморшок. Таке обличчя, навіть коли воно спокійне, викликає думку про те, що його висічено із скелі за допомогою динаміту. Тулуб у горбаня був широкий, як у бика, а ноги в мокрих штанах короткі й кволі. Роджер відчув докір сумління, подумавши, що цим тонким ногам довелося нести вниз таке важке тіло аж із Лланкрвіса, бо це був, як він відразу здогадався, Герет.

— А ми оце говорили про вас,— ляпнула місіс Аркрайт.

Роджер не знав, чи захоплюватись її тупою, бездумною прямолінійністю, чи соромитись того, що англійка показує таку непроторенну дурість перед інородцями валлійцями. Начебто Герет міг припустити, що вони говорили не про нього!

— Як автобус, Герете, цілий? — спитав містер Кледвін Джонс. Спитав спокійно й логічно: йому, очевидно, було незручно за місіс Аркрайт.

Горбань мовчки підійшов до стойки. Вийняв з кишені півкрони й поклав її на поліроване дерево. Хазяїн узяв кухоль і пляшку міцного портеру, відкоркував її й вилив увесь портер у кухоль, потім долив його пивом з бочки й простягнув горбаневі.

Тримаючи кухоль у величезній мозолястій руці, горбань повільно повернув голову, неначе хотів увібрати поглядом усе до найменших деталей. Але його глибоко запалі очі, здавалося, нічого не бачили. Вони ні на чому не затрималися й на мить, наче очі сліпого.

— Присягаюсь Господом богом,— нарешті мовив він,— цього разу я його вб’ю.

— Отакої, Герете, схаменися,— сказав хазяїн.

— Я хочу, щоб усі це чули, зрозумів, голубе? — вигукнув Герет. Голос у нього був глибокий, розгонисто-лункий, наче гуркіт з печери,— Я вб’ю його, перш ніж дозволю позбавити себе шматка хліба.

Герет підніс кухоль до рота й повільно перехилив його, ні разу по перевівши подиху, поки остання крапля рідини не зникла в його великому бочкоподібному тулубі. Потім, поставивши кухоль, обернувся обличчям до присутніх.

— Мій автобус стоїть біля дверей,— сказав він,— Усіх, хто хоче, я відвезу до Карвеная. Ви їдете, містере Джонс?

— Ну, вони вже, певно, вичерпали порядок денний,— відповів містер Кледвін Джонс,— та, мабуть, треба показатись і підписати протокол.

— Навряд чи варто тепер їхати туди,— зауважила місіс Аркрайт, кинувши ображений погляд на Герета.

— Що ж, робіть як хочете,— промовив Герет,— З Карвеная я виїду, як завжди, о десятій, і плата за проїзд буде звичайна, а зараз везу всіх задарма.

Він кивнув хазяїну й вийшов. Коли він відчинив двері, до зали влетів вітер з дощем.

— А чом би й не поїхати? — сказав містер Кледвін Джонс. І вони з місіс Джонс поспішили з пивної в супроводі місіс Аркрайт, яка, не перестаючи, щось бурчала собі під ніс.

Усі мовчали. Тишу порушив вівчар:

— Добром це діло не скінчиться. Буде біда.

— Вона вже е,— докинув хазяїн.

— Ні, справжня ще буде,— відказав вівчар.

Раптом Роджер схопився на ноги. Він і сам би не зміг пояснити чому, але йому захотілось повернутись у Беретів автобус і поїхати з ним у місто. Людина обережна сиділа б собі тихенько й раділа, що центр циклопу, який прошаленів так близько, вже віддаляється геть, не зачепивши її. Але з Роджером щось сталося, поки він блукав у горах. Він уже більше не був обережною людиною.

— Мабуть, поїду до міста,— сказав він.

— Чом би й ні, адже безплатно,— згодився хазяїн.

Квапливо кинувши «добраніч», Роджер вискочив за двері'.

І саме вчасно. Автобус ще стояв там, де він покинув його, але Герет уже сидів за кермом, світло було ввімкнуто, а містер і місіс Кледвін Джонс умощувалися на своїх місцях. Ось мотор кашлянув і запрацював, і Роджер бігцем кинувся до автобуса, розмахуючи руками.

Герет перехилився й відчинив двері, на мить обернувшись до Роджера й ковзнувши по ньому байдужим поглядом. Потім звичним ривком зачинив їх, і автобус, рушивши вперед, повернув на головну дорогу й почав набирати швидкість. Порожні сидіння порипували, коробка передач скреготіла й торохтіла під дощаною підлогою, і в Роджера виникло моторошне відчуття, ніби воші з автобусом приховують ганебну таємницю, ніби, змовившись, вони обдурили Герета й довели його до розпачу. В чому ж усе-таки річ? Кого Герет збирався «цього разу» вбити за те, що той хоче позбавити його шматка хліба?

Автобус прогуркотів вулицями Карвеная і зупинився на великій площі, де вже стояло багато інших автобусів. Містер і місіс Джонс вилізли з машини й квапливо подалися геть, причому містер Джонс дбайливо ховав під пальтом книгу з протоколами, оберігаючи її від дощу, який і досі не перестав. У машині залишилися тільки Роджер і Герет. Машинально, із звичайної бездумної ввічливості, Роджер відступив, щоб пропустити Герета до виходу, але Герет непорушно стояв біля свого сидіння й чекав. Він, як водій, природно, мав вийти останнім. Роджер швидко спустився по сходинках, відчуваючи приниження й навіть сором у присутності цієї людини, в окоренкуватій непорушній постаті якої вгадувалася сила і стійкість. Герет явно весь поринув у свої невеселі роздуми, і Роджер був для нього просто безликим пасажиром, людиною, яка випадково опинилась у пивній біля підніжжя гори, почула, як він сказав, що повезе всіх до Карвеная безплатно, і негайно скористалася з цієї пропозиції. Звідки йому було знати, що Роджер ненадовго, але відчутно вдерся в його життя, прилучившись до його незрозумілих і таємничих страждань.

Отже, вони приїхали. Роджер стояв на бруківці. Позад нього височіла статуя якогось місцевого достойника в сюртуці, з безмежно самовпевненою посмішкою на обличчі. В другому кіпці площі на тлі неба, облитого місячним світлом, темніло громаддя замку, а ліворуч і праворуч від Роджера стояли автобуси, в деяких сиділи люди, в інших було темно й порожньо. На боках більшості машин, як Роджер тепер помітив, великими літерами було написано «Дженерал». Він згадав розмову, почуту в пивній: «Скоро цей автобус прибере до рук компанія «Дженерал».— «Та вона б уже рік тому прибрала його до рук, якби не Герет».

Дощ перейшов, але Роджер усе ще був мокрий і тремтів. До готелю йти п’ять хвилин. Може, прийняти ванну, перевдягтися, випити чогось у готельному барі, поки він не зачинився? Ввічливо кивнути Беверлі з-за чарки, якщо вона там буде? Це по-своєму спокусливо, але нудно. Справжнє життя не в цьому. Якби Беверлі пішла назустріч його намірам, вона стала б часточкою справжнього життя, але, відмовивши йому, вона втратила для нього будь-яке значення, ніби перетворилась на вирізану з паперу фігурку. В усякому разі готель з його міщанським комфортом, претензійною, але поганющою кухнею, з його метушнею та іншими атрибутами — це буденщина. А от Герет і його автобус — справжні. За ними крилась якась трагедія.

Герет вимкнув в автобусі світло й тепер неквапливо йшов через площу. Затримавшись трохи, щоб пропустити топку вервечку машин, він попрямував до вузенької вулички, що губилась у тіні середньовічного міського муру. Роджер подався слідом за ним — так само автоматично, як схопився на ноги в пивній. Він не мав вибору: життя владно кликало його до себе. Пробираючись між машин, він перетнув площу й швидко пішов по розпливчастих плямах світла, що падало на мокрий тротуар з вікон крамниць, а тоді повернув у бічну вуличку і саме вчасно, щоб побачити, як Герет, який ішов попереду кроків за вісімдесят, зник у пивній. Роджер теж підійшов до дверей і нерішуче зупинився, Він не хотів навмисне привертати до себе Геретову увагу. З іншого боку, його так нездоланно вабило туди, що відступити тепер він уже не міг: він просто мусив переступити поріг пивної. Проте Роджер зволікав, не наважуючись відчинити двері й увійти слідом за Геретом. Але ж проблема розв’язується просто. В усіх пивних є принаймні два відділення. Герет, звичайно, пішов у буфет — отже, він, Роджер, піде в залу, і звідти зможе час від часу нишком поглядати на Герета. Навіщо? Роджер і сам цього не розумів. Щоб подивитись, чи нарікатиме Герет на долю, зібравши довкола себе приятелів і повторюючи перед ними погрози своєму невідомому ворогові, чи сидітиме самотньо, поринувши в свої гіркі думи? Одне слово, так чи так, але він намірився пошпигувати за Геретом.

Роджер ввійшов до зали. Пивна виявилась жахливою. Можливо, Герет обрав її саме тому, що вона така похмура, пасує його безрадісному настроєві. У важкому повітрі, синюватому від тютюнового диму, відчувався слабкий, але стійкий запах карболки. Стіни прикрашала, якщо тут можна вжити таке слово, торішня реклама безалкогольних напоїв і сигарет. Стойку вкривав пластик, столи й стільці були липкі від поганого лаку. Проте цей заклад мав і перевагу. Буфет перегороджував пивну на дві кімнати, і хазяїн обслуговував відвідувачів зали через віконце. Отже, крізь це віконце можна було спостерігати за всім, що діялось по другий його бік. З того місця, де він стояв, Роджер бачив Герета,— той, очевидно, щойно взяв собі пива і сів за столик. Герет був сам. Він дивився просто себе нерухомим поглядом, так само, як у пивній містера Паррі. Його поріділе рудувате волосся лисніло в електричному світлі — і через це голова, затиснула Поміж широких плечей, здавалася схожою на голову безрогого бика. Позбавлений лабіринту Мінотавр, якого загнав у глухий кут Тезей.

Намагаючись не привертати до себе уваги, Роджер заплатив за пиво й сів так, щоб Герет не зміг його побачити, якщо випадково гляне в його бік. Він боявся Герета, проте Герет, крім страху, викликав у нього й інші почуття.7 Які саме? Роджер попивав пиво й розмірковував. Здивування. Шаль. Але не той заступницький жаль, що його почувають до малої істоти, яка потрапила в пастку, а трагічний жаль, що його викликає могутній борець, який не витримав титанічної боротьби. А поза цими почуттями, як Роджер мусив признатися самому собі, ховалася звичайнісінька цікавість. Йому кортіло дізнатись, які обставини довели Герета до такого критичного становища. Погроза, що її вигукнув горбань у пивній біля підніжжя гори, зірвалася з його вуст недарма. Щось (чи хтось) довело його до розпачу — це можна було прочитати на його обличчі, у скривдженому виразі його очей, у тонкій прямій лінії рота під гачкуватим носом.

Підійшовши до стойки, щоб узяти другий кухоль пива, Роджер обережно глянув у віконечко. Герет сидів непорушний, мов скеля. По обидва боки від нього спокійно перемовлялися за кухлями якісь люди в кепках. Майже всі відвідувачі — люди літнього віку. Якщо карвенайська молодь і відвідувала бари, то аж ніяк не схожі на цей. Мимоволі складалося враження, ніби тут назавжди оселилась чорна меланхолія, якої ніколи не порушать ні веселощі, ні глибокий розпач. Герет сидів у цьому тихому товаристві не як чужий, а як людина, для якої і сама пивна, і її завсідники були такі знайомі й звичні, що він їх просто не помічав. Він явно нічого нікому не збирався розповідати і не звертав уваги на окремі зауваження, що долинали до його слуху. Весь він поринув у якісь свої проблеми. І раптом на Роджера наринуло почуття провини. Він нарешті виразно зрозумів: розпач Герета якось пов’язаний з викраденням його автобуса.

Ось вона, гола правда. Він, Роджер Фернівел, завдав моральної шкоди Герету. Через похмурий, зухвалий настрій — наслідок невдачі з жінкою — він дозволяв собі припуститись дивакуватого, анархічного вчинку і, здається, в довгій серії ударів, що сипались на Герета, завдав останнього, після якого горбань, можливо, й не підведеться. Що ж тепер робити? Тільки одне. Випити ще, надудлитись як слід, щоб набратися духу, а тоді підійти до Герета й зізнатись, що то він утнув штуку з автобусом.

Роджер намагався уникнути такого кроку, але водночас усвідомлював, що хоч би як він опирався, йому неодмінно доведеться на це зважитися. Він не був боягузом, а оскільки бажав жити в мирі із своїм сумлінням протягом того часу, який ще залишився йому на цій землі, то не міг і думки припустити про те, щоб перетворитись на боягуза тепер. Треба буде випити — що ж, ось вона, випивка. Підійшовши до стойки і не переймаючись тим, бачить його Герет чи ні, Роджер замовив велику порцію бренді, випив його, а тоді взяв іще пляшку пива. Це було зайвим. Він і так хильнув достатньо. Але пиво вже було в шлунку, коли він чітко усвідомив, якої помилки припустився. Хай йому чорт, тепер він п’яний. Вмостившись на стільці, він заходився старанно розглядати підлогу. Авжеж, ця клята підлога розбігалась вусебіч, наче трюмна вода по палубі корабля. Що ж, тепер нічого не вдієш. Якщо Герет сприйме його розповідь за п’яне белькотіння, він переповість усе ще раз, але з такими подробицями, що той змушений буде йому повірити. Важить лише одне — не дати Герету залишитись у полоні хибних думок..

Твердо ступаючи но підлозі, що бралася хвилями, Роджер попрямував до дверей і вийшов у двір в убиральню. Помочившись, він глибоко вдихнув повітря і без особливого успіху спробував зупинити довколишній світ, що плив перед очима. Проте йому трохи полегшало. Тоді, змушуючи себе йти швидко, він повернувся до дверей бару. Все дуже просто: він увійде, сяде біля Герета й без зайвих слів скаже: «Украв ваш автобус я, а зовсім не той чоловік, якого ви хочете вбити. Як бачите, це не більший злочин, ніж...» І поки ці слова складались у Роджеровій голові в речення, він узявся за ручку дверей. Та вона сама повернулась під його рукою, двері розчинились, і перед Роджером виник Герет, затуливши дверний отвір своїм потворним бичачим тілом на тонких висхлих ногах.

