Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика.

Глава 1. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат

Стаття 175. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат

1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, —

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, —

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

1. Предметом злочину є грошові кошти, які повинні виплачуватись громадянам як заробітна плата, стипендії, пенсії чи інші встановлені законом виплати, на які вони мають право. За певних умов предметом злочину можуть бути і матеріальні цінності, що мають бути передані громадянам при здійсненні зазначених виплат, зокрема при виплаті заробітної плати на сільськогосподарських чи переробних підприємствах у натуральній формі.

2. Під заробітною платою розуміється винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Видами заробітної плати є основна та додаткова заробітна плата, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані із виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати — це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми, Законодавчо встановлений розмір плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт), іменується мінімальною заробітною платою (див. ст. 1, 2, 3 Закону "Про оплату праці" від 23 березня 1995 р.[419]).

Різновидом компенсаційних виплат є нарахована громадянам компенсація втрати ними частини доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати, право на яку вони мають відповідно до Закону "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 р.[420], яким передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші передбачені законом виплати) у випадку порушення встановлених строків їх виплати — затримки їх виплати на один і більше календарних місяців. Постановою КМ від 21 лютого 2001 р. № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, згідно з п. 4 якого сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100[421]. При цьому п. 2 названої постанови передбачено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, нарахованої працівникові за період роботи з 1 січня 1998 р. по 31 грудня 2000 р., проводиться відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою КМ від 20 грудня 1997 р. № 1427[422], до ліквідації заборгованості із заробітної плати за зазначений період, Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначаються відповідно до законодавства, тобто притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 175 можливе як за несвоєчасну виплату передбачених законом виплат громадянам, так і за несвоєчасну виплату їм компенсації за втрату їх частини у зв'язку з порушенням строків їх виплати. У разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації громадянину надано право її оскарження у судовому порядку (ч. 1 ст. 7 Закону).

Пенсії і грошові допомоги, що нараховуються органами соціального захисту населення чи органами Пенсійного фонду України, фінансуються органами цього фонду, а також органами соціального захисту населення за рахунок інших джерел, передбачених законодавством України, доставляються та виплачуються одержувачам підприємствами поштового зв'язку згідно з Законом “Про зв'язок" (див.: п. 1 Інструкції про порядок організації, оформлення, фінансування та виплати пенсій, грошової допомоги підприємствами поштового зв'язку України, затвердженої наказом Держкомітету зв'язку України, Мінпраці та соціальної політики України, Пенсійного фонду України від 2 липня 1998 р. № 101/123/67[423]).

Під пенсіями слід розуміти види державного соціального забезпечення громадян, на яке вони мають право з підстав, визначених законодавством. До державних пенсій відносяться трудові (за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років) та соціальні пенсії. Право на трудові пенсії мають особи, що займались суспільно корисною працею, а на соціальні — усі непрацездатні громадяни на умовах, визначених ст.93–95 Закону "Про пенсійне забезпечення" від б грудня 1991 р.[424]. Підстави, порядок призначення, нарахування та перерахування пенсій визначаються Законом "Про пенсійне забезпечення" та законами, які регулюють пенсійне забезпечення окремих категорій громадян (див., наприклад, Закон “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 р.[425]).

Стипендії — це виплати за рахунок державних коштів (вид соціальної допомоги), які виплачуються особам, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності АРК, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів (див.: Порядок призначення і виплати стипендій, затверджений постановою КМ від 12 липня 2004 р. № 882[426]), стипендії ад’юнктам, слухачам і курсантам військових навчальних закладів Збройних Сил України та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів (див.: Інструкція про порядок відбору кандидатів та виплати стипендій ад'юнктам, слухачам і курсантам вищих військових навчальних закладів Збройних Сил України та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, затверджена наказом МО України від 21 лютого 2006 р. № 100[427]), а також виплачуються згідно з іншими законодавчими актами окремим категоріям громадян (довічні державні стипендії для учасників бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, які виплачуються згідно з Положенням про довічні державні стипендії для учасників бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, затвердженим Указом Президента України від 17 травня 2000 р. № 689/2000 в редакції Указу під 9 червня 2006 р. № 507[428]; державні стипендії видатним діячам науки, освіти та культури, що виплачуються згідно з Указом Президента України від 14 лютого 1996 р.[429] № 128 "Про державні стипендії видатним діячам науки, освіти та культури". Згідно з Положенням про державні стипендії видатним діячам науки, освіти та культури, затвердженим цим Указом, Президент України призначає 1000 щомісячних державних стипендій у розмірі 385 гривень, починаючи з 1 січня 2006 року, строком на два роки. Після закінчення цього строку стипендіат має право на повторне висунення своєї кандидатури на здобуття державної стипендії; довічні стипендії видатним діячам науки та освіти, що виплачуються згідно з Указом Президента України від 4 березня 1999 р. № 230 “Про довічні стипендії Президента України видатним діячам науки та освіти"[430] розміром 385 гривень щомісячно кожна починаючи з 1 січня 2006 р.; довічні щомісячні державні стипендії видатним діячам культури і мистецтва, що виплачуються згідно з Указом Президента України від 20 жовтня 1998 р. № 1152 “Про державну підтримку культури і мистецтва в Україні"; державні стипендії видатним діячам фізичної культури і спорту, що виплачуються згідно з Указами Президента України від 14 лютого 1996 р. № 128 "Про державні стипендії видатним діячам науки, освіти та культури" та від 22 липня 1997 р. № 668 "Про поширення чинності Указів Президента України від 14 лютого 1996 року № 128 та від 13 травня 1996 року № 341»; стипендії Президента України для видатних спортсменів із паралімпійських і дефлімнійських видів спорту та їх тренерів, що виплачуються згідно з Положенням про них, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2006 р. № 220 «Про заходи щодо фізкультурно-спортивної реабілатації інвалідів та підтримки паралімпійського і дефлімнійського руху в Україні» (такі стипендії виплачуються щомісяця з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому було прийнято рішення про їх призначення: протягом двох років — чемпіонам Паралімпійських, Дефлімнійських ігор та їх тренерам; протягом одного року — призерам Паралімпійських, Дефлімнійських ігор, чемпіонам та призерам чемпіонатів світу, чемпіонам Європи в паралімпійських, дефлімнійських номерах програми та їх тренерам. Розмір стипендії — 9 тисяч, 6 тисяч та 4 тисячі гривень); персональне коло стипендіатів визначається окремими Розпорядженнями Президента України[431].

До інших установлених законом виплат громадянам відносяться будь-які види грошових виплат, право на які мають окремі (певні) категорії громадян чи право на одержання яких виникає за наявності підстав, передбачених законодавством: компенсаційні виплати громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; виплати, що здійснюються за рахунок коштів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (допомога по безробіттю, допомога в разі тимчасової втрати працездатності, матеріальне забезпечення у разі нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання тощо); інші передбачені законом соціальні виплати, наприклад, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми тощо.

