Зима у горах

Частина друга

Лямка шкіряної сумки була надто тонка. Вона врізалася Роджерові в плече. Минулого вечора, роздягаючись, він помітив на шкірі червону болючу смужку. Сьогодні він носив сумку на іншому плечі, але це було незручно, бо доводилося перебирати дрібні гроші для здачі лівою рукою. День уже кінчався, вони їхали десятигодинним рейсом з міста в Лланкрвіс, і Роджер відчував утому. Єдиний порятунок, вирішив він, придбати якусь із цих дурних шкіряних курток, щоб не муляло плечі.

Поринувши в такі думки, Роджер стежив за Геретовими руками, що легко лежали на великому колесі керма: Герет вів машину обережно, і їхати лишалось ще з чверть милі. Більшість пасажирів уже вийшла. В автобусі тепер сиділо всього кілька чоловік, вони їхали до кінця — до відкритої всім вітрам дороги, що позначала верхній край Лланкрвіса. Очевидно, ці люди мешкали або в безладному скупченні будинків на околиці, або в котеджах, розкиданих по схилу гори. Серед пасажирів була й ефектна красуня брюнетка, яку Роджер бачив за конторкою адміністратора в готелі «Палас»,— тримаючись дуже рівно, вона сиділа сама на задньому сидінні. Роджер здивувався, побачивши, що дівчина сідає в автобус на міській площі, і був зовсім приголомшений, коли вона заплатила за проїзд до кінцевої зупинки. Може, вона їде у цю запнуту дощовою пеленою діру на .краю світу, де, крім мокрих шиферних дахів та кудлатих овець, нічого немає, відвідати когось? Але до кого могла б їхати така дівчина? Невже вона мешкає в Лланкрвісі? Беручи гроші за проїзд, Роджер з такою неприхованою цікавістю витріщився на неї, що вона аж почервоніла й відвернулася до вікна. На ній було зелене замшеве пальто, очевидно, дуже дороге. Ясна річ, така вродлива дівчина повинна мати багатих приятелів. Просуваючись до передньої частини автобуса, Роджер раз у раз доглядав на неї, потім думки його перескочили на те, що у нього намуляне плече і що доведеться купити шкіряну куртку

Звичайно, він просто змарнує гроші, купивши куртку, якщо Герет не збирається довго тримати його. Зрозуміла річ, Герет нічого не втрачає, а тільки виграє, дозволяючи Роджерові їздити на автобусі й збирати плату за проїзд! (Квитків у них немає. За незначним винятком, маршрут у кожного пасажира був незмінний, отож кожний з них платив за проїзд скільки треба і виходив з автобуса без нагадувань там, де треба). Проте Герет про свої наміри ще не прохопився й словом. Від учорашнього ранку Роджер не пропустив жодного рейсу, крім рейсу о 8.15 з Лланкрвіса в Карвенай. Той рейс йому довелося пропустити, бо він іще мешкав у готелі «Палас»; дим пояснювалося й те, що вчора о пів на одинадцяту вечора він змушений був пройти пішки чотири милі, щоб повернутися в місто. Схоже, йому й сьогодні доведеться прогулятися.

Герет плавно загальмував, і автобус, здригнувшись, зупинився, пасажири, які досі голосно перемовлялися між собою, замовкли й посунули між рядами сидінь до виходу — всі за винятком жінки років за п’ятдесят, в якій Роджер упізнав місіс Аркрайт, ту саму, що розводилась у пивничці про свого Х’юберта і свій намір повернутися до Болтона.

— Я спитала їх, чи їм не соромно,— казала місіс Аркрайт через плече,— чи не соромно, що беззахисна жінка тягає вантажі, від яких і коняка може надірватися.

Вона зверталася до якогось чоловіка, і той лише стомлено й покірливо кивав головою на знак згоди. Роджер подумай, що цікаво було б знати, про що говорить ця жінка, але зразу ж і забув про неї, бо повз нього звабливою ходою йшла красуня брюнетка в замшевому пальті й дивилася кудись просто себе, паче даючи Роджерові зрозуміти, що їй відомо, які паскудні думки снуються в його голові.

Вона ступила в сутінки, що густішали на очах. Сама? Така дівчина — і піде безлюдним схилом одна, беззахисна?, У Роджера вже майнула думка про те, що треба, зрештою, не мовчати, сказати їй щось, пожартувати: мовляв, залицяння — непогана розвага для чоловіків середнього віку, та в цю мить голос Герета повернув його до дійсності:

— Місіс Аркрайт знову осідлала свого улюбленого коника.;

—' Ви маєте на увазі оту жінку, що була тоді в пивній?

— Так, англійку,— терпляче пояснив Герет,

— А який у неї улюблений коник?

— Ящики для сміття,— мовив Герет.

Роджер чекав, що він скаже далі, але схоже було — нічого. Вони стояли біля автобуса, мотор якого, вистигаючи, кілька разів тихенько і з присвистом зітхнув, наче худоба, що поринає в сон після тривалої денної роботи. Було темно і досить холодно, а Роджер мусив добиратися до теплої постелі аж чотири милі.

— Що ж,— мовив він і замовк.

Герет стояв у глибоких сутінках, наче дольмен. В усьому світі, здавалось, уже споночіло, лише сюди, на західний край землі, ще падали тьмяні відсвіти від довгих золотавосріблястих пасмуг, що простягалися над лагідно принишклим пурпуровим морем. Роджер бачив тільки темний Геретів силует і не міг визначити, який у горбаня вираз обличчя.

— Виручку я заберу,— сказав Герет.

Роджер зняв з плеча шкіряну сумку і віддав її Герету.

— Завтра прийдете? — спитав той.

— Якщо я вам потрібний.

— Ви швидко привчаєтесь. Скоро будете справжнім помічником, якщо залишитесь, еге ж?

— Отже, я вам таки потрібний.

— Так, потрібні,—байдуже відказав Герет,—якщо ви не знайдете собі чогось кращого.

— Це допомагає мені вивчати валлійську мову,— промовив Роджер. Не прощаючись, він подався вниз темним схилом.

— Ви йдете?

— Мені далеко.

— Я вже думав про це. Я, мабуть, зможу влаштувати вас десь тут нагорі.

Роджер зупинився.

— А коли ви знатимете це напевно?

— Це в місіс Опори Джонс. Вона живе в першому будинку праворуч, зразу ж за дорожнім знаком, що обмежує швидкість до тридцяти миль на годину. Ми можемо піти до неї завтра.

— Як, ви сказали, її звуть?

— Місіс Опора Джонс. Її чоловік вів справжню війну з електричною компанією, щоб не дати їм поставити високовольтну опору на своєму полі. Воював з ними день і ніч аж три роки, програв справу і в той день, коли ваговоз привіз перші секції опори, захворів і ліг до лікарні. Додому він уже не повернувся. Отоді його дружина й почала здавати житло. Тим, хто приїздить відпочивати сюди влітку.

Як на Герета, це була довга промова. Роджер відчував, що й відгукнутися на неї треба якось незвичайно, але не міг вирішити, якої форми надати своїй відповіді.

— Отже, в місіс Опори Джонс?..— стиха перепитав він.

— Вона вас візьме. Помешкання стоїть порожнє вже три тижні.

— Але ж, звичайно, за нижчу ціну, ніж у сезон,— зауважив Роджер.

— Тут уже останнє слово за наймачем,— промовив Герет. Він похмуро хмикнув. Повів вітру відніс його слова й короткий сміх у гори.

— Хто ця дівчина в замшевому пальті? — спитав Роджер.

— Райанон Джонс.

— Вона працює в «Паласі», так?

— Реєстраторкою, — коротко відповів Герет.

— Мабуть, сьогодні в неї вільний вечір,— зробив припущення Роджер.

— Вона ночує вдома, коли їй це зручно.

Роджер зрозумів, куди хилить Герет.

— Ну, в такої дівчини,— став на її захист Роджер,— завжди знайдеться, що робити на дозвіллі.

— Гм,— гмукнув Герет.

В тиші, що запала, обидва чули, як, холонучи, стиха потріскує радіатор, неначе намагаючись від чогось застерегти їх.

— Ну що ж, на добраніч,— промовив Роджер.

— На добраніч,— відповів Герет. Він постояв, дивлячись услід Роджеру, який рушив у свою неблизьку дорогу, потім гукнув: — Може, хтось вас підкине!

— Авжеж,— кинув через плече Роджер.— І, може, замість дощу посипляться гроші.

Герет знову гмукнув. Потім повернувся й подався додому. А Роджер швидко рушив униз. Попереду на обрії пломеніли останні зливки золота. Звідкілясь із невидимої паші долинуло мекання вівці. Він раптом усвідомив, що не знає, де живе Герет.

Щоб зігрітися, Роджер почав думати про Райанон,

Наступний ранок був дуже вітряний. Стоячи на площі, Роджер згадував часи, коли такий вітер задирав дівчатам спідниці, показуючи їхні звабливі коліна й стегна. Тепер же невблаганна мода веліла виставляти коліна й стегна на привселюдний огляд, наче окости у вітринах, а вітру тільки й лишалося, що. крутити клапті подертого паперу. Роджер стояв біля статуї сера Невідомо-Як-Його з прихильно-величним бронзовим обличчям і роззирався довкола. Кілька автобусів компанії «Дженерал» завмерло поблизу, чекаючи, коли настане час розвозити по всяких поважних установах друкарок і продавщиць. Місце, за звичкою залишене для жовтого автобуса Герета, було порожнє, але Герет, безперечно, вже котив по дорозі в місто.

На вишмаганому вітром тротуарі з’явився Медог, він швидким кроком прямував на свою службу. Його масивна постать рухалася навдивовижу легко.

— Вітаю,— сказав вій, зупиняючись. Контора агента по продажу нерухомого майна може й почекати, поки він побалакає із знайомим.

— Вітаю. Як посуваються ваші могікани?

— Черокі,— поправив Медог.— Вчора ввечері я написав майже цілий розділ.— Він прочитав з десяток рядків високим, дзвінким голосом. Роджер слухав якнайуважніше, але хитро сплетені складні вузли валлійських конструкцій не так легко було розв’язати.

— Нічого не зрозумів,— з жалем мовив він, коли Медог замовк.

— Не хвилюйтесь, друже. Незабаром ви матимете можливість прочитати поему в перекладі.

— Он як? Цікаво, як вона звучатиме англійською мовою?

— Не англійською,— зауважив Медог.— Французькою.

Вітер знову тяжко зітхнув, і клапті подертого паперу закружляли довкола бронзових кінцівок сера Невідомо-Як-Його. Вдягнений у синій діловий костюм, Медог мав якийсь підступний вигляд, наче людина в масці.

— Французькою? — перепитав Роджер. Він зовсім не знав, що спитати ще.— Нова культурна сила? Вісь Париж — Карвенай?

— Не Париж,— сказав Медог,— Квебек. Тепер зрозуміло?

— Ну... не зовсім.

— Колись я вам усе поясню,— пообіцяв Медог,— А зараз я вже запізнююсь.

І він пішов своєю дорогою, але без найменшого поспіху.

Його вигляд аж ніяк не свідчив про те, що він запізнюється на службу. Певно, він вирішив нічого більше Роджеру не розказувати про свої справи з Квебеком, поки не обміркує всього як слід.

Роджер окинув площу уважним поглядом. Айво і Гіто саме йшли до кафе. Айво побачив, що Роджер дивиться на цих, і злегка махнув йому рукою. Насмішкувато чи подружньому? В найкращому разі напівдружньо. Ще б пак — поведінка Роджера, з погляду Айво, неминуче мала здаватися дивною. Дивною і підозрілою.

А втім, усе неймовірно заплутано. Невже він, Роджер, справді схожий на людину, яку найняв Дік Шарп, щоб проникнути в Геретове автобусне господарство і зруйнувати його зсередини? Чи став би Дік Шарп наймати для цього явного чужака, англійця, буржуа? А може, в його зовнішності є щось таке, що заважає зразу розгледіти в ньому англійця й буржуа? Який же тоді в нього вигляд, на кого він схожий?

Жовта коробка обережно вкотилася на площу — прямокутник з металу й скла, сповнений лланкрвіських думок і почуттів. Лланкрвіс ось-ось увіллє щоденну порцію своєї крові в кровоносну систему Карвеная. Герет коротко посміхнувся Роджеру, круто розвертаючи машину в тісному колі, і зупинив її біля статуї сера Невідомо-Як-Його. Пасажири почали виходити. Роджера тішило, що декого з них він уже впізнає. Серед них, наприклад, містера Кледвіна Джонса, огрядного і серйозного, в темному костюмі, як і належить людині, яка веде протоколи товариства Чогось-Там і без якої члени цього товариства просто пропадуть. Або кремезного молодика із здоровенними кулачиськами, котрий похмуро сидів у кутку пивної того бурхливого дощового вечора, коли Роджер дістав відкоша від Беверлі. (Невже вона справді існує на світі? На тій самій планеті?) Тут була — о милосердний боже! — Райанон у своєму замшевому пальті. Ще в готелі він помітив, що її немає на службі. Слідом за нею з автобуса вийшов іще один знайомий, якого він запам’ятав з того ж таки вечора в пивній: чорнявий, сором’язливий і насторожений юнак, тоді він сидів біля стопки й мовчав. Коли Райанон вийшла з автобуса, дивлячись просто себе, немов королева, цей хлопець подався слідом за нею, паче поклав собі ні на крок не відставати від її тіні, і його темні очі невідривно дивились їй у спину.

Та ось усі вийшли, і в дверях, затуливши отвір своїм великим горбатим тулубом, з’явився Герет, який перед тим вимкнув мотор.

— Уже прийшли на роботу, га? Ну, поки що робити нічого, назад поїдемо аж о пів на одинадцяту. А зараз ходімо вип’ємо чаю.

Вони перейшли площу. В кафе, за критим формікою столом, на тлі наклеєних на аркушах картону рекламних плакатів сиділи Айво й. Гіто. Старезний календар на стіні, уславляв припалі пилом жіночі форми. Сигаретний дим плив угору, під голою електричною лампочкою тьмяно, немов срібний, поблискував титан для окропу.

— Ми п-підкріплюємося,— сказав Айво, постукуючи по своїй товстій чашці з білої глини.— Годилось би влити сюди ще й півпляшки бренді, та от лікарі застерігають мене через високий кров’яний тиск. Збираємось прокрутити одну" штуку з найбільшим живолупом в усьому Уельсі, друже.

— Претендентів на цей титул тут сила-силенна,— зауважив Герет, сідаючи на розхитаний стілець.

— Так, але це П’ятипроцентний Джонс,— промовив Гіто.

— Міцний горішок, — погодився Герет.

Роджер слухав їх, попиваючи темний, надто солодкий чай.

— Знаєш, що він зараз скуповує? — спитав Айво.— Ліхтарні стовпи.— Він зсунув на потилицю плетену шапочку і енергійно поскріб у голові.— Старі газові ліхтарі. Вважає, що вони матимуть страшенний попит. Для садків. Як ото було на ліхтарі від карет. Скупив їх уже кілька десятків і тримає на спеціальному складі.— Він нахилився над столом ближче до співрозмовників,— А знаєте, що він утнув минулого тижня? В нього померла стара бабуся. Він поховав її через Кооперативне похоронне бюро. На похороні був у чорному сюртуці й смугастих штанах. А що зробив потім? Сів у свою машину й прямісінько до Кооперативного бюро. Там службовці вже закінчили робочий день і надягали пальта. Так от, він не випустив нікого, поки не одержав папірців на свою частину в дивідендах, а вдома підшив їх у конторську книгу. Захотів мати зиск навіть з похорону власної бабусі. Бізнес є бізнес — живий ти чи мертвий.

Чи було що історію вигадано, чи тільки перебільшено? Ні з похмурого погмикування Герета, ні з обличчя Гіто, що розпливлося в радісній посмішці, Роджер не міг цього зрозуміти. А проте йому було приємно, що Айво й Гіто ставляться до нього по-дружньому й охоче розмовляють у його присутності. І хоч Айво ні разу по звернувся безпосередньо до Роджера, проте поглядав саме на нього, розповідаючи про П’ятипроцентного Джонса і Кооперативне похоронне бюро. Роджер вирішив перевірити, наскільки він тут бажаний.

Якщо Айво облишив свої безглузді підозри, ніби він, Роджер, платний агент Діка Шарпа,— то нехай засвідчить це зараз.

— А хто цей П’ятипроцентний Джонс? — недбало спитав він, ніби мав незаперечне право приєднатись до розмови.

Айво нічим не виявив, що запитання його роздратувало. Але він так само нічим не виявив, що почув його. Він розповідав далі, звертаючись переважно до Герета, але при цьому, невимушено й не змінюючи тону, перейшов з англійської мови на валлійську.

Роджер відчув мимовільний захват від того, як вправно його поставлено на місце. Без грубощів, без найменшого натяку на скандал, Айво дав йому зрозуміти, що не хоче мати з ним справи. Гіто теж перейшов на валлійську, а тоді й Герет, хоч останній навряд чи зрозумів, чим це викликано. Поважно, спокійно вони розмовляли своєю непроникно-незрозумілою мовою.

Роджер розумів, що йому слід образитись, але не міг викликати в собі необхідного для цього почуття обурення. Йому було приємно, що вони горді. Це збігалося з його уявленнями про те, як їм належить поводитися. Всі приречені на зникнення етнічні групи мають бути гордими — було б просто жахливо, якби вони почали поводитися догідливо, мовби вибачаючись у такий спосіб за те, що ще не перестали існувати. Роджер якось і не відчув, що гордість його ображено. Його ж бо, зрештою, майже ніщо не зв’язує з цими людьми. Якщо мисливець із племені, яке живе ще в кам’яному віці, ображає заїжджого антрополога, то ця образа лягає цікавим рядком у записник останнього, та й тільки.

Незабаром Айво вийняв чималого сірого з червонястим полиском годинника, подивився на нього й сказав, очевидно, щось схоже на «ну й засиділись». Вони з Гіто підвелися, попрощались і, виходячи, навіть досить приязно кивнули Роджерові.

— Pob hwyl,— кинув Роджер через плече.— Нехай щастить.— Він сказав це, щоб показати, ніби нічого не сталось, і що він досить знає валлійську мову, й усе зрозумів, а мовчав тільки тому, що так хотів.

— Непогані успіхи,— незворушно відказав Айво.— Ще трохи — і вас уже зможуть взяти учителем.

Приятелі протиснулись у двері й вийшли на площу. Чи помітив Герет, як Айво поставив Роджера на місце? Мабуть, ні. Обличчя в цього було ділове й заклопотане.

— Я вже бачився з місіс Опорою Джонс,— сказав він,— Вона буде вдома, коли ми повернемося рейсом о пів на одинадцяту. Я відведу вас до неї.

Герет обіцяв познайомити Роджера з розкладом руху, але це, очевидно, був евфемізм, який означав, що Герет бере його на роботу. Геретів концерн не належав до тих, які вивішують виготовлені в друкарні розклади руху. Наскільки Роджер зрозумів, Герет не мав навіть папірця з надрукованим на машинці розкладом. Слід просто запам’ятати те, що Герет пояснить йому усно.

— Нам треба пристосовуватись до того, чого хочуть люди, чи не так? — (Філолог Роджер відзначив подумки, що це «чи не так» — точнісінький еквівалент французького «n’est — ce pas» (Чи не так (франц.)) його місцеві жителі вживали, коли розмовляли по-англійському, отже, слід спробувати впіймати подібний зворот і у валлійській мові).— Вранці веземо вниз тих, хто їде на роботу, а також дітей у школу. Назад нагору вирушаємо о пів на одинадцяту — цим рейсом мало хто їде, хіба що кілька жінок, які рано зробили покупки, але ми повинні повернутися в Лланкрвіс, тому що об одинадцятій треба везти людей униз. У цей час майже всі жінки їдуть по крамницях, а о дванадцятій ми їх веземо назад, щоб вони встигли зготувати обід з того, що куплять. О дванадцятій тридцять знову вниз, після чого ми вільні до чверті на п’яту, коли веземо нагору школярів, потім, о п’ятій, знову вниз і о п’ятій сорок п’ять — нагору, автобус цього разу повнісінький, бо всі повертаються з роботи. О сьомій годині їдемо вниз (Роджер трохи зніяковів: саме цей рейс він недавно зірвав) і стоїмо аж до десятої, а тоді повертаємося нагору.

Все це Герет охоче пояснив Роджерові в кафе на площі, поки вони сиділи за порожніми чашками і чекали десятої тридцять, щоб вирушити в Лланкрвіс. Слухаючи потік прозаїчних подробиць, Роджер відчував піднесення, ніби вдихав кисень. Це означало, що Герет прийняв його. Вчора за весь довгий день Герет так і не визнав за потрібне ознайомити його з усім розкладом руху — просто після кожного рейсу казав, коли буде наступний. Тепер вони стали товаришами по роботі.

В майже порожньому автобусі вони з гуркотом прикотили в Лланкрвіс, і Герет запропонував Роджеру відвести, його до місіс Опори Джонс. Залишивши автобус віддавати тепло мотора чистому вранішньому повітрю, вони трохи спустилися схилом гори. Парадні двері будиночка місіс Опори Джонс були пофарбовані в коричневий колір і вели до її половили, а бічні, зелені,—в ту частину будинку, що призначалася для пожильців. Після смерті містера Опори Джонса його дружина переобладнала будинок так, щоб дві кімнати з кухнею і ванною, які вона здавала приїжджим, були ізольовані; ці кімнати виходили вікнами на Ірландське море і мали газовий лічильник, що відпускав газ, коли в нього кидали монети. Скрізь панував цілковитий порядок, на переобладнання місіс Опора Джонс витратила чималу суму із передбачливо накопичених покійним містером Опорою Джонсом заощаджень, але тепер літо скінчилось і помешкання стояло порожнє. Усе це Герет розповів Роджерові по дорозі до коричневих дверей. Коли Герет постукав, місіс Опора Джонс зразу ж йому відчинила, ніби сиділа за дверима навпочіпки й виглядала їх крізь щілину поштової скриньки. Вона була схожа на дику куріпку з тих, які водяться на вересових пустищах: маленька, миршава, метка й зірка.

Вони обмінялися привітаннями, місіс Опора Джонс вийшла за поріг, звідкись видобула ключ і ввела їх до будинку, але вже через зелені двері. Маленька квартирка, де влітку мешкали приїжджі, була охайна й безлика, в ній стояли безликі меблі, вигляд яких ніби свідчив про те, що вони ніколи не належали комусь особисто, а були придбані десь на розпродажу — для умеблювання кімнати саме такого призначення. І хоч найсильнішим від помешкання було враження, ніби це не людська оселя, а просто місце поширення чи проживання якогось певного біологічного виду, яке годі й думати перетворити бодай на подобу домашнього вогнища, Роджер відразу ж зрозумів, що найме його.

— В сезон я беру за це п’ять гіней на тиждень,— сказала місіс Опора Джонс, яка зразу ж зупинилась, переступивши поріг.

— Але ж тепер не сезон,— зауважив Герет.

— Я, певна річ, трохи скину,— відповіла місіс Опора Джонс.

— Мабуть, фунтів зо три я міг би платити,— мовив Роджер.

— Вистачить і двох,— сказав Герет.

— Ні, за два не піде,— неголосно, але швидко заперечила місіс Опора Джонс.— Два фунти не відшкодують зносу помешкання.

— Та він тут майже не буватиме,— зауважив Герет.

— Гаразд, нехай буде три,— втрутився Роджер.

— Але ж вам доведеться платити додатково ще й за опалення,— застеріг Герет.

— І за світло,— пробурмотіла місіс Опора Джонс.

— Та я не дуже багато тут сидітиму,— посміхнувся Роджер.

На тому й розійшлися.

Тієї ночі, самотній і сумний, він лежав у ліжку, -що його місіс Опора Джонс здавала пожильцям, і прислухався, як по горбкуватому схилу гори гасає вітер. Цей вітер насміхався з нього, ворушачи миршаву траву й куйовдячи вовну сонних овець. «Уже понад півжиття минуло»,— зітхав вітер у замковій щілині і в димарі.

Уві сні Роджер побачив Марго. Вона ще й досі ввижалася йому неймовірно гарною — з отим її рудим волоссям, гладенько зачесаним назад, і зухвалими зеленими очима. В людей зелених очей не буває. Він знав це, а проте йому завжди здавалося, що очі в Марго кольору недосяжних смарагдів.

Недосяжних? Але ж він досяг її, він довго, чесно й терпляче домагався її, і вона покохала його, віддала йому всю ніжність і шал кохання, вони лежали поряд голі, і сміялись, і пустували, і зітхали, і знову сміялися. Вона палала, й тремтіла, і належала йому. А потім виникла ота непереборна перешкода. І тепер, уві сні, борсаючись у ліжку місіс Опори Джонс, Роджер знову болісно переживав минуле.

«Але ж є лікарні, які існують саме для того, щоб там доглядали таких хворих, як Джеффрі». ,

«Джеффрі — не просто якийсь хворий, це Джеффрі, моя плоть і кров. І я нікуди його не віддам».

«Тоді або він, або я. Для мене це занадто».

«Ти звикнеш. Я ж звик».

«Бо ж він, як ти кажеш, твоя плоть і кров».

«І ти теж. Він моя плоть і кров, бо він мій брат, а ти тому, що ми кохаємо одне одного».

«Так, я вже це чула,— очі в неї зробилися тверді, мов смарагди.— Чоловік і дружина — одна плоть».

«Хіба ти так не вважаєш?»

«Ну то й що, як вважаю? — Вона рвучко повернулась обличчям до нього.— А як буде з дітьми? Якщо у нас знайдуться діти, і їм доведеться рости в одному домі з цим.?»

«Джеффрі не цей, він просто Джеффрі, і не треба перебільшувати. Він зовсім не бридкий чи щось там таке».

«Мені він бридкий. Бридкий, бо страшенно жалюгідний. Навіщо йому жити, чого він не вмирає?»

Тут сон став якийсь шалений. їх охопив нестримний фізичний потяг, вони цілувались вологими губами і кусали одне одного. Марго видихнула: «Чекай-но, давай роздягнемось», але поки вони зривали з себе одяг, між ними посталі стіна з дзеркального скла, товста й холодна. Кинувшись до цієї стіни, вони, голі, щосили притискались до неї, намагаючись відчути одне одного крізь її невблаганну товщу. Соски на персах Марго розплющились об скло. Роджер відчував величезне жадання, та що він міг зробити, коли їх розділяло скло, і звідкись іще долинав голос Джеффрі: «Я вмираю, Роджере. Я вмираю».

Під ранок Роджер прокинувся й здер із себе простирадло й ковдру. Стоячи посеред кімнати, все ще приголомшений поганим сном і тією гіркою правдою, якої йому знову довелось скуштувати, він бачив за вікном темне плече гори і сіре, посмужене світанком небо. Швидко вдягнувшись, він вийшов через зелені двері надвір і застібнув плащ, бо його враз огорнула хвиля холодного вранішнього повітря. Але він зрадів свіжості ранку, як радіє сильний плавець, опинившись у бурхливій холодній воді. Потім з непокритою головою, раз у раз посилено моргаючи, щоб прогнати жахливий сон, він вирушив у дорогу: вгору, за металеву хвіртку, стежкою, що в'юнилась вздовж вигину гори, де бешкетував вітер; праворуч від нього далеко внизу лежало безмежне мерехтливе море, ліворуч — гори пнулись до світла нового дня своїми твердими зеленими вершинами. Він ішов швидко, бездумно; вівці схоплювалися на ноги, коли він наближався, й тікали геть, скривджено позираючи на нього; навіть вівчарі ще не повиходили з своїх домівок так рано, і лише ширококриле гайвороння кружляло вгорі, спостерігаючи за цим.

Роджер ішов і йшов, аж поки відчув, як у всьому тілі розлилося приємне тепло, поки легені очистились, а очі промило свіже повітря. Потім він зупинився — так само раптово, як вирушив у дорогу. Іти далі не було сенсу: він перебував у центрі всесвіту, у фокусі форми й змісту. Над ним займався з-за гір новий день, посилаючи потоки непорочного світла через вимите дощем небо. Далеко на заході лежало море, набагато темніше за небо, воно було ніби втіленням усієї можливої в світі щільності і тому здавалося важчим від гір — така собі пласка тверда рівніша, на якій уява могла вибудовувати будь-які піраміди. Тут, на схилі гори, все було скупе, ощадливе: маленькі деревця, що їх вітер навчив

хитрувати, чіплялися за схил з неперевершеною і далеко розрахованою передбачливістю; неподалік довгий одноповерховий будинок так само притискався до землі, та він, проте, посилав вітрові виклик розірваним на клубки струмочком диму, що вихоплювався з димаря. Люди прокидались, пили чай, їли вівсяну кашу й визирали у вікна, прикидаючи, яка буде погода. Десь там, по той бік гори, у селищі, певно, перевертається і бурмоче в останні хвилини сну Герет, і ковдра здіймається горбом над його спотвореною спиною. А внизу, ближче до моря, в якомусь невідомому місці Дік Шарп, розплющивши очі, всміхається, побачивши своє багатство.

Сонце випливло із-за гір і спрямувало довгий палець-промінь на Роджера. Все довкола сяяло, як нова монета, визолочене, в потоці невимовно прекрасного світла. Отже, лихим, слабким, хтивим, зневіреним і зломленим життям, кожному чоловікові і кожній жінці сьогодні світитиме сонце й щось шепотітиме вітер.

Після такого ліричного початку день, що чекав Роджера попереду, вже здавався йому аж ніяк не позбавленим надій на краще, навпаки, він ніби обіцяв, що сьогодні Роджеру може пощастити, якщо він діятиме й намагатиметься перебороти труднощі. Відколи зазнав невдачі з Беверлі, Роджер з щемливим почуттям усвідомлював, що йому бракує завзяття; він рухався в цьому дивному, незнайомому світі ніби навпомацки, і його ні на мить не полишало відчуття, що сили у нього от-от вичерпаються. А сьогодні він зрозумів, що може взятись за розв’язання своїх проблем,— негайно, широким фронтом.

Першою проблемою були гроші. Він узяв з собою кілька дорожніх чеків, але майже все по них одержав. Тепер же, коли він вирішив на якийсь час осісти в цих краях, йому треба було домовитися з місцевим банком. А також (з внутрішнім дрожем подумав він) з’ясувати, який у нього баланс. Крім того, треба вибратися з готелю «Палас» і сплатити за рахунком, адже він і цього ще не зробив, хоч уже й найняв квартиру в місіс Опори Джонс.

Проте Роджер зволікав не без причини. Він хотів влучити таку хвилину, щоб, коли він буде розплачуватися і виїжджати з готелю, за конторкою чергувала Райанон. Це дасть йому чудову нагоду зав’язати з нею розмову. Та як на те, він не міг зрозуміти, за яким графіком чергує Райанон. Вона то їхала до Карвеная вранці, то поверталася в Лланкрвіс посеред дня, а то їхала в місто останнім рейсом, мовби на нічне чергування. Можливо, якби він попрацював на автобусі кілька тижнів, то збагнув би якусь систему її поїздок. А поки що йому лишалося тільки вгадувати. Він уже заходив у «Палас» під час однієї з перерв у роботі и зазирав у хол, щоб подивитись, чи немає там Райанон. її не було, і він знову вийшов, вважаючи за краще заплатити за зайвий день чи й більше, аби тільки познайомитися з нею. Вона була така вродлива, така молода, так чудово вдягнена й така недосяжна для всіх, хто не має швидкохідної машини, пачки грошей в кишені, надійного спадкового бізнесу, засмаглого обличчя, яке легко розпливається в посмішці, а також широких плечей під бездоганно пошитим піджаком, що Роджер цілком тверезо усвідомлював: тут він просто марнує час. Попри все це він подався до готелю «Палас». Було пів на дванадцяту, він мав перерву до дванадцятої, коли вони з Геретом знову поїдуть нагору.

Вона була на місці. Квітуча, свіжа, з темним, як у єгиптянки, волоссям, але з ніжно-рожевим рум’янцем на оксамитово-м’якій шкірі обличчя; вона сиділа на високому стільці за конторкою портьє, наче то була стойка бару, а вона — клієнтка: сидить і спостерігає, що відбувається навколо.

— Вітаю,— сказав Роджер.

Райанон мовчки посміхнулась, не забувши, проте, надати цій посмішці трохи запитального відтінку (чому ви звертаєтеся до мене? І чому так фамільярно?).

— Будь ласка, дайте мій рахунок. Я сьогодні виїжджаю.

— Зараз.— Вона мовчки обернулася до дівчини, яка працювала за скляною перегородкою.— Рахунок чотириста двадцять восьмого, будь ласка.

«Вона знає номер моєї кімнати, бо зразу згадала. Отже, запам’ятала спеціально? Чи вона не від того, щоб коли завгодно?..»

— Будь ласка, сер,— чітко й ввічливо сказала вона, підсовуючи йому аркуш паперу.

«С е р?»

— Я, знаєте, працюю тепер на автобусі,— промовив він, підписуючи свій останній дорожній чек.— Допомагаю Беретові.

— Так, я вас бачила.

— Я мешкаю на горі у вашому... вашому Лланкрвісі. Найняв там квартиру.

Вона обернулася, щоб передати чек касиру.

— Дякую вам, сер. Ось здача.

— Якось смішно, що ви кажете мені «сер». Ми обоє мешкаємо в Лланкрвісі, нам би слід бути демократичнішими.

— Я завжди звертаюся так до наших гостей.

— Ну, я вже більше не гість.

— Авжеж,— сказала вона, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Він вклонився, усвідомлюючи, що зазнав поразки. Але вона принаймні відмовилася від свого «сер», схожого на огорожу з колючого дроту. А втім, у неї, безперечно, в запасі є інші засоби напинати колючий дріт.

Коли він рушив до виходу, Райанон зісковзнула з стільця, і Роджер побачив, що на ній коротка й напрочуд елегантна чорна шкіряна спідниця. А блузка червоно-коралова. Поєднання цих кольорів, неймовірно ефектне й прекрасне, справило на Роджера таке враження, ніби його вдарили по потилиці торбиною з піском. Він ішов до дверей і відчував, що ноги в нього мов не свої.

«Та візьми ж себе в руки, Фернівеле».

До нього підскочив старший швейцар, питаючи, чи не бажає він, щоб його речі знесли вниз. О боже! Хіба там ще щось залишилось? Чи ж він наважиться знову підійти до Райанон і попросити в неї ключ? Але ні, швейцар уже тримав ключ у руці.

— Здається, я все забрав... А втім, хіба послати когось подивитись...

Почати з того, що там доктор Конрой. І трохи білизни в шухляді комода.

— Скажіть, щоб перевірили шухляди... Або ні, краще я сам піднімуся нагору і...

Старший швейцар поводився ввічливо і категорично. Роджеру нікуди не треба йти. Він викликав розсильного, дав йому ключ. За кілька хвилин Роджеру принесли в паперовому мішку його розкидану власність. Його валіза була вже у місіс Опори Джонс. Подумати тільки, як він залишає сцену! Безладно й без належної гідності. І чому він такий незібраний? Чи дивиться зараз на нього Райанон? Притлумлює глузливий сміх чи ледь помітно й зневажливо посміхається? Розлючено ухопивши паперовий мішок і швидко пошукавши в кишені, Роджер тицьнув у руку старшому швейцару суму, якої вистачило б на те, щоб той встановив у своїй ляльковій приміській резиденції басейн з підігріванням води.

— О, дякую вам, сер.

— Немає за що.

Обливаючись потом, Роджер мерщій кинувся геть. Доведеться, мабуть, підловити її темної ночі на горі. №, не надто темної,—він хотів бачити те* що робитиме.

До дванадцятої години, коли треба було приєднатися до Герета й їхати нагору, часу лишалося рівно стільки, щоб встигнути забігти в банк, який був на тій самій вулиці, але трохи далі. Там він пояснив свою справу і почекав, поки все детально запишуть.

— Як тільки ми зробимо розрахунки з вашим лондонським банком, сер, ви зможете тимчасово одержувати гроші по чеках тут. Яку приблизно суму на тиждень?

— Двадцять фунтів,— сказав Роджер.

На його лондонському рахунку, мабуть, обмаль грошей, скільки саме — вони незабаром з’ясують і повідомлять його. Певно, фунтів сто — сто п’ятдесят. ї ніяких надходжень до першого січня, коли після всіх вирахувань йому перекажуть платню з університету. Ну й собаче життя! Чому він не відкладав грошей, чому, доживши до сорока років, не має; на чорний день бодай двох тисяч? Та відповідь на ці запитання він знав ще до того, як вони набрали виразної форми: жінки. Змушений досі перебиватися випадковими амурними зв’язками, він так само змушений був грати роль великого марнотрата. І тепер, стоячи в прохолодному безликому приміщенні банку з полірованими бар’єрами й скляними перегородками з вигравіруваними на них написами, він відчув у всьому тілі кволість на саму думку про те, яку силу грошей викинув рестораторам і власникам готелів, скільки дорогих страв спожив, хоч йому й не хотілося їсти, скільки випив тонких вин, навіть не завваживши їхнього смаку, і щоразу слідом за цим — кара у вигляді згорнутого аркушика рахунку на срібній тарілочці. Не дивно, що він бідний. Задоволення біологічних потреб коштувало йому суми, якої вистачило б викупити з полону десятьох королів. І ось він тут такий самий незадоволений, як завжди. А найприкріше те, що втіхи його були такі скороминущі... Кивнувши прилизаному касиру, Роджер вийшов з банку і швидко попрямував до площі.

