Зима у горах

Частина третя

Наступного дня, неначе для того, щоб розтлумачити Роджеру, на якому світі він живе, бурий автобус не давав їм спокою цілий день: табличка з написом «Позарейсовий» нахабно стрибала в них перед очима під час кожного рейсу до міста й назад. І щоразу шофера з обличчям наче із здобного тіста супроводжував кондуктор-тхір; це був, очевидно, початок ще жорстокішого моторизованого наступу.

— От якби вони попали мені в руки бодай раз,— з лютою тугою видихнув Герет.

За цілий день він тільки цими словами виказав, що помітив мародерів. Роджер не знав, чи слід благати провидіння, бажати, щоб мрія Герета здійснилася, чи гаряче побажати, щоб цього не сталося. Та хоч би як там було, можливості зустрітися, здавалось, не існувало. Ці двоє поводилися надзвичайно хитро. Бурий автобус жодного разу не зупинився біля жовтого: ні на площі в Карвенаї, ні нагорі, в Лланкрвісі. Він ховався в найнесподіваніших .місцях вздовж маршруту, вискакуючи з бічних вуличок за хвилину-другу до підходу автобуса Герета, і забирав усіх пасажирів. Того понеділка Герет з Роджером возили тільки тих, хто приходив на кінцеві зупинки заздалегідь; всіх інших з проміжних зупинок підбирав бурий пірат і віз безплатно. Наприкінці дня в душі Роджера виникло почуття, ніби він у чомусь завинив. Проїзд від Карвеная до Лланкрвіса коштував шилінг, і Роджеру незручно було брати той шилінг з вузлуватих пальців якогось пенсіонера, що легко міг би, якби вийшов трохи раніше й пройшов зайвих кількасот ярдів, зберегти свою таку потрібну йому монету для чогось приємнішого.

З іншого боку, здоровий глузд підказував Роджерові: якщо Герет не витримає й поступиться, а маршрут попаде під владу бездушної монополії, ніхто вже не їздитиме тут за таку мізерну плату, як шилінг. Воюючи за цей шилінг, вони з Геретом водночас захищали інтереси тих, хто завжди в таких випадках ставав жертвою: старих і бідних.

На той час, коли вони вирушили в семигодинний рейс, Ґеретове обличчя вже нагадувало гранітну брилу, а Роджер щось гув собі під ніс, мов шершень. Цього разу вони не бачили бурого автобуса, але до міста з ними їхало лише троє пасажирів, а це означало: той автобус десь попереду них обережно, наче акула, прокрадається від зупинки до зупинки й ковтає довірливих дурнів своєю жахливою синяво-сірою пащекою.

Герет зупинив автобус біля пам’ятника серу Невідомо-Як-Його, вимкнув мотор і закляк на своєму місці, поклавши руку на кермо. З того, як похилились Геретові плечі, Роджер зрозумів, що надія почала покидати його, зникаючи з душі горбаня, мов повітря з автомобільної камери, яка дістала крихітний прокол.

— То що робитимемо далі, Герете? — спокійно спитав Роджер, стоячи позаду Герета й спостерігаючи за його обличчям, віддзеркаленим у вітровому склі.

— Я знаю, де мешкає Дік Шари,— проказав Герет хрипким, напруженим голосом.— І можу просто зараз піти туди. Подзвоню біля дверей, а коли він відчинить, ухоплю його за горлянку й...— Величезні пальці Герета судомно стиснулись у кулаки...— Подивлюсь, як почорніє його обличчя.

Щоб розвіяти напруження, Роджер силувано розсміявся й поклав руку на Геретове плече:

— Ходімо краще перехилимо по чарчині. А щодо Шарпа знайдемо якийсь інший спосіб.

Мовчки — бо будь-яке мовлене слово зрадило б розпач, що оселився в кожного в душі,— вони вимкнули світло й вийшли з автобуса, покинувши його на площі. Герет своїм звичаєм подався до пропахлої карболкою пивної, але Роджер не мав наміру іти з ним: сидячи разом аж до десятої години, воші тільки пригнічуватимуть один одного. Тож краще їм розійтися.

І Роджер подався до Маріо.

До пивної ще тільки сходилися перші відвідувачі. Тут було затишно, весело, яскраво світила електрика, блискотіли ряди різноколірних пляшок. Континентальна душа Маріо принаймні хоч тут знайшла свій вияв: він був просто нездатний перетворити на похмуру, закіптюжену забігайлівку свій заклад, призначений для того, щоб приносити людям розраду й відпочинок. Маріо був вихований не на таких традиціях. Він не дуже подобався Роджеру, але його пивна припала йому до смаку, а зараз Роджер був просто радий побачити й самого італійця.

Чуприна в хазяїна пивної зробилася ніби ще густішою; вона так нестримно буяла на його голові, що, здавалося, от-от заволодіє всім тілом і перетворить Маріо на снігову людину. І хоч брови в італійця, як завжди, сердито супились, на Роджера він глянув привітно.

— Чого бажаєте? — спитав Маріо.

— Я бажаю,— відповів Роджер,— щоб усі люди були вільні, рівні й доброзичливі.

Очі Маріо зблиснули в радісній усмішці. Він узяв кухоль пива з шапкою піни й посунув його по стойці до Роджер.

— За рахунок фірми.

— Дякую. А з якого приводу?

Маріо задоволено пересмикнув плечима.

— Ми зробили з вас націоналіста. Ви живете тут тільки три місяці, а вже почали розуміти, чому ми виборюємо самоврядування.

— До чого тут самоврядування,— дражливо відповів Роджер. Він подивився на свої руки: вони злегка тремтіли. Цілоденна роздратованість давалася взнаки.— Самоврядування — штучна проблема. А я кажу про реальні проблеми — такі, як жорстокість, жадібність, тиранія, збиткування багатіїв над бідняками.— Він говорив голосно, не турбуючись про те, що його всі чують.— За гроші у вашому місті можна купити аж занадто багато, так само як і в будь-якому іншому. І ви цього не зміните, навіть коли вами управлятимуть з Кардіффа.

— Ні, змінимо,— спокійно заперечив Маріо.— З будь-якою проблемою легше впоратися тоді, коли підходиш до діла по-людському... Та візьміть хол себе. Я не знаю, що вас так розлютило...

— А по-моєму, знаєте,— так само же зважаючи на присутніх і не стишуючи голосу, перебив його Роджер,— А як не знаєте, то ви останній, до кого тут доходять чутки. Я не повірю, що вам невтямки, чому я лютий.

— Певно, щось не так з автобусом, га? — зробив припущення Марі©.

— Не щось, а геть усе. Ви не можете не знати, що Герета Джонса, з яким я працюю, хтось позбавляє засобів до існування, щоб за його рахунок розширити свій бізнес. А хто саме — не хочу казати, бо ви це знаєте й без мене.

— Це правда,— погодився Маріо. Його обличчя раптом трагічно посмутніло, та відразу ж на ньому засяяла широка й самовпевнена посмішка.— Все це скоро припишіться. Всі .проблеми, породжені конкуренцією. Бо все через централізацію.

— Не клейте дурня. Дік Шарп...

— От ви й назвали ім’я!—вигукнув Маріо.— І, скажу вам, не помилились. А чому він, цей наш друг, хоче прибрати до рук Геретів автобус? Та тому, що поспішає все перепродати компанії «Дженерал». А де центральне правління «Дженерал»? В Карвенаї? Ні,— На знак заперечення він так замотав головою, що, здавалось, от-от скрутить собі в’язи,— В Кардіффі, який, на вашу думку, ні на що но спроможний? Ні.— Він знову енергійно замотав головою.— Воно в Англії.

Роджер допив пиво й повернув кухоль Маріо.

— Ну а тепер випийте й ви зі мною, пригощаю я. Як і досі, мене не цікавить ні націоналізм, ні самоврядування, але де в чому ви маєте рацію. Дік Шарп,— Роджер подбав, щоб це ім’я почули всі присутні,— не вдавався б до гангстерських методів, щоб заволодіти безневинним автобусним підприємством Герета,— підприємством з одного автобуса, якби в самій природі такої великої компанії, як «Дженерал», від першого для її заснування не було закладено прагнення розширюватись, захоплювати дедалі більшу територію й упень винищувати дрібних підприємців. І «Дженерал» має напоготові систему доказів, спрямовану на виправдання таких дій,— немає ліку всім отим лицемірним і заяложеним розпатякуванням про «економічну модернізацію» й «економічну ефективність», і дещо з цієї брехні так і ллється з уст Діка Шарпа, варто лише вкинути монету в потрібну щілину й натиснути потрібну кнопку. Але всі вони — дурні. В компанії «Дженерал» — великого масштабу — Дік Шарп — дрібніший, до того ж він ще й шахраюватий, на що вони дозволяють собі заплющувати очі. Ллє дурні — де дурні. Тому що дні, коли на перевезенні пасажирів заробляють приватні особи, ось-ось минуть. У них за спинами вже стоїть Старший брат, ладний їх проковтнути. І він проковтне «Дженерал» так само легко, як «Дженерал» проковтне Діка І Парна або Дік Шарп — Герета.

Двоє чоловіків підійшло до стойки по нові кухлі пива, і Маріо переключив свою увагу на них, а Роджер тим часом переводив подих після довгої тиради. Вій помітив, що чоловіки, розплачуючись за пиво, старанно не помічають його присутності. Вони створювали навколо нього таку саму стіну мовчання, яку створюють люди навколо п’яного, що раптом починає горлати в поїзді патріотичні пісні.

Можливо, саме так вони його й сприймають: чимось незадоволений бідолаха, який перебрав пива задля хоробрості і тепер голосно виливає свої скарги в пивній. Чи це проста обережність? А може, той півень, ота довготелеса кістлява маріонетка, яка душі не чує в дружині й синочку, справді маг, достатньо сили, щоб залякати людей?

Маріо знову обернувся до Роджера і, поклавши свої могутні ручиська на стойку, заговорив, старанно, немов на сцені, вимовляючи англійські слова. Роджер розумів, що слід було б розмовляти з Маріо но-валлійському, але для цього він почував себе надто роздратованим і неврівноваженим.. Бо зразу ж стане ясно, який у нього бідний запас слів, а само зараз йому хотілось говорити швидко, яскраво, розкуто. Ні, ні, нехай вони приймають його таким, який він є, він надто довго їм поступався.

— Я згоден,— сказав Маріо.— Транспорт нині — дуже велика штука. Він більше не може бути власністю окремих багатіїв. Так само як з окремих бідняків. Через п’ять, через десять років він увесь стане державним. Але,— він ляснув долонею по стойці й театрально випростався, ставши; схожим на статую Кавура в Мілані,— нам тим більш потрібне самоврядування. Якщо націоналізацію здійснить Кардіфф,— Герет Джонс має шанс. Якщо націоналізацію здійснить Лондон,— Герет Джонс Зазнав поразки — І він тукнув ногою, неначе роздушуючи черевиком комаху.

— Не бачу різниці,— сказав Роджер.— Чи не однаково для Герета, купить його державна установа в Кардіффі чи державна установа в Лондоні?

— Різниця є,— заговорив хтось поряд з Роджером,— Якщо автобус Герета купить Кардіфф, то Герет матиме ту саму роботу й водитиме свій автобус тим самим маршрутом. Якщо ж автобус купить Лондон, то над Геретом поставлять якого-небудь англійця, а сам він замітатиме підлогу в гаражі.

Ще не обернувшись, Роджер упізнав, чий це голос. Говорив Медог. А поряд з Медогом Роджер побачив незнайомця — молодика приблизно одного віку з Медогом. У нього було попелясте, стрижене під йоржик волосся, окуляри в роговій оправі й коротке пальто з якоїсь м’якої тканини у велику яскраву клітку. Щось у його зовнішності, безперечно міській, навіювало думку про тундру.

— А, вітаю! — сказав Роджер. Зараз присутність Медога аж ніяк не могла подіяти на нього заспокійливо.— Ще не змили бойової розкраски черокі?

— Я зміцнюю традиційні зв’язки,— гречно відповів Медог.— Je présente (Дозвольте представити (франц.)),— він показав на білявого молодика в рогових окулярах.— Андре...

Роджер навіть не спробував зафіксувати в свідомості важке французьке прізвище, але привітався з молодиком досить чемно.

— Чи надовго ви в Уельс?

— Comprends pas (Не розумію (франц.)),— відказав молодик, твердо дивлячись на Роджера крізь скельця окулярів...

— О... Е... Vous faites une longue visite au pays de Galles (Чи надовго ви в Уельс? (Франц.))?

— Ça dépend (Залежно від обставин (франц.)).

— Et vous ne parlez pas l’anglais (І ви не розмовляєте по-англійському? (Франц.))?

— Jamais (Ніколи (франц.)),— відрубав молодик.

— Il ne parle que le français et le gallois (Він розмовляє тільки по-французькому й по-валлійському ( франц.)) — втрутився Медог. Він, здавалося, був неабияк задоволений собою і радів з чогось. Його синій костюм був як завжди заяложений, але щось у вигляді Медога промовляло про те, що до нього знову прийшов успіх. Що трапилось? Поводився Медог упевнено, шкіра у нього була не така сіра, як звичайно* наче піднесений настрій раптом додав йому фізичного здоров’я.

— Vraiment (Он як? (Франц.))? — байдуже спитав Роджер.

— Vous êtes de Bretagne, peut-être (Ви, мабуть, з Бретані? (Франц.))?

— Canadien (Канадець (франц.)),— відповів молодик. Вимовивши це єдино слово, він міцно стиснув губи й так подивився на Роджера, ніби хотів змусити його опустити очі.

— То давайте вип’ємо,— промовив Роджер. Він почував безмежну втому,— Beth ydych clii’n yfed (Що ви питимете? (Валл.))?

Молодий чоловік у рогових окулярах перевів розгублений погляд з Роджера знову на Медога й назад.

— Не схоже, що він дуже добре знає валлійську,— не втримався Роджер.

— Він її ще вчить,— став на захист молодика Медог.

— Гаразд, спитайте його, будь ласка, якою завгодно мовою, аби тільки зрозумів, що він питиме?

— Qu’est-ce que vous allez boire, André (Що ви питимете, Андре? (Франц.))? — спитав Медог.

Після того, як мовна перешкоду було подолано, а напої

названо й розлито по склянках, вони досить стримано кивнули один одному й випили.

— А що ж він робить тут, в Уельсі? — спитав Роджер більше для того, щоб підтримати розмову, бо супутник Медога анітрохи його не цікавив.— Теж вивчає валлійську мову?

«Зрештою, я сюди приїхав саме для цього, чи ж не так? І мені здається, що це було дуже давно. Тепер я знаю валлійську досить непогано, тільки це вже не має для мене ніякого значення».

— Почасти,— відповів Медог,— Його послав сюди їхній уряд.

— Уряд? А хто він,— інспектор по боротьбі з ящуром?

— Він уособлює вісь Карвенай — Квебек, про яку я вам уже казав,— охоче пояснив Медог,— Йому офіційно доручено перекласти «Гвілім черокі» французькою мовою.

— Але ж...— Роджер силкувався зрозуміти почуте.— Ви сказали, що уряд оплачує його перебування тут.

— Саме так. Він одержує державну стипендію.

— Але ж він...— Роджер умовк, потім почав знову: Дайте мені розібратись. Отже, він приїхав сюди, щоб зустрітися з вами й перекласти вашу поему французькою мовою. Щоб надрукувати її... де? В Квебеку?

— Так, спочатку там,— відповів Медог.— Але це буде двомовне видання, тож його продаватимуть і тут, в Уельсі. І, зрозуміла річ, Париж завжди купує значну частину тиражу всього того, що видається в Квебеку. Це в них один із способів підтримувати заокеанські зв’язки. А на той час, коли ми закінчимо, книжка пошириться по всьому світу.

Роджер починав розуміти.

— Отже, він зробив цю приємну подорож, щоб співробітничати з вами, що насправді означає: усю роботу зробите за нього ви, бо він явно не знає й трьох слів по-валлійськи. А ви, безперечно,— адже з цього діла можна мати неабиякий навар — гайнете в Квебек, коли вам заманеться.

— Можете в цьому не сумніватися,— мовив Медог,— Як тільки тут зможуть обійтися без мене.

— Хе-хе,— сказав Роджер і до дна вихилив кухоль пива. Всі його почуття переплуталися. З одного боку, яке йому діло, коли хтось хоче тринькати гроші, щоб створити Медогу репутацію поета, тим більше, що той її заслуговує. З іншого боку, це мало якийсь спотворений вигляд, як усе в сучасному світі. Якщо слово «культура» ще не втратило остаточно свого змісту, то що важить більше для культури: щоб Герет і далі водив свій автобус чи щоб цей пустодзвін, який удає, ніби не знає англійської, а знає валлійську,— і те, і те явна брехня,— витиснув з бюрократичної машини своєї країни суму, якої Геретові вистачило б протриматися при ділі ще з рік?

— У вас такий вигляд, ніби ви чогось не схвалюєте,— з легкою іронією проказав Медог.

— Та ні, не в цьому річ. Ось тільки... як би точніше висловитись...

— Кажіть, кажіть. Вам страшенно мулятиме, якщо поет одержить бодай невеличку фінансову допомогу із суспільних фондів?

— Аж ніяк, повірте мені. Але допомога буває різна. Я маю на увазі справу з опублікуванням вашої поеми в Квебеку. Чи можна з усіма підставами вважати це значною подією? Чи багато знайдеться в Квебеку людей, які всерйоз цікавляться валлійською поезією?

Гадаю, таких людей знайдеться чимало,— сказав Медог.— Ми, звісно, не сподіваємося, що вони кинуться вивчати валлійську мову, але певні, що прочитають переклад, зроблений одним з їхніх поетів.— (Отже, блондин у рогових окулярах — поет, он як! Безумовно, перодряпам у наші дні ведеться набагато краще, ніж колись).— До цього слід додати, що сьогодні в центрі уваги перебувають культури національних меншостей. Культури ж провідних націй занепадають: Англія, Америка, Франція в культурному відношенні — пустелі, а квіти цвітуть на окраїнних землях, про -які ніколи не думали, що там варто насаджувати культуру.

— Інакше кажучи,— важко промовив Роджер,— якщо в наші дні ви хочете одержати добрячу стипендію й видати книжку не своїм коштом, то треба бути драматургом з Марокко, романістом з Барбадосу або поетом з Сейшельських островів.

— А ще краще,— широко посміхнувся Медог,— автором епічних поем з Карвеная.

Андре, який, не криючись, прислухався до їхньої розмови, посміхнувся слідом за Медогом. Роджер, вирішивши трохи допекти цьому молодикові, звернувся до нього по-французькому,— тією єдиною мовою, яку той нібито розуміє.

— Et vous, monsieur,— сказав він,— vous vous intéressez á la littérature galloise depuis longtemps (А ви, мосьє, давно цікавитесь валлійською літературою? (Франц.))?

Андре знизав плечима.

— C’est de la santé (Це здоровий інтерес (франц.)),— знехотя відповів вій.

— La santé (Здоровий? (Франц.))? — не вгавав Роджер.

— La fertilisation rnuttuelle des cultures (Взаємозапліднення культур (франц.)),— сказав Андре. Він вимовив це вельми поблажливо, мало не по складах, неначе втовкмачуючи щось своїй старенькій глухій бабусі.'

Після цього Роджер відступився. Можливо, вони й мають рацію. В усякому разі, далі заперечувати їм він не міг, бо вони, чого доброго, зарахували б його до спілки діків шарпів і компанії «Дженерал».

— Що ж, нехай вам щастить,— сказав він, збираючись іти.

— Побачите, що тут буде! — з ледь стримуваною радістю сказав Медог,— Я вже домовився про орендування залу міської ратуші для великих літературних читань валлійських, бретонських і корнуельських поетів. Наступної весни. Сподіваюсь, на той час ви ще будете тут?

— Бог його відає,— відповів Роджер.

Він зробив рукою Маріо знак, щоб той налив йому ще, й тихо відійшов із своїм кухлем у спокійніший куточок, залишивши Медога й Андре за схвильованою розмовою. Всі Жили, всі рухались до якоїсь своєї омріяної мети. Фрейлейн Інге перебувала в Марокко (де містер Робертсон мав контору). Медог незабаром гайне в Квебек (на запрошення канадського уряду). Джералд Твайфорд у цю мить, мабуть, розпатякує по телебаченню. Навіть Доналд Фішер,— цей, безсумнівно, лиже зад якому-небудь впливовому видавцеві.

Та Роджер здатний був думати лише про трьох людей, що не брали участі в цій веселій веремії. Про Герета, загнаного в глухий кут, про Дженні, що безнадійно загрузла в своєму позбавленому кохання шлюбі, й про себе самого, природженого невдаху, якого невблаганна доля кидає в такі ситуації, що неминуче закінчуються розчаруванням.

Великими ковтками, не відчуваючи задоволення, він допив своє пиво, яке, здавалося, швидко втрачало смак. Усе перетворилось на плутанину, на якусь трикляту плутанину. Та треба негайно забиратися звідси, поки він ще не втратив здатності розрізняти, де він буде у виграшу, а де в програшу. Завдяки щоденним балачкам у Геретовому автобусі, він досить непогано вивчив валлійську мову, щоб орієнтуватися в нетрях кельтської філології, тож тепер йому лишається тільки поїхати звідси геть, повернутися до Лондона (невже в нього справді ще є там квартира? І вона терпляче чекає на нього під товстим шаром пилу? На саму думку про те, що вій колись знову побачить її, почуття порожнечі й невдоволення посилилось), засісти в Британському музеї й добряче попрацювати. Для різноманітності подбати нарешті про власне благополуччя. Дістати гарну роботу, завести комфортабельну домівку, заробити грошей, домогтися, щоб призначили пенсію. А також не ловити гав з блондинками, якщо вже без них не обійтися. Проте цієї миті він почував себе надміру стомленим і якимсь байдужим, зараз йому було не до блондинок. І можливо — ця думка лягла на серце, як вантаж свинцю в корабельному трюмі,— можливо, його крах з Райанон був останнім принизливим прощанням із сексуальною стороною життя.

Вій сидів у своєму кутку, поринувши в ці думки і почуваючи дедалі більшу порожнечу й гіркоту, аж поки годинник над головою в Маріо не попередив, що незабаром на площі його чекатиме Герет. Десятигодинний рейс! Це принаймні була ясна для сприйняття реальність.

Роджер повільно підвівся, вийшов із свого кутка й подався до чоловічої вбиральні за пивною. Подвір’я не освітлювалось, але крізь скляні двері чорного ходу просочувалось досить світла, щоб бачити дорогу до вбиральні, де одна-єдина тьмяна електрична лампочка неохоче давала відвідувачам, можливість не мочитись на власні черевики. Зробивши те, за чим прийшов, Роджер вийшов з убиральні й на мить затримався біля дверей чорного ходу, повернувшись до них спиною й дивлячись на молодий Місяць над зубцями стародавнього міського муру. Місяць був такий вишуканий, так тонко вирізьблений, а зубці такі старі, важкі й темні, що контраст між ними був би надто різкий, якби його не пом’якшували мереживні хмарки, що пливли по небу, ловлячи й накопичуючи в собі випромінюване місяцем сріблясте сяйво, та не приглушене бурмотіння не видного звідси моря.

Роджер дивився вгору, від захвату завмерши. Він чув, як хтось позад нього відчинив двері й вийшов. Ще один клієнт нетерпляче поспішав звільнитися від пива, яким навантажився у пивній. Ні стукіт дверей, ні звук легких кроків, що пролунали на подвір’ї, не привернули Роджерової уваги. Раптом він відчув страшний удар по куприку і, не встигнувши навіть простягти вперед руки, безпорадно впав долілиць, мов повалена кегля. І з розгону вдарився обличчям, але не об бруківку, а об порожній ящик з-під пляшок. Ящик був дерев’яний, але по кутках зміцнений сталевим дротом, і цей дріт розпанахав йому верхню губу. Від болю в Роджера потемніло в очах. Він покотився по подвір’ю, затуливши обличчя руками. Забив і коліно, але губа боліла дужче. Потім він почув, як позаду даленіють ті самі легкі кроки, і двері чорного ходу тихо зачинились.

Полежавши досить довго, Роджер зіп’явся спочатку на коліна, потім звівся на ноги. Він стояв на подвір’ї й знову дивився на ніжний серп молодика — так само як і кілька хвилин тому, але тепер усе змінилося.

Двері пивної ще раз відчинились, на двір вийшло двоє чоловіків. Вони весело сперечалися по-валлійському. Один вважав, що карвенайській міській футбольній команді слід обзавестися новим воротарем, другий твердив, що все лихо — в поганій грі форвардів. Роджер видобув з кишені носову хусточку й приклав її до губи. Потім підніс хусточку до очей — на ній темніли плями крові. Він знову притиснув хусточку до рани і вже не прибирав її.

По той бік площі Герет уже сидів за кермом, а в автобусі вмостилося кілька пасажирів, щоб потеревенити ще до того, як машина рушить. Роджер незграбно піднявся по приступках і сів на своє звичне місце по другий від Герета бік мотора.

Носовичок привернув Геретову увагу, і він спитав:

— Зуби болять?

— Ні,— глухо відповів Роджер крізь хусточку.— Якийсь п’яний наскочив на мене ззаду, і я впав на ящик з порожніми пляшками.

— А ви бачили, хто то був?

— Ні, бо поки я встав, його й слід прохолов.

— Розумію,— сказав Герет. Він відвернувся від Роджера й втупився поглядом у вітрове скло.

Пасажирів прибувало. Обговорювати те, що трапилось, було неможливо. Коли вибило десяту і Герет рушив з площі, всі місця в автобусі було зайнято. Можливо, бурий автобус ховався десь попереду, тайкома викрадаючи пасажирів з деяких зупинок, але десятигодинним рейсом найбільше людей їхало з площі. Рухаючись проходом у кінець автобуса й прикриваючи розбиту губу із закипілою кров’ю, Роджер вільною рукою збирав плату за проїзд і опускав гроші в сумку. Автобус підстрибував, стояти Роджеру на ногах було нелегко, бо він не міг ні за що вхопитись. Тим часом сумка від монет важчала, і Роджер відчував, що вони здобули перемогу; хоч і маленьку, але перемогу.

Проте рейс до міста наступного ранку виявився зовсім порожнім. Бурий автобус раптом з’явився знову й підібрав геть усіх пасажирів. Роджер заліпив розбиту губу пластирем. Вона дуже розпухла, і це заважало йому говорити. Та й про що говорити? Справи знову повернули на старе й погане. Бурий автобус брав над ними гору, а вони програвали. Ото й усе.

Під’їхавши до пам’ятника, вони ще встигли побачити, як їхній ворог зникає по той бік площі.

— Ні, так далі тривати не може,— сказав Герет, вимикаючи мотор.

— Так, не може,— погодився Роджер.

Якусь мить Герет сидів непорушно. Потім обернувся до Роджера і спитав:

— Вчора ввечері ви не помітили кого-небудь, хто міг би напасти на вас?

— Ні,—відповів Роджер.— Я розмовляв з Медогом і одним з його друзів, а потім сидів сам, думав про своє і ні на кого не звертав уваги, А ви, бачу, схильні все розуміти по-своєму. Вважаєте, що то була не випадковість?

— Чого ж, могла бути й випадковість,— повільно промовив Герет,—Але мені ось що не подобається: навіть якщо вас штурхонув п’яний, то він був не такий уже й п’яний, бо встиг накивати п’ятами, щоб ви його не побачили.

— Може, він сам злякався того, що накоїв.

— Може, й злякався,— сказав Герет.— А може, більше за все боїться людей, які його на це послали. Боїться того, що вони з ним зроблять в разі, якщо він дасть себе впізнати.

— Вважаєте, що зайшло аж так далеко?

— Все повертається проти нас,— відказав Герет,— Я схильний бачити події в чорному світлі.

Вони мовчки вийшли з автобуса й рушили через площу випити свою вранішню чашку чаю.

Решта дня проминула наче поганий сон. Роджер занепав Духом, він ночував себе виснаженим і безпорадним. Губу пекло, коліно боліло. Він страждав за ідею, але за яку? Кого це цікавить? Кому потрібна його участь у цьому ділі, кому взагалі він тут потрібен? Та й Герет навряд чи помітить, якщо одного чудового ранку він просто не з’явиться на рейс о восьмій п’ятнадцять. Він може захворіти на запалення легенів або злягти з серцевим приступом у своєму самотньому лігві, і чи буде хтось коло нього? Та він вмре, наче тварина, на голому гірському схилі.

Але того вечора дещо таки трапилось. Після десятигодинного рейсу з міста вони загнали автобус у гараж і потім з хвилину постояли при місячному світлі, дивлячись один на одного. Повітря було спокійне й прозоре. Починало неабияк підморожувати, з минулого вечора серп молодого місяця значно побільшав. І тільки-но Герет вийшов з гаража й зупинився перед Роджером, той зразу ж відчув, що зараз відбудеться щось важливе. Чи не збирається Герет здатися? Чи не хоче він сказати, що сьогодні останній день їхньої спільної роботи й кінець тривалої війни з Діком Шарпом?

Якийсь час Герет постояв мовчки, потім сказав:

— Отакі-то справи.

— Еге ж,— погодився Роджер. Він відчував, як совається на розпухлій губі пластир, коли він говорить.

— Ви, мабуть, зараз додому?

— До якого Дому? — Роджерові чомусь здалося, що Герет має на думці його повернення в Лондон, до цивілізації, далі від цього голого гірського схилу й холодної, жорстокої боротьби.

— До каплиці,— відповів Герет.

— А! Мабуть, що так.

— Тоді,— сказав Герет,— якщо у вас немає ніяких справ, зайдіть трохи перекусити.

— Зайти перекусити? Куди?

— Нагору, до мене додому,— сказав Герет. Він повернувся, але зразу ж зупинився й зачекав, щоб Роджер порівнявся з цим.

Поки вони йшли, тягар розчарування й тупої втоми поступово зникав з душі Роджера, він зрозумів раптом, як гнітила його та стіна, що існувала досі в його стосунках з Геретом. Тепер, нарешті, Герет відчинив у цій стіні двері, в усякому разі — прочинив. Досі Роджер навіть не знав, де Герет мешкає. А зараз він увійде до його житла, познайомиться з його матір’ю, його приймуть як гостя, і — невже? — як друга, а не терпітимуть, як незрозумілого, хоча й трохи корисного паразита.

Такі думки снувались у Роджера в голові, поки вони мовчки просувались уперед. І він щохвилини чекав, що Герет поверне до якихось воріт чи відчинить якісь двері, але вони, не зупиняючись, ішли все далі й далі, а дорога ставала усе крутішою. Ось вона подерлась на останній схил, ось виводить їх з селища. Де ж мешкає Герет? Вони вже проминули останній, найвищий ряд будинків. Авжеж, Лланкрвіс надзвичайно розкидано в усіх напрямках: під час своїх самотніх прогулянок Роджер помітив, що кожного разу, коли йому здавалось, ніби він уже залишив позаду останню людську оселю й опинився віч-на-віч з безлюдними горами, перед цим у кутку між двох скель завжди з’являлась яка-небудь хатинка, а далі ще одна. Деякі з них стояли пустками, в інших тримали худобу або зберігали реманент власники дрібних ферм, яких ще було чимало навколо селища, але в деяких з найвіддаленіших халуп, як з’ясував Роджер, ще мешкали люди.

І хоч Роджер це знав, та поки вони піднімалися дедалі вище, його подив наростав. Селище з його розкиданими цятками світла,— і це було тепер добре видно,— залишилось унизу, а попереду, в жорстко-холодному місячному сяйві, виразно вимальовувалось темне, мовчазне громаддя гори.

Десь лівіше й трохи вище — оте місце, де він, у якомусь іншому житті, зробив сміховинну спробу вгамувати свій чоловічий голод шматочком пікантного каліфорнійського сиру. Як же її звали? А втім, хіба не однаково? Те вже відійшла в непам’ять, підхоплене плином життя. Просто попереду підносився голий верх гори, а за ним з кожним кроком угору дедалі чіткіше вимальовувалось стовписько темних гірських шпилів, які ніколи не розкриють своїх таємниць, бо після літнього велелюддя взимку вони щоразу знову утверджують свою торжествуючу самотність. А праворуч, куди, очевидно, простував Герет, Роджер нічого не бачив, крім довгих, однакової висоти відвалів порожньої породи, що залишилась біля кар’єру після того, як з неї було видобуто сланець. Цей кар’єр і викликав Лланкрвіс до життя.

Щоб порушити мовчанку, Роджер спитав:

— Кар’єр покинуто?

— Ні,— відповів Герет.— Кілька вагонів на тиждень ще видобувають.

— А багато робітників там працює?

— Щось із сорок,— сказав Герет.— А я ще пам’ятаю часи, коли їх було не менше трьохсот.

Роджер знову замовк. Отже, кожного ранку в цей кар’єр піднімається знизу сорок чоловіків, а він, самовпевнено гадаючи, ніби знає тут геть усе, й потай пишаючись з того, що здобув це знання ціною самообмеження й жертв, навіть не підозрював про існування цих людей. В той час, як вони з Геретом вели свій автобус у місто, вони мовчки виходили з своїх домівок і крізь туман та дощ, долаючи стрічний вітер, дерлися вгору повз овечі пасовиська й покинуті халупи. Може, вони пробирались оцим порослим травою путівцем, де колись лежали рейки вузькоколійки і де й досі зберігся насип, анітрохи не пошкоджений часом, хоча рейки з нього зняли років тридцять тому, після чого чахкання паровозика та перестукування коліс вагонеток поглинула тиша.

Але де ж Геретова оселя? Де-не-де ще видно було кілька вогників, а там, куди вони прямували, не світилося жодного. Роджер бачив попереду лише чіткі, рівні обриси відвалів, чотири величезні нагромадження битого каміння й сланцю, що його поступово, починаючи з сорокових років минулого століття, вийняли з гірського схилу й вивезли сюди, щоб побудувати ці рукотворні горби. Відвали темніли на тлі залитого місячним сяйвом неба і, дружно повернувшись передами до залитого місячним сяйвом моря, були однаковісінькі, мов мармурові надгробки на могилах.

Кожний відвал скидався на довгий темний палець, що стирчав убік від гори й ріс угору й ушир у міру того, як униз із нього насипалася земля, і вершини їхні були рівні, наче більярдні столи. Біля підніжжя цих величезних відвалів починались маленькі наділи, зусібіч оточені кам’яними огорожами, кожний з цих давав притулок кільком вівцям і одній-двом коровам, а в якому-небудь кутку обов’язково стояла хатина. Так, він усе це вже бачив раніше. Куди ж веде його Герет? Чи їм доведеться зараз дертись угору похмурим схилом одного з цих насипаних людськими руками страхітливих пагорбів?

Дорога закінчилась, перетворившись на кам’янисту стежку. Герет вперто йшов уперед. Але куди? Чи не мешкає вія часом десь у розколині? Позираючи збоку на могутній і потворний Геретів тулуб, на це мовби козляче тіло з людською головою, Роджер відчув побожний страх, паче ось-ось мав опинитись у товаристві якогось гірського чудовиська з вишкіреною пащею. Він аж труснув головою, щоб відігнати від себе ману. Герет сказав:

— Цей клапоть землі обробляв ще мій батько. Він мав дев’ять акрів.

Було надто темно, і Роджер не міг детально роздивитись ці акри, але він і без цього знав, що вони собою являють: тонкий неродючий шар землі на кам’яному ложі, реп’яхи, чортополох, постійне завивання вітру в щілинах огорож. Злидні, голод, нескінченна робота й нічого навзамін, крім величі гір, благородного обширу затоки та веселої ніжності диких квітів, що якимось дивом щоліта виростають ла цій пісній землі. А втім, лише дзвіночки можуть винагородити людину за рік непосильної праці, якщо вона має зірке око й уміє бачити красу.

— Дев’ять акрів,— повторив Роджер. Він знав, що всі його думки вмістились у ці два слова, і знав також, що Герет зрозуміє його.

— В них було все його життя,— вів далі Герет,— Він не їздив на роботу до міста й по працював на землі вряди-годи, як інші. Він віддавав увесь свій час дим дев’яти акрам і обробляв їх як належить. Я почав допомагати йому, як тільки трохи підріс і міг підняти оберемок сіна.

Вони все йшли і йшли.

— Коли він помер, я й сам дав би раду господарству. Але мене більше вабили мотори. Отож ми спродали овець, двох корів та деякий реманент, і я зайнявся автобусним ділом.

— Ясно.

— Це було близько п’ятнадцяти років тому,— сказав Герет.

Він говорив, повернувшись обличчям до Роджера, але так, ніби звертався до свого внутрішнього «я», і голос його лупав замислено, як у людини, що розмовляє сама з собою. Але майже зразу він замовк, і кінець речення загубився, як занедбана й з'їдена іржею вузькоколійка в кущах ведмежини. І в темряві між ними зависла невисловлена думка:

«П’ятнадцять років тому, і все скінчилося тим, що це діло прикрив Дік Шарп, який колись теж бігав у лланкрвіську школу? Хіба ж так повинно бути?»

Раптом Герет зупинився й відчинив залізну хвіртку.

— Сюди,— мовив він.

Роджер пішов слідом за ним, озираючись у пошуках бодай якихось ознак людського житла. Проте маленьке рівне поле, на яке вони вийшли, тонуло в такій самій темряві, як і решта гірського схилу, як і величезні непорушні відвали, що височіли край цього поля. І знову Роджеру довелося зробити над собою зусилля, щоб побороти страх перед чимось невідомим. У нього раптом виникло гостре бажання спитати Герета; куди той його веде. Проте не спитав, зберігаючи мовчазну гідність. Роджер відчував: якщо він втратить її бодай на мить, Герет назавжди перейметься до нього зневагою, і тому вже не зарадиш.

Вони перейшли поле, з-за пасма хмар визирнув місяць, і його світло розлилося по темних стрімких схилах відвалу попереду. В цьому несподіваному освітленні Роджер побачив: вони прямують до маленької присадкуватої хатини, що притулилася внизу під відвалом: схожа була на акуратну довгасту сходинку ганку біля підніжжя гори. Місячне світло тьмяно відбивалось у шибках темних вікон, над жодним із двох димарів не курилося. Очевидно, в хатині нікого не було.

— Ваша мати, мабуть, кудись пішла,— сказав Роджер.

— Ні, вона вдома, це напевне,— коротко відповів Герет.

Вдома? Може, вона вже спить? Чи пішла в tŷ bach і читає газету при свічці?

Двері хатини виходили на маленький брукований майданчик із залишками того, що колись, певно, називалось квітником. А більше ніщо не заповнювало простір між цими

дверима й голим гірським схилом. Герет ступив до дверей і відчинив їх, гукнувши:

— Це я, мамо! Приймай гостя!

Роджер увійшов слідом за Геретом. Двері вели просто в кімнату, і в цій кімнаті було так само темно, як і в усій хатині, але темніше, ніж на освітленому місяцем полі. Чому ж Герет гукнув до матері тоном людини, яка впевнена, що її почують?

Та тому, що його мати сиділа там, сиділа в темряві.

І світло їй не було потрібне. Вірніше, було б потрібне, якби вона могла з нього користатися.

Геретова мати сиділа в кріслі-гойдалці навпроти дверей. Кімната, очевидно, правила за вітальню. Позаду старої були ще одні двері, що вели туди, де, певно, містилася кухня. Все це Роджер побачив, коли Герет увімкнув світло. Він стояв на порозі, неспроможний ні зрушити з місця, ні зв’язати кілька слів, щоб привітатись. На мить він так розгубився, що не міг навіть вирішити, говорити йому по-англійському чи по-валлійському. Його мозок, здавалося, не був здатний сформулювати жодної думки, окрім: «Як це схоже на Герета — не сказати мені, що його мати сліпа».

Але чому ж він усе-таки не сказав про це? Хіба йому зашкодило б, якби він мене до цього підготував?

Та тому, що Герет — це Герет. А Герет ніколи ні до чого не підготовлює.

Тим часом Герет щось говорив матері по-валлійському, і голос його тепер, коли він звертався до неї, утратив деренчливі нотки, зробився лагіднішим, глибшим, більш заспокійливим і мелодійним. Стара відповідала йому по-англійському, видно, для Роджера.

— Рада познайомитися з вами. Я кажу Герету привести вас один день вечеряти.

Роджер спробував опанувати себе. Вона дивилась просто в його напрямку, наче знала, що вій стоїть на порозі. Але в її застиглих очах не було ніякого виразу.

— А oes arnocli eisieu siarad Cymraeg, місіс Джонс,— сказав він,— rwyf yn еі deall tipyn bach (Можна говорити по-валлійському. Я трохи розумію (валл.)).

Проте стара не схотіла розмовляти з ним по-валлійському. Вона кілька разів гойднулась у кріслі й повторила:

— Рада познайомитися з вами.

— Я все їй про вас розповів,— кинув через плече Герет.

— Я кажу Герету привести вас один день вечеряти,— твердо повторила стара.

Роджер ступив у кімнату й зачинив двері, залишивши за ними ніч. В кімнаті було тепло й чисто. Ясна річ, сліпій людині треба бути охайною. В каміні лежала купка вугілля, приготовленого, щоб швидко затопити, помешкання було зігріте електричною пічкою. Герет пройшов на кухню. Роджер чув, як він зняв кришку з каструлі на плиті й сказав:

— Наче готово.

Мати відповіла йому по-валлійському, і поки вони перемовлялись крізь відчинені двері, Роджер знайшов собі стільця, сів і почав розглядати стару. Першим, що впало йому в око після того, як він отямився від здивування, викликаного сліпотою цієї жінки, був її зріст. Худа, висохла від старості, вона мала довгі руки й ноги, могутній кістяк; якби вона стала рівно, то зріст її виявився б, мабуть, не менше добрих шести футів. Цікаво, подумав Роджер, чи й Геретів батько був таким велетнем? Втім, навряд; значно легше було припустити, що нащадок, наділений величезного силою і приречений бути горбанем, народився від велетки й карлика. Геретів батько, вирішив Роджер, був кривобоким гномом, вів своє походження від оцих мокрих скель і, гостро позираючи поверх нерівно складених кам’яних мурів, пересувався на міцних коротких ногах по своїх дев’яти акрах.

Мати й сип не переставали розмовляти. Роджер завважив, що він досить добре розуміє їхню швидку, звичну вже валлійську мову.

«Шан сьогодні приходила?»

«Ні, вона прислала брата».

«Котрого? Артура?»

«Ні, Малдвіна».

Незадоволене бурчання.

«Та він же недоумок. Чи вони сподіваються й за нього одержати шилінг?»

«Він зробив усе як слід. Ні разу не дав мені спіткнутись і вів мене по отаві. Черевики майже не промокли. І свинину поставив тушкуватись».

Роджерові Герет пояснив:

— Мати багато порається по господарству. Аж дивно, скільки вона встигає. Тричі на тиждень ходить до крамниці у Лланкрвісі, пішки туди й назад. А за поводиря в неї один малий хлопчина. Приходить після школи. Веде її аж до крамниці, помагає скласти все в кошик, потім веде назад, вона сідає в своє крісло й каже йому, що треба зробити, і він ставить на вогонь, яку-небудь страву. Як ось, приміром, де.— Герет постукав пальцями по емальованій каструлі.— Гарний шмат свинини укипів добре.

Мати, яка слухала, уважно повернувши обличчя до Роджера, раптом перебила Герета:

— А от з картоплею я не можу дати собі ради. їмо хліб, якщо Герет не начистить.

Роджеру хотілося, щоб вона говорила по-валлійському, але, очевидно, обоє, вони міцно вбили собі в голову, що з гостем треба розмовляти по-англійському, а валлійська то тільки для них. Стара говорила по-англійському так, як і слід було чекати від людини, яка впродовж багатьох років до цієї мови не вдавалась. Мабуть, вона вчила її ще тоді, коли ходила до школи, десь в останньому десятилітті минулого сторіччя, і відтоді вкрай рідко користувалась цією мовою. Безперечно, стара розуміла англійську досить добре, але, коли говорила, намагалась уникнути її складностей. Дієслова, наприклад, їй явно подобалося вживати виключно в теперішньому часі. Роджеру було цікаво, чи його валлійська звучить для неї трохи краще. Проте було ясно. що сьогодні він не матиме можливості перевірити свої знання.

— Авжеж, мусиш обходитись без овочів, коли покладаєшся на Артура або Малдвіна,— сказав Герет,— Вони ставлять каструлю на плитку і йдуть собі. Плитку не вмикають. Це мати робить сама. Про час дізнається по радіо і знає, як повертати вимикач. Один поворот праворуч — малий жар. Два — середній. Три — великий.

— Я на великий не вмикаю,— втрутилась мати, що уважно дослухалася до кожного слова.

