Знак Саваофа

II

Для неї все загалом було у життi простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вiкном ресторану, чiтким малюнком бiлої кахлi, бурштиновими напоями та самотнiми вiдвiдувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона нiколи нiчого у життi не ускладнювала, як люди, не обтяженi моральними обов’язками, що зовсiм про них, отi обов’язки, не знають, а якщо подiбнi й iснують, то заледве пов’язанi з просвiтленим чи освяченим вiковим досвiдом навколишнього середовища, де її особi, вiрнiше iндивiду, уроджено крутитися i, вiдповiдно, мати до того ж свої вишуканi претензiї, а зважаючи на те, що половина свiту керується саме такими принципами i чинниками, якi ти уподобала, то вiдповiдальнiсть перед обличчям повсякчасної трутизни вiдпадає, як хвiст у переродженого пiтекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто понiжитися, пiсля стiлькох рокiв безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дрiж у ногах, трохи зверху, у м’якому i шовковистому животi. Вона не була аморальною, а просто не вiдала про мораль, хоча раз на мiсяць навiдувалася до сповiдi. Чому саме мораль чи аморальнiсть? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподiвано задумувалася, що життя легко вiддається їй в руки. А тому, у вислiдi, чогось бракувало. Навiть не в сексуальному досвiдi, який вона пригорщами черпала з навколишнього: iнодi фiзично, iнодi психологiчно, а частiше грубо та вiдверто, i вiд останнього знуджувалася швидко, наче свiт ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо вiд самого початку, а можливо, трохи пiзнiше, бо хронологiю падiння, траєкторiю, а справедливiше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, — це все одно, що претендувати на опозицiю до Всевишнього. Ну от… Розлогi рожевi хмари курилися у неї над головою, у верховiттi скляного купола та над ним, рвучи прямовиснi лiнiї модернового ресторану, а вона сидiла в червонiй сукнi, короткiй настiльки, щоб було видно гарнi виточенi ноги без панчiх, i вiтер кондицiонерiв шастав там, де нiчого не одягнено, i це розраювало її спочатку, нудна, а потiм все запальнiша пiсня. Але поки що… Гойна дiвчинка. Така пустунка, з такою от собi сверблячкою мiж ногами.

Вона народилася i виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченiй родинi. Одне це означало для мешканцiв архiпелагу третього свiту те ж саме, що велика синя зiрка запалилася несподiвано в степах, — одна-єдина на чорне провалля неба. Хочу — сяду, хочу — враз потону в помийницi марнославства, зiйду за туалетом i буду висвiчувати кому завгодно, що принаймнi було близьке до iстини, доки вона, Iлона, не второпала прихованого змiсту, а читай, вiдверто цинiчного проживання свого дарованого життям промiжку часу. Констатацiя грiшить тупим аморфним перегуком слiв, однак вона на цьому розумiлася бiльше, нiж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацiєю, що вона народилася в дуже забезпеченiй родинi, а не просто багатiй. Вона належала до небагатьох мажорних сiмейок, якi дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потiм Президенту, i при цьому залишитися не тiльки при чiльнiй посадi, а навiть посiсти в очах суспiльства ще бiльшої шани, отримати якусь медаль чи вiдзнаку. Батько у неї мав роботу, а вiрнiше, посаду директора авiабудiвного заводу. Це був кремезний сiльський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймнi дрочити йому випало всього рокiв п’ять чи шiсть, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив пiд час Другої вiтчизняної в концтабiр i був там найсправжнiсiньким капо, табiрним начальством тобто, вважай, iнтелiгенцiєю. Рiзницi для совєтiв аж нiякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвiцi чи Майданеку, головне, ти вiдлинював вiд роботи та виконання обов’язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нуднi справи та непотрiбнi, але вирiшувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумiлася. Хоча вiд народження вже була дорослою, i навiть мати одягала її спочатку в строгi штани, майже похлоп’ячому, а потiм у свої дорослi сукнi, перекроєнi власноруч. По її народженню, до її мiнiмального подорослiшання та змужнiння, якщо пiдходить сюди таке слово, батько сягнув усiх величей тодiшнього успiху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знаменитi i менш вiдомi люди, як двiрниковi входять у життя смiттярi та збирачi пляшок. До цього вона звикла, а ще бiльше до балачок на всiлякi заземленi теми, полiтичнi теми, забороненi теми. Припустiмо, слово «смерть» для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосiв у кришталевих небесних сферах: дiвчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копiюючи, бо, як заведено, всi у сiм’ї були атеїстами i моралiстами найвищого, найвишуканiшого польоту, але це не основне. Дотикання до мiстичного слова «смерть» пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослiшання, а потiм затихло, полишивши на її свiдомостi вiдбиток першого поцiлунку чи першої ночi, коли позбавили дiвочостi. Тiльки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вiтром, до неї долетiло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронiчного алкоголiка, якому чини та нагороди, присутнiсть владної полiтики, вiдповiдальностi та обов’язку не дають пуститися у всi тяжкi. Тодi вже було багато чого позаду, але слова, сказанi генералом, її вразили, i вона враз вiдчула мiж ногами чисто фiзичне задоволення, яке вже потiм вона констатує як оргазм. Десь побiля того, але не точно саме це. Генерал — людина великосвiтського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень i в досягненнi цих маленьких життєвих утiх. Генерал стукнув кулаком по столi, вiд чого його обличчя з прямим поглядом, з сiрими водянкуватими очима, випнутими вилицями та йоршиком бiлявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож вiн стукнув по столi кулаком, i на запитання її батька Митрофана, що колись навiть навчався у семiнарiї, чому ми не перемогли в Афганiстанi, — чiтко, пiд дзвiн кришталю i криги, що плавала у жовтому вiскi, гаркнув: «А тому, що треба було бiльше розстрiлювати. Наших. Наших, а не їхнiх. Заградзагони. Польовi суди. А так розпустили нюнi. Треба цим сучим синам було побiльше випускати тельбухiв, а iнакше ми скотимося в прiрву, що скоро американцi почнуть будувати у нас капiталiзм…» Митрофан, майже копiя генерала, тiльки трохи бiльший, запально пiдтримав, а мати Iлони, Анастасiя, пишногруда красуня з великими фiалковими очима, з розпутною родимкою на верхнiй губi, палко обiгрiла вояку поглядом, i вiн замовк, задоволено упав великим i дужим тiлом в крiсло доби сталiнського ренесансу, так, начебто пiсля великої вiйськової операцiї, котра закiнчилася тотальною перемогою, пiсля якої лишився жити тiльки командир та його джура, i урочисто обвiв усiх своїми пломенiючими вiд випитого та сказаного очима. Майже всi його пiдтримали, але найбiльш палкий погляд вiн отримав вiд Iлони, що помiтилося у генеральськiй свiдомостi пiдстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Пашi, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато бiльшими, анiж молодша, мала характер стриманiший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенцiями. Пiсля цього розмова змилася в iнше русло, де обговорювалися всiлякi полiтичнi казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщi. Але для неї зупинився цей час, на верандi батькової дачi, пiд невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пiр’я, першим листям, що падало на грона винограду, холодні та свiжі, з бiлою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, i поруч з цим дужим чоловiком iз втомою переможеного солдата на присадкуватому чолi. Той, про кого вона думала i мрiяла, перечепився дорогою i впав, так i не дiставшись до неї. Але вона бiльше його не бачила. Того дня генерал, як i всi чоловiки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рiдко, але здебiльшого вiн мав коняче здоров’я, невтримну чоловiчу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, вiдмагаючись вiд допомоги хазяйки, поплiвся у свою кiмнату, тобто вiдведену особисто для гостей, i зустрiв у напiвтемному прикарабку двоє палаючих очей, вiд подиву чи ляку навiть наполовину протверезiв, видаючи булькаючi звуки. Тодi вiн видав щось подiбне до переможного оклику, упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцiлунком у розтуленi зовсiм по-дорослому уста, вправно залiз пiд спiдницю, стягнув до колiн мереживнi трусики з Iлони i спробував щось зробити, але нiчого не вийшло. I виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чiтким профiлем, справжньою аристократичною блiдiстю, з тiлом, що уквiтчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго бiлим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», — i зник за важкими дубовими дверима. Так, вона бiльше його не бачила. Але вiд того дня для неї увiйшло в кров, вона свiдомо записала у своєму щоденнику калiграфiчним почерком: «Секс i смерть».

Перекреслила i дописала: «Смерть i секс, нiякого кохання». Iлона свiдомо викинула з пам’ятi те, що Норка покликала її, коли вона в задумi дивилася на рвання хмар, усмiхаючись у себе дивно, зачаровано, i поманила її, прискаючи зi смiху: о, коли вони смiялися, то були дiйсно подiбними, хоча останнє часто викликало у Митрофана пiдозри, бо всi у сiм’ї бiлявi, а, подивись, ось Iлона майже тобi мадярченя, красива i холодна, видно, жорстока i хтива, навiть спльовував через плече, коли думав про неї, але для того, щоб не зурочити. А тодi вони зазирнули у вiкно. Генерал Паша лежав на диванi й мастурбував з зачарованим виглядом гордого обличчя, яке годилося для фотокарток, а не для подiбних споглядань чи вiдвiдин. Перед ним стояла якась картинка, i вiн раз вiд разу повертав голову. Видавалося, що голову повертає пам’ятник, щонайменше бюст. Iлона мимоволi пiдняла до грудей руки, i вихопилося у неї: «Дурепа!» Але вже за хвилину вони нiчого не пам’ятали, а просто смiялися, смiялися просто так. Пiзнiше, через багато рокiв, у лiжку з однiєю особою невиразної статi, вона автоматично увiмкне телевiзор i побачить чеченського бойовика з натхненним обличчям, i почує його промову, в якiй iшлося про те, що вiн власноручно, з великим задоволенням вiдрiзав голову генералу Пашi. Вiдрiзав повiльно, щоб той кричав i всирався, сцяв i благав. Рiзав кишеньковим, московського виробництва ножиком з авiацiйної сталi. За муки чеченського народу. Магомет єдиний пророк i так далi. На екранi затрiпотiли чорно-бiлi кадри, з’явилося обличчя Пашi, зараз подiбного на залiзничного бомжа, з заслинявленим ротом, сльозливими очима, вузьким набалушеним чолом, посiченим зморшками, над якими зависло збите в кетяги волосся. Вiн щось намагався сказати, але мова нагадувала щось середнє мiж мовою бабуїна та феньою привокзального залiзничного київського бомжа. Потiм була показана сама страта, зафiльмована невмiло дикунським оператором, але дотошно, як першокласник переписує чужий твiр, мало йому зрозумiлий, але з усiма подробицями. I лише тодi вона поцiлувала свою подругу туди, куди та вперто три роки її просила, — про це трохи пiзнiше. Пiсля того вона його не бачила, але якась тяжка i водночас легка пам’ять прихоплювала її у найскрутнiших ситуацiях i виводила з найнеприємнiшої iсторiї. Все воно буває до пори, але зараз повернемося знову трохи назад.

Вона не любила вiддаватися спогадам, але якщо вони приходили, то Iлона рацiонально процiджувала їх, розкладаючи поличками, вiдшлiфовуючи у пам’ятi так, як їй потрiбно. Це частково вдавалося. Тодi вже лежала зима, чиста i свiтла, з маленьким фiолетовим колом сонця на горизонтi. Мати, яка здебiльше вiд нудьги, щоб не кинутися в довгу чергу коханцiв, займалася вихованням доньок. Вона доходила до солодкавого маразму або до нестримної деспотiї, що було одне й те ж. Вона вибирала їм одяг, навчала правильно поводитися, говорити, наглядала за репетиторами. Вона мила їх особисто, продивляючись усi жiночi мiсця, пильно, ретельно, аж тодi вiдправляла спати. I ось так до п’ятнадцяти рокiв. Старша Нора бунтувала, але ця буря в склянцi води нiчого не давала: мати скаржилася батьковi, подаючи це зовсiм iнакше, i той строго карав правопорушницю, яка з самого дитинства надмiру любила ласощi та грошi. Трохи згодом, через кiлька рокiв, вона помстилася матерi у досить жорстокий спосiб. Тож лягав за вiкнами фiолетовий зимовий день, де тiнi переплiталися з тiнями, вiтер стрiляв кришталевою пилюкою, все западало в паморочливi синi ями i таке iнше. Мати загнала Iлону до великого мiдного таза епохи царя Тутанхамона чи навiть древнiше; зазначимо, що мати вiд нудьги та бездiяльності займалася спiритизмом, почитувала лiтературку, яку тодi ще вилучали з ужитку. Анастасiя не визнавала нiчого, окрiм широких тазiв, пила трав’яний чай з музейних чашок, обмеживши себе якнайбiльше у цивiлiзацiї. У вiдкритих дверях Iлона побачила роздягнену сестру, зi спини: пряма лiнiя плавно вiд лопаток переходила донизу, розчленяючи двi половинки сiдниць, обмальовувала їх, виточуючи красивої форми довгi ноги, як би зараз сказали, ноги манекенницi. А мати в той час працювала мочалкою. Сонце, фiолетове, наливаючи повiтря ультрамарином, сповзало за пласкi дахи. Тодi Iлона, задихаючись, сказала:

— Мамо, ти ще не терла там.

