Знак Саваофа

I

Без ризи вiн аж нiяк не мiг, у нього нiчого не виходило. Збудження, сокровенне та торжественне, що находило на нього, коли перед ним повставав золотокучерявий келiйник, одягнений у сутану, дiставало таких висот, що преподобний отець Авакумiй не втримувався, падав на колiна i пророчим голосом клекотiв на всю келiю:

— О! Одумайтеся! Бачу знак вишнiй! О, одумайся!

Так вiн робив на колiнах довге коло, пiдтикаючи свою патрiаршу мантiю, осiнивши себе хрестом, ухопившись за груди, падав на пухкi пропахченi перини, шепочучи в нестямному запалi, закочуючи очi, i плакав тонким пронизливим голоском, аж доки руки, теплi й нiжнi, майже дитячi, не починали гладити йому бороду, плечi, витирати сльози; цi долоньки з м’якенькими подушечками хутко, вправно бiгали обвислими складками тiла, що нагадувало жовте свиняче сало, — не оминаючи найтаємнiших, навiть потворних дiлянок, уражених хворобою, але останнє найбiльше нагадувало про швидкоплиннiсть життя, тлiння вiд пролежнiв тiла, з кублами опаришiв на спинi, а тому швидше збуджувало його плоть, що поступово в’яне.

— Розоблачи мене, дитя. Розоблачи… Бо в любовi немає грiха… все, що є, то вiд нього, вiд Господа нашого… Знак Саваофа… Так… Так…

Ще в семiнарiї, коли преподобний громогласно примусив його пiдняти сутану i показати ноги, отець, а тодi семiнарист Авакумiй, шаленiючи, стяг одежi через голову, ледь не переусердствував, бо аж настоятель обмахнувся широким опашистим хрестом: ноги мокрi вiд сперми. А вiн стояв перед отцем, показуючи нижню губу, в чому був, — лагiдний i рожевий, розвернувшись трохи боком: в овальну вiконницю летiли разом з пилюкою жовтi пучки свiтла, стояла свiжа, хрумка, як стигле яблуко, погожа осiнь. Отець-настоятель був трохи снобом: той чудесний життєвий момент медом наповнював його душу, але часто змiнювався згiрклим тупим розчаруванням, наче доводячи, що немає в цьому свiтi пристанку для людської втiхи та щастя. Тодi, того дня, коли у повiтрi висiли запахи яблук i завезеного винограду, вiн iшов прямою, як стрiла, вулицею, назустрiч червоному диску сонця, ламаючи, мов ту хлiбину, задоволення, щось прекрасне, що розквiтало рiзноколiрними квiтами, яких, видавалося, зовсiм не було у життi. Пiсля кiлькох годин безцiльного блукання вулицями, освiтленими жовтими лiхтарями з пробитими круглими плафонами, вiн несподiвано глянув на небо i вiдчув несказанну радiсть; i почуття провини його зовсiм вже не мучило, хоча слiпа пiдсвiдомiсть намагалася поставити його почуття на своє природне мiсце. Але радiсть, несказанна радiсть… Це вiдгонило протухлими оселедцями, iржавою оманою. Свiт надто жорстокий, щоб слухати солодкуватi чи то солодiйськi пiвчi завивання попiв, виряханих, наче новорiчнi ялинки. I тодi отець мало вiрив у присутнiсть Бога. Але з часом до будь-якої роботи звикаєш: тiльки думки пропливали скаламученою водою, тягнучи на свинцевих хвилях шматки криги. Треба вiрити в абсурдну швидкоплиннiсть рiки, бо вона нiколи не перестане iснувати, людська думка i життя — то тiльки вiддзеркалення рокiв i часу. Як i камiння. Нiмий багатовiчний свiдок. Життя вiдбирає час надто швидко, щоб поставити тебе перед Творцем. На розi Червоноармiйської, бiля собору, де цигикали i фальшивили на органах, його пронесло, з кров’ю, та так, що вiн не мiг сiсти, а стовбичив, тупо спостерiгаючи, як тепла червоно-жовта рiдина збiгає по литках. I втихомиривши бiль, вiн просидiв на лавцi, стиснувши долонi, скiмлячи, як побите щеня.

Зараз, коли до нього пiдiйшов келiйник Зосима, вiн нервово обмацав кожну його складку, погладив по головi, покахикуючи та пирхаючи слиною, i констатував про себе, що зараз вiн, Авакумiй, зовсiм вже не той, напевне, тому i починає все передчасно. Пошвидше, але пiдготовувався дотошно i вперто, наче ювелiр. Тому вiдсторонив тендiтного, з впалими грудьми, але мiцними гладенькими ногами, виголеним задом, синiми бездонними, посмикнутими сизим серпанком очима Зосиму своєю широкою долонею i сказав:

— Дитя, ти, кажуть, в миру був спiваком… — i, не чекаючи, коли той вiдповiсть, загудiв грудним добродушним баритоном: — Так заспiвай. Заспiвай, отроче. Потiш мене задля любовi нашої. I… — але про Бога умовчав.

I Зося заспiвав приємним кастрацьким голосом про тугу кохання, про безталанне життя, переходячи в такт кивкам Авакумiя, в якого тремтiло воло, i вiн вичiкував, коли по ледь вловимому знаку той пiднiме руки, рiзко переверне i замахає долонями — вгору i вниз, вгору i вниз. Тодi Зося починав поволi стягувати одяг. Потiм вiн цiлував отцю ноги, далi вище, пiдтикаючи сутану. Авакумiй стогнав, плакав i тремтiв усім тiлом, — нарештi вiн, трусячи черевом, клав Зосиму на перини, животом донизу, мастив сiдницi чимось запашним i навалювався зверху. Якраз у цю хвилину, коли отець вже розпалився, а Зосима попискував i просив ще та ще, заскочила сестра Акiнья. I сказала:

— О Господи!

Авакумiй злiз, хилитаючи головою, став, у чому був, обтрусив та витер простирадлом член i поманив Акiнью вказiвним крючкуватим пальцем з ребристим, загнутим наприкiнцi нiгтем.

— Ану, подойди, сестро, сюда.

Вона пiдiйшла до нього з витрiщеними поросячими очицями, маленька i кругла вiд нездорового монастирського жиру, колись вона працювала у колгоспi завскладом, прокралася. Була молодшою, то її вподобав якийсь отець, а так користалася вся чорнориза братiя.

— Стучать надо, алi самой прiспiчiло?

— Да я стучала, святейший…

— Ага… Ага… Ага…

Дужi руки отця-настоятеля надушили плечi, поставили її на колiна, перш нiж вона встигла щось пролепетати, карк її хряснув, голова безпомiчно, як у курки, повисла на шиї. Зося, тобто Зосима, пiдтиснувши колiна, вицокуючи зубами, дивився з купи перин, як вона сiпається на пiдлозi, у густiй калюжi свiтла, гребеться ногами, а над нею сопить жерлами нiздрiв Авакумiй, харчить разом з Акiньєю. Не довго думаючи, вiн шурхнув за спиною i кинувся довгими лавринськими коридорами в пекуче лiто. Вiн втiкав що є сили, натягуючи на ходу одяг, i вже чув, вискочивши за стiни Лаври, як хтось ґвалтує, кричить, щоб тримали вбивцю. Позаду, в лавринських дворах, розганяючи луну, фуркнув двигун авто. Вiн заскочив у провулок, вже добiг ринку, побiг Кловським узвозом, натикаючись у солодкiй сонячнiй патоцi передполудня на зайнятих дiлом людей. Будинки стояли непорушнi у своїй бездiяльнiй буденностi, з вiдкритими навстiж вiкнами, затягнутими бiлою марлею. Так вiн бiг, пройнятий запiзнiлим каяттям, не перепочиваючи, аж до Бессарабки, босий i ошелешений, звернув у пiдворiття до казино, потiм ще кудись. Ударився очима об напнуту мотузку для бiлизни. Зупинився серед продавцiв квiтiв, одхекуючись, як велике породисте щеня, дико чомусь радiючи соковитим бутонам троянд, весь хмелiючи вiд нещодавньої погонi, короткочасної несподiваної свободи, що розпирала тiло. I тут його зцапала рука, викрутивши рожеве вухо. Хрумкнув пiд чиїмись пальцями хрящ. Зосима навiть не встиг перелякатися. Вiн приречено пiдвiв догори свої голубi, з сизою поволокою очi, що рвонулися до синього неба, яке почало вже вгрiватися, на косяк птахiв, що шурхонув з блискучого мiдного даху, перевiв погляд i угледiв перед собою Пашку Дрозда, пiдручного Андрюхи Лямура, в якого тогорiч працював, завинив грошi, а тому подався до лавринського монастиря; йому стало трохи легше, але пригадалося, що Пашка якось пронюшив про його уподобання, тож одне не було краще за iнше. Його залило холодним потом.

— Ну, пасан, нарештi ти попався… — Пашка розтягнув добродушну фiзiю, згрiб за барки Зосиму i притис до стiни. — Борг. I наркоту.

— Вiддам. Все вiддам, Христом Богом… Ти тiльки мене порятуй…

Тут пiдкотило чорне «вольво», пiдкидаючи у повiтря картоннi коробки та оберемки квiтiв, що посипалися кольоровим водограєм на вилузаний асфальт, i Пашка здогадався, що тут дiло нечисте, вже подумував, чи не полишити Зосю напризволяще, але несподiвано потягнув його у прикарабка, вiддав зляканого сердегу двом здоровилам, що сидiли за великим дерев’яним столом i торохкотiли в нарди, а сам повернувся i став спостерiгати, як нипають мiсциною кремезнi молодики; оцiнивши ситуацiю, вiн витяг мобiлку i щось коротко сказав. Вiдразу навперейми вилетiв чорний джип, зупинився. Чиясь рука лiниво кинула гранату. «Вольво» пiдстрибнуло на мiсцi, зайнялося вогнем та димом, а два зляканих переслiдувачi дременули, затуляючи руками голови та потилицi, у напрямку Печерська, плутаючи дворами. Пашка задоволено шморгонув нiздрею кокаїну, подивився на розвалене «вольво» у розсипаних квiтах, iдiотськи захихотiв: «Блiн, как нiмецький танк…»

— Яша, цей пiдар знає, де Андрюха Лямур… А там видно буде, — роз’яснив вiн тому, що пiдходив, з важкою щелепою i парою поросячих, налитих салом i наркотою очей. Вони повернулися i перевальцем пiшли. Зося зустрiв їх вдячним поглядом людини, яку застукали у нужнику, i, пiдтиснувши колiна до пiдборiддя, тихенько заплакав.