— Піду пропущу свій щоденний кухоль у «Виноградному гроні»,— сказав Герет після того, як вони з’їздили нагору і повернулися назад.

Роджер уже знав, що так називається пивничка, де смердить димом і карболкою. Тон, яким Герет повідомив про це, давав підстави розцінювати його слова майже як запрошення. Роджер був упевнений: якби він спитав: «Не заперечу сто, якщо я піду з вами?»,— то Герет відповів би, що по заперечує. Дюйм за дюймом вони посувалися до свого роду товариських стосунків. Та, незважаючи на це, Роджер сказав:

«Ну, а я, мабуть, подамся до італійця».

Краще все ж таки зберігати гідність і не набиватися Горсту в друзі.

«Добре,— відповів Герет.— Тоді до зустрічі о пів на п’яту».

І він поніс своє важке тіло на ніжках-шпичаках через площу.

А Роджер, відчуваючи невимовну полегкість від того, що плече по муляє лямка від сумки, пішов вулицею вниз до пивнички італійця. Попереду його чекала година чудесного байдикування і, можливо, прогулянка до моря.

Посеред тижня, під час ленчу, в пивній італійця бувало не дуже багато відвідувачів, але якщо сюди приходили Айво з Гіто, створювалося враження, ніби зібрався цілий натовп. А зараз кілька чоловіків у кепках і плащах сиділо по кутках і посмоктувало пиво. Спершись на стойку, з господарем спокійно й поважно розмовляв Медог.

Не знаючи, як краще повестись, Роджер зупинився неподалік від стойки, чекаючи, щоб його помітили. Синій костюм Медога був пом’ятий і заяложений, волосся потребувало стрижки, а черевце заважало зручно спертись на стойку. Цікаво, який з нього поет? Треба налягти на вивчення валлійської і чим швидше прочитати що-небудь із творів Медога. Певно ж, банальна зовнішність Медога не виключає того, що він — справжній поет. І те, що він достоту схожий на молодого клерка з провінційної контори по продажу нерухомого майна, свідчить лише на його користь, бо поети, які мають вигляд поетів, надто часто виявляються крикливими пройдисвітами. Що ж до італійця, то він, здавалося, був ладен хоч зараз вийти на сцену в хорі якої-небудь опери Верді, щоб галасувати, кричати «ура» й удавати, ніби п’є вино з бутафорського картонного келиха. Волосся в нього було мов хутро росомахи. Воно здіймалося темними хвилями навколо вух, що хоробро стирчали вгору, мов скелі з води. Італієць і Медог розглядали якусь газетну вирізку.

Минуло кілька хвилин, а тоді один з відвідувачів у плащі гукнув щось хазяїнові по-валлійському, назвавши його просто на ім’я,— видно, звертав його увагу на те, що клієнт чекає. Хазяїн нетерпляче підвів погляд і, побачивши Роджера, щось промовив співучою валлійською мовою.

— Даруйте,— перепросив Роджер,— я ще не розмовляю по-валлійському. Роблю тільки перші кроки.

Зачувши голос Роджера, Медог відірвався від газетної вирізки й помахом руки привітав його.

— А, англієць,— сказав хазяїн.— Що ви хочете замовити? Зараз я вас обслужу. Ми тут читали дещо цікаве. Про Бретань.

— Оп як? Мені, будь ласка, кухоль гіркого.

— Так, сер, про Бретань,— повторив хазяїн,— Там б’ють вітрини. Еге ж, вітрини. Дзеркальне скло.

— Он як? — стримано озвався Роджер. Хто б’є? Про що цей чоловік говорить?

— З вас шилінг дев’ять пенсів,— сказав хазяїн, люб’язно підсовуючи Роджеру кухоль з пивом. В його поведінці не відчувалось ні ворожості, ні зичливості; «зверхня» — так точніше можна було б назвати його поведінку.

Роджер простягнув йому шилінг і дев’ять пейсів і спитав:

— Кажете, б’ють вітрини з дзеркального скла?

— Атож, сер,— просяяв хазяїн. Він змахнув гроші в шухляду.— По всій центральній вулиці в Комбурі. Це справа рук командос.

Роджер поверх кухля з пивом благально глянув на Медога.

— Ідеться про бретанських командос,— пояснив Медог.— Ось, подивіться самі. — Вій простягнув Роджерові газетну вирізку,— Вони висаджують вітрини крамниць пластиковими бомбами. Вночі, щоб нікого не поранило. Але якщо це не справить враження...— Він красномовно замовк.

Роджер узяв до рук газетну вирізку.

— Здається, я не знаю, хто такі бретанські командос,— сказав він, мовби вибачаючись.— Чи вони часом не...

— Ха! — задоволено прогув, наче з бочки, хазяїн,— Саме так і говорять у Парижі. Хто ці люди? Звідки вони взялися, ці маленькі чоловічки, що називають себе командос? — Спершись на стойку, він аж затрусився від беззвучного сміху.— А тоді одного чудового дня — ба-бах! — І він закрутив руками у вузькому просторі, між собою й пляшками.

— Вони вважають французів окупантами,— розважливо пояснив Медог. В його посмішці було щось терпляче, навіть сумовито-поблажливе, і це дратувало Роджера більше, ніж театральність хазяїна,— Вони не хочуть залежати від Парижа. їхні законні вимоги залишено без уваги, тож вони вдаються до сили. Хлопці пройшли військову підготовку, і в них є зброя.

— Так, сер, зброя,— підхопив хазяїн,— і гроші. Сила-силенна всього. Наступного разу полетять не тільки вітрини.— Він захоплено посміхався.

— Що ж,— мовив Роджер, прикладаючись до кухля.— Як на мене, це їхня особиста справа.

— А Маріо не терпиться приєднатися до них,— посміхнувся Медог,— У вересні він збирається на два тижні в Бретань у відпустку. Сподівається там ввійти у контакт з командос і взяти участь у якій-небудь їхній акції.

— Не може бути!

— Так, сер, може бути,—сказав хазяїн, перехиляючись через стойку до Роджера,— Це й сюди докотиться. Щось Вестмінстер не дуже квапиться падати нам незалежність. А хтось же повинен це діло підштовхнути. Для цього потрібен практичний досвід. Піду з командос. Спочатку трощити вночі вітрини. Потім підпалювати машини на стоянках. Вдарив тут, вдарив там — і зник. Ми їм покажемо, що не жартуємо. Тоді Вестмінстер поступиться, щоб насильства не було. Встановимо самоврядування, оберемо валлійський парламент. На кордоні англійці показуватимуть паспорти.

Роджер припав до кухля, цідячи пиво. Він аж ніяк по бажав устрявати в цю безглузду розмову, але водночас відчував, що хазяїн розлютиться, коли спробувати відбутись пустопорожнім словом. Крім того, за його реакцією пильно стежив Медог. Що написано на обличчі в Медога? Чемна цікавість? Чи щось схоже на зловтіху?

— А як ви дивитесь на все це? — навпростець спитав Роджер Медога.

— Так само, як дивилися б ви, якби були індіанцем черокі,— посміхнувся Медог.

— З вами просто неможливо розмовляти.— Роджер знизав плечима, бо саме так і думав.

Медог чемно провадив далі:

— Англійці завжди стикаються з одним і тим самим ускладненням. Вони ніяк не можуть повірити, що в них справді-таки є вороги.

— Ну, це було колись. А в цьому столітті нас змусили повірити.

— Але ніщо не змінилося. Англійці, як і перше, виростають з вірою в казку про те, нібито їхня власна історія — це суцільне рожеве світло і жодної плямочки. Вони таки нічого не відають про кривди, яких нам заподіяли. І не мають

почуття провини через своє невігластво. З-поміж отих тисяч англійських туристів, що плавом пливуть улітку в Ірландію, чи багато знайдеться таких, які мають бодай найменше уявлення про те, яким чином англійці змушують ірландців страждати? Запитайте про це в кожного десятого з тих, хто сходить з порома. Спробуйте знайти хоч одного, хто чув би про те, що політика англійського уряду прямо спричинила так званий картопляний голод сорокових років, коли з голоду померло мільйон ірландців у цій країні достатку, достатку не для них.

— Але ж слухайте, це само собою...

— Англійські солдати охороняли склади з продовольством, щоб голодний ірландський простолюд не добрався до нього,— вів далі Медог. Усмішка з його обличчя зникла.— Ірландський селянин виростив безліч усього, але йому не дісталося того. Його їжею була картопля, а коли картопля згнила, він голодував посеред достатку.

— Так, я це знаю і зараз зовсім не захищаю...

— Нехай англійці показують паспорти,— сказав хазяїн.— Без паспортів людного не пускати. Уельс — багата країна: сталь, вугілля. Слухайте-но,— вів він далі,— ірландці збунтувалися ще в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. А ми тут чекаємо надто довго. З біса довго.

— Ну, можливо, ви дістанете свободу конституційним...

— В тисяча дев’ятсот сорок третьому,— не вгавав хазяїн,— двоє англійців узяли мене в полон. Двоє разом. Казали, що відріжуть мені чоловічу плоть. Весь час торочили: «Ось доберемося до бази, туди тебе й розтуди, і відріжемо тобі все твоє причандалля». І реготали.

— Але ж ви їм не вірили?

— Та ні, сер, вірив. Муссоліні, так той нам казав...

— Стривайте, ради бога, якщо ви збираєтесь вплутати сюди Муссоліні...

— Чого валлійцям завжди бракувало,— раптом втрутився Медог,— то це Хайле Селасіє.

Роджер, від здивування втративши на мить здатність говорити, мовчки втупився в Медога. А хазяїн, розхвильований згадками про загрозу, що колись нависла була над його чоловічою силою, пішов до другого кінця стойки обслужити відвідувача.

Майже сердито, з лютим бажанням добратися до прихованої суті всього цього, Роджер обернувся до Медога:

— Ну, а тепер випиймо і розкажіть мені про це політичне осине гніздо, в яке я, здається, ненароком уліз.

— О, Маріо — прибічник активних дій,— весело відповів Медог, знизавши плечима.— Та і я, мабуть, був би таким, якби мене взяли в полон і погрожували каструвати. Розумієте, ставши військовополоненим, вій оселився в цих краях, пустив тут коріння, одружився з місцевою дівчиною. У нього купа дітей, і жодне не вміє до пуття балакати по-англійському, бо Маріо дбає, щоб було саме так. Місцеві жителі під час війни ставились до нього добре. Мабуть, так само до нього поставилися б і в Англії, але в свідомості Маріо склалось переконання, ніби англійці втягли валлійців у війну, яка їх зовсім не стосувалася, через що тут піхто й не відчував до нього, солдата ворожої армії, неприязні.

— Ну, він, мабуть, не дуже любив і свою батьківщину, якщо...

— Та Маріо пам’ятає свою батьківщину тільки такою, якою вона була за часів Муссоліні. Він жодного разу туди не їздив. Вважає себе валлійцем італійського походження, і його страшенно дратує, що паспорт у нього британський.

— То він — британський підданий?

— А хто ж він, по-вашому,— посміхнувся Медог,— іноземець?

Обидва глянули туди, де Маріо витирав склянки строкатою ганчіркою, очевидно, клаптем своєї колишньої сорочки, і бурмотів щось собі під ніс про той жахливий день 1943 року.

— Він кинув працювати на фермі, як тільки дістав дозвіл вільно пересуватися,— сказав Медог,— і найнявся слугою в цю пивну. Тоді вона належала одній бабці, яка мешкала в Карвенаї ще від часів королеви Вікторії. Маріо поважав стару, шанувався, і коли вона постаріла так, що вже не могла займатися пивною, то порекомендувала його пивоварні, і він одержав ліцензію продавати пиво.

— А чи не ображає він улітку своїх відвідувачів-англійців? Чи не підсипає їм у пиво товченого скла?..

— Ні, цього він не робить. Такі вибухи, як сьогодні, в нього трапляються рідко. Поводиться в повсякденному житті як усі: бізнес — це тільки бізнес, а політика — це тільки політика. З пивом він її не змішує.

Вони гукнули Маріо й замовили ще по кухлю пива і кілька бутербродів. Він обслужив їх уже зовсім спокійно, лише зауважив:

— Візьму відпустку й поїду в Комбур.

— Неодмінно поїдьте,— відповів Роджер. Він розплатився за себе й поніс пиво та бутерброди до столика.

— Саме зараз, як на мене,— промовив Медог,— найбільший успіх може принести наступ у галузі культури.

— Але чи не жахливо й прикро писати мовою, якою читає так мало людей?

— Справи повертають зовсім в інший бік,— відказав Медог. Він сьорбнув пива і, набравши досить таємничого вигляду, повторив: — Хай там що, а вони рухаються у зовсім протилежний бік.

Роджер промовчав, сподіваючись, що Медог розвине свою думку, але той додав лише:

— Поживете тут трохи — дещо побачите.

Обидва помовчали, наче для того, щоб ця частина розмови зникла з свідомості, а тоді Медог сказав:

— От якби я поїхав у Бретань, то неодмінно познайомився б з деякими поетами.

— Он як? — промовив Роджер, жуючи бутерброд.

— В Бретані є просто чудові поети,— сказав Медог.— Вам буде легко читати їх, коли ви почнете розуміти валлійську. Я міг би показати вам...

Їхня розмова набрала вченого, вузько фахового характеру, й Роджер знову відчув, що Медог йому подобається, що він навіть захоплюється ним. А кілька хвилин тому вій зовсім не був цього певен.

Вони розмовляли доти, поки пивна зачинилася, після чого Медог подався до себе на службу, надудлившись пива так, що не було сумніву: він неодмінно засне над відомостями про надсучасні житла з усіма вигодами. А Роджер, стоячи на тротуарі, дивився в небо. Там, на тлі яскравої блакиті, клубочились і перевертались білі хмари. Повітря було напрочуд свіже. Саме про таку прогулянку він і мріяв! І Роджер швидко рушив набережною повз пришвартовані рибальські судна, по припорошених сіллю дошках причалів. Незабаром місто залишилося позаду. Вузька кам’яниста дорога вела понад берегом далі, повторюючи його вигини, але за причалами по ній майже ніхто не їздив. Влітку машини відпускників завертали сюди з шосе і зупинялися на трав’янистому узбіччі, немов металеві звірі, вигнані на пасовисько, а їхні власники хлюпались і галасували у воді, або дрімали, накрившись газетами, або вилизували морозиво з вафельних фунтиків. Тепер про ті три місяці, що їх люди проводять у пошуках утіх, нагадували лише клапті подертого паперу,— його видно було де-не-де в кущах ожини за низьким кам’яним муром з боку моря,— та пластмасове відерце, забуте якоюсь міською дитиною, що тепер уже мріє про Різдво,— відерце лежало, вгрузнувши в пісок, там, куди приплив не діставав і не міг змити його в море.

Роджер ішов, глибоко вдихаючи повітря і втішаючись пустельністю й безлюдністю цієї місцевості, скелями з бородами водоростей, до яких поналіплювались черепашки, низьким громаддям острова Енглсі за широкою смугою тьмяно виблискуючої води, калюжами мулу, де, вишукуючи здобич, бродили якісь птахи. У відпускний сезон на березі, мабуть, яблуку ніде впасти, але зараз, коли вже по-справжньому почалася зима, довкола не було нікого; проте, проминувши поворот дороги, Роджер побачив, що хтось тут усе-таки є. Ярдів за п’ятдесят попереду на жухлій траві узбіччя стояла маленька яскраво-синя машина. Він пошукав очима людей, що приїхали цією машиною, і скоро помітив їх біля самісінької смуги прибою: двійко маленьких дітей заклопотано схилялись серед каміння, часом зникаючи за ним, а біля них їхня молода матір. На якусь мить його погляд знічев’я затримався на них; йому приємно було бачити людей лише тому, що їх присутність додавала композиційної стрункості картині, від споглядання якої він відчував насолоду. Та ось молода мати випросталась і подивилась назад, на берег, і Роджер побачив густе пасмо темного волосся над чолом і щось знайоме в поставі. Атож, знайоме. То була Дженні.

Вона його не бачила. Діти навперебій про щось її розпитували. Він чув тоненькі дитячі голоси, напрочуд лункі в прозорому повітрі погожої днини, хоч і не міг розібрати слів, а потім почув і її голос, що розважливо відповідав їм; цей голос, хоч і більш низький, видався йому таким же свіжим і юним, як і нетерплячі вигуки малят. Отак вони й закарбувалися в його нам’яті, всі троє, коли він, ще не помічений ними, зупинився на мить, щоб охопити поглядом картину, що постала перед ним: троє однаково непосидючих і тендітних дітей, на яких життя, таке для них вабливе й цікаве, ще не залишило своїх позначок. Вони то швидко перестрибували з каменю на камінь, то раптом нахилялись, шукаючи щось відоме тільки їм,— постать матері була більшою за постаті дітей, але видавалася просто їхньою збільшеною копією.

Завмерши на місці, Роджер жадібно дивився на неї. Дженні була в джинсах — повсякденному одязі її покоління — і в короткому й товстому темно-червоному светрі, що ховав обриси її тіла, від чого вона виглядала ще звабливішою. Яка вона тендітна, які в неї поривчасті рухи! Роджер несподівано, але безповоротно відчув, що жадає її — не просто як жінку для любовних втіх, а тому, що це Дженні, єдина й неповторна!

Але ж вона одружена. Те, що вона третя дитина, тільки більша, у цій групі безтурботних дітей,— не що інше, як його фантазія. Вона — заміжня жінка. Нещаслива в своєму безглуздому шлюбі, як нещасливий і він у своїй безглуздій самотності. І обом їм майже однаково важко чимось зарадити тут.

Вій вагався, роздумуючи, пройти повз неї, чи нишком повернути й податись назад у Карвенай, щоб уникнути зустрічі, чи наважитись підійти до неї й заговорити? Вона була йому потрібна, і саме ця обставина лякала Роджера. А раптом вона відштовхне його... обуриться його втручанням в оцю коротку ліричну інтерлюдію свого нелегкого життя... Але, як це часто трапляється, стоячи непорушно, він привернув до себе увагу. Ось одна дитина глянула в його бік, потім друга, а тепер уже й Дженні дивиться на нього. Відвернулась, знову глянула, мовби гадаючи, знайомий їй цей чоловік чи ні. Набравшись духу, він на знак привітання нерішуче помахав рукою і рушив до неї.

— Роджер Фернівел, так? — згадала вона, коли він спустився нижче, подолавши десяток ярдів каміння й водоростей, що відділяли дорогу від краю води.

— Та він,— відповів Роджер і зразу ж, неначе її слова були запрошенням, вийшов на вилизаний хвилями берег і попрямував до цих,— Полюєте на живність у калюжах? — спитав він, підходячи ближче. (Вияви доброзичливу зацікавленість. Стань улюбленим дядечком! Зав’яжи бодай якусь розмову).

— Тут зовсім немає калюж,— промовила Дженні, випростуючись і спокійно дивлячись на нього до болю чистими очима,— Це єдине, що мені не подобається на цьому узбережжі. Сама рінь.

— Ми шукаємо гарні камінці,— повідомила старша дитина. Зупинившись, Роджер уважніше глянув на дітей і побачив, що дитина, яка щойно заговорила до нього,— дівчинка років п’яти; а друга дитина, яка дивилась на нього й сором’язливо мовчала, — хлопчик, менший десь на рік.

— Он як, гарні камінці? І багато ви нашукали?

— Так,— відповіла дівчинка упевненим голосом власниці.— Вони ось тут, у торбинці.— І вона показала йому торбинку, зшиту з яскравих клаптиків вовняної тканини.— Це все мої. Робін кладе камінці собі в кишені.

— Я беру тільки білі,— озвався хлопчик, ледь чутно від зніяковіння. Він швидко застромив рученята в кишені, неначе захищаючи свої скарби від пришельця, що пильно розглядав його.

— Мері, Робіне, це містер Фернівел,— серйозно представила його Дженні.

— Він татків приятель? — спитала Мері, і з виразу її очей було видно, що вона міркує, чи не може Роджер їх чимось розважити.

— Ні, він мій приятель!

Це вже щось!

— Вам тут подобається? — спитав Роджер. Запитання пролунало безглуздо, так, наче він спитав: «А ви часто сюди приходите?»,— але Дженні відповіла на нього цілком серйозно:

— Дуже. Я звикла приходити сюди, коли була ще студенткою. Подовгу гуляла тут сама, розмірковуючи над тим, що готує мені життя,— Вона засміялась, іронізуючи з себе, але не виявляючи до своєї особи ніякого жалю.— І тепер, коли знаю, що воно мені приготувало, я й далі приходжу сюди. Але майже завжди з дітьми. їм доведеться виростати десь у світі передмість, тому я хочу, щоб у них збереглися бодай дитячі спогади про смужку землі, що не є передмістям.

— Певно,— сказав він,— у вас збереглися саме такі дитячі враження. І вони допомагають вам лишатися собою й не приймати передмість та їхніх мешканців.

— Дякувати богу, це справді так. Мій батько дуже любив ловити рибу. Він брав нас із собою в Давдейл — мого брата й мене — і дозволяв нам цілий день бігати, де ми хочемо, коли ми були ось такими, як оці.

— Дивись, мамусю! — вигукнула Мері, підбігаючи до них,— Який гарний, червоненький!

Мати належним чином помилувалась камінцем, перш ніж він зник у торбинці.

— У них такі ніжні кольори,— мовила вона, звертаючись до Роджера.— Трапляються чудові темно-зелені топи, це мої улюблені. Очевидно, зелений сланець, відшліфований морем.

— А я більше люблю яскраві,— заявила Мері.— Мої ляльки теж люблять такі. У них великий будинок, вони в ньому мешкають, і їм потрібні прикраси й коштовне каміння. Мій тато каже, що всі леді люблять прикраси й коштовне каміння, а мої ляльки — леді.

Тепер, придивившись до дітей, Роджер побачив, що обличчя Мері схоже на обличчя її батька — кругліше, ніж у Дженні,— коли дівчинка виросте, воно стане менш витонченим. І все ж таки це не було обличчя Твайфорда: у виразі очей не проглядало нічого оцінююче-корисливого і саме личко було невинне й чисте. А хлопчик, який саме підійшов до них, був викапана мати.

— А в мене в кишенях біленькі камінці,— промовило хлоп’я, дивлячись на Роджера знизу вгору так, ніби вирішило довіритись йому.— Білі, як молоко, білі, як наволочка, білі, як хмарки. Так ми говоримо, коли граємось,— Вій не пояснив, що то за гра.— Хочете подивитись?

— Дуже хочу.

Пухкенька ручка зникла в одній кишені, друга полізла в іншу. На очікувально простягнуту долоню Роджера урочисто лягло п’ять білих камінців. Вони були бездоганно гладенькі й світилися чистим молочним кольором. В кількох прозирали тоненькі темно-червоні прожилки.

— А я свої камінці не кладу в будиночок для ляльок. Я в ляльки не граюсь. Я з них роблю сад.

— Он як?

— Так. Місячний сад.

— Місячний сад?

— Такий, як буває на місяці. Білий-білий.— Робін згріб камінці з Роджерової долоні своїми маленькими чіпкими пальчиками.— Ви вже подивились на них?

— Дякую, подивився.

— Тоді я покладу їх назад у кишеню.

Сховавши камінці, він знову заходився шукати. Тепер діти перестали звертати на Роджера увагу і повернулися до своїх серйозних справ. Скидалось на те, що, пропустивши Роджера крізь свою свідомість, вони вирішили, що тепер ним займатиметься їхня мати, а вони вже можуть не помічати його.

Роджер напружено дивився на Дженні. Наскільки дужче бажав він її, ніж, скажімо, бажав Райанон! Звичайно, Райанон набагато вродливіша. Аж надто, неймовірно вродлива, вона збуджувала його до нестями. І навіть якби якимось фантастично щасливим чином вона стала Роджеровою, вій все одно ніколи не почував би себе гідним її. А ось із Дженні щастя уявлялося цілком можливим, реальним — щастя домашнього затишку, де знайдеться місце і для цих двох дітей, яким інакше доведеться зростати в задушливій атмосфері гонитви за грошима, створеній Джералдом Твайфордом, і в середовищі, де їх постійно оточуватимуть такі бридкі паразити, як Доналд Фішер. Дженні була йому потрібна, і він міг дати їй те, що їй також було потрібно, то чому б не спробувати? Вітер брижив воду, холодний і солоний, він розвіював нещирість.

— Ви коли-небудь вечорами буваєте вільні? — раптом спитав він.

— Іноді.— Її голос звучав рівно, неквапливо.

Він повів наступ далі:

— А ви б не погодилися провести якийсь вечір зі мною?

Вона подивилась вдалину, на море.

— І що ж ми будемо робити?

— Що завгодно. їсти, пити, розмовляти.

Вона насупила брови.

— Про ресторани не може бути й мови. Тут немає жодного пристойного, та й взагалі...— Вона вмовкла, але Роджер зрозумів, що вона хотіла сказати. Вона одружена, а ресторани — громадські, місця.

— Я не мав на думці ресторан,— швидко зауважив він.— Я зготую що-небудь у своєму барлозі.

— О! — з насмішкуватим здивуванням вигукнула вона, обертаючись до нього.— У вас уже є барліг?

Вій засміявся. Це слово викликало в нього безліч сумних і смішних асоціацій, пов’язаних з парубоцьким життям.

— Всі десь мешкають.

— Але ж ви, очевидно, мешкаєте в такому місці, що можете запросити мене на обід і навіть зготувати його. Як зручно!

— Не глузуйте з мене,— попросив Роджер.— Я чесний трудівник і найняв одне з тих призначених для відпускників помешкань, за які між червнем і вереснем люди платять скажені гроші. А я маю його майже задарма.

— Дуже добре,— сказала вона вже зовсім не насмішкувато.

— По середах я кінчаю роботу рано. Мешкаю в Лланкрвісі. Перший будинок праворуч після знаку, що обмежує швидкість до тридцяти миль на годину. У мене окремий вхід, збоку.

— Боже, який потік інформації! Я ж іще не сказала, що приїду.

— Але ж ви можете приїхати. Якої-небудь середи, ввечері, коли діти ляжуть спати, а чоловік буде в Лондоні й не зможе дорікнути, що ви нехтуєте ним, і вам нічого буде робити вдома, не буде з ким поговорити. Ви можете сісти в свій голубий міні-автомобіль і приїхати в Лланкрвіс.

— Так, можу. Але не розумію, навіщо мені це.

— А ви приїдьте просто так. Хоча б тому, що вас запрошено.

— А ви справді вмісте куховарити? — змінила вона тему розмови.

— Тільки прості страви. Але голодною ви не залишитесь.

— То, може, мені приїхати і зготувати вам що-небудь? Яка у вас плита?

Серце в Роджера закалатало. Він здобув перемогу: вона ладна прийняти його запрошення!

— Та не турбуйтесь про це. Ви, мабуть, і так без кінця куховарите. Відпочиватимете, а вам прислуговуватимуть. От тільки коли це буде, найближчої середи чи наступної?

— Ні найближчої, ні наступної,— категорично, як це властиво жителям Півночі, відказала вона.— Якщо взагалі приїду, то після другої.

— Отже, третьої середи?

— Так, Джералд якраз виступатиме в Лондоні по телебаченню, і вдома я нікому не буду потрібна.

Діти про щось засперечалися.

— Мамо,— з криком кинулись вони до неї,— а рибки їдять водорості?

— Деякі їдять,— відповіла вона.

— Ага, що я казав? — повернувся Робін до Мері.

— Але ж,— личко в Мері засмучено скривилось, бо вона програвала в суперечці,— у них немає зубів жувати.

— А вони лижуть водорості язичками,— сказав Робін.— Вони роблять отак: лизь-лизь.— І він показав, як лижуть рибки.

— Ви обоє помиляєтесь,— мовила Дженні.— У них є зуби. Ось застроміть пальця рибці в рот і тоді побачите, є в них зуби чи ні.

Це їх заспокоїло: якщо правда не за тим і не за тим, то ніхто й не виграв. Діти подалися геть, і чути було, як Мері казала Робіну:

— Ото вигадав: рибки можуть лизати!

— Можуть. Місячні рибки можуть лизати! — відповів хлопчик.

Роджер відчув, що треба тактовно зникнути. Він домігся того, заради чого прийшов, і не повинен ставати між дітьми й Дженні, псувати їм прогулянку.

— То я пішов,— промовив він.— Отже, третьої середи чекатиму вас близько восьмої.

— Тільки не знаю, чи зможу я бути у вас довго,— сказала вона, глянувши на нього через плече, бо саме ступила по слизькому камінню туди, де вже дерлися вгору діти.

— Не має значення,— гукнув він, посміхаючись.

Вона коротко посміхнулась йому у відповідь і відвернулась.

Стрибаючи з каменю на камінь, він дістався до низького муру, що тягся понад морем. Там між смужок хирлявої, припорошеної сіллю трави бігла дорога до міста — ця дорога поведе його геть від Дженні, назад, у порожнечу. Він обернувся, щоб подивитись на неї ще раз: усі троє стояли до нього спинами, і, нахилившись, вдивлялись у мереживо піни край води.

— А ось іще один! — долинув до нього вигук Робіна.

— Щасливого полювання! — гукнув він.

Але вітер, який знявся ще тоді, коли вони розмовляли, тепер набагато посилився і відніс його голос назад, до гавані й непорушних веж замку. Злегка знизавши плечима, Роджер рушив у зворотну путь тим самим шляхом, яким прийшов.

Герет тримав автобус у гаражі з рифленого заліза. Стояв цей гараж на відкритому всім вітрам місці між двох садових мурів у найвищій частині селища і був трохи замалий, щоб у ньому вільно вмістилося все те, що Герет намагався туди впхати: автобус, каністри з пальним, інструмент, верстат, запасні покришки і таке інше. Щоб вкотити жовту потвору в гараж і викотити її звідти, потрібно було неабияке вміння, бо з обох боків залишалось не більше трьох-чотирьох дюймів вільного простору, тож Герет нікому й ніколи не довіряв ставити автобус, а робив це сам. Він заводив його в гараж після останнього рейсу і виводив уранці, а решту часу, за будь-якої погоди, автобус стояв на твердому, порослому травою узбіччі поблизу центру селища. Саме там Роджер і побачив його вперше, коли спустився з гір під тією пам’ятною зливою.

Він працював у Герета вже близько двох тижнів, і тепер знову йшов дощ. Він хвилями накочувався на вулички селища, і кілька пасажирів, що мали їхати до Карвеная одинадцятигодинним рейсом, уже сиділи в автобусі, сповнюючи його запахом мокрих макінтошів. Герет накручував свого годинника — вони ось-ось мали рушати. Роджер сидів на одному з вільних місць попереду, споглядаючи дощ і слухаючи балачки, що точилися валлійською мовою позад нього. Він уже розрізняв чимало окремих слів і досить часто розумів цілі речення.

На вулиці з’явився сміттєвоз компанії по вивезенню сміття, проїхав кілька ярдів і зупинився; робітники принесли з півдюжини баків із сміттям, висипали його в пащеподібний отвір ззаду машини, що таємниче дзижчав, і віднесли їх назад, потім сміттєвоз знову проїхав трохи вперед і знову зупинився. Роджер ліниво спостерігав за ним крізь усіяне дощовими краплями вітрове скло. Троє чоловіків зносили баки із сміттям, один сидів за кермом. Ті, що збирали баки, були в плащах з тонкої клейонки, а один накинув на плечі дебелий мішок, щоб не промокнути. Працювали вони мовчки, мов заведені, а схований у машині механізм весь час жував сміття, подрібнюючи його і кудись складаючи. У Лланкрвіс прийшов прогрес.

Раптом десь у глибині вулиці почувся пронизливий крик, і з’явилась місіс Аркрайт, без капелюшка, з мокрим і скуйовдженим волоссям, підфарбованим у голубий колір. Вона махала рукою в бік сміттєвоза й кричала:

— Ану зараз же верніться! Ану верніться!

Троє чоловіків квапливо висипали з баків сміття і стрибнули на приступку ззаду сміттєвоза.

— Поїхали! — гукнув один з них водієві.

— Але ж ми ще не закінчили на цій вулиці! — заперечив той, висовуючись із кабіни.

— Пусте! Гайда! — наполягали сміттярі.

Місіс Аркрайт піддала ходу і була вже зовсім близько.

Пасажири в автобусі повитягували шиї, щоб краще бачити драму, що розігрувалась у них перед очима. Сміттєвоз швидко рушив з місця, троє сміттярів повисло на ньому ззаду, немов жуки-гнойовики, і місіс Аркрайт, зробивши останній відчайдушний ривок, переможено зупинилась.

— Я заявлю про це куди слід! — долинув її голос крізь пелену дощу.

— Ми не наймалися слухати образи! — крикнув їй у відповідь один із сміттярів, і машина зникла за рогом.

Місіс Аркрайт круто завернула й попрямувала до автобуса, що ніби навмисно стояв тут для проведення мітингу.

— Я ж показала їм план! — вигукнула вона, ще навіть не

поставивши ногу на приступку автобуса.— Я їздила в муніципалітет і показувала їм план, і вони визнали, що мій будинок перебуває в районі, де збирають сміття, визнали!

Почувся співчутливий гомін, а якийсь худий, довготелесий чоловік промовив:

— Нині скрізь обман. Скрізь обман.

— Сміттярі вимагають, щоб я виносила сміття аж до перехрестя,— сказала місіс Аркрайт.— А я ж удова! Нехай вони із своїми матерями так поводяться!

— Дехто з них саме так і поводиться,— докинув худий, довготелесий чоловік.

— Місіс Аркрайт, ви їдете? — спитав Герет.— Мені вже час рушати.— Він промовив це з такою гордістю, наче був машиністом пасажирського експресу.

— Так, їду,— рішуче відповіла вона, різким рухом голови відкинувши назад пасмо мокрого голубого волосся.— Висадіть Мене на площі. Прийду до тієї контори й сидітиму там, поки вони не заберуть мого сміття. Це неподобство врешті призведе до того, що розведуться пацюки й почнеться тиф, атож — розведуться пацюки й почнеться тиф. Ось вам гроші за проїзд, хлопче,— звернулася вона до Роджера.

Роджера потішило, що вона назвала його хлопцем, але йому все одно не хотілося, щоб місіс Аркрайт сідала в автобус. Його дратувала її постійна збудженість і обмеженість інтересів. Вона жила в сучасному котеджі з чудовим видом на море, але зміст її життя зводився до боротьби за те, щоб кухонні покидьки у неї забирали щотижня.

Просуваючись по автобусу і тримаючись за спинки сидінь, щоб міцніше стояти на ногах, Роджер сподівався, що місіс Аркрайт неодмінно матиме приємну сутичку з чиновниками Корпорації сміттярів, але не здобуде остаточної перемоги, яка позбавила б її права на невдоволення, яке надає сенсу її життю.

Нарешті настала та середа, середа Дженні. З тієї хвилини, коли вони домовились про побачення, Роджер то подумки підганяв час, то переймався страхом. Він, звісно, дуже хотів, щоб Дженні приїхала до нього, йому кортіло з’ясувати, на що він може розраховувати, наскільки тяжкий шлях доведеться долати, а якщо обійтися без заспокійливих метафор, що тільки затуманюють суть справи, — оцінити свої шанси на те, чи зможе він на досить тривалий час відірвати її від

чоловіка, щоб дістати необхідну розраду. І все ж оця необхідність з’ясовувати, промацувати ґрунт, відривати Дженні від чоловіка — страхала його. Подібні речі завдають йому величезної мороки, виводять з душевної рівноваги й вимагають неабияких зусиль, причому з кожним роком дедалі більше.

Він закінчив роботу о шостій, повернувшись до Лланкрвіса з першим вечірнім рейсом. Лишався ще рейс о десятій годині, але по середах він був нескладний, бо чимало народу в цей день після обіду не працювало і воліло їхати кудись інде, а не гаяти вечір у карвенайських пивничках. З цим рейсом Герет цілком міг упоратись сам, на що він і погодився. Роджер подався до себе, відімкнув зелені двері, що вели до тієї частини будинку, яку місіс Опора Джонс призначала для відпускників, і ввійшов у своє помешкання, бурмочучи: «М’ясо, овочі, масло. Вино, штопор. Вугілля, сухі тріски. Ми ще не домовились, коли я маю замерзнути в найнятій квартирі. Картопля. Полагодити віконну засувку». Нерви в нього були до краю напружені, він почував себе невпевненим, нещасним. Готувати сцену для зустрічі з жінкою, організовувати невеличкий, затишний і спокійний адюльтер у протестантському селищі — чому він мусить проходити через цей фарс у його віці? Це було несправедливо й жахливо. Він щиро жалів себе і навіть трохи жалів Дженні.

