Знак Саваофа

IV

Аби хто йому тодi сказав, що вiн чоловiк не зовсiм здравий, а напросто везучий йолоп, дрiмучий козел, то Льопа, мабуть, запiнився б зеленою слиною: в Соснiвку вiн заявився, подейкували, рокiв десять тому, а значить, у дев’яностих, але люди говорили, що приперся якраз на рiчницю, на ювiлей катастрофи, коли два авiалайнери розсипалися над степом, як сухе бадилляччя. Однi балакали, що його приїзд, прибуття свiтлого пророка, випало на серпень мiсяць, iншi скидали це на пiзню осiнь, коли мужики, все мiсцеве населення, що тримало клепку в головi, нехай i останню, тобто при бiльш здравому розумi, косяками стягувалося до крихiтних, геть пробздiлих пивничок-наливайок. Одне одному не заважало, навiть якимось чином живило i збуджувало народну фантазiю. Проте всi до одного були впевненi, що з’явився вiн якраз тодi, коли мормонська секта взяла в оренду шмат пустирища бiля старого млина, i з цього все почалося, увесь неспокiй, бо нiде, кажуть, нi в яких паперах неможливо зараз дошукатися, чи належав мормонам млин, частина озера, досить великого, навiть з рибою, з широкими, бiлими вiд пляжного пiску косами, з дикими качками, голими купальницями i таким iншим. В монастирi сполошилися. Настовбурчила вуха вся Соснiвка, що ледаче переливала в пропеченi горлянки сивуху, таким робом лiкуючись вiд затяжної осiнньої, а потiм уже зимової депресiї, тягучої нудьги, з благим матом над дахами, де згадувалися всi рiднi, святi, правителi й iнша братiя, що, на думку твердолобого соснiвського мешканця, заважала їм жити багато, сито, упевнено, хоча з боку як не дивися, то нiчого страшного, тяжкого у їхньому розмiреному життi не вiдбувалося, i причиною тому радше була не доля, а вперте небажання щось змiнити, мовляв, все стане на круги своя. Навiть останнi прошмандовки ставали у вичурну позу: пропало життя, а далi слiдував благий, але затасканий столiттями мат, а ще далi — мовчанка i безпристрасний вилинялий погляд умиротворявся на плечi спiврозмовника. Але то пусте… не бiльше, як бздо… Якщо б нам довелося виголосити захисну промову за наших соснiвцiв, то несподiвано б вона обернулася у звинувачення. Купа дебiлiв, ворюг, уркiв та п’яниць скопом з мiсцевою iнтелiгенцiєю.

Отож, розмова про те, як, де, коли, в який час об’явився Льопа. Саме це заводило i заводило соснiвський жилий люд, а iнше, з його повсякчасними отруйними клопотами, вiдсунулося на окраїни свiдомостi, якщо така була… Бiлий жорсткий комiр стискав його червону, перетягнуту синiми жилами шию, голова виглядала трохи приплюснутою, майже гадючою, але якраз така, як i у мiсцевих жителiв; щоки, колись жовтi та сухi, зараз округлилися, звисаючи майже на комiра, порожевiли, а вся його постава, його фiгура випромiнювала якесь тривожне, навiть отруйне щастя: так ми його запам’ятали, коли вiн ступив на дамбу з пiднiжки чорного «мерседеса», що зупинився якраз навпроти червоної стiни верболозу. Вiтер ворушив його руденьке волосся, мов те куряче пiр’я. За ним вискочила дiвиця рокiв шiстнадцяти, але з виду вже розвинена настiльки, що лише можна було здогадуватися, хто вона Льопi. Вона йшла так швидко, так стрiмко, наче лякаючись вiтру на дамбi, наче вiтер отруйний i зараз уб’є її, а шкiра на наших очах, як у фiльмах жахiв, почне облiзати жовтими клаптями. Вона була дорого одягнена, за останньою столичною модою, i вся свiтилась якоюсь тужавою, свiжою, навiть легкою похiттю. Ми провели її поглядом, але чомусь вiдразу не запам’ятали, як, видно, не запам’ятовують жiнок далеких та недосяжних, лише миршавого Льопу на тлi червоного верболозу та купи битої цегли. Нiхто його не впiзнав, хоча вiн пiдозрiло на когось скидався: час за десять з гаком рокiв не тiльки вивiтрив пам’ять, але i послав у iнший свiт не один десяток старожилiв, якi точно пам’ятали, хто вiн насправдi такий. Тi, що були молодшими або зовсiм молодими, виросли в такий час, що забували навiть своїх однокласникiв. Так, тодi надворi стояла або рання осiнь, або рання весна, бо дiвчина була одягнена в чорний шовковий плащ, зовсiм iнтелiгентський, можна сказати, — на ту пору серед обивательства пiшла мода на дешевi китайськi шкiрянi куртки. Так, це була осiнь. Якраз тиждень тому Андрюху Лямура одягли у бетоннi чоботи i спустили з березнякiвського мосту, тiльки щасливий випадок, а може, доля врятувала його: мостом проходив Лаврентiй. Вiн-то i витяг бiдолаху з води. Але Андрюха на п’ятий день прикотив до його землянки на джипi, верещав i плакав, вимахував новеньким нiкельованим маузером, бабахав у повiтря, горланив, що приб’є старого придурка, який завжди стромляє носа куди не слiд, хоча останнє, ми знали, було справжньою брехнею: Лаврентiй жив тихо, убого i надто скромно, щоб займатися всiлякими дурницями. Нiкому вiн не заважав, але щоб зажити любовi, то — навряд, хоча чомусь за Андрюху вони щиро йому були вдячнi. Чому, сам Создатель не вiдає. Люди його не розумiли, i боялися, i ненавидiли, а потiм облишили. Щоправда, окрiм гостроносого, схожого на вiвчарку дiльничного Силки, якого потiм, через кiлька рокiв, що ознаменували нашi соснiвськi подiї, втопили лютої зими в ополонцi, теж пiд березнякiвським мостом. Тож ранньої осенi Андрюха Лямур, шмаркаючи по-дитячому носом, сiв на пагорбi, звiсивши на колiнах руки, i в його синiх очах панувала смертельна печаль. Мурзон, пiдтоптаний алкоголiк, що розвiшував небилицi бiля тiєї ж наливайки на вуха простачкам, сплюнув вiдчайдушно пiд ноги, сказавши:

— Не жилець… Блядь буду, труба Андрюхi. На який хєр вiн повернувся?

Всi присутнi дивилися на велетенський, мiцний, мов та черепаха, зелений джип Андрюхи. Вони дивилися на авто, як на живе створiння.

— Хорош тобi, Мурзон, заливать. Що ти пацана харониш? Думаєш, вся сила тiльки у тiєї директорської проблядi, — прохрипiв Наумич, вантажник з двадцятилiтнiм стажем.

— А в кого? Чи ти йому руки пiдставиш…

— А пшол ти…

Мужики загудiли, запихкали цигарками, сперечаючись, якої моделi й яка назва машини у Льопи — значить, це було перед тим, як приключилася ця iсторiя з Андрюхою Лямуром, — зелений джип завис спочатку в повiтрi, потiм гепнувся на всi чотири колеса перед самою наливайкою. Першим на ноги, тоненькi й довгi, якi ледь втримували велетенське дрябле черево, схопився Мурзон, решта вже на чотирьох, вихаркуючи цигарки, забуваючи пропустити слушного мата на чиюсь адресу, тарганами розповзалися за бетоннi блоки: у Соснiвцi не виросло за цей час жодного дерева. Джип загарчав i заглух. Вiдчинилися дверцята, i звiдти випав Андрюха, озброєний новеньким маузером, у червонiй спортивнiй майцi, з розпатланим чубом, скаженими до сталi очима.

— Де той старий пiдар?

— Хто тобi треба? — протягнув з-за бетонної плити Мурзон.

— Вилазь, Мурзон, а то, вiк волi не бачити, — кончу. Бля, кончу — вилазь.

Мурзон зiп’явся на свої тоненькi нiжки i поволi, повагом понiс тiло до Андрюхи.

— Кого тобi надо, Андрюха?

Лямур блиснув оком, обiтер лiктем пiт, кинув поглядом з-пiд чуба на Мурзона.

— Де той пiп живе? Га… Мурзон, кажи, а то випущу кишки!

— Е-е-е, — Мурзон проковтнув липку слину.

— Хочеш водки?

— А хто її не хоче? Таке сказав. Давай водку, то покажу, де Лавруша ошивається…

— Ну, скатiна, сiдай в джип…

— Та тут рукою подати. Джипом можеш у болотах застрягти… I хана твоїй машинi, Андрюха!

Мурзон уперто чекає на горiлку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає лiктем пiт, пускаючи сонячних зайчикiв новеньким маузером.

— Оно там, бачиш… — говорить тихо Мурзон, потiм крадiйкувато тицяє пальцем i вiдбiгає вбiк, знову ховаючись за розваленi бетоннi плити.

Так воно точно було того дня. I вже коли хникаючи, побаб’ячому здригаючи плечима, Андрiй сидiв на вилизаному тракторами пагорбi, на дамбу пiдкотив зовсiм тихо «мерседес», до того вiн стояв трохи повiддалiк, бiля самого початку, де чорнi, як нафта, болота пiдмивають пiднiжжя. Мужики ще не помiтили авто, а бовтали розмовою свiжi подiї, геть забувши про нових людей.

— Ти ба, плаче… Чого йому плакать?

— То у нього совiсть вилазить, — поважно сказав Мурзон.

— Тобi, Мурзон, про совiсть говорить…

— А хто ще скаже?! Га?

— Знайдуться бажаючi без тебе. Сидiв би вже та не трандiв.

Тут несподiвано Лямур затих, навiть напружився. Зробилося тихо. Люди, здавалося, бачили, як тiнь тишi, невидима i болюча, пролягла вiд дамби аж до пагорба, де сидiв нерухомо у червонiй спортивнiй майцi бiльше подiбний на пiдлiтка Андрюха Лямур, пiдставляючи розпашiле обличчя пiд легенький вiтерець, що напливав непомiтно вiд озер, i в цю мить вiн був неповторно красивий, аж зуби зводило вiд тiєї вроди, з якимось потойбiчним, майже iнфернальним сумом загнаного демона. Вiн ще сидiв, коли авто пiдкотило i зупинилося беззвучно на дамбi. Андрiй повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто вилiз iз машини; вiн, видно, вiдчув небезпеку, але вiд кого вона йшла, нiяк не мiг розгледiти. Сонце сховалося за хмари, потiм вирвалося, шмагаючи порваними тiнями по стiнах, втоптанiй жовтiй травi. Зарябiло неправдоподiбно синє озеро перед ним. I вiн витягнув спокiйно, врiвноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осмiхнувся. Аж тодi розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на колiна, кинувши короткий палаючий погляд синiх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрiвшись слизькими водянистими безколiрними очима з Лямуром, задихнувся, пiднявся тiлом, мимоволi трiпонувши куценькими пальчиками бiлий, як пластмасовий, комiр накрохмаленої сорочки; дiвиця нап’яла чорнi окуляри, i це, напевне, вивело Андрюху.

— Ану знiми, — протягнув вiн повiльно, так, як говорять на вулицi, коли попереджають, що можеш отримати ножа або кулю в лоба. Дiвицi не треба було повторювати, але вона чомусь продовжувала стояти. Тодi Андрюха нагнувся, враз випростався, скидаючи руку. Льопа упав на задницю, а дiвка прикрила перед руками, нагнулася, як то роблять жiнки, коли їх застукали голими.

— Пух, — сказав Андрiй, тримаючи витягнуту руку з вiдстовбурченим пальцем, дико заливаючись реготом. Аж тодi дiвка зняла окуляри. Очi в неї нагадували фiолетового кольору чорнило. Щось у нiй було школярське, навiть не гидке, так вирiшив Андрюха. Нiчого не кажучи, подався до джипа, тримаючи в безвiльно обвислiй руцi блискучий маузер.

— Понаїжджало… — тiльки те й почули мужики, знову повертаючись обличчями до дамби, напевне, радiючи, що «мерседес» пiд’їхав поближче i авто можна розгледiти так, як би їм хотiлося. Потiм вони, як по командi, знову повернулися в бiк джипа, що, викидаючи колесами шматки глею, рвонув з мiсця i скоро зник у порожнiх напiвдобудованих масивах бетонок.

— Це вiн за тiєю сукою мається, — прорiк Мурзон.

— Я б теж маявся… У нього, кажуть, грошви…

— Те-е-е-е… Менi б лiпше, як у тих монахiв. Ситi, довольнi. Самогон, блядi, пити не хочуть — водочку подавай. Бабiв тягають.

— Їм же не можна…

— Багато чого не можна, а ми, Мурзон, смалимо. I живi нiвроку. Хе!

— Тiльки ти свою Нюрку пiсля того навряд чи жариш… А? — І Мурзон залився ядушним, бiльше подiбним на кашель смiхом. Пiшов дрiбний противний дощ. Новоприбулi сховалися до «мерседеса», i скоро мужики побачили тiльки його зад; авто зробило круту петлю, в’їхало в адмiнiстративну частину передмiстя. Мужики сплюнули i поховалися пiд козирок одноповерхiвки, притулившись спинами до облущеної цегляної стiни.

— Сука, хоч би налив, — шипiв Мурзон, пережовуючи липку слину в сухому ротi.

— То тебе Бог наказав, Мурзон, — кинув не то єхидно, не то зле Наум.

— А ти в нього що, вiриш? Ха, можна подумати. Я от вчора присiк нашого новенького батюшку… Ага, того, що на Декабристiв живе, у тому двоповерховому домi. Там усе крiзь стiни чути, такi тонюсiнькi… Да, дома такi строїть почали… Що дальше? А дальше дивлюсь, батюшка, правда не в пiдряснику, полохливо так озирається, а з ним хлопчик якийсь… Нi, парень, але за хлопчика i дiвчинку можна прийняти враз… Пiд очима темнi кола, а погляд заполошний, далекий. Обидва наче переляканi. Ну, я i шмигнув за ними… Так вони там таке витворяли, що я вухам своїм не вiрив…

— Що, пiдараси? Тоже менi, новина. Сходи в монастир. Там тебе, Мурзон, так в жопу оддрючать, що додому не доберешся, — спокiйним дiловитим тоном затягнув Наум. — А от на Лаврушу ти дарма навiв. Нема зла в тому чоловiковi… Вiн би той, як його, майже наш…

— Е-е-е, один хрiн. Цей би чорт знайшов би… А так шанс горло промочить.