— Сидить з відчиненими дверима,—вів далі Герет,—і коли щось збіжить і починає пахнути горілим, зразу ж вимикає плитку.

— Розумію,— сказав Роджер.— А якщо електрична плитка вийде з ладу? Якщо, вона зіпсується й почнеться пожежа?

Герет незворушно посміхнувся.

— А гляньте, що лежить біля її крісла,— промовив він.

Там стояв маленький вогнегасник — так, щоб мати, простягнувши свою довгу руку, могла його дістати.

— Якщо плитка загориться,— сказав Герет,— а майте на увазі, що така штуковина може загорітися раз на мільйон років, мати зразу ж це відчує, та й почує, візьме вогнегасник і .все погасить.

— Я ще ніколи цього не робила,— поважно мовила стара,— але я завжди пильную.

— О, на матусю можна покластися як на кам’яну гору,— гордо проказав Герет. — Вона таке вміє — ви здивувалися б, якби побачили.

І мовби вирішивши, що годі вже марнувати час на висловлювання захватів і сантименти, він рвучко нахилився, сірником запалив у каміні:

— Ну от, коли розгориться,— мовив випростуючись,— буде затишно.

Роджер подумки погодився з ним. Поки Герет, відмовившись від його допомоги, мотався мін? кімнатою й кухнею, розставляв тарілки, заварював чай, краяв величезну свіжу хлібину і взагалі готував вечерю на трьох, Роджер, відкинувшись на спинку стільця, втішався контрастом між цією теплою, яскраво освітленою кімнатою й холодним гірським схилом за дверима. Та з думки йому не йшов і стрімкий чорний схил відвалу, що височів за будинком. Йому кортіло спитати про цей відвал у старої. Чи всі ті роки, що вона мешкає тут, він був такий заввишки? Чи таких велетенських розмірів він прибрав поступово, вагонетка по вагонетці, місяць за місяцем? І коли її, юну дружину, привіз сюди Геретів батько тієї весни їхнього життя, що тепер розтала за далеччю років, то чи не відсахнулась вона зі страхом і здивуванням від цієї штучної гори над будинком, де їй судилося провести решту своїх днів?

Та вій відігнав від себе ці химерні думки. Стара, безперечно, з місцевих, цей відвал вона знає з пелюшок, і якщо він трохи й побільшав за життя, то вона навряд чи й помітила це. Відвал дивує лише його, бо він тут людина нова.

Про що ж йому з нею говорити? Він намагався знайти для розмови хоч якусь тему, але на думку нічого не спадало, і він мовчав. Утома притискала його плечі до спинки стільця, до того ж знову гостро розболілася губа. Він обмацав її язиком. Так, трохи стухла, проте ще болить.

— Вечеря готова,— оголосив Герет.— Підсовуйтесь до столу.

Він заходився швидко й вправно різати паруючий шматок свинини; хліб він ще раніше накраяв великими скибками, помазав їх маслом і примостив стосиками біля кожної тарілки. Він спершу всадовив матір на її місце й глянув, чи все в неї під рукою. Потім налив три чималі чашки чаю, міцного й чорного, наче відьомське зілля, і то був ніби знак, що можна братися до вечері.

Роджер їв гарячу тушковану свинину й Свіжий, намазаний маслом хліб, нив великими ковтками живлющий чай і почував себе по-справжньому щасливим. Герет визнав його нарешті за свого, міст у фортецю було опущено. І він, розслаблений теплом і їжею, остаточно пробачив Герету те, що той так довго не визнавав його. Привести когось додому й познайомити з матір’ю для Герета не було, та й но могло бути простою справою. Якби його мати була звичайною домогосподаркою, що мешкає за стіною в другій половині звичайного котеджу, де у вітальні стоїть телевізор, а на кахляній полиці холодного каміна взята в рамочку фотографія покійного чоловіка (інспектора водопровідної мережі з ученим ступенем), то в цьому не було б нічого особливого запросив собі та й познайомив. Але привести чужака сюди, в гори, в цей темний, потаємний сховок, в цю самотню борсучу пору біля підніжжя величезного відвалу й представити його старій сліпій велетці було чимось зовсім іншим. За вечерею Роджер приглядався до Геретової матері. Вона їла, як їдять сліпі, низько нахиляючись, неквапливо й ретельно. Іноді малесенький шматочок м’яса чи крихта хліба падали в тарілку, але на одяг вона жодного разу нічого не впустила. Ні, не така вона жінка, щоб дозволити собі опуститись і поводитися за столом неохайно. На ній була чорна сукня, а поверх неї, щоб тепліше,— товстий коричневий джемпер, її волосся, густо посріблене сивиною, було зібране на потилиці у вузол, на пальці зблискувала широка старомодна золота обручка, яку доведеться поховати разом з власницею, бо суглоб так набряк, що її вже не зняти. В обличчі старої було щось індіанське («черокезьке»,—подумав Роджер, і раптом йому згадався Медог у синьому костюмі) широкі вилиці, вічна коричнева засмага, адже на гірському сонці й вітрі минає все життя. Вираз її обличчя був спокійний і умиротворений — сліпота часто дарує такий спокій і умиротвореність людям, позбавленим можливості швидко рухатись і швидко діяти.

Яскраво палахкотів вогонь, Роджер відчував його жар на своїх щоках. Герет ще поклав нарізаного м’яса усім на тарілки — очевидно, то була їхня основна денна трапеза, коли вони дозволяли собі досхочу попоїсти. Все єство Роджера проймалося глибоким задоволенням, від якого його хилило на сон. Як тут добре! Затуманеним від вдячності поглядом він схвально позирав довкола себе. Будинок міг бути побудований і п’ятдесят, і сто, і триста років тому: тип цієї довгастої споруди не мінявся, відколи її пристосували до тутешніх гірських схилів, на яких шаленіють вітри. Невелике віконце дивилось на заросле будяками поле й кам’яну огорожу край нього, а ще далі — на безкінечний обшир землі, що поступово збігала вниз до безнастанного гомону хвиль і шурхотіння обточеної морем ріпі. Все було так, як було завжди. А проте — не зовсім, бо життя, яким жила ця стара жінка, було о неможливо без сучасного інженерного мистецтва, яке провело на цей гірський схил електрику, тож вона могла готувати своєму синові їсти не на відкритому вогні, визначати час по радіо й мати вогнегасник біля крісла-гойдалки. Старе й нове тут до краю переплуталось, але єдності цій плутанині надавало те, що вона перебувала в логічному взаємозв’язку з усім іншим. І боротьба Герета за незалежність, його рішучість будь-що зберегти своє діло логічно пов’язувалися з тим, що Роджер зараз бачив на власні очі. Автобус був для Герета тим, чим були дев’ять акрів поля для його батька. Його життям.

Нарешті, спорожнивши тарілку й відкинувшись на спинку стільця, Роджер збагнув, що саме він робив протягом останніх трьох місяців. І не без почуття гордості доторкнувся до своєї напухлої губи. Адже його присутність тут — то її заслуга. Безперечно, ця бойова відзнака, ця почесна рана, яку він дістав у боротьбі за спільну справу,— бо, зрозуміло, доведений чи не доведений, але напад на нього можна сприйняти тільки так,— саме вона спонукала Герета запросити його до себе.

Вечерю було закінчено. Герет, знову відхиливши Роджерову допомогу, відніс посуд на кухню і помив його. Потім всі трос знову посідали — мати в кріслі-гойдалці — біля калина, в якому яскраво палахкотів вогонь. Чи не настав час для звірянь? Для щиросердої бесіди? Очевидно, ні. Герет поговорив трохи про магнето, про головку розподільника. Зростаючу загрозу з боку Діка Шарпа, бурий автобус, який шастав, мов акула, і відбивав у них заробіток, було обійдено мовчанкою. І Роджер розумів чому. Під час першого візиту в розмові повинні превалювати дипломатичні теми. Йому й так зроблено велику честь: він сидить біля Геретового вогнища.

За якийсь час Герет пішов до вбиральні за будинком. Залишившись наодинці із старою, Роджер мав намір продовжити ввічливу розмову, не виходячи за рамки безпечних нейтральних тем і, можливо, зробити ще одну спробу змусити її розмовляти з ним по-валлійському. Але настрій у старої, як він раптом зрозумів, був зовсім інший. Після того як двері за Геретом щільно зачинилися, вона нахилилась у бік Роджера, тіло її напружилось, у виразі вилицюватого обличчя з’явилась зосередженість. Він бачив, що вона хоче сказати щось дуже для неї важливе.

— Герете,— покликала вона.

Роджер здогадався, що це перевірка, що вона хоче переконатись: що Герет, а не Роджер, пішов до ty bach.

— Він вийшов.

Стара ще більше напружилась і ще ближче нахилилась у його бік.

— Містере Фернівел! — У її вимові його ім’я прозвучало як ім’я якогось кудлатого ватажка клану з якої-небудь дикої гірської долини: Фер Ні Вел.

— Слухаю, місіс Джонс.

Визначивши напрямок по голосу, вона раптом простягну* ла свою міцну зморшкувату руку й поклала її йому на коліно.

— Скажіть мені.

— Що саме?

Неначе у відповідь, стара так стисла йому коліно, що він мало не скрикнув. А вона шукала потрібні слова і не знаходила їх.

— Ради бога, говоріть по-валлійському! — попросив Роджер.

Повільно, трясучи від зусиль головою, вона висловила те, що її мучило:

— У крамниці мені говорять. Говорять мені, з автобусами погано. Інший автобус возить. Говорять, через Діка Шарпа, Говорять, невідомо, що буде з Геретом. Одні кажуть, йому доведеться поступитись. Продати автобус і перестати возити. Скажіть мені, містере Фернівел. Скажіть, чи й справді так погано? Герет,—вона шалено затрусила головою,—Герет нічого мені не каже. Ні разу не сказав мені, що в нього з автобусом.

— Він не хоче вас хвилювати.

— А я хвилююсь. Увесь час. Коли йду до крамниці, мені завжди говорять погане.

Роджер гарячково обмірковував, як йому бути. От-от може повернутися Герет, і якщо він застукає його за цією розмовою, то одразу й назавжди вважатиме своїм ворогом.

— Місіс Джонс,— сказав він, притишивши голос,— не турбуйтесь. Діку Шарну кортить купити ваш автобус. Він хоче, щоб ми прикрили наше діло. Йому трохи вдалося зменшити наш заробіток, але ми переможемо. Ми переможемо! — палко повторив він,— Він нас не подужає.

Стукнула засувка: повернувся Герет. Стара знову випросталась. Роджер дивився на неї й не вірив, що та коротка, напружена розмова справді відбулась між ними, а не приснилася йому. М’язи вище коліна все ще боліли від її благального стискання.

Дипломатична розмова відновилась, але ненадовго. Вранці всім треба було рано вставати. За кілька хвилин Роджер подякував і почав прощатись.

— Сподіваємось, ви пас навідаєте ще,— сказала стара, знову цілком увійшовши в роль ласкавого патріарха.

— В будь-який час, коли вам буде зручно,— відповів Роджер. Тепер справа за Геретом, запрошувати його чи ні. Здається, він поводився правильно?

Герет провів його аж до хвіртки в кам’яній огорожі. Настрій у нього був благодушний, доброзичливий.

— Дорогу знайдете? Займіться губою. Промийте її, коли прийдете додому.

— Та вже легше.

— Ну, до завтра.

— До завтра. На добраніч. Дякую.

Роджер почав спускатися твердою кам’янистого стежкою. Ні він, ні Герет жодним словом не згадали про свої турботи. Що ж, граймо в цю гру й далі. А за тиждень чи за місяць, якщо Герет буде змушений визнати себе переможеним, він, Роджер, спакує чемодан, замкне спорожнілу каплицю, повернеться до Лондона і без зволікань запропонує свої послуги Упсалі. Роджер спробував уявити, як він це сформулює. «Останнім часом мені пощастило поглибити свої знання в галузі кельтської культури шляхом оволодіння як письмовою, так і розмовною валлійською мовою, і я готовий розпочати в цій галузі відповідні дослідження, а також викладання цих дисциплін». Слова ці виразно відлунювали в голові, але водночас складалося враження, ніби вони долинають до нього з якоїсь неймовірної далечини, з глибини цього темного неба з дворогим і настороженим місяцем.

Дійшовши до місця, де починалась брукована дорога, він на мить спинився і оглянувся на Геретів будинок. У вікнах ще світилось, але поки він дивився, світло погасло. Над будинком, як і сто років тому, мовчазно темніло громаддя відвалу.

Найкращим другом Роджера була чавунна грубка. Вона давала не лише тепло, а й правила йому за товариство. Приходний сюди ввечері або вдень відпочити між двома рейсами, він наближався до цього маленького, бокастого, веселого божества з шанобливим і вдячним почуттям. Заспокійливий нескладний ритуал був завжди один і той самий: засунути в пупок божка гладенький металевий кіготь, посовати ним угору й униз, щоб розворушити йому нутрощі, потім випести з-під нього акуратне суденце, а тоді вже підгодувати вмираючий шлунковий жар гарненькими круглястими брикетами спресованого антрацитового пилу. Ці брикетики мали назву «пічні горішки», але Роджеру, коли він замислено зважував їх на своїх запилених вугіллям долонях, вони здавались не горішками, а яєчками. В кожному сидів ембріон чудесного заспокійливого тепла. А маленька всемогутня грубка була інкубатором, в якому з яєць, наче птах фенікс з попелу, зроджувався вогонь.

Вперте побачивши грубку, Роджер, через її європейський вигляд, спочатку вирішив, що її привезла сюди фрейлейн. Але поступово пізнаючи фрейлейн краще — адже він жив серед залишених нею речей, своєрідних еманацій її душі,— Роджер нарешті зрозумів: грубка належить до останнього періоду релігійного життя каплиці. Фрейлейн Інге, поза сумнівом, сучасна дівчина, для неї тепло — це щось таке, що викликається знеособленим клацанням вимикача. Вона, напевно, зажадала поставити тут електричний камін. Чому ж містер Робертсон не погодився? Чому фрейлейн мусила бруднити свої нетерплячі, з претензією на художницький талант пальчики антрацитовим пилом?

Очевидно, вирішив Роджер, справа у проводці. Перевіряючи електрику, він побачив, що більш-менш надійний запобіжник має тільки досить малопотужна електрична плитка. Решта запобіжників була розрахована лише на освітлення. Містер Робертсон, безперечно, в усьому цьому розібрався й повідомив фрейлейн Інге про те, що проводка не витримає електричних приладів високої напруги. Вона, звичайно, набурмосилась, підібгала губи, перетворивши рот на топку пряму лінію, і одразу ж пригрозила виїхати в Марокко. Роджер уявив собі, як ці двоє спочатку сердились і невдоволено шпигали одне одного, а кінчили тим, що впали на тахту й загасили роздратування сексуальним потом і грубизною озлобленого оргазму.

Та грубка, проте, витримала ці сцени й жила далі, перетворюючи це сире, занедбане помешкання на домівку. Сидячи перед веселою грубкою, чиї дверцята було то широко розчинено, то дбайливо зачинено, Роджер розумів, чому будь-яка цивілізація шанувала вогнище як святиню, як оселю богів-хранителів домашнього затишку і чому сучасна людина, обігріваючи себе важким, задушливим повітрям від опалювальних пристроїв, вогню яких ніколи не бачить, постійно охоплена тривогою і схильна все нищити.

Усе дуже добре, але запас «яєць» для грубки ось-ось закінчиться. Доведеться піти до торговця вугіллям, домовитись, щоб привезли цього палива. Роджер розумів, що нікуди від цього не дітися, але зволікав. Зробити замовлення торговцеві вугіллям, вказати каплицю як місце свого проживання, одержати рахунок і оплатити його — ні, діяти відкрито, так, як загальноприйнято, в його становищі неприпустимо. Адже він мешкає в каплиці тільки тому, що досі ніхто не взявся за нього й не витурив звідси. Захопив він каплицю самовільно й незаконно перетворив її на свою домівку, користуючись нею так, як лисиця покинутою борсуком норою. Його постійно мучило відчуття непевності свого становища: кожний прожитий тут день міг обернутись для нього на останній, а навесні йому однаково доведеться забратися звідси геть, залишивши якомога менше слідів свого перебування, щоб фрейлейн Інге не надто побивалась. А тим часом на нього чигає Дік Шарп із своїм воронованим півнячим дзьобом, готовий дзьобати, дзьобати й дзьобати. Звістка, що Роджер окупував каплицю, не забариться дійти до нього, і тоді він постарається наробити Роджеру якнайбільших неприємностей, не завдавши, однак, шкоди містерові Робертсону, який, безперечно, теж є Діком Шарпом, тільки ще більшим і небезпечнішим.

Тим часом як усі ці міркування без кінця повторювались на магнітофонній стрічці його мозку, Роджер довів справу до того, що запас антрацитових «яєць» майже вичерпався, і одного морозяного ранку, пошкрябавши в ящику для вугілля, він ледве набрав останнє відерце. Він спокійно розпалив у грубці й висипав у неї все. Тепер горітиме години чотири, а то й п’ять, бо вітру немає. А потім сюди вдереться холоднеча, каплиця перестане бути домівкою й перетвориться на первісну печеру тремтячого неандертальця. Оскільки за чотири години ніякий торговець вугіллям не зможе доставити сюди палива, то доведеться одну, а то й кілька ночей потруситися від холоду. Стиха кленучи себе за легкодухість, Роджер надів пальто, твідову кепку й подався униз, щоб разом з Геретом виїхати в рейс о восьмій п’ятнадцять.

Того райку бурий автобус випереджав їх двічі, але Роджер навряд чи й звернув на нього увагу. Всі його життєві зацікавлення зосередились тепер на маленькому залізному черевці, що повільно перетравлювало свій останній харч. Десь о дванадцятій годині він зайшов до Маріо в досить пригніченому стані. Маріо щойно поставив кухоль пива' перед незворушним кремезним Гіто, який цього разу був чомусь сам, без свого alter ego. Глянувши на Роджера, хазяїн пивної зробив руками виразний жест.

— Щось трапилось? Ви невдоволені життям? Поганий настрій?

— Так,— погодився Роджер, видираючись на високого дзиґлика,— настрій препаскудний. Мені кухоль найдешевшого і найміцнішого.

— Хвилинку,— відгукнувся Маріо.— Тільки візьму з вас як за найкраще. Тоді воно смакуватиме.— Він націдив Роджеру кухоль пива — того самого, що й завжди,— Ось, пийте й розказуйте, яка у вас морока.

— Подейкують, ніби ви кудись переїхали,— сказав Гіто. Він присунув свій квадратний тулуб трохи ближче до Роджера, щоб можна було спокійно погомоніти. Його обличчя під банею лисого черепа було приязним і доброзичливим.

— Гадаю, це вже всі знають,— байдужим топом відповів Роджер.— Мені довелось залишити будинок місіс Опори Джонс, бо хтось, кого називати бояться і кого звуть Дік Шарп, підкупив зграю негідників, щоб вони не давали мені життя.

Маріо швидким настороженим поглядом окинув бар. Відвідувачів було ще не дуже багато, але, почувши ім’я Діка Шарпа, кілька чоловік підвело голови.

— Ви хочете вплутати мене в неприємності? — докірливо спитав він Роджера.

— Діку Шарну ця пивна не належить,— задерикувато відказав Роджер.

— Проте він може цікавитись тим, про що тут говорять,— докинув Гіто. Його тихий хрипкуватий голос дивним чином привертав до себе увагу, тим більше, що всі звикли до нього як до слухача при балакучому Айво.— Одного вечора ви, здається, й самі мали нагоду пересвідчитися в цьому, га? — додав він, з лагідною наполегливістю дивлячись Роджеру в очі.

Роджер помацав пальцем губу. Опухлість уже майже зникла. Він мовчки кивнув головою.

— Отож,— сказав Гіто.

— Що — отож? — скинувся Роджер.— Ми всі просто духу його боїмося, адже так? Дозволяємо виробляти з нами, що йому заманеться, й не насмілюємось навіть згадати його імені на людях.

— В усякому разі, там, де це може зашкодити нашим друзям,— зауважив Гіто.

Розпачливо здвигнувши плечима, Роджер узяв свій кухоль і добряче приклався до нього. Він відчував страшну безнадію. З думки не йшло, що в грубці, мабуть, уже перегоріло.

— Отже,— промовив він,— нам лишається тільки одне — зігнути шию, як інші.

— Я цього не казав,— заперечив Гіто. Маріо вийшов обслужити відвідувача в другий зал, і воші зосталися вдвох, близько нахиливши один до одного голови.

— Як на мене, ви можете зробити багато чого, якщо не відступите.

— Чого ж, наприклад? — похмуро спитав Роджер.

— Багато корисного. І заподіяти Діку Шарпу неабиякої шкоди. Айво оце балакав з одним хлопцем, який робить у транспортній компанії. То він каже, що коли Дік Шарп найближчим часом не прибере до рук Геретової машини,— скажімо, тижнів за п’ять-шість, у нього не вистачить грошей і йому доведеться продати всі свої автобуси.

Роджер замислився.

— А скільки їх у нього?

— П’ятнадцять-двадцять чи щось близько цього. Він скупив ці машини в дрібних власників, але дав тим людям роботу: вони, як і раніше, самі водять і обслуговують автобуси. Зовні — ніякої різниці, правда? Тільки тепер це автобуси Діка Шарпа, він може їх продати, коли йому заманеться, і хлопцям доведеться працювати на когось іншого, а ні, то й сидіти без роботи.

— А вам з Айво він пропонував такі умови?

— Так, старий, прокопував. Але ми на цих не пристали. Ми опиралися, скільки могли, а як вийшли з гри, то вже остаточно. З Айво ми все обговорили, і він сказав: «Ні, нехай сам морочиться, шукаючи водія та ще кого-небудь, щоб той обслуговував пашу стареньку».— Гіто втупився в свій кухоль, обличчя його раптом засмутилось.— Ніколи й нікого він не знайде, хто міг би так, як я, примусити її бігати. Ну, та що вже казати.— Він сьорбнув пива,— Вторгованих за неї грошей вистачило купити вантажну машину, отож і заробляємо на прожиття, перевозячи металевий брухт.

— А якби змогли, то повернулись би на автобус?

— Авжеж, старий. Якби він нам його продав.

Роджер починав розуміти: вій бореться не за самого лише Герета. Якщо вони справді зуміють протриматись, поки Дік Шарп змушений буде розпродати скуплені автобуси, то вся мережа дрібних підприємств перейде до їхніх попередніх власників, і натиск безіменних хижаків буде зупинено, можливо, на роки. Роджер розпростав плечі. Він, зрештою, потрібен-таки цим людям. А отже, спало йому на думку, має і право просити в них допомоги.

— Гіто,— Роджер вирішив не критися,— ваш ваговоз далеко?

— Унизу, на набережній,— відповів той, вгризаючись у булочку з сиром.

— А чи не могли б ви мені трохи підсобити — дещо підкинути?

— Чого ж, підкину,— охоче погодився Гіто, жуючи далі й киваючи головою.

— Розумієте, в мене скінчилося паливо. Треба заїхати на вугільний склад і взяти кілька мішків вугілля.

— Це неважко. Тільки о третій я маю бути по той бік гори. Треба підібрати Айво. Він там у невеличкій справі.

Роджер посміхнувся.

— Встигнете,— сказав він.— Будь ласка, Маріо, нам ще по кухлю й пирога з м’ясом.

Через півгодини Гіто вів Роджера до пристані, де стояв ваговоз. В гавані було спокійно: ні яхт, ні катамаранів відпускників, над водою підносилося всього дві-три щогли та рибальське суденце ладналось вийти в море з пообіднім відпливом. Гавань наче вимерла, як і автомобільна стоянка. Під плоским сталево-сірим небом Карвенай глибоко поринув у зимову сплячку.

Машина Айво і Гіто була канадським «доджем» — років десять тому вона знала кращі часи, проте й досі була на ходу, бо короткі терплячі пальці Гіто постійно длубались у її нутрощах, щось лагодячи й підліковуючи, і коли він сів за кермо й запустив мотор, той запрацював цілком надійно. Бувалий у бувальцях чималих розмірів ваговоз оливково-зеленого кольору, безперечно, здавався потужною машиною.

Він рушив по тихих вуличках, наче велике вантажне, судно, що вибирається з гавані на рейд.

— Найкращий торговець вугіллям — Вільямс, його склад отам, на горбі,— сказав Гіто.— Нас обслужать швидко, й паливо буде першосортним. Вам яке вугілля потрібне?

— Пічні горішки. Оті схожі на яйця кульки.

— Зрозуміло,—стиха мовив Гіто.— Я вже забув. Я ж знаю ту грубку. Не раз, бувало, мостився біля неї, щоб поспати під час відправи.

Роджер і здивувався, і зрадів.

— Ви знаєте ту капличку? Ходили туди?

— Вся паша родина ходила туди, аж поки батько дістав іншу роботу й ми переїхали на шість миль далі. Мені тоді було десять років. Капличку я погано пам’ятаю, а от грубку — дуже добре. Можна сказати, ми з нею неабияк приятелювали. Скільки холодних суботніх райків я там висидів, благословляючи грубку й проклинаючи проповіді! — він стиха розсміявся, але торохтіння мотора заглушило сміх.

На вугільному складі Гіто, коротко перемовившись із володарем вогню Вільямсом, закинув п’ять стофунтових мішків найкращих пічних горішків у ваговоз. Він тільки відмахнувся, відмовляючись від Роджерової допомоги, а коли Роджер підійшов до торговця вугіллям і спитав, скільки він винен, Гіто квапливо промовив:

— Це за наш рахунок, Бен. Завтра ми привеземо тобі ту задню вісь.

— Мені потрібен дріт для курника,— сказав Бен Вільямс,— Футів п’ятнадцять-двадцять. Двадцятьох вистачить напевно.

— Знайдемо тобі її двадцять,— відповів Гіто.— Ну, їдьмо,— звернувся він до Роджера.

— Але я хочу заплатити за...

— Це в кредит,— сказав Вільямс, кивнувши на Гіто.

— Та не сперечайтесь,— втрутився Гіто.— Сідайте,— показав він на ваговоз,— приставимо вугілля на місце.

Вони вже повільно повзли вгору,— мотор жалісно вив і стріляв,— коли Роджер заговорив знову:

— Не розумію, чому ви повинні постачати мені паливо безкоштовно.

— Каплицю треба хоч трохи опалювати.

— Все одно не розумію...

— Я теж не розумію,— відказав Гіто.— Не розумію, навіщо комусь знадобилося нападати на вас ззаду, та так, щоб

ви розпанахали собі губу. Або відкручувати гайки на колесах вашої машини. Чимало є такого, чого я не збагну.

— Ну, пояснення знайти не важко,— похмуро промовив Роджер.— Дік Шарп.

— Добре, тоді с пояснення й для вас: Гіто й Айво.

Роджер посміхнувся, стенув плечима й замовк.

Вони розвантажили вугілля біля каплиці, Гіто разом з Роджером зайшов досередини й почав спостерігати, як той, вигрібши золу й нагодувавши грубку темними яйцеподібними круглячками, любовно розпалює вогонь. Коли ж Роджер випростався, Гіто спитав:

— Що ви тепер збираєтесь робити?

— Спущуся вниз,— відповів Роджер,— сяду в автобус компанії «Дженерал» і поїду в Карвенай, щоб бути з Геретом у рейсі о чверть на п’яту.

Гіто замислився.

— Отже, у вас є трохи часу?

— Години з півтори. А що?

— Та я оце подумав,— сказав Гіто,— якщо ви вільні, то, може, поїдете зі мною, я покажу вам дещо цікаве.

Після цього не лишалось нічого іншого, як знову залізти у високу кабіну «доджа», що наскрізь продувалася вітром. Тепер Гіто поїхав угору крутою дорогою, що вела з Лланкрвіса, вони повільно виповзли на перевал, потім легко покотили вниз, в іншу долину. Зо дві милі дорога бігла рівно, а тоді знову почала братися вгору. Ця місцевість була Роджерові зовсім незнайома. Він терпляче чекав, що буде далі.

Нарешті попереду з’явилося село на одну довгу вулицю з безладно розкиданими будинками і кам’яним мостом над бурхливою, повною білої піші й гострого каміння річечкою. Гіто обережно провів свій великий ваговоз через міст, з’їхав на узбіччя й став. Поблизу працювала бригада дорожніх робітників, яскраво-жовті землерийні машини стояли в озері грязюки, палахкотіло багаття, і зимове повітря над ним тремтіло, немов від літньої спеки.

Гіто вимкнув мотор, і в тиші, що запала, Роджер спитав:

— Що лі ви збираєтесь мені показати?

Гіто кивнув у той бік, куди треба було дивитись, Роджер простежив за його поглядом і побачив у глибині садиби великий будинок у вікторіанському стилі. Свинцеві штаби й шифер з даху було вже здерто, віконні рами вийнято з прорізів. Обдертий і жалюгідний, будинок нагадував корабель, що його буксирують на злам.

— Цей будинок зносять,— сказав Гіто.— Розширюють дорогу. Всередині майже все вже розібрано. Ми з Айво взяли там непогані речі. Металеві грати, труби, камінні решітки й таке інше. Слухайте,—він глянув униз, на Роджерові ноги,— ви не боїтеся забруднити черевики?

— Ні.

— Гаразд, тоді ходімо.

Вони пройшли по розритій землі за будинок. Неподалік чорного ходу стояла колись теплиця, стіни якої тепер було знесено, а на голих рівних кам’яних плитах височіла якась куна. Гіто з гордістю показав на неї пальцем.

— Підлога з вітальні,— пояснив він.

Спочатку Роджерові здалося, що перед його очима купа цегли. Потім зрозумів, що то дерев’яні брусочки. Відполіровані, тверді паркетні брусочки.

— Паркет викинуто,— недбало мовив Гіто.— Вказівки продати його немає. Вважається, що це непотріб, який треба вивезти на звалище. А дерево добре. Дуб. Такого тепер но дістати.

Дуб! Роджер відразу подумав про тонкий попілець, на який перетворяться у вогні паркетини, про чудесне рівне тепло, що йтиме від них. Він жадібно дивився на купу відполірованих взуттям багатьох поколінь дерев’яних брусочків, що тьмяно зблискували в блідому пополудневому повітрі. Вони були йому потрібні, він хотів їх, він повинен їх мати.

— Ми справді можемо?..— почав був він і замовк.

— Машина чекає,— промовив Гіто.

Вони швидко нахилились і взяли по повному оберемку. Шкода, немає мішків. Та тут уже нічого не вдієш. Якби були мішки, вони перетягли б усю купу на «додж» за три рази. Коли носити паркет оберемками, доведеться пройтись туди й назад разів десять-дванадцять. Але це дрібниці, головне, що є паливо і його можна взяти. Роджер почував себе багатієм, набираючи міцних гарних прямокутних чурбачків. А дивлячись, як Гіто затискає в могутніх обіймах безліч паркетин, він почував себе вдвічі багатшим, багатшим на дружбу.

Ковзаючись і перечіплюючись на розритій глині, вони йшли в один бік упорожні й повертались навантажені. Робітники та їхній десятник, очевидно, добре знали Гіто й без зайвих розмов визнавали його право забирати звідси все, що впаде йому в око. Цілком можливо, що вони з Айво чимало дали на лапу за привілей на таку поживу. Та головне, що в грубці палахкотітиме вогонь, в каплиці буде тепло й весело аж до кінця зими, і це безкоштовно, це подарунок, чиясь доброта. Серце Роджера переповнювала вдячність. Отой підлий, підступний напад у темряві на задвірку пивної жахливо пригнітив був його, але тепер, озираючись назад, він розумів, що винагороджений за нього сторицею. Його визнано своїм. Розбита губа довела, що на нього можна покластися. Той, хто ненавидить Діка Шарпа, любить Роджера Фернівела. А любов вартніша від ненависті.

Вони майже закінчили. Ще по одному, щонайбільше по два оберемки, і можна буде рушати назад. Роджер, ледве втримуючи в руках величезний оберемок паркетних брусочків, підійшов до відкинутого заднього борту ваговоза, щедро завантаженого зимовим затишком. Він уже напружив був м’язи, щоб закинути в кузов нове поповнення свого паливного запасу, коли його увагу раптом привернув металевий жук, що наближався до нього сільською вулицею. Автомобіль. Міні-автомобіль. Яскраво-синя малолітражка, за кермом якої сидить людина, що дивиться на нього крізь вітрове скло очима, захищеними окулярами в товстій оправі. Яскраво-синя малолітражка, і веде її Дженні.

Автомобіль Дженні. Двійко її дітей. Очі Дженні, що дивляться на нього з-під важкого пасма темного Дженніного волосся. Погляд Дженні, що затримався на Роджері. Вона впізнала його, він зрозумів це. Вона побачила його обличчя над оберемком дерев’яних брусочків. Маленький синій автомобіль уповільнює свій біг, в його русі відчувається якесь вагання. Вона хоче зупинитись, поговорити з ним, відновити їхню розмову. Можливо, хоче сказати йому, про що вона думала після їхньої зустрічі, лежачи в темряві поряд з Джералдом або в напівтеплій постелі без Джералда, розгублено никаючи по дому або купаючи у ванні дітей, стоячи в черзі в аптеці або в овочевій крамниці, вона берегла в нам’яті його образ, бачила перед собою його обличчя, чула його голос і розуміла, як вона йому потрібна і що він може їй дати.

Їхні очі зустрілися. Роджер стиснув паркетини й приготувався до всього. Але нічого не сталося.

Її обличчя, сховане окулярами, пропливло повз нього, її рука лягла на важіль перемикання швидкостей. Мері й Робін на задньому сидінні байдуже ковзнули по ньому поглядом. І зникли.

— Залишилося ще на раз,— сказав Гіто, підходячи ззаду.

— Еге ж,— згодився Роджер. І кинув свій оберемок у кузов «доджа».

Потім він обернувся й глянув на довгу сільську вулицю, але синя машина вже завернула за ріг, і Життя знову стало порожнім. Вій заціпеніло пішов до зруйнованого будинку, щоб принести звідти останній оберемок, паркетних брусочків. Зима відразу насунулась на нього, він відчув її в своїх кістках.

Того ж тижня в автобусі, що йшов у місто рейсом об одинадцятій годині, опинилася місіс Опора Джонс. Коли Роджер підійшов до неї, щоб одержати плату за проїзд, вона . скоса, немов гномиця, подивилася на нього.

— Ось, надійшов для вас,— сказала вона і простягнула йому листа.

— О,— промовив він,— дякую. З вас десять пенсів.

— Я одержала його два дні тому,— вела вона далі,— але не знала, куди його переслати, тож мусила чекати, поки вас зустріну.

— Ви можете надсилати все, що надійде, на мій банк у Карвенаї,— сказав Роджер і назвав банк.— Тільки ще щось навряд чи прийде.

Зробившись ще більш схожою на гномицю, вона запропонувала:

— Ви могли б дати мені свою нову адресу в Лланкрвісі.

Торохтіння автобуса майже зовсім заглушило слова, але

вираз її обличчя передав йому їх справжнє значення: «Я знаю, ви самочинно оселились у чужому помешканні. Але закон іще виведе вас на чисту воду».

— Дякую, на банк буде краще,— холодно відказав він і повернувся на своє місце біля Герета. Проте після цієї розмови він відчув, що на нього полюють. Так, він дикий звір, позбавлений найменших прав, і все, що несе в собі організоване начало,— його природний ворог.

Лист, що мав неприємний офіційний вигляд, лежав у нього в кишені й випромінював загрозу. Як тільки вони прибули в Карвенай, Роджер розірвав конверт. Так, найгірші його побоювання справдились. Писали з фірми по прокату автомобілів.

За відсутністю свідчень на користь того, що аварія сталася не з Роджерової вини, страхова компанія відхилила позов, отже Роджер винен фірмі сімдесят два фунти стерлінгів.

Він з ненавистю перечитав цього короткого листа кілька разів. Чому само сімдесят два фунти? Цифру явно взято зі стелі, чому вони по зупинились на круглій сумі хоч би в Сімдесят фунтів, замість того щоб ображати його, маючи за .дурника, якого можна легко ошукати, змусивши повірити, ніби вони скрупульозно вирахували вартість ремонту? Роджер вирішив виписати чек на сімдесят один фунт стерлінгів дев’ятнадцять шилінгів і одинадцять пенсів, коли розраховуватиметься з фірмою, і додати до чека листа з повідомленням, що за його підрахунками робота й матеріали коштують на одне пенні менше від зазначеної ними суми і що вони вільні стягти з нього це пенні через суд.

Проте така дитяча помста, хоч і дозволена людині, яка шукає, бальзаму для ображених почуттів, не могла порятувати його від неприємностей. Сплата сімдесяти двох фунтів буде спустошливою для його скромного грошового резерву, на який він розраховував прожити. Щоправда, найближчим часом університет почне надсилати йому платню, але до тих, хто брав річну відпустку для наукової роботи, не виявляли щедрості, тож сума, про яку він зміг домовитись, була досить мізерною. І все ж таки грошей, які мали ось-ось надійти, йому вистачило б на пристойний прожиток аж до великодня, але якщо відірвати від цих сімдесят два фунти, то на це нічого й розраховувати. Його губи скривились у гіркій посмішці. Отже, Дік Шарп здобув переконливу перемогу. Він виграв, виграв хоч не всю війну, але, безперечно, важливу битву.

— Кепські новини? — спитав Герет. Він повернувся на своєму місці за кермом і уважно стежив за Роджером, в голові якого снувалися невеселі думки.

— Так, гроші,— сказав Роджер,— Точніше, брак їх. З мене стягують сімдесят два фунти за той автомобіль, що дістав пошкодження, коли я їхав з гори.

Роджер ніколи не розповідав Герету про той випадок. Але тепер, коли між ними склалися нові взаємини, набагато невимушені й відвертіші, було б неприродним і далі вдавати, ніби Герет не чув ніяких пліток і не знає, що відбувається.

Герет не зводив з Роджера очей. Він слухав з таким напруженням, що обличчя в нього на мить мовби закам’яніло, як у його матері.

— Але ж аварія сталася не з вашої вини.

— Страхова компанія вважає, що з моєї. Є дві жінки, які могли б підтвердити, що колесо злетіло само по собі, але вони не схотіли виступити свідками.

Герет мовчав.

— Отой? схоже на те, що мені доведеться викласти сімдесят два фунти. Надалі знатиму, як їздити в автомобілях, узятих напрокат.

Герет затарабанив пальцями по керму. Очі його неспокійно бігали, потім знову зупинились на Роджері.

— Ви вважаєте, що жити тут дорого?

— Я витрачаю на прожиток шість фунтів на тиждень,— відповів Роджер.— І розраховую вкладатись далі у ще меншу суму, бо тепер маю безкоштовний нічліг, але, з іншого боку, проти мене повсякчас можуть порушити судову справу за те, що я оселився в каплиці у відсутність власника, і стягти чималий штраф. І то як пощастить і мене не запроторять у в’язницю.

— Не думаю, що вас можуть посадити. Адже каплиці ви не руйнуєте, до того ж це була б ваша перша судимість.

— Дякую, що ви так думаєте. Між іншим, ви не помиляєтесь, але що з цього! Адже знявся б страшенний галас, в університеті від мене зажадали б заяви про звільнення. А взагалі я всіляко намагаюсь не перейматися цим, просто жену від себе такі думки. Поки що в непе досить грошей: витрачаючи п ять-шість фунтів на тиждень, я протягну десь до лютого або й до березня.

Герет перестав тарабанити пальцями. Вій повільно зняв руки з керма і склав їх на колінах.

— Тоді все гаразд,— сказав він.— Бо на той час ми, мабуть, будемо вже не при ділі.

— Невже справи такі погані?

— Я можу протриматись ще три місяці,— сказав Герет,— навіть незважаючи на...— Вій кивнув головою в бік бурого автобуса й всього ворожого йому світу за вітровим склом.— Але є невеличка заковика з одержанням ліцензії. Страховку я сплатив за кілька місяців наперед, але ліцензія дійсна тільки до першого січня. Другого січня я вже не матиму права вивести автобус на дорогу. Через це нам кінець, В кишені у мене грошей на ліцензію немає.

— А скільки треба?

— Вісімнадцять фунтів десять шилінгів,— відповів Герет.— Це за тридцятидвомісний автобус, як у нас. Якби він мав сорок одне місце, як більшість машин, ліцензія коштувала б на чотири фунти більше.

Голос його звучав ніжно й лагідно, наче з вдячності до автобуса за те, що він тридцятидвомісний, а не більший.

— І у вас немає вісімнадцяти фунтів десяти шилінгів?

— Та ні, є,— сказав Герет,— Але, розумієте, їх призначено на інше. Якщо я витрачу ці гроші на ліцензію, то не матиму можливості купити пального й запчастин, тож ми однаково вийдемо з гри, а гроші за ліцензію пропадуть. Ви ж бачите,— він розпалився,— гальмівні колодки на передніх колесах ні к бісу не годяться. Ще тиждень-два — і через такі колодки машина не пройде першого яг техогляду й не дістане дозволу на вихід у рейс. Доведеться їх міняти, а менш як за вісім фунтів цього не зробиш. А ще я? черв’ячна передача. Я...

— Герете,— перебив його Роджер,— ми будь-що повинні протриматись до лютого. Я заплачу за ліцензію.

— Ні, вам воно і так уже обійшлося недешево.

— А я кажу «так», і, будь ласка, не заперечуйте. Гроші мої, і якщо я хочу залишитись тут і попрацювати кілька тижнів на автобусі, то це моє право.

Роджеру на якусь мить здалося, що Герет стоятиме на своєму. Бо той так поворухнув плечима під витертою шкіряною курткою, мовби готуючись до бійки. Але Роджер випередив його, завдавши вирішального удару:

— Подумайте й про таке. Ви багато чим зобов’язані своєму автобусові. Він добре бігав і завжди робив те, що від нього вимагалося. Хіба яг не ганьба й сором зняти його з маршруту через те, що немає ліцензії тоді, як гроші тільки й чекають, щоб їх узяли?

Герет трохи подумав, потім на знак згоди кивнув головою. Не промовивши й слова, він виліз із-за керма, підійшов до дверей і розсунув їх. Тоді обернувся до Роджера.

— Я візьму гроші,— сказав він,— але тільки в борг. Якщо ми витримаємо, я зможу повернути їх вам у травні або червні. А не витримаємо,— він знову помовчав,— то наймуся десь на роботу й виплачу з своєї зарплатні. Надішлете мені свою адресу, якщо вас тут на той час не буде.

— Згода.

— Що ж,— сказав Герет. Він, здавалось, ось-ось подякує Роджеру, але, трохи повагавшись, тільки й додав: — Зустрінемось о дванадцятій.

— До зустрічі.

В маленькій череватій грубці ніколи не гасло. Хоч би якою мертвою й захололою вона здавалась, варто було

Роджеру вкинути в неї вугілля, поворушити його, а потім відчинити дверцята, і звідти лилося чудове поєднання м’якого світла й міцного тепла. Після розмови з Геретом вій розтопив її о третій годині ночі. Він лежав на тахті фрейлейн Інге, не відчуваючи ані найменшого бажання спати і вдивлявся в невидиму в густій темряві стелю. Непроглядний морок панував довкола і в ньому самому. Він відчував своє тіло як якусь фізичну субстанцію, що займає певне положення в просторі: щоразу, коли він ворушився, пружини тахти тихо приходили в рух, приладжуючись до контурів його стегон і плечей; під тахтою була дощана підлога, під підлогою — фундамент каплиці, під фундаментом — міцні прадавні скелі, що йшли вглибину: крізь шар гранітів і крізь базальтовий шар аж до мантії із залізисто-магнієвих силікатів і далі крізь сірчисто-кисневу оболонку до ядра планети в його безперервному обертальному русі. Вій відчував це ядро, тверде, гаряче й стиснуто, як своє позбавлене любові серце. Ні, не позбавлене любові, а ніколи нікому не любе — ось жорстокіші й правдивіші слова. Вій любив, але його не любили. І любов, якої сповнено його серце, лишається незайманою, нереалізованою. Точніше, його серце готове до любові і ладне віддати її, тільки-но Дженні згодиться прийняти її... «Дженні!» Він мимоволі вимовив її ім’я, лежачи самотою в цьому мороці, відчуваючи своїми кістками круглість землі і знаючи, що тільки Дженні може вгамувати його біль від самотності на планеті, що, огорнута тропосферою, обертається навколо своєї осі.