Проте незабаром у каміні палахкотів вогонь, а електрична плита аж пашіла жаром: він принаймні добряче її нагодує, вони посидять у теплі, перш НІН? він порушить спокійний плин її життя.

Місіс Опора Джонс сиділа тихо, мов павук, на своїй половині будинку. Чи дізнається вона про все, що в нього відбудеться? А що як Дженні, не тямлячись від свого нещасливого шлюбу, впаде йому в обійми, а потім і в ліжко? Чи підглядатиме місіс Опора Джонс у шпарку? Чи викличе когось із лланкрвіського різновиду Комітету боротьби за пристойність або ку-клукс-клану? І якщо, зрештою, подумав він, стоячи перед електричною плитою і відчуваючи, як його охоплює безмежна втома, вона вчинить так, хіба це істотно!

Умовлена година настала. Він чекав Дженні, вона запізнювалась — ось минуло вже десять хвилин, п’ятнадцять, він уже почав подумки лаятись, коли знадвору почулось і затихло шурхотіння шин. Раніше він хотів почекати, доки вона постукає, потім неквапливо піти до дверей, але тепер нетерпляче зразу ж широко розчинив їх. То був блакитний міні-автомобіль, то була Дженні.

Вона ввійшла, зняла коротке модне пальто. На пій була та сама сукня, в якій він уперше побачив її: проста, добре пошита, сливового кольору, коротка (вкорочена?) гарна сукня (її найкраща?), дбайливо вибрана чи машинально взята як єдино пристойна? Все це блискавкою промайнуло в його голові, поки вона вимовляла перші заздалегідь приготовлені фрази, пояснюючи своє запізнення.

— Треба попоїсти,— сказав він.— Я голодний. Бо працював.— Від хвилювання його слова прозвучали трохи різко.

— Я теж працювала. Морочилася з дітьми, вкладала їх спати. А що у вас за робота?

— Потім розповім.

— Це таємниця?

— Аж ніяк. Я працюю на автобусі.

— На автобусі? Що ж ви робите, водите його? Ви не схожі на...

— Ні, я працюю кондуктором.

— На автобусі кондукторам? Ви що, побилися об заклад, чи як?

— Ні, так я проводжу відпустку. Задля різноманітності.— Розмовляючи, він регулював плиту, торохтів каструлями і робив усе швидко, як справжній кухар.

— Щось ви надто заклопотані,— промовила вона, стаючи поряд з ним.— Я можу чимось вам допомогти?

— Так, можете. Налийте собі чарку хересу он з тієї пляшки, а потім відкоркуйте вино й поставте його на стіл. Тобто займіться різними дрібницями. Основне я хочу зробити сам, бо почуття власної гідності зобов’язує мене зготувати вам смачну страву.

— Гаразд. Я присвячу себе виключно дрібницями і не принижу вашої гідності.— Роджер почув, як херес ллється в чарку.— Вам теж налити?

— Ні, дякую.— Вій уже випив джину перед її приходом.

Цікаво, що робить її чоловік, поки вона сидить у Лланкрвісі й п’є херес у квартирі, яку місіс Опора Джонс здає влітку приїжджим? Дженні казала, що він бере участь у телевізійній програмі. Коли ж він виступатиме, невже зараз? Якби в нього був телевізор, то чи стало б їм зухвальства ввімкнути його, сісти перед ним і дивитися на ту гидку самовдоволену пику?

А чи не чудово було б роздягти її й порозважатися з нею просто перед екраном телевізора, з якого на них дивився б її чоловік?

— А чим ви займаєтеся взагалі? — спитала вона.

— Я філолог.

— Як отой зануда Брайант?

— Як він.

— І що ж ви вивчаєте?

— Північноєвропейські мови. Мої улюблені галузі — англійська і скандінавські.

— Розумію, але що саме ви вивчаєте в англійській і скандінавських мовах? Граматику та інші дурниці?

— Ну, я написав досить серйозну працю під назвою «Перетворення умляутних флексій в умляутні алофони в скандінавських мовах, зокрема у порівнянні з кінцевими «і» та «е» в давньоверхньонімецькій мові».

Вона перестала відкручувати пробку й пильно глянула на нього.

— Ви, безперечно, жартуєте?

— Ні, не жартую. Філологічні праці мають саме такі заголовки. А незабаром у мене має вийти ще одна праця під назвою «1а» як особлива дифтонгічна фонема в скандінавських мовах перехідного періоду».

— Але кому це потрібно?

— Ну, ідеться, власне, про дослідження процесів розвитку мови. Ми вивчаємо давні руни, написи на мечах сьомого століття і таке інше, а тоді систематизуємо одержані дані й намагаємося визначити особливості мовної еволюції. Якщо в результаті досягається щось досить певне, це допомагає археологам визначити вік предметів, що їх вони викопують,

— Це якщо на них є написи?

— Так, але написи є на багатьох предметах.

— Вам справді подобається цим займатись?

— Так само, як іншим подобається досліджувати хромосоми. Рис зварився, м’ясо теж майже готове. Ви зголодніли?

— Так, але що ви приготували з м’яса?

— Шашлик.

— Тоді я дуже зголодніла.

Він засмажив товсті шматки м’яса, переклавши їх кружальцями ананаса й цибулі. Це була його коронна страва,

— А ви до всього ще й кухар,— сказала вона, сідаючи за стіл.

— Я вмію готувати тільки цю страву. А взагалі варю здебільшого яйця.

Вони почали їсти. Він налив вина. Шашлик їй смакував, вона пила й балакала, і на її обличчя падало світло з каміна. Досі він жодного разу не бачив її саму. Коли вони зустрілися вперше, її гнітила присутність чоловіка та чоловікових друзів; під час другої зустрічі вона була матір’ю, уособленням авторитету й любові. Любов! Натура Дженні повинна бути сприйнятлива до любові, і вона, очевидно, щедра в ній. Але любов — справа серйозна, вона змінює життя людей, а зараз уся поведінка Дженні свідчила лише про її звичайну прихильність до нього, про те, що їй приємне його товариство,— не більше. Ніщо не пригнічувало її, вона відпочивала, забувши про свої клопоти і втішаючись гостиною.

Він налив іще вина, приніс сиру й фруктів, і вони знову їли, пили й розмовляли. Проте думка про любов засмутила його, бо нагадала про потребу в коханні, яку він так гостро відчував, нагадала про самотність. Він запросив Дженні тому, що сподівався втягнути її в своє життя, одержати від неї трохи того, чого потребував, і хоч приємно відпочивати й поводитись легковажно, але було б лицемірством і дурістю затягувати такий стан далі межі, за якою слід розпочинати серйозні справи. Роджер перехилив келих вина, щоб збадьоритися, набратися рішучості, але це не допомогло. Він раптом відчув, що страшенно втомився, що його тіло ніби налилося свинцем. Він вчасно не відігнав від себе думки про те, які серйозні речі поставлено на карту, і тепер було надто пізно повернути собі веселий настрій: хвилини відпочинку Минули, попереду знову була робота, робота й робота.

Дженні, упоравшись з грушою і витираючи пальці паперовою серветкою, вловила цю переміну.

— Що сталося? — спитала вона.

Йому подобалась її безпосередність і щирість. Тож, сміливіше.

— Давайте посидимо, якщо ви закінчили їсти,— запропонував він.

— Я ж і так сиджу.

— Я хотів сказати — посидимо на дивані,— уточнив вій. Диван було спокусливо підтягнуто ближче до миготливого вогню каміна.

— Якщо ви так хочете,— відповіла вона байдужим тоном, проте коли вони опинилися на дивані поряд, він не міг присилувати себе ні заговорити, ні присунутися до неї.

— Вечеря була чудова. Дякую,— мовила вона.

— А я вдячний вам за те, що ви провідали мене. Приїхати сюди машиною набагато морочливіше, ніж...

— Ми щось не про те говоримо,— спокійно докинула вона.

— Як не про те?

— Не про те, що значно складніше.

Якусь хвилину він мовчав, потім сказав:

— Певного мірою ми говоримо саме про те. Про серйозні речі і ні про що інше.

— А я гадала, що трохи розважуся тут,— мовила вона, дивлячись у вогонь.

— Людям мого віку не до розваг,— сказав він.— Якщо 'ж вони їх прагнуть, якщо шукають їх скрізь, то це означає, що в їхньому житті не все гаразд.

— А як щодо людей мого віку? — спитала вона.

— Зовсім інакше. У людей вашого віку попереду більше часу, і тому вони спокійніші. Вони ще мають час влаштувати своє життя, зруйнувати його і побудувати наново — таке, яке їм до вподоби.

— Якщо тільки відчувають потребу в цьому.

Він обережно зауважив:

— Мабуть, краще, коли така потреба є. І, певно, погано, коли з самого початку все складається надто добре.

— Чому? Ви хочете повторити мені всі оті бородаті дурниці про зламану кістку, яка зростається на місці перелому ще міцнішою?

— Почасти й це, але і дещо інше. Люди, які вальсують просто в щасливе життя, не наробивши помилок і не зазнавши лиха, не усвідомлюють, чого вони уникли, і тому не бувають належним чином вдячні за те, що їм поталанило, не цінують цього.

Дженні надпила з келиха. У відсвітах вогню з каміна червоне вино мерехтіло соковитим і густим світлом, джерело якого, здавалося, було в ньому самому.

— Скажіть, Роджере, ви філософствуєте заради задоволення послухати власний голос, що прорікає мудрість? Чи у вас є якась особиста причина говорити все це мені?

В короткій мовчанці, що запала, Роджер теж випив вина. Але воно на нього не діяло. Напруження в ньому було надто велике, щоб його могло подолати спиртне.

— Так, у мене є особиста причина.

— Ну що ж, давайте послухаємо.

— Я хочу, щоб ви були моєю.

— Не кажіть дурниць,— відповіла вона з північним акцентом.

Він знову випив.

— Чому ж це дурниці?

— Тому що я заміжня жінка з двома дітьми.

— Але ви одружені не з тією людиною. Ваше заміжжя не приносить вам щастя.

Вона мовчки нахилилась і взяла з підлоги свою сумочку. Роджер подумав, що вона шукає сигарету, щоб, закурюючи, виграти трохи часу і відбити його випад. Але, на його подив, вона вийняла окуляри в товстій чорній оправі. Наділа їх і уважно подивилась на нього.

— Нащо ви це?

— Хочу розгледіти ваше обличчя,— відповіла вона. Від товстих темних скелець під чорним пасмом волосся, що закривало їй чоло, її обличчя здавалося по-дитячому ніжним і беззахисним. І очі її за цими скельцями були зовсім як у скривдженої дитини.— Я надто марнославна і тому весь час ходжу без окулярів. Але надіваю їх, коли мені треба що небудь роздивитися. А освітлення тут не дуже яскраве.

— У найманому помешканні воно ніколи не буває яскраве,— сказав він.

— Не ухиляйтеся від теми розмови. Я хотіла добре розгледіти ваше обличчя, щоб збагнути, що у вас на думці, коли ви заводите розмову про мого чоловіка й мій шлюб.

— О,— промовив він,— якщо вас цікавить тільки це, ви можете зняти свої окуляри. Тут немає ніякої таємниці. Я скажу вам саме те, що маю на думці,— Але він ще й сам не знав, чи зуміє передати свої почування простими, зрозумілими словами, щоб хоч самому розібратися в усьому, не кажучи вже про неї.

— То кажіть,— Окулярів вона не зняла.

— Я самотній і далекий від того, щоб бути щасливим. Навряд чи це в мені промовляє жалість до самого себе: я намагаюсь оцінювати своє становище цілком об’єктивно. Моє життя наблизилося до холодного, вітряного перехрестя, і я не знаю, куди йти далі. Я можу розраховувати на затишне життя, але сам затишок не дасть мені щастя. Я втратив мету в житті.

— Що ж сталося, чому ви її втратили?

— У мене помер брат. Він був хворий, і я доглядав його.

— Шкода, звичайно, що він помер, бо ви, очевидно, любили його. Але його смерть, мабуть, принесла вам полегкість.

— От саме це й найважче пояснити.

— А ви спробуйте,— сказала вона, сівши зручніше й відкинувшись на спинку дивана.

— Бачите, Джеффрі весь час був зі мною, але зовсім не тому, що я єдиний міг його доглядати. Безперечно, багато хто міг би робити це, причому куди краще і кваліфікованіше, ніж я. Я часто дратувався і часом бував зовсім не тією людиною, яка б мала опікуватися ним,— Роджер помовчав, потім повів далі: — Сказавши, що Джеффрі був хворою людиною, я посоромився вжити більш точне слово. Насправді він був душевнохворим — у нього була зруйнована нервова система. Уражені і нерви, і психіка.

— Він такий народився?

— Ні, таким його зробила війна.— Він знову помовчав.— Мені не хотілось би про це розповідати.

— Якщо ви не розповісте, то як же я зрозумію?

Він обернувся до неї.

— А ви хочете зрозуміти?

— Ви ж самі хочете, щоб я зрозуміла, хіба ні?

Він ствердно кивнув.

— Що ж, розкажу вам. Мої батьки не пережили війни, ми з Джеффрі залишилися самі, і вже тоді він був у жахливому стані. Коли йому ставало краще, він міг сам одягатися — хіба що де-не-де не застібне ґудзиків — і сяк-так донести до рота їжу, але не здатен був ні на чому зосередитися чи втримати щось у нам’яті. І я знав: якщо віддати Джеффрі до якогось спеціального закладу, там його лише обмиватимуть, як неохайний шмат людської плоті. Тому я ніколи й на думці не мав віддати його в такий заклад. Він був потрібний мені не менше, ніж я йому.

— Чому?

Роджер знизав плечима.

— Таке вже в мене виробилося ставлення до нього. Адже мені сповнилося тільки сімнадцять, коли закінчилась війна, і минули роки, перш ніж я почав заробляти й зміг дозволити собі найняти житло, де Джеффрі був би зі мною. Майже десять років він провів по лікарнях — то одного профілю, то іншого. Але я весь час навідував його й не переставав запевняти, що він переїде жити до мене, тільки-но я стану на ноги, і він це розумів, принаймні тоді, коли почував себе краще, розумів.

— А що він робив, коли йому було погано?

— Плакав.

— Просто плакав?

— Просто плакав — і все. Сидів на ліжку й цілими днями оплакував свою лиху долю.

Дженні встала, розгладила спідницю на стегнах і подивилась на Роджера згори вниз:

— А тепер поясніть, до чого тут мій шлюб з Джералдом?

Відповісти їй зразу Роджер не зміг. Перед очима стояло червоне, зморшкувате обличчя Джеффрі, і він ніби чув, як

той, схлипуючи, раз у раз повторює: «Ох, як це тяжко, Роджере! Несила терпіти, Роджере. Несила терпіти».

Потім це видиво щезло, ніби розчинившись у нещадно білому світлі, Роджер повернувся до дійсності і промовив:

— Пояснити легко. Нещасливі люди завжди шукають одне одного. Я залишився без Джеффрі, а це означає, що мені, як Отелло, не стало чого робити, до того ж я зрозумів, що тієї любові, яку я виявляв до брата, було замало, щоб утримати його в житті довше сорока п’яти років. Тому я почуваю себе розгубленим і винним. До того ж — навряд чи вас це здивує: моє інтимне життя — суцільна плутанина.

— Таке мене не здивує, хоч би про кого було сказано. Існує куди більше можливостей...

— Я довго зустрічався з дівчиною на ім’я Марго і дуже кохав її. Навіть хотів одружитися з нею. Була вона гарненька і прагнула позбутися свого пуританського виховання. Для неї це означало любити весь час, безперервно. Протягом п’яти років вона жила зі мною і, наскільки мені відомо, ще з трьома чи чотирма чоловіками. Не кажучи вже про випадкові любовні пригоди. Її коронним номером була любов навстоячки у ванних кімнатах під час вечірок у великих тузів у Челсі.

— Ви говорите про неї, так, наче ненавидите її.

— Чесно кажучи, ні. Просто я сам став такий, як вона. Мені годилося б узятися за розум, одружитись, але я кохав Марго, а вона не хотіла зв’язувати своє життя зі мною — спочатку тому, що не нарозважалася з іншими чоловіками, а пізніше тому, що я не хотів віддати Джеффрі до спеціального закладу. З цієї причини ми зрештою і розбіглися в різні боки. Минув майже рік, поки я повірив, що це назавжди. Мені вкрай потрібний був Джеффрі, і я навіть уявити не міг, що хтось може гидувати ним так, як Марго. Вона ж терпіти його не могла.

— Якщо розваги для неї головне, я не звинувачувала б її за це.

— Я теж не звинувачую. Самий вигляд такої людини як Джеффрі неминуче нагадує про ті сторони життя, які неможливо сполучити з розвагами. Якби він не був імпотентом, вона, мабуть, спробувала б переспати з ним. Кажуть, ніби ідіоти збуджують деяких жінок.

— Ви стаєте злим.

— Стаю? Та я ж злий, як чорт, і завжди був таким.

— Добре,— сказала вона,— будьте злим. Але не пишайтеся цим. Не думайте, що ще робить вас праведником.

— Дженні, це несправедливо.

— Я зовсім не маю наміру бути справедливою. Чому я повинна бути справедливою? Адже люди, озлоблені проти життя, завжди і обов’язково вважають, що це їх звеличує. На їхню думку, якщо ти не озлоблений, то це просто свідчить про твою обмеженість.

Роджер знову налив вина собі і їй.

— Можливо, ви маєте рацію. Але суті справи це не стосується. Моя озлобленість неглибока. Вона в мене десь на поверхні, як луна. Її можна позбутися, не змінивши докорінним чином моєї вдачі. А оте, інше,— потреба оберігати Джеффрі — було глибоким. Коріння цього сягає у юність.

— Знаєте, що я думаю? — мовила вона.— Я думаю, все це розтане й зникне, як тільки ви знайдете жінку, яку зможете покохати, я маю на увазі — покохати по-справжньому.

— Я впевнений, саме так і пишуть у книжках.

— Ви знову оздоблюєтеся. Про це не тільки пишуть у книжках. Це всім відомо.

— Гаразд,— сказав він, дивлячись на її освітлене вогнем каміна тонке, серйозне обличчя,— Таке може статися, припускаю. А доти я мушу жити з тим, що в книжках, безперечно, назвали б «синдромом Джеффрі».

— Отже, ви шукаєте собі іншого Джеффрі?

Він кивнув.

— Але така людина не обов’язково повинна бути подібна до Джеффрі. Нею може бути будь-хто, кому важко, в кого не складається життя. Горбань, наприклад, цілком підійшов би, якби потрапив у скрутне становище.

— Горбань у скрутному становищі? Про що це ви?

— О, не звертайте уваги на мої слова! — Йому раптом набридло говорити про себе.— Давайте поговоримо про вас. Мені хотілося б мати якесь уявлення про ваше життя. Розкажіть хоч би про своїх дітей.

Вони знову сіли.

— Про Мері й Робіна? О, це звичайнісінькі діти. Я ставлюся до них з глибокою і, мабуть, нерозумною ніжністю, природа якої суто біологічна. Я знаю, що в разі потреби віддала б своє життя, щоб порятувати їхнє, і це зовсім не означає, що я винятково смілива чи позбавлена егоїзму. Такий закон життя: ти цілковито віддаєш себе людським істотам, яких привела на світ. Але іноді я можу стати мовби збоку і подивитися на них очима сторонньої особи, і тоді вони здаються мені просто милими дітьми — не більше. У Мері практична вдача. У неї вмілі руки, вона любить мені допомагати. Гадаю, з неї виросте добросердна людина. Вона, мабуть, стане однією з тих жінок, які спокійно ідуть по життю і роблять його для всіх довкола трохи легшим і щасливішим. Принаймні мені дуже хочеться, щоб це було так. Про Робіна говорити ще рано. У нього гарний голосочок, мені здається, він матиме абсолютний слух, коли підросте.

— Отже, одна буде директрисою курортної лікарні, другий — оперним тенором.

— Ви ж самі попросили розповісти про них.

— Пробачте. Я зовсім не глузую.

— А прозвучало як глузування. Ви, очевидно, з тих дивакуватих людей, які нічого не можуть сказати так, щоб їхні слова не сприймалися як глузування.

Вона розсердилася. Відвернувшись від нього, зірвала окуляри, наче не хотіла більше бачити його обличчя.

— Я не певний, хто з нас має рацію — ви чи я,— обережно заговорив Роджер.— Але якщо моє зауваження здалося вам глузливим, то, мабуть, так воно й було, бо ваша інстинктивна реакція повинна бути здоровішою й нормальнішою, ніж у мене. Отже, мені лишається тільки вибачитись. Очевидно, мої слова — це несвідоме самовикриття. Я попросив вас розповісти про своє життя і розпочати з дітей, але не зміг вас вислухати. Мабуть, позаздрив вам. І це цілком природно. Зрештою, хто я? Самотня, невдоволена людина, життя якої пішло шкереберть. Інша справа — ваш чоловік, якому так неймовірно пощастило: він одружився з вами, ви завжди біля нього, він коли завгодно може поговорити з вами або просто подивитись на вас.

— Зараз ви намагаєтесь задурити мені голову,— сказала вона, байдуже дивлячись на нього.— Але пам’ятайте: жінка безпомилково визначає, коли їй дурять голову. Адже нам у віці від шістнадцяти до двадцяти п’яти років доводиться слухати безліч подібних побрехеньок.

— Те, що ви кажете, може бути й правдою, але я таких намірів не мав. Як на мене, я поводився цілком щиро, а чи діяв з якихось таємних мотивів — я й сам не знаю.

— Ви певні? А чи не казали ви мені оце недавно, що хочете, щоб я була вашою?

— Це не таємний мотив. Я відверто висловив своє бажання.

Вона знизала плечима, але холодний вираз зник з її обличчя. Роджер вирішив пришвидшити атаку.

— А Джералд зараз дома й доглядає дітей?

— Господи, звичайно — ні. Він у Лондоні, я вам уже казала. Я не сиділа б тут з вами, якби він...

— А чом би й ні? Це могло б піти йому на користь.

— Я зовсім не певна, що хотіла б робити щось корисне для нього.

— Тоді чому ж ви...

— О,— вона знову знизала плечима,— просто для самозбереження. Джералд зав’язав мені світ, іще коли я була зовсім молоденькою, до того, як спробувала сама влаштувати своє життя. Тож тепер я не знаю, чи пощастило б мені це зробити.

Роджер відкинувся на спинку дивана. Він відчув, що готовий до відвертої розмови на небезпечні теми.

— Але якщо подружнє життя у вас не складається щасливо, то рано чи пізно вам доведеться стати перед перспективою розлучення.

— А то ж чому?

— Що ви хочете сказати цим «чому»?

— А що ви хочете сказати?

— Ну, не можете ж ви,— почав він,— спокійно себе почувати, маючи в перспективі півстоліття страждань.

— Я люблю дітей,— відповіла вона, наче розмірковуючи вголос.— Я навіть полюбила б Джералда, якби він вийшов з цього стану, в якому, здається, застиг, і почав би поводитись як людина.

— А вій коли-небудь був людиною?

— Ну... мабуть, ні. Ясна річ, коли я виходила за нього заміж, то цього не розуміла. Я нічого не розуміла.— Вона коротко, безпорадно засміялась.— Бачите, хоч він і здавався мені дивним, але я гадала — всі чоловіки такі. А тепер зрозуміла: іще тоді він ішов до того, чим оце зробився. Тільки тоді він ще не знав ніяких впливових людей, то й не бігав за ними. Тоді не бігав, а замикався в своєму кабінеті й писав статті та листи до газети. Мабуть, докладав відчайдушних зусиль, щоб його помітили і він міг розпочати кар’єру. Я вважала тоді, що так поводяться всі чоловіки. А тепер він зовсім утратив сором...

Голос її затих.

— Ні, ні, розповідайте. Схоже, вам корисно буде виговоритись, а я так хочу вас зрозуміти. «Я розбалакую,— подумав Роджер,— як улесливий старий спокусник». Але він сказав те, що думав. Він справді вважав, що розповідь про себе піде їй на користь, і справді хотів зрозуміти, як склалось її життя.

— Ну, по-моєму, Джералду анітрохи не краще, ніж мені, а може, й гірше. Він не любить мене, не дуже тішиться дітьми, важко навіть зрозуміти, нащо йому такий шлюб. Звичайно, я веду господарство, але це могла б робити й економка.

— Але ж ви ще й спите з ним?

— Атож.

— Ну, а економка не спала б. Принаймні така, яких тримають у респектабельних університетських колах. Отже, про його сексуальні потреби ви теж дбаєте. Йому не доводиться марнувати час і енергію в гонитві за жінками.

Вона поставила келих на підлогу й випросталась.

— Усе ясно.

— Що вам ясно?

— Чому ви запросили мене сюди.

— О господи!

— Саме цим ви й займаєтесь, правда? Марнуєте час і енергію в гонитві за жінками, щоб задовольнити свої потреби. Ну, а я не лише жінка. Я — це я!

Спаленівши, Роджер рішуче став захищатися:

— А хіба вам не відомо, що обставини можуть змінюватися? Ви з такою чудовою зневагою говорили про мої потреби, але ж тепер ідеться вже не про потреби, а про мої почуття до вас.

— Ви вмієте вправно вбирати все негарне в гарні слова. Філологія тут, мабуть, неабияк вам помагає.

— Те, що ви зараз сказали, не гідне вас.

— Ви дуже образили мене,— мовила вона.— Не встигла я ввійти, як ви почали нарікати на те, що ваше сексуальне життя не влаштоване, ніби я патронажна сестра абощо.

— Нехай так. Отже, мені не слід було скидати маску, а розмовляти про погоду й про те, хто куди поїде у відпустку. Але мені чомусь здавалося, що ми вже проминули цей етап.

— Та як ми могли проминути його, коли ми ледве...

— О, не будьте такою примітивною. Адже ви, ясна річ, розумієте, що можна досить добре пізнати людину й після нетривалого знайомства, якщо добре до неї придивитись. Тепер, наприклад, я знаю вас краще, ніж під час нашої останньої зустрічі, бо відтоді багато про вас думав. Я пригадував, як мінявся вираз вашого обличчя, пригадував усі ваші жести і не тільки те, що ви сказали, а й темп вашої мови, усі паузи, усе, що, здавалося, стояло за вашими словами.

— Як на мене,— промовила вона безбарвним тоном, в якому знову почувся північний акцепт,— цей спосіб пізнавати людей ні к бісу не годиться.

— Але я можу довести, що він непоганий. Можу розповісти вам про вас же такі речі, правдивість яких ви змушені будете визнати.

Вона наділа окуляри й подивилась на нього запитливо й насторожено.

— Ну, припустімо, можете. А чому вас це так цікавить?

Він засміявся.

— Випийте ще вина. не турбуйтесь, я не маю на меті напоїти вас до нестями. Краще, щоб ви були тверезою. Мені хочеться розмовляти з вами, розмовляти серйозно, обмінюватися думками.

— Ви дієте так навально,— зауважила вона, простягаючи келих.

— Доводиться в моєму віці.

— Та годі вам торочити про свій вік, паче вам мільйон років. Я певна, ви ніколи не були іншим. Певна, що завжди підганяли перебіг подій, коли справа стосувалася жінок, і цим відлякували їх.

— А хіба з вами я поводжуся саме так? Відлякую вас?

Вона трохи помовчала, потім сказала:

— Не знаю, як і відповісти. Бачите... досі ви так поспішали, що я навіть не збагнула, чи треба мені чогось боятися, а як треба, то чого.

— Що ж, справа тут така,— сказав він, ставлячи свій келих і дивлячись просто їй в обличчя.— І ви, і я ще не знайшли свого щастя, але разом могли б його знайти.

— Хто вам таке сказав?

— Я сказав. І не говоріть мені, що сказали б ви, бо й самі цього не знаєте. А я маю право казати так, бо знаю себе і знаю вас.

— Ну, надмірною скромністю ви не відрізняєтесь,— зітхнула вона.— Це я таки бачу.

— Тепер уже надто пізно говорити щось, крім щирої правди.

— Надто пізно, надто пізно,— повторила вона з неприхованим роздратуванням.— Навіщо ви весь час говорите що, неначе ось-ось настане кінець світу?

— Людині, якій стукнуло сорок, справді здається, що настав кінець світу. Один світ уже зник за горою, а другий — біля твоїх ніг. Це може бути гарний світ, якщо ти скористаєшся своїми шансами, а з них таки можна скористатись, якщо трапиться нагода, бо за нормальної тривалості життя

ти пробудеш на цьому світі ще тридцять років. А як прогавиш свою долю, то все, що тобі лишиться,— це тридцять років сидіти біля вогнища, де буде тільки холодний попіл.

Дженні знову наділа окуляри.

— Тепер я бачу, куди ви хилите. Кружним шляхом втовкмачуєте мені, що я повинна покинути свого чоловіка. А що я потім робитиму? Переїду жити до вас? Ви так собі це уявляєте?

— Хвилину тому ви казали, що з нас двох поспішаю я.

— О, я зовсім не поспішаю,— відповіла вона.— Для мене це просто цікава теоретична дискусія. Тож скажіть, пане Пророче, що мені слід зробити?

— Поцілувати мене,— сказав філолог Роджер, забувши про Упсалу.

— Оце вже ні.— Вона легенько відсунула від нього коліна. Проте сучасний жіночий одяг призначений скоріше для того, щоб зробити саму думку про цнотливість смішною, тож цей рух тільки привернув Роджерову увагу до її ніг і ще більше розпалив у нього бажання.— Я порядна заміжня жінка.

— Ви заміжня жінка, ваші діти сплять, їх є кому доглянути; ваш чоловік бозна-де і бозна з ким, а ви сидите на дивані перед яскравим вогнищем з чоловіком, досить безпринципним, щоб хотіти поцілувати вас.

Вона нахилилась і поцілувала його. Вогонь пробіг по його жилах, а вините вино раптом заграло в кожній краплі крові.

— Ще,— попросив він, коли вона відсунулась.

— Ні. Одне веде до іншого.

— Ну, а ви не хочете цього іншого? — схвильовано спитав він.

— Здається, не хочу.

— А коли ви знатимете напевне? — спитав він.

Вона забилась у куточок дивана, підібгавши під себе ноги. Тіло зовсім як у дитини, а проте жіночне; вилицювата, з чорним густим волоссям, вона цілком могла бути жінкою з племені черокі, про яких розповідав Медог, і її натура могла виявитись такою ж дикою і непогамовною, як і в них,— ах, іди ж до мене, йди!

Вона заговорила, втупившись поглядом у палаюче вугілля:

— Якби я погодилась на те, чого ви від мене хочете, то зараз треба було б пройти з вами в сусідню кімнату чи туди, де у вас спальня, віддатися вам, тоді встати, одягтися, поїхати додому, одвезти жінку, яка лишалася з дітьми, знову повернутись додому і лягти, ніби нічого не сталося, в подружнє ліжко. Ні, це надто гидко, надто жахливо! — Вона нестямно замотала головою, не перестаючи говорити: — Я не хочу цього! Подумайте про мою самотність... подумайте про те, які думки снуватимуться в моїй голові, коли я ляжу в ліжко... Джералдове й моє.

— Джералд у Лондоні, він, можливо, саме зараз лежить у ліжку з якою-небудь дівчиною. Про що він, по-вашому, думає?

— Я цьому не вірю,— відказала вона.— Навряд чи він цікавиться дівками. Його коханка — кар’єра, і він не захоче марнувати час на коханку з плоті й крові.

— А хіба від цього вам легше?

— Я цього не сказала. Але я не можу лягти з вами в ліжко. Якщо хочете задовольнити свої потреби, ідіть до повії.

Від раптового й вульгарного падіння на землю Роджер аж розгубився.

— Не говоріть так,— лагідно попросив він.

— А чому? Чи ж не це у вас на думці?

— Ні, Дженні, не це. Парування заради парування не має для мене великого значення.

Вона засміялась, щиро, по-дитячому потішаючись.

— Та ви професор, яких світ не бачив!

— Ви щойно порадили мені піти до повії. А я вам відповідаю: якби я навіть знав, де її знайти, то не пішов би, бо не це зараз для мене найголовніше.— Вимовивши ці слова, він з деяким здивуванням зрозумів, що каже правду.— Ясна річ, мені хотілося б лягти з вами в ліжко. Але передусім задля того, щоб наблизити вас до себе, перекинути між нами постійний місток.

— Містка може й не вийти.

— Може й не вийти, але все одно варто спробувати.

Вона підвелась і похитала головою.

— Не можу. Пробачте, просто не можу. Я часто про це думала. Я хочу сказати, думала про те, що не відчуваю впевненості в правильності свого вибору, не відчуваю, що приношу щастя Джералду. Скільки разів я лежала без сну й чекала цієї миті, саме цієї. Я хочу сказати, уявляла собі, що якийсь чоловік спробує стати моїм коханцем. І в думках я завжди ухилялась від цього.

— Чому? Через кохання до Джералда? Чи боялись наслідків?

— Не знаю, не можу вам пояснити.— Вона злегка здригнулась.— Просто так, інстинктивно. Мені страшно.

— Страшно? Чого ж ви боїтеся?

Вона повільно промовила:

— Правду кажучи, страшно перейти місток. Я розумію, як безглуздо де може декому здатися. Тим, хто вважає секс звичайним фізичним спазмом, який нічого не змінює, чимось схожим на чхання, з тією хіба різницею, що двоє людей роблять усе одночасно. Але я не в змозі примусити себе стати на таку стежку. Я боюсь. Для мене це як... ну, як гратися з чимось могутнім, таким, що може мене знищити. Хіба ви цього це розумієте? — благально закінчила вона.

— Так, я вас чудово розумію.

— Розум підказує мені, що нічого страшного не станеться. Джералду зовсім не обов’язково щось знати, може, він і не дуже хвилюватиметься, коли справді про щось дізнається. Але під цим нашаруванням існує щось інше, щось глибше, ніж розум, примітивніше, і воно говорить мені: якщо я віддамся іншому чоловікові, то з моїм подружнім життям буде покінчено. Після близькості з іншим я не зможу далі вимагати чогось від Джералда. Я не вважаю це спільним приступом чхання.

— О, перестаньте говорити про чхання! Кожна жінка ставиться до сексу так само, як ви, якщо вона не чинить над собою психологічного насильства. В цьому коріння давньої шлюбної моралі, з якої нині насміхаються, але в якій насправді багато здорового глузду. Якщо ви зайдете так далеко в своїх стосунках з іншим чоловіком, ви неодмінно відчуєте, що вашому шлюбному життю настав край. Але, мабуть, вам і слід було б відчути це.

Вона похитала головою — не заперечливо, а якось розгублено.

— Це все одно, що сказати людині — їй потрібна хірургічна операція.

— Що ж, іноді операція буває потрібна.

Досі Дженні невідривно дивилась у вогонь, але тепер звела очі на нього.

— А яку роль в усьому цьому ви відводите собі? Роль лікаря, який рекомендує мені зробити операцію?

— Дженні, ви дуже розумна, але не лякайте мене своїми визначеннями. Для мене ви надзвичайно приваблива, я жадаю вас і думаю, що нам би поталанило, якби ми були разом, може, навіть ми зробили б одне одного щасливим до кінця наших днів.

— Це що — пропозиція одружитись?

— Ні, я не роблю таких пропозицій жінкам, з якими ще не спав.

Вона підвелася.

— В такому разі мені ви ніколи не зробите пропозиції.

Він трохи помовчав, потім сказав:

— Нехай так, але не ображайтесь на мене.

— Ні, Роджере.— Вона посміхнулась, показуючи, що справді не ображається.— А тепер я мушу їхати додому.

Він теж підвівся. Кімнату раптом сповнив холодний повів розчарованості. Тарілки на столі, порожні келихи з-під вина, вогонь, який ще обнадійливо і яскраво горів у каміні, хоч потреби в цьому більше не було,— все ніби об’єдналося, щоб пригнітити його, вкинути в розпач.

— Дженні, не треба кінчати нашу зустріч так.

Вона стенула плечима.

— Ви мені подобаєтеся, Роджере. Не боюсь навіть сказати, що ми й справді могли б зробити одне одного щасливими. В усякому разі, мені було б з вами краще, ніж з Джералдом. Проте факт лишається фактом: мені дістався Джералд.

— То спекайтесь його.

— Не можу. Не будемо починати все спочатку. Хоч би які були мої почуття до Джералда, я не можу покинути Мері й Робіна.

Його плечі опустились.

— Ніколи не думав, що шлюб може бути такий міцний.

— О, він такий, Роджере. Це річ примітивна. А примітивне — завжди найміцніше.

— А якби ви одружилися зі мною, наш шлюб був би міцний?

— Неймовірно міцний,— відповіла вона.

Він коротко засміявся.

— Що ж, це принаймні ставить мене на один рівень з Джералдом.

Дженні знайшла своє пальто.

— То я поїхала. Дуже мило, що ви мене нагодували.

— Нічого милого. Я робив це з власних брудних мотивів.

Вона подивилась просто йому в очі і доторкнулася до його руки:

— Не кажіть так, Роджере. Я знаю, ваші мотиви не брудні. Ви нещаслива людина, яка хоче бути щасливою й ладна

докласти задля цього будь-яких зусиль, а не просто урвати щастя за чужий рахунок. Я не вбачаю в цьому ніякого бруду.

— А проте допомогти мені ви не можете.

Вона заперечливо похитала головою.

— Що ж, я проведу вас.

По схилу гори гуляв холодний вітер, їхнє прощання було коротким. Маленька машина чекала її, щоб відвезти в тепло й безпеку, до Мері й Робіна, до жінки, що сиділа з ними.

— Я вас ще побачу?

— Сподіваюсь,— весело відповіла вона,— якщо ви затримаєтесь у наших краях.

— Можна до вас подзвонити?

— Помер у телефонній книзі,— сказала вона і включила мотор.

Він зачинив за нею дверцята і побачив крізь скло, як вона в прощальному привітанні на мить відірвала руку від керма. І ось уже її немає, тільки два червоних вогники зникають удалині під горою.

Роджер повернувся до квартири, що її здавала місіс Опора Джонс улітку приїжджим, і зачинив за собою двері. їхній грюкіт, здавалося, відрізав від нього життя, кохання, надію. Йому більше нічого не хотілося — тільки лягти в ліжко й заснути.

Не потурбувавшись про те, щоб помити посуд або хоч прибрати його зі столу, він пішов у спальню і почав роздягатись. Холодна, охайна, безлика постіль ніби насміхалася з нього. Не треба побиватись, можна про все забути й ні про що не думати: адже він так стомився від багатогодинного стояння в тряскому автобусі, що, паче в якійсь нескінченній кадрилі, то з торохтінням дерся на гору, то котився до моря. Сон неодмінно прийде — принаймні в цьому Герет йому допоміг.

Опинившись у ліжку, він тільки раз перевернувся з боку на бік і стрімголов пірнув у забуття. Забути, заснути. Не жадати, не блукати. Дженні, Марго — знову пройти крізь солодкі юнацькі сни, що приносять задоволення, хтиві губи, тепло... теп...

Хтось поблизу настирливо стукав у двері.

«Це не до мене, я їм не потрібний, я в ліжку, сплю...»

Стук, стук, стук-стук-стук-стук.

Між тією частиною будинку, де мешкала місіс Опора Джонс, і тією, яку вона здавала влітку, були двері. Звичайно ними піхто не користувався: колись давно місіс Опора Джонс міцно замкнула їх і тримала ключ у такій схованці, звідки його неможливо було добути. З кімнати Роджера ці двері було запнуто довгою портьєрою, і він навіть забув про їхнє існування. Проте зараз місіс Опора Джонс або хтось інший стояв за дверима і безперервно стукав.

Роджер підвівся на лікті.

— Що таке? Хто там?

— Містере Фернівел! — говорила хазяйка, голос у неї був притишений і зляканий.

— Це ви, місіс Джонс? Вам щось треба?

Заскреготів ключ, і вона ввійшла, відсунувши портьєру. З-за її спини до кімнати заструмувало світло.

— Зачекайте хвилинку, місіс Оп... місіс Джонс, я зараз засвічу. Будь ласка, пройдіть до мене у вітальню.

Її худенька, напружена постать квапливо подріботіла коридором до вітальні. Зараз вона побачить увесь розгардіяш, залишки затишної вечері на двох. Чого їй треба? Подивитись, чи вій не ховає у себе жінку? Він чував про пуританізм цих шиферних селищ з їхніми похмурими каплицями. Роджер вхопив сорочку, натягнув штани. Їй що, забажалося влаштувати скандал? Шкода, що він не в змозі їй допомогти. «Місіс Опора Джонс, якщо ви хочете здійснити перевірку мого статевого життя, то я з сумом повинен сповістити: ніякого такого життя в мене немає. Але якщо ви пильно стежитимете за мною протягом усієї зими, я постараюсь, щоб ви побачили, як чоловік знущається з самого себе. В усьому іншому мені відмовлено жорстокою долею. Геть, смерте, геть. Я знищений уже прекрасною і жорстокою дівою». Проте голос у хазяйки скоріше зляканий, а не докірливий. Чого ж вона злякалась?

Абияк одягнувшись, Роджер пішов у вітальню до місіє Опори Джонс. Вона ввімкнула всі, які можна було, джерела світла й стояла посеред кімнати. Чомусь його погляд упав на її руки: вона нервово ламала пальці, і в різкому світлі він уперше побачив, які на них опухлі, спотворені артритом суглоби.

— Містере Фернівел,— сказала вона,— ваша гостя пішла?

— Так,— відповів він.— Мабуть, уже з півгодини тому. Чому ви питаєте?

— Тому що я чую: біля будинку хтось є,— сказала вона,

Її переляк, який став тепер дуже помітним, падав цій

простій фразі особливої вагомості й якогось моторошного змісту.

— Хтось є біля будинку? — різко перепитав Роджер.— А чому там нікого не повинно бути?

— Та не те, щоб хтось ішов дорогою,— відповіла вона майже пошепки,— Хтось там вештається.

Її страх немов набув на мить матеріальної форми й тьмавою блискавкою передався Роджерові. Це був страх не перед чимось певним, а перед піччю, темною горою й плачем вітру.

— Піду подивлюся,— сказав він і швидко, не даючи собі часу на вагання, пішов до зелених дверей і розчинив їх, лупко й рішуче грюкнувши засувкою.

Надворі було дуже темно, схилом гори сповзав дощ. Очі Роджера не могли бачити крізь суцільну стіну темряви, але вухо вловило невиразне човгання підошов. Це не був звук кроків, більше скидалось на те, ніби хтось обережно спускає ногу по стіні.

— Хто там? — гукнув Роджер. Його голос відразу ж загубився під щільною пеленою дощу.— Хто тут вештається?

Він почекав відповіді, хоч було очевидно, що чекати марно, потім повернувся в будинок. Місіс Опора Джонс, надто знервована, щоб лишатись у кімнаті самій, вийшла слідом за Роджером у коридор і стояла позаду, поки він кричав у ніч. ї тепер, коли він ступив кілька кроків, вона опинилась просто перед ним.

— Ну ось,— почав був він,— здається, там нікого...

— А ваші ноги! — раптом пронизливо й злякано скрикнула вона.

Він подивився вниз. З першого погляду нічого незвичайного не помітив: на ногах капці, ото й усе, потім раптом побачив, що залишає яскраво-малинові сліди. Він підняв одну ногу... другу. Підошви його капців було вимащено густою яскраво-малиновою рідиною.

Місіс Опора Джонс прихилилася до стіни.

— Що це? — прошепотіла вона з круглими від жаху очима.

— Ну, в усякому разі, не кров,— різко відказав Роджер.— Кров іншого кольору. Ця гидота пахне як...— Він зняв капець і понюхав підошву.— Так я й думав. Фарба.

— Фарба? — повторила вона, і страх, в її голосі поступився місцем обуренню.— Але ж у мене ніде немає свіжої фарби...

— Не було,— зауважив Роджер.— А зараз, по-моєму, є.

Він повернувся до дверей і знову розчинив їх. Цього разу, оскільки він не вглядався у темряву, а дивився тільки на двері, то побачив усю мерзоту. Велику банку яскраво-малинової фарби вихлюпнули на двері, і вона зібралась липкою калюжею на побіленій сходинці.

Він відійшов убік, щоб місіс Опора Джонс побачила все на власні очі.

— Оце ви й чули,— сказав він.— Хтось з’явився сюди й вихлюпнув банку фарби на двері, можливо, навіть їх було кілька чоловік.

Тут Роджер згадав, що чув човгання підошов по землі, і йому сяйнула нова думка. Швидко вийшовши з будинку, він приклав долоню до вуха й завмер, вслухаючись. Далеко знизу, з прибережного шосе, до нього долинула віддалена тріскотнява мотоцикла. Він виразно чув її — навіть дощ не міг заглушити цього звуку.

— Хоч би хто були ці люди, а приїхали вони на мотоциклі,— сказав він, повернувшись до будинку.— А потім, очевидно, сіли на нього і, не заводячи мотора, покотили з гори, поки не опинились на безпечній відстані. Тож мені й почулося, ніби хтось човгає но землі — саме такий звук буває, коли котишся на незаведеному мотоциклі й волочиш ноги.

Зараз місіс Джонс сплітала й розплітала пальці ще швидше. Хвилювання визирало з її очей, угадувалось у кожній лінії її тіла, в зморшках обличчя.

— Не можу собі уявити, хто б міг це зробити. Я ніколи не стромляла носа в чужі справи, з усіма жила в злагоді, он як. Ніяких ворогів у мене немає. Жодна жива душа не бажає мені лиха — в усякому разі, я таких не знаю. Виходить, усе це через вас.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що все сталося через мене? Я теж не встиг наробити собі ворогів.

— Ви цього не знаєте. Ви тут чужак. А люди у нас часом поводяться дивно. Мені ніхто нічого поганого не зробив би. Я прожила тут тридцять років, ні з ким не сварилася, он як!

— Слухайте, місіс Джонс, давайте вип’ємо чаю й...

— Ніхто б отак не вихлюпнув фарбу, щоб зіпсувати мені двері, і хто тепер платитиме за все це?

Роджер узяв стару за руки й чи то повів, чи то потягнув її тремтяче сухеньке тіло до вітальні.

— Зараз я розпалю вогонь,— сказав він, схиляючись над відерцем з вугіллям,— потім ми вип’ємо чаю — я приготую його в своїй гарненькій кухоньці,— і до вас знову повернеться спокій. Прикра подія, але не варто надавати їй надто великого значення.— Він підкинув у пічку дві чималі грудки вугілля і якийсь час обережно ворушив їх кочергою, аж поки вони не розгорілися.

Місіс Опора Джонс сіла там, де раніше сиділа Дженні, і так само, як Дженні, вдивляючись у вогонь, знову завела мову про свої страхи.

— Не розумію, кому де треба було робити, коли я ніколи нікому й слова поганого не сказала.

Роджер мовчав: нехай бурмоче сама до себе. Він уже не робив спроб у чомусь перекопати її, поки не налив дві чашки і не вклав одну з них, повну свіжого міцного чаю, в її худенькі пальці з вузлуватими суглобами.

— А тепер, місіс Джонс, пийте чан і слухайте мене. Нас щойно зачепив лише відгомін тієї бурі, що шаленіє в усьому світі. Злочинність, хуліганство — це відповідь молоді на те, що їй нікуди докласти свою енергію. Не маю ні найменшого сумніву, що якби нам вдалося зловити когось із цих хлопців,— а я певен, що то були саме молоді хлопці,— ми побачили б, що вони — звичайні шибайголови у чоботях і шкіряних куртках, мабуть, прищаві й низьколобі. З тих, кому робота не дає ніякої перспективи і кого життя вже затаврувало як невдах. Неважко зрозуміти, яка злість накопичується в їхніх душах, і вихід для неї тільки один: зігнати її на комусь. Ну, а на таких як вони самі зігнати цю злість їм неможливо, бо конкуруючі банди не вагаючись завдадуть удару у відповідь, варто їх лише зачепити; отож ці хлопці й шукають якусь беззахисну людину не свого кола. Не схожу на них. Таку, наприклад, як я.

— А я все одно не розумію, нащо їм знадобилося заляпати фарбою мої...

— Звісно, не розумієте. Для вас це безглуздо й дико. Для мене так само, але водночас я радий, що вони вирішили принести мене в жертву в такий досить поміркований спосіб. Те, що вони вихлюпнули фарбу на двері, коштуватиме мені грошей, але до лікарні я все ж таки не потраплю. Я навіть уявляю, як їм спадає на думку ця блискуча ідея і як вони при цьому регочуть. «Ходімо заліземо на склад, поцупимо щонайбільшу банку фарби й розтрощимо її вночі у нього на дверях— нехай посушить голову, хто це зробив».

Вона пильно дивилася на нього поверх чашки.

— Отже, ви знаєте, хто це зробив?

— Та ні, не знаю.

— Але ж ви ніби знаєте про них усе.

— Я просто здогадуюсь. Намагаюся відтворити те, що було, зрозуміти, як усе трапилось. То ви все це вигадали,— гірко промовила місіс Опора Джонс.— А мені здалося, що ви усе знаєте — і хто вони, і як вдягнені, і яка в них робота, і як вони вкрали зі складу фарбу, навіть подумала, що ви знаєте, де вони працюють.

— Слухайте, місіс Джонс, я знаю стільки, що аж нічого не знаю,— цю фарбу могли розляпати навіть гноми.

— У пас таких немає. Ближче, як у Бангорі, кольорових не знайти.

— Розумієте, я так само, як і ви, не знаю, хто хлюпнув на двері фарбою, але за подібними дурними й дикунськими вихватками звичайно стоять такі люди як я описав.

«Справді? — озвався в ньому тоненький голосок.— Як заспокійливо!»

— Цього вечора,— вів далі Роджер,— між Стокгольмом і Сан-Франциско трапилось, мабуть, кілька тисяч випадків, Дуже й дуже схожих на цей. Цей — один з багатьох. Як я вже сказав, відгомін бурі.

«Ну, годі все гаразд,— промовив голосок.— Проблема, властива всьому суспільству».

— Слухайте, свого часу я працював в університеті,— не здавався Роджер, силкуючись перекопати місіс Опору Джонс, яка не бажала йому вірити.— Я звик до молоді. І бачив чимало подібних випадків.

«Хіба тобі коли-небудь обливали двері фарбою?»

«Заткни пельку»,— звелів Роджер голоскові.

— Випийте ще чашечку,— сказав Роджер, звертаючись до місіс Опори Джонс.

— А я подумала була, що то ваша гостя, коли почула, як хтось там ходить,— правила своєї місіс Опора Джонс. Вона кинула на Роджера докірливий погляд, неначе це він безнадійно заплутав події, приймаючи в себе Дженні.

— Випийте ще чаю,— знову запропонував Роджер, підводячись.

— Нам слід було б викликати поліцію,— сказала місіс Опора Джонс.

— Поліцію? А де ж найближчий поліцейський від...?

— В Карвенаї. Там хтось та чергує, треба тільки подзвонити.

Роджер знав, що найближчий телефон-автомат за півмилі від них, біля поштового відділення.

— Ви ж не хочете...

— Про такі речі треба обов’язково повідомляти.

— Слухайте, завтра мені рано вставати, щоб встигнути на автобус о восьмій п’ятнадцять. Отож я й повідомлю про все поліцію, тільки-по ми приїдемо в Карвенай. Однаково зараз воли нікого сюди не пришлють.

— А можуть і прислати,— боязко, але вперто мовила місіс Опора Джонс.

Роджер почав розуміти, чому її чоловік зліг і помер невдовзі після того, як стало ясно, що він програв битву з радою по електриці. Якщо вій був такий лагідно-наполегливий, як вона, одне лише усвідомлення поразки могло викликати в нього рак або тромбоз — це вже залежно від його фізичного типу.

— А від чого помер ваш чоловік, місіс Джонс? — спитав він.

— Оце вже діла не стосується,— відрубала вона.

— Я просто намагався змінити тему розмови.

— Якби мій чоловік був живий,— проказала місіс Опора Джонс, з ненавистю дивлячись на Роджера,— поліція вже була б тут.

— Нічого подібного. Правда, він надів би пальто, подерся б нагору, вкинув би монету в телефонний апарат ї подзвонив до поліцейського відділку в Карвенаї, але вони записали б подробиці й сказали б, що приїдуть уранці. Те саме зроблю й я.

— Дякую вам,— сказала місіс Опора Джонс.— Ви по змарнуєте багато часу, прогулявшись до...

— Ні, я хочу сказати, що зроблю це завтра вранці. А зараз треба відпочивати. Не хвилюйтесь. Ті дурні хлопчаки не повернуться — ні сьогодні, ні будь-коли. Я заплачу за те, щоб двері почистили і наново пофарбували. А як вам моторошно, то дослухайтесь і, коли щось почуєте, постукайте до мене, я вибіжу й схоплю негідника, хоч би хто вій був. Та тільки нікого не буде.

Місіс Опора Джонс щось пробурмотіла, допила чай, встала й пішла до себе через суміжні двері. Проводжаючи її й бажаючи їй «на добраніч», Роджер ще раз запевнив, що все буде гаразд, і раптом подумав про те, що він узяв гору над нею в такий самий спосіб, в який Дженні взяла гору над ним. Ніхто нікого не переконав, але кожний змирився з неминучим, визнавши, що не в силі змінити ситуацію.

Роджер ліг у ліжко. За стінами вітер гуляв гірським схилом. Міцний чай розігнав сон, і по жилах Роджеру пробіг вогонь бажання. Він жадав Дженні, Марго, Райанон. Він спробував був сконструювати в уяві картину, де б знайшлося місце для всіх трьох, але насамкінець у його думках запанувала Райанон. Можливо, завтра вона з’явиться в автобусі. Він дізнається, де вона мешкає, і якось темної ночі пожбурить їй у двері банку з фарбою, що буде символом марно розтраченої сьогодні з її вини чоловічої сили.

Потроху Роджер почав застосовувати свої знання валлійської мови: він уже міг обмінюватися репліками з пасажирами автобуса. Вони були незмінно доброзичливими і намагались йому допомагати, неначе вважали, що, силкуючись розмовляти їхньою мовою, він робить їм ласку. Роджер, природно, не спростовував цієї думки й не пояснював, що зацікавився їхньою мовою через потяг до білявих шведок, які, можливо, вивчають кельтську філологію в Упсалі. А взагалі все, пов’язане з університетом, здавалось йому зараз дуже далеким. Проте його плани щодо Упсали, нині забуті в своїй основі, являли собою певним чином більшу реальність, ніж автобус Герета, оскільки прямо продовжували лінію його життя, включаючи й професійну кар’єру. Але поки що Горстів автобус вимагав, щоб до нього ставилися як до справжньої реальності.

Пасажирів — а вони майже всі були постійними — він уже знав в обличчя, знав їхні імена. Наприклад, часто їздили їхнім автобусом дзвінкоголосий пастух у завеликих чоботах, якого він зустрів того першого вечора в пивній, і двоє молодиків, які тоді теж там були: чорнявий сором’язливий хлопець і другий, схожий на боксера. Чорнявого й сором’язливого звали Ділвін, кін був другом дитинства Райанон. П’ятнадцять років тому вони разом гралися на гірському схилі, а тепер вона перетворилась на гарно вдягнену красуню, об'єкт уваги чоловіків, він же безнадійно залишився далеко позаду. Але ж чи так? Коли вона їхала в автобусі, він завжди сідав поряд і не зводив з неї очей, а іноді вони обмінювались кількома словами. Вона розмовляла з ним безтурботно, легко, немов з родичем. Ділвін мав ще одну пристрасть — моделі літаків. Він був членом клубу, який влаштовував свої зустрічі на великому рівному полі за Карвенаєм; вони запускали там свої дивовижні іграшки в тривалі акробатичні польоти високо над землею, а самі стояли на полі, вдивляючись у небо й тримаючи в руках прилад керування по радіо з довгим вусом антени. Траплялось, Ділвін сідав в автобус із моделлю літака завбільшки з нього самого, а його кишені відстовбурчувались від напханого в них інструменту і баночок з пальним. Він мешкав на одній з терас Лланкрвіса, і коли-не-коли звідти за гарної погоди чулось пронизливе дзижчання мотора його літачка, що виписував тонкі візерунки в залитому сонцем небі,— це бувало, коли він запускав і випробовував нову модель. Але тепер сезон польотів наближався до кінця.

Другого хлопця, схожого на боксера-професіонала, звали Йорверт. Роджер побоювався його. Обличчя в нього завжди було похмуре і, здавалося, щоразу хмурилося ще більше, тільки-но погляд його зупинявся на Роджері, Коли Роджер підходив до Йорверта взяти платню за проїзд, вій тримав гроші в своїх товстих шкарубких пальцях так, ніби зважував, чи не кинути монети Роджерові в обличчя. Відтоді як Роджер побачив Йорверта в пивній, він знав, що той не цурається чарки, але сподівався, що хлопець п’є в міру й ніколи не перепивається. Роджер просто не уявляв, що робитиме, коли Йорверт сяде в автобус п’яний і у войовничому настрої.

Тримався Йорверт з явною недоброзичливістю, але більшість пасажирів сприймала присутність Роджера в своєму колі дуже природно й невимушено, і в нього часом виникало відчуття, ніби він завжди жив тут. Коли він збирав пенні, теплі від рук цих людей, прислухався до гучної балачки жінок, які намагалися перекричати гуркіт автобуса, споглядав гори або море, що з’являлися за довгастим прямокутником вітрового скла, йому починало здаватися, ніби оце і є життя, а всього іншого просто не існує.

Майже так. Бо не все ще вписувалось у цю картину. Його стосунки з Геретом, наприклад, дивним чином застигли на одному рівні. В міру того як минали дні і кількість годин, проведених у товаристві Герета, збільшилася спочатку до десятків, а потім і до сотень, Роджер дедалі сильніше відчував, що Герет пізнає його краще й краще, а сам він про Герета нічого не знає. В цьому обличчі з гачкуватим носом і очима хижого птаха, які пильно дивились із глибоких западин, було щось таке, що не допускало невимушеного зближення. З такою людиною було нелегко зав’язати близькі, нехай навіть і поверхові стосунки. Роджер, приміром, з’ясував для себе, що не може вправлятися у валлійській мові з Горстом. Якщо він вимовляв якусь фразу по-валлійському, Герет ущипливо посміхався і відповідав по-англійському.

І все ж траплялось і так, що першим починав розмову Герет. Вранці після того, як двері Роджеру було облито фарбою, коли вони, приїхавши рейсом о десятій тридцять нагору, стояли біля автобуса і дивились на широчезну просторінь моря із тонкою смужкою зелених полів уздовж берегової лінії й темний клин Енглсі, Герет сказав:

— Ну як там вам у місіс Опори Джонс? Добре влаштувались, га?

На мить Роджерові закортіло розповісти Герету про червону фарбу. Та він вирішив за краще не розводитись про цю подію. Неподалік від будинку місіс Опори Джонс дорога розгалужувалась. Герет проїхав дальнім відгалуженням і не міг бачити вихлюпнутої на двері фарби. Безперечно, поговір про це рано чи пізно дійде й до Герета, але від нього, Роджера, він ні про що не дізнається. У Герета свого клопоту по маківку, не треба обтяжувати його ще моїми дрібними неприємностями.

— О, чудово,— відповів Роджер.— Я вже почуваю себе у Лланкрвісі як удома.

Це було, звичайно, сказано надто сильно, і Роджер зрозумів це, як тільки закінчив фразу. Почувати себе у Лланкрвісі як удома — означало бути одним з Геретових сусідів, а він мав лише невиразне уявлення про те, в якій частині селища мешкає Герет, і, звичайно, не міг би показати його будинку. По закінченні робочого дня Герет просто зникав у напрямку верхньої частини селища, де на терасах стояли найменші будиночки. Роджер припускав, що Герет живе самотою, але знову ж таки ніяких доказів на користь цього но мав. Навпаки, в Герета могли бути дружина і шестеро дітей.

— Що ж, Лланкрвіс непогане місце, коли до нього звикнеш,— промовив Герет.— Я знав людей, які вважали, що десь-інде вони жити не можуть. Сам я цього не пробував. Але Лланкрвіс ніби притягує до себе людей. Візьміть хоча б місіс Аркрайт.

Роджер кивнув. Місіс Аркрайт їздила автобусом мало не щодня, розважаючи всіх безперервною буркотнявою, в якій раз у раз можна було розрізнити слова «корпорація», «збирання сміття», «неподобство» і «коли був живий Х’юберт».

— її чоловік був оптовим торговцем бакалійними товарами в Англії,— сказав Герет так, паче Англія була малесенькою округою й не мала адміністративного поділу.— Він постійно приїжджав сюди у відпустку. Щороку з юних літ він жив у якому-небудь з тутешніх сіл, а коли одружився з нею, то почав брати з собою і її. Вони щоліта приїжджали сюди, а коли йому виповнилось шістдесят і він вирішив, що збив достатньо грошей, то продав своє бакалійне діло й побудував гарненький будиночок. А потім помер.— Герет коротко й скрипуче засміявся.— А вона житиме ще років тридцять. Вона не набагато молодша від нього, та набагато міцніша. Цей край любив він, а не вона.

— Чому ж вона не висмикне кілочки й не повернеться туди, звідки приїхала?

— Не може,— байдужим тоном відказав Герет. Його цікавість до місіс Аркрайт якось враз вичерпалась. Ніби тукаючи іншої й цікавішої теми для розмови, вій втупився поглядом поверх придорожнього муру,— А ця вівця попала в біду,— зауважив він,— Не слід допускати, щоб вівця так кульгала. Здається, Х’ю сам не розуміє, що робить.

— А ви хіба вмієте доглядати овець? — спитав Роджер.

Герет так само сухо й приглушено засміявся.

— Провів з ними чимало часу,— відповів він. Проте з властивою йому стриманістю вдаватись у подробиці, що ж він при цьому робив, не схотів.

Потім Герет підняв капот і нахилився над мотором.

— Це магнето довго не протягне,—мовив він.— Я чув, ніби по дорозі на Портмадок розбирають один чи два автобуси. Треба буде підскочити туди в неділю. Може, пощастить дістати магнето, в якому збереглося хоч трохи життя.

— М-м,— байдуже відгукнувся Роджер. Він не бачив підстав підтримувати чемну розмову з людиною, такою мірою застебнутою на всі ґудзики, як Герет. Тому, спершись на автобус, він почав думати про Дженні. Вона славна дівчина. Якби він зустрів її тоді, коли вона була сама, то одружився б з нею і не пошкодував би. Одруження, домівка. Жінка, яка постійно про тебе дбає. Усього цього він ніяк не міг собі уявити. А чи не варто докласти всіх зусиль, щоб відірвати Дженні від її бридкого чоловіка й потім одружитися з нею? Ну, а як бути з дітьми? Чи любить він дітей настільки, щоб узяти на себе відповідальність за двійко чужих? Можливо. В усякому разі, Дженні почувала б тоді себе щасливою. Ось іще одна загадка. В житті, здається, так мало точно визначеного, вільного від складностей. І, щоб дати мозкові відпочинок, він, поки Герет обмацував магнето, почав викликати в уяві приємні картини.

— А де мешкає Райанон? — спитав він, звертаючись до зігнутої Геретової спини.

— Там, далі,— відповів Герет. Він поштрикав у магнето викруткою.— Так сидить, що й не зняти.

За кілька днів Роджер сам знайшов, де мешкає Райанон. Одного вечора він пішов назирці за нею, скрадаючись у густих сутінках попід муром і не спускаючи з ока її дорогого соковито-зеленого замшевого пальта, яке водночас і приваблювало, і відлякувало його. Вони проминули центр селища, потім групу муніципальних будинків і пройшли ще ярдів з п’ятсот відкритим гірським схилом, коли раптом, на його превелике здивування, вона відчинила хвіртку і ввійшла до будиночка, який вій запримітив ще раніше під час своїх самотніх вранішніх прогулянок. Будиночок був старий. Старший, мабуть,— подібно до більшості своїх побратимів на околиці,— на кілька століть від поставлених у вікторіанську добу будинків на терасах, цих найдавніших споруд у селищі Лланкрвіс. Одноповерховий, з товстезними стінами, він приліпився до гірського схилу, принишкнувши за подвійною барикадою з побіленого муру й колючого живоплоту, і був готовий витримати найлютішу бурю, яка може налетіти з Ірландського моря. Так само як усі інші довгі будинки, він свого часу належав якомусь орендарю, і хлівці та корівники були прибудовані до нього так, що утворювали пряму лінію. Люди й тварини жили під одним дахом так же відкрито, як у давніх швейцарських шале, з тією лише різницею, що розташування приміщень тут було горизонтальне, а не вертикальне.

Тепер цю ділянку землі з будиночком ніхто не орендував. Господарюванню на дрібних латках землі настав кінець навіть тут. Проте мешканці будиночка ще тримали курей. Роджер бачив, як ці істоти дибали по подвір’ю, а тоді раптом завмирали серед безугавного квоктання і немов загіпнотизовані дивилися крізь ворота на випадкового перехожого. Але корівник уже було перероблено під гараж з акуратними сучасними дверима з нержавіючого металу, старенькі віконечка поступилися місцем великим модерним вікнам із сталевими рамами, і взагалі всі будови сяяли свіжою побілкою і фарбою, на вікнах висіли дбайливо збрижені мереживні штори, а над усім цим височіли дві великі телевізійні антени.

Так, зміни прийшли й сюди. Проте будиночок, як і колись, залишався сільським, він, як і колись, стояв за барикадою з живоплоту й муру на голому гірському схилі, кури, як і колись, квоктали й щось дзьобали. Цілком можливо, що й вапни тут не було,— в усякому разі, по другий бік вузького подвір’я стояла охайна побілена ty bach (Вбиральня (валл.)). Нічого не розуміючи, Роджер повернувся в селище. Райанон ніяк не вписувалась у що картину. Там, у готелі, серед м’яких килимів і розсіяного освітлення вона вся здавалась істотою з dolce vita (Солодкого життя (італ.)). Невже вона справді виросла в цьому довгастому будинку, за цими товстими, міцними стінами, так близько до голої землі? Невже, бувши дитиною, вона сиділа на цьому подвір'ї поміж курей, гасала по цих схилах, переходила вбрід ці стрімкі потічки? І невже її предки — якесь неохайне богомільне подружжя?

Спантеличувало Роджера не стільки те, що Райанон з її сліпучою вродою, бездоганно вбрана, походила з такого місця, скільки те, що вона приїжджала сюди, що визнавала його своєю домівкою. Що спонукає її до цього? Ощадливість? Роджер зневажливо гмукнув. Такій дівчині немає потреби заощаджувати. Якби вона захотіла мешкати в міській квартирі, і навіть не в цьому місті, а десь-інде, в якій завгодно столиці світу, вона відразу знайшла б охочого платити за неї.

Але, можливо, вона соромиться брати гроші, заходити в аморальні стосунки? Ні, навряд, В ній є щось таке — як би це краще сказати? — в пій відчувалася така досвідченість. Ця дівчина бувала в бувальцях. А втім, можливо, він і помиляється. Мабуть, просто одяг і косметика надають їй такого вигляду. Цнотлива сільська дівчина? І вона буде задоволена, одружившись за рік-два з кимось подібним до Ділвіна, який спокійно й незмінно обожнюватиме її і конструюватиме моделі літаків? Ні, в це він також не міг повірити.

Словом, Роджер не міг зрозуміти Райанон. Так само як і Герета, Айво, Гіто або Медога. Та це не означало, що вія відмовився від спроб зрозуміти їх. Деякі таємниці варті того, щоб їх розгадувати, деякі — ні. Люди, які оточували його тут, були загалом такими таємницями, що їх хотілося розгадати.

А найбільше за інших — Райанон. її розгадати кортіло вдвічі дужче.

Роджер чекав слушної пагоди, і вона трапилась одного вечора, коли Райанон, погойдуючи стегнами, виникла з туману й сіла в автобус, що йшов до міста о сьомій годині. Вона піднялася приступками, ні на кого не дивлячись. Боже, яка вона прекрасна! Чи є в неї коханець? Невже якась щаслива свиня мав її всю, без винятку, і стільки, скільки хоче? Роджеру не вірилося, що комусь може так поталанити. А якщо й поталанило, то такому чоловікові, який не заслуговує на подібне щастя,— цього Роджер був абсолютно певний.

— З вас шилінг,— сказав він, підходячи до Райанон, хоч нагадувати їй про плату за проїзд не було потреби: вона вже простягала гроші в щільно обтягнутій рукавичкою руці.

Оскільки вони з Геретом ще не завели таких розкошів, як автобусні квитки, Роджер не мав можливості зайвий раз доторкнутися до руки Райанон,— а цієї нагоди він би не пропустив, якби давав їй квиток. Але він бадьоро посміхнувся, впіймавши її погляд, на що вона відповіла поглядом, в якому теж проглянула посмішка, вірніше натяк на посмішку; в усякому разі, подумав він, це був цілком дружній погляд, якими могли б обмінятися двоє жителів Лланкрвіса.

Це й вирішило справу. Тепер він спробує щастя. Він швидко зібрав плату з інших пасажирів і став спереду Герета, уважно вдивляючись у вітрове скло, ніби його цікавила дорога. Насправді ж він набирався духу. Він бачив відображення Райанон у темному склі. Цього разу вона була не в замшевому пальті, а в макінтоші з поясом і в чобітках до колін. З першого погляду створювалося враження простоти і практичності, але, якщо придивитися, в ньому було щось спокусливе й навіть екстравагантне, неначе такі макінтоші й чобітки носять не на вулиці за дощової погоди, а тільки в приміщенні, де пахне димом дорогих сигар і чути приглушене бахкання відкорковуваних пляшок шампанського.

Коли автобус виїхав на площу й зупинився, Роджер буркнув щось Геретові й подався слідом за Райанон. Вона, здавалося, не помічала, що за нею хтось іде, або, можливо, просто не надавала цьому значення; в усякому разі, вона піднялася сходами готелю «Палас» не поспішаючи й не оглядаючись. Роджер затримався на темній стоянці для автомашин. Уже кілька днів він носив у кишені галстук, приготовлений саме на такий випадок; тепер він вийняв його й старанно пов’язав на шию. Як символ респектабельності. Працювати в автобусі при галстуці не годилося, але без нього його не пустили б у готель «Палас». Отакі магічні властивості має вісімнадцятидюймова смужка тканини. Роджер глибоко вдихнув повітря і піднявся по сходах. Старший портьє привітався з ним,— він, безперечно, знав, бо тут усі про все знали, що Роджер збирає тепер плату за проїзд в автобусі Герета,—проте примудрився вклонитися так, ніби ні сном ні духом про це не відав. Так само повівся й бармен. В цьому готелі суворо дотримувались гарного тону і великосвітських умовностей. Крім того, вони, мабуть, не виключали можливості, що Роджер — ексцентричний мільйонер. А чом би й ні? Від природи він цілком міг бути ексцентричним мільйонером, а не лише ексцентричним філологом. Роджер нашвидку проковтнув дві порції віскі, випростав плечі й вийшов з бару в хол, володіння Райанон.

Вона сиділа за своєю конторкою, оглядаючи неуважним поглядом неосяжні простори килима, цього не позначеного на карті моря, по якому, коли настане час, до неї припливе все, що їй потрібно. Роджер, чию кров підігрівало віскі, сміливо попрямував до неї.

— Вітаю,— сказав він.

Вона байдуже подивилася на нього.

— Вітаю. Чим можу бути корисною?

— У мене справа, що не стосується готелю,— промовив він.— Особиста справа.

Вираз її обличчя не змінився; його слова, здавалось, не здивували й не зацікавили її.

— Чи не могли б ви сказати мені,— провадив Роджер,— куди тут люди ходять, коли хочуть гарно провести вечір? Смачно попоїсти, випити доброго вина, можливо, послухати оркестр,— Чи треба було б йому додати: «Подивитись шоу»? Чи це вже було б явним натяком?

Вона поставилась до його слів як до звичайнісінького запитання, на яке часто доводиться відповідати.

— Ну, все залежить від того, як далеко ви могли б поїхати.

— Та будь-куди, аби встигнути за вечір з’їздити туди й назад на автомашині.— Чи не думає вона, що він їздить скрізь на велосипеді? Або відвідує тільки такі місця, де пролягає маршрут Геретового автобуса?

— Ну, найближче цілком пристойне місце на Енглсі. Там добре годують, непоганий вибір вин, є й невеликий танцювальний майданчик.

— Ви там бували?

— Бувала,— спокійно відповіла вона.

— Ви вважаєте, що це найкраще місце, скажімо, в радіусі двадцяти п’яти миль?

— Так.

— А чи не погодилися б ви поїхати туди якось увечері зі мною?

Ну от, він і сказав про головне.

Райанон подивилась на нього так, неначе вирішувала, що відповісти. Погляд її великих чорних очей пробіг по обличчю Роджера, ніби вона вперше побачила його по-справжньому. Та так воно й було, оскільки він уперше запропонував себе для огляду як щось варте уваги.

Вона розтулила губи, готуючись щось сказати, але перш ніж слова встигли злетіти з них, її увагу раптом відвернув від Роджера огрядний білявий молодик: він впевнено й швидко пройшов холом, наблизився до конторки, перехилився через неї й сказав:

— Добрий вечір, красуне!

Райанон глянула на нього з погано прихованою відразою. Роджер, який стояв збоку і бачив обидва обличчя в профіль, відчув у поведінці молодика зверхність і якесь неймовірне нахабство, що викликало в Райанон шалений внутрішній опір. Роджер відразу незлюбив цього молодика. І не тому, що обурився за перервану розмову, до того ж у таку вирішальну мить. Адже цей молодик навряд чи міг знати, що вони саме наблизились до найголовнішого. Причина полягала скоріше в тому, що все у пришельці аж лисніло якимось єлейним нахабством. Його жовтаве волосся, зачесане назад, здіймалось над лобом хвилею, а поверх вух було викладене, мов згорнуті качині крила. Голос він мав негучний, досить м’якого оксамитового тембру; такий голос добре гармоніював із зніженою й занадто крихкотілою зовнішністю. Та найнеприємнішою в нього була хода. Він ніби плив, розтинаючи плечима повітря, готовий відкинути вбік будь-яку беззахисну людину. Неважко було уявити, що він здатний задля жарту штовхнути сліпого в канаву.