— Дякуй, що тебе самого не замочили, — забасили, прокотили реготом мужики.

Дощ напускався все щiльнiше, але слабкий, осiннiй дощ, — у вологому повiтрi запахло смердючим гаром: неподалiк тлiли купи смiття.

— Да, таке паскудство у свiтi завелося, — сказав хтось iз мужикiв. Вони тупо дивилися на дамбу, на свинцеве ряботiння озерної води, i думки важко, похмiльно переверталися в їхнiх важких черепах; вирваними iклами стримiли бетоннi сваї, помалу темнiючи вiд води, глина розм’якала, несподiвано опадаючи великими кавалками прямо у болотисту жижу, там, де повинен бути фундамент, а зараз здоровеннi жаби плавали, широко розгрiбаючи ластами. Так, таки Льопа прибув тiєї осенi, бо якраз тiєї осенi Борис хрестив доньку, — зi значимiстю вирiшують вони, i обличчя у мужикiв свiтлiють так, наче вони самi себе пустили передчасно гуляти райськими кущами; вони поважно, закладаючи мовчанку, вирiшують, що саме на той час припадає примирення Лямура зi своїм незбувшимся «тестем» i самим Борисом, але обмовляються, що точно вони знати не можуть, нiколи не дiзнаються, бо проникнути за високi затори i стiни цих загадкових, з доглянутою рожевою шкiрою людей не можуть, бо вони навiть про своїх дiтей знати нiчого не хочуть, нехай їм тiльки стукне тринадцять рокiв. Вони поважно курять, душачись з приємнiстю смердючим димом дешевих сигарет, а над їхнiми головами, над напiвзабудованим пустирищем Соснiвки повзе, падає донизу блiде сонце, як неонова фiолетова кругла лампа.

Саме в листопадi Борис хрестив у Лаврi доньку: озера ртуттю, двома очима, визубленi плити, частоколи з бетону, снiг продавив дроти; вiтер напирав з пiвночi, колючий, здiймаючи ртутнi хвилi на двох озерах, що побiля дамби i поближче до помешкання. Потiм сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасi, загальмував, i всi висипали на бiлий нетривкий снiг, що лежав рiвно у витоптаному степу так, що видно було озера, бiлий ряд домiв i чорне гайвороння, що полохливо i завбачливо одним великим сизим крилом пiднялося над помешканнями.

— Харашо, — сказав Борис.

I ескорт рушив далi по вкатанiй, але вже пiдталiй трасi; авто Бориса, масивне i броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лiнивого люд, що, загрузаючи у снiгу по колiна, кидався снiжками, реготав, ляскав у долонi, — за звичкою вiн промацав поглядом кiлькох жiнок, задоволено пiднявши рудi, майже жiночi брови, щось пробурмотiв, а потiм сказав водiєвi швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тiшило мерзенне, а водночас до дитячого радiсне вiдчуття, коли його сiрий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; вiн легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрiмко насувається бiлими iклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмiстя. Вiн нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кiнчик, глибоко затягнувся. Сказав:

— А вона нiчо… Нiчо… Виросла-то як… Ух шалава. — Очi у нього засмикнулися тонкою рожевою шкiрою, майже без вiй; насправдi вiї були бiлими, пухнастими, як у дитини, i коли вiн закривав очi, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тiльки от круте пiдборiддя все псувало.

— Холодно, — вiдповiв водiй i додав газу.

Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змiшуючись за кiлька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобiлiв; вiн тiльки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робiтникiв, якi металися в хаосi гарячкової роботи i нiяк його не помiчали. Далi червона стiна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тiнню, в якiй бiг його автомобiль, — чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водiя i Бориса тiнi. А потiм несподiвано вiтер, холодний, з озера, засвистiв у радiаторi, захитав, вiдпружинюючи антени; бiлi кулi сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, заслiпили очi.

— Що за блядство, — тiльки й вимовив Борис, вiдчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, вiн почав задихатися. I повторив:

— Що за блядство… — Губи витягнулися, зробилися вузькими, а пiдборiддя ще бiльше загострилося. Борис закрив очi, йому хотiлося не вiдкривати їх до самого багацького гетто: вiн якось навiть зле, рвучко наказав водiєвi зупинитися. Вiн зрозумiв, але не вiдразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскравi галюцинацiї навколишнього. Пучки похолонули, затерпли, а серце — вiн навiть побачив його — провалилося в область шлунка, потiм метнулося до горлянки, i вiн нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але свiт продовжував розсипати перед його зором невибагливi люмiнесценцiї, що рвали кишки.

— Що за блядство… — прозвучав його голос у бiлiй тишi над червоним верболозом: лагуна срiбною косою заходила, пiдрiзала освiтлений берег, облiплений вiллами, дачами; його зiр зi здивуванням вловив сiру вiд древньої пилюки стiну старого млина, — з рота покотилася слина, спочатку без смаку, потiм все отруйнiша, густа, як меляса. Вiн проблювався, косячи оком на водiя, що виконував водночас i функцiю охоронця, i зараз стояв з тупою харею, закинувши полу малинового пiджака, поклавши руку на кобуру пiстолета. Борис випорожнив шлунок, набрав у жменi снiгу i протер обличчя. Водiй тупо стримiв на мiсцi, поглядаючи на його розплилу фiзiономiю, щось подiбне до роздратування летiло в його смолянистих очах.

— Поїхали…

Але пiдвалив ескорт i до десятка одягнених людей висипало на дамбу.

— Красота!!!

— Женева!

— Д-а-а-а!

Натовп почав гикати, пiдстрибувати, хтось побiг у червоний верболiз справляти нужду, а хтось щось iнше; i це розвеселило Бориса.

— Поїхали. Ми вже вдома. — І вiд цього останнього слова Борисовi замлоїло. I вiн зовсiм ясно, вiддаючи належне тверезому розуму, своїй iнтуїцiї, зовсiм так, як вiн прокручував надто складнi оборудки, подумав про Iлону.

— Нехай тiльки приїдемо… Нехай. Ха-ха… Ну й давно я… Ха-ха-ха. — І натовп, повзаючи дамбою, заревiв своє ха-хаха; спочатку смiх булькотiв не щиро, а потiм велетенським, невидимим маховиком набирав оберти, колишучи тишу, сам простiр над головами, над снiгом, над степом. I тут з’явився Лаврентiй. Вiн iшов, здавалося, їм назустрiч, а вiтер колошматив його рубище.

— Хо-хо-хо, — крикнув хтось. — До нас мандрує пророк Iлiя! А де ти свого Христа загубив?.. Борька, що тут у тебе за зоопарк?! Блiн, що тут у тебе твориться. Єрусалим, шо лi?!

Жiнки, фарбованi, розплилi, з осклiлими похiтливими зiницями, якi тремтiли, мов краплi сечi, готовi зiрнути, впасти на землю, засмiялися, вiдкидаючись назад, а чоловiки пiдтримували їх, пiдставляли руки пiд сутулi спини; молодшi реготали на всю горлянку, передаючи по шерензi цигарки, вiдкоркованi пляшки з шампанським; зманiженi долоньки потайки стискали одвислi цицьки, шурхали пiд спiдницi. Яскраво i бiло горiло сонце над лагуною i чорно лежав верболiз. Борису захотiлося пошвидше звiдси поїхати, але щось народилося в глибинi, там, куди тiльки-но пiрнуло його серце, i говорило в колихкiй драглистiй темрявi, що вже пiзно, що треба обов’язково лишитися.

— Ти що, оглух?!

Пiсля цього окрику тиша залила Борисовi вуха; вiн вiдчув, як волосся ворушиться у нього на головi, а тому мимоволi, зовсiм механiчно, пiдняв руку, провiв широкою долонею по йоршику рудого волосся, похитнувся, облизнувши тоненьким гострим кiнчиком язика губи, продовжував стояти. Троє довготелесих в чорних костюмах хлопцiв оточили Лаврентiя.

— Ану скажи, що Бога немає, i ми тебе вiдпустимо!

Лаврентiй подивився поверх голiв, махнув рукою, наче вiдганяючи обридливих мух, вiдказав рiвним i спокiйним голосом:

— Бог iснує в кожнiй животинi, навiть у твоєму смердючому видиховi!

Трiйця, видно, не чекала, що отримає таку вiдповiдь; вони навiть не здогадувалися, не думали, звiдки взялися цi слова.

— Ти шо-о-о, не поняв?..

— А менi нiчого розумiти. Дай менi дорогу, а на дурнi балачки у мене немає часу.

Трiйця зареготала, застрибала навколо Лаврентiя, пухкаючи з розкритих ротiв паром.

— Тодi доведи, що вiн є… Ти його бачив?..

— Розплющ очi, тодi багато чого побачиш!

— Так вiн хамить, сука, — пискнула одна дiвиця, найвродливiша з гурту жiнок, швидше, якась знайома, яка почувала себе в цiй компанiї зовсiм непривiтно, незатишно, а зараз компенсувала холодне вiдчуження криком.

— Тодi читай молитву, — заверещав, плутаючи з реготом крик, хлопець.

— Я й так їх читаю…

— Може, i за мене молишся, сучара?!

— Значить, i за тебе, сучий сину, — майже в тон йому вiдповiв Лаврентiй.

Хлопець, що займався в Iлониного батька бухгалтерiєю, з витягнутим покривленим обличчям якусь хвилину дивився на обiдранця, а потiм заверещав:

— Скотина!!! — Вiн занiс руку для удару, але тут трапилося непередбачуване: Лаврентiй перехопив руку i стусонув у вiдповiдь лiвою. Хлопець пролетiв кiлька метрiв, вигнувся дугою i гепнувся, смикаючи ногами, на капот джипа. Борис стояв, i йому видавалося, що дорога на дамбi вибiгає швидкою ескалаторною стрiчкою. Ще один, пiдстрибнувши, як м’яч, гургонув пiд ноги жiнкам, а третiй, повторюючи: «Ну… Ну… Ну… давай…» — зiгнувшись у якусь неправдоподiбну позу, вiдходив до гурту. Але Лаврентiй розвернувся i спокiйно пiшов. Борис хотiв крикнути, щоб не чiпали старого, але чому, i сам не знав, проте промовчав; у головi гуло, кров приливала, вiдливала, лишаючи пiсля себе пусте тiло, а сама ця падлюча кров кудись зникала. Тiльки тодi вiн очуняв, коли побачив, що його охоронець пiдбiг i навiдмаш ззаду ударив рукояткою пiстолета по головi старого. Щось хруснуло, потiм затупали ноги, i чоловiки, одягненi у чорнi костюми, почали збiгатися вiд своїх машин. Запрацювали ноги, загули кулаки. Лаврентiй мовчки борсався, спочатку вiдбивався, а потiм його рухи зробилися кволими, мов у сонного, i скоро вiн витягнувся на повен зрiст, даючи змогу ватазi безборонно тарабанити по тiлу ногами, руками; дамочки визирали, витягуючись на шпильках. Одна навiть не пошкодувала фотоапарата i ним вдарила старого по головi. Потiм Борис зрозумiв, що спостерiгає за подiями з прихованою насолодою, бо давно не вiдчував на своїй шкiрi тремтячих пальцiв пригоди; як i кожен пропечений авантюрист, вiн був просто у захватi вiд легеньких пригод, якi, здавалося б, мали стосунок до нього, але зовсiм вiддалено, наче за склом, наче у солодкому тривкому снi, коли прокидаєшся мiцним, здоровим, юним i повним сил iдеш завойовувати цей неприхильний до тебе свiт, пiдминаючи його пiд ноги з кожним кроком. Тож вiн розраєно дивився на танець чорних тiл над Лаврентiєм, доки йому це не обридло вкрай, наче пригадавши, що їх чекає вдома добрий стiл, гарнi жiнки, приємнi розмови i можна до ранку забутися вiд клопоту. I вiн крикнув, сполохавши купу вертливих голiв, вирвавши у сизiй сутiнi несподiвано, якогось бiса, образ Iлони:

— По конях! Облиште його! А то ще здохне.

Мужики вiдходили, копаючи по черзi, спльовуючи дiловито крiзь зуби.

— Гляди, вiн здохне, — запально, блискаючи чорними очима, сказав водiй, сiдаючи за кермо. I в якомусь часi ескорт рушив, вигинаючись короткою змiєю на бiлому, широкому, як стiл, степу, над яким цукровими горами сунули хмари.

У той день Iлона прокинулася вiд яскравого спалаху; вона рвучко сiла, скинувши пухову ковдру на бiлу пластикову пiдлогу, зiгнулася вся, за звичкою затиснувши долоню мiж ногами, пiд самим лобком, щоб мiзинець вiдчув клiтор, i її погляд падав, видавалося, на широке вiкно, закрите жалюзi. Ранiше страх її збуджував, але те, що розбудило її зараз, зовсiм не подiбне на страх. Вона сидiла довго, потiм розiгнула ногу, лягла на спину; вона очiкувала. Iлона не виносила запахiв, будь-яких; тому зараз у затiнках кольору сiрої пилюки потягнула носом, широко роздимаючи розкрилля, занюшила щось iнорiдне в затишку свого модернового помешкання, з висячими над самою пiдлогою червоними люстрами, з невеличкими емальованими тумбами, з картинами, що їх привезла з Францiї. Але цей великий дiм, майже не заставлений меблями, з широкими вiкнами, з кiлькома переходами в iншi помешкання, де зiбралася майже вся рiдня, прислуга, навiть робочi кабiнети батька, тестя, з трьома кухнями, двома барами, маленьким кiнотеатром, — все це колись давно, ще за часiв депресiї, коли Iлона запихалася шоколадом та транквiлiзаторами, вона вигадала у своїй головi, сидячи на дачi, серед синiх снiгiв, низького неба, зовсiм без найменшого натяку на мрiї, бодай мiзернiшi. I вiдтодi, як почав зводитися цей дiм, вона брала в усьому участь: пiдписувала папери, вникала у проекти, сама звiльняла i приймала робiтникiв. Це її наповнювало бiльшим празником, нiж нинiшнi подорожi столичного населення до супермаркету. За час будiвництва вона порвала будь-якi знайомства, повернулася в Соснiвку, закинувши свою напiвбогемну квартиру в центрi мiста, навiть не розумiючи того, що поховала там велетенську кiлькiсть друзiв, рокiв; одним iнстинктивним порухом вона поховала минуле, не думаючи про майбутнє. За час будiвництва, вiрнiше сказати, перебудови, ламалися стiни вiдразу в кiлькох квартирах, вона змiнилася фiзично: ледь помiтнi чорнi кола пiд очима, рвучка хода змiнилася манiрною ходою моделi; вона начисто забула свої лесбiйськi пристрастi, вiдкинула чоловiкiв як акт задоволення, а сприймала як грубу робочу силу, непомiрно тiшачись вiд самої думки, що зараз їй, саме їй повнiстю пiдкоряється це похiтливе стадо iдiотiв. Iлона так змiнилася, одягнувшись у сiрий, гарного крою шерстяний костюм, що навiть Борис, зараз брезклий, з водянистим поглядом, великим черевом, на дебелих, мiцних, ще спортивних ногах, з вiдвислим задом колишнього спокусника, призупинявся i довго, як для нього, дивився у кушпеліннi, нанизаному на сонячне промiння, на неї: як вона легко пурхає мiж риштувань, смiється, вiддає накази, пiдписує папери, розраховується, прискiпливо циганячись за кожну копiйку.

— У цiєї баби таки дiйсно пацанячий розум, — сказав вiн, прикриваючи свої водянистi бульки сiро-рожевими повiками; батько лише вiд задоволення потер долонi, пiдiйшов рвучко до доньки, обiйняв за плечi i щось дуже швидко заговорив. Борис дивився на цю пару, напевне, невiльно порiвнюючи обох, але нiчого спiльного не знаходив; часто вiн навiть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмi, з беретом на стриженiй по-хлоп’ячому головi: вона сидить на стiльцi, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужикiв, що ламали перегородки, а ковзав десь пiд стелею; вiн також помiчав, як змiнився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жiнок з давнiх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часiв у всiляких закордонних вiдрядженнях: пару ґудзикiв розстебнуто, видно красиву лiнiю грудей; вишневi, ледь пiдфарбованi губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубiв. У такi години вона сама себе вiдчувала надмiру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тiльки щиро звела догори чорнi брови. Головне, зараз вона вiдчувала свою жiночу силу. Її тiшило, що Борис кожного разу пiсля вiдвiдин будiвництва кидався до своєї спортивної машини кольору черi i мчав у мiсто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирiзняло її з тисяч самок, якi готовi розставляти ноги вiд одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Вiн напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Вiн вертiв головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, вiн говорив собi, що старiє, кидав авто на стоянцi i йшов кiлька кварталiв пiшки. Переднiчнi шовковистi тiнi беззвучно виповзали з-пiд його нiг, трiщало гiлля, шурхотiло листя. I в такi хвилини з ясним чоловiчим розсудом вiн говорив, що йому таки в життi здорово поталанило, що зустрiв таку жiнку, був у неї першим мужчиною i таке iнше. В один з таких походiв його здорово вiддубасила шпана, пограбувала. I став думати, що ця жiнка приносить гейби не лише радiсть, але i лихо. Так реальнiсть поволi, накочуючи новi подiї, стала повертатися до нього.

Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали. Iлона ставила стiльця i подовгу просиджувала в однiй з кiмнат, з широкими вiкнами на озера, закривши втомлено очi. Вона курила, пила легеньке вино, але нiхто упродовж двох тижнiв її не турбував. Напевне, вона теж уперше зiткнулась у життi з реальнiстю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. I це наводнювало її п’яною радiстю. Бiльше нiчого не хотiлося, окрiм як сидiти на стiльцi, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижнi вона не поспiшаючи облаштувала всi кiмнати, наче робила це все своє життя: батькiв кабiнет, спальнi, два бари, мiнi-кiнотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колiбрi та папуг, якi скоро стали жертвами котiв, що у великiй кiлькостi, всiляких мастей i порiд, вешталися домом. Пройшов, сплив повiльно в голубiй замрiяностi мiсяць, але гостей в домi не передбачалося, бо Iлона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинiшнє. Нi, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що намiцно переплiталася з минулим, i якимось невiдомим чуттям, далеким, як глухi удари, тектонiчнi поштовхи, це наганяло її неждано серед свiтлого чистого дня, заставляючи її груди пiднiматися трохи вище, а до щiк приливало фарбу; i вона, швидше потайки, очiкувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в iнших iпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тiло в екстазi страх або сама згадка про смерть; вона розумiла всю глупоту i безпомiчнiсть того минулого, а не iншого, того, котре буцiмто тримали її руки, її думки, її полишенi форм i видiнь фантазiї. Але вона, як i кожна людина, зiткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сiрою водою. Iлона, напевне, бiльше за всiх, шкодувала за тiєю пустиннiстю Соснiвки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вiтер, озера — це наповнювало її, наче пiсля статевого акту, радiстю перемоги, вiдкриваючи недоступнi перспективи майбутнього. Тодi це були майстровi, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарi, дiди котрих заселили цей простiр ще до подiй Жовтневої революцiї, вiдставнi генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, нi те нi се. Бiльше в її голiвку нiчого не помiщалося, але в її бездоннiй нетривкiй пам’ятi лишилися шматки обiрваних спогадiв: дерев’яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так бiля кожного двору. I дим, терпкий дим вiд спаленого листя або вiд плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потiм курним вугiллям. Вiд останнього вона весело щулила свої яшмовi, трохи розкосi, пiднятi по-котячому очi: час пролягав для неї зараз свiтлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нуднi пейзажi на Мальдiвських островах. Нiчого не вселяло в її iстоту суму вiдiрваностi вiд чогось, до чого б вона повинна належати: анi їхньої мови, анi їхнiх звичок, котрих навряд чи трималися останнi, вона не знала. Як i тi, що прийшли вiд чорнобильських лiсiв: коротенькi, кривоногi, з короткими поглядами конокрадiв. Так вона зiткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подiбний альтруїзм. Вона знала цiну людям, так принаймнi гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…

Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням. Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i не принципово, скiльки їй вже у дорослому вiцi не талдичили про Бога, вона сприймала це не бiльше, як слова; вона навiть не намагалася проникнути в саме розумiння вiри, бо воно у неї було вiдсутнє в дитинствi, юностi, iнтелiгентськi балачки вона приймала на рiвнi розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттiв. Вона переконувалася, що свiт уперто схиляється в її бiк, i якщо не капiтулює, то лише тому, що так треба. Далi Iлона вiдмахувалася вiд пропеченої пустки: їй згадувався, вiрнiше, вона ловила вiдлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквiлiзатори, поглинала шоколад, слухала сльозливi романси, перелистуючи по десять разів на день домашнiй, тобто сiмейний альбом. Цього вона теж не хотiла: анi м’яких капцiв, анi чоловiка з водянистими очима та зачiскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для iншого, i це невiдоме iнше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.

I те, що вiдбулося в той день, захопило її вже не так несподiванкою, як додало впевненостi у своїй вибраностi. Хтось iз сiм’ї запросив дизайнера, але не вона. Iлона не хотiла, щоб у її свiт влазила чиясь рука, напевне, страшачись, що це злякає її гостей з нового минулого. Але так трапилося, що гостi з минулого, теперiшнього її майбутнього, прийшли без виклику.

Люди не люблять складних комбiнацiй — це вона знала. Та коли до просторого холу, що нагадував мiнiатюрний женевський вокзал, зайшла Єва, вона мимоволi повторила той жест, що i в задрипаному соснiвському унiвермазi; цього разу вона не так швидко прийшла до тями, дивлячись своїм нерухомим яшмовим поглядом, як, купаючись у теплому листопадовому сонцi, що медовими потоками лилося крiзь склянi вiтражi, поволi, погойдуючи зовсiм вульгарно для красивого, наче вилiпленого тiла, йшла та, на яку вона, Iлона, чекала. Люди передбачають простоту подiй, але життя вибудовує надто складну схему в їхнiх головах, доки вона не випрямиться, не загуде однiєю натягнутою струною, що недавно була пружиною; i ця срiбна, тремтяча струна прошиє їхнє життя, змiнить на краще, — так видається в дуростi оманливого людського кошмару, маячнi, а насправдi все так просто. Вона йшла, та, на яку чекали: каштанове до мiдi волосся, завите вiд природи у тугi кiльця, а потiм невидимою рукою розпущене, тремтiло тугими джгутами, билося об плечi, затягнутi у модний светр; вся постава, наче умисне злiплена: тонка талiя, пропорцiйний округлий зад у бiлих штанях, пiдкочених до колiн. Правильний овал обличчя, велетенськi синi очi з темними вiями, широкими, мов крильця метелика. Округлiсть грудей, невеликих i не малих, плавно ховалася пiд вовною, але вгадувалася чiтка лiпка, чiткий малюнок; ця дiвчина несла якийсь невiдомий свiтлий празник. Вона до болю жiноча… принаймнi з першого погляду так видалося усiм, навiть Iлонi, що сидiла на плетеному китайському стiльцi пiд червоною стiною вiтража. Вона не встала, не йшла назустрiч, а продовжувала пропiкати вiдстань мiж собою i Євою нерухомим змiїним поглядом, легко, здавалося, безтурботно, трохи зацiкавлено ковтаючи розбавлене вiскi, щоб позбутися нудного настрою, легкого нежитю, надокучливої думки про дизайнера, якого запросила сiм’я. Здавалося, нiчого її бiльше не хвилює i не передвiщає чогось iншого. Вона напевне знала, що це дизайнер, але не подавала виду. Борис зiйшов з мармурових схiдцiв, трохи вiдсапуючись, пiтнiючи вiд вчорашнього, й Iлона помiтила жовтий похiтливий блиск у його очах. Напевне тому, що свiтло з вiтражiв переплутало всi предмети, Єва пiдiйшла до Бориса, який виповз з тiнi поважною бiлою комахою, обтираючи хусткою чоло. Вона назвала себе, не привiталася, а просто сказала:

— Єва! Я дизайнер… Чи правильно я знайшла дорогу? Правда, холодно вже! — усмiхнулася, утворивши ледь помiтнi ямки на щоках, що взагалi вибило Бориса, а Iлона роздратовано чомусь подумала, що так, як говорить вона, так, як Єва будує речення, роблять тiльки плебеї. I, напевне, не далека була вiд iстини, хоча правдою було те, що Iлона перелякалась Євиної вроди, злякалася власного сум’яття i того, що у неї мiж ногами зародився маленький вулкан. Той вулкан поволi перебирався до грудей, шугонув вогнем у голову, але за мить Iлона себе опанувала, пiдвелася, знову сiла, зрозумiвши, що не готова до такої зустрiчi, i, схрестивши на грудях руки, розвернулася обличчям до вiтража. Борис взяв делiкатно пiд лiкоть Єву i повiв нагору. Iлона, зачекавши, коли свiтла амбразура, квадрат дверей м’яко закриється за ними, з усiєї сили брязнула склянкою об пiдлогу, спостерiгаючи iз щирим захватом за тисячами маленьких осколкiв, що зiрочками розсипалися вiзерунковим рiзнокольоровим паркетом.

— Ти подивись на них, — тiльки i сказала. Бiльше того дня вона не бачила Єву.

Цiлу нiч вона не спала, простоявши бiля дзеркала, розглядаючи своє тiло: нiколи Iлона ще не вiдчувала себе такою старою, хоча їй виповнилося лише двадцять п’ять рокiв. На ранок вона викликала до себе Вучєтiча, косметолога, пасивного гомосексуалiста. У Вучєтiча простодушне, але вродливе, майже жiноче обличчя. Голос хрипавий вiд курива та скажених доз кокаїну. Вiн упевнено голив їй лобок, пiд пахвами, розповiдаючи всi столичнi плiтки, а вона раз вiд разу, зазивно смiючись, щипала його за круглi сiдницi, обтягнутi червоними шовковими шароварами спортивного крою.

— Може, спробуємо?!

Вучєтiч вертiв задом, роздвоюючи половинки, закочував дурашливо очi, висолоплював довгого червоного язика.

— Якi можуть бути дiла у хар-о-ошого мальчика з двожопими крокодилами, — i вони разом засмiялися. Але напруга не спадала — це метким оком пригледiв Вучєтiч: шкiра на сiдницях Iлони раз по раз тремтiла, соски набухли, задерлися догори. Вона задоволено слухала його довгi монологи, зверненi невiдомо до кого, пiдтрунювала на рахунок переспати з жiнкою, а потiм геть змовкла, притуливши неземну свою яшму великими вiями, поринула у напiвсон, з якого вона завжди поверталась упевненою, наче пройшла велику вiдстань, вiдрiзок шляху.

— Хто вона буде цього разу, пуся?! А?!

— Нiчого особливого. Стандартний набiр. Пошук сексуального партнера. Але боюся, що можу вляпатися, Вуля. Надто багато перешкод на шляху.

— Тодi вiдiйди. Або не заходь далеко, якщо вона неосвiчена в таких справах. Для чого тобi зайвий клопiт i мiгрень на голову?! Ти ж не чиста… Тобто ти майже натуралка, хоча я так тебе давно знаю, але так мало про тебе можна дiзнатися.

— Тодi чому в менi воно сидить?

— Якщо я скажу, то ти образишся, але пам’ятай, що людина, найгенiальнiша, теж знає, що таке унiтаз, срака, i теж помиляється… Хi-хi-хi.

— Валяй вже…

— Значить так: тобi немає чим забити голову. Друге: нещасливе кохання. Основне: великий прагматизм, помножений на романтизм. Отакий гiбрид нинi вигадав я. Але ще є останнє… Вiдсутнiсть вiри. Так, це найголовнiше. Людина середньовiчна навiть iм’я Бога боялася зайвий раз згадати, щоб не заглянути в смолянi чани приiсподнi. Хi-хi-хi-хi-хi.

— Ти мислиш, як простолюдин, Вуля-я-я…

— Ну, якщо говорити вiдверто, — Вучєтiч, вiн же Вуля, облизнув кривавим язиком губи, — я навiть пишаюся тим, що мої предки були простолюдинами. Дiд мiй був кочегаром. Топив пiч у Центральнiй Радi. Потiм у Муравйова. Тому i вижив. Прєлєсть просто цi кочегарки.

— Що таке Центральна Рада? I що таке кочегарки? — Вона здивовано пiдняла догори чорнi брови, майже механiчно, аби не якийсь антрацитовий блиск в очах, засунула руку в штани Вучєтiчу i стиснула з усiєї сили член. Вучєтiч вiдхилився плавно назад, здивовано вирячивши на неї водянистi очi; вiн зараз вiдверто бачив перед собою якщо не кiнець, то принаймнi прелюдiю до великих неприємностей. Дивно, але вiн почав збуджуватися. Вучєтiч з жахом вiдчув, як прутень його твердiє, а тому засiпався, наче велетенська лялька, проте тiльки тодi, коли м’якi губи Iлони обхопили нiжно голiвку члена, а руки його стиснули її стрижену пiд хлопчика голову. Все так швидко закiнчилося, але вiн дихав вiд збудження i задоволення, несподiваного, нещадного, i, обтираючи гiгiєнiчною серветкою член, пробурмотiв вдавано зле, але вiдчувалося надтрiснуте самолюбство гея:

— Ти дiйсно класний пацан, Iл. Так несподiвано, так брутально. Просто супер… А зараз увiткни менi в задницю сотенну зелену купюру i я пiду… А ти стережись… Щось менi мало подобається твiй настрiй.

Вiн дивився, як вона, дрижачи всiм оголеним тiлом, пiдiйшла до столика, витягнула кiлька зелених купюр, легко, вже зовсiм по-жiночому пiдiйшла до Вучєтiча, пiднялася на пальчиках, поцiлувала у щоку.

— Перший раз у цьому домi повинен бути чоловiк! Не ображайся, Вуля. Будь пусьою. Невже тобi не було приємно?

— Я вже забув, як це робиться з жiнкою. Я боюсь, що ти мене знову навернеш у гетеросексуали, — пропищав вiн блазенським голоском. — Адью! До зустрiчi. I тримай дистанцiю, пам’ятай.

Iлона вже стояла до нього упiвоберта, пограючи нервово ногами, повернувши голову, уткнувши в плече чiтке нiжне пiдборiддя; погляд ковзав повз Вучєтiча, поверх його бритої наголо голови i випромiнював водянисту радiсть короткої перемоги. Вдома Вучєтiчу було про що подумати, бо зараз його спиною пiд шкiрою запульсували тисячi, мiльярди нервових комах, якi розбiгалися тiлом.

— Ну, пока-пока…

— Пока, Вуля, — голос звучав рiвно, без надриву. Як i має бути мiж дiловими партнерами. — Шкода, що я отримала задоволення тiльки наполовину.

— Хо? У мене попа мокра, — спробував вiн блазнювати знову, але осiкся.

— Чому ти менi дозволив це?

— Не знаю… Мiг би збрехати, що знаю, але це щось iнше, нiж страх втратити впливового друга, багатого друга. Якась сила. У тебе дiйсно є сила скручувати людям мiзки, Iл. Бережись.

Iлона тiльки пiдняла голову, усмiхнулась якось у себе i розвернулася спиною, пiднявши догори праву руку з розчепiреними пальцями, — Вучєтiч неочiкувано для себе ковтнув слину, проводжаючи її м’який округлий зад. А вона йшла i думала, що могла б пожити з Вучєтiчем, що вона задовольнила б його, ну нехай би причепила вiбратор, а Вуля б не розгубився. I несподiвано засмiялася з дурної думки, вражено розумiючи, що так думають, так мрiють недалекi люди, — слова «самотнiсть», «нудьга» i «вiдчай» не присутнi в її словнику, а значить, її свiдомiсть лишалася чистою, як перший снiг. Вона пройшла три кiмнати, пiднялася на другий поверх, то заглиблюючись, то пропадаючи у нiчних тiнях; нарештi зупинилась у своїй кiмнатi з одним широким лiжком, настiльною лампою, бiлим мармуровим столиком i бiлим, фарбованим пiд пластик паркетом; Iлона дiстала зi столика баночку з «Ксанаксом», витрусила три рожевi пiгулки, хутко проковтнула їх, сiла на стiльцi, широко, по-хлопчачому розставивши ноги, бавлячись пультом, що пiднiмав та опускав жалюзi на вiкнах: темна нiч густо i невидимо пливла у широких вiкнах; нiч розкручувалася темним махровим рушником, темно-синiм, привабливим, нiжним, як замша. Iлона позiхнула, потягнулася, заклавши руки за голову, трiпонувши досконалої форми грудьми. Все чудово, життя набирало нових обертiв, значить — усiм спокiйного сну.

Сонце пливло пiд тонкою плiвкою сфер, розкидаючи пiд ноги людям золоту сiтку, — наступним днем Iлона бачила Єву, що у спортивного крою синьому джинсовому костюмi, потопаючи у жовтiй мелясi свiтла, легко ступала мiж риштувань, задерикувато закидаючи своє обличчя з натягнутою молочною шкiрою, блискаючи бiлими зубами до робiтникiв, якi вiдразу кинулися виконувати всi її накази. Накази були недолугими — так вирiшила Iлона, але не заважала; вона сидiла, вiдчуваючи себе старою дiвою, на тому ж плетеному китайському стiльцi, пила помаранчевий густий з м’якоттю сiк, направивши свiй далекий погляд поверх голiв, поверх кольорової мозаїки. За годину об’явився Борис. Вiн iшов трохи перевальцем, важким кроком, але досить швидко i впевнено, як то роблять багатi люди або найманi вбивцi. Вiн прикривав долонею очi вiд неймовiрно слiпучого сонця. Обличчя його лишалося в тiнi, але Iлона досвiдчено вловила на його видi брезклу втому i, не знати чому, порадiла.

— Правда, Борю, дуже багато свiтла… Е-е-е, — вона закурила коротку мiцну цигарку, припiдняла окуляри. — Е-е-е, — знову протягла, а потiм додала, хруснувши кiстяшками пальцiв, трусонула, наче струшуючи воду: — Е-е-е, треба новий дизайн. Неймовiрно слiпить.

Борис насторожився, став навпроти Iлони, обiтер хустинкою чоло, засунув її до кишенi; вiн продовжував отак стояти, мовби нiчого йому вiдповiсти, нарештi таки спромiгся, видавив:

— Я б краще прибрав вiтражi… Так… Так… I вiкна… Це вiкно… Ось так, щоб свiтло йшло згори… Ну, юзом… I звукоiзоляцiя не найкраща… Ось так…

Єва слухала звiддалiк, засунувши руки до кишень комбiнезона. Iлонi видалося, що хтось розсипав перець у її горлечку. Поквапом вона випила сiк, рвучко встала, зовсiм по-жiночому, але з хазяйською впевненiстю.

— Єво, пiдiйдiть, будьте ласкавi…

Єва кивнула головою, але продовжувала говорити до робiтникiв. Тодi Iлона розвернулася i подалася нагору, її ноги не слухалися, а тiло нiмiло; вона йшла, вiдчуваючи на спинi погляди Єви та Бориса. В туалетi її виблювало. Вона кривила у спазмах рота, пiсля кожного блювка поглядаючи на себе у дзеркало.

— Iдiотка… Ну, я ж iдiотка…

Знову кiлька рожевих пiгулок «Ксанакса». Вона зачекала, коли пiшла, вдарила у голову перша хвиля отупiння, приємного i тягучого, що зробило її тiло знову легким, прозорим, i подалася нагору. До себе у кiмнату, в свою бiлу-бiлу кiмнату. Вона скинула одяг, впала на лiжко, увiмкнула телевiзор, знову встала, пройшлася кiмнатою, розкидаючи ногами речi, таким робом дiсталася до бару, налила чверть склянки вiскi, випила одним махом, повернулася до широкого лiжка, не знати чому, нiжно провела по простирадлах рукою, впала усiм тiлом, радiсно писнувши вiд захвату, перевернулася на спину, широко розкинула ноги, i, вже хмелiючи, нi, крiзь хмiль зрозумiла, що її душить невiдоме почуття, можливо, радiсть, можливо, страх, можливо, ненависть, але, достобiса, — це так приємно. Приємно лежати i думати невiдомо про що у цiй тишi, наче повернулося спекотне дитинство, десь на кордонi юностi, де поруч все, що ти можеш втримати у руках. Потiм тривога луснула в її головi чорною зiркою. Щось замиготiло, спочатку нерозбiрливе, а далi чимдужче, вже при самому зникненнi набираючи обрисiв, до пустоти знайомих. Так, пустка сну ковтнула, накрила її i потягла своїми шляхами.

Прокинулася вона вже затемно, принаймнi Iлонi так видалося. Прокинулася вiд того, що хтось слiдкував за нею у велетенськiй, з одним, на всю стiну, вiкном, кiмнатi; але, на диво, вона не вiдчула страху (якого зроду не вiдчувала), вона навiть не знала, як називається це вiдчуття. Просто витягнувшись на лiжку, солодко, а водночас вдавано потягнулася, сiла, зновутаки рвучко, i увiмкнула нiчники, вмонтованi у стiну.

Борис сидiв, одягнений у пiсочного кольору костюм, на великому пуфi й курив, дивлячись на неї, не вiдриваючи погляду. Iлона потягнулася було до атласного халатика, але облишила, взяла склянку з тумби, випила теплу рiдину, продовжуючи мовчати, знаючи, що Бориса природа не обдiлила делiкатнiстю тупого селянина; нарештi, коли легенький, з тошнотворним присмаком хмiль повернув її до дiйсностi, вона, схрестивши мiцно ноги, закурила i, випускаючи синю цiвку диму, грубо запитала:

— Чого тобi?

— Я тiльки-но прийшов… Мг-м-м… А ти стаєш все кращою…

Iлона зламала сигарету в попiльницi, вiдкинула назад голову i плечi, упершись руками в лiжко, засмiялася пустим, але довгим i дзвiнким смiхом.

— Забудь. I не милься. Голитися тобi не доведеться… Iди краще, бо неприємностi я тобi обiцяю.

— Та нi. Я хотiв просто поговорити… А ти одягнися… I ми поговоримо…

Вiн зачекав, коли вона одягне халат, потiм коли наллє в склянки вiскi, далi заговорив:

— Ти знаєш, менi ось три днi страшно. Чомусь страшно i все. За Нору страшно. За тебе. За доньку… А? Може, я внаправду вирiшив правильно — їх охрестити… — Вiн пропхнув липку слину, затягуючи паузу.

— Це все?! Ху ти… — Iлона усмiхнулася одними кутиками уст, розумiючи, що її накриває той же страх, який межує зi статевим збудженням, той страх, який лiкує її, а не заводить у дике iнфантильне безпам’ятство.

— Я хотiв запитати: як ти ставишся до того… до хрестин?!.

— Блядь, що з тобою, Борисе? Ти взагалi поїхав дахом. Ти, вiд кого тремтить майже пiвкраїни, ти враз несподiвано стаєш схожим на соснiвського вурку типу… — Вона повагалася i таки промовчала, намагаючись вiдкинути надокучливу думку, приторне iм’я. — Невже колись у мене з тобою щось було? Невже я поклала все життя своє, щоб дiстати якийсь лантух iз зiпсованою спермою? Ти надто старосвiтський… певне, так. Цього моя персона не вгадала. Ти б краще поставив мене раком, анiж розпитувати про такi речi, якщо їх назвати можна речами. Невже весь свiт тiльки i подiлився на придуркiв, якi запитують: є Бог чи його нема. Чи то наша фантазiя, чи то страх. Пiди в школу. Запитай у тих дiвчаток, яких ти у велику перерву возив на дачi, коли ще був не таким облiзлим. Iди в сраку зi своїми фанаберiями…

Голос у неї зривався, iстерично клекотiв, — вона сама не вiдчувала, що справжнiй страх, про iснування якого вона не знала, пiдступив, завис темною крилатою тiнню. Борис рвучко витяг хустку, обiтер усе обличчя, лишаючи на бiлому, як тiсто, тiлi рожевi слiди.

— Перестань, а то дам по писку… Я дiйсно боюсь. Мене мучать сни…

— Менше пий. Менше нюхай кокаїн, якщо це тобi не на користь. Вигадай що-небудь. Трахни нову бабу… Ну, хоча б цю Єву…

— Хе-х-хе, Єву… Надто мiцна пташка ця Єва… Менi досить тебе…

Нарештi вона здогадалася, засiпавшись у нiмому, беззвучному смiховi.

— Так, по-твоєму, я винна у тому, що ти ловиш, як першокурсник паскудного лiцею, що нанюхався ацетону, кольоровi глюки… Бiдолаха ти мiй. Аби знала, то я б тобi зроду не дала. Аби знаття, то я б взагалi втекла з цiєї клятої сiмейки… На панель… На вокзал… Куди завгодно… Що тобi дасть той Бог? Га? Потрахатися? Понюхати кокаїну? Грошей? Все це тобi давала моя блядська сiмейка, обтяжена моралiзаторством убивць. Пiди краще до таточка мого. Вiн колись вчився на попа. Хай сповiдає. Або нi, нi, нi! Лiпше до того обiрванця Лаврентiя, якого нiяк не може здихатися Соснiвка. Пiди. Може, вiн тебе у жопу трахне. Чи тобi захотiлося мене, щоб я тебе висповiдала мiж ногами? Ну…

Вона задерла халат, лягла на спину, розставила ноги.

— Давай… Чи ти став романтиком? Га?! Чого не йдеш? Чи вже сповiдався у цiєї новенької сучки?

Борис недбало розстебнув ширiньку, спустив до колiн штани, але член ганчiркою висiв мiж синiх яєчок.

— Одягни штани, недоумку. Ти вже нi на що не здатен. Може, ти i грошi розучився рахувати? А зараз шуруй звiдси. Iди, у мене паскудний настрiй, щоб задовольняти iмпотентiв.

Найдивнiше те, що цей прихiд Бориса навiть захопив її, додав упевненостi, i вона поволi, сама того не помiчаючи, почала вiдновлювати свої старi звички, перетелефонувала знайомим. Цiлий день дзвонила, сидячи у лiжку, серед гори глянсованих часописiв для геїв та лесбiянок, модних каталогiв, в диму десяткiв трьох недопалкiв; вона вiдновлювала свої вправи з музики, уперто тарабанячи неслухняними пальцями по клавiатурi, геть занедбавши свою зовнiшнiсть, тижнями не виходячи на вулицю, на люди, в хол, де хазяйнувала Єва, яка зараз зробилася для неї не вартiснiшою за iлюстрацiї, якi жужмом лежали пiд її ногами. Волосся її вiдросло, стримiло, як у справжнього хлопчиська, а рухи зробилися рiзкими. До неї натовпом посунули якiсь нафарбованi типи, дебелi молодицi з одвислими грудьми або без цицьок взагалi; транссексуали всiляких мастей, а також дiячi мистецтв, з довгими патлами, заслуженi й нi, зовсiм молодi й старi. Але це був уже iнший свiт, розумiла вона, нерухомо споглядаючи за тим, як копошиться люд, за iмiтацiєю свого, здавалося б, забутого свiту; вона нiколи не вiрила мистецтву, бо воно не приносить задоволення, а лише сiє сум’яття; так одного разу вирiшила вона, спостерiгаючи тоскний соснiвський пейзаж за вiкном. Служка винiс останнього п’яницю, а вона продовжувала сидiти перед широким екраном, у строгому чоловiчому вбраннi, але незаймана, як у першi днi юностi, коли плоть пече, а час зовсiм не настав. Вона смутно здогадувалася, що цей мiсяць, проведений серед її знайомих, серед оргiй, але без її участi, цей час вона наче намагалася щось пiдтвердити, те, якраз головне, чого її вихолощена вихованням iстота потребувала так, як напитися води. I думка про Єву прийшла сама собою. Вона знову з тиждень не виходила, а мастурбувала на Єву в лiжку, закутана у глуху тишу, що вiяла вiд сiрого одноманiтного пейзажу за вiкном. I тодi вона таки зiйшла вниз, ще не вiдаючи та не гадаючи, як воно обернеться.

I вона побачила Єву, яка гасала у мiдних потоках сонця, з розпущеним волоссям, у чоловiчiй сорочцi з розстебнутими верхнiми ґудзиками; пiд тканиною тремтiли вiд порухiв молодi груди, готовi вистрибнути, показати красивi соски, що пробивалися чiтким малюнком. Крапельки поту чи води намистом блищали у бiлоснiжнiй впадинi, рожевi уста вiдкритi й весь час усмiхненi. Рухи рiзкi, по-дитячому впевненi. Iлона зупинилася, вражена. Насолода захопила її, скула, пов’язала по руках. Тiльки через кiлька хвилин, тягучих, немислимо довгих, дивлячись на вiдкритi важкi дубовi дверi, де бабине лiто тягло срiбними пацьорками павутину, вона таки зрушила з мiсця i пiдiйшла до Єви. Iлона торкнулася її плеча i про щось заговорила. I далi пiшли днi, коли вона говорила, навiть не добираючи слiв, не пам’ятаючи їх, але весь час знаходячись бiля Єви, захоплена її голосом, її тугим тiлом, налитим молодiстю. Пiзно вночi вона поверталася до кiмнати, втративши спокiй, сидiла i слухала якусь схiдну приторну мелодiю, а у вухах її розсипалися тисячi звукiв, котрi нагадували розбитi у високому небi лiтаки, писк степових птахiв; звуковi галюцинацiї змiнювалися галюцинацiями запахiв: полину, гару, кровi, сперми. Але попри все Iлона вiдчувала себе до збудження щасливою. Вона навiть перестала вживати транквiлiзатори, мастурбувати. Iнодi напивалася. Єва виникала у неї перед очима як дiйснiсть, але туманно, далеко, Iлона iнодi розумiла, яка оманлива ця дiйснiсть; ця дiйснiсть нагадувала музику, що спiвали десь на хорах у церквi, — вiд останнього у неї тiльки йшов мороз по шкiрi. Вона ще не вирiшила, що це за почуття, але вiд слова «любов» її вiддiляло кiлька крокiв. Чим бiльше вона бажала Єву, тим злiшим i непривабливiшим видавався їй свiт, що мирно, ледаче протiкав за вiкном, у кiмнатах цього будинку. Одного дня вона наважилася i написала коротеньку, але змiстовну записку Євi. Наступним днем вона помiтила, що Єва не дивиться в її бiк, намагається вiдвести погляд. Рухи у дiвчини стали плавнiшими, одяг крикливо-викличним, але не так, щоб приваблювати чи затягнути, а так, як одягаються школярки-старшокласницi на порозi невiдомого сексуального життя. Тодi-то вона, Iлона, i впевнилася, що розрахунок був почасти вiрним, але навряд чи обдуманим i далекоглядним. З жахом вона вiдчувала, що емоцiї пульсують у її кровi, цугонять жилами, шалено качають кров. Свiт поволi почав для неї вихолоняти, набирати чiтких обрисiв, — її знову нестерпно тягло на вулицю. Вона закинула бiзнес, вправи у дизайнi, тобто полишила Єву саму на себе i на її вчинки. Авто її котило на скаженiй швидкостi дамбою, плутало у вузлах вуличок, новобудов. Уже вiдкочувала, вилинювала, вгасала, глухла звуками рання осiнь, наостанок облизнувши бабиним лiтом апатичний люд. Якраз того дня Льопа починав проповiдувати.

Якимось робом вiн проник у мормонську секту, яку нюхом старого кнура, давно натяганого на трюфелi, завбачливо вибрав для вкладання коштiв. Не так грошових, як своїх далекоглядних коштовних планiв. Мормонами їх називали соснiвцi, але Льопа, потертий свiтом бурлака, знав цiй назвi цiну, тому доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до середовища шановних мормонiв. Ось що вiн говорив:

— Подивiться на цей свiт! Смiтник наш свiт! Хто змiнить його? Ви! Ще раз говорю — ви! Просiть у Бога, що бажаєте, — вiн не вiдмовить. Так кажу я вам. Повiрте в нього. Для чого вiн створив його? Щоб ви, браття, могли щасливо зажити в цьому свiтi, не iнакше. Молiть його, i вiн дасть, як я прошу про вашу помiч, бо немає нiчого земного, що б чуже було нашому Богу. Вiн посилає i смерть, i життя. Я помолюся за ваше життя i душi вашi, тiльки ви вiдблагодарiть! О, нiкчемний той, хто гонить праведникiв з порогiв, якi просять милостиню для продовження життя… — Льопа передихнув, набрав у легенi повiтря, добираючи у головi вiдповiднi слова, з потугою розводячи руками: — Приймiть мене у ваш дiм, але не позбавте земної утiхи… Прошу… Дуже прошу… — Тiльки-но зараз помiтили гарну соковиту жiнку, зодягнену у все чорне, з туго заплетеною косою, небесними очима: вона проходила повз сонних соснiвських мешканцiв з велетенською урною, де було начертано якiсь страшнi цифри, шматки речень, а зверху, на бiлiй хмарi, мов зiйшовши з малюнкiв для починаючих атеїстiв, воссiдав сивобородий старець, рум’янощокий, наче тiльки-но, транзитом, випадком вийшов з косметичного салону третього розряду i ненароком хтось прилiпив його на цю жерстяну скриню. Льопа продовжував виводити шматки промови, додаючи туди кiлька рядкiв i Старого Заповiту, Євангелiя, псалмiв. Через кожних п’ять хвилин вiн просив щось опустити в скриню, заламуючи руки, запускаючи пiд лоба очi; i кожних п’ять хвилин вродлива жiнка в чорному проходилася рядами соснiвцiв. Баби чаламкали, набожно хрестилися, кидали до скринi; хтось пускав сльозу, хтось плювався, хтось смiявся. Але бiльше давали почтеннi мужики, тi, що iшачили на фабрицi, майже не пили, а зараз жадiбно проводжали тугi сiдницi жiнки в чорному. Льопа завивав, притупував ногами:

— Охрестiться в нову вiру! Iнакше вас чекає смерть! Де ви бачили, щоб Бог жив у церквi?! Хто вам це сказав? Там затiсно для нього. Вiн живий у ваших домах. Вiн увiйде до вас, тiльки простягнiть руку допомоги вашому рабу!

Тодi з’явився Лаврентiй. Вiн обiперся на палицю, похилитав головою, причмокнув язиком:

— Цей шелихвiст далеко пiде! Хто у Бога щось просить, окрiм ласки, щоб прожити недарма день? Хiба можна вiрити тому, хто вiрить лише у власний шлунок, видираючи останнє у заблудлих стада цього?!

Але на Лаврентiя зашикали; цiєю ситуацiєю скористався Льопа. Голос у нього зробився низьким i шипучим, як мiнеральна вода:

— Ось! Ось! Ось перед вами плевели диявола. Вирвiть його з корiнням! Знищiть його. Вiддайте на попрання його рогатому брату! Геть з-перед очей моїх! Геть! Бо розвiю твiй я i попiл!

Соснiвцi не знали, що таке плевели, але проповiдь, куплена за мiдяки, їм припала до смаку; натовп забурчав, загавкали собаки, малi, куцi, недорослi, без породи. Пацанва ухопила камiння i пожбурила у Лаврентiя. Мужики з важкими обличчями, нагнутими головами засопiли, але з мiсця не зрушили. Вони чекали на чудо, що Льопа дiйсно спопелить Лаврентiя. Десь у свiдомостi їхнiй як вiдгомiн далекого дитинства проповз, бряцаючи калаталами, сиренами, сурмлячи пластмасовими дудками, яскравий цирк. На бiльше їхньої фантазiї не вистачало. Льопа миттєво вловив ситуацiю, впав на колiна, простягнув руки до неба i заголосив:

— Нехай впаде кара i прокляття на вiдступникiв. Проклинаю! Проклинаю! Проклинаю!

Повiтря соталося м’яке, безвiтряне, пересмуговане павутиною бабиного лiта. Кiлька вороноподiбних монахiв, що плентали до монастиря з провiзiєю, постояли, слухаючи Льопу, але не ступили нi кроку, не сказали анi слова; погляди їхнi були прикутi до жiнки, вiрнiше, до її сiдниць. Собаки заливалися то на Лаврентiя, то на Льопу, то на натовп, що нерухомо стовбичив на мiсцi, але поволi набирався рiшучостi, надувався, як жаба. Щось гуркнуло у небi: може, лiтак, може, запiзнiлий грiм. Льопа завив, заскиглив разом iз псюрнею, тицяючи пальцем у небо. I тодi соснiвцям несподiвано все зробилося зрозумiлим. Шматки землi полетiли у Лаврентiя. Собаки зiрвалися в один, як по командi.

— Шуруй до своїх пiдарасiв-католикiв! Iди, поки ми тебе не задавили, як жабу!

— Ви самi жаби, i життя ваше темне. Пощо мене женете, невже я щось вчинив погане? Чи я не маю права говорити, як говорить цей чоловiк?

— Iди геть! Кого з монастиря вигнали! Хiба звiдти просто виганяють?

Льопа стояв на узвишшi, потрясаючи повними щоками, бризкаючи слиною, щось говорив, ковтаючи слова. Але, видно, переляк застряг у горлянцi. Лаврентiй розвернувся i, опираючись на палицю, пiшов ярами до своєї землянки.

Iлону обдавало жаром: лемент, палкi вигуки куцого чоловiчка, запiтнiла юрба з однаковими лицями, однаковими запахами. Теплий осiннiй передвечiр, вродлива жiнка в чорному, їхнi очi зустрiлися, i жiнка легенько, одними краєчками уст усмiхнулася, погойдуючи стегнами, пiдiйшла до авто. Iлона витягнула купюру, але не кинула в скриню, а сунула жiнцi мiж грудей, хрипким голосом видавила:

— Отримаєш утричi бiльше. За годину чекатиму на тебе бiля старого кiнотеатру. Знаєш, де?

— Так.

Червона стiна старого кiнотеатру пiднiмалася перед нею загадковою будiвлею древнiх. Так вона вирiшила, посмоктуючи цигарку за цигаркою в очiкуваннi жiнки в чорному. Над пласким дахом, куцими деревами червоними крилами розкидалося небо; потiм зашумiли кроки, вже коли взагалi темiнь упала на передмiстя й у вухах переламувалися удари далеких будiвництв, ненаситне, вiдсторонене, убивче гарчання автостради двiстi двадцять четвертого кiлометра, Iлону подiбне неабияк збуджувало. Нова хвиля почуттiв, куди пропустило корiння з минулого, трiпалася в душi шовковим сувоєм. I як тiльки рука жiнки лягла на ручку дверцят авто, Iлона втягнула майже силомiць її досередини, жадiбно в потемках шукаючи її спокусливi губи. Дешевий запах лаванди, китайських прянощiв та благовоння — все це видавало в дiвчинi колишню богемну тусовщицю. Iлона спустила з неї до пояса сукню, не вмикаючи свiтла, занурилася обличчям у м’якi груди, що пахли гiркуватим димом, потiм сповзла нижче, i коли та кволо запротестувала, то грубо зiрвала з неї труси, заголила себе дополовини, просунула ногу мiж ноги незнайомки i загойдалася в скаженому ритмi. Все так швидко закiнчилось, як i почалося. Напруга спалахнула, кинулася оргазмом, залишивши пустоту i шаленi припливи кровi у скронi. Iлона мовчки курила, увiмкнувши свiтло, розставивши ноги, навiть не думаючи опускати сукню. Вона не почувала анi вiдрази, анi задоволення. Дiвчина нишком намагалася прибратися, склеїти якось докупи подертий одяг. На шиї алiв укус, трохи нижче лiвої грудi ще один. Очi у неї каламутно колисалися в дзеркалi напроти Iлони. Iлона запалила ще цигарку, задоволено зазначивши, що сексуальний голод вiдiйшов, виволiкаючи з її свiдомостi згадку про Єву. Пахло матiолою, аж здавлювало i розривало легенi. Завили пси. Зiйшов мiсяць. Великий i круглий, кинувши лапу свiтла на степ, на трасу, на старий млин.

— Я тебе вiдвезу, — спокiйно сказала вона; попорпалась у бардачку, витягла кiлька банкнот, тицьнула дiвчинi.

— Я мовчатиму, — голос незнайомки звучав наївно, але впевнено.

— Ради всього… Менi якось наплювати. Ти, мабуть, просто новенька тут, коли таке говориш, — тихо розсмiялася, задоволена, що хтось лежить так низько, що слiдкує за кожним своїм кроком. Пси протяжно вили на мiсяць.

— Кажуть, на чиюсь смерть, — вставила дiвчина, щоб перебити тишу.

— Дурне. Нахапаєтеся всiляких дурниць… Хоча твiй папiк ще той малий — знає, як взувати публiку, — i вони обидвi голосно розсмiялися.

Iлона довiрливо поклала руку їй на груди.

— Ну, пора. Я тебе знайду.

Авто плавно покотило соснiвськими вулицями, мацаючи свiтлом фар антрацитовi вiкна.

Але тiєї ночi нiчого не закiнчилося. Тiєї лагiдної матiолової ночi, коли минуле вiдгомоном пройшлося по нервах, ляскаючи у вухах розбитими лiтаками, псячим ґвалтом, вуркотiнням автотраси, забороненим коханням, дешевим вином i ще чимось, що її уява вiдмовлялася спровоковувати або витягувати на бiлий свiт. Вона зайшла до холу — розiбрана зачiска, спокiй втоми у зелених нерухомих очах, запах чужого тiла приємно, але вже даремно лоскотав нiздрi, — i зупинилася, роздратована своєю ж дурiстю. Вучєтiч в однiй набедренiй пов’язцi, хтиво викручуючи повним задом, зображаючи клишоногого сатира, тримав за руку зовсiм чарiвне створiння, переодягнене ельфом, i викидав пiд музику клавесина замислуватi колiнця. За клавесином, пiдмостивши пiд зад кiлька подушок, сидiв не хто iнший, як Душечка. Вiн вправно бiгав по клавiшах пальцями, iнодi щось верескливо вигукуючи, водив очима з жовтими бiльмами, допомагаючи музицi своїм безкровним ротом. Гiрлянди синього, рожевого, коричневого, срiбного кольорiв звисали зi стiн. Прямо на пiдлозi розставлене вино, розкиданi сири, шматки м’яса, одяг. I спокiйна врiвноважена музика, завивання Вучєтiча, що водив танок з рожевим ельфом. Пара дефiлювала вiд початку зали, рiзко розверталася, пiдстрибувала i вела далi. Тiльки трохи оговтавшись, Iлона упiзнала в рожевому ельфовi Єву. Пiдозра, жовта, мов жовч, шмагонула у низу живота. Виблiдла, вона стояла, навiть не приховуючи, як тремтять її губи, як пiдгинаються колiна, як рiзнокольорова пiдлога виповзає з-пiд нiг. Єва несподiвано вiдштовхнула Вучєтiча, легко пiдбiгла до Iлони, ухопила за руку i повела у танок. У Iлони пiдгиналися ноги, їй вперше хотiлося плакати; вона кричала в душi, але впевнена рука Єви тримала її за лiктя, потiм ухопила за талiю, кинувши у дрiж все тiло, i та знову провалилась у млосну яму похотi, кохання. Так, вона зараз готова була заверещати, сказати усiм, що не може жити без Єви i дня, i хвилини, що скоїть iз собою щось страшне, якщо вона не буде її. Її крутило, наче муху в окропi. Музика набирала шалених ритмiв, як хто вiдраховував її життя. Єва смiялася безтурботно, то закидаючи голову, то опускаючи її при кожному па. Вир музики, вигукiв Душечки, Вучєтiча, запахи дешевого червоного вина, широка панорама бурштином вогнiв запаленого мiста, з ребрами мостiв у широкому вiкнi.

— Що з тобою, Iл! Жвавiше, лапа! Жвавiше! — не вгавав Вучєтiч, приєднуючись до двiйки, але Єва владно його вiдштовхнула, так що вiн тiльки повернувся, задер пов’язку i завертiв задом, вигукуючи:

— Я не люблю двожопих крокодилiв! Я не люблю двожопих крокодилiв!

А свiт плив гiрляндами вогнiв, зеленими димами iндiйського благовоння. Десь на третьому колi Iлона помалу почала перебирати iнiцiативу в свої руки, вiдтiсняючи Єву до мармурових схiдцiв. Нарештi лишившись сам на сам на якусь долю секунди, вона увiпнулася в шию Єви майже змiїним укусом, перебралася до соковитих губ. Але та легко випручалася, смiючись зовсiм безтурботно, як дитина, i тодi, не чекаючи навiть вiд себе такого, Iлона видала:

— Я хочу бути твоєю навiки!

Єва на мить посерйознiшала, потiм знову вхопила Iлону за руку i притягла в шалений танок. Тверезiючи, вона зрозумiла вiдчай свого становища. Єва була холодною, як лiд, а не просто дурнуватим дiвчиськом. Вона спокiйно вивiльнилася з її рук i подалася, ледь похитуючись вiд утоми, до себе. Якусь хвилину Iлона стояла, а потiм кинулася шукати «Ксанакс», не знайшовши, зашепотiла у золотистому мороцi:

— Боже, якщо ти є, поможи менi. Господи, я нiколи у тебе нiчого не просила…

Вона лежала i повторювала цю фразу раз за разом, доки її голос не перебив насмiшкуватий голос Вучєтiча.

— Ти здорово вляпалася, Iл, коли вже звернулася до Бога… Боюся, що ми ще довго не побачимо нашу дорогу, нашу прекрасну, нашу фатумну Iл!

Але вона нiчого не чула: в її вухах розламувалися з наростаючим скреготiнням лiтаки, пахло смаленим м’ясом, висiв велетенський червоний мiсяць, рвало нiздрi та легенi матiолою. Вона лежала i мовчки, кусаючи до кровi губи, давила ридання. Звелася, поправила сукню.

— Допоможи менi, Вуля!

Вучєтiч лише розвiв руками, блиснув лисою головою i подався до виходу, кинувши недбало, плаксиво:

— Пока-пока, золотце!

Несподiвано щось зронилося в душi Iлони. I вона стала чекати, слухаючи, як з непоправним цинiзмом годинник розрiзає тишу. Вона наливала, пила. Вона курила, сковтуючи гiркi свої сльози. Тиша лягала зручно, змiючись звiдусюди, як гадспокусник, як прокляття всього свiту, а годинник вiдрубував, виривав життя Iлони, так несправедливо забутої. I ще вона неустанно продовжувала просити Бога. Так i заснула, нiкого не дочекавшись.

А потiм потяглися днi за днями, однi осоружнiші iнших. Зарядили дощi. Нуднi сiрi дощi полоскали соснiвську пустинь, вiд чого зводило зуби, а душа стискалась, як жовтий падалiшнiй листок. Iлона писала Євi довжелезнi листи, надсилала коштовностi, дорогий одяг. Єва брала, але продовжувала то холодно мовчати, то вiдповiдала щось третьорядне, що не полишало надiї на будь-яку прихильнiсть, окрiм дружньої. Iлона нюхала кокаїн, запихалася солодким, мрiї рожевими трояндами кохання розквiтали в її розпаленiй уявi. Пiд кiнець жовтня вона не витримала i звернулася до Бориса, щоб той завершував будiвництво, бо iнакше все сiмейство сяде на боби.

— Звiдки ти це взяла? У нас справи йдуть нормально, навiть лiпше, нiж нормально. Ти перетворюєшся на iстеричну iдiотку. I перестань вживати наркоту, бо iнакше я поставлю перед сiм’єю питання, щоб полишити тебе долi! — холодно, без будь-якого вiдтiнку злоби вiдповiв Борис.

— Ти спиш з нею, сука! Я знаю. Ти її трахаєш… Куди ти її трахаєш? — Iлона iстерично кричала, перегнувшись у крiслi: — Ну скажи. Що ти з нею робиш… Як ти це робиш з нею, — вже благально, майже по-дитячому потягла вона.

— Не говори дурниць. Треба тобi облишити богемнi штучки. Знайди собi достойного мужика. Фу-ти, страстi-мордастi. Я вже починаю шкодувати за Лямуром. Дурепа. Пройда, — i вiн залiпив Iлонi мiцного ляпаса.

Вона перегнулася в крiслi, обвисла, забилася у риданнях.

— Ти не мужик. Iмпотент. Ганчiрка! Я тобi це запам’ятаю.

Борис тiльки смачно плюнув, звiвся i вийшов, щоправда, тихо причинивши за собою дверi, щось насвистуючи пiд носа. Iлона дико заверещала.

Потiм випав снiг; коли випав снiг, вона вся принишкла. Ходила, мов та сомнамбула, зi впалими щоками, тускним поглядом, зрiдка зустрiчаючися з Вучєтiчем, який приносив їй кокаїн та новини з центру столицi, що заледве її розважали. Сiмейство скопом з усiма родичами та знайомими готувалося до хрестин, перебираючи всiх знайомих i незнайомих батюшок. Єва на кволi провокацiї Iлони вiдповiдала: «Iл, це ж тiльки гра. Розумiєш?! Це тiльки гра». Таємниче усмiхалася, готуючись до вiд’їзду. Борис її пiдтримував у всьому, й Iлонi видавалося, що це навмисне. Вона даремно шукала якогось любовного зв’язку мiж ним та Євою. Це бiсило її найдужче. Напередоднi хрестин їй наснився сон: чиясь скривавлена голова. I вона прокинулася, душачи нiмоту жаху, але якась впевнена, насторожена, наче хорт на полюваннi. Вона пройшлася довгими коридорами, наче занурюючись у чужу пам’ять. Зупинилася бiля дверей, де спала Єва, прочинила й увiйшла. Єва спала, розкинувши руки, в короткiй сорочцi, заголивши ноги. Вiдразу прокинулася, усмiхнулася Iлонi, що дивилася на неї нерухомим, вологим зараз поглядом. Потiм повiльно вивiльнила з бретельки одне плече, потiм iнше, зсунула сорочку до живота, зiгнула в колiнах ноги, ледь розкинула їх.

— Збий менi целку! — тiльки того i сказала.

Iлона майже вкусила її губи, кинулася цiлувати все тiло, занурила обличчя мiж ноги, доки Єва легко не випручалася, сказавши:

— Я люблю тебе, Iл. Зроби мене жiнкою…

Iлона повернулася з причепленим на липучках членом. Єва лежала вже зовсiм гола, закривши очi, тiльки пальцi бавилися сосками.

— Вiдкрий очi!

Єва вiдкрила очi, iнстинктивно зiщулилась, i коли Iлона з глухим стогоном увiйшла в неї, вкусила їй вухо, вчепилася в спину, вiдчуваючи весь жар пристрастi. Вони прововтузились у лiжку до самого свiтання. Потiм лежали i курили. Потiм задрiмали. А коли прокинулися, Єва тихо зашепотiла:

— От i все, Iл. Тепер ти мене знищиш…

— Перестань… — Iлона плакала, не знати чому пригадуючи то Лямура, то Бориса. Вони знову цiлувалися, стогнали, сплiтаючись, мов двi гадюки.

— Тобi не боляче? — запитувала Iлона.

— Менi боляче в iншому мiсцi… Я хотiла, щоб ти мене… Тобто, розумiєш, щоб ти була головною…

— Не смiши… Ти сама розумiєш зараз, чому це так довго тягнулося.

— Не злись на мене… I ще… i ще… Я не думаю, що все життя буду з жiнками…

— Я теж так думала… То пусте… перiодично мене на цих скотiв тягне. Можливо, ми таки дiйсно заведемо сiм’ї… А поки що я не мислю життя без тебе.

Вони сопли носами i продовжували знову. Єва вiддавалася легко, пiдкорюючись досвiду Iлони, але сама того не знала, що ще бiльше розпалювала свою партнерку. Слiпучий ранок за вiкном. Безмежний бiлий простiр, горбатi дюни з цятками псiв, людей. Вони лежали i плакали серед бiлого безмежжя, що велетенською лавиною простягалося перед їхнiми вигаслими вiд утоми поглядами.

Те, що говорили про примирення Андрюхи Лямура з сiмейством Iлони, було радше напiвправдою. Якщо така iснувала в їхньому свiтi напiвпоглядiв, напiввидихiв, напiвжиття. Це вiдбулося якраз на хрестини. Iлона не їздила до церкви принципово, а до четвертої години вечора пробула з Євою в лiжку, за розмовами. Поки Вучєтiч милив, голив їхнi пахви, лобки, висмикував волоссячко, видавлював прищi. Iлона добре вiдчувала свiй настрiй. Тривога, як надокучлива мелодiя, не полишала її. Вона подiлилася з Вучєтiчем своїми думками, але той лише вiдмовився, сказавши, що то вiд кохання. Ближче до четвертої години, у ваннiй, тiльки-но взявши до рук слоїк з кокаїном, вона зовсiм ясно у дзеркалi побачила скривавлену голову. Тисячi голосiв, звукiв розламали її мозок, тож вона поспiшила вжити кокаїн i, радiсна, повернулася в обiйми Єви. Вона запитувала себе: як це пов’язано з нею? Логiка, майже чоловiча, вiдмовляла їй. I вона злостилася. Спочатку на себе. Далi на Вучєтiча, запустила у нього фужером з червоним вином; фужер не розбився, а продовжував вертiтися, глухо хапаючи повiтря, Iлона грацiйно вiдштовхнула його ногою, якось полегшено видихнула, коли склянка розлетiлася на дрiбнi скалки. На Євi вона зупинилася, так зупиняються на людинi, що вже обридла, але її немає сили прогнати; вона пригорнула її i заплакала. Внизу гарували так, що навiть звуконепроникнi стiни, iзоляцiя не могли приховати святкового настрою, окрикiв на служок. Iлона роздратовано ходила кiмнатою, бубонiла про скривавлену голову, i невидима погроза, зовсiм не страх, срiбною струною натягувалася кiмнатою. Вона ходила, але не так, як iстерично збудженi люди, зовсiм iнакше, i всi це розумiли, окрiм Єви. На пiвгодини, можливо, бiльше, Iлона вийшла; повернулася, пiдтиснувши губи, з синiми колами, що бiльше нагадували тiнi, пiд очима, i сiла в крiсло, мiцно схрестивши ноги в колiнах, як завжди, по-звичному затискаючи мiж ними руку. Тiльки того i вимовила, трохи рiзко, навiть втомлено: «Все? Буде голова…» Принаймнi так через багато рокiв описував подiї Вучєтiч. Завiтав, вiрнiше, то вскакував, то вилiтав у дверi Душечка Гоша. Вiн щось швидко шепотiв на вухо, але нiхто нiчого не розбирав, окрiм монотонного до холодностi: «бу-буб-бу». ґвалт внизу наростав — наближалася четверта година. Душечка Гоша пиряв домом, як заводна лялька, як химерна мавпа з фiльмiв жахiв. Вiн проявляв таку прудкiсть, що всi диву давалися, звiдки у такого маленького, зi зморшкуватим личком i злими очиськами чоловiчка взялося тiєї сили, — вiн помре рiвно через три роки в Нью-Йорку вiд передозування героїном. А зараз троє, за винятком Єви, холодної та розсудливої на перший погляд, не знати чому, парилися в мовчанцi. Iлона то пiднiмала, то опускала механiчнi жалюзi. Небом котили, вал за валом, чорнi снiговi хмари. Погода обiцяла залишок дня бути паскудною. Iлона нарештi замовкла, лише її впалi щоки пульсували вiд ледь чутного, ледь вловимого дихання. Нарештi щось затрiщало, заворохобилося, i вся четвiрка наче по командi пiднялася i спустилася хутко до холу.

Великi рiзанi з мореного дуба дверi прочинилися навстiж, впускаючи спочатку морозну пару, а потiм Бориса в просторiй соболинiй, нарозхрист шубi. За ним тягнувся хвостом чорний виводок у довгополих пальтах, з однаковими рожевими обличчями, палаючими i широко вiдкритими байдужими очима, що складався з чиновникiв усiх мастей, рангiв; було кiлька священикiв, котрi пхалися поруч, густо гундосячи росiйською з домiшками древньослов’янської мови. Борис мiцно стояв на дужих ногах, трохи похитуючись, розставляючи владно, з розчепiреними за тодiшньою модою пальцями, руки, але з обличчя — матовий, як скло на нових, виготовлених за наказом Єви вiтражах; хоча навряд у тому виразi була присутня тривога, так, щось вiддалене, мов неприємний звук глухого дзвона на пустiючiй провiнцiйнiй, у самiй глухоманi церквi; такий-от матовий серпанок плавав у його очах, наразi сивушних, очманiлих, i, не зважаючи на холод, пiт струменiв по обличчю, дряблуватiй шиї прямо на цупкого комiрця. Цим поглядом, владним i розгубленим водночас, вiн окинув хол зi столиками для легкого частування, з шампанським, дрiбненькими бутербродиками з усiлякими делiкатесами. Нагорi їх чекало щось iнше, але гостропискi гостi вже нетерпляче сопли носами. Борис дивився на рiдню, що вишикувалася перед ним, i його очi враз потеплiли, наповнилися вологою. Йому подали згорточок, що був другою його донькою. Iлона почула приплив якогось звiриного жалю до цього чоловiка, так, як вiдчуває жiнка до того, котрий зробив її вперше жiнкою, або до невдах, що заслужили кращу долю. Iлона провела його поглядом: як вiн важко пройшовся, тримаючи на витягнутих руках Алiсу, легко переставляючи ноги, i щось подiбне бажанню, знову ж таки, повторного жалю трiснуло в її майже яшмових очах, — Iлона стояла у вишневiй сукнi, опираючись на добротне крiсло однiєю рукою, зовсiм маленька, тендiтна i беззахисна, а вiн, майже патрiарх, iнакшого слова вона зараз не могла пiдiбрати, впевнено ходив перед гостями i показував дитину, що весело сукала нiжками. Нора попискувала майже безголосо, як риба — безколiрна, загублена десь у потоках свого материнського почуття, лише очi пломенiли, навiть трохи нездорово, як для таких iменитих гостей, тому Iлона зi злістю подумала, що сестричка дурна, як рiпа. Гостi для легкого частунку розсiдалися крiслами мовчки, тiльки розстебнувши пальта, з якоюсь упертою малоприхованою заздрiстю, пожираючи мовчки наїдки та напої, непомiрна цiна яких дратувала навiть Iлону. Борис продовжував стояти, вiдкинувшись назад, наче наполовину вилiплена статуя. Краєм ока вiн глянув на Iлону, що ледь схилила голову i слухала, що говорить їй на вухо Єва, прикриваючи долонькою рота. Тодi вiн щось зрозумiв, важко пiдняв свої вилинялi брови, якi нагадували жiночi, коли побачив, як схилилася упiвоберта Єва, ледь торкаючись, звiсно, умисне, оголеного плеча Iлони своїми бронзовими локонами, i повiльно, наче в рапiдi, вiдхиляється назад, проявляючи на своєму гарному обличчi усмiшку з ямочками; вiн уже неуважно слухав, начебто голоси нагадували затяжну зливу. Iлона у вишневiй, темнiй, аж очам боляче, сукнi з декольте, зi шлейфом, що волочився позаду, зараз повнiстю затьмарювала Єву, якусь невиразну, простакувату, десь наче втрачену, кимось загублену або наче пiсля затяжної хвороби. Його, напевне, насторожила не сама Iлона, не якась невловима перемiна в нiй, яку виказувала людина, що досягла своєї мети, а то навiть переситилась, а поведiнка Єви, скута, насторожена, дарма, що вона виглядала навiть щасливою: так виглядають люди на вокзалi, пiсля дурного сну, який от-от повинен збутися, i все на сьогоднi роз’ясниться, але не кращим робом. Єва перехопила його погляд, зашарiлася, зустрiлася очима з Iлоною, а та завмерла, як людина з неспокiйною совiстю, повiльно, вишукано двома пальцями пiдбираючи сукню, рушила мiж рядами столiв, погойдуючи стегнами, зовсiм не вульгарно, з долею надмiрної театральностi, проте не виклично, ледь нахиляючи голiвку. Вона зупинилася бiля Бориса — тендiтна, тремтяча, мов малинова свiчка, витерла йому хусткою обличчя, дбайливо i нiжно, любляче. Сказала тихим, з приглушеним сумом голосом:

— Правда, Єва сьогоднi дуже гарна?

— Не сказав би… Зовсiм нi… Бiльше ти… Так, саме ти…

— Дякую…

— Я ще пiдiйду до тебе…

— Можеш розраховувати…

Вона знову повiльно, пiдтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простiр вiтальнi маленькими нiжками, взутими у червонi iталiйськi черевики. Борису повiяло холодом, вiн заплескав у долонi, просячи тишi, але чи то його крик потонув у гамiрливiй вовтузнi, чи просто вiн невпевнено повiвся, але з першого разу пiдняти гостей не вдалося. I саме в цю хвилину, коли вiн уже розмахнувся руками, дверi розчахнулися, розкололися шкаралупою горiха. I всi розгледiли в ясному холодi вечiрнього повiтря трiйцю, що стрiмко рушила в бiк Бориса.

Так вони зайшли до помешкання вiдомого багатiя, чиновника, зовсiм просто, але ця легкiсть поведiнки була радше диктована помилковим уявленням про власнi персони, — пiзнiше вирiшили у всiй Соснiвцi, хоча це, як i все, що стосувалося язика мешканцiв Соснiвки, не було правдою. Першою, хто вiдчув i зрозумiв, що затишок цього гарно облаштованого дому, разом з котами, папугами, колiбрi, меблями i, нарештi, його господарями, — вiдiйшов не так у минуле, як у глибоку тiнь того, що колись називалося спокоєм, була Iлона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводi двох своїх браткiв — Махмуда та Мономаха. Вiн iшов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квiтiв, у шкiряному пiджаку, досить вишуканому, в дорогих, вiд Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синiй, вiд макiвки до лiвого вуха рубець, ще свiжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний iнстинкт, звiрячу силу, iнодi у ньому вгадувався розум, зовсiм небуденний, захований, замулений не одним десятком рокiв, про котрий, про той розум, вiн, Андрюха Лямур, анi сном, анi духом не вiдав, а якщо таке i приходило в голову, вiн напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, мiстом на своєму новенькому джипi. А ще знали про його зачаєну тугу за Iлоною. Простота соснiвська засуджувала панську курву i жалiла по-своєму Андрюху, чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.

Андрюха i його братва постояли на порозi. Борис простягнув руки у привiтаннi, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на двi руки — з одного боку чеченцi, що понаповзали з Москви, а з iншого — небезпечний, розумний i, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв бiля джерел їхнього сiмейного бiзнесу i був, вважай, пiонером у цих смердючих лабiринтах українського темного ринку, що називається бiзнесом. Присутнi дами заворожено проводжали його невисоку, але мiцну, струнку постать боксера; чоловiки мовчки очiкували, не знаючи, як дiяти далi; бiльшiсть була без зброї, а у кого вона i була, то швидко користуватися нiхто не вмiв. У Андрюхи пiд лiвою пахвою телiпалася жовта кобура, а за поясом стримiла рукоятка «стєчкiна». Махмуд не приховував автомата-пiстолета типу мiнi-«Узi», що теж ховався пiд курткою, так, що та частина одягу пiдозрiло i загрозливо вiдстовбурчувалася.

Борис примирливо перевернув долонi. Натовп засмiявся, Лямур обiйнявся з Борисом.

— Вiтаю, Борю. Бажаю всього найкращого. Нехай вашу сiм’ ю береже Бог!

Гостi задоволено зачмихали. Бабахнули пляшки з шампанським. Хтось ревонув «вiват», але Лямур не зважав на простягнутi руки з келихами, а кiлька хвилин стояв, засунувши до заднiх кишень долонi, вiдкопиливши губу, i, як всiм здавалося, упивався своєю нетривкою, до смiшного мiзерною перемогою. Тiльки його погляд блукав головами. Iлона вiдхилилася назад, спостерiгала за Андрiєм з напiвсутiнi, тому невiдомо було, чи хвилюється вона, але те, що їхнi погляди пересiкалися, то це було точно, як i те, що Андрюха внаправду замислив шось. Iнодi присутнiм видавалося, що для Андрiя та Iлони iснує оцей простiр, i вони в мiру своїх почуттiв i вчинкiв, непередбачених дiй, окупували його, похвилинно терзаючи невiдомiсть нудною мовчанкою.

— А зараз до столу! До столу, дорогi гостi, — зацокотiла свекруха, обiймаючи за талiю Нору.

Гостi зiжмакали цю тривалу паузу, загрюкавши стiльцями. Проте Лямур уперто продовжував стояти, засунувши руки до заднiх кишень джинсiв, закопилюючи губу. Борис спробував порушити цю неприємну мовчанку i люб’язно, трохи грубувато запитав:

— Щось не так, Андрiю?

Лямур прокашлявся в кулак, зiгнувшись i затрусивши плечима, потiм глянув знизу вгору на Бориса, — вiн був на пiвголови нижчим, але ширшим у плечах, значно молодшим, — i, протягуючи розбiрливо слова, добираючись з трудом до зрозумiлої вiдповiдi, заговорив:

— Братани, менi б не хотiлося починати, але кiлька годин тому якiсь попаддi чи монашки, хрiн їх розбере, з католицької мiсiї, правильно, знайшли Лаврентiя. Всi, ну хто не знає, той нехай розкаже кожному, хто вiн такий, цей Лаврентiй. Вiн ледь живий, i не знають, чи оклигає. Значить, його побили. Сильно побили. Перед цим у мене з ним була розмова. Досить неприємна, але не ворожа, тобто… — Лямур осмiхнувся знову, якось зiгнувся, почухав потилицю. — Майже не ворожа. Склалося так, що я зобов’язаний цьому чоловiковi життям… Ви знаєте i розумiєте, ви знаєте, i не менi вам розповiдати, коли це трапилося. Маю надiю, ви всi добре поiнформованi? — Вiн обвiв усiх хитрим поглядом, з лукавими iскорками смiху в самих зiницях, i хто знав цей погляд, той розумiв, що доброго вже чекати нiчого, лишалося сподiватися, що гнiв упаде на плечi чи голову когось iншого, якщо не самого Лямура; хто добре його знав, той давався диву: як Андрюха може так багато говорити? Але вiн i сам дивувався, звiдки беруться слова, бо навiть до останнього моменту не думав, що почне тягнути за Лаврентiя. I вiн продовжував, уже трохи випинаючи груди: — А значить, повторюю, я йому зобов’язаний. З багатьох причин менi б не хотiлося починати гнилих, не чоловiчих, не мужських розбiрок. Бо надто поважаю цю сiм’ю, котрiй багато чим зобов’язаний, щоб скоїти щось нехороше, i навiть по такiй причинi, як сьогоднiшнє свято. Тому прошу, нехай той, хто це зробив, просто вiдшкодує енну суму на лiки. I на тому пов’яжемо.

Борис стояв, пробиваючись потом, хоча того страху, тiєї безпорадностi, як по приїздi, в ньому не було. Вiн перехопив безжальний погляд Iлони, що свiтив на нього з-пiд колони, переконуючись, що вона справдi до цього не причетна. Облизуючи губи, машинально обтираючи чоло, вiн спробував загладити неприємну тему i взяв за лiкоть Лямура. Андрiй вивiльнив руку, глянувши небесними своїми очима на гостей.

— Андрiю, потiм все вирiшимо…

Проте молодий чиновник, той, що i розпочав бузу на дамбi, вилiз наперед, схаркнув демонстративно пiд ноги Лямуру, закричав, викочуючи i вивищуючи голос до єхидного тону:

— Слухай, бик, це я його мєтєлiл. Зрозумiв? Зараз вали звiдси, поки не одiрвали тобi вуха…

Далi Лямур узяв клерка за вуха, пiдняв рiзко, що аж хруснуло, пiднiс до самого обличчя i зашипiв:

— Завтра ти принесеш свої вуха разом з тисячею баксiв у католицьку мiсiю. Зрозумiв?..

Але чиновник нiчого не зрозумiв, принаймнi вiн засукав ногами, завовтузився, i Андрюха поставив його на ноги. Буцнув головою. Нiс з’їхав кудись влiво, потiм повис, мов чужорiдний, на шкiрцi. I тiльки тодi клерк закричав, завив голосно, як побитий пес, завалившись на чотири костi. Публiка загула, але, слiдкуючи уважно за Борисом, вловила якийсь сигнал, тихо, двома строями рушила до банкетного залу, лишаючи Лямура, його товаришiв i знiвеченого клерка наодинцi.

До Лямура нiхто не вийшов; напевне, Андрюха Лямур чекав саме на це, але Iлона, яка зiйшла схiдцями i сiла поруч з ним, оповита забутими запахами, поклала на його гостре колiно свою легку, як пташина лапка, руку, примирливо звернулася:

— Ну що ти хотiв цим сказати? Чого ти добився?

Андрiй шалено закрутив головою, як у дитинствi, як тодi, як завжди.

— Вони не лишилися. Вони пiшли. Вони не лишилися… Вони пiшли, — вiн наче зiзнавався сам собi: вони не визнали мене, вони покинули мене вчергове.

— Ходiм. Ще можна все змiнити, — Iлона поцiлувала його в щоку. — Я так довго тебе не бачила.

Її невеликi, вiдтiненi червоним, красивi груди важко здiймалися, тремтiли; вона дихала збуджено, але голос, навiть для неї самої, звучав далеко.

— Iл… Iл… Iл… Ну чому воно все так…

— Не роби дурниць. Ти знову наламав дров. Для чого тобi був потрiбен цей ублюдок, що живе побiля озера?

— Напевне, нi для чого… Сам не знаю, — тихо сказав Лямур, розумiючи, що слова зараз нiчого не важать. — Але я їх ненавиджу…

— То треба вибирати щось iнше, нiж той вошивий мужик.

— Вiн менi врятував життя. I це не дає менi спокою. Здається, я б його сам пришив, так воно менi не дає спокою.

— Тьху, — зовсiм по-простому вiдповiла Iлона, вона пiдтягнула сукню, оголивши ноги.

— Ти гарна, Iл. У мене нiколи не було жiнок, гарнiших i розумнiших за тебе… Нi, щось iнше. Тут не пiдiбрати слова. Це як спиш з рiдною сестрою, але трохи iнше. Воно страшне, потворне, прекрасне водночас.

— Перестань… То все минуле, — очi у напiвпiтьмi волого загорiлися.

— Навряд… Я дуже скучаю за тобою… Дуже… — Вiн ткнувся стриженою головою у груди, i вона провела по нiй своїми довгими пальцями.

— Тобi треба вибирати, куди йти, Андрiю. Не iнакше. Борис може зробити висновки, якщо, — вона осiклася. — Iди… Iди…

— Ти хочеш мене?

— Так, — чiтко i ясно сказала вона. — Але не дам тобi, Андрюша. Ти зробив свiй вибiр…

— Я його давно зробив…

Махмуд, що сидiв у далекому кутку на крiслi й попивав шампанське, сказав:

— Нам треба мотати, бос. Бо будуть кранти… Канєц…

— Зараз, — тихо сказав Лямур, поцiлував рвучко Iлону i пiшов, полишивши її сидiти на схiдцях у глибоких брунатних тiнях, з пiднятим догори печальним, по-справжньому печальним обличчям.

Так, потiм гостi помчали, погойдуючись у м’яких сидiннях авто, повз площу, рiвними рядами домiв, з прапорами на флагштоках, а велика мельхiорова хмара тонким витягнутим язиком пролягала над передмiстям, й Iлона з дитячим захопленням слiдкувала, як все складається, наче хтось дослухається до її дiй, до її бажань.

— Банальна логiка кiнця, — тихо прошепотiла вона, запалюючи мiцну сигарету, виводячи авто на пустирище. На дамбi вiтер гуляв рудою пилюкою, перемiшаною зi снiгом. Дорога обривалася бiля самого монастиря i зараз лежала розквашеним брунатним широким полотном, якщо глянути крiзь вiкна, то закривала лобове скло; дорога пiдмерзала, i кавалькада машин, декотрi з вiдкритим верхом, легко загуцикала колесами по пiдмерзлих вибоїнах, кавалках рудої глини. Гостi, забачивши степ, що лежав бiлий аж до самого краю, до самого мiста, яке пiдпливало у бурштинi електричного свiтла, весело загукали, пускаючи навпрошки могутнi машини, привезенi з Нiмеччини, решта продовжувала виграйкувати по дорозi. Але нарештi всi зупинилися бiля котловану, вiрнiше, бiля невеликого урвища, де стояв млин, який зараз чарiвно i несподiвано, казково i лячно горiв, наче вiд iлюмiнацiї, десятками лiхтарiв, проведених сюди, швидше за все, мормонами; вогнi тягнулися тонкою ниткою аж до самого озера. I от гостi, одягненi в шовк, дорогу шкiру, взутi у наймоднiше шикарне взуття, збилися купою, а затим розтяглися бiля урвища над самим озером, а пiд ногами у них лежав майдан, пiдтоплений людським духом.

Вони побачили кiлькох монахiв, що чорними круками, зiгнутi, сердито походжали вздовж озера. Вони призупинялися, вимахували руками, показували кулаки або згинали характерним жестом руку в лiктi. Мормони стояли купкою повiддалiк, не перемовлялись, а лише випускали пару з рота, видно, кидаючи образливi слова, що анi монашому чину не годилося слухати, анi братам Мормона. А гостi стояли, дивилися поверх їхнiх голiв на язики, кривавi язики сонця, що розпушувалися, двоїлися у темних озерах, зрiдка глипаючи на юрбу мормонiв, де з усiх вирiзнявся Льопа у широкополому чорному капелюсi, довгому плащi, в нетерплячцi смикаючий ногами, весь зiбраний, наче кiшка до стрибка за жертвою. Нарештi один монах зробив жест. I цей жест викликав хвилю непiдробного захоплення юрби. Монах пiдсакав ризу i показав блiдого одвислого прищавого зада братам Мормона. Iншi двоє застрибали, як павiани, рубаючи руками повiтря i хрестячи направо та налiво, харкаючи, витягнувши шиї — хто далi дiстане. Натовп аплодував, свистiв, улюлюкав. Монахи загрозливо позирали на млин, на мормонiв, але оком не повели в бiк гуляючих, так, начебто то були їхнi союзники. Але ось щось у їхнiй поведiнцi змiнилося. Кiлька кудлатих кремезних чорних тiней виповзло з червоної рогози. Снiг заклубочився вiд монастиря. Ще кiлька трохи нижчих зростом чорноризцiв скотилося прямо пiд ноги сектантам. Хрясь! I один з братiв, пiдстрибнувши на мiсцi, зловивши велетенський кулак вгодованим писком, поїхав спиною по втоптаному снiгу. Льопi натягли на вуха капелюх. Маленький кривоногий монах з боксерською швидкiстю затузив його в пузо. Льопа вертiвся, проте стояв непохитно, вимахуючи руками, як вiтряк. Монахи хапали за чуби мормонiв, витягували з натовпу i дубасили вправно так, що луна котилася вибалком, їхнi здоровеннi кулаки молотили по-селянському. А мормони отарою тупцювали на мiсцi. Вони не тiкали, не оборонялися, а продовжували дрiбним кроком вiдходити до стiни старого млина. Вони вiдступали, полишаючи по одному на розтерзання чорноризникiв когось iз своєї братви. Так продовжувалося хвилин п’ятнадцять, доки Льопа не здер iз себе капелюха, жбурнув його вперед i одним гарматним ударом звалив у снiг найбiльшого православного. Мормони в один голос завили i клином рушили на отетерiлих чорноризникiв, якi вже зачули радiсть перемоги. Тут-таки все перемiшалося. Хрясь! Бабах! Трах! I купа навалилася на купу. Ноги, руки, голi зади. Потiм у повiтря полетiли шматки риз, клоки борiд i патлiв. Всi розсипалися на снiгу. Льопа, навiжено волаючи, душив кривоногого монашка, забиваючи йому пельку снiгом. Двох iнших за ноги тягли топити до озера, а тi лише богохульно матюкалися, харкалися, тицяли дулi. Решту чорноризникiв притиснули до стiни. Хтось вже сукав мотузкою i кричав, що будуть вiшати богопродавцiв. Тлустi, без жодного виразу на обличчi мормонiвськi баби заспiвали якихось пiсень, подiбних на псалми, тримаючи чинно на грудях книжки пророка Мормона. Зараз вили чорноризники. Вони уперто не хотiли визнавати свою поразку. Двоє чи троє купалися в озерi. Двоє братiв вiдганяли їх кiлками, щоб тi не приставали до берега. Вистромивши бороди, гребучи по-собачому лапами, вони намагалися дiстатися iншого, але й там їх мормонiвська дiтвора вiдганяла мерзлим груддям. Скоро притягли ще трьох. I зараз вода темно кипiла вiд людських тiл. I вже готовий був Льопа виголосити повчальну промову, як у гурт вклинився новоприбулий захеканий загiн чорноризникiв на чолi з самим настоятелем. Настоятель пiдсукав рясу, i нога, взута у модний лакований черевик, з рипом врiзалась у гузно самому Льопi. Льопа квакнув, розтягнувся на снiгу. Дрючок переламався на його горбу. Чорноризники запрацювали молотобiйцями, хекаючи вiд лютi й бризкаючи слиною. Вони хапали мормонiвських бабiв, здирали з них одяг, топтали. Мужчин давили руками. Настоятель, вирячивши очi, благоговiйно трусячи бородою, заверещав:

— Скопi їх, братья!

I чорноризники кинулися стягувати з преподобних братiв штани. Це останнiм додало сили. Вони збилися в клин разом з бабами, що трусили голими цицьками, i посунули на православiє, посипаючи ряди його груддям i книгами пророка Мормона. А натовп на урвищi збiльшувався. Спочатку зiбралися соснiвськi мужики з жiнками. Потiм прибiгла пацанва. I тут щось трапилося. Трах-бабах! Червоний язик вогню, дим вирвався з-пiд нiг атакуючих. Те ж саме, той же вибух, у монахiв закурiлися ряси. Бабах! Трах! Запах сiрки, пороху! Вереск i крик! Настоятель вертiв головою, шукаючи длань, що послала вогонь. Але тут двiчi гуркнуло пiд ногами, пiдкинуло настоятеля, мов гумовий м’яч. Натовп галасував. Скiльки то радостi! Справжнє свято. Трах! I двоє, пiдскакуючи, димлячи рясами, полетiли до озера мочити зади. Бабах! Мормонiвськi ряди похитнулися, заскавулiли протяжно баби. I юрба поперла, забобонно оглашаючи степи криком. Бабах! Ще кiлька жертв покоїлося в снiгу. Решта чорноризникiв з переляку застромила голови у снiг. Iншi стояли на колiнах, вiдмахували опасистi хрести, простягаючи руки до неба. Всi враз у цьому гуркотi й диму разом з мормонами почали ревно молитися. Але шквал вибухiв не вщухав. Гур-гур! Завили пси на сусiднiх дворах. А колишнi вороги зараз на снiгу вiдбивали поклони. Мормони простягали руки до неба, монахи трамбували лобами снiг.

Натовп влаштувався, як на футбольному матчi: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, пiд’юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дiйство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серiя вибухiв у обох таборах противникiв почала розпорошувати їхнi сили. Коли роздратованi соснiвцi почали шукати винуватцiв, то ними виявилася ватага башибузукiв, якi запускали китайськi петарди та шутихи, власноруч переробленi для бiльшої дiї. I вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогнi й диму повзають i вiддають молитви, не зважаючи на жодну конфесiю. Натовп застиг в очiкуваннi чогось бiльшого. Натовп стояв на узвишшi з вiдчуттям власної гiдностi. А внизу гасав Льопа i горлопанив, пiднiмаючи на битву своїх братiв. Настоятеля виносили, бiгом, як пiд артобстрiлом, за руки та ноги двоє його правовiрних. Чорноризники дригонiли тiлами, обiймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Однi справляли нужду з перляку, iншi намагалися сховатися в старому млинi, але туди їх не пускали. Скоро на полi лишилося одне дрантя, пара мормонiв, пара чорноризцiв та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.

Далi розповiдають, що юрба глядачiв похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тiльки гостi Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертiли головами. I тут побачили, як Борис, захлинаючись кров’ю, харкаючи згустками на бiлий снiг цiлими кавалками, повалився спиною, впав на лiктi, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрiбаючи снiг, засовав вiдразу двома ногами, i перш нiж до нього пiдскочили на допомогу, застиг у неправдоподiбнiй, як зламана лялька, позi, вирячивши свої сiрi очi, де ще плавало золотисте сяйво лiхтарiв, у чорне розкрилля неба, а вiтер ворушив чуба. З горлянки ще свистiла кров, хоча тiло вже вивiльнилося i для стороннього ока стало чужим, непотрiбним i бридким, як i кожен труп. I тiльки тодi заголосили баби.

Пшикнуло ще кiлька петард. Все затихло пiсля окрику: «Швидку!» Вiтер гудiв степом, над соснiвським парком, розхитуючи патлате гiлляччя сосен та ялинок. Iлона пiдiйшла, вийшла з тiнi, ступила крок, постояла, знову пiшла, пропала в тiнi. Чорна шуба з соболiв вiдкинута на плечi, вiтер ворушив йоршик волосся. Вона зупинилася, подивилася на Бориса, постояла i спокiйно, похитуючись на шпильках, подалася до авто, зронивши дорогою слово. Натовп передав це як слово «амiнь». Але нiхто того не чув. Головне, всi помiтили, що вона нiколи ще не була такою вродливою, як сьогоднi. Матова шкiра, розпашiле обличчя, палаючi очi, а на всiй її постатi — нiчна тiнь.

«Швидка» пiдскочила за десять хвилин — з пагорба, набираючи швидкiсть. Iлона побачила, як мурашвою метушаться люди. Розповзаються жовтою плямою свiтла чорними моцаками, розтягуються до топтаних стежок, пропадають у темрявi; полiзла у скло швидкiсна траса, холодний вiтер задув бронзове волосся Єви, вибiливши зосереджене, далеке i вiдсутнє її обличчя, вона думала, напевне, про кохання i смерть або про останнє зовсiм не думала, тримаючи за руку наляканого Вучєтiча.

— Холодно. Увiмкни обiгрiвач.

— Так, — тiльки i сказала. Додала: — Зараз на дачу. Не хочу в той свинюшник. Треба розслабитися. Так багато всього сьогоднi вирiшилося.

Чорна нiч гула пiд тугим вiтром. Вучєтiч нюхав кокаїн. Йому не хотiлося говорити, але вiн набрався духу i запитав:

— Де Душечка Гоша?

— Повинен бути на дачi. Скорiше за все, вже там, — вiдповiла Iлона.

— Ну й осiнь, — знайшовся Вучєтiч.

— Вiн мертвий? — несподiвано запитала Єва.

— Мертвiше не буває. Мертвiший за всiх своїх предкiв. Чумирло.