Рантова думка про Дженні з такою силою пойняла все його єство, що лежати далі зробилось нестерпно. Він схопився на йоги, відкинувши ковдру, пішов спочатку до грубки, щоб підкинути в неї вугілля, потім став біля вікна. Тьмяного світла з відкритих дверцят Роджеру було досить, щоб дістатися до вікна, ні за що не перечепившись, але темрява довкола залишалась майже такою ж густою — він тільки й міг розрізнити, де вимальовується пляма вікна, за яким було всуціль чорне небо. І знову у Роджера з’явилось таке відчуття, ніби очі його незрячі і тільки кістки, нерви й кровоносні судини дають йому уявлення про те, де він і що його оточує. Він відчував, як гори зводять довкіл нього свої велетенські чорні голови. Кровоносні судини, м’язи й суглоби — саме вони говорили йому, як там, куди він дивиться, круто западається земля і десь далеко внизу зустрічається з міцними низькорослими дубами, з отим кривулястим лісом, де колись, співаючи своїх пісень, походжали друїди і де їхній дух, но зазнаючи руйнування й не зникаючи, витатиме довгі століття, поки не впаде останнє дерево.

Гра фантазії. Гра почуттів. Гра уяви. Роджер перейшов до стіни й увімкнув світло, бо гостро відчув потребу прогнати темряву, самотність, непорушні дуби і непосидючих друїдів — і не тому, що все це було облудою, а тому, що стало надто реальним.

Спати зараз неможливо. Він повинен з кимось поговорити, порушити цю тишу. Але розмова тільки тоді матиме сенс, коли її буде звернено до жінки, яку він готовий покохати. З раптовою злістю він схопив кулькову ручку й блокнот, підсунув свій єдиний стілець ближче до світла й до грубки. Пиши, пиши, скажи їй усе. Щоб прочитати цього листа, вона надіне свої окуляри. Ті самі окуляри в товстій чорній оправі, від яких її обличчя стає ще більш юним, а його риси ще ніжнішими.

«Дженні,— написав Роджер,— мені треба з Вами поговорити. Не лякайтесь, просто вислухайте мене. Ви читатимете ці рядки очима, але Ви чутимете мій голос. Мій трепет передається Вам через Ваші пальці, які тримають зараз ці аркуші, тому що їх тримали мої руки, які жадають торкнутися Ваших. Але. не лякайтеся. Цей трепет не завдасть Вам шкоди. Якщо ж Ви думаєте інакше, потримайте цього листа, по читаючи, біля себе кілька днів. Покладіть його в кишеню Вашого халата або під подушку, якщо Ваш гладкий кабан-чоловік у від’їзді. Тримайте листа при собі, коли Ви, вже розслабившись, ось-ось поринете в сон. Тоді Ваша незворушність просочиться на папір і зробить його нешкідливим — видалить з нього сексуальну радіоактивність. Який незграбний і потворний вираз — сексуальна радіоактивність! А насправді я хочу сказати: кохання. Я кохаю Вас, Дженні, але це ні до чого Вас не зобов’язує. Єдиний шлях зав’язати з людиною гарні стосунки — це нічого в неї не просити. Тоді, буває, близькість приходить сама собою.

Та годі про це. Я хочу поговорити з Вами зовсім про інше. Про Джеффрі. Я був такий скупий на слово, так боявся говорити про нього, коли мені трапилась пагода розповісти вам усе віч-на-віч. Це коли ми сиділи на дивані в будинку місіс Опори Джонс, пам’ятаєте? Тоді Ви ще сказали: смерть Джеффрі має бути для мене порятунком, я ж відповів, що пояснити все це досить нелегко, а потім ухилився від цієї теми й заговорив про інше.

Я вже не мешкаю в місіс Опори Джонс. Довелося виїхати звідти, бо хтось підкупив хуліганів, щоб вони заляпали там фарбою двері й вибили шибку. Це теж дещо означає. І стосується Герета та його жовтого автобуса. А також повного мірою Джеффрі. Якби в моєму житті не було Джеффрі, то не було б тепер і Герета. Я це знаю. Проте не слід давати пояснення не з того кінця. Можливо, навіть взагалі нічого не треба пояснювати. Але мені хочеться багато чого розповісти Вам, почавши з найголовнішого. Це має для Вас значення, тому що я кохаю Вас, і, може, Вам не зайве буде знати, що то за людина, яка Вас кохає. А для мене це почуття ніби місток до Вас, ліки від самотності. Я мешкаю тепер у старовинній каплиці, в отій, на яку ви можете натрапити, якщо, вибравшись із Лланкрвіса, поїдете вгору путівцем, що веде на північ уздовж гірського хребта, найближчого до моря. Я живу тут серед чужих меблів і картин. Проте пічні горішки — мої власні, в мене добрий запас чудових дубових цурок, і я знайду як заплатити за електрику. Тут біля підніжжя гори є ліс, населений привидами. Мабуть, там і Джеффрі, серед друїдів. Та я знаю, що він не заподіє мені лиха. Но думаю, що хтось бажає мені нещастя, навіть Дік Шарп. Я маю на увазі — мені особисто. Для нього я зблизився настільки, щоб викликати таке сильне почуття, Але по думаю, що він ненавидить мене. Я тут ні з ким не пісок, що попав у машину. Він хоче, щоб я поїхав звідси, навпаки, я безмежно самотній. Широка тахта в каплиці настроює мене на еротичний лад, але, гадаю, з цим для мене покінчено. Щиро кажучи, я іноді думаю, що ніколи вже по буду близький з жінкою. Я цілком придатний для цього, але ті, кого я знаю, певно, не хочуть мене.

Тому я згадую про Марго. Вона була моїм найбільшим коханням, аж поки я не зустрів Вас. Проте, можливо, то було зовсім не кохання. Зрештою, воно мало схоже на те почуття, що його я відчуваю до Вас. Дозвольте мені бути цілком відвертим, тому що я намагаюся зараз розкласти по полицях дуже складні речі і в мене це може не вийти, якщо я висловлюватимусь хоч трохи незрозуміло або не зовсім щиро. Марго була чудова. Я вже дещо розповідав Вам про неї, про те, як вона рвала із своїм пуританським середовищем. Рвала усіма можливими способами. її батько був украй неврівноваженою людиною. З цим часто траплялися напади жахливої люті, і тоді він аж підскакував і несамовито горлав на Марго та її сестру. Мабуть, йому підсвідомо хотілося збезчестити їх абощо. В їхній родині напувала величезна незлагода, а оскільки мати була маленького, полохливою, як миша, жінкою, яка тільки метушилась і намагалась у разі чого десь сховатись, то спокою у них не було ніколи. У сестри Марго постійно траплялись нервові розлади, але сама Марго виявилася набагато міцнішою. Вона пішла з дому і стала жити своїм життям, зовсім несхожим на попереднє. Однією з нових рис, яку вона в собі виховала, була безмежна, просто-таки коров’яча незворушність. Пізнавши її як слід, я завжди міг точно сказати, коли вона нервувалась або через щось непокоїлася, тому що її рухи одразу ж уповільнювались, вона навіть моргала повільно, наче прийняла наркотик або перебувала під гіпнозом. Так вона сприймала й нестямні вибухи батькової люті. Я пам’ятаю, як ми вперше лягли в ліжко, як усе почалося. Ми провели разом один чи два вечори, а потім вона запросила мене до себе. Природно, у мене були деякі надії, але я майже зовсім її не знав і тому не бачив, як до неї підступитись. Ми трохи попоїли, а тоді вона вмостилась у шезлонгу, від чого стала схожою на шукачку пригод з якого-небудь роману початку дев’ятнадцятого століття, і втупилась у мене очима. Говорила вона так повільно, що здавалось, ніби в неї дефект мови. Потім взяла в рот сигарету й повільно, вкрай повільно, дістала і запалила сірника. Але підносила руку до сигарети так довго, що сірник наполовину згорів, перш ніж опинився біля сигарети. Тут вона щось мені сказала, якусь коротку фразу на зразок: «Хочете сигарету?» — чи щось подібно, всього кілька слів, але вимовляла їх стільки часу, що вогонь сірника майже досяг її пальців, перш ніж вона закінчила. Марго піднесла сірник до сигарети, коли вогонь уже торкнувся її пальців і, звичайно ж, вона відкинула його. Щоб запалити сигарету, вона витратила три сірники. Це просто загіпнотизувало мене. Згодом, пізнавши її краще, я зрозумів, що внутрішньо вона хвилювалася. Вона дивилась на мене й вирішувала, чи йти їй до кінця. Ліжко чекало. Чекав і я, треба було тільки, щоб вона подала знак. І вона його подала. А потім знову й знову. У ліжку вона була неперевершеною. Тут піхто з нею ніколи не зрівняється. В усякому разі, я не уявляю, що це можливо.

Ні, я не забув, до кого звертаюсь. Я знаю, що Ви, Дженні, разом зі мною читаєте й перегортаєте ці сторінки і, можливо, сердитеся на мене за те, що я вдався до спогадів про іншу жінку. Але ні. Це на Вас не схоже, правда ж? Я певен: ви не ревниві. Навіть якби я цікавив Вас настільки, щоб викликати у Вас ревнощі, Ви не стали б ревнувати мене до минулого, до того, чого вже немає. Ви все розумієте. Ви розумієте, що причина, чому я переглядаю колишню, до того ж у Вашій присутності, полягає в бажанні зробити ще одне, може, й останнє зусилля, щоб розібратись у всьому. Чому Марго значила для мене так багато? І чому все зруйнувалось? На мою думку все взаємопов’язано: спочатку напруженість наших стосунків, а потім розрив. Та все ж, як я Вам казав, офіційною, так би мовити, причиною того, що ми розійшлися, був Джеффрі. Я хотів одружитися з Марго, але вона цього не хотіла, бо знала, що я ніколи но віддам Джеффрі до притулку. Та й хіба тільки через це? Чи не тому я обрав Марго й дозволяв, щоб мене засмоктувала її таємнича сутність, так, чи не тому, що я не міг її приручити, не міг навернути на свій спосіб життя? Джеффрі був, якщо хочете, великим, красномовним і незаперечним доказом цього, але що більше я думаю про це зараз, то виразніше усвідомлюю: я не хотів, щоб вона змінилась. Ось чому її очі приваблювали мене з непереборною силою. У неї були такі дивовижні зелені очі, принаймні мені вони здавались зеленими. Зеленими крижинками. Я дивився в них безліч разів, вдивлявся в їхню глибину й намагався загубитися в них назавжди, але ніколи не міг прочитати того, що в тих очах ховалось. І саме це доводило мене до нестями. Я завжди дивився їй в очі, коли ми кохалися. На початку вони здебільшого були заплющені, але після того, як я трохи розпалював її, повільно пестячи, вона розкривала свої зелені очі і вже не відводила їх від мене, але зрозуміти, що таїлося в їхній глибині, було неможливо. І тоді я відчував, що ладен віддати все, геть усе на світі, аби проникнути в її суть, в найпотаємніші глибини її єства, туди, де перебуває лише вона одна, знайти серцевину, те, що й становить, власне, Марго, тільки Марго і більш нічого, знайти й запліднити своїм сім’ям. Отож і не дивно, що я давав їй неабияке задоволення. З нею я бував невтомний, мені весь час хотілось її, і вона ніколи не могла погасити мого бажання, хоч би як старалась.

Коли ми через Джеффрі розійшлися, я відчував справжній розпач. Навряд чи я себе обманював. Зрештою, від мене без ніякої анестезії було відірвано чималий шмат мого життя. Можливо, десь у глибині душі я бажав цього, але ж іноді ми з власного бажання йдемо на страждання й хресні муки. Марго була мені потрібна, та ще потрібнішим був Джеффрі. Потрібна хоч би тому, що, вибравши її, я в глибині душі не хотів ділити Джеффрі з жодною жінкою. Він був моїм братом, і моєю покарою, і моєю жертвою, і моєю підпорою — усім разом. -

Бачу, що верзу якусь нісенітницю. Навіщо цей набір слів? Я й сам не знаю, Дженні, до пуття не знаю. Ллє спробую зрозуміти все, наскільки зможу. І спасибі Вам, моя кохана, за те, що Ви мене слухаєте і допомагаєте полегшити душу. Бог його відає, я, можливо, й не надішлю Вам цього листа. Ваші чудові очі ніколи, може, й не побачать його. Ваші очі такі ж чудові, як і в Марго, але зовсім інші — зголоднілі й красномовні. Я вмію читати те, що бачу у Ваших очах: скруту, біль і сміх — усе впереміш. Та ще гордість — гордість, яка ні перед чим не схилиться без поважної на те підстави.

Зачекайте, кохання моє, я підкину в грубку трохи горішків. Не хочу, щоб помешкання вихололо. На той час, коли тутешнє пізнє світання розповзеться по небу, я волію встигнути сказати Вам усе.

Грубку натоптано паливом, і я знову пишу. Дозвольте мені розповісти Вам усе про Джеффрі. Він би не заперечував. Якщо він там, унизу, в дубовому гаю, то може піднятися сюди, коли забажає, стати в мене за плечима й прочитати цього листа. А якщо схоче додати кілька рядків, то ласкаво прошу.

Чому Джеффрі був мені такий украй необхідний? Чи по тому, що я багато чим був йому зобов’язаний? Писати так здається смішним, бо ж протягом довгих років я доглядав його, підпорядковував його потребам усе своє життя, переривав заради нього наукову роботу, відмовився від будь-якої надії на сімейне щастя й жіночу ласку,— отже, вдячним мав бути він мені, а не я йому, так? На перший погляд нібито й так. Але ніяка стороння людина не змогла б зрозуміти, що саме відбулося за оті дев’ятнадцять годин.

Яких дев’ятнадцять годин? Моя люба дівчинко, моя Дженні, яку я кохатиму довіку, навіть якщо ми ніколи більше не побачимось, я кажу про ті дев’ятнадцять годин, що проминули між раннім ранком і пізньою піччю однієї п’ятниці року божого тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ви вже народились тоді, Дженні? Мабуть, Ви були маленькою дівчинкою, пили корисний для здоров’я апельсиновий сік і гралися в ляльки у тихій дитячій кімнаті добре впорядкованої буржуазної оселі на півночі. Сподіваюсь, Ви були щасливі тієї п’ятниці вранці, з’їли свій сніданок, гарненько погралися, Ваш татусь був удома і під час ленчу посадив Вас собі на коліна. А тепер слухайте, що робив я. Я лежав скорчений у три погибелі під кількома тонами крокв, цегли й різного каміняччя. Я міг дихати, але не міг випростатись, і годин з десять моє тіло так корчило, що, здавалось, стерпіти неси ла, що я вмру, навіть якщо не задихнуся через нестачу повітря. Що ж, я не задихнувся. І корчі годин за десять . перейшли в отерплість, а я все лежав скарлючений і дихав, але не сподівався вже побачити денне світло. Мені було шістнадцять років, і я, поки лежав там, весь час думав: «Шістнадцять років — не так і погано. Безліч людей не до; живає до такого віку. Навіть не всі тварини. Тварини багатьох видів не живуть стільки». Очевидно, моя психіка за>, -знала порушень. Мене не тільки присипало й придушило, я .дістав ще й невеличкий струс мозку. Проте я чомусь не жалів себе. Я жалів Джеффрі. Ми з ним жили в одній кімнаті — у нас була велика спільна спальня — і я знав, що його також завалило десь поряд, бо чув, як він мучився.

Поранено Джеффрі було значно тяжче, ніж мене. Він то голосно ридав, то тихо плакав, то вмовкав зовсім, а потім починав вити — так, вити по-вовчому. Він втрачав здоровий глузд, і, втрачаючи його, прощався з життям.

І спричинив усе це, Дженні, літак-снаряд. Ви, мабуть, не пам’ятаєте, що німці припинили свої повітряні нальоти в тисяча дев’ятсот сорок першому році й ми дістали перепочинок на два чи три роки, а потім наприкінці війни вони почали кидати на нас оті безпілотні літаки-снаряди — щось схоже на дитячий різновид тих великих штуковин, які посипляться на нас наступного разу, коли все почнеться знову. Певним чином ці літаки-снаряди були не такі страшні, як масовані повітряні нальоти, бо надали вони поодинці, безладно, один тут, інший — там, і ніхто не завдавав собі клопоту вмикати сирени повітряної тривоги — бо навіщо оголошувати її по всьому місту через одну-єдину бомбу, тим більше, що ніхто не мав на це часу. Ця штуковина просто з’являлась у небі, і, трохи погувши там, вмовкала, й падала в моторошній тиші, по якій розлягався жахливий гуркіт.

Люди до цих звикли. Мій батько сам бачив, як один такий літак-снаряд влучив прямісінько в чергу за рибою. Хвилину тому люди стояли там із сітками й паперовими пакетами, а наступної миті від них лишилося мокро місце. Батько ж прийшов додому й сів пити чай. В ті дні їжею не легковажили.

Так от, тієї п’ятниці о четвертій райку лиха доля спіткала й нас. Мої батьки спали в своєму подружньому ліжку, а ми з Джеффрі — в нашій кімнаті поряд з їхньою. Джеффрі дали відпустку. Йому тоді виповнився двадцять один рік, він навчався на якихось офіцерських курсах, ось-ось мав закінчити їх і одержати офіцерське звання. Напередодні всі ми лягли пізно: у пас було невеличке сімейне свято. Ні мати, ні батько не мали аніякісіньких військових амбіцій, і обом їм було начхати, пройде Джеффрі війну як офіцер чи як рядовий, аби тільки лишився живий, але оскільки його відібрали як офіцерський матеріал, вони раділи, що йому поталанило і його не повернули в рядові як невдаху. Вони ночували зрозумілу батьківську гордість за своїх синів. Але саме вони й не дожили до наступного ранку. Коли рятувальна команда о першій годині ночі в суботу нарешті витягла нас з-під руїн будинку, і батько, й мати були вже мертві. Зі мною обійшлося, хоч і довелося досить довго пролежати в лікарні, а Джеффрі... Ну, а Джеффрі був Джеффрі. Новий Джеффрі, той, який вив по-вовчому, прощаючись з життям молодого, моторного, чепурного офіцера, з найвищим коефіцієнтом розумового розвитку і вступаючи в своє особливе нове життя.

Це був нещасний випадок, розумієте? Не існувало ніяких причин на те, щоб сволоки й цегла впали саме так, що я залишився майже цілий, а Джеффрі попав у таку жорстоку пастку, з якої вийшов невиліковно хворим. Ні наші вдачі, ні наші вчинки не вели нас до того, щоб одному дісталась щаслива доля, а іншому — лиха. Та за воєнних часів — значно частіше, ніж за мирних,— буває так, що одна людина лишається жива, а та, що стояла поряд з нею,— гине. І якби то була швидка, чистенька смерть, я розмірковував би про неї не більше ніж треба. Я пристойно поховав би Джеффрі так само, як за допомогою якихось дратівливих родичів з Полнерро поховав своїх батьків, та й край. Він став би ім’ям на пам’ятнику жертвам війни — ім’ям людини, яка колись була моїм братом. Але ті дев’ятнадцять годин змінили геть усе.

Майже весь той час, до того, як втратив тяму, я дослухався до Джеффрі і розумів, як він мучиться. Поки все те відбувалось, я ніяк не міг позбутися думки, що він страждає замість мене. О, я розумію, в цих словах немає логіки. То був звичайнісінький нещасний випадок. Якби я спав там, де Джеффрі, мене спіткало б те саме, що й його. А я таки іноді спав у ліжку Джеффрі, коли його не бувало вдома. Те ліжко стояло біля вікна й подобалося мені більше. Але право вибору мав він, як старший, і обрав він саме те місце. Отак і сталося з ним нещастя. Година за годиною я слухав його й питав себе, чи -зустрінемось ми з ним у майбутньому житті в якійсь іншій формі існування. В «іншому світі», як я вважав. Так от, цей «повий світ» почався для нас обох, коли Джеффрі й мене глупої суботньої ночі відкопали з-під уламків. І в цьому новому світі найголовнішим ' моїм бажанням було перекласти на себе частину страждань Джеффрі, бо він ніс на собі надто багато з того, що мало б належати мені.

Зрозуміла річ, минули роки, поки я вивчився, дістав фах і влаштувався на роботу. Але як тільки почав заробляти, я відразу придбав щось схоже на домівку й звернувся до богадільні з проханням, щоб мені дозволили забрати Джеффрі додому. Вони б, може, й не віддали його мені, ще надто молодому й зеленому, але в них самих становище було відчайдушне, й вони відпускали усіх, хто мав хоч якийсь притулок, аби тільки те місце можна було назвати «домівкою».

Отак я одержав Джеффрі, і все моє життя зосередилось на ньому. Він став джерелом усіх моїх турбот і клопоту, але водночас і моєї сили — правду кажучи, я навіть не знаю, чи буває в людей якась інша сила й звідки вона береться. Я жив однією думкою: віддячити Джеффрі за те, чим я був йому зобов’язаний. Бо якби я не зробив цього, то мусив би повернутись під руїни й знову скарлючитись там. Моя любов до Джеффрі означала одне: я вдячний йому за те, що залишився живий.

Аж дивно, як люди вганяють плин свого життя в колію якоїсь рутини. Вам, Дженні, я міг би й не говорити цього — адже Ви самі потрапили в таку колію і чудово все усвідомлюєте. Моя колія була дуже глибока. Я вчепився за свою жалість до Джеффрі, бо якби не опікувався ним і не платив за це дзвінкою монетою самозречення, то вважав би, що не маю права жити. Та й Ви вважаєте, що не матимете права жити, якщо покинете чоловіка й позбавите своїх дітей затишної пристані, де про них дбаєте ви двоє. Тому Ви зрозумієте мене: я не збираюсь напускати туману, вживаючи гарних слів. Буває так, що тоді люди починають вірити, ніби вони не мають права жити, і тоді кінчають самогубством. Це хвороба, яка веде до смерті. Людина відчуває, що, замість брати участь у життєвій учті, вона стоїть осторонь, паче непроханий гість, до якого піхто навіть не збирається заговорити, якому ніхто не запропонує склянку вина, що вона приречена стовбичити на протязі біля дверей, не привертаючи до себе нічиєї уваги. І тоді людина тихо ступає за поріг і зникає.

Якщо кілька останніх фраз створюють у Вас враження, ніби я колись хотів заподіяти собі смерть, то воно помилкове. Аж так далеко по похилій площині я ніколи не скочувався. І тільки через одне: Джеффрі забрала від мене найдобріша з усіх ро з’єднуючих сил, бо смерть завжди легше пережити, ніж розлуку чи зраду. Я доглядав його всі дні й ночі., які було йому відпущено. Під кінець, коли він уже не підводився з ліжка, я найняв доглядальницю, але все одно й сам був біля нього. До самісінького кінця я брав від нього силу — силу, й самовиправдання, й прощення. Не в прямому розумінні від нього — адже він і на думці не мав, що мені треба щось прощати. Але ж я знав, що треба. Я повинен був дістати прощення за те, що мені поталанило, за те, що крокви й цегла впали так, а не інакше.

Не можу сказати Вам, від чого номер Джеффрі. На мене висипали стільки медичних термінів, що я переконався: Джеффрі помер тому, що протягом двадцяти років він був Джеффрі, тим самим Джеффрі, якого повернули до життя після дев’ятнадцятигодинного перебування в пеклі. Всі оті двадцять років у нього була церебральна ішемія — так звичайно називають це лікарі. Потім виникли різні ускладнення, і всі з довгими назвами, які означали лише одне: він стомився. І вже не міг боротися за життя.

Отож, Дженні, його смерть не була для мене надто тяжкою, я переніс її спокійно. Надів чохли на меблі, тихенько зачинив кватирку й приїхав сюди, маючи намір попрацювати, а крім того, ще й рожеві мрії подбати про власний добробут, про своє майбутнє. Якщо не брати до уваги Джеффрі, то в усьому іншому я завжди був страшенним егоїстом. (І навіть про нього піклувався, як уже було сказано, лише для того, щоб позбутися пічних кошмарів). Усі мої інші стосунки із світом були так чи інакше пов’язані з Джеффрі, і я ніколи не відчував духовної потреби витрачати свої сили на когось іще. Крім Марго — я таки щиро кохав її, і, безперечно, вона була мені дуже потрібна... але я вже говорив про це. Коли я приїхав у Карвенай, то прийнята мною програма полягала в тому, щоб дати волю своєму себелюбству, клопотатися лише власного особою і, чорт забирай, робити це з цілковитим переконанням, що так воно й треба.

І ось тепер я сиджу тут у передсвітанкових сутінках, самовільно, паче бродяга, залізши в покинуту каплицю, яка вже більше не каплиця, а чиєсь любовне гніздечко, і розумію виразно тільки одне: всі оті мої гарно розроблені, особисті плани зруйновано. Мені здавалося, що я вже надто старий, щоб змінюватись, мені здавалося: щоб жити в злагоді з самим собою, я мушу зробити останнє значне зусилля — звикнути до смерті Джеффрі, — і я радів з цього. Всякі зміни болісні,— так казав я собі; зрештою, квітень — найжорстокіший місяць з усіх. Але зараз, перш ніж я закінчу цей лист і порву його, кипу в грубку або, моя кохана, можливо, навіть надішлю Вам, щоб ви наділи свої великі чорні окуляри й прочитали його, коли поблизу нікого не буде, я хочу смиренно й радісно зізнатися Вам, що я справді змінився,— я виявився не надто старим, не надто черствим і не надто холодним: гори змінили мене, і море мене змінило, і стрімчаста дорога до Лланкрвіса й назад, і Герет, і його мати, і Медог, і «Гуїлім черокі», і Маріо з його кучмою волосся, і Райанон, якої я бажав, і ви, якої я хочу і яку кохаю, і Айво з Гіто — ви всі зробили мене іншим. Я не порозумнішав, відколи зійшов тут з поїзда в жовтні, але став мудрішим, трохи мужнішим і набагато, набагато вільнішим.

І за все це прийміть моє благословення. Прийміть його, і хай воно завжди буде з Вами й осяває життя навколо Вас, бо годі провести чітку межу між тим, де кінчається воно й починаєтеся Ви. А тепер, оскільки від безперервного писання в мене склеплюються повіки й зводить пальці, я лягаю в ліжко й спатиму, поки настане час іти на роботу — на мою безглузду, сумну, відважну, безнадійну видимість роботи, що є не роботою, а проте для мене найважливіша за все, крім мого кохання до Вас».

Не перечитуючи, кін великими й нерозбірливими літерами швидко вивів у кінці листа «Роджер», кинув купу зіжмаканих аркушів на стілець і, повалившись на ложе фрейлейн, заснув. Коли будильник розбудив його, він втомлено підвівся, неквапом рухаючись, поворушив у грубці, приготував чай, одягнувся,— минуло з півгодини, перш ніж він згадав про лист — потім, зібравши списані аркуші, абияк згорнув їх і, не перевіривши, як вони лежать, запхав усе в конверт. Бій зробив це не тому, що вирішив надіслати листа, а скоріше для того, щоб відвернути від нього свої думки, щоб позбутися отих списаних аркушів. Але вдень, в перерві між рейсами, він пішов на пошту, знайшов у телефонному довіднику адресу Дженні — адресу Твайфорда Дж. Р.,— надряпав її на конверті і квапливо вкинув лист у скриньку. Коли конверт без вороття ковзнув у щілину, в нього виникло раптове й гостре бажання вихопити його назад, а тоді він подумав: «Я міг би спалити його, але однаково вона сама його спалить, коли прочитає, то чому б не дати їй знати, що собою являє чоловік, який кохає її?»

Ввечері того дня Роджер був веселий. Він довше, ніж звичайно, засидівся в пивній і витратив там більше грошей. Маріо вчив його італійської пісеньки, а Медог, який здихався десь свого союзника канадця, розповідав, швидко сиплючи словами, про Мейліра й Гвальхмайя, сина Мейліра. Роджер трохи сп’янів і під час десятигодинного рейсу в Лланкрвіс неправильно дав здачу кільком пасажирам.

Дні стали короткими, смеркало рано, і вітрини магазинів, перетворюючись на прямокутники жовтого світла, що нестримно вихоплювалось на вулиці, впевнено утверджували своє яскраве панування над гнилою вологістю повітря й хмарами, які непорушно висіли над самісінькими дахами. Наближалось Різдво, і на вузьких тротуарах з кожним днем прибувало народу. В автобусах їздило дедалі більше пасажирів з дедалі більшою кількістю пакунків, і в кожну машину набивалося стільки людей, що голку ніде було встромити, і хоч бурий пірат аж переривався, невтомно мотаючись на дві хвилини попереду автобуса Герета, люди, які терпляче стояли в чергах, раді були увіпхатись у будь-яку машину, яка до них під’їде, й їхати — безплатно чи за гроші,— куди їм треба. І багато разів за ці три-чотири тижні жовтий автобус бував так само переповнений, як і бурий пірат, а шкіряна сумка приємно відтягувала Роджерове плече. Та обличчя Герета залишалось застиглим і похмурим, жодна глибока зморшка з нього не зникала, і Роджер розумів, що хоч виручка і збільшилась, але позиції у них хисткі. Різдво не принесло їм радості — під час свят вони почали заробляти з кожним днем дедалі менше. Із дзвіниць лунав благовіст, але їм у темряві залитих дощем доріг ввижалися страхіття й небезпеки. Одного разу надвечір, коли вони котили головною вулицею Карвеная, на якусь жахливу мить їм здалося, що вони збили дитину. На тротуарі було повно навантажених покупками людей, і маленький хлопчик років п’яти, якого відтрутив від батьків гурт дорослих, бачачи, що батьки віддаляються, злякався й кинувся вбік, щоб обминути двох довільних гладких мотрон з ручним візком, але раптом підсковзнувся й упав, покотившись по ковзкій дорозі просто — так їм здалося — під праве переднє колесо автобуса. Герет різко загальмував, зупинивши довгу валку автомашин, що рухалася позаду, а Роджер, у якого біля стегна метлялася сумка, миттю вистрибнув з автобуса, шукаючи очима бліде закривавлене тільце. Проте помітив тільки, як хлопчик, цілий і здоровий, підхопився і кинувся, мов заєць, навтіки, й почув дзвінке валлійське кудкудакання жіночих голосів. Але почуття полегкості, яке пойняло було його серце, коли він повернувся в автобус і сказав, що все гаразд, тривало недовго, прихований страх і погані передчуття й далі холодом лежали на душі, наче торішній злежаний сніг між корінням дерева.

Ніхто з них більше не згадував про той випадок, але в . Роджера склалося враження — яке могло бути й витвором -його власної уяви,— що від того дня в їхньому житті почалася нова й безрадісна смуга. Герет зробився, якщо це взагалі було можливим, ще мовчазнішим, піж раніше, вкрай заклопотаним і таким замкнутим, що здавалось: внутрішня отрута прикростей пригнітила його мозок і звела чоловіка до . рівня автомата. А всього кілька тижнів тому Роджер іноді побоювався, що становище, в якому вони опинились, закінчиться шаленим вибухом,— зовсім не важко було уявити, як Герет, білий від німої люті, затискує десь у кутку пикатого водія бурого автобуса або його схожого на тхора спільника й видушує з них життя своїми великими сталевими пальцями. Тепер ця смуга минула. Герет наче й не намічав жахливої примари, що весь час маячіла попереду них. Водій бурого автобуса все ще зникав у своєму невідомому сховку, але Роджер був майже певен: якщо тепер заброда навіть підійде до Герета й зухвало стане перед ним, Герет тільки здивовано гляне на нього своїми невидющими очима, наче яструб, привчений до шкіряного ковпачка на голові.

Та одного разу Герет усе ж таки заговорив. Це було на міській площі темного похмурого ранку, коли, здавалося, каміння замку, ввібравши в себе все світло, що було в небі, й перетворивши його на вагу, намагалося ще дужче натиснути на землю, щоб зовсім вгрузнути в неї й у такий спосіб покінчити з довічним обов’язком височіти у вигляді стін. Збиралося на дощ, віл мав ось-ось зірватися. Герет і Роджер стояли біля автобуса, і Роджеру чомусь впало в око, що лисувата маківка Геретової голови знаходиться точно на рівні ковпачка радіатора.

— Різдво,—наче сам до себе промовив Герет, дивлячись на двох жінок, ідо повільно наближалися до них з яскравими пакунками в руках. Потім він обернувся і глянув Роджерові просто в обличчя,— Що ви збираєтесь робити?

— Посиджу у себе в каплиці за пляшкою, а тоді ляжу спати,— не задумуючись відказав Роджер.

— Он як,—Герет зосереджено обмірковував почуте.—А я гадав, ви поїдете звідси на день-другий. Знаєте, до вашої родини.

— Ні, не поїду.

— Ну, на Різдво самому бути не годиться,— сказав Герет.— Приходьте на свято до нас, проведете його зі мною й матір’ю.

Роджеру перехопило подих. Він тільки тепер виразно усвідомив, що, не бажаючи признатися самому собі, боявся настання Різдва, боявся панічно.

— Із задоволенням прийду,— відповів він.

— Майте лише на увазі, частування буде не бозна-яке,— вів далі Герет.— Але ми щось та зготуємо.

Від цієї миті все життя Роджера зосередилося на святкуванні Різдва у Герета. Чи їхав він в автобусі з міста чи до міста, чи замітав у каплиці, чи готував невибагливу їжу з консервів, чи відпочивав перед своєю веселою грубкою, його думки невідворотно линули до Різдва. Що вони їстимуть? Що питимуть? Що робитимуть? Про що розмовлятимуть? Надіне Геретова мати товстий коричневий джемпер чи заради свята витягне із скрині свій вилинялий «найкращий» одяг? Чи сидітимуть вони церемонно й дивитимуться на годинник, чи чари затишку, тепла й світла вільної від клопотів днини вплинуть на них, і розмова їхня буде щира й невимушена?

Роджер довго розмірковував над тим, які подарунки йому слід приготувати і який зробити внесок в святкування. Чи не образиться Герет, якщо він підійде до дверей їхнього будинку, насилу тягнучи — руками не обхопити,— пакет з різними вишуканими наїдками? Йому страшенно кортіло зняти з рахунку жалюгідні залишки своїх фінансів і пустити їх на влаштування такого свята, яке Герету і його матері не могло б і приснитися — з оранжерейними фруктами, по-справжньому добрим вином — і в достатній кількості, з індичкою, фініками, горіхами, витриманим портвейном і французьким коньяком, з сигарами... Яка користь з тієї мізерії, що лежить на його рахунку в банку? Її вистачить йому ще надовго, щоб перебиватися з хліба на воду, й вій устигне побачити, як той півень Дік Шарп заклює Герета до смерті, та чи так уже приємно це спостерігати? Чи не краще вгатити її геть усю в один-єдиний, але прекрасний день безтурботного бенкетування, а потім у. холодній темряві наступного ранку замкнути каплицю і нишком утекти, покинувши Герета гинути і йти на дно самого, щоб вій не бачив нічиїх очей, крім жалісних і сліпих очей жінки, яка вигодувала його своїм молоком?

Роджеру кортіло зробити цей широкий нерозважливий жест — часом вій навіть уявляв, як усе робитиме. Сидячи вечорами біля грубки, він не раз вирішував іти вранці в банк, тільки-но той відкриється. Але наставав ранок, і йому бракувало рішучості здійснити задумане. ї не з побоювання, що його неправильно зрозуміють, що широкий жест не справить належного враження. Він уже досить добре знав Герета й був певен, що будь-який щирий вияв добрих намірів не може скривдити горбаня. Ні, його стримувало інше. Герет був надто проникливий, надто кмітливий і мислив прямо й чіпко, як людина, що ніколи не марнувала розумової спати на несуттєве. Він одразу ж збагне: якщо Роджер зняв з рахунку гроші й пустив їх на різдвяну гулянку, значить, він складає зброю. Ті гроші — бойовий резерв Роджера, і витратити їх — все одно, що визнати себе переможеним. Цього Роджер допустити не міг. Він не збирався ставати свідком того, як Герета остаточно заженуть у глухий кут, але, поки в нього ще лишалося кілька патронів, не хотів і кинути його серед ворогів напризволяще.

Врешті він вирішив купити пляшку доброго сухого вина й пляшку віскі. У глибокі кишені його пальта вони влізуть. Він прийде, повісить пальто, подивиться, який там настрій, і до слушної нагоди не казатиме про пляшки. Потім принесе вино, щоб випити за обідом, а віскі залишить ще наостанок. Поступово, коли воші почнуть поводитися невимушеніше, а день хилитиметься до вечора, він внесе й цю лепту.

Лежачи в темряві й слухаючи, як гуляє вітер в горах, як вій тяжко зітхає внизу, в заселеному друїдами лісі, Роджер розмірковував про те, що такт, який він намагався виявити, вся ця обережна стратегія, старанність, з якою він уникав образити Герета, аж ніяк не притаманні його вдачі. Йому прищепили це довгі роки життя з Джеффрі.

За тиждень до Різдва Роджерові приснився сон, такий страшний, що він довго не міг отямитись від нього й після того, як прокинувся. Йому приснилося, ніби він іде вгору височенним відвалом, що навис над будинком Герета. Спершу ґрунт під ногами був твердий і сходження приємно наморочило голову: він підстрибом біг в’юнкого стежкою між двома стінами наваленого купами сланцю, наче в його черевики було вмонтовано ракетні двигуни. Але коли досяг вершини й глянув на море, то побачив, що воно взялося височезними білими хвилями, які завзято й навально мчать на берег, щоб поглинути суходіл і знищити на ньому все живо. Неначе прирісши до місця, він невідривно дивився на хвилі, що, поспішаючи, здіймались усе вище й вище і вже почали досягати гори, де він стояв. А коли він зрозумів, що то не вони справжня небезпека, що то лише диявольська хитрість, а небезпека в тому, що відвал під ним сунеться й осідає, було надто пізно. Він намагається втриматись на ногах, і це йому вдається, але купи сланцю й каміння починають сповзати вниз, зриватись і падати гримотливим потоком на будинок Герета. Роджер, задихаючись уві сні, силкується крикнути на всю силу своїх легенів, застерегти Герета і його матір, щоб вони мерщій залишили свій приречений будинок, тікали нехай навіть униз, назустріч білогривим хвилям, що п’ялися вгору, поглинаючи все на своєму шляху, але з його зведеної судомою горлянки не вихопилось жодного звуку, і він, охоплений жахом, мовчки спостерігав за тим, як у дах Геретового будинку з глухим гуркотом вдарила перша кам’яна хвиля, потім друга, третя. Від кожного його руху вперед чи назад униз сипалося дедалі більше каміння, і ось уже будинку не стало видно, і Роджер зрозумів, що Герета і його матір поховано назавжди, поховано глибше, ніж було поховано його й Джеффрі, коли вибухнула та жахлива бомба, глибше навіть, ніж його батьків, чиї розчавлені останки квапливо сховали в землю, де вони стали недосяжні ні для жадібної до дрібниць нам’яті, ні до ще неусвідомленої любові.

Потім він прокинувся, поворушив у грубці, щоб краще горіло, одягнувся і вийшов з каплиці. Була шоста ранку, а розвиднювалося тут о цій порі року не раніше як о восьмій. Проте світла було достатньо, щоб той, кого страх чи розпач вигнав надвір, міг прогулятись, і ноги винесли Роджера аж у горішню частину селища, потім провели спочатку вузьким провулком, що перетворився на кам’янисту стежку, далі — між чорних стін сланцю, аж поки він опинився в сірій порожнечі, що не була ані днем, ані ніччю, й кинув погляд на море, що, тихе й спокійне, лежало внизу, тьмяно освітлене чи то останнім промінням зірок, чи то першими несміливими проблисками світанку. Все застигло в нерухомості. Шари сланцю лежали один на одному як і сотні років тому; море мало вигляд широкої рівнини, на якій стане місця для всіх мандрівників, що будь-коли житимуть; вершечок сланцевого відвалу ховав у собі безліч таємниць. А під ним, поки він стояв і дивився вниз, поволі вимальовувались обриси знайомого будинку. Герет і його мати там у безпеці, воші сплять, і ніщо їм не загрожує. Страхи минулій Але Роджер ніяк не міг примусити себе піти звідти. Він заціпеніло стояв на місці, а світанок тим часом поволі повертався на своїх завісах і відкривав десь за горами позад нього щілину, крізь яку починало сотатися небесне світло,— поступово трава ставала зеленою, побілені стіни Геретового будинку відважно виступили з темряви й нарешті квадрат жовтого світла спалахнув у кухонному вікні. Герет прокинувся, вій уже поставив чайник на вогонь, скоро готуватиме чай для себе й матері, потім вдягнеться й взується для нового робочого дня. Дік Шарп ще не остаточно переміг, і цей сон, зрештою, зовсім не стосується ні Герета, ні його матері — це просто відлуння минулого, просто від його давньої невигойної рани відпав ще один струн.

Перший день Різдва зайнявся у білому крижаному тумані. Роджер простував до будинку Герета, і пляшки відтягували його кишені. Сонце червоним диском низько висіло над землею, а туман, поки Роджер ішов, усе підіймався вгору. Навіть вершини гір вимальовувались невиразно.

Роджер відчинив хвіртку, перейшов поле й постукав у двері. Була одинадцята година — він точно розрахував час свого приходу — йому хотілося прийти досить рано, щоб встигнути допомогти з приготуваннями, але не настільки, щоб не дати хазяям на свято довше полежати в ліжку. Очевидно, розрахунок виявився правильним: Герет, без піджака, але поголений і причесаний, відчинив йому зразу ж.

— Щасливого Різдва,— урочисто промовив він.

— І вам також,— відповів Роджер.

Він увійшов. Стара сиділа на своєму звичайному місці. На ній був той самий коричневий джемпер, але поверх нього вона накинула на свої широкі кощаві плечі гарну шаль з торочками й вибагливим гаптуванням. Певно, голку, що зробила тисячі терплячих стібків, тримала з півсотні років тому її власна рука, певно, її очі, коли вони що не втратили своєї гостроти, годинами уважно й замилувано розглядали ці візерунки.

— Веселого Різдва!,— сказала вона валлійською.

Її валлійське привітання і її гаптована шаль ще більш посилили його святковий настрій. Це, безперечно, має бути особливий день.

Від тієї хвилини всі троє розмовляли тільки по-валлійському.

«Сідайте»,— скомандував Герет, підсовуючи Роджеру стільця. Вогонь у каміні палахкотів жарко й яскраво — розпалили його, певно, не менше як дві година тому.

«Але я хочу допомагати»,— заперечив Роджер.

«Ви й допоможете, якщо посидите з матір’ю. Будь-кому вхід на кухню заборонено. Святкові страви я готую сам, і що там у мене є — це таємниця, аж поки я не подам усе на стіл».

Роджер повісив пальто, охоче дозволивши Герету бути капітаном на своєму власному кораблі, й намірився був сісти, Але спочатку (а чом би й ні?) витягнув пляшку вина — чудового рейнвейну, на якому він зупинив свій вибір, прискіпливо оглянувши запаси найкращого винного торговця в окрузі. «Оце щоб промочити горло. Воно має бути холодним, тож я виставлю його надвір».

Герет узяв пляшку, трохи потримав її у своїй величезній руці-

«Вино, га?» — спитав він.

«Та хотілось прихопити що-небудь з собою»,— відповів Роджер просто.

«Я взагалі п’ю більше ниво. Але інколи не завадить порушити свої звички. Я припас кілька пляшок і, правду кажу* чи, відкоркував парочку на кухні, поки морочився з овочами. Дивіться, як намішаю, вам, чого доброго, доведеться покласти мене в ліжко».

З його грудей вихопився гучний сміх.

«Всі кухарі п’ють,— сказав Роджер.— А через жароту на кухні градуси виходять з них потом».

Він відчинив двері й виставив пляшку надвір, в імлисту прохолоду дня. Самотня ворона злетіла вниз, роздивилась пляшку й спантеличено полетіла геть.

Зачинивши двері, Роджер підійшов до старої й сів поряд. Герет уже зник у кухні, щільно причинивши двері.

«Містере Фернівел»,— покликала стара.

«Я тут».

«Хочу вас про дещо попросити».

На мить, немов щось передчуваючи, Роджер відчув легкий біль вище коліна — там, де минулого разу вп’ялися міцнющі пальці старої, коли вона зажадала розповіді про турботи свого сипа. Але тепер у її голосі по було наполегливості — навпаки, від неї віяло майже відчутним на дотик і аж величним спокоєм.

«В столі є маленька шухляда».

Роджер пошукав очима й знайшов її.

«Так»,— сказав він.

«Будь ласка, висуньте її й скажіть мені, що там лежить».

Він висунув шухляду й вийняв звідти два товстих круглих пакунки. Що то, марлеві бинти? Ні, паперові стрічки, чорт забирай!