Той, що з крутою щелепою, блимнувши очима, сказав:

— Чого, дурашка, плачеш… Знiмай штани, знакомиться будемо.

I вони голосно, пiд завивання мiлiцейської сирени, зареготали. Зося їм пiдхихикував, дивлячись на кольоровий килим квiтiв, пройнятий благоговiнням i запiзнiлим каяттям. Зад у нього був у чомусь липкому; вiн навiть подумав, що преподобний встигнув-таки зробити своє дiло, якщо то, звiсно, не банальний вазелiн. У сонячному паводку, через забетонований майданчик, трiскаючи крильцями, пролетiв великий рогатий жук; вiн описав пiвколо, завис у повiтрi так, що можна було роздивитися його голiвку з перископами очей, i прошурхотiв перед сiрим, осклiлим, як у мерця, поглядом колишнього келiйника Зосими, а напросто — Зосi. I вiдразу стало тихо, тiльки кавчала мiлiцейська сирена, лунко гублячись дворами, ламаючи звуки, що їх випльовували тисячi голосiв.

В серединi лiта, поблизу напiвзруйнованого будiвництвом майдану Незалежностi, Побiденко Андрiй на прiзвисько Лямур вперше вiдчув, як життя вибухнуло в його венах гарячим током, i до нього дiйшов нарештi змiст колись сказаного Лаврентiєм, що людина нiколи не хоче i не звикне до страждань. Вiн завовтузився на задньому сидiннi. У салонi роєм мух трiщало радiо. Липневе сонце не дiставало в авто, але йому першило горлянку i важкi синi краплини поту сповзали по вижолобках шиї. Вiн зачаровано i розгублено подивився на руки, що звично тремтiли, як у людини, яка останнiй рiк мiцно сидить на кокаїнi. Якраз тодi Яшка Полохало на прiзвисько Лоренцо тихо i м’яко накинув йому на шию теплу, нагрiту за цiлих двi години чекання, шовкову мотузку. I в ту ж хвилину, як всяке паскудство долi, ковзнувши безглуздо осизiлими очима, Андрiй побачив, як вона виходила з елiтного магазину одягу. Тодi вiн несподiвано зловив iнший кiнець думки, що плуталась у прохолодi кондицiонера: вiн подумав про Лаврентiя i чомусь зазначив, що так, швидше за все, не помирають. Але сране безглуздя рикошетило, наче доводячи, що ось твiй пiдсумок i ось те, над чим ти добрих чверть вiку побивався, — вислизнуло, як глистюк з-пiд пальцiв прозектора. А Iлона йшла попiд широкими вiтринами, вiтер задирав коротку червону сукенку, кiлька робiтникiв тягли велетенського обапола, грала музика електродиско, весела i тупа, легким передзвоном китайських дзвiночкiв осiдаючи в прохолодi автомобiля. Як дебiлкувата заупокiйна. Вiн вже вiдчував, як тiло починає нiмiти, чисто психологiчно приготувавши останнiй супротив життю, пробираючись якоюсь до дивини солодкою втомою, як тодi, коли бажають спорожнитися. Тодi вiн за iнстинктом сiпонувся, а Яшка ще поляскав його по плечi теплою шерехатою, майже селянською мiцною долонею, нiжно прошепотiвши на вухо, обслинюючи мочку: «Нiчого, я тебе не больно…» Свiдомiсть знову уперто з’явилася поза межами розуму: про двiстi двадцять четвертий кiлометр, про бiлi, як гори рафiнаду, хмари, похилену вирудiлу на сонцi траву, перекошений свинарник, де човгали довгi, як узбецькi динi, рябi льохи, i вiн видихнув повiтря та зацiдив Лоренцо лiктем у сонячне сплетiння, викрутився, впав у ноги, на спину, як тарган. I коли харкнув пострiл, а мiзки Яшки вихлюпнулися на сидiння та заднє скло автомобiля, Андрiй розпачливо подивився на голену потилицю водiя, зазначив, що знову все буденно, як пiсок пiд вiтром, повторюється, i вистрелив у потилицю з купою рожевих прищiв, що повискакували вiд пiтницi. Потiм вже вибачився, зовсiм на автоматi, фиркнувши котом, бо нiчого поганого цей мурловоз, колишнiй мормон, йому не зробив.

Зiтерши ретельно з обличчя та шкiряного пiджака квацьки мозку, вiн зиркнув на Яшку з розваленим черепом i жовтим, вощаним, пожмаканим, як пергаментний папiр, обличчям; одне око звисло на тоненьких ниточках i не одiрвалося тiльки тому, що прилипло до передплiччя; пожбуривши губку, вiн неквапом вилiз, мружачись, пiд липневе сонце, думаючи, що Яшка сьогоднi нап’яв моднячий твiдовий пiджак, якi одягають у салонах або iноземна богема, — звiдси, знадвору, вiн краще розгледiв її обличчя, наче хто вiдфокусував у далекомiр: чисте, гладеньке, майже лялькове, полите кавовою засмагою, де чорнi брови двома арками висвiтлювали блюдця зелених очей. Мутна хвиля переляку ще не пiдкотила, а тiльки тремтiли дрiбно руки, розбiгалися сизi кола, збираючись докупи в порожньому колодязi якогось двору. Потiм вже заколотило, але вiдчуття було таке, наче йому зараз п’ятнадцять рокiв, наче вiн вийшов на зупинцi автобуса у себе в примiськiй зонi, залишивши контролерiв битися лобами об зачиненi дверi. Цей факт подивував його немало, i вiн рушив спокiйно попiд стiною, розваленою будiвельниками, сапаючи нiздрями розкришений тиньк та цементну пилюку, ледь пiдтискаючи плечi вiд широкої, розвернутої i залитої сонцем площi. Вiн знав, що Яшку i водiя кинуться через годину або пiв, не пiзнiше, а тому вiддавався нудотнiй порожнечi, пiсля якої полишає смерть, з паскудними фрагментами спогадiв, що кавалками зависали у розтопленому, як масло, липневому повiтрi.

— Гандони… — чвиркнув слиною пiд ноги, тупо уп’явся у вигорiле, пусте небо i додав: — Блядi…

Йому заманулося повернутися, але знав з досвiду, що краще поволi дiйти хоча б до Басейної, взяти таксi, вiд’їхати на безпечну вiдстань та обмiзкувати добре все, що трапилося. Але вiн таки повернувся, дивлячись лiворуч та праворуч, знову виловлюючи тiнь спогаду, що промайнула плювком у головi перед очiкуваною смертю. I тiльки тодi, коли надумав повернутися, важко засапав, наче вiд задухи, пiдганяючи тяжкi хвилi до горлянки, її нiде не було видно. Цiєї маленької курви у червонiй сукнi нiде не було. Але спрага до життя пересилила, вiн вийшов на людну частину вулицi, туго переставляючи ноги, i зупинив таксi. Все, кiнець, те, що вiн лiпив десяток рокiв, пiшло коту пiд хвiст. Те, що називалося Iлоною, пощезло, i нiчого бiльше не було, крiм марева, злiпленого разом зi смертю, що зараз продефiлювала повз нього; з такою думкою вiн глянув на будiвництво i побачив, як велетенська плита зависла над широкою тарiлкою забетонованого майданчика, хилитнувшись у рудих переливах пилюки, вималювалася у порожнiй чашцi неба, а потiм плиском гухнула на вивiдок робiтникiв у помаранчевих шоломах, що вже кинулись урiзнобiч, наче мурашва вiд дощу, але бетонна мухобiйка таки встигла, разом зi смертю, накрити кiлькох.

— Ого, — сказав водiй, але не пригальмував, вивернув кермо, i машина загуцикала, плутаючись у петлях завалених цеглою i розкорьожених будiвництвом вулиць, у напрямку спального району. Через два квартали вони зупинилися, i вiн вискочив, щоб перепустити невеличкий стаканчик текiли. Тiльки тодi, як загудiла велика зелена муха, одна-єдина у всьому просторi маленької кав’ярнi, вiн побачив перед собою круглобокi помiдори з краплями роси, гарнi ноги офiцiантки в куцiй зеленiй спiдничцi, тяжкi червонi портьєри, здоровенний псевдоанглiйський камiн, i його виблювало. Тримаючи в ротi гарячу i гiрку жижу, вiн дiстався до туалету, впав на чотири, обхопивши очко руками, i продовжував блювати. З кожним спазмом до нього вже почала крiзь сизину i каламуть повертатися свiдомiсть, i Лямур розумiв, що в цiй дорогiй забiгайлiвцi його надто добре знають i можуть вiдшукатися доброхоти, — а вони обов’язково вiднайдуться, — i тодi вбивство Лоренцо та Мормона було полишене сенсу. Дивлячись у забльоване очко, вiн тихо виматюкався i вiдразу потягнув руку за спину, де стримiла «беретта». Обтираючи рота однiєю рукою, викидаючи iншу, вiн впав на спину i побачив перед собою дiвчину в жовтiй сукнi, обшитiй рожевими i зеленими блискiтками, що обтягувала її худе, майже хлопчаче тiло, з рудим мелiруваним волоссям, ворушкими карими очима, в яких плавав вощаний полудень, зi свистячим бездумом й iдiотською цiкавiстю, яка буває тiльки у людей такого сорту. Зараз ця блядюга буде ввiчливо говорити, вдаючи з себе те мiсце, куди вона прийшла.

— Вам недобре… — тупо промовила вона, потiм притиснула пальцi до рота. — Ой… Розумiю… Але менi теж треба в туалет…

— Проходь, — захрипiв Андрiй, не опускаючи ствола, з жахом ловлячи останнє слово, що загримiло чужим басом, нiби хтось гавкнув його з унiтаза.

— Сидиш, мала, тут… Вийдеш рiвно через десять хвилин… Iнакше, само собою зрозумiло, я тебе пристрелю…

— Будь ласка, — пропищала вона, але по її обличчю не було помiтно, що вона злякалася; тiльки зараз Лямур помiтив, що її кумарило i трохи потiпувало, але зовсiм не вiд його «беретти».

— Добре, — сказав, пiдвiвся з колiн, витер хусточкою рота i потелiпав до столика: томати, текiла, дольки лимона. Його знову знудило. Але вiн проковтнув текiлу, загриз лимоном, посидiв, замовив ще, переплачуючи офiцiантовi, щоб пошвидше. Коли той вже був готовий вiдiйти, Лямур шепнув над вухо:

— Там в туалетi якась бецалка ширяється. Постарайся, щоб вона сьогоднi десь заночувала… — i тицьнув скручену руркою зелену сотню.