Дивлячись Райанон просто у вічі, молодик нахилився до неї ще ближче і, цілком ігноруючи присутність Роджера, спитав:

— З двадцять першим усе гаразд?

— Ні, негаразд.

— Погано. А я сподівався, що на цей час усе буде залагоджено.

Райанон підвелася зі свого високого стільця і стала, випроставшись, перед ним.

— Ви не мали підстав сподіватись. Адже я вам так і сказала, коли ви спитали першого разу. На цей вечір замовлено всі номери.

— Мій батько розмовляв з містером Івенсом, і той сказав, що спробує здихатися когось із мешканців.

— Можливо, він і пробував,— рішуче відказала Райанон,— але в нього нічого не вийшло. Всі інші замовлення записано в книзі, а книгою завідую я, і якщо ви хочете прийняти гостей сьогодні ввечері, то вам доведеться зібрати їх десь-інде.

— Погано,— знову повторив молодик,— Мабуть, доведеться ще раз поговорити з містером Івенсом.

— Містер Івенс нічим не зможе вам зарадити,— сказала вона, відвертаючись.

— Ні, зарадить, ще і як,— заперечив молодик,— коли хоче, щоб і йому робили послуги. А цього хочуть усі, правда ж?

Райанон не відповіла. Молодик розкрив рота, наче збираючись ще щось додати, але вона нахилилась і вдала, ніби шукає на полиці під конторкою якусь загублену річ. Цей жест був таким прозорим натяком, що молодик зрозумів: все його нахабство тут безсиле,— і подався геть.

Райанон повільно випросталась і завмерла, втупившись перед себе невидющим поглядом. Від гніву її звичайно смагляво-рожева шкіра зробилася темно-червоною. Але на очах у Роджера, який спостерігав за нею, цей червоний колір поступово зникав — спочатку з шиї, потім з лоба. Найдовше він затримався двома яскравими плямами на щоках. Вона, здавалося, зовсім забула про Роджера, але вій відчув, що ситуація надто делікатна, й не наважився порушити плин її думок, а просто стояв і мовчав. Нарешті вона повернулась до нього й сказала:

— Не може ж готель створити приміщення з повітря!

— Аж ніяк,— погодився Роджер.

— Вій вважає, що може мати все, що йому заманеться,— додала вона з раптовою злістю,— ось у чому його біда.

— А чого саме йому треба? Оце зараз, я маю на увазі,— обережно додав Роджер.

— Сьогодні йому виповнився двадцять один рік, отож вони хочуть шикарно погуляти з цього приводу і витратити купу грошей, щоб усі в Карвенаї знали, як багато вони розтринькали. Ось чому їм кортить зібратися саме тут, у центрі, а не в якомусь іншому і зовсім не гіршому місці за кілька миль звідси. Йому й на думку не спало заздалегідь зарезервувати помер, А тепер уже пізно, усе замовлено, але він вважає, що це дрібниця.— Раптом вона розсердилася на себе за те, що стільки наговорила, і спрямувала своє роздратування на Роджера: — Ви ще хотіли про щось мене спитати?

— Але ви так мені й не відповіли,— лагідно нагадав Роджер,— чи згодні провести зі мною вечір у тому ресторані на Енглсі.

— Так, так,— сказала вона, даючи відчіпного, неначе серед сили-силенної дрібних клопотів їй забракло сили здихатися ще однієї мороки.— Я приїду.— Вона знову взялась до Свого гросбуху, рвучко перегортаючи сторінки й удаючи, ніби дуже зайнята.

— Наступного четверга?

Вона подивилася на нього з раптовою увагою.

— Звідки ви знаєте, що наступного тижня мій вихідний у четвер?

— Я помітив, коли ви їздите автобусом.

Вона стримано посміхнулася, потім враз голосно засміялась. її зуби зблиснули в м’якому світлі, що падало на неї з конторки, і Роджер раптом побачив, яка прекрасна в неї шия. Але ж у неї все було прекрасне.

— А ви, очевидно, спостережливий,—мовила вона.

— Ну, мені ж робити більше нічого, коли я на автобусі.

Вони домовилися про день зустрічі, і вона сказала йому, як подзвонити до ресторану на Енглсі.

Тепер, узявши на мушку мішень, що звалася «Райанон», Роджер вирішив не шкодувати зусиль. Він тринькатиме гроті, замилюватиме їй очі, випромінюватиме безмежну чарівність,— і все це, як ніколи досі. Хай би які незначні булл шанси на успіх, якщо пощастить досягнути майже неможливого, його чекала така фантастична нагорода, що — зовсім як в тоталізаторі на футбольному матчі — безглуздо було б не спробувати.

Він вирішив узяти напрокат машину. Переговори з цього приводу тривали довше, ніж він розраховував, і Роджер пропустив рейс о четвертій п’ятнадцять. Це означало, що Геретові, якого він навіть не попередив, довелося самому мати справу з повним автобусом галасливих школярів. З’явившись на рейс о п’ятій сорок п’ять, Роджер вибачився.

— Треба було залагодити невеличку справу.

— Я впорався,— відповів Герет.

Автобус був уже повний і готовий рушати, тому Роджер нічого більше не сказав, аж поки вони не приїхали до Лланкрвіса й пасажири не вийшли. Тоді в порожній машині Роджер заговорив знову.

— Даруйте, що пропустив рейс. Я брав напрокат машину.

— Он як? — відгукнувся Герет,— Для весілля чи для похорону?

— Збираюся провести вечір за містом. Перерва в моєму спартанському житті. Боюсь, мені доведеться пропустити завтра вечірній рейс о десятій.

— Гаразд,—сказав Герет. Він вийняв ганчірку й заходився витирати щиток приладів.

Роджер розмірковував, як би сказати Берету, що він бере напрокат машину, щоб поїхати з Райанон. Чомусь йому

хотілося побачити, як Герет зреагує на це. Але він ніяк не міг підібрати слів.

— Гадаю, я заробив право трохи розважитись,— невпевнено пробурмотів він.

Герет витер щиток і сунув ганчірку до кишені. Роджер безпорадно спостерігав за ним. Чи буває Герет веселим? Чи Є в нього особисте життя, власні потреби й бажання? Чи кохають його і чи кохає він сам? Чи він просто зникає в тумані по закінченні робочого дня?

Мабуть, він перетворюється на орла й чіпко сидить на якомусь високому бескиді, незмигно вдивляючись у піч.

— Отож я й узяв напрокат машину,— сказав Роджер,— поїду... поїду з дівчиною.

— Нехай щастить,— відгукнувся Герет. Він вимкнув в автобусі світло й зійшов по приступках.

Зоставшись сам у темному автобусі, Роджер раптом відчув спалах обурення, майже ненависті. Ну чому це Герет щоразу грюкає цими залізними дверима в нього перед носом? У нього виникла спокуса вибігти слідом за Серетом, схопити його за оті широчезні плечі й щосили трусонути його. Але ж, зрозуміло, нічого подібного він не зробив.

— До зустрічі о сьомій,— долинув до нього з темряви голос Герета.

— До зустрічі,— похмуро відповів Роджер.

Якби він навіть заговорив і примусив Герета слухати себе, якби знайшов потрібні слова, щоб висловити свою самотність, свій біль і свої бажання, Герет однаково тільки дивився б на нього очима хижого птаха. Спілкуватися з Горстом можна було лише на звичайнісінькому практичному рівні, не більше.

І тут Роджерові спало на думку: «Авжеж, саме це й робить його схожим на Джеффрі».

Глибоко замислившись, застібаючи на ходу ґудзики плаща, Роджер попрямував униз до будинку місіс Опори Джонс.

Наступного вечора настрій у нього змінився. Костюм на ньому був не повий, але старанно вичищений, обличчя — і на нього роки наклали відбиток,— старанно поголене, а взятий напрокат «форд», в якому він під’їхав до готелю «Палас», де вони з Райанон домовилися зустрітися, блищав майже як новий.

Він підвів машину до самісінького під’їзду готелю, і вона, м’яко вуркочучи, зупинилась. Чисто тобі Діамантовий Джім! Останній з великих марнотратів! Цього ранку Роджер зробив своєму банківському рахунку ще одне кровопускання, і тепер здобич лежала у нього в гаманці. Райанон пересвідчиться, що розважається в своєму колі. Сьогодні ввечері ніякого лланкрвіського скупердяйства, ніякого запаху автобусного бензину. Тут він неодмінно надолужить те, що втратив з Беверлі.

Роджер швидко збіг сходинками готелю. Райанон за конторкою не було, але він саме цього й сподівався. Вони домовилися зустрітись у барі. Він увійшов туди. Там її теж не було. Не має значення, вона ж повинна запізнитись. Мабуть, після чергування пішла нагору переодягатись і підмалюватись. Роджер замовив віскі й почав чекати. Випивши те, що йому подали, він замовив другу порцію і чекав далі. Нарешті, випивши чотири порції і прочекавши годину, він вийшов у фойє й спитав у дівчини, що сиділа за конторкою, де Райанон.

— Сьогодні ввечері її тут немає.

— Так, розумію, але вона, напевно... А коли закінчилось її чергування?

— Ви часом не містер Фернівел? — спитала дівчина й раптом окинула його уважним, допитливим поглядом.

Роджер знав, що буде далі. Він одразу зрозумів, у чім річ. В нього аж ноги підломились.

— Так,— сказав він.

— Райанон просила дещо вам переказати,— вела далі дівчина,— Вона сказала, що перепрошує, але сьогодні ввечері ніяк не може з вами зустрітися.

На якусь шалену мить Роджеру захотілося розтулити губи й сказати дівчині: «Тоді я забираю вас». Адже й вона жінка, хіба ні? І хоч вона, безперечно, негарна, але належить до того самого біологічного класу, що й Райанон, тільки Райанон стоїть на його вершині, а ця дівчина десь аж біля підніжжя.

Проте вголос він лише вигукнув:

— Он як!

Дівчина байдуже глянула на нього й знову почала писати щось у записнику. Роджер повернувся до неї спиною.

Машина чекала біля під’їзду. В ресторані на Енглсі було замовлено столик. Мабуть, щоб подолати почуття розчарування, найкраще — подивитися цьому розчаруванню просто в очі й у такий спосіб змусити його розвіятись. Роджер сів

у машину і, обережно ведучи її. лабіринтом сільських путівців добрався до центру Енглсі, де стояв ресторан. Столик ще не було зайнято. Небагатослівно вибачившись за те, що приїхав один, а не вдвох, Роджер сів і неквапливо перемолов зубами найдорожчі й найвишуканіше страви, що їх міг запропонувати ресторан. Він примусив себе зосередитись на процесі споживання страв і напоїв і не просто ковтав їх, а займався тим, що позначають неперекладним французьким словом dégustation (Дегустація (франц.)). Плоди авокадо й креветки, палтус, яловичина по-фламандськи, сир і селера — і до всього цього відповідні вина. Під кінець добрий коньяк з кавою і невелика, але пречудова сигара.

Знищуючи все це, Роджер час від часу поглядав на порожній стілець навпроти. Хтось би мав сидіти на ньому, але не Райанон. Тепер він зрозумів, що взяв не той слід. Гіркоти на душі не було. Просто все це безглуздо — безпідставна мрія, породжена грою уяви, розтривоженої здержливістю й самотністю, та ще відірваним від реальності життям. Коли він проходив голим гірським схилом або самотньо сидів у квартирці, що її місіс Опора Джонс здавала відпускникам, будь-яке сексуальне життя,— як усяке інше,— здавалось йому далеким і недосяжним. Але ось тут, на рівній землі, коли навколо вечеряли люди, схожі на будівельних підрядчиків і оптових торговців рибою, двічі по два давало чотири. Райанон! З таким самим успіхом вій міг забажати, щоб воскресла Клеопатра.

З баластом їжі й питва в шлунку він перевальцем вийшов з ресторану, сів у машину й спокійно поїхав до Лланкрвіса. Герет, очевидно, щойно повернувся з десятигодинного рейсу. Під’їхавши до будиночка місіс Опори Джонс і вимкнувши мотор, Роджер раптом згадав, як Герет рівним і байдужим топом сказав йому тоді: «Нехай щастить».

Нехай же щастить і тобі, Перете. Посунься, я зараз приєднаюся до тебе на отому відкритому всім вітрам пасмі горбів. Я теж буду орлом, як і ти, і житиму на купі паліччя, і забуду, що колись був людиною.

Забуду, забуду, забуду.

Наступного ранку, йдучи о восьмій годині схилом угору на роботу, Роджер побився сам із собою об заклад, що Герет навіть не спитає, як він провів учорашній вечір. Він поста-

вив уявні десять тисяч фунтів на те, що Герет взагалі нічого не скаже з цього приводу. І, звичайно, виграв. Це якоюсь мірою прислужилося до того, що він відчув себе впевненіше. Небалакучість горбаня, його чудесна послідовність, з якою він відмовився підтримувати будь-які стосунки поза сферою автобуса й пов’язаних з цим турбот, були зручними, заспокоювали.

Вони прогуркотіли вниз о восьмій п’ятнадцять, потім о десятій тридцять нагору, а тоді Роджер вибачився й сказав, що зустрінеться з Геретом у місті. Йому треба повернути взяту напрокат машину. Герет кивнув головою. Навіть тепер він не виявив ніякої цікавості щодо того, як Роджер скористався своїм дозвіллям.

Вночі пройшов дощ, повітря було свіже й прохолодне, неначе очищене цим лагідним дощем. Сонце холодно світило над заспокоєним морем. Вже майже настала зима. Приморозків ще не було, але Роджер відчував у повітрі їхнє наближення.

Взята напрокат дорога машина була такою ж свіжою й блискучою, як і весь світ того ранку. ї водночас вона здавалася жалюгідною й непотрібною, як наречена, покинута женихом біля вівтаря. Не даючи собі часу на роздуми, Роджер сів у машину й завів мотор. Потім відпустив гальма, і вона легко покотила вперед і вниз. Спочатку він їхав на третій швидкості, а коли дорога стала крутішою, перейшов на другу. Як же добре він знав цю дорогу — довіку її пам’ятатиме! Кожний її поворот, кожний вигин. Він вивчив її крізь підметки своїх черевиків, крокуючи вперед і назад по автобусу.

Свіже вранішнє повітря так і спокушало Роджера опустити скло. Вій зняв з керма праву руку й почав крутити ручку, одночасно повертаючи машину праворуч між високих кам’яних мурів. Отут воно й сталося. Передок машини провалився вниз і перехнябився, кермо шалено крутнулось і мало не випорснуло з лівої руки Роджера.; Машина застрибала, наче моторний човен на високій хвилі, відкидаючи Роджера ліворуч, на місце пасажира. Відсмикнувши руку від ручки, якого опускав скло, Роджер блискавично вхопився за кермо обома руками, але навіть за ці пів секунди машину ще більше повело вбік. Немов крізь туман, він на мить побачив, як попереду, підскакуючи, котиться вниз автомобільне колесо, потім машина люто вдарилась передком у придорожній мур. Крило геть зім’ялося. Заскреготів метал, тручись об бруківку. Роджера кілька разів кинуло з боку в бік. Камінь, що стирчав з муру, всунувся прямісінько у ліве вікно, засипавши місце для пасажира битим триплексом. Після цього машина зупинилась.

Роджер, якого бив дрож, виліз із неї. В голові була лише одна думка: жаль, що в нього немає при собі фляжки з коньяком. Обійшовши машину спереду, він зразу ж побачив, що пошкодження не дуже значні. Але ремонт влетить у добру суму. Ліва частина передка являла собою суцільне місиво. Фару з того боку доведеться поставити нову, зім’яте крило треба буде вирівняти, зарихтувати кілька глибоких подряпин і прим’ятин на дверцятах. Розбите скло легко замінити, але велика дірка із зубчастими краями й усі оті скалки, схожі на прикраси з напівкоштовного каміння для оздоблення суконь і розкидані скрізь, створювали жахливу картину. Він глянув уперед. Колесо, підстрибуючи, все ще котилося вниз. Коли він упіймав його поглядом, воно саме вискочило на вузький тротуар перед будинками. Аварія сталася біля околиці іншого селища, трохи нижче Лланкрвіса. Роджеру не хотілося й думати, що з ним було б, якби колесо злетіло тоді, коли він ще їхав Лланкрвісом.

Поки він так стояв і дивився, колесо котилося тротуаром попід низькою стіною, за якою тулилися крихітні палісадники. Потім воно, очевидно, наскочило на якусь перешкоду — можливо, на камінець чи покинуту дитячу іграшку, бо високо підстрибнуло, змінило напрямок руху і з швидкістю, мабуть, миль сорок на годину помчало прямісінько до універсальної крамниці й пошти.

Роджер хотів крикнути, замахати руками, але все сталося так блискавично, що він не встиг нічого зробити. До дверей крамниці вело дві сходинки. Колесо вискочило на них. Знизу до половини двері були дерев’яні, а вище — скляні. Сходинки трохи затримали рух колеса, і воно вдарилось у дерев’яну частину дверей. То було щастя помер один. Щастя номер два полягало в тому, що в дверях ніхто не стояв, не виходив і не входив. На мить Роджер уявив, як колесо з розгону вбиває дитину або пенсіонера, що ледве тримається на ногах від старості, і йому стало моторошно. Але одразу зрозумів, що такого не станеться. Колесо вдарилося у дерев’яну частішу дверей і відскочило назад, скло вгорі від удару розлетілось на друзки й посипалося на сходинки. Після цього колесо спокійно вдяглося у водостічній канаві, невинно відбиваючи небо в блискучому металі ковпака.

Роджер на неслухняних ногах помчав униз. Він біг сільською вулицею, а двері обабіч відчинялись, і з них визирали жінки, запнуті хусточками. Він не затримувався, щоб дивитися, що написано на їхніх обличчях, але відчував, що на нього поглядають несхвально. Наблизившись до універсальної крамниці й пошти, Роджер почув звідти жіночі голоси, які кричали щось по-валлійському. Він вирішив, що там повно жінок, які прийшли за покупками, та коли вибіг на сходинки й, відсапуючись, увійшов до крамниці, то побачив, Що їх лише дві. Обидві пронизливо репетували й метушилися по крамниці, мов наполохані кури. Поштмейстер, підстаркуватий, схожий на гнома чоловік з великою блискучою лисиною, до якої було старанно приліплено кілька довгих пасем волосся, стояв у тій частині приміщення, що правила за пошту, й розпачливо дивився крізь дротяну сітку. Він був надто старий, щоб одночасно торгувати ще й у крамниці, і йому допомагала дочка, але вранці вона на годину-другу поїхала до Карвеная.

Побачивши Роджера, жінки відразу ж перейшли на англійську мову й заходились багатослівно доводити йому, що котити з гори автомобільні колеса там, де вони можуть наскочити. на людину, вкрай небезпечно. А огрядніша й блідніша з них додала, що в неї аж серце зайшлося і що вона цього так не залишить.

У відповідь Роджер пояснив, що колесо відскочило, коли він їхав машиною вниз, що сталося це не з його волі і що він не міг цього передбачити. Йому довелося повторити це тричі, поки його пояснення, як сталася пригода, дійшло до свідомості присутніх.

Потім почалося тривале цмокання язиками. Менш огрядна жінка взяла з прилавка торбину з цибулею й сказала, що мусить іти додому, але з місця не зрушила. Тим часом до крамниці зайшло ще дві жінки, за ними старий і дитина.

Поштмейстер відімкнув дверцята конторки і перейшов у крамницю. Наблизившись до дверей, він оглянув їх і оголосив, що розбито не тільки скло, а й дерев’яна панель дала тріщину.

— Хтось же повинен за це заплатити?

— Я заплачу.

— Треба ставити нові двері, нові знизу й доверху.

— Я заплачу.

— Я був у задній половині, діставав марки. Місіс Джонс потрібно було марок на два шилінги шість пенсів, а вони в мене там. Що сталося, я не бачив. Це відлетіло колесо від вашої машини?

— Так, колесо. А за двері я заплачу.

— Потрібні нові двері. Дерево добряче побито.

— Ставте які завгодно двері. Я заплачу. Зараз напишу вам своє прізвище й адресу.

— Якби місіс Джонс не захотіла купити марок, я на власні очі побачив би, що саме трапилось, і тоді зміг би дати свої...

— Та байдуже. Сподіваюсь, ці дві дами не відмовляться назвати мені свої прізвища,— можливо, потрібні будуть свідки. Страхова компанія зобов’язана...

— Так,— сказав поштмейстер,— ці двері тепер нікуди не годяться. Хіба тільки на дрова.— Він нахилився, щоб оглянути двері, його лисина блідо заблищала в осінньому світлі, що падало знадвору.— Замок, мабуть, ще можна буде використати. По-моєму, він цілий. Його мені знімуть і...

— Це не має значення. Просто поставте нові двері, а я заплачу.

Спокій нарешті було відновлено. Обидві жінки висловили готовність ще раз детально розповісти про пригоду, хоч уже й так встигли зробити це кілька разів. (Аудиторія на цей час поповнилась жінкою з дитиною на руках і молодиком у заляпаному кров’ю фартусі, певно, помічником м’ясника). Роджер попросив жінок назвати свої імена. Одну звали місіс Арвел Джонс, другу — місіс Йоло Джонс. Обидві жили на тій самій вулиці.

Потім Роджер повернувся туди, де, перехнябившись, самотньо стояла його машина — її гола вісь лежала на гудроні дороги, наче виставлена для огляду кістка після відкритого перелому. Він приніс колесо. Якщо колесо знову поставити на місце, зім’яте крило не заважатиме йому крутитись. Попошукавши домкрат, Роджер нарешті знайшов його під заднім сидінням. Там же лежала й сумка з іншим інструментом. Повільно, тремтячими руками, він поставив домкрат там, де, на його думку, той повинен був стояти, і заходився працювати ручкою, аж поки машина майже не вирівнялась. Після цього він спробував припасувати колесо на місце. На щастя, різьбу на болтах не було зірвано. І все ж, хоч як він старався, як мучився, колесо на місце не ставало. Щось було не так. Мабуть, машину піднято не досить високо. Роджер ліг на спину й почав вивчати, як талі усе влаштовано. І нічого не зрозумів. Та й хто з філологів розібрався б краще за нього? Хоч би той же Брайант, чи була б тут з нього якась користь?

Довге протяжне завивання сповістило Роджера про те, що на гору піднімається важка автомашина. Ось вона сіпнулася й зупинилась, хоч хурчати й не перестала, бо мотор продовжував працювати. Роджер глянув угору. Нова неприємність? Нібито ні. З кабіни ваговоза,, навантаженого металевим брухтом, співчутливо позираючи на Роджера, вилазили Айво і Гіто.

— Вскочили в халепу, га? — нахиляючись, щоб подивитись, спитав Айво, і вовняна кулька на його тапочці затанцювала.— Прокол?

— Та ні, колесо зіскочило.

— Колесо зіскочило? — Айво й Гіто перезирнулися.— Це ваша власна машина?

— Взяв напрокат,— відповів Роджер. Він сів і раптом відчув страшенну втому.

— Машина, яку дають напрокат, повинна бути в кращому стані,— зауважив Айво.

— Домкрат не так поставлено,— втрутився Гіто, зазирнувши через Роджерове плече.

— Авжеж, не так. Домкрат не на місці, голубе. Ось як треба.— Розумні руки Айво з чорними смужками під нігтями швидко пірнули кудись поміж упертих деталей, які берегли свої таємниці, трохи опустили домкрат, пересунули його на кілька дюймів і знову підкрутили вгору. Цього разу вісь піднялася набагато вище.— Ну от, давайте ваше колесо.— Кілька вправних рухів, і Айво за мить зробив те, з чим Роджер, мабуть, не впорався б і за годину.

— Дякую,— щиро мовив Роджер.

Тим часом Гіто обмацував машину поглядом.

— Пошкоджень чимало,— хрипко прогув він,— Компанія, яка дала вам машину напрокат, захоче знати, що з нею трапилося.

— Я розповім їм геть усе й з усіма подробицями,— коротко відказав Роджер.

— Ці теперішні автомобілі всі однакові. Даремно вони відмовилися від риб’ячого клею,— докинув Айво.

— Просто відлетіло, та й годі? Несподівано? — допитувався далі Гіто.

— Якось я помітив, що з ним щось не те, я зупинився б,— відповів Роджер. Він відчув, що йому треба випити, перш ніж він піде з поясненнями до компанії, В якої він узяв напрокат машину.

— А де ви залишили її на ніч? — спитав раптом Айво.

— Там, де мешкаю. Біля будинку місіс Опори Джонс.

— М-м,— промимрив Айво й глянув на Гіто.

— Цілком можливо,— сказав той.

— Що цілком можливо? — сердито спитав Роджер. Він вмерз, настрій у нього був дражливий.

Айво зняв свою вовняну шапочку. Волосся в нього — Роджер не пам’ятав, чи бачив його раніше,— було рудувате й коротко підстрижене. Вій замислено погладжував його рукою.

— Чи є у вас які-небудь здогади про те, хто міг облити ваші двері фарбою? — спитав він у Роджера.

— Ні, немає... Просто якийсь хуліган, що...

— Ну, той, хто може заляпати двері фарбою,— повільно проказав Айво,— так само легко може послабити й кілька гайок на колесі.

Роджер напружився.

— Але це неймовірно! Чи не хочете ви сказати, що хтось намагався вбити мене?

— Аж ніяк,— відповів Айво.—Вас же не вбито, га? Але схоже, що ви ще матимете силу-силенну мороки. Адже ви повинні повернути машину, вам доведеться пояснювати, чому вона...

— Так, так, розумію. Мене цікавить таке: невже ви гадаєте, що хтось намагається зробити...— Роджер умовк. Він ніяк не міг точно назвати те, що хтось намагався йому зробити.

— Зробити так, щоб ви втекли з Лланкрвіса? — допоміг йому Айво. Голос його звучав рівно, але в очах чаїлася тривога.

— Слухати смішно,— промовив Роджер. Він сів у машину й завів мотор. Працював той цілком нормально. Його, очевидно, не пошкодило.

Бачачи, що Айво не зводить з нього погляду, Роджер опустив скло й запитав:

— То ви гадаєте, я тут комусь не подобаюсь? — Він намагався говорити безтурботно, але в голосі його виразно вчувалася тривога.

— Таке цілком може бути,— сказав Айво. Він знову надів свою вовняну шапочку й поліз у кабіну ваговоза. Гіто вже сидів за кермом. Навантажена машина, огорнувшись хмарою диму, повільно поповзла вгору.

Роджер теж рушив своєю дорогою. Набираючи швидкість, він подумав, що не перевірив інші колеса. І що скоріше він здихається цієї машини, то краще. Але спершу треба винити.

Решта дня перетворилася на суцільний кошмар. Розмова в компанії по прокату автомобілів, як і передбачав Роджер, була неймовірно важкою. Завідуючий, схожий на маленького лютого тер’єра, без кінця питав про одне й те саме, а потім ув’язнив у конторі й змусив заповнювати безліч бланків. Саме в той час, коли Роджер сидів там, старанно відповідаючи на запитання, зазначені в брудно віддрукованих формах, у нього настала запізніла нервова реакція, і його почало тіпати. Відчуваючи млість, він кілька разів змушений був зупинятись, а коли знову брався писати, то рука в нього так тремтіла, що написане навряд чи можна було розібрати. Йому невимовно хотілося піти до Маріо й випити чогось міцного, щоб збадьоритися, але маленький тер’єр-завідуючий сидів, паче на варті, в кімнаті, через яку треба було пройти, і раз у раз відчиняв двері, щоб подивитися, чи Роджер не втік, спустившись по ринві. Нарешті, мокрий від поту, непевною ходою Роджер добрався до пивної Маріо. Вона мала ось-ось зачинитися, і тому часу в нього вистачило лише на те, щоб випити й квапливо проковтнути припізнілий ленч.

Роджер незабаром перестав тремтіти, але до кінця дня відчував важкість у тілі й утому. Шкіряна сумка страшенно відтягувала плече, ноги боліли від кожного кроку по тряскій підлозі автобуса. Він бажав тільки одного — щоб швидше закінчився робочий день, і бажання це було таке непереборне, що нічого іншого для нього просто не існувало. Він навіть забув про приниження, якого зазнав напередодні ввечері, забув про те, що хтось, можливо, хоче вижити його з Лланкрвіса. Зараз для нього важило лише одне — якнайшвидше добратися до ліжка й заснути.

Перед тим як вони рутили семигодинним рейсом у місто, до автобуса ввійшла Райанон. Роджер навіть не спробував спитати її, чому вона не дотримала обіцянки. Усе довкола він сприймав зараз крізь хмару втоми, тож зараз вона була для нього тільки ще однією пасажиркою. Він ішов по автобусу й збирав плату за проїзд, а коли наблизився до Райанон, то просто зупинився й простягнув руку, наче робот. Опускаючи шилінг йому в долото, вона швидко й запитально глянула на нього. Виснажений до краю, вій, проте, мляво всміхнувся їй, показуючи, що, зрештою, не сердиться, а тоді повернувся на своє місце біля Герета.

Коли вони прибули в Карвенай, там лопотів дощ і стояла густа темрява. Пасажири почали виходити. Роджер понуро сидів на своєму місці спереду, втупившись очима у вітрове

скло. Вік не обернувся, щоб пошукати очима Райанон, хоч, звичайно, не міг не бачити її позад себе у вітровому склі. Вона почекала, поки всі вийшли, і зупинилася біля нього. Герет, мабуть, інстинктивно відчув, що треба залишити їх самих, і вийшов з автобуса слідом за пасажирами. Роджер бачив, як він, не озираючись, рушив через площу до своєї пивної.

Райанон зразу ж перейшла до діла:

— Пробачте, що мене не було вчора ввечері.

Роджер повільно підвівся й глянув їй в обличчя.

— Пусте.

Вона стенула плечима.

— Я не знала, що робити,— сказала вона.— Розумієте, я багато думала після того, як ви запросили мене в готелі. І вирішила, що краще буде, коли я не прийду.

— Краще для вас чи для мене?

— Для нас обох. Я певна, для вас це так, знічев’я, а я не хотіла, щоб ви почали на щось розраховувати.

Роджер розтулив був рота, але вчасно похопився. Навіщо заперечувати? Він чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі, її відвертість робила їй честь.

— Жахливо, коли доводиться розчаровувати людей,— сказала вона,— Але постарайтеся зрозуміти мене.

— О, я добре вас розумію,— відповів він.— Тільки не зовсім ясно одне: як ви про все здогадалися. Адже я міг мати й не дуже честолюбні плани: всього-на-всього поїхати з вами повечеряти — не більше.

— Але ж вони у вас були, адже так? — лагідно спитала вона.

— Що саме?

— Дуже честолюбні плани.

— Ні, Райанон, не плани,— мовив він.— Лише мрії.

Вона кивнула.

— От саме тому мені й не треба було приходити. Розвійте мрії, щоб вони не перетворилися на плани.

Вона подарувала йому скупу посмішку, в якій прозирнула щира доброзичливість, а тоді квапливо вийшла з автобуса й розтанула в темряві.

Роджеру згадався взятий напрокат блискучий «форд», що перехнябився на один бік, колесо, що мчало з гори, лиса голова поштмейстера з віялом довгих пасем приліпленого до лисини волосся, і він раптом зареготав. Він реготав доти, поки в нього не заболіло під грудьми — майже так само гостро, як і того першого вечора, коли його вдарив Герет. На цю згадку він розреготався знову і тут усвідомив, що втома, нервове потрясіння і збурені почуття довели мого мало не до істерики. Від цієї думки він одразу ж перестав реготати. Повільно, з гідністю, тримаючись дуже рівно, він спустився автобусними приступками й подався до пивної Маріо.

Наступного ранку Лланкрвіс прокинувся під зливою. Важкі струмені води безперервно лилися з безмежної пелени важких хмар, які, здавалося, розляглися просто на темних шиферних дахах будинків.

Роджера це не засмутило. Йому навіть подобалося їздити за дощової погоди автобусом: там було напрочуд затишно, горіло світло, всі гомоніли й співчували одне одному, що довелося стояти й чекати під дощем. Погана погода перетворювала автобус на своєрідне пристановище, надаючи йому того теплого затишку, що був знайомий Роджеру ще з пертого дощового осіннього вечора. Мугикаючи щось під ніс, він умився, поголився, вдягнувся й поснідав. Сон розвіяв утому. Зазнавши напередодні неприємних переживань, Роджер весело сподівався, що сьогоднішній день виявиться нормальним і не завдасть йому ніяких прикростей.

Гараж Герета стояв у верхній частині селища. Роджер, піддавши ходу і глибоко вдихаючи туман, рушив угору. На ньому була нова кепка. Вирішивши, що тут не такий клімат, щоб ходити простоволосим, він купив собі велику твідову кепку, старанно вибравши таку, яка не була б надто схожа ні на дешеві кепки, що їх носять вівчарі-фермери (це було б простим наслідуванням), ні на кепочки спортсменів (це було б піжонством). Нова кепка йому подобалась. Він кілька разів милувався нею, дивлячись у дзеркало на самоті в своєму житлі, яке місіс Опора Джонс здавала відпускникам. Проте через якусь сором’язливість, через невиразне відчуття, що місцеві жителі весь час придивляються до нього і оцінюють його, він ніяк не міг набратися духу з’явитися перед ними у цій кепці. Та сьогодні справжня злива, а тому можна, не вагаючись, надіти на голову що завгодно. Роджер міг би пройтися вулицею, обмотавши голову скатертиною, і не здався б нікому диваком.

Дощ без угаву тарабанив тю рифленому залізу Геретового гаража, коли туди підійшов Роджер. Герет розчинив двері навстіж, підперши їх, і сидів уже в автобусі, намагаючись завести мотор, який лише гучно й скаржно кашляв. Таке відбувалося щоразу на початку робочого дня: мотор був норовливий, як верблюд. Роджер почекав надворі, тримаючись далі від вихлопних газів, поки Герет терпляче морочився з мотором, нарешті він запрацював, і великий жовтий довгастий паралелепіпед автобуса заднім ходом повільно виповз під зливу. Тоді Роджер зачинив двері гаража і приєднався до Герета. Той кивнув, вітаючись, і обережно, в кілька прийомів, подаючи автобус вперед і назад, розвернув його. Після цього вони почали чекати пасажирів — мотор весело вуркотів, склоочисник утворював на вітровому склі велику, схожу на віяло прозору латку. Повелося так, що кілька перших пасажирів, чиї будинки були ближче до гаража, сідали тут. Але зараз ніхто не з’являвся. Роджер зняв кепку й плащ, струсив їх, ставши у дверях, і повісив на спинку сидіння. Потім узяв з багажної сітки свою шкіряну сумку. Тепер він був готовий до роботи, але поки що ніякої роботи не було.

— Час рушати,— мовив Герет.

Він увімкнув передачу, і вони рушили вниз, до перехрестя. Тут у них була друга зупинка, і звичайно чоловік десять-дванадцять вже чекало автобуса. Та сьогодні на вимитій дощем дорозі ніхто не чекав. На мить Роджер подумав, чи вони з Геретом не припустились, бува, дурної помилки і чи сьогодні не неділя. Але ні, була п’ятниця і люди мали б їхати до Карвеная на роботу. Може, сьогодні якесь велике свято абощо?

Він но бачив Геретового обличчя. Горбань бовванів непорушною брилою на своєму звичайному місці спереду, плечі його шкіряної куртки поцяткували краплі дощу, великі долоні лежали на кермі — в них не відчувалось ні нетерпіння, ні роздратування. Автобус рушив далі. На наступній зупинці теж не було нікого. А ще на наступній в автобус сіла стара бабуся.

— Спізнилася на автобус,— пояснила вона Роджерові, простягаючи мокрі монети.

— Як це? — спитав він, нахиляючись до неї, щоб краще чути.— Оце ж і є автобус.

— Та я спізнилася на той, інший, — пояснила вона дражливим тоном, сердячись на Роджера за те, що він, на її думку, ніби не знає, що відбувається, і їй це набридло.— На який усі сіли. Я вже йшла вулицею, та підбігти не встигла. Лікар казав мені не поспішати. До того ж я гадала, що пішла на автобус тоді, коли треба.

— Ви й справді вийшли вчасно,— відповів Роджер,— І прийшли саме тоді, коли ми під’їхали.

Він хотів детальніше розпитати цю стару, кілька жалюгідних монеток якої тільки й подзенькувало в шкіряній сумці, що ніби зіщулилась і незручно теліпалась у нього на боці, але Герет раптом повів машину швидше з гори униз, тримаючись середини покрученої, мокрої від дощу дороги. Він кидав автобус на поворотах з неймовірною швидкістю. Обличчя старої скривилося від переляку; Роджерові довелося сісти й міцно схопитись руками за спинку попереду.