Роджер остовпів від цієї раптової зустрічі. А Герет, так само, як і в автобусі, не звертаючи на Роджера уваги, машинально ступив убік, ковзнувши но обличчю Роджера невидющими очима. Це жахливо, треба щось зробити, але ж, о господи, я п’яний, зовсім п’яний!

Роджер поклав руку на рукав Герета. Велика голова рвучко повернулась і глянула на нього.

— Хвилиночку.., чи не міг би я...

Герет зняв із свого рукава руку Роджера — м’яким, але рішучим і недвозначним рухом. Роджер відчув, як його поймає безмежний, справді незрозумілий розпач. Зрештою, існує він чи ні? Невже він нікому не потрібен? Ось саме так Беверлі проскочила повз нього на моторолері. Ні, він не дозволить, щоб його викреслили з життя, передчасно перетворили на привид, він, чорт забирай, змусить їх рахуватися з ним, адже він людина, він ще не вмер, як Джеффрі, і хоч вій п’яний, а що, власне, поганого в тому, що він п’яний?.. Вій хитнувся й ухопився рукою за стіну. Герет, навіть не озирнувшись, тим часом уже відійшов на кілька кроків. Роджер наздогнав його й загородив дорогу.

— Я хочу... трохи поговорити з вами.

— Що ж, говоріть,— відказав Герет.

— Про ваш автобус. Ви не знайшли його на місці. Там, на горі. Ви розумієте, про що я кажу?

Герет рвучко відкинув голову й глянув Роджерові в очі. Та чи в очі? Ні, крізь цих, у глибину його мозку.

— Що ж ви хочете сказати про автобус?

— Це я вкрав його.

Герет простяг ручисько і, вхопивши Роджера за вилоги піджака, притягнув його до себе.

— І скільки він тобі заплатив?

— Ви не зрозуміли. Ніхто нічого мені не...

— Мене ти не обдуриш, голубе. Це Дік Шарп поставив тебе на це діло.

— Помиляєтесь. Я не знаю ніякого Діка Шарпа, а якби й знав...

Ще не закінчивши фрази, Роджер раптом побачив, що Герет зараз ударить його. Він побачив це так виразно, паче сидів у кінотеатрі й дивився фільм, знятий рапідною зйомкою. Але й сам він був у тому фільмі й не міг рухатись швидше. Все ще тримаючи лівою рукою Роджера за вилоги піджака, Герет із страшною силою вдарив його правою в сонячне сплетіння. Роджер склався вдвоє. Перед очима в нього поплив червоний туман, живіт вибухнув пекельним болем, йому здавалося, що він уже ніколи не зможе вдихнути повітря. Звідкись здалеку до нього долинав голос Герета, який щось говорив про Діка Шарпа, та чи й не однаково, що він говорив? В усьому світі для Роджера зараз існували лише біль і неможливість перевести подих. Може, в нього зупинилося серце? Може, він вмирає? До голосу Герета приєднався ще чийсь, над його головою двоє чоловіків обмінювались якимись недоладними й беззмістовними звуками. Роджеру було байдуже, про що вони говорять. Потім він відчув на своєму плечі руку. Він силкувався зіщулитись у клубок, щоб стати непомітним, увійти в землю, перш ніж Герет знову вдарить його. Але удару не було. Натомість рука повільно потягла його вгору.

— Ви теж підете з нами,— мовив новий голос. Червоний туман поволі розвіявся: перед ним стояв полісмен.— Ви теж підете з нами до відділка,—повторив полісмен, звертаючись до Роджера.

Поряд тихо стояв Герет, його глибоко запалі очі ховала тінь.,

— Я бачив, як він на вас напав. Ми запишемо ваші свідчення.

Роджер повільно приклав руку до живота. Доторкатись до нього було неймовірно боляче, але він нарешті відчув, що скоро все минеться і він зможе випростатись. Принаймні черевні м’язи, подумав він, не порвано.

— Я не хочу давати ніяких свідчень,— відповів він.

— Я не питаю вас, хочете ви чи не хочете,— сказав констебль.— Ану швидше. Ходімо, Герете Джонсе, поки я не надів на тебе наручники.

— Мені ж треба о десятій їхати назад у гори,— промовив Герет.

— Нікуди ти о десятій не поїдеш,— коротко відказав констебль.— У камеру, ось куди ти поїдеш на всю ніч.

— Це якась помилка, констеблю,— рантом озвався Роджер.— Іти у відділок немає ніякої потреби.—Тепер він був уже зовсім тверезий.— Він на мене не нападав.

— Не нападав? Та я сам бачив, як він стусонув вас у живіт. Вас я теж приставлю в камеру за зневажання закону, якщо ви...

— Констеблю, я відмовляюся в будь-чому звинувачувати його. Якщо ви передасте мене в суд і заявите, що Гер... що містер Джонс напав на мене, я це заперечуватиму, і суд не прийме справу до розгляду.

— Прийме, прийме. Мої свідчення теж чогось варті. Ви п’яні, і перевірка доведе де.

— Перевіряють на алкоголь тільки водіїв, а я пішохід.

— Бачу, книжки про закони ви читаєте. Ану ходімо, ніколи мені з вами морочитися.

Констебль, явно втрачаючи терпіння, вже ладен був силоміць потягти його за собою.

— Ми з містером Джонсом просто жартували проміж себе,— квапливо мовив Роджер,— і він по-дружньому дав мені під ребро. Оце ви й бачили.

— Як де означає по-дружньому дати під ребро,— відказав полісмен,— то, цікаво, що ви називаєте добрячим стусаном під дихало? — Він повернувся і втупився очима в Герета, який аж ніяк не справляв враження людини, здатної з ким-небудь жартувати.— То ви жартували, га? Ви що, хочете зробити з мене дурня?

— .Слухайте, констеблю,—лагідно мовив Роджер,— ну Дому б нам не забути цей незначний епізод? Дуже добре, що ви такий спостережливий і пильний, але освітлення тут таке погане, що кого хочете очі можуть підвести.

— Пахощі, якими від вас несе,— відповів полісмен з холодною недоброзичливістю,— можуть підвести набагато швидше, ніж найгірше вуличне освітлення. Раджу вам піти й проспатись.

Він ступив крок назад, неквапливо обвів їх обох поглядом і велично попростував геть. Навіть спина його виражала невдоволення. Він, певно, служив у поліції не більше двох років.

Під час усієї цієї розмови Герет стояв тихо, закам’янілий у своїй непорушності, що була — Роджер починав розуміти — виразнішою за будь-який рух. За ним височів міський мур XII століття, і каміння його було таке саме непорушне, як Герет. Аж ось він повернув голову і глянув Роджерові просто у вічі, і Роджеру в тьмяному світлі здалося, ніби вираз Геретового обличчя трохи полагіднішав — воно вже не так нагадувало гранітну маску.

— Ну? — спитав Герет.

— Що — ну?

— По-моєму, містере, пояснювати маєте ви,— сказав Герет.—«Що — ну!» — коли він повторив ці слова, у його, схожих на великий казан, грудях заклекотів сміх. Звуку не було, але рот його широко розкрився, тіло сколихнулось, а тоді знову застигло в похмурій настороженості. Він хитнув головою, показуючи Роджеру, щоб той ішов з ним, і вони попрямували до площі.

Аж до автобуса Герет ішов мовчки. А відчинивши двері, промовив:

— Тепер ми можемо поговорити.

Вони ввійшли в автобус. Герет зачинив двері й сів на одне з передніх сидінь обличчям до Роджера. Освітлення він не ввімкнув: у світлі фар автомобілів, що проїжджали повз автобус, і в тьмяно-срібному сяєві місяця вони бачили один одного досить добре.

Герет зразу ж заходився допитуватись:

— То ви й тепер скажете, що не знаєте Діка Шарпа? .

— Ніколи про такого не чув.

— Коли з моїм автобусом щось негаразд,— стиха промовив горбань, дивлячись у вікно на площу,— то це завжди тільки через підступи Діка Шарпа.

— Зараз я вам розповім, як було з вашим автобусом. Я спускався з гір, дощ лив як з. відра. А в горах я був з однією дівчиною... вона повелася так, що всякий на моєму місці нетямився б від роздратування, і на довершення всього втекла з моїм плащем, покинувши мене далеко в горах у досить скрутному становищі. Я рушив звідти пішки і поки дістався до того селища — не знаю, як воно зветься..,

— Лланкрвіс.

— ...до Лланкрвіса, то мені встигло спротивіти все і всі. Скажу, не перебільшуючи, я просто знавіснів, тож на чиїсь права чи почуття мені було начхати. Побачивши автобус, я вирішив сховатись у ньому від дощу й трохи перепочити, Потім мені спало на думку, що я можу спуститися вниз і таким чином бодай частину шляху не йти пішки. Не довго думаючи, я відпустив ручне гальмо, включив передачу й покотив униз.

Герет зважував те, що почув.

— Ви коли-небудь водили автобус?

— Ні.

— Ваше щастя, що нікого не задавили.

— Я ввімкнув фари. До того ж я завжди встиг би загальмувати.

Знову плечі Герета затремтіли від раптового вибуху тамованого сміху, і знову він швидко опанував себе й застиг у нерухомості.

— І ви уявили, що вмієте неабияк водити автобус?

Роджер широко посміхнувся:

— Не знаю, як воно було б, якби працював мотор.

— О, тоді було б легко,— пожвавішав Герет.— Автобус у мене слухняний, як поні. А от вести його так, як зробили ви, куди важче.

— Хто такий Дік Шарп? — раптом спитав Роджер.

Герет не відповів. Він не зводив очей з двоповерхового

автобуса, що повільно рушив зі стоянки й покотив через площу.

— Я дуже шкодую, що взяв вашу машину,— сказав Роджер,— Але, бачу, само по собі це не мало б для вас великого значення, хіба не так? Я хочу сказати, вас цей випадок тривожить тільки тому, що є якийсь Дік Шарп, чи, може, я помиляюсь?

Герет спокійно подивився на нього.

— Ви приїхали сюди у відпустку?

— Я розумію, що ви хочете цим сказати. Не стромляй свого носа в наш клопіт, а ми не будемо стромляти носа у твій. Якщо ти не знаєш Діка Шарпа, то й не намагайся взнати, і тоді твою відпустку не буде зіпсовано. Ви ж думаєте саме так, правда?

— Я думаю, містере, що ви дивний чоловік.

— Дивний чи ні, а от ви чомусь нізащо не хочете сказати мені, хто такий Дік Шарп.

Герет рвучко підвівся й пересів на шоферське місце. Ввімкнув внутрішнє освітлення. Тепер автобус знову перетворився на довгастий ящик, що його Роджер спустив униз.

— За десять хвилин десята,— зауважив Герет.— О десятій я повертаюся в Лланкрвіс. Скоро почнуть сходитися пасажири.

Роджер промовчав.

— Дік Шарп,— сказав Герет, і Роджер подумки уявив, як воно пишеться,— власник двох тутешніх фірм. Транспортної та будівельних матеріалів. Років зо два тому він надумав прибрати до рук автобусне сполучення. Всі найголовніші маршрути у пас обслуговує компанія «Дженерал», а от на місцевих, до селищ у горах, працюють здебільшого дрібні власники з двома-трьома машинами або й з однією, як от я.

До дверей автобуса, засапуючись, підійшла огрядна стара жінка в супроводі молодшої — очевидно, дочки або племінниці. Вони відчинили двері, зупинились і вирішили ще погомоніти на прощання. їхня протяжна й дзвінка валлійська мова линула в яскраво освітлену тишу автобуса, де сиділи Роджер і Герет.

— З автобусами діло в Діка Шарпа пішло не дуже на лад,— рівним тоном провадив Герет.— Він їх скупив, але вважає, що возити пасажирів — надто велика морока. Хоче продати все компанії «Дженерал». Але вона нічого в нього не купить, поки вій не прибере до рук усі місцеві лінії. їй вигідно взяти тільки все гамузом — усе автобусне обслуговування по цей бік Пулхели.

Двоє худорлявих чоловіків обійшли стару і сіли в автобус. Стиха сперечаючись про щось, вони пройшли на задні місця.

— Дік Шарп — людина багата,— розповідав далі Герет,— Але починав він з нічого. Ми вчилися з ним у Лланкрвісі, в одній сільській школі. Аякже, він має лій у голові. Нікому не каже, скільки в нього грошви, передусім збирачеві податків, але видно, що хоч греблю гати. Усі власники, один по одному, продали йому свої автобуси. Дехто був радий спродатися, декому було однаково, а двоє чи троє нізащо не Хотіли продавати. Та кінець кінцем і вони чогось вирішили, що не варто опиратися. Надто, коли проти тебе Дік Шарп.

— Розумію,— сказав Роджер.

Герет встромив ключ запалювання й завів мотор. Світло на мить пригасло, потім знову яскраво спалахнуло, автобус дрібно затремтів. Жінки заговорили швидше, щоб встигнути сказати якнайбільше.

— А я не продам,— промовив горбань, дивлячись у вітрове скло просто себе.— Я залишився сам-один, і я не продам.

Ще кілька пасажирів увійшло до автобуса. Огрядна жінка кілька разів поцілувала свою племінницю або дочку, називаючи її «Сагіасі» і повільно піднялася східцями. Тепер Роджер зрозумів, у якому становищі опинився Герет. Він дістав відповідь на своє запитання, час було вилізати з автобуса, виплутуватися з цієї ситуації й забиратися геть із життя Герета.

— Треба зібрати плату,— сказав Герет.