Це вона сказала холодно, тримаючи розроєнi почуття та думки, i Анастасiя почала працювати нiжно мiж ногами губкою, потiм, наче про щось здогадуючись, завмерла на хвилину i продовжила далi, проказавши:

— Ти там зовсiм вже доросла. Скоро сама будеш…

— Так… Тодi давай…

— Облиш.

I мати поплескала її любовно по голiй задницi. Сестра витанцьовувала перед дзеркалом, то збираючи на головi волосся, то пускаючи його попелястими водоспадами на дорослi вже плечi. Розставляла ноги, показуючи пух мiж ногами та рожеву плоть, нагиналася, викручувала сiдницями: вона вiдвiдувала драматичний гурток. Потiм тихо промовила, мабуть, нiчого не помiтила або не звернула уваги, що холодно, i зачинила дверi. Фiолетове сонце рожевими павуками лягало на снiг. Мати вже поклала її на тапчана i натирала якоюсь цiлительною маззю, рецепт котрої написала їй почтенна генеральша. Iлона дивилася на червоне сонце, що залiтало в проймища мiж будинками, нiчого не думала, бо мрiяти розучилася змалку, якось почувши вiд батька, що вiд пустопорожньої мрiї та балачок однi нещастя. I тут з нею сталося те: тiлом пробiгла легка судома, потiм тiло обсипало сиротами, в голову шугонуло, i вона оп’янiла, провалюючись на миттєвiсть у насолоду, до цього ще не знану; коли отямилася, їй видалося, що пройшли роки, але то були секунди: в ротi сухо, свiт якийсь мiзерний, наче звузився, i таке iнше, що слiдує вiдразу за першим оргазмом. Це було до зустрiчi з генералом Пашею. Потiм вже з’явився вiн. Це вже не про генерала Пашу, убiєнного чеченським партизаном.

Анастасiя, солодка блондинка, чистокровна, а не фарбована, елiта в кiлькох поколiннях, якщо зважити на час, який пройшов вiд переляканого натовпу матроснi, що брала Зимовий палац у далекому Петербурзi. Анастасiя з упередженим волооким поглядом зелених непроникних очей, з античним профiлем, з вiршами Кiтса на устах i зi снами про Вознесенського, з талiєю Юнони, грудьми Афродіти, обличчям царицi Савської повзала серед гостей з грацiєю шовкової гусеницi i натрапила на молодого чоловiка в картатiй сорочцi, з важким селянським обличчям, але не звiтреним, таким, як бувають обличчя селян середньої смуги. Вiн вразив її цiльнiсть. Ця потолоч, яку вона так i називала, що зiбралася на її день народження i грала на гiтарах забороненi пiснi, в той час як їхнi батьки запроторювали або вiдправляли на довiчне життя до Сибiру за подiбнi куплетики цiлi ешелони. Але час всього минає. Все так нагадує карну хронiку. Нам не лишили виходу, показавши, де вiн, той вихiд, знаходиться. Тож за короткий час встигли вихолоститися, перейняти такi-сякi звички, а тому не без пiдстав маман мала статус свiтської левицi, яка нiчогiсiнько не тямила у життi, дала одурити себе простому потомственому селюковi, напевне, не без майбутнього i не без царя в головi. Було напрочуд дивним, що Анастасiя, випещена на молоцi усiляких iнтриг, була такою дурною. Вона ще була дуже спокусливою, принаймнi ця iлюзiя жила у нiй аж до народження Iлони. Потiм, звiсно, на неї наплило, чи упало, чи вдарило блискавкою прозрiння. Вона закохалася: зi своєю осиною талiєю, медово-молочною шкiрою, шаленим iнтелектом, а ще бiльшим спадком. Вона глупо вiддалася семiнаристу, порозмовлявши з ним про рух свiтил, про єврейське питання, про нацiональнi особливостi українського сексу й iншу тягомотину. Нiч була просто чарiвною, обоє нiчого не розумiли, хоча вiн, Митрофан, поклав її на лiжко i з пiвгодини дивився довгим поглядом блазня, наче перед ним лежало тiло нещодавно загиблої. За дверима щось гуркнуло, i переляканий, як кiнь, семiнарист завалився у лiжко, що i вирiшило його долю; вiн почав шукати її губи, а вона, вдаючи романтичну пристрасть, взялася стягати з себе крепдешиновi чи кремпленовi лахи, повторюючи соковитими устами якийсь чотиривiрш давно забутого поета. Таки пiд ранок їм щось вдалося зробити, пiсля чого молодий, майбутнiй, так i не збулий священик ходив, як ковбой, розставивши ратицi, а Анастасiя хворiла, скаржачись мамi на передчаснi мiсячнi. Отими недолугими брехнями i вирiшила його кар’єру. Мама не була такою недорiкуватою, а подивилася на неї з-пiд окулярiв, закурила папiроску, сьорбнула кави з коньяком i запитала: «Хто вiн?» Коли довiдалася, що спокусник майбутнiй священик, мати задумалася, закурила другу папiроску i вже наприкiнцi, коли недопалок полетiв у попiльничку графiв Разумовських, кинула недбало: «Це, дорогуша, треба виправити, якщо ти хочеш з ним лишитися… Да, подумай, хiба мало мужчин буде у тебе на шляху… i кожен єдиний?» I очi в неї лукаво, але не зле загорiлися. Вона навiть не слухала, що Митрофан — то її найдорожчий, найчарiвнiший, найвеличнiший. Хiба мало лягало на її шляху. Матерi насправдi було незручно, зовсiм не комфортно, що її доньку, одну-єдину, як негри шльондру, взяли просто так, ну тьху, дiйсно, як чорний за пару шовкових трусiв студентку. Позорно i водночас так дерзновенно, що мати пiшла до буфета, налила собi коньяку i одним махом випила, блиснувши карими, ледь не чорними, з антрацитовим полиском очима. Проте час теж нiчого не вирiшив. Тож довелося справляти весiлля. Любов — це глина, з якої вимiшується життя, але нiколи не прийде комусь в голову споживати ту глину, якщо у нього є здоровий глузд. Тож вiдгудiли тихцем весiлля. Зять виявився на диво здiбним учнем. Вiн дiйсно виправдав довiр’я тата i мами Анастасiї, пробравшись таким робом у верхiвки ЦК, а названi родичi роззявляли з переляку та здивування роти, як цей селюк балансував на межi тюрми та могили. Головне, вони нажили немало добра, а ще двiйко дiвчат. Потiм настала криза. Криза полягала в гедонiстських уподобаннях Митрофана. Так, так. Так вона i говорила чоловiковi, заливаючись гiркими слiзьми, стаючи у позу, завжди бiля люстра, щоб бачити себе. Всю свою пристрасть, знiвечену молодiсть, хоча потайки вона зовсiм так не вважала, бо молодiсть затрималася у її свiдомостi десь спочатку, як вона зустрiла Митрофана. Її навчали подiбнiй методi, але вона ледь-ледь вульгаризувала, а ще самотнiсть нiяк не давала попрощатися з люстром, улюбленими часописами, телевiзором, телефоном i дiтьми. Вона дотошно перераховувала усiх коханок, навiть останнiх пойд, що отримували за це платню i якi приїздили на дачу в немiрянiй кiлькостi, навiть у тi часи iснувала така професiя. Iлона з великим захопленням, бо була улюбленицею тата, вiтала всi його уподобання. Це її щиро проймало i було розвагою в цьому одноманiтному життi статкiв та повсякденного лiнькування, зi снобiстським поглядом на високi вершини людського становлення, що закiнчувалося нiчною мастурбацiєю, печальною, але прекрасною.

Отодi з’явився вiн. Перед самою перестройкою. Бiлокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м’язiв, що грали пiд бiлою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горiли зiрками золотi запонки; його шкiра, чиста, як з реклами, що вона, жадiбно впинаючись очима, бачила в Гонконзi, потiм вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п’яного чоловiка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набрiолiнених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нiкуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасiя, вже поховавши у намулi повсякденної рутини, коли ранок пiнився кавою, димiвся синьо легенькою цигаркою i безкiнечними телефонними розмовами. Вона почала повнiти, робилася неохайною, часто забувала навiть почистити зуби, що було основою домашньої гiгiєни. I тут з’явився вiн, тридцятирiчний красень з римським профiлем, осовiлими жовтими очима, що усмiхалися в себе; i мати почтенного сiмейства не витримала. Вона впала в обiйми злої пристрастi. Нiчого так не збуджує людину, як чуже нещастя; iнакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивiлiзацiї. Але навряд чи Борис про це здогадувався, — так звали нового приятеля Митрофана. Борис з’явився якраз за рiк до того, як його шеф попав у немилiсть. Вiн був з тiєї породи радiсних селюкiв, що не вiдає та i не задумується про складностi життя, — воно, оте життя, радiсно лягає прямо в руки навiть тодi, коли свiт скочується у безвихiдь. Вiн мав простодушний характер, веселий i незлобливий, коли не стосувалося справ органiзацiйних та державних. Вiн вiрив у все, що робив; навiть коли комунiстичний режим упав, вiн беззастережно перекинувся до iншого табору, разом зi своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тiньовий бiзнес. Тому вiн не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасiї, а взяв її за пишнi форми i завалив у лiжко. Вiн був уродженим самцем, породистим, наскiльки можна мати породу в третьому свiтi; тож вiн був-таки справжнiсiньким кобелем, але не без своєї думки в головi: тi тяжкi iспити, що раз по разу ставило йому життя, пролiтали повз його увагу, як переляканi сiрi горобцi, — вiн напросто їх не помiчав або не хотiв помiчати. Навiть тодi, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втiлення поганського бога, хоча в питаннях релiгiї вiн не знався; в його свiдомостi не вкладалося страждання як домiнанта всього людства. Вiн був далекий, на гарматний пострiл, вiд релiгiї. Вiн щиросердно плював на всiлякi заборони. Напевне, тому за цю безкомпромiснiсть, за нахабство його i цiнував Митрофан.