— Що він робить? — простогнала стара, яка сиділа но той бік проходу.— Ми ж розіб’ємось.

— Ніколи в житті,— бадьоро відповів Роджер, проте сам аж ніяк не був певен цього. Мокрі кам’яні мури, похитуючись, летіли на них, вівці, що паслися на схилах обіч дороги, підстрибували й кидались навтіки. Його раптом аж занудило. Певно, він ще не зовсім оговтався від учорашньої аварії, коли в нього зіскочило колесо. Роджер відчув, як його тіло скулюється, відчув усю його тендітність: воно боялося болю.

Дорога пішла рівніше, і ось, дякувати богові, вони вже покотили рівним полем, наближаючись до повороту на шосе. Герет до кінця витиснув газ, переключив швидкість і різко натиснув на гальма. Відпустив, знову натиснув, ще раз відпустив і іде раз натиснув. І напружено вдивлявся вперед, ніби щось там привертало його увагу. Роджер витягнув шию, щоб і собі подивитись, що там таке. Крізь пелену дощу він побачив інший автобус. Той був за якусь сотню ярдів попереду й саме виїжджав на шосе, коли вони наблизилися до роздоріжжя. Автобус був такий самий, як і в Герета, тільки пофарбований у темно-червоний, майже бурий колір — колір печінки на прилавку у різника.

Герет пригальмував, мигцем поглянув праворуч та ліворуч і, не зупиняючись, кинув свою машину за білу лінію. Він явно пустився в погоню за автобусом кольору печінки. Люто витискаючи всю можливу швидкість, він поступово наздогнав його, і тепер обидві машини мчали впритул одна за одною. Шофер попереднього автобуса й знаку не подав, що помітив переслідувача. Далі зупинок більше не було, бо тепер вони йшли маршрутом, який обслуговували автобуси компанії «Дженерал», тож обидві машини, не зменшуючи швидкості, мчали вперед і з гуркотом влетіли в Карвенай так, ніби бурий автобус тягнув за собою на буксирі жовтий.

Вони виїхали на площу, розвернулись і зупинились. І тут Герета вперше зрадила витримка.

— Клятий покидьок,— вимовив він,— Зайняв моє місце!

Бурий автобус і справді став біля самісінької статуї сера Невідомо-Як-Його, на тому місці, яке ніхто не займав, за звичаєм залишаючи його Берету. Роджер цілком поділяв Берегове обурення. Виходило так, ніби хтось спокійно оголосив: Берета вигнано звідси, його взагалі вже не існує.

— Але ми ще подивимось,— сказав Роджер. Він відчинив двері й ступив убік, даючи вийти старій, яка боязко спустилася приступками.

— Лікар казав мені не поспішати,— ущипливо кинула вона на прощання. Бо явно вважала, що, ведучи автобус швидше ніж звичайно, Берет у такий спосіб змусив її знехтувати поради лікаря.

Дивлячись у вікно, Роджер побачив, що з автобуса бурого кольору вийшли майже всі пасажири і що всі вони — жителі Лланкрвіса. В нього на очах, застібаючи на ходу плащ, площу швидко перебіг містер Кледвін Джонс, слідом за ним пройшов Ділвін, залицяльник Райанон. Берет тим часом підвівся із свого місця і вийшов з автобуса. Роджер поквапився за ним.

Дощ тут сіяв дрібний, майже такий, як мжичка на морі. Бурий автобус займав місце, де звичайно стояв автобус Герета, і з нього виходили останні пасажири. Ніяких написів, з яких можна було б дізнатися, якій компанії він належить чи з якого вій міста, на ньому не було. А на табличці, де мала значитись кінцева зупинка, стояло лише одне слово: «Карвенай», та ще у вітровому склі виднів шмат картону з виведеними яскравою кольоровою крейдою літерами: «Позарейсовий».

— Позарейс...— почав був Герет і вмовк.

Роджер глянув на його обличчя — на глибокі зморшки й темні западини очей.

Одна з їхніх постійних пасажирок, весела гладуха,— її імені Роджер не знав, знав тільки прізвище, все _те саме неминуче «Джонс», вийшла з бурого автобуса й, побачивши Берета, здивовано обернулася до нього.

— Ти тут, Герете?

— А чого б мені тут не бути? — спитав Берет, точніше не спитав, а прохрипів.

— Той хлопець сказав... Та, може, я його не так зрозуміла,— знітившись, вона не закінчила фрази.— Вій сказав, що це позарейсовий, отож і проїзд безплатний

— Безплатний? — спитав Роджер. Від відчув, як закалатало у нього серце.

— Грошей з нас не взяли,— пояснила жінка. І, почервонівши, швидко відійшла. Проте розмова з нею на якусь хвилину затримала Герета й Роджера, а за цей час з бурого автобуса вийшли останні пасажири: жінка й двоє дітлахів. Водій нахилився й з грюкотом зачинив двері.

— Гей, ти, ану почекай! — крикнув Герет, та так, що його голос луною прокотився по всій площі. Але водій, не звернувши на нього уваги, ввімкнув швидкість, і порожній автобус покотив геть.

Розлючений Герет спробував ухопитись за ручку дверей, коли автобус проїжджав повз них, проте ця ручка ховалась У заглибині, а гладенький, вкритий емалевою фарбою бік автобуса був мокрий. Геретова рука безпорадно ковзнула повз дверну ручку, і автобус поїхав собі далі. Але Роджер встиг роздивитись обличчя водія. Воно було одутле, з коротким, схожим на ґудзик носом і темними, невиразними очима. Такі обличчя роблять діти в мами на кухні — незграбними пальчиками старанно виліплюють їх з блідого тіста і вставляють смородинки замість очей.

Бурий автобус зник, дощ пішов рясніше, і заробили вони за цей рейс униз лише те, що заплатила за проїзд бабуся. Великий коричневий автобус фірми «Дженерал», повний службовців, які їхали в Бангор або Лландадон, насмішкувато чмихнув коло них хмаркою вихлопних газів і рушив у дорогу. Герет сказав:

— Ходімо поп’ємо чаю.

Компанія по прокату автомобілів запитала Роджера, чи може вій назвати свідків аварії, що спіткала його, коли він їхав у їхній машині. Йшлося не про те, щоб передати справу до суду, оскільки ніхто не учиняв проти Роджера позову, а про те, щоб дати необхідні пояснення страховій компанії, яка, певна річ, спробує відкрутитись від сплати страховки, якщо доведе, ніби Роджер їхав необережно. На жаль, ніхто, по суті, не бачив, як усе сталося, проте, коли дві жінки, які були в крамниці, письмово засвідчать, що бачили, як колесо вдарилось у двері ярдів за шістдесят-сімдесят нижче того місця, де зупинилася машина, цього буде досить, щоб довести: колесо зіскочило само по собі. А той факт, що колесо вдалося поставити назад і пригнати машину в гараж своїм ходом, доводив: вісь не було пошкоджено, отже, колесо, певно, зіскочило тому, що не було як слід закручено гайки. Оце й усе, що їм потрібно для залагодження справи з страховою компанією. Роджер назвав свідків: місіс Арвел Джонс і місіс Йоло Джонс, і компанія по прокату автомобілів взялася написати їм, додавши надрукований на машинці Роджерів звіт про подію і попросивши їх підписати його, якщо написане відповідає тому, що вони пам’ятають про нещасний випадок,— в такому разі не буде потреби турбувати їх ще.

Минуло близько двох тижнів. Кожний день приносив свої клопоти, і поступово Роджер майже забув про випадок з колесом, вій згадувався йому тепер лише коли-не-коли. Бурий автобус постійно робив на них наскоки. Він не з’являвся під час кожного рейсу, але вони ніколи не знали, коли він опиниться на їхньому маршруті. Він виникав невідомо звідки: іноді під час рейсу до міста, іноді коли вони поверталися до селища, випереджаючи їх на дві-три хвилини,— й завжди з табличкою на видному місці: «Позарейсовий». Інколи в ньому їхав кондуктор, схожий на тхора молодик з гострим обличчям і в блискучому форменому кашкеті. Але здебільшого водій із тістоподібним обличчям бував сам. Проте плати за проїзд вони ніколи не брали. Кондуктор, коли він їхав, просто сидів серед пасажирів і відповідав на їхні запитання. Якщо його питали, хто здійснює позарейсове обслуговування, незмінно відповідав: «Транспортна рада», Іноді пасажирів не задовольняла така відповідь, і вони питали, яку це транспортну раду він має на увазі, тоді він хитро посміхався під своїм форменим кашкетом і відказував: «Обслуговування, що його ви досі мали, скасовується, розумієте? Транспортна рада просто дбає про те, щоб люди не залишилися без автобуса. Це й є позарейсове обслуговування».

Про все це Роджер дізнався з розмов у селищі й трохи ніякових зізнань людей, які хоч і прихильно ставились до Герета, але їздити воліли безплатно на «позарейсовому», коли така нагода траплялась. Кілька разів він пробував обговорити нову ситуацію з Геретом, але розмова завжди виходила однобічною: Герет люто дивився кудись у простір, наче голодний шуліка, й мовчав. Виручка їхня дедалі зменшувалась, а по рахунках за пальне й запасні частини треба було платити як і раніше.

Аж ось одного дня Роджер одержав листа від компанії по прокату автомобілів. Ні місіс Арвел Джонс, ні місіс Йоло Джонс не підписали посланих їм паперів. Вони просто не відповіли на листи. Компанія просила Роджера відвідати цих дам і з’ясувати, чому вони так повелися. Оскільки не виключена можливість його провини, загрозливо зазначалось у листі, компанія дуже сподівається, що він зробить не якомога швидше.

Роджер зайшов до обох жінок того ж самого дня. Коли автобус о десятій тридцять повертався нагору, Роджер попросив Герета трохи затриматись і постукав до місіс Арвел Джонс. Не діставши відповіді, кинувся до будинку місіс Йоло Джонс, а Герет тим часом чекав його в автобусі, не вимикаючи мотора, що стиха муркотів, працюючи. У місіс Йоло Джонс був не тільки електричний дзвінок, а й молоточок на дверях. Роджер натиснув на кнопку дзвінка і одночасно постукав у двері молоточком, показуючи, що поспішає. Але піхто не озивався. Спробу побачити котрусь із жінок він повторив о четвертій годині, коли вони знову повертались до Лланкрвіса, потім о п’ятій, коли їхали до міста, та обидва рази ніхто йому не відповів. Після цього вій більше не просив Герета зупиняти автобус. Дочекавшись, коли вони повернулися нагору рейсом о п’ятій сорок п’ять, він спустився з Лланкрвіса в селище, де жили обидві дами. Оскільки від шостої години десять хвилин, коли вони приїжджали нагору, до сьомої години, коли вони знову їхали вниз, він бував вільний, то звичайно ішов до місіс Опори Джонс і готував собі щось повечеряти. Та цього разу він використав вільну часину на те, щоб спуститись до місіс Арвел Джонс і місіс Йоло Джонс. В кишені у нього лежала копія віддрукованого на машинці тексту їхніх свідчень — він сподівався, що обидві жінки підпишуть їх нарешті і що справу буде в такий спосіб залагоджено. Але йому знову не пощастило. Коли він підійшов до будинку місіс Арвел Джонс, то почув, що там зібралась велика родина: дзвенів посуд, линули звуки чи телевізора, чи радіо. Проте до дверей довго ніхто не підходив, нарешті їх трохи, на кілька дюймів, прочинив маленький хлопчик з ясними злими очима й сказав: «Дома нікого немає». Роджер намірився спитати, що саме він має на увазі, кажучи так, та хлопчик рвучко зачинив двері. Роджер знову постукав, але ніхто більше до дверей не підходив. Цікаво знати, чи має він право відчинити двері, ввійти в дім без подальших церемоній і спитати місіс Арвел Джонс? Він узявся за ручку й спробував відчинити двері. їх було замкнуто. Роджер не знав, що робити далі. Можливо, хлопчик хотів сказати, що батьків ще немає, а є тільки діти. Він справив на Роджера враження хитрої, нечесної, досить злої дитини. Але, мабуть, йому було наказано так відповідати на той випадок, якщо у відсутність батьків завітає якийсь сусід, торговець або збирач пожертвувань. Подібне припущення не дуже перекопувало, але Роджер не міг з певністю й відкинути його. Зітхнувши, він вирішив пошукати тут щастя іншим разом, а тим часом піти до місіс Йоло Джонс.

Він пройшов вулицею до її будинку, постукав, почекав кілька хвилин, подзвонив, потім знову постукав і знову подзвонив, поки не переконався, що мешканців або немає, або вони й не думають підходити до дверей. Тоді, голодний і стомлений, він повернувся нагору, встиг на семигодинний рейс і з порожнім шлунком та гірким відчуттям поразки покотив у місто.

Того вечора він почував себе надто виснаженим, щоб і далі полювати за обома дамами Джонс, тож вирішив удатись до рішучіших дій увечері наступного дня. Повертаючись до Лланкрвіса десятигодинним рейсом, він вийшов з автобуса у селищі, де жили ці дами. Плату за проїзд з усіх пасажирів уже було зібрано, він поклав шкіряну сумку на підлогу біля Герета й сказав:

– До завтра.

Герет кивнув.

Роджер вийшов і трохи постояв, спостерігаючи, як автобус зникає в темряві. Потім подався до будинку місіс Арвел Джонс. Там, безперечно, було досить людей, щоб почути його стук. З вікна на верхньому поверсі лилося світло, в нижньому було темно, але, судячи із звуків, що долинали до Роджера, там дивилися телевізор. Він постукав у двері. Запала довірі пауза, під час якої Роджер фізично відчував, що за ним спостерігають. Потім двері відчинились: цього разу перед ним стояла молода, але тілиста й неохайна дівчина підліток. Обличчя в неї було брудне, але вона зробила гідну похвали спробу сховати бруд під шаром косметики.

— Мама вже спить,— швидко промовила вона, зустрівши пильний Роджерів погляд.

— А звідки ти знаєш, що я хочу бачити саме твою маму? — спитав вій.

Вона хвилину помовчала, міцно тримаючись за дверну ручку, потім повторила: «Мама вже спить»,— і зачинила двері перед його носом.

Роджер стримався. Якщо з якихось міркувань ця жінка вирішила не пускати його в дім, то тут нічого не вдієш. Тепер він чатуватиме на неї, дивитиметься на всі боки, коли вони проїжджатимуть селищем і, в разі потреби, вистрибне з автобуса на ходу, щоб перепинити її просто на тротуарі. А тим часом залишалася ще й Йоло Джонс. Роджер рушив далі. Так, у вікні світиться. Місіс Йоло Джонс була з цих двох жінок стрункішою й менш блідою. Вона справляла враження трохи розумнішої і до того ж, як виявилось, не була обтяжена численним виводком погано вихованих нащадків. Плекаючи в серці надію на успіх, він постукав ввічливо й скромно.

Цього разу двері відчинилися негайно, і Роджер опинився віч-на-віч з невеличким, сухеньким, схожим на сільського диякона чоловічком у темному костюмі.

— Чим можу бути корисний? — спитав, вірніше прогавкав цей чоловічок. Голос у нього був високий і дзвінкий, говорив він уривчасто.

— Чи не можу я поговорити з місіс Йоло Джонс? — спитав Роджер.— Справа в...

— Якщо у вас справа до моєї дружини,— відказав сільський диякон,— то найкраще обговорити її зі мною.— Він відступив на кілька кроків назад, і вони опинились у маленькій, яскраво освітленій вітальні, де в каміні палахкотіло вугілля.

— Вона була свідком однієї пригоди,— сказав Роджер.— Я їхав...

— Пробачте. Вона не була свідком тієї пригоди.

— Ну, якщо висловлюватись точніше, то вона була в крамниці. Але, розумієте, колесо...

— Вона не бачила ніякого колеса,— заперечив сільський диякон.— Вона доручила мені сказати вам, що не бажає робити ніяких заяв.

— Може б, я сам поговорив з нею? Розумієте, я...

— Запевняю, у цьому немає необхідності.

— Але того ранку, коли місіс Джонс була в крамниці, вона сказала...

— Коли місіс Джонс була в крамниці,— досить голосно перебив його сільський диякон, карбуючи кожне слово,— вона була там без мене. Відтоді вона мала нагоду обговорити ту подію зі мною. її чоловіком,— твердо додав він.

— І ви їй сказали, що вона нічого не бачила?

— Вона вважає за краще не вплутуватись у цю справу,— проказав сільський диякон.— А тепер, вибачте, я не...

— Слухайте,— сказав Роджер. Дихати він почав уривчасто.— Я не збираюсь просити вашу дружину щось робити.

— Дуже вдячний.

— Коли вона стояла в крамниці, колесо вдарилось у двері й розбило їх. Ні, не перебивайте мене, будь ласка. Двері розлетілися на друзки. Ваша дружина не могла цього не бачити. Вона стояла зовсім близько від дверей, коли... коли колесо в них ударилось. Все, чого я хочу, це щоб вона сказала, як усе було.

163 

— Це неможливо,— відповів містер Йоло Джонс.

— Але чому, хай йому грець, неможливо?

Містер Йоло Джонс втупився в Роджера своїми вирячкуватими очима.

— Неможливо — і край,— відказав він просто.

Роджер розгубився.

— Ви хочете сказати...— почав був він і зупинився, підшукуючи слова й ловлячи думки, які хотів утілити в слова, та всі його зусилля були марні, і він промовив лише: — Ви хочете сказати, що вона не даватиме свідчень?

— Так, саме це я і хочу сказати,— підтвердив містер Йоло Джонс.

— Та ж це... А чого, хай йому всячина?.. їй пригрозили, чи що? — Але, вимовивши ці слова, Роджер сам відчув їх безглуздість.— Тут не Чикаго, чорт забирай. Тут немає гангстерів. Смішно про це й подумати.

— Так, смішно, як ви кажете, про це й подумати,— повторив містер Йоло Джонс. Він вимовив: «се-мі-піно».— А зараз вибачайте, будь ласка.

Роджер вийшов з вітальні у передпокій. Містер Йоло Джонс не відставав від нього й на крок. Коли вони підійшли до вхідних дверей, Роджер відчинив їх, але замість того, щоб вийти з цього тьмяно освітленого передпокою, вій раптом обернувся й пильно глянув в обличчя містера Йоло Джонса.

— Чого ви боїтеся? — різко спитав він.

— Моя дружина...

— Ваша дружина тут ні до чого. Коли вона була в крамниці, їй і на думку не спало чогось лякатися. Це ви, ви звеліли їй тримати язик за зубами, ви аж із шкіри пнетеся, щоб не дати мені зустрітися з нею, бо боїтеся, щоб вона не сказала чогось зайвого. Але чому не сказати чесного слова? Чи хтось хоче, щоб я забирався звідси? І пустив чутку, що той, хто матиме зі мною справу, наражається на небезпеку? Невже це справді так? Та на яку, зрештою, небезпеку? На фізичну розправу? Та певно ж, ні. В селі люди знають одне одного. Тут не можна уколошкати когось і зникнути в провулку. В чому ж тоді справа?

— Я не маю наміру нічого з вами обговорювати,— заявив містер Йоло Джонс.

З цими словами він швидко, мов змія, кинувся вперед і штовхнув Роджера своїми сухенькими ручками. Роджер, спіткнувшись, вилетів за поріг і тієї ж миті почув, як позад нього грюкнули двері.

Роджер повернувся обличчям у бік Лланкрвіса і рушив у довгу путь.

Серед усіх цих клопотів Роджера часом навідували думки про Дженні. Йому було боляче згадувати про неї, і він, як міг, намагався уникнути спогадів, але вона вже встигла міцно ввійти в його життя. Неначе він сидів у кімнаті, схожій на літеру «Г», і знав, що Дженні також перебував в цій кімнаті, у тому її кінці, що схований від його погляду,— вона принишкла десь у закутку, де він не може її побачити. Дуже часто, коли він сидів з Геретом в автобусі на площі в Карвенаї, чекаючи, поки вони вирушать у рейс, у нього раптом виникало майже фізичне відчуття, що на площі от-от з’явиться Дженні — з отим своїм стриманим виразом обличчя, може, в окулярах — і сяде в автобус. Це була, звичайно, чиста фантазія, але він ніяк не міг її позбутися. Одного разу, коли він переходив площу, йому здалося, ніби Дженні ввійшла до крамниці біля замку; він поспішив слідом, сам здивувавшись із своєї поквапливості й хвилювання, ноги несли його наче з своєї власної волі. Але в крамниці він побачив, що то зовсім не Дженні, а якась дівчина в плащі, схожому на той, який носила Дженні. Коли та дівчина здивовано обернулась на нього, відчувши його пильний погляд, він побачив зовсім не знайоме обличчя. Виходячи з крамниці, Роджер відчув, як тіло його обважніло, зробилося млявим. Глибина його рантового розчарування була несподіваною для нього самого. Дженні потрібна йому, він, певно, навіть кохає її, а якщо ні, то міг би покохати, якби обставини дозволили їм злити свої життя в одне. Він намагався обдурити свої почуття, думаючи про Райанон і підігріваючи свою уяву гріховними картинами.

Решту того дня обличчя Дженні невідступно стояло в нього перед очима, її величезні темпі очі уважно дивилися на нього з-під густого волосся, що закривало їй чоло. Надвечір Роджер не витримав. Приїхавши в місто з семигодинним рейсом, він сказав Герету, що не поїде назад десятигодинним. Герет, як завжди незворушно байдужий до особистих справ Роджера, тільки кивнув головою. Роджер швидко пішов геть. Напитись — ось що йому треба зробити, в усякому разі, це єдино можливий для нього вихід. Якби в Карвенаї був будинок розпусти, він пішов би туди. Проте, якщо таке приємне місце тут все ж таки й існувало, то йому нічого про нього не було відомо. Алкоголю, і побільше,— це все, що йому лишається. Він прожене образ Дженні хвилею хмільного напою.

У Маріо було порожньо й нудно. Нікого із своїх знайомих Роджер тут не побачив, а сам Маріо, здавалося, був у досить похмурому гуморі, бо розтуляв рота тільки тоді, коли до нього звертались, і роздратовано протирав склянки. Роджер швидко хильнув тут і подався в іншу пивну, потім ще в одну, тоді в іншу. Пішов тихий, але досить рясний дощ, а на Роджері було тільки тоненьке пальто. Через це відвідини пивних, до яких треба було йти понад п’ять хвилин, виключались. Він обійшов усі заклади в центрі, ковтаючи спиртне порція за порцією, але того, чого хотів, не досяг. Щоправда, хода в нього зробилась трохи непевною, та голова залишалася тверезою, і похмурий настрій, так само як і невідступне тоскне відчуття втрати, не минав. Не зник і образ Дженні, навпаки, він став яскравішим і опуклішим.

Прокляття! Він, очевидно, закохався в цю жінку. Дурниці, дурниці, з цим давно покінчено — стан закоханості належить порі юності, як шоколадне морозиво й Шопен. Усе було значно серйозніше, ніж закоханість: це було визнання того, що він зустрів щось співзвучне собі, щось справжнє життєдайне – зустрів жінку, яка могла б належати йому, але не належала. Хай їй біс — їй та її чоловікові, цьому неймовірно бундючному базікалові, якого вона через обережність та зашкарублість поглядів не наважується покинути!

Він вийшов з останньої в тому районі пивної — маленької коробки, просякнутої кислятиною і тютюновим димом — і зупинився під дощем. Куди тепер? Додому? Боронь Боже! Та він накладе на себе руки на тому схилі, де гуляє вітер і де йому й дивитись немає на що, хіба тільки на чужі меблі чужої домівки, яку місіс Опора Джонс здає щоліта приїжджим. Падати нижче вже нікуди. І вперше в житті Роджер збагнув, що можна вмирати від самих лише нещасть та розчарувань.

Що ж, тоді краще вже вмерти від пиятики. Лишалося одне місце, куди він ще не заходив,— готель «Палас». Роджер пошукав у кишені й витягнув поганенький галстук. Зав’язуючи його на ходу, він подався до готелю, мокнучи під дощем, що ніби глузував з нього. То був ризикований намір: він міг зустріти там Доналда Фішера чи якогось іншого отруйного паразита, навіть Твайфорда, боронь боже від такої напасті. А втім, це, можливо, було б не так уже й погано. Можна було б затіяти з ним бійку, поламати йому ребра й відсидіти три місяці у в’язниці — то було б навіть цікаво. Принаймні краще, ніж оце болісне й порожнє напівжиття.

Непевною ходою Роджер піднявся по сходах готелю «Палас». На щастя, він мав при собі досить грошей: того дня узяв ще одну солідну суму, обскубши свій банківський рахунок майже догола. Увалившись у фойє й спіткнувшись, Роджер глянув у бік конторки: Райанон там не було. На її місці сиділа набагато менш приваблива дівчина. Уже ласка долі. Ще однією ласкою долі було те, що в барі не виявилося Доналда Фішера. Так само, як Твайфорда чи ще когось із знайомих. По кутках сиділо кілька невиразних постатей. Отже, розмовляти не треба, можна просто пити, пити й пити, а якщо він нап’ється п’яний як чіп і не зможе дістатись додому, то долізе до конторки й попросить оту непривабливу дівчину дати йому номер.

А все ж таки в Карвенаї слід було б відкрити бордель. Дивно, що така проста й гарна ідея не спала на думку членам муніципалітету.

Здавалося, відвідувачів бару офіціанти не обслуговували, тому Роджер підійшов до стойки й замовив подвійну порцій віскі. І бармен у короткій куртці, і освітлення, і навіть те, як було розставлено пляшки на полицях,— усе нагадало Роджерові про першу зустріч із Дженні. Вона стояла отам:, на отому килимі, і хоробро й похмуро пила херес, страждаючи в товаристві п’яних друзів свого чоловіка. І вся сцена постала перед Роджером немов наяву: бліде, невеселе обличчя Дженні, впевнене поблискування окулярів Твайфорда, Доналд Фішер, що безперестану механічно киває своєю мокрого від поту довбешкою на знак поташі до співрозмовника. Роджеру навіть почувся м’який, вкрадливий голос Брайанта. Боже, ну й компанія!

Тільки-но Роджер із склянкою в руці вибрав собі вільне місце й сів, до бару зайшло четверо нових відвідувачів, які всіявся за столиком неподалік. Зручне крісло й випите віскі послабило напруження, що володіло Роджером, і його увага непомітно переключилась на цю четвірку — трьох чоловіків і жінку. Двоє чоловіків, молоді й нічим не примітні, з явною повагою ставилися до третього — років сорока п’яти. Він був худий і довгий, і все в ньому було худе й довге, давіть обличчя, яке видавалося ще довшим завдяки гребеню кучерявого каштанового волосся на голові; з цієї причини, якщо дивитися на нього просто анфас, він дуже нагадував півня, тільки ніс його, обвислий і довгий, не був схожий на дзьоб.

Чорні, вузько посаджені очі дивилися гостро. Та лінькувату увагу Роджера привернула не стільки зовнішність цього чоловіка, скільки його поводження з дамою. Вона була, вочевидь, його дружиною, бо обоє мали вигляд людей, які давно звикли одне до одного, але було також не менш очевидно, що він у неї закоханий і вважає себе щасливим. Він зручно всадовив її якнайдалі від протягів, старанно й терпляче з’ясував, чого б вона хотіла випити, всіляко показуючи, що піклуватися про неї для нього — насолода. Втім, Роджер аж ніяк не схильний був думати, що вона надто вже потребує такого піклування, бо це була здорова, тілиста жінка, приблизно такого ж віку, як і її чоловік, жвава, простої вроди, її біляве волосся потребувало, мабуть, зовсім незначного втручання хімії, щоб набути блиску, і зараз аж лисніло під електричним світлом.

— Нехай Седрік відвезе тебе додому, люба,— сказав чоловік. схожий на півня.— Подивишся телевізор, вип’єш чашечку чого-небудь, а через годину і я приїду.— Голос він мав милозвучний, але приголосні вимовляв твердо, як усі жителі Північного Уельсу.— Седрік відвезе тебе додому за п’ять хвилин.

— Залюбки,— відповів той, кого звали Седріком. Він підвівся і чемно чекав.

— Та, мабуть, поїду,— промовила жінка,— якщо ти пообіцяєш, що не засидишся тут.

— Не засиджуся,— запевнив її чоловік.

Жінка взяла сумочку й вийшла разом із Седріком. Поки вони йшли до дверей, Роджер, дивлячись на неї, марно силкувався згадати, де вік міг її бачити.

Потім другий молодик, до якого довготелесий худий чоловік щось промовив, енергійно закивав головою і кудись подівся. Зоставшись сам, худий і довготелесий замовив собі ще порцію віскі. Роджер помітив, що він не пішов до стойки, а просто підніс пальця, і офіціант, який з’явився тут кілька хвилин тому невідь-звідки, миттю опинився коло нього. А тоді, коли до бару увійшов Роджер, ніяких офіціантів і близько не було. Та навіть і зараз офіціант поводився так, наче заскочив сюди випадково, бо ігнорував усі Роджерові спроби підкликати його або привернути до себе його увагу, тож врешті Роджеру довелося самому піти до стойки й узяти собі віскі. Виходить, у цьому готелі одних відвідувачів офіціанти обслуговують, а інших — ні. А може, вони просто мають його, Роджера Фернівела, за ніщо? Чи, знаючи, що він працює з Горстом, вважають його, дарма що в нього є гроші на випивку, суспільно чужорідною особою, якій не місце в найкращому готелі міста?

Роздратований цими думками, відчуваючи, як починає горіти у нього в шлунку віскі, Роджер втупився важким, наче в бика, поглядом у схожого на півня чоловіка. Чому з цим довготелесим вилупком поводяться наче з великим цабе, а до нього, вченого і джентльмена, ставляться як до постілки під ногами працівників готелю? Неначе відокремившись від самого себе і спостерігаючи за своїми емоціями збоку, як це з ним часто траплялося на ранніх стадіях сп’яніння, Роджер розумів, що причина таких грубих, вульгарних, несумісних з його природженою проникливістю думок — його душевний стан, але щось (віскі? сексуальна невдоволеність?) робило зараз для нього цей душевний стан бажаним, і він радів йому, бо сприйняття усього довколишнього вкрай спрощувалось. Він засовався в кріслі й подзенькав льодом у склянці — йому раптом захотілося присунутись до худого й довготелесого чоловіка і спитати, як вій пояснює той очевидний факт, що офіціант обслуговує тільки його.

Худий і довготелесий чоловік, здавалося, жодного разу й не глянув на Роджера, але, мабуть, відчув, що викликає у нього роздратування (крім них, у барі інших відвідувачів не було), хоч ніяк цього не показав. Раптом він повернувся обличчям до Роджера, подивився йому просто в очі — сиділи вони кроків за п’ять один від одного, підлога між ними була вкрита килимом,— і сказав:

— Іноді це стає справжньою проблемою, правда?

— Якою проблемою? — щиро здивувався Роджер.

— Та щоб тебе обслужили,— відповів довготелесий,— Ніхто не старається заради чайових, як було колись. Усі зледачіли, геть усі.— Він поманив пальцем офіціанта.— Обслужи джентльмена, Філе.

— Мені нічого не треба,— квапливо заперечив Роджер.— Я тільки що взяв собі сам.

— А я не від того, щоб випити ще, і, здається мені, ми п’ємо одне й те саме,— промовив довготелесий,— У вас віскі? — кивнув він на склянку Роджера.— Я так і думав. Будь ласка, випийте зі мною. Два подвійних, Філе.

Роджер почував себе так, наче йому на ноги — трохи вище кісточок — вправно накинули ласо. Він зовсім не хотів устрявати в розмову з цим незнайомцем. Та знову в усьому винен він сам. Він дозволив собі зацікавитися дрібното, не вартою уваги таємницею влади цього чоловіка над офіціантом в той час, як він, Роджер, цієї влади зовсім не мав.

— Дякую,— покірливо згодився Роджер.

Довготелесий, зробивши змієподібний рух, підвівся зі свого місця й пересів за столик Роджера.

— Ви, сподіваюсь, вибачите мою набридливість? Тут така нудьга, коли кінчається літній сезон. Приїжджі повертаються додому, місцеві сидять біля телевізорів. Ніякого життя.— Він на мить опустив очі, але зразу ж знову звів їх на Роджера,— В усякому разі, для такої людини, як ви.

Роджер відкрив був рота, щоб відповісти, але саме в цю хвилину до них підійшов офіціант з двома подвійними порціями віскі.

— Запиши на мій рахунок, Філе,— промовив довгий.

— Слухаю, сер.

— І налий по одній собі й Шану.

— Ми на. роботі, сер.

— Ну, то запиши їх на мій рахунок; вип’єте, коли звільнитеся.

— Слухаю. Дякую, сер.

Філ відійшов, поставивши перед ними на таці дві склянки.

— Вам простої води чи содової? — спитав довгий.

— Дякую, ніякої не треба.

Вони знову помовчали. Поклавши собі в склянку льоду, Роджер відсьорбнув трохи й промовив:

— Ви кажете, що для такої людини, як я, життя тут нецікаве.

— Та й для мене так само,— зауважив довготелесий.

— А що я за людина, на вашу думку?

— Ну, найкраще це знаєте тільки ви самі,— посміхнувся довготелесий.

І тут Роджер раптом здогадався, з ким він розмовляє.

Хоч це й було досить безглуздо, але першою думкою Роджера було — нити чи не пити віскі, що його він тримав у руці. Поставити склянку на стіл, підвестися, холодно кивнути й піти — чи не засвідчить це найкраще за всі слова, що він і далі стоятиме на боці Герета? Що він відмовляється йти на компроміс і що його не залякаєш?

Ні, миттю вирішив Роджер, так він не вчинить. Уся ситуація виключала саму можливість такого простого, на зразок «відчепіться-від-мене-сер», жесту.

Толе Роджер спокійно промовив:

— Мене таке життя цілком влаштовує. Я вважаю, що в ньому чимало цікавого.

Довготелесий знову швидко позирнув на Роджера, просто в очі, і знову відвів погляд.

— А як просувається вивчення валлійської? — спитав він.

— О, gweddol. (Непогано (валл.))

Запала мовчанка, і Роджер почув навіть власне дихання.

Потім Дік Шарп випив із своєї склянки, обережно поставив її на стіл і сказав:

— Все одно.

— Що — все одно?

— Ви пішли тут, так би мовити, найважчим шляхом.

— Як на мене, цей шлях легкий. У всякому разі,— рівним тоном додав Роджер,— він був би легкий, якби нам дали спокій.

— Слухайте,— сказав Дік Шарп. Він раптом нахилився до Роджера.— Ви могли б вивчати валлійську мову без усього цього — без тривог і мороки. Якщо вам потрібна робота в цій місцевості, місяців на три, а то й шість, я можу для вас щось знайти. Цікавішу, ніж зараз, та й зароблятимете більше.

— Саме це ви й кажете їм усім, так? — (Подумки Роджер відзначив: «Отже, він не знає, що я працюю в Герета задурно. Цікаво»)..

— Атож, саме так я всім їм і кажу,— охоче погодився Дік Шарп,— І всі вони мене слухають.

— Можливо, вас усі слухалися — досі. Але тепер ви натрапили на чоловіка, який слухатися не буде.

— Але чому? — спитав Дік Шарп. В його очах, коли він знову на мить глянув Роджерові просто в обличчя, зразу ж їх опустивши, промайнула раптова напруженість.— Не розумію. Поясніть мені.

Роджер відхилився на спинку крісла і, перш ніж відповісти, ковтнув віскі.

— Я тут пробув недовго. І можу відверто визнати: з місцевими подіями пов’язана не основна частина мого життя.

— Отже, ви просто розважаєтеся. Збавляєте час. І псуєте все тим, кому доводиться тут жити.

— Ви мене перебили. Я хотів сказати зовсім не це. Моя позиція цілком протилежна. Якщо навіть моє перебування тут — лише інтерлюдія в моєму житті, я хочу зробити й щось корисне, а не тільки підучити трохи валлійську для власних потреб.

Дік Шари уважно дивився на нього.

— Що ж, тут сила-силенна корисної роботи для такої людини, як ви. Освіченої людини. Але чому саме Герет Джонс?

— А чому б і ні? Це не дає деяким речам зникнути із життя.

— Даруйте,— сказав Дік Шарп,— але справи у пас ішли б набагато краще, якби сюди не потикалися такі, як ви, й не втручалися, куди їх не просять.

— Ви говорите достоту як полісмен у штаті Алабама,— зауважив Роджер, уже сам завдаючи удару.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати, та мені й нецікаво. Ви приїжджаєте сюди й починаєте розводити теревені про те, що не хочете дати деяким речам зникнути із життя. Та не затримаєтеся в цих місцях, щоб переконатися: лихо Північного Уельсу в тому, що тут від зникнення уберігають багато такого, що насправді давно вже мертве.

— Що ж, наприклад? — різко спитав Роджер.

