Вежа, якої тут не мало бути, встромилася в землю там, де чорний ялиновий ліс поступався трясовині, очеретам і покрученим вітром деревам на болотистих низинах. За цими низинами й природними протоками починався океан, а трохи далі на березі височився покинутий маяк. Увесь цей край десятиліттями стояв пусткою з причин, які нелегко пояснити. Наша експедиція першою після більш ніж дворічної перерви входила в Нуль-зону; більшість спорядження наших попередників уже зотліла, а намети й навіси перетворилися на лахміття. Споглядаючи цей незворушний краєвид, я не вірила, що хтось із нас міг угледіти в ньому небезпеку.
Нас було четверо: біолог, антрополог, психолог і топограф. Я біолог. Цього разу — всі жінки; нас обрали згідно зі складним набором змінних, яким керувалися при відправленні експедицій. Психолог, найстарша з нас, була керівником експедиції. Вона ввела нас в гіпнотичний транс задля певності, що ми зберігатимемо спокій при перетинанні межі. За чотири дні важкого переходу ми здолали відстань від межі до узбережжя.
Наше завдання просте: продовжувати урядове дослідження загадкової Нуль-зони, повільно просуваючись далі від базового табору.
Експедиція могла тривати дні, місяці, навіть роки, залежно від різних умов і впливів. Ми мали припасів на шість місяців, крім того, ще на два роки припасів вже зберігалося в базовому таборі. Нас також запевнили, що за потреби буде безпечно їсти власноруч вирощене або добуте. Весь наш харч був копчений, консервований чи пакетований. Найбільш чудернацьким нашим спорядженням були вимірювальні прилади, привішені на поясі кожної з нас: маленькі прямокутники з чорного металу із заскленим отвором усередині. Якщо отвір засвітиться червоним, ми матимемо тридцять хвилин, щоб дістатися «безпечного місця». Нам не казали, що саме прилад вимірює та чому ми повинні боятися червоного світла. Після перших кількох годин я настільки призвичаїлася до цього приладу, що більше навіть не дивилася на нього. Нам заборонили брати годинники й компаси. Діставшись табору, ми заходилися ставити намети й заміняти ушкоджене спорядження принесеним із собою. Ми збиралися перебудувати навіси згодом, щойно впевнимося, що Нуль-зона не впливає на нас. Учасники останньої експедиції зрештою просто зникли, один по одному. Згодом вони повернулися до своїх сімей, тож точно кажучи, вони не зовсім зникли. Вони усього лише зникли з Нуль-зони і з невідомих причин виникли знову у світі за межею. Вони не могли описати подробиць цієї подорожі. Переміщення відбувалося упродовж вісімнадцяти місяців, і попередні експедиції з таким не стикалися. Але й інші явища могли призвести до «передчасного припинення експедиції», як висловилося наше начальство, тож слід було перевірити нашу стійкість до впливу Нуль-зони.
Ми також мали призвичаїтися до середовища. У лісі біля табору могли водитися чорні ведмеді або койоти. Можна було почути раптове «кра» і задивившись, як нічний бугайчик злітає з гілки дерева, необачно наступити на отруйну змію, яких тут водилося щонайменше шість різновидів. Величезні водні рептилії ховалися в бакаях й потічках, тож ми намагалися глибоко не забрідати при заборі проб води. Втім, ці особливості екосистеми не турбували жодну з нас, а от інші деталі дійсно могли засмутити. Дуже давно тут були поселення, і ми натикалися на примарні знаки людського життя: зогнилі халупи з проваленими червоними дахами, заіржавілі залізничні колеса, які по букси вгрузли в багно, і ледь видимі обриси того, що було мазанками для худоби, а нині перетворилося на суміш із шарів глею і глиці.
Але набагато гіршим був глухий, несамовитий стогін у присмерку. Вітер з моря та дивна нерухомість навколо притлумили нашу здатність визначати напрямок, тож здавалося, що звук просочував чорну воду, з якої стриміли водні кипариси. Вода була така темна, що ми бачили в ній свої обличчя. Рівна, мов скло, вона ніколи не брижилася і відбивала бороди сірого моху, який душив кипариси. Все, що ви могли побачити в напрямку океану, — чорна вода, сірі стовбури водяних кипарисів і незмінні, непорушні дощові потоки моху. Все, що могли почути, — глухий стогін. Ці враження не зрозуміти тому, хто там не був. Цієї краси також не зрозуміти; коли ви бачите красу в спустошенні, це змінює щось всередині вас. Спустошення намагається вами заволодіти.
Я зазначала, що ми знайшли вежу в місці, де ліс почав заболочуватися і перетворився на солончак. Це сталося на четвертий день після того, як ми дісталися базового табору. За цей час ми майже зорієнтувались. Ми не сподівалися нічого тут знайти, спираючись на принесені нами карти й поплямовані водою, запорошені тирсою документи, залишені попередниками. Але ось він, круглий блок сіруватого каменю, схожий на суміш цементу й ракушняку: оточений китицями жорсткої трави, наполовину схований під опалим мохом ліворуч від стежки. Цей блок був до двадцяти метрів у діаметрі й на двадцять сантиметрів піднімався над землею. Жодних карбувань чи написів на ньому, з яких можна було б дізнатися про його призначення чи виробників. Квадратний отвір на поверхні, спрямований чітко на північ, відкривав сходи, які спірально спускалися у пітьму. Вхід затуляли сіті бананових павуків і уламки гілок, знизу віяв холодний протяг.
Попервах тільки я бачила в ньому вежу. Я не знаю, чому слово вежа спливло в мені, не зважаючи на те, що вона була в землі. Я так само могла б вирішити, що це бункер або засипана будівля. Але щойно побачивши сходи, я згадала маяк на узбережжі й пережила раптове видіння останньої експедиції — як вони зникають, один по одному, і дещо згодом земля зрушується, рівномірно і планомірно, тільки маяк залишається стояти, де стояв, а його підземна частина переноситься далі на суходіл — я побачила це в численних яскравих подробицях. Ми стояли всі разом, і я завважила, що це була моя перша ірраціональна думка, відколи ми дісталися місця.
— Це неможливо, — сказала топограф, утупившись у карти.
Густа післяобідня тінь огорнула її прохолодною пітьмою, тож слова прозвучали тривожніше, ніж за інших обставин. Сонце вказувало нам, що скоро доведеться ввімкнути ліхтарики для дослідження неможливого, хоча я б залюбки робила це в повній темряві.
— Але ж воно є, — відповіла я. — Хіба що відбувається масова галюцинація.
— Цей зразок архітектури важко ідентифікувати, — сказала антрополог, — матеріали неоднозначні, вказують на місцеве походження, але не обов’язково на місцеву конструкцію. Поки не зайдемо всередину, ми не дізнаємося, первісна вона чи сучасна, чи щось середнє. В кожному разі, я б не хотіла вгадувати її вік.
Ми не мали можливості повідомити начальство про це відкриття. Правилом експедиції до Нуль-зони була відсутність зовнішніх контактів через побоювання незворотних забруднень. Ми також мало взяли з собою речей, які відповідали сучасному рівню технології. Ми не мали мобільних телефонів, комп’ютерів, відеокамер, жодних складних вимірювальних приладів, крім цих дивних чорних коробочок, підвішених до наших ременів. Для наших фотоапаратів потрібна була фотолабораторія. Особливо через відсутність мобільних телефонів справжній світ здавався недосяжним, але я завжди вважала за краще обходитися без них. Нас озброїли ножами, а ще дали замкнутий контейнер зі старими пістолетами й один автомат — останній був вимушеною поступкою сучасним стандартам безпеки.
Передбачалося, що ми просто будемо вести записи, такі як цей, в журналах, таких як цей: легких, але майже незнищенних, з водостійким папером, м’якою чорно-білою обкладинкою, голубим лінуванням для записів і червоною лінією зліва, щоб робити нотатки на полях. Ці журнали мали повернутися з нами — або їх мала знайти наступна експедиція. Нас попередили, що ми мусимо з максимальною точністю описувати ситуацію, щоб наші записи міг зрозуміти будь-хто, не знайомий з Нуль-зоною. Нам також наказали не розповідати про свої записи одна одній: начальство вважало, що узагальнення інформації зашкодить об’єктивності наших спостережень. Але з досвіду я знала, наскільки безнадійні ці перестороги, ці спроби уникнути стандартних помилок. Ніщо живе не здатне бути по-справжньому об’єктивним, навіть у вакуумі, навіть якщо розум його одержимий лише саможертовною жагою істини.
— Мене збуджує ця знахідка, — вигукнула психолог, перш ніж ми почали подальше обговорення вежі, — вас теж?
Раніше вона не ставила цього запитання. Впродовж тренувань вона частіше запитувала щось типу: «Наскільки спокійні, на вашу думку, ви будете в небезпечній ситуації?» Пригадую, що й тоді я сприймала її як акторку, що погано грала свою роль. Зараз це видавалося більш очевидним, ніби керування нами її напружувало.
— Справді, збуджує… Як неочікувано, — відповіла я, намагаючись не кпинити, але трохи не впоралась. Було дивно, що тривога в мені наростає, адже в моїй уяві, в моїх думках в цій знахідці не було нічого незвичайного. Перед тим як перетнути межу, я багато чого прокрутила у своїй голові: покинуті міста, дивні тварини, а одного разу в хворобливому маренні мені привиділось величезне чудовисько, що постало із хвиль і напало на наш табір.
Тим часом топограф тільки стенула плечима й не відповіла на питання психолога. Антрополог кивнула ніби на згоду зі мною. Вхід у вежу, що вів униз, створював відчуття присутності, як білий аркуш, на якому так багато можна написати. Ця присутність виявлялася в легкій лихоманці, що охопила нас усіх.
Я б вам назвала імена решти трьох, якби це мало значення, але тільки топограф протрималася довше за кілька наступних днів. Крім того, нас постійно застерігали від уживання імен: передбачалося, що ми маємо зосередитися на цілях, а «все особисте потрібно відкинути». Імена належали місцю, з якого ми прийшли, а не тим, ким ми стали, долучившись до Нуль-зони.
Спочатку нас було п’ятеро, і у складі експедиції був лінгвіст. Щоб дістатися межі, кожна з нас зайшла в окрему сліпучо-білу кімнату з дверима в дальній стіні та єдиним металевим стільцем у кутку. Стілець мав отвори для ременів, і наші припущення викликали гострий напад паніки, але потім я утвердилася в намірі дістатися Нуль-зони. Обладнання, розташоване в цих кімнатах, було під орудою Південного Округу, таємної урядової організації, яка мала справу з усім, що стосується Нуль-зони.
Там ми чекали, поки знімалися численні показники, і нас обдували струмені повітря, холодні й гарячі, із вентиляційних отворів у стелі. В якийсь момент психолог відвідала кожну з нас, хоч я й не пам’ятаю, про що між нами йшлося. Потім ми вийшли крізь дальні двері в центральну зону збору, довгий коридор закінчувався подвійними дверима. Там нас зустріла психолог, а лінгвіст більше не повернулася.
— Вона передумала, — пояснила психолог, зустрівши наші питання пильним поглядом, — вона вирішила залишитися.
Ми були трохи шоковані, але водночас відчули полегшення від того, що це не був хтось інший. Мабуть, з усього набору знань, лінгвістичні нам видавалися найменш потрібними. За хвилину психолог сказала:
— Тепер очистіть свідомість.
Це означало, що вона починає гіпноз, який допоможе нам перетнути межу, а до себе вона застосувала різновид самогіпнозу. Нам пояснили це так: щоб перетнути межу, нам знадобиться запобіжний захід, який захистить нас від вибриків власної свідомості. Начебто галюцинації були звичною справою. Принаймні так нам сказали. Я більше не впевнена, що це правда. Фізична природа межі приховувалася від нас із міркувань безпеки, ми тільки знали, що вона невидима неозброєному оку.
Тож отямилися ми вже в Нуль-зоні в повному спорядженні, у трекінговому взутті, із двадцятикілограмовими наплічниками і купою додаткових припасів на зовнішній обвісці. Нас усіх хитало, антрополог припала на коліно, а психолог спокійно очікувала, доки ми отямимося.
— Перепрошую, — сказала вона. — Це було найменш різке повернення, яке в мене вийшло.
Топограф вилаялась і стрельнула в неї очима. Вона мала норов, на це доводилося зважати. Антрополог без нарікань підвелася на ноги. А я надто переймалася побаченим, щоб брати таке грубе пробудження близько до серця. Наприклад, я завважила відблиск жорстокості у ледь вловимій посмішці психолога, коли вона дивилася, як ми опановуємо рівновагу — антрополог все шпорталася і перепрошувала за свою недолугість. Згодом я усвідомила, що могла помилково тлумачити цей вираз — це міг бути вияв болю чи жалю до себе.
Ми стояли на ґрунтовій стежці, всипаній жорствою, падолистом і вогкою на дотик глицею. В них комашилися оси-їздці та крихітні зелені жучки. Обабіч стежки росли височенні сосни з шаруватою горбкуватою корою; між ними шмигали пташині тіні. Повітря було таке свіже, що просто увірвалося в легені, й ми змушені були віддихатися, переважно від подиву. Ми позначили місце, зав’язавши на дереві червону шматину, і рушили вперед, у незвідане. Якщо психолог в якийсь спосіб втратить спроможність вести нас до кінця місії, ми маємо повернутися і чекати на «евакуацію». Ніхто не пояснив, що це буде за евакуація, але передбачалося, що начальство може бачити точку евакуації звіддалік, навіть з-за межі.
Нам наказали до прибуття на місце навіть не оглядатися, але я крадькома зиркнула, коли психолог відволіклася. Достеменно не знаю, що я побачила. Воно було туманним, непевним і дуже далеким: чи то ворота, чи то зоровий обман. Тільки раптова проява іскристого стовпа світла, яке швидко згасло.
Причини, з яких я зголосилася в експедицію, не стосуються моєї кваліфікації. Та я сподівалася, що впораюсь, оскільки я спеціалізувалася на перехідних екосистемах, а це місце кілька разів змінювалося, і тут спостерігалося екосистемне різноманіття. Небагато є місць, де ви на десяти кілометрах пройдете спочатку ліс, потім болото, солончак і пляж. Мені сказали, що в Нуль-зоні я знайду морські організми, адаптовані до прісних вод настільки, що під час відпливу вони запливають глибоко в природні протоки в очеретах, у володіння видр і оленів. Щоб пройтися пляжем, всуціль переритим крабами, весь час слід пильнувати гігантських рептилій, бо вони так само адаптувалися до цього природного середовища.
Я розуміла, що Нуль-зона збереглася в такому первісному стані через те, що там ніхто не жив, але намагалася не згадувати про це. Натомість я вдавала, нібито це всього лише природний заповідник, а ми — лише туристи, які виявилися вченими. Це зрозуміло на іншому рівні: ми не знали, що тут сталося, що тут відбувається, й будь-які попередні теорії могли вплинути на аналіз отриманих даних. Крім того, для мене не мало жодного значення, яку брехню я вигадала для себе, адже моє існування у світі стало так само порожнім, як Нуль-зона. Я не мала коріння, я мусила бути тут. Що ж до інших, то я не знаю, що вони собі вигадали, і не хотіла знати, але, гадаю, вони принаймні вдавали цікавість. Цікавість добре відволікає.
Тієї ночі ми говорили тільки про вежу, хоча решта троє вперто називали її тунелем. Відповідальність за напрям досліджень була власного справою кожного, але сфера відповідальності психолога включала всі наші рішення. Певна автономія кожного учасника у власних рішеннях частково лягла в основу цих експедицій, що допомагало збільшувати «ймовірність значимих варіацій».
Гнучкий протокол складався з урахуванням індивідуального набору навичок кожної. Наприклад, усі ми пройшли початковий курс із виживання і володіння зброєю, але топограф мала більше досвіду в медицині й поводженні з вогнепальною зброєю, ніж решта. Антрополог раніше була архітектором, більше того, колись давно вона навіть вижила в пожежі в будинку, який сама ж і спроектувала. Найменше ми знали про психолога, та всі ми були впевнені, що вона мала якесь управлінське минуле.
Суперечка щодо вежі стала до певної міри першою нагодою перевірити межі незгоди й порозумінь між нами.
— Вважаю, що ми не повинні зосереджуватися на тунелі, — сказала антрополог, — спочатку слід дослідити віддалені ділянки, а сюди повернутися вже із зібраним матеріалом — зокрема щодо маяка.
Як передбачувано, я б навіть сказала передбачливо з боку антрополога спробувати підміну на безпечнішу, зручнішу можливість. І хоча думка про картографування здалася мені вторинною і поверхневою, я не могла знехтувати існування вежі, не позначеної на жодній карті.
Далі висловилася топограф:
— За цих обставин ми маємо ставитися до тунелю як до чогось руйнівного й загрозливого. Перш ніж досліджувати дальші місця… Це ніби лишити ворога за спиною, просуваючись уперед.
Вона прийшла до нас із військової сфери, і тепер я бачила переваги її досвіду. Я вважала, що топограф завжди підтримає ідею рухатися далі, тож її думка мала вплив.
— Не терпиться дослідити природні середовища тут, — сказала я, — але через відсутність цього місця на карті, цей «тунель»… чи вежа… виглядає важливою. Це навмисне вилучення її з усіх карт як чогось відомого… і тоді це якесь повідомлення… або чогось зовсім нового, чого не було на час прибуття останньої експедиції.
Топограф поглядом подякувала за підтримку, але моя позиція була зовсім не в тому, щоб підтримати її. Щось у самій ідеї вежі, спрямованої вертикально вниз, створювало подвійне відчуття запаморочення і зачарування її будовою. Я не могла б сказати, чого я жадала і чого жахалася, наче я безкінечно задивлялася в спіраль равлика й інші узори природного походження, врівноважена від раптового стрибка в незвідане.
Психолог кивнула, наче зваживши наші міркування, і запитала:
— Хтось має бодай натяк на бажання залишити нас?
Це було доречне питання, але неймовірно дратівливе.
Ми всі троє закрутили головами.
— А як щодо тебе? — запитала топограф психолога, — яка твоя думка?
Психолог вишкірилася, що здалося дивним. Але вона мала знати, що будь-хто із нас міг отримати завдання спостерігати за її власними реакціями на подразники. Можливо, її вразила думка, що обрали саме топографа — людину, яка працює із зовнішнім боком речей, а не біолога чи антрополога.
— Мушу зізнатися, що в цю мить переживаю величезну тривогу. Та я не знаю, що спричинило таку реакцію: вплив середовища загалом чи наявність тунелю. Особисто я б хотіла відмовитися від тунелю.
Вежі.
— Три до одного, — вимовила антрополог з очевидним полегшенням, що рішення прийняли за неї. Топограф знизала плечима. Можливо, я помилялася щодо цікавості. Топограф не виглядала зацікавленою бодай чимось.
— Знудилась? — спитала я.
— Не терпиться вже почати, — відповіла вона, звертаючись до групи, наче я запитувала усіх.
Ми зібралися на розмову в спільному наметі. На той час вже стемніло. Невдовзі почувся дивний тужливий стогін, ми знали про його природне походження, проте все одно здригалися. Ми розійшлися по своїх наметах, щоб побути наодинці з думками, ніби це був сигнал відбою.
Певний час я безсонно лежала в наметі, подумки намагаючись повернутись у вежу, в шахту, але марно. Натомість мій розум постійно повертався до питання: що приховує її основа?
Під час переходу від межі до базового табору на узбережжі ми майже не відчували нічого надзвичайного. Пташки співали як і завжди, олені зривалися з місця, білі мітки їхніх хвостів світилися на тлі зелено-коричневого підліску; єноти перевальцем дибали у власних справах, зовсім не зважаючи на нас. Наша група почувалася запаморочливо, гадаю, переважно через відчуття свободи після багатомісячних обмежень тренуваннями й приготуваннями. Поки ми були в коридорі, у перехідному просторі, ніщо не могло нас зачепити. Ми вже не були тими, що раніше, і ще не стали тими, ким будемо, коли досягнемо місця призначення.
За день до прибуття у табір наш дух підірвала зустріч з велетенським диким кабаном, який стояв прямо на дорозі перед нами. Він був так далеко від нас, що без бінокля ми ледь могли роздивитись, що воно таке. Дикий кабан має поганий зір, зате добрий нюх, тож він кинувся на нас зі стометрової відстані. Він понісся стежкою просто на нас… але у нас лишався час, щоб вирішити, як діяти. Ми витягли довгі ножі, а у топографа знайшовся автомат. Кулі, ймовірно, зупинять трьохсоткілограмового кабана, але можуть і не зупинити. Ми почувалися занадто невпевнено, щоб відволіктись від кабана і зайнятися розпакуванням пістолетів та зняттям їх з потрійного запобіжника.
У психолога не було часу підготувати якусь техніку для нашої концентрації і самоконтролю. Все, що вона могла, — просто порадити: «Не наближайтеся до нього! Не дозволяйте йому зачепити вас!», — поки кабан продовжував наближатися. Антрополог нервово гигикала від перенапруження і безглуздя небезпечної ситуації, яка так повільно розгортається. І тільки топограф зробила щось доцільне: упала на одне коліно, щоб краще прицілитись. Серед усіх наказів була цінна вказівка: «вбивати лише тоді, якщо інакше уб’ють вас».
Я продовжувала дивитись в бінокль, а кабан наближався й наближався, його рило виглядало дедалі незвичнішим. Його риси були ніби спотворені, ніби звіра щось терзало ізсередини. В його рилі чи то пак широкій довгій морді ніщо не виглядало надзвичайним, проте мене непокоїло відчуття присутності в його погляді, ніби спрямованому всередину себе, і в тому, що його голова була вимушено повернута вліво, ніби натягнута невидимою вуздою. В його очах промайнула іскра, за справжність якої я б не ручалася. Натомість я подумала, що це тільки побічний ефект через тремтіння бінокля в руках.
Що б не підточувало кабана, невдовзі воно підточило його жагу до нападу. Він різко кинувся ліворуч, в підлісок, з ревом, який міг бути тільки криком болю. Поки ми дійшли до цього місця, кабан уже зник, залишивши по собі добре протоптану стежку.
Протягом кількох годин мої думки постійно поверталися до пояснення побаченого: паразити та інші причини невротичних розладів. Я шукала виключно раціональні біологічні пояснення. Через певний час кабан побляк в моїх очах, як і все, що ми бачили відтоді, як перетнули межу; я знову дивилась у майбутнє.
Наступного дня після того, як знайшли вежу, ми встали рано, поснідали й загасили багаття. В повітрі стояла хрустка прохолода, властива цій порі року. Антрополог розпакувала заховану зброю і роздала нам пістолети. Сама вона не випускала з рук автомат, який мав суттєву перевагу у вигляді підствольного ліхтарика. Ми не думали, що доведеться так скоро розпаковувати цей ящик, і хоч ніхто з нас не заперечував, я відчувала нову напругу між нами. Ми знали, що члени другої експедиції в Нуль-зону вчинили самогубство за допомогою вогнепальної зброї, а члени третьої експедиції перестріляли одне одного. І тільки після того, як кілька наступних експедицій обійшлися без людських втрат, наше начальство знову почало видавати зброю членам експедиції. Ми були дванадцятою експедицією.
Тож ми повернулися до вежі, усі четверо. Сонце пробивалося нерівним світлом крізь листя та вислий мох, створювало острівці світла на пласкій поверхні входу. Він залишався непомітним, непорушним, зовсім не лиховісним… а проте, тільки зусиллями волі нам вдалося стояти там, дивлячись на точку входу. Я помітила, як антрополог перевірила свою чорну коробку, й з полегшенням зауважила, що червоне світло не з’явилось. Якби воно засвітилося, нам довелося б припинити свої дослідження і перейти до інших справ. Я цього не хотіла, незважаючи на дотик страху.
— Як ти гадаєш, він дуже глибокий? — спитала антрополог.
— Не забувай, що ми повністю покладаємось на твої вимірювання, — похмуро додала психолог. — Вимірювання не брешуть. Діаметр будівлі 18,7 метра, піднімається над землею на 20 сантиметрів. Стіна зі сходами знаходиться трохи північніше, а це може розповісти нам про її походження… згодом. Зроблена вона з каменю та ракушняку, а не з цегли та металу. Це все факти. Те, що її не було на картах, може означати тільки те, що буря розчистила вхід.
Непохитна віра психолога у вимірювання і раціоналістичне пояснення відсутності вежі на картах видалися мені напрочуд… милими. Можливо, вона хотіла підбадьорити нас, але мені здалося, що вона намагалася підбадьорити себе. У ролі керівника, що вимагає від неї більшої обізнаності, їй, мабуть, тяжко й самотньо.
— