Зима у горах

Частина четверта

Дженні все ще лежала на тахті вдягнена, наче й не поворухнулася, поки Роджер був відсутній. Він розбудив її й, ледве стримуючи бурхливу радість, розповів про пропозицію Медога. Але розвіяти її розпач йому не вдалося, принаймні поки що, бо вона слухала його так, неначе все, що він казав, її не обходило. На щастя, Роджер досить добре знав жінок’ щоб доводити своє навпростець, тому, розповівши їй новину, він постарався розрадити й заспокоїти її, умовив трохи попоїсти, посидіти коло грубки, потім роздягтися й лягти спати. Сам він теж ліг, не збираючись чіпати її, але вона одразу ж, запалюючи його, спрагло, з мовчазною пожадливістю пригорнулась до нього. Він аж розгубився, не знаючи, як витлумачити цей чуттєвий вибух: чи то вона прощалася з ним і вимагала його чоловічої уваги, чи то в неї почала оживати надія на краще майбутнє, і їй потрібне було підтвердження, що вони необхідні одне одному й мають одне на одного права.

Потім вони довго лежали й розмовляли.

— Але ж це дурниця. Який стосунок я до всього цього маю?

— Це дасть тобі можливість оговтатися. Ти переберешся звідси й забереш до себе дітей.

— У готель?

— Дітям подобається жити в готелі, коли вони знають, що це не назавжди.

— Але що я робитиму з ними цілий день?

— Вони ходитимуть до школи.

— Нам там буде тісно. Ми сидітимемо одне в одного на голові.

— У тебе буде кілька кімнат.

— Я не впораюсь із такою силою кельтських поетів.

— Медог упорається. У тебе буде суто канцелярська робота, і ти одержуватимеш достатньо, щоб не залежати від Джералда.

— І від тебе,— замислено додала вона.

— І від мене, якщо ти цього хочеш.

— О Роджере, тільки бог відає, чого я хочу.

— А бог почав з того, що послав тобі таку можливість. Я скажу Медогу, що ти негайно стаєш до роботи.

— Не знаю як і бути. Мабуть, треба спробувати. Але спочатку я повинна забрати Мері й Робіна. Нещасні, безпритульні малята.

— Вони не безпритульні. У них є де мешкати, в готелі «Палас».

Тільки-но Дженні з Мері й Робіном оселились у готелі «Палас», ритм життя Роджера змінився. Воно зробилось менш напруженим і одноманітним. Відпала потреба віддавати всі сили впертому холодному опору проти Діка Шарпа, капличка в горах перестала бути йому єдиним самотнім притулком. Він, як і раніше, їздив з Геретом на автобусі і майже не пропускав рейсів, проте між ними виникла мовчазна домовленість, що їхнє співробітництво наближається до кінця. З автобусною аферою Діка Шарпа було, очевидно, покінчено, але їм хотілося, щоб він відкрито визнав це, подав якийсь незаперечний доказ, що припинив боротьбу. Коли це станеться, Роджер вважатиме, що він у відставці. А оскільки Дженні мала працювати в Медога до першого березня то найпростіше було лишити доти все так, як є.

Проте, звичайно, певні зміни відбулися. Роджер набагато менше часу проводив у каплиці. Він навідувався туди між рейсами підкинути в грубку палива, ночував там. Одного разу він спробував був натякнути, що міг би переїхати до Дженні в готель «Палас», щоб жити з нею відкрито, не ховаючись, але вона заборонила робити це. Де завдасть надто великих переживань дітям і суперечитиме історії, яку вона для них вигадала. Вклавши дітей спати, Дженні частенько просила доброзичливу покоївку прислухатись, чи вони не прокинулись, а сама їхала на машині на дві-три години в гори до Роджера в його монастир. Він мав задовольнятися цим; крім того, вони бачились по кілька разів щодня. Роджер завжди обідав з Дженні в готелі і разом з нею вечеряв після семигодинного рейсу. На той час вона вже вкладала дітей в ліжка, і в ці години — від сьомої з чвертю до десятої — вони з Роджером довше могли побути вдвох і поговорити без перешкод. Потім, якщо Мері й Робін спали й Дженні не почувалась надто втомленою, вона сідала в свою малолітражку, їхала слідом за жовтим автобусом до Лланкрвіса і залишалась у Роджера до півночі. І о було безладне життя, але воно тішило їх. Вони розуміли, що це тільки прелюдія до іншого, влаштованішого спільного життя, і було в цій прелюдії багато імпровізацій, які давали їм безмежну радість після довгих років одноманітного існування.

Так, то був чудовий, неповторний час. Іноді Роджер прокидався серед ночі, й у серце йому заповзала тривога, бо все, що відбувалося з ним, починало втрачати чіткість, бралося легким серпанком нереальності. Але він здебільшого жив, не замислюючись, радий, що нічого не змінюється, задоволений сьогоднішнім днем. Та зрештою їм нічого іншого і не лишалось, як чекати. Вони чекали, щоб Дік Шарп зробив черговий хід, чекали, щоб Джералд Твайфорд розпочав передбачені законом дії, чекали настання першого березня, яке мало гідно увінчати зусилля Медога.

Медог змушував Дженні працювати не підводячи голови, але сам працював ще більше. Треба було розіслати безліч листів, замовити місця в готелі, організувати обіди й вечері для представників усіляких організацій, дати інтерв’ю журналістам. Узяти участь у зустрічі зголошувалось дедалі більше кельтських поетів, ця зустріч наближалась, набирала остаточних обрисів. Було вже найнято зал муніципалітету, в місцевих газетах публікувались листи читачів «за» і «проти» проведення зустрічі, і Медог уже так мало приділяв уваги своїй роботі в конторі по продажу нерухомого майна, наче заохочував хазяїна вигнати його. Він раз у раз прибігав до готелю й одразу ж зникав, у його кишенях було напхом напхано телеграм і листів. Службовий персонал готелю, схильний на початку виявляти холодний скептицизм, поступово пройнявся усвідомленням важливості того, що відбувалося. Приклад показав сам адміністратор, який, схвально спостерігаючи за тим, скільки дорогих обідів і вечерь поглинають вибрані письменники, чиновники, журналісти, кореспонденти радіо і телебачення, зрозумів, що в руках У Медога цілком реальні гроші з фондів ЮНЕСКО.

Навіть Райанон, очі якої насмішкувато зблискували щоразу коли її погляд зупинявся на Роджері, не приховувала, Що й її захоплює загальне збудження. Роджер був вдячний їй за це, йому подобалося, що вона, на відміну від англійських дівчат, не розглядає зібрання поетів як щось середнє між гадючником і дитячим садком.

Так минали тижні. Стосунки у Роджера з Геретом були чудові, він навіть провів кілька неділь у будинку Герета разом з Дженні й дітьми. Все йшло аж надто добре. І це непокоїло. Так не буває. Повинно було трапитись щось погане.

Настав день, коли передчуття лиха посилилося так, що Роджер сказав Геретові: три наступні дні на автобусі його не буде.

— Справи? — спитав Герет, протираючи вітрове скло замшею.

— Атож. Необхідно поїхати в Лондон і подивитись, як там моя квартирка. Розумієте, кудись треба ж буде...

«Забрати Дженні й дітей» хотів додати він, але вчасно стримався. Обговорювати з Геретом цей бік свого життя він чомусь не міг. Його дружба з Геретом була справжньою й глибокою, але існувала вона ніби всередині якогось магічного кола, а поза його межами втрачала свою реальність. Тому Роджер так і не договорив, а Герет на знак згоди кивнув головою.

Ввечері Роджер порадився з Дженні. Квартира в Лондоні Не годилась для постійного проживання, однак мала дві великі спальні і тому всі вони могли якийсь час мешкати в ній, поки Роджер не знайде щось просторіше. Він пошукає кращої роботи, можливо, вони кудись виїдуть, попрацюють кілька років за кордоном. Лондон не приваблював їх: це не місце, де найкраще можна виховати дітей, а перед ними, зрештою, лежав цілий світ: Європа, Америка, Африка.

— Але під кінець ми повернемося сюди.

— Раніше, Дженні. Обіцяю тобі.

— Навіть якщо Джералд буде тут? — спитала вона.

— Його не буде. Він прагне грошей і влади. Північний Уельс його не втримає.

— Це так. А нас втримає, коли ми оселимось тут, правда?

— І це буде чудово,— Він поцілував її.

Наступного дня Роджер поїздом дістався до Лондона й на таксі — до своєї квартири. В ній надто довго ніхто не мешкав, вона була холодна й безлика, проте могла їм прислужитися. Вперше в житті оглядаючи її очима сімейного чоловіка, Роджер побачив як недоліки цього житла, так і його вигоди. Всі вони досить легко тут розмістяться.

Що ж до Лондона, то найбільше він вразив його якоюсь відірваністю від справжнього життя. Потворні вулиці, безбарвні юрби людей, що метушаться, наче сполохані привиди, несмачна їжа, повсюдний ерзац і підробка — все це мигтіло перед ним, немов швидкоплинні кадри на чорно-білому екрані. І не раз посеред квапливого річища вулиці він повертався думкою до гір, до блискучої рівнини моря, до диму над каміном Геретового будинку біля прямовисної стіни відвалу. Там звучала людська мова, а тут було невиразне бурмотіння.

І все ж він мусив укласти угоду з цим нереальним світом, відслужити свій короткочасний термін, перш ніж вивільнитися з нього. Він відвідав університетське начальство й підтвердив, що повернеться до виконання обов’язків улітку, а подумки вирішив негайно шукати іншу роботу. В Упсалі? А чом би й ні? Проте блондинки будуть тепер йому ні до чого, подумав він, і його огорнула тепла хвиля самовдоволення.

На третій день по від’їзді з Лланкрвіса Роджер вирішив, що всі справи залагоджено, й поїхав на вокзал, щоб сісти в поїзд і повернутися в Уельс. Задоволено вмостившись на своєму місці, він розгорнув книжку. Сидіння було м’яким, було й куди поставити ноги, і Роджер наперед тішився кількома приємними годинами байдикування, коли можна буде дати спочинок кісткам. Та ледь він почав читати, як безпомилково відчув, що на нього хтось дивиться. Він підвів очі. Поїзд уже відходив від платформи, і коридором, як завжди, рухалась вервечка припізнілих пасажирів, які зазирали в кожне купе, шукаючи вільних місць. Проте один з пасажирів повівся відмінно від інших — він зупинився в дверях і витріщився на Роджера. Це був Доналд Фішер.

Застогнавши в душі, Роджер втупився в книжку й продовжував зосереджено читати. За всіма правилами Фішер мав би уникати його. Він з ворожого табору, він людина Твайфорда, а отже, по суті, й людина Діка Шарпа. їм не було про що говорити. З іншого боку, Роджер був не такий наївний, щоб не розуміти: Доналд Фішер не пропустить нагоди розпочати розмову, зав’язати хоч якусь балачку в надії здобути нехай мізерну, але корисну йому інформацію. Цей чоловік жив з контактів. Суцільний брак будь-яких здібностей він надолужував тим, що «знав усіх». Він володів хистом з’являтися в потрібному місці в потрібний час незалежно від того, бажали його там бачити чи ні.

Роджер з лютою впертістю читав далі, і Доналд Фішер, постоявши трохи, пішов. На щастя, в купе, де сидів Роджер, не виявилось вільних місць. Роджер опинився в безпеці, і цей стан тривав доти, поки десь години за дві спрага змусила його вилізти із свого сховку й піти у вагон-ресторан. Відвідувачів там було небагато, і Роджер, взявши кухоль пива, сів за вільний столик. Обережно огледівшись, він ніде не побачив Фішера, але той, очевидно, ховався десь на шляху Роджера в купе за газетою, бо за кілька хвилин з’явився у вагоні-ресторані, озброївся кухлем пива й попрямував до Роджера, всміхаючись із нещирою добродушністю. Роджер роззирнувся довкола, шукаючи порятунку, але за кожним столиком сиділо по два-три чоловіка, тож годі було поміняти місце мовчки й непомітно. Та й навряд чи це мало тепер якесь значення — їхати залишалось не дуже довго. Поїзд встиг проминути заболочену рівнину в гирлі Ді, й попереду вже з’явилися гори.

Фішер одразу випустив хмару награної, солоденької привітності. Він явно хотів нейтралізувати приховану ворожість до нього, як до сикофанта людини, дружина якої втекла до Роджера.

— Отже, назад до незайманого пралісу,— сказав він, з огидою дивлячись на сільський пейзаж, що пропливав за вікном.— А мені, хвалити бога, пощастило провести три дні в Лондоні. Хоч на якийсь час полегкість для психіки. Вчорашній вечір був особливо цікавий. Американський культурний аташе давав прийом на честь Дітгофа Беквокса (чи щось подібне).— Ви, гадаю, чули про «Пейлфейс рев’ю»? Так от, Беквокс не тільки керує цим журналом, він ще й очолює видавництво Брендінгайронського університету. Сподіваюсь, вам відомо, що Брендінгайронський університет контролює «Пейлфейс»?

— Уявіть, мені це невідомо.

— Невже? Таки контролює. Неймовірно, скільки в них грошей! Подейкують, ніби Беквокс одержує величезну платню! А він же, знаєте, там всього п’ять чи шість років. Раніше працював у Мюнхені, вів літературний відділ у журналі «Кунст».

Очі Доналда Фішера аж світилися жадібністю. Його блискучий лисий череп — негідна подоба величного банеподібного черепа Гіто — нервово сіпався вгору й униз.

— Прийшли всі,— сказав він.— Ні для кого не було таємницею, що цей парад влаштовано на прохання Беквокса. Я певен, він підшукує собі кадри.

Роджер починав розуміти. Фішер знову лизав комусь зад. Йому хотілося домогтися того, чого домігся той Беквокс,— пролізти туди, де гроші й синекури, утвердитися в колі «кращих людей», що в наші часи означає не зубожілу аристократію, а спритників на вигідних посадах.

— Така робота влаштувала б мене у всіх відношеннях,— вів далі Фішер.— Співробітничати в «Пейлфейсі» з шансом перейти до видавництва Брендінгайронського університету. Видавати книжки набагато цікавіше, ніж викладати, а якщо видавництво ще й університетське і всі фінансові витрати відшкодовуються, то це просто райське життя.

— Отже, ви пішли на прийом і попросились до нього на роботу? — спитав Роджер.

Доналд Фішер посміхнувся.

— Ну, не так уже напролом. Я не поспішаю. Там було кілька чоловік, немає потреби називати їхні імена, які, на мій погляд, діяли надто настирно й таким чином викликали в Беквокса опір. Але я, природно, натякнув йому на свою зацікавленість.

«Навіщо ти все це мені кажеш, ти, паскудна повзуча стоного?» — подумки дивувався Роджер.

Запала мовчанка, потім Фішер сказав:

— Здається, ви добре знаєте цього хлопця, Медога.

— Так, я його знаю.

Фішер нахилився вперед і з таємничим виглядом, ледь чутним у перестуку вагонних коліс голосом спитав:

— Оте його збіговисько справді вигідне діло?

— Ви маєте на увазі зустріч кельтських поетів?

— Так,— сказав Фішер. Він уїдливо осміхнувся.— Як на мене, то просто зграя знахабнілих націоналістів намірилась добре погріти на цьому руки.

— Я про цю зустріч так не сказав би.

— А як? — не вгавав Фішер.

— О,— Роджер позіхнув.— У мене був важкий день, і я стомився. Якщо вас цікавлять кельтські поети, чому б не спитати в Медога? Він вам усе розповість.

— Спитати в Медога? Гм,— промовив Доналд Фішер,— У тім-то й складність. Розумієте, ми з ним не завжди знаходимо спільну мову.

— Ви, мабуть, ставились до нього зверхньо, га?

— Я не дуже вірю в його ідеї. Ви це маєте на увазі?

— Ні, я маю на увазі інше. По-моєму, для вас він — кумедний нікчемний валлієць у синьому костюмі, і знаєте ви про нього лише те, що він пописує вірші мовою, якої в редакції журналу «Нью стейтсмен» ніхто не розуміє, і через те Твайфорд із своєю компанією зневажає його й подібних до нього. І цього вам цілком досить.

— А ви, бачу, його палкий прибічник,— мовив Доналд Фішер. Ставши в захисну позицію, він почав розтягувати слова ще нестерпніше, вимовляючи при цьому голосні звуки з іще сильнішим південно-східним лондонським акцентом.

— Ет, облиште,— сказав Роджер.— Почнемо хоч би з того, що вам ніколи не хотілося приїздити в Уельс, ви опинилися тут тільки тому, що в іншому місці не могли знайти

роботи, і з самого початку вам байдуже було, що тут відбувається. Та мені на це начхати, але будьте, бога ради, послідовні. Якщо ви досі не цікавилися місцевими проблемами, то не цікавтеся й надалі.

— Але ж справа в тому,— сказав Доналд Фішер, і його очиці метушливо забігали, іноді затримуючись на Роджеровому обличчі,— ...справа в тому, що я сказав Беквоксу.

— Ну звичайно ж! — перебив його Роджер. Він мало не розреготався.— Ви відрекомендувалися Беквоксу як фахівець із сучасної кельтської культури, і тепер він хоче, щоб ви написали про неї статтю чи щось подібне,— ви пропали, якщо не позичите розуму в Медога.

— Ну, не зовсім так,—заперечив Доналд Фішер.—Але, правду кажучи, від розмови з Медогом я не відмовився б. Просто щоб з’ясувати, чи реальна та справа, якою він зараз займається.