— Дрібні ферми. Дрібні підприємства. Дрібні ідеї. Та ще цей триклятий дурень, цей макаронник Маріо з його пластиковими бомбами.

— В Маріо є пластикові бомби?

— Скоро будуть, якщо його не зупинять, голубе. Щоразу, коли його бачу, я помічаю в його очах дедалі більше божевілля. Одного чудового дня він покладе пластикову бомбу у валізу і розвалить кому-небудь голову.

— Не чекав, що ви такий красномовний,— докинув Роджер, входячи в ближній бій.

— А чи маєте ви взагалі підстави робити щодо мене якісь висновки?

— Не знаю. Можете назвати це інтелектуальною зарозумілістю, якщо хочете. Я вважав вас звичайнісіньким безсоромним місцевим ділком, який поспішає прибрати до рук усе, що може дати бодай якийсь зиск не дуже гребуючи при цьому засобами. Таким собі дрібним шахраєм, який діє. потай і використовує ще дрібніших шахраїв, щоб відгвинчувати гайки на колесах чужих автомашин. А що ви масте якісь погляди — такого я й не міг сподіватися.

— Тепер я вас зрозумів,— відповів Дік Шарп.— Я тут народився, виріс і знаю кожний куточок, але мені бракує кебети або книжкових знань, щоб мати право робити те, що я роблю. І ось з’являєтеся ви, кидаєте довкола один лише погляд і з ходу пояснюєте геть-чисто все. Навіть мене самого.

— Стривайте, стривайте,— проказав Роджер. Розмова починала його цікавити,— Можливо, те, що я претендую на якесь розуміння місцевих справ, неправомірно. Але неправомірні й ваші претензії на владу, а це значно гірше.

— На яку це владу я претендую? Тільки на сучасні ідеї й на те, що я добрий бізнесмен, не більше.

— Не лицемірте. Досі ми були чесними один з одним, будьмо такими й далі. Ви чудово знаєте, що претендуєте на владу. Ви тут неначе маленький Цезар, всі повинні перед; вами поступатись. Якби та машина, яку я брав напрокат, полетіла перевертом з гори і мене вбило, ви не втратили б сну й на десять хвилин.

— Та годі вам про ту машину,— мовив Дік Шарп, відпиваючи зі склянки.

— Мовчіть уже. За всім цим стояли ви, як і тоді, коли мої двері заляпали фарбою. І все з однієї причини: ви вважаєте, ніби Герет Джонс не має права на існування.

— Так,— відказав Дік Шарп. І відкинувся на спинку крісла.— Вважаю, що не має.

— А, я вважаю, що має. Бачите, як усе просто.

— О ні, не просто, голубе. 6 закони.

Роджер коротко засміявся.

— Аж ніяк не чекав почути від вас про закони.

— Обережно, це вже наклеп.

— Не прикидайтесь наївним.

Вони гостро глянули один на одного, тепер уже відверто вороже.

— Коли я кажу, що існують закони,— мовив Дік Шари, і його каштанове волосся, схоже на півнячий гребінь, засмикалось у такт словам,— то я маю на увазі справжні закони, а не записані в кодексі.

— Скажіть це комусь іншому. Закони економіки, ось що ви й подібні до вас єдино...

— Ви коли-небудь бачили,— спитав Дік Шарп,— як попадає під колеса автомашини їжак?

— О, я знав, що ви неодмінно вдаєтеся до таких методів у суперечці. Бо гадаєте, що це виправдає ваші...

— Так от, їжак,— вперто вів далі Дік Шарп, заглушаючи Роджера,— опинившись перед машиною, порушує закон. Не той закон, що його визнаєте ви, а той, що його визнаю я. Він згорнувся клубком, коли побачив, що наближається автомашина. Якби це була не автомашина, а кіш., вій копитами відкинув би їжака зі свого шляху. Але то був не кінь. Якийсь час тому винайдено автомашину, чи не так?

— Гаразд, не завдавайте собі мороки й не розжовуйте. Ви — де автомашина, а Герет — їжак, і вій повинен усвідомити той факт, що вас уже винайдено.

— Що ж, можна повернути й так. Тільки він зовсім не повинен це розуміти. Але якщо він усе-таки нічого не зрозуміє, то автомашина неминуче безжально його розчавить.

— Так, так,— сказав Роджер.— Отже, в такому разі ви можете дати собі волю?. Можете пустити з торбами Берета чи будь-якого іншого дрібного власника, можете вдатися до яких завгодно жорстоких методів, аж до насильства включно, і не будете при цьому відчувати себе винним, бо не ви чините це, а Закон.

— Ваші слова мали б неабияк мене роздратувати, містере. Але вони чомусь мене не зачіпають. Якби ви більше розумілися на тому, про що говорите, то могли б сперечатися по суті й допекти мені до живого. А так ваші висновки не тримаються купи. Але одне я знаю напевно: ви ніколи не займалися бізнесом,

— І це пояснює геть усе, так?

— Ні, не все, але багато чого. Ви обізвали мене безсоромним шахраєм і горлорізом. Таким ви собі непе уявляєте. Що ж, скажу вам, хто я такий насправді. Перші мої кроки в бізнесі були дуже скромними. Ніякого капіталу. Починав я звичайним найманим робітником. Потім облишив це, самостійно брався то до одного, то до іншого, потім сам найняв собі кількох хлопців. Чи відомо вам, що воно таке — почати бізнес без капіталу? Це все одно, що тримати зоопарк без кліток. Ніщо не стоїть. на місці, ніщо не чекає. На все потрібні гроші, і то негайно, правда ж? А конкуренти в тебе — хлопці, у яких ще батьки процвітали, та й діди теж, і всі з капіталами, цінними паперами й грошима в байку; такі люди можуть чекати слушної пагоди. А в тебе такої можливості немає. Ти засипаєш одну яму й викопуєш другу, щоб узяти землі, а тоді мусиш негайно засипати й цю другу, щоб не впасти в неї. Я роблю гроші швидко. Доводиться. Мене вважають багатим тутешні, з ким я виріс, Ну, а я не багатий. Можу й завтра збанкрутіти. Я заробляю силу-силенну грошей, але вони знову йдуть в обіг. Я пускаю їх у роботу, тільки-но вони надходять до мене. Бо змушений розширювати діло. Візьміть оцей бізнес з автобусами. Щоб викупити автобуси в дрібних власників, я витратив грошей більше, ніж слід було б. Усі одержали пристойну штату. Правда, двоє чи троє чоловік трохи зволікали, вагаючись, продавати свої автобуси чи не продавати, тож довелося їх підштовхнути. Якби я мав капітал, то міг би дозволити собі бути джентльменом і вдаватися до м’якших методів. Але я його не маю. Витрати не окупались, а гроші були мені потрібні. От я і-запхав усіх дрібних власників у мішок. Усіх, крім Герета Джонса, мого давнього шкільного товариша. Слухайте, ми брали з собою в школу бутерброди, коли влилися в Лланкрвісі, бо ходити їсти додому на гору було далеко, а в школі обідів тоді не давали. І я щодня ділився з ним своїми бутербродами, бо ж його власних, ще й поганеньких, йому не вистачало.

— І тепер ви вважаєте, що він повинен віддати вам' автобус за кілька бутербродів?

— Та ви з біса добре знаєте, що саме я вважаю. Герет Джонс не має пінних підстав точити зуби проти мене.

— Он як, ніяких підстав? Але ж ви намагаєтесь позбавити його засобів до існування.

— Ні, я не тільки намагаюсь, мій англійцю,— терпляче пояснив Дік Шарп.— Я роблю це. Гроші мені потрібні не пізніше, як за три місяці від сьогодні, і я ладен витратитися ще трохи, аби бути впевненим, що матиму готівку вчасно.

— ...Байдуже, в чесний чи брудний спосіб це буде досягнуто.

— Не існує ніяких чесних способів,— відказав Дік Шарп.— Коли машина переїжджає їжака, то в цьому немає несправедливості.

Він спостерігав за Роджером з доброзичливою цікавістю, наче хотів побачити, як ця думка вразить його. Але Роджер уже дивився поверх його плеча на чоловіка, що наближався до них. То був той самий білявий молодик, який чіплявся до Райанон, коли вона чергувала. Поки молодик ішов до них, якось навперемінки виставляючи вперед плечі, Роджер зрозумів, що він — улюбленець Діка Шарпа та його дебелої білявої дружини. Очевидно, самовпевнений синок успадкував біляве волосся від матері, агресивність — від батька, а неймовірний егоїзм виробився у нього за роки розпещування з боку обох батьків.

Не звертаючи на Роджера ані найменшої уваги, він, розставивши ноги, недбало став перед батьком і опитав:

— Готовий їхати, тату?

— Більш-менш,— відповів Дік Шарп, відсовуючи крісло й підводячись.

— Той чоловік щойно дзвонив,— сказав Шарп

— Дзвонив, кажеш? Усе гаразд?

— Аякже.

Обидва рушили до виходу. Роджер з ненавистю дивився їм услід. Під час розмови були моменти, коли він відчував навіть якусь симпатію до Діка Шарпа, або принаймні починав розуміти його, і, хоч і не міг з ним погодитися, ладен був дещо пробачити йому. Але, побачивши Діка Шарпа з його бридким синком, Роджер схаменувся. Такі, як Дік Шарп і його ровесники, що сповідують такі самі погляди, здатні перетворити світ на хромовану пустелю і потім передати цю пустелю у власність своїм звироднілим нащадкам. Дік Шарп прагне створити, власне, такий світ, у якому молодики на зразок його синка ніколи не сушитимуть собі голови, як прилучитися до роду людського.

Роджер підвівся й рушив до виходу з готелю. Надворі тихо шурхотів дощ. Було вже пізно. Западала ніч. Може, варто взяти до Лланкрвіса таксі?

Ні, він піде пішки. Йому треба втомитись, інакше оте довге насторожене півняче обличчя стоятиме у нього перед очима і не дасть заснути. А йому треба добре відпочити. Його життя, з усього видно, легшим не стане. .

Дорога була неблизька, і, досягши найстрімкішого підйому перед Лланкрвісом, Роджер відчув, що прогулянка не була марною і що спатиме він міцно. Ні Дік Шарп, ні Дженні — хай їхні образи скільки завгодно навідуються до нього — не перешкодять йому поринути в забуття.

Ніч стояла холодна й буряна, але дощ припинився. Рішення пройти ці чотири милі пішки було мудрим: в такий спосіб він приспав усі свої тривоги. Приспав тривоги. Що там попереду? Його тривоги. Чому світяться оті вогні? Його тривоги... Приспав... Що ще затівається, яка нова небезпека, яка перешкода до відпочинку, що ного він так відчайдушно потребує?

Будинок місіс Опори Джонс був яскраво освітлений, мов для бучної гулянки. З кожного вікна струменіло жовтаве світло. Останні п’ятдесят кроків, хоч вони були й найстрімкішими, Роджер подолав майже бігцем. Коричневі вхідні двері було зачинено, і він зрозумів, що й зелені бічні двері також зачинено, але, мабуть, для того, щоб не напускати холоду. Будинок не спав і, охоплений неспокоєм, чекав його.

Потім, підійшовши ближче, він сам усе побачив. У передньому вікні кімнати, яку місіс Опора Джонс здавала влітку приїжджим, зяяла величезна дірка. В його вікні.

Роджер підійшов до зелених дверей, відчинив їх і увійшов до будинку. В коридорі, так само як і в кожній кімнаті його квартири, горіло світло. І в нього були гості. Місіс Опора Джойс стояла посеред вітальні, нервово сплітаючи й розплітаючи пальці, і раз у раз позирала на розбиту шибку. Поряд з нею стояв її сусід містер Кледвін Джонс. Чубчик містера Кледвіна Джонса осудливо стирчав угору, а очі, втуплені крізь скельця окулярів на Роджера, випромінювали все те задоволення, яке відчуває добропорядний громадянин, коли його покликано виправити кричуще зло, і рішучість дістати від того якнайбільшу втіху.

— З’явилися нарешті,— сказав він.

Роджер хотів звернутися до цієї пари по-валлійському, але було очевидно, що містер Кледвін Джонс вважає англійську мову найприйнятнішою для висловлення холодної ворожості.

— Я привела містера Кледвіна Джонса, коли вони це зробили,— промовила місіс Опора Джонс.— Я так злякалася. Не могла сидіти тут сама. У мене шок. Так, шок.— Для переконливості вона явно силкувалася витиснути кілька сльозинок, але очі вперто залишалися сухими. Проте розпач її був непідробний.

— Коли вони зробили — що? — спитав Роджер.— Чи не могли б ми присісти? — додав він.

— Як це «що»? — з ретельно розрахованою зневагою відгукнувся містер Кледвін Джонс,— Та оце,— Він рвучким рухом показав на розбиту шибку.— Ваші любі дружки. Поки ви десь розважалися.

Роджер стомлено опустився на стілець.

— Слухайте, давайте не починати розмову в такому тоні,— попросив він.— Хтось розбив шибку, а зовсім не мої любі дружки. Це сталося, коли мене тут не було, і я зовсім не розважався. Вам не треба аж так старатися, щоб звалити всю провину на мене.

— Вам доведеться виїхати з мого будинку, містере Фернівел,— квапливо промовила місіс Опора Джонс. Вона стояла трохи позаду кремезної постаті містера Кледвіна Джонса й дивилася на Роджера наче з-за стовбура дерева.— Мені слід було попросити вас про це ще тоді, коли вони облили двері фарбою. Після того я мала б здогадатися, яке лихо мене чекає.

— То поясніть. Яке ж лихо вас чекало?

— Ваші любі дружки,— вставив містер Кледвін Джонс, не бажаючи відмовлятися від винайденого ним терміну,— сьогодні ввечері зробили нам ще один візит.

— Цебто ви хочете сказати,— зауважив Роджер,— що вікно розбила якась свиня, котрій, як ви гадаєте, я не подобаюсь.— О, якби він тільки міг лягти зараз у ліжко. Якби не був такий виснажений: виснажений відмовою Райанон, загрозливою присутністю Діка Шарпа, цими горами, Уельсом, своїми зусиллями вивчити мову.

— Ці вандали,— вів далі містер Кледвін Джонс,— вій вимовив це слово чітко, не спотворивши жодного звуку,— ці вандали, що заповзялися робити наскоки на наше селище, може, й не ваші друзі. І все-таки вони ваші друзі в глибшому, якщо можна так висловитися, розумінні.

— Ні, сер, не можна.

— Вони з’являються сюди, бо ви тут мешкаєте. Вони чинять ці,— він широко провів рукою,— неподобства з почуття ворожнечі до вас. У Лланкрвісі такого споконвіку не траплялося.

— Вам доведеться виїхати завтра,— цвірінькнула місіс Опора Джонс, визираючи з-за містера Кледвіна Джонса.

— Не кажіть дурниць,— різко відповів Роджер.— Як я можу виїхати завтра? Я не матиму часу підшукати іншу квартиру й забрати звідси свої речі принаймні до суботи.

— Слушно,— авторитетно проказав містер Кледвін Джонс, повертаючись до місіс Опори Джонс і киваючи головою так, що чубчик у нього на голові бундючно затріпотів.

— Тоді в неділю,— сказала місіс Опора Джонс, гарячково сплітаючи й розплітаючи пальці.— Я не можу тримати його після неділі жодного дня. Я надто нервова. У мене шок, так-так, шок.

— Ми дали свідчення полісменові,— промовив містер Кледвін Джонс.— Він хоче, щоб і ви дали свідчення. Поїхав він звідси недавно. Сказав, щоб ви завітали до поліційного відділка в Карвенаї завтра вранці, не пізніше.

— Із задоволенням. Та мені нічого йому сказати.

— Ви певні? — спитав містер Кледвін Джонс, кидаючи на Роджер а погляд, сповнений глибокої настороженості.

— Авжеж, певний. Звідки мені знати, якому це хуліганові стрельнуло...

— Ось чим це зроблено,— раптом мовив містер Кледвін Джонс. Він вийняв з-за спини руку і, піднісши її, показав більярдну кулю.

— То й що? Що особливого в цій більярдній кулі? На ній вирізьблено чиєсь ім’я чи викарбувало номер страхового поліса?

— Вона влетіла в оце вікно менш ніж годину тому,— сказав містер Кледвін Джонс.

— Та не тримайте ви її в мене під носом,— порадив. Роджер.— Вигляд у вас від цього дурнуватий. Такий, паче з рота у вас ось-ось вилетить мильна булька з написом! «Може, це освіжить вашу пам’ять»,

— Нема чого ображати мене.

— А чи не здається вам, що це ви мене ображаєте?

— Ні, не здається,— втрутилася місіс Опора Джонс.— Ніхто вас сюди не кликав.

— Але ж.,.— На мить у Роджера відібрало мову. Хіба я повинен був чекати, коли мене запросять? Хіба в Північному Уельсі мало людей, які приїжджають сюди звідки завгодно?

— Тепер не сезон,— швидко мовила місіс Опора Джонс, цього разу вже примирливо. Здавалось, вона намагалася зняти напруженість, давши логічне й необразливе пояснення, чому Роджерові не слід було приїздити в Лланкрвіс.

— Якщо ви поїдете звідси,— сказав містер Кледвін Джонс,— ці вибухи вандалізму припиняться і для нас настане нормальне життя.

Роджер хотів був спитати його, до якого нормального життя зможе повернутися Герет Джонс, якщо його остання моральна й фізична підтримка втече з переляку світ за очі. Але, позирнувши на цих двох, що стояли з відчуженим, осудливим виглядом, не сказав нічого. Нащо кидати слова на вітер? Місіс Опора Джонс хоче тільки одного: побачити його спину — й більш нічого. А щодо містера Кледвіна Джонса, то він схильний дивитися на переслідування Герета Діком Шарпом як на не варту уваги дрібницю, що ніяк но обходить цього настирного англосакса, цього нетактовного дурня англійця, який стромляє носа куди не слід.

Глянувши рантом на всю цю справу їхніми очима, Роджер вирішив закінчити розмову з усією можливого гідністю й гумором.

— Місіс Джонс,— сказав, він,— я більш ніж засмучений тією обставиною, що моя присутність у вашому домі завдала вам так багато прикрощів. Я заберуся звідси якнайшвидше. Сьогодні четвер, вечір,— отже, ми домовляємося, що я звільню квартиру в неділю, гаразд?

Вона по-пташиному кивнула головою, стискаючи свої набряклі ланки.

— До неділі я за квартиру вам уже заплатив. І, зрозуміла річ, заплачу й за розбиту шибку. А ще,— Роджер, чемно посміхаючись, обернувся до містера Кледвіна Джонса,— я дуже засмучений, містере Джонсе, тим, що вас серед ночі підняли з ліжка, і сподіваюсь, що ви візьмете собі оцю більярдну кулю як винагороду за завданий вам клопіт.

Це була хоч і дрібна, незначна, нічого не варта, а все ж таки перемога. Він провів їх до зелених дверей і відразу ліг у ліжко. Нехай повертаються посіпаки Діка Шарпа, нехай поперебивають хоч усі шибки в цьому клятому будинку, аби лише вони не заважали йому спати, спати, спати.

Настала неділя. Снідаючи, Роджер чекав, що до нього ось-ось прибіжить місіс Опора Джонс і верескливо зажадає негайно звільнити квартиру, однак замість цього вона воліла залишатися на своїй половині й тиснути на нього мовчанням, посилаючи його хвилі крізь запнуті портьєрою двері. І собі мовчки прийнявши її виклик, він ще з годину посидів перед електричним каміном, але її бажання здихатись його було таке велике, що він врешті майже фізично відчув, ніби його щось ставить на ноги й штовхає до дверей. Застібаючи на ходу плащ, він вийшов з будинку, не маючи ніякої певної мети, просто хотів побути далі від тих хвиль.

Надворі все було залито повінню білого туману. Туман лежав довгими пасмами попід стінами будинків, а на голих схилах повільно клубочився, коли проходили вівці. Від туману повітря було сире й холодне. І Роджер відчув себе безпритульним і безпорадним.

Він попрямував до центру селища. Неподалік голим привидом височіла каплиця, блідий туман пом’якшував її обриси. Довкола не було ні душі. Десь за півгодини до каплиці зійдеться нечисленна паства, постоїть кілька хвилин надворі, обмінюючись плітками й тремтячи від холоду, потім зайде досередини, щоб поспілкуватися з тією силою, що сотворила їх з праху. І тут уперше Роджер відчув спокусу приєднатись до них — просто щоб побути серед людей, взяти участь в чомусь, що на якийсь час піднесе їх і його над гострими щербинами особистих турбот. Та потім він уявив, як вони повитріщаються на нього поверх своїх молитовників, бо, зрештою, він не має права на цій останній стадії так нахабно претендувати на те, щоб бути одним з них. А священик їздив у власному автомобільчику й ніколи не користувався автобусом.

Роджер проминув каплицю, не уповільнюючи ходи. І тут побачив Райанон, яка постала перед ним з туману. На ній було зелене замшеве пальто. Куди це вона зібралася?

Він зупинився, дивлячись, як вона наближається до нього. Ось вона помітила його, але продовжувала йти з байдужим виглядом назустріч. Тепер уже Роджер бачив, що шию в неї обмотано м’яким вовняним шарфом теплого червоного кольору, а щоки розрум’янилися від прохолодного повітря. І він раптом усвідомив, що вона, кінець кінцем, звичайнісінька сільська дівчина.

— Куди це ви прямуєте? — спитав він.

— Та нікуди. Батько хотів, щоб я пішла до каплиці з цим. А я сказала, що в мене болить голова і що я спочатку прогуляюсь, а потім зустрінуся з ним там перед відправою.

— Ви так і зробите?

— Навряд,— байдуже відповіла Райанон.

Хтось, певно, церковний служка або староста, відчинив у каплиці бічні двері, уважно подивився на них і за хвилину знову тихо зачинив двері.

— А ви? — спитала вона.— Мені здавалося, що по неділях уранці ви вилежуєтесь, бо вам щодня доводиться вставати рано, щоб встигнути на перший автобус.

— Мене виганяють з моєї нори,— промовив він безбарвним голосом.

— Що? Місіс Опора Джонс вас виганяє?

— Так.— І він розповів їй про пригоду з більярдною кулею. Поки він розповідав, вони опинилися на дорозі, що вела вниз. Це вийшло у них випадково, несамохіть, але, хай там як, а вони йшли поряд. Стояти на місці було надто холодно — тільки тому вони й пішли разом.

Коли Роджер закінчив розповідати, гарні очі Райанон широко розплющились від здивування.

— І що ж, по-вашому, за всім цим криється?

Він знизав плечима.

— Хтось хоче, щоб я забрався звідси.

— Чи не Дік Шарп?

Запитання пролунало природно й просто. Проте Роджер не міг поводитися так само природно, а тому лише скрадливо глянув на неї.

— Отже, ви теж про це чули?

— Всі про це чули,— недбало кинула вона.

Він позаздрив її врівноваженості, яка, безсумнівно, пояснюється тим, що вона по-справжньому вірить: усе це її не обходить. Адже й справді вона однією йогою стоїть в іншому, ширшому світі — хоч би завдяки отим негідникам бізнесменам, з якими літала на Майорку. Шльондра! Та чи воно так? Про це він ніколи не довідається. Вона нічого йому не розповість, та й яке він має право щось знати?

— Що ж ви тепер будете робити? — спитала вона.

— Навіть не уявляю. Ніхто у Лланкрвісі не візьме мене на квартиру. А якщо й візьме, то матиме таку саму, а може, ще й гіршу мороку. І мене знову викинуть на вулицю. Тож краще нікому не завдавати клопоту.

Вони дійшли до того місця, де вузенький путівець, майже стежка між двох високих схилів, вибігав, в’юнячись, на дорогу, якою вони йшли. Райанон звернула на цей путівець і почала братися вгору.

— Куди це ми йдемо?

— Хочу вам щось показати,— відповіла вона. Обличчя в неї було серйозне, наче від прихованого хвилювання або раптово прийнятого рішення.

Покажи, Райанон, покажи. Ти така вродлива, така лагідна в своїй незрівнянній самовпевненості,— адже твій тріумф у твоєму світі — цілковитий. Від тебе я прийму все і ні про що не спитаю.

Вони йшли спочатку вгору, потім путівець, зробивши поворот. повів їх далі без підйомів і спусків, огинаючи плече гори. То була остання тераса, на якій стояв короткий ряд будинків, що здавались у тумані прямокутниками без вікон. Тут селище кінчалось і починалися окремі, розкидані то тут, то там котеджі. Куди вона його веде? На прогулянку в безлюдні гори? Ах, Райанон! Побути б удвох з тобою в якому-небудь наповненому прозорим туманом ярочку! Лежати голенькими на вологому вересі!

Путівець, наче черв’як, повз уздовж схилу, що ставав дедалі крутішим. Обережно завертаючи, він привів їх туди, де цей схил ставав мало не прямовисним і звідки перед ними відкривався вид на долину, порослу приземкуватими покрученими дубами. Дуби були майже голі, лише на деяких гілках збереглося трохи бурого листя. Виткнувшись з коричнево-сірого сплетіння гілок, понад деревами де-не-де витикалися гостряки скель. І понад усім цим м’якою пеленою розлягався туман. Від невимовної краси краєвиду Роджерові хотілося закричати, але її спокійна таємничість змушувала мовчати. То були володіння друїдів.

Роджер усе ще не розумів, чому Райанон привела його сюди, але раптом помітив, що вона зупинилась і очікувально дивиться на цього. Він же не бачив нічого такого, що вимагало б від нього якоїсь реакції, якщо не брати до уваги магічних чарів долини під ними, а Райанон, звичайно ж, привела його сюди не для того, щоб милуватися краєвидом. Неподалік від них стояла маленька покинута капличка, яку Роджер бачив раніше під час своїх самотніх прогулянок. її оточував цегляний мур із залізною огорожею вгорі й кутою залізною хвірткою. Мур, огорожа й хвіртка були в цілком доброму стані, що ж до самої каплички, то він жодного разу не роздивлявся її як слід.

— А що далі? — спитав він.

У відповідь Райанон клацнула засувкою на хвіртці. Слідом за нею Роджер піднявся двома сходинками й ступив на крихітне бруковане подвір’я, яке слугувало лише одній меті: показати, що каплиця є релігійною спорудою і їй негоже стояти на голій землі. Кам’яні плити подвір’я, хоч і дуже потріскані, але були міцно припасовані одна до одної. Райанон, яка рішуче ступала попереду, пройшла за каплицю, до чорного ходу. Роджер, який не поспішав наздогнати її, трохи затримався і зазирнув у засноване павутинням вікно. Всередині каплиця являла собою один великий порожній зал, де раніше стояли лави й кафедра, в дальньому кіпці виднілися двері, що, очевидно, вели до захаращеної ризниці. Тепер те місце, де раніше молились, було розчищене, прибране й обжите. Біля стіни стояла широка двоспальна тахта, бокаста чавунна груба з довгим димарем лишилася тут, мабуть, від тих часів, коли каплиця ще була каплицею, проте виглядала так, паче прибула сюди з Монмартру. Попід іншою стіною, якнайдалі від сирості, стояли писані олією картини.

— їй-богу, тут справжня студія! — пробурмотів Роджер, відчуваючи, як у ньому наростає хвилювання.

З-за рогу каплиці з’явилася Райанон, заперечливо похитуючи головою.

— Не можу знайти.

— Що саме?

— Ключ. Я гадала, вони залишили його десь тут.

— Хто залишив?

— Одні люди, нетямко,— Відповідаючи, вона зіп’ялась навшпиньки, щоб зазирнути у вікно.— Та що дивитися, коли ми не можемо туди потрапити.

Йому дуже сподобалося це «ми».

— Але чиє все оце? Що то за картини?

— Однієї фройлейн,— Райанон коротко засміялась.— Вона зараз у Марокко.

Роджер помовчав, потім спитав:

— Оце й усе, що ви мені скажете, не більше?

— Поки що все.— Вона умисне дражнила його.— Якщо ми не можемо туди потрапити, то немає сенсу вдаватись у подробиці.

— Потрапити туди? — перепитав Роджер.— І це єдина складність?

— Це перша складність.

У Роджерових грудях здійнялася могутня хвиля рішучості, і вій мерщій подався за каплицю подивитися, чи немає ззаду скляних дверей. Але ні, задні двері були з міцного дерева. Треба спробувати одне з головних вікон. Він пішов до тієї стіни каплиці, якої не видно було з путівця, і, підтягнувшись, виліз на надвірне підвіконня. Горішня половина вікна була досить широкою, щоб у неї могла пролізти худорлява, спритна людина; Роджер бачив засувку, на яку було взято цю половину, її відділяла від нього тільки шибка в свинцевій рамі. Швидко й рішуче, не даючи собі часу на роздуми, які б відбили у нього охоту діяти, він стрибнув униз, пошукав годящий камінь, знайшов його і знову виліз на підвіконня.

Два-три удари гострим кінцем каменю — і на місці шибки утворилася дірка, в яку негайно ж пірнула його рука. Засувку було відсунуто, вікно відчинилось назовні. Він почув кроки Райанон, яка вже проминала причілок каплиці, і, не бажаючи, щоб вона побачила його в позбавленій гідності позі, коли його ноги теліпатимуться в повітрі, без зволікань просунув голову й плечі в отвір, двічі чи тричі щосили відіпхнувся ногами і впав руками вперед на внутрішнє підвіконня, боляче вдарившись колінами об металеву раму вікна. На мить затримавшись, щоб трохи оговтатися, він ще раз крутнувся всім тілом і опинився на дерев’яній підлозі серед пилюки й битого скла. Відразу ж схопився на ноги, поплескав долоня об долоню — ніяких порізів, навіть серйозних подряпин — і впевнено пішов до головного входу в каплицю. Двері відчинилися легко: він помітив, що поставлений, на цих сучасний автоматичний замок був добре змащений. Потім він вистромив голову і тихо гукнув у прохолодний туман:

— Райанон! Заходьте до моєї вітальні!

Вона вийшла з-за рогу каплиці.

— Швидко впорались. А я сподівалась побачити, як ви, звиваючись вужем, лізете у вікно.

— Я поспішав, щоб ви мене не побачили. В моєму віці треба зберігати гідність.

Кажучи це, від відступив від дверей, щоб пропустити її. Вона ввійшла, ненароком зачепивши його своїм замшевим пальтом по руці, і на слові «гідність» кинула на нього швидкий погляд, насмішкуватий і приязний водночас.

— Що ж,— сказав він, зупинившись біля неї посеред голої підлоги,— це справжній сюрприз.

— А ви хіба не знали про цей притулок?

— Я бачив його тільки знадвору. Думав, що це всього-навсього ще одна порожня каплиця. Й не уявляв, що її так обладнано. А хто ця фройлейн? У неї є якесь ім’я?

— Каплиця багато років стояла пусткою,— сказала Райанон. Вона, здавалося, поринула в якісь свої думки, розглядаючи голий прямокутник приміщення так, наче то був населений привидами ліс.— Ця будівля правила за каплицю доти... О, приблизно до того часу, коли я народилась.

«Тобто, до року сорок восьмого чи близько цього»,— подумки відзначив Роджер.

— Потім той дід, який дбав, щоб каплиця діяла,— по-моєму, її відкрив його батько,— помер, а решта — їх було чоловік п’ять — вирішили закрити каплицю й ходити молитись до селища. Вони замкнули її, і довгі роки вона стояла тут просто так. Хлопчаки повибивали шибки, з даху злетіло кілька листів шиферу, але споруда й досі міцна. Ми з Ділвіном приходили сюди гратися. Він казав мені: «Давай заліземо досередини». А я не хотіла. Я боялася без дозволу заходити в каплицю. Мені здавалося, бог скарає мене ка смерть абощо.— Вона знову коротко розсміялась, немов відганяючи ті спогади.— Потім містер Робертсон почав приїжджати сюди з фройлейн.

Роджер розумів, що не слід перебивати Райанон.

— Спочатку вони зупинялися в готелі. Вона жила в їхній сім’ї en pair і він з нею зійшовся. У нього сила-силенна грошей. Він судновласник, йому належить пасажирська лінія «Голуба стрічка» чи щось таке — з досить претензійною назвою. Контора у нього в Ліверпулі. А дівчину звуть Інге. Вона попихала містером Робертсоном як хотіла. На той час вона, мабуть, уже перестала жити en pair (Як своя (франц.)) в їхній родині, але зі сцени аж ніяк не зникла. їй не подобався Ліверпуль, а містер Робертсон не бажав влаштувати її в Лондоні, бо це надто далеко. Йому, певно, не хотілося спускати її з ока. Тож вона часто наполягала, щоб він привозив її сюди на суботу й неділю. А коли він повертався в понеділок до

Ліверпуля, вона залишалась у Карвенаї або десь поблизу. Блукала з етюдником і малювала. Казала, що вона художниця і вміє бачити гори. Як на мене, це не так уже й важко. Врешті йому сяйнула блискуча думка. Він купив їй цю каплицю і переробив її під студію. Та лихо було в тому, що вона не бажала проводити тут зиму. Ні тут, ні в Ліверпулі. Пройшла чутка, ніби вона поклала собі проводити зими в Марокко. У нього і там є контора.

Роджер спробував уявити Інге. Пряме біляве волосся, вперте підборіддя, досить тонкі губи. А містер Робертсон, мабуть, лисий і курить сигари. Роджер підійшов до стіни і обернув деякі з полотен проти світла. Всуціль абстрактні картини — беззмістовні, неоковирні й позбавлені перспективи.

— Отже, вона не малювала гори.

— Ні, вона тільки дивилася на них.

Роджер обернув полотна знову до стіни.

— Мені пощастило, що вона випрохала в містера Робертсона цей притулок. Але скажіть мені, присилає він сюди кого-небудь перевіряти, чи все гаразд з його власністю?

— Ключ на пошті. Але сюди ніхто не навідується.

Роджер нахилився і відчинив дверцята грубки. Там було

кілька грудок шлаку, а в піддувалі — повно золи. Фройлейн Інге навіть не потурбувалась почистити грубу після того, як востаннє витопила її.

— Схоже, що грубка працює нормально.

— Повинна працювати нормально,— відповіла Райанон.— Фройлейн не любить, коли щось не працює.

Роджер відчув, що за цим зауваженням криється ціла історія, якої він ніколи не знатиме, та він і не мав наміру цікавитись нею. Нехай містер Робертсон з Інге тішаться марокканським сонцем, а він тим часом знайде пристановище в їхній порожній каплиці, цьому любовному гніздечку, повному ерзац-творів абстрактного живопису. А привела його сюди Райанон, його добрий ангел.

— Як ви гадаєте, що буде, якщо я тут оселюся?

Вона знизала плечима.

— А що може бути?

— Ну... виходячи з букви закону, я вчиню злочин. А дехто тут зрадів би, якби мене запроторили.

— Ви маєте на увазі Діка Шарпа,— сказала вона.— Та для цього йому треба зв’язатися з містером Робертсоном. Бо намагатися витягнути фройлейн з Марокко серед зими — марна річ. Вона не приїде. А містеру Робертсону навряд чи сподобається, якщо хтось стромлятиме носа в його справи. Каплицю, певно, записано на його ім’я, але це зовсім не означає, ніби він хоче, щоб усі про це знали. У нього є дружина й діти, і йому треба пильнуватись.

«Це вже говорить реєстратор з готелю,— подумав Роджер.— Ніщо не сховається від її гострого ока. Така молода і така практична».

Він пройшов до дверей у ризницю, відчинив їх і зазирнув усередину. Ризницю було переобладнано на крихітну кухоньку з раковиною, кухонними шафами й акуратною плиткою на чотири конфорки.

— Боже милий! Та це мені сниться!

— Їм сюди провели електрику,— почувся ззаду голос Райанон.— її відключено рубильником. Але, гадаю, ви швидко його знайдете.

З раптовим, якимось гарячковим завзяттям Роджер, наче тер’єр, кинувся шукати: відчинив шафку під раковиною і став навколішки, щоб обстежити всі темні закутки. І за мить знайшов те, що шукав: дві акуратні пробки й рубильник. Один порух рукою вниз — і лічильник запрацював з невідворотністю долі. Тепер поставлено останню крапку. Вони перетворилися на злочинців.

Він обернувся до Райанон.

— Ви розумієте, що ми робимо? Ми співучасники в злочині. Я вже встиг розбити вікно, ми зайняли чуже помешкання, а зараз крадемо електрику.

Вона спокійно, незворушно дивилась на нього, жодна рисочка не здригнулася на її обличчі. Чи не надто далеко він зайшов? Зрозуміла річ, він був не від того, щоб вплутати, глибше втягти її в що пригоду, хай би як дорого йому довелося за неї розплачуватись. І її безтурботне, хоч і насторожене обличчя сказало йому, що вона чудово все розуміє.

— Вам же треба десь жити,— спокійно мовила вона,— і не ви винні, що вам довелося вибратися від місіс Опори Джонс. Якщо ті люди, хто вони не є, подбають про те, щоб жодна хазяйка не взяла вас на квартиру, то ви просто змушені мати якесь житло.