Предметом злочину можуть бути не лише виплати, що здійснюються регулярно у визначені законодавством терміни, а й разові виплати. Види соціальних виплат, які не мають разового характеру, несвоєчасна виплата яких підлягає компенсації, визначені в абз. 3 п. 3 Порядку проведення компенсації громадянам частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою КМ від 21 лютого 2001 р. № 159[432].

3. Із об'єктивної сторони злочин характеризується безпідставною невиплатою зазначених у ч. 1 ст. 175 виплат громадянам більше ніж за один місяць.

Згідно із ч. 5 ст.97 КЗпП та ч. 5 ст. 15 Закону України “Про оплату праці" від 23 березня 1995 р., якими вони доповнені Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати" від 21 жовтня 2004 р., оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку, а всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці. При цьому ч. 5 ст. 24 Закону України “Про оплату праці" передбачено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості[433].

Законом України від 19 вересня 1991 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції від 30 червня 1999 р. передбачено, що вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнення працівника до порушення зазначеної справи, грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, право на які виникло протягом двох років, відпрацьованих до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин, інших коштів, належних працівникам у зв'язку з оплачуваною відсутністю на роботі (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов'язків, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, соціальні виплати у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо), право на які виникло протягом трьох останніх місяців до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин, а також вихідної допомоги, належної працівникам у зв'язку з припиненням трудових відносин, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі (підпункт «б» пункту 1 ч. 1 ст. 31 Закону в редакції від 31 травня 2005 р.[434]).

Безпідставною має вважатись така невиплата, яка вчинена за наявності об'єктивної можливості її здійснення, тобто вчинена за наявності коштів на її виплату і відсутності поважних причин для невиплати. Безпідставною є як повна невиплата зазначених у ст. 175 КК виплат, так і невиплата їх у повному обсязі, тобто за наявності їх часткової виплати. Кількість громадян, яким безпідставно не виплачені повністю чи виплачені не у повному обсязі зазначені у ч. 1 ст. 175 КК виплати, для кваліфікації дій за ст. 175 КК значення не має. На практиці може мати місце, наприклад, безпідставна невиплата взагалі заробітної плати частині працівників підприємства, її виплата не у повному обсязі іншій їх частині при виплаті у повному обсязі решті працівників.

Сума (розмір) безпідставно не виплачених виплат для кваліфікації дій керівника підприємства, установи, організації за ст. 175 значення не має.

4. Із суб’єктивної сторони злочин є умисним, вид умислу — прямий.

5. Суб'єкт злочину спеціальний — керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, в обов’язки якого входить нарахування та виплата чи лише виплата зазначених у ч. 1 ст. 175 КК виплат. Суб’єктами злочину можуть бути керівники будь-якого підприємства, органів державної влади, працівники органів Пенсійного фонду, соціального захисту населення, а також підприємств поштового зв'язку, якими безпосередньо виплачуються громадянам пенсії та інші виплати.

Суб'єктами злочину можуть бути і керівники банківських установ та їх відділень, якими здійснюється безпосередня виплата заробітної плати та інших виплат працівникам окремих підприємств, установ, організацій за укладеними з ними договорами, в тому числі з використанням платіжних карток.

Безпідставна невиплата заробітної плати громадянином-підприємцем особам, найману працю яких він використовує, а також громадянином, який уклав з працівником угоду про виконання певної роботи, є грубим порушенням ними угоди про працю і, за наявності підстав, має кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 173 КК.

6. Кваліфікованим видом складу злочину є безпідставна невиплата зазначених у ч. 1 ст. 175 виплат внаслідок нецільового використання коштів, призначених для їх виплати. Нецільове використання призначених для виплати коштів — це їх використання на інші цілі, пов'язані із забезпеченням діяльності підприємства, установи, організації: оплата зобов'язань за укладеними договорами, виконання податкових зобов'язань, придбання сировини, обладнання, транспортних засобів, меблів, іншого майна, оплата виконаних робіт (наприклад, за ремонт приміщення) чи наданих послуг тощо.

7. Нецільове використання бюджетних коштів, призначених для виплати зазначених у ч. 1 ст. 175 КК виплат, якщо їх сума в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, але є меншою від трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вчинене керівником підприємства, установи, організації, фінансування яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів, не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 210 КК, оскільки склади злочинів, передбачені ч. 1 ст. 210 та ч. 2 ст. 175 КК, якщо їх предметом є бюджетні кошти, співвідносяться між собою як загальний і спеціальний, а при такому виді конкуренції кримінально-правових норм має застосовуватись спеціальна норма (ч. 2 ст. 175 КК). Якщо ж сума використаних не за цільовим призначенням бюджетних коштів, які мали бути використані на виплату зазначених у ст. 175 КК виплат громадянам, в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то дії керівника підприємства, установи, організації повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів — за ч. 2 ст. 175 та ч. 2 ст. 210 КК.

8. Частиною 3 ст. 175 КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка до притягнення її до кримінальної відповідальності за безпідставну невиплату установленої законом виплати громадянам здійснила її виплату. При цьому законодавцем не обумовлюються мотиви і мета, якими керувалась особа, як підстави звільнення від відповідальності, тобто не має значення, за власного ініціативою (добровільно) чи внаслідок "тиску" (примусу) з боку інших осіб (звернення осіб, яким не виплачена заробітна плата чи інші виплати, з позовом до суду, вимога працівників контролюючих чи правозастосовчих органів тощо) здійснена виплата своєчасно безпідставно не виплачених встановлених законом виплат громадянам. Єдина підстава такого звільнення, передбачена ч. 3 ст. 175 КК, — здійснення своєчасно безпідставно не виплачених встановлених законом виплат до моменту притягнення такої особи до кримінальної відповідальності, яким вважається момент пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину (див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням МВС щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99[435]).

Глава 2. Порушення права на отримання освіти

Стаття 183. Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності —

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах —

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Статтею 183 передбачена відповідальність за два самостійні злочини. Обидва злочини мають формальні склади, тобто є закінченими з моменту вчинення зазначених у диспозиціях ч. 1 та ч. 2 ст. 183 КК діянь.

2. Згідно зі ст. 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. При цьому повна загальна середня освіта є обов'язковою, а право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах може бути ними реалізоване на конкурсній основі.

Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин (див. ч. 1 ст. 3 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. в редакції від 23 березня 1996 р.[436]).

3. Із об'єктивної сторони передбачений ч. 1 ст. 183 КК злочин дістає вияв у відмові прийняття до навчального закладу дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти будь-якої форми власності, а також до аспірантури і докторантури.

Під незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу слід розуміти як прямо висловлене небажання прийняти (зарахувати) особу з тих чи інших підстав до навчального закладу (наприклад, відмова прийняти до загальноосвітнього закладу учня з мотивів проживання його в іншому районі), так і завуальовані її форми, наприклад заниження оцінки на вступних іспитах, тобто неприйняття до навчального закладу з порушенням визначених законами та підзаконними нормативно-правовими актами правил прийняття до них. Зокрема, правила (умови) прийому до вищих навчальних закладів України на відповідний календарний рік затверджуються Міністерством освіти і науки України. Наказом Міністерства освіти і науки від 19 червня 2003 р. № 389 затверджена Інструкція про порядок конкурсного приймання дітей (учнів, вихованців) до гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів)[437], дія якого поширюється на названі заклади державної та комунальної форм власності. Порядок приймання дітей (учнів, вихованців) до загальноосвітніх навчальних закладів приватної форми власності визначається директором навчального закладу та затверджується його засновником (власником).

Види (типи) навчальних закладів визначаються ст. 33–48 Закону України «Про освіту» та законами, якими регулюється порядок одержання тієї чи іншої освіти: ст. 12 Закону України "Про дошкільну освічу" від 11 липня 2001 р.[438]; ст. 4, 9 Закону України “Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 р.[439]; ст. 4, 18 Закону України "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 р.[440]; ст. 5, 12 Закону України "Про позашкільну освіту" від 2 червня 2000 р.[441]; ст. 24–26 Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 р.[442].

4. Із суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Якщо матиме місце пряме чи непряме обмеження прав за ознаками расової належності, національності, політичних, релігійних та інших переконань громадянина, його етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовними чи іншими ознакам, дії особи мають кваліфікуватися як сукупність злочинів за ч. 1 ст. 183 КК та відповідною частиною ст. 161 КК.

5. Суб'єкт злочину — спеціальний: службові особи навчального закладу, наділені правом вирішення питань про прийняття (зарахування) до навчального закладу (керівник, голова та члени приймальної чи предметної комісії), а так само інші особи, які вчинюють дії, які впливають на прийняття чи неприйняття громадянина до навчального закладу, наприклад особи, які приймають вступні іспити чи проводять співбесіди із претендентами на зарахування до навчального закладу. Зокрема, зарахування учнів до загальноосвітнього закладу провадиться за наказом директора, що видається на підставі заяви за наявності медичної довідки встановленого зразка і відповідного документа про освіту (крім учнів першого класу) (див. ч. 2 ст. 18 Закону України "Про загальну середню освіту"), директор і буде суб'єктом злочину при незаконній відмові у прийнятті до зазначеного закладу.

6. Під незаконною вимогою оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах (ч. 2 ст. 183 КК) слід розуміти як вимогу (пропозицію) оплати повністю чи частково навчання як умови прийняття до навчального закладу чи продовження (завершення) навчання у ньому (наприклад, оплати навчання в магістратурі), так і вимогу оплати певних послуг навчальних закладів чи сплати певних коштів для матеріально-технічного забезпечення їх функціонування (проведення ремонту, оплати праці прибиральниць, наочних посібників тощо). Незаконною має вважатись також вимога оплати за навчання у розмірі, що перевищує законодавчо дозволений. Згідно з ч. 5 ст. 61 Закону України "Про освіту" розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, у грошовій одиниці України — гривні, з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік, і не може змінюватися протягом усього строку навчання[443], а тому, наприклад, вимога сплатити за черговий рік навчання суму, що перевищує визначену у договорі, має вважатись незаконною. Аналогічні за змістом положення містяться і в ч. 6 ст.64 Закону України "Про вищу освіту" щодо оплати навчання у вищих навчальних закладах та надання ними додаткових освітніх послуг. При цьому в абз. 3, 4 ч. 6 ст. 64 Закону обумовлюється, що розмір плати за весь строк навчання або за надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих засобах масової інформації та інформаційних збірниках спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки, а плата за навчання або за надання додаткових освітніх послуг може вноситись за весь строк або за надання додаткових освітніх послуг повністю одноразово або частинами — помісячно, по семестрах, щорічно. Незаконною вимогою оплати за навчання має вважатись і вимога оплати вартості підручників, які повинні надаватись безкоштовно.

Іноземці, особи без громадянства здобувають освіту в закладах освіти України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів. Зокрема, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються правом на здобуття професійно-технічної освіти та повної загальної середньої освіти у порядку, встановленому для громадян України. Інші іноземці оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством або міжнародними договорами України (див. ч. 3, 4 ст. 5 Закону України «Про професійно-технічну освіту»; ч. 4 ст.6 Закону України «Про загальну середню освіту»),

7. Із суб'єктивної сторони передбачений ч. 2 ст. 183 КК злочин характеризується прямим умислом.

8. Суб'єкт злочину — спеціальний: службова особа державного чи комунального навчального закладу.

Глава 3. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я —

карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я —

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

1. Статтею 184 КК передбачена відповідальність за два самостійних склади злочинів, сформульованих відповідно у її ч. 1 та ч. 2.

2. Термін "медична допомога" широко вживається у національному законодавстві, проте цілісна правова дефініція цього поняття у законах України відсутня, а тому поняття медичної допомоги має бути визначене законом (див. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. № 10-рп/02, справа № 1-13/2002)[444].

Згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови КМ «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада 1998 р. № 15-рп/98[445], поняттям "медична допомога" охоплюється лікування, профілактичні заходи, які проводяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт. У Програмі надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955, під медичною допомогою розуміється вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності, та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства. У названій Програмі визначені види медичної допомоги, які безоплатно надаються державними та комунальними закладами охорони здоров'я: швидка та невідкладна — на догоспітальному стані станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно — поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленням медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна експертиза втрати працездатності. Безоплатна медична допомога перелічених видів надасться дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази[446].

У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно (ч. 3 ст. 49 Конституції України). До медичних послуг, надання яких безоплатно в державних закладах охорони здоров'я не може брати на себе держава, тобто які можуть оплачуватись, у рішенні Конституційного Суду України віднесені медичний огляд осіб для отримання посвідчення водія транспортних засобів; дозволу на право отримання та носіння зброї громадянами, за винятком військовослужбовців і посадових осіб, носіння зброї якими передбачено законодавством; відповідних документів на виїзд громадян за кордон за викликом родичів, що проживають за кордоном, та деякі інші. Перелік таких платних послуг не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог п. 6 4.1 ст.92 Конституції України має встановлюватись законом (див. назване Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р.).

КМУ постановою від 11 липня 2002 р. № 989 вніс зміни до своєї постанови від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти», затвердивши в новій редакції Переліки платних послуг, які можуть надаватися згідно з функціональними повноваженнями державними і комунальними закладами охорони здоров'я, та платних послуг з провадження господарської та/або виробничої діяльності, а також доповнив перелік платних послуг, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими медичними навчальними закладами та науково-дослідними установами[447].

Згідно із ч. 6 ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я[448].

Конституційний Суд України визнав таким, що суперечить ст. 49 Конституції України, положення абз. 2 п. 1 постанови КМУ «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» від 17 вересня 1996 р. № 1138, яким дозволено лікувально- та санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації. Конституційний Суд України, не виключаючи можливості і доцільності добровільних пожертвувань на охорону здоров'я, вважає, що благодійна діяльність має здійснюватись у відповідних правових формах і в порядку, передбачених, зокрема, Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. Положення ж постанови щодо внесення добровільної компенсації (до того ж безпосередньо в касу державного закладу охорони здоров'я) на практиці нерідко використовується як підстава для обов'язкової оплати хворими наданої їм медичної допомоги.

3. Згідно із згадуваним рішенням Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. положення ч. 3 ст. 49 Конституції України "треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги".

4. Із об'єктивної сторони передбачений ч. 1 ст. 184 злочин дістає вияв у вимозі, зверненій до хворого чи будь-якої іншої особи, оплатити (попередньо, в момент чи після надання) вартість наданої медичної допомоги чи такої, що має бути надана, яка, згідно з чинним законодавством, має надаватися безоплатно. Незаконною має вважатись вимога оплати за надання будь-якої медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, в тому числі і вимога завуальованої її оплати (добровільна компенсація за надані послуги, добровільне пожертвування на охорону здоров'я, добровільні внески до різноманітних медичних фондів тощо), за винятком оплати медичних послуг, які не є видами медичної допомоги і які, згідно із згаданою постановою КМУ від 17 вересня 1996 р. № 1138, віднесені до платних, та випадків оплати медичної допомоги, що надається іноземцям, в порядку, передбаченому Порядком надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України, затвердженим постановою КМУ від 28 січня 1997 р. № 79[449].

Злочин є закінченим з моменту пред'явлення вимоги оплатити медичну допомогу, незалежно від того, мала місце чи ні така оплата.

5. Із суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

6. Суб'єкт злочину — спеціальний: медичний чи фармацевтичний працівник, який надає медичну допомогу хворому. Суб'єктом злочину можуть бути і службові особи державних та комунальних закладів охорони здоров'я, які або незаконно вимагають від хворих оплати наданої чи такої, що має бути надана, медичної допомоги, або ж дають підлеглим вказівки вимагати плату чи пропонувати здійснювати "благодійні" пожертвування за надання медичної допомоги. За наявності підстав дії службових осіб також кваліфікуються за ст. 364 чи 365.

7. Згідно з ч. 3 ст. 49 Конституції України існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я не може бути скорочена, тобто будь-яке рішення про скорочення мережі таких закладів має вважатись незаконним.

Під закладами охорони здоров'я розуміються підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників. Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санаторно-профілактичні, лікувально-профілактичні (поліклініки, лікарні, диспансери, клініки науково-дослідних інститутів, інші акредитовані заклади, служба швидкої допомоги, спеціальні лікувально-профілактичні заклади), фізкультурно-оздоровчі, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я (див. абз. 4 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 16, ст. 33 Основ законодавства про охорону здоров'я). Сукупність закладів охорони здоров'я на території певної територіальної громади утворює їх мережу.

Залежно від форми власності та підпорядкування заклади охорони здоров'я поділяються на державні, комунальні, відомчі, недержавної форми власності. Скорочення мережі закладів охорони здоров'я, які не є державними чи комунальними, законом не заборонено.

Незаконним скороченням мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я має вважатись як незаконне закриття (припинення діяльності) закладу в цілому, так і окремих відділень такого закладу.

Не є незаконним скороченням мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я тимчасове припинення роботи такого закладу (його окремого відділення) внаслідок об'єктивних обставин: відсутність медичних чи фармацевтичних працівників певної кваліфікації, необхідність проведення капітального ремонту приміщення, відсутність необхідного медичного обладнання тощо.

8. Із суб'єктивної сторони передбачений ч. 2 ст. 184 КК злочин характеризується прямим умислом.

9. Суб'єкт цього злочину — спеціальний: службові особи 1) органів влади чи органів місцевого самоврядування, у власності чи підпорядкуванні яких знаходиться заклад охорони здоров'я, діяльність якого ними припинена, та 2) службові особи державних і комунальних закладів охорони здоров'я.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 184 КК, необхідно відмежовувати від злочину, передбаченого ст. 354. Зазначені злочини розрізняються за суб'єктом (суб'єктом злочину, передбаченого ст. 354, є будь-який працівник державного чи комунального закладу охорони здоров'я, який не є службовою особою, а передбаченого ч. 1 ст. 184 КК — медичний чи фармацевтичний працівник, який надає медичну допомогу чи здійснює керівництво закладом охорони здоров'я або його структурного підрозділу), за цільовим призначенням коштів (при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184 КК, оплата медичної допомоги здійснюється на рахунок державного чи комунального закладу охорони здоров'я, а при вчиненні злочину, передбаченого ст. 354 КК, матеріальні блага або вигоди майнового характеру вимагаються і одержуються працівником такого закладу для себе особисто), за розміром коштів (за ч. 1 ст. 184 КК розмір сплачених коштів значення не має, а за ст. 354 КК розмір винагороди має бути значним).

Глава 4. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи

Стаття 353. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи

Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) самовільним присвоєнням владних повноважень або звання службової особи; 2) вчиненням з використанням самовільно присвоєних владних повноважень або звання службової особи будь-якого суспільно небезпечного діяння.

2. Під самовільним присвоєнням владних повноважень або звання службової особи треба розуміти дії приватної особи, яка шляхом обману інших осіб видає себе за службову особу і використовує її повноваження: найчастіше видає себе за працівника правоохоронних, контролюючих чи інших органів влади, пред'являючи при цьому підроблені посвідчення чи посвідчення інших службових осіб, вчинює інші дії, спрямовані на те, щоб інші особи сприйняли винного за службову особу. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи має місце і тоді, коли особа, помилково прийнята за службову, користується цим для вчинення суспільно небезпечних дій.

Законом України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 р. (ч. 6 ст. 21) передбачено, що використання спеціальних звань, відзнак, форменого одягу, службових чи спеціальних посвідчень, знаків (жетонів) особою, яка не належить до осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, тягне за собою відповідальність, передбачену законом[450]. Законом від 23 лютого 2006 р. "Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України”[451] також передбачено, що використання спеціальних звань, відзнак, форменого одягу, службового посвідчення особою, яка не належить до особового складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, тягне за собою відповідальність, передбачену законом (ч. 4 ст. 20 Закону).