— Навіщо вам це знати? Могли б і не напускати туману.

— А я й не напускаю,— як йому здавалося, з гідністю відповів Доналд Фішер.— Беквокс друкує в «Пейлфейсі» серію статей своїх кореспондентів з різних місць. Повідомлення про літературне й театральне життя в усіх кінцях країни. Кілька тем він запропонував і на тому прийомі. Природно, мені хотілося б написати про культурні події в місті, яке я знаю як свої п’ять пальців.

«Чи як п’ять задів, що їх ти лижеш»,— подумав Роджер. Уголос він сказав:

— Отже, коли цей Беквокс почув, що ви з Північного Уельсу, і попросив вас написати статтю, ви одразу зметикували, що це шпарина, в яку можна пролізти, пообіцяли статтю надіслати, і тепер вам конче треба поговорити з Медогом.

— Я вже сказав вам, що розмова з ним могла б мені допомогти. Зрештою, реклама йому не завадить, він буде радий, якщо я напишу про нього в «Пейлфейсі».

— Не розумію, з чого йому радіти. Якщо Медогу потрібна буде реклама, її зроблять для нього люди, набагато кваліфікованіші, ніж ви. І ще одне. Тепер,, коли він сам може протегувати іншим, з якої речі він робитиме послуги тим, хто знущався з нього всі ці роки?

— Кажуть, хто старе пом’яне, той лиха не мине.

— Згоден. У тому розумінні, що він, здибавши вас випадково, може стриматись і не затопити вам у пику. Але мені незрозуміло, чому він повинен стати вашим благодійником.

Фішер спохмурнів.

— Гаразд. Якщо він схоче ворогувати, будемо ворогувати. Я маю можливість неабияк йому нашкодити.

— Ні, ви такої можливості не маєте. Ви можете, звичайно, надіслати до лондонських газет кілька брехливих дописів, щоб принизити Медога і кельтських поетів. Але на цей гачок тепер ніхто не впіймається. Скоріше навпаки, набагато більше стало тих, хто ладен надто вірити в необхідність таких починань. Людей, подібних до Медога, не помічали роками, а нині всі, кому не байдужі культурні цінності, прагнуть підтримати їх. Тепер черга Медога одержувати великі субсидії й пожертвування від різних урядів і фондів. І діставати вигідні пропозиції від найвпливовіших осіб. Видавництво Брендінгайронського університету, певно, вже включило в свої плани видання повних зібрань творів кожного з цих кельтських поетів разом з факсиміле всіх їхніх чернеток і записників, починаючи від часів, коли ці поети тільки взялися за перо, і виділило на це не один мільйон доларів. Ви ще побачите: Медогів кошик для паперів коштуватиме дорожче, ніж усі хитромудрі огляди, які ви встигнете написати за своє життя.

— Цікаво,— промовив Доналд Фішер.—Хоч це, зрозуміло, однобічна оцінка ситуації. Але я радий був познайомитися з вашими поглядами. Вони, безумовно, висвітлюють мотиви вашої поведінки.

— Цебто?

— Те, що ви сказали,— обережно почав Доналд Фішер,— пояснює, чому останнім часом ви дієте саме так. Якщо ви дійшли висновку, що весь цей кельтський непотріб має велике майбутнє, то я розумію, чому ви приїхали сюди вивчати валлійську мову. Зрозуміло також, чому ви умовили дружину Джералда Твайфорда втекти до вас.

Роджер підвівся, щоб піти геть. Йому зовсім не хотілося вскочити в неприємності, бо він знав, що коли сидітиме й слухатиме, як Доналд Фішер тлумачитиме світ і життя та ще зачіпати не когось, а Дженні, то втратить самовладання і зацідить Фішеру в пику.

— Погодьтеся, я маю слушність,— сказав Фішер, посміхаючись до Роджера.— Але не думайте, я вам не докоряю. Кожен має право плисти в своєму човні.

— Мені не дуже кортить сідати у ваш човен,— сказав Роджер, виходячи з-за столу.— Він тече з усіх боків.

Він рушив до дверей, та коли проходив повз Фішера, той вхопив його за рукав.

— Ви щось надто собою задоволені. Але з вас злетіло б трохи пихи, якби ви знали те, що знаю я.

— Не думаю. Пустіть рукав, поки я не...

— Ваш човен не те що протікатиме, а ніде прямісінько на дно, коли Джералд Твайфорд за вас візьметься,— сказав Фішер.

Роджер перестав висмикувати свій рукав. Він впритул нахилився до Фішера.

— Якщо ви погрожуєте мені від його імені,— відповів,— то побережіть сили. Я готовий до будь-якої підлоти з його боку.

— Це ви вважаєте, що готові,— усміхнувся Фішер.— Та почекайте, скоро побачите, якого гостинця він вам приготував. Розумієте, у нього є за що найняти гарних адвокатів. Оті великі корпорації, на які він працює...

— Слухайте, Фішере,— сказав Роджер,— був час, коли я лякався до смерті на саму думку, що хтось нацькує на мене зграю вправних адвокатів. Тепер я вже не такий полохливий. За останні кілька місяців я став набагато сильніший.

— Он як? — насмішкувато кинув Фішер.— Тренувались у секції штангістів?

— Щось схоже па це,— відповів Роджер. Він висмикнув рукав і пішов до свого купе.

Дженні купала дітей у ванні, а Роджер розповідав їй про зустріч.

— Я вже давно це передчуваю,— сказала вона.— Він збирається нацькувати на мене адвокатів. Як подумаю мене аж трусить.

— Мамо, мені мило зайшло в очі,— поскаржився Робін.

— Не чіпай, дай промию.

— А я вилізу, мамо, я вже помилась,— сказала Мері.

— Зачекай, доцю. Посидь трохи, намилься ще раз. Я сама тебе витягну.

Дженні пішла з ванни до себе в спальню, поманивши за собою Роджера.

— Я не хочу розмовляти про це при них. Робін думає, що батько кудись поїхав і що ми будемо мешкати тут, поки я допомагаю Медогу. Але це чортеня Мері впевнена, що між нами щось є. Усе питає, чи я тебе люблю. А сьогодні запитала таке, чого я давно чекала й дуже боялась.

— Ану спробую вгадати,— сказав Роджер.— Вона спитала, кого ти любиш більше, мене чи тата,

— Точно,— мовила Дженні. Вона дістала з шафи пляшку джину й налила собі.— Вип’єш? Отам на підвіконні содова вода.

Вони відкоркували пляшки з содовою водою і випили.

— Так, скоро почнеться веремія,— зітхнула Дженні.— А вчора сталося таке, що я мало не вмерла. Я везла їх зі школи на машині, цього разу трохи раніше, ніж звичайно. Туди я приїхала з невеликим запасом часу, а там чи то годинник у вчителя поспішав, чи ще щось, але раптом продзвенів дзвоник і діти вийшли, хоч було тільки двадцять п’ять хвилин на четверту, а уроки кінчаються о пів на четверту. Одне слово, я посадовила їх у машину й рушила сюди, та не встигла проїхати й п’ятдесяти ярдів, як побачила Джералда, що йшов тротуаром.

— В напрямку до школи?

— Так, у напрямку до школи. На простий збіг це не схоже. Гадаю, він розраховував з’явитися там ніби випадково й зустріти мене й дітей біля шкільної брами, тобто там, де я буду зв’язана по руках і ногах присутністю дітей. Якби він примудрився довести їх до істерики на очах їхніх друзів, інших мам, а можливо, й кількох учителів, то дістав би проти мене непогану зброю. Адже покинула сім’ю я, і якщо діти страждають, то тільки з моєї вини.—Вона швидко, гарячково випила джину.— Та мені байдуже, з чиєї це вини. Я просто не хочу, щоб вони страждали, а якщо цього не можна уникнути, то щоб страждали якомога менше.

Роджер не встиг відповісти, бо до кімнати ввійшла Мері. Вона загорнулась у рушник, з якого витикалась тільки її мокра голівка з прилиплим волоссям та видно було ноги.

Я знаю, мамо, про що ви тут говорите,— спокійно мовила вона.

— Он як! — сказала Дженні.

— Так, знаю,— вела далі Мері.— Ти хочеш, щоб Роджер був нашим новим татусем. Але татусь розумний, і він заробляв багато грошей, тому ми могли жити в гарному будинку.— Вона обернулась до Роджера.— А ви ж не заробляєте багато грошей, правда?

— Але міг би заробляти,— сказав Роджер.

— Ви ж працюєте на автобусі. Розумні люди на такій роботі не працюють. Мій татусь ніколи не працював би на автобусі.

— Ні, він не працював би.

— А ви працюєте і не живете в гарному будинку. Я бачила, де ви живете, мені у вас подобається, але родина там жити не може.

— Справді, останнім часом я працюю на автобусі,—сказав Роджер.— Але я вмію робити не тільки це.— Він посадив Мері, яка не опиралась, собі на коліна.— Я знаю, як заробити багато грошей, і в мене буде гарний будинок, щоб ти в ньому жила. Якщо я так зроблю, ти захочеш жити зі мною?

— Захочу,— відповіла Мері,— якщо ви так зробите.

— Зроблю. Ось почекай трохи й побачиш.

— А як же татусь? — спитала Дженні, хлюпнувши собі в склянку джину.

— Я про це також думала,— сказала Мері.— Він зможе приїжджати до нас у неділю. Я найбільше люблю його по неділях. Тоді він надягає свою гарну хутряну шапку, і ми ходимо гуляти.

Вона неквапом, спокійно сповзла з Роджерових колін.

— Піду гляну, як там Робін,— сказала вона,— Він пускає свого пластмасового човника.— І повернулася до ванної.

Роджер з іншого кінця спальні подивився на Дженні. Дженні сьорбнула джину, потім голосно шморгнула носом, і Роджер зрозумів, що вона плаче.

— Не плач, люба,— сказав він, підходячи до неї.— Ось бачиш, є добрі ознаки.

— Так,— сказала вона, сховавши обличчя в нього на грудях,—• тому я і плачу. Здається, ми зможемо все владнати, Роджере, здається, зможемо.

— І тоді...

— Тоді я вмру від щастя,— сказала вона,— щоб зразу ж народитися знову й жити, поки світу.

Січень минув, настав лютий з його сльотою. Море тьмяно виблискувало, немов свинцева фольга, по мурах замку скочувались гамірливі струмочки, і їхнє дзюркотіння віщувало близьку весну. Негода ще не припинила своїх ворожих дій, але новий рік впевнено розпростовував плечі. А Роджерове серце було немов горщик крокусів на залитому сонцем підвіконні.

Проте в повітрі все ще висіла тривога. Джералд Твайфорд не з’являвся більше ні біля шкільної брами, ні десь-інде, але його лиховісний дух постійно витав над подружжям у готелі.

І одного ранку Дженні подалась у Нантвіч, де після сцени, якої вона так довго й панічно боялась, обговорила ситуацію з батьками. Повернулася вона вже за північ, і Роджеру, який чекав її в номері, довелось укладати її в ліжко, бо вона була вкрай виснажена й у стані, близькому до нервового розладу. На щастя, була п’ятниця, тому наступного дня Дженні мала можливість полежати. За суботу і неділю вона трохи отямилась і підбадьорилась. Роджер намагався ні про. що її не питати, і вона нічого не розповіла йому про випробування в Нантвічі, сказала тільки, що воно виявилось ще тяжчим, ніж вона із страхом собі уявляла.

— Але тепер усе вже позаду,— додала вона.— Вони дещо таки зрозуміли.

— А вони не хочуть зі мною познайомитися? — спитав Роджер, внутрішньо напружуючись.

— Свого часу,— відповіла Дженні.— Встигнеш, коли ми одружимося.

На тому розмова й закінчилась. А день святого Давида тим часом наближався, кидаючи на все свій відблиск. Медог безліч разів на день вибігав готельними сходами нагору з різними невідкладними дорученнями, і Дженні з головою, поринула в рятівну метушню, що з новою силою знялася напередодні зустрічі.

— Врешті,— сказала вона Роджеру,— кельтські поети — це й справді суттєво. Якби не вони, ми не були б зараз, разом.

Роджер відгукнувся на зустріч поетів тим, що вигадав собі жартівливу візитну картку:

Містер Роджер Фернівел,

Незалежний провидець, вул. Зеленого горошку, 9, харчевня Лланкрвіс.

Але загальне збудження передалося і йому, він відчував його в своїх жилах. Цьогорічний день святого Давида мав, безперечно, стати пам’ятним у їхньому житті. Так він приблизно й сказав одного вечора Райанон, яка сиділа за своєю конторкою, знічев’я фарбувала нігті й була не від того, щоб потеревенити.

— О, цей день таки запам’ятається,— сказала вона.— Ви не знаєте й половини того, що буде.

— Це чому ж я не знаю? — спитав він.

— Не тільки Медог має плани на цей день,— відповіла вона.— В Діка Шарпа вони також є.

— А далі? — нетерпляче сказав Роджер.

— Скоро самі побачите,— піддражнила вона.— Але вам я скажу. На ранок того дня він готує великий розпродаж.

— Великий роз...?

— Продаватиме свої автобуси. Всі до одного. Він виходить із гри.

— Ви певні?

Вона глянула йому в очі.

— Хіба я коли-небудь помиляюсь?

— Ні, Райанон,— відповів він,— ви ніколи не помиляєтесь і завжди маєте рацію, ви мудра, добра й прекрасна.

— Я цього не сказала б,— зауважила вона й знову заходилася вкривати лаком нігті.— Але я завжди про все дізнаюсь.

Де, безперечно, було правдою. Інформація, одержана від Райанон, завжди підтверджувалась Так і цього разу. Ва кілька днів по всьому Карвенаю й довколишніх селищах було розклеєно оголошення про розпродаж. Роджер намагався з’ясувати, чи не має вибір саме цієї дати якогось прихованого змісту. Невже Дік Шарп у не зрозумілий ще спосіб вирішив позмагатися з Медогом? Айво заїхав до аукціоніста, що мав вести розпродаж, і той пояснив вибір дати розпродажу цілком прозаїчною обставиною. День святого Давида припадав на суботу, аукціони тут завжди проводяться по суботах у ранкові години, коли їх можуть відвідати більше покупців, а саме ця субота виявилась першою, коли аукціонний зал буде вільний.

— Через це всі посунуть до міста саме тоді, коли воно й так буде повнісіньке,— пояснив Роджер, звертаючись до Айво.

— Місця вистачить, друже. Це гумове місто. Воно розсунеться, бо будинки в ньому на колесах. А недавно було зроблено відкриття, що й замок у нас картонний. Він бутафорський, залишився від королівської пантоміми, поставленої Хіруордом Невсипущим. До пари цьому замку збираються поставити ще один. Ні, місця буде багато, дуже багато.

Весь Карвенай жив тепер чеканням першого березня. Чи майже весь. Одного вітряного вечора Роджер ішов вузенькою вуличкою попід бічною стіною готелю «Палас». На цю вуличку виходив також один із трьох готельних барів, і Роджер уже намірився був завернути туди чого-небудь випити коли раптом його увагу привернуло знайоме вже оголошення, де вгорі було написано: «Розпродаж засобів громадського транспорту», а нижче: «Включаючи омнібуси і запасні частини». Він, як завжди в таких випадках, зупинився, щоб ще раз прочитати оголошення й відчути легкий трепет торжества від того, що Дік Шарп чорним по білому розписується в своїй поразці. Оголошення, набране зручним для читання старомодним шрифтом, було схоже на театральну афішу вікторіанської доби: очевидно, той самий друкарський верстат колись з гуркотом друкував оголошення про розпродаж карет. «Об одинадцятій годині рівно. В аукціонному залі, Замкова площа, Карвенай». Він дочитав до кінця й відчув у всьому тілі приємну теплоту.

Двері бару відчинились, почулося квапливе човгання. Роджер глянув туди й насторожився. Злегка похитуючись, характерним рухом пересмикуючи плечима й зарозуміло стріпуючи гривою білявого волосся, сходами спускався син Діка Шарпа. Побачивши Роджера, він якусь мить повагався, потім рушив до свого ворога з побілілими від ненависті очима.

— Ви, мабуть, неабияк задоволені собою,— сказав він.

— Та не без цього,— відповів Роджер. Він трохи звівся навшпиньки й стояв, переносячи вагу тіла з ноги на ногу. Якщо дійде до бійки, то треба бути легким і спритним у рухах.

Син Діка Шарпа швидко глянув в один і другий кінець вулички, неначе хотів переконатися, що свідків немає, щоб кинутися на Роджера. Але натомість з таємничим виглядом нахилився до нього і стиха попросив:

— Скажіть мені одну річ. Я хочу знати тільки одне

— Ну?

— Коли ви повернетеся туди, звідки приїхали? Коли злізете з нашої шиї?

— А це не я сиджу в людей на шиї,— не підвищуючи голосу, відповів Роджер.

Син Діка Шарпа покрутив головою, наче хотів, щоб у ній прояснилося. Роджер зрозумів, що хлопець п’яний, і відчув до нього щось схоже на співчуття.

— У мене страшенна неприємність,— сказав син Діка Шарпа, через оті автобуси. На цей час ми мали перепродати їх компанії «Дженерал», а навар був би мені подарунком на день повноліття,— Кутики його рота скривджено опустились.— Ви обібрали мене.