«Герет нічого не приніс, щоб прикрасити кімнату,— сказала стара, посміхаючись у бік вогню.— Мабуть, вирішив, що зайве, бо я все одно не бачу, а його воно не цікавить. Та коли я востаннє ходила з Малдвіном до крамниці — напередодні святвечора,— там сказали, що в них залишилось два великі пакунки стрічок, які вже ніхто не купить, то чи не візьму я їх у подарунок. Я погодилась. Як на мене, це дуже люб’язно з їхнього боку, адже вони могли повернути їх на склад до наступного року».

Роджер покрутив незграбні пакунки в руках.

«То стрічки треба розвісити?» — спитав він.

«Авжеж, треба,— радо відгукнулась вона.— Розвісьте, поки Герет на кухні. В буфеті позад мене є молоточок і трохи гвіздків».

Роджер узяв молоток і гвіздки, розпакував першу паперову стрічку, став на стілець і швидко та вправно заходився працювати. За хвилину стрічка вже висіла вздовж усіх чотирьох стін. Тоді він розпакував другу й простягнув її навхрест через центр стелі до кутків.

«І як воно тепер виглядає?» — спитала стара.

«Як на мене, напрочуд гарно,— відповів Роджер, ставлячи стілець на місце,— Хоча, щиро кажучи, у жінки вийшло б краще».

«А якого вони кольору?»

«Одна червона зі сріблом, друга жовта із зеленим».

Бона задоволено зітхнула й склала руки на колінах.

«Я все чую! — гукнув Герет з кухні.— Чую, як ви стукаєте молотком. Чим це ви там розважаєтесь?»

«Та лущимо горіхи,— відповів Роджер.— Займайтеся своїм ділом».

Воші сиділи біля каміна, наче змовники, а з кухні до них долинав притишений сміх Герета.

Кілька хвилин обоє мовчали, і Роджер подумав, чи не збирається стара знову розпитувати про сипові справи. Але з її спокійного обличчя зрозумів, що його припущення помилкове,. Ніщо не змусить її затьмарити цей день буденними турботами.

Аби втягнути стару в розмову, яка була б їй приємною, він почав розпитувати її про покійного чоловіка, про їхнє Спільне життя в цьому будинку. Вона охоче і докладно відповідала.

Герет уже розповів Роджеру, коли той уперше йшов до нього в гості, що його батько помер п’ятнадцять років тому. Тепер мати додала одну суттєву деталь: зір вона втратила після смерті чоловіка. їхнє подружнє життя попри всі його нестатки, коли доводиться заощаджувати на свічних недогарках і їсти м’ясну страву тільки в неділю чи на свято, було щасливим, Роджер міг заприсягтися в цьому, в усякому разі, трагедії та розчарування їх обминули, якщо не брати до уваги, подумав Роджер, те горе, яке, очевидно, краяло їм душі від того, що їх одинак народився калікою. Та й чи переживали вони це справді як горе? Чи не був він для них, принаймні для матері, просто дитиною, її Геретом? Та й батько, хай би як спочатку було йому боляче дивитись па кривобоке дитинча в люльці, з роками заспокоївся, бачачи, що Герет виростає на диво дужим, наче вузлуватий і покручений дубок, якого ніщо не зламає.

«А у вас є фотографія вашого чоловіка?»

«У мене в кімнаті»,— відповіла вона.

Йому приємно було думати, що вона тримає фотографію свого Геранта біля ліжка, щоб можна було, /прокинувшись і простягнувши руку, доторкнутись до неї. Авжеж, тільки задля цього вона її там і тримає. І Роджер втримався від подальших розпитувань... Чи був Герант достатньо високим на зріст чоловіком їй до пари, чи на диво міцним гномом, таким, яким він завжди уявляв собі Геретового батька, поки що залишиться таємницею. І це добре: не все треба витягувати на світло.

Радісний вигук Герета сповістив Роджера, що час накривати на стіл. Під началом старої він дістав білу цупку скатертину, ножі й виделки, а також велику виделку й ніж різати м’ясо. Келихів для вина не було, але на миснику Роджер знайшов схожу на мензурку склянку й поставив її біля материної тарілки, а для себе й Герета взяв звичайні півпинтові кухлі.

«Зголодніли? — гукнув Герет з кухні,—За дві хвилини сядемо».

Роджер поспішав на подвір’я. Там вино вже охололо. Поспитавши матір і діставши потрібну відповідь, він знайшов штопор. Швидко працюючи руками, він ледве встиг витягти корок і налити всім вина, як Герет широко розчинив двері на кухню.

«Дорогу! — загорлав він,— Дорогу головному придворному кухареві її королівської величності!»

Він урочисто вийшов з кухні, гордо тримаючи над головою велику тацю. На ній лежало й густо парувало щось коричневе. Незрівнянні пахощі смачного смаженого м’яса й прянощів супроводжували його наближення до столу.

«Заєць! — вигукнула стара.— Я чую по запаху, Герете! Авжеж, заєць!»

«І не простий собі заєць,— сказав він,— а гірський. Я сам зловив його в сильце. Останні кілька днів я тільки те й робив, що ставив сильця. Правду кажучи, зловив я аж трьох, але перші два були не досить добрі для такого святкового столу. Перший виявився ще зайченям, другий — старою кощавою зайчихою. А цей — саме те, що треба!»

Роджер з благоговінням дивився на печеню.

«Зараз принесу овочі,— сказав Герет,— а ви поки допоможіть матері сісти за стіл і подбайте, щоб у неї було все необхідне».

Він зник на кухні й повернувся з величезною сковородою смаженої картоплі, мискою брюссельської капусти й трьома тарілками, нагрітими так, що навіть його загрубілим від роботи рукам було гаряче, і він тримав їх, взявши ганчірку.

Роджер, посадивши матір на стілець, найближчий до каміна, намірився сісти й сам, але помітив, що стара випросталася па стільці й піднесла руку, закликаючи до тиші.

«Герете?»

«Що, мамо?»

«У тебе все готове? Я можу прочитати молитву?»

Герет поклав ніж, яким різав м’ясо, й застиг біля свого стільця.

«Читай, мамо».

«Господи боже,— почала стара,— ми зібралися за різдвяним столом з твоєї ласки й милості. Вже сімдесят два Різдва зустріла я, і завжди, відколи в мене прорізалися перші зуби, ти давав мені добру їжу в цей день з твоєї ласки й милості, господи».

У Роджера аж слинка котилася від духу смаженої зайчатини, але в кімнаті панувала глибока тиша, і йому, хоч він і добре зголоднів, чомусь не хотілося її порушувати.

«Сьогодні не звичайне Різдво, господи, і ти це відаєш,— повела далі стара,— Шиття наше зробилося тяжчим цього року і, може, зробиться ще тяжчим, але ти, господи, послав нам нового друга, який невідь-звідки прийшов до нас і вирі" шив допомогти нам, хоч ми й не знаємо, з якої причини. Але нас сповнює радістю те, господи, що сьогодні він тут, щоб розділити з нами пашу трапезу».

«Амінь»,— сказав Герет.

«І згадати разом з нами народженого у Віфлеємі», закінчила мати.

Якийсь час вони стояли мовчки, не бажаючи порушити чарів молитви, тоді стара жваво й бадьоро промовила.

«А тепер, Герете, нарізай м’ясо!»

І Герет заходився коло м’яса.

«Ніколи б не подумав,— сказав Роджер з повним ротом, • що ви вмієте смажити зайця».

«Потроху навчився,— відповів Герет.— Спочатку я пробував тушкувати їх і шпигувати салом. Але, як на мене, найсмачніші вони тоді, коли їх засмажено».

Він одним духом випив вино.

«Добре йде».

«Пийте ще»,— сказав Роджер, підливаючи.

«Я вбив цього зайця як слід,—промові™ Герет.—Зламав йому шийні хребці, наче сірник. І краплі крові не пропало».

«А скільки він заважив?» — спитала мати.

«Поки я не відрізав йому голову й не оббілував,— відповів Герет, трохи схиливши набік голову й подумки прикидуючи,— то, мабуть, фунтів із шість».

Якийсь час вони їли мовчки.

«Це щастя, що Герет навчився добре куховарити,— промовила стара, очевидно, для Роджера,— Він зроду жодної страви не приготував, поки я не почала сліпнути».

«Це сталося не відразу,—мовив Герет,—Ти мала коли навчити мене, поки зір у тебе слабшав».

Допиваючи вино, Роджер швидко перевів погляд з сина на матір. Які вони сильні, які розважливі й зовсім не нарікають на долю. Сліпота матері була фактом, який вони прийняли, і хоч яких мук це їм тоді завдало, тепер вони до неї звикли й змирилися з нею. Те, що мати сліпа, було лише однією з умов їхнього існування, таких, як і те, що гори стрімкі, каміння тверде, а вітер з моря завжди дме в обличчя.

Коли вони з’їли все, що було на столі, і відсунули тарілки, Герет підвівся.

«Сподіваюсь, у вас ще знайдеться трохи місця,— сказав він. 6 ж іще різдвяний пудинг».

«Боже праведний,— вигукнув Роджер,— та ви ж геній!»

«Ні, це з крамниці,— квапливо відказав Герет.— Утнути пудинг мені не до снаги. Але мені здавалося, що Різдво без нього — не Різдво. Та й пудинг невеликий».

Саме нас піти й принести пляшку віскі, вирішив Роджер.

Він і Герет повернулися до столу одночасно.

«А це, щоб полити пудинг»,— сказав Роджер, відгвинчуючи корок.

«То це ви геній»,— сказав Герет просто.

Роджер вилив на пудинг трохи віскі, Герет вийняв коробку сірників і підпалив його. Вони урочисто спостерігали, як на мить спалахнув і погас вінчик голубого полум’я.

«Їй-богу, не завадило б принести бренді»,— вибачливо промовив Роджер.

«Ет, віскі анітрохи не гірше, друже».

Упоравшись із пудингом, вони зібрали посуд і вмостилися коло каміна з приємним відчуттям ситості, тепла, спокою й легкого сп’яніння.

«Тобі не тягне, мамо?»

«Нітрохи».

Надворі короткий зимовий день уже хилився до вечора. Незабаром овець збиватимуть в отари, щоб їм було тепліше, і туман осяде на вересовому галуззі закрижанілими краплями. Рік невпинно обертався, обертався на своїй похмурій осі з темряви й холоднечі.

Роджер і Герет неквапом потягували віскі.

«Нумо, ще по краплі».

«Авжеж, це питво не дасть застудитися»,— визнав Герет.

«Що ти кажеш, Герете,— докинула його мати, — Як можна біля вогню застудитися».

«Це все одно що мастило,— спокійно пояснив Герет, наливаючи в свою склянку віскі на два пальці,— Як в автобусі. Не дає волозі потрапити в циліндри».

І він, смакуючи, випив ще.

Вони ще трохи помовчали. Роджер завважив, що світло у вікні, яке виходило на море, з білястого, наче шкуринка на сирі, перетворилось на ніжно-рожеве. Він уже хотів заговорити про це, але, згадавши, що мати незряча, промовчав. Чи ж годиться говорити про гарний захід сонця, коли сидиш з людиною, для очей якої барви призахідного неба зникли назавжди?

гірському схилі, знаходячи не тільки засоби до існування, але й невимовну втіху в тому, щоб вгризатися в гору глибше й глибше, вибухами відриваючи від неї величезні шматки й видовбуючи печери, в яких він зміг би жити своїм потаємним життям. І враз перед внутрішнім зором Роджера постало жахливе видиво: Герет через двадцять років, сам-самісінький, із запалими, поораними зморшками щоками й кількома сивими волосинами на банеподібному черепі, заклопотано рухається поміж мокрих скель з повними кишенями динамітних шашок, а в думках у нього — чаїні яйця.

«Не треба думати про це,— квапливо промовив він.— Буде й у нас свято. Дік Шарп робить останню ставку. Якщо ми протримаємось ще кілька тижнів, він програє».

Мати й син з мовчазним подивом обернули до нього обличчя, і він зрозумів, як стривожив їх, згадавши заборонене ім’я, та ще й біля їхнього різдвяного вогнища. Проте Роджер не відчув каяття. Якщо Дік Шарп не йде їм з думки — а в цьому немає сумніву, бо інакше Герет не розмірковував би так болісно про своє майбутнє в каменярні,— то нехай його ім’я буде в них і на язиці.

«Герете! Матусю! — вигукнув Роджер.— Випийте зі мною ось за що — за нашу перемогу!»

Від хвилювання він схопився на ноги.

«У матері немає з чого пити,— сказав Герет.— Ось куди наллємо».

Він узяв з полиці склянку й налив туди трохи віскі. Пляшка майже спорожніла.

«Я міцного не п’ю»,— заперечила мати.

«Знаю, що не п’єш,—сказав Герет,—Але цього разу випий, мамо. Роджер має рацію. Він хоче, щоб ми випили за найкраще в світі — за волю до боротьби».

«Сьогодні Різдво,— зітхнула вона,— а ти говориш про боротьбу».

«Ми п’ємо за те, щоб зуміти вижити, місіс Джонс»,— сказав Роджер.

Вони піднесли свої склянки. Мати аж закашлялася, але вигляд у неї був задоволений: чи то від випитого, чи то від чогось іншого на обличчі заграла м’яка, задумлива посмішка.

«Ох Герете,— стиха промовила вона,— ти такий же, як твій батько».

«Та мабуть, мамо».

«Він сказав би те саме, що й ти. Він сказав би, що наша воля до боротьби — це найкраще, що ми маємо»,

Герет посміхнувся до матері, й Роджер, що спостерігав за ними, раптом побачив, які у них схожі обличчя.

«Пам’ятаєш, як Принц хвицьнув мене?» — спитав Герет.

«Ще б пак. Я так тоді злякалася за тебе».

«Я ніколи не розповідав тобі, що трапилось опісля,— сказав Герет.— Всі ці роки й словом не прохопився, а тепер розповім».

«Опісля?»

«Коли я знову почав ходити,— сказав Герет. Він обернувся до Роджера,— У нас був кінь, Принц, він робив тут усе, поки ми не придбали трактор. То був надійний старий трудяга, він знав тут кожен камінчик і кожну билину краще за мого батька. Але якось, я тоді був ще зовсім хлоп’ям років шести-семи, трапилося дивне: Принц хвицьнув мене. Мабуть, я пустував біля його задніх ніг. Хвицьнув досить дошкульно — кісток не поламав, але руку в плечі вивихнув. Дістав я також синців, а тому мене вклали в ліжко й протримали в ньому кілька днів. Коли я встав на ноги й знову вийшов на подвір’я, то намагався триматися від Принца якнайдалі, і батько, очевидно, помітив це, бо одного разу вранці підкликав мене до дверей стайні, де він стояв біля Принца. «Герете»,— каже він. «Що, тату?» — питаю я. «Хочеш мати шилінг?» — каже він. Для мене шилінг був величезними грошима, а батько дістав монету з кишені й тримав її так, щоб вона аж зблискувала проти сонця. «Він твій,— каже батько,— тільки ти мусиш підняти його». І кинув монету просто коневі під копита. Я дивлюсь на монету і бачу, як вона блищить, а Принцеві копита видаються страшенно великими й страшенно твердими, а в мене тіло ще болить від того, що він мене хвицьнув. Але мені хочеться взяти шилінг, хочеться чогось іще більшого, ніж той шилінг, ви мене розумієте?»

Роджер ствердно кивнув.

«Отож я проліз поміж кінськими ногами й підняв шилінг,— сказав Герет. Він обернувся до матері й говорив тільки для неї: — Земля була трохи з болотом, і спочатку монета вислизнула в мене з пальців, та я знову схопив її. Принц стояв тихо, мов миша, а я виліз з-під нього з шилінгом і закричав: «Я зробив це, тату! Зробив!»

І Герет радісно засміявся.

«А я й не знала,— сказала мати.— Чи то батько велів мені не казати?»

«Ні, не велів. Але я помітив, що він нічого про це не каже за обідом, і хоч я був малий, а второпав: як він нічого не каже, то й мені краще тримати язика за зубами».

Запала мовчанка. Роджер уявив собі маленьке, спотворене і в синцях тіло, що тремтить від страху, але повзе в грязюці, щоб підняти шилінг, якому судилося перетворитися на яскравий символ мужності й завжди сяяти в закапелках Геретової душі. Пронизливий, ще з домішкою страху, але водночас і переможний крик лунав у його вухах:

«Я зробив це, тату! Зробив!»

«Так, ви це зробили як слід»,— сказав він Герету.

«Принц був справжній скарб,— вів далі Герет.— Я аж захворів, коли він здох, хоч на той час я був майже дорослим».

Малинові барви зблякли, і небо за вікном швидко втрачало магію своїх чарів.

«Давайте-но засвітимо,— піднявся Герет,— й вип’ємо по добрячій чашці гарячого чаю».

Чарівність смеркання розвіялась, запанувала метушня веселої буденності. Електричне світло хлюпнуло прозаїчністю на все довкола, спростувало метафори, показало, що Герет аж ніяк не борсук чи яструб, а просто горбань, Роджер — обідранець-дивак з інтелігентним обличчям, а мати — просто часточка життя, що спокійно догорає в кріслі.

Вони посідали пити чай, і Герет ще раз здивував їх: з кухні, куди міг заходити тільки він, приніс пишний, розцяцькований марципанами різдвяний пиріг.

«Герете, а це домашній пиріг»,— сказала стара, смакуючи.

«Від місіс Аркрайт,— ствердно кивнув головою Герет.— Вона пече пироги, аби хоч щось робити. Півсела забезпечила».

І Роджер раптом немов наяву побачив, як місіс Аркрайт, сама-самісінька в бездоганно охайному будиночку, місить темне солодке тісто у великій фарфоровій мисці, прикидаючи, кому потрібен різдвяний пиріг. За інших обставин картина того, як самотня жінка, що тільки й знає без кінця сваритися із сміттярами, намагається якось згаяти час,— видалась би йому меланхолійною, але тепер він побачив її в незвичайному світлі. Ця картина змусила його подумати про мужність і стійкість людей, про їхню безмежну винахідливість і готовність чинити опір лютій облозі літ.

«За місіс Аркрайт! — вигукнув він.— Ланкашірський подарунок Ллланкрвісу!»

«Хай благословить бог її добре серце»,— сказала мати.

«Сподіваюсь, вона почастувала пирогом сміттярів»,— докинув Роджер.

Він почував себе розкутим і легковажним. Мабуть, він сп’янів. А якщо й так, то до цього спричинилось не стільки віскі, скільки незвичайність цього дня, ніжної смаженої зайчатини, похмурої пишності вечірньої заграви, неповторність облич Герета і його матері, думки про місіс Аркрайт і сміттярів, багатство і хитросплетіння людських особливостей, яке годі розплутати.

«Востаннє я їв такий пиріг на весіллі»,— сказав Роджер. І хоч це було неправдою, він з цікавістю прислухався до своїх слів і спитав себе, що зараз іще вигадає. Та й що це таке — правда? Правда розуму чи правда серця?

«Я був на весіллі незадовго перед тим, як приїхав сюди,— вів далі Роджер.— Це була надзвичайно щаслива подія. Мій брат Джеффрі взяв шлюб з чудовою дівчиною, на ім’я Марго. На мою думку, то буде ідеально щасливе подружжя».

Вони слухали, а він провадив:

«Марго така вродлива, що й світ не бачив. У неї рудувато-золотаве волосся й навдивовижу зелені очі. Які тільки чоловіки не намагались одружитися з нею, але вона всім відмовила й вибрала найкращого. Це — Джеффрі, і він справді найкращий, коли навіть я, його брат, кажу це. Ясна річ, він завжди й у всьому перевершував мене. І старший на кілька років, і розумніший, і привабливіший. Але до мене ставився чудово. А я ніколи не заздрив йому, бо все, що він робив, було таке недосяжне для мене, що мені й на думку не спадало змагатися з ним.

Ми з Джеффрі жили разом,— не вгавав Роджер.— Я, певно ж, розумів, що рано чи пізно залишусь без нього, інакше і не могло бути. Цебто було б дуже прикро, якби Джеффрі не одружився і не мав нащадків. З нього вийде чудовий батько».

«А ви,— порушила приємну тишу мати.— Ви тепер теж шукатимете собі дружину?»

«Та вже пора,— палко відповів Роджер.— Я тут накинув оком на кількох. Але всі вони, здається, зайняті».

«Райанон зайнята, це точно,— сухо мовив Герет,— Отой хлопець з аеропланами ніколи від неї не відчепиться».

«Ділвін? Ви гадаєте, він врешті доможеться її?»

«Коли Райанон вирішить вийти заміж,— сказав Герет,— вона прийде до Ділвіна».

«Авжеж, я мушу швидше одружитись,— сказав далі Роджер.— Бо інакше мені житиметься нелегко, особливо тепер, коли Джеффрі й Марго мостять собі власне гніздечко. Вони знайшли чудовий заміський будинок. Стоїть зовсім окремо, серед поля. Шістнадцяте століття, е обора для худоби й фруктовий сад. А Джеффрі й Марго так довго жили в Лондоні, що радо оселяться на волі й у заміській тиші. Та й будинок просторий, розрахований на велику родину».

Він неспокійно пройшовся по кімнаті й зупинився біля вікна, дивлячись на довгу непорушну смугу сріблястого світла край темного Ірландського моря.

«Авжеж,— промовив він так тихо, що навряд чи хто і почув його,— Тепер мені треба звикнути обходитися без Джеффрі. Але йому добре буде з Марго. Просто приємно бачити, коли двоє людей такі щасливі».

Посміхаючись, Роджер обернувся й подивився на Герета та його матір.

«Та годі вже про мене»,— сказав він.

Вони допили віскі, поїли холодної шинки й знову в ситому отупінні зручно повлаштовувалися біля вогню. Герет витягнув стару колоду карт, і вони з Роджером невміло, але З дружніми жартами зіграли кілька разів у рамс. Аж десь опівночі Роджер помітив, що мати заснула в своєму кріслі, і вирішив, що час уже йти. Герет провів його до хвіртки.

— Завтра ніякої роботи,— сказав він.— Поваляйтесь досхочу в ліжку. .

— Так і зроблю,— відповів Роджер.— На добраніч і ще

раз дякую.

Він повернувся й подався геть з неясним, але прикрим відчуттям того, що трапилось щось дивне й недоречне. І тільки пройшовши кроків сто на свіжому й чистому нічному повітрі, він збагнув у чім річ. Обидва вони, як тільки свято закінчилось і думки їхні звернулися до роботи, заговорили по-англійському.

Двадцять сьомого грудня вони стали до роботи як звичайно. Бурий автобус теж узявся за своє, але, па превелику радість, їм вдалося випередити його під час першого і найважливішого рейсу в місто о восьмій п’ятнадцять. На околиці Карвеная утворилась величезна пробка, і бурий автобус, повнісінький пасажирів, перехоплених у них, затиснуло між стовписьком приватних машин і величезним ваговозом, що вперто повз серединою дороги. Герет підкотив ззаду на своєму майже порожньому автобусі і, скориставшись із того, що зустрічний потік машин на мить послабшав, з гучним зневажливим ревінням перегнав бурий автобус і прикотив на міську площу набагато раніше від нього. Тістопикий водій бурого пірата поставив свій автобус на протилежному боці площі, з непристойною квапливістю висадив пасажирів і газонув геть, а Герет і Роджер реготали, свистіли й глузливо вимахували руками, не покидаючи надійного захисту свого автобуса.

Радість здобутої перемоги не полишала їх цілий день, хоч У міру того, як спливав час, ставало дедалі ясніше, що бурому зайді дано наказ завдавати їм якомога більше неприємностей. Він, наче тінь, випереджав їх під час кожного рейсу, і денна виручка у них цього разу виявилася мізерною, як ніколи. Але і Роджер, і Герет уникали говорити на цю тему, їх опанувала навдивовижу вперта терплячість — поки в сумці бряжчатиме хоч кілька монет, вони їздитимуть, і, можливо,— ця невисловлена ними думка висіла в повітрі — Дік Шарп не витримає.

Ввечері того ж дня, за п’ять хвилин до десятої, Роджер вийшов з пивної Маріо, квапливо застібаючи на ходу шкіряну куртку: повітря було крижане. Ніч стояла тиха, ясна й пронизливо холодна. У вогнях Карвеная зірки потьмяніли й зблякли, але, глянувши на чорне небо, Роджер зрозумів, що, опинившись у горах, він побачить, як вони сяють і мерехтять, напрочуд великі, в нічим не забрудненій темряві. Він швидко попрямував до площі. Жовтий автобус стояв на звичному місці, наполовину заповнений пасажирами, але лампочки в салоні не горіли, і пасажири задовольнялися світлом, що соталося знадвору. Отже, Герет ще не прийшов. Дивно, бо на нього не схоже приходити пізніше від пасажирів.

Роджер піднявся в автобус і ввімкнув освітлення. Пасажири зраділи, гомін розмов посилився, а кілька чоловік, що стояли на площі, сподіваючись, мабуть, на появу бурого автобуса, піднялись у жовтий і сіли на вільні місця. Роджер знайшов свою шкіряну сумку: зараз він почне збирати гроші за проїзд. Ось-ось з’явиться Герет, і вони поїдуть. Кілька міських годинників почало вибивати десяту. Навіть тут, в автобусі, серед гомону голосів, він почув ці годинники — так дзвінко лунав їхній бій у морозяному повітрі. Вже десята, а де ж Герет? Роджер занепокоєно совався па своєму місці, виглядав у вікна. Площа була майже порожня. Тут стояло з ввімкненими вогнями кілька автобусів компанії «Дженерал», готових вирушити в путь, і де-не-де квапливо пробігала закутана в пальто людська фігурка, поспішаючи до тепла благословенного домашнього вогнища. Та ще світився довгастий прямокутник якоїсь самотньої вітрини — вона погасне об одинадцятій.

Потім Роджер помітив огрядну постать, що простувала площею до їхнього автобуса. То був не Герет, але, оскільки постать була кремезною і чимось добре знайомою, на мить Роджеру здалося, що то таки Герет, тільки хода в нього ніби інша, ніж звичайно, наче він несе своє тіло на міцніших ногах. Нарешті Роджер зрозумів, що це Гіто.

Гіто підійшов до автобуса й піднявся по приступках. Вираз його обличчя був непроникний. Рятуючись від холоднечі, він надів старого фетрового капелюха, що ховав його лисину і робив молодшим на вигляд. Роджеру траплялось бачити Гіто без Айво, але без лискучої лисини — ніколи. Гіто нахилив велику голову до Роджера. Обвів поглядом автобус, ніби перевіряючи, чи можуть його почути, і тихо й поважно промовив:

— Я прийшов, щоб вести автобус.

— А де ж Герет? — спитав Роджер.

— В лікарні,— відповів Гіто. Він сів за кермо й пошукав у кишені.— Герет дав мені ключ,— сказав він. Бо ж у мене є права водити автобуси і вантажні машини.

— Але ж...— Роджеру перехопило подих,— що ж з Геретом? Звідки ви знаєте, що він у лікарні? Ви бачили його там?

— Ми його туди відвезли. Удвох з Айво.

— Але що з ним сталося? — голосно перепитав Роджер.

Пасажири, за винятком кількох на задньому сидінні, замовкли і вже дивилися на Роджера і Гіто. Автобусом ніби прокотилась якась хвиля — всі почали здогадуватись, що діється щось незвичайне.

— У нього перелом зап’ястка,— сказав Гіто.— І ще синці. Там його зараз оглядають. Ми з Айво підібрали його. І відвезли до лікарні. Він дав мені ключ і сказав, щоб я вирушив у рейс рівно о десятій.

— Перелом зап’ястка? Сипці? Потрапив у лік...

— Встряв у бійку,— сказав Гіто. І додав: — Судячи з усього.— Даючи цим зрозуміти, що сам він її свідком не був. Світло в автобусі потьмяніло, коли Гіто заходився запускати мотор. Але той запрацював спокійно й ритмічно, і лампочки знову засвітились рівно й яскраво.

Гіто явно не був схильний розмовляти на цю тему, поки вони не прибудуть до Лланкрвіса. А може, й взагалі. Він увімкнув швидкість, обережно перетнув площу й акуратно повів автобус з Карвеная. Роджер, приголомшений почутим і з важким, тривожним відчуттям у грудях, почав збирати плату за проїзд, просуваючись по салону. Майже кожен питав його, де Герет. І в кожного спочатку він мовчки брав гроші, давав, коли було треба, здачу й уже по тому відповідав:

— Вихідний.

Місіс Опора Джонс також сиділа в автобусі. Вона була серед тих небагатьох, хто не спитав, де Герет. Вона мовчки подала Роджеру гроші й подивилась на нього поглядом, в якому змішались співчуття і впевненість у власній правоті. Її обличчя промовляло, що, як па неї, Роджер, і то через власну дурість, ускочив у вкрай погану історію і що вона зовсім не дивується, що Герета спіткало якесь нещастя.

На той час, коли вони подолали півдороги до Лланкрвіса, Роджер уже зібрав плату за проїзд, і, не маючи чого робити, опустився на вільне сидіння спереду і втупився поверх капелюха Гіто в чорну ніч, що огорнула гори. І враз відчув таку тривогу, таку пригніченість, що аж пожалкував, що вже обійшов пасажирів. Водночас, всупереч здоровому глузду, він гостро заздрив Гіто. Герет дивився на Гіто як на свого справжнього друга, як на людину, на яку можна покластися в скруті. Якби це Роджер підібрав Герета й відвіз до лікарні, то чи віддав би Герет йому ключі і чи попросив би сісти за кермо автобуса? Правда, Гіто має відповідні права. Він може вести автобус на законних підставах, а в їхньому становищі, коли з усіх боків на них чигають вороги, було б неприпустимим і явно хибним доручати це Роджеру, оскільки таким чином вони порушили б закон. Роджер розумів це, а проте все ж таки заздрив Гіто, який вправно й майстерно вів автобус угору по незліченних поворотах дороги, зупиняючись щокілька хвилин, щоб висадити пасажирів, і потім знову рушаючи з місця плавно й без ривків навіть на найкрутіших підйомах і цим самим змушуючи згадувати, що колись він і Айво самі водили автобуси. Так, водили, поки Дік Шарп не підгорнув їх під себе. Вони не витримали, покинули Герета одного опиратися лихим намірам Діка Шарпа. А ось він, Роджер, з власної волі встряв у їхню суперечку, був вірний Герету, служив йому, цілком віддав себе в його розпорядження. Але ніколи він не зможе стати Герету таким же близьким, домогтися такої ж незаперечної невимушеності у стосунках із ним, як Гіто, якому це далося без будь-яких зусиль, само собою. Той різдвяний день був винятком, нестримним кипінням піднесеного настрою.

Такі думки дзвеніли в Роджеровій голові, наче в’язні ланцюгами. А потім Гіто і Роджер прибули до Лланкрвіса, зробили в селищі дві чи три зупинки і нарешті стали на самісінькій горі в кінці маршруту, біля Геретового гаража з гофрованого заліза. Для автобуса настав час відпочинку. Нічого не сказавши Гіто, Роджер мовчки покинув машину, відчинив двері гаража, почекав, поки Гіто обережно завів туди автобус, вийшов, зачинив другу стулку і замкнув двері. Після чого став перед Гіто, дивлячись йому в обличчя в пронизаній світлом зірок темряві.

— Ну,— сказав Роджер,— то хто ж напав на Герета?

— Я не бачив,— відповів Гіто.— Ми знайшли йото в провулку за пивною. Якийсь чоловік почув шум, вийшов і побачив, що він там лежить. Тоді цей чоловік повів туди мене з Айво, бо ж усі знають, що ми з Геретом друзі. Ми зразу й пішли. Герет уже опритомнів і саме зводився на ноги, коли ми підійшли, але якось повільно, бо вони вдарили його по голові. Правий зап’ясток у нього був зламаний. Рукою він не міг навіть поворухнути.

— Але хто ж на нього напав?

— Не знаю,— відповів Гіто.— Та знаю, хто за всім цим стоїть, і ви теж знаєте.

— Авжеж,— погодився Роджер.

Запала мовчанка. Десь далеко у горах загавкав собака, а може, й лисиця.

— Автобусу тепер шкоди не зроблять,— заклопотано промовив Гіто,— А ось, мабуть, і Айво,— додав він. До них долинуло гудіння добре спрацьованого автомобільного мотора — знизу до Лланкрвіса наближалася вантажна машина.— Він сказав, що забере мене звідси.

— Отже, ви зараз їдете,— промовив Роджер.

— Треба, щоб хтось сповістив місіс Джонс,— замислено проказав Гіто.

— Я сповіщу.

— Скажіть, нехай вона не турбується,— провадив Гіто.— Він буде вдома завтра або післязавтра. Автобусу ж тепер шкоди не заподіють.— Гіто говорив так, ніби був переконаний, що мати Герета турбуватиметься передовсім про автобус.

— Скажу,— пообіцяв Роджер.

Знизу на ваговозі викотив Айво й зупинився, не вимикаючи мотора. Помахом руки привітав Роджера з кабіни, але навіть не висунувся, щоб сказати що-небудь. Підійшов Гіто, сів поряд з Айво, і машина рушила геть.

Коли вона зникла, на горі запанувала нічим не порушувана, цілковита тиша — така може бути тільки на безлюдній планеті. Ще ніколи Роджер не почував себе так самотньо. Але розмірковувати про це не було сенсу. Там, у горах, біля підніжжя височезного чорного відвалу, мати Герета сидить і чекає в подвійній темряві мертвих очей і неосвітленої кімнати. Ось кому він усе ж таки потрібний. І Роджер квапливо подався вгору вузькою дорогою, що, як він тепер побачив, зблискувала іскорками інію.

Ніч стояла безмісячна. Втім, при кволому, холодному світлі зірок та ледь вловимому мерехтінні інію дорогу в прозорій непорушності таки можна було знайти. Але трохи далі від дороги панувала гнітюча, насторожена темрява. А гори височіли чорним громаддям тиші.

Підіймаючись горішніми вулицями селища, Роджер трохи заспокоївся і почав більш тверезо оцінювати становище. Проте ця тверезість не принесла йому розради. На Герета напали і так по-звірячому побили його, що він втратив свідомість і попав у лікарню. А нападники зникли, не тямлячись, мабуть, з радості, і невідомо, хто вони. Якщо у них вистачило духу підстерегти Герета, то їм нічого не варто напасти й на нього. Він слабший від Герета фізично, місцеві жителі менш прихильні до нього, тож він не може розраховувати на те, що вони його захищатимуть. Та й взагалі він більш уразливий.

Роджер ішов швидко. Край селища останній ліхтар кидав на землю бліде коло світла. Далі починалася темна стежка, мовчазні гори й чорна стіна відвалу над самотнім будиночком.

Він ішов уперед і вже сам до пуття не знав, чи поспішає до Геретового барлога, щоб у тяжку хвилину допомогти старій жінці, чи сам хоче знайти в неї захисток і підтримку. Але одне він знав напевно: цієї ночі він до каплиці не повернеться. Можливо, він більш ніколи не піде туди.

Ось стукнула хвіртка, і Роджер попрямував полем до будиночка. Біля підніжжя темного, створеного руками людей відвалу невиразною плямою виступали його низькі побілені стіни. Хоч би одне освітлене вікно — гостинний жовтий квадрат, що обіцяє домашній затишок, тепло і безпеку! Але стара жінка сидить у темряві своєї сліпоти, в темному будинку на темній горі, що дивиться на темну рівнину моря. Зараз він простує з однієї темряви в іншу.

Роджер спробував зібрати рештки своєї мужності. Та страх, що пойняв його, був величезний, первісний і непоборний. На півдорозі між хвірткою і будинком ноги Роджера прикипіли до землі. Чорний відвал насунувся на нього і затулив зірки, гірський схил наче відштовхував його назад, холоднеча, темрява й самотність розходились великими концентричними колами і ось уже вкрили світ. Все марно, він зазнав поразки, гори не приймають його, скелі відпихають геть, під цей шиферний дах його не впустять, а на всіх темних, невидимих схилах на нього чатують убивці.

Судорожним зусиллям Роджер подолав останні тридцять ярдів, що відділяли його від будинку, й кілька разів постукав. Усе ж таки в нього вистачило самовладання стриматись і не почати шалено гатити в двері. Та однаково стук його був гучний і квапливий, і стара жінка, яка сиділа біля каміна, ув’язнена в тишу, безперечно зрозуміла: щось скоїлось, Але відгукнулась голосом рівним і спокійним:

«Dowch і mewn!» (Увійдіть! (Валл.))

Роджер повернув ручку, і двері ніби самі по собі відчинились. Як же легко скривдити цю жінку, яка вона самотня і беззахисна, наче куріпка в гнізді.

«Місіс Джонс»,— покликав він, тихо зачиняючи за собою двері.

«Герет з вами?» — спитала вона.

«Ні,— відповів Роджер.— Герет залишиться на ніч у Карвенаї».

«Увімкніть світло,-— сказала вона,— підійдіть до мене, сядьте і розкажіть, що сталося».

Роджер послухався. Вона сиділа, як завжди, біля електричної грубки, а в каміні на решітці лежало вугілля, щоб відразу затопити, щойно Герет прийде додому. Роджер сів і простягнув руки до грубки. Тепло трохи заспокоїло його, він уже не так гостро почував себе диким нічним звіром, на якого полюють.

«Перш за все, з Геретом усе гаразд»,— сказав він.

«Але його спіткало якесь лихо,— стиха промовила стара.— Так чи так, а з ним щось та сталось».

«У нього перелом зап’ястка»,— сказав Роджер.

«Він потрапив в аварію?»

«Ні, не в аварію».

Вона чекала мовчки, але її зчеплені руки мимоволі здригалися від нервового напруження.

«Не буду вам брехати,— сказав Роджер.— На нього напали».

«А де він?» — спитала стара вже голосніше й якось дзвінкіше.

«Відпочиває,— сказав Роджер,— у лікарні».

Вона схопилася за горло, потім повільно опустила руки.

«У лікарні?»

«Просто для того, щоб відпочити,— сказав Роджер.— І руку йому там перев’яжуть».

«Хто це зробив?» — спитала вона.

«Вони накивали п’ятами. Але кожному відомо, хто насправді за ними ховається».

«Це Дік Шарп,— сказала вона.— Якось він приходив сюди однієї суботи на чай, коли вони ще були малими її ходили до школи в Лланкрвісі. Ще тоді він мені не сподобався. Одна курка у нас неслась не в курнику, і вони з Геретом, коли гралися після чаю, знайшли гніздо. Дік Шарп нічого про це не сказав, але, перш ніж іти додому, поцупив яйця, сховав їх у кепку й продав у селищі».

Роджер насмішкувато гмукнув, але побачив, що мати не звертає на нього уваги. її обличчя взялося зморшками: згадуючи, вона вся поринула в свій внутрішній світ. Фізично вона сиділа напроти Роджера в рівному червонястому відблиску електричної грубки, але в думках стояла на порозі свого будинку і, ніби сорок років тому, бачила, як Герет, її малий горбань, якого вона так нестямно любить, іде гірським схилом униз, до школи, де його цілісінький день штурхатимуть пустоголові й жорстокі нормальні діти.

Вона тихо погойдувалася у своєму кріслі, її обличчя закам’яніло від душевного болю.

«Герете, bach, Герете, bach».

Роджер почекав, поки її думки звернуться до нього, і коли йому здалося, що вона отямилась, лагідно мовив:

... «Сьогодні я ночуватиму тут».

«Ночуватимете тут? — спитала вона.— Чому?»

«Щоб не залишати вас саму,— твердо промовив він.— Цього й Герет хотів би».

«І він щось таке казав?»

«Я Герета не бачив. Це Айво з Гіто... знайшли його. Гіто привів сюди автобус. Але я знаю, що Геретові не хотілося б, щоб ви були самі».

«Я можу обійтися. У мене все під рукою».

«Ви хочете сказати, що я тут не потрібний?»

«Ні,— відповіла вона й трохи помовчала.— Ні, цього я не хочу сказати».

«Якби я залишився, мені було б легше на душі,— промовив Роджер.— І я певен, що Герет теж цього хотів би».

«Ну що ж,— сказала мати.— Можете спати па дивані».

У Роджера відлягло від серця. Лише тепер він раптом осягнув безмір страху, що його він притлумлював у собі, Роджеру легше було б умерти, ніж знову вийти в цю чорнющу ніч назустріч чомусь невідомому, що чигало на нього.

«Можна, я запну занавіски і затоплю в каміні?» — спитав він у матері.

«Авжеж,— мовила вона.— І можете приготувати по чашці чаю».

Роджер розтопив камін, а коли полум’я розгорілося, пішов на кухню — Геретову кухню,— чисту й охайну, як корабельний камбуз.

Чай, чайник, молоко, цукор — усе було напоготові. Невдовзі в руках обох парували чашки з чаєм.

«Може, підвечеряєте?» — спитав Роджер.

«Ви вечеряйте,— сказала мати.— 6 хліб і свіжий сир, якщо не хочете морочитися з каструлями».

На згадку про сир Роджеру раптом страшенно захотілося їсти, і він підхопився, щоб іти на кухню.

«А ви що будете їсти?» — спитав він.

«Я не хочу нічого»,— відповіла мати.

«Може, шматочок хліба з сиром?»

«Не треба нічого».

Вона промовила це так рішуче, що Роджер зрозумів: її нудить на саму думку про їжу. Зараз шматок не йтиме їй в горло. Він захоплено подумав про те, як вона вміє триматися, нічим, крім відмови їсти, не зраджуючи своїх почуттів.

Роджер відкраяв чималу скибку хліба, намазав його маслом, поклав шматок сиру й повернувся до каміна.

«Пробачте, що я їстиму сам, без вас»,— сказав він.

«Вам треба працювати»,— відповіла вона просто.

За цим зауваженням вгадувалися роки тяжкого, відкритого всім злигодням життя, коли чоловіка треба було нагодувати хоч би там що, підтримати його сили в нескінченній праці, єдиного джерела існування. Зараз вона говорить про роботу. Яка для них може бути тепер робота?

«Герет якийсь час не зможе водити автобус»,— сказав Роджер.

«А який зап’ясток у нього зламаний?» — спитала мати.

«Не знаю. Але автобусом треба керувати двома руками, однією нічого й думати».

«Отже, кінець? — тихо спитала вона.— Дік Шарп переміг?»

Роджер жував хліб з сиром.

«Навіть не знаю,— сказав він.— Автобус поки що надійно стоїть у гаражі. Проте ми не зможемо возити пасажирів, доки Герет не сяде за кермо. А коли це буде, мені невідомо».

«А чи не змогли б його водити ви?» — знову спитала мати.

«Та зміг би,— відповів Роджер, згадуючи свій перший у цих місцях вечір, дошкульний дощ і шурхіт товстих шин.— Зміг би, ось тільки прав водити автобус у мене немає, а щоб їх одержати, потрібен час».

«Розумію»,— сказала мати і знову поринула в спогади.

Роджер мовчав. Сам собі він щиро зізнався: зараз найважливіше для нього — пересидіти там, де менш небезпечно. Ні, це надто сильно сказано. Якби він шукав тільки безпеки, то треба було б зробити одне: наступного ранку, коли зовсім розвидниться, поїхати в Карвенай на вокзал і дочекатися поїзда, який назавжди повезе його з цих країв і якнайдалі від поплічників Діка Шарпа. Та він ніколи не замислювався про таку можливість досі, не думав він про неї й зараз. Поки можна зробити щось у справі «Герет versus (Проти (лат.) Дік Шарп», він не зійде зі сцени, а діятиме. Але це, зрозуміло, не означає піднести себе їм на тарілочці, щоб тебе зарізали. Мабуть, ті, хто напав на Герета (Роджер не сумнівався, що їх було кілька чоловік), зараз підстерігають його біля каплиці, зазирають у вікна, торгають ручку дверей... На саму думку про це все у ньому хололо. А як вони поведуться, коли зрозуміють, що його там немає? Прийдуть сюди?

Може, прийдуть, а може, й ні. Єдина надія на те, що вони не нападуть на нього, поки він тут з матір’ю. Але ж сліпа жінка не свідок! Проте вона, хоч і стара, може вчинити якийсь опір, їм доведеться прибити її, а за це, якщо їх спіймають, з них спитають по закону. Роджер шкодував, що не може навіяти тим людям, хто вони не є, ці холодні, тверезі міркування.

Проте він боявся, ніде правди діти, ганебно боявся. Він хотів до вітру, але не наважувався вийти надвір, в ty bach. Його уява населила темряву жахливими костоломами-садистами, а темрява починалась одразу за дверима.

Що ж його робити? Лежати на дивані й мучитись до ранку? Мабуть, так. Краще це, ніж...

Та ось мати повільно, але рішуче підвелася з свого крісла.

«Пора спати,— сказала вона,— Залишайтеся тут, містере Фернівел. На дивані вам буде зручно. І ви знаєте, де й що у нас».

«Так, місіс Джонс. Дякую».

Вона взяла легенький ціпок, що стояв біля її крісла, і пішла на кухню, а він дивився, як вона впевнено й звично намацує дорогу, постукуючи тим ціпком. У тиші він почув, як стара відчинила двері чорного ходу й вийшла. Чи треба йому піти за нею? Постояти, постерегти її? Ні, зрозуміло, бо якщо вони ховаються десь неподалік, то чекають не на матір, а на нього.

Зірвавшись на ноги від раптового рішення, Роджер майже бігцем кинувся до парадних дверей і відчинив їх. Потім, не переступаючи порога, не покидаючи тепла й світла, які захищали його, розстебнув «блискавку» на штанах і заходився мочитись просто в темряву — довга крива цівка починалась в електричному світлі й зникала в чорноті ночі. Він чув, як сеча падає на траву. Ах, як полегшало! Як полегшало!

Роджер застебнув «блискавку» й повернувся до каміна. Якщо коли-небудь він згадає цей день за цілком інших обставин, які зараз неможливо навіть уявити,— десь в Упсалі в квартирі з центральним опаленням, з меблями, оббитими чорною шкірою, абстрактною картиною на стіні, ящиком шотландського віскі на кухні й блондинкою на тахті,— то чи не здається тоді неймовірним, просто неправдою, що він боявся вийти за двері, щоб помочитись? Що він, осілий городянин, сидів отак в облозі й боявся мовчазної гірської ночі?

Аж ніяк не здається, розмірковував він. У сьогоднішньому світі насильство стало одним із найбуденніших явищ. Майже в половині міст на землі люди бояться виходити з дому вночі. Ах, Фернівеле! Ах, людство!

Повернулась, постукуючи ціпком, мати, просунула незрячу голову в двері й сказала:

«На добраніч».

«На добраніч,— відповів Роджер.— Дякую, що дозволили залишитись тут».

«Це я маю вам дякувати,— заперечила вона.— Ну, спіть уже».

Почувши, що стара переступила поріг своєї спальні, Роджер підійшов до парадних дверей і замкнув їх. Потім замкнув двері і чорного ходу. На кухні горіло світло, він не став його вимикати. Не вимкнув його і у вітальні. Мати із загостреним, як у всіх сліпих, слухом, мабуть, здивується, не почувши клацання вимикача. Що ж, нехай дивується. А він надто знервований і не може без світла.

Роджер підкинув у камін вугілля, щоб горіло ще години три-чотири, навіть якщо він і засне. Пораючись, він раптом згадав про грубку в каплиці, згадав з легким жалем. Саме зараз вона, мабуть, зовсім гасне, в ній вмирає останнє тепло, тьмяніють жарини, там оселяється холодна темна ніч... Він почував себе так, як почуває себе людина, що змушена залишити у стайні свого вірного ослика ненагодованим і ненапоєним. Нехай, він повернеться туди вдень і розпалить у грубці. А тим часом тут, у будинку Герета, він зробив усе, що міг. Якщо він і мати спатимуть неспокійно, то не з його вини. Він розв’язав і ослабив шнурки на черевиках, щоб не трудили ноги, але не скинув їх. Йому здавалося, що в самих шкарпетках він буде безпорадніший. Потім ліг на диван і вкрився ковдрою й своєю курткою.

А тепер спати. Чи пошукати якоїсь зброї? Біля каміна стояла коротка, важка кочерга. Він акуратно поклав її на підлогу в головах. Нехай приходять, якщо посміють.

До будинку Герета. Хай прийдуть і нападуть на нього, сплячого, якщо наважаться. Якщо їм так кортить. Якщо вони прийдуть. Поки він спить. В той час, як сліпа мати лежить без сну й плаче за своїм Геретом. Нехай приходять у Геретове лігво. Нехай посміють. У лігво. Спи, плач. Приходять з огорнутих мороком гір. З люті мокрих скель. Нехай Дік Шарп лічить свої гроші: Різдво минуло. Спи, Дженні, спи. Мені треба поговорити з тобою. Від мене все сховано, все. Спи безтурботно, моє любе й самотнє серденя, спи, поки в гори знову прийде Різдво.

Коли вранці яскраве сонячне світло затопило землю, Роджер і мати поводилися як доброзичливі незнайомці. Вона вмовила його засмажити собі яєчню, а сама, піддавшись його настійним умовлянням, навіть з’їла за чаєм шматочок хліба з маслом. І все ж між ними лежала прірва. Мати ще переживала події вчорашнього вечора, а він уже був готовий до, нового дня. Сонячне світло бадьорило йому кров — треба було братись до діла, щось робити. Вночі він спав спочатку тривожно, потім сон став глибоким, і вбивці до нього не прийшли. Тут, на горі, знову було безпечно, море сяяло.

Він пообіцяв матері навідуватися.

«Скоро я принесу вам звістку про Герета,— запевнив він,— Тільки не знаю коли, бо ж автобус тепер не ходить, і невідомо, чи швидко я дістанусь до міста й повернуся назад».

(Автобус не ходить? Але ж на лінії переможний бурий автобус?)

«Буду вам вдячна, якщо ви принесете мені якісь новини»,— сказала мати.

«Вважатиму це своїм обов’язком,— сказав Роджер.— Ну, а ви самі тут упораєтесь?»

«Так,— відповіла мати,— Після обіду прийде Малдвін. Він проведе мене до крамниці й приготує чай».

«Тоді гаразд,— сказав Роджер, надягаючи пальто.— А тепер я пішов. Мені треба бути на місці хоч би для того, щоб пояснити людям, чому не ходить автобус».

«Авжеж»,— сказала мати.

Роджер вийшов і зачинив за собою двері. Він розумів, що залишає стару сивілу самотньою в її власному таємничому світі, в густому мороці страждання. Роджер відчував до неї жаль. Проте водночас усвідомлював, що це не єдине почуття, яке вона викликає. В ній яскраво жевріло щось таке, чому він заздрив. Темрява, в якій постійно перебувала мати, була трагічною, але величезна внутрішня сила, що становила неповторну сутність її особистості, викликала повагу. Ця стара жінка, здавалося, була народжена не від людей, а створена часом і природою. Мати, як син, і син — як мати.

А зараз Роджеру найважливіше було потрапити в гараж. Він поспішав дорогою вниз. Сонце вже помітно підбилось угору, а гірський схил затопила повінь ясного рівного світла. На синьому небі велично пливло кілька сліпучо-білих хмар. Усе довкола виглядало дуже холодним і дуже гарним. І хоч який заклопотаний був Роджер, він усе ж помітив, поки швидко простував до гаража, що ніколи досі ще не бачив таких яскравих барв. Навіть кам’яні огорожі, завжди для нього сірі, сьогодні зовсім не були сірими, а мінилися відтінками сірого й зеленого, завдяки темним латкам темно-коричневого моху та великим круглим плямам лишайника значно світлішого ніжно-зеленого кольору.

Геретів гараж з гофрованого заліза сліпуче виблискував проти сонця. Але ще віддалік Роджер помітив і дещо інше. Двері гаража було зачинено нещільно. Складалися вони з двох стулок, щоб розчинити їх, треба було розсунути стулки на два боки, і коли Герет ставив автобус на ніч у гараж, то завжди засував засувки на одній стулці внизу й угорі, присував другу стулку, підпирав її великим каменем і замикав двері на замок. Вчора ввечері Гіто зробив усе так само. Стулка із засувами була на місці, але друга виявилась трохи відсунутою. Хтось заліз у гараж і потім, щоб не впадало в око, не дуже дбайливо й не дуже щільно причинив її. Хоч би хто був той заброда, він, очевидно, не збирався довго затримуватись у гаражі. Певна річ, здаля ніхто б не помітив, що тут не все гаразд.

Серце Роджера шалено закалатало. Він вхопився за зрушену з місця стулку й відсунув її. Почувся метушливий шурхіт, паче розбіглися сполохані пацюки, і в напівтемряві гаража Роджер побачив, як біля правого заднього колеса автобуса випростується двоє чоловіків. Після кришталево-прозорого світла, розлитого в горах, очі Роджера бачили погано, в той час як ті двоє, що потай псували автобус, вже призвичаїлись до напівмороку гаража. В Роджера, який опинився перед ними лице в лице, виникло таке відчуття, ніби їхні люті очиці помічають геть усе, тоді як він ледве розрізняє обриси постатей пришельців. Проте два бліді лиховісні обличчя він розгледів добре, одне з них належало тістопикому шоферу бурого автобуса. Другий молодик стискав у руці довгий гайковий ключ, цей ключ більш скидався на зброю, ніж на інструмент, і молодик тримав його саме як зброю.

Роджер спробував вислизнути за двері й зачинити в гаражі непроханих гостей. Йому навряд чи вдалося б утримати їх за зачиненими дверима, якби вони разом натиснули на них плечима, але о цій вранішній годині навіть тут, на горішньому кутку селища, досить часто з’являлись люди, які могли б прийти Роджерові на допомогу. Роджер відчував, що в гаражі втілення лиха, потаємна форма життя, яку необхідно будь-що впіймати в пастку, як це роблять з чорними тарганами. Він поспіхом ступив назад і вхопився за дверну ручку, але зробив це не досить швидко. Ті двоє були невисокі, спритні й швидкі, мов блискавка. Коли вони вибігали, Роджер схопив того, що біг другим, за куртку, але цупка тканина розірвалась у його руці. Обернувшись, він побачив, як обидва тікають униз по дорозі з селища.

За гаражем стояло п’ять чи шість будинків, далі дорога завертала між двох стрімких схилів. За мить обидва чоловіки зникли з очей. Не довго думаючи, Роджер кинувся за ними. Його страх зник, розчинився в пронизливому сонячному світлі. Над усе на світі він хотів зараз схопити хоча б одного з незнайомців, поставити його перед судом. Тоді вся ця мерзенна історія випливе, Діка Шарпа викриють і надалі він перестане бути небезпечним. Роджер стрімголов проминув поворот дороги, що був за будинками. І враз став як укопаний.

Ті двоє чекали його. І тільки тут Роджер раптом зрозумів: це вони змолотили Герета і неодмінно змолотили б і його, якби зустріли. Тепер вони втекли від нього не тому, що злякались, а щоб заманити в місце, де їм ніхто не перешкодить і де не буде свідків. Вони зупинилися всього кроків за сто від гаража, але поблизу не було жодної душі. Дорога тут пірнала в западину на гірському схилі, і всі троє стояли тепер між високих укосів і кам’яних огорож, мов у чаші, повній спокійного сонячного світла.

Роджер стояв навпроти цих двох, і раптом в його мозку склались слова: «За мить усе було скінчено». Ці слова стояли в нього перед очима, наче він читав їх у газеті. Люди іноді переживають хвилини смертельного жаху, коли мозок ніби відокремлюється й дивиться на те, що відбувається, як на якусь взяту в раму картину. Зараз Роджера охопив саме такий жах, і тому він спостерігав усю сцену майже байдуже. Він помітив, наприклад, що ті двоє набагато молодші від нього; їм було років по двадцять з чимось, і він враз відчув тягар кожного місяця своїх сорока років. Проте нічого юнацького в них не залишилось. Вони були не малолітніми правопорушниками, яких відводять до поліцейського відділку, де дебела полісменка настановляє їх на добрий розум, а запеклими дорослими злочинцями. Роджер, який ще не оговтався від несподіванки, подумки спитав себе, де це Дік Шарп знайшов собі таких.

Не кажучи й слова і тим самим не даючи Роджерові нагоди вловити хоч би акцент, молодик з ключем ступив уперед і замахнувся, цілячи Роджеру по ребрах. Роджер відскочив, і ключ промайнув за півдюйма від нього. Чоловік ступив слідом за Роджером, люто заміряючись ключем, а тим часом його спільник почав швидко забігати ззаду, щоб притиснути Роджера до кам’яної огорожі. Всі шляхи до втечі було відрізано лиховісним ключем, що мигтів у пронизаному сонцем повітрі, наче розлючена комаха.

Роджера пойняв непідробний жах. А проте якась часточка в ньому продовжувала безсторонньо спостерігати за всім і холодно мислити. «Що це — смерть? — питала вона.— Чи вони мене вб’ють? Якщо вб’ють, я радий, що побачив початок цього прекрасного дня в горах».

Другий молодик, водій бурого автобуса, зупинився й підняв камінь, що відвалився від огорожі. Потім посунув на Роджера, наміряючись поцілити його цим каменем. Спонукуваний самим тільки страхом, Роджер ступив водієві назустріч, обома руками схопив його за горло й щосили стиснув пальці. Водій жбурнув камінь, але вже поза спиною Роджера, і не зачепив його, а Роджер, використовуючи свою перевагу у вазі, приловчився поставити нападника так, що той тепер правив за щит, яким Роджер затулявся від ключа його напарника. Вони відчайдушно крутилися на одному місці. Водій автобуса гатив кулаками, але наосліп, і його удари майже не досягали мети. У Роджера з’явилась надія, що йому пощастить задушити водія автобуса, і тоді його приятель, побачивши мертве тіло, злякається й утече. Він був такий переляканий, що не відчував ані найменших докорів сумління на думку про вбивство цього чоловіка: смерть була для нього зараз тим, чого сам він може уникнути лише в тому разі, якщо заподіє її іншому.

Чоловік з гайковим ключем підскочив збоку і вдарив Роджера по правому плечу. Певно, він намірявся перебити йому ключицю і так знешкодити руку. Проте ударив незграбно: ключ поцілив у підкладне ватяне плече куртки, і хоч удар цей злякав Роджера, але шоферового горла він не випустив, і з усього було видно, що тому доводиться кепсько. Роджер не міг визначити, чи досить міцно він стискає шию свого противника, щоб позбавити його легені повітря. Начебто міцно, бо той аж хрипить, хоч, мабуть, ще має якусь змогу дихати. Інакше чому ж тоді він не знепритомнів?

Другий знову замахнувся гайковим ключем, цілячи Роджеру в голову. Роджер втягнув голову в плечі, не розтискавши пальців, щосили штовхнув водія в шию, відкинувши його на молодика з гайковим ключем, і всі троє, обхопивши один одного, недоладно закрутились па місці. Водій спробував ударити Роджера коліном у пах. Роджер ухилився й щосили копнув водія в гомілку, не випускаючи його горла. «Як яскраво світить сонце»,— подумав він.

Водій випустив каменюку, і вона впала до Роджерових ніг. Втративши надію задушити його зовсім, Роджер зненацька відпустив водієве горло, нахилився й схопив камінь.

І поки водій, тримаючись руками за шию й заточуючись, задкував, Роджер щосили пожбурив у нього каменем. Йому хотілось розтовкти його бліде, знавісніле обличчя.

Очевидно, м’язи вже зовсім не корились йому, бо навіть з такої малої відстані — три чи чотири фути — він примудрився схибити, і камінь пролетів у водія над плечем, не завдавши йому шкоди, У тиші Роджер почув, як камінь вдарився у протилежну огорожу, скотився по укосу вниз і знову безневинно ліг на дорогу. І цей звук сповістив Роджера, що він програв. Він зробив усе, що міг, а його вороги були живі, здорові й навіть без серйозних ушкоджень. Зараз вони візьмуться за нього. «Чи чують нас вівці? — розмірковував Роджерів внутрішній голос,— Та яке їм діло до людської бійки?»

Вівці, вирішив Роджер, просто дивитимуться. Вони не перестануть жувати й тоді, коли його нещадно битимуть, обертаючи на каліку, прикутого на все життя до інвалідного візка, або так розвалять голову, що він перетвориться на ідіота й сидітиме десь у забутому кутку якоїсь психіатричної лікарні та белькотітиме різні дурниці. Ось, Джеффрі, я йду до тебе, ми будемо разом. А може, це смерть? Смерть набагато краще. Смерте, прийди й забери мене, випереди гайковий ключ!

Ті двоє неквапливо наближалися до Роджера. Здавалося, вони чудово усвідомили, що його опір зламано. Роджер глянув на свої руки. Як могло йому спасти на думку, що ці нервові, з довгими пальцями руки виявляться достатньо сильними, щоб задушити людину? Якби він працював фізично, руки в нього були б дужчими. Але ж навіть величезні вузлуваті руки Герета безпорадно розкинулись учора ввечері на бруківці. Все ще яскраво світило сонце, і було дуже тихо. І В цій тиші Роджер виразно чув шурхіт кроків своїх противників, що насувались на нього, ладні його вбити. Та він почув і інший звук. Зовсім недалеко, за поворотом дороги, брязнула залізна хвіртка. Хтось ішов.

Ті двоє теж почули брязкіт. Схожі на спечену смородину очиці обмінялись тривожним поглядом, і обидва злочинці кинулись на Роджера. Кілька секунд, три-чотири нещадні удари, кілька стусанів носаками черевиків, коли він уже лежатиме на дорозі, і їм можна буде щезнути. Певно, то якась жінка або й дитина. Дружина якого-небудь фермера, що йде до Лланкрвіса в бакалійну крамницю. Все, що їм довелося б зробити,— це повернутися до неї спиною, щоб вона не побачила їхніх облич, і вони могли б докінчити свою справу раніше, ніж вона підійшла б до них.

Проте брязкіт хвіртки вивів Роджера з летаргії відчаю. Брязкіт означав: рід людський існує. Світ, зрештою, складається не лише з нього й двох нападників, ладних вчинити вбивство серед неосяжного простору, тиші, сонячного світла Й безлічі овець. В цих горах живуть люди, У них є обличчя й імена, вони вміють посміхатися, допомагати одне одному, відчувати горе й радість. Якщо йому пощастить залишитися' живим, вціліти хоч би ще кілька секунд, поки той, хто брязнув хвірткою, вийде з-за повороту дороги... Зібравши усі свої сили, Роджер раптом стрибнув на молодика з гайковим ключем і спробував видерти у нього цю зброю. Марно: той був дужчий від Роджера, особливо в руках. Але рантовий контрнапад застукав його зненацька, і Роджер відчайдушно вчепився в гайковий ключ, мало не поваливши молодика. Другий молодик, водій автобуса, намагався схопити Роджера, та його приятель, борючись з Роджером, заважав йому. Водій спробував ударити Роджера кулаком і схибив. І тут той, хто брязнув хвірткою, вийшов з-за повороту То був Йорверт.

На якусь жахливу мить Роджера охопив ще чорніший відчай, ніж досі. То був Йорверт, що, вітаючись, завжди дивився на нього з похмурою погрозою, якому було начхати на Герета і на їхній автобус і який вважав Роджера мерзенним і набридливим чужинцем. І в цього Йорверта, певно ж, досить садистська вдача, йому приємно буде стояти поряд і дивитись, як ці двоє безжально випускатимуть з нього дух.

Але Йорверт здивував Роджера. Здивував і змусив відчути докори сумління за те, що думав про нього погано, й радість від того, що земля, зрештою, не таке вже вороже людині місце, що на ній яскраво-сонячного зимового дня може випасти неймовірне, засліплююче щастя. Це здивування і ця радість, хоч і потьмяніли з часом, назавжди лишились в Роджеровій душі.

Молодик, який виривав у Роджера гайковий ключ, раптом випустив його з рук. Роджер з несподіванки розціпив пальці, і молодик блискавичним рухом видер у нього цю зброю. Старий, як світ, і простий, як мукання, трюк, відомий кожному по шкільних іграх! Але він спрацював, І молодик негайно уперіщив Роджера ключем по ребрах. Роджер аж переломився, відчуваючи, що ребра йому розтрощено, і тієї ж миті обидва молодики накинулись на нього, гатячи кулаками й копаючи ногами. Роджер упав. У вухах загуло й задзвеніло. І раптом його перестали бити. Роджер розплющив очі. Він був живий. Все ще лежачи долі, він подивився навколо, і те, що він побачив, змусило його забути про біль у ребрах і сісти.

Йорверт, затиснувши голову водія під пахвою, мірно гатив кулаком по його обличчю. За кожним ударом величезного кулака той пронизливо й уривчасто скрикував. Після четвертого чи п’ятого удару другий молодик зайшов Йорверту ззаду й замахнувся ключем, щоб ударити його по потилиці. Проте Йорверт не переставав крутити своєю великою головою на товстенній шиї і пильно стежив за всім, що відбувалось довкола. І тієї миті, коли гайковий ключ злетів угору, Йорверт рвонувся назад і щосили хвицнув нападника ногою в коліно. Потім, не випускаючи водія автобуса, схопив другого молодика за карк, відступив трохи вбік для рівноваги і з силою вдарив їх голова об голову.

Роджер подумав, що кістки черепів обох нападників поламалися. В цілковитій тиші звук удару пролунав гучно й нелюдськи жорстоко. Йорверт відпустив водія, і той упав навколішки. Тоді схопив молодика, який напав на нього з ключем, і заходився молотити його по обличчю й тулубу своїми величезними кам’яними кулачищами. Через кілька секунд Роджер відвів очі. Йому начхати, якщо Йорверт уб’є цього типа, але дивитись, як це відбудеться, він не мав охоти. Можна любити бекон і без того, щоб стояти й спостерігати, як колють свиню. І в ту хвилину, коли Роджер відвернувся, Йорверт притулив молодика до огорожі й почав методично бити його по зубах. Від кожного удару голова молодика стукалась об кам’яну огорожу.

Роджер заплющив очі. Крізь склеплені повіки пробивалось яскраве сонце, і йому здавалось, ніби в усьому світі існує тільки червоний колір. Ребра нили, навіть гірше, вони посилали по всьому тілу хвилі нестерпного болю щоразу, як Роджер вдихав повітря. Все ще сидячи посеред дороги і не розплющуючи очей, він помацав їх пальцями. Ні, не схоже, що ребра поламано, мабуть, тільки тріщини. Він нахилився вперед, його нудило.

Потім Йорверт був уже біля нього, допомагаючи звестись на ноги, і низький, густий Йорвертів голос промовляв по-валлійському:

«Вам погано? Потрібен лікар?»

Роджер розплющив очі.

«Ні, не потрібен,— відповів він.— Ви нагодилися вчасно».

«Спробуйте встати»,— сказав Йорверт.

Роджер звівся на ноги. Дихати стало ніби легше. Мабуть, і тріщин немає, просто синці. Товста шкіряна куртка, яку він надів учора на роботу і яка все ще була па ньому, неабияк пом’якшила удари.

«Здається, в мене все гаразд»,— сказав Роджер.

Позаду Йорверта повільно спинався на ноги один з двох молодиків, той, якому перепало найбільше. На дорозі виднілися плями крові. Водій автобуса, заточуючись, уже поплентався геть, не чекаючи свого приятеля. Він зійшов з дороги й подався вниз відкритим схилом у напрямку до Карвеная і моря. Другий молодик, хитаючись і тримаючись руками за обличчя, рушив слідом за ним.

«Може, краще затримати їх? — спитав Роджер кволим голосом.— Поліція...»

«Та ну її, поліцію,— відповів Йорверт.— Я їх і так як слід провчив. Нехай собі йдуть, нехай з’являться перед Діком Шарпом у такому вигляді».

«Нехай, погодився Роджер.— Певно, так буде краще».

Йорверт пильно подивився Роджеру в обличчя.

«Вам треба трохи полежати,— сказав він,— Ви блідий, як мрець».

«Цілком може бути»,— погодився Роджер. Він провів рукою по лобі — лоб був липкий від поту й холодний.

«Сьогодні вранці автобус не ходитиме,— сказав Йорверт. Я чув про Герета. А вам краще відпочити. Робити вам все одно нічого».

Роджер раптом відчув, що його хилить на сон. Шок, викликаний нападом, ще не минув, і мозок його працював дуже повільно. Зараз найголовнішим для нього було почуття провини перед мешканцями Лланкрвіса за те, що їм доведеться йти на роботу пішки.

«Пробачте, що автобус не піде,— сказав він,— З самою машиною все гаразд. Думаю, вони її не дуже поламали, я їм перешкодив. Але сісти за кермо нікому».

«Я проголосую»,— сказав Йорверт.

«Якщо побачите, що хто-небудь чекає автобуса,— пробубонів Роджер, поясніть, що сталося... чи, зрештою, скажіть, що...».

«Ідіть і полежте, перебив Йорверт.— Якщо вам потрібен лікар, я викличу».

«Ні, не треба»,— відповів Роджер. Сама думка, що лікар його вистукуватиме, обмацуватиме й розпитуватиме, здалася йому нестерпною.

«То я пішов,— сказав Йорверт.— Ці двоє вам більше не попадуться».

Він гордовито поглянув на кісточки своїх пальців.

«Позбивав»,— сказав він.

«Співчуваю»,— промимрив Роджер.

Йорверт широко посміхнувся, засунув руки до кишень пальта й пішов униз по дорозі. Роджер сів на траву на узбочині й дивився, як він іде. І тільки тепер подумав, що не подякував Йорверту. Він набрав повітря, щоб крикнути «спасибі!» вслід Йорвертові, який поволі віддалявся, але від цього ребра йому знову обпекло гострим болем, і він обережно, не подавши голосу, видихнув повітря.

Що ж, Йорвертова правда. Роботи для нього сьогодні немає. Лишається відпочивати. Він підвівся й рушив у тиші ясного ранку до каплиці.

Коли Роджер дістався до каплиці й зачинив за собою двері, він перш за все відзначив, що там холодно, хоч у вікна лилося яскраве сонячне проміння, створюючи ілюзію тепла. У грубці, як він і думав, погасло. Він підійшов до неї, став навколішки, відчинив дверцята й заходився вигрібати золу, щоб розтопити її знову. Добре, що знайшлася хоч якась механічна робота. Розпалювати вогонь— це скромний обов’язок домогосподарок, але таке заняття підбадьорювало, в ньому було навіть щось творче. Відганяючи від себе всі думки, уникаючи найменших згадок про вранішню подію, Роджер зосереджено порався біля грубки, готуючи тріски, грудочки вугілля, сірники. Зачинивши дверцята, відкрив піддувало, щоб потік повітря, посилившись, роздмухав полум'я. Ось так. Роджер почекав кілька хвилин, щоб розгорілося ще краще. Тепер треба напхати черевце грубки «горішками». Він обережно насипав вугілля, зачинив дверцята й сів, чекаючи. Тепло, любе й привітне тепло, повільно розтікатиметься на всі боки далі й далі, аж поки нагріється вся каплиця. А коли стане тепло, його мозок позбудеться скутості й можна буде поміркувати про те, що сталося.

Роджер сидів у дерев’яному кріслі й чекав. Було дуже тихо; він прислухався, намагаючись почути хоч якийсь звук, і не міг. Весь світ, здавалося, заполонили тиша й сонячне світло. Роджер сидів зовсім нерухомо, тільки водив очима, придивляючись до каплиці.

Тут він у безпеці. Йорверт такого страху нагнав на тих двох, що вони сюди нізащо не поткнуться, а Діку Шарпу після такої поразки уже не вдасться найняти інших, щоб повторити напад. Тут йому ніщо не загрожує, тут його лігво й притулок. Але він занедбав свій сховок.

Сонячне проміння докірливо висвічувало плівку сірого пилу, що вкривав підлогу й меблі. Він проведе цей день з віником і ганчіркою в руках. Займатися чимось іншим зайве. Тепер у його житті немає нічого, що вимагало б від нього уваги — нічого й нікого.

Роджер сидів нерухомо, прислухаючись до безвітряної зимової німотності. Потім — підсвідомо — його мозок зафіксував, що тишу порушено. Почулося щось схоже на гудіння бджоли, цей звук бринів на різних нотах, то нижче, то вище, наближаючись, ставав дедалі гучнішим. Потім зупинився на місці. Автомобіль. До його каплиці під’їхав і зупинився автомобіль з малопотужним мотором, ось мотор вимкнено, відчиняються одні дверцята, потім другі, чути голоси в сліпучо-прозорому повітрі.

Він уже знав, що це Дженні, навіть не чуючи її голосу. Можливо, в глибині душі він весь час чекав, що її малолітражка під’їде й зупиниться біля каплиці. Чи, вірніше, весь час чекав, що йому ось-ось здається, ніби він чує таке. Можливо навіть, саме це з ним зараз відбувається: він сидить у кріслі й марить.

Вона постукала в двері, і тієї ж миті він розчинив їх. Вона стояла спиною до всемогутнього сонця, і він не бачив виразу її обличчя. А з обох боків до неї тулилися Мері і Робін — дівчинка з лялькою в руках, хлопчик — з книжкою в м’якій обкладинці.

Ми навіть не знали, чи застанемо вас тут,— мовила Дженні.

Заходьте,— спокійно сказав він.— У мене сьогодні вихідний.

Він розчинив двері ще ширше, і вони ввійшли.

Я оце сидів і думав, що не завадило б мені трохи прибрати, сказав він.—Але, гадаю, тут не так уже й неохайно, щоб не можна було сісти.

Він жестом показав Дженні на крісло, і вона сіла. Мері простягнула Роджеру ляльку.

— Це моя найкраща лялька. Вона як королева, тільки королев у мене немає. Вона герцогиня. Бачите, вдягнута, як герцогиня, правда? Я везу показати її дідусеві й бабусі.

Гарна лялька,— похвалив Роджер.— Може, ти де-небудь її посадиш?

— Нехай посидить біля грубки. Вона змерзла.

Робін мовчки простягнув йому книжку.

— Що це за книжка, Робіне?

— Головоломки,— відповів хлопчик.

Роджер нахилився, щоб краще роздивитися книжку.

— Посидь зі мною,— Роджер сів на тахту і взяв Робіна собі на коліна так, щоб він сидів не з того боку, де боліли ребра.

— Тут треба домалювати,— пояснив Робін.

Роджер перегорнув кілька сторінок. На кожній був ескіз якогось малюнка — незакінченого або навмисне заплутаного. Деякі ескізи являли собою плутанину ліній, і треба було зафарбувати на них певні місця, щоб виявити малюнок; на інших вимагалось з’єднати пронумеровані крапки, а на одному з ескізів було зображено чотири обличчя, розрізаних по вертикалі на дві половинки й стулених так, що кожне обличчя складалося з двох різних половинок.

— Я вже кілька зробив,— сказав Робін.— Один малюнок я зіпсував, але олівцем. Можна взяти гумку й витерти.

— Правильно.

— Я хочу зробити цей,— сказав Робін.

Він показав Роджеру ескіз, на якому маленький хлопчик, лукаво посміхаючись, тримав свої руки так, ніби щось ніс. Довкола рук, наче бджоли, роїлись пронумеровані крапки.

— Добре, роби,— кивнув Роджер.— З’єднай крапки. Я зараз знайду тобі олівець, якщо в тебе немає.

— У мене є. Ось.

— Добре, ану подивимось, як ти робитимеш. Веди лінію вгору, починай звідси,— від цифри один до цифри два, потім до цифри три...

— Я не розумію, як це,— сказав Робін.

— Він ще не знає цифр,— докинула Дженні, сидячи в

кріслі біля грубки. .

— Герцогиня його навчить,— сказала Мері.— Вона знає

цифри. Вона все знає.

— Він це зробить, якщо йому написати порядок цифр,— сказала Дженні,— Дивитиметься на написане й зробить усе правильно.

— Гаразд,— сказав Роджер.— Дивись сюди, тут цифри від одного до двадцяти трьох. Зараз я їх усі перепишу по порядку,— Він підняв з підлоги місцеву газету й написав на її берегах стовпчик цифр,— А тут теж від одного до двадцяти трьох. Знайди на малюнку такі самі цифри, як я тобі написав, з’єднай їх, і ми побачимо, що несе хлопчик на картинці.

— Добре,— сказав Робін,— Мені подарували цю книжку на Різдво. Подарували великі подарунки й маленькі подарунки. Книжка — маленький подарунок, але я дуже її люблю.

се одно великі подарунки запаковано,— сказала Мері.

А ці ми взяли з собою в дорогу.

Робін пересунувся до узголів’я тахти, поклав на неї книжку й газету і почав повільно виловлювати на малюнку цифру за цифрою відповідно до списку, складеного Роджером. Мері зачісувала свою герцогиню. Тепер Роджер міг переключити увагу на Дженні.

Отже? сказав він, пересідаючи на край тахти, ближче до її крісла.

— Отже — що?

Ви кудись їдете. Я чую мову про пакування й дорогу. Ідете відпочивати?

— Можна назвати це й так.— Її голос був якийсь безбарвний, майже похмурий. І Роджер аж тепер помітив, що вона бліда, що під очима в неї темні кола.

А ви як би це назвали? — спитав він.

— О, я таки назвала б це відпочинком. Адже поразка також є одним з видів відпочинку, хіба ні? Остаточна поразка. А після неї нескінченний відпочинок. Якщо тільки людина його витримає.

— У чому ж, скажіть, ви зазнали поразки?

Вона відвела очі.

— А ви хіба не здогадуєтесь?

— Звичайно, здогадуюсь. У шлюбі.

Вона ствердно кивнула головою.

Я тікаю від цього шлюбу. І ніколи не повернусь.

— І добре робите.

Вона, швидко повернула голову, глянула на Роджера, і в її очах промайнуло щось схоже на гнів.

Вам легко говорити. Вам не треба розв’язувати таких проблем.

Помиляєтесь. Вам слід було б сказати, що я не можу їх розв’язувати. Адже ви знаєте, що я охоче розділив би з вами все.

Вона трохи помовчала, а потім спитала:

— Це правда?

— Ви ж одержали мого листа?

Вона знову кивнула:

— Мабуть, тому я і приїхала сюди.

— От бачите.

— Але я подумала,— сказала Дженні, старанно добираючи слова,— що, можливо, ви писали просто під настрій. Під той настрій, що часом виникає о третій годині ночі.

— Щодо моїх почуттів до вас, то вони однакові і о третій годині ночі, і о третій дня.

— Тоді гаразд, Роджере Фернівел,— сказала вона, цього разу зловлю вас на слові.

— Оце «цього разу» несправедливо. Я завжди відповідаю за те, що кажу.

— Але не завжди так швидко, як буде зараз,— сказала вона,— і так ґрунтовно.

— Ви в цьому впевнені! — На мить ніби навіч Роджер побачив безлюдний поворот гірської дороги, два лютих обличчя, занесений для удару гайковий ключ.

— Ні, я, звичайно, не впевнена. Адже крім того, що ви мені про себе розповіли, я нічого про вас не знаю. Але життя загнало мене в тісний кут, і я збираюсь нав’язатися вам.

— Я до ваших послуг,— сказав він.

— Я більше не можу залишатись з Джералдом і хвилини. Зараз не час вдаватись у подробиці, і, можливо, я ніколи не буду про них говорити. Але я знаю одне: я ніби зазирнула в страшну прірву. Вчора він привів на вечерю цього негідника Доналда Фішера і після кількох годин нудоти й моральних тортур, коли Фішер пішов додому, ми почали сваритись, потім помирились, потім знову сварились, і зрештою я мусила визнати, що наші стосунки залагодити вже неможливо, бо я ненавиджу його і ненавиджу життя, в яке він мене втягнув. О, я висловилась неточно. Я ненавиджу не так Джералда, як його ставлення до мене.

— Так воно звичайно й буває,— зауважив Роджер,— наскільки я встиг переконатися.

— І мені страшно. Я це зробила, і тепер мені страшно. Після сніданку Джералд пішов, не сказавши й слова, а я зразу ж, щоб не дати собі часу передумати, сказала дітям, що поїдемо до дідуся й бабусі і що вони побудуть там кілька днів. Я подзвонила мамі, і вона сказала: атож, привозь їх. Мабуть, з мого голосу вона здогадалася, що я в жахливому стані, хоч я їй нічого й не говорила. Сказала тільки, що нам необхідно ненадовго підкинути їй малих, що так склались обставини. Я намагалась, щоб мої слова звучали так, ніби Джералда раптом запросили на якусь конференцію на Багамських островах, чи щось подібне, і він хоче взяти мене з собою. Але вигадати якусь небилицю я просто не могла.

Язик не повертався. Хай би там що, а я зразу ж спакувала дитячі речі і от везу малих до діда й баби,

— А ви самі?

А я переїду до вас,— сказала вона.

Серце Роджера шалено закалатало, аж він відчув його поштовхи в ушкоджених ребрах. На мить йому здалося, що він ось-ось задихнеться. Та за мить він знову набрав у легені повітря й сказав:

— Ласкаво прошу.

— Я переберуся до вас на тиждень,— промовила вона сухим, рівним голосом, в якому він вчував її страх і тривогу-' Джералд не знатиме, де я. Тижня нам повинно вистачити, щоб перевірити, чи зможемо ми жити в злагоді. Зрештою, тиждень — це весь час, який я можу цьому приділити.

Можна почати й з тижня,— погодився Роджер. Він рвучко підвівся з тахти,— А де живуть ваші батьки?

— Поблизу Нантвіча.

іуди й назад цілий день їзди. Вам доведеться скрутно, якщо погода зіпсується. До того ж ви стомлені. Краще я поїду з вами, й ми вестимемо машину по черзі.

— Але ж...

— Не починайте з суперечок.

Вона посміхнулась. І зразу з її обличчя зникла апатія, а в посмішці прозирнула вдячність з ледь помітною домішкою безпорадності. Він кохав її, кохав за все, чим вона була, а найбільше за її душевну вразливість і беззахисність.

— Гаразд, до Нантвіча дорога неблизька,— мовив він.— тож краще не гаятись. Але спочатку вип’ємо по чашечці чогось гарячого.

Він заметушився, приготував каву. У Дженні в машині була пляшка молока, Роджер підігрів його для дітей і простежив, щоб усі щось та проковтнули,— справжній глава родини. Ще трохи поговорив з дітьми, похвалив Робіна за домальовану картинку (це був літак), яку на ескізі ніс хлопчик, і ось уже всі вони були майже готові рушати.

— Ідіть сюди, любі, надягайте пальта.

— Не зайве показати їм, де тут у нас можна пі-пі. Хай збігають перед дорогою.

— Так-так. О, як цікаво. Тут, очевидно, була ризниця.

— Тобі треба, Мері?

І таке інше, і таке інше.

Перш ніж залишити каплицю, Роджер особливо старанно напхав грубку вугіллям. Вона повинна стояти на сторожі його притулку, зберігати життя й тепло протягом тих довгих холодних годин, поки їх тут не буде. Тому що... Тому що... Тому що сьогодні ввечері він привезе сюди Дженні. Мозок його усвідомлював цю обставину, але серцем він ще не відчував нічого. Що ж, всьому свій час. Принаймні спочатку його функції матимуть обмежений характер. Перша допомога, перев’язування ран. А зараз найголовніше доставити цих двох принишклих, розкуйовджених дітей до гостинного і звичайного для них притулку.

— А вам хочеться їхати до матусиних... до дідуся і бабусі?

— Так,—рішуче відповіла Мері.— Там нас смачно годують. І ще ми ходимо дивитись на поїзди.

— Ти так це кажеш, ніби я морю вас голодом,— з невдоволенням зауважила Дженні.

— Бабуся дає нам смажену картоплю завжди, коли ми просимо.

— У бабусі досить часу, щоб смажити картоплю.

— А дідусь зробив іграшковий поїзд,— сказав Робін. Отакий великий,— широко розвів він руки. І ще там є ставок зразу за будинком, де плавають качки. А шиї в них різного кольору.

— Він хоче сказати, що колір у них міниться, пояснила Мері.

— Коли вони нахиляють шиї, колір у них стає інший. А ще вони стають у воді, а хвостики стирчать угору.

— То ходімо,— сказала Дженні, застібаючи Робіну пальто.

Надворі їх чекав синій міні-автомобіль. Чемодани було припасовано до багажника на кузові.

— Для дітей завжди мусиш брати стільки різних речей. Ну ніби їдеш на рік до Китаю.

— Мамусю, а ти хотіла б поїхати до Китаю? — спитала Мері.

— Хотіла б.

— Як ви дивитеся на те, щоб першу половину дороги машину вів я, а другу — ви? — спитав Роджер. Таким чином, ви заступите мене тоді, коли ми будемо там, де ви краще знаєте дорогу.

— Чудово.— Вона простягнула йому ключі.

Всі залізли в машину. Діти міцно притискали до себе іграшку й книжку.

— Можна до тебе на коліна, мамусю?

— Ні. Може, згодом. Не треба зразу лізти на руки,

Роджер увімкнув слухняний маленький двигун і вивів схожий на сірникову коробку автомобіль на дорогу.

— Вперед, на Нантвіч! — сказав він.

Дженні мовчала, зібгавшись на своєму місці. Понад годину з гаком Роджер впевнено вів автомобіль, не зачіпаючи її. Потім вирішив, що, мабуть, краще буде перебити плин її думок, обережно порушити її мовчання.

— Чим займається ваш батько?

— Він на пенсії.

— А ким він працював?

Землеміром,— коротко відповіла Дженні.

Цей напрямок розмови було, очевидно, вичерпано. Роджер скоса поглянув на Дженні. її обличчя було похмуре, зосереджене, стурбоване.

— Щось негаразд? Цебто крім того, що взагалі геть усе негаразд?

Вона злегка посміхнулась.

— Сказала б, Роджере, що негаразд геть усе. Зовсім ні. Тільки-но я виберусь із липкої трясовини, в якій загрузла, ви побачите, що я вмію бути вдячною.

— Та не турбуйтесь про це,— відповів він,— Ви не можете відразу ж виплисти на поверхню після такої катастрофи, навіть якщо по суті це не катастрофа, а приховане благо.

— А я не перестаю чекати такого блага,— вперто відказала вона,— яке не було б прихованим.

— О, таке іноді трапляється,— зауважив він як тільки міг безтурботно.

Якийсь час вони мовчали, потім Дженні через силу заговорила знову:

Роджере, є одна обставина, яка особливо непокоїть мене. Це стосується вас.

— Що ж, послухаємо,— сказав він, майстерно і не зменшуючи швидкості ведучи машину довгим крутим поворотом.

— Я не хочу брати вас із собою до моїх батьків.

— То й не беріть,— відповів він.

— Розумієте, мені треба бути веселою. А це означає, що доведеться прикидатись. Набрехати батькам сім мішків гречаної вовни, пояснюючи, чому мені необхідно підкинути їм дітей.

— А чому б вам не сказати батькам відверто про все?

— а тому, що я не можу. Спочатку мені треба оговтатись, набратися хоробрості, щоб спокійно сказати їм, що я йду від Джералда. А таке повідомлення неминуче завершиться допитом з тортурами, а я цього просто не витримаю.

— Розумію. Я дурний, що запропонував таке. Не можна подолати всі перепони одним махом.

— Ви мене зрозуміли, правда ж?

— Так, люба.

— А зараз я змушена буду безсоромно брехати,— сказала вона.— Я вмерла б, якби ви мене слухали. Та й довелося б пояснювати, ного ви зі мною.

— То було б досить легко.

— Так, і це було б іще однією брехнею. А я хочу брехати якнайменше.

— Авжеж, у таких справах непогано бути ощадливим,— Він переключив швидкість, бо дорога бралася на невеличкий пагорб.

— Я боялася сказати вам про це,— озвалася Дженні.— /і знаю, що треба було попередити вас, перш ніж ми вирушимо, але боялася, що ви взагалі відмовитеся їхати зі мною, коли я вам скажу, що не хочу запрошувати вас у дім. А ви були мені так потрібні, я не могла знести...

— О Дженні,— сказав він і обхопив рукою її тремтячі плечі.—Я тут і завжди буду з вами, якщо ви цього захочете.

— Мамусі холодно? — спитала Мері з заднього сидіння.

— Так,— відповів Роджер.— їй холодно, і я її грію.

— Герцогині теж холодно.

— А герцогиню грій ти сама.

— І мені холодно,— заскиглила Мері.

— Мамо, я хочу до тебе на коліна,— сказав Робін, рішуче протискуючись між передніми сидіннями.

Роджер з’їхав на узбіччя й зупинився, чекаючи, поки порозсаджуються його пасажири. Зрештою було вирішено, що вони проїдуть ще трохи, посадивши обох дітей Дженні на коліна, потім дорослі поміняються місцями: Дженні поведе машину, а діти повернуться на заднє сидіння.

Далі їхали спокійно, без будь-яких пригод, і десь опівдні в’їхали до Нантвіча.

— Висадіть мене де-небудь,— сказав Роджер.

— Але, Роджере... Що ж ви робитимете?

— Ви тільки скажіть, о котрій годині й на якому розі мені бути, і займайтеся своїми справами. А я багато чого можу робити. Пройдуся містом, познайомлюся з ним. Я люблю ці маленькі чешірські містечка, вони мені завжди подобались.

Вони домовились про зручне для Роджера місце, де він їх залишить і де вона потім його підбере о шостій годині. Потім Дженні зупинила машину, і Роджер вийшов.

— Нехай щастить,— сказав він.

О господи,— зітхнула вона.— Як воно все неприємно.

— І жодного просвітку? — спитав він, нахилившись до неї, бо ще не зачинив дверцята.

Єдиний просвіток — це ви,— відповіла вона.— Я вже починаю вірити вам. Але не хочу надто поспішати.

Роджер кивнув головою, показуючи, що він усе розуміє. Потім випростався й на прощання поплескав по даху машини, коли вона рушила з місця. І залишився сам-один. Сипав густий мокрий сніг. Треба було де-небудь сховатись. Подивившись навколо, він побачив на протилежному розі велику, повнісіньку людей і яскраво освітлену пивну і раптом зрозумів, що найпотрібніше йому зараз — випити.

Цікавою була прогулянка по місту? — спитала Дженні.

— Я сидів у пивній, поки мене не витурили. Після цього в мене залишилось ще три години. На той час уже перестало хурделити, і я поблукав вулицями, дихаючи на повні груди, поки алкоголь трохи видихався.

— Схоже, що ви гарно провели день.

— Дуже гарно. А ви?

— О, і я впоралась.

Вони їхали в темряві по головному шосе. Вмостившись поряд з Дженні, яка сиділа за кермом, Роджер, зручно поклавши ногу на ногу і пристебнувшись ременем безпеки, дивився на шосе, що стелилося під колеса, й майже фізично відчував, як могутня сила обставин спрямовує плин його думок в нове річище. Дорогою до Нантвіча, коли безперервно торохтіли діти й на даху машини лежав їхній багаж, а сам він наближався до батьківської домівки Дженні, здавалося природним, що він думає передусім про її долю. Але тепер, коли вони вже поверталися дорогою до Карвеная, його свідомість починала настроюватись на приймання сигналів, що стали звичними для нього протягом останніх трьох місяців. Для нього було природним думати й говорити про Герета, Діка Шарпа, місіс Опору Джонс, про Айво й Гіто. Та поки що все те лишалося невідомим для Дженні. Проте інший бік його життя був уже для неї відкритий. Вона, скажімо, знала Медога і, проживши в цих місцях не один рік, навчилась інстинктивно розуміти звичаї і людей, серед яких він блукав минулої осені, як дитина із зав’язаними очима. Вона, до речі, відразу розгадала б Райанон. А то й Маріо. І місіс Кледвін Джонс. І тих обох жінок, які відмовилися дати свої свідчення.

— Зараз я говоритиму,— сказав він,— довго й безугавно.

— Сподіваюсь, про себе самого,— відповіла вона, дивлячись крізь окуляри в темній оправі вперед, на шосе, що лягало під колеса машини.

— Так, про себе й про те, що відбулося, відколи я приїхав сюди минулої осені. Моє життя переплелося з життям людей, які за звичайних обставин залишились би мені далекими. Все, що я тут спізнав, виявилось навдивовижу повчальним, а іноді було й трохи болісне. З головними персонажами ви зустрінетесь у найближчі кілька днів, а з деякими — за кілька годин, тож я й розповім вам зараз, хто вони такі.

Роджер розповідав, а вона слухала. Він відчував безмежну полегкість і задоволення. В словах і фразах було стільки цілющої сили, вони так допомагали перевірити власні вчинки! Роджер захопився, йому було радісно, і в його устах те, що він говорив, перетворювалося на справжню повість, якій він надавав чіткої форми, виводячи один по одному головних героїв, детально змальовуючи їх і змушуючи жити. Розповідаючи, він ніби роздвоювався, і другий Роджер, стоячи поряд з першим, оцінював дії останнього. Слова дивним чином віддаляли недавні події, від чого ті набирали зручної для роздумів і розмірковувань форми. Яким суворим і грубим повинно видаватись тваринам їх позбавлене мови існування — адже життєвий досвід вони мусять засвоювати негайно, в міру його надходження.

Роджер говорив, поки не пояснив, як йому здавалось, геть усе. Коли він замовк, Дженні вже вела автомобіль по мосту перед в’їздом до Лланголена, і він, підводячи під своєю розповіддю риску, сказав:

— Нам час помінятись. Я знаю тут непогану пивну. Вип’ємо віскі, і далі за кермо сяду я.

Після невеликої зупинки й чарки віскі, що теплом розлилося по тілу, Роджер відчув себе спокійніше й впевненіше. Його руки зручно лежали на кермі, маленький автомобіль радів легкому вантажу, а дорога була знайома й майже безлюдна цього холодного, сльотавого вечора. Тепер його й Дженні поєднано життєвою ситуацією, вона для них така ж спільна, як металева коробка автомобіля. Темрява навколо, гострі промені фар, що мчали попереду, обмацуючи дорогу, гаряче повітря, що струмувало звідкись, огортаючи кісточки ніг, свідомість того, що частину проблем на якийсь час відкладено, тоді як інші буде сміливо розв’язано,— все це сприяло рівному, піднесеному настроєві Роджера, викликало в нього почуття власної значущості, впевненості в тому, що вони роблять вкрай необхідне й важливе.

Як не дивно, характер його взаємин з Дженні, їх подальший розвиток і поглиблення, проблема майбутнього цих взаємин чи просто відсутність такого майбутнього не дуже хвилювали зараз думки Роджера. Досить було й того, що останні кілька годин вони вкупі й діють разом.

— Нам треба заскочити до Герета,— сказав він,— І ми зробимо це зараз, а потім уже поїдемо до мене.

— Гаразд,— охоче погодилась Дженні.

Роджер вів машину і неабияк втішався власного вправністю й почуттям цілеспрямованості, пролітаючи повороти, перемикаючи швидкості й гальмуючи з точністю бездоганно вивіреного автомата. Він міг усе, зараз він був Король Роджер. І тільки одного разу, коли червоне око світлофора зупинило їх на безлюдному перехресті якогось невідомого містечка, його завзяття на мить пригасло: вдивляючись у блідий напівморок тьмяно освітленої вулиці, він раптом відчув, що дійшов такої межі втоми, коли вона вже й не сприймається як утома, що його стан ейфорії тримається на неймовірному напруженні, в якому він безперервно перебуває з самісінького ранку, а десь усередині ще кубляться і страх, і розпач, і ті двоє — мовчазні, схожі на пацюків, молодики, і занесений для удару гайковий ключ. Квадратні кулачиська Йорверта, схожі на цеглини,— ось що порятувало його в скруті, але напруження не минулося, і зараз він готовий був зламатися. Га ось червоне світло змінилося жовтим, потім зеленим, і Роджер рвонув машину з місця. Його руки без зусиль лежали на кермі, Дженні сиділа поряд, він ще може вести машину, а коли так, то й поведе.

За п’ять миль від Карвеная він звернув з траси на вузьку дорогу, що кривуляла через темні гори. Це трохи скорочувало шлях і додавало йому поваги у власних очах: адже він знає околиці міста краще, ніж Дженні.

Цією дорогою вони спустилися просто в Лланкрвіс.

— Тепер ми поїдемо до Герета? — спитала Дженні.

— Спочатку заскочимо до каплиці,— відповів Роджер,— треба глянути, чи не погасло в грубці.— Він хотів сказати «додому», але слово «каплиця» якось легше трапило на язик. Це ще не дім у повному розумінні — день чи два тому, була домівкою, але тепер це слово набувало іншого, глибшого змісту, бо ж каплиця мала стати домівкою для них обох.

Дженні залишилась у машині з невимкнутими мотором і обігрівачем, а він квапливо пройшов до каплиці й дав лад грубці. Вогонь у ній мало не згас. Роджер підсипав трохи «горішків», вкинув три паркетини. Тепер у ній добре горітиме не менше години.

— А зараз,— сказав він, повернувшись і сідаючи за кермо,— до Герета.— Була майже десята година — доводилось поспішати.

Вони проїхали селищем, за останнім будинком подолали стрімкий підйом і там, де кінчалася щебениста дорога, зупинились. Роджер вимкнув мотор, і у вухах у них аж задзвеніло від гірської тиші.

— Де ж його будинок? — спитала Дженні, відчиняючи дверцята.

— Треба трохи пройти пішки,— сказав він.

Вони замкнули машину й пішли нерівною стежкою. Біля Геретової садиби Роджер помітив обриси чогось темного ще темнішу непорушну пляму на тлі нічної темряви. То була якась автомашина, і на мить Роджеру здалося, що він її упізнав. Але затримувати на цьому увагу йому було ніколи: він мав зробити найголовніше — з’єднати дві важливі частини свого життя, що досі існували окремо.

Пропускаючи Дженні у хвіртку, він сказав:

— Ото його будинок. Біля підніжжя великого відвалу.

— Що ж, Герет удома,— промовила вона діловито й сухо.— У вікнах світиться.

Роджер зрозумів, що вона силкується приховати своє нервове напруження, й на мить, мов захищаючи, обійняв її за плечі.

— А вони мене приймуть? — стиха спитала вона.

Щоб підбадьорити Дженні, додати їй упевненості, Роджер вирішив говорити з нею в її ж манері: відверто.

— Вони приймуть вас так само, як прийняли мене. Дуже приязно чи ні — цього я не можу вам сказати. В усякому разі, з сіллю й перцем вони вас не з’їдять:

— Хай-но спробують, побачать, яка я гірка на смак,— сказала вона,— Гірка, кисла й брудна від усієї тієї гидоти, що за останні тижні зібралася на душі.

Він залишив це без відповіді. Вони підійшли до дверей, Роджер постукав, і його стукіт пролунав у тиші наче постріл.

Герет відчинив двері. Він був без піджака, забинтована рука висіла в пов’язці, а з-за його спини спокусливо війнуло теплом і світлом. Пов’язка робила праву руку Герета величезною, як в опудала.

— Я радий, що ви прийшли, Роджере,— сказав він.— Ви врятували декого від мороки розшукувати вас.

— Тут зі мною моя приятелька,— сказав Роджер.

Герет відступив убік.

— Прошу, заходьте.

Роджер і Дженні ввійшли. Мати сиділа на своєму звичному місці. Поряд з нею на дерев’яному стільці, принесеному з кухні, вмостився Айво, свою плетену вовняну шапочку він запхнув до кишені. В старому потертому кріслі, де звичайно сидів Герет, ворухнулась кремезна постать Гіто, коли він глянув на гостей.

— Це Роджер Фернівел, мамо,— сказав Герет.— І з ним молода дама.

Всі погляди звернулись на Дженні, навіть стара очікувально повернула обличчя в її бік. Дженні через усю кімнату статечно підійшла до матері, нахилилась і взяла її руку.

— Мене звуть Дженні Грейфілд,— сказала вона,— Дуже рада познайомитися з вами, місіс Джонс.

У Роджера збурились усі почуття, коли він почув, що Дженні назвала прізвище, яке, очевидно, було її дівочим, а не прізвище чоловіка — Твайфорд. Він раптом ніби навіч побачив усю глибину її зречення, її відмови належати Джералду чи його оточенню.

— Ласкаво просимо,— сказала стара.— Далеченько вам довелось іти сюди до нас у гори, а вже ж пізно й ніч холодна.

— Байдуже,— безтурботно мовила Дженні.— Я ж з Роджером, а він не дасть мене скривдити.

На мить усі троє чоловіків глянули на Роджера. Він відчував себе псом, який з кісткою в зубах проходить повз трьох інших псів. Потім опустилась залізна завіса добропорядної поведінки, і обличчя знову зробилися байдужими.

Найдужче загорілися очі в Айво. І Роджер тільки тепер збагнув, що нервовий, непосидючий Айво дуже ласий до жінок.

Ця думка промайнула у Роджера в голові й осіла десь у глибині свідомості. Події розгорталися надто швидко й не залишали часу для розмірковувань.

— Це добре, що ви вдома, Герете,— сказав Роджер.— Я боявся, що вас затримають у лікарні.

— Я і так там залежався,— відповів Герет.— Мені наклали цю штуковину,— він глянув на гіпс,— як тільки я туди попав, а решту часу довелося просто чекати. Не давали штанів і не випускали, аж поки не прийшов лікар, а він прийшов тільки сьогодні об одинадцятій. Отож я й промарудився там понад дванадцять годин.

— Я радий, що про вас добре подбали.

Герет криво всміхнувся.

— Якби вчора ввечері хто-небудь у слушну мить гукнув мені: «Озирнися!», ми б іще подивилися, про кого дбали б у лікарні.

— А тим часом,— задумливо мовив Роджер,— їх настигла відплата. Але вони, якщо все добре зважити, ще випереджають нас,— Кажучи це, він обережно доторкнувся до своїх пом’ятих ребер.

— Випереджають? — різко й вимогливо перепитав Айво.

— Бо ж автобус стоятиме в гаражі, поки Герет не зможе знову сісти за кермо. А скільки це триватиме?

— Тижнів чотири, не менше,— мовив Герет. Його очі майже зникли в очних западинах, обличчя напружилось і стало схожим на маску.

— Отож-бо.

— Чому ви й ваша дама не сідаєте? — спитав Айво. Він поводився рішуче і владно, з чого було видно, що він головує на цих вечірніх зборах.— Ми теж не марнували часу і маємо кілька задумок, з якими вам, мабуть, цікаво буде познайомитись.

— Авжеж, цікаво,— сухо відповів Роджер.

— Ми зустріли Йорверта,— сказав Гіто.— Вам пощастило. А тепер, можливо, пощастить і нам. Життя піде по іншому.

— Було б непогано,— сказав Роджер, думаючи про Дженні.

— У нас тут відбулася військова рада,— вів далі Гіто. Він говорив спокійно, тихо, мало не вибачливо, щоб, мабуть, пом’якшити різкість Айво. Сидіти при Дженні йому, очевидно, було незручно, тому він зсунувся на краєчок стільця. Але бути галантним до кінця і встати йому заважала сором’язливість. Виблискуючи великим лисим черепом, він повертав своє широке обличчя то до Роджера, то до Дженні, немов просив у них підтримки.

— І пива більше немає,— сказав Герет, шукаючи навпомацки за стільцями,— Ми вже збиралися розходитись, то й, зрозуміло, все випили.

— Не турбуйтеся,— сказав Роджер. Він і Дженні так-сяк присіли, де довелось, і тепер він хотів лише одного — почути новини.— Я виїжджав на цілий день. Як тут розгортались події?

— Ми обговорили становище,— твердо заявив Айво,— і виробили план дій. Найголовніше, що справа повернулась вигідно для нас, я правду кажу? Коли Дік Шарп підіслав своїх найманців зіпсувати автобус, які до всього ще й напали на вас,— а це, безперечно, ті ж самі негідники, яких він нацькував учора на Герета,— що ж, коли Дік Шарп учинив таке, він переступив межу. Якщо ми зможемо спіймати його на шкоді, поки він не сховав кінці, він наш.

— У нас в руках,— додав Гіто своїм високим сиплим голосом. І знову Роджер мимохіть відзначив, як і багато разів раніше, що в цього широкогрудого здорованя голос писклявий, тоді як у другого, маленького, нервового й моторного, голос гучний і його навіть не треба підвищувати, бо він і так лунає на всю кімнату.

— Він явно порушив закон,— пишномовно виголосив Айво.— Зробився злочинцем. Намагаючись позбавити Герета його діла, він досі не виходив за встановлені законом межі. Адже монополії на автобусні маршрути не існує, так? Поки на автобус є ліцензія і страховка, можна їздити всюди, були б лише пасажири. Але цей номер не пройшов. Герет тримався он як добре.

Мати раптом ворухнулась у своєму кріслі й твердо промовила:

— І ми знаємо, кому за це треба дякувати.

— Так, ми знаємо, кому за це треба дякувати,— підтримав Айво.— Ось чому, якщо ми не скористаємося з цієї нагоди, якщо не діятимемо спільно й не зловимо його тепер, коли застукали на гарячому, то це означатиме, що ми кидаємо в біді не тільки Герета, а й Роджера.

— І самих себе,— докинув Гіто, сьорбнувши пива.

— Оті меткі хлопці сьогодні вранці зуміли накивати п’ятами,— вів далі Айво.—• Нікому, видно, не спало на думку затримати їх і припровадити в поліцію.

Я подумав був про це,— сказав Роджер,— але почував себе так...

— Ну, а Йорверт не схотів морочитися,— мовив Айво.— Він із тих, хто вважає, що добрячий удар по пиці розв’язує будь-яку проблему краще, ніж поліція, магістрати та суди. Якби проти тих молодиків порушили кримінальну справу, він мусив би виступити свідком, а нашому Йорверту, гадаю, це не припало б до смаку.

Він обвів поглядом своїх слухачів. Як же він тішиться всіма цими подіями, подумав Роджер. Підсумовуванням свідчень, роботою свого ясного розуму. Йому слід було бути адвокатом. Але одразу ж народилась ще одна думка: адвокатів багато, а таких, як Айво, мало.

— Ми зустріли в місті Йорверта,— сказав Айво.— Він усе нам розповів. І, між іншим, дуже важливу річ, правда ж? Одним з тих двох молодиків був водій автобуса. А це означає, що він вийшов з гри. Тепер сюди й не поткнеться. Вже хоча б через те, що його добряче побито і день-два він не зможе працювати, а головним чином тому, що побоїться показати тут свою бридку пику. Його спіймали на гарячому, і найкраще для нього — забратися звідси якнайдалі.

— Та він усе одно нетутешній,— замислено промовив Герет.— Дік Шарп набирає собі таких звідусюди.

— Тож спочатку,— вів далі Айво,— ми майже схилилися були до думки, що той автобус більше не з’явиться. Бо якби Діку Шарпу довелось підшукувати іншого водія, а охочих не знайшлося б...

Він знову обвів усіх поглядом, втішаючись умисною паузою.

— Та ми ще почули, що патякає його синок,— недоречно вихопився Гіто.

— Так,— сказав Айво.— В обід пішли випити пива не до Маріо, як завжди, а до Фішермена, і від стойки, де ми стояли, чули геть усе. Він кричав на всю пивну, цей прищавий шмаркатий педераст.

— Ти забуваєш, Айво, що я тут,— сказала мати.

— З язика зірвалось, місіс Джонс. Обмовка вийшла. Пробачте, будь ласка. Одне слово, цей красунчик був у пивній, і хильнув він добряче. Нажлуктався, як би це пристойніше висловитись, що й клепки погубив. Дещо з його варнякання нас не обходило, але дещо таки стосувалось. А особливо одне, про що він не переставав торочити. Він похвалявся, що скоро нам кінець.

— Ти хочеш сказати, кінець мені? — спитав Герет.

— Ні, Герете, нам. Всі ми тут зв’язані однією мотузкою.— Айво взяв свою порожню склянку, подивився на неї й поставив назад.— Той шмаркач казав, що їхній піратський автобус вийде на лінію завтра вранці й що так буде щодня. Що Герет не сяде за кермо ще з місяць, а доти вони покінчать з цим ділом раз і назавжди, викреслять його з своїх бухгалтерських книг, як він без кінця торочив.

Роджеру навіть здалося, ніби він чує голос того білявого хлопця, низький і м’який голос, що раз у раз проказує із зневажливою інтонацією: «Викреслимо з бухгалтерських книг, викреслимо з бухгалтерських книг».

— Ну, це ми ще побачимо,— сказав він.

— Так, справді, ми ще побачимо,— підхопив Айво.— А зараз послухайте, що ми хочемо зробити. Для того, хто поведе їхній автобус, ми приготували сюрприз на дві дії. Так я кажу?

— Маленький розрив серця на дві дії,— захоплено відгукнувся Гіто й щосили вдарив кулаком по бильцю старого крісла.

— Дія перша,— сказав Айво, посміхаючись і уважно дивлячись на своїх слухачів.— Ми збираємось проїхатись в їхньому автобусі і з їхнім водієм.

— Проїхатись в їхньому автобусі і з їхнім водієм? — вихопилося у Роджера.

— Еге ж, під виглядом пасажирів,— посміхнувся Айво.

— Але ж той водій ніколи не зупинить для вас автобус. Як тільки він побачить, що ви його чекаєте, він так...

— Ось тут нам і потрібна невеличка допомога,— сказав Айво. Він раптом з підкресленою театральністю зосередив усю свою увагу на Дженні.— Міс... Пробачте, я не зовсім розчув ваше ім’я. Міс...

— Дженні,— підказала вона, розуміючи, що їй готується випробування, і в Роджера, який спостерігав за ними, не виникло найменшого сумніву в тому, що войовничість північних предків Дженні озветься в ній і змусить прийняти цей виклик.

— Дженні,— повторив Айво. Голос його полагіднішав, став майже ніжним, а проте в ньому вчувалось приховане, ледь вловиме глузування.— Усім нам неабияк пощастило, що Роджер сьогодні привів вас сюди. Я сказав би навіть більше. Не просто пощастило. Це майже як... як дарунок долі...

Його очі чіпко тримали погляд Дженні. Роджер аж нахилився вперед, щоб краще бачити. Техніка поводження Айво з жінками була варта якнайпильнішого вивчення.

— Долі? — холодно перепитала Дженні.

— Так, бо ваш прихід розв’язує одну нашу невідкладну проблему,— сказав Айво. — Найголовніше ж зараз у тому, щоб вмовити вас встати о восьмій ранку.

— Якщо це дуже потрібно,— сказала вона.

— Ще й як. Але ми не хочемо просити про неможливе. Чи далеко звідси ви будете завтра вранці о восьмій годині?

— Я буду в Роджера,— відповіла Дженні.

Кажучи це, вона спокійно, навіть незворушно зустріла погляд Айво. Роджер мало не заплескав у долоні. Вона загнала Айво в глухий кут, позбавила його можливості робити приховані натяки на її адресу, бо просто поклала свої карти на стіл і змусила свого супротивника грати відкрито.

Айво був надто розумний, щоб не втямити цього, і його наступний хід виявився по-солдатському відвертим:

— Гаразд. Тоді я заїду за вами на ваговозі десь хвилин за десять до восьмої. І за вами також, Роджере.

Роджер мовчки кивнув головою.

— Сподіваюсь, ви доти прокинетесь,— не втримався Айво.

— Я прокинусь, Айво. За три місяці я навчився прокидатися рано. Чи ви гадаєте, що завтра я засплю?

Айво з гідністю прийняв відкоша. Він спочатку не довіряв Роджеру, навіть застерігав проти нього, тож тепер Роджер мав право на цей єдиний, але дошкульний випад.

— Ні, не гадаю. А задум такий. Перед восьмою ми забираємо вас у машину, завчасу спускаємось униз, щоб не зустрітися з цим вилупком,— вибачайте, місіс Джонс,— з цим бандюгою,— коли він їхатиме нагору, займаємо зручну позицію приблизно на першій третині шляху до другої автобусної зупинки.

Він замовк, і в тиші, що запала, Дженні спитала:

— Я чекаю, щоб ви мені пояснили, чому для вас моя поява тут — дарунок долі.

— Я саме підійшов до цього,— відповів Айво,— Коли я сказав «автобусної зупинки», то, зрозуміла річ, мова йшла про місце, де збираються пасажири. На таких сільських маршрутах, як наш, не існує певних зупинок. А місцина, яку ми маємо на увазі,— маленьке роздоріжжя. Там до головного шосе підбігає вуличка і на ній п’ять чи шість будинків. Шосе в улоговині, схили обабіч високі. Там можна добре сховатися. Тим із нас, чия поява, на мою думку, налякає шофера, якщо він із місцевих і знає тутешніх жителів.

— Розумію. Отже, я стою попереду й роблю знак водієві, щоб узяв мене, а коли автобус зупиниться...

— А коли він зупиниться,— сказав Айво, задоволено всміхаючись своїм думкам,— ми всі вискакуємо й сідаємо в автобус разом з вами. Я, Герет, Роджер. Ми нічого не робимо, кажемо, куди нам їхати, платимо за проїзд, якщо шофер цього вимагатиме. А його все одно вже поймає страх, та вдіяти він нічого не може.

— Ви, я і Герет,— сказав Роджер.— А Гіто? Він де буде?

— Де буде Гіто,— відповів Айво, — це вже заключна, друга дія нашого маленького сюрпризу для водія автобуса. Мабуть, буде краще, якщо я вам більше нічого не казатиму.

— А чому так буде краще? — навпростець спитала Дженні.

— Та тому,— незворушно відповів Айво,— що сюрпризи найприємніші тоді, коли це справжні сюрпризи. А ви з Роджером, якщо на восьму годину встигнете встати, одягнутись і попоїсти, заслуговуєте на приємний сюрприз.

Роджер був згоден залишити останнє слово за Айво, дати йому можливість узгодити всі їхні дії. Адже Айво вклав у цей свій задум так багато душевних сил, тоді як він, Роджер, думав про зовсім інше.

— Гаразд,—сказав він,—якщо треба братись до діла рано-вранці, то час би подумати й про відпочинок.

Важкий, огрядний Гіто підвівся з крісла, зірвався на ноги й Айво.

Герет, який доти мовчав, відчув, здавалося, що треба якось показати себе господарем, перш ніж усі підуть.

— Зачекайте, випийте по чашці гарячого чаю,— сказав він і поквапився на своїх коротких ногах до кухні.— Чайник ще гарячий. Закипить за хвилину.

Роджер і Дженні почали шукати якихось відмовок, але Герет майже нагримав на них:

— Зараз не така погода, щоб іти на порожній шлунок!

А мати лагідніше додала:

— Підійдіть, посидьте біля мене, голубонько. Сюди, ближче до вогню, погомоніть зі мною трохи.

— Залюбки,— охоче відгукнулась Дженні. Вона підійшла до матері, сіла на низенький ослінчик, і в них одразу ж зав’язалася жвава, хоч і безладна розмова, з якої Роджер вирізняв лише двоє жіночих голосів, притишених і довірливих,— дві жінки відгородилися своїм маленьким світом від незграбного чоловічого вторгнення.

Герет, точно додержавши слова, майже відразу повернувся з кухні з чашками міцного чаю. Він саме розносив їх, коли стара підвела обличчя вгору й вигукнула по-валлійському:

«Герете, пахне фіалками!»

«Ти не помиляєшся?» — спитав він, зупиняючись.

«Щоб мені не зійти з цього місця»,— сказала мати.

«Що вона має на увазі? — спитав Роджер.— Які фіалки?»

Відповів йому Гіто:

«Дехто з старих людей, ті, що живуть за давніми звичаями,— сказав він,— здатні почути в повітрі запах снігу. Він для них пахне фіалками».

«А я таки відчиняв ненадовго задні двері»,— промовив Герет.

Всі від хвилювання перейшли на валлійську мову, тільки Айво, й на мить не втративши витримки і не спускаючи з ока Дженні, й далі говорив своєю англійською, тією англійською, в якій, як сказав Медог, навіть і натяку не було на країну валлійців:

— Якщо почнеться великий снігопад, міс Грейфілд, автобус сюди нагору не проїде. За таких обставин виконання нашого задуму доведеться раз у раз відкладати. Аж поки настане день, коли той автобус з’явиться тут.

— Розумію,— сказала Дженні.

Герет тим часом швидко підійшов до вхідних дверей і визирнув надвір.

«Уже падають перші сніжинки»,— сказав він.

Роджер з-за його плеча дивився в темряву. Темна трава починала сіріти.

«А чи великий буде сніг?» — спитав він.

«Якщо мати почула запах фіалок, то великий»,— сказав Герет. І зачинив двері.— На вашому місці, міс, я випив би цей чай,— звернувся він до Дженні.— Вам треба йти. Бо тут, у горах, через сніг ви можете потрапити в пастку. Так-так,— наполегливо додав він, помітивши її недовірливу напівусмішку,—навіть до Роджерової каплиці не доберетесь.

— Роджерова каплиця,— повторила Дженні.— То непогана пастка.

І раптом усі засміялись полегшено й доброзичливо, бо про головне вже було домовлено.

— Що ж,— сказав Айво,— це, зрештою, правильно, що Роджер мешкає в каплиці. Йому вона потрібніша, ніж будь-кому іншому.

— Зачекайте, ви ще почуєте мої проповіді,— відгукнувся Роджер.— Запрошую вас послухати, як я казатиму з амвона, тільки-но ми здихаємось Діка Шарпа.

Перекидаючись жартами, вони одягли пальта, побажали Герету й матері доброї ночі і вийшли в ніч, наповнену хмарами снігу.

— Оце так мете,— сказав Айво.— Снігова буря в горах. Краще рушайте, Роджере, поки не пізно.

Роджер, Роджер... Ніколи раніше вони не повторювали його ім’я так часто. А до цього вечора вони, здавалося, соромились вимовляти його, ніби не допускаючи Роджера до себе, щоб не бути з ним привітним, не виявити до нього прихильності.

— Ну що ж, Айво,— сказав Роджер,— Побачимося завтра за десять хвилин до восьмої, якщо машина пройде.

— То вже як вийде,— відповів Айво, зникаючи в сніговій круговерті.— Але першого ж ранку, як з’явиться така можливість, я буду у вас.

Айво й Гіто махнули Роджерові рукою, і їх не стало видно. Останнє, що запам’ятав Роджер,— це їхні білі плечі й те, як вони ковзались на досить уже товстому килимі снігу.

— Ходімо,— сказав він до Дженні. Вони зачинили за собою хвіртку, спустились униз стежкою, що ледве вгадувалась під ногами, і розшукали свою малолітражку, що терпляче чекала на них під шапкою снігу.

— О господи,— раптом мовила Дженні,— Після такого дня та ще застряти на цій горі — я просто вмерла б, вмерла б з туги за теплом, затишком і постіллю.

— Ви тут не застрянете,— відповів Роджер.— І не вмрете. Ви житимете.

Вона відімкнула дверцята машини й простягнула йому ключі. Все було зрозуміло без слів: вести машину мав він. Дженні звіряла йому себе.

Роджер завів мотор, ввімкнув передачу й обережно відпустив зчеплення. Маленькі товсті колеса зразу ж закрутились і почали пробуксовувати.

— На цій машині, мабуть, далеко не заїдеш,— сказала Дженні.

— Нічого, нехай везе скільки може.

Весь світ ніби запнуло чимось білим і вологим. Сніг сипав так густо, що подеколи було майже неможливо розрізнити, де вкрита м’якою пухнастою білою габою земля, а де небо, повне великих лапатих сніжинок.

— Он їдуть ваші друзі,— сказала Дженні. Ліворуч від них з увімкненими фарами й ревучи мотором спускався вниз іншою розвилиною схожий на привид ваговоз.

— Сподіваюсь, вони добудуться куди треба,— коротко відповів Роджер, зосереджуючи всю увагу на малолітражці, котра гребла сніг і мовби пливла. Скидалось більше на те,

що Роджер правує човном, а не веде автомобіль. Вони просувались уперед важко, наче в рідині, і машина слухалась керма повільно й неохоче.

— А тут є глибокі кювети? — спитала Дженні, вдивляючись у білу круговерть.

— Думаю, немає. Інакше ми вже давно вскочили б в один з них.

Кілька разів їхнє плавання мало не кінчалося остаточною зупинкою, але врешті десь збоку вималювались розпливчасті обриси каплиці, і Роджер з’їхав на узбіччя.

— Нехай стоїть, тут з нею нічого не станеться,— сказав він.— В усякому разі, машини цією дорогою не ходитимуть, поки не розпогодиться.

Вони вийшли. Злива сніжинок, падаючи на землю, приглушала всі звуки, тому дверцята з обох боків машини зачинилися майже нечутно. А за хвилину Роджер і Дженні стояли вже перед дверима каплиці, і він намацував у кишені ключ.

— Знайшов. Заходьте.

Вона слухняно ступила через поріг. Тепер вона належала йому, надійно схована в його притулку. Але Роджер ще просто не міг відчути цього по-справжньому: надто багато відбулося подій, надто багато чекало їх попереду. Поки що все — тільки інтерлюдія, всього-на-всього інтерлюдія.

— Зачекайте,— він увімкнув світло.— А тепер влаштовуйтесь. А я розтоплю в грубці.

Роджер був радий взятися за цю буденну справу. Вигрібши золу й засипавши вугілля, він задоволено випростався.

— Нехай розгориться,— він зачинив дверцята й відкрив піддувало,— За п’ять хвилин аж загуде.

— Я знаю. В моєї матері така сама грубка.

— А зараз,— спитав він, розстібаючи куртку,— будемо пити чай?

Вона заперечливо похитала головою:

— Досить і того, що я вже випила, та й час пізній. Я не зможу заснути...

Вона раптом замовкла. На якусь мить вираз її обличчя зробився розгубленим, сором’язливим, та одразу ж обоє вони весело розсміялися. І з однієї й тієї ж причини: останнє зауваження, що мимоволі вихопилося у неї, надзвичайно точно відбило її внутрішній стан. Готуючись уперше лягти в ліжко з чоловіком, який міг — поки що тільки міг — змінити її подальшу долю, вона передовсім думала про те, щоб виспатись. Адже вони так далеко сьогодні їздили, так багато передумали й сказали, стільки побачили, почули й пережили, що вона зовсім забула про любощі. Вірніше, зараз любов означала для неї головним чином можливість бути разом, допомагати, втішати одне одного. Любощі — це було з якихось інших сфер.

Я радий, що у вас такий настрій,— сказав Роджер.

— Який?

— Неемоційний. Звичайнісінький. Ця ніч для вас нічим не відрізняється від усіх інших, що завершують довгий важкий день і обіцяють сон. Я радий, бо і в мене такий настрій.

Їй вчулася іронія в його тоні.

— Ви вже мені пробачте,— сказала вона.

— Та годі вам.

Вона присіла на тахту фрейлейн і подивилась на нього крізь скельця своїх окулярів.

— Я так стомилася, Роджере. Вже й стояти не можу.

— Нащо ж стояти,— відповів він.— Якщо хочете лягти —

лягайте.

— Ви розчаровані?

На якусь мить Роджер з жахом подумав, що вона збирається попросити його провести ніч у кріслі або на підлозі й не хоче пустити його до себе в ліжко. Переляк, певно, відбився в нього на обличчі, бо вона раптом засміялася, закинувши голову.

«Які в неї чудові зуби»,— подумав він.

Усе ще сміючись, Дженні підвелась і підійшла до нього.

— Ну й вигляд! — вигукнула вона між двома короткими нападами сміху.— Якби я запропонувала вам переночувати надворі в снігу, то й тоді, мабуть... Глянули б ви на себе, така кисла міна!

Він теж засміявся. Вона довірливо обняла його, сплівши пальці в нього на попереці.

— Це ваша домівка, Роджере,— сказала вона просто.— Маленький затишний притулок, що ви його собі знайшли серед цих холодних гір. І в ньому,— а можливо, і в своєму житті,— ви даєте місце жінці, яка може стати для вас хтозна-якою морокою...

— Помиляєтесь.

— Ні, не помиляюсь,— лагідно заперечила вона.— Жінка з тягарем прожитого життя за плечима, з тягарем минулого, яке вона має тягти за собою скрізь. Діти, розлучення, неприємності, проблеми — ні, вам було б краще знайти молоду дівчину, яка ще не має своєї, так би мовити, історії, нічого, що гнітило б її до землі.

— А я люблю історію,— відказав Роджер,— бо я професійний вчений.

Надворі безнастанно, безлико падав сніг, засипаючи їхні сліди, відгороджуючи від усього світу.

— Розумієте, я кажу це,— вона пригорнулася до нього,— а сама нічого подібного не відчуваю. Мого минулого тут немає, та й вашого теж. З нами зараз немає нічого — тільки оця мить, сніг, ваша чудова гаряча грубка і ваше ліжко.

— Так,— погодився він.— Моя грубка і моє ліжко.

Він нахилився, відчинив дверцята, і з грубки на них війнуло малиновим теплом.

— Як чудово! — Вона, наче дитина, заплескала в долоні й так само просто, як дитина, почала розстібати плаття.— Я так стомилася, Роджере,— Вона позіхнула,— Ви в ліжку дуже гарячий?

— Як вогонь. Ні одній мандрівниці, що збилася з шляху, не дав я замерзнути.

Дженні дістала з сумки нічну сорочку.

— Годилося б почистити зуби, але я так стомилася, що й цього не можу. Тільки оце надіну, та й годі.— Вона струснула сорочкою.— Лягайте, Роджере.

— Зараз,— сказав він.

— А де ваша піжама?

— Отам,— кивнув він у бік тахти,— але вона мені не потрібна.

Він підійшов до вимикача й погасив світло. Тепер їх освітлювало лише рожеве мерехтіння, що струмувало від грубки, роблячи всі обриси м’якими й природними, а тіні — оксамитовими.

— Лягайте вже,— лагідно повторила вона.

Він роздягнувся і шмигнув між прохолодні фланелеві простирадла.

— Бачите,— сказав він,—який я слухняний.

Вона спокійно роздягнулась, мить повагалась, чи надягати нічну сорочку, потім відкинула її і, гола, лягла поряд з ним. Обоє довго мовчали.

— Це ти? — нарешті прошепотіла вона.

— Це я.

— Це ти — зі мною?

— Це я.

Вони знову замовкли.

— Це наче вперше,— сказала вона.

— А це і є вперше.

Її груди виявились важчими, ніж він уявляв. Вони явно не відповідали її тендітному тілу. Його побиті ребра заболіли, коли вона притислася до нього, але він на це не зважав,

— Роджере!

— Що, люба?

— А тепер, коли ти взнав мене, я тобі подобаюсь?

Він відповів, але не словами.

її дихання почастішало.

— Що мені зробити, щоб тобі було хороше?

— Ти це робиш.

За вікнами сніжинки творили свій таємничий танок, і умиротворений дух Джеффрі, віддаляючись геть, не залишив на білій шкірі гірського схилу жодного сліду.

На ранок надворі лежали молочно-білі кучугури наметеного снігу, він заповнив усі западини, згладив нерівну поверхню валунів, засипав огорожі. Роджер підійшов до вікна, подивився на краєвид, що відкрився йому, і аж здригнувся від утіхи.

— Маємо день гарного відпочинку,— сказав він, повернувши голову й позираючи через плече на м'які обриси тіла Дженні, що вгадувалося під ковдрою.

— Що ти сказав? — спитала вона, повернувшись до ранкового світла. її очі, не захищені окулярами, повільно оглядали приміщення, наче вона поступово усвідомлювала, де перебуває.

Він повернувся назад, шмигнув у ліжко поряд з нею й натяг ковдру їй на обличчя.

— Я сказав, що маємо день гарного відпочинку. Насипало стільки снігу, що тепер ніяка машина не пройде. Ми лишаємося тут.

І вони лишилися.

Сніг відокремив їх від усього світу, не тільки порушивши з ним нормальний контакт, а й зробив цей світ,— коли вони дивились на нього крізь вікна,— новим, незнайомим і чарівним. І того дня, і наступного вони наче відірвались від реальності, принаймні від тієї реальності, що не стосувалася їх особисто. Каплиця була островом на непозначеному на карті морі білини, що лежало за межами повсякденності і знищувало всі орієнтири, дороги, перепони й обов’язки, Роджер чекав, що Дженні до знемоги говоритиме про те, що їй болить, і приготувався слухати її, перейматися усіма її переживаннями, допомогти їй ще раз пережити їх і в такий спосіб відігнати минуле — хай вона насправді відчує, що прибилася до іншого берега. Проте Дженні й словом не прохопилася про свої турботи. Дві доби вони були зайняті одне одним, взаємним пізнанням душі й тіла та ще маленькими домашніми клопотами за надзвичайних обставин. Вони мали досить палива, і хоч деякі продукти кінчилися майже одразу (хліба в них не було з самісінького початку, а цукру вистачило лише на день), всього іншого поки що не бракувало, тож увечері наступного дня вони ще могли влаштувати собі розкішну, хоча, можливо, й дещо химерну вечерю: на перше — сардини, картопляне пюре й консервовані боби, на друге — кукурудзяні пластівці й різані консервовані банани, а на завершення по чашці чорної кави.

Сніг чистим накрохмаленим укривалом лежав на схилах гір, і вони неймовірно щасливі лягли в ліжко. Але поміж себе вирішили покласти край своєму відлюдництву: наступного ранку через брак майже всього найнеобхіднішого вони мали здійснити подорож до сільських крамниць.

Коли вони прокинулись (досить пізно), встали (ще пізніше) і коли нарешті поснідали жалюгідними залишками, що їх вдалось нашкребти, Роджер заходився шукати свої найміцніші черевики й водонепроникний плащ.

— Хочеш піти зі мною? — спитав він.

— Ні, дякую. Мій одяг не годиться для такої погоди. Промокне, а потім цілий день доведеться сушити. Та й хочеться як слід тут прибрати, поки тебе не буде.

— Почекай, поки я повернуся,— мовив він, зашнуровуючи черевики,— Ми все зробимо разом.

— Ні в якому разі. Мені хочеться відчувати себе твоєю дружиною. Я працюватиму на тебе, як рабиня. Та й не треба, щоб ти дивився, як я прибиратиму. Не хочу, щоб ти мені допомагав і не хочу, щоб ти сидів, наче турецький паша й спостерігав, як я тяжко працюю. Отож іди. І не поспішай повертатись.

— Це я тобі можу гарантувати, дружинонько,— відповів він,— Снігу насипало футів на три-чотири, і по такій дорозі треба пхатися до селища. Не раз, мабуть, доведеться провалитись у замети аж по шию.

— Якщо за три години ти не повернешся,— сказала вона,— я пошлю за тобою сенбернарів. А тепер поцілуй мене і йди.

Роджер поцілував її й вийшов. Сніг був глибокий, але не липкий. Він просувався вперед досить успішно, хоч місцями ноги й грузли вище колін. Найважче було визначити, де кінчається узбіччя, і він кілька разів ступав у кювет. Але пухнастий сніг легко струшувався з одягу, і Роджера, в його веселому, піднесеному настрої, тільки потішали ці маленькі кумедні пригоди, він сприймав їх як жарти й прояви пустотливості всього сущого.

У Лланкрвісі люди лопатами, а може, й з допомогою невеликих снігорозчисників, прокопали вузькі стежки; второвані, вони жовтіли між сліпучо-білих покрівель і садків, а посеред кожної вулиці вимальовувались чіткі візерунки автомобільних шин. Роджер пішов швидше, розмахуючи кошиком. І тут він побачив Райанон. Вона прямувала від центру селища до батьківської оселі. Ну й гарненька лялечка! Роджеру вона тепер не була потрібна і тому подобалася ще більше.

Райанон ішла між високих снігових валів повільно, але ногу ставила по-сільському впевнено. На ній було те саме зелене замшеве пальто й високі акуратно зашнуровані спереду черевики, схожі на ковзанярські. Вона була простоволоса, але вуха захищали два маленькі й гарненькі вовняні навушники, з’єднані жорстким обручем, що тримав її продумано-недбалу зачіску. Вона йшла просто на нього, а Роджер дивився на неї і відчував гостру радість. Вона була чарівна, і він міг вільно милуватися нею — без болісного любовного бажання і не боячись порушити свого спокою, набутого з такими труднощами. Дженні зробила його щасливим, угамувала фізичний голод, і поклик плоті більше не катував його. Нехай Райанон підходить ближче, нехай викликає в ньому той прекрасний трепет, який так і залишиться прекрасним, не перетворившись на гіркоту й біль.

Він став у неї на дорозі й чекав. Вона ще здаля всміхнулася йому: вони, безумовно, друзі, він перебував у неї на гарному рахунку.

— Добридень, Роджере.

— Добридень, Райанон. Яка ви сьогодні чарівна.

— Лестощі не поможуть,— сказала вона,— але слухати приємно. Скажіть ще щось таке.

— Ці слова вихопились у мене несамохіть. Цього ранку мене оточує тільки прекрасне. Море, небо, білосніжність цих горбів. Гляньте лишень, гори ніби висять у повітрі, бо знизу їх огорнув туман, а вершини чисті. А які хмари! І на довершення з’являєтесь ви. Чого ж бажати ще...

— Бракує тільки Ділвінового літачка,— сказала вона з незворушним виразом.

— Не треба.— Він скривився.— Дайте мені забути про втрати.

— До речі, про втрати,— сказала вона.— Ваші автобусні справи, видно, кепські.

— Авжеж, забагато снігу,— ухильно відповів він.

— Атож, снігу,— погодилася Райанон.— Але справа не тільки в ньому. Я дещо чула. Про те, що на Герета напали.

— І на мене.

— Що? І на вас?

— Спробували були, але мені допомогли й нагнали їх.

— То я рада, що зустріла вас,— сказала вона.— Я навіть збиралася передати вам записку, тільки не було коли добиратися до вашої каплиці.

Роджер уявив собі, як Райанон стукає в двері каплиці і як їх відчиняє Дженні. Йому навіть стало трохи шкода, що тепер цього не трапиться. Це підвищило б його шанси у сексуальному плані.

— І що ж мало бути в записці? — спитав він.

— Завтра,— відповіла вона,— все піде своїм звичаєм. Сюди вже вийшли снігоочисники, вони будуть тут сьогодні після обіду, десь годині о п’ятій. Я чула, як про це говорив у барі дорожній інспектор. Ви розумієте, що це для вас означає.

— Це означає,—повільно проказав він,—що Геретів автобус міг би вийти на маршрут, тільки цього не буде, бо Герету зламали руку.

— Автобус завтра вийде на маршрут, тільки не Геретів. Це буде машина Діка Шарпа. Він знає, що дороги розчистять, і випустить свій автобус у рейс о восьмій ранку.

— Але не випустить шофера,— сказав Роджер.— Того хлопця, який досі працював у нього. Його не буде, я точно знаю.

— Так, не буде. Автобус поведе інший, той, що раніше був кондуктором.

— Звідки ви знаєте?

— Не має значення, звідки. Я знаю все, пора б уже це зрозуміти.

— Люба Райанон,— сказав він,— я певен, що ви все знаєте.

— Я не знаю лише одного,— докинула вона,— як ви там у каплиці даєте собі раду сам-один?

Що це, промацування? Чи не дійшли до неї чутки, що там Дженні? Чи вона справді переймається його тяжкою самотністю серед засніжених гір?

— Ви робите мені ласку, згадуючи інколи про мене,— сказав він,— Але в усьому, що зі мною трапляється, винен я сам.

— Щодо цього я не маю сумнівів,— весело погодилася вона.

— Якщо ви так переживаєте за мене,— сказав Роджер,— то провідайте мене. Принесіть мені сонячне сяйво вашої посмішки.

Сонячного сяйва там вистачає і без мене,'— ущипливо мовила Райанон.— Я просто хотіла застерегти вас. Автобус Діка Шарпа буде тут завтра, і наш знайомий збирається тримати його на цьому маршруті, аж поки Геретові послуги вже нікому не будуть потрібні, навіть коли він знову зможе сісти за кермо.

— Розумію.

— Не знаю, чим ви можете тут зарадити, але...

— Можемо. А тепер скажіть, Райанон, ви збираєтесь їхати завтра до міста рейсом о восьмій п’ятнадцять?

— Я? Ні, не збираюсь. Я їду до Карвеная сьогодні ввечері. Просто заскочила додому дещо взяти. Нагодилася попутна машина, то я й приїхала. Щиро кажучи, мені зараз слід бути в готелі, та...

— Гаразд,— сказав він,— Бо якби ви хотіли їхати завтра вранці, я застеріг би вас від цього.

— А то чому? Хіба щось має ста...

— Більше я нічого сказати не можу. Комусь іншому я й цього не сказав би. Але я знаю, що ви мовчатимете, як могила.

— Зрозуміла річ, але мені цікаво.

— Я справді нічого зараз не можу вам сказати. Просто ми маємо один задум і завтра вранці здійснимо його.

— Ми? Ви з Геретом?

— Герет, я й ще двоє. Наша, можна сказати, команда. Бачите, навіть у нас є друзі,— з гордістю додав він.

— Авжеж, є. Я теж до них належу. І тільки щойно повідомила вам важливі новини.

— Таки важливі, люба моя,— сказав він.— І тому я люблю вас ще дужче, якщо це взагалі можливо. І дуже хотів би чимось віддячити вам.

Райанон витлумачила останні слова Роджера точнісінько так, як йому й хотілось, і, насварившись на нього пальцем, пішла своєю дорогою. А Роджер, враз посерйознішавши, вирішив відкласти відвідини крамниць і насамперед повідомити новини Герету. Сковзаючи і спотикаючись, він щодуху подався до будиночка біля підніжжя сланцевого відвалу, де й знайшов Герета — той знічев’я сидів біля каміна, що ледь жеврів, а мати на своєму звичному місці терпляче схилилась до радіоприймача, слухаючи його заспокійливе бурмотіння. У Герета був пригнічений вигляд — бездіяльність і нудьга вже почали свою руйнівну роботу, але, почувши про снігоочисники, він пожвавішав.

«Треба повідомити про це Айво і Гіто,— сказав він,— Спущусь униз і подзвоню їм по телефону».

«Я зараз повертаюсь у селище. Отож сам і подзвоню».

«Ні, мені треба самому побалакати з ними. Заждіть, я зараз взуюсь і піду з вами».

Вони швидко спускалися білим схилом, засипаним товстим шаром снігу. Герет раз у раз провалювався вище колін. «Тут добряче доведеться поморочитись, розчищаючи оці замети чи то снігоочисниками, чи так,— сказав він,— Але розчистять, можна не сумніватись».

Герет стояв у телефонній будці, і від хвилювання його лоб взявся червоними плямами. Він не міг тримати трубку в правій руці, бо гіпс доходив аж до долоні й заважав стискати пальці. Роджер крізь скло спостерігав, як він спочатку обережно зняв трубку і повісив її збоку, нетерпляче, але акуратно опустив монети, потім притулив трубку до вуха. Він знаком показав Роджеру зайти в будку й послухати, але Роджер заперечливо похитав головою і посміхнувся. Для двох у будці було б затісно, і Роджер боявся зачепити поламану Геретову руку. Але й так, стоячи біля дверей, він крізь скло почув кілька фраз:

«Я скажу йому».

«Візьміть з собою дівчину, неодмінно».

«Має вийти».

Коли Герет вийшов з будки — її скляні двері кілька разів рвучко хитнулись туди й назад,— Роджер чи не вперше побачив на його обличчі бурхливу радість.

«Хлопці готові,— сказав він.— Завтра за чверть до восьмої».

«А я і Дженні?» — обережно спитав Роджер.

«По вас заїде Айво. На ваговозі. Як і домовилися».

«А раптом його машина не проб’ється до каплиці?»

«Проб’ється. Гіто знає хлопця, який працює на снігоочиснику. Він подбає, щоб той розчистив дорогу аж туди».

Сказавши це, Герет повільно, задоволено посміхнувся.

«Ну що ж,— промовив Роджер.— Нехай нам щастить».

«Амінь»,— сказав Герет. Він повернувся до Роджера спиною й пішов назад, додому.

«Будьте готові завтра вранці,— гукнув він уже здаля,— а решту зроблять хлопці».

Роджер пробурчав щось на знак згоди й подався до крамниці. Йому нетерпеливилось зробити покупки й повернутись додому. В нього раптом з’явилось відчуття, ніби він страшенно давно не бачив Дженні.

Наступного ранку сварливо й на повну потужність задзеленчав Роджерів будильник, що, як і його господар, на протязі кількох днів відпочивав, а тепер повернувся до виконання своїх обов’язків, і вже о сьомій годині Роджер снував по каплиці, ворушив кочергою в грубці, заварював міцний чай. Дженні, розніжена в м’якому ліжку, блимала очима, наче сова, але, випивши чашку аж чорного чаю, досить охоче встала й почала одягатись у малинових відсвітах грубки.

— Тобі не завадило б щось з’їсти,— завбачливо порадив Роджер.

Вона взяла в нього з рук скибку намазаного маслом хліба й заходилася жувати.

— Що я маю робити?

— Бути підсадною качкою.

— Що ж, мені не вперше.

Вони вдяглись і були готові йти. Минуло ще кілька хвилин.

— Надворі темно, хоч в око стрель,— невдоволено промовила Дженні.— Ти певен, що вже ранок?

— І мій годинник, і будильник показують однаково: за чверть восьма.

— Мабуть, ваговоз не може сюди пройти.

І відразу ж почулося завивання мотора старенького «доджа», що поступово переходило в рівне гудіння. З темряви долинув голос Айво:

_ — Роджере, ми тут!

— Ходімо,— сказав він до Дженні.— Настав час. Будемо нарешті діяти.

— Ти давно чекав цієї хвилини, правда? — спитала Дженні, коли вони рушили до дверей.

— Так,— сказав він,— давно.— І вимкнув світло.

Надворі перше вранішнє світло вже розповзлося по білих

схилах. В кабіні ваговоза сидів один Гіто, а в кузові виглядали з-за високого дерев’яного борту Айво з Геретом. Айво, глибоко насунувши плетену вовняну шапочку, кутався в кожух, на Гереті була шкіряна куртка, голову він обмотав шарфом, щоб не мерзли вуха. Сідайте в кабіну,— сказав Айво, показуючи рукою вперед.

Роджер і Дженні послухались його. Гіто, навіть не спробувавши перекричати гудіння мотора, привітав їх кивком голови й зразу ж дав задній хід. Снігоочисник розчистив дорогу рівно на стільки, щоб можна було проїхати, але розвернутись не вистачало місця. Дивлячись у дзеркало заднього виду, часом попереджуваний різкими вигуками Айво або Герета, Гіто обережно провів громіздкий ваговоз назад путівцем на триста-чотириста ярдів. Там, біля в’їзду до чиєїсь садиби, дорогу було розчищено як слід, і Гіто обережно розвернув машину в потрібному напрямку.

Далі вони поїхали швидше по вкоченому снігу з уже вибитими коліями, прямуючи до центру Лланкрвіса. Роджер і Дженні, притиснуті одне до одного, трималися за руки й дивились на знайомий краєвид при незвично різкому вранішньому світлі і з незвичної досі висоти. Гіто, який зосереджено і спокійно вів величезний ваговоз між двох білих валів, був відділений від Дженні і Роджера металевою коробкою передач. Вони проїхали повз Геретів гараж, де у вимушеній бездіяльності стояв жовтий автобус, повернули вниз на перехресті в центрі селища, проминули будинок місіс Опори Джоне — уже майже розвиднилось, і добре видно було його двері — і зелені, й коричневі,— залишили позаду останні будинки, розкидані на околиці Лланкрвіса, і Гіто, збавивши газ, почав обережно пригальмовувати й нарешті зупинився біля в’їзду в якийсь вузесенький провулок.

— Тут вам треба зійти,— сказав він Роджеру і Дженні.

— Гаразд.

Вони відчинили дверцята над величезним переднім колесом і зіскочили на землю. Айво з Геретом уже встигли злізти вниз, відкинувши задній борт, і Герет закривав його.

— Все нормально, Гіто! — гукнув він.

Гіто плавно дав газ, і «додж» рушив униз дорогою в бік моря.

— А тепер,— командирським тоном сказав Айво,— ми чекатимемо тут.

Всі троє пішли за ним і стали під стіною будинку, де їх не було видно. Снігоочисник обминув цей провулок, але посеред нього пролягла стежка, вторована ногами мешканців селища й копитами їхньої худоби. До того ж біля стіни хтось розчистив лопатою невеликий майданчик чи то для пасажирів, чи то для бідонів з молоком. 

— А що робити мені? — майже пошепки, по-змовницькому спитала Дженні.— Стояти так, щоб мене було видно?

— Поки що ні,— відповів Герет.— Нехай спочатку проїде нагору. Краще, щоб зараз він нічого не помітив.

Вони стояли близько одне до одного, притулившись спинами до засніженої стіни. Так минуло кілька хвилин, і раптом Роджер напружився:

— Ніби чую.

Всі прислухались. Знизу долинув звук автобусного мотора.

— Іде нагору,— сказав Герет, ледь стримуючи збудження,—Забере там кількох пасажирів, розвернеться й піде назад.

Вони стояли досить далеко від дороги, за наметеною вітром височенною кучугурою, що закривала їх. Коли автобус прогуркотів повз них, Айво швидко висунув голову й зразу ж знову сховався.

— Це він, точно,— сказав Айво.

— А хто за кермом? — спитав Герет.

— Не встиг роздивитись.

— Скоро дізнаємось,— зауважив Роджер. Він відчував, як його охоплює нестримне хвилювання. Нарешті починається справжнє життя!

Невдовзі — їм здалося, надто швидко, щоб автобус устиг підійнятись угору до центру Лланкрвіса й Повернутись назад,— вони почули: він повертається. І по них наче пробіг електричний струм — усі насторожились, рішучі й готові діяти.

— Ну, Дженні, давай,— сказав Роджер.

Дженні відокремилась від гурту й стала так, щоб її добре було видно. «Яка вона рішуча,— подумав Роджер,— Як природно зайняла серед нас своє місце, включившись у що вранішню пригоду». Він до смішного пишався Дженні — і не так тим, що вона робила, як самою її присутністю, тим, що вона бере в усьому цьому участь.

Шум автобуса вже добре було чути.

— Нагніться,— тихим, напруженим голосом застеріг Айво,— Якщо він щось запідозрить, то не зупиниться.

Гуркочучи мотором, автобус майже порівнявся з їхньою схованкою і саме пригальмовував, бо Дженні піднесла руку, їм видно було тільки хиткий прямокутник світла, за яким вгадувалась машина, схожа на якогось величезного звіра,— то був піратський корабель Діка Шарпа, його кубло на колесах, то був їхній ворог.

— Гайда,—уривчасто кинув Герет.

Зараз настав його час, він прийняв на себе команду. Роджер і Айво пропустили його вперед. Ноги Герета з несподіваною спритністю понесли його могутній бізоноподібий тулуб через п’ять ярдів снігу, що відділяли їх від автобуса, і ось він уже піднявся по сходинках і ввійшов у салон, за ним Айво, потім Роджер.

Райанон казала правду: за кермом сидів молодик із тхорячим обличчям, який досі часто їздив у ролі кондуктора. Плату за проїзд він, зрозуміло, зараз ні з кого не брав. Він не брав її й раніше, коли був кондуктором і носив формений кашкет з блискучим козирком. Тоді його обов’язки полягали, певно, лише в тому, щоб надавати моральну підтримку водієві. Тепер водій був далеко від джерела моральної підтримки. Завдяки кулакам Йорверта. Роджер мимоволі глянув у кінець салону — так, Йорверт був тут, на задньому сидінні. Його обличчя, як завжди, нічого не виражало, той ранок, мабуть, привидівся Роджеру вві сні. Та ні, Йорверт посміхається. Спостерігає за Геретом і посміхається.

Дженні пройшла назад і сіла посередині. В автобусі було чоловік дванадцять, всі вони напружено, мовчки стежили за тим, що відбувається. Швидко оглядаючи салон, Роджер помітив містера Кледвіна Джонса і ще двох-трьох стовпів суспільства. Місіс Аркрайт, з полегкістю відзначив він, не було.

Потім Роджер знову перевів погляд на водія. Над ним, схилившись, стояв Герет. Над кожухом, що закривав мотор, було припасовано поручень, щоб пасажири могли триматись за нього під час руху автобуса. Вчепившись за цей поручень здорового рукою, Герет перехилився через нього і майже впритул наблизив своє обличчя до схожого на тхора молодика за кермом. Пов’язаний навколо голови шарф надавав йому страшного вигляду.

— Чого...— почав був молодий тхір, але голос у нього пропав.

— Що чого? — глухо й лиховісно спитав Герет.

— Чого... вам треба? — спромігся видушити крізь зсудомлені переляком щелепи тхір.

— Гарненько на тебе подивитись,— відповів Герет. Він майже ніжно посміхнувся.— Я давно хотів з тобою познайомитись.

— Давай їдь, хлопче,— сказав Айво з-за могутніх Геретових пліч.— Якщо ти возиш пасажирів, то їдь.

Пасажири схвально загомоніли, а містер Кледвін Джонс вигукнув:

— Дехто з нас їде на роботу.

Айво і Роджер сіли попереду'. Роджер озирнувся, поглянув через плече на Дженні — і вона враз спалахнула ясною переможною посмішкою. Герет, міцно вхопившись за поручень, стояв біля водія. Водій, побілілий як крейда, повів автобус далі.

— Герете,— сказав Айво, нахиляючись вперед,— ти краще сядь, буде безпечніше.

Герет глянув на Айво так, ніби бачив його вперше в житті. Потім заперечливо хитнув головою:

— Я втримаюсь.

— Краще б сів...— почав був Айво. І саме цієї миті усе й сталося.

Автобус рухався із швидкістю приблизно двадцять п’ять миль на годину, спускаючись порівняно безпечною ділянкою дороги між двох високих, заметених снігом укосів. Трохи далі попереду на дорогу виходив путівець, але можна було не боятися, що звідти виїде машина: за такої погоди тим путівцем напевно не проїхати. Напевно? Так само напевно, як і все інше на цьому світі. Водій із спотвореним від жаху обличчям раптом щосили вчепився своїми тхорячими лапами в кермо. З путівця, просто попереду і так близько від автобуса, що уникнути зіткнення було неможливо, на дорогу, наче сірий лінкор, рішуче виткнувся високий капот канадського «доджа». Напружене обличчя Гіто. Прямі, обшарпані борти.

Водій-тхір втратив самовладання. Він відчайдушно крутнув кермо праворуч, на ковзкій поверхні дороги колеса втратили зчеплення, і автобус занесло. Дехто з пасажирів перелякано скрикнув, тоді водій крутнув кермо в протилежний бік, і автобус застрибав, марно намагаючись утриматись на дорозі. Розлігся лункий металевий удар — га-гах! — і відразу ж гучний пронизливий скрегіт. Автобус зупинився, нахилившись під кутом у сорок градусів, запала тиша. Праве колесо машини з’їхало в повний м’якого снігу кювет, мотор чхнув і заглух.

Герет випростався й гукнув через увесь салон:

— Відчиніть двері запасного виходу!

Якась жінка голосно схлипувала. Проте решта пасажирів, зрозумівши, що автобус зупинився і ніхто з них не потерпів, поводилася досить спокійно. Драматизм ситуації починав їх навіть розважати. Зовсім інакше почував себе Роджер. Поки пасажири сиділи, куняючи, в автобусі й їхали на роботу, він був заряджений на дію, а тепер злякався і мало не тремтів.

Йому здавалося, що автобус перехилився надто небезпечно,— передні двері безнадійно затиснуто укосом, відкрити їх годі і вийти можна лише через запасні задні — зараз Йорверт намагався їх відчинити, смикаючи за ручку. Ручка не поверталась, видно, її давно не змащували. А якщо з мотора потече і загориться пальне? Адже не може бути, щоб під час зіткнення той не зазнав пошкоджень. Тоді він не встигне звідси вибратись. Роджера кинуло в піт — уся його увага зосередилась на тому, що далі дорога йде стрімко вниз і що автобус дуже перехнябився. Пасажири посхоплювались із своїх місць, з’юрмилися в проході, а Дженні була від нього за три-чотири ряди сидінь, і він не міг до неї дістатись. Вона, дякувати богу, здавалась спокійною. Навіть обернулась і знову посміхнулась йому; цієї ж миті Йорверт впорався з ручкою і відчинив запасні двері.

Небезпека минула. Перші пасажири почали вискакувати на світ божий, і в міру того, як вони один по одному виходили з автобуса, напад клаустрофобії дошкуляв Роджеру дедалі менше. До нього повернулося самовладання. Зникло бажання вибігти під відкрите небо. Тепер йому не хотілось пропустити того, що відбувається позад нього між Геретом і тхором.

Обернувшись, він побачив, що Герет вхопив тхора за комір і поставив його на напівзігнуті ноги. Айво за спиною Роджера голосно сказав:

— Недосвідчений водій. Такому не можна довіряти пасажирів!

— Таж він виїхав просто попереду! — заверещав тхір.— Мені не було куди дітись! Виїхав просто на мене. Ви самі бачили.

— Нічого ми не бачили,—кинув Герет. Він щосили потрусив тхорам.— Ану перестань скиглити. Пояснюватимеш У суді.

— Він умисне на нас наїхав,— знову повторив тхір. Герет вивільнив ліву здорову руку й зневажливо ляснув його по пиці.

— Це образа дією! — схлипнув тхір і повалився на сидіння.

Роджер глянув повз нього у вітрове скло. «Додж» непорушно застиг на місці приблизно футів за дванадцять від них. У нього було пом’яте крило й у друзки розбита фара, але колеса міцно стояли на дорозі, і він, очевидно, міг коли завгодно рушити далі. Гіто виліз із кабіни й безтурботно зупинився: біля автобуса, спостерігаючи у вікна за тим, що там відбуваються.

— Ти, хлопче, за це відповіси,— сказав Айво тхореві. Він повернувся до Роджера,— В поліцію вже подзвонили?

— У мене е свідки,— сказав тхір, перебігаючи поглядом з обличчя на обличчя.— Всі оті люди біля задніх дверей.

— Правильно,— охоче відгукнувся Роджер,— Я їхав пасажиром і буду свідком. Я бачив, що ви ведете автобус не так, як належить, їдете під гору надто швидко, не враховуючи умов дороги. А коли з-за повороту повільно виповз ваговоз, ви розгубились, бо знали, що гальма вас не втримають. Це щастя, що ніхто не потерпів.

— А як з тією дамою, в якої нервовий шок? — спитав Айво.— Он вона ще плаче. Минуть роки, перш ніж вона оговтається. Твоєму хазяїнові доведеться викласти грубі гроші на її лікування.

— Моєму хазяїнові...— почав був тхір і вмовк.

— Авжеж, тепер усе стане відомо,— сказав Герет.— Роджере, підіть подзвоніть у поліцію. А я тут подбаю, щоб він не втік.

— Слухайте,— квапливо заговорив тхір,— Моєму хазяїнові не потрібна така морока. Не треба вплутувати сюди поліцію. Він заплатить за ремонт ваговоза. І за свій рахунок забере звідси автобус. Усе тихо-мирно, розумієте?

— А ми не хочемо, щоб було тихо-мирно,— сказав Герет.

— Мій хазяїн добре вам заплатить, щоб не мати клопоту,— сказав тхір.— Дасть кожному по п’ять фунтів, коли не будете свідчити проти нього.

Герет втупився в нього важким поглядом,

— По десять,:—сказав тхір.

Герет знову відважив йому ляпаса.

— Ідіть, Роджере, подзвоніть,—сказав він.

Роджер пішов.

Сержант поліції був сухий, мов зроблений з піску. І волосся в нього було руде, мов пісок, і голос — рипучий, мов пісок під ногами. У нього були пласкі, лопатоподібні пальці і твердий, пильний погляд. Його супроводжував констебль, здоровенний хлопець років вісімнадцяти, на якого було покладено виконання найменш складних обов’язків — водити автомашину, робити записи, міряти кроками гальмовий шлях. Визначити довжину останнього на твердому заїждженому снігу гірської дороги було неможливо, але констебль з розумним виглядом щось підрахував і записав у блокнот.

Сержант поліції почав з того, що всі пасажири будуть вільні й зможуть зайнятися своїми справами, як тільки він візьме в них свідчення. Після цього залишаться головні дійові особи: обидва водії, а також кожний, хто вимагатиме відшкодування матеріальних збитків чи за перенесений шок.

— А тепер усі, хто був свідком аварії,— сказав він,— повідомте констеблю своє ім’я й адресу, а мені розкажіть, що саме ви бачили.

Він поводився з ними як армійський сержант із взводом незграбних новобранців.

Роджер чекав, що водій-тхір істерично благатиме пасажирів про допомогу, шукаючи в них підтримки. Але молодика паралізувало, мов гусінь, ужалену осою. Поява двох синіх мундирів, у товаристві яких він раптом опинився, так перелякала його, що він втратив здатність діяти, мислити і навіть сприймати, що діється довкола.

Запала коротка тиша, і тоді стало очевидно, що ніхто із справжніх пасажирів, тобто тих, хто їхав в автобусі до того, як у нього сіли Герет та його друзі, не збирається нічого свідчити. Вони або справді нічого не бачили — адже аварія виникла з нічого, на рівному місці, й за п’ять секунд усе було скінчено,— або не мали бажання завдавати собі клопоту й марнувати час, а, можливо, й дати втягти себе в морочливу судову тяганину.

Не даючи їм передумати, Роджер рішуче промовив:

— Я був свідком аварії.

— Ваше прізвище й адреса, сер? — спитав констебль.

Роджер відповів і провадив далі:

— На мою думку, шофер вів автобус під гору надто швидко. Зважаючи на дорожні умови.—Остання словесна фігура сподобалася йому самому: «зважаючи на дорожні умови» — це мова справжнього англійського судочинства.— Потім попереду з бокового путівця виїхав ваговоз...

— Як далеко попереду? — перебив сержант.

— Точно сказати не можу.

— Але ж ви заявили, що були свідком цієї пригоди.

— Так, був, проте стверджувати під присягою, на якій саме відстані перебував ваговоз від автобуса, коли наш водій побачив його, не можу.

— А приблизно сказати ви можете?

Роджер замислився.

— Ні, точної цифри назвати не берусь.

— Ваговоз з’явився раптово?

— Не більш раптово, ніж вважається нормальним. Через усі ці несподівані перехрестя та високі укоси, між яких петляє дорога, у кожного, хто сидить за кермом, тут виробляється шосте чуття. Це, звичайно, не стосується водіїв не з місцевих...

Піщано-рудий сержант, скептично подивившись на Роджера, сказав:

— Я назвав би це ухильною відповіддю, сер.

— Я бачив, як усе сталося,— раптом подав голос Герет.

Він рішуче проштовхався крізь гурт пасажирів і став попереду, вимагаючи до себе уваги полісмена.

— І ви бачили? — спитав сержант, вкладаючи в свої слова максимум чемного скептицизму. Адже обов’язок поліції знати все, що відбувається у ввіреному їй районі.

— Вам моє прізвище й адреса відомі,— сказав Герет до констебля. Я саме стежив за дорогою. Ваговоз з’явився з-за повороту далеко попереду. Шофер мав цілком достатньо часу, щоб загальмувати і не наскочити на той ваговоз, якби хоч трохи вмів водити автобус.

На якій відстані був ваговоз? — спитав сержант, пильно дивлячись Герету в очі.

Без найменшого вагання Герет відповів:

— На відстані сімдесяти п’яти ярдів.

— Сімдесяти п’яти? — холодно перепитав сержант.— Не вісімдесяти?

— Сімдесяти п’яти,— повторив Герет.

Констебль записав названу цифру.

Сержант неквапливо повернувся до всіх спиною і подався до перехрестя, звідки виїхав «додж». Там він трохи постояв, дивлячись на заметений снігом путівець. Сонце уже зійшло, і на сліпучо-біле тло лягли довгі синюваті тіні.

— Дивно,— пробурмотів сержант сам до себе. Потім повернувся до автобуса і сказав, дивлячись на Гіто: — Бічну дорогу закрито. Там розчищено лише невеликий майданчик. Ви не могли проїжджати там. Ви, мабуть, заїхали туди спеціально.

— Авжеж, спеціально,— погодився Гіто,— Я заїхав туди розвернутись.

— Вам треба було розвернутись? Ви приїхали сюди такої рані і вам треба було розвернутись, щоб їхати назад?

— Так. Я дещо забув.

— Що ж ви забули?

— Сніданок,— відказав Гіто.

Сержант різко повернувся до пасажирів.

— Ну, люди добрі, ви вільні, можете йти,— сказав він,—

У нас досить свідків, і нема потреби затримувати вас далі.

— А як щодо транспорту? — вигукнув містер Ідріс Джонс. ...

— Спустіться вниз, там ходять автобуси компанії «Дженерал»,— порадив сержант.— З гори йти легко.

— Але вкрай незручно,— заперечив містер Ідріс Джонс.— В декого з нас відповідальна робота. А нас тут затримали.

— Якби поліція,— пояснив сержант,— була зобов’язана щоразу, коли трапляється дорожня пригода, відповідати за доставку кожного туди, куди він їхав, нам довелося б облишити поліцейську службу і стати таксистами.

— Від чого суспільству було б набагато більше користі,— стиха, але так, щоб його почули, промовив містер Кледвін Джонс, рушаючи в дорогу.

— Роблячи такі зауваження, містере Джонс,— сказав сержант,— будь ласка, переходьте на валлійську мову. Тоді я зможу вдавати, ніби вони призначаються не для мене. Зауваження, зроблені англійською мовою, є офіціальними і записуються в протокол.

— Поки ви тут стоїте,— дошкульно мовив містер Кледвін Джонс,— мабуть, з півдюжини водопровідних магістралей висаджено в повітря, а двох-трьох чоловік вбито в ліжках.

І він повів свій ремствуючий гурт пасажирів униз.

— Отже,— сказав сержант,— в поліцейському відділку мені будете потрібні ви й ви,— він показав на Гіто і тхора,— Дасте пояснення. Всі інші мені не потрібні.

— Я теж бачила аварію,— втрутилась Дженні.

— І я бачив усе від початку й до кінця,— заявив Айво.

— Одержаних свідчень досить,— сказав сержант. Якщо

ми висунемо звинувачення в порушенні правил безпеки руху, то, можливо, викличемо й вас. Але, враховуючи погодні умови, суддя, очевидно, не визнає його винним. Цього ранку такі незначні аварії траплятимуться по всьому Північному Уельсу. А втім,— глибокодумно провадив він,— як на мою думку, звинувачення тут, мабуть, матиме більш серйозний характер.— Він раптом повернувся до тхора.— У вас є шоферські права?

На якусь мить тхір наче закам’янів. Потім з болісного млявістю руки його заворушились, він вийняв з кишені маленьке червоне посвідчення і дав сержантові. Той лише мигцем глянув на документ і одразу ж повернув його тхореві.

Не мороч мені голови, хлопче,— сказав сержант.— Це не те. Твої права дозволяють тобі водити тільки мотоцикл.

Тхір зробив кволу спробу здивуватись.

Мабуть, я взяв з собою не те посвідчення,— пробурмотів він ледь чутно.

— Ти ще матимеш можливість показати своє справжнє посвідчення на право водити засоби громадського транспорту, якщо воно в тебе є, сказав сержант.— Якщо покажеш, звинувачення буде набагато легшим, відповідатимеш тільки за те, що не мав його при собі, сидячи за кермом. А де страховка?

— Страхо...?

— У тебе є квитанція про сплату страховки?

Руки тхора безживно повисли вздовж тіла, здавалось, їх м’язи перетворились на ганчірки.

— Ні,— сказав він.

— Він покаже її разом із своїми шоферськими правами,— докинув Айво.— А заразом принесе й дорогоцінності з королівської скарбниці.

Кивком голови сержант показав на поліцейський автомобіль.

На жаль, інтереси платників податків вимагають, щоб ми не зволікаючи вирушили до відділка. Хоч,— він злегка й трохи насмішкувато вклонився в бік Айво,— набагато приємніше стояти тут на сніжку і вправлятися у жартах.

Айво чемно посміхнувся.

— Якщо ви їдете до поліцейського відділку,— сказав він, то я, мабуть, поїду з вами. Я співвласник ваговоза, і те, що трапилось, зачіпає і мої інтереси.

Сержант окинув його довгим, пильним поглядом. Потім спитав:

— Ви співвласник?

— Так.

— Але ж ви не їхали на ваговозі?

— Ні.

— Ви їхали автобусом?

— Так.

— Вам треба було до міста,— повільно проказав сержант,— тому ви сіли в автобус. Так?

— Так.

Слід гадати,— сказав сержант,— ви теж забули свій сніданок.

Айво промовчав. Сержант знову кивнув на поліцейський автомобіль. Айво, Гіто і водій-тхір зайняли заднє сидіння. Обидва полісмени влаштувалися спереду, причому за кермо сів констебль. В морозяному повітрі одна по одній лунко клацнули автомобільні дверцята. Машина рушила вниз, до повороту дороги, і зникла з очей.

І зразу ж на гори опустилась первозданна тиша. Вкриті снігом укоси, лише де-не-де позначені слідами легких пташиних лапок, завмерли під блідим сонячним промінням, а бурий автобус, схожий на мертвого динозавра, незграбно ткнувся в кювет. Тільки старий «додж», що твердо вперся колесами в дорогу, хизуючись зім’ятим крилом і розбитою на друзки фарою, цими почесними рубцями, ще нагадував про недавнє зіткнення.

Герет підійшов до ваговоза.

— Гадаю, ця машина ще може бігати,— сказав він.

Залізши у високу кабіну, він заходився перемикати швидкості й смикати за ручки. За хвилину мотор завівся і рівно, трохи задихаючись, запрацював. Герет, дивлячись униз, широко посміхнувся Роджеру й Дженні.

— Лізьте сюди,— крикнув він, пересилюючи рокотання мотора,— Прикотимо до міста з шиком.

Роджер підсадив Дженні в кабіну, потім допоміг їй спуститись униз, коли Герет знаком показав, щоб посередині сів він, Роджер. А втім, Роджер не заперечував, бо йому було приємно підсаджувати тендітну Дженні й допомагати їй спускатись, підтримуючи її то за талію, то за руки. Коли вони нарешті вмостились, Герет міцно взявся лівою рукою за кермо, а загіпсовану й підвішену до шиї притиснув до живота.

— Ну, Роджере,— промовив він,— поведемо машину

вдвох.

— Перемикати швидкості? — спитав Роджер, дивлячись униз на короткий масивний важіль.

— Так. Усе інше я робитиму сам.

— А як з ручним гальмом?

— Правильно. Відпускайте.

Роджер відпустив ручне гальмо, і величезний ваговоз рушив уперед по сліпучо-білому снігу. Знову, вже вкотре на цьому гірському схилі, Роджер відчув, як вогник азарту пробіг по його жилах. А поряд сиділа Дженні й раділа,_ мов дитина.

— Першу швидкість,— скомандував Герет. він вижав зчеплення, і Роджер вправно ввімкнув передачу,— Добре. Тепер другу. р

Герет підказував, наче хірург: «Пінцет... тампон... затискачі». Роджеру так і кортіло захихотіти.

Обережно повертаючи кермо то в один, то в другий бік здорового рукою, Герет вивів ваговоз з провулка на дорогу. Тут Роджер знову взявся до своїх обов’язків, перемикаючи швидкості з третьої на другу, з другої на першу, тоді на нейтральну, потім знову на найвищу, щоб хвацько влетіти розчищеним шосе в Карвенай. Вони поставили «додж» під замковою стіною з шапкою снігу вгорі й пішли в кафе на площі, щоб почекати там Айво і Гіто.

— А їх довго триматимуть у поліції? — спитала Дженні.

— Гадаю, кілька хвилин, не більше,— сказав Роджер.— Візьмуть у них свідчення і відпустять.

— А що зроблять з тим водієм без прав і страховки?

— Дадуть двадцять чотири години, щоб він показав ці папери, а не покаже, то судитимуть.

Герет дмухав на гарячий чай і мовчав. Роджер зрозумів, що в його друга настає відчуження, що він поступово, дюйм за дюймом, заповзає в свою шкаралупу. Поки вони вели «додж» по дорозі з гори, узгоджуючи свої дії і разом спрямовуючи рух величезного залізного звіра, він відчував, що дуже близький Герету. А тепер Герет, заклопотаний своїм, усамітнився. Чи не тому, що вони тут утрьох? Може, якби вони сиділи за цим подряпаним пластмасовим столиком тільки вдвох, як не раз бувало раніше, він не замкнувся б у собі? Чи це напруженість ситуації, яку вони самі створили, спонукає його, як командира, до усамітнення?

Відповіді на ці запитання Роджер не мав. Можливо, Герет самоізолювався через присутність Дженні. Весь цей бік Роджерового життя, пов’язаний з жінками, завжди буде недосяжною для Герета сферою, навіть якби він побажав, щоб їхні життєві шляхи ніколи не розходились. І раптом, уперше за весь час перебування тут, Роджер замислився над інтимними проблемами Герета. Чи він зумів приборкати свій потяг до жінок? Загасити його інтенсивністю інших почуттів? Чи, може, десь у гірській ущелині існує невідома вона, до якої навідується Герет, коли місяць бажання світить йому вповні? Чи вся стримувана чоловіча сила ще при ньому і нуртує в його крові, наче підземне озеро, ладне одного чудового дня вивергнутися гарячим гейзером?

Дженні зверталася до нього із запитанням:

— А чи великий штраф стягують з тих, хто сідає за кермо автобуса без прав?

— Чималий. Але головне не в правах, а в страховці. Бо коли не маєш належних, таких, як треба, прав, то не можна одержати й належної страховки, а їзда без неї — це вже серйозний злочин.

— Отже, через цю ранкову аварію Дік Шарп матиме купу неприємностей?

— Це залежить від того, яку частину відповідальності він захоче на себе взяти. Автобус —його власність, і він найняв водія, який не має необхідних документів. Але, з іншого боку, злочин фактично вчинено особою, що керувала цим автобусом.

Герет, який, здавалося, зовсім не дослухався до їхньої розмови, засовався на своєму стільці й сказав:

— Дік Шарп вийде з води сухим, якщо схоче. Але він вже ніколи не знайде дурнів робити для нього брудну роботу, якщо дозволятиме, щоб їх садили за грати.

— Ви вважаєте, що з водієм може статися таке? — спитала Дженні, дивлячись на Герета широко розплющеними темними очима.— Його посадять?

Герет знизав плечима, показуючи цим жестом найвищий ступінь байдужості.

В цю мить Роджер, який саме дивився у вікно на площу, звернув увагу на гурт автомашин, що повільно, заважаючи одна одній, проїжджали повз кафе. Серед них був довгий сірий лімузин з неймовірно блискучим кузовом. Цей автомобіль м’яко проплив упритул до тротуару, і Роджер безпомилково, хоч бачив його лише якусь мить, упізнав видовжений півнячий профіль Діка Шарпа.

— Дивіться! — вигукнув він.

Герет і Дженні глянули у вікно і теж встигли побачити автомобіль і того, хто в ньому сидів.

— Їде, отже, до поліцейського відділку, га? — пробурмотів Герет.

Роджер підійшов до дверей і обережно визирнув на площу. Поліцейський відділок був поряд — за якусь сотню ярдів. Сірий лімузин нерішуче потицявся там носом, шукаючи, де б припаркуватись, потім зупинився, і з нього вийшов Дік Шарп. Не роззираючись, він піднявся по східцях і зник у відділку.

— Отак,— сказав Роджер, повернувшись за столик до Дженні й Герета,— Він уже у відділку.

— Отже, там щось відбувається,— зауважив Герет.

Він говорив з удаваним спокоєм, але Роджер фізично відчував, з яким жадібним нетерпінням напружились його м’язи під старою шкіряною курткою. Понад усе на світі Герет хотів би знати, що там відбувається.

Їм лишалося тільки одне — чекати, але тепер вони вже не приховували, що це чекання стало для них нестерпним. Роджер відчував, що йому нічого сказати Ґерету, що він просто неспроможний послабити його титанічне й самотнє пильнування, з іншого боку, здавалось немислимим займатися пустопорожньою балаканиною з Дженні. Зараз вони з Дженні могли б говорити хіба тільки про те, що відбувається в поліцейському відділку, а саме цього вони не знали та й не могли знати.

Дженні, очевидно, інтуїтивно відчула те саме, що й Роджер. Вона сиділа дуже тихо, опустивши очі, і лише час від часу відкривала сумочку й безцільно в ній порпалась. Хвилини спливали неймовірно повільно. Аби якось розвіяти гнітючу атмосферу, Роджер пішов і приніс ще три товсті білі чашки чаю. Стрілки годинника наблизились до цифри дванадцять. Один за одним потяглися відвідувачі і подали замовляти хто сосиски з пюре, хто яєчню з шинкою й смаженою картоплею.

Роджер уже хотів признатися собі, що далі витримувати все це він просто не в силі, як вони нарешті з’явились на тротуарі. Першим до кафе ввійшов Айво. Він ніби аж схуд, обличчя було суворе. Позад нього йшов Гіто, виблискуючи лисим черепом. На їхніх обличчях, в манері триматися не було ні радості, ні торжества.

Поки вони йшли до столика, Герет сидів немов закам’янівши. Рухались лише його очі, що невідривно вдивлялись в обличчя Айво.

Нічого не кажучи, Айво зупинився й глянув на нього згори вниз.

— Ну? — спитав Герет. Його голос пролунав ледь чутно.— Новини погані?

— Поганих новин немає,— відповів Айво.

— Щось було не так?

— Ні, все було як треба.

Запала коротка мовчанка. Роджер швидко перебігав поглядом по обличчях. На обличчі Айво нічого не можна було прочитати. Широке обличчя Гіто було засмучене, обличчя Герета просто не мало ніякого виразу й нагадувало уламок скелі в горах.

Нарешті Герет заговорив знову:

— Нас у чомусь підозрюють?

— Нас не підозрюють,— відповів Айво.

— То в чому ж справа? — вимогливо спитав Герет.— Дивлячись на вас, я вже подумав, що Діку Шарпу пощастило зняти того молодика з гачка, якось вигородити його.

— Ні,— сказав Айво,— Дік Шарп не зняв його з гачка. Він залишив його висіти на тому гачку.

— Дивіться! — раптом вигукнула Дженні, показуючи у вікно на площу. Довга сіра машина поверталась назад.

— Попливла акула,— пробурмотів Гіто.

— Я хочу випити,—раптом сказав Айво.— Ходімо краще до Маріо. Він уже, певно, відчинив.

— Добре, ходімо,— погодився Герет. Він підвівся, відштовхнувши стільця,— Але спочатку скажіть мені, чиїй версії повірила поліція? Нашій чи побрехенькам Діка Шарпа?

— Дік Шари нічого там не брехав,— відповів Айво.— У нього не було ніякої версії. Той молодик знову повторив, що аварія сталася з нашої вини, а ми сказали, що з його. Поліція прийняла нашу версію, бо ми досвідчені водії і водимо важкий ваговоз, їздимо в цих місцях ось уже двадцять років і жодного разу не потрапляли в аварію, а він просто хлопчисько, який невідомо звідки тут взявся й вів автобус без шоферських прав. А тепер ходімо вип’ємо, і я вам розкажу про те, що було у відділку, трохи більше, якщо зможу себе присилувати.

Він повернувся і подався до дверей. Герет, перш ніж рушити слідом за ним, крутнувся й з німим запитанням втупився в Гіто. Той заперечливо похитав головою. Охоти розповідати про події у поліцейському відділку він мав не більше, ніж Айво.

Вони вийшли з кафе і мовчки закрокували по тротуару. Дженні й Роджер ішли позаду і намагались не відставати. Вона взяла його під руку й сказала, притишивши голос:

— Обидва — і Айво, і Гіто — ситі по зав’язку відвідинами

поліцейського відділку, тобі не здається?

— Як на мене, то вони чимось або незадоволені, або спантеличені. Важко сказати, що переважає.

— Вони тепер відвернуться від Герета?

— Не бачу для цього підстав,— відповів Роджер.

Коли вони прийшли, Маріо тільки що відчинив пивну, і в ній панувала та атмосфера свіжості й чистоти, яка буває в таких закладах лише на початку дня, поки ще ніхто не дихав оновленим повітрям, ніхто не брався за пляшки та склянки, жодним словом не порушив чистої, очікувальної тиші. Вони тісним гуртом з’юрмилися біля стойки — Айво попереду.

— Buon giorno,— сказав Маріо, привітно виблискуючи очима й показуючи в посмішці зуби.— Великі діла діялися сьогодні вранці.

— Отже, ти вже все знаєш,— досить похмуро підсумував Айво.

— Не все,— заперечив Маріо.— Чекаю, щоб ви мені розповіли, як воно було в поліцейському відділку. Я тільки чув, що автобус Діка Шарпа попав в аварію.

З легким тремтінням Роджер подумки відзначив, що це вперше, відколи він знає Маріо, той з власної волі назвав у розмові ім’я Діка Шарпа. Хоча і в порожній пивній. Неначе отой наїзд на білій слизькій гірській дорозі розвіяв якісь чари.

— Пінту гіркого,— сказав Айво.

Маріо мовчки налив пінту — першу того дня — і посунув її до Айво. Той узяв її умисно неквапливо і з перебільшеною обережністю підніс до губів, а тоді раптом вихлюпнув собі в горлянку, неначе за себе кинув, дві третини янтарної, запіненої рідини.

Всі дивились, як він ретельно ставить кухоль назад на чисту, аж блискучу стойку.

— Сьогодні вранці аварії зазнав не тільки автобус Діка Шарпа,— сказав Айво.— Потерпів також і водій Діка Шарпа.

— Он як? — промовив Маріо.

Саме так,— підтвердив Айво.— Його запхали в унітаз і спустили воду. Тепер він пливе десь у каналізаційній трубі, і всім на це начхати.

Він різко обернувся й обвів поглядом спрямовані на нього очі. На його обличчі заграла перебільшено весела посмішка.

— Випивку всім! — голосно вигукнув він.— Сьогодні у нас свято. Хай по вулицях цього міста потече річка пива й вина. Хай дітлашня бовтається в ній, хай старенькі бабусі розкривають свої парасольки, сідають у них і пливуть, наче на парусних човнах.

Маріо із замисленим виглядом заходився цідити в кухлі пиво. Герет підсунувся до Айво. Він свердлив поглядом Айво, наче хотів прочитати його найпотаємніші думки.

— Тому ви й з’явилися з такими кислими пиками? — грубо спитав він,— Через те, що проти того майстра нічних справ буде порушено кримінальну справу?

— Так,— сказав Айво. Він узяв свій кухоль, допив пиво.— Повтори, Маріо.