Він узяв шкіряну сумку, що лежала біля його сидіння, й перекинув її через плече. Потім неквапливо пішов по автобусу, питаючи, хто куди їде, і беручи плату за проїзд. Роджер дивився на Герета й стримував у собі безглузде бажання підійти до нього й запропонувати зібрати гроші, поки і той вестиме автобус. Та й чи таке вже безглузде це бажання? Ну, принаймні нелогічне. Він відчував невиразну потребу допомогти Герету, підтримати його в боротьбі проти Діка Шарпа. Хіба ж довго протримається Герет без допомоги? Йому згадалися слова містера Кледвіна Джонса: «Якщо Герет не може обслуговувати пасажирів, то нехай спродується». А Дік Шарп, без сумніву, знає, як зробити, щоб Герет не зміг обслуговувати пасажирів.

Тим часом Герет уже повертав на своє місце, і в його сумці бряжчало. Зупинився біля Роджера і майже приязно подивився на нього. Герет нагадував зараз величезного хижого птаха, якого зрадлива доля навчила стримувати свої почуття; він спробував посміхнутись, але його обличчя, не звикле до посмішок, не підкорилось йому.

— З вас за проїзд я не візьму,— сказав він,— Автобус їде в Лланкрвіс, але сюди вже но повернеться. А вам же, мабуть, не хочеться знову опинитися в горах?

— Двічі за один вечір — це вже занадто,— погодився Роджер.

Герет кивнув і пішов на своє місце. Час було йти, час було сказати останнє «прощай» цій маленькій пригоді.

Роджер неохоче підвівся. Яскраво освітлений, сповнений жвавих розмов, автобус здавався оазисом життя. За його стінами розлягалась темна площа, по якій ганяв вітер, ще далі — мавзолей готелю «Палас» і номер у ньому, де на нього чекає самотність.

Герет озирнувся, ніби питаючи Роджера, чи не надумав він усе ж таки їхати. Роджер у відповідь посміхнувся, похитав головою й вийшов. Автобус затремтів, рушив з місця, проторохтів брукованою площею і повільно покотив вулицею. Роджер стояв і дивився, як він віддаляється. Автобус уже давно зник за рогом, а він іще стояв і дивився йому вслід, аж поки холодний повів вітру нагадав йому про його власні турботи. Йому було холодно, одяг на ньому ще не зовсім висох, живіт болів, у роті відчувався неприємний присмак. Вій подивився вгору: статуя місцевого достойника безмежно самовпевненим виглядом витріщалась просто Себе поверх його голови, ніби власним прикладом закликаючи світ ігнорувати саме існування Роджера.

Рюкзак Роджер залишив у тій жалюгідній пивній. Що ж, нехай там і пропаде. Він купить собі повий, який не викликатиме неприємних асоціацій. І Роджер повільно подався до готелю «Палас». По дорозі йому раптом спало на думку, що за весь час розмови Герет жодного разу не висловив жалю з приводу того, що стусонув його в живіт.

Наступного ранку, сповнений енергії, джерело якої було йому незрозуміле, Роджер встав рано, швидко поснідав і засів у вітальні готелю з підручником доктора Конроя «Граматика валлійської мови для початківців». Він працював швидко й продуктивно протягом трьох годин, потім його мозок раптом відключився, відмовляючись сприймати щось далі без відпочинку. Та нехай, не страшно, він устиг простудіювати відмінювання чотирьох дієслів у всіх часах, законспектував усі сім правил утворення множини у валлійській мові і засвоїв способи чергування голосних (м’якого, носового й придихового).

Що ж, невеличка прогулянка йому не завадить, вона збагатить киснем його кров і підготує мозок для подальшого засвоєння знань. Увійшовши до ліфта, Роджер натиснув кнопку свого поверху, щоб залишити в номері доктора Конроя й узяти плащ, але, піднімаючись, раптом згадав, що : востаннє бачив свого плаща на Беверлі. О господи, він зовсім забув про це дівчисько! Як же так могло трапитись? Адже всього лише вісімнадцять годин тому вона перебувала у фокусі його аж яких гострих і різноманітних емоцій, проте ось минув майже цілий ранок, а думка про неї жодною го разу не зринула в його свідомості. Відмикаючи двері й кладучи книгу доктора Конроя на туалетний столик, Роджер дуже ретельно намагався знайти пояснення, цьому факту, але ні на чому не міг зупинитися. Хіба що — ця думка сформувалась у нього ніби в тумані й ще не піддавалась остаточному визначенню й усвідомленню — весь епізод я Беверлі був чимось несправжнім, заснованим на нереальності, сам же він відтоді зіткнувся з реальною життєвою ситуацією, а, як відомо, реальне завжди заступає місце нереального. І Герет, і скрутний етап, у якому той опинився, змусили Роджера забути про пустопорожнє, одноманітне розставляння пасток, викликане бажанням задовольнити фізичну потребу. Ця фізична потреба й досі була досить реальна (Роджер зітхнув), але довгонога лялька, з якою він сподівався задовольнити її, вислизнула з його життя. З іншого боку, йому дуже хотілося б забрати у неї свій плащ.

Тим часом погода стояла досить гарна і можна було погуляти без плаща. І тієї миті, коли Роджер вийшов з обертових дверей, пропахле морем повітря піднесло його настрій і ніби аж позбавило усе тіло ваги. Він ішов, він дихав, він милувався грою сонячного світла на неприступних старих вежах замку, він милувався човниками, що линули по хвилях гавані, і чайками, що линули в повітрі над ними. А вловлюючи валлійські слова в розмові біля дверей якоїсь крамнички або під тентом на розі, він уповільнював ходу й прислухався, і йому вже здавалося, що будова й звуки цієї мови стають звичними для нього. Мине ще кілька годин, у його мозку клацне таємничий вимикач, і він раптом зрозуміє: бар’єр, що стояв на шляху до вивчення чужої мови, зник. Вперед! Радість від пізнавання мови, від того, що він застосовує свої професійні здібності, сповнила його хвилюючим відчуттям власної сили й корисності, ця радість була в чомусь рідною сестрою того стану приємного збудження, що його викликало сонце й цілюще повітря. Прогулянка освіжила Роджера, він був готовий знову засісти за роботу, хоч. може, й не таку напружену. Його погляд зупинився на вітрині газетного кіоска. Правильно! Треба купити газету валлійською мовою й спокійно посидіти над нею з кухлем пива в руці, щоб розширити свої уявлення про порядок чергування голосних і, де можливо, відгадати значення слів. .Чудова ідея, типова для досвідченого і обізнаного у своїй справі Роджера, ерудита і інтелектуала Роджера, який вміє працювати головою.

Газетний кіоск порадував Роджера несподіваним скарбом: місцева газета, як виявилось, виходила й валлійською мовою. Неабияк схвильований, Роджер нетерпляче поніс її з собою. Він штовхнув двері першої ж пивнички, що трапилася по дорозі, байдужий до того, яка вона: його очі вже вишукували знайомі слова на першій сторінці.

Зовні неуважливий, а внутрішньо зібраний, готовий з головою поринути в роботу, Роджер узяв кухоль пива й пішов з ним у куток. Якийсь час він сидів і посмоктував пиво, заглибившись у газету. Та що більше в пивничку набивалося відвідувачів, які прийшли сюди в обідню перерву, то важче ставало Роджеру зосереджуватись. Вибухи сміху вдирались йому у вуха, над його головою розбивалися хвилі валлійської мови, що, достоту як Беверлі, неначе спокушала Роджера облудливою приступністю: він майже розумів те, що чув, але було безліч такого, що просто не встигало вкластись у свідомості. Нарешті він підвів голову й озирнувся довкола. Центром пожвавлення був гурт людей, що стояли коло стойки. Особливо галасливо поводилося двоє чоловіків: один у плетеній вовняній шапочці, худорлявий, меткий, з рухливим обличчям,— говорив майже не вгаваючи і весь час крутив головою, другий — кремезний, рідкозубий, лисий — безперервно реготав та раз у раз і собі докидав слівце хрипким і водночас досить пронизливим голосом. Роджер спостерігав за ними, мов зачарований: це було не згірше від газети. Чоловік у плетеній шапочці розповідав якусь історію, зображуючи кожну дійову особу і невтомно жестикулюючи й кривляючись. Його оцупкуватий лисий приятель теж брав участь у цій розповіді: він ствердно кивав і на підтвердження слів свого приятеля реготав, даючи цим зрозуміти, що сам був присутній на місці події. Навколо цієї нари утворилось кільце уважних облич: одні весь час посміхались, інші до поймалися серйозністю, то знову розпливалися в усмішках і вибухами реготу супроводжували кожну нову нісенітницю. Хазяїн пивнички, що стояв, спершись ліктями на стопку, теж був особою, вартою вивчення. На його обличчі відбивалися всі почуття, що їх у нього викликала розповідь: обурення, зневага, захват, нестримна радість,— при цьому він так гарячкував, наче йому за це платили. Одне переживання, згаснувши, негайно змінювалося іншим. Валлієць? Обличчя в нього було довгасте, жовтаво-бліде, густе чорне волосся починалося від самісіньких брів і буйно росло по всій голові, неохоче даючи місце великим відстовбурченим вухам, і зупинялося тільки коміром піджака у своєму прагненні рости й на спині. І тільки-но оповідач на мить замовк, хазяїн і собі докинув кілька слів. Роджер зразу ж помітив, що вимова в нього не така, як в інших. У всіх переважали гортанні звуки, а в його мові — плавні. Вони гавкали, він співав. Може, чоловік з Південного Уельсу? Ах, вій, Роджер, скоро зможе позначити на карті поширення говірок у цьому благодатному для лінгвіста краю.

Історія, що її розповідав чоловік у вовняній шапочці, досягла свого апогею під вибухи хрипкого реготу. Оповідач задоволено озирнувся довкола, неначе актор, що спостерігає, яке враження він справив. Ставлячи на стіл порожній кухоль, Роджер відчув, що сміх заразив і його, що він ось-ось вихопиться з його грудей. І раптом Роджер зареготав, так, голосно зареготав з оповіді, якої навіть не зрозумів. І тут він подумки відзначив, що його сусід, дуже огрядний молодик з кучерявим каштановим волоссям, щось говорить, звертаючись до нього.

— Da iawn’ wir! (Так, це чудово! (Валл.)),— сміючись, проказав огрядний молодик.

Роджер обернувся до нього й закліпав очима. Якусь мить він не міг збагнути, чому ці слова не несуть у собі для нього ніякого змісту: адже його вухо так призвичаїлося до валлійської мови, аж йому здалося просто неможливим, що зараз він нічого не зрозумів. Нарешті, ніби вибачаючись, Роджер посміхнувся й сказав:

— Я приїжджий. Валлійської не знаю.

Молодик спантеличено показав на газету.

— Але ж ви читаєте?

— Просто намагаюся розібрати деякі слова. Хочу вивчити валлійську мову.

— Он як? — Огрядний молодик кинув на Роджера погляд, в якому промайнуло невисловлене запитання, але якесь невиразне, приглушене, цей погляд ніби говорив: «А навіщо, поясни, будь ласка, звісно, якщо хочеш».

Роджеру не хотілося щось пояснювати, але він був радий нагоді зав’язати розмову. Він ніяк не міг визначити, що за людина сидить перед ним, з якого вона середовища: молодик був одягнений у дуже потертий, аж лискучий синій костюм, ЯВНО з крамниці готового одягу, і шитий до того ж зовсім не на такого, як він, і ця невідповідність надавала молодикові кумедного вигляду. Зате очі в нього були великі, гарні, а чоло під кучмою темно-каштанового волосся—високе. Роджерові, охопленому дослідницьким завзяттям, хотілося знати все про всіх, кого він бачить у цьому дивному місці, куди так несподівано потрапив, щоб зав’язати розмову. Роджер кивнув на оповідача у вовняній шапочці і сказав:

— Дивлячись на цього хлопця, я шкодую, що не розумію валлійської. Тут від його розповіді всі мало животи не порвали.

— Еге ж, Айво це вміє,— погодився огрядний молодик,— Природжений jongleur. У нього та в його приятеля Гіто,— це отой, кремезний,— можливостей збирати подібні історії — хоч греблю гати. Вони скрізь тут роз’їжджають у своєму ваговозі. Збирають брухт. А заразом, якщо трапляється, не цураються веселих пригод.

Jongleur! Хм! Вимова в цього хлопця така ж гортанна, як і в усіх у цій місцевості, але він, видно, здатний у пошуках правильного слова вийти за межі своєї орбіти. Чи вони тут усі такі?

— А міг би цей, як його, Айво, так само добре розповісти свою історію по-англійському? — спитав Роджер.

— Англійську він знає добре,— відповів його співрозмовник, старанно зважуючи слова,— але їй бракує образності. Його англійська — це мова блазня. Вона позбавлена пахощів валлійської землі.

— Давайте вип’ємо! — раптом запропонував Роджер. Йому хотілося поговорити з цим чоловіком, який так добре відчував слово,— Тобто я хотів сказати,— додав він, щоб якось згладити раптовість своєї пропозиції,— я зараз піду по ще один кухоль, то чи не наповнити й ваш заразом?

Знову огрядний молодик скинув на нього настороженим, запитливим, проте доброзичливим поглядом.

— Що ж, дякую. Ще для одного кухля час у мене є. Тільки тутешнього, звичайного гіркого.

Коли Роджер приніс йому повний кухоль, він посміхнувся й сказав:

— Мене звуть Медог.

Роджер схилив голову.

— Роджер Фернівел,— представився він. Вимовлене вголос, його ім’я прозвучало тут просто безглуздо. Це ж до смішного по-чужинському — називатися Роджером, та що й Фернівелом там, де людей звуть Айво, Гіто або Медог.

— Медог, це, ясна річ, мій поетичний псевдонім,— зауважив огрядний молодик,— За карткою соціального страхування я Хайвел Джойс. Але в Гвінеді поети ще мають один привілей: їх знають під їхніми поетичними іменами.

— А які вірші ви пишете? — спитав Роджер, якому справді захотілося про це дізнатись.

— Епічні.

— Епічні?