— Переживете, лагідно відповів Роджер.— Не кожний на день повноліття одержує ескадру автобусів. Знаєте що, попросіть свого батька замість автобусів купити вам годинник з ланцюжком. Обіцяю, що його я у вас не заберу,

Син Діка Шарпа стояв у тьмяному від дощу світлі вуличного ліхтаря й кліпав очима, ніби не міг втямити змісту Роджерових слів. Потім рвучко крутнувся й пішов геть, кілька разів зачепившись плечем об стіну. Роджеру хотілося думати, що молодик не потрапить під автобус, перш ніж дістанеться додому, а якщо й потрапить, то нехай це буде автобус компанії «Дженерал».

Роджер зайшов до бару, на знак перемоги почастував себе чаркою віскі, потім зазирнув у вестибюль готелю. В таку пору Дженні звичайно вкладала дітей спати, і в нього виробилась звичка заходити до неї в номер і бажати дітям доброї ночі. Але цей вечір, що почався не так, як інші, й продовжувався по-іншому. Ввійшовши до вестибюля, Роджер побачив Райанон, яка сиділа за своєю конторкою. Перед нею стояв і, очевидно, про щось її розпитував якийсь чоловік у гарно пошитому сірому діловому костюмі; спина цього чоловіка видалася Роджерові знайомою. Він обережно підійшов до чоловіка ззаду й почув, як той спитав: «У якому вона номері? Я сам піднімуся нагору».

— Я зараз подзвоню, сер,— з крижаною ввічливістю відповіла Райанон,— Якщо вона схоче прийняти вас, то скаже мені. У нас такі правила.

— Ви могли б просто сказати мені, в якому вона номері, й не завдавати мороки ні собі, ні іншим. Я все одно піднімуся до неї.

Отже, Твайфорд врешті намірився вдертись до Дженні в її фортецю. Роджер уже хотів був втрутитись, але Райанон підвелась і вийшла в двері, що були за її стільцем. Роджер зрозумів, чому вона так вчинила. За звичайних обставин вона подзвонила б по телефону, що стояв у неї на столі, й попросила б дівчину на комутаторі з єднати її з Дженні. Та для Райанон назвати зараз номер телефону Дженні було однаково, що зрадити її, бо Твайфорд, який стовбичив біля конторки, ще й нахилився вперед, почув би його. Тому Райанон сама пішла на комутатор, щоб подзвонити Дженні звідти. Вона, звичайно, знала, як знала геть усе, що Дженні покинула чоловіка, і, очевидно, поклала собі не дозволити Джералду Твайфорду вдертись до Дженні і порушити в такий спосіб залізні готельні правила.

Твайфорд нетерпляче цмокнув язиком, випростався, обернувся й опинився лице в лице з Роджером. Для Твайфорда ця несподівана зустріч була явно неприємною, але він сховав свої почуття під маскою звичної нещирості.

— А, Фернівел, сказав він,— я так і думав, що наскочу на вас де-небудь у цих краях.

— Якщо вам потрібна Дженні, сказав Роджер, то чому о вам не залишити для неї записку? А якщо я то ось я тут перед вами.

— Ви мені не потрібні,— з відвертою зневагою відказав Твайфорд.— Я маю намір навідатися до дружини і дітей.

— Це виключено,— заперечив Роджер,— Тепер, коли вона остаточно вирішила піти від вас і забрала дітей, вона не хоче, щоб ви порушували їхній спокій. Це їх нервує.

— Вони, щоб ви знали,— мої діти.

— Це не дає вам права мучити їх. Поки вони не ввійдуть у сталий режим і поки не звикнуть до нового способу життя, вам слід дати їм спокій.

— Так, ви старанно поширюєте цю чутку,— кинув Твайфорд, блиснувши окулярами. По його випещеному обличчю почав розповзатись зловісний рум’янець.— Але я просто мушу почути це від самої Дженні.

— Тоді подзвоніть їй по телефону. Зв’яжіться з нею через адвоката. Робіть що хочете. Але не лізьте сюди й не доводьте дітей до істерики.

— А з якого це дива я повинен рівняти для вас доріжку? Ви вкрали в мене дружину, і це, чорт забирай, вам так не минеться.

— Ваше одруження було помилкою, Твайфорде, чому ви не хочете подивитися правді в очі? А зі мною вона, можливо, буде щасливою.

— Яка великодушність!

— Великодушність тут ні до чого. Я чиню так заради самого себе й не приховую цього. А проте факт залишається фактом: я можу зробити Дженні щасливою, а ви — ні.

— Я цього не певен.

— Зате вона впевнена, а це головне.

— Скажіть мені, Фернівел,—промовив Джералд Твайфорд і з перебільшеною цікавістю нахилився вперед, наче вів дискусію по телебаченню,— Ви пишаєтеся з того, що зробили?

— Зайве говорити такі речі в даному випадку. Просто деякі люди пасують одне одному, а деякі — ні.

— І ви взяли на себе клопіт вирішити, що Дженні я не пасую.

— З того, що мені відомо, ні ви, ні вона не були в захваті від свого шлюбного союзу.

Твайфорд різко втягнув у себе повітря.

— Я вважаю, що ваше лицемірство переходить у безсоромність, Фернівел,— сказав він.— Чому ви не хочете визнати, що зустріли Дженні й вирішили, що непогано б одружитися з нею, а на все інше вам просто начхати.

— Нехай і так,— відповів Роджер.— Я зустрів Дженні й вирішив, що непогано б з нею одружитись, а на все інше мені просто начхати. То й що?

В цю мить з’явилася Райанон, і Твайфорд з німим запитанням обернувся до неї.

— Для початку я піднімусь і поговорю з Дженні,— сказав він Роджерові.

— Вона просила передати, що за кілька хвилин спуститься сюди, якщо ви згодні почекати,— ввічливо мовила Райанон.

— Вам доведеться задовольнитися цим, Твайфорде,— сказав Роджер.

Маска олімпійського спокою на обличчі Джералда Твайфорда явно починала сповзати набік.

— Облиште ваші балачки про те, чим я повинен задовольнитися. Я зараз піду й розшукаю свою дружину й дітей. Я стукатиму в кожні двері в цьому бісовому готелі, аж поки знайду їх.

Голос його зробився раптом верескливим і гучним.

— Вас викинуть геть, якщо ви це зробите.

— Навіть так? Хто ж це мене викине?

— Якщо нікого не знайдеться,— недбало кинув Роджер,— то я.

— Та якщо ви хоч пальцем мене зачепите, я покличу поліцію.

— Тоді з готелю вас викине поліція. Ви повинні знати, як на це дивиться закон. Оскільки ваша дружина покинула подружній дім, ви можете порушити справу про розлучення, і суд в належний час анулює ваш шлюб. Він також може надати вам деякі права у вихованні дітей. Оце і вся свобода ваших дій. Кинувши вас, Дженні поставила себе в невигідне становище щодо своїх шлюбних прав, але всі інші її права охороняються законом, і одним з них є право на те, щоб ви їй не набридали, якщо вона цього не хоче.

— Вона не має права красти в мене дітей,— вперто провадив Твайфорд.

— Покажіть мені, в якому це законі написано,— заперечив Роджер,— що, коли мати, яка доглядає своїх власних дітей, годує їх і одягає, всіляко про них дбає і навіть щодня возить до школи, тієї самої, до якої вони звикли, що ця мати викрадачка дітей. А вам я хочу сказати таке: якщо ви їх перестріватимете й позбавлятимете спокою, Дженні зуміє добитись судової ухвали, яка вас приборкає.

Очі Твайфорда перебігали з Роджера на Райанон і назад. Вперше рішучість, здавалося, зрадила його.

— Ну, принаймні, коли моя дружина спуститься сюди,— сказав він нарешті,— виявіть хоч якусь порядність і залиште нас удвох. Я не бажаю розмовляти з нею у вашій присутності.

— Охоче зробив би вам цю послугу, але не можу. Все, що ви маєте сказати Дженні, стосується й мене. Якщо ви хочете говорити з нею віч-на-віч, це означає тільки одне: ви збираєтесь грати на її почуттях, вивести її з душевної рівноваги. Я мушу бути поряд, щоб завадити цьому.

— О, скиньте свій блискучий рицарський обладунок, Фернівел. Відколи ви приїхали сюди, ви корчите з себе месію. У вас комплекс посланця божого на землі.

— Непогано сказано,— кинув Роджер.

— Не кажучи вже про те, що ви привласнили чужу й цілком задоволену подружнім життям жінку. Не думайте, що я вам це так подарую,— ви розвинули цю кумедну псевдоактивність серед місцевих власників транспортних засобів. Усе це — ошуканство. Справжнісіньке переливання з пустого в порожнє. Кілька місяців ви безперервно ставили себе в безглузде становище і зрештою нічого не досягли.

Ні, дечого ми досягли. Людина, яка поклала занапастити місцевих власників автобусів, припинила воєнні дії й нікого більше не кривдить.

Твайфорд посміхнувся: до нього вже повернулося самовладання.

Яка свята наївність! Як чоловік у такому зрілому віці може бути таким неймовірним простаком!

— Дуже просто. Треба жити, а не задурювати собі голову комерційними махінаціями.

— Чи усвідомлюєте ви,— майже лагідно спитав Твайфорд, що внаслідок усіх ваших величезних зусиль дрібні власники автобусів здобули лише незначну відстрочку на... ну, скажімо, на півтора-два роки — поки їх не проковтне набагато більша рибина, ніж та, що на них полювала?

— Ви, зрозуміло, маєте на увазі державну монополію,— сказав Роджер.— Як не дивно, я не такий дурень і все розумію. Я знаю, що весь транспорт незабаром буде націоналізовано.

— І ви справді вважаєте, що варто було викидати всі оті безглузді коники, марнувати час і зробитися загальним посміховиськом, щоб домогтися такої відстрочки? Щоб усі ці автобуси було продано відразу державі, а не великій приватній фірмі, а потім державі?

— Гадаю,—відповів Роджер,—пічкур охочіше пристане на те, щоб його впіймали сіттю й відправили в акваріум, він не схоче, щоб його проковтнула щука, яку через п’ять хвилин впіймають і теж відправлять в акваріум.

— Який яскравий образ! — чмихнув Твайфорд.

— Так, я мислю яскравими образами. Вони відкривають мені, істину.

Відчинилися двері ліфта, і з нього вийшла Дженні. Вона була в окулярах і мала зосереджений, рішучий вигляд. Роджер і Твайфорд стояли непорушно й мовчали, поки вона йшла до них; Райанон, спершись ліктями на конторку, відверто спостерігала за всіма трьома.

— Джералде,— сказала Дженні,— мені нічого тобі сказати, і я взагалі ніколи і ні за яких умов не хочу розмовляти з тобою віч-на-віч.

Пригнічений, блідий, Твайфорд, проте, не здавався.

— Я хотів поговорити про Мері й Робіна,— сказав він.

— Що ж, говори.

— У присутності цих людей?

— А нам уже немає чого приховувати. Я і так роками мусила приховувати все. Всі свої справжні думки й почуття. Відтепер я нічого не приховуватиму. Ти цього, Джералде, не розумів і постійно змушував мене бути потайною. А нині я назавжди покінчила з цим, покінчила з брехнею, з недомовками. Перед усім світом я буду тим, ким я є.

— Як же ти мені брехала? — спитав Твайфорд.

— Я брехала тобі кожним словом, кожним подихом,— відповіла вона.— І це було, тільки частиною моєї найбільшої брехні — я вдавала з себе живу жінку, хоч насправді була трупом. А тепер, чи залишуся з Роджером, чи ні, а живою в могилу не ляжу; тепер, коли жива, буду жити.

Твайфорд відкрив був рота, щоб сказати щось, але знову стулив губи й мовчки кивнув головою. Дженні з Роджером чекали, але він мовчав, тільки ще кілька разів кивнув. Потім повернувся й важкою ходою подався до дверей, підібравши по дорозі кинуте на спинку крісла пальто.

Коли він зник, Дженні знеможено згорбилася. Зняла окуляри — обличчя в неї було лагідне й стомлене.

— Роджере, сказала вона,— купи мені чогось випити, І Райанон теж. Вислухавши все це, вона, певно, потребує чарки не менше, ніж я.

— Я на роботі,— посміхнулася Райанон.

— Облиште, ходімо з нами,— наполягала Дженні,— Бути свідком огидних сцен на руїнах подружнього життя не входить в коло ваших службових обов’язків. Ви повинні дістати хоч якесь відшкодування.

Я не можу відлучитися, справді. Це може коштувати мені роботи.

— Годі я принесу вам випити сюди,— сказав Роджер. Він провів Дженні до бару, посадовив її, дав чарку віскі; а сам з Другою пішов до Райанон.— Ось,—промовив він, твердо поставивши чарку на конторку,—Пийте.

— Таки краще випити, поки ніхто не побачив і не доповів хазяїну, що я п’ю на роботі.

Райанон взяла чарку й випила віскі. А поки вона лила, Роджер думав про те, як нестримно його вабить до неї. Вона була така неймовірно вродлива, так розбурхувала його кров, що він без вагань і лукавства признавався собі: Райанон і досі полонить його уяву. І водночас розумів, що кохає її зовсім не так, як кохає Дженні, і що якби йому було надано право вільно вибирати між Дженні й Райанон, він усе ж таки вибрав би Дженні. Вона була далеко не така вродлива, але більш земна. А врода Райанон робила її схожою на марево, більше того, вона створювала навколо дівчини ореол розкошів, атмосферу пишноти. Народжена на стрімких кам’яних схилах Лланкрвіса, вона здавалася квіткою долини достатку, тоді як Дженні, виколисана в Чешірській долині, мала вдачу горянки. Раптом Роджеру пригадався дитячий віршик:

В долині всі вівці жирніші,

— Зате в горах вони смачніші.

— Я люблю вас, Райанон,— сказав він.— Але я радий, що скоро одружусь із Дженні.

— Ц-сс! наказала Райанон.— Нікому не дозволяється любити мене, поки я на роботі.— Вона простягнула йому порожню чарку,— А щодо Дженні;— додала вона,— то я впевнена: ви створені одне для одного.

Роджер кивнув, згоджуючись. Він нічого не міг сказати від надміру почуттів, що враз опанували його. Він вірив здоровому глузду Райанон і відчував, що в таких речах їй притаманна глибока, інтуїтивна мудрість.

З порожньою чаркою в руці він поспішив до своєї коханої, до своєї розради, до свого майбуття. Дженні прочистила ніс, знову начепила окуляри і була ладна випити ще чарочку.

Зустріч з Джералдом збурила їх; вони проговорили ще кілька годин і багато чого обміркували — обміркували по діловому, тверезо оцінюючи своє становище. Врешті вони вирішили покинути Карвенай одразу ж після надзвичайно важливого Для них дня святого Давида. На ту пору вони завершать тут усі свої справи, а зв’язки, що виявляться міцнішими,— чи то через почуття, чи то через звичку, вони поновлять пізніше, за кращих часів. На відстані вони зможуть успішніше давати відсіч ворожим діям Твайфорда, а після того, як Роджера переведуть на ставку, вирішать, що їм робити далі.

Від цього вечора життя кожного з них націлилося, наче дві стріли, на день святого Давида.

День святого Давида почався з місіс Аркрайт. Тобто перша пам’ятна подія в нерозривному ланцюгу пам’ятних подій, які розгорталися протягом дванадцяти годин, була пов’язана з її появою.

Спочатку все йшло за усталеним порядком: рейс до міста о восьмій п’ятнадцять, коли повіки ще важкі від сну, п’янкий захват від споглядання того, як весняна сонячна повінь затоплює гори й вони починають вигравати всіма барвами, короткі відвідини Дженні в готелі — вона трохи знервована й заклопотана, але весела: тягар чекання ось-ось впаде з її пліч; зворотний рейс о десятій тридцять з кількома ранніми покупцями. Але коли Роджер, ненадовго заскочивши до каплички підкинути в грубку палива, повернувся до автобуса на одинадцятигодинний рейс, то побачив, що Герет стоїть біля машини й пильно вдивляється в перспективу вулиці.

«Аж не віриться»,— промовив Герет.

Роджер простежив за його поглядом. До них повільно наближалася місіс Аркрайт. Вони бачили її в профіль, бо, низько зігнувшись, вона просувалася вперед боком. Пояснювалось це тим, що місіс Аркрайт завзято котила якийсь предмет, занадто великий і важкий, щоб його підняти.

«їй-богу, бак для сміття»,— пробурмотів крізь зуби Герет.

В цей час до них долинуло подзвякування металу об тверду поверхню дороги.

«Вона що, хоче поставити його на головній вулиці,— спитав Роджер,— щоб сміттярі забрали?»

«Сьогодні не їхній день»,— відповів Герет.

Він раптом стрімголов кинувся в автобус і сів за кермо.

«їдьмо!» — гукнув він до Роджера.

«Ще ж немає одинадцятої,— сказав Роджер, зазираючи в автобус,— Та й народ ще підходить. Ось гляньте».

Він показав на обидва боки. На головну вулицю в різних місцях неквапом виходили люди — но кілька чоловік разом і поодинці — з явним наміром сісти в автобус.

Герет завів мотор.

«То й нехай! — крикнув він, пересилюючи шум мотора.— їдьмо без них. Я не хочу везти оту штукенцію».

«Яку штукенцію?» — крикнув Роджер.

«Бак для сміття, що його котить місіс Аркрайт».