— Спасибі, що ви так логічно все виправдали. Тепер мені залишається тільки перебратися до цієї каплиці й чекати, поки вони однієї темної ночі прийдуть сюди й переріжуть мені горлянку. Ніхто не почує мого крику там унизу, в селищі.

Вона заперечливо похитала головою.

— Вони цього не зроблять. Далі залякування домогосподарок не підуть. Дік Шарп — якщо за всім цим стоїть він — може знайти собі молодих шибайголів, які поб’ють вікна й заляпають що-небудь фарбою, але ризикувати сісти за грати років на двадцять — зовсім інша річ.

— Звучить заспокійливо.

Вони повернулися до основного приміщення. Під стелею горіла люстра на три лампочки. Очевидно, фройлейн Інге не вимкнула тут світла, а відключила електрику рубильником на кухні. Затримавшись у дверях, Роджер уважніше роздивився приміщення. Як на житлове помешкання, воно було величезне, а як на місце релігійних зібрань — маленьке. Внаслідок цього виникало враження якоїсь двоїстості. Очевидно, й тоді, коли каплиця перебувала в розквіті свого культового життя, в пій відчувалося щось домашнє. І коли який-небудь похмурий проповідник вибирався на кафедру (яку нині було розібрано і, без сумніву, порубано на дрова, а височіла вона, мабуть, в найдальшому від дверей кінці, там, де зараз стояв він, Роджер), навіть тоді кафедра, певно, важила тут не більше, ніж дідівське крісло в якій-небудь просторій фермерській оселі. Більшість робітників — каменярі та їхні родини,— безперечно, ходили до великої каплиці в селищі; Роджер, поринувши в задуму, бачив перед собою їхній темний недільний одяг, їхні бакенбарди, розважливоликих жінок в очіпках, чув грім їхніх молитов, що КОТИВСЯ горами аж до тихої по-суботньому каменярні. А сюди, нагору, сходилося лише кілька родин — одні й ті самі люди щотижня протягом цілого життя. Ця каплиця, певно, здавалася їм священним додатком, богомільним продовженням їхніх домівок. Чому вони воліли усамітнено збиратися саме тут? Чи тому тільки, що було важко спускатися в селище за поганої погоди? Навряд. А втім, мабуть, для декого з фермерів-верховинців це так і було. І, безперечно, існували ще якісь інші, поважніші причини, якийсь пекучий вогонь протестантської переконаності, що робив цих людей схожими на Руса і Вікліфа. І вони самі побудували цю каплицю, через силу звели її над голими скелями й неродючими землями, щоб молитися богу на свій власний лад,— їх надихала на це властива європейцям у виборюванні своїх законних прав горда впертість, що посилала людей то на вогнища, то в темні безодні Атлантики.

І ось тепер він, сучасний спадкоємець європейської культури, стоїть поряд з темноокою ніжноголосою дівчиною цих гір, дівчиною, яку відділяє від тих людей, що спорудили ці стіни своїми мозолястими, руками, лише одне покоління. І привести його в цю каплицю її спонукала природжена доброта: адже він не мав де сховатися від негоди, а пішов за. дівчиною передусім через бажання зірвати з неї одяг і по тваринному оволодіти нею. Ось до чого ми прийшли. Велика книга європейської історії з виляском закривається. Вія і Райанон, такі багато в чому різні, схожі в одному: вони варвари, які роззираються навколо, бачать стіни, але не здатні зрозуміти, нащо їх зведено.

Роджер усміхнувся з помпезності своїх думок. А у вісімнадцятому столітті Райанон обдарував би дитиною перший ліпший волоцюга сквайр, зустрівши її на пустельній дорозі. Релігійний фанатизм за вікторіанської доби був тут не чим іншим, як місцевим відхиленням від загальноприйнятих звичаїв. Якби вони з Райанон були стародавніми бриттами й блукали цими гірськими схилами в одязі із шкур і трави, він мав би щодо неї такі самі наміри і вона так само добре розуміла б їх.

А проте щось-таки збереглося: збереглася каплиця, яка була часткою повсякденного життя тих, хто тут молився, а нині стала власністю людей, не здатних навіть уявити собі існування надприродного (бо Роджер добре усвідомлював, що фрейлейн Інге і містер Робертсон мають про бога точнісінько таке ж уявлення, як і яка-небудь тварина), і ця каплиця, чиї стіни чули багато тисяч молінь, перетворилась на звичайне житлове помешкання. її сволоки, що дивилися зараз на дитячі мистецькі вправи фрейлейн Інге, споглядали колись ряди схилених голів, відлунювали палкі благання грішників. А проте щось-таки збереглося... Але що?

— А тепер я піду.

Голос Райанон зненацька повернув Роджера до дійсності, до його власних численних і невідкладних потреб. Він раптом зрозумів, що йому не під силу стерпіти самотність — ні, тільки не зараз, хоч би ще трохи побути з людиною, яка ставиться до тебе по-людському, побути зовсім небагато, щоб відновити душевну рівновагу. Адже в цій каплиці, яка тулиться до високого скелястого схилу гори, де чути тільки шепіт населеного друїдами лісу, що замислився далеко внизу, він ночуватиме себе невимовно самотньо.

— Прошу вас, не йдіть! —вихопилось у нього.— Я хочу сказати... Ви мені неабияк допомогли, як мило, що ви показали мені цю каплицю, це розв’язує всі мої проблеми, бо притулок потрібен мені зовсім ненадовго... Але якщо ви зараз підете, все буде зіпсовано. Я хочу сказати...

— Що ж ви хочете сказати?

— Ні, нічого, просто... Просто мені треба, щоб тут хтось був, з ким можна було б поговорити, обмінятися думками. Присягаюсь богом, я до вас не чіплятимусь: мені зовсім не до цього,— Він говорив цілком щиро.— Бо якщо залишатися тут, то треба протопити грубу, щоб не було сирості, замести підлогу й приготувати собі їсти — і все це сьогодні. Завтра, та й увесь тиждень, я не матиму на це часу. А я, признаюсь, так занепав духом, так втомився і, сказати б, такий приголомшений останніми подіями, що без допомоги не зможу обійтися. Якщо ви підете і я не матиму з ким перемовитись словом, то просто ляжу — і хай усе пропаде пропадом!

То було щиросерде благання про співчуття. І коли він його висловив, йому полегшало. Тепер останню маску скинуто — йому вже було не до гідності чи самовпевненості: він перетворився на волоцюгу і жив з того, що подадуть,

— Я маю йти до церкви,— сказала Райанон.

— Ви можете й не піти. Можете сказати, що голова у вас не перестала боліти, а тому ви пішли прогулятися в Тори.

— Мене чекають дома о першій. Мати готує святковий обід.

— До першої ще багато,

Райанон глибоко застромила руки в кишені свого елегантного пальта, здвигнула плечима, рвучко обернулась, глянула Роджерові просто в очі й розсміялася.

— Переконали. Допоможу вам тут влаштуватися. Зроблю сьогодні одне добре діло.

— Це буде не добре діло, а серйозний злочин.

— О, це мене не лякає. Коли вас заарештують, я просто скажу, що ви мене сюди запросили, а я була певна: ви це помешкання наймаєте. Сподіваюсь, ви мене підтримаєте.

— Неодмінно підтримаю,— запевнив він. Хвиля щирої вдячності, що піднялась у ньому, змусила його додати: — Я підтримаю вас у всьому, хай би що ви робили. Ви мій найкращий друг.

Упевнившись, що вона не піде, Роджер відчув, як до нього повертається вся його енергія. Він працював спокійно й завзято. З груби треба вигребти золу. До ящик для сміття? Ось він, ящик, і — чудова знахідка — у секції для палива залишився антрацит, його вистачить на два-три дні. Ні газет, ні розтопки, щоб розпалити вогонь, не знайшлося, але все це в нього є на квартирі в місіс Опори Джонс. Час, оголосив він, піти туди й забрати свої речі.

— А як ви впораєтесь? — спитала Райанон. Знічев’я вона переглядала малюнки фрейлейн Інге і зразу ж з короткими скептичними вигуками ставила їх назад до стіни.

— Просто поперетягаю все на своєму горбі,— відповів він.— Доведеться, щоправда, зробити кілька ходок, але необов’язково переносити сьогодні геть усе. Принаймні половину речей можна просто запакувати й залишити, я їх заберу потім, протягом тижня, коли проїжджатиму автобусом. А зараз треба принести звідти харчі, припасені на суботу й неділю. Дещо з теплого одягу. А також те, без чого не вмиєшся й не поголишся.— Перераховуючи, він загинав пальці. — Не завадила б і грілка, щоб просушити оці вогкі ковдри, тільки її в мене немає.

— Принесу вам грілку після обіду, бо я повинна йти обідати додому.

— Гаразд,— сказав він, почуваючи себе спокійно і впевнено від того, що вона виявляє до нього таку доброзичливість.— А ще мені треба прихопити черевики. І книжку — почитати ввечері. Та й молока, якщо рознощик залишив. Оце й усе. То я пішов. Ви мене почекаєте?

— Мабуть, почекаю,— відповіла вона.— Я тут трохи приберу.

Вона прибере! Райанон? Що це піднімається з глибини її душі?

Подолавши спокусу подражнити її, Роджер мерщій вийшов, зачинивши за собою важкі двері.

Погода змінилась. Туман розвіявся, лише де-не-де лишилося кілька хвилястих пасмуг та внизу в долині розлилося озеро прозорої імли. В небі, яке швидко очищалось від хмар і набирало синього кольору, сяяло сонце. Примхливий і неймовірно чудовий день. Чи не стане він поворотним у його житті? Безпритульний, відірваний від людей, порушник закону в покинутій каплиці — чи не вступає він у благословенну смугу погамованості і тривкого щастя, яке йому навіть не снилось? Роджер квапливо рушив стежиною до Лланкрвіса. В одному місці зупинився й довгим поглядом окинув гори, що тяглися в глиб країни. На них лежав сніг, але тільки на вершинах. Сліпучо-білі вгорі, тьмяно-зелені й коричневі внизу, гори створювали надприродне враження невагомості — яскраве скупчення скель і снігу пливло в промитому повітрі й було наче уособлення раю.

Раптом загострений слух Роджера вловив ледь чутне дзижчання бензинового моторчика. Він глянув на схил над стежиною. Так, це Ділвін. Його худорляве напружене обличчя було звернуте до неба, в руках він тримав прилад дистанційного керування з вусом антени, а над ним маленькими хижими колами здіймалася в чарівну височінь його іграшка, його радість, дорогоцінний об’єкт його незмінної й пристрасної любові і своєрідна заміна Райанон — модель «Пайпер команче», зроблена в одну сімдесят п’яту натуральної величини.

Роджер відчув задоволення. Йому подобалась одухотворена творча одержимість Ділвіна. Маленький літак, що заклопотано й цілеспрямовано кружляв на тлі безмежного спокійного неба, видався йому навдивовижу безглуздим. Роджер весело помахав хлопцеві рукою. Проте Ділвін нічим не показав, що побачив його. Чи він, забувши про все на світі, дивиться лише вгору на свій деркотливий витвір? Чи, може,—раптом спало Роджерові на думку,—він не відповів на привітання тому, що ставиться до мене вороже і не має ані найменшого бажання спілкуватись? Чи знає Ділвін, що Райанон з ним, Роджером? Що вона чекає його в тій самій каплиці, куди Ділвіну так і не пощастило переконати її увійти в дні їхнього рожевощокого дитинства?

Що ж, тут нічим не зарадиш. За ті кілька швидкоплинних років, поки її врода не зів’яла, така дівчина, як Райанон, не може не залишити сліду в житті багатьох чоловіків. Тут уже кому як пощастить.

Під холодним збадьорюючим сонцем Роджер попрямував далі, до будинку місіс Опори Джонс. Тієї ж хвилини тонко пронизливе дзижчання моторчика урвалось, і, озирнувшись, Роджер побачив, що маленька зграбна модель літака почала, кружляючи, знижуватись у напрямку чарівної маленької скриньки, що повертала цю іграшку до її власника.

У будинку місіс Опори Джонс Роджер спакував свої речі в цілковитій тиші, що здалась йому густою, паче вівсяна каша. Може, місіс Опора Джонс пішла з дому на цілий день, щоб не зустрітися з ним? А може, в капелюшку й пальті, вона лежить на ліжку? Хай там як, а залагодити їхні стосунки так само неможливо, як зробити цілою розбиту шибку у вікні, з якого зараз тягло свіжим прохолодним повітрям. І це нагадало Роджерові: треба прихопити з собою газет, щоб затулити таку саму розбиту шибку у вікні каплиці. Ні, мабуть, для цього краще підійде яка-небудь стара ганчірка. Звичайна ганчірка, якою витирають пилюку. Одна така ганчірка була під раковиною, і він старанно, дбайливо запхав її в рюкзак. Ще старанніше й дбайливіше він спакував майже повну пляшку джину, поклавши її між двох сорочок, щоб не розбилась.

Нарешті він був готовий: найнеобхідніше в чемоданчику,— він неважкий,— плюс туристський рюкзак, завданий на плече. Все інше, теж старанно спаковане,— в більшому чемодані; він забере його потім, коли проїжджатиме мимо автобусом. От і кінець. Місіс Опора Джонс може спокійно чекати літа й відпускників.

Обережно причинивши за собою зелені двері (але поки що заховавши ключ у кишеню), Роджер обійшов будинок і постукав у коричневі двері. Ніхто не відгукнувся, і він постукав ще раз, почекав хвилину й уже взявся був за чемоданчик, щоб піти геть, коли почув, що хтось тихенько, мов миша, дріботить до дверей з протилежного боку.

Отже, вона була-таки вдома, прислухалась за стінкою до його зборів. Як вона, мабуть, радіє!

Місіс Опора Джонс трохи прочинила двері. В її уяві Роджер уже перетворився на вбивцю.

— Ну, місіс Джонс, я зникаю. Вас уже не турбуватимуть.

— Сподіваюсь,— відповіла вона, але погляд у неї був такий, наче вона дивилась водночас на всі боки. Роджерові рантом спало на думку, що вона нагадує дружину французького фермера в 1942 році, яка дозволила збитому англійському льотчику переночувати в клуні й жде не діждеться, щоб він чимшвидше забрався геть, поки його ніхто не побачив і не доніс гестапо.

— Чи ж треба аж отак боятися? — не стримався він.

— Вставити шибку коштує десять шилінгів,— сказала вона.— Можете залишити гроші зараз.

Роджер уже хотів був віддати їй названу суму, але згадав про свій другий чемодан. Йому треба мати тут хоч якусь зачіпку. Інакше вона замкнеться тут від нього, як у фортеці.

— Мені доводиться самому переносити свої речі,— відповів він,— а забрати все за один раз я не в силі. Отже, якщо ви дозволите, я залишу один чемодан тут і заберу його на початку наступного тижня. Тоді й віддам десять шилінгів.

— Мені було б зручніше одержати їх зараз,— сказала місіс Опора Джонс, — щоб закінчити розрахунок.

— Можливо,— холодно мовив Роджер.— Але, на жаль, сьогодні неділя, і банк зачинено. А те, що я маю, потрібне мені самому. Зрештою, не я винен, що мене виганяють на всі чотири вітри в неділю вранці.

Він підняв чемодан і повернувся спиною до місіс Опори Джонс.

— У понеділок,— кинув він через плече,— я зайду по чемодан у першій половині дня. Сподіваюсь, доти йому буде дозволено тут постояти.

У відповідь він почув, як зачинилися коричневі двері — без поспіху й без грюкоту, але остаточно й безповоротно.

По дорозі назад Роджер сушив собі голову, дошукуючись причини, чому місіс Опора Джонс так рішуче відмовила йому. У всьому, що трапилося, вважає винним і його? Він згадав, як осудливо вимовив містер Кледвін: «Ваші чудові друзі». Авжеж, оце воно й є. В їхніх очах він паскудив усе селище. Слідом за ним у Лланкрвісі з’явилися бандити. Такого ніколи не траплялось, поки тут не нагрів собі місця англієць. Він приніс із собою звичаї великих міст. А що ви скажете про ту чорняву дівчину з синім автомобільчиком, так-так, про оту, для якої він куховарив і яку хотів покласти до себе в ліжко в порядному домі, хазяйка якого спала тут же за стінкою? Її щастя, що вона відмовилась, безсоромна. Роджер аж ніби чув, як у селищі із смаком плескають язиками.

В той час, коли ці думки снувалися у Роджера в голові, він саме проходив повз каплицю, тільки не свою, не любовне гніздечко містера Робертсона і фрейлейн Інге, що його він захопив, а повз велику, головну, яка ще діяла. В неї вливався тонесенький струмочок парафіян — звичайна мішанина юних (які прийшли сюди через наполягання старих) і старих (яким уже вчувалося шелестіння крил ангела смерті). І все ж таки їхні молитви будуть досить щирими, він це розумів. Вони скоса позирали на нього, коли він проходив повз них із своїми пожитками, і він навіть чекав, що його спитають, у чому справа,— адже багато хто знав його по автобусних поїздках. Проте ніхто до нього не заговорив. У будень, в автобусі, вони охоче розмовляли з ним, бували балакучими, але сьогодні вони йшли одним злютованим гуртом у своїй недільній справі, а він був для них випадковим перехожим, чужаком з чемоданом у руці, приїжджим, який опинився тут не у відпускний сезон.

А ось і його каплиця — його нове химерне пристановище. Сонце блищало на старій масляній фарбі і відбивалося від шиферної плитки покрівлі, створюючи враження середземноморської спеки. Тепер життя було сповнене несподіванок — він розірвав, нарешті, кокон повсякденності. Ввійшовши до каплиці, Роджер побачив, що там заметено, але порожньо. На видному місці лежав вирваний з блокнота аркуш паперу, на якому Райанон написала: «Повернусь пополудні, мушу обідати вдома». Нехай їй щастить! А він дасть тут усьому лад, щоб гідно зустріти її. Зваливши пожитки в кутку, Роджер завзято взявся до діла. Найперше — розпалити в грубці. Він прихопив з собою, загорнувши в газету, трохи трісок і дрібного вугілля. Коли все це як слід розгорілося, підсипав антрациту з ящика. Грубка, як і її довгий чорний димар, нагрілася напрочуд швидко. Тепло! Життя! Роджер відчув, що тепер він може й випити — джипу вій мав скільки завгодно, от тільки не було чого в нього додати. Та це дрібниці: серед мізерного запасу харчів, що їх він тримав у буфеті в будинку місіс Опори Джонс, є цукор. Дві ложки цукру, трішки холодної води, долити по вінця джипу — і можна пити, а єдине, чого він зараз потребує,— це спиртного.

Спиртного й Райанон. Ледь він устиг розкласти принесене (харчі — в буфет, чашки й чайник для заварки — на столик біля раковини, великий чайник — на електричну плиту, одяг — за двері ризниці), коли почувся, стук, і з’явилася Райанон.

— Ласкаво просимо. Ви не дуже засиділися за обідом.

— Я відлучилась рівно на годину,—Вона схвально озирнулася довкола.— А тут у вас стало затишно.

— Це завдяки грубі. Хвалити бога, гріє вона добре.

— Відчуваю. До речі,— вона вийняла з сумочки ключ і простягнула його Роджерові,— ось що я знайшла. Висів на гвіздку в настінній шафі.

— Що це? Запасний ключ?

— Очевидно. Принаймні до вхідних дверей підходить.

— Яка увага з боку фрейлейн — і ключ, і паливо. Та ще її малюнки — на випадок, якщо нам захочеться на них дивитись.

Райанон сіла, критично приглядаючись до нього і роззираючись навколо.

— Я принесла грілку. Ковдри треба просушити, перш ніж ними вкриватись. Але ж у вас немає постільної білизни.

Роджер був зворушений. Грілка здавалась йому чудовим свідченням її доброзичливості.

— О, завтра я роздобуду пару нейлонових простирадл. Нічого мені не зробиться, якщо сьогодні переночую і без них.

— Слухайте,— сказала вона,— я попоїла, а ви — ні.

— Зате ви не випили, а я випив,— відповів він і показав на пляшку з джином.

— Не слід багато пити на голодний шлунок. Бо нап’єтесь, а я не можу залишатися у покинутій каплиці наодинці з підпилим чоловіком.

Він відкраяв шмат чорного хліба, намазав його маслом, поклав зверху три великі скибки сиру й зжував цю споруду в неї на очах.

— Так воно краще,— посміхнулась вона.

— А тепер,— сказав він,— я маю право випити ще трохи.

Він хлюпнув у склянку джину, додав води й цукру.

— А ви не приєднаєтесь до мене?

Вона стиха засміялась.

— Джин після обіду?

— Це краще, ніж нічого. Ладен побитися об заклад, що за обідом у вас були самі непитущі.

— А от і помилились, хоч ви й хитрун,— відповіла вона.— Всі випили по чарці бузинової наливки. На честь неділі.

— Що ж,— сказав він, простягаючи їй склянку джину з цукром,— а це на честь недільного вечора. Ваше здоров’я.

— Ваше здоров’я,— в топ йому відповіла вона й покірно, маленькими ковтками випила жахливу суміш. Вона сиділа на краєчку тахти фрейлейн і зігрівала одну руку, простягнувши її до відчинених дверцят грубки. Затишок! Хто б міг подумати? Роджер присів на тахту поряд з нею.

— Райанон,— сказав вій. І не впізнав свого голосу: він був глухий від хвилювання,— я хочу зрозуміти вас.

— Навіщо?

— А так. Просто хочеться.— Він рвучко провів рукою по волоссю, скуйовдивши його.— Я вже давно перестав розуміти людей. А відколи приїхав сюди, я не зустрів жодної душі, яку зрозумів би хоч трохи. Єдиний, хто завдав собі мороки пояснити, чому діє так, а не інакше, був Дік Шарп. Та й його пояснення виявилися вкрай поверховими, він вдався до них лише для того, щоб виправдати свою підлу поведінку.

— Отже, вам хотілось би зрозуміти мене просто для того, щоб з когось почати?

— Ні, не для того. А тому, що ви — це ви. Я ніколи не забуду вас, навіть якщо ніколи більше не побачу. Я думатиму про вас до скопу. Зрештою, я хочу збагнути те, про що постійно думаю.

— Іноді краще не розуміти.

— Але не тоді, коли йдеться про вас. Ви така, така...— Роджер безпорадно розвів руками. Він відчував, що сп’янів; хліб і сир не цілком виконали своє призначення. А може, його п’янить присутність цієї неприборканої красуні? — Мені важко говорити,— сказав він.— Я хочу слухати. Розкажіть мені про себе. Як ви дивитесь на світ. Як вам ведеться? Не може бути, щоб на тому довгастому затишному будиночку на схилі гори — з матусею, татком і собакою — під телевізійною антеною зосередилось усе ваше життя.

— О господи, звичайно ж ні,— незворушно відказала вона.— То тільки його маленька крихта.

— А в чому ж тоді решта вашого життя? Чим воно заповнене? Про що ви думаєте? Розкажіть мені, Райанон. Я не претендую на ваші почуття, не маю права ні про що вав розпитувати, але поговоріть зі мною.

— Налийте мені ще джину,— несподівано мовила Райанон. Роджер навіть не помітив, як вона випила те, що він палив їй раніше.

Він приготував їй ще одну чималу порцію.

— А тепер розповідайте. Тут тепло й затишно, грубка гріє як слід і ви маєте вдячну аудиторію в одній особі. Хіба це не викликає у вас бажання поговорити про своє життя?

— Я но йду на поводі у своїх бажань. Інакше б я давно вскочила в халепу.

Що це найшло на дівчину? Роджер аж ніяк не чекав від неї і натяку на якийсь внутрішній конфлікт.

Зручних крісел тут не було. Вони задовольнялися тахтою фрейлейн. Але сидіти, коли немає на що спертись спиною, було незручно. Не довго думаючи, Роджер закинув ноги на тахту й простягнувся горілиць. Біля нього ще залишалось чимало місця.

— Йдіть сюди,— сказав він.

— Ні, дякую.

— Слухайте, той, хто розповідає про себе, завжди повинен робити це лежачи. Психоаналітики...

— Не розказуйте мені казок. Ви ж не...

— Так, я не психоаналітик, але щира сповідь не принесе втіхи, якщо не дати відпочинку хребту. Слово честі. Хребет — це ключ до всього.

----В такому разі я вважаю за краще, щоб мій хребет залишився рівним.

— Нехай він залишається рівним,— заспокійливо промовив Роджер,— але надайте йому горизонтального положення.

Він навіть не встиг здивуватися своїй зухвалості, як його рука обхопила плечі дівчини й лагідно потягла її вниз, до себе. На мить тіло в Райанон напружилось, опираючись, потім, коли пружини тахти прийняли його на себе, розслабилось. Мовчки підкорившись, вона лежала поряд з Роджером. Кістки в неї були тендітні, паче в кішки,— серце Роджера шалено закалатало.

— Це ще ні до чого мене не зобов’язує,— пробурмотіла вона.

— Авжеж, ні. Тільки розповідати.

— Навіть і до цього,— заперечила вона,— якщо я не схочу.

З хвилину' вони лежали мовчки. Роджерова рука легко, ніби він сам цього не помічав, завмерла на животі Райанон. Вікна каплиці запітніли, грубка розжарилась до приємного вишневого кольору. Гори надворі завмерли в чеканні вістей із всесвіту.

Вона тихо лежала поряд з ним. Наче вирішила довіритись йому, почуватись і поводитись у його товаристві так само вільно, як і на самоті. Вона, проте, ні на мить не засумнівалась у хтивості його намірів, чудово усвідомлюючи, що ні наміри викликані бажанням торкнутись її, припасти до неї, вп’ястися в неї зубами, оволодіти нею. Вона прийняла його — не як коханця, від якого можна чогось відповідно вимагати, а просто як іншу людську істоту, перед якою немає потреби носити маску. Він розумів це, тому лежав спокійно й мовчки слухав те, що вона почала розповідати м’яким, ледь чутним голосом, який майже не порушував мирної тиші їхнього притулку.

— Моя мати весь час говорить, щоб я виходила заміж. Вона переконана, що лише після цього, аж ніяк не раніше, для жінки починається життя. І багато дівчат, яких я знаю, думає так само. Вони гадають, що життя до заміжжя — це просто щось несправжнє, якесь тупцяння на місці. Мати радіє, що я працюю в готелі, бо вважає: ця робота дасть мені змогу' спілкуватися з чоловіками, які досягай життєвого успіху і можуть запропонувати мені надійне домашнє вогнище. Послухала б вона, що саме вони мені пропонують!

— Отже, ви їй нічого про те не розповідаєте?

— Не можу. Вона подібних речей не розуміє і ніщо її не змусить їх зрозуміти. Вона живе в іншому світі. А батько...— Вона ледь знизала плечима.— Ні з батьком, ні з матір’ю я не можу говорити про те, що має для мене якусь вагу. Мати може навчити мене пекти пиріг з яблуками, і я даю їй говорити про заміжжя скільки їй заманеться. Але в усьому іншому я роблю, як сама знаю.

— Ви, очевидно, почуваєте себе самотньою.

— Я навчилася покладатись на власні сили. Добре все обмірковую і вирішую, що саме треба робити. Адже чоловіки так і полюють на тебе, перекопують зіграти в їхню гру.

Роджер мовчав. Йому кортіло знати, чи пощастило хоч кому-небудь з них домогтися свого, але вій добре розумів,, що питати про це не можна. Нехай слово само, без принуки злетить з її уст.

— Іноді мені здається, що моя мати має рацію і що справжнє життя почнеться для мене тоді, коли я матиму свій дім, де треба вести господарство, і чоловіка, про якого треба піклуватися. І дітей. Проте я ще якось не можу собі уявити всього цього. А іноді думаю зовсім протилежне — що по-справжньому живу саме тепер. Усе залежить від того, за кого я вийду заміж. А поки що я маю те, чого хочуть чоловіки і за що вони ладні платити. І бачу, які гроші вони тринькають,— спочатку це мене приголомшувало. Та я швидко звикла.

Вона, здавалось, хотіла урвати розповідь, тому Роджер м’яко підштовхнув її:

— Ви весь час працюєте в готелі?

— Ні, спочатку я працювала в банку. Вчилась банківської справи: після закінчення школи відвідувала спеціальні курси. Але працювала в байку лише кілька місяців. Трапилась робота в готелі, яка видалась мені набагато веселішою.

Вона замовкла, і він спитав:

— Ну й як?

— В готелі справді веселіше,— відповіла вона. Вій не бачив її обличчя, але виразно уявив, як вона скривила губи.— Куди веселіше. Скажу лише, що порівняно з банком у готелі життя аж вирує. У нас зупиняються всі ділові люди. Молоді й літні. Не знаю, які з них гірші, але одне засвоїла твердо: жоден з них не дасть тобі спокою.

— А ви цього хочете — щоб вам дали спокій?

— Ні, не хочу. І мене навіть не дуже обурює те, що всі вони домагаються одного. А чом би й не домагатися? Так уже їх створено. Але це набридає. Ніхто з них не бажає миритися з відмовою. Тому кінець кінцем вирішуєш вибрати на першу роль когось одного просто задля того, щоб він не підпускав до тебе інших.

Сонце за вікнами проминуло ще частину небосхилу. Тепер його скісне проміння линуло із заходу. Наближався вечір,

не схожий на жоден інший вечір з часів створення світу. Роджер лежав тихо, слухав Райанон і відчував, як її тендітне стегно злегка впирається йому в живіт.

— Ось чому я взяла собі за опікуна містера Філдінга. Це не означає, що я витягла жеребок з його прізвищем. Він мені сподобався. Залицявся він делікатно і вдачу мав приємну. Міг бути милим. По-справжньому милим. Він чесно сказав мені, що цінує щастя, яким я обдарувала його, і що він волів би довести це на ділі. А оскільки єдине, чого він має вдосталь — це гроші, то він хотів би витрачати їх на мене і таким чином виявляти свою вдячність. Він ставився до мене дуже уважно, і поступово сама думка, що він може втратити мене, стала для нього нестерпною. Зрештою він дійшов до того, що вирішив розлучитися з дружиною і одружитися зі мною. Я відмовилась. Ми сперечались про це всю суботу й неділю.

— А хіба ви не були б щасливі з ним?

— Може, й була б. Та вийти за нього заміж — означало б вробити все реальним. А так усе було якесь несправжнє, ніби гра якась. Одруження все змінило б. Я перетворилась би на місіс Філдінг, а він завів би собі іншу дівчину з якого-небудь готелю. А може, й не завів би, та не в цьому, зрештою, справа.

— А в чому ж?

— Ну... якби містер Філдінг став моїм чоловіком, то я мусила б зосередити на ньому все своє життя. Весь світ, усе, чим я живу. Ні, я просто не могла собі цього уявити.

— Але ж у вас усе було добре,— зауважив Роджер, обережно добираючи слова,— поки ви були просто... поки ви просто зустрічались.

— Так. Але ті зустрічі не так багато й важили. Не він позбавив мене невинності. Це трапилось раніше, коли я ще працювала в байку.

«Де-небудь у підвалі пополудні знічев’я,— подумав Роджер.— Або після роботи, на купі кредитних бланків».

— Містер Філдінг відверто сказав мені, що він щороку відкладав по дві тисячі фунтів для особистих потреб. Щоб порозважатися, гарно провести час. Він сказав, що тяжко працював аж тридцять років, діти в нього вже дорослі і грошей у нього стільки, що вистачить не лише на йото потреби, а й на чиї-небудь іще. Він сказав також, що не знає, чи довго йому судилося жити. Він хворів на виразку шлунку — не міг багато їсти. Іноді все тіло в нього набрякало, мабуть, і з серцем теж було негаразд. Я весь нас думала, що буде, як вій помре у мене в ліжку.

— Він, безперечно, волів би померти саме так.

— Атож! А як же я?

— Немає такого закону, який забороняв би вам спати з ним. Це нікого не стосується.

— Скажіть це моєму батькові. Він диякон. Коли я була мала, він щонеділі змушував мене ходити до церкви аж двічі, а після обіду ще й до недільної церковної школи.

— Він і досі має на вас вплив?

— І досі,— відповіла вона. Її погляд блукав по стелі, наче простежуючи якийсь візерунок.— Від цього не так легко звільнитись.

І все ж вона зараз лежить отут, у каплиці, сказав собі Роджер. Добряче хильнула джину, і чоловіча рука спочиває в неї на животі. І тут йому спало на думку: «А може, саме через це?»

— Містер Філдінг усюди брав мене з собою,— вела Райанон далі. Говорила вона повільно, наче загіпнотизована.— Вій їздив то в Нью-Йорк, то в Чикаго. Я літала з ним туди на реактивних літаках і весь час була поряд, поки він займався справами. Він, звичайно, представляв мене як свою секретарку — й іноді я справді допомагала йому, давала лад його паперам. А перед поверненням додому ми проводили день-другий у Флориді. Я загорала там в бікіні у лютому! А мої батьки думали, що я гостюю в своєї ліверпульської подруги.

Раптом гострий біль, наче шрапнель, пронизав Роджера. В червоному тумані перед ним промайнуло видиво: Райанон і містер Філдінг вигріваються на пляжі, йдуть до свого номера в готелі — засмаглі, безтурботні, думаючи тільки про насолоду. Він перевернувся на спину й затулив обличчя долонями.

— Що з вами? — спитала вона.

— Мені тяжко про це думати,— відповів Роджер.

— Не треба,— лагідно мовила вона. Тоді несподівано нахилилась над ним, прийняла його руки з очей і поцілувала в губи.

На одну шалену мить йому здалося, ніби земля пішла обертом, закон тяжіння перестав діяти, а сумніви відлетіли ген аж на іншу Сонячну систему. Мимоволі його руки ковзнули вздовж тіла Райанон до її стегон. Вона всією вагою лежала на ньому, і він відчував її тепло крізь її і свій одяг.

— Навіщо я це роблю? — пробурмотіла вона, цілуючи його знову.

В Роджера ніби мову одібрало, він нічого не відповідав.

Вона посміхнулась йому й сказала:

— І все-таки це мене ні до чого ще не зобов’язує.

Ні. Але тут колись була каплиця і такого ти ще не робила, чи не так? Навіть заради того, щоб піти наперекір своєму батькові. Ні разу не віддавалася там, де колись люди збиралися на молитву.

Він рішучіше стиснув її стегна. Зараз буде геть випалено пам’ять про містера Філдінга і всіх містерів філдінгів — колишніх, теперішніх і майбутніх. Тут не Майамі, але те, що зараз відбудеться, з Майамі не порівняти. Він візьме її отут, на місці, де колись стояв орган. У затінку церковної кафедри.

Сердите пронизливе деркотіння прорізало раптом надвечірню тишу. Ось воно наблизилося до каплиці, зупинилось, почало слабшати, зробило коло, оточило їх. Що це — величезна надприродна комаха, омріяна Кафкою велетенська оса, що люто дзижчить, перш ніж ужалити? Чи його п’яне марення? Чи сон? Чи він уже вмер?

Тонке натужне дзижчання долинуло з одного вікна, потім з другого, третього. Хоч би що то було, але воно кружляло просто над дахом. І тут Райанон розреготалася. Сміх стрясав її всю, її тонка талія, стиснута долонями Роджера, тремтіла. А наступної миті вона перекотилася на тахту, вивільнившись з його рук.

— Це Ділвін! — задихаючись від сміху, вигукнула вона,— Його літак!

Так воно й було. Роджер, силоміць повернутий до банальної дійсності, згадав: він у Лланкрвісі; сьогодні неділя й день хилиться до вечора; завтра о восьмій п’ятнадцять ранку він повинен їхати автобусом до Карвеная, розбиту шибку ще не вставлено; у грубку треба підкинути вугілля; його любовний шал згасає на очах і такі дівчата, як Райанон, не для нього, а для містерів філдінгів.

А може, для ділвінів? — натякало дзижчання. Герой її дитячої закоханості — ось хто, зрештою, справді мав усі козирі.

Лежачи горілиць і дослухаючись до сухого стрекотіння, що настирливо долинало знадвору, Роджер прийшов до думки, що це — найпрозаїчніший звук на світі. Якщо дивитись, в літаку Ділана було щось піднесене, особливо коли він, мов чайка, пірнав униз, линув угору або летів горизонтально, а от дзижчання поклало край усякій піднесеності. Ділвін, безперечно, саме цього й добивався. Він підглядав і підстерігав; він знав, що Райанон з Роджером у каплиці, і вирішив: вони надто довго лишаються наодинці і час втрутитись. Думка використати свою іграшку, щоб розвіяти чари, виявилась блискучою, і Роджер мусив це визнати. Він недооцінив Ділвіна.

Райанон сиділа на тахті й поправляла зачіску. Тепер йому нізащо не повернути того, що було. Слушну нагоду безнадійно втрачено.

— Хочете, чаю? — спитав Роджер.— Все, що треба, в мене е.

— Було б непогано,— раптом низьким голосом, наслідуючи свого батька-диякона, відповіла вона.

Надворі літачок Ділвіна квапливо випустив у перламутрове небо заряд насмішкуватих звуків і повернувся до свого хазяїна.

А незабаром Райанон покинула каплицю.