Знак Саваофа

III

Того дня лив сiрий дощ. Ми побачили, як зiгнутий у три погибелi Принц Дакарський пiднiмається пагорбом, втомлено i ледаче переставляючи ноги. Вiн нiчим не видавав того заполошного сум’яття, а йшов, як людина, що зiбралася в далеку дорогу. Стояв на вулицi о тiй порi сiвкий березень. Погода змiнювалася: то був туман, то дощило з дня у день, то несподiвано сонце виглядало, орошаючи пагорби, мiлини, заводi, степ жовтогарячим, як золото, свiтлом. Несподiвано з’явився Лаврентiй, який вже зiйшов на той пагорб, де колись розташовувалася добра частина Соснiвки з будинками, дрiбними лавками, а зараз там вирваними зубами зяяли котловани, огризалися костомахами смiтники. Принц пройшовся, не оминаючи липких калюж, противно чвакаючи пiдошвами, кидаючи тiнь на стiни, i сiв поруч з Лаврентiєм бiля свого старого дому. Вiн сiв i поклав поперед себе обрiз, пачку патронiв. Закурив мовчки, начебто бiля нього нiкого не було. Благенька трава тремтiла на вiтровi.

— Тебе пригостити чаєм? — нарештi видавив вiн iз себе, але все ж не дивлячись у бiк Лаврентiя.

— Можеш. Було б добре, а то ноги крутить на погоду, — вiдповiв Лаврентiй.

— Тодi ходiмо всередину. Нiчого тут ґав торгувати. Скоро брати Асласми прийдуть. I тобi тут зовсiм нiчого, старий, робити.

Вони сидiли на верандi, покрученiй диким виноградом, в якомусь неймовiрному затишку, мовчали, напевне знаючи, що щось доходить кiнця. Принаймнi того не треба було запитувати у Лаврентiя. У кухнi шипiв газ; газета з шурхотом гада сповзла зi столу на крiсло, з крiсла на пiдлогу, хлопнула краями i лягла на дертичнiй, з велетенськими прорiхами пiдлозi. Принц зовсiм не звернув на неї уваги. Можна було тiльки гадати, про що вiн думав: чекав, коли закипить чайник, чи, може, коли по нього прийдуть. Того, тобто Лаврентiя, що сидiв навпроти нього, не iснувало. Тiльки порожнiй березневий день з немислимим травневим небом. Дощ сипав на безкiнечно сiрi рiвнини, пагорби на горизонтi видавалися синiми горами.

— Ти як гадаєш, — нарештi видавив Принц iз себе. — Людина часто вiдчуває… Нi, чи кожна людина вiдчуває кiнець?

— Не завжди, — вiдповiв Лаврентiй, ковтнув мiцного чаю, кахикнув вiд задоволення. Цей кашель чимось насторожив Принца.

— Я завжди заздрив тобi, Лаврушо.

— Коли хтось заздрить, то недалеко вiд паскудства. Але, швидше, ти не заздрив. Це навiть у мене було, коли я ще був послушником, i, видавалося, далi менi нiчого не треба: я дивився на свiт, що лягав навколо мене, зi здивуванням, але ото радше було саме здивування, а не заздрiсть. Мене довго тодi турбувало, як може людина так жити. Саме так — жити. Iншого менi не приходило до голови.

Старий Побiденко вiдкашлявся i пiдняв голову, дивився у трiснуте вiкно, задерши пiдборiддя так, як люди дивляться крiзь окуляри. Вiн сидiв з таким виразом обличчя, який буває у лiтнiх людей: нiчого не виказуючи поглядом, нi за що не чiпляючись анi думкою, анi дiєю. Вiн просто дивився у синє небо, що швидко линяло вiд дощу. Пахло свiжим вiтром, таким, який буває лише у березнi. Нiчого доброго чекати i нiчого поганого. Висить собi шматок густого киселю.

— Ти прийшов мене провести?.. Ну, як там кажуть, — вiдспiвати, — кутики його уст хитро заграли на цiльному засмаглому обличчi.

— Щось таке, якщо твоя ласка…

— Угу…

Принц пiдвiвся, щоб напитися води iз крана — чай був мiцним, майже чорним, як мазут.

— Коли ти молодий, то завжди прислухаєшся до всього. До життя, до людських звичок. Ти звiряєш зi своїми, i хочеш чи нi, а намагаєшся десь жити в цьому руслi. А потiм несподiвано тобi робиться байдуже. Ти розумiєш, що вже живеш по-iншому, i тебе зносить туди, куди ти найменше хотiв. А потiм порожнеча. Ось так, — Принц обiтер рота хусточкою, сiв i знову подивився у вiкно, вже на нову частину мiста, вiдрiзану вiд червоного цегляного язика старого району широким руслищем асфальту. Дощ котився над бiлими, майже порцеляновими будiвлями великими голубими кулями; авто снували велетенськими жуками.

— Що мене привело до цього?

— Добре, що ти щось розумiєш, — тихо сказав Лаврентiй i надпив чай.

— Я багато чого розумiю, але вдiяти нiчого не можу…

— Коли вiра в людину вигасає, то приходить любов до Бога. А ти її замiнив ненавистю, вiдчаєм.

— Нi, я намагався наздогнати потяг, який рушив без мене, чомусь в один день вирiшивши, що саме там залишилося для мене мiсце.

— Так… можливо. Але нiколи не пiзно.

— Ти не втiшай! — майже закричав Принц. — Невже ти зупиниш розкладання свiту чи скасуєш пекло, чистилище, рай? Чи ти…

— Все у руках Господа…

— Ти надто жорстокий чоловiк, тобi нiхто про це не говорив?.. нi, говорили, але ти вперто заївся на своїх буквах, навiть не помiчаючи, що навколо живуть люди… Вони страждають, мучаться, кохають, ненавидять… Коли ти з’явився в наших краях, то всi гадали, що прийшов один iз нас, але ти не виправдав надiй. Ти зробився анi тим анi сим. Ти не здатен, попрiч твою вiру в Бога, допомогти людям.

— Якщо вони хочуть того, що зараз, то так — не здатен. Кожен собi визначає цiну. Як зав’яжете на землi, так вам i на небi буде…

— Знаю без тебе… Грамотний, — тихо завуркотiв Принц i помацав обрiз пальцями. — Вже вихолонув, — невiдомо до кого, напевне, сам до себе, промовив вiн. Десь недалеко грала музика, завиваючи разом з вiтром, але зараз нiхто з них її не чув, принаймнi не дослухався. Принц взяв мiдний, позеленiлий вiд часу чайник i знову подався в кухню. Лаврентiй подумав, що чайник лишився вiд старих часiв, коли Принц Дакарський намагався налагодити своє життя розмiрено, добротно, коли ще не носив того прiзвиська i коли була жива його дружина. Старого взяла незрозумiла туга, яка буває тiльки тодi, коли впускаєш до себе чужий, зовсiм тобi чужий i незрозумiлий свiт. Калюжi мертво лежали на п’ятаку асфальту.

— От ти мудрий i багато знаєш, — кинув Принц, повертаючись назад уже з окропом. — Знаєш вiдповiдi, але нiчого вiд вiкiв не змiнилося, i ти не спроможний щось вдiяти. Хiба що пробулькотiти молитву… ‘Кий хрєн з неї користi. Не покладеш, не з’їси, не обiймеш, як жiнку. Все це пусте. Колись я намагався щось зрозумiти в тiй писанинi, але час потвердив зовсiм iнше, нiж там говорилося.

— Мудрiсть неспроможна дати на зло свiту нiякої ради. Iнодi вона сама буває надто злою. Все у руках Провидiння i Господа нашого. Не iнакше, коли ти забуваєш про такi речi, приходить зло.

— Пхе-хе… Що таке зло… Де на ньому написано… Я жив i нiкому нiчого поганого не бажав, але прийшли люди i принесли менi зло… Що я, по-твоєму, повинен був робити? — Принц закурив цигарку, завмерши поглядом на синiй, iнодi жовтiй мряцi дощу. Потiм з’явився звук; видавалося, що звук ожив десь у нутрощах дощової купелi, як щось iнорiдне, проте як те, що настирливо намагається покрити i шум дощу, i удари людського серця зараз двох рiзних людей.

— Пiсня, — байдуже сказав Принц, кинув недопалок у калюжу i повернувся гривастою потилицею до Лаврентiя.

— Той час, старий, зараз хтось прийде… Менти або чечени… Мать їх.

— Ще не час.

— Це менi вирiшувати, — закричав було Принц, але осiкся. Встав, пiдняв обрiз, переламав його i загнав туди два набої. Набої новенькi, з блискучої мiдi, видно, зарядженi жаканом.

Тодi старий потягнув повiтря нiздрями, i йому зробилося шкода цього свiту, цього чолов’ягу. А потiм перемiшалося, так, напевне, перемiшалося все у життi старшого Побiденка, який в одну нiч став називатися Принцом Дакарським. Вiн навiть не згадував, бо свiт спогадiв зараз був для нього надто чужим, швидше, далеким, як нiч, що сьогоднi прийде, але вiн уже не застане її тяжкого подиху в запiтнiлих вiкнах, як тодi, серед жовтого молозива лiхтарiв, що мерехтiли одноманiтним тягучим сяйвом.