Почувши, що мотор запрацював, люди, які йшли до автобуса, прискорили крок, дехто навіть прохально замахав рукою. Одна літня дама підняла над головою парасольку і подавала нею знаки, наче семафором, а місіс Аркрайт, на мить поставивши бак дном па землю, насварилась кулаками.

Роджер піднявся в автобус і нахилився до Герета.

— Краще б почекати,— сказав він,— бо інакше не обберешся мороки.

Герет застогнав і затулив обличчя руками. Пасажири, незлобиво буркочучи, входили в автобус і займали місця. Посідавши, всі почали спостерігати за місіс Аркрайт, якій лишалося котити бак ще ярдів із п’ятдесят.

«Хтось із чоловіків повинен допомогти їй»,— сказала дама, яка вимахувала парасолькою.

її одразу ж з усіх боків рішуче підтримали жіночі голоси. Як з ясувалося, єдиним пасажиром чоловічої статі виявився зморшкуватий і сухий, мов тріска, дідок-пастух у величезних чоботах. Він войовниче подивився навколо й сказав гучним і лунким голосом:

«Тут потрібен хтось молодший».

«Тут молодих немає»,— швидко докинув Роджер.

«От ви і є наймолодший,— вперто вів далі пастух.— Та й працюєте на цьому автобусі, адже так? Правда, задурно,— додав він доброзичливо,— але це все одно».

Місіс Аркрайт, обличчя якої аж блищало від поту, майже дісталася до автобуса. Роджер відчув, як колективна воля пасажирів піднімає його з місця. Він вийшов з автобуса, де

почував себе наче в укритті, і ступив назустріч місіс Аркрайт.

— Доброго ранку, місіс Аркрайт,— почав він.

— А що в ньому доброго? — урвала його вона,— Ось допоможіть мені з цим баком. Його треба підняти туди.

— Туди? — невпевнено перепитав Роджер.

— Так, туди, в автобус. Та швидше ж, не баріться, бо він не чекатиме й рушить без мене, я знаю, він тільки цього й хоче. По очах бачу,— Крізь вітрове скло вона втупилася в Герета, який знову затулив обличчя руками.

— Але ж в автобусі не годиться возити баки для сміття.

— Нічого стояти й сперечатися. Скільки вже років від них терплю. Я ж казала, що зроблю це, коли вони так зі мною чинитимуть.

— Що ви зробите? Як вони з вами чинитимуть?

— Вони не бажають забирати в мене сміття! — вигукнула місіс Аркрайт.— Я мало не здуріла, доводячи, що вони зобов’язані забирати, а вони не бажають. Кажуть, я повинна приставляти сміття на пункт збирання. Я самотня жінка, вдова. Адже попереджав мене мій Х’юберт, як усе буде. Думають, що присилують мене. А дзуськи!

— Але що ви?..

— Я відвезу сміття до міста,— відказала вона, кинувши переможний погляд на Роджера,— Я втягну цей бак до відділу охорони здоров’я й поставлю його просто серед їхньої контори.

— Але сьогодні ж субота. Там нікого не буде.

— Тим краще. Нехай вони побачать цей бак, коли прийдуть на роботу в понеділок. На той час від нього гарно смердітиме.

— Місіс Аркрайт, та зрозумійте ж...

— Всі побачать, як мене кривдять,— перебила місіс Аркрайт. Вона притишила голос і говорила цілком розважливо, але при цьому якось дивно зиркнула на Роджера, і він відчув: жінка щось приховує. Уже взявшись за бак для сміття, він зупинився, не знаючи, як бути далі.

— Може б, ви відклали це до понеділка, коли вони всі

там зберуться?

— Кращої нагоди не буде,— відповіла вона,— Не можу ж я тягти тепер цей бак назад. Ну, будьте людиною, поставте його в автобус.

Подумки плюнувши, Роджер нахилився і підняв бак для

сміття.

— Важкий,— видихнув він.

— Золи там немає. Самі кухонні покидьки,— сказала місіс. Аркрайт і попереду Роджера піднялась по приступках в автобус.

Спалахнула коротка суперечка з Геретом, але місіс Аркрайт дістала підтримку всього жіноцтва, і врешті було вирішено звільнити для бака місце в передній частині автобуса, посадовивши там пастуха, щоб він підтримував бак на поворотах, аби той не перекинувся. Всі інші пасажири пересіли па задні місця. Роджер почав збирати плату за проїзд. У процесі подальших переговорів було також вирішено, що пастухові слід їхати безплатно.

Отак вони зробили одинадцятигодинний рейс до Карвеная.

Коли вони прибули туди й зупинились на площі, місіс Аркрайт знову показала характер, відмовившись вийти з автобуса, поки Роджер не погодиться однести бак із сміттям на те місце, куди вона покаже. Цим місцем виявився тротуар біля прикрашеного портиком входу до муніципалітету. Вона зажадала, щоб бак із сміттям було поставлено біля сходів і засунуто в куток.

— Тут він нікому не заважатиме,— промовила місіс Аркрайт, знову лукаво глянувши на Роджера.

— Але відділ охорони здоров’я не в цій частині будинку. Він з іншого боку.

— То вже не має значення,—задоволено сказала місіс Аркрайт.

Роджер знизав плечима й поставив бак. Він роздумував, чи не спробувати ще раз вмовити місіс Аркрайт, але тут його увагу відвернула раптова поява Медога, який вийшов з муніципалітету й заспішив униз по сходах.

Побачивши Роджера, Медог став як укопаний і витріщився на нього, немов не міг зрозуміти, реальність перед ним чи плід його фантазії, потім сказав:

— Хвалити бога, хоч ви тут.

— А чому б мені тут не бути?

— А тому, відповів Медог,— що нікого більше немає.

Роджер уважно поглянув на Медога. Бард змінив свій синій костюм на інший, такого ж фасону, але явно новий — шоколадно-коричневий, з тоненькою, майже непомітною білою смужкою. Проте цей костюм вже був м’ятий, а волосся його власника скуйовджене. Погляд у Медога був безтямний. Роджер здогадався, що на його долю вже випало чимало випробувань, хоч великий День тільки почався.

V мене дві проблеми,— сказав Медог, не зводячи з Роджера шаленого погляду,— Проблема номер один: ірландців ще немає. Проблема номер два і значно серйозніша: шотландці вже тут.

— Шотландці? Мені здавалося, з Шотландії мав приїхати лише один поет.

— Так, лише один. Якщо він взагалі існує. Я навіть не певен, чи вони привезли з собою того поета. Знаю тільки, що прибув повнісінький автобус шотландських патріотів, усі вони в своїх спідничках і майже всі вже п’яні.

— П’яні?

— Чи то від міцних напоїв,— сказав Медог,— чи то від надміру націоналістичних почуттів. Визначити неможливо.

— А де Дженні?

— Заспокоює бретонців,— гірко сказав Медог.— Вони бояться телекамер.

— А до чого тут телекамери?

— Господи! — вигукнув Медог.— Тільки не кажіть, що і ви не чули про церемонію зустрічі гостей.

— Я справді не чув.

— Ми зупинилися на ній в останню хвилину. Це ідея хлопців з телебачення. Вони хочуть зняти на плівку мера Карвеная на сходах муніципалітету, коли він вітатиме всіх поетів. На цих ось сходах, де я зараз стою.

— Он як?

— Він привітає їх, по-валлійському, звичайно, і оголосить про початок зустрічі.

— Про це надруковано в газеті,— сказала місіс Аркрайт, яка ще не пішла.— В учорашній вечірній газеті.

Роджер, який зовсім забув про місіс Аркрайт, обернувся й подивився на неї — в голові у нього промайнув дикий здогад.

— Місіс Аркрайт, ви часом не...

— Дженні! — гукнув раптом Медог.

Дженні, з’явившись на тротуарі, мерщій вибігла до нього на сходи.

— Бретонці не бажають з’являтися разом із шотландцями повідомила вона,— Кажуть, що це для них образливо.

Медог вхопився за скроні:

— О господи! Це ж чому?

— Поет у шотландців не знає гельської мови. Правду кажучи, ніхто з них не знає. І коли бретонці вітали їх своєю мовою, шотландці почали кидати їм брутальні репліки, а один ще й заспівав: «Я із Глазго».

Медог облизнув губи.

— Що ж ви зробили? — кволо спитав він.

— Я розселила їх по окремих кімнатах,— відповіла Дженні.

— Ти в мене розумниця! — підбадьорливо сказав Роджер.

— Ти тут Роджере? Це добре. Знаєш, автобусний аукціон уже почався.

— Справді?

— Еге ж, ваші всі вже там.— Дженні показала на будинок по той бік площі.

— І як там ідуть справи?

— Дуже швидко, по-моєму. Аукціоністові дано вказівку продавати автобуси, за скільки дадуть. Охочих марнувати час немає.

Ні, ви розумієте,— сказав Медог,— треба, щоб за півгодини всі поети були отут на сходах, а вони вже сваряться!

— Правду кажучи,— розважливо промовила Дженні,— сваряться зовсім не поети. Більшість тих шотландців просто примазалась до поетів. Вони приїхали сюди попиячити й погаласувати проти Англії.

— О господи! — сказав Медог,— Он куди воно повернуло. Так от: не пускайте їх на урочисту церемонію, коли з промовою виступатиме мер.

— Але оператор телебачення хоче, щоб вони були. Каже, що без спідничок не те.

— Обійдеться без спідничок,— люто проказав Медог,— Я не збираюся стояти й дивитись, як заради пледів і голих колін буде занапащено всю справу. Якщо ці пройдисвіти вдеруться на відкриття, ми провалимось.

Буркочучи щось і далі, він пішов геть.

— Вітаю, люба,—прошепотів Роджер до Дженні,—Сьогодні я ще не казав, що кохаю тебе.

Прибережи це доти, коли я матиму час слухати тебе,— відповіла вона, цмокнувши його, — Я пообіцяла Мері й Робіну повернутися за кілька хвилин.

— А де вони? В готелі?

В готелі. Допомагають виконавцям народних танців.

Роджер згадав, що свято мало розпочатися народними танцями перед замком па підстриженому газоні.

— Хіба їм треба допомагати?

— Їм же треба десь перевдягтися.

— Перевдягтися?

— Авжеж, в національні костюми,— нетерпляче мовила Дженні,— Я тобі вже сто разів казала. Це Мері страшенно подобається, вона, мабуть, проситиметься вийти з ними...

В цей час біля муніципалітету зупинився величезний зелений автофургон, з нього вистрибнув і вибіг на сходи вузьколиций чоловік із сивіючими бакенбардами.

— Ну, починаймо,— сказав він, звертаючись до Роджера,— Ви координатор зустрічі поетів?

— Ні, не він,— промовила Дженні, рішуче виходячи вперед.— Я координатор.

— Гаразд.— Вузьколиций чоловік витягнув з кишені шматок крейди, нахилився й заходився швидко малювати хрести на верхній площадці сходів.— Припустимо, що мер вийде звідти й зупиниться тут, тоді ми поставимо жабоїдів-французів сюди, лопухів-ірландців осюди, а кількох дурноголових шотландців у спідничках попереду. Террі! — загукав він.— Пітере!

Двоє молодиків, обвішаних мотками кабелю, швидко підбігли до нього. Роджер полегшено відвернувся: нехай Дженні морочиться з цими майстрами комунікаційної справи і споруджує міст між Медогом і великою суботньою аудиторією глядачів, яка однаково дивитиметься футбольний матч по іншій програмі. Проте він розумів, що потрапити в телевізійну передачу, незалежно від того, побачать її чи ні,— велика річ. Медог зможе повідомити ЮНЕСКО, що церемонія відкриття передавалась по телебаченню, і одержати наступну субсидію йому буде набагато легше.

Коли Роджер перетинав площу, великі двері аукціонного залу відчинились, і з них вийшов Герет. Він розчервонівся, вигляд у нього був заклопотаний.

— То як там посувається розпродаж? — спитав Роджер.

— Швидко,— відповів Герет,— Продається п’ятнадцять автобусів, всі із запасними частинами та обладнанням і майже кожний з гаражем,— Він говорив по-англійському і, певно, слово в слово повторював дещо із скоромовки аукціоніста.—Продаж триває всього годину, а продано вже п’ять машин. Всі — колишнім власникам. Зараз торгуються Айво й Гіто. Там у них суперник, але він не дуже пнеться, тож я думаю, що вони відкуплять свій автобус. А я от не витримав і вийшов. Не люблю хвилюватися.

Роджер, якого долала цікавість, штовхнув масивні двері й тихенько, мов до церкви, прослизнув до аукціонного залу. Там було повно чоловіків. Майже всі — одного й того ж ґатунку: трудяги із шкарубкою від сонця й повітря шкірою облич. Кілька ділових костюмів і блідих конторських фізіономій сприймалися тут як дивина. Аукціоніст, пітливий кремезний чолов’яга в окулярах, вів розпродаж швидко й без затримок,

— Запасні-частини-включаючи-покришки-двісті-фунтів,— гув він. Сама-машина-в-чудовому-стані-гарно-доглянута.

Сімсот п’ятдесят за все,— підвівшись, напружено проказав Айво. '

Вісімсот, озвався якийсь чоловік з протилежного кутка.

— Це підрядчик з Портмадока,— прошепотів Гіто до Роджера. Хоче придбати автобус, щоб розвозити своїх робітників по будівельних дільницях. Він уже прицінювався до двох чи трьох машин, але невдало. Вісімсот фунтів — то його межа.

Айво, обличчя якого було схоже на дерев’яну маску, чітко і голосно вимовляючи слова, проказав:

— Вісімсот двадцять п’ять.

Вісімсот тридцять,— озвався чоловік у протилежному кутку.

— Вісімсот-тридцять-хто-більше-джентльмени, — прогугнявив аукціоніст.

— Можете накинути ще хоч трохи? — пошепки спитав Роджер у Айво.

Той заперечливо похитав головою.

— Продається, раз... так само монотонно прогув аукціоніст.

— Накиньте трохи,— стиха наполягав Роджер,— До вісімсот п’ятдесяти я можу вам позичити.

— Продається, два,—проказав аукціоніст. Він підніс свій молоток.

— Вісімсот п’ятдесят,— мовив у мертвій тиші Айво.

Аукціоніст запитально глянув на підрядчика з Портмадока, але той. заперечливо похитав головою.

— Продано,— повідомив аукціоніст,— За вісімсот п’ятдесят фунтів.— Він хвацько стукнув молотком,— Чудова машина, на ходу, тридцятидвомісна, з усіма запасними частинами, на додачу запасні колеса, дві нові покришки й чотири відновлених. А зараз ідемо далі: машина номер...— хвилинне пожвавлення, що забриніло в його голосі, коли він оголошував про продаж автобуса, минулося, і аукціоніст знову забубонів своєю нудною скоромовкою.

Гіто обернувся до Роджера, сяючи широкою, до вух посмішкою. ’

— Ходімо вип’ємо,— запропонував Роджер, плеснувши його по плечу.

— Зараз, тільки підпишемо папери,— відповів Гіто.—

Зустрінемось у Маріо.

Роджер вийшов на площу й сказав Геретові, що Гіто й Айво відкупили свій автобус. Ця новина, як він помітив, неабияк схвилювала Герета. Очевидно, ранковий розпродаж остаточно довів йому, що в боротьбі з Діком Шарпом він узяв гору. Не дивно, що він покинув аукціонний зал: напруження виявилось для нього завеликим.

«Все стає на свої місця,— стиха мовив до нього Роджер. Хлопці відкуповують свої машини».

Герет сперся на радіатор автобуса й обвів площу поглядом так, неначе бачив її вперше.

«Оце тільки зараз я зрозумів,— сказав він,— яким самотнім був увесь цей рік».

«Воно й не дивно»,— так само стиха погодився Роджер. «Вкрай самотнім,— вів далі Герет.— Крім моєї матері й вас, зі мною не було анікогісінько».

На мить Роджеру здалося, що Герет обніме його, притисне до себе своїми ведмежими лапами так, що ребра затріщать. Але таке бажання, якщо воно й виникло, минуло, не перетворившись на дію, Герет повернувся й піднявся в автобус. За хвилину він вистромив з віконця голову й сказав: «Дванадцятигодинного рейсу сьогодні не буде».

«Ви його скасовуєте?» — спитав Роджер.

«Ніхто не їхатиме,—відповів Герет,—Ви ж бачите, що сьогодні робиться в місті. А якщо хтось зніматиме галас, я з власної кишені заплачу йому за поїздку на таксі».

І, трохи подумавши, він спитав:

«Ви бачили Діка Шарпа?»

«Ні, а він хіба тут?»

«Зранку був,— сказав Герет,— Зайшов на кілька -хвилин до аукціонного залу подивитись, як іде розпродаж. А потім забрався геть».

Роджер хотів щось відповісти, але тут на площу вкотив маленький дванадцятимісний автобус і, невпевнено об’їхавши її, зупинився біля нього. З автобуса один по одному почали вистрибувати стомлені на вигляд люди в зелених куртках.

— Це що отам, муніципалітет? — спитав Роджера один із них, очевидно, керівник групи.

З акценту Роджер зрозумів: приїхала та сама ірландська делегація, якої бракувало.

— Так, ласкаво просимо! — схвильовано вигукнув він,— Ідіть сюди, дозвольте познайомити вас із... Дженні! Дженні!