Двi її доньки несподiвано зникли з поля iснування, що, звiсно, було неприпустимою помилкою Анастасiї. Нора цинiчно сказала з шиплячим присвистом, що затягне цього бiлокурого лоха в лiжко, — i таки добилася свого, посадивши власну матiр на валерiану, скинувши в чорну рiчку депресiї, але помста вийшла спонтанною, бо дiвка таки влипла, попала пiд магнетичний вплив, що випромiнювало вiчно щасливе єство Бориса. Iлона останньою дiзналася про цей вислiд подiй, бо як вона не змагалася з пристрастю, але вдiяти теж нiчого не могла. Вона нипала мiстом, мастурбувала до отупiння, пропускала уроки, випивала дешевенького портвейну, травлячись у запiтнiлих забiгайлiвках, а мати вигадувала довгi романтичнi листи, якi нiкому i нiколи не вiдправляла, поливаючи їх щедро слiзьми. Все, звiсно, перед дзеркалом. Про Норину пристрасть дiзнався батько, але промовчав, щось мугикнувши пiд носа, а потiм прямо запитав у Бориса: чи той одружиться з його донькою. Борис ствердно кивнув головою, i вони знову поринули у справи, наче нiчого не трапилося. Нора мала всi данi гарної нареченої: закiнчена театралка, вона i в життi намагалася дотримуватися подiбних схем. Вона мала вишукану зовнiшнiсть, елегантнiсть, але iнодi у її бездумних фiолетових, майже неправдоподiбних, як квiти, очах пролiтала iскорка глупоти, що i робило Нору чарiвною улюбленицею чоловiкiв. Вона була протилежнiстю холоднiй i прагматичнiй Iлонi, i хоча вона не менше тринькала грошей, але робила це з грацiєю дитини, що плескає у долонi, коли бачить роззяву-пiшохода з розваленим черепом. Вона у свої двадцять з лишнiм поводилась, як велика дитина, чого не скажеш про Iлону. Хоча це упереджена думка. Стосунки мiж сестрами доростали часом до немислимої напруги: вони уперто конкурували мiж собою. Iлона ненавидiла сестру холодною ненавистю. До цього ж ще додалася рано розквiтла пристрасть. Ця ж пристрасть пiдстьобувала солодку Нору, а ще бiльше — нелюбов до матерi, хоча останнє вона аж нiяк не усвiдомлювала через недалекiсть свого розуму. Якраз на цей складний перiод припала опала Митрофана. I скоро вiн вже заправляв на кiстковому заводi у примiськiй зонi. Про що пiзнiше не пошкодував, — за ним, як вiрний пес, подався Борис. Там, серед затхлих озер, i почалося її, Iлони, дорослiшання, якщо це можна назвати таким словом, бо вона вiд народження була розумною дiвчинкою, а тому свiт проходив крiзь її бачення, як крiзь решето психоаналiтика. Чоловiчий розум, — так вона сама про себе згодом вирiшить. Вона таки спокусить Бориса — п’яного i благодушного, розпростертого у гамацi пiд нiчним червневим небом, з бiлим полотнищем Чумацького Шляху над горбом зеленого парку, де болотяний дух вiчно сусiдить, змiшується iз запахами матiоли. Вона прийде в одному зеленому светрi, скине його через голову, рвучко телiпнувши красивими грудьми, i ляже до нього у гамак, а той не довго задумуватиметься, бридячись отiєї вiдвертостi, вiзьме її м’яко, легко, але без жаги: його навiть лякала ця дiвчина. Але на цьому все i закiнчиться, як у короткому iндiйському фiльмi. На цей перiод припадає її любов з Андрiєм Побiденком з робочого кварталу, батько якого, колишнiй iнтелiгент на прiзвисько Принц Дакарський, уславився як арабофоб, а тому мав досить високий авторитет серед усiх водiїв та робiтничого люду, а ще її той свiт захоплював i привабливо тягнув, як солому пожежа; вона бродила робiтничими кварталами, приспаними сивухою та кислим пивом, вдихаючи нiздрями той запах затхлостi та вiдчаю, вiд якого спирало горло, а нiздрi її орлиного, але витонченого носика пiднiмалися двома маленькими живими iстотами. Потiм упали лiтаки, i вона сновигала мiж трупами, причмелена, соромлячись радостi дiйства, жаху, паркого, як оцей мiсяць серпень; а потiм з’явився батько. Вiн ударив її по обличчю, i тодi вона розповiла про Андрiя, але так, як цього хотiла, як їй кортiло дiстати бiльше Бориса. Андрiй з переляку почав битися головою об стiну, бо троє в бiлих сорочках загнали його в пiдворiття, i тодi з’явився цей обiдраний Лаврентiй i розiгнав їх упевнено дрючком. Тодi, пiд нiч, вона багато чого для себе означила, — так, одним порухом, вималювавши подальше життєве пересування. На диво, вона чомусь часто уявляла, як Андрiй чує кроки, напевне, пошепки їх перераховує, збивається, але в тишi видно, як ворушаться його губи з прилиплою цигаркою, а очi наче у молодого лошака, їй робилося дуже смiшно, коли пригадувала, як вiн тiкав, вiдмiрюючи велетенськi кроки, а потiм уткнувся в стiну старого млина. I почав битися головою, обдираючи шкiру на обличчi, а батько, Борис та начальник мiлiцiї в бiлих випрасуваних сорочках стояли i реготали. I тут з’явився зовсiм незрозумiлий чоловiк, якого вона потайки страшилася, але теж тяглася до його обiдраних лахiв, ненавидячи щось таке, що її рацiональний мозок аж нiяк не мiг означити. Прийшов Лаврентiй з дрюком i вiдiгнав трьох здорових чоловiкiв. Тодi Борис пообiцяв його прибити. Але все це вона пам’ятала якось в туманi, розплило, останнi роки майже нiколи не згадуючи Андрiя, але вiн виникав попрiч її вiдшлiфованої пам’ятi, їй робилося незручно, некомфортно, але скоро вона почала трохи цiкавитися його долею, несподiвано зрозумiвши, що свiтом правлять-таки бiльше сили iррацiональнi, нiж рацiональнi, ну, принаймнi вони завжди проявляють себе так несподiвано, як пронос на безтуалетному Хрещатику.

Почалася перестройка, яку вона сприйняла надто спокiйно, навiть посмiялася iз заклопотаного батька, що цiлком серйозно готувався до тюрми, а потiм, коли перша хвиля народного обурення минула, у батька навiть з’явилися бiльшi грошi, нiж вiн мав до того, — подалася навчатися до Парижа. Але невдовзi повернулася з виглядом нудьгуючої атеїстки, заскоченої психiчною депресiєю. Принаймнi на пiвроку вона собi вигадала розвагу. Вона пожирала велику кiлькiсть шоколаду разом з транквiлiзаторами, проглядала сiмейнi альбоми, романтично так зависаючи зеленим поглядом за вiкном дачi, де вихiдними днями у сонячнiй круговертi бавилася її небога, а Нора ходила зi щасливо опущеним i просвiтленим обличчям, — вiтер м’яв яскраву одiж Карiни, що пищала вiд задоволення, наче сiренька миша. Батько плутався у мiжперестроєчному перiодi, щасливий, завалювався у крiсло, виголошуючи якiсь туманнi плани всьому сiмейству. Якраз на ту пору прийшлася мiжусiбна вiйна з чеченською братвою, i вибухи уквiтчували передмiстя потворними червоно-чорними трояндами. Батько повертався додому, здебiльше на дачу, з утомленим обличчям, але палаючими очима; йому вже нiколи було вештатися на гульню, зi здоров’ям теж з’явилися проблеми. Iнодi вiн говорив: «Ну що ж, я теж iнколи бував несправедливий!» I смiявся, втупившись в апатичну Iлону своїм сiрим прямим поглядом, вижмакавши чоло. Десь через пiвроку пiсля Парижа вона змусила батька придбати чотирикiмнатну квартиру на Володимирськiй i зi своєю нудьгою перебралася туди. Тодi-то їй i навiсили охоронцем не кого iншого, як Андрiя Лямура, що вибивав чечню з азерами з таким рвiнням, що йому простилися старi грiхи щодо шанованого сiмейства. Але цього разу мiж ними нiчого не вiдбулося. В її життi починалася нова епоха. Вона тiльки перiодично нагадувала Андрiю про свинарник. Про те, як вiн намагався вкоротити собi вiку. I тодi вона насправдi зрозумiла, що нiчого так не збуджує, як звичайнiсiньке людське нещастя. Вона живилася трагедiєю, але не жила нею, а в Лямура не було анi того, анi iншого. Банальний парубiйко, що ламав черепи чеченцям.

Потiм був чоловiк нiзвiдки. Вона так його романтично i охрестила, майже по-столичному, з хвостатими прибалачками, але по-снобiстськи грубо, людина з Хрещатика. Вiн-бо розумiв, що таке людське горе, як з нього мати зиск, а ще, напевне, що день не вiдрiзняється вiд дня, своєю гидкою потворнiстю нагадує марнiсть людського iснування. Iлонi, звiсно, хотiлося чогось крутiшого, тобто того, що б могло у її свiдомостi зайняти або навiть перескочити рiвень Бориса. Але воно повертало на своє, а, як вже зазначалося, Iлона поволi почала миритися з iррацiональним; йому перевалило далеко за сорок, вiн мав красиву, ледь з сивиною шевелюру, запалi щоки, оливкову шкiру, витонченi пальцi пiанiста або убивцi; середнього зросту, але рухливий, як бультер’єр; вiн стрiмко починав свою розмову, вправно кладучи слова в одну цiль, в одному напрямку, досить швидко, але безпристрасно, шалено, одним скачком досягаючи мети; несподiвано, пiсля потоку слiв, вiн усмiхався, блискав котячим поглядом з трикутними зiницями, i тодi весь туман, що клубочився навколо нього, враз розходився, i всi несподiвано розумiли, що це лише театральна гра, виконана на живу, тобто на публiку, i для якогось незрозумiлого багатьом ефекту. Цей дорослий чоловiк вводив Iлону в свiт сучасного, тобто вiдкривав дверi, — з нудьгуючої мажорки вiн робив просунуту, розбитну дiвчину. Принаймнi одного гожого дня так вона для себе вирiшила. Вона навiть не знала його iменi, i познайомилися вони якраз на тiй хвилi, коли вона грала романтичну дiвчинку, заскочивши дощового листопадового дня на вечiрку, де, як їй видалося чи з нудьги, чи вiд сексуального голоду, люди плели всiлякi дурницi, але вона благоговiйно їх слухала, вiрнiше, вдавала, що слухає, наповнюючи свiй вiдсутнiй, майже порцеляновий погляд зелених очей змiстом, зовсiм їй не зрозумiлим. Вона завжди вловлювала людей, якi можуть пiдкоряти iнших, заставляти думати на свiй кшталт, а заодно тримати їх поблизу себе як безвiдмовну служку, чого вона аж нiяк не потребувала, але природньо тягнулася до таких, бо вони десь там, у свiдомостi, нагадували її тата, Бориса i те оточення, куди повертатися Iлонi зовсiм не хотiлося. Тому Iлона вiдразу його вирiзнила з-помiж усiх: вiн сидiв самотньо та вiдсторонено, але всi палкi розмови накручувалися навколо нього, наче незнайомець попротягував тонкi металевi струни, перiодично смикаючи за них з холодним блиском жовтих котячих очей. Iнодi вiн вставляв якесь незначне слово, а тому глибокодумна розмова закiнчувалася гуркотом перерваного оркестрового дiйства. Тодi западала нiякова мовчанка, обличчя видовжувались, як у гончакiв, з очима, що вiд трiскучого щастя посперечатися, ткнути спiврозмовнику заковиристе, падлюче слiвце, наливалися iскристою вологою i ледь не випадали з орбiт. Надворi стояла глуха, без листя на деревах осiнь. Вiн несподiвано встав, поманеврувавши мiж спiврозмовниками, зупинився бiля неї, тримаючи мiцно в руках склянку з червоним вином, ледь кивнув головою, потiм вiдрекомендувався, але в той день iменi вона його не запам’ятала.

— Ви теж прийшли сюди за принадами вiчного людського… е… щастя? — тiльки те, здається, запитав вiн.

— Щось подiбне… — не обертаючи до нього голови, вiдповiла вона, краєм ока спостерiгаючи за його реакцiєю. Але чоловiк видавався безучасним, вiдстороненим, як генiй.

— Ви знаєте, я сам не розумiю, про що вони говорять. Самi не тямлять, що плетуть, але свято вiрять, що говорять те, що потрiбно. А значить — свята простота або глибока вiра. Я вам не заважаю?

— Зовсiм нi, але бiльшостi з того, що говорять цi люди, я не розумiю. Вiрнiше, на свою досаду, не знаю тих людей, про яких вони говорять. Правда, це дуже погано? — І тут вона одягла романтичну маску, а вiн про себе зметикував, що це вдалося майже правдиво, аби вона умiла ще змiнювати зовнiшнiсть та сам погляд. Вона йому таки сподобалася. Як простий елемент згасаючого життя, кожним днем якого треба насолодитися. Отака тобi гедонiстська стурбованiсть.

— Миколай. Майже що святий. Це не кощунство: я дiйсно вiрю в такi речi, але в тому сенсi, що вони повиннi слугувати як помiч тут, на цьому клаптику землi. Словом, простiше, — як iнструмент для досягнення успiху, але не бiльше. Вiра не потребує жертви, бо вона є самою жертвою. Ти вiриш, вiдбираючи у себе по шматку життя, яке з таким зусиллям вiдвойовував, — вiн знову подивився на неї, як кiт на мишу, своїми жовтими очима, i засмiявся: — Немає нiчого прекраснiшого для людини, як виваляти вiру в лайнi, взявши її, як предмет свого захоплення. Напевне, у цьому i є смисл життя, опозицiя до Бога. Заперечувати i водночас визнавати його iснування. А коли сивий Саваоф з’явиться у кудлатих хмарах, просто розреготатися в обличчя, чекаючи, коли його длань або накриє тебе, як муху, або простить, як слизького паразита.

Iлона зробила розумiючу мiну, але тiльки не для чоловiка з Хрещатика: вiн розумiв, що для неї подiбнi розмови звучать, як гiтлерюгендiвська пiсня на вулицях Нью-Йорка чи марш «Нахтiгаль» у єврейськiй синагозi. Але до його балачки вже дослуховувалося кiлька чоловiкiв з видовженими обличчями, кислими поглядами i одвислими задами, що звисали з модних табуретiв. На коротких нiжках вони поволi почали перебиратися, наче равлики, випучуючи антенами свої очиська. Миколай замовк i продовжував усмiхатися, дивлячись на Iлону. Вона отетерiло мовчала, бо вперше не знаходила слiв, i їй робилося нiяково, чого вона зроду не вiдчувала.

— Я в цих речах не розумiюся. Напевне, в цьому мiсцi мене не чекає успiх…

— Як i скрiзь? — мило перебив вiн її. Двоє слимакiв зi знудженими обличчями таки дiсталися до них, але занадто пiзно, бо вони домовилися пройтися осiннiми вулицями, вдихнути у запаренi вином та розмовами легенi важкого осiннього повiтря, гiльйотина дверей вiдтяла за ними сизий трикутник диму, де плавали чорними м’ячами розпаленi голови.

Пролiтали золотими кулями лiхтарнi ковпаки, всесвiт з неймовiрною швидкiстю розкладав атоми у їхнiх головах, летiла волога мжичка, i було ще багато такого, що не помiщалося на язицi, а iснувало в природi цього старезного мiста.

— Принада людського щастя у спiлкуваннi. Часто це обертається крахом. Тисячi людей падають у цю пастку, надаючи словам непотрiбного змiсту. Один мiй знайомий священик весь час спiлкувався з Богом. Майже на «ти», як ото буває. Вiн дiйшов високих iєрархiй, i в нього почала гнити простата. Йому заборонялося мати жiнку. I вiн дозволив собi стати гомосексуалiстом, таким робом у своїй свiдомостi вирiшив проблему. Але чи розрiшив Бог його проблему, невiдомо, — i вiн засмiявся хрипким, але приємним голосом, що дозволяв собi попустити самого священика, благодушно поплескавши його по сiдницi. — У вiдповiдностi до його релiгiї, вiн зазнав краху, але свiдомiсть вплинула на його гниючу плоть чи прогнила плоть на свiдомiсть. Принаймнi вiн продовжує вiрити i трахати хлопчикiв. Вiн поновив спiлкування людства у такий-от спосiб, поставивши свого патрона у досить незручне становище, але, думаю, вiн йому, за його вiру, попустив, — i вiн знову засмiявся, але враз змовк, розумiючи, що до неї заледве доходить змiст сказаного.