— Ваша доброта робить вам честь,— сказав Герет.— Що ж до мене, то я власними руками скрутив би йому в’язи.

— Якби ти вчинив так,— раптом втрутився Гіто, дивлячись з-за плеча Айво,— де було б набагато чесніше, ніж те, що з ним там зробили.

— Мені начхати, що з ним зробили,— сказав Герет. Його обличчя знову перетворилось на маску, що складалася з самих прямих ліній.— Якщо вам його шкода, почніть збирання пожертвувань.

— Ти не знаєш, про що ми говоримо,— застережливо промовив Гіто.

— Стонадцять чортів! — раптом проревів Герет.— за стільки років уперше моє зверху, і я хочу, щоб мені сказали'. ти переміг.

— Згоден,— мовив Айво. Його голос прозвучав легкої, недбало, а разом з тим і трохи іронічно,— Ти заслужив на це, Герете. Не думай, що ми не на твоєму боці, друже. Ми твої солдати, пам’ятай про це, добре? Битву виграно, на честь цієї події ми п’ємо пиво і питимемо аж до ночі, Справа в тому, що ми з Гіто...— він коротким жестом провів рукою по очах, неначе враз відчув величезну, непереборну втому,—...ми з Гіто тільки що зблизька побачили, як удав ковтає кролика, і видовище це не з приємних.

Тепер усі тримали в руках кухлі з пивом. А Айво вже увійшов у свою звичну роль комедіанта і починав показувати їм спектакль про історію відвідин поліцейського відділку. Обурення, відраза, гидливість — все тут повинно бути перебільшено, узагальнено й піднесено силою мистецтва. Роджер, який уважно дивився і слухав, нічого не пропускаючи, раптом збагнув те, чого досі не міг збагнути, йому стали зрозумілі причини впертого упередження проти мистецтва, що спостерігається в кожному поколінні, того крижаного страху перед його могутністю, яка, врешті, може бути й від диявола. Бо хіба воно не споруджує похилі вежі радості на сипучих пісках страждання — страждання когось забутого й безіменного, кому мистецтво вже неспроможне допомогти і кого годиться пом’янути мовчанням або молитвою?

Роджер нив пиво і раз у раз поглядав на Дженні, яка, зсутулившись, сиділа біля стойки; її очі під густим темним пасмом волосся були сповнені співчуття. Любов, порятунок, зіткнення, страждання, хитрощі, втіха й забуття. Так багато всього відбувалося і так швидко.

— Спочатку,— говорив Айво,— отой нещасний цуцик був такий переляканий, що й сказати нічого не міг, тільки торочив: «Ви посадите мене за грати?» — Айво безпомилково й бездоганно скопіював бірмінгемську вимову тхора і його перелякане скиглення.— Він ні про що не здатний був думати, тільки про камеру. І мало не зомлів, коли його вели по східцях до охоронців порядку. Йому не вірилося, що він колись звідти вийде. «Ви посадите мене?» Полісмен втовкмачував йому, що його привели дати свідчення, після чого він буде вільний, а справа розглядатиметься пізніше. Але він перелякався і не розумів, що йому кажуть. Піт котився з нього струмками,— Розповідаючи, Айво горбився з переляку, його худе обличчя, здавалося, ще більше загострилося, зробилось виснаженим і змученим. Він зіщулювався так, наче намагався зникнути зовсім,— «Мій хазяїн...» — сказав він голосом тхора,— «...треба, щоб він поклопотався. У мене е його номер, номер його телефону»,— Айво гарячково заходився шукати по кишенях уявний клаптик паперу,— «Я знаю, в мене він е... його номер».— «Якщо ти шукаєш номер телефону містера Джонса,— Айво випростався, його голос перетворився на байдужий голос піщаного поліцейського сержанта,— ми можемо подзвонити йому, коли хочеш».— Айво поперемінно перевтілювався то в тхора, який пітнів і скавучав, то у сповненого олімпійського спокою сержанта, то в юного констебля, який записував свідчення, манірно опускаючи ручку в пляшечку з чорнилом і щоразу, перш ніж умочити перо, рвучким елегантним рухом випростуючи руку, щоб вивільнити долоню й зап’ясток з манжети; то в самого себе, в Гіто, в увесь поліцейський відділок, в сніг за його стінами, в побитий ваговоз, у бурий автобус, покинутий на гірській дорозі. Його жилаве, міцно збите тіло й рухливе обличчя відтворювали всі подробиці вранішньої пригоди. Поступово, дедалі дужче захоплюючись, він перетворювався на одержимого. Проте перед Роджером, який сидів у колі слухачів трохи скраю, ніби навіч в усій своїй оголеності постала огидність того, що відбулося в поліцейському відділку.

Власне, нічого незвичайного чи несподіваного не трапилось. Діку Шарпу, як власнику бурого автобуса, подзвонили з поліції й спитали, чи не бажає він бути присутнім під час

свідчень однієї й другої сторони. Чемний і вже кимось попереджений (бо, безперечно, тим чи іншим шляхом якісь відомості до нього дійшли одразу ж, а якщо й ні, то він, певно, постійно був готовий до того, що подібне завжди може трапитись), Дік Шарп зробив ласку й прибув у відділок. Для себе він уже все вирішив і приклеїв до обличчя, як і годилось, вираз ввічливої непохитності. З картини, яку намалював Айво, виходило, що тільки-но Дік Шарп переступив поріг поліцейського відділка, тхора було приречено. Айво зразу ж перетворився на Діка Шарпа, що входив до відділка, ступив кілька кроків ходою Діка Шарпа, тримався, як Дік Шарп, і вимовляв слова з його інтонаціями: «Він діяв всупереч моїм інструкціям. Я вражений, що таке могло трапитись. Постійний водій автобуса захворів, і я розпорядився не випускати машину на лінію». І тут же Айво перевтілився у тхора. Спочатку несміливі прояви недовір’я, потім обурення й, нарешті, люті й ненависті прорвали запону переляку, як проштрикує голка цупку тканину. «Таж усі знають, що це ви звеліли мені вивести машину на лінію»,— «Хто знає?» — «Як хто? Всі. Всі знають».

«Ви заперечуєте, що дали йому розпорядження вивести автобус на лінію?» — спитав Айво-сержант сухим, немов пісок, голосом.

«Звичайно, заперечую»,— відказав Айво-Дік Шарп, всім тоном відповіді й виразом обличчя показуючи, як його дивує те, що комусь взагалі спало на думку запитати таке.

«Він звелів мені, звелів водити автобус доти, поки повернеться Берт, і обіцяв його платню. Платню Берта»,— захлинаючись проторохкотів Айво-тхір.

«Яку лінію обслуговував цей автобус?» — спитав Айво сержант.

«Його випускали в екстрених випадках,— відповів Айво-Дік Шарп.— Він обслуговував ті ділянки, де ламався регулярний транспорт».

«Ви краще скажіть, хто поламав руку Герету Джонсу, хто перебив йому руку шматком свинцевої труби!» — тонким, але різким голосом Гіто перебив Айво.

«Нагадую вам, що ви будете говорити, коли вас спитають»,— попередив його Айво-сержант, тоді як справжній Гіто, страшенно вдоволений з того, як його зображено, не втримався й прошепотів Роджеру:

— Ну, сам я сказав не так доладно. Так я сказав би, якби мав таку голову, як в Айво.

— Попрошу додержувати тиші в залі,— сказав Айво.—

Налийте всім ще по кухлю! — Йому передали його кухоль, налитий по вінця.

Айво-тхір знову попав щулитися, ховати голову в плечі. Його хворобливо-бліде, спітніле від безмежного страху обличчя блищало. З юних літ змушений силою обставин ненавидіти й боятись «фараонів», він опинився тепер у міцних пазурах поліції, а єдина людина, яка могла врятувати його, замість допомоги вирішила остаточно його втопити. Він судомно смикався, очиці-намистинки перебігали з обличчя на обличчя, гарячковий погляд раз у раз звертався до дверей, неначе хлопець ось-ось відчайдушно рвоне на волю.

Двері за спиною в Айво безперервно відчинялись і зачинялись, відвідувачі поступово заповнювали пивну. Проте вистава йшла своїм ходом. Дік Шарп впевнено й вправно самоусувався, тхір ставав дедалі недорікуватішим і жалюгіднішим, Айво і Гіто зникли з оповіді остаточно, сержант і констебль, що весь час підсмикував манжету, й далі незворушно грали свої ролі. Нарешті сержант сказав: «З тобою поки що все, хлопче. Ми тобі повідомимо». Спочатку Айво тхір не повірив власним вухам, йому досі й на думку не спадало, що його можуть випустити звідси на всі чотири вітри, але коли Айво-сержант додав: «Ми дамо тобі знати, коли ти нам будеш потрібний. Десь наприкінці кварталу»,— й показав головою, що той може йти, Айво-тхір, кинувши сповнений ненависті погляд на Айво-Діка Шарпа, швидко задріботів до дверей.

Гучно пролунали сміх і оплески. У всіх полегшало на душі. Жорстокість і огидність сцени в поліцейському відділку, відверта безсоромність, з якою жалюгідну й безпорадну людську істоту зрадила могутня в порівнянні з нею особа, викликана цим в Айво і Гіто відраза, що наклала на їхні обличчя похмурі зморшки і миттю перетворила їх у плакальників над власного долею і над долею всього роду людського,— все це набрало нового забарвлення в яскравому промінні таланту Айво. Маріо реготав і збуджено щось вигукував, Дженні широко посміхалась, і навіть з обличчя Герета зникло напруження. Кухлі було вихилено, посипалися жарти, як на гарній вечірці.

Минуло понад годину. Роджеру здавалося, що він ніколи не бував у такому веселому товаристві. Проблеми залишились, але раптом стало зрозуміло, що їх можна розв’язати: владі Діка Шарпа було завдано нищівного удару. І про це говорили відверто. Ім’я Діка Шарпа раз у раз чулось в численних розмовах, що точилися по всій пивній.

Врешті Роджер, стомившись від бурхливих проявів" веселощів, купив два м’ясних пироги й відшукав для себе й Дженні затишний куточок. У них ще й ріски в роті не було від того неймовірно далекого ранку, коли по них заїхав ваговоз і ще в темряві їх покликав Айво. Роджер зручно посадив її — з пирогом і кухлем свіжого пива,— і вони почали їсти. І майже відразу відчув: щось трапилось, над Дженні ніби нависла хмара. Вона відкусила трохи пирога, насупилась, відсунула тарілку й поринула в якісь свої похмурі роздуми. Він спостерігав за нею, а вона вийняла з сумочки окуляри, наділа їх, знову зняла. Потім ковтнула з кухля, але без ніякого задоволення.

— Ти себе добре почуваєш? — прошепотів він, нахилившись до неї.

— Мм?

— Я питаю, ти себе добре почуваєш?

Замість відповіді вона підвелася, трохи відсунувши від себе столик.

— Мені треба... Я зараз повернуся.

Вирішивши, що їй треба в туалет, Роджер переставив ноги вбік, даючи їй пройти. Вона чимось засмучена? Піти з нею? Ні, нехай розбереться сама. Якщо він почне метушитися навколо неї, показувати, що помітив зміну її настрою, вона почуватиме себе ніяково. Може, в неї резинка в панталончиках луснула абощо.

Він чекав, балакаючи з Гіто, але хвилини спливали повільно. Незважаючи на напруження, від якого всередині все стискалося, він присилував себе проковтнути кілька шматків пирога — якщо справді сталась якась неприємність, то немає сенсу намагатись упоратися з нею на порожній шлунок. Він повільно доїв пиріг, а Дженні все не поверталася. Нарешті він підвівся, щоб іти шукати її, і цієї ж миті вона з’явилась у дверях.

Він одразу ж побачив: те, що турбувало її раніше, зараз турбує набагато сильніше. Може, вона занедужала? Чи у неї щось болить? Обличчя замкнуте, тонка смужка стиснутих губ побіліла.

Вибачившись, Роджер просунувся між Геретом і Гіто й підійшов до неї.

— Що трапилось, люба? — спитав він.

— Я хочу додому,— відповіла Дженні.

Додому? До каплиці в горах, до тахти й бокастої грубки? Чи до чогось темнішого й холоднішого — до своєї оселі-в’язниці без гратів, свого позбавленого любові шлюбного стійла?

Роджер враз відчув жахливу ненадійність їхніх стосунків, і всередині в нього все похололо. Адже він так безмежно кохає її! Та їхнє кохання ще не зматеріалізувалося в плині життя, воно наче соломинка, що спалахнула в каміні.

— Ходімо,— сказав він,— я тебе відвезу.— Він вирішив удавати, поки вона не заперечить, що слово «додому» означає «до каплиці».

Айво, побачивши, що вони вже в дверях, здивовано урвав свою розповідь і спитав:

— Ідете?

— Так,— відповів Роджер. Він спробував безтурботно посміхнутись,— А ви святкуйте. Просто у нас є одна термінова справа.

— Не зникайте надовго, Роджере,— сказав Герет.— Я вас повідомлю, як розгортатимуться події. Можливо, ми виведемо автобус на маршрут швидше, ніж сподівались.

— Згода,— сказав Роджер. Він знову спробував по-компанійському всміхнутись, але відчув, що замість посмішки в нього вийшла невесела гримаса. Що йому той автобус, коли раптом насунула ця чорна хмара? Він глянув на Дженні — вона стояла, опустивши очі, обличчя перетворилось на маску болю. З усього було видно, що вона внутрішньо зламалася. Коли вони вийшли на тротуар, він не стримався й прямо спитав:

— Що в тебе скоїлось?

Але вона й далі йшла так, наче не чула його слів. Можливо, й справді не почула їх.

Вони сіли в малолітражку, і Роджер мовчки повів машину до каплиці. І з кожним обертом коліс він дедалі більше занепадав духом, а його погані передчуття посилювались. Дженні сиділа біля нього так, наче вони були двома незнайомими в поїзді. Він поглядав на неї і щоразу бачив один і той же мертвий, застиглий вираз її очей.

Вже біля каплиці вона повільно опустила голову на долоні й заплакала — тихо, судорожно захлинаючись, неначе від невимовного болю. Зупинившись, Роджер поклав руку їй на плечі й спробував пригорнути її, але вона, так само мовчки плачучи й затуляючи обличчя долонями, штовхнула дверцята й повільно вийшла з машини. Роджер рушив за нею; підійшовши до дверей каплиці, вона зупинилась, чекаючи, поки він підійде й відімкне замок.

Опинившись у каплиці, вона підійшла до крісла й опустилася в нього. Тепер вона вже не плакала, а дивилась просто себе із застиглим, напруженим виразом обличчя, навіть не роблячи спроб витерти сльози, що блищали на щоках.

Раптом Роджер відчув, що хоче їсти. Це вразило його, як якесь безглуздя, збочення: в хвилину такого горя, спільного горя, порожній шлунок вирішив нагадати про себе. А проте це було так. Незбагненна, парадоксальна природа людського організму ухвалила по-своєму, і ось це трапилось. Ставши свідком тяжких переживань Дженні, розуміючи, що вона перебуває зараз далеко від нього, в країні душевного болю й не почує його, навіть якщо він покличе її, Роджер, проте, не міг позбутися раптового видива: хрусткої скибки хліба, товсто намазаної маслом і з шматком гострого, запашного сиру. Рот його наповнився слиною.

— Може, ти з’їси чого-небудь? — невпевнено запропонував він.

Вона заперечливо хитнула головою — тим ледь помітним, нетерплячим рухом, який навряд чи й підтверджував, що його слова дійшли до її свідомості.

— Дженні, поясни мені нарешті, що сталося? Ти вийшла в розпалі нашого святкування, щоб піти, як я був подумав, до туалету і повернулась... ну,— він безпорадно знизав плечима,— у такому стані. Чи можу я довідатись, що відбулося за ті кілька хвилин?

Вона повернула голову й зупинила на ньому важкий, затуманений болем погляд.

— Авжеж, можеш. Маєш право.— Вона говорила повільно, через силу. Запала тривала тиша, потім знову почувся її голос _ хрипкий, кволий, монотонний,— Я ходила не тільки до туалету. Я дзвонила по телефону.

— Он як?

— І розмовляла з матір’ю.

— Розумію.

— Ні, не розумієш,— з несподіваною гарячковістю відповіла вона.—У тебе немає дітей, Роджере.

— Немає. І це, отже, робить мене схожим на Макбета?

— Ти просто не знаєш, яка це мука...— Обличчя в неї скривилось, потім знову застигло.— Джералд не гаяв часу.

— Що ж він зробив?

Він приїздив туди вчора. Сказав моїй матері в присутності Мері й Робіна, що я втекла з дому і що він не знає, де я перебуваю. Він у друзки розніс мою так старанно вигадану побрехеньку про те, ніби ми з ним їдемо на якусь конференцію. І це подіяло. Він досяг, чого хотів. Мері й Робін почали плакати, потім розхвилювалися ще більше, та так, що дійшли до істерики. І без кінця згадували твоє ім’я — містер Фернівел те і містер Фернівел се, і він їхав з ними в Нантвіч, і був дуже добрий з мамою, і чому тата не було з містером Фернівелом... Здається, Джералд не дуже старався заспокоїти дітей, як і моїх батьків. Він просто домігся того, чого хотів, а тоді зробив дітям суху офіційну заяву. Поставив їх поперед себе на килимок біля каміна й сказав, що візьме економку й найде няню, яка доглядатиме їх, поки він не знайде їм нової мами. Діти зняли несамовитий лемент, а він сів і поїхав геть, покинувши їх у такому стані.

— Господи! — Роджер зціпив зуби,—Невже він не міг затриматись і заспокоїти їх?

— Мати каже, що він був «прикро вражений»,— додала Дженні. Вона старанно й гидливо взяла ці слова в лапки,— Наскільки я можу судити, його поймала холодна лють. А які переживання в нього були ще, я не уявляю. Я роками відходила від нього все далі й далі і тепер просто не розумію його. Можливо, мій вчинок був для нього всього-на-всього величезною образою. Адже потерпіло його почуття власної гідності. Я сплутала йому всі плани — він, очевидно, почуває себе так, наче йому перестало коритись і кинуло виклик щось із меблів. А може, я і помиляюсь. Можливо, у нього справді збереглося трохи любові до мене, збереглося десь глибоко під товстою корою байдужості. Може, він ще по-своєму любить мене.

Така любов, якщо вона існує, є тільки продовженням себелюбства,— холодно мовив Роджер.

— Звідки нам знати? Але я бачу одне: діти все ще поважають його й тягнуться до нього. Я знаю, що вони зараз страждають, і .мене поймає дика, тваринна туга. Я не в силі терпіти все це. Повісивши телефонну трубку, я зрозуміла, що ні на мить не матиму спокою, ні про що інше не думатиму, поки не заспокою їх, поки не зроблю так, щоб їм було добре!

— їх заспокоїть твоя мати.

Ні, не заспокоїть. Вона зовсім вибита з колії. Для неї все сталося так раптово, а вона старенька і страшенно розгубилася перед такою несподіванкою. А про батька й казати годі: він півроку вирішує, скільки грудок цукру покласти в склянку чаю — одну чи дві. Вони весь час дуже хвилюватимуться й переживатимуть, і від цього діти страждатимуть ще більше. О, вона тепер плакала не ховаючись, в голосі бриніла безнадія,— мої крихітки, мої бідолашні крихітки! —• Ридання заглушили її подальші слова,

— Гаразд,— сказав Роджер, ладний на все, аби відвернути остаточну катастрофу,—якщо ти вважаєш, що повинна бути з ними, поїдь і привези їх сюди.

— Сюди? — і в її тоні пролунала безмежна зневага,— В оце помешкання?

— Ну,— невпевнено повів він далі,— вони могли б трохи потерпіти, поки ми...

— Ні, вони не можуть терпіти,— відповіла Дженні. Сльози в неї враз перестали котитися з очей, висушені жаром зневаги. Вона заговорила квапливо, пристрасно: — Я була найостаннішою дурепою, коли підкинула їх батькам і приїхала сюди.

— Ні, не була. Ти тікала від...

— Я тікала від свого святого обов’язку щодо... ні, тепер уже нема чого згадувати про обов’язки, від свого бажання створити для дітей справжній дім. Надійний, забезпечений дім. Коли вибираєш чоловіка, то мусиш вибирати і його оточення. Для бездітної дівчини це ще годиться. Вона може спати з чоловіком, який їй потрібен, на соломі в хліві. Або в такій норі, як оця каплиця, на тахті, що належить іншій жінці. Створювати дім вона буде пізніше. Але як я можу привезти сюди Мері й Робіна? Де вони спатимуть? Що мені з ними робити цілий день? Ти просто не подумав про це.

— Ні, я подумав. Я...

— Я тебе ні в чому не звинувачую,— сказала вона, але подивилася так, ніби звинувачувала, та ще й неабияк.— Ти не розумієш, як я зараз почуваю себе. Хто не мав дітей, той цього не зрозуміє.

— Джералд має дітей, але, здається, не дуже добре розуміє, як...

— Джералд, мабуть, збожеволів від горя, так само, як я божеволію від горя зараз,— сказала вона.— Не вплутуй сюди Джералда, ти зовсім не здатний зрозуміти, що він відчуває.

— Ти без кінця повторюєш, Що я чогось не можу зрозуміти, А чому ти так цього певна? Звідки ти знаєш, що я не мрію про одруження й дітей, не страждаю від того, що не маю їх?.. Звідки ти знаєш, що я розумію, а що — ні? — Роджер уже кричав, втративши самовладання від тривоги й

— Як ти смієш нав’язувати мені роль людини, яка нічого не розуміє?

— Не треба сердитись. Я зовсім не хочу тебе образити, але одне достеменно: ти не розумієш.

Роджер безпорадно стояв біля її крісла. Нарешті він сказав:

Гаразд, Дженні. Що я можу для тебе зробити?

— Не знаю,— відповіла вона,— Гадаю, ні ти, ні я нічого не можемо зробити. Принаймні сьогодні ввечері. А коли розвидниться, я поїду до Нантвіча, заберу дітей і відвезу їх додому.

— До Джералда?

Вона підвела на нього мертві, порожні, сповнені безнадії очі.

— А куди ж іще?

Але ж ти не можеш...— він урвав мову. Вона явно могла.

— Діти спантеличені, Роджере. Вони страждають, а з ними ні батька, ні матері. їх насамперед треба відвезти туди, де я могла б бути біля них, де їх заспокоїть уже сама моя присутність. Як прикро, що доводиться розлучатися з тобою, нам було так гарно вкупі, але бути в такий час далеко від дітей неймовірно боляче. Я просто не можу цього стерпіти, оце й усе. І в мене зовсім немає грошей, щоб відвезти їх кудись-інде. Отже, треба повертатися до хатнього вогнища, хоч я й страшенно ненавиджу те вогнище.

Отже, ти не заперечуєш,— стомлено промовив він,— що ненавидиш його.

— Аж ніяк не заперечую. І мені буде ще гірше, коли я, зазнавши поразки, принижено повернуся до Джералда — звичайна заблудла дружина, яка, не встигши втекти далі першого рогу, вже вертає назад, бо зрозуміла, що не може обійтися власними силами.

Роджер гарячково намагався щось придумати.

У мене в Лондоні є маленька квартирка. Відтоді, як я тут, вона під замком, але я добре заплатив прибиральниці, щоб вона приходила туди раз на місяць витирати пилюку. Квартирка цілком пристойна. Відвози дітей туди.

Дженні заперечливо похитала головою.

Жінка-втікачка з двома переляканими, збитими з пантелику дітьми в лондонській квартирі свого неодруженого приятеля. А на що жити?

— Я міг би нашкрябати кілька фунтів...

— Ні, Роджере, цим не зарадиш.

Якусь мить він мовчав.

— Отже, все в нас пропало, так? Коли наша мрія почала здійснюватися, справджуватися, коли з’явилася можливість бути щасливими...

— О, ти можеш не прощатися з своєю мрією,— перебила Дженні змученим голосом.— Ти знайдеш іншу. І ти будеш щасливий, якщо хочеш цього. Але наступного разу вибирай без дітей.

— Але ж я міг би полюбити твоїх дітей, Дженні. п вже

їх люблю.

Вона лягла на тахту фрейлейн і затулила обличчя руками.

— Роджере, іди від мене. Візьми машину, поїдь у Карвенай, хильни. Тобі полегшає.

— Якщо я поїду,— сказав він,— обіцяй, що ти ще будеш тут, коли я повернусь.

— Ти ж береш машину,— відповіла вона безбарвним голосом.

Роджер вийшов за двері й пірнув у холодну похмурість надвечір’я. Сніг тепер танув швидше, і на узбіччях дороги серед рідкого місива текли струмочки каламутної води. В його вухах все ще лунали похмуро-розпачливі слова Дженні: «Тобі полегшає».

— Ні від чого мені не полегшає, голосно сказав він, звертаючись до темряви й до мокрого снігу на горі. Ніколи,— Потім сів у синю малолітражку й завів мотор.

Дорога була важка, маленький автомобіль часто пробуксовував, коли Роджер додавав газу, але він усе-таки добувся до прибережного шосе, а далі їхати стало легше: численні машини розтовкли й скинули з дороги снігове місиво, залишивши її слизькою й непривабливою для ока. За кілька хвилин Роджер в’їхав до міста; на площі вже світилися ліхтарі й снували постаті в пальтах. Поки він вирішував, куди податися випити, щоб відновити сили й набратись мужності для нового раунду боротьби з труднощами й нещастями настрій у нього ще більше підупав. До пивної Марю, його звичного пристановища,— неможливо: адже він зовсім недавно веселився там, аж гай шумів, святкував велику перемогу, і раптом усе урвалось для нього так нещасливо, ні, він не відновить там душевну рівновагу, сьогодні ні, а може, й ніколи.

Куди ж у такому разі? Він безцільно їхав вулицею. більшість пивних самі собою навіюють сум, а якщо ти самотній і нещасний, то й поготів. От хоча б той жахливий прокурений закуток, куди залюбки вчащає Герет... Роджера аж пересмикнуло. Такі звички, очевидно, ведуть своє походження з мазохізму. Саме так: він змарнував усі ці місяці на зграю мазохістів. Він вів далі машину, так і не вирішивши, куди поїхати, аж тут попереду в сутінках забовванів готель «Палас» арена його першої поразки в цьому сезоні поразок, місце, де постійно перебуває Райанон, смердючий притулок похоті, де аж кишить діками шарпами. А чому б і ні? Там принаймні можна буде досхочу поіронізувати з самого себе, тримаючи склянку в безвільній руці й роззираючись по залу, де він уперше побачив Дженні, де познайомився з Беверлі, або, як, безперечно, визначила його зальоти на своєму убогому жаргоні та дівчина, де він до неї «причепився», чатував у вестибюлі, наче акула, сподіваючись, що йому перепаде щось від милостей Райанон.

Ах, Райанон, спокуснице Райанон! Можливо, вона знову запанує в його почуттях, і він змарнує решту свого життя, визираючи нишком з-за рогу, щоб хоч мигцем побачити її’ або видираючись по ринвах, щоб подивитись, як вона купається у ванні. Ах, Райанон, видиво райського блаженства, Цирцеє в колі, окресленому моделлю літачка.

Роджер вправно завернув малолітражку на стоянку для автомашин біля готелю «Палас» і, трохи проїхавши юзом на тонкому шарі мокрого снігу, зупинився. Стримано посміхаючись без будь-якої причини, він уже хотів вийти, як раптом його увагу привернуло таке, що змусило його втягнути ногу назад у машину й лишитись там, пильно вдивляючись крізь розчинені дверцята.

За кілька ярдів від нього стояв довгий чорний дорогий автомобіль. Його бундючно-обтічні обводи аж кричали про те, що це «ролс-ройс» або, можливо, «бентлі». Тієї хвилини’ коли Роджер під’їхав у своїй малолітражці, по готельних’ сходах спустився вниз одягнутий у форму шофер і відчинив задні дверцята машини, від чого під стелею кабіни, відділеної від місця водія, яскраво спалахнуло світло. Слідом за шофером, відставши на кілька кроків, перевальцем ішов закутаний в тепле пальто чоловік в окулярах і чорному фетровому (як здалося Роджеру) капелюсі. Поряд з ним, чемно нахиляючись, ступав Медог з непокритою головою і в плащі.

Вони підійшли до «ролс-ройса» з іншого боку, і їхніх голосів, притишених величезним корпусом автомобіля, Роджер майже не чув. Проте з їхньої розмови до нього долинуло кілька слів: «Бажаю вам усіляких успіхів у цій справі», сказав чоловік у фетровому капелюсі, а Медог відповів «Я пожинатиму плоди двадцять років, ось побачите».

Співрозмовники обмінялися ще кількома фразами, потім потиснули один одному руки, шофер зачинив дверцята і, обійшовши машину, сів за кермо. Роджеру, який безсоромно спостерігав за всім цим, дуже сподобалось, як плавно шофер зрушив з місця блискучу довгу машину, вивів її з стоянки й безшумно, тільки шини зашурхотіли в просоченому водою сніжному місиві, влився в потік вуличного руху. Медог, не помічаючи Роджера, стояв і дивився вслід великій чорній машині, мов людина, яка побачила привид, потім, зчепивши пухкі пальці над головою, почав розхитуватись вперед і назад так, наче дякував за бурхливі оплески. Не знаючи, що на нього дивиться Роджер, він вклонився на всі боки невидимому натовпу, трохи опустив руки, приклав долоні до рота й виконав швидкий матроський танок. Нарешті, засапавшись зупинився і втупився очима в Роджера. Потроху їхній вираз змінився, бо Медог упізнав Роджера, підійшов до малолітражки й сперся рукою на дах кузова.

— Вітаю, Гайавато,— сказав він.

— Святкуєш день свого народження? — недбало спитав Роджер.

— В певному розумінні, так,—відповів Медог. Він, ще відсапуючись, зайшов з іншого боку малолітражки, відчинив дверцята й вмостився поряд з Роджером.

— Дякую за люб’язну пропозицію підкинути мене,— сказав він.

— Нема за що.

— Їдьмо до Маріо. Я ставлю випивку. Велику. такої ви ще не бачили.

— Згода,— сказав Роджер. Незрозуміла веселість Медога

раптом передалася і йому, Це, безперечно, треба відзначити.

— Що саме? — лукаво спитав Медог.

— Ваш орден пошани,— відповів Роджер.

Медог зверхньо захихотів. Вони виповзли із стоянки і покотили засніженими вулицями до Маріо.

В пивній Медог без затримки попрямував до стойки і сказав Маріо по-валлійському.

«Ану, тягни її сюди, друже».

«Він приїхав?» — спитав Маріо, і його очі аж заблищали з цікавості.

«Приїхав»,— відповів Медог.

«І про все домовлено?»

«І про все домовлено,— несподівано лунким голосом сказав Медог, старанно вимовляючи кожний звук. А тепер неси сюди ту пляшку».

«Все готово,— в захваті вигукнув Марю, і охолоджено, як треба. Перевіряв що чотири години!»

Він бігцем подався по східцях у погріб і за хвилину повернувся з пляшкою шампанського.

«Скільки келихів?» — спитав він.

«Один для тебе,— врочисто промовив Медог,— бо ти — живий символ наших прагнень. Середземноморський genius loci (Дух місцевості (лат.)) і який з явився тут, щоб очолити нашу боротьбу за завершення валлійської справи».

«Півпінти міцного й півпінти неміцного!» — обурено вигукнув якийсь чоловік у сукняній кепці, стукаючи кухлем по стойці.

«Зачекайте,-владно звелів Медог, Другий келих для мене, оскільки я —бард і продовжую мистецтво бардів», Мapio поставив на стойку два широкі неглибокі келихи і келих для Роджера Фернівела, сказав Медог, чемно напівобернувшись до Роджера, бо він учений і бажає добра всім цивілізаціям».

«Щиро дякую»,— сказав Роджер.

«Налий мені півпінти того чортового міцного з півпінтою неміцного, або я піду до іншої пивної,— крикнув чоловік у кепці,— Я скажу, щоб у тебе відібрали дозвіл на торгівлю!».

«Це за рахунок фірми»,— сказав Маріо. Він налив чоловікові пива й широким жестом підсунув йому кухоль.

— Кого ще обслужити? — голосно спитав він.

«Спитай по-валлійському!» загорлав чоловік у кепці Чоловіка насилу вгамували й відвели на місце. Ніхто більше не вимагав, щоб його обслужили, всі зацікавлено спостерігали за церемонією розпиття шампанського.

Маріо обгорнув пляшку серветкою, зняв дротяне кріплення і трохи розтиснув пальці. Корок із виляском випорснув угору, з дальнього кінця зали почулися вітальні вигуки. Маріо швидко валив у келихи шампанського й підніс свій до губів.

«За Медога! — загорлав він, задерикуватим поглядом обводячи зал,— за короля Медога!»

«Це вже занадто,— посміхнувся Медог. Він узяв келих з шампанським і простягнув його Роджеру. Але ваші добрі побажання я приймаю».

Роджер ковтнув шампанського. Воно було сухе злегка охолоджене й найвищої якості.

«Певно, я єдиний, хто не має уявлення про те, що тут відбувається»,— сказав він.

«Навпаки,— відповів Медог,— нікому, крім нас з Маріо, це невідомо».

Маріо взяв скляну паличку, поколотив у келиху, і шампанське зашумувало.

«Вино для урочистих подій»,— сказав він.

Проте райдужний настрій виявився недовгочасним, як мильна бульбашка. Відчинилися двері, і до пивної ввійшло троє чоловіків у мокрих плащах; один з них вів на ремінному повідку маленького собачку. «Ходімо, ходімо, Майку»,— роздратовано промовляв він. Було незрозуміло, до кого він звертається — до собачки чи до когось із своїх приятелів.

Поява цієї трійці і струмінь вологого повітря, що війнув по залу, коли відчинилися двері, подіяли наче грубий дотик буденності, від якої лопнула мильна бульбашка святковості, й настрій у пивній втратив свою урочистість. Роджер і Медог доливши келихи по вінця і поколотивши в них скляною паличкою Маріо, відійшли в затишний куток, щоб спокійно допити там шампанське.

Медог, опустившись на стілець, очікувально глянув на Роджера, чекаючи запитань. Роджер не хотів розчаровувати його, але слова ніяк не могли скластись у речення. Короткочасний піднесений настрій, викликаний Медогом, безслідно минув. Шампанське, замість підбадьорити, раптом подіяло гнітюче. Не Медог, а Дженні, всміхнена, з келихом шампанського в руці, мала б зараз сидіти перед ним. Йому не слід було кидати її саму там, у горах, з її розпачем. Він боягуз.

І якщо вона не подолає отой свій розпач, якщо не зможе позбутись його; якщо їхня мрія про спільне життя — лише яскравий сон, що тривав кілька днів і кілька ночей, тим необхідніше для нього в ці останні години перед розлукою бути біля неї, підтримувати і розраджувати її.

Такі думки снувались у Роджера в голові, коли він поставив свій келих і глянув на Медога розпачливим поглядом.

— Не ображайтеся,— мовив він по-англійському. Йому було так тоскно, що він не міг говорити по-валлійському. Він силкувався вигадати для Медога якесь пояснення на своє виправдання і вибачитись, що .не може поділити його радість, але, так нічого й не вигадавши, знову повторив: — Не ображайтеся.

— Господи боже,— озвався Медог. Він теж поставив келих _ Пробачте мені, Роджере. Я тільки зараз як слід придивився до вас... Пробачте, я надто захопився власною персоною... Ви зовсім хворі. Що з вами?

— Ні,— відповів Роджер,— я не хворий. Він ковтнув ще

шампанського, наче доводячи, що з шлунком принаймні у нього все гаразд,-Я здоровий, Медогу. Занедужала моя щаслива доля.

— Може, розкажете? — спитав Медог,— Дуже хотілось би почути, що у вас скоїлось.

— Негарно псувати вам свято, хоч я й не знаю, з якого воно приводу.

— Та, пусте,— заспокоїв Медог.— Щиро кажучи, мені страшенно поталанило, але про мої справи поговоримо потім. Або й зовсім не будемо говорити... Мені прикро бачити вас таким пригніченим.

— Я кохаю Дженні Грейфілд,— промовив Роджер. Він збирався сказати «Дженні Твайфорд», але в останню мить язик не повернувся сказати так. Медог, який знав Дженні лише за її подружнім прізвищем, спантеличено подивився на Роджера,— Дружину цієї сволоти Джералда Твайфорда,— пояснив Роджер.

— А він сволота?

— Я завжди так вважав.

— Його друзі мені не подобаються,— сказав Медог.— Але дружина його завжди здавалася мені дуже розумною й милою.

— Вона і розумна, і мила.

— І ви її кохаєте? — обережно спитав Медог.

Кохаю і до сьогоднішнього вечора думав, що й вона мене кохає. Вона збиралася кинути свого чоловіка, якого зневажає. Більше того, навіть втекла з дому, відвезла дітей до матері, щоб хоч трохи розв’язати собі руки, й перебралась до мене. Але раптом злякалась. І не просто злякалась, а знетямилася від страху. Вона тепер думає тільки про своїх дітей, що їх треба відвезти додому, чимскоріше повернути до нормального життя з батьками. І що сама вона повинна о лишити всі оті безглузді химери про щастя і, з ошийником на шиї, повернутися назад на кухню, де їй і належить бути.

— А чому вона думає саме так? — спитав Медог, вивчаючи ніжку свого келиха.

— Не знаю. Мабуть, через те, що я виявився не на рівні.

Я не зумів зробити так, щоб вона повірила в свої сили, пройнялася рішучістю пережити пекло розлучення й день День терпляче пояснювати дітям, що у них новий татко.

У того вгодованого кабана всі козирі на руках, і він з них скористається. І не тому, що справді хоче повернути її, а тому, що не любить програвати.

Отже, вона повертається до нього?

— Повернеться, якщо я не зумію допомогти їй пережити цей критичний період. А в мене немає ніяких шансів. Розумієте, в порівнянні з цим Твайфордом я у вкрай невигідному становищі. У нього теплий, затишний дім, який так і чекає, щоб прийняти в своє лоно нещасних, занедбаних дітей і невдячну дружину. Я ж не маю нічого, крім каплиці в горах, по якій гуляють протяги. Аж он як привабливо. Якби Дженні була вісімнадцятирічне дівчисько, що повстало проти респектабельного дому й запрагло волі й богемного життя, тоді, певно, перевага була б на моєму боці. Але вона жінка з двома дітьми, Медогу. Вона намостила собі гніздо й заходилась викохувати в ньому своїх пташат. Я не можу витягти її звідти, не давши їй іншого гнізда. Каплиця для цього не підходить, і минуть місяці, перш ніж я зможу запропонувати їй щось пристойне, навіть якщо плюну на все, чим тут займаюся, зраджу завтра Герета й весь час присвячу влаштуванню Дженні. Ось так вона себе почуває, і це виводить її з душевної рівноваги, руйнує її віру в мене і в те, що я можу для неї зробити. Це щось глибинне, непередаване, прояв тваринної природи людини, інстинкт самки-годувальниці, і тут я приречений на поразку... Та що з вами таке?

Медог почав розхитуватись на стільці. Вираз його обличчя знову став такий, як і тоді, коли він танцював матроський танок біля готелю «Палас».

— Та поясніть же, нарешті, в чому річ! — різко проказав Роджер.

Медог підвівся, підійшов до стойки і схопив пляшку з шампанським. Налив трохи в келих Маріо, потім повернувся до столика й наповнив келих Роджера і свій. Пляшка спорожніла, і він побожно поставив її біля себе.

— Пийте,— сказав він,— Ваші нещастя скінчилися.

— Хіба ж випивка може...

— Пийте! — з притиском повторив Медог.

Якісь нотки в його голосі змусили Роджера підкоритись, і з кволим вогником надії, що зажеврів у його серці, він випив шампанське до дна. Потім обидва поставили порожні келихи й глянули один на одного.

— То що? — спитав Роджер.

Просто я знаю,— сказав Медог,— як розв’язати що вашу проблему.— Він щиглем збив уявну порошинку з рукава свого пожмаканого синього костюма.— Пам’ятаєте,— провадив він далі, я вам казав, що навесні у нас тут відбудеться зустріч кельтських поетів, які читатимуть свої твори перед, скажемо прямо, дуже прихильною і вдячною аудиторією. Я очолюю цю справу і маю їх приймати. Досі з таким розмахом тут нічого подібного не проводилося. Зберуться валлійські, бретонські, корнуельські й ірландські поети, так-так, і навіть шотландські, які пишуть гельською мовою, якщо нам пощастить знайти хоч одного такого.

— Дуже цікаво, сказав Роджер.— Але мені з думок чомусь не йде Дженні.

— І мені. То будуть великі читання. Почнуться вони в п’ятницю, в другій половині дня, й закінчаться в неділю ввечері. З'їдуться поети, критики, вчені, в пошуках вартих уваги новин прибуде гурт журналістів з газет, люди з радіо і телебачення. Отак. А тепер ми підійшли й до Дженні. Я досить добре знаю її, мені відомо, що вона беручка, здібна і освічена дівчина, обізнана в таких справах. Гадаю, вона не знає жодної кельтської мови, але певен — розбереться, що й до чого. Якщо вона стане моїм помічником, мені не доведеться кожні п’ять хвилин відволікатись і розтлумачувати їй, що треба робити й про що подбати.

— Вашим помічником?

— Якщо виконуватиме всю секретарську роботу, пов’язану із зустріччю поетів, сказав Медог.— І називатиметься її посада... він на мить замислився: — Координатор.

Але поясніть, будь ласка, яким чином перебування в званні «координатор» допоможе порятувати її з безвихідного становища, в якому вона опинилась?

Із задоволенням,— відповів Медог.— Почну хоча б з того, що вона одержуватиме чималу платню.

— О, тепер ви говорите діло.

— Авжеж, діло. Від ЮНЕСКО одержано грандіозну субсидію, щоб ми тут закрутили все як слід, надійшли також чималі внески від валлійської ради мистецтва і така ж сума з Дубліна. Французи поки що, по суті, нічого не дали, але посилають сюди усіх тих бретонських поетів за державний рахунок.

— Ого!

Пригадую, я вже якось казав вам,— велично мовив Медог, що минулися часи, коли такі заходи доводилось влаштовувати на дрібняки.

— Казали. Ви тоді були з отим хлопцем, як його...

З Андре, підказав Медог.— До речі, ось іще один гарний доказ на користь моєї пропозиції. Андре приїде сюди як кореспондент канадського радіо, тож ми матимемо змогу злупити з них грубі гроші. Розумієте, в усьому світі зараз прокидається інтерес до культур малих народів. Почасти тут відіграє роль і почуття провини за...

— Так-так, розумію. А як же з Дженні?

— Щойно Дженні обійме посаду координатора зустрічі кельтських поетів,— сказав Медог,— вона зможе переїхати до готелю «Палас» і зайняти там справжні апартаменти. Місця для її дітей вистачить, а якщо вони вже вчаться, вона зможе щоранку відвозити їх до школи, і їм не доведеться міняти звичний спосіб життя. Вони мешкатимуть із своєю матір’ю в готелі, а не вдома, ото й усе. Зрозуміла річ, це також зміна життєвих обставин, але, запевняю, не катастрофічна.

— І довго все це триватиме?

— Зустріч розпочнеться в день святого Давида, першого березня. Другого березня Дженні складе свої обов’язки й одержить остаточний розрахунок.

— Другого березня, га? — перепитав Роджер. Те, що він почув, звучало обнадійливо, все якнайкраще збігалося з його власними задумами,— Це вихід, це справді вихід,— сказав він, намагаючись приборкати хвилю радості, що піднімалася в ньому, бажання стиснути Медога в обіймах, поплескати його по спині, піти в танок по всьому залу, стрибати через столи й стільці. Що це? Дія шампанського? Чи почутого від Медога?

— Звичайно, це вихід,— сказав Медог.— Чому б вам не поїхати зараз до неї з цією пропозицією?

— Я так і зроблю,— відповів Роджер, підводячись,— І від цієї хвилини вважайте, що вона у вас у штаті. Тепер усе буде гаразд. Відповідь ви вже маєте. І, Медогу... Я вам вдячний.

— Поезія рятує людям життя,—сказав Медог,—Вона сильна своєю людяністю. Вона врятувала більше людей, ніж забрали хвороби.

— Що ж, мене вона безумовно рятує.

— Хай буде так,— промовив Медог,— Перетягніть сердешну завтра ж до готелю «Палас», і нехай післязавтра береться до роботи.

Роджер подався на стоянку, де залишив маленький автомобіль Дженні. Піднімаючись назад у гори, він увесь час натискав на газ і вів машину то на другій, то на третій швидкості. Його трохи заносило на поворотах, а він співав, звертаючись до темряви за склом, валлійську пісню.