Проштовхуючись крізь натовп, що ставав дедалі густіший, вони повільно прокладали собі шлях через площу до муніципалітету, по сходах якого вже зміїлися товсті кабелі. Потужні юпітери змагалися з яскравим сонячним промінням. Дженні, з явившись на Роджерів поклик, зібрала ірландських поетів і повела їх до готелю, щоб вони умилися й трохи перепочили перед початком церемонії.

По дорозі вони не вгаваючи пояснювали їй, що провели ніч на пароплаві, що море було бурхливе, але буфет працював увесь час.

Була майже дванадцята година. З’явився Медог, оточений шотландцями в спідничках.

— Тільки поет,— повторював він,— Більше ні для кого місця немає.

— Але ж ми його почесний караул,— відповів величезний чорнобородий чолов’яга, який аж нахилився, щоб Медог розчув його у довколишньому гаморі.— Джек ніде не з’являється без свого супроводу. Це нижче його гідності.

— Так-так, нам неодмінно треба кілька спідничок,— роздратовано сказав чоловік із сивіючими бакенбардами, звертаючись до Медога,— Телебачення розраховано на зоровий ефект, розумієте, на зоровий ефект.

Роджер силкувався вгадати, хто ж із шотландців поет, бо всі вони були і схожі, й несхожі на поетів. З муніципалітету де вони досі очевидно, ховалися, гуртом вийшли бретонці. Штовханина на горішній площадці сходів посилилась, і телевізійній команді довелося ввічливо відтісняти запрошених за межі намальованого крейдою кола — місця, призначеного для мера Карвеная.

— Де ж ірландці? розгублено питав Медог. Роджер намагався протиснутись до нього й повідомити радісну новину про те, що Дженні скоро приведе їх сюди, але не встиг: штовханина раптом посилилася, бо прибула і почала пробиватися крізь натовп величезна група виконавців народних танців у валлійських костюмах.

— Пропустіть їх наперед! — кричав чоловік з бакенбардами,— Поставте упереміш із спідничками. А оті гостроверхі шапки відсуньте, будь ласка. Вони затулятимуть мерові обличчя!

Віддалік Роджер побачив Герета, Айво і Гіто: вони прямували до пивної Маріо. І вирішив, що і йому час приєднатися до них. Вже повернувшись, щоб піти, він раптом побачив, як тротуаром наблизився збуджений гурт ірландських поетів на чолі з Дженні й рішуче заходився прокладати собі шлях крізь натовп угору по сходах. В повітрі лунав одночасно не один десяток голосів.

«Та дивись же, кого штовхаєш, голубе!» — «Та відступись ти, ірландська пико!» — «Камера! Не затуляйте обличчя мерові!» — «Хто тут Макалістер?» —«Тільки не я, друже...» — «Ех, кухлик би солодового!» — «Дайте дорогу мерові!»

Поки Роджер вагався — йому кортіло потрапити в нормальнішу обстановку і водночас важко було відірватись від того, що тут відбувалося,— з дверей муніципалітету вийшов мер і став перед мікрофоном. Впевнено посміхнувшись спочатку в об’єктив телевізійної камери, потім до поетів, а тоді й до всіх громадян, що стояли довкола (саме в такому порядку), він почав виголошувати вітальну промову сухуватою академічно-правильною валлійською мовою. І в цю мить на сходах, насилу підіймаючись, раптом з’явилась місіс Аркрайт з баком, повним сміття. Докладаючи нелюдських зусиль, вона витягла його на площадку, поставила, а тоді, несамовито штовхнувши, перекинула: злива качанів від капусти, спитого чаю, бляшанок, пляшок, пластмасових мішечків, яєчної шкаралупи й фруктового лушпиння посипалася під ноги присутнім. До неба злетів вибух різномовних прокльонів.

— Я протестую! — заволала місіс Аркрайт, заглушаючи весь цей страшенний гармидер.— Я самотня вдова! Це загроза здоров’ю! Назавжди покинути Болтон, щоб оселитися в Лланкрвісі! «Вшануй чужоземця, що постукав у ворота твої!»

Вона вигукувала ще щось, але полісмен, доброзичливо посміхаючись, уже повів її геть. Мер, човгаючи погою, щоб відліпити від підошви обрізок бекону, знову заходився виголошувати свою промову, почавши її з самого початку, неначе те, що він сказав раніше, слід було вважати репетицією.

Роджер, вирішивши, що вже побачив достатньо, потихеньку вибрався з натовпу й подався до Маріо. Там бенкетували на всю губу, з розмахом, гідним Гаргантюа. За кілька хвилин Роджер набагато перевищив свою денну норму пива й дізнався, що не тільки Айво з Гіто відкупили автобус, а й Юан, і Середіг, і Тум, і що Тум увійшов у спілку з двоюрідним братом Седріком і купив не тільки свій, автобус, а й машину Елфеда, оскільки Елфед встиг покинути ці краї. У пивній було повно кремезних, широкоплечих чоловіків, які широко посміхались і підносили вгору наповнені пивом кухлі. Від їхньої присутності тут, здавалось, запанувала особлива атмосфера: вони принесли з собою запах бензину і торохтіння моторів, а також вітер тутешніх доріг і давній дух щирої товариськості, що панує серед людей, яким доводиться ховатися разом від лютих гірських злив, чекаючи автобуса, поки той, наче рятувальна шлюпка в шторм, з’явиться серед шаленства стихії.

Роджер так захопився цим видовищем, що Медогу, який встиг прийти до пивної, довелося кілька разів смикнути його за рукав, щоб привернути до себе його увагу. Обернувшись, Роджер побачив, що костюм у Медога ще більш пом’ятий’ волосся на голові ще більш скуйовджене, очі ще більш шалені і що він з усіх боків оточений шотландцями.

— Роджере,— мовив Медог, ледь ворушачи губами,— допоможіть мені впоратися з цією компанією.

Тим часом шотландці заклопотано вишикувались вздовж стойки і щедро пригощалися міцними напоями.

— А що вам треба? — спитав Роджер.

— Здихатися їх,— відповів Медог.— Якщо не назавжди, то принаймні на якийсь час. На щастя, є гарний привід. Вони не забронювали собі місць у готелі. Для Макалістера у нас, звичайно, номер є, але всі інші зовсім про себе не подбали, і якщо покинути їх напризволяще, то вони, певно, ночуватимуть у канаві. Тому Дженні обдзвонила готелі і з’ясувала, що найближчий, де є вільні номери, аж у Беддгелерті.

— Чудово. Це досить далеко, і вони не приплентають звідти пішки, якщо ми їх туди відправимо.

— Атож. От я й подумав, чи не погодилися б ви з Беретом відвезти їх?

— Берете,—гукнув Роджер,—нас зафрахтовано! ЮНЕСКО хоче найняти нас на рейс до Беддгелерта.

З оцією компанією? — наїжачено перепитав Герет, тицьнувши великим пальцем у бік широких, обтягнутих спідничками крижів, що вишикувались уздовж стойки.

— Якщо ми возимо баки для сміття, то можемо відвезти й їх,— наполягав Роджер.

«Бога ради, благально й швидко промовив Медог, переходячи на валлійську,— відвезіть їх у Беддгелерт і залиште там. Цій зграї нічого тинятися тут у день святого Давида».

— Хлопче,— промовив величезний бородатий шотландець, відвертаючись від стойки й згрібаючи Медога в братні обійми,— про що це ти там белькочеш своєю дрібнесенькою затурканою мовою?

— Та от, влаштовую вам готель,— відповів Медог, нишком кидаючи на Герета благальний погляд.

— Ми хочемо відвезти вас до готелю, де можна дістати гарні номери,— сказав Герет.

— Але тільки не зараз, тільки не зараз,— заперечив бородань.— Нам поки що гарно й тут.

«Оце мене й лякає»,— пробурмотів собі під ніс Медог.

— Попереджаю вас, краще говоріть по-англійському, сказав бородань.

Маріо, який почув тільки останні слова, бо саме в цей час галас у пивній трохи вщух, нахилився над стойкою і м’яко, але з погрозою в голосі мовив:

— Сьогодні день святого Давида, містере. Кожен, хто хоче говорити в моїй пивній по-валлійському, може говорити по-валлійському коли завгодно, але в день святого Давида тут ніхто не говорить по-англійському! Він грюкнув кулаком по стойці.— У нас тут не англійська колонія. Недалеко той день, коли ми зовсім викинемо звідси англійців.

Роджер відступив убік, побоюючись бійки, але, на його подив, бородань засяяв усмішкою й ухопив руку Маріо своїм лаписьком.

— Нехай буде так, друже,— охоче погодився він.— Хай живе день святого Давида, геть англійців!

Тут розпочав промову Макалістер, шотландський поет, на підтримку якого й зібрався весь цей буйний гурт. З його слів Роджер мало що втямив, бо відвідувачі-валлійці і на мить не припиняли своїх розмов, але заключну частину промови Макалістера, яку він проголосив, зачитавши її з добряче пожмаканого папірця лунким і гучним голосом, було чути на всю пивну.

— Тож нехай наш гнів, спрямований проти англійців, — провіщав Макалістер,— перетвориться на палку ненависть до вульгарного меркантилізму (вигуки схвалення), який обумовлює всю ницість найгіршої частини англійського суспільства (вигуки: «Всього суспільства!» «Геть усього!»), на палку ненависть до того життя, на яке Англія нас прирікає... Останні слова потонули в бурхливих оплесках, і Макалістер, вкрай задоволений, зіскочив із стільця.

Його промова привела Маріо в захват.

— Відродження — вигукнув він.— Пиймо за день Визволення

— Серед усього цього горластого збіговиська Роджер упізнав йоржик і рогові окуляри Андре, канадського приятеля Медога. Поставивши на стойку маленький портативний магнітофон, він задоволено спостерігав, як обертаються його маленькі котушки, записуючи для нащадків усю цю високу риторику. Протовпившись ближче, Роджер гукнув у мікрофон:

— Ліверпулю статус домініони! Англофіли, забирайтеся геть

Андре спохмурнів і вимкнув магнітофон.

На цей час Медог і Герет досягли серйозних успіхів: вони згромадили почет шотландського барда й поволі посували його до автобуса.

— Дармове віскі, коли приїдемо на місце,— раз у раз голосно й рипуче повторював Герет.

— Коли рак на горі свисне,— стиха додав він, проходячи повз і Роджера. Мало-помалу вони виштовхали веселих, строкато одягнених стражів з пивної й загнали їх в автобус.

Буря протестів знялася тоді, коли шотландці виявили, що Макалістер з ними не їде, але Медог заспокоїв їх, пояснивши, що кожний поет, який виступатиме ввечері з читанням віршів, повинен прибути на репетицію, і що сам Макалістер просив своїх зброєносців дати йому спокій хоч на кілька годин.

Після того як шотландців завернули в Геретів автобус, подорож до Беддгелерта відбувалася спокійно, без пригод! Вивантаживши всю ватагу біля готелю, що погодився надати їй притулок, і подивившись, ЯК шотландці вервечкою зникають у барі, Роджер і Герет вскочили в автобус і покотили назад до Карвеная.

Ще не було другої години дня, коли Роджер зайшов до готелю «Палас», сподіваючись на дві речі: хоч і з запізненням, але з їсти ленч і провести кілька спокійних хвилин у товаристві Дженні.

Вона весело привітала його, проте розмовляти з ним не мала часу.

— Справи повернули на краще, хвалити бога,— сказала вона,— Народні танці пройшли чудово. Ризиковано було затівати їх просто неба, але сонечко нам допомогло. Тепер настрій у всіх піднявся.

— Це добре. В тебе є час хоч трохи відпочити? І де Мері з Робіном?

Я заплатила тут одній дівчині, щоб вона повела їх погуляти, а потім напоїла в кав’ярні чаєм. Це тобі відповідь на друге запитання. А тепер — на перше: ні, немає. Сьогодні ввечері після заключних виступів поетів відбудеться велика вечеря а-ля-фуршет. Запрошено геть усіх. Витратимо всі гроші, які ще залишились. Буде випивка й бутерброди. Сподіваюся, ти прийдеш?

— Прийду.

— Тільки спочатку добре попоїж,— порадила вона.— Віскі потече рікою... Ну, та до того ми ще побачимось.

— Авжеж. Треба послухати Медога.

Вона поцілувала його й побігла. А Роджер, знаючи, що настав той час робочого дня, коли він не дуже потрібний Геретові на автобусі, і усвідомлюючи, що нічим не може допомогти Дженні, вирішив скористатися з такої нагоди і, взявши синій міні-автомобіль, поїхати до каплиці. Поїхати востаннє, забрати свої речі й назавжди покинути її.

Піднімаючись на машині вгору, він подумки зважував, наскільки ретельно йому необхідно замести сліди свого перебування там, щоб фрейлейн Інге, повернувшись, не помітила, що в каплиці хтось жив. Проте, завертаючи на перехресті в Лланкрвісі, він дійшов висновку, що це неможливо. Він прожив у каплиці надто довго, і нехай дрібні, але все ж помітні ознаки його присутності неодмінно де-не-де залишаться, а на те, щоб усі їх знищити, знадобилися б тижні. Взяти хоча б шибку, яку він розбив, щоб залізти всередину того першого разу, коли прийшов з Райанон,— адже тієї шибки він так і не вставив. Уміння зробити це самому йому забракло, а запросити майстра з місцевих він просто не міг, бо це означало б допустити до своєї таємниці стороннього.

В Лланкрвісі, безперечно, знали, що він самовільно оселився в каплиці. Але одне — знати це з балачок, що точились у селищі, і зовсім інше — знати, так би мовити, офіційно, з уст людини, яку туди запросили.

От чому Роджер жодного разу не викликав і муніципального фургона, щоб вивезти сміття. З цього погляду він прожив кілька місяців так само, як уперта місіс Аркрайт. Виходив він із становища, розводячи самотніми зимовими вечорами величезні вогнища на гірському схилі, і все сміття й непотріб злітали до неба темними вируючими пасмами диму. А те, що не брав вогонь, скажімо, різну пластмасову упаковку, він закопував на клапті мокрої землі, перетворюючи сміття в матеріал для археологів далекого майбутнього. Що ж до вікна, то він полагодив його, вставивши на місце розбитої шибки квадратний шматок товстого білого картону і надійно закріпивши його липкою стрічкою.

І тепер, прибувши до каплиці, він востаннє виніс сміття, вправно вигорнув його на імпровізоване вогнище, складененим з трьох каменюк, хлюпнув трохи бензину й відступив, дивлячись, як воно горить. В блідо-голубому небі, що аж ніби волало про близьку весну, сяяло сонце. Роджер не пригадував, щоб хоч один-єдиний раз протягом усіх проведених ним у горах зимових днів, коли сніг аж спалахував іскрами, відбиваючи холодне сонячне сяйво, повітря було пронизане таким сліпучим світлом.

То було весняне світло, воно наповнювало небо, насичувало землю своїми хвилями і, здавалося, пробивало ґрунт; ген далеко сміялося море, а над Роджеровим багаттям тремтіло марево від блідого диявольського жару.

Повернувшись до каплиці, Роджер спробував глянути на свій притулок очима фрейлейн Інге. Ні, вона, безперечно, помітить, що тут хтось жив. Але він нічому не заподіяв шкоди. Що вона передусім перевірятиме? Свої картини? Може, так, а може, й ні. Роджер чомусь не міг повірити, що фрейлейн Інге ставиться серйозно до свого живопису. Малювання, здогадувався Роджер, потрібне фрейлейн переважно як роль, як заняття, що вирізняло її з-поміж інших і давало право на «художницький спосіб життя», з усім, що ховалось за цим означенням. Побоюватися за свої полотна їй не було чого. Після одного, та й то поверхового огляду Роджер більше й пальцем до них не доторкався, і вони стояли там, де вона їх залишила, притуливши до найсухішої стіни.

І ще можна посперечатись, хто краще дбав про шедеври фрейлейн Інге — вона сама чи Роджер, який опалював каплицю.

Він зняв постільну білизну з тахти, на якій колись уперше спав з Дженні, й примара фрейлейн Інге розтанула, наче дим від розкладеного ним багаття. Це місце належало і завжди належатиме йому, навіть якщо він більше ніколи не побачить його навіч, і тому не має значення, що станеться з цією каплицею чи хто нею користуватиметься. Він пережив у цих стінах такий критичний період, що їхній тиньк, їхнє каміння, оці сволоки, самі скелі під фундаментом назавжди ввібрали в себе його думки й почуття. Ця каплиця була свідком його остаточного запізнілого змужніння, вона бачила його визволення; тут почалася сторінка його життя з Дженні і саме тут, у взаємній любові і прихильності, від нього відлетів умиротворений дух Джеффрі.

Зібравши свої пожитки, Роджер повантажив їх у машину. Місця в ній вистачило. Потім востаннє повернувся до каплиці, повісив запасний ключ на гвіздок, де Райанон знайшла його одного недільного ранку,— тепер йому залишалося тільки піти геть. І складаючи дяку каплиці, Роджер опустився на коліна й напхав у маленьку грубку стільки палива, щоб у ній горіло годин вісім після того, як він піде. Ще й підкинув пічних «горішків» і останні три дощечки дубового паркету. Паркетні дощечки Гіто. Вони зігрівали його цілу зиму.

Коли в грубці добре зайнялося, Роджер зачинив дверцята, підвівся і швидко вийшов, потягнувши за ручку дверей так, щоб клацнув замок. Далі обійшов каплицю, проминув візерунчасту чавунну хвіртку і щільно її причинив.