Вона стояла пiд дощем у намоклiй сукнi, в подертiй курточцi з написом «Ми любимо нашого американського тата», притискаючи до грудей рожевi вiд холоду кулачки з обтрiпаними букетиками безсмертникiв; вiдразу починалася чорна вирва пiдземного переходу, лiворуч пахтiв запахами «Макдональдс», а люди метушилися, йшли, занурившись у мелясу лiхтарного свiтла перед тим, як пощезнути з поля зору, навiки для тебе i для бiльшостi, у велетенських норах метро i пiдземного переходу, i лише мертве без риби озеро, де червоним олiвцем пiднiмалася труба смiттєспалювального заводу, приносило гнилiсне, але уперте дихання свiтла. Володька Побiденко зупинив вантажiвку, наче вжалений, дивився на пух густого неправдоподiбно рудого волосся, збитого у дрiбненькi кiльця, на рожевi кулачки, притиснутi до грудей, i мертвi безсмертники, мокрi, як ганчiр’я. Вiн вилiз iз кабiни, постояв, нервово тягнучи смердючу «Приму». Темрява давила на плечi, а навпроти, у кiлькох кроках вiд нього, стояла дiвчинка на тоненьких ногах, витягнувши худу шию, на яку насаджена гарна голова з волошковими очима, що прозорили з-пiд шапки рудого пуху на свiт, i вигостреним, з горбинкою носом; вiн не знав, хто вона; проживши добрих п’ять десяткiв рокiв, вiн так i не навчився розрiзняти жiнок, розбиратися в їхнiй поведiнцi, хоча це не було нiчим особливим для нього, бо у пам’ятi, в глибинi ночей, бiлих простирадлах, запахах кухнi, iржавої води жила його покiйна дружина, i за довгi роки вiн звик з нею кожного разу прощатися, подумки цiлуючи в розтуленi уста. I тодi вiн нiчого вже не думав, тобто того разу нiчого не думав, а ловив загублений погляд волошкових очей i бажав вiдчути дихання розтулених, фiолетових вiд холоду уст. Йому нiчого iншого не прийшло в голову, як пiдiйти i запитати:

— Ти хочеш їсти?

— Так…

Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього. Вiн узяв її за руку i повiв до вантажiвки, лячно стискаючи вузьку i холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думцi, що вже колись, дуже давно, вiдчував подiбне.

У кабiнi, коли його обдало теплом, вiн прийшов до пам’ятi, злякався однiєї думки: що далi? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навiть не гадаючи, що може за цим послiдувати, а вона стягнула куртку, потiм сукню через голову, бризнувши холодною водою i запахами переходу, вулицi, вивiтрених парфумiв, потiм повернула до нього розрожевiле обличчя i попросила чимось витертися.

— Ага, ага, ага, — забубонiв вiн, однiєю рукою риючись у бардачку, нарештi вiдкопав шматок якоїсь тканини i кинув дiвчинi, вибачаючись, що нiчого iншого немає.

— Нiчого, — сказала вона.

Вiн натиснув на стартер, машина зрушила з мiсця, i вiн зловив себе на думцi, що ж таки вiн чинить i для чого воно все; свiтло било крiзь скло прямо на її обличчя, ледь пiдняте, з гострим пiдборiддям, а вiн вчепився у кермо так, що аж кiнчики пальцiв побiлiли, кров вiдiйшла вiд обличчя, i видавалося, що тiльки очi живуть та серце, що боляче гупотiло у грудях.

Так у його домi, занедбаному, з купами протрухлявiлих меблiв та книг, з’явилась Алiса. Спочатку вона подовгу сидiла, пiдтиснувши ноги, з нерухомим поглядом, одягнена у непомiрно великi джинси та вовняного светра, щось тихенько наспiвуючи про себе. Вiн повертався з роботи, готував якусь їжу i вiдносив до кiмнати сина. Того, чого Побiденко боявся найбiльше, не вiдбулося, i вiн полегшено зiтхнув. Десь через тиждень вiн спробував з нею говорити, але вона усмiхалася так, що йому робилося моторошно, i вiдповiдала коротко «так» чи «нi». Вiн звик до неї, як до старих дзиґарiв, до обтрiпаних плакатiв, до посуду, принаймнi переконував себе, але жарко обдавало груди, коли вона, обмотана рушником, виходила з ванної i сушила проти вiкна бiля батареї волосся, перевiсивши голову i розкинувши рудi кiльця патлiв золотистими iскрами по бiлих худих плечах. Худе, вже жiноче плече, вiн уявляв собi чиїсь руки на ньому або взагалi лiзли думки зовсiм нечистi, як гадав Побiденко. У понедiлок, через тиждень пiсля її з’яви, вiн залiз до заначки, куди вперто складав грошi, що їх надсилав син, — начебто i не гребував, але не наважувався їх витрачати.

— Хочеш, я тобi куплю сукню?

— Хочу.

— А ще, видно, треба телевiзор.

— Так…

— А може, хочеш ще щось?

— Ляльку i косметичку.

— Скiльки тобi рокiв?

— Сiмнадцять.

— А не пiзно з ляльками?

— Як знаєш…

Вiн купив їй сукню i ляльку. Сукня коштувала дорого, майже його двомiсячний заробiток, але вiн чомусь вирiшив, що саме така повинна бути: синя, з рожевими квiтками по полю, легка, справжнiй шовк. До всього вiн придбав косметичку, з маленькими ванночками, куди вiн необережно залiз пальцями.

— Гарна, — сказала вона i почала стягувати светра та штани.

— Ти не соромишся?

— А чого я маю соромитися? Невже я тобi не подобаюся? — розпашiле обличчя, байдужий погляд, бiлi зуби, розтуленi рожевi уста.

— Iди в кiмнату i переодягнися…

— Як знаєш…

Їла вона багато. Спершу Побiденку зробилося лячно, але скоро переконався, що то минеться, — так буває завжди, коли ти голодуєш. А потiм настала зима. Сльотава, блiда, з мокрим снiгом, ожеледицею. Вони перекидалися кiлькома словами, але принаймнi Алiса навчилася куховарити i весь день порпалася в кухнi, а ввечерi знову лежала на диванi, витягнувши довгi худi ноги з-пiд темно-малинового махрового халата. Вона майже не виходила на вулицю; зрiдка вийде на узґанок i простовбичить хвилин п’ять, наче закам’янiла, з блукаючою усмiшкою на видовженому блiдому обличчi, де рум’янець пiдозрiло розливався щоками, так, як буває у жiнок перед статевим актом. Iнакшого порiвняння Побiденко не мiг придумати. Потiм пiшов снiг. Бiлою стiною. Настала справжня зима, що проковтнула всi звуки, окрiм тих, що сповнювали трасу. Їхнi стосунки не просунулися далi: Алiса пролежувала на диванi, гризла шоколад, вирiзала з дорогих глянсових часописiв чорнявих чоловiкiв з романтичними i мужнiми профiлями; зрiдка, а потiм все частiше вона пiдходила до його кiмнати. Вiн не мiг у такi часи заснути до ранку. Днями, на роботi, вдома, вiн ловив себе на фантазiях, зовсiм не припустимих для дорослого чоловiка, що ось-ось вступить у лiтню межу. Вiн гадав: як воно буде, коли зайде ненароком до ванної, а вона почне обтирати пiну на трiпотливих грудях, що нагадували грушi, але пiднятi догори, iз задраними рожевими сосками; або сидiтиме, байдуже витрiщившись на туманну амальгаму антикварного дзеркала, яке належало ще прабабцi його дружини. Згадка про дзеркало, а вiрнiше, про дружину, остуджувала його, i тодi вiн з тупим вiдчаєм думав про сина, навiть затявшись викликати його образ, а так ось думав, намагаючись придушити тупий бiль. Але все сходило, i перед ним знову виникала Алiса. А дiм оживав; вона просила його приносити квiти, розсаду, i скоро, пiд березень, зеленi паростки обплели кухню, її кiмнату; квiти вибухнули серед розламаних меблiв. Серед сiростi запiтнiлих стiн, ветхостi життя, що колись починало тут, у цьому домi, торувати путь, i враз джерела висохли, i нiчого не лишилося, окрiм висохлого русла. I однiєї ночi, вже в березнi, на сконi його, вiн вiдчув її запах, терпкий, солодкий запах жiнки, її тiло шаснуло пiд ковдру, легке, як пушинка; рука обвила його могутню, здорову шию, налиту життям, i вiн навiть перелякався, що розчавить її, але про iнше вже не думав. З тiєї пори запахи Алiси заповнювали його вологу, просяклу бензином i солярою кiмнату.

Вiдтодi його життя наповнилося змiстом, що межував з iстерикою, непевнiстю i майже юнацьким безумством. Вiн вiддавався роботi, але все частiше заглядав у синiвську заначку, проте в їхньому життi нiчого не змiнилося: вона лежала на диванi або сушила на сонцi бiля вiкна волосся, тихо наспiвуючи пiснi.

Iнодi на Побiденка находило, i вiн запитував:

— Може, нам побратися?

— Не зна-а-а-ю, — протягувала Алiса зовсiм по-дебiльному, а вiн червонiв, як хлопчик.

— Хiба я дуже старий?

— Яка рiзниця… Це неважливо… — смiялася вона, мотнувши головою i розсипавши iскри вогняного волосся.

— А… А… А що головне?

— Не-е-е-зна-ю-ю, — тягла вона свого, i очi знову прозоро впиналися кудись у куток.

До початку весни все лишалося незмiнним, аж до тiєї пори, доки не з’явився Мамуд на прiзвисько Клешня. Пiд ранок, десь це випадало на середину березня, їх розбудив настирливий, наче комариний писк, дзвiнок у дверi. Побiденко пройшовся кiмнатою, дивуючись приємному настрою, дарма, що за останнi кiлька мiсяцiв вiн втратив спокiй i що його так рано хтось потурбував, — може, вiн гадав, що повернувся син. Але на порозi стояло кiлька незнайомцiв, чеченцiв з щетинистими харями, вологими вiд наркоти i вiчного жаху очима.

— Вам чого?

— Нас паслал Лямур… Нам надо три дня… всього три дня, i ми пайдьом…

Побiденко стояв i думав, а швидше, намагався прокинутися.

— Проходьте…

Так вони i оселилися на невизначений час: двоє чеченцiв i один українець з двома золотими фiксами, який називав себе не iнакше, як Аль. Вони просиджували в кухнi, пили горiлку, кидали недопалки на пiдлогу, зрiдка серед ночi виходили на подвiр’я, щоб перегомонiти. З’ява нових людей дивним чином вплинула на поведiнку Алiси.

— Хто такi? — обличчя пашить червоним, очi блищать, зробилися глибокими i переконливими, наче зберiгали якусь таємницю; вона одягла нову сукню i намагалася пролiзти в кухню, куди її Побiденко завбачливо не пускав.