Молодий товстун у поношеному костюмі, що сидить поряд з ним у пивничці й п’є гірке пиво, пише епічні поезії?

— Я саме написав половину однієї поеми,— промовив Медог.— Вона буде майже така ж довга, як «Втрачений рай». Але, певна річ, я пишу її не білим віршем. Валлійська мова любить риму. І навіть зміну розмірів. Перехід від одного стилю до іншого, своєрідний колаж.

— І у вашої поеми вже є назва?

— «Гуїдім черокі»,— сказав Медог.

— Гуїдім... що?

— Черокі. Ви ж, звичайно, знаєте, що сталося з черокі, га?

— Ну, як би це сказати... Не те, щоб достоту.

— А достоту,— промовив Медог, суворо дивлячись Роджерові в очі,— з черокі сталося ось що. Коли європейські переселенці добулися до Північної Америки, то побачили, що спосіб життя індіанців їм зовсім незрозумілий. Отож більшість прибульців заходилися просто-таки безжально винищувати індіанців, але в декого з європейців час від часу виникало бажання творити добро, тобто, просвітивши індіанців, зробити їх подібними до білих людей.

А як тільки виявилося, що індіанці опираються цим добрим намірам і воліють дотримуватися власних поглядів на життя, європейці починали обзивати їх лінивими дикунами й винищувати ще завзятіше. Наприклад... Вам не набридло слухати?

— Анітрохи. Я завжди вважав...

— От візьміть володіння землею,— провадив Медог.— Індіанці не мали навіть уявлення про індивідуальне володіння землею. Земля у них була колективною власністю. А білі загарбники знали лише одну форму землеволодіння — дрібні ферми, що переходили в спадок від батька До сипа. Зразком .ощадливого господаря для них був європейський селянин.

Індіанці ж не могли збагнути цю ідею, тому білі вирішили, що воші нездатні досягти процвітання. Так?

— Так.

— А тепер,—сказав Медог і зробив великий ковток пива,- ми переходимо до черокі. То був сприйнятливий і розумний народ. Біла людина проповідувала їм прогрес, і вони слухали. З усіх індіанських племен черокі найдалі просунулися шляхом білої людини. Черокі всотували в себе всі її поради: обробляйте землю, продавайте те, що маєте з неї, прилучайтеся до наших цінностей, і ми будемо ставитися до вас так само, як ставимось один до одного. І черокі все те робили. Вони стали фермерами, і ковалями, і ткачами, і прядильниками. На початку дев’ятнадцятого століття вони винайшли складове письмо і почали випускати свою газету. Вона називалася «Фенікс черокі». Але цей один-однісінький фенікс так і не відродився з попелу. Він загинув у своєму охопленому полум’ям гнізді.

— Що ж сталося? Боюсь, я не...

— Стався Акт Ендрю Джексона про виселення всіх індіанців,—відказав Медог,—В одна тисяча вісімсот тридцять першому році,— Він вимовляв слова по складах, хрипко й чітко, голос його був сповнений зневаги.— їх зігнали з родючих земель у пустку. І добрих індіанців, і поганих. І тих, що хотіли пристосуватись, і тих, що не хотіли. І мудрих незайманих дівчат, і дурних незайманих дівчат. Черокі переселилися з усіма іншими індіанцями під дулами рушниць, покинувши і свої ферми, і шляхи, і кузні, і друкарський верстат, на якому друкували газети, і бібліотеки.

І це нікого не обходило, оскільки біла людина зажадала їхньої землі.

Роджер глянув у той кінець залу, де була стойка. Айво в своїй сміховинній вовняній шапочці взявся розповідати щось нове, і темпе, немов гумове, обличчя хазяїна розпливалось у задоволеній посмішці. Роджер знову обернувся до Медога.

— Ну, добре, ви розповіли те, що стосується черокі. До речі, гарна тема для епічної поеми. Але чому Гуїлім?

— Можна назвати індіанця черокі Гуїлімом,— промовив Медог пристрасно, але не підвищуючи голосу.— Можна назвати його Даєм, можна — Янтом, можна — Х’ю або Хайвелом, можна — Беретом або Гіто, можна дати йому яке завгодно ім’я.

Роджер на якусь хвилину замислився.

— Розумію. Ви створюєте безперервну паралель.

— Що ж, можна назвати це й так,—відповів Медог.

— Але,— не вгавав Роджер,— у чому ви вбачаєте точний історичний еквівалент? Які акції англійців щодо валлійців рівнозначні вигнанню індіанців-черокі з їхніх земель?

Англізація,— відповів Медог,— Духовне пограбування. І те, що долини Південного Уельсу розрито вугільними шахтами, а населення перетворено на троглодитів, які не знають навіть своєї рідної мови. Викачування незліченних багатств з уельських надр, за які нам не заплачено й пенні. .

Медог, вочевидь, ладний був вести далі цей перелік, але Роджер розпачливо замотав головою:

— Досить. Я вас зрозумів.

Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Роджер сказав:

— Що ж, хоч би як там було, а я з тих англійців, які хотіли б зробити деякі відшкодування. Бодай шляхом вивчення кельтських мов.

— Це те саме, що купити одну ковдру для всієї резервації,— мовив Медог.

— Ваші слова несправедливі, і ви це знаєте.

— Можливо,— погодився Медог.— В усякому разі мені не слід було такого казати, бо я п’ю ваше пиво.

— До біса пиво. Я вважаю себе цивілізованою людиною з властивою цивілізованій людині зацікавленістю мистецтвом. Я питаю поета, про що він пише, і наступної хвилини дізнаюсь, що я заражена геноцидом тварюка, яка вигнала індіанців-черокі з їхніх земель і пограбувала Південний Уельс, причому все це з власної волі.

— Не ви. Ваш народ.

— Я не народ. Я — це я.

— Давня проблема,— сказав Медог. Раптом він посміхнувся,— Поговорімо краще про поезію.

— Гаразд, поговорімо. Мене цікавить система валлійського віршування. Чи не могли б ви допомогти мені розібратись у ній, коли я до неї доберусь?

— Залюбки відповім на всі ваші запитання. Але спершу вам, звичайно, треба довести до певного рівня знання валлійської мови. Зокрема дістати належне уявлення про чергування голосних, бо воно впливає на творення віршованих розмірів.

— Я саме намагаюся розібратися в цьому. Доктор Конрой...

Їхня розмова перескакувала з одного на інше. Медог узяв газету і, водячи пальцем по рядках, знайшов приклади зміни слів.

— Ану, спробуйте привчити вухо до довготи складів,— сказав він.—Зараз я прочитаю чотиривірш. Намагайтеся, скільки зможете, простежити за cynghanedd (Строфічна форма, поширена у валлійському класичному віршуванні). Зводиться це до системи...

Раптом щось велике й квадратне схилилося над ними. Гіто — його широка лисина нетерпляче полискувала в електричному світлі,— явно хотів перемовитися про щось із Медогом. Він кинув на Роджера швидкий винуватий погляд і, здавалося, вже збирався вибачитися за те. що перебивав розмову, але передумав і квапливо, схвильовано заторохтів по валлійському. Медог вислухав його й похитав головою. Гіто, підвищивши голос, вистрілив у нього двома чи трьома запитаннями; Роджеру, в усякому разі з інтонації, здалося, що то, певно, запитання. Він уже був вирішив знову зайнятися газетою й почекати, поки Гіто закінчить і піде, але не встиг схилитися над текстом, як серед зливи валлійських слів раптом почув: «Дік Шарп».

Непорушно завмерши на місці, на свій подив, напружено дослухаючись, Роджер виразно вловив у відповіді Медога ім’я «Дік». Він силкувався вловити бодай якийсь уривок змісту, але розмова була надто швидкою і складною для його розуміння, і він спрямував свою увагу на газетні рядки перед очима; водночас він потягував пиво й вдавав, ніби втішається безтурботним спокоєм, якого зовсім не відчував.

Гіто, здавалося, був прикро вражений. Він знову почав щось говорити, замовк на середині речення, спересердя здвигнув широченними плечима й подався назад до Айво, який стояв біля стойки. Медог з хвилину дивився йому вслід, потім обернувся до Роджера.

— Щось важливе? — спитав Роджер.

— Та ні, всього-на-всього місцеві справи. Оте паше одвічне баришництво.

— В буквальному розумінні? Торгівля кіньми?

— Та ні, я кажу фігурально,— відповів Медоґ, Обличчя в нього, подумав Роджер, зараз зовсім непроникне, неначе ця розмова для нього неприємна,—А тепер візьмімо cynghanedd в такому прикладі. Це трохи...

— Хвилинку,—перебив його Роджер.—Я не можу поринути у високі матерії, поки не задовільню вульгарну цікавість, яка не дає мені спокою.

Медог зітхнув, але сказав:

— Питайте.

Роджер нахилився вперед.

— Ви знаєте людину на ім’я Дік Шарп?

Запала коротка мовчанка, потім Медог відповів:

— Звичайно, знаю.

— Що він за один?

— В якому розумінні?

— Ну,— Роджер відчував, що став на шлях, який нікуди його не приведе.— Як ви гадаєте, він сподобався б мені, якби я з ним познайомився?

— Я не настільки добре вас знаю, щоб вирішувати, хто може вам сподобатись, а хто ні,— відповів Медог.

— Але ж дещо ви про мене знаєте,— заперечив Роджер.— Знаєте, зокрема, що я цікавлюся системою класичного валлійського віршування. А тепер уявімо, що тут з нами Дік Шарп. Чи могли б ви розмовляти з ним про поезію і наводити приклади cynghanedd?

— Міг би,— відповів Медог.— Безперечно, міг би. Проте це нічого не дало б вам для розуміння того, що він за людина. Наша культура жива. Люди, які цінують мистецтво слова, у нас не маленька колонія прокажених, як у вашій країні.

— Та годі вам про мою країну,— зітхнув Роджер.— Я бачу, ви не на жарт не любите англійців.

— Я ж черокі,— відказав Медог.

Було ясно, що він розсердився на Роджера за розпитування про Діка Шарпа і що злість розбуркала в ньому підозру і ксенофобію.

— Що ж, мабуть, краще облишити цю тему,— сказав Роджер.— Ви недвозначно дали мені зрозуміти, що не бажаєте говорити про Діка Шарпа, вам не сподобалося навіть те, що я згадав його ім’я. Але мені хотілося б спробувати ще раз.

Він глянув через стіл на Медога. Як більшість товстунів, Медог не міг довго зберігати сердитий вигляд: подвійне підборіддя вперто надавало його обличчю доброзичливого виразу. Проте він щосили намагався показати, що незадоволений, а тому супив брови й стискав губи.

— А якщо я скажу вам, що недарма стромляю носа у ваші місцеві справи?

— Але ж ви самі сказали, що з вашого боку це вульгарна цікавість,— відгукнувся Медог.

— То було самоприниження.

— Ми тут не розуміємо, що таке самоприниження. Гаразд, тоді я вам скажу дещо для вас зрозуміле. Я друг Герета.

— Якого Герета?

— Горбаня.

Медог повільно повернувся на своєму місці й подивився на Роджера.

— І ви вважаєте, що це дає вам право втручатися в кожну тутешню чвару?

— Отже, ви визнаєте, що чвари існують. .

— Я не визнаю нічого,— відказав Медог.

— А чого Гіто такий стурбований? Його переслідує Дік Шарп?

— А хто ви, зрештою, такий? Журналіст, чи що?

— Я філолог. З професійних міркувань вивчаю валлійську мову і займаюсь Тут саме цим. І не маю ані найменшого наміру втручатись у будь-які вендети або викликати невдоволення місцевої мафії.

— Не говоріть у такому тоні. Ми не вважаємо це смішним.

— А мені зараз однаково, що ви вважаєте. Та коли ви поводитесь як люди, залякані мафією, то не думайте, що це не впадає в око.

— А ви таки журналіст. Саме так розмовляють журналісти. Меткі, самовпевнені лондонські журналісти.

— Так, я з Лондона,— вимовив Роджер повільно й чітко,— але я не журналіст і не дуже меткий. Мій фах — філологія. Досі я працював у галузі давньоскандинавської, давньоанглійської і давньоверхньонімецької мов і досліджував — у порівняльному плані — розвиток сучасних скандинавських мов. Я автор добре відомої праці «Перетворення умляутних флексій в умляутні алофони в скандинавських мовах, зокрема у порівнянні з кінцевими «і» та «е» в давньоверхньонімецькій мові». А валлійську мову я вивчаю, бо хочу краще розібратися в кельтській філології.

Медог заспокоївся. Він уже був явно не від того, щоб помиритися.

— Гаразд, я вам вірю й визнаю, що у вас є благородні мотиви, якими викликаний, зокрема, й інтерес до нашого життя. Я знімаю звинувачення в тому, що ви журналіст. Що ж далі?

— А нічого особливого. Я зустрівся з Геретом за обставин, про які можна було б розповісти як про кумедну пригоду, якби ми мали час, але поки що не будемо говорити про це. Я чув, Герет — останній в цьому краї власник автобуса, який опирається новій організації автобусного руху, що його хоче запровадити Дік Шари. Тож мене цікавить, чи можна чимось йому допомогти або хоча б підбадьорити?

Медог якусь хвилину сидів, дивлячись просто себе. Про газету, що лежала на столі між ними, вони зовсім забули.

— Коли ви бачите китобійне судно, що виходить у море,— сказав він нарешті,— устатковане всілякими радарами для виявлення китів і найрізноманітнішими гарпунними гарматами, судно з повним комплектом спеціалістів і радистів, з госпіталем і кают-компанією для команди, судно, в яке власники вклали мільйони з єдиною метою: щоб воно зробило вигідний рейс і принесло їм ще більше грошей,— то чи відчуваєте ви жаль до кита?

— Річ у тому, що я ніколи не бачив подібного судна. Але якби побачив, то моя реакція була б саме такою.

— Що ж,— промовив Медог, піднімаючи кухоль,— ось таку реакцію й викликав у вас Герет.

— Отже, його становище безнадійне?