Перш ніж сісти в малолітражку, він озирнувся і кинув прощальний погляд, перевіряючи, чи нічого не забув. Коли не зважати на прямокутник білого картону, вставленого у вікно замість розбитої шибки, й диму, що густо клубочився з димаря, все тут виглядало так само, як і тоді, коли він уперше побачив каплицю. І тільки гори за нею, сяючи в ошатності юного ще року, промовляли до Роджера про нове життя, що настало тут для нього.

Він завів мотор і поїхав до Карвеная, в готель «Палас»,

Зустріч поетів тим часом набула спокійного, врівноваженого плину. Мимоволі спадало на думку, що, обернувши виряджених у спіднички шотландців на багатоликого козла відпущення, Медог разом позбувся всіх можливих ускладнень і неприємностей. З часу їхнього від’їзду настало справжнє свято доброзичливості й світла: слухачі були уважні, поети дзвінкоголосі, повсюдно панувала атмосфера схиляння перед музами. Маленький магнітофон Андре працював без упину, представники ЮНЕСКО посміхалися в кутках, притискаючи до себе свої «дипломати», і якщо зовсім недавно Медог мав затурканий вигляд, то тепер очі його сяяли пророчим жаром і адміністративним завзяттям. І навіть Дженні, хоч їй і доводилось що далі, то швидше бігати між муніципалітетом (щоб заспокоїти поетів) і готелем (щоб активізувати армію дармоїдів, які готували бучну вечерю аля фуршет), виглядала не такою напруженою.

Роджер супроводжував Герета в рейсі о четвертій п’ятнадцять у селище, в п’ятигодинному рейсі до міста і в рейсі О п’ятій сорок п’ять знову в селище. І під час кожної поїздки пасажири жадібно розпитували його про вранішній розпродаж. Чи правда, що всі автобуси повернулися до попередніх власників? Майже всі, з чистим сумлінням відповідав Роджер. Все знову стало на свої місця. Машини більше не переходитимуть з рук у руки. Отже, тепер не тільки Герет матиме свій транспорт?

— Атож,— посміхався у відповідь Роджер,— Китова паща розкрилась, і всі Іони вийшли на світ божий.

Місіс Аркрайт, розчервоніла й радісна, поверталася додому рейсом о п’ятій сорок п’ять. На особисте прохання самого мера поліція не вжила до неї ніяких заходів, її тільки попередили й відпустили. Бак для сміття, щоправда, конфіскували, але місіс Аркрайт це не засмутило.

Ось побачите, тепер сміття забиратимуть інакше,— провіщала вона до своїх сусідів на задніх сидіннях автобуса. Щоб чогось досягти, треба діяти. Тільки так можна змусити цих людей щось зрозуміти. Посилати на них канонерки!

Коли вони доїхали до горішнього краю селища, вже почало сутеніти. У ліловій тиші, що розливалася гірським схилом, останні пасажири розходилися по своїх домівках. Роджер і Герет стояли біля автобуса.

«Наступний рейс буде за годину. У вас тут е якісь справи?» — спитав Герет.

«Ні».

«До каплиці не підете?»

«Ні. Я вже замкнув її. Сьогодні ночую в готелі».

«А вранці?»

«Вранці я, певно, поїду звідси».

Герет не ворухнувся. Темна горбата хмара, немов перекривлюючи його спотворену постать, танула повільно на тлі ясної червені вечірньої заграви.

«Що ж,— промовив нарешті Герет,— Тоді ходімо до мене, вип’ємо по чашці чаю».

Мовчки, але без суму в душі, вони подалися кам’янистою стежкою до будинку. У вікнах світилось — із селища провідати матір прийшли дві жінки,— і всі разом під дзенькіт чайного посуду і шарудіння кочерги в каміні лаштувалися згаяти вечір. Герет відразу ж запропонував відвезти їх додому після десятих)динного рейсу. Роджер зрадів: жінки втягай матір у затишний світ балачок, і вона, хоч і знала про його присутність і навіть кілька, разів зверталася до нього, проте, мабуть, не здогадалася, що його відвідини — останні, і він таким чином дістав можливість піти без урочистого прощання.

Коли вони поверталися до автобуса, щоб їхати о сьомій годині до міста, Герет першим порушив мовчанку:

«Ніколи не забуду того вечора. Лило як з відра, а я прийшов сюди й побачив, що автобус зник».

Роджер пирснув.

«Це минулої осені, еге ж?»

«Так, минулої».

«Що ж,— сказав Роджер,— відтоді я намагався якось компенсувати заподіяну шкоду».

«Вам це непогано вдалося,— відповів Герет.— Якби я тоді міг зазирнути в майбутнє й побачити, як обернуться справи, то почував би себе щасливою людиною».

«На мою думку, все закінчилося для нас добре,— зауважив Роджер.— Треба було, щоб нам обом поталанило, і так воно й вийшло.

Вони порівнялися з автобусом. Перші пасажири вже сходились. Герет увімкнув світло, і автобус знову став для Роджера тим, чим був того першого дощового вечора,— притулком світла й радості на темному гірському схилі.

Поринувши кожний у своє, Роджер і Герет більше про це не розмовляли.

Десь години через три після цього Дженні й Роджер сиділи поряд у залі карвенайського муніципалітету. Головна подія зустрічі поетів наближалася до завершення. Для Дженні то була винагорода за тривалі й виснажливі клопоти. Вона підсіла до Роджера хвилин за двадцять перед цим, а доти він сидів поряд з порожнім кріслом, відганяючи всіх, хто зазіхав на нього, тим часом, як Дженні метушилась за лаштунками, даючи вказівки й розставляючи в потрібному порядку виступаючих. Все пройшло як годиться: бретонські, ірландські, валлійські поети гордовито з’являлись в оголошеній послідовності й читали свої твори; навіть шотландець, позбавлений власної кліки, прочитав хитрою, схожою на англійську мовою не більше, ніж було домовлено. А тепер на авансцені стояв Медог і читав уривки з поеми «Гуїлім черокі», решта ж поетів, які закінчили свої виступи, вийшла в зал, дивилась на нього й слухала, а Медог, лишаючись усе тим же Медогом, водночас був і чимось іншим — закоханим у свою мову вченим-філологом, якого Роджер встиг побачити під час першої зустрічі, але понад усе він був Медогом бардом, полум’яним співцем, слова якого запалювали душу, поетом, який на весь голос заговорив про нещастя свого народу, це був Медог-черокі, Медог — співець Гвінеда, клерк з контори агента по продажу земельної власності, який плів візерунки слів з допомогою інстинкту, як птах, а також плів їх з пам’яті, як слон, а ще з любові, радості й тривоги, як людина. Сидячи поряд з Дженні й дивлячись на Медога, Роджер, який розумів і сприймав зараз валлійську мову так добре, що міг триматися на навальній хвилі заплутаних і бурхливих мовних фігур, зітканих Медогом, раптом збагнув, що поема Медога — те саме, що й жовтий автобус Герета,— вони навперемін носили його, Роджера Фернівела, тут, серед гір, поки не винесли туди, де він знайшов себе.

Медог читав хвилин із двадцять і ніби ріс на очах, з кожною хвилиною винагороджуючи себе за всі роки буденно-одноманітного життя, обмеженого сірим трикутником: контора — пивна Маріо — пів-будиночка на безликій околиці Карвеная, міста, яке він любив понад усе на світі і яке було йому і рідним краєм, і центром його існування. І коли могутня хвиля епічної оповіді, піднісши голос Медога до крещендо, здійнялася вгору двадцятьма рядками, від яких перехопило подих, а тоді з оглушливим гуркотом впала й розбилася, спінившись, Роджер якусь мить іще сидів мовчки, а потім, прийшовши до тями від оплесків, озирнувся довкола і здивовано побачив, що стіни муніципалітету цілі, ряди дерев’яних крісел стоять так само акуратно, як і перше, і що над головою в нього дерев’яна стеля, а не всіяний зорями покров неба.

Після цього все закінчилось. Головуючий, каріатидоподібний чоловік з надмірно розвиненою верхньою щелепою й недорозвиненою нижньою, залучений з місцевого університетського коледжу, виголосив кілька заключних банальностей, і всі потяглися до виходу. Роджер і Дженні, як заздалегідь і домовилися, подалися до пивної Маріо, щоб зустрітися там з Медогом.

Вибір цього місця був не випадковий. Власники автобусів на чолі з Айво і Гіто після аукціону встигли влаштувати там не дуже тривалу, але бучну гулянку, після чого Маріо зачинив свій заклад на денну перерву — і зробив це саме вчасно, щоб випровадити їх до контори аукціоніста завершувати справи в досить тверезому стані, тобто пройти різні встановлені законом формальності, пов’язані з правами власності. Ввечері, коли пивна відчинилася знову, вони повернулись туди — ті самі люди, але й не ті: вони ніби виросли, серця їхні билися в новому ритмі. Неймовірне чудо здійснилося: вони знову були самі собі хазяї.

Роджер і Дженні на мить затрималися в дверях пивної, розглядаючи картину, що відкрилась їхнім очам. В пивній було тепло, накурено, стояв голосний, але без гармидеру гомін, густо чулась валлійська мова. Кухлі порожніли, широкі посмішки ставали ще ширшими. Маріо, обличчя якого блищало від поту, наливав пиво, подавав пироги, руки його рухались дедалі швидше, він весь час вигукував щось то по-валлійському, то по-італійському.

— А, ви вже тут! — мовив Медог, переступаючи поріг слідом за ними.— У мене тут одна невеличка справа ось тільки залагоджу її і можна буде починати свято.

— А мені здається, ніби воно вже почалося, сказав Роджер.— Медог, ви були неперевершені. Ваша поема здобуде світове визнання!

— Моя поема? — перепитав Медог.— Вона — це слід подиху на віконній шибці. Невиразний відбиток мого життя і життя оцих людей, що перед вами. За цим я і прийшов.

— За чим?

— Скликати всіх черокі на учту,— сказав Медог.— Ось послухайте.

Раптом, відійшовши від них, він протовпився до стойки й сказав щось на вухо Маріо. Маріо, вислухавши, кивнув на знак згоди головою. Медог виліз на стільця, з нього — на стойку.

«Джентльмени! — гукнув він.— Я маю вам щось сказати!»

Всі обличчя повернулись до нього, і стало ясно, що всі присутні знають валлійську.

«Сьогоднішній вечір — це вечір перемоги,— вів далі Медог,— Для мене, для вас, для всіх нас. І я маю честь запросити всіх вас без зайвих церемоній приєднатися до мене й моїх друзів у готелі «Палас», де нас чекає випивка й закуска, причому задарма і в необмеженій кількості».

«Коли?» — гукнуло кілька голосів.

«Негайно!» — посміхнувся Медог і зіскочив на підлогу серед бурхливих оплесків.

«А тепер слухайте мене! — гукнув Маріо,— Ця пивна зачиняється. За законом через п ять хвилин усі повинні звільнити приміщення. А я вимагаю зробити це ще швидше. Я навіть п’яти хвилин вам не даю. Я хочу втрапити до тієї компанії. Допивайте й гайда зі мною!»

«Ми маємо право сидіти скільки треба, щоб допити замовлене»,— крикнув з кутка якийсь безбарвний стариган.

«Я не даю вам цього права,— крикнув Маріо.— Допивайте на тротуарі! Ходімо туди, де випивка дармова!» _

Маріо зник у своїх катакомбах позаду стойки і за мить вигулькнув звідти в крикливо-картатому пальті й тірольському капелюсі, за стрічкою якого стирчав помазок для гоління. Без зайвих розмов він швидко повимикав усе освітлення, окрім тьмяної лампочки над стойкою, світла якої, проте, було досить, щоб товариство знайшло дорогу до виходу.

— Ходімо, хлопці, розуміти такі тонкі натяки ми ще не розучились, прогув своєю блазенською англійською мовою, наче в сурму просурмив, Айво.— Пора вирушати до готелю. Там уже нагуляємось донесхочу. Дармові чорна ікра і ізюм у коньяці. І викиньте з голови всі свої турботи.

Мабуть, інстинктивно прагнучи довести, що жоден справжній кельт не дозволить перевершити себе якомусь італійцеві, коли йдеться про відгук на гостинні запросини, майже все товариство вишикувалось за Медогом і Маріо, які, взявшись попід руки, попрямували до готелю. Роджер і Дженні, міцно тримаючись одне за одне, теж влилися в цю фалангу, яка хиталась, гомоніла, сміялась і співала. До готелю «Палас» дісталися без пригод, а коли вони щільним гуртом ринули вгору сходами під’їзду і далі в обертові двері, перед очима Роджера мелькнуло злякано-обурене обличчя головного портьє, але під нищівним поглядом Медога він одразу знітився.

— Де відбувається вечірка, голубе? — спитав Медог, витримавши красномовну паузу.

— Вечірка? — перепитав, затинаючись, головний портьє.

— Де відбувається прийом? — ввічливо розтлумачив Маріо. і ой самий прийом, що його і я, між іншим, допомагав організовувати протягом останніх шести тижнів.

Портьє у відчаї тільки покрутив головою. Йому відібрало мову.

— Це нагорі! — крикнула Дженні з натовпу. — В головному банкетному залі!

— Чудово! сказав Медог. Обернувшись до присутніх, він (Роджер не мав сумніву, що всі вони уявлялись цієї миті Медогу червоношкірими в пишних головних уборах з яскравого пір’я простягнув руку, показуючи на парадні сходи, і голосно й дзвінко вигукнув: — Джентльмени, ласкаво прошу вас до головного банкетного залу!

Головний портьє притулив долоню до лоба і сперся на колону. Роджер чув, як він простогнав:

— До головного банкетного залу! І на жодному немає краватки!

Без найменшого співчуття до охопленого розпачем бідолахи ватага, голосно сміючись і обмінюючись жартами, подалась парадними сходами вгору. І коли вони вдерлися в банкетний зал, Роджер відразу зрозумів, чому так тяжко страждає головний портьє. Двадцять років він оберігав респектабельність готелю, стаючи на заваді тим, хто міг заплямувати його буржуазну непорочність джинсами або відсутністю краватки, і взагалі робив усе, щоб у чисті, без жодної порошинки коридори й м’яко освітлені номери могли потрапити лише чоловіки в гарно пошитих піджачних парах (це щонайменше) та їхні жінки в гарнітурах (жакет, джемпер, спідниця) і з разком перлів на шиї, за модою цього року, або в чомусь еквівалентному гарнітуру й перлам, і от сьогодні йому вже один раз довелося відступити під натиском збіговиська кельтських поетів, учасники якого — валлійці, бретонці, ірландці і один дуже галасливий шотландець — всього десять хвилин тому сипонули сюди з муніципалітету під проводом свого дивакуватого голови з лиховісною посмішкою. Портьє не мав влади не пустити в готель цю орду, чиї кравецькі смаки опоганювали всі принципи, на дотримання яких він витратив життя, і тепер це нове нашестя просто розчавило чоловіка, вже поставленого на коліна. Проте він ще й зараз міг би опиратись, якби дістав рішучу підтримку від адміністратора, але той, розуміючи, що саме насувається на готель, вирішив за краще дозволити собі дванадцятигодинний нервовий розлад і сидів тепер, замкнувшись у своєму кабінеті, дивився телевізор і чекав, коли таблетка снотворного принесе йому рятівне забуття.

А в головному банкетному залі панували веселощі, галас, сміх і інтернаціональна злагода. Довгі столи було накрито, наїдки й напої на сніжно-білих скатертях дражнили й вабили. Ніхто з присутніх не страждав на відсутність апетиту, ніхто не сахався зеленого змія, і, якби гомін розмов і регіт не були такі неймовірно гучні, їх, безперечно, заглушили б могутні, немов у Гаргантюа, звуки жування й ковтання.

Не встигли Роджер і Дженні ввійти до залу, як їх негайно втягнув у розмову корнуельський учасник зустрічі, який заходився накреслювати їм схему вільної кельтської торгової зони, економічно незалежної від решти світу. Поки побудують танкери, пояснював поет, для транспортних потреб можна використовувати риболовецький флот Бретані який поповнюватиме запаси палива в Тінтагелі для рейсів в Уельс, а звідти, через море, в Ірландію. Коли ж Роджер необережно вказав на деякі практичні складності цієї схеми, поет дійшов висновку, що просто не досить чітко пояснив свою думку.

— А все через розпливчастість цієї нікчемної англійської мови, роздратовано пересмикнув він плечима.— Зараз я вам усе розтлумачу знову — по-корнуельському.— І він, не переводячи подиху, перейшов на цю стародавню мову.

Роджер вирішив, що послухати якийсь час корнуельську мову і спробувати зрозуміти її, знаючи валлійську,— чудова вправа для філологічних навичок, однак позаду був довгий і важкий день, у приміщенні — жарко й гамірно, і він насилу долав сонливість, що хвилями накочувалась на нього, поки корнуелець розтлумачував йому економічні переваги оптового постачання громадян Корка устрицями з Локмаріакера. Дженні під якимось приводом зникла. Поряд Медог пояснював двом ірландцям провідну ідею своєї епічної поеми, а ірландці водночас пояснювали Медогу і один одному провідні ідеї своїх епічних поем.

Герет по другий бік Медога їв бутерброди й посміхався сам до себе. Несподіване ревище біля входу сповістило про повернення шотландського контингенту, який більшу частину шляху від Беддгелерта подолав пішки, внаслідок чого вмирав від неймовірної спраги.