— Мене там сприйняли зовсiм не так, як хотiлося… — тихо, вплутуючись у романтичну бовтянку, промовила вона.

— Я знаю. Незадоволенiсть — це скорбота свiту, про що я вам говорив. Тiльки проститутки бувають задоволенi, але й то перiодично. Ви не одна з них, з тiєї компанiї. Щоб бути щасливою, не обов’язково народитися гарною, розумною та заможною, необхiдно умiти за будь-яких обставин бути шматком того, куди ти входиш. Зайти в iнший свiт — ось майстернiсть. Пропекти їх своєю особистiстю, а потiм викрутити навколишнє оточення, як пряму кишку. Оце задоволення, яке вам необхiдно здобути, — Миколай благодушно усмiхнувся, несподiвано розвернув її за плечi i подивився в очi: вона вже була готова, напiврозтуливши червонi соковитi пелюстки уст. Але вiн нiжно погладив її по оксамитовiй щоцi, i вони закрокували далi. Вони йшли пiд гуркiт останнього листя по мокрих покрiвлях; вони проковзали пiд грубим осiннiм небом, тяжким, як шматок гранiту; вона йому подобалася, — вiн хитро дивився, як трiпочуть вiд крокiв пiд щiльним зеленим светром налитi її груди, а випещене обличчя холодно направлене у нiч. Невилуплена великосвiтська левиця. Ота пiдлiткова скутiсть. А безпристраснiсть йому iмпонувала. Десь там в чорнiй «волзi» за рогом чекав Андрiй, нервово покусуючи губи, поклавши велетенськi руки на кермо, навсiбiч вертячи кудлатою головою, — це її смiшило. I вона збудилася. По-справжньому i дико, як ото бувало рокiв чотири тому.

А тим часом Андрюха Лямур зовсiм не вiддавався любовнiй тузi, а воронованим дулом нiмецького браунiнга виторговував у круглосонячних корейцiв кiлька кiлограмiв героїну, тицяючи в їхнi лоби стволом.

— Йобанi нехристi, я вас усiх в жопу оддрючу! Я сказав, що ми башляємо зараз тiльки половину, а решта пiсля продажу… Ви що, забули, хто де срав?! А?!

Його пiдлеглi: Яшка Полохало на прiзвисько Лоренцо, Пашка Дрозд та Котя з Рибою — лагодили електричного паяльника, щоб засунути його в заднiй прохiд розпластаному вузькоплечому китайцю, що з якогось дива лежав на животi й усмiхався та клiпав своїми очиськами. Потiм вiн залопотiв: «Зачєм вi так жєстока?» — «А затєм, чурка рваний, що ти баб наших приїхав єбать!» — добродушно роз’ясняв Яшка, потiм Пашка втрутився i засунув вправно паяльник до мети його слiдування. Тобто в анальний отвiр. Треба сказати, що паяльник вони дiставали уперто довго, — всi магазини зачиненi, хоч око виколи, на порожнiй вулицi вони зупинили машину, стрiляючи очима навсiбiч, намагаючись щось прогледiти крiзь мжичку, — Андрюха все поглядав на годинник, стиха ворушачи губами.

— Може, без паяльника? А?.. — протягнув Котя, але вiдразу замовк, бо Лоренцо садонув лiктем в дих.

— А чим? Я ж не буду в них стрiляти. Токо з паяльником. Це дiє майже як… ну як ота хрiновина, що колють кагебешники на допитах.

— Не поняв…

— Нєхєр понiмать, якщо мене пiдловить Iлона, то менi зiллють, як сперму зi старого бугая… — І вiн засмiявся реготом вуличного вурки, що колись намагався спiвати у жекiвському хорi «Ой чий то кiнь стоїть», але осiкся, бо якраз вiн о цiй порi починав впадати у розпачливу сльозливу блатняцьку меланхолiю, а значить, очима i душею його запанувала дама серця, а нинi — хазяйка.

— Бля-я-я, — тiльки протягнув Яшка i втупився у жовтосiру кашу, сумiш з лiхтарного свiтла, мряки, квадратури вiкон, до яких долучалися вузенькi туалетнi вiчка, а доповнювало пейзаж кiлька розвалених чеченцями кiоскiв, розквiтлих, як велетенськi та потворнi чорнi квiти.

Iлона по-трагiчному поправила локон на мармуровому чолi, натхненно слухаючи слова Миколая, все входячи у патоку, солодку i заборонену мелясу прекрасних слiв, вiддаючись своїй забаганцi з вiртуознiстю аристократки, але зi школярським знанням; несподiвано до неї почало доходити, що вона управду сприймає його слова, або вони просто лягають їй на душу, о, на цей осiннiй настрiй, тужливий, як ця мряка: вона зараз подумала про Андрiя трохи реальнiше, зовсiм без тiнi злорадства, навiть з вилинялою нiжнiстю справжньої аристократки. Ось так, ось так. Збудження починало танути, як снiг ранньої весни, лишаючи лише бруднi залисини справжньої стихiї. А йому… а йому приносило найетичнiше задоволення отак платонiчно промацувати цю iстоту, спостерiгаючи, як широко роздуваються її мiнiатюрнi нiздрi, а очi зачаровано, вже з тваринячою пристрастю, дивляться у нiч, а вiрнiше, у бiк великого нужника, освiтленого, як i пам’ятник колишньому вождю, кiлькома потужними прожекторами, з наквацяними вiчно кривими лiтерами «М» та «Ж».

— Ви випробовуєте свою теорiю на менi?.. — запитала вона, по-бiлчачому притискаючи до грудей руки, проводжаючи очима бiлi мечi свiтла, що шаткували мряку. Вона таки попалася i вляпалася; iнстинкт волав у нiй, що це навiть гiрше Бориса, що треба або закiнчувати, або ставити все на свої мiсця. Вiн випередив її, метнувши свiй розум, напевне, подалi її ще дитячих думок.

— Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, — вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.

— Котя!

— Га!

— Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».

— А чого я?!

— А того, що в тебе жопа жалєзна!

Так вони i дiстали комплект новеньких паяльникiв, двоє з котрих годилися хiба що для колекцiї в мiсцевий мiлiцейський вiддiлок.

— З долi, Котя, вирахую…

— За ’кий! Найшли лоха, бля… Ну, бля, обще… Бля, Андрюха…

— За безалабернiсть, Котя. За соцiалiстiческую безалабернiсть…

I вони розливають свiй смiх, однаково, в шкiрянi куртки одягненi, стриженi коротко, але по-модному, поляскуючи гучно одне одного по плечах.

За китайською ширмочкою з напiвоголеними красунями пiд прозорими парасольками, де чоловiки сховалися у затiнку з готовими до бою фалосами, знаходилося велетенське лiжко, що бiльше нагадувало надувний гумовий човен. Туалет разом з душем примiстилися майже посеред самої кiмнати. На цiй площинi нiчого, окрiм iмпортного музикального центру та телевiзора, не було, але вражала чистота примiщення, наче чисте синє червневе повiтря зависло тут, поклавши скрiзь свої крила прохолоди. Чоловiки такi свинi, — заграла музика, яка нагадувала шурхiтливий приплив моря, що його невиховане вухо могло сприйняти за хлюпотiння в унiтазi чи, на кращий випадок, у ваннiй.

— I проклинав їх Господь, — потягнув нарозспiв Миколай, спустив штани i почав спорожняти мiхур. Вона вiдверто подивилася на його округлi, майже, нi, таки правильної жiночої форми сiдницi i вжахнулася, вiдчуваючи щось подiбне до того, коли тебе застає несподiванка власного почуття, ти стаєш примарою своєї дiйсностi, з тiєю вiкопомною печаллю мрiй, сподiвань. Все, що стосувалося сексу, наводило на неї звiрину тугу, що миттєво набирала форм, робилася фiзичною симфонiєю органiв, начебто вiддалiк, як ударили першi акорди серця, вона оживала, широко розриваючи нiздрi. Воно могло закiнчитися зубовною тоскою та iпохондрiєю: пропливали чорними горами хмари — це вона бачить у широке вiкно його помешкання — i коштовними зiрками горять куполи лiхтарiв. I вони однi в нестерпнiй тишi, що трiщала рядном шурхiтливої музики. Чарiвно, дiйсно чарiвно. Вона була iнтелектуальною невiгласкою, як i бiльшiсть жiнок; напевне, ця вада заважала, але про зворотний бiк вона дiзнається, коли зустрiне Нонку. Зараз Нонки ще не iснувало в цьому сльотавому листопадовому днi, де вона намагалася грати чарiвну романтичну принцесу, в цiй свинцевiй порожнечi самотностi. А зараз Миколай прийшов зi свiжими фруктами, мокрими, як пiсля дощу: важкi, мов сльози, краплi оббiгали виноград, хрумкi свiжi яблука. Шурхотiла музика, яка дратувала її. Але нехай, вона вiддасться музицi. Вiн пiдступився до столика, що нагадував журнальний, i вони зiткнулися тiлами. Якусь мить, заповнену музикою, вони дивилися одне одному в очi; вона вiдкрила рота з порцеляновими зубками i закрила свої зеленi блюдця пухнастими вiями. Iлона трохи сахнулася, коли Миколай увiпнувся в її губи, але поцiлунок був м’яким, теплим та нiжним, i вона обвисла вся на ньому. Теплi пучки пробiгли по щоцi, легенько, одними кiнчиками пальцiв вiн торкнувся грудей, намацавши твердi соски, потiм ухопив мiцно, що вона аж писнула, її руку i рiзко засунув до себе у матню.

— Хiба ти не так хотiла?

Вона не сахнулася, навiть тривожна тiнь не пробiгла обличчям пiд поглядом його жовтих з трикутними зiницями очей.

— Невже помiтно?

Миколай неквапом, не спускаючи з неї очей, усмiхаючись кутиками губ, зняв з неї одяг, полишивши в одних трусиках, i його пальцi вправно забiгали її тiлом.

— Не так, — несподiвано жадiбно сказала вона.

— Ну що ж, сьогоднi буде, як ти бажаєш, але з моїми акцентами, а вiд завтрашнього дня ми будемо вчитися.

— Чому? — арки чорних брiв поповзли вгору, а золото очей розпливлося, змiшуючись з яшмою.

— Всьому, моє сонечко.

— Фi, як то… Ну як то…

Вiн ухопив її опаш i поклав на широке лiжко. Тiльки зараз вiдчула, що з неї разом з криками виривається пристрасть: Iлона засопла нiздрями, залазячи рукою у свої труси, стискаючи пальцями лобок, спускаючись нижче. Миколай хрипiв, облизуючи гострим i довгим язиком їй промiжнiсть, а вона чiплялася рукою за його член, що неслухняно виприсав з її долонь. У неї стало мокро мiж ногами, а губи враз висохли; вiн намастив їй сiдницi кремом, промацуючи гнучкими пальцями половинки, iз задоволенням естета поцiновуючи еластичнiсть шкiри, пiдвiв руку пiд круглий пухкий живiт, намацавши пучками дiрочку пупа, витончену, майже неiснуючу в природi, напевне, зазначивши у головi, що йому попав найкращий з екземплярiв, якi доводилося знати, i загнав члена що було сили їй в задницю, сам аж зiскулившись вiд задоволення. Вона озвiрiло закрутила головою, ментеляючи патлами, закусила губи, але вiн примусив її кричати, пищати, а сам клацав зубами, як кiнь, похропуючи на нiй та пiдвискуючи в ритм розхитаному матрацу та її чистому, як срiбнi дзвiночки, голосу. Коли вона вiдкинулася на спину, втупившись своїм зеленим поглядом у високу бiлу стелю, тiльки прошепотiла, вiдпливаючи, що все рiвно було не так, як вона хотiла.

— Так, тебе вперше взяли з чорного входу. Хiба не приємно ще раз вiдчути, як тебе полишають незайманостi. Гарантую тобi це кожного разу. — І вiн м’яко пригорнув її, i вона незвично для себе поклала йому голову на плече, прихопивши м’яку шкiру пишними своїми устами; прошепотiла, що згодна, хоч все життя. Його рука лягла на красиву довгу ногу, сховану наполовину пiд простирадлом.

— Як манекен, — втомлено пробурмотiв, засинаючи, Миколай. За вiкном сунули сiрi листопадовi хмари, i подумав, що для першого разу не так вже мало, але якщо її навчити вiддаватися не так зопалу, не так дико, то тут буде роботи не на один рiк.