Одного разу, повернувшись додому, вiн застав її у компанiї, з розтрiпаною зачiскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амаретi», липке i бридке вариво, винахiд мiсцевої шантрапи, ще з часiв, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районi. Вiн нiчого не сказав, але зачинив її у кiмнатi, а сам вирiшив, що краще їй купити телевiзор. Пiсля цього Алiса чи то перестала навiдуватися в кухню, чи завбачливо приховувала вiд Побiденка, принаймнi вночi вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокiй увiйшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомцiв. I взагалi, поводила себе якось нервово, навiть збуджено, Володимир почав лякатися її молодостi та гарячкуватого темпераменту. Одного разу вiн запитав:

— Тобi що, Мамуд подобається?

— Звiдки ти взяв? У нього ноги немає…

— А звiдки ти знаєш?

— Вiн менi показував. По колiно вiдбабахали, зараз у нього протез. Французький. Вiд ноги майже не вiдрiзняється, — i знову з’явилися той шолудивий блиск i таємниця в її очах.

— Тримайся вiд нього подалi, — сказав Побiденко.

— Пхе… от iще.

— Я тебе попередив.

— Тодi купи телевiзор. Не можу вже…

— Добре. Ти б книжки читала. Он їх у нас скiльки…

Алiса засопла носом, кинула на нього лукавий погляд, зiперлася на лiкоть, i вiн бачив її голе напружене тiло в лiхтарному свiтлi, ловив роздратовано запах парфумiв, власного поту i ще нiколи не вiдчував себе таким самотнiм.

— У нас? — перепитала вона безтурботно.

— Так, у нас…

— Здорово… Тiльки затям, що народжувати дитину я не збираюся.

Побiденко отетерiв, вiрнiше, здивувався, бо вона зроду не виголошувала за день i двох слiв. Вiн нахилився, погладив її щiчку з майже дитячою шкiрою, а вона несподiвано для нього сахнулася назад, затуляючи обличчя руками, легенько скавулячи, мов сучечка.

— Чого ти…

— Не бий мене… Прошу, не бий…

— Дурненька, — вiн пiдтягнув її до себе, притиснув так, що чув, як її серце скажено молотиться.

Чеченцi спiвали протяжно хрипкими голосами блатняцькi куплети, ляскали в долонi, по колiнах одне одного; їхнiй запах, гострий, теплий, рiзкий, як сеча на похмiлля, висiв у повiтрi, перемiшуючись з вiльгим духом запустiлої домiвки та квiтiв. Так, нiколи вiн себе не вiдчував таким спустошеним, закинутим долею далеко, забутим усiма на свiтi, як тiєї хвилини.

— Завтра я їх усiх вижену, — сказав вiн, засинаючи.

Алiса вся напружилася i притислася до нього, вiн перехопив її прозорий погляд, що зупинився на лiхтарi, який нагадував великого бiло-червоного жука.

— Знову дощ…

Велетенський тарган пробiг кiмнатою, потрапивши на дорiжку свiтла, зупинився, а тодi шаснув у купу розкиданих часописiв та газет.

— От погань, — прошепотiла Алiса, i синя жилка забилася на її скронi.

Вони пiшли наступної ночi, лишивши двiстi доларiв на столi, нiчого не сказавши. Побiденко полегшено зiтхнув. I неждано запанував спокiй у його душi, лiг на думки, на почуття. Дiм став для нього затишним, свiтлим i чистим. Часом йому видавалося, що вони з Алiсою живуть у далекому свiтi, вiддаленi вiд людей сотнями кiлометрiв; йому видавалося, що свiт нiяк не пов’язаний анi з ним, анi з дiвчиною. Все, що розгорталося колись у його життi, було вигадкою або сном, i Побiденко поволi почав звертати увагу на свою зовнiшнiсть, читати книжки, купувати газети. Предмети навколо набирали, сповнювалися такого ж змiсту, що i ранiш; спочатку це трохи його засмутило, але швидко печаль переросла у сумну радiсть. Вiн навiть мiг сказати, зiзнатися собi, що щасливий. Так минули березень, квiтень. А у травнi Алiса зникла. I, заставши порожню кiмнату, вiн злякався, як страшився i того моменту, коли Лаврентiй зiйде з пагорба, з цього майже єдиного пагорба на всю Соснiвку. Як зараз, так i тодi вiн знав, що час не стоїть на мiсцi. Час дивовижно рухливий, невблаганно i невидимо, — старiючий Побiденко розумiв це, розумiв i те, що коли Лаврентiй пiде, як пiшла Алiса, то у нього майже нiчого не залишиться, розкиданi довкiл предмети наберуть бiльшої значущостi, чiткiше окресляться малопомiтнi за життя контури. Якщо в ту хвилину його покинуть Лаврентiй, Алiса, син, i той, хто приходить, вже ступить на чорне вилизане руслище асфальту, срiбний затишок спокою вiдiйде. Принц вiдчує гиблу самотину в цьому домi, лишившись наодинцi з собою, i до нього прийде божевiльна думка, що лiтньому помирати набагато тяжче, нiж молодому, бо в останнього ще невiдомий свiт розкидається широкими крилами. Але хто його знає…

Вiн торсонув головою, але прогнати Лаврентiя не наважився. Нiмий свiдок його останнiх годин. I Принц зачудувався холодною i спокiйною течiєю своєї думки.

Але того разу Алiса знайшлася досить швидко. Вiн зайшов випити до генделика, збивши ноги в пошуках дiвчини. Йому пiдказав напiвслiпий Митрофан, що iнодi заносив якийсь харч Лаврентiю.

— Старiсть тягнеться до молодостi? — запитав вiн, пiдсiдаючи. — А молодiсть тiкає вiд старостi, бо знає, що в неї, окрiм неприємного запаху та надмiрної любовi, нiчого не вициганиш…

— Iди ти, — тiльки i сказав Побiденко i випив повну склянку горiлки. — Тут двоє арабiв поселилося… Думаю, тобi буде цiкаво заглянути в гостi… Та ти їх знаєш. Вони квартиру у Власенчихи винаймають. Так. Власенчиха перебралася в город i здає квартиру. Куди там стала… Налий-но менi, бо щось голова з самого ранку розвалюється… Не скупися. I для чого тобi пити? Ти ще молодий… То менi вже про те дiло, про смерть треба думати, а в тебе ще ого-го, — i вiн засмiявся єхидно i хрипко.

Усе обiйшлося дуже просто. Побiденко вибив одному арабовi зуби, iншому зламав щелепу i приволiк напiвживу вiд горiлки Алiсу. Вiн вимочив її у ваннi, закутав у ковдру i сидiв над нею до ранку, плакав тихо, сховавши у шерехатi репанi долонi обличчя. Вiн знову повернувся до звичних речей, до запахiв, до звукiв; крики птахiв, торохкотiння води об раковину — все це наповнювалося для нього змiстом. Як хто дав у спеку напитися холодної води. Iнакше вiн не мiг думати. Вiн просто вiдчував, i його вiдчуття виходили слiзьми. Пiсля цього його стали прозивати Принцом Дакарським. Вiн навiть зрадiв цьому новому прiзвиську, наче щось у його життi змiнилося назавжди: ранком вiн дихав на повнi груди, хмелiючи вiд однiєї думки, що може доторкнутися до її волосся, що його пальцi безборонно пеститимуть нiжну, майже дитячу шкiру Алiси. У його досвiдi не вистачало фарб, щоб заповнити пустоти, якi вiдкривалися перед ним у Алiсинiй душi, поведiнцi, i часто з дитячим переляком Принц Дакарський спостерiгав, як дiвчина сомнамбулiчно рухається у тьмi кiмнат, наспiвуючи одну й ту саму пiсеньку хриплуватим, з нiжним переливом, сумним та трагiчним голосом: «Не-кра-сива-я-я-я, но счастлив-а-а-я-я-я…». I весь час гризла молочний, солодкий до нудоти шоколад, вiд чого її губи робилися ще червонiшими. Так пройшов травень. А влiтку, на самому його початку, з тремтячим листям на куценьких деревах, сизим маревом над пiщаними дюнами, подiї заповнили глухий кут Соснiвки отруйним соком неспокою. Тиша затремтiла, як мертве плесо озера, замкнувшись наприкiнцi, для багатьох навiки.

Про Льопу говорили, що вiн з’явився ранiше, — просто хитрий свинар не наважувався вiдразу вийти на люди. Iншi вiдкидали цей факт, бо Льопа вже не був Льопою, а Левом Достопочтенним. Вiн пiдкотив на дамбу в чорному лiнкольнi, в оточеннi двох жiнок i двох кремезних, з невиразними обличчями охоронцiв, що супроводжували його навiть тодi, коли Достопочтенному заманулося вiдлити у кущах або полюбуватися краєвидом озер, — вiдтодi, як вiн зник, минуло рiвно десять рокiв. За цей час Льопа вилiкував свiй кон’юнктивiт, залiкував прогнилу простату, завiв черевце, а обличчя рожевiло вiд ситого та благополучного життя. Нiхто його спершу не впiзнав. Якраз у мiсцинi з’явилися люди i почали ладнати щось подiбне до каплички, мабуть, сподiваючись, що незабаром тут постане храм. Це були греко-католики. Новина стурбувала монастир i церковникiв, але перший мiсяць вони тiльки приглядалися. Щоправда, вночi охоронцi пiдловили кiлькох монахiв, якi поцупили пару рулонiв руберойду, мiшок смоли, але далi нiчим особливим будiвництво не прославилося. Їм нiхто з мешканцiв Соснiвки не заважав, але i не допомагав, за винятком Лаврентiя та колишнього вчителя української лiтератури. Лаврентiй вирiшив зiбрати раду i вiдправити до монастирської влади для переговорiв, а швидше, таким робом старий хотiв попередити московський патрiархат, що храм буде зводитися i що заважати не рекомендується, хоча б задля суспiльного блага. Але греко-католики такий план вiдхилили. I Лаврентiй погодився, навiть не образився, а став частiше заходити, до ночi тягав цеглу, мiсив глину, бовтав густий цемент. Вони потерпали вiд голоду, їм не було де прихилити голови, тому частина замешкала у його вагончику, а решту до себе пускали спiвчутливi люди на день-два. Старожилiв почав тривожити, потiм цiкавити Льопа зi своїми вифарбуваними лахудрами. I неприємностi, якi почали переслiдувати нових парафiян, вони напряму пов’язували з ним i його оточенням, проте чомусь усi вперто сперечалися потiм, уже по подiях, коли воно, якої пори трапилося. Але Принц Дакарський пам’ятав, що точно вiдбулося влiтку. Чистий свiтлий день, бiлий рафiнад хмар нависав нерухомими горами над головами, над дахами. Свiжий i свiтлий день. I того дня, так, саме дня, бо хороше зливається в одну миттєвiсть, як i бiда липне вкупу, до нього звернувся кремезний монах чи священик з чисто виголеним обличчям, широкою усмiшкою. Будинок Побiденка стояв неподалiк, вiдразу за верболозом, якщо направлятися з Лагуни, прямо пiд пустирищем, вiкнами висвiтлюючи на дюни. Робiтники заходили попити води. Iнодi, а потiм все частiше, спонукана самим Принцом, Алiса приносила їм попоїсти, воду i пиво. Через тиждень вони попросили його допомогти — за платню перевезти з одного вiддаленого селища, майже за мiстом, з областi, значить, купу цегли. Побiденко вiдмовився брати грошi, але цегли привiз. Потiм сам став допомагати, а Алiса зайнялася нехитрим куховарством, хоча з великою неохотою. А ще за кiлька днiв Побiденко пустив до лiтньої кухнi решту люду. Днi тодi стояли гожi, бурштином наливалися довколишнi води, а сонце лагiдно вигрiвало молоде листя, обличчя люду, що розважно порпався на будiвництвi. Обличчя бiльшостi — худi, виблiдлi — викликали пiдозру в мiсцевих з ситими обличчями i отупiлими вiд безпросвiтної нудьги та нездiйснених бажань очима. Якось Принц спробував заговорити з Лаврентiєм.

— Ти взагалi хто? — запитав.

— Яка тобi рiзниця: хiба я щось украв у тебе чи чомусь навчав такому, що призвело тебе до грiха…

— Яка рiзниця… Чого ображатися. Я так, просто… Ти, кажуть, бачив мого сина…

— Щось таке. А тобi чого? Ти, видно, не поспiшаєш з ним зустрiтися.

— Нi, то вiн ховається…

— Дiти всi такi, — вiдповiв Лаврентiй, беручись за велику каменюку.

— Дай пiдсоблю, а то ще звалишся з нiг… I взагалi, що тобi вiдомо про дiтей? Мовчиш… Тодi тримай мiтлу на прив’язi. Ти хочеш сказати, що син мiй злочинець? Так?! Чого мовчиш? Я все життя чинив правильно. Жив чесно. Я вiрив у Бога i пекло i знав спочатку, що робити добре, а що нi. Потiм померла вона… I у мене нiчого не лишилося, окрiм злиднiв. Коли я це зрозумiв, то життя пройшло. Сподiвання i все залишилося позаду. I я дав йому волю. Нехай вирiшує, що в цьому свiтi добре, а що погано. Немає нiчого, Лаврентiю, — нi Бога, анi пекла. Пiсля нас залишаться ями, повнi бiлих хробакiв, могилки, на якi сцятимуть собаки…

— Ну, тут я тобi нiчим не можу зарадити, — Лаврентiй кинув каменюку, обiтер пiт. — А що ще є? Жратва до всирачки. Блядi, що дають задарма. Якщо не дають, то можна примусити, повибивавши зуби, як тим арабам? Еге ж, Принце?

— Ти злий чоловiк, Лаврентiю.

— Я тебе не займав.

— Тодi переконай мене, що в свiтi є щось, окрiм нашого нiкчемного калу. Он, Юзiк глухонiмий. Вiн добряга добрягою, а все життя займався тим, що провалював довбешки, виконуючи смертнi вироки. Вiн оглух, вiн не має шматка хлiба, але вiн весь час служив державi, як ти Господу.

— Чого нарiкаєш? I чого просиш у Бога? Вiн дав тобi життя, вiдкрив очi — бiльше нiчого у нього немає. Здобувай, як можеш. А його не чiпай, якщо не вiриш.

— Я вiрю в добрих i хороших людей.

— Багато ти бачив хороших?

Принц Дакарський знiтився. Почухав потилицю, окинув поглядом, розгубленим, як у дитини, видавалося, що побiлiли навiть його бiльма.

— Алiса хороша, ти непоганий, оцi люди, що зi мною, нiчого лихого не творять… Але решту… Як їх можна любити? Га?!

— Просто не бажай зла.

З цим Принц Дакарський i вiдiйшов вiд Лаврентiя, але час вiд часу його атаки посилювалися, проте старий вiдбивав їх спокiйно, холодно, лише очi iнодi у нього зблискували та iронiчна посмiшка блукала в лахмiттi сивої бороди. Але Принц був щасливим, почувався таким. Вiн знав причину цьому i тому боявся найбiльше моменту, коли прокинеться i не вiдчує в грудях радiсного почуття, коли не вловить дихання Алiси у себе на грудях, — воно не розiб’ється морським прибоєм у раковинi його вуха, щоб потiм дзвенiти весь день до ночi, i далi, далi, далi. Цi казковi години проростали в його гаснучу свiдомiсть, де розум потроху притуплювався, задавлюючи досвiд, але посилюючи гостру чуттєвiсть, iз хлопчачим захопленням Принц вiтав подiбнi змiни; вiн розумiв, що старiється, а тому любив темнi бетоннi плити, куцi соснiвськi дерева, бiлi кораблi домiв, щебетливих i цiкавих школярок, рафiнаднi гори хмар над Соснiвкою. Сни його були глибокими i теплими, як нагрiте молоко. Зрання вiн вiдчував солодкий смак шкiри Алiси i, вiдкинувшись на подушки, пропахлi її тiлом, парфумами, ще довго лежав з закритими очима. Так було i того лiтнього дня, який наливався запахами, що їх вiтри доносили зi степу, вiд озер, вiд пустирiв, вiд смiтникiв, а також вiд великого мiста, вогнi котрого йому часто доводилося бачити у вiкно то одному, то разом з Алiсою, але отi жовтогарячi, рожевi пасмуги навряд чи приваблювали. Зараз ще бiльше його задовольняв глибокий сон, праця, ця дiвчина та злi розмови з Лаврентiєм, що ставали дедалi частiшими.

Потiм земля стрiмко вирвалася з-пiд нiг, зашурхотiв вiтер, настирливо i сухо, i вiн пiдвiв голову, закинув так, що заболiло в плечах, — побачив велике роїще мух, наче мерехтiло, лише густi червонi тiнi масними плямами танцювали на стiнах. Вiн пройшов на кухню, тихо, не вiдчуваючи босими ногами пiдлоги. Алiса стояла в шовковому платтi, яке облипло її тiло, до непристойностi оголивши груди. I тiльки вiн захотiв щось сказати, як стiни стали прозорими, нi, не зовсiм, а мовби вода, i дiйсно-таки вода, що хлинула потоками з пагорбiв, витягуючи всi найдорожчi його пам’ятi речi, котрi з трiском феєрверку розбурхували у головi спогади i миттєво їх гасили: шафа, книги, а головне, древнiй годинник, що завжди голосно вiдбивав у тишi, часто дратуючи пiсля роботи. Вiн стояв i дивився, як руда вода збiгає з пагорбiв, не тiльки саме з його, летить чорними руслами вулиць, пiднiмається врiвень будинкiв, а над усiм цим зойк, дратiвливий, нещадний, мов опiк. I тодi до нього доходить, що то пiсня. То спiває Алiса, але якусь невiдому, незрозумiлою мовою пiсню. А тодi вiн плив, тонув у брудних потоках, а люди лушпинням копошились у пiнi, щось галасуючи, але зовсiм без ляку; тодi вiн придивився i зрозумiв, що то птахи, якi нiмо б’ються над водою, вишукуючи поживи. Коли вiн це зрозумiв, то вже стояв на дамбi, заходячи в автобус, який нагадував велетенський дерев’яний човен, де пасажири нiмували, вирячивши прозоро погляди поперед себе. I вiн прокинувся. Цього разу один, мокрий вiд солоного поту. Тихо, щоб нiкого не злякати, вiн покликав Алiсу, радiсно видихаючи грудьми, слухаючи, як вона вiдзивається з того кутка кухнi.

— Андрiй телефонував… Запитував, хто я така… Нахабний… Мабуть, зовсiм розбещений…

I Побiденко, глянувши у вiкно, радiсно, п’янiючи вiд сонця, запахiв лiта, розсмiявся.

— Сьогоднi у нас недiля? — запитав.

— Атож, ти мене пустиш на танцi?

— Потiм побалакаємо…

Звуки її голосу прошивали простiр помешкання подiбно словам пiснi, але вiн навiть не подумав про сон, так завчився змалечку — нiкому i нiчому не довiрятися, доки не перевiрить. А коли застав її в кухнi, то перед ним вiдкрилася безкiнечнiсть, саме так подумав. Тоска охопила, туга звiрина зiйшла. I не зупинити. Все зависло у нерухомостi: Алiса стояла в одних трусиках, домашнiх капцях, скроєних пiд жабiв, i бовтала в емальованiй мисцi яйця для омлету. Сонце лило, заливало її немилосердно; видавалося, вона зараз розтане, як снiговий клубок. Пощезне з-перед очей, з землi. Потiм вже з’явилися звуки. Шурхотiли птахи крилами, а на подвiр’ї гребли i товклися кури. Його новi квартиранти вiдпочивали — глухий, врiвноважений хор голосiв. Щось обговорювали. Життя натягло i знову вiдпустило пружину. Вiн вiдчув, як втома розповзається кiмнатами. Так завжди у вихiднi.

— Ходiмо, — вiн взяв її за руку, але вона викрутилася, подивилася на нього круглими очима, в яких плавало золоте жiноче лукавство. Пригорнулася тiльки тодi, коли брови його повернулися на звичне для природи мiсце.

— А що скажуть твої новi… Того, вони ж вiруючi… — закусила довгого пальця, i вiн тiльки зараз побачив на її руках манiкюр.

— Коли це ти встигла?

— А що…

— Та нiчого. Воно якось того. У мої часи дiвчатам твого вiку забороняли робити такi речi…

— У твої часи дiвчатам забороняли трахатися.

Вiн не образився, але намагався подавити у собi паскудну тугу, що то опановувала його, то вiдступала, повертаючи до чогось такого, в чому Побiденко сам собi не мiг зiзнатися. Алiса вiдiйшла, зняла труси, кинула їх у куток i, вертячи сiдницями, подалася до спальнi.

— Ходiм, — вона залилася лунким смiхом, труснувши грудьми, стиглими i свiжими, — це його стривожило. А ще годинник вiдбабахав десяту годину, злякавши голубiв.

Останнiм часом коханням вони займалися в її кiмнатi. Вiн вдихав запах її поту, запах парфумiв, чистої бiлизни i весь час мовчав, як мовчала i вона, але зараз, звiвшись на лiкоть, звiсивши груди майже перед його очi, вона запитала:

— Ти завжди чекаєш на сина?

— Нi, — вiдповiв вiн.

— Дуриш.

— З чого ти взяла?

— Бо такого не може бути…

— Так, а тобi до того яке дiло?

— Менi просто цiкаво, як рiзниться любов батькiвська вiд такої.

— Якої це?

— Ну, ти сам знаєш.

— Сподiваюся.

Годинник пробемкав одинадцяту. Всього лишень година. А щось таки змiнилося. I тут вона видала, сягнувши рукою до низу його живота, вчепилася в прутня i почала масувати:

— Смерть i кохання не можна терпiти на вiдстанi.

Побiденко промовчав, але вiдчув, як холодний пiт пробив його.

— Ти злякався?

— З чого ти взяла… — вiн звiвся, пошукав сигарети, не знайшов. — Де сигарети?

— Звiдки я знаю, — Алiса потяглася тiлом. Туга невимовно наступала разом iз сонцем, що вже рiвно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потiм усе урвалося; приглухли голоси, потемнiло, навiть кремовi штори зробилися тускними, а очi Алiси закрилися, мiцно так, мов жалюзi. I вiн почув шурхотiння шин авто, аж тодi забурчав мотор. I знайомий голос рiзонув тишу.

— Андрiй, — сказав Принц. Вiн пiзнiше зрозумiв, по спливаючих секундах, коли голос вiдлинув, що вимовив це iм’я як зовсiм чуже. Шарудiла липа, там, наприкiнцi двору, потiм ударили голоси — один веселий, iнший зовсiм нерозбiрливий.

Андрiй пройшовся вiтальнею, розганяючи сонячну пилюку, пiдiйшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечi.

— Здоров, батя, — привiтався. Йому не видно було старого Побiденка, тiльки чорнi контури проти великого вiкна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволi розходився колами, засмоктуючи лiнькуватi, дрiбнi, наче мухи, постатi людей.

— Давно тебе не було…

— Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, — Андрiй потер долонi, вiйнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинностi, нi, спалаху, яскравого життєвого спалаху, пiсля якого наливаються важким тягарем ноги, а голова вiдмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадiйливо. Але тодi так старий не думав; навiть зараз, спостерiгаючи, як линяє небо, чорнi табуни крукiв висять над червоною купою верболозу. I найдивнiше: Принц думав про Алiсу. Невпинно, дивлячись у випорожнiлi очi сина, на роздуту шию, на йоршик сивiючого волосся, на шкiрянку, пiд якою вiдстовбурчувалася кобура з пiстолетом.

— Ходiм до столу, — сказав вiн, беручи сина за руку, так, як брав ранiш, але не вiдчув того, що було, i це його здивувало, заскочило, — як ото утнув непристойнiсть, зовсiм неприпустиму в його вiцi. Вони разом пройшли решту шляху вiд вiтальнi до кухнi, не промовивши один одному i слова. I тiльки тут, на кухнi, де все до незвичного змiнилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрiя, очi блиснули. Напевне, вiн здогадався про причину перемiн, але швидко опанував себе, i далi вони мовчки сидiли — наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тiнями дубовий стiл, нiчого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч i засмагле, проте змарнiлiсть проступала нездорово, i пiзнiше Принц здогадався, що то вiд очей, з якимось смолянистим блиском, як хто пiдсвiчував їх зсередини; такi очi бувають у шльондр; брови, чорнi та красивої форми, майже тобi жiночi, з малюнкiв, посiченi рубцями, ще де-не-де рожевими та свiжими; густе колись волосся, що вiн носив, вiдпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене пiд короткий їжачок.

— Геть сивий зробився, — сказав старий.

— Ну не молодiти ж, як тобi, — Андрiй викривив усмiшку, але вона сповзла, та усмiшка, як упав камiнь на дно глибокого колодязя — без шуму. Старий пропустив крiзь вуха, налив ще по чарцi.

— Чим займаєшся, сину?

— Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи нi… Бiзнесом, батя. Великим бiзнесом, — Андрiй смачно пережовував.

— Чого радiєш? Алiсо, ходи сюди i сiдай до столу.

— Хай тiльки спробує. Заганашу вiдразу, — рявкнув Андрiй.

— Тодi їдь звiдси, — тихо, не вагаючись, вiдповiв батько. — Нiчого командувати у моїй хатi. Затямив? Їдь до своїх бандюкiв, а мене з Алiсою облиш. I забери свої грошi.

— Т-с, батя. Я пожартував. Хiба не розумiєш… Тут мама сидiла.

— Ага, ти найбiльше думав про неї, коли кинув iнститут i подався за цiєю шльондрою.

— Iлона свята, батя, — Андрiй смачно облизав губи.

— Ага. У вас всi святi…

— А то нi, я до церкви ходжу… От тобi хрест, — i Андрiй опасисто перехрестився, рвучко налив горiлки, поставив третю чарку, непомiтно пiдморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що вiн осторонь, не його дiло, а той, до кого звертається, сам винен i таке iнше; сказав: — Сiдай, зайчику. Я тебе не з’їм. Менi замухришки не йдуть у горлянку.

— Свиня. Збирайся i їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лаптi плетуть, мо’, надумали тебе заганашить твої братки, так ти пiд мої штани надумав ховатися?

— Козел був i козлом лишився, — син налив ще горiлки, але не пив, а сидiв, уп’явшись очима в жовтий густий полудень. — Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрiв, щоб не будували вони тут свого свинюшника…

— А тобi яке дiло? — сердито перебив його Принц.

— Менi то вродь воно нiякого, але дуже великим людям така штука у них пiд носом не подобається. Ось так. Три днi у тебе. Домовся. Може, їм грошi потрiбнi, то отримають, але розумно, значить, тiльки нехай тут не смердять i не ганяють чортiв.

— Ти сам чорт. Чорта я вигодував, — старий хлебнув горiлки. — Та хiба на цьому камiннi щось путнє виросте…

— Ти фiлософом забацався, батя. Невже знову розпочав читати? Грамотний ахуєнно. Д-а-а-а. Ти повинен пишатися, що твiй син не в злиднях сидить, не ходить з простягнутою рукою. I честi не втрачає… — Андрiй одiрвав у курки ногу, вгризся зубами. — Ти оце на старостi геть сором розгубив, еге ж. Але я розумiю, розумiю… Мужики в нашому роду нiколи не переводилися. Але помирали, як останнє бидло. А я не хотiв бути бидлом, бо ти мене привчив, ти навчив мене не втрачати гiдностi.

Принц тiльки кахикнув. Алiса подалася до кiмнати.

— Скажи цiй блядi, щоб не спала у моїй кiмнатi.

— Тут твого нiчого немає. Зараз винесу грошi. I чвалай звiдси, поки не порозумнiшаєш.

— Почекай, батя… Не поспiшай. Встигнеш вiддати, хоча ти мене образиш. Обiдку, батя, я на тебе маю. Грошi — то лайно, але вони iнодi приємно, навiть частiше, нiж того треба, попахують флердоранжем. Я знаю, що ти не можеш пробачити смертi матерi. Сам собi, але чомусь я потрапив у коло ваших стосункiв. I намагався вирватися.

— Не хочу й говорити…

— Я думаю ось як: людина все життя сидить у шкаралупi. Свiт закритий вiд неї. Треба розлупити цю шкаралупу, — видихнувши, заговорив Андрiй, розсипаючи по вiзитцi кокаїн.

— Ну i як…

— У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В iнший бiк занесло.

— Ще не пiзно.

— Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пiзно. Поїду я…

— Та лишайся, — старий Побiденко сидiв, звiсивши голову, хоча нiчого не вiдчував; йому не соромно було, але спекота вiд того, що нiчого не ворухнеться, нiяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.

— Нiхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. I тобi також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю дiваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старiсть накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вiчнiсть. Ти ж вiриш у неї. Вiч-нi-i-i-iсть. Нiхто не зрозумiє цього краще за того, хто позбавив себе цiєї можливостi. Не менi тебе вчити: є люди, якi приходять, ти їх зустрiчаєш, мов долю, але то тiльки миттєвiсть i примха. Старiсть душi. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти влiз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрiнемося. Не злися, — пiд дiєю кокаїну думки шпарували у Андрiя, вибухали срiбним, правдиво чи то впевнено трiщали його слова.

Старий почув, як зарипiла шкiрянка, вiйнуло дорогими парфумами i протяжно вискнула хвiртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустрiч ночi. Прийде ж таке у голову. I бiльше нiчого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухнi, але горiлки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вiтальнi. Потiм знову на вулицю, у фiолетовий запашний вечiр. Постукав у вiкно прибудови, але Лаврентiя не було. Так до самого ранку вiн просидiв у кухнi, слухаючи, як трiщать цвiркуни i вся нiчна живнiсть. Вiн подумав, що не варто, нi, що останнiм часом прислухається до всього навколишнього, i це задiває його, тривожить, хвилює, дiстає. Вiн подумав, що там, внизу, тисячi людей, але з ними нiколи не заговориш, бо вони самi безпораднi та байдужi, мов заляканi, звиклi до паскудного корму тварини, i вiн переляканий старiючий чоловiк, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, i ще щось, але думки такi тривожнi, зовсiм не подiбнi до тих, якi ледаче, осiннiми мухами роїлись у головi. Вiн згадав Лаврентiя, нових прибульцiв, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись вiн тверезо, навiть люто дивився на життя, i це допомагало, i вiн нiколи не був безпорадним. Справа не в Алiсi.

Ранком туман покрив сум’яття. Вiн знайшов Лаврентiя на будiвництвi, — вiдлюдько байдужим поглядом змiряв його, не запропонував сiдати. Принц Дакарський образився.

— Син приїздив. За скiльки рокiв. Свинство якесь получилося. — Побiденко витягнув цигарку, але вiдразу викинув: у ротi затхнуло горiлкою, безсонням, жахом. «Втрата», — свiтонуло в головi. Бiлий спалах i бiльше нiчого.

— Ну то що…

— Та я ото думаю… Для чого цим бiдолахам, голоштанникам пнутися з усiх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?

— Ну, то твоє дiло.

— Еге ж…

Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такi пiснi можна почути лишень у передмiстi. Й Побiденку було сумно.

— З дiтьми завжди так, — нарештi сказав Лаврентiй, хитро блиснувши очима.

— Тобi то звiдки знати.

— А для цього не треба народжувати байстрюкiв. Ти собi не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подiбними одне на одного. Ти стiльки прожив i…

— Менi нiколи було думати про такi речi. Навiть про твого Бога.

— Вiн не мiй. Не блюзнiрствуй. Вiн любить усiх однаково. Але однакових людей не буває. Всi рiзнi. Кожному своє вiн вклав. А найбiльше — милосердя, любов, надiю, терпимiсть.

— Але якщо вiн iснує, то чому такий бардак?

— А ти хочеш, щоб вiн тебе огородив вiд усього, а ти плював на нього, ситий, розжирiлий, добившись статку, стати на один рiвень, тобi вiн дав право вибирати. I нiчого без його волi не вiдбувається.

— До чого це ти?..

— Напевне, до всiх. Ти сам вибрав, як i твiй син, куди йти. Вiн непоганий, добрий чоловiк, але нiхто сволоцюгою не народжується. А тодi приходить час, i треба вибирати. Зло i добро — речi умовнi, але коли ти забуваєш, то, дивись, i вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обiрватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прiрвою. I тiльки вiра в Господа може тобi домогти.

— А де те добро?

— У Бога. I нiде бiльше. Вiн скрiзь, вiн в усьому. Вiн творець, бо демон може тiльки збрехати, напустити красивостi, а водночас благоговiйно закотити очi в релiгiйному екстазi.

— Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi — вибирай.

Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.

— Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.

— Не маю сумнiву, але треба жити…

Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, — зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.

— Передай людям, щоб були обережними.

— Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.

Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.

— Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?

— Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.

— Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.

— А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання — це грiх?

— Щось таке.

— Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.

— А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?

— Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму… Якщо жiнка не викликає сум’яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.

— Звiдки тобi це знати?

— Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.

— Але вихiд…

Лаврентiй махнув роздратовано рукою.

— Я тобi вже тандичив скiльки, що тут тiльки миттєвiсть. Це наша тимчасова обитель, але як зав’яжеш тут, так i там, у тому свiтi зустрiнуть тебе.

— Не дуже я вiрю, що отам, — Принц тицьнув пальцем у землю, — що отам, з хробаками, чи у небi щось iснує.

— Тодi не роби зла, навiть тодi, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокiй приходить тiльки з Богом.

— Знову ти трандиш, мов те телебачення.

Вiн повернувся додому, покликав Алiсу. Нiхто не вiдгукнувся. Принц пересiк кухню, — плечi здригнулися вiд розкиданих по столу недоїдкiв. Порожньо. Вiн кликав початком неголосно, далi голос провалився у нутрощi й заклекотiв болем. Червоний мiсяць стояв у головi. Потiм нiчого, порожнеча. Довгi пальцi з витонченим манiкюром. Нiчого, тiльки пустота, пустота тiльки для нього, а для решти сповнена змiсту. Для нього свiт продовжував рухатися, але поволi, опадав, набираючи неiснуючих рис. I свiт, навколишнiй свiт обсипався, як пересохла глина з пiдошви. Це не було, як того разу з арабами. Досвiд брав своє. Вiдчай втрати робив його мозок гострим до безумства; i будинки, що зупинилися в неправдоподiбно ультрамариновому свiтлi, i дерева, i трава — вiдпали шматком пересохлої, зовсiм не потрiбної землi; навiть не шматок глею. Йому ввижався, нi, вiн вiдчував запах, ще не вивiтрiлий парфум Алiси; вiн перебирав грубими пучками її плаття, це нагадувало йому шовк її тiла. Проте уява уперто вiдмовлялася видобувати зi свiдомостi чи з пам’ятi її образ. Принц скiмлив дитиною, а потiм вперше за довгi роки почав молитися.

Вони прийшли далеко до вечора. Чинно порозсiдалися попiд червоною стiною, що нагадувала шкiру облiзлого пса. Пили пиво навпроти ощиреної, як зламаний зуб, новобудови, чвиркаючи крiзь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом, так, як люди, яким було заборонено, а зараз, вирвавшись на волю, вони з насолодою ковтали тютюновий дим, гiркосолодке пиво. I Принц Дакарський знав, чому вони прийшли. Пролетiло спалахом у головi, тiльки на коротку миттєвiсть, а потiм все повернулося до Алiси. Вiн повагом вийшов на подвiр’я, пiдманив до себе Юзю i сказав:

— Ти знаєш, чого вони приходили?.. А я от знаю. То монахи з нашого монастиря. Передай Лаврентiю чи тому католику. Нехай кличуть мiлiцiю…

Юзя захихикав та зник. А вночi, коли Побiденко вийшов на узґанок, то побачив червоне зарево, — султани чорного диму пiднiмалися над верболозом. Горiла буда Лаврентiя. Принц на це тiльки виголосив:

— Я попереджав.

— Пророк ти хєров, — хтось вiдповiв йому позаду, так, що Принц пiдтиснув плечi. Не обертаючись, Принц пiшов у солодi дня чужого, але дивовижно близького: так вiдчувають смерть, запахи троянд. У дитинствi, на свята з ним вiдбувалося подiбне. Таке вiн бачив, пригадалося; свята були комунiстичнi, але люд у цьому сонцi нагадував подiбне: як малий заскочив до стадiону, вибiленого, виметеного, ще без жодної людини, але повсюди червонi шовковi знамена. I вiтер. Тугий, свiжий, теплий вiтер. I прапори кругом стадiону трiщали, розкидалися крилами, як свiжi рани, як дiрки у чужий свiт, що зле вишкiрювався, смугував, влазячи у чуже життя. Тиша рiзала разом з прапорами повiтря, трiщання знамен. Низьке чисте небо. I свiт вiдкривався, як у тирi, де ти неодмiнно переможеш, забуваючи, що мiшенi за хвилини пiднiмуться, а хтось iнший насолодиться iмiтацiєю смертi. Тодi для нього вiдкрилося щось те, чого вiн чекав, наче юнак марудився у вiдчаї, тупику кохання, поки не вивергнув сiм’я в громадському клозетi, прямо в купу лайна з бiлими червами глистiв. Але на початку — чарiвнiсть таїнства, гострий бiль, який спонукав жити i чужими очима дивитися на свiт. Червонi прапори, подув вiтру — захоплення, вiдраза, крок до смертi: вiн пролежав кiлька днiв без свiдомостi, а коли очуняв, то був зовсiм iншим чоловiком, навiк втративши iлюзiю, як людина, що вчадiла вiд запаху красивої, але отруйної квiтки. Це як трояндовий кущ, розпуклий багряним полум’ям, вибухом; або як мандруючи мiж свiтами дорослого i дитячого мiстечка, коли дощовi води зливаються, збiгають у гнилi озера, ти бачиш, широко вiдкриваючи очi, до чого тебе не довела уява: i вiтер, i прапори, i цю холодну пишноту чистого неба, що глибилося, вiдкидаючи, бо предмети довкруж нагадували iграшковi. Сонце, червоний кумач, бiлi лавки, пустирище стадiону. I по трьох днях, злiгши з невiдомою хворобою, вiн прокинувся з капшуками пiд очима, як буває у дорослих людей, якi пiзнали смак життя — паскудного, але життя. Щось подiбне виникало у ньому зараз. Так вiн дивився на вогнище. Думав про Алiсу, сина. I люди йому видавалися далекими, нi, не те щоби далекими, а зовсiм глухими для його розуму. Так, тодi до нього приходив страх.

Пiд свiтанок пiдiйшов дiльничний. У нього пишнi вуса, i чимось вiн нагадував моджахеда: оливкова шкiра, колись густе, чорне як вороняче крило волосся. Зараз залисини. Прозивали його по всiлякому: Клешня, Омеля, Рака. Вiн тримав кiлька ларкiв. Добродушний погляд, — одна втiха погомонiти з цим чоловiком. Побiденко не подивився навiть на нього.

— Ну, — повiв було дiльничний. — З чого почнемо…

Принц Дакарський промовчав, почухав за вухом, зовсiм спонтанно, а не для жарту чи глузування, а може, те й iнше.

— З чого тобi лiпше.

— Хм-м-м, — Клешня потягнув смердюче повiтря з гнилого зуба, виплюнув червону слину на долоню, уважно придивився, завертiв головою i витер руку об пучок соковитої трави.

— Зуби, — сказав.

— Спiвчуваю. Хоча це не смерть, — вiдкинув Принц, продовжуючи дивитися звуженими зiницями на пелюстки вогнища; додав, зовсiм нi до кого: — Шкода старого, — схаменувся, мовби тiльки-но здогадався, що до нього прийшли: — Що думаєш робити? Чого принесло?

— Де твоя сцикуха? Напевне, утекла до когось кращого… Повiр, що тобi лiпше перестати плутатись у цiй справi й кинути це кляте будiвництво. Депутати, мiський голова, голова району незадоволенi. Монахи у монастирi. Сам розумiєш. У тебе що, клепки не вистачає у головi, як у обiдраного Лаврентiя?

— Я тут до чого? Шкода яка вiд них? Iди звiдси. З Богом, — Побiденко витягнув сигарету; зморшки порiзали його обличчя, важке, опущене додолу, i дiльничному початком видалося, що перед ним сидить сам Лаврентiй.

— Ти знаєш, де вона? — Побiденко сидiв на дзиґлевi, облитий помаранчевим свiтлом, промiння врiзалося в очi, якi зараз здавалися бiлими, без зiниць; вiн сидiв, поклавши руки на колiна, стримував дихання: так буває з тим, хто закоханий у невiдому жiнку або як пiдлiток — нахабний, але щирий, — з ляку перед власною неповноцiннiстю не може вимовити i слова, навiть перевести подих, втягнути повiтря. Дiльничний говорив. I тут старий побачив простiр, вилинялий, як день у серпнi, i там чорний, зовсiм сиротливий тобi квацьок на вилинялiй тканинi його свiдомостi; й ото щось невiдоме сказало йому, — iншого слова Побiденко не мiг вигадати: «Ось чого ти вартий», — тут йому шкода зробилося Лаврентiя, його поради, хоча б придуркуватої, але допомоги; вiн думав не про Алiсу, думав не про сина. Як у тюремнiй камерi, iзольований, залишився сам на сам зi своєю самотнiстю.

— Вона… Вона… — гумово протягнув дiльничний. — Вона тут, ось, поруч. Ти, старий грiховоднику, зовсiм не здогадуєшся, як вона близько. Але умова — вижени цих вошивих байстрюкiв.

— Це робота, скорiше, тiєї косоокої лярви, що утримує зекiв у своїй богадiльнi при реабiлiтацiйному фондi, щоб вони її трахали у висохлу пiхву та роздирали висохлу задницю на нiмецький хрест.

— Ти знаєш про статтю, де сказано про розтлiння малолiтнiх, а?

— Не твоє собаче дiло, — Побiденко звiвся на повний зрiст, майже двометровий: кулаки стиснулися, налилися кров’ю, вени випнулися на кiстяк голубими червами, а протяг ворушив сiру шевелюру; без особливої злоби, так, як пiдказував досвiд його народу, якому в’їлися подiбнi мiлiцiанти, як терплять нежданих гостей. Принц Дакарський сказав, спостерiгаючи за вiтром, що хилитав антени, бiлизну, гнав смiття вулицями: — Мент поганий… вiдпусти дiвку. Вона менi родичка.

— Нiчого, трапляється, що i сестер трахають у всi дiри. А християнину брехати не слiд, — єхидна усмiшка. Не дочекавшись запрошення, вiн присiв на стiлець. Сказав: — А зараз до справи. Баба твоя — роби з нею, чого душа забажає. Але ось у чiм справа. Ти возиш розчин цементу. На «КамАЗi». I ти зробиш одну справу. Нi! Нi! Нiяких жертв. Проста угода мiж дуже впливовими людьми. Виллєш штуки три отих груш, що бовтають цемент. I потому. Тiп-топ. Нiчого цим засранцям тут робити. А якщо вiдмовишся, то не забувай про своє минуле.

— А чому саме я?

— Ти забув своє минуле. Затямив? I чужих вони не визнають, нюхом вiдчувають.

— Брешеш, ментовська харя, — Побiденко зрозумiв, що його дурять. Можливо, їм лiпше списати на сiромаху, анiж на когось iншого. А на масивi знають його як надто ексцентричну, запальну людину — хто як. Або це Алiса. Так. Звiсно, тут щось пов’язане з Алiсою.

— Поговоримо, — байдуже вiдповiв Принц.

— Менi потрiбен ти. I нiхто бiльше, на вурок покладатися нiчого.

— Ну подумаю, яка саме пропозицiя. Ти менi докладнiше розкажи i дiваху вiддайте.

— Я маленький чоловiчок. Зовсiм крихiтний гвинтик. Звернися до отця настоятеля або до Льва Достопочтенного, чи то як в хрiна, найсолодшого.

I потiм ми всi згадували подiї, гадаючи, як воно трапилося насправдi, чиїх рук то було дiло. Так, ми тодi гадали, що Принц Дакарський знайшов найлiпший варiант. А зараз вiн сидiв у порожнiй пропрiлiй хатi, пив чай з Лаврентiєм, дослуховуючись до шамотiння дощу, який несподiвано то пускався дрiбним мокрим снiгом, то знову дощем; вiн сидiв, як людина, що вже нiколи не переживе цiєї ночi. Вiн уже бачив свою смерть, як пророче видiння.

— Я зрозумiв одне: життя людини — один великий злочин. Бiльше нiчого. I я не рiзнюся вiд них нiчим. Ранiше думав, що iнакший. Навiть коли убивав, то гадав, що рухаюся до якоїсь мети, далекої, химерної i туманної. Але мети. Вона наповнювала мене життям, яке немилосердно вгасало. А не Алiса. Алiса приходила i заповнювала вигаслу мрiю жовтими вогнями надiї. I я теж жив натхненно, гаряче вдихаючи життя… Але з’явився ти i розбив усе одним махом. Хто тодi бiльший злочинець: ти чи я? Не iнакше, i ти убиваєш. Тiльки в iнший спосiб. Ти крадеш у людей iлюзiю, — Принц голосно сьорбнув чаю i, видавалося, говорив зовсiм не до старого вiдлюдька.

— Таргани… таргани, — сказав Лаврентiй. — У моїй головi таргани… Iлюзiя потрiбна тiльки слабким. Фантазiї нашi повнi мерзоти. Вони гронами гною роками висять у нашiй свiдомостi. I не пiд силу нiкому їх знищити, якщо у тебе немає вiри…

— У що? У кого?

— Ти сам добре знаєш вiдповiдь…

А тодi вiн, стовбичачи перед дiльничним, почував себе старим i немiчним, як хто провалив дiромаху в його грудях i звiдти витiкало життя.

Багато рокiв тому вiн вiдчув щось подiбне, але як вiн не аналiзував, все одно його бiльше i бiльше заганяло в яму. Вiн спакував валiзи i подався назад до мiста. У поїздi пiд розмiрене гуцикання колiс, у протухлому сечею купе вiн з насолодою втягнув повiтря i зрозумiв, чого бажає. Вiн закохався у смерть, як у жiнку. Вiрнiше, йому закортiло спробувати цього спокусливого забороненого плоду. Вiд того дня вiн кохався на смертi. В мiстi вiн не застав Iлону. Вперше в життi вiдчув себе ображеним. Миколай метався кiмнатою, навiжено розмахуючи руками. Вiн не шукав виходу, вiн не знав, чого хотiв, i тiльки нав’язлива думка про вбивство м’яко осiдала йому на груди. Невеликi дози морфiну його заспокоювали, i вiн продумував кожен крок майбутньої жертви. Початком воно, оте бажання, ховалося бiлим червом у глибинах мозку. I в мiру того, як прогресувала його фантазiя, вiн i справдi вирiшив, що мужчина хоч один раз у життi повинен убити людину. Спочатку його вибiр упав на Iлону. Його учениця, його пасiя зрадила його. Вiн чiплявся за найдрiб’язковiшу провину чи проступок, але вiдмiтав такий мотив. Так, вiн зовсiм не хотiв помсти. Вiн хотiв отримати естетичну насолоду.

— Так, як добряче посрати пiсля тижневого запору, — промовив вiн до люстра.

I все ж думки чомусь вертiлися бiля Iлони. Вже не її особи, а того, що дiялося навколо неї. Так, вiн нарештi знайшов вихiд. Це повинен бути хтось з її оточення. Вiн поназбирував велетенськi томи, цiлi гросбухи мiстичної лiтератури, вiдновив вправи з йоги, психологiї, але швидко все це закинув, бо нiчого путнього там не було. Вiн шукав виходу з чорного тунелю, не розумiючи, що вже потрапив у капкан. Це не можна було назвати манiакальною iдеєю. Його старiючий органiзм потребував перемiни, але нiчого без вiри не робиться, до часу таланить тягти сите i безтурботне життя, але тут у мiзках заворушилися протилежнi його життєвому кредо думки, що тягнули, кликали в iнший свiт. I вiн ще упертiше шукав виходу з тiєї чорної нудьги; нi, це не була манiакальна iдея. За кiлька мiсяцiв вона чiтко викристалiзувалася, вилiпилася у струнку пiрамiду. Як i кожен атеїст, вiн все ж таки мав трохи вiри, поверхової, вiн лякався чогось, але бiльше тюрми, смертi, бо за темнотою, вiн був наполовину упевнений, нiчого немає. Лежить собi чолов’яга в сирiй землi i дотлiває, годує пiдземних мешканцiв. Життя одне. Банальна рiч; треба брати вiд нього найбiльше; необхiдно спробувати i скуштувати всього. I однiєї ночi йому примарилася, влiзла у голову думка, що треба шукати або сторонню людину, або добре знайому. На останньому вiн i визначився. Iлона була надто холодною, до кiсток прагматичною. Вона нiколи не водить дружбу з будьким, якщо для того немає вагомої причини, — чи то розваги, чи то секс, чи грошi. Це його не влаштовувало аж нiяк. I тут на горизонтi з’явився новий знайомий, колишнiй послушник Зося. Що вона вiд нього хотiла, вiн не знав. Але вибiр випав саме на нього. А Зося шукав Лямура, з його грiшми i героїном. I вийшов на Iлону, яка вже почала цiкавитися бiзнесом. Тож Миколай перебирав усi варiанти, креслив схеми, iмпровiзував перед камерою, а потiм дослiджував власну персону на вiдео. Вiн не вiрив у вищi сили, вiн не вiрив навiть у чорних котiв, що перебiгають дорогу. Вiн бажав мiстерiї.

Iлона, в свою чергу, вела тонку гру, пiдманюючи до себе Зосю, вона пiдсовувала йому малолiтнiх циганчат, жiнок, а вже наприкiнцi сама лягла пiд нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запiзнилася, i той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пiзнiше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томнi розмови на великосвiтськi теми. Останнiм часом помiчалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емiр. А в тiнi батькового iменi проскакувало iм’я Борис. Це ще бiльше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вiчi. Нiхто не розумiв, що дiється з холоднокровним чоловiком, який навiть чарки у ресторанi протирав власними серветками, жiнок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Однi роз’яснювали це коханням. Iншi — роками, що вже пригинали до старостi. Решта — пустота, заздрiсть i нiчого нового. Вiн осунувся, бо хотiв вийти з кризи; незадоволена жадоба кровi, заборонений плiд спокушав i поглинав, як солiтер у нутрощах лайно. Так, незадоволенi бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати манiяком. Експериментатор, манiпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусi, натертому крейдою…

Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.

— Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! — прохрипiв Миколай.

— А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?.. Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.

— Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

— Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов’ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

— Чому тодi вiн знищує… — прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.

— А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.

— Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?

— Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив.

— А хiба це кому вiдомо?

— Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна — у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.

— Хєрня, небо порожнє, як i наше життя… Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?.. Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? — Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим. — Скажи, якщо ти такий грамотний.

— По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.

— Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?

— Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…

— Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.

— Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.

— Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з вiри й невiр’я. Чим бiльше вона падає в провалля, тим бiльшi можливостi пiзнати вiру. Тiльки в муках. Тим бiльший шанс зiйти на вершину людського благочестя. Iдеальний тiльки Бог. Творець.

Червоний лiхтар освiтив обличчя Лаврентiя, рiдке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очi видавалися воднораз свiтлими, ясними, вiдчуженими i губилися в тобi. Лiхтар спалахнув i згас.

Зося з бурштинового кольору очима, пухнастими вiями, нiжним овалом обличчя, вишуканими манерами швидко увiйшов у свiт Iлони. Вiн зачаровано дивився на людей, яких вiн бачив ще змалечку по телевiзiї; вiн захоплювався широкими терасами з бiлими столиками, з вiдкритими вiкнами на озера. Вiн нахвалював своїх нових знайомих, телiпав язиком умiло i тiльки там, де необхiдно. Видавалося, що вiн забув про братву, яка поставила його на «лiчильника». Iлона, в свою чергу, пильно придивлялася до Зосими, якого про себе називала попом. Миколай ходив слiдом, волочився, як останнiй лайдак, вдаючи закоханого. Вiн добре входив у цю роль, навiть сама Iлона повiрила, хоча не треба переоцiнювати жiночий розум. I нарештi одного дня сталося: в лiжку Зосима, перенюхавши кокаїну, випивши надмiру, розбалакався i почав розпитувати про Лямура. Iлону аж пiдкинуло:

— Нафiг тобi? — Вона полюбляла похабнi словеса, вiддаючи данину модi бритих браткiв, якi вже починали поволi сходити на пси, поступаючись мiсцем другому ешелону колишнiх компартiйникiв, словом, тих, якi ноги першим у банях мили i плескали в долонi з криками «одобрям», «одобрям». Зосима викрутився, але Iлона сама не переставала шукати Лямура. Вiн був їй потрiбен. Як мужчина вiн вже не цiкавив її — Iлонi Андрiй Побiденко потрiбен був як спецiалiст. Їй обридли пустощi, любощi, а тому вона вирiшила вiдкрити свою справу. Жiноча iнтуїцiя розвиненiша набагато краще, нiж аналiтичний розум мужчини. Але яку роль повинен виконати Лямур, вона приховувала навiть вiд себе. I з того часу вони нишпорили один за одним: у порухах, ловили на словах, на поглядах. Iлона зовсiм не вiдала, для чого потрiбний Лямур Зосимi. Вона шукала уперто, з вiдвертим цинiзмом, знаючи наперед, що це пряма дорога в землю. Миколай тим часом входив у раж. Його одержимо несло, забивало подих так, що аж розривало легенi. Його мета була надто близько, щоб вiдмовитися вiд своєї задумки, щоправда, вiн про це i не помишляв. Не припускав думки, що можна повертати назад. Вiн був принциповий, як полiтичний вождь третього свiту. Вiн, видавалося, помолодшав, рум’янець розливався по обличчю, нагадуючи рожеве райське яблуко, очi горiли, як у натхненного поета-початкiвця або адвоката, що законiв знає, манiпулює життям i смертю, бо переконаний у своїй правотi. Iлона досить швидко, витративши великi грошi, вiдшукала Лямура. А Зося, цокаючи зубами вiд переляку, дриготiв тiлом, пiдперши колiнами пiдборiддя, стовбичив бiля вiкна, тримаючи в руках телефон, спостерiгав за Лямуром, дзюрячи дуже часто в штани.

Усе, що складало свiтогляд Миколая, вже давно втратило сенс, але саме це наповнювало його життя. Це ще одна з формул людського iснування. Може, кредо. Темна завiса на очах людини. I яким би генiальним психоаналiтиком Миколай не був, але причини його iснування, негараздiв знаходилися в горiшнiх сферах. Вiн не був поверховим атеїстом. Вiн цiкавився i добре розумiвся в питаннях релiгiї, але сприймав її як замудру казочку, а потiм викинув геть до смiттєбака Бiблiю разом з томами Карла Маркса i Владiмiра Лєнiна. Вiн клав усе це на одну площину, але, розпалившись тактичною пiдготовкою вбивства, несподiвано впав у вiдчай, страшну вологу, темну, як льох, яму, коли вештався вулицями, пiдгрiбаючи пiдборами листя, вiн загорлопанив, пiднявши голову догори, до неба, з вiдчаєм i проханням:

— Господи! Допоможи!

Що вiн просив у Господа Бога уперше в життi, мабуть, можливостi швидше виконати свiй задум. Його екзальтованiсть доводила до межi. Але придурком Миколая не можна назвати, пiдстав поки ще не було. Це щось подiбне до того, коли вже дорослi самотнi мудаки займаються онанiзмом, але нiхто не розповiдає про такi речi одне одному. Народ соромився солодiйства, а мiг в один мент безпричинно вхоркати людину. Ходили чутки з давнiх-давен, що вiд суходрочки станеш iмпотентом. Тож коли випадає нагода, коли приходить час, то людину роздушать, як комаху, аби тiльки не застали за рукоблудством. I Миколай вирiшив вдосконалити тактику одного вбивства. Єдиного, чого вiн в цьому життi не скуштував. Вiн поназбирував лiтератури по кримiналiстицi та схiднiй езотерицi, з естетичною насолодою вишукував знаряддя, оригiнальне, щоб це було насправдi вишукано. Патологiчний убивця? В кожному сидить тяга до насильницької смертi. Навiть у самогубцiв. Невикористана патологiя, що вiдшукала найуразливiше мiсце. А потiм приходить вона, смерть, i сiдає перед тобою чорний чоловiк. I все — ти на мотузцi або в рiчцi з напiвдохлими окунями.

Вiн не поспiшаючи одягнувся, тричi перев’язав краватку, начистив до неймовiрного блиску штиблети; на манжетах — золотi запонки, потiм пройшовся кiмнатою, заглянув у синю воду басейну, вiдтак подався в кухню, налив собi склянку iталiйського вина, випив, пiдвiв голову i побачив павука, що спускався по павутинцi.

— Фу, погань, — сказав, взяв у шухлядi пiстолет Стєчкiна, усмiхнувся з дитячим блиском в очах i вийшов через чорний хiд на вулицю. Але несподiвано повернувся, поклав пiстолет на антикварний стiл стилю Людовiка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмiшкою благодушного чоловiка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи вiд бажання. Насправдi вiн вибирав зброю, а зовсiм не вагався у виборi жертви. Iлона так Iлона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його i мандражувало, i водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарештi вiн вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, вiн пiдняв комiрця i йшов довго пiшки, аж потiм зупинився бiля старої будiвлi, в якiй ранiше мешкали заможнi люди, потiм влаштовувалися борделi, а потiм знову мешкали новi українцi, шоубiзнесовий кагал. Цього разу Миколай пiднявся вже лiфтом, потеленькав у дверi дзвiночком. Вiдкрив Зосима i здивовано пiдняв догори брови: переляк, розширенi зiницi. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, i Миколай побачив виголенi, як у жiнки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкiрою, але вiн втримав себе у руках. Витягнув люгер i приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цiвку сечi й несподiвано з переляку ухопив його за руки, вивернув пiстолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа сумiш мiзкiв i кровi на стiнi, на килимах, i майже безголовий труп.

Iлона застала Зосиму в їхнiх апартаментах. Вiн не виходив уже кiлька днiв пiдряд. Вiдразу в нiздрi вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидiв на пiдлозi з позеленiлим обличчям, втупившись у стелю, i розхитувався китайським бовванчиком, не вiдповiдав на запитання, лише белькотiв: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимi, майже в ногах Зосими.

— Не збулася остання мрiя старого iдiота, — тiльки i сказала, додала: — Давай, мотай звiдси. I пошвидше.

— Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…

— Хрiн там кiнчили. Вибирайся звiдси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.

Перш нiж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися мiсячнi, i кров у водi розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше у життi вона лишилася сам на сам зi своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навiть була потiшена — це її задовольняло, додавало впевненостi. Розводи менструальної кровi нагадували маснi плями на килимi Зосими. Але нi жалостi, нi вiдрази вона не вiдчувала.

— Нове життя, — сказала вона своєму вiдображенню в дзеркалi.

Їй необхiдно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по мiсту. А ще бiльше її цiкавили грошi та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навiть не пiдозрюючи про них сама.

Потiм вона зайшла до кав’ярнi з синiми, як небо перед грозою, широкими вiкнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Iлона дивилась, як фiолетовi стьобаки падають на сухий асфальт, пiднiмаючи куряву на будiвельному майданчику. В кав’ярнi, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вiтер вiд кондицiонерiв приємно лоскотав у неї мiж ногами. Iлона допила бурштинового кольору чай i вирушила в дорогу. I голос, що почув загнаний, як тхiр, Андрiй Лямур, належав Iлонi.