Роджере, сказала Дженні, раптом з’являючись поряд з ним,— ти знаєш, Дік Шарп тут.

— Дік Шарп? — почувши це ім’я, Роджер умить струсив із себе сонливість і роззирнувся на всі боки. Слідом за шотландцями до залу ввійшов новий гурт людей, а один з прибульців ніс величезну картонну коробку. В центрі цього гурту виступав Дік Шарп.

— Я гадав, що вже ніколи його не побачу,— мовив Роджер.

Пробачте, що ви сказали? — спитав корнуельський поет по-англійському.— Я переконаний, тепер ви бачите переваги такого постачання виразніше.

— Чудовий план,— погодився Роджер, гаряче тиснучи корнуельцю руку,— і, сподіваюсь, він дістане вагому підтримку в політичних колах... А тепер перепрошую... Нагальні справи...

Він підійшов до Медога, відвів його від ірландців і спитав:

— Це нічого, що Дік Шарп тут?

— А яке це має значення? — відповів Медог,— Хіба щось може мати значення в такий вечір, як сьогодні?

Роджер розвів руками:

— Але тут у нього... Так багато ворогів...

Люди Гвінеда,— промовив Медог,— не пам’ятають зла. Якщо треба, вони битимуться, як тигри. Але вони завжди радше перехилять з чоловіком по чарчині, ніж битимуться.— І на підтвердження одним духом вихилив келих вина,— Сьогодні сюди має право прийти навіть Дік Шарп. Всяку недоброзичливість поховано. Аукціонний зал був водночас і місцем мирних переговорів. Там наші ватажки провели свою останню нараду.— Він знову поринув у світ черокезьких видінь.— Прикрашена китичкою люлька миру переходила з рук у руки. Блідолиций чудувався з...

Роджер зрозумів: найкраще зараз — полишити Медога наодинці з його високими помислами рапсода. Він повернувся йти і побачив, що Дік Шарп помітив його і повільно, але рішуче проштовхується до нього. М’язи його мимоволі напружились. Чи не збирається він зчинити бійку? Та коли Дік Шарп наблизився, Роджер побачив, що в одній руці в нього пляшка шампанського, а в другій — келих. Шампанське, чи видано таке? Чи не збирається він за освяченим часом звичаєм вихлюпнути Роджеру в обличчя келих шампанського?

Але Дік Шарп посміхався, і то ніяково.

— Випийте шампанського,— запропонував він Роджеру.— Прошу, отам на столі є кілька чистих келихів.

Роджер узяв келих і простягнув його Діку Шарну.

— А я й не знав, що тут мало бути шампанське,— сказав він.

— Його й не було,— відповів Дік Шарп,— поки я не прибув сюди з дюжиною пляшок. Це мій внесок у зустріч поетів.

Роджер зробив кілька добрячих ковтків.

— Добре шампанське,— зауважив він.

— «Боллінгер» спеціального розливу,— пояснив Дік Шарп.— Не найкраще в світі, але найкраще з усього, що можна знайти в цьому місті.

Роджер допив свій келих, і його, очі зустрілися з очима Діка Шарпа.

— Що ж, чудово,— сказав він.— А тепер скажіть мені,

чому у вас виникло бажання прийти на це свято і принести сюди з собою дюжину пляшок «Боллінгера». Адже вам відомо, що саме тут святкують.

Дік Шарп повернув голову в один бік, потім у другий, обвівши поглядом зал. Навколо сміялися, жартували, пили. І ці швидкі, судорожні рухи головою додали йому ще більшої схожості з півнем, але в очах, коли він знову перевів їх на Роджера, не було непорушно-жорстокої, як у півня, порожнечі. Навпаки, в них прозирали серйозність і іронічне співчуття.

— А чого ж, скажу,—відповів Дік Шарп.—Мені страшенно шкода цих бідолах.

— Вам їх шкода?

— Авжеж, чоловіче! — вигукнув Дік Шарп,—Вони такі дурні, що аж світяться. Собі під носом витерти негодні. Та зрештою вони мої земляки. Я прожив з ними в цьому місті все життя. І коли я бачу, які вони безпорадні й без клепок у голові, мені аж плакати хочеться над їхньою долею.

Зухвалість такої заяви навіть з боку людини, від якої нічого, крім зухвалості, годі було сподіватись, просто ошелешила Роджера. Він квапливо налив собі ще один келих «Боллінгера» спеціального розливу.

— І ви відчуваєте непереборну потребу дбати про них, так? — спитав він.

— Ну, це занадто сильно сказано,— відповів Дік Шарп,— Але мені стає сумно, коли я бачу їхню нездатність подбати про самих себе.

— Он яку роль ви собі відводили. Хотіли стати мудрим пастухом, але упертій отарі пощастило розбрестися.

— Бо поміж овець затесався козел,— відказав Дік Шарп, не зводячи з Роджера сумного погляду.

— Що ж, похмуро промовив Роджер,— слід віддати вам належне: ви зробили все можливе, аби позбутися цього козла.

— На жаль, зусилля виявились марними,— майже лагідно зауважив Дік Шарп.— Якби оті хлопці провчили вас тоді в горах так, як ви на те заслуговуєте...

Або якби я скрутив собі в’язи, коли в автомобіля, якого взяв напрокат, відлетіло колесо...— докинув Роджер, і в його голосі почулась гіркота, хоч він і намагався говорити весело.

Так, якби хоч один з цих маленьких заходів завершився успішно, всі присутні тут сьогодні були б у куди кращому становищі. І все це,— Дік Шарп махнув рукою в бік натовпу, де точились безугавні балачки й раз у раз вибухав регіт,— було б зайве.

— А чому, кат би його взяв, їм трохи не повеселитись?

— Та тому, що все це ілюзія, ось чому. Для них було б значно корисніше подивитися фактам в обличчя. Слухайте, містере англійцю, чи знаєте ви, чому я продав ці автобуси? Та я маю за них, разом із запасними частинами й орендною платою за гаражі, одинадцять тисяч фунтів чистого прибутку. Ці одинадцять тисяч повертаються в мій бізнес, вони працюватимуть на мене, а не лежатимуть без руху через напівсліпих упертюхів, які, бачите, не забажали поступитись і на йоту. І зрозумійте ще одне. Я залюбки міг би змусити їх поступитись. Боротьба тільки починалася. Вас і Герета Джонса я викинув би звідси, як двох сорок із гнізда. Проте я дістав певну інформацію.— Дік Шарп нахилився до Роджера, але очі його бігали по залу.— Певну інформацію, яка відразу переконала мене, що я просто марнуватиму гроші й час, займаючись автобусами.

— Не кажіть більше нічого, дайте я сам спробую здогадатись. Все це діло ось-ось прибере до своїх рук уряд, управляючий автобусною компанією «Дженерал» вистрибнув з вікна шістнадцятого поверху будинку правління, державні ліцензії на право водити автобуси продаватиме виключно міністерство пошти, за спробу використати автобуси задля наживи каратимуть каторжними роботами на Гебрідських островах.

— Дуже дотепно,— промовив Дік Шарп, зневажливо похитуючи головою,— Дуже дотепно і, чорт забирай, майже правильно. Ви бачите усіх оцих хлопців? Бачите як вони козиряться, бо одержали назад свої нікчемні автобуси? Так от, не мине й року, і ці автобуси їм знову доведеться продати, захочуть вони цього чи ні. Все буде націоналізовано. Все потрапить під одну вивіску, і ні про яку конкуренцію й мови не буде.

— Я вважав, що всі це давно знають.

— Так, це носилося в повітрі уже кілька років,— сказав Дік Шарп,— Але нині уряд так часто в усе втручається: то щось припиняє, то щось розпочинає і тут же, матері його ковінька, дає задній хід, тож ніхто вже нічому не вірить, поки воно не станеться. А мені відомі всі подробиці. Я в курсі. Потурбувався про це, бо маю зв’язки.

— Ще б пак,— зауважив Роджер,— Зв’язки ви маєте. Забувати про це не можна.

Ви здивувалися б, якби довідалися, з якими людьми я підтримую знайомство,— вів далі Дік Шарп. Я плачу їм чималі гроші, щоб вони мене інформували. Не один бравий хлопець-консультант викачує з мене гарненьку платню. Розумієте, на кишенькові витрати. По сто, по двісті фунтів у квартал. Але виплата припиняється, якщо квартал минає, а потрібних відомостей, не призначених для широкого загалу, я не одержую.

Лише тепер Роджер помітив, що Дік Шарп трохи напідпитку і що він досяг тієї стадії сп’яніння, коли алкоголь починає невловимо сплітати бажане з дійсним в одне ціле. Утримання платних консультантів — чи не вигадка це? А може, це плани на майбутнє, коли він зробиться по-справжньому великим ділком?

— Бачу, ви мені не вірите,— сказав Дік Шарп. Його обличчя, як часто буває у тих, хто хильнув зайвого, набрало ображеного виразу,— Мабуть, вам і далі хочеться думати, ніби ви здобули величезну перемогу. Ніби поклали мене на обидві лопатки. Так от, я нікому не дам покласти себе на лопатки. І зараз же, не гаючись, доведу вам це.— Великим і вказівним пальцями він узяв Роджера за рукав.— Ходімо он у той кінець залу. Там є один ваш знайомий. Можете спитати його.

— Мій знайомий? — перепитав Роджер.

Він подивився в бік дверей, поблизу яких купчились головним чином ті, хто прийшов з Діком Шарпом. Там було поставлено столик, а на ньому виднілась дюжина пляшок шампанського. Юний Седрік, якого Роджер уже бачив у товаристві Діка Шарпа, схилився над пляшками і роздивлявся етикетки. Стоячи до Роджера в профіль і відкинувши назад голову, пила шампанське дружина Діка Шарпа, білява огрядна красуня. Трохи далі Роджер побачив спітніле обличчя Доналда Фішера. Той затиснув у куток канадця Андре і, очевидно, обробляв його, не шкодуючи слів. «Хай живе угодовство!». Біля Доналда Фішера, обличчям до нього й спиною до Роджера, стояв ще один чоловік, в лінії пліч якого, в потилиці й поставі голови вгадувалося щось знайоме. Так, то був Джералд Твайфорд.

Що йому тут треба? Прийшов набридати Дженні? Щоб зіпсувати йому, Роджеру, урочисту мить? Роджер обвів поглядом зал. Дженні була в безпеці в дальньому кінці залу, їй, несамовито жестикулюючи, щось втовкмачував Маріо! Вона, певно, не помічала Твайфорда, бо всю її увагу привертав до себе Маріо. Можливо, все ще обійдеться. Що ж до власної персони, то Роджеру було начхати на присутність Твайфорда. Він почував себе добрим і великодушним, таким собі велетом, що святкує перемогу.

Дік Шарп уперто тягнув Роджера через зал туди, де стояв Твайфорд. Вони пройшли повз місіс Шарп, яка вдала, ніби не помітила Роджера, і повз Седріка — той кинув на нього швидкий погляд, в якому зблиснула гостра цікавість, і квапливо відвів очі.

— А ось чоловік, з яким, ви, мабуть, знайомі, містере Твайфорд,— промовив Дік Шарп, киваючи на Роджера.

Голос його звучав недбало, обличчя не виражало нічого, але Роджер відразу ж зрозумів, що він їх звів з лихим наміром, бо, природно, плітки дійшли й до нього. Мабуть, Дік Шарп неабияк сподівався, що обидва встрянуть у сварку, яка зіпсує вечір.

Проте Твайфорд подивився на Роджера байдуже, майже сонно.

— Так, ми знайомі,— тільки й проказав він.

— Підтвердіть йому те, в чому я щойно його переконував,— з п’яною впертістю вів далі Дік Шарп.— Мені він не вірить. Він ще й досі вважає, що всі ці хлопці мають підстави святкувати перемогу.

— Святкувати перемогу? — перепитав Твайфорд, знизавши плечима,— Та вони — жаби під бороною. Борону на мить підняли перед тим, як повернути її в іншому напрямку. Оце й усе, що вони можуть святкувати.

— Ще ніколи мене так не годували метафорами з сільського життя,— сказав Роджер.— Коли в оцьому ось готелі я вперше зустрівся з Діком... з нашим другом,— Роджер тільки тут зрозумів, що не знає справжнього імені Діка Шарпа. Чи справді його прізвище Шарп? Та ні ж, це, безперечно, прізвисько. А прізвище, певно, Джонс, як і в усіх тут. Так от, під час нашої першої розмови він сказав мені, що Герет — це їжак, якого переїхала автомашина. А тепер ви кажете, що всі ці люди схожі на жаб під бороною. Як на мене, порівняння можна продовжити: вони — птахи на живоплоті під хмарою хімічної отрути, вони — форель, що гине в загидженій річці, вони — чайки, у яких позлипалися крила від нафти, що витікає з дірявого танкера.

— А ви, бувши відважним оборонцем усього, що віджило, сміливо встряли в ар’єргардний бій і захищаєте вчорашній день,— сказав Твайфорд, зневажливо виблискуючи окулярами.

— Скажіть йому,— наполягав Дік Шарп,— скажіть йому те, що сказали мені про новий державний план.

— Та просто всьому безладдю буде покладено край,— пояснив Твайфорд,— Незабаром у цю плутанину й колотнечу внесуть трохи здорового економічного глузду. Ясна річ, тутешні захисники національних інтересів знімуть бучу, якщо регіональний адміністративний центр перебуватиме в Англії, тому цілком можливо, що їм зроблять поступку і організують його в Рексгемі чи десь-інде. Побачите, не мине й року, як усім цим хлопцям знову доведеться продавати свої автобуси, тож зараз їм краще не гнути кирпу.

— Я з вами не згоден,— заперечив Роджер,— але вас, безперечно, моя думка не обходить.

— Відверто кажучи,— відказав Твайфорд,— ви для мене просто дірка, в яку провалилися моя дружина й діти. А тепер я лаштую пристрій, щоб витягти їх звідти.

Давайте, шпарте далі, потіште своє самолюбство. Скористайтеся з того, що закон надає вам право доступу до дітей, а те зло, якого ви їм завдаватимете, я з допомогою матері намагатимусь виправити. А зараз облишмо цю розмову.

— Охоче.

До них підійшов Доналд Фішер. Вираз цікавості на його обличчі швидко змінився розчаруванням, коли він зрозумів, що Роджер і Твайфорд не збираються вчепитись один одному в горлянку.

— Ви повинні визнати, Джералде,— промовив Доналд Фішер,—я зовсім не перебільшував, коли казав вам, що тут будуть геть усі.

— З цим принаймні доводиться згодитись,— відповів Твайфорд, але я ніколи б не дозволив вам затягти мене сюди, якби мав на цей вечір щось краще. Так, тут справді геть усі.— Він з млявою відразою подивився довкола.— Слава богу, наступного тижня я буду вже в Нью-Йорку.

— Не забудьте передати мої листи,— швидко промовив Фішер.

— Ось тут Фернівел казав мені, що не погоджується з моєю оцінкою місцевої економічної ситуації.

— Нічого подібного я не казав.

— Я зауважив, що ці люди не мають ніяких підстав святкувати перемогу, а ви відповіли, що не згодні з цим.

— Економічний фактор — це не єдиний привід для святкування,— сказав Роджер.

— Знову все починається спочатку,— зітхнув Твайфорд.

— Ні,— заперечив Роджер і мабуть, вперше, але, безперечно, востаннє уважно подивився на свого співрозмовника,— зовсім не починається. Більше мені нічого вам сказати. Не буду вас стомлювати.

— Це має означати, що я однаково вас не зрозумію? О, не думайте, що я вас недооцінюю. Розумного чоловіка зразу видно. Але ж, Твайфорде, всі ми смертні. А смерть змінює все.

— Як апокаліптично! — пирснув Доналд Фішер, скоса позирнувши на Твайфорда, аби переконатись, що заслужив схвалення.— З поетами поведешся, від поетів і наберешся.

Роджер відійшов від них. І саме тут, прямуючи до столика з пляшками шампанського, кількість яких неухильно зменшувалась, повз нього, мало не штовхнувши його в своєму цілеспрямованому русі, пройшла молода жінка. Очі Роджера на кілька секунд затрималися на цій особі, не закарбувавши, проте, її образу в пам’яті. Раніше він ніколи не зустрічав цієї жінки, але у великому натовпі, що зібрався в залі, було чимало людей, яких він бачив уперше. Вона була невисока на зріст, рудоволоса, з підпухлими, ніби їх покусали бджоли, губами. Певно, приятелька котрогось із приїжджих поетів. Або просто дівчина з місцевих, яка розвідала, що тут можна випити на дурничку шампанського. Вона з’явилась у Роджеровому полі зору й зникла з нього, не полишивши по собі сліду.

Роджер рушив до Дженні. Він бачив її в дальньому кінці залу, де Маріо посилено підпоював її. Бачив також, що Маріо вона припала до вподоби і він ось-ось скористається з нагоди й запросить її прогулятися навколо фортечного муру або прокататись на своєму автомобілі в гори. Дружина Маріо, ставна чорнява жінка, добряче клопоталася коло свого чоловіка, але який чоловік не поласиться на нову страву замість звичного м’яса з картоплею! «Та тільки не я,— подумав Роджер.— Мені ніколи не буде потрібна нова страва». Він відчував до Маріо симпатію, але поспішав, щоб не дати йому вщипнути Дженні. Проте, ступивши кілька кроків, Роджер зупинився, наштовхнувшись на масивний непорушний тулуб Герета.