Операцiя пройшла напрочуд вдало. Андрюха був собою задоволений. Вiн сидiв, зануривши тiло у м’яке сидiння авта, перераховуючи злиплi зеленi купюри, хо, а корейцi чи китайози шкварчать з паяльниками у задницi i, напевне, чекають, що їм завтра чи коли там принесуть обiцяне бабло, i смажаться, як шампiньйони. Ухнарi копченi. Вiн сидiв i вперто перераховував грошi, але чомусь його не полишала думка про корейцiв. Така тривожна жалоба, як вали чорних хмар над мiстом, як муторне повторення електронного лiчильника, що кривавою гримасою висiв на будинку. Так, їм доведеться полишити столицю, вилетiвши до Гонконга в цинкових трунах. Чорти б їх забрали. Засинаючи за кермом, вiн подумав, що таки його не дочекалася Iлона. Ну, i хрен з нею. Нехай розраховує. Хоч ногою пiд самий зад, теж менi, каралєва красати, я нєсу тєбє труси. Подивимось, хто крутiше. Вiн зараз розпочав дiло. I вiн задоволено подивився у нiч, — повiяла мжичка, перевертаючи мокрi газети. Вiн подумав чомусь про книгу, що колись знайшов у батька: коли вiн довiдався, що то Святе Письмо, то ледь не вдавився з жаху, бо ходили балачки, що хто його прочитає до кiнця, той збожеволiє. Вiн вiдкрив бардачок, витяг кишенькового формату Святе Письмо, що його дiстав у одного убiєнного свого знайомця при розподiлi майна, полистав, а тодi вiдкотився вже до тривожного сну.

А ранком пiшов снiг, поклавши глибоко синi тiнi. Горiв на сонцi кут будинку, стрiмко вгризаючись у синє небо. День наповнений свiтлим i чистим щастям; вона провела кiнчиком язика по губах, усмiхнулася про себе, втягнула нiздрями запахи, свiжi та незнанi, ядучi, солодкi, де запах сперми, хлорки та чоловiчої сечi, i вивiтрiлий запах жiнок, якi проходили цим широким блискучим свiтом до неї. Ця нiч дала їй не тiльки незалежнiсть, але щось глибоке лягло їй на груди, i вона дiйсно вiдчувала себе великою спокусницею. Проте це була тiльки миттєвiсть. Такi думки завжди виникають зранку, а кожен день приносить не менше паскудства, нiж iнший, фiлософськи зазначила вона. Ох, життя не варто турбувати, — вирiшувала, — воно саме про себе потурбується. Iлона вiдiйшла вiд вiкна, коли снiг посипав знову; в далекому провулку вона угледiла притрушену снiгом чорну «волгу», усмiхнулася задоволено, повернулася до лiжка i вiдкинула тихцем простирадло. У нього чудесна, майже жiноча задниця, без жодного волосся, анi найменшого пушку, рожева i чиста. Далебi, день шкода, коли все це закiнчиться швидко.

Так пройшла їхня перша зустрiч. Вiдтодi вона упевнено грала ученицю, i почасти це в неї здорово виходило, — змiнилася хода, сама розмова та поведiнка, так що на всiх раутах, великосвiтських i нi, вона привертала увагу, як велика недосяжна зiрка. Там, де її колись помiчали як гарну дiвчину, про яку можна тiльки подумати, щоб затягти в лiжко або присвиснути на вулицi, але забути через кiлька хвилин, зараз вона з’являлась, як вибух, як трiскуча феєрiя, що несподiвано обривалася на вас холодними потоками водоспаду. О, перед нею пролягав дiйсно фантастичний свiт, що змiнював форми або захолоняв з бридотнiстю свинячого смальцю: секс, наркотики, гучнi компанiї, — все це пусте, як вчорашнiй коханець, бо їй вiдкрилося споживати власнi можливостi. Нiчнi клуби починали тiльки-но вiдкриватися. Там вона знаходила нових знайомих з iншого, зовсiм дивного свiту, якi могли процiджувати просто так це повiтря, отримуючи з того зиск. Прагматичний її розум, майже аналiтичний по-чоловiчому, захоплював Миколая.

— Можна споживати виноград узимку, але для чого? Головне, як це зробити, не ковтаючи його гускою, а вiдчути насолоду втрати, а потiм знайти i насолодитися. Можна отримати насолоду i вiд смертi, якщо у неї не пiрнати надто глибоко, — проговорив Миколай, одягнений у шкiряний ковбойський костюм, пускаючи зi свого — вуста бантиком — рота неправдоподiбно синi кiльця диму. Повсюди мiж столиками снували дiвчата в срiбних бiкiнi, пропонуючи напої.

— Вiдвертiсть сексу, — продовжував вiн, пiдкликаючи дiвицю, грацiйно взявши за лiкоть, так щоб вона нагнулася i вiн мiг їй щось швидко зашепотiти на вухо, i, ляснувши по литцi, звернувся до публiки, що мляво розвалилася за столиком: — Вiдвертiсть сексу спустошує, коли людина не знатиме йому цiну, його святостi, не знатиме шляху до нього…

Iлона провела розпачливим поглядом дiвчину в срiбному бiкiнi, яка вирiзнялася з усього одноманiтного гурту якоюсь грацiєю, змiшаною з отруйною потворнiстю, Миколай тiльки стрельнув поглядом, але вдав, що не звертає уваги, продовжував говорити до пари, що складалася з Лариси, мiнiатюрної блондинки з великими порцеляновими очима, що вiдбивали свiтло, розвинутими грудьми i вiчною сексуальною недугою на обличчi, й карлика з напудреним, нарум’яненим обличчям, як лице мiньйона, що воссiдав на кiлькох батистових подушечках. Звали карлика Гоша, i мав вiн дуже чудесну iсторiю, що вже закочувалася у минуле, як срiбнi вiдсвiти совєтського iстеблiшменту. Його з якихось причин найменше хотiла бачити Iлона, хоча скрiзь i повсюдно Гошу називали «душечкою». Так вiн i носив прiзвисько, ласкаве, навiть по-жiночому мрiйливе — Гоша Душечка, коли вiн наближав обличчя в потворнiй сумiшi кольорiв клубу, з яскравими вибухами люмiнесценцiї, котра нагадувала викиди сперми, а вiрнiше, цей процес iмiтувала, то перед вами зависали жовтi бiльма очей з тисячами фiолетових капiлярiв, гачкуватий нiс, вощана потворнiсть обличчя, обквацьованого жiночим гримом. Але то нiчого, то всього-на-всього старiсть, i нiчого бiльше. Прославився ж Душечка тим, що мав неабияку чоловiчу снагу, а тому за часiв совєтських мав попит серед незадоволених дам номенклатурного походження, тобто з мажорних сiмей. Доходило до того, що за ним вилаштовувались у черги вiд старшокласниць i до шiстдесятилiтнiх, струхлявiлих, вже за межею клiмаксу номенклатурниць, якi числились у паперах, проштемпельованих засмиканими клерками, як домогосподинi. Вiн дефiлював мiж вiденськими меблями, гнутими левовими лапами, тримаючи в руках табурета, шепочучи хрипким голоском добренького гномика: «О, кохана, зараз, тiльки зараз!» Одна дама навiть похлинулася його спермою, а тому заскоченому Душечцi довелося викликати «швидку»: вiн сидiв серед позолоти чашок, серед картин з важким маслом, де всi пристрастi прихованi, як у музеї. «Швидка» застала його майже мертвого, вже посинiлого вiд переляку, з прокушеним язиком, йому довелося давати уколи, аж доки на пишних своїх ложах не застогнала хазяйка, вже конвульсивно дряпаючи наманiкюреними кiгтиками простирадло. Тут тiльки бригада отетерiло зупинилася перед розтягнутим бiлим тiлом вродливої молодицi, що хапала останнi ковтки, а коли їй придавили на груди, то з горла полилась якась густа сумiш, що нi в якому медичному каталозi не була згадана, її таки врятували, але слава Душечки поширилася за межi Києва, аж до тiєї столицi, де подiбнi Гошi й водилися, але мали стать набагато слабшу. Його возили в парнi банi, де вiн воссiдав на великому, пiдбитому червоним крiслi, зi стримлячим хрєном, що пiднiмався, як флагшток; хтось за той орган виголошував промову, а вiн благодушно приймав, — його заводили до окремої кабiнки або навiть i так, як пiвник з маленьким бiлим задком, вiн наскакував на молодицю iззаду. Жилося йому ситно, задоволено, а ще тому, що людиною вiн був освiченою, з ним не зовсiм упитим бикам було про що поговорити, наче усмоктуючи ту природню злобу, яка накопичилася у ньому за двадцять рокiв iснування. Потiм, як часто трапляється у слизькому iснуваннi, у Гошi з’явилася любов. Це була горбата прибиральниця у центральнiй лазнi, з одним бiльмуватим оком, з покрученими ревматизмом ногами, але з гарним контральто, що ним вона виводила, коли випивала чвертку горiлки, серед смiття: розпарених березових вiникiв, порваних трусiв, презервативiв. Топочучи нiжками до роздягальнi, Гоша зупинився, наче у нього влучила блискавка, i стояв, зачарований голосом, який, здавалося, линув десь iз пiднебесся. Вiн обтирався рушником, повзаючи у смородi випарiв риб’ячим поглядом украй знiченого чоловiка, а тодi, набравшись смiливостi, закутавшись у простирадло, рушив темними коридорами пiд смiх та аплодисменти достойної публiки, весь заливаючись потом, дiстався прикарабка, де шкрябала мiтлою прибиральниця Лiза, спiваючи своїм чудесним голосом. Гоша Душечка остовпiв вiд побаченого, так воно йому впало в око, бо отi покидьки йому зараз стали смарагдовими купами, а товариство, що висипало позаду нього, просуваючи виблiдлi писки в отвiр, якi щось говорили, накопичуючись, як грона сифiлiтичного гною, десь позаду, достойнi всiлякого смiття. Вiн вдихнув повiтря i запитав: «Мiлєйшая, а не бажаєте пройтися зi мною?» Але Лiзка була глухою, тому продовжувала виводити контральто, шкребти мiтлою, аж пiсля п’ятнадцятихвилинного галасу вона пiдняла голову, потім втягнула в плечi так, як роблять люди, що завжди вiдчувають себе винними, i впала на задницю. Гоша простягнув свою лапку, i вона подала руку. Вiд того все i почалося. У Гошi почав псуватися характер, вiн лютився, але його потребували все частiше та частiше; вiн вже почав вiдвiдувати нарколога, а одну даму навiть укусив, на що та простягнула йому ремiнця з шипами, виставила свого мiцного зада зi спущеними трусами i благаючим голосом попросила: «Покарай мене!» Потiм Гошу побив один секретар райкому, який теж зняв свої французькi штани, виставив зморшкуватий зад, але Гоша пiдiйшов i плюнув прямо в очко — смачно i влучно. Тодi райкомівський вождь зняв черевика i, скиглячи iндичим голосом, почав його бити каблуками по обличчю, хватати за член, що нiяк не хотiв пiднiматися, а вкiнець зiйшовся синьою слиною. Гошу вiдвезли до лiкарнi, де йому наклали кiлька швiв на обличчя, а один моложавий дженджик у чорному костюмi, з вiйськовою виправкою, попередив, що вiн може опинитися в мiсцях далеких, тобто поїде косити дуби. I тицьнув свiй телефон, конфiденцiйно пообiцявши допомогу, якщо у випадку чого, ну, вiн сам повинен розумiти. Гоша упав у депресiю. За першiсть володiти ним i його плоттю билися вишуканi совєтськi молодицi, мораль яких i їхнiх чоловiкiв межувала десь з мораллю Гошi, але останнiй вiдверто почав цуратися свiту. Тодi Лiзку спробували пiдкупити, але вона вiдмовилася i продовжувала збирати презервативи та порванi труси, закривавленi затички i чекати на Гошу. I одного дня знайшли її у прикарабку, з головою у вiдрi рiдких помий, спiдниця заголилася, показуючи свiту рожевi рейтузи, надто дорогi та вишуканi для калiкуватої прибиральницi, а жижа ще продовжувала булькати. Лiзку не виймали до тих пiр, доки не привезли Гошу. Той тiльки махнув рукою, закурив «Герцеговину Флор», крякнувши, що немає на вас Сталiна. Далi судьба Гошi розпливається мутною плямою, бо вiн пропадає з окраїн совєтського iстеблiшменту. Вiдомо тiльки, що за якихось нез’ясованих обставин вiн отримав чотирикiмнатну квартиру на Печерську, поближче до Липок. Поговорювали, що вiн нипав голодний, геть виснажений вулицями, доки його не пiдiбрали вурки з Бессарабки, i вiн пiдпрацьовував у них «хворточнiком». Вiн залазив до квартири через кватирку, тобто «хворточку», загрiбаючи все накопичене добро хазяїнiв, хоча останнє було досить сумнiвне. Востаннє його бачили на якомусь телебаченнi, де вiн тримав опахало над розпростертою напiвоголеною красунею i якось таким робом увiйшов у напiвбогемне, а потiм i свiтське життя столицi. Там Душечка i знайшов сексапiльну Лариску, зачарувавшись з її голосу, з її iменi, що для нього звучало, як останнi увертюри Моцарта.

Дама в срiблястому бiкiнi продефiлювала укотре, а Миколай продовжував глаголити:

— Вам говорили про жорстокiсть Бога?

Гоша пропищав, ствердно кивнувши голiвкою, ковзнувши поглядом по заголенiй нозi Iлони; її сiпнуло вiд мутної хвилi бажання, але обличчя Душечки нiяк не викликало довiри, тим паче вона намагалася останнiм часом вiдiйти вiд Миколая хоча б на крок, трохи далi.

— Я вам теж скажу, що ви богохулите, вiрнiше, сказав би… — Вiн вiдпив з келиха, дiстав Святе Письмо. Каламутними очима намагався щось вичитати, але облишив, кинув на столик, перевернувши кiлька бокалiв з коктейлями, i книга ляпнула в калюжу, що задзюрила на пiдлогу, пiд ноги дискусантам. Пiдiйшла дiвчина в срiбному бiкiнi, Iлона не стрималася й запустила їй руку мiж ноги, коли вона нагнулася; дiвчина початком сахнулася, знову подалася назад, притиснувши пiдборiддя до плеча, клiпнувши сiрими величезними очиськами на Iлону.

— Ви сьогоднi з нами пiдете… ну… — Iлона запитально глянула на Миколая, що покурював сигару, пускаючи свiй бездiяльний погляд помiж столикiв.

— Ми сьогоднi їдемо до храму. Так, до храму…

Хто образить дитя це найменше, то лiпше б йому було прив’язати камiнь чи то жорнова до шиї… i туди… Значить, утопити… — продекламував вiн, спостерiгаючи, як рука Iлони повiльно, як в анiмацiї, як у ролику, красиво сповзає по стрункiй нозi дiвчини i береться за келих з фiалковим коктейлем, де плавав напiврозталий лiд.

— Жорстокiсть Бога доводить, що його просто не iсну-єє-є, — протягнула нарештi Лариса, що весь час тримала руку на матнi Душечки i вперто жмакала те, що витиснули кiльканадцять рокiв тому iншi.

— Дуже вiрно. Проте iснує падлюча iлюзiя, що таки якась капость дiє нашими мiзками, влазить у нашi бажання i сни, рухає отi хмари, оцi красивi ноги, вибризкує сiм’я з дiтородних органiв, а водночас нам це забороняє, — випалив, майже задихаючись, Миколай; оркестр якраз виливав пекучу лаву мексиканської музики, пари, що стояли передом, вивiшуючи свої обличчя, як табло, повернулися задами, в промiжнiсть яких повлазили труси, а на спинах розповзалися контури поту з бiлим кордоном солi. Офiцiантка вже збиралася йти, коли перехопила погляд Миколая, зупинилася, уважно скинувши команду поглядом. Гоша завовтузився в крiслi, чмихнув, завищавши:

— Гери хочу… Хочу героїнчика… Одну, всього лише одну, всього лише одну, — протягнув останнi слова нарозспiв.

Iлона сповзла повiльно на колiна, шаснула пiд столиком, вiдпихаючи однiєю рукою ноги, iншу виставляючи, як у пошуцi чогось, подiбно слiпiй, нарештi ухопила за матню Гошу, стискаючи та розтискаючи кулачок, доки вiн не писнув, трохи навiть сповз на подушечках, i коли його статевий орган вирiс до пристойного розмiру, з великою жадобою запхнула собi в рота. Гоша попискував, винувато поглядаючи на навколишнiх, потiм утупив професiйно погляд догори, дригнув нiжками, пролепетавши:

— Довга у нас дорога вийде до храму…

— Ц-с-с-с, — сказали всi.

Надворi ворожило бабине лiто, стояла ультрамаринова нiч, розвiшуючи в лiхтарних пародiях на свiтло кетяги мушви, дрiбної i кусючої; авто котилося повiльно, щоб якраз встигнути до вечерні. Iлона пестила голову Гошi, що дитиною муркав у неї на колiнах, але скорiш за все уявляла, як рiвчаком спини дiвчини у срiблястому бiкiнi збiгає пiт. Лариса зацiпенiло зирила поверх голiв.

— Тодi чому вiн жорстокий? Бог чому такий несправедливий? — видихнула вона воднораз, звертаючись бiльше до чогось невидимого, анiж до всезнаючого Миколая.

— Те, чого не iснує, як i вiчне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Iлона вiдшукали свого Бога. Бог — це батько, тому вiн нiколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя iснує… — Миколай запалив сигару. — Але таїнство возвеличує людину, надає їй бiльше смiливостi, анiж вона має вiд природи. Я не сперечався, iснують якiсь духи, але вони не в силi рухати континенти, мiста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп’яття, буде обрiкати на загибель тисячi невинних завошивлених баранiв… Це зовсiм нi до чого.

По цих словах авто пiдкотило до Лаври, м’яко гойднувшись, гальмонуло, i Андрюха Лямур закурив цигарку, сподiваючись, що нарештi цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся бiблійного пророка; вiн елегантно вивiв пiд руку офiцiантку в срiбному бiкiнi. Вони одне за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки вiскi — тодi рiдкiсного пiйла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Iлона, а Лариса дрiботiла назирцi, як заблудла чи пристала не до своєї сiм’ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивiтрiлим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричi поклав хреста, шморгонув нiздрею кокаїну, простягнув слоїчка Iлонi, але та потягла його в темiнь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рiй мух в очiкуваннi, коли перестануть працювати хазяйськi мухобiйки. Iлона пiдняла червону сукню i розставила ноги.

Гоша стягнув з неї мiнiатюрнi трусики, понюхав, жбурнув на кущi й ткнувся обличчям їй мiж ноги. Бiльше нiчого не було видно: лiхтар освiтлював тiльки верхню половину, її обличчя, наче з цiльного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємницi, з тiнями на вилицях та щоках вiд велетенських вiй холодно i безпристрасно задиралося догори, i чiтко окреслене пiдборiддя лише виказувало напругу, що струшувала тiло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напiввiдкрилися, крапельки поту набiгли на чоло, — нарештi публiка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомiчно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот вiдкрився, червоний гостренький язичок бiгав пiднебiнням, губами, руки ухопили за голову Гошу, сiпнулися круглi колiна напiвзадертих у немислимiй напрузi нiг, i нарештi уста скрутились у букву о, i вона закричала, а Гоша вiдпав назад, фуркаючи, як кiмнатний пудель. Iлона покуйовдила його рiденьку чуприну.

— I я хочу-у-у-у, — пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи пiт, дивлячись на дзвiницю, патетично проголосив:

— Ми, напевне, пропустили вечерню… Ходiм… Ходiм у сонмище святинi!

I вони вiдповiдно до встановленого порядку, по ранжиру, як вiд самого початку подорожi, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував iздалеку середньовiчну фортецю.

— Як тут здорово… Як все збуджує, — нарештi пiсля кiлькагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши лiву сiдницю, i вони лише зараз помiтили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробiгла кров’яним струмком по пiдборiддю; великi синi очi з тугою втоми, взагалi вiд життя, а не вiд цiєї вечiрки, вiд гульби; вона стояла i вдавала збуджену, хоча, можливо, було i так. Професiя вибирає людину. Хлiб завжди гiркий. Миколай реготнув, зиркнув на Iлону знудженим поглядом, i в його очах ледве-ледве забiгали хтивi хитрi iскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично пiднявши пляшку, задоволено гикнув i розпочав викладати сентенцiї, в яких нiхто з присутнiх нiчого не тямив.

— О, рай для грiховникiв, тут нiкому немає мiсця, навiть сивобородому Саваофу, — лишень ми, тiльки ми. Бiльше нiкого. Ми однi в цьому свiтi. Ми, як новоприбулi, що прийшли в цей свiт благодатної святинi, де пiднiмається дух над плоттю, щоб возз’єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли вiн її вiдбирає i знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в iнший всесвiт, бо там легко виправдовуватися або взагалi не мати стидоби. Йому соромно за себе, бо вiн не що iнше, як неiснуюча субстанцiя.

Нарештi вони зупинилися бiля церкви. Чорнi, як круки, монахи чи послушники тирлувалися бiля входу. Вони поглядали на жiнок, на чоловiкiв, нарештi Iлона зважилася, пiдiйшла i культурно напитала:

— Нам можна зайти до храму?

— До храму нiкому не забороняється заходити. А лєпо спросiть у отца настоятєля. Вам на iсповєдь? Алi на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

— Ага, — зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: — Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист. Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» — «Це так збудливо!» — говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи одне на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталi. Вiн розстебнув ширiньку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» — «Як?» — «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам’ятника Лєнiну». Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

— Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

— Банально, фi, як банально… — Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є. Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в життi треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

— Тут один з моїх гаврикiв ошивається, — сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.

— Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магiя кохання, — протягнула вона загробним, навiть мiстичним голосом, косуючи оком на Наталю, що грацiйно перевалювала сiдницями i йшла попереду всiх.

— Це звiдки? — вставив свого Гоша.

— Звiдки менi знати. Пам’ять не повертається, а якщо i приходить, то у виглядi старезної бабери, ти навiть не впiзнаєш її, наче на похмiлля подивився у власне вiдображення в калюжi унiтаза, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

— А жiнка з розпатланим, до самих сiдниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекцiї з фiзики i матерiалiстики, у вислiдi чого менi заманулося в головцi сполучити дух i плоть, пардон, у головi. Фiкцiя. Потiм я читав лекцiї по марксизму-ленiнiзму, i бiльшiсть моїх учнiв ось бач, де опинилася. Комсомольцi завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсiм не твоє дiло… — Позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум’янощокими обличчями, зiгнувшись, як хорти, йшли монахи. Iлона з цiкавiстю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомiвськими личками послушникiв.

— А вона менi подобається, — Iлона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула i сказала: — Нам вже час.

Авто м’яко в’їздило прямо-таки у сало ночi, пiдсмаженої лiхтарями. Наталi везли причастити, чи освячувати, як у них називається. Iлона вiдкинулася на сидiння з мертовною до зеленої втоми мiною на обличчi. Вони котили у новенькому «мерседесi» разом з благоухаючим батюшкою та двома монахами. Вiд монахiв збудливо смердiло, по-тваринячому, з домiшками якихось вже звiтрiлих парфумiв. Вона роздивлялася себе у люстерко, що висiло над головою Андрiя Лямура, плюскаючись образом своїм у маленькому срiбному озерцi скла. Я їй таки подобаюся, знову мерехтнуло в нiй про Наталi. Авто м’яко летiло. Будинки стояли, облитi яєчним жовтком, — свiтло з будинкiв, привабливе, далеке, мовби у тебе не iснує такого, а ти у первiсних випарах, у втомi минулого, але колись повернешся в цей iржавий, затасканий, як вульва повiї, свiт. Хто це зробив… Ага, крицева траса, з поодинокими iномарками. Наталi виблювала, її обiтерли, заспокоїли кiлькома понюшками кокаїну, i вона почала розповiдати iсторiю свого життя. Iлону збудило бiльше риговиння на плечах та штанях батюшки. Авто захилиталося, як пiсля землетрусу. Оказiя. Кругляки площ покоїлися в калюжах жовтого, густого, мов желатин, умиротвореного свiтла. Вулиця лежала мертво посеред потухлих вiкон кiоскiв, де блимали свiчки, — на той час їх по-дурному називали кооперативами i з тих будок їх вiтали гемороїдального кольору обличчя власникiв, а тут, звiсно, напасть. Рекет, бандюги, одним словом, уролог їм знадобиться. Податкової тодi ще не iснувало.

Можливо, i добре, подумала Наталi. Авто котило мiж будинками, доки його рiзким ударом не знесло у лiвий бiк. До цього вона не помiчала людей. Вона i ранiше їх не помiчала. I потiм. Вона знала, здавалося, їхню натуру i породу з народження. Вона дозволяла їм iснувати в однiй площинi, навiть не задумуючись. Швидше за все, гадала, що такий недолiк легко виправляється. Вона дивилася на них, як крiзь кришталеве скло або мовби дитина у просмердiлому гаддям серпентарiї. I лише крiзь запiтнiле скло. Отож трапилася оказiя. Нiчнi птахи висiли ганчiр’ям на гiлках. Кокаїн у Гошi закiнчився, i вiн все прикладався до пляшки, попискуючи тихо, як миша. Аварiя його мало обходила. Його цiкавили вiскi й батюшка. Iлону засмоктувала нудьга: все наперед було зрозумiлим.

Жiнка стовбичила бiля новенького «вольво» iз зiжмаканою передньою частиною. Площа Слави лупилася каламутним оком в небо. Так завжди вiдбуваються фатальнi зустрiчi, — зовсiм не її, видавалося, думка проскочила у зболiлих, втомлених мiзках, якi вже починали рухатися в черепi вiд кожного поштовху. Незнайома жiнка мовчала, стримiла, як пам’ятник Пушкiну, на роздорiжжi, утиснувши кулаки в боки. I мовчала, посмоктуючи довгу цигарку.

— М-мадам, — пропищав Душечка Гоша. — Ми вам вiдшкодуємо.

— Ми вам ракету «шатл»… — утнув Миколай i зайшовся добродушним реготом. Iлонi таке iмпонувало. Вона мимоволi замилувалася своїм другом з розкiшною шевелюрою, з очима, як смола, i таке iнше. Втомлено повисла головою, вiдчуваючи, як трiщать хребцi на шиї.

— Не маю сумнiву. Я з вас не злiзу, — приємно прохрипiла потерпiла, запалюючи цигарку. Рухи в неї рiзкi, майже чоловiчi. А вона гарна, навiть груди, що були трохи завеликi. Птахи на гiлках заворушилися. Затихли.

— Дай їй вiзитку, Андрiю, — зi свистом затягуючись димом, прорiкла помираючим голосом Iлона. Наталi зникла, затремтiвши у свiдомостi мокрою, обпльованою ганчiркою. Хтось невидимий зiтер її з пам’ятi.

— Грошi наперед.

— Ми вам «шатла» придбаємо, чого ж там…

I вона несподiвано для присутнiх розсмiялася. Птахи злетiли з осик, за хвилину мирно порозсiдалися, напевне, затямивши, що їм нiчого не загрожує i нiяка паскуда ними не повечеряє. Хто їх знає — птахи, одним словом.

— Славнi ви люди, — виголосила жiнка, повiдомивши, що вона Нiолiна. — Але бiзнес є бiзнес. Але ви славнi… Навiть дуже…

Iлона перекинула погляд на карлика, який намагався виповзти з розваленої попiвської машини i викликав дзвiнкий i щирий регiт у Нонки; потiм її погляд знуджено, киселем обвиснув на обридлому Миколаї, i вона чомусь пригадала, що його до тремтiння захоплювало, збуджувало, як самця, коли вiн тримався за поручень, який тiльки-но полишила витончена ручка жiнки, залишивши пiсля себе тонкий серпанок дорогих парфумiв; або простий м’який пук, повiтря, випущене в лiфт жiнкою з прямої кишки. Це його надихало i збуджувало. Але зараз вона не грала, навiть не вчилася iмiтувати: втома втягувала в чуму безвиходi. Лiкар би сказав, що це простiсiнька пiсляалкогольна депресiя. Але складно бути справжнiм, якщо ти не вiдаєш, що воно таке. Гiвно тобi, i все тут. Естетика присутня в iнших мiсцях, десь на Льва Толстого чи в лесбiйських хазах. Обiпершись об пожолоблене попiвське «вольво», вона курила цигарку за цигаркою, а груди Нонки гарної грушовидної форми ходили пiд вовняним светром. Стан гiтарою. Вся доглянута — вiд кiнчикiв нiгтiв на ногах i до карих добрих очей. Iлона розбиралася в людях. Саме в таких, — блядi на все життя, з обличчями добродiйницi. Щось заворожувало в них. Жити, так, видно, жити за будь-яку цiну. Перепалювати життя з глини на пiсок. Наталi з її очиськами святої з гумовим причмоком втягувала депресiя. Вiд несподiванки вона торкнулась лiктя, м’якого i податливого, теплого i насправдi живого. Це повинно поєднатися. А батюшка ворушив бородою i дивився, вилупивши очi, на обвислу чуприну Миколая. Iлона подумала: мабуть, у нього зараз холоднi яйця. В обох, це дуже приємно — вiдчувати в маленьких теплих долонях чоловiчi яєчка; вiдчувати силу того, що можна зробити з їхньою чоловiчою силою. I вже потiм, коли вона помахала їм рукою, ще раз кинувши: «Славнi люди! Дуже славнi. Душенька, потелефонуй!» — Iлона зловила себе на тому, що Нонка не кинула жодного погляду в її бiк. I Наташа повернулась у свою нiшу, розмазуючи свiдомiсть солодкими i пустими обiцянками виродженої перемоги; примостилася кошенятком, облизуючи вухо Миколаю, намагаючись просунути долоньку в його матню. Дурепа, кретинка i селючка, — нiяк не втямить, хто тут крутить сонце.

— Ти ще не причащена… Не можна, — вiдмахувався вiн, покручуючи носом вiд її риглiв. Авто обiгнуло кiлька кварталiв, розсипаних на пагорбах блискiтками бiсеру.

— А чо ми єдiм в етот свiнарник, — нарештi викинула якусь змiстовну фразу за цiлий вечiр, яка була полишена якого-небудь змiсту. Але всi зрадiли. Навiть дали нюхнути Душечцi кокаїну, i той заторохкотiв язиком на повну силу. Не Масква. Тож вони обiгнули, прошили на роздовбаному авто кiлька масивiв. Оговталися на Петрiвцi: чорний смог наприкiнцi траси, вiдразу за мостом, здiймався вгору куполами. Чи екзотичними пальмами, розпустивши листя диму над районом. Карлик з облiзлим гримом i рум’янами нагадував гнома, що охороняє золото предкiв, ну, наразi пузатенького, зi злобою, влитою в очi, упослiдженого чоловiка. Але анi злиднi, анi багатство не мають доброчинностi. Тi навiть не рахують, скiльки лайна в туалетi, iншi, з великими грiшми, давляться жадобою i витрачають дуже мало, перераховуючи кiлькiсть калу в унiтазi. Але нiхто вiд того щасливiшим не став. Проблеми у людей рiзнi, але початок однаковий, хоч ти всерися. Карлик що мав сили надував мiзки, аби показати перед батюшкою благочестивого християнина. Може, заблудлого. I то дiло. Батюшка тiльки бухтiв, вивалюючи зiньки, сопiв носом. Потiм дiстав гороскоп i втупився у нього, аби не слухати теревенi Душечки. Карлик голосно, вiд переляку, на поворотах бздiв. Пiсля кожного пука отець клав хреста i гомонiв: «Демони iсходять… Iсходять демони…»

— Я скорпiон, — виголосив батюшка, задоволено погладив великого хреста i замрiяно подивився на мiсто, що розпласталося в покорi бiля туманiючих пагорбiв. Вже свiтало. Смужку неба над дахами важко було визначити, але чорний дим вiд велетенських, як доiсторичнi тварини, будинкiв розповзався провулками. Iлона зараз бажала заснути. Мати говорила, так, клята матуся, нi, мама — це святе, але ця недотрахана курва говорила, що краще б заснути та не прокинутися. Бачили дурочку? Наталi з невинними очима святостi дрiмала поруч з Андрюхою Лямуром. Монахи раз вiд разу прикладалися до велетенської пляшки пiдробного вiскi, купленого в «Iнтуристi»; йшов кiнець 1991 року.

Потiм авто вивернуло на Подiл. Собацюра лизькає жадiбно воду з калюжi. Сморiд, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змiнився: повсюди зеленi вiд плiсняви недоїдки, псота чамкала синi тельбухи бiля Житнього ринку. Нiчого не змiнилося. Вошивi безпритульнi. Весь свiт у паршi, солодкiй, смердючiй, а прийде-бо час… I лопнуть синiми тельбухами — в цьому навiть пафос iснує, живиться падлюче. Рогатi, кострубатi. Ранiше такого не було. Засвербiло у носi. Чи розумiють вони скотську свою натуру? Вона вiдчула вiдразу, вперше у життi, — до всього. Яма депресiї натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, нiж її, Iлонина, сiмейка. Свiт притягується вiд одного полюса до iншого. Заздрять злидотi, яка зла вiд недоїдання; iншi злi, що їм мало. Скрiзь палали кiоски або чорнi їхнi остови. Люди дiлом займаються, а не проциндрюють батьковi грошi. Заворушилося десь в глибинах цього незмiнного свiту, i суча яснiсть передалася, напевне, їй. I вона нiчого не зупинила, а пустила далi потоки чужорiдних, фi, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарештi вона знайшла в глибокiй ямi депресiї вихiд. Праця. Ось що її вiддiляло вiд зовнiшнього свiту, а про внутрiшнiй нiякого хрiна не тямила. Вiн, той свiт, проживав у її тiлеснiй оболонцi, як мавпа у клiтцi, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нiкому не заважає. Але банани теж нашармака нiхто не дає, навiть у зоопарку. I присутнi знову набули для неї якогось змiсту, проливаючи в її внутрiшнiй свiт небаченi фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисiль, повiтря. Чудесно бiжить прохолода затишку, чудово.

— Ну, що там зараз? — дивлячись на трасу, зголосився Лямур.

— Iдемо до «Каштана».

— Одягати Наталi. Ми пiдшукаємо найшикарнiше, що є в цьому мiстi.

Вони летiли на розбитому авто отця Радонiя, радiсно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змiнюється мiсто, як чорт все вилизував. Ха, добре помiтили, — проникливiсть розуму — ознака духовностi, саме так, духовностi та могутнього iнтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сiрчаною кислотою. Потiм проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темрявi не розбереш, а ще вони тут не були цiлу вiчнiсть; проїхали упродовж бiлої стiни Торговельного центру, повз обшарпанi, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховiлi старушенцiї, будинки. Батюшка одiрвався на якусь мить вiд гороскопа i пророчив, дивлячись на новенькi будинки серед обтрухлявiлих єврейських халуп:

— Наче в писок плюнули!

I знову втупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо’, й поцупив з архiвiв. Батюшка вiрив у все: у чорних котiв, у жiнок, у щурiв, азбуку, в лiтературу, горiлку, особливо у пісний день так з оселедчиком або смаженим на цибулi криваво-червоним м’ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Пiди розберися, де те добро. Принаймнi остання думка належала батюшцi. Вiн прямо втупився у свiй гороскоп, i видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтiлий архiварний фолiант.

Iлонi знову перехотiлося працювати. Вона безцеремонно залiзла до кишенi Душечки, дiстала срiблястого слоїка i намастила ясна кокаїном.

— Вiд карiєсу допомагає, — хихикнув через плече Лямур.

— Завтра ти звiльнений, — мертвим, загробним, без iнтонацiї голосом промовила вона i зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбiчного; так, так — вловила мигдалевий запах мертвечини, i тiльки цiєї хвилини Iлона зовсiм по-чоловiчому поцiнувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсiях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, нi, замилувалася широкими плечима, рубаним, але iнтелiгентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До бiса, нехай вимiтається. Вiддати належне, — вона не була зiпсованою, а йшла своїм шляхом, і цю дорогу, напевне, вказували її предки, але на позiр Iлона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нiчого не тямила, як людина, якiй дається все легко i надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразi вона вiдчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, — вiрнiше, щось спорiднене пов’язувало їх. Принаймнi ця думка в жовтому мороцi ночi терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурi. Пiзнiше втямить, що вони призначенi одне для одного, в тому сенсi, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебi не вiдчувала нiяких мук, анi терзання, анi найменшого жалю. На позiр Iлона не була егоїсткою в тому розумiннi, що не вiдала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як i кожну людину, яку виховали тiльки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кiлькiсть народу. В цьому, поволi, пiзнiше вона вiдчуватиме чарiвнiсть, так, начебто свiт закручений навколо її пупа, нижче i нижче. Сурогат релiгiї, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом пiд її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбiччя, але десь нутром вона вiдчувала ту сиру, вологу прiрву, i туди вона летiла, хоча насправдi то була тiльки пiсляалкогольна та наркотична дiя, вiрнiше, наслiдок надмiрного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонiв, коли захмелiлi монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тодi її голова чи те, що в нiй, колотилося, несподiвано запрацювало у релiгiйному дусi, вiд несподiванки, моторошного жаху Iлона нiчого не зробила, а тiльки закричала, широко вiдкривши свої гарнi, розумнi, як у кiлера, очi: сурогат її релiгiї навiть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цiєї звичної для жiнок меляси. Але вона навчалася у Сорбоннi, тому щось таки проростало, бубнявiло раковою пухлиною глибоко в її iстотi. Проте щось генетично в’їлося в мiзки. Латентнi вiруючi, богопоклонники. Ага, при нагодi необхiдно звiритися з думками Миколая. Це як миттєвiсть, яку буцiмто пам’ятаєш, наче вчора, але, на превеликий жаль, на скрушний вiдчай, повернути це неможливо. Вона бажала розваг. Яма, волога яма ночi проковтнула її. Самогубцi теж мають вибiр, рiзонуло в головi синiм люмiнесцентним свiтлом, шумом пройшлося у вухах i заглухло наприкiнцi провалля вулиць, у подiльськiй ямi, куди шматками спадав туман. Вони, принаймнi, швидше за всiх мають вибiр мiж реальнiстю i небуттям, а балачки про потойбiччя… Нiчого. Як пiсля кокаїну. Велетенська яма. I тьху. Смердить, як пiсля чи перед мiсячними, або чоловiчим, мужським сiм’ям. Нiчого немає, окрiм цього нудного життя, вiд якого бiльшiсть хоче закрити очi. Iлона ухопила за руку Наталi зi скляними очима, кинувши через плече, байдуже, зовсiм не зле, але владним тоном наказала:

— Благослови, батюшка.

— В любовi немає грiха.

— Я в цю ахiнею не вiрю, Родиславчику!