3. Статтею 353 КК передбачена відповідальність за самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, а не повноважень особи певної професії, наприклад професії пожежника, електрика, сантехніка, лікаря.

4. Злочином самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи буде лише у випадку, коли воно поєднане з вчиненням яких-небудь суспільно небезпечних діянь. Під останніми треба розуміти правопорушення, за які передбачається кримінальна чи адміністративна відповідальність. Якщо вчинені з використанням владних повноважень або звання службової особи суспільно небезпечні діяння мають ознаки самостійних злочинів, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів — за ст. 353 КК і відповідною іншою статтею КК (наприклад, ст. 190 КК).

5. Присвоєння владних повноважень або звання службової особи не для вчинення суспільно небезпечних діянь, а з іншою метою складу розглядуваного злочину не утворює. Наприклад, особа повідомляє, що вона є співробітником міліції, з метою примусити інших осіб припинити протиправну поведінку.

6. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

7. Суб'єктом злочину може бути лише приватна особа, яка досягла 16 років. Якщо службова особа самовільно видає себе за службову особу з більш широкими повноваженнями або з більш високим званням, відповідальність може наставати за статтями, що передбачають відповідальність за службові злочини.

Глава 5. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації

Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації

Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації, —

карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Примітка: Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій статті слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

1. Предметом злочину є матеріальні блага або вигоди майнового характеру, які є об'єктами цивільних прав згідно з ЦК України, у вигляді грошей, окремої речі чи сукупності речей, майнових прав та обов'язків (ст. 190 ЦК):

— майно (гроші, речі, цінні папери, будь-які інші матеріальні цінності);

— право на майно (документи, що надають право на отримання майна, володіння, користування та розпорядження майном, а також документи, що надають право вимагати виконання зобов'язань матеріального характеру, тощо);

— будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигід або відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо).

При цьому вартість вигід майнового характеру обов'язково повинна мати грошовий еквівалент. Розмір одержаної працівником незаконної винагороди, вирахуваної у грошовому еквіваленті, має бути значним — у відповідності з приміткою до ст. 354 КК повинен у два і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується одержанням працівником державного підприємства, установи чи організації шляхом вимагання у будь-якому вигляді матеріальних благ чи вигід майнового характеру за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації. Прийняття винною особою незаконної винагороди може відбуватися як у формі її безпосереднього отримання від особи, що передає таку винагороду, або від інших осіб (знайомих, родичів), так і іншими способами (перерахуванням коштів на рахунки банків тощо). Одержання незаконної винагороди може відбуватися і в завуальованій формі, наприклад отримання коштів у борг без наміру їх повернення, під виглядом подарунка тощо. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 354 КК, є вимагання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації. Тому одержання незаконної винагороди за відсутності ознак вимагання не утворює складу даного злочину.

Одержання незаконної винагороди вважається закінченим злочином із моменту прийняття працівником державного підприємства, установи чи організації хоча б частини матеріальних цінностей або вигід майнового характеру незалежно від того, виконала чи не виконала така особа певні дії, а також незалежно від того, чи мала намір особа взагалі виконувати (не виконувати) обумовлені дії. Час отримання незаконної винагороди — до моменту виконання чи невиконання певних дій (винагорода-підкуп) або після їх виконання або невиконання (винагорода-подяка) — на кваліфікацію не впливає.

3. Вимаганням незаконної винагороди визнається вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації будь-яких матеріальних благ або вигід майнового характеру (винагороди) з погрозою вчинення або невчинення з використанням становища, яке він займає на державному підприємстві, в установі чи організації, дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає винагороду, або умисне створення таким працівником умов, за яких особа вимушена дати винагороду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

Якщо особа, щодо якої мало місце вимагання незаконної винагороди, з тих чи інших причин таку винагороду не дала, дії працівника державного підприємства, установи чи організації потрібно кваліфікувати, в залежності від інших обставин, як готування або замах на цей злочин — за ст. 14 чи 15 та за ст. 354 КК.

4. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 354 КК, характеризується виною у формі умислу. Вид умислу — прямий. Обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони є корисливий мотив та мета отримати незаконну винагороду.

5. Суб'єкт одержання незаконної винагороди — спеціальний. Ним може бути будь-який працівник лише державного підприємства, установи ми організації, заснованих виключно на державній формі власності, який з використанням займаного ним становища на підприсмстві, в установі чи організації може виконати або не виконати певні дії в інтересах іншої особи, за що вимагає незаконну винагороду. Суб'єктами злочину можуть бути, зокрема, державні службовці державних підприємств, установ чи організацій, які не є службовими особами, посади яких відносяться до однієї з категорій посад службовців, визначених ст. 25 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р.[452], і яким встановлені ранги відповідно до ст. 26 цього Закону. До працівників державних підприємств, установ чи організацій, які не є службовими особами, відносяться також державні службовці, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ, та інші працівники, правове становище яких регулюється відповідно до Закону України “Про державну службу" та іншими законами "України.

Для найменування юридичних осіб, вчинення певних дій працівниками чи службовими особами яких всупереч інтересам служби з використанням службового становища чи з порушенням покладених на них обов'язків або зловживанням наданими їм правами визнається правопорушенням, в тому числі і злочином, український законодавець традиційно вживає терміни "підприємство", "установа", "організація". На законодавчому рівні дається визначення лише понять "підприємство" та "організація", а останнє — лише щодо юридичних осіб приватного права.

Закон України “Про власність" від 7 лютого 1991 р.[453] у ст. 2 виділяє три форми власності: приватну, колективну та державну (п. 4 ст. 2), поділяючи державну власність на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Відповідно до визначених названим Законом форм власності Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. (втратив чинність з 1 січня 2004 р. згідно зі ст. 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України у зв'язку з набранням ним чинності з 1 січня 2004 р.[454]) серед видів підприємств називав державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць, та державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності. Виходячи з положень названих законів у Класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженій та введеній у дію наказом Держкомстандарту від 22 листопада 1994 р. № 288[455], виділялись державне підприємство та державне комунальне підприємство. У Конституції України хоча і відсутня окрема норма, в якій би містився поділ власності на форми, фактично у ній називаються три форми власності: приватна, державна та комунальна (ст. 41 Конституції). У зв'язку з прийняттям Конституції України та законів, у яких по-іншому, ніж у Законі України "Про власність", вирішене питання про форми власності, Законом від 4 лютого 1998 р., яким були внесені зміни до п. 1 ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні", назва виду підприємства "державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць", було змінено на "комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади". Таким чином, до набрання чинності ЦК України та ГК України 1 січня 2004 р. були певні підстави до державних підприємств відносити і підприємства, засновані на комунальній власності.

ЦК України 2003 р. виділяє три форми власності: приватну (ст. 325 КК), державну (ст. 326 КК) та комунальну (ст. 327 КК).