Офiцiант з виголеною до рожевого благообразною яйцевидною головою значуще усмiхнувся:

— Це Вєрка. Вона колись плуталася з Навахою, але пiсля того, як Наваху злили, то бовтається за звичкою… Iнодi за дозу її хтось з братви пропирає в туалетi… Зараз ми все влаштуємо…

Андрiй випив ще текiли, потiм лишив грошi на столi, косячи очима навсiбiч, поплентав перевальцем до виходу. Горiлка вдарила в голову, але страх не приймався, а зависав скрiзь густими кавалками, як оця спека. Вiн зупинився перед входом, чекаючи, що його хтось покличе, але нiчого не трапилося, i вiн зарипiв схiдцями донизу, потiм шурхонув у суху тiнь пiд роздовбаними осокорами i залiз до авто. Вiн сидiв, доки водiй вошколупився зi стартером, i волiв би, щоб його хтось покликав, начеб так, що ось все повернулося на мiсце i його нiхто не хоче прибрати. Вiн сидiв i думав, що, можливо, це була iнiцiатива самого Яшки, але навряд. I їдка пустота вощаного полудня, з нерухомими постатями людей, якi сьорбали брунатне свiтле пиво, пепсi, кока-колу, вжахнула його ще бiльше, так, наче вiн нахилився до пекельного казана i вдихнув його випари.

Вiн знав цi мiсця ранiше майже напам’ять, але зараз вони пропливали перед очима чорними масивами, обмитими брудними водами без риби, з рядами безликих домiв на облiзлих берегах, де тiльки вночi починалося справжнє життя, де можна було пересидiти кiлька днiв, а там як Бог дасть. Вiн став перераховувати вулицi й закути, закривши очi, але раз по разу блимаючи на водiя, що мугикав якусь пiсеньку, курив дешевi смердючi цигарки, смачно пихкаючи димом, i, напевне, думав, що йому сьогоднi поталанило. Таки поталанило. Лямур нiкого в життi не хотiв убивати, переконував себе, але якась падлюка повернула цю вiсь, i його життя скаламутилося, як оця засрана рiчка, що дме свої води, як iз розбитої каналiзацiї, пожирає кожного дня до десятка роззяв, бiдолах, невдах i нещасних засопливлених закоханих. Так, його бiда в тому, що надто багато для своєї професiї вiн думав. Але смерть увiковiчує людину, яка б вона падлюча i ница не була. Скiльки в пам’ятi народу живуть образи п’яниць, розпутникiв та всiляких бичiв, хоча останнi носили тiльки подобу людську. I вiн нарештi до холодного заспокоївся, зализав волосся i почав щось вiдповiдати водiєвi. Потiм вiн його зупинив за три зупинки, бiля купи смiття, що грандiозно пiднiмалася над пласким, як стiл, пiщаним краєвидом з акуратними будиночками пiд червоним керамзитом, який нагадував йому черепицю далекого дитинства, з кетягами хмелю та дрiбними бубками дикого винограду; неквапом розрахувався, переплативши, i пiшов куширами, через очерети навпрошки до жовтої будiвлi маркету. Хотiлося кокаїну. Вiн йшов, грузнучи ногами у пiску, але не вiдривав погляду вiд озера, вiд берега та багатоповерхових дач, i пустка його глибилася, а навколишнi предмети набирали якогось iншого змiсту. Навiть банальна гнила вода в калюжi, й та викликала в його мiзках реакцiї набагато сильнiшi, нiж то було кiлька годин тому. Тодi вiн уперто почав думати, фiксуючи навколишнiй свiт, мiтячи про себе, так, наче вiн бачив оце крутилово востаннє.

Тодi вирiшив, що дожив до такого моменту, коли життя не вiдкривало нiчого нового, а тому його змушувало все бiльше вiдкидатися, нехотя, з виском душевним розрiзаного скла, у минуле; навряд чи це було спогадом з претензiєю на аналiз чи продиктоване тiєю необхiднiстю, щоб уже i провести життєвий кордон та пiдсумок пережитому, — цей вимушений тиск смертi, який зараз гумово давив на цього. А вгорi висiло помаранчеве сонце. Бiлими гладкими плитами пiд жовтим супермаркетом пройшовся вiтер. Тiльки зараз Лямур побачив яскравiсть та рiзнобарвнiсть життя. Йому кортiло кокаїну, текiла вже вивiтрилася, у ротi залишився запах лимона i якийсь ще незнаний присмак. Два роздягнених до пояса негри, граючи м’язами, купами тонких, ледь вловимих оку сухожиль, неквапом перемовляючись, пройшлися за дiвчиною, по-пiдлiтковому складеною, з хлопчачою зачiскою, круглим задком, обтягнутим напiвпрозорими бiлими штанями; оголенi її руки, обсипанi пушком, майже курчачим i рiденьким, мали округлу форму, звабливi по-дорослому, а пальцi — з яскравим дорогим манiкюром. Андрiй навiть почув її запах, трохи дешевий, ще без смаку, не пiдiбраний, так, як вживає парфуми тiльки дiвчина, що не розпробувала справжнього життя; i цей приторний запах, разом з вiтром i юхтовими неграми, якi зараз навряд чи дратували його, вирвав спогад: Яшка показує за три гривнi малолiтнiм сцикухам свiй хрєн. Скiльки рокiв минуло, коли це було? Вiн провiв тупим, осклiлим без кокаїну поглядом негрiв i дiвчину i з розпачем визнав, що це може закiнчитися в один прекрасний день, якщо вiн, як бовван, буде стримiти на очах усього люду, а дiвчина могла б сьогоднi заповнити його вечiр, аби не срана ця катавасiя. Вiн зрозумiв, заздрячи цим неграм, що таке свобода бути живим. Вiн ще раз подивився на її вiдображення у широкiй, вилизанiй мийниками вiтринi маркету, сковтнувши липку слину: так, потiм, упродовж якихось двох рокiв, вона буде скаржитися на рiзi в сечостатевих каналах, на геморой та випадiння прямої кишки. Суча ця скороминучiсть. Як оцей сизий вiтер, що надуває яскравi балахони спiдниць та суконь, вiдкриваючи чорний таємничий вхiд до життя.

Вiн пiдiймався крутими схiдцями, зайшовши з чорного входу, на дев’ятий поверх, ковзаючись мокрими ступнями у черевиках, i з кожним новим поверхом його тверезило, i шматок синього неба, напевне, на дощ, приводив до пам’ятi. Лямур вже нiчого не думав, тiльки вiдчував, як тяжка, налита кров’ю i жахом порожнечi голова хилитається на шиї. Нарештi вiн добувся на дев’ятий поверх, витягнув «беретту» i, вiдкриваючи дверi, вiдразу ввалився у напiвтемну крихiтну кiмнату з одним лежаком, переносним телевiзором, — бiльше нiчого. Понишпоривши кiмнатою, вiн зробив висновок, що нiкого тут не було. Та й не могло бути; якщо вiн не буде малюватися, то може просидiти тут тиждень або два, потiм щось проясниться або його, диви, навiть передумають убивати, ймовiрно i таке. Вiн понишпорив у сумцi, забитiй грошима, витягнув пакет з кокаїном, розсипав порошок на пiдвiконнi й розбив на чотири дорiжки. Втягнув одну, вiдiйшов, пройшовся, викидаючи по-смiшному ноги, витираючи нiс; повернувся, докiнчив три вiдразу. Смачно чхнув разiв зо три. В головi прояснилося. Напевне, нiчого страшного не трапилося, швидше це самодiяльнiсть Яшки разом з Мормоном. Мобiлку вiн вiдiмкнув, але можна спробувати увiмкнути, може, якась трясця спробує додзвонитися зi стацiонарного, тобто домашнього. Вiн закурив, дивлячись у щiлину портьєр на висотну будiвлю напроти. Вивалюються на балкон, дiловито пiдкурюють, розмовляють, засмаглi i щасливi, наче це життя тягтиметься блазенську безкiнечнiсть. Вони безтурботнi аж доти, доки випадок, тупий, але спрогнозований чиєюсь невмолимою силою, викине на бордюр або на теплi долонi їхнiх родичiв чи коханих мозкову жижку. Отодi тiльки i розпочнеться весела карусель. Дзiньдзiнь, це не поштар, а смерть, з удавкою, з позором та злиднями, з пiдвiшеними до костяницi кредиторами або ментами. А до цього тiльки скнiння та тлiння. I зараз йому хотiлося, щоб все попереднє життя було вигадкою. Пiт сльозив крiзь пори. Узурпатори, — вже весело подумав вiн. Глянув на бiлу сорочку, що висiла на тремпельку, дорога, з голландського сукна. Яшка привiз її тiльки три днi тому, разом з отим твiдовим пiджачком. Фраєр, завжди був недорiкою i не мiг думати наперед.

Ото воно у нього i почалося з бiлих сорочок. Це для нього стало нав’язливою iдеєю, як i двiстi двадцять четвертий кiлометр, — його тодi батько взяв, щоб накопати червiв для рибалки. Вiн добре пам’ятав той ледачий серпневий полудень. Мiсцеве населення знайшло розвагу i телiпало язиками, що ось нiяк не ущерблюється мiсяць, висить собi кривавою кишкою над степом, над озерами, над млином з повийманими вiкнами, отак третiй день телiпається. Баби ходили ворожити на карти, i кожен вилiплював найнеправдоподiбнiшу гiпотезу. А вдень сонце нещадно вилизувало пласкi поверхнi мiсцевих помешкань, i вечорами стояла тиша разом з причманiлою мошкарою. Нiчого такого нiхто з молодшого поколiння не передбачав, нiщо нiчого не вiщувало. Мешканцi цього невеликого за розмiрами району, закрученого вузлами старих вуличок та закапелкiв навколо мертвого озера, де поналiплювалося перекошених одноповерхових будинкiв з вiчною сльотою над дахами, спертим болотяним повiтрям, смородом вiд кiсткового заводу, де спалювали падаль, смiття, напiвзруйнованим, але дiючим монастирем, звiдки шурхали чорнi скарлюченi постатi монахiв, та самотньою церквою якраз побiля урвища, ближче ще до одного озера, де водилася така-сяка риба, — поволi, потроху намулювали, хвиля за хвилею прожитого життя, свої закони. Був там ще двiстi двадцять четвертий кiлометр, — це коли вийти до урвища, пройтися дорогою, а можна навпростець, через руїни якогось безiменного селища, а там до старого млина, i виходиш у степ, широкий, як повiнь навеснi, з шовковистою травою i кулею сонця на горизонтi. Через десять рокiв пiсля того, як там вибудували свинарник i неподалiк перетнула степ траса, мiсце взагалi обезлюднiло: останнi люди покинули поселення. В свинарнику лишився один зморшкуватий чоловiчок, що, поки був молодшим, пiдстерiгав молодиць з щiткової фабрики i зманював їх великим свинячим окостом. Iнодi це йому вдавалося. Вiн весь час вовтузився у свинарнику, в безлюдному степу, i раз на мiсяць приходив помитися в лазню. Прозивали його по-простому — Льопою. З роками вiн геть здичавiв i, окрiм свиней, нiчого не бачив. Ходили балачки про великi грошi, буцiмто накопленi ним на поросятах. А тому, що там пiдпасалися мiсцевi «бики», тобто знать, та чутка була вiрогiдною. Проте нiкому з вурок i в голову не приходило пересвiдчитися у скарбах насправдi. Надто дике i страшне мiсце було. На мiсцi старого млина колись стояла велика церква, а то навiть, говорили, собор. Але навряд чи це зупиняло шукачiв легкого хлiба. Просто не заведено — i все. Тому все, що вiдбувалося в цьому районi, на той час зовсiм не респектабельному, що якимось робом належав до столицi, з її вiяннями, мало акцент окремого мiстечка, тут чужинцiв приймали не дуже люб’язно. Тут знали наперелiк мiсцевих повiй, мiсцевих вурок, мiсцеву знать. Про них говорили в такому тонi, що не терпить нiяких доказiв, не потребує зайвих роз’яснень i так далi. Вони або були авторитетом, або повнiстю засуджувалися, але у свiдомостi таки належали до великої сiм’ї, що збавляла роки, стулившись тiсним кiльцем бiля купки смердючих озер. Образа чужинцем їхньої гiдностi часто сприймалась як образа всього околотку. Тому коли на вулицi Жовтневiй, у роздутих вiтром бiлих парусинових штанях, з акордеоном пiд пахвою, у льотнiй формi, з’явився чоловiк майже двометрового зросту, брунатний вiд засмаги, з чiткими рисами обличчя i голубими очима, половина жiнок вiдкрила вiкна i сказала «ах»; то був його батько. Всi п’яницi, що сидiли за пластиковим столиком, всi спраглi й нудьгуючi бiля «Сосновок» подивилися на Володьку чистими дитячими поглядами, осклiлими ще з учорашнього ранку. А ще вiн був одягнутий у лакованi черевики, рожеву нейлонову сорочку; назирцi за ним дрiботiла його дружина, яку звали Анастасiя, зовсiм не схожа на висохлих або тлустих мiсцевих жiнок, що з роками бiльше нагадували свої нечупарнi кубла або нудний пейзаж, — з тонкими руками, вивiтрiлими обличчями, животами, що перевалювалися за резинку рейтузiв, i кислим подихом з рота котрих можна було отруїти при лайцi половину району. Вона була надто гарною як для столицi, а для цього напiвгиблого мiсця робiтничих кварталiв i поготiв. Справжня американська красуня, яку показували в кiнотеатрi, де квитки коштували на дитячий сеанс десять копiйок, а на дорослий — двадцять.

Побiденко Володька, а пiзнiше Принц Дакарський, оселився в самому центрi робiтничих кварталiв. Цей район називався Червоним. Швидше за все тому, що будинки були вибудуванi виключно з червоної цегли паскудної якостi, бо весь час осипалися, а пiсля затяжних дощiв стiни часто осiдали, а то i провалювалися. Значить, там вiн i оселився з дружиною, так i не виправдавши сподiвань благочестивих матрон цього поселення, яке називалося то Соснiвкою, як i пивниця, то просто Озерами або Лагуною. Володимир влаштувався працювати на кiстковий завод водiєм вантажiвки. Через мiсяць проявилася ще одна його дивакуватiсть: вiн почав скуповувати книжки i цiкавитися речами, ну зовсiм не потрiбними у тому середовищi, де вiн мешкав. Потiм пiшла чутка, що вiн шукає якусь книгу, зовсiм рiдкiсну, заборонену. Те, що книжка була заборонена, викликало деяку симпатiю у людей, що вiчно копичилися бiля бару, сьорбаючи кисле, наполовину розведене водою пиво. Через рiк жiнка народила йому хлопчика, якого назвали Андрiєм. А ще через пiвроку вона померла вiд менiнгiту, i вiдтодi Володька запив i пiшов по жiнках, полишивши виховання сина на пiдслiпувату родичку Онисимiвну, яка курила «бєломор» i працювала санiтаркою у дитячiй консультацiї. Розповiдали, що вона вiдсидiла десять чи п’ятнадцять рокiв за зв’язки з Махном. За останнє її чи не найбiльше поважали i водночас трималися подалi. Жiнка вона була крутого норову, майже тобi чоловiк. Тiльки вона могла пiд час нiмецької окупацiї погавкатися з комендантом, i їй за це нiчого не було. Онисимiвна виховувала Андрiя. Жiнкою вона була грамотною, бо читала багато, ота капость пристала i до малого. Майже нiчого вiн зi свого життя не пам’ятав, тiльки великi пазухи яру з тоненькою цiвкою стежки, що потiм, у найгидшi, найчорнiшi днi життя йому снилися. Хоча Онисимiвна стояла осiбно. У його пам’ ятi збереглася крихiтна кiмната, що пропахла молоком та медикаментами, котами i книгами; книжками був завалений коридор, маленька спальня, горище, розкладний диван з випнутими пружинами. А тому запах вижовклого з часом паперу ставав усе сильнiшим. Восени, коли Онисимiвна пила чай з малиновим чи яблучним варенням, запах стояв особливий, додаючи суму голiй осенi, з сiрою перспективою неба у провалля верболозу та яру.

Але того року, коли йому виповнилося сiмнадцять, трапилися подiї, якi вiн намагався забути, а вiрнiше, не надавав спочатку значимостi, i тiльки упродовж короткого часу вони до нього поверталися, все яскравiшi, напевне, виразнiшi, нiж були насправдi. Цi три подiї потiм злилися, щоб спалахнути водночас, i, видавалося, вже обсипалися попелом, як пiсля пожежi сухим лiтнiм днем, поволi клаптями осiдаючи наприкiнцi вулицi твого життя; але — нi, — все має властивiсть паскудно осiдати в пам’ятi. За рiзницею, що в пам’ятi все влаштовано, розкласифiковано та розкладено поличками: хочеш — переставляй, хочеш — нi. Блювотиння минулого, параноя минулого, спраглiсть нездiйсненного повороту назад. Того року з’явився Лаврентiй. Тодi скресло сонце його дитинства i вiн вiдчув себе дорослим. Тож Лаврентiй з’явився невдовзi пiсля скандалу в монастирi, про достовiрнiсть божилася баба Лукашиха, що торгувала самогоном, а виганяла, тобто варила його, ховаючись вiд мiлiцiї, в очеретi, — вона-бо сама бачила. Люд у тiй мiсцинi мешкав пересильний, з центральних та захiдних областей, а тому народ якоюсь мiрою був набожний, хоча москальську церкву, а особливо брудних i вошивих монахiв, не дуже полюбляв, якщо не сказати по-iншому. В тому ото середовищi, родом десь з-пiд Опiшнi, крутилася i Лукашиха, червонощока, з великими грудьми, могутнiм станом козачки i гострим язиком, таким, що з нею не збалакалося б i цiле мiстечко. Вона давно говорила, що монахи неблагочестиво хлищуть її сивуху, гарують до ночi, а потiм тиняються над урвищем, векаючи у вигрiбну яму, щоб, диви, iгумен не пiдловив. Але народ, подавлений атеїстичною мораллю чи просто тримався осторонь вiд цих балачок, не дуже приймав розповiдi Лукашихи до уваги. Навряд чи мешканцiв Соснiвки можна назвати набожними, але у великi релiгiйнi свята на вулицях та майданах, що розсипалися дрiбним намистом, не зустрiнеш жодного тверезого з не розбитою харею, навiть десятилiтнi хлопчаки хилиталися з цигарками в зубах та обригували, вiд незвички до спиртного, похиленi паркани та облузанi стiни. Ото там, в монастирi над пагорбом, все i почалося для незадачливого Андрiя. Iгуменом був Лаврентiй, або Феодосiй, благочестивий чоловiк, що потрапив до цього монастиря за свою палку нелюбов до режиму, до свiтської та релiгiйної влади. Вiн читав гнiвнi проповiдi початком, а потiм затих, напевне, гадаючи, що говорити, коли братiя зовсiм не туди дивиться, i йому доводиться вилучати порножурнали та всiлякi соромiцькi малюнки, хоча вiн проти цього нiчого не мав, але тiльки поза межами монастиря, а значить, — iди у вiльний свiт, коли тобi ряса монаха давить — не варто. Так, звiсно, за нього вирiшував народ Соснiвки, а як воно насправдi було, то це ховали монастирськi мури. Але часто бачили, як вони гайворонням висiдалися на тих мурах, спостерiгаючи процесiї школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледiти мужчину, ухопити побiльше блискучого свiту, що прокочувався перед їхнiми вродливими i свiжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахiв, показуючи хто язика, а хто задирав повище спiдницю, щоб мелькнути бiлою смужкою бiлизни перед обличчями братiї. Братiя витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурiв не покидала. Також братiя по п’ятницях перебиралася на лiвий бiк муру, щоб з узвишшя подивитися на танцi, хоча, окрiм музики та яскравих вогнiв з купою мурашиних людських тiл, вони нiчого не бачили, але, видно, оте i заводило їх найбiльше. Тож можна здогадатися, що доброчиннiсть не входила благочестиво до монастирських мурiв, як того прагнув Лаврентiй. Iсторiя ця виходила зовсiм гибла, туманна i навiть таємнича. Неподалiк вiд монастирських мурiв знаходилася мiсцина з кiлькома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали бiлим квiтом, наче хто розвiшував бiле ганчiр’я чи висушував бiлизну, — так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сiрих мочарiв. Там ще родили велетенськi лопухи, широкi та мiцнi, як у доiсторичну епоху. Ото там i вiдлинювала частина непутящої братiї, що здебiльшого складалася з людей, якi не хотiли працювати у колгоспi, а на бiльше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичiв та знайомих; вiри у кожного другого, якщо i не в кожного першого, було, напевне, не бiльше, нiж у качконоса, а може, шанси їхнi зрiвнювалися. Але i це стверджувати — то вiддаватися на пошук фантазiї, що загалом у таких пiкантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це те ж саме, що шукати сенс у життi. В життi немає нiякого змiсту, вiн, по всьому, iснує у Господа Бога. Тiльки це може бути життям. I тiльки Всевишньому пiдвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє i дурне, повне терзань, глупих надiй на краще. На позiр — смердючi вигрiбнi ями iлюзiй. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосiмейки. Вiн вбачав Господнiй промисел, але не вiрив, що провина його лежить не так близько i не так далеко вiд правди, що кипiла i переливалася оманливо i щасливо за вiкнами.

Тож Лаврентiй навiдався до тiєї буколiчної мiсцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але вiдтодi, як об’явилася братiя, iгумен з подивом про себе зазначив, що живностi не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвiр’ї не кiнець двадцятого столiття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий перiод. Напевне, причина була зовсiм у iншому, так думав собi Лаврентiй, пiдкасавши рясу, пробираючись куширами. Братiя якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, якi по праву належали монастирським козам: на кiлькох iмпровiзованих вертелах смажилися пернатi та безпечнi мешканцi водоймищ. Людина часто платить за вiру, але за що розрахувалися безсловеснi тварi, невiдомо. Один прикрий факт змусив Лаврентiя взятися до зброї. Зазначимо наперед, що вiн би так i блукав у сутiнках, аби не старий росiйський православний звичай мiсяцями не приймати ванни, любити вошок i всяке там, чого братiя дотримувалася i досить дотошно виконувала, отримуючи вiд цього вельми приємну втiху. На мiсцi їхнього скопичення, де вони розкладали рябi вiд бруду та лепу тiла, завжди зависали густим стовпом зеленi мухи, якi в народi чи в зоологiї називають м’ясними. Цi падлючi тварi полюбляли терзати плоть страждущої братiї, що гуцикала на м’яких травах i, трусячи бородами, прикладалась до трилiтрового слоїка з каламутною рiдиною виготовлення клятої Лукашихи. I це б нiчого, бо Лаврентiй був людиною зовсiм не вузьких життєвих правил i умiв розумiти, i умiв прощати. Тiльки одне: братiя уподобилася до зв’язку, що в лiтературi i в колах, де доводилося кому спiлкуватися, називався содомським, а попростому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жiнками трохи простiше. I зараз вони вподобали миршавого i прищавого послушника, заполошного i з вилупленими вiд чергового коїтусу сiрими водянкуватими очима, бо стояв вiн, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши переднi i заднi ноги. Так що спочатку Лаврентiй навiть добродушно розсмiявся, а потiм, ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої кровi лупцювати ошелешену братiю. Лукашиха на власнi очi бачила, як вони бiгли долиною до старого млина i верещали, наче свинi, а ломака Лаврентiя все гехала i гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, i обiйшлося, та от бiда, пiд вечiр, пiсля цiєї гонитви, коли Лаврентiй повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранiв, братiю, що пускала соплi та голосила, голосно каялася, то послушника Мiтьку найшли мертвим. Не повiсився, не застрелився, а з перерiзаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсiм не професiйна, зроблена нашвидкуруч, грубо i по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братiї чоловiка. Мiтька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чиєїсь сутани, клоччя волосся. Вiн лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навiть не встиг зрозумiти, що ото трапилося, — з дурнуватою усмiшкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмiшку, мовби передражнюючи. Щоб вiн вчинив самогубство — не випадало. Було докладено найблаженнiшим. Там не довго зволiкали, содомiя не була особливою новиною, а навiть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодостi, а може, й ближче до просвiтленої мудростi, отцi московської церкви заводили келiйникiв, чого не водилося в iнших церквах, бо за надто м’якi стосунки з паствою, якiсь лiберальнi посунення їх обзивали єретичними та бiсiвськими. Тож там не довго зволiкали, пригадавши, що Лаврентiй у свою бутнiсть iєромонахом ратував за об’єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалiзацiю першої та обстоював автономнiсть другої. Початком з нього зняли постриг, потiм вiдлучили вiд церкви, прокляли за невiдомо якi грiхи — мури-бо ховали свою таємницю. Ну i, звiсно, виперли з монастиря. Так вiн почав з’являтися у центрi мiстечка, ще у вирудiлiй сутанi, вже коротко пострижений, з акуратними, навiть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя бiльше нагадувало добродушного католицького священика з соромiцьких радянських малюнкiв. Бiльше про нього нiчого сказати, хоча вiн був добродушної вдачi, але щось таки сидiло в ньому, i оте зовсiм не допускало задумливого обивателя до себе. Коли вiн стояв, то всiєю поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацiю, але це тiльки позiрно. Насправдi на свiт дивилися сiрi очi, вiд яких вiяло чистотою, убивчою простотою, що люди iнодi зле називають iдiотизмом.

Андрiй побачив його тiльки через рiк пiсля описаних подiй. Лаврентiй якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попiд урвищем. Того дня стояло сонце, вулицi лежали прямi, без тiней, тiльки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентiй, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, якi стоять на будiвництвi. Вiн iшов прямо, не сутулячись, тiльки обливався рясно потом. Вiн iшов, як кiнь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим i безучасним до всього, що дiялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, ворiт почали з’являтися розплилi вiд полудневої спеки обличчя, а затим з дебiлкувато усмiхненими фiзiономiями радiснi до святкового повилазили мешканцi. Однi тикали пальцями, iншi аж поприсiдали вiд реготу. Мiстечко пiдозрiло ожило; навiть загавкали блохастi собаки, пускаючись кола бiля прогнилих смiттєбакiв. Лаврентiй тягнув на горбу своє житло. Дiльничний трахкав по педалi мотоцикла, який нiяк не заводився, а коли нарештi зафурчав, то розстрига вже порiвнявся з ним, витер пiт носовичком, i тiльки зараз всi побачили на ньому лавсановi зеленого кольору штани i картату сорочку, видно вiдразу, що з чужого плеча. Вiн усмiхнувся, скинув мотузку i бадьорим кроком пiдiйшов до дiльничного. Витягнув папiр, складений учетверо, i вручив мiлiцiонеру Силцi, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотiв вiдкрити рота, але благоговiйно зиркнув, ткнувши носом, як вказiвником, у папiр. Беззвучно виматюкався. Iнцидент було вичерпано. Лаврентiй накинув мотузку i потягнув свою буду далi, очевидно, в бiк ковбаснi. Так вiн i запам’ятав цього чоловiка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зi змарнованим життям. Лаврентiй викликав у нього повагу. Андрiя щось захопило в ньому, i десь вiдчув, як свiт починає набирати зовсiм iнших обрисiв; навiть смак вiтру, води, щоденних вправ у читаннi, дрiбного туркотіння на вулицi, все мало iнший запах, iнший колiр, iнший смак; це було i вiдчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зi свого тiла. Проте люд вичiкував, поважно вихiдними днями воссiдаючи на узґанках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштованi: кожен думає, що iнший помирає щасливiшим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потiм вилiплюється у заздрiсть. Потiм вони довго товчуться в баговиннi своїх безпросвiтних днiв, доки не вiдшукають об’єкта, винуватого за невгамованi пристрастi. Глупо думати, що вони його вiдразу знищать; зi смаком, розкладаючись у власних грiхах, блюючи вiд власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензiй, притлумлених калiкуватих бажань. За вiдсутнiстю Бога, вони вибирають когось, що в їхнiй уявi не менше, нiж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженими на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потiм, вже пiсля чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цiм i полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку вiд сiрчаної безоднi. Десь таким каменем був для них Лаврентiй. До нього тяглися, як до далекої невiдомої зiрки, але з однiєю думкою, як поцупити i шмарконути об стiну, i блискучими вiд захвату очима спостерiгати, як скалки розлiтаються урiзнобiч. Людина звикла бачити собi подiбних, але коли у її прагматичнiй та рацiональнiй головi це не вкладалося, то вона, пiдсобиравши пiдупалi сили, лiзла в iнше життя, як свиня у чужу грядку. Потiм були напiвзабутi, дуже давнi та древнi турботи, де вони ставали заручниками власної моралi. Звiдти не було iншого, нiякого виходу, — всi дверi наглухо зачиненi. I тодi, в цьому затхлому просторi, вони починали свiй життєвий танок, який нагадував конвульсiї натовпу в газовiй камерi. Але про це пiзнiше, бо Андрiй ще не мiг, та й навряд чи зможе подолати тупiсть народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примiтивною.

Вiн стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмiстечка, з акуратними одно- i двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкiнцi дороги, де висiло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрiй майже нiчого не пам’ятав, окрiм тих будинкiв, залитих золотистим сяйвом, i як вiн пiшов додому, невiдомо чому зачманiлий, а потiм приїхав батько на вантажiвцi i взяв його на двiстi двадцять четвертий кiлометр копати червiв. Вони гуцякали на вантажiвцi битою дорогою, повз кiстковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у склiп ока. Степ почався вiдразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тiльки чорний, майже iграшковий квадратик свинарника. Вiтер забивав гудiння траси. I бiлi, мов гори рафiнаду, хмари йшли низько над землею. Було вiтряно, трохи прохолодно. В кабiнi лежала книжка без обкладинки, i батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарештi вона…» I далi вантажiвка мчала, з кожним поворотом колiс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потiм все зупинилося, наче впало, i вiн стояв та дивився, як бiлий рафiнад хмар тане за горизонтом. Вiтер перемiнився — дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла вiд свиней. Андрiй зiщулився, сковтуючи солодкаву вiд запахiв слину, i залiз назад до кабiни. Вiн почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нiчого не зрозумiв. Поклав назад. З’явився Льопа — маленький, з вузькими плечима i широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Слiпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложенi до блиску. Вiн щось писнув, аж тiльки за кiлька секунд вiтер донiс:

— Он там копайте… Там жирнi i великi черви… Там хорошi черви…

Батько витяг пляшку самогону, передав Льопi, а той облизнув губи. Андрiй подивився на степ i побачив срiблястi тiнi, що лежали довкруж предметiв. Вiн вийшов з кабiни i пiшов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вiтер. Льопа, обiпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рiдке волосся, а мiж ними шкiра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кiлька рокiв уряд. I бiлi рафiнади хмар розтавали за горизонтом.

— Мої свинки, — сказав Льопа i обiтер рукавами соплi.

В кабiнi лежала книга; Андрiя тягнуло назад. Потiм на горизонтi блиснули i запалилися двi зiрки. Бiлi спалахи зiрок. Це було дивовижним, бо у його свiдомостi чiтко стояло, що зiрки нiколи не можуть рухатися урiвень степу. Вони швидко наближалися, а вiн не вiдривав погляду вiд них. Вiн чомусь заполошено i злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабiнi, подивився на батька, що, розвiсивши пишного чуба, копав вилами. Великi мокрi плями на сорочцi. Свинi довгi, як динi, лiниво гризли одне одному вуха, чухалися об загiн, задирали п’ятаки на Льопу. Зiрки наближалися. I зараз було видно, що то автомобiлi, якi мчать степом. Льопа кумедно присiв, так i залишився сидiти. Автомобiлi, блиснувши вiтровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землi i трави, зупинилися. Зафуркали дверi. I тодi вiн побачив трьох чоловiкiв у бiлих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтрiпувалися вiтром. Золотi запонки блищали проти сонця. А над ними рафiнад хмар, що далi колошкалися ватою i провалювалися за горизонт. Чоловiки тi йшли клином, усмiхненi, i не перемовлялися. Вiд них вiяло задоволенням i тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим пiдборiддям, прямим поглядом, очима, що вставленi прямо, якi поглинали свiтло, з викресленою посмiшкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледiти, тiльки дебелi високi постатi з дужими грудьми та глухими вуркiтливими голосами. Коли вони пiдiйшли поближче, то Андрiй побачив їхнi обличчя, напруженi, але усмiхненi, наче весь свiт знаходився у них в гармонiї, наче тiльки вони знали йому цiну. Духмяне i п’янке щастя висiло тремким куполом над їхнiми головами. Потiм вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розiгне колiна i пiдбiжить до них.

Давно було вiдомо, що мiсцева знать, а на тодi просто начальство, яке в народi називалося дико, грубо, але влучно — биками, полюбляла навiдуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свiжиною. Вiн про таке не знав. Вiн знав тiльки, що вони збиралися поблизу старого млина, де вiдразу в кiлькох сотнях метрiв починали ряботiти олов’яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнiшу свиню, шкрiб i вимивав, навiть обв’язував тварюк стрiчками. Рiзали скотину вони власноруч, прямо на подвiр’ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу i хилитав, як кiнь, головою, щедро пускаючи слину та соплi. Зараз вони перемовлялися, i невидимi тiнi ковзали обличчями. А батько копав червiв, раз по раз зиркаючи крiзь злиплi пацьорки волосся. Андрiй полiз до кабiни, вiдкрив книжку в першому-лiпшому мiсцi.

Але його уперто тягнуло за грубе вiтрове скло вантажiвки, де вiтер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в бiлих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чiтка, як розграфлена гармонiчно симетрiя, — ця велич i безпосереднiсть зваблювали його зiр, забивало дух i котило порожнечею вiд нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього свiту. I серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомiтний рух, ледь вловима дрiж пройшлася ними, i люди зарухалися; йому перехопило горло несвiдомим жахом. Батько навiть призупинився, обiтер пiт, але не звертав, здавалося, уваги. Вiн отак знiчено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотнiй, у вилинялiй зеленiй вiйськовiй сорочці, що лопотiла на вiтровi. Але тут до нього долетiли звуки, приглушенi, з притлумленим смiхом, з якимось бульканням, наче весь простiр заполонили трiскучi звуки, якi надувалися, а потiм лопалися. Це було ще прекраснiше; це як на очах розпускалася велетенська бiла квiтка, викидаючи з глухими звуками нечуванi запахи. Вiн не знав, звiдки, яка природа цього почуття, але чомусь пов’язував це з враженням вiд неймовiрного захоплення, що навiвалося людьми у бiлих сорочках. Потiм вiтер упав, притих.

— А ви сьогоднi не однi… — пролепетав Льопа.

Цього разу з ними було двi жiнки. Одна бiлява, з гривою розкиданого волосся, що телiпалося за вiтром, — одягнена в бiлу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лiнiю грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали пiд тканиною вiльно, пiднiмалися живими горбками. Аби вiн знався на жiнках, то неодмiнно сказав би, що вона чарiвна, розбещена, з тiєю тiнню порочностi та розквiту юного тiла, вiд якого несе нестримною силою, безпутством i невловимим твоїм щастям. Але вiн розумiв, що сьогоднi з ним щось таки трапилося; що вiн нiколи не буде вчорашнiм. I тодi вiн побачив другу жiнку, вiрнiше, дiвчину рокiв п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всiй її поставi. Вона була одягнута в синi джинси, тонкий светр, що обтягував її фiгуру з округлими формами; її обличчя свiже i чисте, наче вилiплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, i усмiшка кривавих слимакiв повзала устами. Потiм у повiтрi щось завищало. Льопа аж пiдскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши бiлу сорочку в лайнi та землi. Другий вiдiгнув ногу i загнав багнета. Свиня тiльки гребонула кiзяками, випустила останнiй протяжний виск. Тодi бiлявка сiла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, i розстебнула третього ґудзика, так, що було видно набубнявiлий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгi ноги у чорних панчохах. Отут згори поволi почав сходити чоловiк. Тодi всi зрозумiли, що то, напевне, Лаврентiй, бо нiкому до цього гиблого, порожнього мiсця не було дiла. Вiн зiйшов хутко з гори i за якихось пiвгодини порiвнявся зi свинарником. Чоловiки вже розпатрували свиню, а дiвки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрiя, який намагався вчитатися в книгу: у животi бурчало, перло газами. Лаврентiй увiйшов на подвiр’я, коли тельбухи повiддавали Льопi i вiн, кланяючись, подався їх закопувати. Несподiвано для всiх Лаврентiй упав на спину, закричав, згрiбаючи у жменi землю:

— Завтра! Завтра! Не повторiть завтрашнiй день…

А чоловiки стояли та смiялись. Нарештi двоє вiдiйшли вiд гурту, взяли Лаврентiя за руки та ноги i вiднесли в тiнь.

— Хорош дурня валяти!

Бiлявка усмiхнулася, її фiолетовi очi горiли двома iскрами, притрушеними сiрим попелом.

— Вiн вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловiки рубали м’ясо великими ножами, скидали до мiдного тазика i негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

Вiн дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. I навiть тодi, коли вантажiвка, обiймаючись теплим повiтрям i пилом, рушила, керована мiцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благоволiння перед невiдомими людьми, одягнутими у бiлi сорочки. Це вiдчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн. За лiсом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти — пожежники в начищених шоломах — видували одноманiтнi звуки, i тiльки тодi Андрiй вперше вiдчув свою непотрiбнiсть у цьому свiтi. Вiн уважно подивився на батька, але нiчого не сказав. Проте того дня, як зараз пам’ятав, вiн не поїхав на рибалку.

Тодi в його пам’ятi, того дня, встали могутнi тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танцi. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потiм добавили пива, i вже коли йому заманулося перейти на алейку, пiд облузаний гiпсовий пам’ятник дiвицi з веслом, вiн побачив, вiрнiше, вiдчув ледь вловиму тiнь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що нiколи ще не пробував, i воно нахабно та настирливо влазило у його свiт. I тодi вiн побачив чорнявку, яка стояла пiд миршавенькою туєю; зараз вона була зовсiм iншою — довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усмiхнулася, простягнула руку, i вiн стривожено, як звiр, храпонувши повiтрям, подався назад, але вона вже зловила його широку i грубу долоню в свою нiжну i м’яку, вiйнувши на нього запахом, невiдомим духом:

— Привiт… Я зовсiм не кусаюся… Ходiм, менi покажеш мiсяця… Кажуть, що вiн не ущерблюється вже третiй день пiдряд…

Вiн хотiв сказати, яке їй дiло до того мiсяця, але слова застрягли у горлi; вiн запропонував їй чогось випити, але вона вiдмовилася, сказала, що вiн може чогось випити, а вона почекає його, а тодi вони сходять глянути мiсяця, так чи нi. I вона смiялася безтурботно, легко i весело. I тiльки зараз вiн починав розумiти, що вона гарна, а тому йому й лячно пiдходити до неї, говорити з нею, i ще щось там. У неї дiйсно красивi, точенi ноги, тонка постава, мiцнi сiдницi, що м’ячиками переливаються пiд сукнею. Тiльки зараз вiн помiтив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Вiн пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очi, наче несподiвано зрозумiвши, в якому багнi вiн жив. I це пиво видавалося йому помиями, i життя у нього пройшло на смiтнику, серед пiдарiв, п’яниць, тюремникiв. I йому враз захотiлося плакати, як ото вiн стояв, жлуктив пиво i дивився на довгоноге напiвефемерне чудо, що трiпотiло у феєрверку синiх вогнiв, пiд завивання грубих голосiв, пiд виск i матюччя; вiтер доносив з кiсткового солодкий сморiд падалi, вже нiчнi птахи тепло i смертельно шурхотiли крилами, i час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну нiч.

А мiсяць дiйсно був страшним. Його червонi тiнi спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов’янi плеса води, аж потiм вiн сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нiчних квiтiв та духом болотяних куширiв. Вони зупинилися бiля старого млина. I вона запитала щось. Потiм показала рукою в бiк озер: «Ходiм туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А вiн боявся, щоб не запiтнiти, щоб вiд нього не смердiло, як вiд козла. Нарештi вони зупинилися перед озером, на самiй тiй частинi, куди йому було заказано ходити, i вона враз змiнилася: очi у неї наповнилися кислою дорослою тугою, i вона почала спостерiгати за кремезним голим чоловiком, що когось обiймав. Щось тендiтне та м’яке, але зараз, добре погледiвши, вiн побачив бiлявку, що хрипiла у його обiймах, зовсiм тобi божевiльна у мiсячному сяйвi, а неподалiк лунали радiснi голоси i теж бродили голi люди. Було темно, тiльки червоний мiсяць лив i лив на степ, на воду рудий одсвiт, що нагадував шумовиння свiтання, його порожнечу i його несправджений сум. Вiн тодi розiзлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашiлу оголену жiнку, яку навiть ще сьогоднi мислено обiймав, i вона таки бiльше подобалася, нiж ця чорнява; вiн бачив її запiтнiлу, навiть страшну в гримасi пристрастi, з порожнiми фiолетовими, як нiч, очима, вiн бачив, як смикалися ноги, стискалися i розтискалися сiдницi з краплинами поту мiж половинками, надималися м’язи на руках, а їхнi голови безпомiчно, наче переламанi, падали на плечi; а потiм вона сiла, розкинувши широко гарнi ноги, i зовсiм по-грубому, так, як роблять їхнi жiнки, провела низом живота, пiдняла руки, змахнула пальцями, потiм всiєю долонею. Вiн тодi запам’ятав, як стояла пилюкою комашня мiж лiхтарiв, а летючi мишi безшумно падали над асфальтом, злiтаючи темним ганчiр’ям. Цей дитячий, дурний мiстичний жах уперемiш зi спогадами вiн зберiг на все життя, — вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тiльки чулося легке сопiння.

— Ходiм до млина… — обернулася вона, але погляду її вiн не побачив, тiльки велику вiхтясту тiнь, що закрила її обличчя, наче вiдтяло голову i лiву руку. Вiн вiдчував, що вона лютувалася. I отак вони стояли — продутi теплим вiтром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м’який, гарної форми лобок, не жорсткий та кiстлявий, як буває у такому вiцi; округлий, трохи пiдтягнутий живiт i ноги в сиротах вiд збудження, — лiхтарi стояли упродовж пляжу жовтими свiчками, зовсiм маленькi, майже тобi натиканi сiрники або свiчки, — все поменшало, знiкчемнiло вiд нахрапуватого поливу червоного мiсяця.

— Дивно, що вiн нiяк не уполовиниться… — її слова прохлюпотiли краплями води. I нарештi вiн побачив її очi — пустi, порожнi, далекi. Тiльки тодi вiдчувся, вiдкрився подих того свiту, звiдки вона прийшла, де вона насправдi жила i нiколи, як вiн пiзнiше зрозумiв, не виходила.

Нарештi вони пiшли, залишаючи лежати позаду пiщаний пляж з тiнями вiд лiхтарiв, поодиноких людей, подiбних на привидiв. Про цей пляж Андрiю багато розповiдали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повiддалiк, десь за кiлометр, вже важко пiднiмався лiс, переобладнаний пiд парк, а ще далi — горiли великими бурштиновими вогнями вiкна будинкiв начальства. Про них теж в народi говорили або з презирством, або просто спльовували пiд ноги смачним харчком, а тому доброчинностi аж нiяк не прочитати на обличчях мешканцiв робiтничих кварталiв, — спробуй тiльки завiтати до них на свято. I тому Андрiй не запитував, хто вона, як її прiзвище, а просто знав, що вона з iншого, того тремтячого рiдкими вогнями мiсця, куди йому дорога заказана, але зiр його жадiбно тягнувся рiк за роком, накипаючи в душi роздратуванням, туди, за темнi з восковими вогнями пагорби.

I от нарештi вони минули озеро, обiйшовши його лiворуч. Цi мiсцини вiн знав напам’ять — вони лежали перед ним у рудому свiтлi мiсяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготiнням двiстi двадцять четвертого кiлометра. Зараз вона йшла попереду, i вiн бачив, як вiд ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася i вiн торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом вiдчуваючи, як пiддається пружна шкiра, а пальцi занурюються в оксамит. Навiть зараз вона не була подiбна на тих дiвчат, з якими вiн збував вечори на танцях, залазив у труси, iнодi зовсiм по-невмiлому розкладаючи на лавцi або у товаришiв на «хатi», доки батьки на нiчнiй змiнi. Тодi вона подала руку. Вона вся тремтiла, затиснувши мiцно його пальцi своїми, так, наче вiн зараз дасть чосу. Коли вiн весь занiмiв, геть зiпрiвши, вона пiрнула у чорне виймище старого млина.

Зараз вона спокiйно йшла темними закутами, навiть не шукаючи дороги, не спотикаючись об камiння, обваленi сволоки: вiн чув легкий запах парфумiв, що трiпотiв у його нiздрях, запах, перемiшаний з трунким сигаретним димом, — пiзнiше вiн скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як i її нагота, вiд якої запирало дух. Потiм вони вiдразу опинилися в невеличкiй кiмнатi, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальцi, а коли Андрiй кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тiльки тодi, з тiнями, що розповзлися вiд кадливого вогника лампи, вiн побачив широке металеве лiжко з матрацом, купою книжок i поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на лiжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, i усмiхнулася. Волого усмiхнулася, розтуливши червонi равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сiдати, i передала йому пляшку, облизнувши соковитi губи, сказала просто:

— Iлона…

— Що… Ага… Андрiй…

Вона ще випила, потiм встала i зняла сукню через голову; труснула бiлими грудьми з круглими коричневими сосками, i цi соски надавали форми, робили тiло вiдкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось iншого. Вона взяла його долоню i притулила до лона, потiм провела пружким, м’яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, пiдняла очi, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радiстю, так, як нiколи не буває у дiтей.

— Поцiлуй мене…

Вiн поцiлував. Потiм вона вiдiрвалася вiд поцiлунку, лишила його стояти напiвп’яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зiперлася на лiктi i розкинула широко довгi ноги, зiгнутi в колiнах, чекаючи, коли вiн скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:

— Бери…

Вiн хотiв здертися на неї, але руки рвучко пiднялися, телiпнувши перса, кинули його обличчям мiж ноги, i Андрiй запручався, але м’якi колiна стиснули голову, i вiн занурився в м’яке волосся, вiдшукавши губами набряклу плоть. Потiм вiн зупинився, вiдчуваючи, як сходить насолода, небуденнiсть облазить, як асфальт пiд мокрим дощем. Вiн звiвся, готовий втекти звiдси, але стояв i дивився на неї усмiхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тодi вона звелася, лягла на живiт, звелася на лiктях, вигнувши спину, сiдницями на нього, зовсiм по-кошачому, i розкинула широко ноги. Аж тодi, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, нiжним, з бархатистими iскорками поглядом, в зiницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячiлого її тiла, свого тiла, вiн увiйшов у неї. Вiн гадав, що це буде, як з усiма дiвчатами, але вiд самого початку i до кiнця, коли вiн упав їй на спину, а вона виповзла i взяла його прутня в рота, вiн, чи то з природньої соромливостi, чи то з ляку, давив у собi той крик задоволення, що судомою проходив тiлом, зiжмакував горло; вiн вiдчував, як плоттю бiгає язик, губи гумово обiймають, вiдпускають, iнодi бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки вiн не кiнчив, а вона жадiбно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повiтря. Коли вiн збудився знову, не встигнувши вiддихатися, як Iлона вже налазила зверху, — тiнь знову, як побiля лiхтарних стовпiв, оповитих мошкарою, зрiзала частину голови i лiвої руки. Перед ним — двi круглих грудi, красивих, з випещеною персиковою шкiрою. Бездоганне тiло жiнки. А пiсля третього разу вона почала кричати, звиватися; вона кусала його губи, плечi, щось шепотiла, а очi взагалi розплилися в каламутному жовтому свiтлi. Нарештi Iлона затихла, простягнула руки, розтягнувшись тiлом на смугастому матрацi, лежала непорушно, а тодi зайнялася смiхом, єхидним, злим, i сказала:

— Вона не отримає його… Зовсiм не отримає… я її прикiнчу…

Але вiн вже дрiмав, нiчого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зi слiв начебто не до нього, бо розумiв, що цей сексуальний концерт не що iнше, як початок чиєїсь iсторiї. Але вона не давала йому спати. У дiвки був перець розсипаний мiж ногами. Великий червоний розiтертий перець. Вiн вже з смаком дивився на розставленi ноги, як вiд поштовхiв тремтять її груди, як вона закидає голову, телiпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим свiтом пiзнання. Але решта була вiдома, йому в перервах хотiлося просто плакати вiд вiдчаю, що вона його не перша, хоча в слобiдках давно ходив закон, що жiнки непочатi, то зовсiм не жiнки, а просто згустки сусiдської сперми. Так вони протрималися до свiтанку, вiдпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповiдали одне одному, i вiн поволi здогадувався, що влип у якусь туманну iсторiю, але нiколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись мiж рокiв, так надовго.

Ранком, вiрнiше, десь ближче до обiду, вони сидiли у велетенському проломi: попереду лежав степ з купами рафiнадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонцi i бiльше нагадувала розлитий жир, нiж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за бiлi оболоки, то знову прямовисне лило свiтло, пiднiмаючи теплий пар над калюжами. А пiсля обiду, десь о першiй годинi, сонце остаточно запанувало скрiзь, i зробилося чисто i свiтло, повiтря не ворухнулося. Пощезла ця туга вiтру, але сама туга висiла великими полотнищами над жовтою вовною трави. I вони почули трiск, наче щось переламалося навпiл. Цей гуркiт нагадував карикатуру на грiм. Якась мiмiкрiя, як хтось невдало за лаштунками в погорiлому театрi зобразив грiм. I тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер i викидає людей. Зараз йому навернуло зовсiм несуттєве, який у неї йшов запах з рота i з роздвинутих нiг; майже нiякого, вiдповiдав вiн собi, а тодi знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летiв у високих синiх небесах i скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Бiлi кульбабки. Або кольоровi, що плавно протiкають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потiм, в обридливiй, розваренiй, як рiпа, буденностi, що розрослася, розтягнулася, як густа рiдина, в митi, подрiбненiй на пустоту iснування сьогочас, злягання на прожирiлому вiд сперми матрацi, обквiтчаному рiдкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередникiв, у кiмнатi, просяклiй гасом i потом, вони у цьому остогидлому, пiдсолодженому просторi пройнялися враз жахом марноти очiкування; i тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Вiн саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгi засмаглi ноги, що видавалися зараз окремiшнiми iстотами або ногами манекена з мiстечкового унiвермагу.

— Господи! — проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тiй говiрцi, яка належала до її класу; i повторила: — Господи, це лiтак… Це лiтак, а не планер! — бiльше нiчого живiшого i виразнiшого вiн не почув за все життя. Це була розумна жiнка. Жiнка з ворожого свiту, яка цiєї ночi помстилася комусь iз ним. Вiн поволi вiдчув, як життя повертається до нього i кров пiдступає до голови.

I тодi почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здiйнявши жабуриння, викинувши кiлька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись вiдразу на сушi, а потiм замовкли. Затим один чи двоє звалилися i провалили дах старого млина. Далi вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотiнням. Безформнi, з синюшним вiдливом. Тiла здебiльше скидалися на холодець. Однi були геть роздягненi, iншi тiльки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однiєю рукою, шиєю i купою розiрваних i тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалi частiше, здiймаючи легкi вибухи пилюки, що поволi осiдала в безвiтряному просторi. Там, де земля була вигорiла, вони нагадували шматки брудного ганчiр’я. Iнших — ховала трава. Лiтак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Вiдразу пролунав другий вибух. I вони побачили шматки лiтака, що вже каменем шурхотiв на другому кiнцi степу. Ось вiддiлився шматок, напевне, крило. Пролетiвши пiр’їною в чистому небi, вiн гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, i звiдти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тiлом, з вiдкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на однiй нозi, щось закричав, а потiм чимдуж попер до лiтака, який вже зарився носом у пiщанi дюни i випускав чорнi клубки масного диму. Тодi вони подалися слiдом, але Льопа несподiвано забiгав зигзагоподiбно, кружляючи мiж трупiв, i тiльки коли вони наблизилися, то побачили, що вiн нишпорить кишенями. За якихось п’ятнадцять хвилин зупинилися бiля залишкiв лiтака. Потiм на них впав звичний трiск, i вони пiдняли голови, — Льопа бiг з великою валiзою, перестрибуючи через трупи, щось хихотiв i говорив до себе, а свинi, якi спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого лiтака зникали за лiсом, поближче до озер.