На Гереті була стара засмальцьована шкіряна куртка. Обличчя його розчервонілося, очі в темних очницях, здавалося, вбирали в себе світло, і воно ніби мерехтіло в двох глибоких, спокійних озерцях. Він був щасливий.

«Герете! — сказав Роджер. Він поклав руку на його широке плече. Воно було тверде, як каміння тутешніх гір.— Уже минула десята».

«Вечірній рейс буде пізніше,—відповів Герет,—Раніше, як о пів на одинадцяту, не поїдемо. Я оголосив про це в автобусі, коли їхав сюди. І я плачу одному хлопчині аж п’ять шилінгів, щоб він сидів в автобусі й попереджав про

де всіх, хто нагодиться раніше. В такий вечір, як сьогодні, можна трохи й почекати. Пивні ще не зачинилися, а якщо це будуть жінки, які не схочуть іти до пивної, то нехай посидять в автобусі із своїм плетінням — там затишно й тепло».

Як на Герета, це була задовга промова. Видно, він почував себе дуже добре.

«Гаразд,— сказав Роджер і подивився на свій годинник,— зараз половина на одинадцяту, друже».

«Для тебе все вже закінчилося, Роджере»,— лагідно промовив Герет. Він простягнув Роджеру свою велику зашкарублу руку.

Роджер вклав свою руку в його пальці-обценьки.

«Таке лишається на все життя, Герете,— не погодився він.— Ти завжди будеш для мене другом».

Коли Геретова долоня стиснулась, у Роджера від пекучого болю вилетіли з голови всі думки. Здавалося, минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж Герет поволі розтиснув пальці, після чого неквапливо кивнув головою й відвернувся. Якийсь час Роджер дивився, як широка, спотворена горбом спина, обтягнута знайомою шкіряною курткою, просувається до дверей. А там, на площі, де гуляє вітер, стоїть і чекає автобус.

Та ось Герет зник з очей, і на цьому для Роджера закінчився чималий шмат життя.

Роджер пішов далі, туди, де стояла Дженні, на яку лився нескінченний потік п’яної балаканини Маріо. Дженні посміхалась, але повільно відсувалась від італійця, наміряючись втекти, і, побачивши Роджера, явно зраділа, хоч і зуміла добре це приховати.

— А, ось де ти, Роджере,— сказала вона.— Маріо розповідає мені про нове життя, що скоро настане в Уельсі.

— Сьогодні ввечері покладено початок,— сяючи, повідомив Маріо. Цього чоловіка неможливо було не любити.— Назад, до Уельсу бардів. До принців з їхніми дворами. Колесо історії крутиться. Медог — це новий Давид з його поеми.

— З цим я згоден,— сказав Роджер. Він узяв Дженні під руку й спритно повів її геть,— Пробачте, Маріо нас. Мені треба дещо сказати Дженні.

Пробираючись серед веселого, гомінливого натовпу, він відвів її трохи вбік.

— Мені треба сказати тобі ось що,— промовив Роджер. По-перше, що я тебе кохаю, По-друге, що тут твій чоловік. Вона швидко озирнулася довкола.

— Де? Мені доведеться говорити з ним?

— Звичайно, ні. Наскільки я розумію, він прийшов сюди зовсім не для цього. Найімовірніше, Доналду Фішеру, який, до речі, теж тут, закортіло потрапити в цей зал, щоб зав’язати два-три знайомства з корисними людьми, але припхатись без запрошення, та ще й самому, не стало духу, от він і приволік з собою Джералда для моральної підтримки.

— Фішер, зрозуміло, не забариться поміняти шкіру,— сказала Дженні.— Він може роками глузувати з таких людей, як Медог, та коли вони врешті здобувають визнання й гроші на додачу, він летить до них, як муха до меду.

— Ще одна сільська метафора.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати, та байдуже, Слухай, ти розмовляв з Джералдом?

— Розмовляв.

— І що він сказав?

— Він розводився на економічні теми. В дусі Діка Шарпа.

Дженні нетерпляче труснула головою.

— Тобто як? Невже він виявився здатним на таке?

— Ось послухай, як було. Дік Шарп потягнув мене поговорити з Джералдом, ще й туманно натякнув, ніби платить йому, або, в усякому разі, не менш поважним діячам, ніж Джералд, за те, що вони постачають його неофіційними відомостями з кабінетів і коридорів Вестмінстеру. Не знаю, правду він каже чи ні, та воно мене й не цікавить, перевіряти не збираюсь. Мені байдуже. Отож підходимо ми до Джералда. «Ану, розтлумачте йому, містере Твайфорд,— каже Дік Шарп,— розтлумачте, що всі ці хлопці сидять зараз на гілляці, яку вже наполовину підпиляно. Вони радіють, що знову дістали автобуси, які через кілька місяців їх знову примусять продати, треба бути дурнем, щоб вкладати в ці автобуси капітал»,— «Все правильно,— відповідає Джералд,— їм каюк, та на інше вони й не заслуговують».

— А що сказав ти?

— Я? — перепитав Роджер.— Я просто сказав йому, що смерть змінює все.

— Ясно,— промовила Дженні.— Принеси мені випити й розтлумач, що саме ти мав на увазі, сказавши так.

Він приніс їй келих білого вина.

— Йому я не зміг цього пояснити, але тобі можу і то досить легко. Розумієш, між людьми типу Джералда й Діка Шарпа з одного боку, і всім цим народом — з другого,— він показав на зал,— лежить прірва.

— Яким народом? Кого ти маєш на увазі — власників автобусів чи поетів?

— Тих і тих. Між ними, по суті, немає істотних відмінностей, бо всі вони самі роблять своє діло. Вони не скеровують чиїхось дій, нікого нікуди не спрямовують, не сидять десь нагорі й не влаштовуються так, щоб люди, які стоять нижче, працювали на них. Вони працюють самі до поту і не бояться забруднити руки.

— Так, але що з цього?

— А те, що вони бачать життя таким, яким воно є насправді. Для них життєва боротьба — це ланцюг сутичок, в яких вони особисто беруть участь і або перемагають, або зазнають поразки. Для діків шарпів та джералдів життя — теж боротьба, але ставлення до неї в них зовсім інше. Вони наче державні мужі, чия країна перебуває в стані війни. Або неначе фельдмаршали, які діють спільно з державними діячами. Вони дотримуються тієї думки, що індивідуальні сутички не мають значення, що важить лише остаточний результат війни й рішення, прийняті за столом мирних переговорів.

— А смерть? — спитала Дженні.— До чого тут смерть?

— До того, що, якби не існувало смерті, якби ця остаточна особиста поразка не чекала на кожного з нас без винятку, можна було б додержуватись і фельдмаршальських поглядів. Але оскільки смерть таки існує, то по-справжньому мудро чинять ті, хто міркує інакше. Ті, хто поділяє погляди не фельдмаршала, а солдата передової лінії. Кожен бій, кожна сутичка в кожному бою, кожна рукопашна десь в окопі — все це окремі епізоди. Особиста перемога для одного обертається особистою поразкою для другого. І їх не цікавить загальна картина. Вони живуть від одного дня до іншого, від однієї сутички з ворогом до іншої. Ось чому вони зараз радіють. Вони не дурні і аж ніяк не вважають, ніби всі неприємності позаду. Вони знають, що боротися їм доведеться все життя і що під кінець кожен з них програє, бо кожного підкосить смерть. І завжди існуватиме цей останній бій, перемогти в якому жодному смертному не дано. Тому, коли тяжку денну битву закінчено і здобуто якусь видиму перемогу, вони радіють, веселяться й п’ють, якщо їм підносять. Та поглянь лише на них, люба, й скажи, хіба вони неправильно линять?

— Так,— відповіла Дженні,— Вони чинять правильно.

Повз них, тримаючи в руці порожню склянку, пройшов Гіто; його лисий череп блищав, як італійський мармур.

«Веселися, Роджере! — вигукнув він.— Ніяких сумних думок, друже, в день святого Давида».

— Хіба в мене сумні думки? — спитав Роджер у Дженні.

— Ні, мій любий розумнику. Просто дуже серйозні.

Досі очі Дженні ховалися за окулярами. Тепер вона зняла їх і поклала в сумочку. Роджер уже навчився розпізнавати цей жест як ознаку того, що внутрішнє напруження і службові клопоти відпускають її і вона не від того, щоб подумати про відпочинок і щастя. Дженні підвела очі й помітила, що Роджер спостерігає за нею.

— Про що ти зараз думаєш? — спитала вона, лагідно кладучи руку на лацкан його піджака.

— Якщо я зізнаюсь, ти даси мені ляпаса.

Вона посміхнулась.

— А що ви збираєтесь робити після того, як банкет закінчиться, містере Фернівел?

Він відповів цілком щиро:

— Я залишусь тут. Каплицю я вже замкнув. Моє заміське життя в Лланкрвісі завершилось. Я спробував був найняти кімнату в готелі, але Райанон сказала мені, що тут навіть вільної ванної немає, щоб переночувати. Готель як не лусне. Доведеться вмоститися в кріслі де-небудь у вестибюлі. Якщо, зрозуміла річ...

— Якщо?

— Якщо одна відома мені особа, яка має в готелі цілий номер, не дасть подрімати на килимку десь у куточку.

— Спробуйте попроситись до мене, коли прийде час,— порадила Дженні,— Я, може, придумаю щось краще за килимок.

І коли час прийшов, Роджер попросився. А ще пізніше, коли вони, обнявшись, уже засинали, він прошепотів їй на вухо:

— А як же діти?

— Що «як же діти»? — мовила вона в подушку.

— Вони вранці прийдуть сюди й побачать нас.

— Так і буде,— відповіла вона, солодко позіхаючи й міцніше пригортаючись до нього.— їм просто доведеться до цього звикати. Від сьогодні вони бачитимуть нас разом щоранку.

Наступного ранку, поснідавши, Роджер з двома валізами в руках вийшов з ліфта готелю «Палас». Вони виїжджали. Дженні ще збирала дитячі речі, а він пішов уперед, щоб припасувати валізи до багажника на дашку малолітражки.

Він вийшов чорним ходом і попрямував до автомобіля, що стояв під навісом з гофрованого заліза. І в цю хвилину йому пригадався перший вечір, проведений тут. Він був тоді нещасний і самотній, дивився крізь двері на подвір’я, де періщив дощ, і запитував себе, чи зможе перебороти нудьгу. І йому здалося, що він знову чує торохтіння моторолера Беверлі, коли він завертав у двір готелю під скісним дощем. Хай помагає бог тій дівчині, бо якби, зрештою, не вона, він ніколи не зустрівся б з Геретом.

Роджер надійно закріпив валізи на дашку автомобіля і повернувся, щоб іти назад до Дженні й дітей. Цієї миті невисока на зріст рудоволоса молода жінка, яку він мигцем бачив минулого вечора на банкеті, швидкою ходою вийшла з готелю й відімкнула дверцята «порша», що стояв поряд з малолітражкою Дженні. Сунувши валізу в машину, вона обійшла її ззаду, відімкнула інші дверцята й сіла за кермо. Модний, стильний автомобіль привернув увагу Роджера, він подивився, як ця молода особа вправно вивела машину заднім ходом на середину подвір’я, розвернулася на маленькому п’ятачку й виїхала за ворота. Автомобіль був новий і блискучий. Він різко зафуркотів, коли рудоволоса молода жінка перемикнула швидкості, й загубився серед інших машин.

Рудоволосу звали фрейлейн Інге. І зовсім не дивно, що Роджер не впізнав її, бо ж він уявляв фрейлейн Інге високою на зріст, стрункою й гнучкою блондинкою з тонкими губами й злим виразом обличчя. Справжня фрейлейн Інге не мала жодної з цих відмітних рис, крім останньої. І навіть цей злий вираз зник з її обличчя, коли вона виїхала з міста й новела «порш» гірською дорогою до Лланкрвіса.

Настрій у фрейлейн Інге був гарний. Останнім часом справи в неї йшли добре. В Марокко вона посварилася з містером Робертсоном і вирішила, нічого не пояснюючи, покинути його, хоч і постаралася вдати, ніби забула про сварку. Цієї зими в пропеченій сонцем Північній Африці вона зустріла іншого чоловіка, який куди краще пасував їй. Цей добродій мав невеликий, але цілком пристойний прибуток і співробітничав у кількох невеликих, але цілком пристойних газетах, публікуючи в них невеликі, але цілком пристойні критичні статті на мистецтвознавчі теми. З тієї чи іншої причини він похвалив художні обдаровання фрейлейн Інге, і їхнє знайомство швидко розквітло. Цей чоловік жив у Лондоні, а точніше на Баронс-Корт, де мав невеликий, але цілком пристойний будиночок. У цьому будиночку, відповідаючи на настійне запрошення, фрейлейн Інге збиралася з’єднатися із своїм новим знайомим. Запрошення не обумовлювало терміну тривалості майбутнього союзу, але фрейлейн відчувала, що не заперечувала б, якби вони з’єдналися на все життя. В усякому разі, вона, як розважлива північна європейка, ладна була задовольнятись і малими перемогами в ім’я великої в майбутньому.

Фрейлейн Інге була добрим водієм, і її «порш», не зменшуючи швидкості, впевнено долав круті повороти там, де автобус Берета повз на першій передачі. Жадібна акуляча паща автомобіля поглинала кілометри, а фрейлейн Інге, поклавши лікоть на опущене скло, мугикала якусь пісеньку. «Порш» був подарунком містера Робертсона. Коли фрейлейн Інге повернулася в Англію, цей подарунок уже чекав її, і одна з причин, чому вона тримала містера Робертсона в невіданні щодо своїх намірів, полягала в цілком природному бажанні не казати нічого, що засмутило б його раніше, ніж автомобіль буде оформлено на її ім’я. «Порш» — гарний прощальний подарунок. Весняне сонце щедро кидало на фрейлейн Інге своє яскраве проміння. Зима минула вельми успішно, починався новий сезон. Кілька днів, щонайбільше тиждень, вона поживе в каплиці, бо треба дати лад своїм пожиткам, спакувати картини й залишити містеру Робертсону коротеньку записку, в якій повідомити його про відставку, а тоді — хай живе принадно розкішний світ європейських космополітів на вулиці Баронс-Корт!

Коли автомобіль фрейлейн Інге досяг перехрестя в центрі Лланкрвіса, Роджер саме виходив з номера, який Медог найняв у готелі для Дженні. Мері й Робін бігли вистрибом поряд, несучи в руках по яскраво розмальованому паперовому пакету з іграшками, а Дженні з величезним оберемком пакунків ішла позаду.

— Ми поїдемо на довгому поїзді? — питав Робін.

— От дурнику, авжеж, на довгому,—відповіла Мері,— Короткі поїзди в Лондон не їздять.

— А де ж ми будемо обідати? — спитав Робін. Його нижня губа почала відкопилюватись.— Я захочу їсти. Ми ж будемо їхати в поїзді цілий день. Ви самі казали.

— Не журись,— сказав Роджер.— У цих довгих поїздах є спеціальний вагон, куди можна піти й пообідати. Там стоять столи, накриті скатертинами, на столах лежать ножі, виделки й ложки, стоять склянки, до тебе підходять лагідні офіціанти й питають, чого б ти хотів з’їсти.

Робін замислився.

— А воно гаряче чи холодне? Те, що дають їсти?

— Є гаряче, е й холодне, але частіше гаряче.

— А де ж гріють? На паровозі?

— Ні,— відповів Роджер. Він натиснув кнопку, викликаючи ліфт,— Там є плита, навіть справжня кухня в поїзді. Я її тобі покажу. Там варять їсти, поки поїзд їде, а коли все готово, дзвонять у дзвіночок, тоді можна піти туди й попоїсти. Ти сам усе побачиш. Страшенно цікаво.

— А пиріг там е? — спитав Робін.

— Є.

— А сир? А пиріжки з рибою? А картопля з...

Робін і Мері заходилися тоненькими голосами виспівувати назви страв, що спадали їм на думку. Роджер ствердно кивав головою й промовляв:

— Є, є.

Дженні із своїм чималим оберемком підійшла і стала біля Роджера.

— Гадаєш, таке життя буде тобі до снаги?

— Не маю сумніву. І я хочу збільшити нашу команду. Ще принаймні на шістьох.

— Після цієї ночі,— сказала вона, тулячись обличчям до його плеча,— ти, мабуть, матимеш усіх їх за один раз.

— А вишні будуть? А вишкварки? А рибні палички? А пончики? (Будуть, будуть). А різдвяний пудинг? (Так, на Різдво). А буде...— не вгавали Мері й Робін.

Підійшов ліфт. Роджер раптом відчув, як у грудях у нього щось стиснулось. Він розумів, що як тільки дверцята ліфта розчиняться і вони ввійдуть у нього, для кожного з них почнеться нове життя.

— Ви матимете геть усе,— сказав він дітям.

— І морозиво?

— І морозиво, якщо спочатку з’їсте щось корисніше для вас.— Він швидко нахилився і поцілував їх.— Коли ви будете жити зі мною,— сказав він,— я подбаю про те, щоб ви мали геть усе корисне й потрібне вам.

— А я? — спитала Дженні.

— І ти,—пообіцяв Роджер.

Дверцята ліфта розчинились. Всі ввійшли в кабіну, і Роджер натиснув на кнопку.

А високо в горах фрейлен Інге відімкнула двері порожньої каплиці.