ЦК України та ГК України внесли суттєві зміни у визначення організаційно-правових форм суб'єктів приватного та публічного права залежно від форми власності. ГК визначає підприємство як самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами (ч. 1 ст.62). При цьому ГК, залежно від форм власності, визначає такі основні види підприємств:

1) приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

2) підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

3) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4) державне підприємство, що діє на основі державної власності;

5) підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

При цьому ГК виділяє два види державних підприємств:

1) державне унітарне підприємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління (ч. 1 ст. 73), і яке діє або як а) державне комерційне підприємство, або як б) казенне підприємство (ч. 8 ст. 73);

2) корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство), в яке може бути перетворене державне унітарне комерційне підприємство у випадках та порядку, передбачених законом (ч. 7 ст. 74).

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання (ч. 2 ст. 74), а казенного підприємства — на праві оперативного управління. Порядок створення, здійснення господарської діяльності, реорганізації та ліквідації державних підприємств визначається ст. 73–77 ГК. ГК також виділяє два види комунальних унітарних підприємств: 1) комунальне комерційне підприємство та 2) комунальне некомерційне підприємство (ст. 78).

Враховуючи набрання з 1 січня 2004 р. чинності Цивільним і Господарським кодексами 2003 р., Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики наказом від 28 травня 2004 р. № 97 затверджені державні класифікатори з наданням чинності з 1 червня 2004 р.: ДК 001:2004 Класифікація форм власності (на заміну ДК 001-94) та ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання (на заміну ДК 002-94)[456].

Згідно з названим Класифікатором державним підприємством є підприємство, що діє на основі державної власності. Класифікатор виділяє три види державних підприємств:

1) державне унітарне підприємство (утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частини, і входить до сфери його управління);

2) державне комерційне підприємство (суб'єкт підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном);

3) казенне підприємство (створюється за рішенням КМУ). Не відносяться до державних підприємств комунальні підприємства, що діють на основі комунальної власності територіальної громади.

Згідно зі ст. 22 ГК суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів. Окремі види господарської діяльності, визначені законом, можуть здійснювати виключно державні підприємства, установи, організації.

Визначення понять "організація", "установа", "заклад" дається в галузевому законодавстві, при цьому їх зміст визначається по-різному. Зокрема, в Основах законодавства про охорону здоров'я від 13 листопада 1992 р. під закладом охорони здоров'я розуміється підприємство, установа та організація, завданням якого є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я[457], тобто у цьому Законі поняття "заклад" є родовим щодо понять "установа", "організація", "підприємство", в той час як за ЦК установа та заклад є видами організації.

Згідно зі ст. 80, 81 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів її учасниками (засновниками), а юридична особа публічного права — розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Юридичні особи приватного права можуть створюватися, зокрема, у формі товариств та установ. Установою публічного права є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Таким чином, установи і організації приватного права чинним ЦК визначаються не як окремі види юридичних осіб, а як окреме і загальне — установа є одним із видів організації. Порядок створення юридичних осіб, вимоги до їх установчих документів, порядок їх державної реєстрації, обсяг їх цивільної правоздатності та дієздатності, повноваження їх органів управління, порядок реорганізації та ліквідації визначаються главою 7 ЦК. Держава може створювати юридичних осіб як публічного (державні підприємства, навчальні заклади тощо), так і приватного (підприємницькі товариства тощо) права, беручи участь у діяльності останніх на загальних підставах. Територіальні громади також можуть створювати юридичних осіб публічного (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) та приватного (підприємницькі товариства тощо) права (див. ст. 167, 169 ЦК).

Державна організація (установа, заклад) — це організаційна структура, яка створена компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери йот управління. Не відносяться до державних організацій комунальні організації (установи, заклади), які утворюються компетентними органами місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входять до сфери його управління (див. Державний класифікатор України: Класифікація організаційно-правових форм господарювання: ДК 002:2004: чинний від 1 червня 2004 р.).

Таким чином, до державних підприємств належать підприємства, засновані виключно на державній власності, тобто їх власником є держава, а до державних установ та організацій відносяться організаційні структури, які здійснюють практичне виконання завдань і функції держави, не займаються підприємницькою діяльністю і фінансування їх діяльності та робіт, пов'язаних з їх діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету, тобто таке фінансування здійснюється відповідно до законодавства про державний бюджет.

6. Для кваліфікації дій працівника державного підприємства, установи чи організації за ст. 354 не має значення, одержав він незаконну винагороду за вчинення правомірного чи протиправного діяння з використанням займаного становища. При вчиненні правомірного діяння працівником державного підприємства, установи чи організації з використанням займаного становища необхідно встановити коло службових чи професійних обов'язків, що входять в його компетенцію. Дії працівника, що використав становище, яке він займає, з метою схилити іншу особу, в компетенцію якої входить виконання таких обов'язків, виконати чи не виконати певні дії (наприклад, шляхом надання порад, консультацій тощо), наложить кваліфікувати, за наявності необхідних підстав, за правилами співучасті. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації, пов'язане з вчиненням дій, які самі по собі є злочином, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів.

7. На відміну від злочину, передбаченого ст. 368 КК (одержання хабара), одержання незаконної винагороди за ст. 354 КК передбачає:

— наявність в якості суб'єкта злочину будь-якого працівника державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, тобто не має ознак службової особи, зазначених у примітці до ст. 364 КК;

— одержання незаконної винагороди лише шляхом вимагання (при одержанні хабара вимагання є кваліфікуючою ознакою злочину);

— значний розмір незаконної винагороди (основний склад одержання хабара не передбачає таку ознаку).

Глава 6. Самоправство

Стаття 356. Самоправство

Самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.

1. Об'єктивна сторона злочину характеризується сукупністю трьох ознак: 1) самовільним, всупереч встановленому законом порядку, вчиненням будь-яких дій; 2) оспорюваністю правомірності цих дій окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією; 3) заподіянням такими діями значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

2. Самовільне вчинення будь-яких дій — це вчинення особою дій, на які, на її думку, вона має право, всупереч встановленому законом порядку. Наприклад, на підставі дозволу керівника підприємства особа вселяється в квартиру у відомчому житловому будинку без ордера, а згідно з законом таке вселення можливе лише на підставі виданого у встановленому порядку ордера; особа займає кімнату, яка звільнилась, в комунальній квартирі, вважаючи, що вона має право на зайняття такої кімнати; самовільне виконання рішення суду про виселення боржника чи звільнення приміщення від його майна.

3. Оспорюваність дій особи означає, що інший громадянин, підприємство, установа чи організація вважають такі дії неправомірними, вчиненими всупереч закону. Наприклад, громадянин, який проживає в комунальній квартирі з особою, яка зайняла кімнату, що звільнилась, вважає, що переважне право на зайняття такої кімнати належить йому, або ж органи по розподілу житла оспорюють право громадянина на самовільно зайняту ним кімнату, що звільнилась в комунальній квартирі.

4. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є заподіяння самоправними діями особи значної шкоди інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Питання про визнання заподіяної шкоди значною вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. Самоправство, яким не завдано значної шкоди, тягне відповідальність за ст. 186 КУпАП.

Значна шкода при самоправстві може діставати вияв у заподіянні матеріальної чи моральної шкоди охоронюваним законом інтересам окремих громадян, держави, юридичних чи фізичних осіб. Наприклад, самовільне зайняття кімнати, що звільнилась в комунальній квартирі, одним із мешканців комунальної квартири, який вважає, що він має переважне право на одержання цієї кімнати, в той час як ордер на цю кімнату виданий іншій особі, позбавить останню можливості здійснити своє конституційне право на житло.

Самоправні дії, як правило, поєднуються із заподіянням шкоди, відповідальність за яку передбачена іншими статтями КК, наприклад, заподіянням тілесних ушкоджень, матеріальної шкоди тощо. У цьому разі дії винного повинні кваліфікуватись за сукупністю злочинів, тобто за ст. 356 і відповідною статтею КК, яка передбачає відповідальність за вчинені дії.

Якщо ж самоправні дії є способом вчинення іншого, більш тяжкого злочину, наприклад примушування боржника до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355 КК), то дії винного повинні кваліфікуватись лише за статтею, яка передбачає відповідальність за конкретні самоправні дії, і додаткової кваліфікації за ст. 356 КК не потребують, оскільки в такому разі є конкуренція між загальною (ст. 356 КК) і спеціальною (відповідна частина ст. 355 КК) нормою, при якій дії повинні кваліфікуватись за спеціальною нормою.

5. Суб'єктивна сторона самоправства характеризується умисною виною. При цьому особа усвідомлює, що її дії є неправомірними. Наприклад, група осіб з числа воїнів-інтернаціоналістів, не отримавши ордерів, самовільно займає обіцяні квартири в будинку, не дочекавшись офіційного рішення відповідних органів про розподіл цих квартир і вимагаючи видачі їм ордерів.

Якщо особа добросовісно помиляється щодо належності їй справжнього чи передбачуваного нею права на вчинення дій, що оспорюються іншими громадянами чи юридичними особами, відповідальність за самоправство виключається.

6. Суб’єктом злочину є лише приватна особа, яка досягла 16-річного віку. Службова особа за самоправні дії притягається до відповідальності за ст. 365 чи іншими статтями КК, які передбачають відповідальність за конкретні види самоправства, наприклад за ст. 162 КК (порушення недоторканності житла).

Глава 7. Підроблення документів, печаток, штампів та банків, їх збут, використання підроблених документів

Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів

1. Підроблення посвідчення або іншого документа, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов'язків, з метою використання його як підроблювачем, так і іншою особою, або збут такого документа, а також виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а так само інших офіційних печаток, штампів чи бланків з тією самою метою або їх збут —

караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Використання завідомо підробленого документа —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Предметом злочину є: 1) посвідчення або інший документ, який видасться чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов'язків. При цьому предметом злочину можуть бути лише документи, виготовлені на паперовому чи пластиковому носієві. Останні документи виготовляються на основі фотокомп'ютерних технологій, 2) офіційні печатки і штампи, в тому числі штампи і печатки підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також 3) офіційні бланки, в тому числі бланки підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності (Примітка 1).

Документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ст. 27 Закону "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р.[458]). Іншим носієм може бути, зокрема, оптичний диск (див.: абз. 4 ст. 1 Закону "Про обов'язковий примірник документів" від 9 квітня 1999 р.[459]). Документи можуть виготовлятись на основі фотокомп'ютерних технологій на пластиковій картці. Зокрема, документи про освіту виготовляються на основі фотокомп'ютерних технологій на пластиковій картці. Такі документи ламінуються (покриваються за допомогою термічної обробки полімерною плівкою) з обох боків (див.: Порядок замовлення, видачі та обліку документів про освіту державного зразка, затверджений наказом Міністерства освіти-і науки України від 30 серпня 2001 р. № 615[460]).

Штампи і печатки — це спеціальні прилади (форми), на яких міститься рельєфне або заглиблене дзеркальне відображення текстів, знаків, малюнків та інших позначок для отримання відбитків на папері, нетканих матеріалах, металі, сургучі, воску тощо.

Штампи і печатки бувають двох видів: 1) ті, що використовуються для посвідчення документів, їх офіційного характеру. Це штампи і печатки із найменуванням та іншими реквізитами підприємства, установи, організації. Частина з них містить зображення герба (гербова печатка); 2) штампи і печатки, що використовуються для посвідчення певних фактів, що мають юридичне значення, для пломбування приміщень, вантажів, поштових відправлень, для посвідчення сплати грошових коштів тощо.

Офіційними є документи, штампи і печатки, які посвідчують факти, що мають юридичне значення, або використовуються для посвідчення таких фактів підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, громадянами-підприємцями, приватними нотаріусами та іншими особами, які мають право видавати чи посвідчувати такі документи.

Приватні документи для того, щоб їх визнати предметом даного злочину, повинні знаходитись або безпосередньо на відповідних підприємствах, в установах чи організаціях, або у службових осіб підприємств, установ, організацій, або у фізичних осіб, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 358 КК, які мають право видавати чи посвідчувати певні документи, наприклад у приватного нотаріуса.

Бланк — це друкована стандартна форма якогось документа, виготовлена на папері чи пластиковому носієві, що заповнюється окремо конкретними даними. Бланки призначаються для друкування на них текстів офіційних листів підприємств, установ, організацій, приватних нотаріусів, громадян-підприємців, аудиторів та інших осіб різного виду документів (фінансових, облікових, статистичних, нотаріальних тощо). Після заповнення бланків необхідними реквізитами після їх підписання чи посвідчення компетентними особами, наприклад нотаріусом, вони стають документами.

Постановою КМ від 19 квітня 1993 р. № 283 затверджена номенклатура бланків цінних паперів і документів суворого обліку, що виготовляються за ліцензією МФ[461].

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується вчиненням однієї з чотирьох дій, вказаних у диспозиції етапі.

3. Під підробленням посвідчення або іншого офіційного документа треба розуміти: 1) виготовлення фальшивого посвідчення або іншого офіційного документа; 2) внесення в справжнє посвідчення (документ) неправдивих відомостей; 3) внесення змін в текст посвідчення (документа), які викривляють зміст фактів, що мають юридичну силу і посвідчуються документом. Підробленням посвідчення (документа) буде і підроблення відбитків на них печаток і штампів, тому що такі відбитки є складовою частиною посвідчень (документів).

4. Виготовлення підроблених печаток, штампів — це незаконне виготовлення форм (кліше) з рельєфним чи заглибленим дзеркальним відображенням текстів, знаків, малюнків та інших позначок (повне виготовлення) або внесення змін у справжні штампи і печатки, які спотворюють зміст реквізитів, що містяться в них.

Діяльність по виготовленню печаток і штампів здійснюється згідно з Умовами і правилами провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-гравельних майстерень, виготовлення печаток і штампів, затвердженими наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17. (Див. також: Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-гравельних майстерень, виготовлення печаток і штампів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затверджена наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17.

Виготовлення підроблених офіційних бланків документів — це або їх створення певним способом (друкування тощо) з порушенням встановленого порядку їх виготовлення, або ж спотворення окремих реквізитів на бланках документів, виготовлених у встановленому законом порядку (заміна серії, номера тощо).

Бланки цінних паперів і документів суворого обліку можуть виготовлятися тільки на державних спеціалізованих підприємствах, які охороняються органами внутрішніх справ, в порядку, визначеному Правилами виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затвердженими наказом МФ, СБ та МВС від 15 листопада 1993 р., 24 листопада 1993 р., 25 листопада 1993 р. № 98/118/740.

5. Під збутом підробленого посвідчення або іншого офіційного документа чи підроблених печаток, штампів та бланків треба розуміти їх відчуження будь-яким способом (продаж, обмін, дарування тощо) особою, яка усвідомлює, що вказані предмети є підробленими (фальшивими), незалежно від того, ким вони підроблені, — особою, яка їх збуває, чи іншою особою.

6. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з названих у ч. 1 ст. 358 КК дій.

7. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Крім того, при підробленні посвідчення або іншого документа і виготовленні підроблених печаток, штампів і бланків обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є мета — використання вказаних предметів як самим підроблювачем, так і іншими особами. Якщо особа підробила посвідчення, документ, штамп чи печатку, щоб показати своє вміння, для колекції тощо, склад розглядуваного злочину в її діях відсутній.

8. Підроблення посвідчень та інших предметів злочину для їх наступного використання з метою заволодіння чужим майном повинно кваліфікуватись додатково як готування до розкрадання такого майна, якщо підготовлюваний злочин відноситься до категорії принаймні середньої тяжкості.

9. Суб'єктом злочину є приватна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб'єктами злочину можуть бути і громадянин-підприємець, приватний нотаріус, аудитор та інша особа, яка має право видавати чи посвідчувати документи, і які склали і видали чи посвідчили документи. Службова особа за службове підроблення несе відповідальність за ст. 366 КК.

10. За повторне вчинення в будь-якій послідовності дій, передбачених ч. 1 ст. 358 КК, відповідальність настає за ч. 2 цієї статті. Про повторність вчинення злочину див. ст. 32 КК. Не утворює повторності послідовне вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 358 КК, однією й тією ж особою, зокрема спочатку підроблення документів, а потім їх збут (Примітка 2).

11. Про вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. 4.2 ст. 28 КК.

12. Під використанням завідомо підробленого документа, відповідальність за яке передбачена ч. 3 ст. 358 КК, треба розуміти його подання на підприємства, в установи, організації незалежно від їх організаційної форми і форми власності для набуття тих чи інших прав або звільнення від обов'язків, а також пред'явлення таких документів з тією ж метою службовим особам чи особам, які виконують професійні обов'язки (функції). Наприклад, особа пред'являє в нотаріальній конторі підроблене посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС для звільнення від сплати державного мита за вчинені нотаріальні дії.

Використання завідомо підробленого документа може бути способом вчинення інших, як правило, більш тяжких злочинів, наприклад розкрадання чужого майна шляхом шахрайства, самовільного присвоєння владних повноважень або звання службової особи. У подібних випадках дії винного мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів.

13. Закінченим злочин вважається з моменту пред'явлення чи подання документа незалежно від наслідків.

14. Предметом злочину “використання завідомо підробленого документа" є лише підроблені документи, в тому числі і різні посвідчення як їх різновид, незалежно від того, відповідальність за підроблення яких передбачена ч. 1 ст. 358 чи іншими статтями КК, в тому числі і документи, підроблені службовою особою, оскільки статтею 366 КК відповідальність за використання підроблених документів не передбачена. Використання справжнього документа, який належить іншій особі, наприклад, пред'явлення паспорта, посвідчення тощо, належного іншій особі, складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК, не утворює. Такі дії, за наявності підстав, залежно від мети їх вчинення, можуть містити склади інших злочинів чи бути готуванням або замахом на їх вчинення, наприклад, кваліфікуватись за ст. 353 КК, якою передбачена відповідальність за самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (Примітка 3).

15. З суб'єктивної сторони злочин, передбачений ч. 3 ст. 358 КК, характеризується прямим умислом.

16. Суб'єктом злочину "використання завідомо підробленого документа” може бути будь-яка фізична особа, яка досягла 16-річного віку, в тому числі і службова особа, яка вчинила підроблення документів, яке кваліфікується за ст. 366 КК.

Особа, яка підробила документ і потім його використала, підлягає відповідальності лише за ч. 1 ст. 358 КК. Якщо ж закінчилися строки давності притягнення до відповідальності за підроблення документа, вона може відповідати за використання підробленого документа, тобто за ч. 3 ст. 358 КК (Примітка 4).

17. Відповідальність за підроблення окремих видів документів та використання чи збут завідомо підроблених таких документів законодавцем передбачена в ряді інших статей КК, які щодо ст. 358 КК слід розглядати як спеціальні: ч. 1–3, 7 ст. 158, ст. 160, ст. 199, 200, 215, 216, 221, ч. 2 ст. 223, ст. 224, 318, 366, 409 КК, які повинні, як правило, застосовуватись. Це стосується як основних складів злочинів, передбачених зазначеними статтями, так і їх кваліфікованих видів. Разом з тим законодавець не виділив кваліфікованих видів складів злочинів, передбачених ст. 215 та ч. 2 ст. 223 КК. Тому, очевидно, виготовлення з метою збуту, збут або використання завідомо підроблених посвідчень особи для міжнародного поштового обміну, проїзних документів і документів на перевезення вантажу (ст. 215 КК) та внесення в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, завідомо недостовірної інформації (ч. 2 ст. 223 КК), вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 358 КК, а не за ст. 215 КК чи ч. 2 ст. 223 КК відповідно, оскільки покарання за ч. 2 ст. 358 КК значно суворіше, ніж передбачене у санкціях ст. 215 та ч. 2 ст. 223 КК.

Використання завідомо підроблених документів, підроблення яких кваліфікується за спеціальними щодо ч. 1 ст. 358 КК статтями, особою, яка їх підробила, має кваліфікуватися за відповідною статтею КК та за ч. 3 ст. 358 КК.