Вони дiсталися в салон, але далi вiд диму нiчого неможливо розiбрати. Вiн загорлав, аж присiдаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мiзки вилазили крiзь нiздрi. Вiн закричав до неї:

— Не дивись! Мать його туди! Не дивись!

Але нарвався на її очi, зеленi i чистi, з якоюсь дитячою жовтою цiкавинкою всерединi, i осiкся. В салонi вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, пiджак, фрагменти тiл розкиданi пiдлогою — безформнi здутi шматки м’яса. Вiн виблював i полiз назад, тягнучи Iлону за руку. Вона опиралася, але вiн уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи нiздрi, внюхуючись у солодкий гар, що валив з дiрок лiтака, i вiн майже вже нiчого не пам’ятав того дня: бiжить, стрибає роздягнений, блiдий, як тiсто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до сколiозних грудей портфеля; потiм тривожний гул, i лакуни яруг наповнюються голосами. То бiгли люди. I нiчого бiльше, однi трупи. I ось вони лежали: в одних обличчя сплющенi, як шматки желеподiбного тiста; в iнших ноги вилазили з видутих животiв; всi вони дивно лежали поодинцi — безногi та безрукi, з вилупленими очима, а то i без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим пiднiмався до неба, а мiж цим усим ходили свинi, час вiд часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашенi тiла. Iнодi якась тварина цапала зубами труп i, задоволено рохкаючи, волочила степом, — тодi пилюка та погар вiд випаленої трави зависали у повiтрi. Легкий пiвденний вiтер налiтав хвилиною пiзнiше i зносив усе на озеро. Жодної живої душi. Тiльки невидимi жайворони лущали у високостi, у небi, де за горизонт зсипався бiлий рафiнад хмар.

Потiм вiн очунявся серед ночi, у Лаврентiйовiй будi, i тисячi вогникiв металися долиною, серед рохкаючих свиней, i загрiбали трупи. Широке обличчя Лаврентiя з простими, але чiткими рисами, запiтнiле чоло:

— Оце так… Вони грабують… краще б з цього мiста каменя на каменi не лишилося.

Вiн пiднiметься i втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п’яний, в пекучому, густому, як глей, повiтрi, а свинi кувiкатимуть, лазитимуть мiж живими i мертвими, з переляку чи озвiрiвши зовсiм, гризтимуть трупи. I над цим висiтиме вже уполовинений мiсяць, а Лаврентiй повторюватиме якiсь незрозумiлi слова, що доходитимуть до нього поволi, як з тiєї, без обкладинки, книги. Потiм побiгли люди, — вони заповнювали лакуни ярiв голосами, дзвякотiнням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; бiлi шматки попливли перед очима, порiвнялися, набрали форм чиїхось облич. Тiльки тодi вiн зрозумiв, що тримає когось за горло, виривається i б’ється головою об червону стiну будинку, а дужi руки нагинають його, колiна смалять пiд дих, — вислизнувши, повзе вiн тванюкою, помийницею, що побiля бару, зводиться i кричить.

— Якого ти… Заткнись, бо весь вiддiлок пiднiмеш на ноги! — почувся чийсь знайомий голос, i тiльки зараз Лямур помiтив, що стовбичить на балконi, стискаючи в руках пiстолет, а внизу рiзнокольоровими шматками виривається, пропiкаючись в ультрамаринi колихкими вогнями, його передмiстя, де вiн уже не був добрий десяток рокiв, i далi губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освiтленими квадратами у рваннi колючих зiрок. I йому прийшло на думку, зовсiм вiддалено, так, як пригадується завжди перед кiнцем, що вiн дуже часто бачив очi тих, якi приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напiвколишнього свiту, який начебто став реальним, вiрнiше, мовби став частиною його тiла i зараз сльозився крiзь пори: вiн довго зволiкав з iлюзiями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неiснуючi, але все ж ймовiрнi. Маленькi гниди, що засiли в порах людської душi, якщо вона не зотлiла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбiльшою насолодою для бiльшостi є уникнення власної участi, посланої згори. Отаке крутiйство. А так вони весь час брешуть. В унiверситетах, школах, на роботi, в лiжку. Ностальгiя та iлюзiї. От вiн означив свiй шлях, але куди заведе та дорога, то питання кiлькох годин. Ще нiколи так тверезо вiн не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої дiжi. Джмелями котилися слова, вiддаленi, як тi в сизiй повстi квартали, розрiзанi смугами червоного свiтла, в балiї нiчного варива, але вiдрiзненi, далекi вiд свiту, так, що серце гупотiло тупо в грудях, разом з шелестом нiчних птахiв до нього вривалися, з холодним подувом вiтру, як очищальнi, чому вiн чинив супротив.

— Що ти там. Ну, що ти там, — вiдiзвався знову голос в пiтьмi, нiжний та соковитий, спраглий i знайомий. I до нього дiйшло, що то зовсiм не його голос, а когось iншого.

Вiн побачив, прозиривши всю кiмнату, чiпляючи звуженими зiницями кожну рiч, доки не сягнув одвiрка, i предмети злилися воєдино крiзь запацьорене скло: Iлона стояла, похитуючись, на порозi, за її спиною горами м’яса пiднiмалися два велетенських, майже гiганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясi, щоб зробити з нього, коли настане мить, росiйську окрошку або заставити полетiти з шостого поверху в краї неозорi, де немає нiчого, навiть цього блядського кокаїнового кайфу, вiд котрого вже ламало черепа, наче хто у тiм’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цiкавому моментi. Похорон, квiти, сльози, радiсть збудження. А херушки.

Потiм все було, як у рапiдi: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повiтря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тiнi людей, собак; вiн би навiть присягнувся, зуб вiддав, що он та парочка, майже гола, трахається пiд розлогим кущем, розчистивши собi мiсце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакункiв, жовтих здебiльшого, де вiчне клеймо супермаркету, що його не вигризе нiяка погода. I знову птахи перекидають крилами все хутчiше, суки, все хутчiше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий пiт дзюрить, як з дiрявого вiдра, i все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Iлона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозi вже стовбичать усмiхненi, налитi щасливою кров’ю харi його коришiв; вони хекають, пускають соплi, бо лiфт нiфiга не тягне, а в тому роцi взагалi була засада — провалився, благо, на другому поверсi, поховавши тiльки слюсаря-п’яницю, який частково пiдмiтав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцiю про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м’ясом. При згадцi про м’ясо, про лiфт у головi зашумiло ще бiльше. Птахи засiпалися на одному мiсцi, бля, ну тобi кiно, i все, хоч гопака пускайся. Тiльки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишнi коришi перекидаються заюшеними ляльками на пiдлозi й невидимi кулi виривають велетенськi шматки м’яса, ну, прямо-таки вирiзка зi свинини, бля, буду вегетарiанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п’ять про щось сперечаються, а вiн накручує вже думку. Так, вiн не хєр бичачий, вiн — Андрюха Лямур, i невiдомо ще, хто попався. Йому робиться зовсiм спокiйно. Андрюха зводиться i кошачим кроком пiдходить до ванної. Стукає у дверi й кричить не своїм голосом:

— А палучай, фашист, гранату!

Дев’ятимiлiметрова «беретта» працює безвiдмовно, вивалюючи дiрки позаду них, такi собi кривавi дiрки. Хто тут пiсля цього житиме? Ну, звiсно, не вiн, Андрюха Побiденко. Iлона, закинувши ноги, валиться у ванну, i тiльки зараз вiн помiчає, що вона одягнена у зелену з рожевими квiточками сукню. Ще кiлька контрольних пострiлiв. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усiх, а потiм можна буде вiдтопириться, ну, хоча б з цiєю, в зеленiй сукнi. I вiн стоїть, ще в напруженнi, але крутить шари в головi, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленiй сукнi.

— Бля, Iл, я ледь тебе не замочив! — нарештi кричить вiн, щоб перебити стiйкий, як гiрський кришталь, шум у вухах. Андрiй опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпанi кров’ю стiни, скрушно хилитає головою на розбитий унiтаз, знову говорить:

— Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам нiколи вилежуватися.

Iлона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

— Ти як курка… Хо, точно як курка, — вiн починає потроху пiдсмiюватися, i те, що говорить, Андрюсi видається дотепним.

— Iдiот, — говорить Iлона. — Вони ж приїхали тобi допомогти.

— Хто їх i тебе просив? Я сам собi помiчник. Хотiли торбу, цiлу торбу кокаїну, грошики мої хотiли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, — Андрюха Лямур демонстративно, по черзi, наводить на трупи «беретту».

— Треба їх звiдси вивезти, — спокiйно через хвилину говорить Iлона, закурює, i очi в неї горять рiвним змiїним свiтлом.

— Ти що надумала? Ми пiдняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснiвка збiжиться.

— Сумнiваюся…

Вiн розрубував четвiрку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорнi полiетиленовi мiшки. Iлона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, перiодично справляючись, впорався Андрiй чи нi. Нарештi вiн пакує все у валiзи i виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстiбає матню i хрипить на ньому, а вiн тiльки рячить очi, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

I тодi, коли авто запалахкотiло за чорториєм, вiн дивився на неї, Iлону, яка пiдставляла обличчя вiтру, i намагався читати молитву, але це нiчого рiвним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простiр, i вiн, Андрюха Лямур, чомусь вирiшив, що все — хана. Тодi гальмонув машину, що аж занесло задка, вiдкрив дверцята i спокiйно сказав:

— Вимiтайся нахєр!

— Ти що…

— У нас додому рiзнi дороги. Пока, Iл. Тут недалеко. I вовкiв немає.

— Ну, ти мене запам’ятаєш.

— Все життя, зайчику, пам’ятаю. Все життя.

Так, вiн чiтко пам’ятав той день: голi її ноги, тугу сiдничку, красивi груди, заюшенi стiни, гори м’яса. Пусте, все пусте, ради жiнки, заради жiнки, а для чого тодi чоловiк iснує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свiдомостi соковитi образи майбутнього, i вiн радiсно, крiзь наждачну втому, привiтав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тiльки у цих мiсцинах, бiльше нiде; вiн щасливо ловив запах полину, радiючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Iншого виходу не було, та й не могло бути: вiн перемiг, цього разу.