— Я цього не сказав. Іноді шляхом переговорів можна домогтися того, щоб ті чи ті країни підписали угоду, яка б дала китам перепочинок у певних районах певних морів. Та ви ніколи не досягнете того, щоб усі підписали таку угоду: завжди знайдеться охочий залізти саме туди й поласувати жирним шматком, залишеним тими, в кого зосталася бодай крихта сумління й хто має деяке уявлення про необхідність уберегти китів від остаточного винищення. За подібних умов ви можете зробити для кита дуже мало. Та й то ненадовго.

Роджер кивнув.

— А для Герета це було зроблено?

— Мабуть, ні. Ті з нас, хто живе тут, хто бачить це день у день, перестають надто гостро сприймати такі речі. Можливо, ми могли б чимось допомогти Герету, але не робимо цього.

— А Дік Шарп... до яких методів він вдається?

Медог рвучко кивнув головою в бік Айво й Гіто, що саме підносили до губів кухлі з пивом і стиха перемовлялись.

— Спитайте в них. Вони лише рік тому перестали возити пасажирів. Мали один автобус на двох, і цього їм цілком вистачало, щоб прогодуватись самим і прогодувати свої сім’ї. Людей вони обслуговували добре й машину тримали в зразковому стані. Та Дік Шарп почав тиснути на них, і за кілька місяців хлопці здалися. А вони не з тих, хто легко здається,

Роджер чекав, що Медог говоритиме далі, але той мовчки дорив пиво й важко звівся на ноги.

— Ну, я пішов. Треба перекусити й повертатись у контору. Хазяїнові потрібна моя допомога — я маю створювати гарний настрій у клієнтів.

— Сподіваюсь, ми ще побачимось.

— Якщо ви буваєте тут,— сказав Медог,— то побачимося ще не раз. Ну, а тепер беріться до своїх чергувань голосних.

Він досить бадьоро посміхнувся й пішов. Проте Роджер ніяк не міг позбутись почуття якоїсь тривоги. Чому Медог говорив так різко? Тому, що не хотів чи боявся вдаватись у подробиці стосовно Діка Шарпа та його діяльності? Це що — небезпечна для розмов тема? Чи просто неприємна? Медог явно пишався мовою, способом життя, традиціями Гвінеди, як він назвав цю країну. Може, Дік Шарп уособлює тут усе те, існування чого Медог і подібні до нього бояться визнати? Чи просто Дік Шарп — людина, про яку небезпечно навіть згадувати при сторонніх, а не те що втручатись у її справи?

Роджер знизав плечима. А хіба, зрештою, це його обходить? Проте, мабуть, певною мірою обходило, бо він хоч і розгорнув на столі газету і спробував продовжити своє заняття, але зосередитись не міг. Велике людське творіння — мова, надзвичайно конкретна і водночас цілком абстрактна, на якийсь час втратила для нього свою чарівливість. Ось тут, за кілька кроків від нього, стоять двоє дужих, рішучих чоловіків, які сьорбнули того самого лиха, що впало зараз на Герета, і які здалися. Ну то й що? Роджер знову спробував відігнати від себе цю думку. Економічні сили — мов сили природи: байдужі до людей, але неминуче позначаються на їхній долі. Дрібні підприємства, місцева служба побуту, контрольована місцевими жителями, в усьому світі приречені на загибель. І Герет теж приречений, усі герети світу зникають швидше, ніж безкрилі водяні курочки або білі носороги.

Від таких думок на душі в Роджера зробилось незатишно, він підвівся, вийшов на вулицю й безцільно добрів у бік площі. Аж ось і Геретів автобус у довгій одноманітній шерензі автобусів компанії «Дженерал». Горбань уже сидів за кермом, готовий вирушити в гори, і чекав, поки в машину ввійде кілька останніх пасажирів з пакунками й коробками. Автобус у Герета був яскраво-жовтий. Під безхмарним небом цей колір одразу ж упав Роджерові в око. Останній пасажир піднявся в автобус; Герет із шкіряною сумкою, перекинутою через плече, посунув, мов краб, проходом; Роджер, спостерігаючи цю картину з протилежного боку площі, уявив собі, як в автобусі живим струменем вирує бесіда, як люди обмінюються привітаннями, новинами, жартами, співчуттями, подяками, запрошеннями, натяками, дошкульностями — і все до покотиться вгору по гірському схилу, неначе автобус — це рухомий готель, де хіба що не подають спиртних напоїв. Роджер бачив, як Герет повернувся на своє місце і втупився поглядом вперед, у вітрове скло, почув, як кашлянув і запрацював мотор, і простежив, як жовтий прямокутник автобуса зрушив з місця й зник з очей. Скільки ще рейсів він зробить? Скільки що мине днів чи тижнів, поки Герет змушений буде продати його, і тільки автобуси компанії «Дженерал», одноманітні у своїх однакових шоколадно-кремових лівреях, стоятимуть, мов гросбухи на полиці, попід стародавніми фортечними мурами?

Що ж, нехай над цим сушить собі голову Герет. А в нього, Роджера, свій клопіт — де поснідати. Ноги самі понесли його назад, туди, звідки він прийшов. Повернутися до тієї самої пивнички? Ні, бутерброди там мали досить несвіжий вигляд, а гарячі пиріжки, що невідь-скільки пріли в гарячому скляному відділенні стойки, були явно фабричного походження. Роджер уже проминув був ті двері, щоб пошукати якогось іншого місця, коли раптом згадав, що покинув на столі газету. Не зашкодить все-таки забрати її: п’ять пенсів — це п’ять пенсів. Вій увійшов до пивнички. Айво й Гіто, що вирішили кинути виклик фабричним гарячим пиріжкам, сиділи на лаві, на якій до того сидів він з Медогом. Йшли й жваво про щось розмовляли. Газета, нікому не потрібна, лежала перед ними на столі.

Роджер підійшов і взяв газету. Цим вія, природно, привернув їхню увагу, і вони звели на нього очі. Вій посміхнувся.

— Хочу забрати свою газету.

— Якщо знайдете в ній добрі новини, поділіться зі мною,— промовив Айво.

Він знову повернувся до Гіто, але Роджерові раптом закортіло затриматись і поговорити з ними. Тож він стояв на місці, старанно згортаючи й розгортаючи газету і, не відводячи очей, дивився на двох приятелів. Обидва засмаглі, із задубілою на відкритому повітрі шкірою, звиклі до щербатої долі й виснажливої праці, вони здавались дужими, загартованими. А проте Дік Шарп подолав обох. Ці двоє теж спробували були опиратися тому, чому зараз чинив опір Герет,

поклавши собі й далі будь-що чинити його, але кінець кінцем повернули назад і відступили. Якби йому вдалося поговорити з ними, викликати за якихось щасливих обставин на відвертість, змусити їх розкритись, він, можливо, з'ясував би, яке саме лихо загрожує Герету. Медог, безумовно, в розмові з ним навіть і не збирався бути відвертим, так само як і Ґерет.

Айво, який мав, очевидно, неабияку інтуїцію, мабуть, здогадався, що Роджер силкується знайти привід зав’язати розмову, бо кивнув, посміхаючись, на газету й сказав:

— Шукаєте роботу, га?

— До деякої міри—так.

— Але ж ви не розмовляєте по-валлійському. Тільки, схоже, вчитесь.

— Еге ж.

— Я таке вже бачив,— промовив Айво.— Трохи пособачаться говорити по-валлійському — і вже хочуть дістати роботу в школі. Бо в школі часом трапляється гарна робота, тільки тому, хто не розмовляє по-валлійському, її но дають.

— В усякому разі, у нас тут не дають,— потвердив Гіто, кивнувши головою.

— Бачу, від вас нічого не приховаєш,— сказав Роджер. Підсунувши стільця, вій сів за стіл навпроти приятелів.— Ви вгадали: я справді шукаю викладацьку роботу. (В Упсалі, де повно блондинок. Але навіщо вдаватись у такі тривіальні деталі?) І вивчаю валлійську мову. Та я тільки почав і, мабуть, потрібно буде чимало часу, щоб навчитися говорити пристойно.

— Та не треба багато часу, друже,— сказав Айво, заперечливо махнувши рукою.— За два-три тижні ви будете знати не менше, ніж оті люди, про яких я кажу. Я не перебільшую. Все, що від них вимагається, коли їх беруть на роботу,— це сказати в комісії по-валлійському хоч кілька слів. Зможете сказати «Sut yr ydych chwi heddiw?» (Як вам ведеться? (Валл.))— і вас візьмуть.

— А дітлахи навчать вас решти,— промовив Гіто.— Особливо лайки.

— Однаково я вважаю,— відповів Роджер,— що швидше вивчу мову тоді, коли потраплю в таке місце, де весь час чутиму, як розмовляють по-валлійському, і сам матиму можливість говорити.

— Може, Маріо візьме його до себе — помагати тут у пивничці? — зауважив Гіто.

— Нічого не вийде,—сказав Айво.—Для цього треба бути в профспілці. На будь-яку роботу в ресторан або в бар беруть тільки членів профспілки.

— А хто це Маріо? — спитав Роджер.

— Тутешній хазяїн,— відповів Айво.— Він італієць. Потрапив в Уельс як військовополонений у тисяча дев'ятсот сорок третьому році. А тепер каже, що тут його дім. Ні разу не їздив до Італії. По-валлійському розмовляє як тубілець. Тубілець з Італії.

— А от англійської навчитись не може,— докинув Гіто.

— Просто не хоче, друже. Ніяк не подарує англійцям, що вони взяли його в полон.

Роджер подивився в другий кінець залу на хазяїна, який, закачавши рукави на дужих руках, без кінця протирав одну й ту саму склянку і палко сперечався про щось із клієнтом. В усякому разі, Роджер прийшов саме до такого висновку, побачивши, як хазяїн грає бровами й відкопилює губи, хоч, можливо, він всього-на-всього висловлював співчуття людині, яку спіткало нещастя.

— Ну, він нікого, крім члена профспілки, не візьме. І, мабуть, аж ніяк не схоче найняти англійця,— промовив Гіто.

— Ні, навпаки, схоче,— сказав Айво.— Він би залюбки покомандував англійцем.

— Я оце подумав...— почав був Роджер.

— Про що саме?

— Розумієте, платня мені не потрібна. Я тут у тимчасовому відрядженні, поки вивчатиму валлійську мову. Отже, для мене питання про заробіток не стоїть. Мені треба просто бути серед людей, що розмовляють по-валлійському.

— Тоді займіться торгівлею, попрацюйте за комісійні.

— Найміть ятку на ринку.

— Готуйте чай на якомусь будівництві. А втім, ні, для цього теж треба бути членом профспілки.

— Продавайте програми на футбольних матчах.

— Та будьте ж серйозні,— сміючись, попросив їх Роджер.

— А ми серйозні, як ніколи, друже,— відповів Айво.— Немає нічого складнішого за те, про що ти нас оце попросив. Та хіба візьмуть на роботу людину', яка каже, що працюватиме задурно? Хазяїн зразу ж подумає, що тут щось не те і що краще не встрявати в це діло. Хіба не так?

— Ну, зрозуміло, я не наполягаю, щоб мені нічого не платили. Я просто хотів сказати, що це не має для мене значення. Ось послухайте, що спало мені на думку,— Роджер наближався до своєї мети, і його серце забилося швидше.— Чи знаєте ви Герета з Лланкрвіса?

Обидва завмерли й насторожились.

— Я помітив,— провадив далі Роджер, втрачаючи впевненість,— що він сам усе робить у своєму автобусі й ніхто йому не допомагає.

— М’яко сказано,— зауважив Гіто.

— Майстерно применшено,— докинув Айво.

— Як ви гадаєте, чи не міг би він узяти помічника? Когось на кілька тижнів, щоб...

— Щоб що? — спитав Айво.

— Та щоб помагати,— відповів Роджер. Вія відчував, що голос його звучить фальшиво й невпевнено. Але ж, кінець кінцем, він нікого не намагається обдурити. Чому він почуває себе, мов шахрай? — Тобто збирати плату за проїзд, вести бухгалтерію, заправляти автобус — одне слово, все, що треба.

Айво поставив склянку. Його темно-карі очі втупилися в Роджера.

— Гаразд, містере,— промовив він нарешті,— То ось чому ви крутитеся тут весь час? Ану кажіть, в яку це гру ви граєте?

— Граю?

Гіто нахилився до нього:

— На кого ти працюєш?

Роджер раптом відчув страшенну втому. Ніколи ні йому, ні якомусь іншому сторонньому не продертися крізь це густе сплетіння підозр.

— Я працюю на себе,— відказав він,— але це не має значення. Моя розповідь здається вам настільки неправдоподібною, що ви нічому, абсолютно нічому не повірите. Тому облишмо цю розмову. Мені треба вивчити валлійську мову, для цього я сюди приїхав, що ж до роботи, то вона мені, власне, не потрібна, але я подумав, що швидше вивчу цю мову, коли влаштуюсь на автобус і добуду серед людей, які весь час розмовляють по-валлійському. Тут я познайомився з Геретом і чув, що кажуть про нього й Діка Шарпа.

Айво глянув на Роджера пильно й оцінююче.

— Отже, ви дещо про це знаєте? — замислено спитав він,— Що ж саме?

— Детально — нічого. Тільки те, що Дік Шарп як може псує життя Герету, щоб той здався й продав свій автобус. А коли в Діка Шарпа буде на руках уся колода, він зіграє з компанією «Дженерал» на велику ставку.

— І Герет останній, хто ще тримається,— промовив Гіто наче сам до себе.

— Так. Отже, тепер вам зрозуміло, чому я подумав: може, мені варто було б пристати до Герета хоч би на кілька тижнів і допомогти йому. Я кажу вам про це, бо мені здається, що...

— Та годі, містере: вам здається те, вам здається це, досить сердито перебив його Айво.— Звідки ви до нас приїхали?

— З Лондона.

— А знаєте, що вам треба зробити, коли ви маєте хоч крихту здорового глузду?

— Що? — спитав Роджер, уже здогадуючись, що зараз скаже Айво.

— Повернутися прямісінько до свого Лондона, містере, і вивчати валлійську мову по тому клятому телебаченню.

Він підвівся, Гіто теж, і обидва вийшли. Роджер повільно побрів до стойки, звелів Маріо налити йому ще один кухоль, той мовчки його обслужив. (Мовчки — від утоми? Чи тому, що не любив англійців? Чи тому, що не вмів розмовляти по-англійському?) Роджер сів у кутку і, посьорбуючи пиво, замислено просидів у пивній, аж поки вона не зачинилась. Усі пиріжки давно вже поїли відвідувачі. Але йому їсти не хотілося.

— Так, пас буде восьмеро,— промовив чийсь голос по-англійському, коли Роджер проходив повз конторку портьє.— Тобто я хочу сказати, що вечерятимуть восьмеро. Не маю уявлення, скільки точно чоловік прийде до нас перед тим на чарку, можливо, дехто захоче залишитись повечеряти, але вони платитимуть за себе самі. Я ж беру на себе відповідальність тільки за вісьмох.

Говорив чоловік років тридцяти п’яти, в окулярах у роговій оправі, в костюмі в дрібну світлу смужку, застебнутому на всі ґудзики. Він з самовпевненим виглядом звертався до красуні брюнетки, що сиділа за конторкою портьє, і від нього аж віяло моторністю й спритністю. Його ноги в гарних черевиках стояли на товстому килимі так, наче ніколи не ступали по чомусь іншому. Пройда, ділок. Отже, й такі тут теж є.

Роджер попрямував до ліфта,— щоб піднятись до себе в номер, аби лише не чути голосу цього чоловіка, та й готельна вітальня, де він пив чай, справила на нього ще більш гнітюче враження, ніж його номер. Аж раптом, на превелике здивування, почув своє ім’я. Він обернувся. Так, до нього зверталась чергова. Чоловік у костюмі в дрібну світлу смужку вже відходив від її конторки, коли вона повторила з м’яким ліверпульським акцептом:

— Містер Фернівел?

— Так,— сказав Роджер, підходячи,

— Тут у мене ваш плащ,

— Мій плащ?

— Його передала вам молода леді.

Вона сягнула рукою під конторку й видобула акуратно складений Роджерів плащ. Цікаво, як це сталося? Чи передала йому Беверлі плащ, вирішивши раптом вести чесну гру? Чи вона просто зневажливо й зарозуміло кинула його на конторку, затримавшись лише для того, щоб затаврувати Роджера як липкорукого розпусника й жалюгідного сексуального маніяка, чиї хитромудрі заміри закінчились тим, що він змок під дощем? Словом, що вона сказала про нього цій дівчині?

— О, щиро дякую. Давайте його сюди.

Дівчина простягнула йому плащ, і їхні очі зустрілись. Чи вона справді затримала на ньому свій погляд на мить довше, ніж потрібно, чи це йому здалося? І чи не було в цьому погляді натяку або хоч найменшої часточки натяку на те, що її потішає... потішає що? Співчуває вона йому чи насміхається над ним? А може, в її погляді промайнуло оте «а я щось про вас знаю»?>

Ну й нехай знає. Гарної репутації він не втратить, бо не має її, а удавати, що нічого не трапилось,— марна річ. Та в разі потреби він залюбки дасть їй навіть письмове підтвердження, що не може без жінки й ладний бігти за першою-ліпшою спідницею, яка потрапить йому на очі. Але найжахливіше те, подумав він, що таке зізнання навіть не зацікавить її. Ніякі його одкровення відносно своїх бажань, хай навіть найбільш ницих, не можуть шокувати її, бо вона просто не зверне на них уваги. Така дівчина... та чоловіки повинні дзижчати навколо неї, як закохані м’ясні мухи. Схопивши плащ, Роджер попрямував був до ліфта, але знову зупинився. Засісти в своїй кімнаті? З доктором Конроєм? Ні, тепер, коли він має плащ, можна вирушити на прогулянку. День уже згасав, почав накрапати дощ, але стільки думок роїлося в голові у Роджера, що йому просто необхідне було свіже повітря й фізична втома. Швидко застібнувши плащ, він подався дорогого, що мала, вивести його з міста.

Дощ став обложним, краплі булькали по калюжах. Роджер знайшов затиснуту між двома кам’яними стінами вуличку, що тяглася вгору до темно-пурпурових зубців гір. Вперто змушуючи Себе йти швидким, а не прогулянковим кроком, він тупав ногами по твердій дорозі, мов кінь на тупчаку. Проте невдовзі крок його став важкий, він пішов повільніше. Останні будинки залишились уже далеко позаду, тепер за придорожньою кам’яною огорожею виднілись не поля з чорними коровами, а голі пагорби, де вівці завзято скубли траву,— такі ж сірі, як скелі, попід якими вони рухались. Нарешті дорога вивела Роджера на плато, з якого відкрилося далеке пасмо гір. Далі йти не було сенсу. Він повернув назад і на якусь мить забув про всі свої турботи, до глибини душі вражений вечірньою загравою над Енглсі. За пеленою дощу над морем неначе палахкотіла пожежа, внизу на схилі стояв старовинний замок — втілення сили. Навіть витвори рук людських, що їм час надав сповненого гідності вигляду, не здавались недоречними серед таких витворів природи як скелі, вода й полум’я. Тут, де природа була трагічна й непоступлива, і людина могла не схиляти голови, якщо була готова виявити непримиренність. Роджеру зробилося сумно, він знизав плечима й почав спускатися вниз. Де поділася ота порода людей, які вміли будувати шедеври з грубо обтесаних брил? Вони вимерли, зникли, і безчесний та облудний сучасний світ висмоктав мозок з кісток їхніх нащадків. Усе несправжнє, всюди сурогати, фальш, компроміси.

Роджер повертався до готелю добряче промоклий, засипаний і стомлений, але, як і раніше, похмурий. Коли підходив до готелю, було вже темно, тому світло з під’їзду привернуло його увагу до групи людей, які виходили з таксі, що саме в цю хвилину зупинилося коло тротуару. Кинувши на прибульців байдужий погляд, Роджер побачив, що одним з них був той самий франт, який домовлявся про вечерю на вісім персон; з решти чотирьох, як відзначив подумки Роджер, двоє були жінки. Так, всюди жінки; навіть цей самовдоволений йолоп у рогових окулярах і в костюмі міського крою, безперечно, має жінку, яку може назвати своєю, і не пеститься, наче в’язень на каторжних роботах.

Почуваючи огиду до всього світу й до себе самого, Роджер розважливо піднявся в свою кімнату й прийняв ванну. Гаряча вода вигнала одерев’яніння з тіла, зняла втому, настроїла його на оптимістичніший лад. Якби тільки йому пощастило знайти собі жінку, всі інші проблеми розв’язати було б досить легко. Одягаючись, він критично оглядав себе. Так, навіть старіші й незугарніші за нього чоловіки приваблюють жінок, він на власні очі спостерігав такі випадки. Що ж, повернімося до гри, може, цього разу поталанить.

Він вирішив випити в барі при готельному ресторані (і подивитись, чи но трапиться там якась молодичка, Щоб підчепити її), потім повечеряти (щоб набратися сил для вечора), а тоді кинутися на пошуки в місті (якщо бар при ресторані нічого не дасть). Підбадьорений таким планом дій, Роджер увійшов до бару, подумки вибираючи, що б його випити: віскі чи джину.

Проте настрій у нього знову підупав, тільки-но він почув гомін голосів. Авжеж, цей слизький тип влаштував тут коктейль! Невже всі ці люди — його гості? Роджер окинув поглядом товариство, що вже встигло звільнитися від капелюхів і пальт і тепер лаштувалося випити й погомоніти. Чоловік дванадцять, а то й п’ятнадцять. Майже всі — англійці, лише один чи двоє були смагляві, з видовженими черепами; в різноголосому гомоні переважала англійська мова — і не з гортанною північноуельською вимовою або співучою південноуельською, а м’яка, з укороченими голосними англійська мова, якою розмовляють у Лондоні та навколо нього.

Хмурячись, Роджер посунув до стойки. Та хто вони в біса такі, щоб захопити собі це, зрештою, громадське місце? Він глянув праворуч і ліворуч. На всіх обличчях певні ознаки інтелектуальності; ні, це надто сильно сказано, правильніше — певні ознаки освіченості. А одна жінка, власне, не жінка, а дівчина, років двадцяти з чимось, вигляд мала цілком... Правда, одягнена вона по-дурному, якось богемно, а проте має досить привабливий вигляд. І знову ж таки це надто сильно сказано. Та поруч із справжньою красунею її не було б і помітне. Зате... важкий чубок чорного густого волосся, з-під якого блищать великі очі; похмура, незадоволена, явно самотня, а проте не бажає шукати розрядки в банальній балаканині... Та годі вже тобі, годі, Фернівеле! Вона жінка, хіба цього для тебе не досить? Але ж вона тут з компанією, а ти — ні. То замов собі чого-небудь випити. Хоч би віскі... Роджер перевів погляд на стойку. І тут побачив Брайанта.

Брайант спостерігав за ним, він перший упізнав Роджера.

— Вітаю,— промовив він, намагаючись не виявити надто великого здивування. Брайант не любив, коли щось порушувало його спокій, і удавав з себе людину, яку ніщо не може схвилювати.— Яка несподіванка. І гадки не мав, що ви й цих краях.

— І я гадки не мав, що ви в цих краях,— відказав Роджер.

Брайант теж був філологом і недовго колегою Роджера на найнижчих щаблях якоїсь університетської кафедри ще до того, як вони обидва поміняли роботу. Брайант з його спокійними манерами та звичкою вдягатись як ділова людина завжди більше скидався на добре вихованого торговця, ніж на інтелігента. І справді, якщо вірити чуткам, він починав свою кар’єру в одній старовинній фірмі оптових імпортерів джуту в Сіті, і лише потім його полонила філологія чарами своїх ширших можливостей. Доходячи очевидного висновку, Роджер згадав, що поблизу є університетський коледж*, а кілька побіжних запитань відкрили йому, що Брайант пов’язаний з цим коледжем, як і більшість присутніх на коктейлі.

— Мене зробили викладачем,— лагідно промуркотів Брайант, спостерігаючи за реакцією Роджера з-під удавано сонно опущених повік.

«Оп як, викладачем! Що ж, Брайанте, хоч ти й нездара, але щось та повинен уміти. Таємниця твоїх успіхів уміння справляти враження на інших нездар. Хай щастить тобі, фарисею, скупнику джуту».

— Ви тут у відпустці? — обережно почав вивідувати Брайант.

— Та наче у відпустці. Хочу вивчити валлійську.

В Брайантових очах на мить майнула і зникла добре притлумлена настороженість. Роджер майже фізично відчув, як загострилась його увага.

— Он як? Вас цікавить валлійська?

— Мені подобається вся кельтська група мов.

— М-м. В наш час вони не дуже вигідні.

— В Упсалі ними займаються,— чемно заперечив Роджер. І мало не відкусив собі язика. Аби тільки не виглядати непрактичним дурнем в очах цього пройди, він розкрив свої плани. Брайант, безперечно, вмить розчолопає, що й до чого. Адже він знає геть усе щодо попиту на їхній фах. Г пустить чутку: «Фернівел націлився на Упсалу».

— Маєте намір податись туди? — ніби випадково спитав Брайант.

— Не обов’язково.— Роджер, затинаючись, спробував виплутатись із скрутного становища.— Але якщо кафедра там

розшириться, то такі самі кафедри можуть виникнути і в інших місцях.

Та й, крім того, завжди є Америка,— додав Брайант.

Хвалити бога, е. Всі, хто вміє щось викладати, врешті, як правило, опиняються там. Яку це я цифру чув? Ага, здається, у них там п’ять тисяч вищих учбових закладів,— І раптом йому згадались обриси бюста Беверлі.

В цю мить до Брайанта підскочив дженджуристий хазяїн.

~ Зустріли знайомого? — спитав вій. Усміхнений і уважний, цей вгодований кабан хотів знати все, що відбувається навколо, до найменших дрібниць.

Так, це Роджер Фернівел; Колись ми разом працювали. Філолог. Роджере, це Джералд Твайфорд.

Обидва, неприязно оглянувши один одного, пробурмотіли, що їм дуже приємно познайомитись.

— Приїхали сюди працювати? — спитав Твайфорд.

— Ні. Просто займаюсь тут деякими дослідженнями,— відказав Роджер, щоб припинити розмову на цю тему.

— Він вивчає валлійську мову,— докинув Брайант, і в його тоні почулося Щось схоже на зловтіху.

Валлійську? Боже милий. Будемо сподіватися, що філологічній науці це дасть неабияку користь.

— Цією мовою розмовляє цілий народ,— зауважив Роджер.

— Лише ті, хто не знає ніякої іншої,— насмішкувато мовив Твайфорд.

«Ага,— подумав Роджер,— один з отих».

— Природно, люди завжди вільні вибирати, і дехто вибирає собі бідність,— недбало вів далі Твайфорд.— Таким людям можна допомогти лише одним: дати їм можливість вибрати процвітання, якщо вони захочуть.

— Хіба люди стають бідними від того, що розмовляють по-валлійському?—спитав Роджер.

— Безперечно. Тим самим вони засвідчують свою обмеженість, старомодність і відсталість.

— Авжеж, більше мовне угруповання має більше можливостей з деяких поглядів,— обережно мовив Роджер. Він уже почав поволі просуватися ближче до стойки.

— Справа навіть не в цьому. Просто більше мовне угруповання — це єдина можлива нині реальність. Дрібне місцеве мовне угруповання не може правити йому за альтернативу,

— Отже, люди, які розмовляють валлійською, бретонською, ретороманського, латиського чи мовою мараті взагалі приречені?

— Чому ж, вони виконують свою функцію,—промовив Твайфорд. Його окуляри зневажливо блиснули.—Вони існують для того, щоб продукувати колоритні звуки, що їх такі люди, як ви з Брайантом, вивчають і роблять на цьому кар’єру.

— Даруйте, мені хочеться чого-небудь випити,— сказав Роджер. Він відвернувся від співрозмовника й протовпився до стойки. (Тобі треба, віскі, й побільше, друже).

— Авжеж, тепер вони всі за це вхопились. Минулого тижня Кен мені розповідав.— Лисуватий чоловік в окулярах без оправи, який говорив це, був поруч Роджера біля стойки і звертався до когось, хто стояв з іншого боку від Роджера, тож хвилі його голосу вирували довкола Роджерової голови, як прибій біля маяка.— В цій справі найзавзятіший Даг Вам (чи як там його звуть). Він зараз пише книгу про сучасну сатиру. Питав мене, як, на мою думку, краще її назвати, і я порадив: «Татусь кидає виклик». Повинно підійти, як ви гадаєте?

Аби не затопити лисуватому чоловікові кулаком у пику, Роджер піддав його вимову старанному клінічному аналізу. Це була вимова південно-східної частини Лондона, умисне перевантажена манірно-уповільненими інтонаціями й шамкотінням, що були в ужитку вищих класів суспільства п’ятдесят років тому. Роджер відчайдушно замахав барменові. Ні, треба тікати від цього огидного фарсу. Хильнути нерозведеного віскі, якщо вже він дотовпився до стойки, й геть звідси. Краще з’їсти булку із засохлим сиром десь у пивній, ніж повний обід під цією словесною зливою.

Йому вдалося взяти склянку віскі, і він відійшов далі від стойки, щоб спокійно випити його. Стоячи біля дверей, звідки легко вислизнути за поріг, Роджер зробив перший ковток і почекав, поки віскі дійде до шлунку, залишаючи після себе вогненний слід, тоді перехилив регату і раптом побачив, що опинився поряд з дівчиною з густим пасмом волосся над великими незадоволеними очима. «О ти, не зовсім гарна Лялечко, дозволь обняти тебе. Я не можу без тебе жити...»

— Ну й штовханина,— промовив він. Нехай вона зневажливо обірве його, нехай дасть ляпаса. Не варто зберігати гідність там, де є такі людці, як Твайфорд або той лисуватий південно-східний лондонець.

— Всім хочеться приємно провести час,— відповіла вона, трохи насмішкувато оглядаючи зал.— А трапляється така нагода не так уже й часто. Сьогодні день народження мого чоловіка, він відзначає цю подію.

— Хто ж тут ваш чоловік?

— Джералд Твайфорд.

Це неабияк здивувало Роджера. Він ніколи б не подумав, що Твайфорд може вибрати собі таку дружину. Вона говорила з ледь помітним північним акцентом, була вдягнена у вовняну сукню сливового кольору із золотим ланцюжком на талії і, здавалось, намагалася справити цим враження трохи outré (Умисної (франц.)) простоти, тоді як більшість присутніх дам вичепурилась відповідно до загальноприйнятої моди. Цікаво, з якого вона кола — літературного чи артистичного? А коли так, то що в біса вона знайшла в Твайфорді?

— Отже, якщо ви мешкаєте тут,— промовив Роджер, розмірковуючи вголос,— то все це — ваші друзі.

— Не мої. Мого чоловіка.

Десь у глибині Роджерової свідомості малесенький дзвіночок продзвонив сигнал: обслуга, по місцях!

— У вас келих порожній. Дозвольте вам чогось принести,

— Дякую.— Вона простягнула йому келих,— Я п’ю херес. Не тому, що люблю його, а тому, що з нього почала і тепер не хочу переходити на щось інше, бо завтра почуватиму себе препогано.

— Якщо вам не подобається херес, то чому ви з нього почали?

— А мене не спитали.

Роджер повагався.

— Сухого чи солодкого?

— Напівсухого. Здається, так його називають.

Роджер проклав собі шлях назад до стойки. Бажання піти звідси мов і не було. Тут, цілком імовірно, могло наклюнутися щось цікаве, а як ні, то йому однаково було щиро жаль цю дівчину, яка попала в бродячий звіринець Твайфорда. Де, до речі, він зустрічав це ім’я? В брошурах з політичної економії? Як підпис під статтями в щотижневих журналах? Чи в зв’язку з біржовими справами?

Взявши напівсухого хересу й ще одну повну склянку віскі, він повернувся назад.

— Мені звідкись відоме ім’я вашого чоловіка.

— Воно багатьом відоме. Він досяг неабияких успіхів.

— Даруйте за настирливість, але в чому він досяг успіхів?

— У політичній економії. Він викладає її тут, але більшу частину часу проводить у Лондоні — консультує там чи щось таке. А ще він виступає по телебаченню й пояснює, що саме відбувається з фунтом стерлінгів. Він про це знає геть усе.

— А ви? Теж їздите в Лондон?

— Я?—вона заперечливо махнула рукою.— У мене двоє дітей, яких треба доглядати. Крім того, я зовсім не розбираюсь у політичній економії.

Це була одна з тих заяв, які насправді говорять набагато більше, ніж здається на перший погляд, водночас вона виключала її подальше обговорення, в усякому разі, поки що. Адже для того, щоб продовжити цю тему, треба було б спитати: «А чому ж тоді ви пішли за нього заміж?» В інший час і за більш сприятливих обставин Роджер з превеликим задоволенням поставив би їй це і подібні до цього запитання, але зараз, після п’ятихвилинного знайомства, таке навряд чи було можливе. Тому він спитав, чи подобається їй жити в Уельсі. Вона відповіла, і на мить зажура зникла з її обличчя.

— Та я ніде більше й не бувала, хіба що в дитинстві. Я вчилася тут в університеті, а Джералд саме починав тоді викладати — отак ми й познайомилися. В дорослому віці я ніде, крім Північного Уельсу, не жила. Тут наче в Ланкашірі, звідки я родом, тільки краще.

— Чому краще?

— Ну, ці місця мені більше подобаються. Тут я ще ніби трохи на чужині — я небагато подорожувала, і така ситуація мене хвилює. Не тому, що місцеві жителі не схожі на людей, які живуть у Північній Англії, навпаки, вони такі ж відлюдкуваті й небалакучі, але сповнені прихованої пристрасті. Мабуть, я й сама така. Але валлійці, сказати б... Валлійці більш кручені!

— Кручені?

— Ну, становище в них таке, що доводиться крутитись.

Та й життєві обставини в них складніші: тут і приналежність до переможеної нації, і націоналізм, і методистська церква, і плановість. Так-так, вони ще й досі ставляться до сім’ї майже як євреї і серйозно сприймають навіть далеких родичів. Вони здатні дужче ненавидіти і, мабуть, дужче любити. . . „т

— Зрозуміло,— Роджер допив своє віскі.— Щодо здатності дужче любити, то це сумнівно, а от дужче ненавидіти — це безперечно. А взагалі,— мовила вона, дивлячись просто себе,— так воно завжди й бувай. Люди знаходять об’єкт для ненависті значно легше, ніж для любові.

Не встиг Роджер відповісти, як біля самісінького його вуха розлігся гучний і нещирий сміх. Лисуватий чоловік, прихильник південно-східного лондонського акценту, власник окулярів без оправи, хитався поряд і розхлюпував з келиха вино.

Та цьому ціни немає,— казав він між вибухами реготу •— Обов’язково розповім Карлу, тільки-но побачу його.

Джералд Твайфорд,— судячи з усього, саме йому належав жарт, від якого старанно здригався в конвульсіях його співрозмовник,— завчено посміхнувся.

— Сподіваюсь, він буде на вечірці у Роберта,— промовив Твайфорд.— Не забути б піти туди, бо треба дещо обговорити з Джоном і Меріон. Ви там будете?

— Як пощастить вирватися,— відповів лисуватий чоловік. З того, як він розтяг останній склад у слові «вирватися», стало зрозуміло, що його туди не запрошено.

Роджеру хотілося відійти подалі, щоб не чути їхніх голосів, але зробити так—означало б покласти край розмові з місіс Твайфорд. Як би забрати її з собою? Він уже почав обмірковувати цю проблему, коли до них підійшов Твайфорд і, не звертаючи уваги на Роджера, грубо кинув дружині:

— Час вечеряти. Ти готова?

— Я прийду, як тільки доп’ю.

— Стіл уже накрито. Не можуть же вони чекати без кінця.

— їм і не доведеться.

— Якщо ти не прийдеш через п’ять хвилин,— сказав Твайфорд, стримуючись, щоб не підвищити голосу,— можеш взагалі не приходити.

Він рвучко відвернувся й пішов геть. Південно-східний лондонець, який з неприхованою цікавістю спостерігав цю сцену з-за плеча Твайфорда, подався слідом за ним до обідньої зали.

— Ух! — її раптом аж пересмикнуло,— Який він гидкий!

Як на Роджера, то гидкими були обоє чоловіків, але, оскільки вона сказала не «вони», а «він», то у нього мимоволі вихопилось:

— Хто?

— Доналд Фішер. Мене аж нудить, коли я бачу його бридке лицемірне обличчя. Весь він якийсь брудний. У нього такий вигляд, що мимоволі здається: виправитись йому може допомогти лише чимала доза чогось такого — навіть по знаю чого...

— І мені страшенно неприємний його голос,— промовив Роджер.— Навіть якби вій говорив з-за ширми, все одно з голосу було б ясно, що це сноб і брехун.

Він уже здогадався, що Доналд Фішер — це отой чоловік з південно-східної частини Лондона.

— Так, я теж не можу терпіти його голосу,— сказала вона і з огиди навіть заплющила очі.

— А хто він в біса такий?

— О, якийсь задрипаний знавець літератури, викладає тут у нас на англійському факультеті. Проводить своє життя в поїзді, так само як і Джералд. Постійно їздить в Лондон робити собі кар’єру на коктейлях та вечірках. Але Джералд принаймні знає людей, імена яких називає. Відверто кажучи, він не намагається створити видимість успіху, він справді досягнув його. В своєму світі,— додала вона й замовкла. Було зрозуміло, що вона вирішила не вести далі наступ по всьому фронту на достойності свого чоловіка в присутності незнайомця.

Біля них з’явився Брайант, кіп рухався цілеспрямовано, мов величезний вугор, що пробирається до місця нересту.

— Йдете вечеряти, Дженні? — спитав він, проходячи повз місіс Твайфорд. В його голосі вчувався звичайний спокій і бадьорість.

«Дженні»,— подумки повторив Роджер. Це ім’я багато що сказало йому про неї. Тепер він міг — точніше вважав, що, трохи напруживши уяву, зміг би скласти собі безпомилкове уявлення про її батьків, які на півночі Англії двадцять п’ять (двадцять сім? двадцять вісім?) років тому дали своїй дочці ім’я «Дженні». Чи це ще одна з його дурних ілюзій, яких останнім часом у нього стало так багато?

— Я мушу йти,— сказала Дженні.

Її чоловік — впливова людина із зв’язками в Лондоні, дома двійко дітей, яких доглядає прислуга, а її місце за столом порожнє.

— Випийте ще,— запропонував Роджер,— щоб збадьоритись.

Вона заперечливо похитала головою.

— Якщо мені чогось і бракує, то не вина. За вечерею його буде скільки завгодно.

— Там можете від нього відмовитись. Вам треба випити саме зараз, до того, як ви підете туди.

Вона обернулась до нього, її великі очі розглядали Роджера так, ніби вона досі як слід його не бачила.

— Ви одружені?

— Ні.

— Тоді чому ж ви так добре все розумієте?

Роджер хотів відбутися запитанням: «Ви так вважаєте?», але тут йому на думку раптом спало, що він може бути з нею таким же відвертим, як вона з ним.

— Я бачу, що ви посварилися з чоловіком і вам хотілось би покарати його, не пішовши на вечерю, але я також бачу, що ви не можете присилувати себе завдати йому такого тяжкого удару.

— Ні, це можу,— зітхнувши, погодилась вона,— зате тепер я з вами вип’ю.

Роджер квапливо пішов до стойки і взяв великий келих хересу. (Шкода, що вона п’є таку водичку). Народу поменшало, і його обслужили швидко, але все ж таки не досить швидко, бо коли він повернувся назад з хересом, цей шакал Доналд Фішер стояв, конфіденціально схилившись над Дженні й обдаровуючи її посміхом, в якому співчуття мерзотно поєднувалося з насмішкою. Було очевидно, що його послав по неї чоловік.

— Ось ваш херес,— сказав Роджер, не звертаючи на нього уваги, і простягнув келих.

— Дженні зараз іде вечеряти,— повідомив Доналд Фішер.

— Я спочатку вип’ю,— сказала вона.— Дякую.— І взяла келих.— Перекажіть Джералду, що я скоро буду. їжте суп без мене. Я його не хочу.

— Ми супу не їмо. Ми почали з грейпфрутів.

— Ненавиджу грейпфрути. Я краще вип’ю цей келих хересу і закінчу розмову з містером...

— Фернівелом,— підказав Роджер.

— ...з містером Фернівелом. Будь ласка, підіть заспокойте Джеральда.

Фішер не йшов.

— Мені здається, ви зробили б це краще за мене. Ви його дружина. І знаєте, як з ним поводитись.

— О господи,— стомлено мовила Дженні,— Та хіба дружини знають, як поводитися з своїми чоловіками?

Доналд Фішер вичавив із себе свій фальшивий смішок.

— Я ухилився від матримоніальних уз, бо відчував: це може ускладнити моє життя. А ви просите, щоб я взяв на себе делікатну місію посередника між вами і Джералдом.

— Аж ніяк. Просто прошу вас зробити мені, послугу і сказати йому, що я прийду за кілька хвилин і що не хочу ніяких грейпфрутів.

— До того ж,— мовив Роджер ущипливо,— я певен, що ви — майстер виконувати делікатні доручення.

Роджеру кортіло довести до свідомості Доналда Фішера, що він вважає його закінченим інтриганом, пройдисвітом і природженим звідником. З того, як Фішер на нього глянув, Роджер зрозумів: його слова досягай мети.

— Я перекажу те, що ви просили,— холодно відказав Фішер, звертаючись до Дженні,— Залишаю вас довести розмову з містером Фернівелом до якнайприємнішого завершення.

І він пішов геть. Перед очима Роджера на мить виникла картина, як Фішер сідає за стіл і жадібно береться до половинки грейпфрута з запхнутою туди вишнею. їстиме він швидко, бо відстав від інших, а пропустити якусь страву було б для нього нещастям.

Дженні похмуро дивилась у свій келих.

— І чого де мене оточують отакі людці?

— Ну,— мовив Роджер,— вій, мабуть, подобається Джералду.

— Не думаю. Джералд просто терпить його. А вся ця мила розмова про делікатну місію! Подумати тільки — Фішер говорить про делікатність! А втім, Джералд сам винен у тому, що все складається так жахливо.

Роджер мовчав, з німим запитанням дивлячись на неї.

— Якоюсь мірою, мабуть, винна і я. Джералдові хотілося влаштувати вечірку. Він завжди відзначає свій день народження: збирає цих лакуз і посіпак у нас вдома, вони напиваються, товчуться до третьої години ночі й поводяться жахливо. З кожним роком це ставало дедалі нестерпнішим, і нарешті цього разу я заявила, що не хочу нікого приймати — нехай вій влаштовує вечірку в готелі. Джералд розлютився, але я не відступалась, і тоді він спробував найняти приміщення тут — бенкетний зал, здається, проте йому це не вдалося, бо в них тут зараз ремонт чи щось таке, і день народження звівся до кількох коктейлів у звичайному барі й до вечері на вісім персон у звичайному готельному ресторані, а це його не влаштовує, я по-своєму його розумію й почуваю себе жахливо.

Під час цього квапливого повідомлення ланкашірські інтонації в мові Дженні стали помітнішими, але голосні вона вимовляла так само, як і до того, Роджер подумки відзначив як це, так і те, що голос у неї м’якого й чистого оксамитового тембру. Тепер вона видавалась йому ще привабливішою:

смуток надавав її обличчю не менше виразності, ніж радість. .

— Ну,— промовив Роджер, аби щось сказати,— якщо всі друзі вашого чоловіка схожі на Фішера, то повний дім таких гостей не зможе, певно, стерпіти навіть дружина.— Та що за чортівня з ним коїться? Він сам, здається, починає висловлюватись, як Фішер.— А власних друзів у вас хіба немає, на противагу друзям вашого чоловіка? — Спитав він.

— Мої друзі,— повільно мовила вона,— категорично відмовляються спілкуватися з цією компанією. Якось я спробувала звести їх докупи, але вийшло справжнє пекло. Минулого року на Джералдовому дні народження Доналда Фішера мало не вбили. Він тоді понад дві години будь-що намагався довести свою зверхність над чудовим валлійським поетом на ім’я Медог. Медог на сто голів вищий від нього, але Доналд Фішер надто дурний, щоб зрозуміти де, він дивиться на Медога як на дивака, бо той пише валлійською мовою і не читає «Нью стейтсмен».

— Я знаю Медога,— сказав Роджер,— І радий, що він ваш друг.

Вона нічого не відповіла, але слухала уважно.

— Тому й мені хотілося б бути вашим другом.

— Добре, будьте, я не проти,— відповіла Дженні.— Це нічого не коштує.— Вона раптом стала зухвалою, може, хотіла в такий спосіб приховати хвилювання? Хіба ж вона не зрозуміла глибоко в душі, що цей новий знайомий пропонує їй себе?

Мозок Роджера напружено запрацював, обмірковуючи, який наступний крок був би доцільним. Та працював він марно. Запала мовчанка, і поки вона тривала, Дженні допила свій херес і поставила келих на найближчий столик.

— Тепер я мушу йти. Я не можу більше воювати з Джералдом у день його народження, тим більше, що я вже й так зіпсувала йому це свято.

— Він зрадіє, коли побачить вас.

— Спочатку зрадіє,— погодилась вона,— бо це означитиме: я знову стала слухняною. Потім забуде, що я існую.

Вона відвернулась і пішла до дверей. Роджер дивився їй услід. Він не образився за те, що вона з ним не попрощалась, а просто пішла геть, урвавши розмову на півслові. Він зрозумів, що вона залишає за собою можливість так само несподівано колись відповісти її.

Він повернувся назад до стойки, але непевність у ході й легка нудота попередили його, що він уже добряче хильнув і поки що більше пити не треба. Що ж тоді робити? Їсти? Його організм відхилив і що ідею. Він зараз відкував єдину потребу — потребу діяти. То чому б не вдовольнити її? Він глянув на годинник. Герет, мабуть, уже прикотив на своєму автобусі назад у місто. Була майже дев’ята година — гості Джералда Твайфорда вечеряли пізно, як це заведено у великосвітських колах. Роджер на мить подумав про Дженні — як вона сідає на своє місце серед отих людей з непроникними обличчями, поміж яких де-не-де трапляється якесь чи то надто фальшиво відкрите, чи напружено допитливе, як от у Доналда Фішера. Роджер сподівався, що вона зуміє дати собі раду. А втім, думати про неї він буде потім, : а зараз мусить не шкодуючи сил поклопотатися власними проблемами. Йому треба знайти якесь заняття, увійти в стосунки з іншими людьми, йому потрібне розумне виправдання для перебування в цьому краї — не можна ж весь час скніти над валлійськими дієсловами й тішитися мріями про Упсальський університет. Герет! Настав час рушити в наступ на нього, подолати його недовіру. Якщо він займе місце поряд з Геретом, хоч би яке непоказне воно було, то це означатиме, що він перетвориться на безпосереднього учасника у війні проти Діка Шарпа, проти автобусної компанії «Дженерал» — цього велетенського спрута з липкими щупальцями. Допомогти Герету — це недвозначно засвідчити свою антипатію до твайфордів і фішерів. І — зринала хитра думка — за місяць чи два він оволодіє розмовною валлійською мовою.

Плащ Роджер залишив на вішалці біля чоловічого гардероба. Вдягаючи його, він згадав про таємничу красуню за конторкою портьє і про її багатозначний погляд з-під пасма темного волосся. Невимушено йдучи через фойє легкою від алкоголю ходою, він подивився на неї. «Я тут, люба. В тому самому плащі, який вона для мене залишила. І мені начхати,, що вона тобі тут наплела, насправді між нами було все. Піднімися й зазирни якось до мене в помер. Але не зараз. Я поспішаю в справі».

Ніч була темна й тепла, хоч світ, як і перше, було запнуто пеленою дощу, і світло вуличних ліхтарів утворювало на тротуарі блискучі мінливі візерунки. Де зараз може бути Ґерет? У брудній забігайлівці по той бік площі, куди віл подався вчора ввечері зразу ж після того, як поставив автобус? Що ж, спочатку треба пошукати його там. І Роджер рішучою швидкою ходою рушив вулицею, тішачись пахощами моря й людським гомоном, що долинав з яскраво освітлених дверей крамниць. Це місто сповнювалось життя, і це життя не було замкнене в стінах домівок, а вихлюпувалось на вулиці навіть у таку погоду. Міцні кам’яні вежі-будинки, високі могили з гостроколом телевізійних антен ще не дивились тут зневажливо на поселення мертвих, як це буває в англійських містечках. Роджер завернув за ріг, і валлійська мова завирувала навколо нього. Хіба ці люди не знають, що їх офіційно класифіковано як анахронізм? Хто, зрештою, дав їм право і далі жити на землі?

Коли Роджер на хвилі п’яної відваги ступив через поріг пивнички, Герет сидів там, де й учора,— очевидно, то було його постійне місце. «Знову напився»,— осудливо подумав Роджер. Чи він спивається? Невже він тепер ніколи не зможе прийняти ніякого виклику, не зможе взятись за досліджування ніякої нової ситуації без допомоги спиртного? «Гаразд, гаразд,— спробував він заспокоїти своє сумління.— Якщо те, що я надумав, витанцюється, то пити я кипу».

Він відважно сів поряд з Геретом, який повернув до нього свого гачкуватого носа й глянув з глибини очних западин.

— Можна з вами поговорити?

— Давайте.

— Вип’єте для початку?

Герет заперечливо похитав головою:

— О десятій їду нагору, та я вже й випив свою норму. До того ж не треба забувати, що мене можуть змусити дихнути в склянку.

— Ну так от, я прийшов дещо спитати у вас,— промовив Роджер.— Ось що: чи не потрібен вам помічник?

— Помічник? — луною відгукнувся Герет, наче ніколи раніше не чув цього слова.

— Без платні,— квапливо додав Роджер.

Герет довго мовчав, потім спитав:

— А хто хоче знати, чи потрібен мені помічник?

— Я. Розумієте, тут така ситуація. Я пробуду в цих місцях кілька тижнів, можливо, навіть місяців, і вивчатиму валлійську мову. Для самоосвіти. Це мій фах — мови. Мені конче треба вивчити валлійську, тому я взяв відпустку і приїхав сюди. У мене є трохи грошей, на які я тим часом житиму. Працювати заради заробітку я по маю необхідності. Але мені потрібне щось таке, що дало б можливість спілкуватися з людьми, які розмовляють по-валлійському. Тепер розумієте? — Роджер сам відчував, що лицемірить, говорить нещиро, коли не бреше, даючи таке багатослівне і спрощене пояснення справжніх причин, якими він керувався. Та й хіба Герета обов’язково повинні цікавити всі ці подробиці? Не треба жувати жуйку, бо він просто перестане слухати.— Отож я й подумав, чи не могли б ви, як би це висловитись, використати мене. Взяти на тимчасову посаду,— додав він, невиразно відчуваючи, що трохи жаргону з біржі праці не завадить.

Герет довго дивився Роджерові в очі, даючи зрозуміти йому, що ця зметана на живу нитку історія не справила на нього ніякого враження. Нарешті спитав:

— Як же ви збираєтесь допомагати мені?

— Як вам треба, так і допомагатиму. Хоч би на автобусі.

Герет узяв зі столу порожній кухоль, уважно роздивився його й поставив на місце.

— На автобусі я завжди сам давав собі раду:

— Ну,— обережне промовив Роджер,— людина часом може дозволити собі скористатися з невеличкої допомоги.

— Передусім,— сказав Герет,— я хотів би дізнатися про вас трохи більше. Я ж не знаю, хто ви, чим займаєтесь.

— За фахом,— швидко відповів Роджер,— я філолог. Вивчаю мови. Написав монографію про перетворення умляутних варіантів в умляути і алофони в скандінавських мовах. Не одружений, але не тому, що не хотів, а тому, що все життя доглядав брата. Він був каліка й не міг сам подбати про себе, а батьки наші померли. Я не міг покинути його напризволяще і не міг знайти дівчину, яка погодилась би вийти за непе заміж і жити під одним дахом з ним. Кілька тижнів тому мій брат помер, я замкнув нашу квартиру в Лондоні й приїхав сюди. Працюю в університеті — там мені дали відпустку на семестр, але якщо я захочу продовжити її ще на один семестр, то мені дозволять. Роботи для мене там не дуже багато. Може статися, що мене взагалі назад не візьмуть, але якщо я добре оволодію валлійською мовою, то зможу знайти роботу десь-інде. Ось вам моя curriculum vitae (Коротка біографія (лат.)).

Герет терпляче вислухав його.

— А в цій вашій курікулі вам доводилось мати справу з автобусами? — спитав він.

— Ні.

— А в гаражі працювати доводилось?

— Ні.

— А чи маєте ви права водія ваговоза або автобуса?

— Ви ж розумієте, що не маю,--інакше я сказав би,

Герет поворушив своїми широчезними плечима під шкіряною курткою.

— Щось не схоже, щоб від вас було багато користі в обслуговуванні автобуса.

Роджер спаленів від гніву.

— Але ж я готовий учитись і працювати задурно! А допомога вам потрібна, нехай навіть у формі моральної підтримки.

— Ні, не потрібна,— вперто відказав Герет.— Поки що я не маю наміру просити допомоги.

— Та це вам просто хочеться, щоб усе було саме так, хіба ні? А все через гордощі. Бо коли ви змушені будете попросити допомоги, це означатиме, що ви програли. А чи знаєте ви, куди заводить людей така позиція? Коли вони перестають пручатися і починають просити допомоги, то буває вже надто пізно і вони летять у прірву.

— А ви, виходить, чимало знаєте про такі речі.

— Я знаю тільки те, що видно навіть здаля будь-кому, хто має очі. Вчора ввечері я міг би заприсягтися, що терпець вам ось-ось урветься. Якщо Дік Шари...— Роджер затнувся. Він не збирався називати це ім’я.

— Так-так, Дік Шарп,— повторив Герет,— Я все чекав, коли ви про нього згадаєте.

— А чому б мені й не згадати його? Кожний знає, що причина всіх ваших труднощів — він.

— Я ніколи цього не казав.

— Ви казали навіть більше. Я сам чув, як ви казали, що вб’єте його.

— На те у мене є особисті причини.

— Слухайте, ми розмовляємо як дорослі люди чи граємось у якусь дурну гру? Якщо мене влаштовує допомогти вам і я готовий робити яку завгодно, хай найскромнішу роботу, до того ж без платні, то яка вам різниця? Смердить від мене, чи що?

— Можливо, й смердить, містере,— відповів Герет. На його обличчі не можна було прочитати нічого.— Можливо, від вас трохи смердить Діком Шарпом.

Раптом Роджер усе зрозумів.

— О господи,— стиха промовив він.

— Це такий джентльмен, що залишає свій запах повсюди,— вів далі Герет,— Наче лис, який забрався на подвір’я.

Кивнувши на прощання хазяїнові, Герет попрямував до дверей, Відчинив їх, потім пустив, і двері знову зачинились, а він на якусь мить зупинився і глянув на них так, наче хотів побачити, що там, з другого боку. Потім обернувся й підійшов до Роджера.

— Якщо ви завтра вранці будете на площі о пів на дев’яту,— сказав він,— я познайомлю вас із розкладом.

— Буду,— відповів Роджер.

— Я вас чекатиму,— сказав Герет. Він кілька разів кивнув і вийшов.