Вона неспроможна була вiрити, але звiриний iнстинкт самки щось надокучливо нашiптував на вухо, i вона, як потопельник за соломинку, хапалася i вiрила тому голосу; Iлона iнстинктивно шукала опертя в чому тiльки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргiях, грошах, першому коханцi. Дитячий романтизм любовi надто швидко вивiтрився. Але потрiбнiсть вiри, без пошуку, терзала її. Надто Iлона любила себе чи iнших, хоча слово для них це було порожнє: вона цiлувала на балконi голу Наталi, але це нiчого не давало, навiть не збуджувало. Але вона була далека вiд того суспiльства, мов за непробивним матовим тюремним склом, i ще не йняла вiри: людинi всього в життi замало. Нiхто не привчив її до терпiння, працi, все легко давалося. Що не скажи — грошi, як би їх не кляли, давали свободу, принаймнi тут, у цьому мiстечку, де будинки зависали в ультрамариновому вечорi. Досту дешевi новорiчнi iграшки на ялинках. А потiм вона пам’ятатиме хмаролом з проваленого неба, i вона вибiжить пiд осiннiй дощ, пiднiмаючи догори руки, наче до поганського божества, подiбно неофiту, що несподiвано прийняв вiру, мов ту якiсну ковбасу за низькою цiною в крутому супермаркетi. Проте i ця короткочасна вiдрада кинула її в яму депресiї, i мокра вiд дощу, з понуреною головою, вона поплентала до авто. Зараз вона знала, що робити, забуваючи, що все закiнчується надто швидко. Життя коротке, говорив батько, але не втемяшив у голову, що є безлiч свiтiв, i те, що людина сама не вiдає, для чого тягне цю життєву юдоль. Але вiн i сам того не знав.

А Iлона вiдчувала — щось негаразд. Водiй таксi намагався завести розмову. Пустота вiдчуттiв наповнювала її до краю, це навiть її збуджувало. Вона пiдфарбувала губи, клацнула запальничкою: уста ще тримали запахи Наталi. I авто помчало на бiсер вогнiв. Знову нескiнченна безперспективна дорога, в’їдалося в її мозок. Потiм вона пам’ятатиме, що таксi котило в бiк Липок: десь позаду чулися дзвони Лаври. Листя розсипалося iз дзвоном сусального золота. Хрустiло пiд колесами. Вони котили до Нонки. Нонка, з мундштуком а-ля Гiппiус, в яскравому манаттi, незалежна серед напiврозвалених, але антикварних меблiв, воссiдала на крiслi, i ранок висвiтлював Нончине видовжене обличчя колi. I присутнiм говорила, розтягуючи слова, нарозспiв: «Дарагуууша», — що означало — права вона, а то решта неграмотна балаканина i розмова далi недоречна. Як i належить сексуально незадоволенiй фемiнiстцi, вона одягала все червоне, тiльки бiлi чобiтки, але теж з рожевими пiдборами. Вона говорила: «Я донька кочегарiв, але в менi нуртує шляхетна кров…» Нiхто не сперечався. Здебiльше якось невизначено всi хитали головами, мовчали, а вона, розвернувшись спиною, через плече говорила: «Так, дорогушi… Приходить кожному свiй час».

А Iлона гнала таксi занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликiв; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум’яттi думок зрозумiла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у життi: вона вiдчула спорiдненiсть душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кiлька днiв, але її щось марудило, викручувало нутрощi вiд передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум’яття. Тож на сiрiй трасi, окутанiй фiолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксi рiзко гальмонуло, i вона нi з того нi з сього зайшлася iстеричним смiхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зi злиплими косами, яшмовими очима. Iлона нарештi перестала смiятися, тiльки сказала:

— Хочеш, дам? Тiльки швидше їдь i не валяй дурня…

— Вимiтайся геть. Ти якого хрiна на гальма натиснула?

— Придурок… Вези, а то пошкодуєш.

— А у тебе, часом, не СНIД?

— Поїхали, — прошепотiла вона i зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають лiтаки, вiд неї тхне його спермою, а вiтер розносить свинячий сморiд. Але дорога виявилася тяжкою. Водiй крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, — авто зупинялося через кожних пiвгодини, а траса за мiстом, що виводила на дачi, порожня, й Iлона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотiла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.

А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи панi ексцентричною, модною, — починаючи вiд шмаття i закiнчуючи всiлякими новiтнiми зсувами — вiд сексу до релiгiї. Мрiя спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релiгiйного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фiльм про Бетмена; її витончена естетична натура iнодi дозволяла дiйти до храму, поставити свiчку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не iнакше, як мода, перемiшана з лайном снобiзму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людинi чимось зобов’язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любовi, а бiльше користi. Бувало, навiть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевiльнi. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчiр’ї фемiнiстки десь посерединi. Вона хвацько перекручувала релiгiйнi вислови, щоб блиснути ерудицiєю або затягнути когось у лiжко. Але переважно це була сороча трiскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Iлоною. В лiжку пишногруда, з рiзкими порухами, але теплiша i податливiша, вона сiдала, пiдмостивши п’яти пiд сiдницi, прогнувши спину, i груди розпливалися у гарнi округлi чашi, говорила:

— Якщо Бог iснує, то вiн зробив єдине правильне рiшення з усiх своїх дiянь: створив мне… — i по-дитячому заклiпала очицями.

— Ха-ха… А тодi звiдки взялася решта… Решту створила ти, — Iлона тицьнула пальцем у бiк Нонки.

— А i правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? — зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася i гострим кiнчиком язика лизнула сосок Iлони.

— Це треба запитати у Лаврентiя, — Iлона голосно, на всю кiмнату, розсмiялася.

— Хто такий?

— Та є один божевiльний бомж, що мешкає у будiвельному вагончику. Колишнiй iгумен, монах чи пiп, я мало у цьому розбираюся.

— Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дiйсно запитати… в яку дiрку вiн застромляє…

Iлона, грацiйно крутячи тугенькими сiдничками, гола подалася до ванної кiмнати.

— Бажаєш разом…

— Нi, я втомилася…

— Тодi зроби менi лiгрет… Може, розiгрiєшся…

Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з лiловим вiдливом, крутнула його у ротi, роздула щоку, провела пiднебiнням, знову висунула. Iлона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.

— Може, дарагуша, у тебе це любов.

— Лаврентiй казав, що надто мала… Чи щось подiбне… Чи немає взагалi…

— Фу, яке блюзнiрство… У нас є щось лiпше, нiж у них.

I вони подалися до джакузi.

А Миколая вперше у життi вразив недуг, велика сверблячка. Його мало обходила вже й Iлона, хлопчики, монахи, безпритульнi малолiтнi бомжi, що пiдробляли на вокзалах майже за безцiнь; вiн тинявся пiдземними переходами з патлатими хiпi-дiвчатками, але одного ранку вiн прокинувся i побачив за вiкном готелю в маленькому провiнцiйному мiстечку безмежний бiлий простiр снiгу. Вiн почув пустку душi, порожнечу рокiв, але це все додало вiри, — йому все остогидло. Годинами Миколай пролежував на диванi i чомусь думав про далекий серпневий полудень, залитий свiтлом, так, що все навколо видавалося присипане снiгом. Тодi спокуси проповзають мимо, повiльно, як слизьке чорне гаддя.

I вона знову зловила себе на тому, що дивиться на постать Лямура, зачаровано, досту, як змiя перед весною чарується своєю жертвою. Свiтле обличчя його, свiтле, як розправив крила, закриваючи шляхи поневiрянь. Слiпа для чужого печаль його, i у неї сiре лице; слiпа печаль його, як у поганського бога, з оксамитовими очима i мертвим поглядом чорних болiт. Слiпа, бо нiчого вiн не знає. Тiльки стрiлами вулиць летить погляд його… А день слiпий ще i стиглий ранок бiло смiється. Й Iлона легенько поцiлувала в губи Наталi, навiть не вiдчуваючи прiлого запаху блювотини, її колисав золотий спокiй безкiнечностi життя.

Затим, у помережаних сутiнках спливаючого дня, розтуливши уста, що оголювали нiжнi перлини її зубiв, вона iз зачаруванням дивилася на оголенi тiла монахiв, якi стискали один одного в обiймах, хропли, мирно потрушуючи бородами, пускаючи сивушних драконiв, i вона, дивуючись чомусь такому, чому вона вiддавалася з вiдчуттям власної повноцiнностi, зовсiм без нудьги, з глупою дитячою перевагою над цим блискучим свiтом заборон, якими вона балувалася, нi, над якими навiть мала владу, але зараз, у вологому до тупостi передвiстi ранку, що губився у бурштинових калюжах, якi нерiвним склом, роздутим вiтрами, переверталися в очах, трiщали на сонцi, — рушила мiж голих чоловiчих тiл до ванної, але застала там батюшку i Душечку, якi намагалися пiдняти разом зiв’ялого прутня отця, а зв’язана в позi розiпнутої Наталi ледь-ледь сучила ногами. Iлона не пам’ятала того вечора. Вона швидко викинула його за ранковою чашкою кави i сигаретою. Наталi мало приваблювала її. А ще бiльше, коли вона застала Душечку i батюшку бiля неї, хоча вона знала, як батюшку оприходував натхнений вiрою карлик. Як одного монаха за надто непристойне iгнорування компанiї та посвяти Наталi Миколай i батюшка надушили i зґвалтували, запхавши йому в рота листки зi Святого Письма, горлаючи i регочучи: «Дуже ти вже вiруючий…» I танцi, iз запiтнiлими тiлами, оголеною спиною Наталi, що грацiйно вела танок посеред чоловiкiв, якi гарцювали ратицями, скидали одяг, пускалися кола, а Миколай говорив, взiбравшись на стола, ухопивши монаший з прищавим писком член фiолетового кольору обома руками, а монах кiнчав тугим струменем сперми на фужери, килим i, звiсно, на обличчя.

— Бог — це любов! Бог — це любов! Бог — це любов!

I всi кричали, пили, бiгали бiля роздягненої Наталi, яку монахи розтягнули на столi, повторюючи ритмiчно, голосно, так, що голоси зривалися на хрипiння:

— Грiшниця! Дємонiца! Ми виженемо з тебе дємона!

Iлона пройшлася темними калюжами, що смердiли чоловiчою сечею, вивiтреним вином, людським калом, перед її очима стояв туман, крутило у шлунку, в низу живота, а монахи намагалися подiлити роль чоловiка та жiнки мiж собою, з бубонiнням, пускаючи соплi, гачкуватими пальцями обмацуючи сiдницi, норовлячи засунути пальця в анус, i це створювало неабиякий гармидер, танець запiтнiлого щастя; а вона взяла за руку Наталi, й вони пiшли в синiх вибухах люмiнесцентного свiтла, яким вистрiлював ранок, з шумом вiтру у верховiттi дерев, до спальнi. Але вона не була такою дурною, щоб класифiкувати свiй паскудний ранок одним похмiллям; вчора, нi, сьогоднi: м’якi, податливi уста Наталi, вигнута, вилiплена спина, пружнi, але податливi стегна, її пальцi прямо провалювалися у плоть, а невеликi чашоподiбнi груди бризкали молоком, вишукана оголена жiнка, нi, майже дiвчина, яка аж нiяк не нагадувала Iлонi сестру, матiр, однокласниць, — коротка втiха, яку вона може знайти будь-де. I з першим променем сонця вона по-дитячому розкинула руки, ноги i щиро, щасливо засмiялася, — її свiт лежав перед очима, лягав на руки, нiжно подався пiд її пучками, щосекундно холонучи, набираючи дивовижної форми фантазiї, яка вже не мала нiчого спiльного з життям, майбутнiм, а зльодянiла в минулому. Наталi лежала на животi у зiм’ятих помаранчевого кольору простирадлах; вiд її подиху сiдницi у неї тремтiли, руки безвiльно, але по-ляльковому грацiйно звисали на бильцях, а кулi грудей пiд тиском тiла виглядали з розкриль пiд плечима. Це Iлону захопило. Вона не вiдривала погляду, аж доки сон не зморив її: за вiкнами жовто колисалося повiтря, разом з падалiшнiм листям, налипаючи на вiкна, зупинки, i небо високо пiднiмалося над пласкими чорними дахами, так, що у кiмнатах повзали великi страпатi тiнi. Чого нема, — подумала Iлона, — того завжди хочеться. Iлона це давно знала. I це витягувало з її свiдомостi головне, правило для пошуку iншого, але навряд чи вона сама знала i вiдала про шлях, навiть вказiвникiв не розрiзняла…

Тепер вона застала iншу картину: Миколая лигав один з монахiв, а позаду Наталi намагалася засунути синтетичний фалос в анус монаха.

— Непостiйнiсть теж фiлософiя… Тому я не люблю фiлософiї, а кохаюся в самiй собi… — холодно сказала вона, i в цю хвилину один iз монахiв голосно перднув. Iлона вiдчинила кватирку, непорушно дивлячись на мiсто, яке займалося синькою дня, вiдфарбовуючи останнi хвилини ранку. Це було гарно, майже як лiтом. У бурштинi осiннього сонця, що клало iнший колiр на брунатну пещену шкiру Iлони, робило її обличчя таємничим, ляльково прекрасним. Вона розкидала оголенi ноги по-чоловiчому i намагалася вловити короткi хвилини щастя, перемiшаного з ненавистю, байдужiстю.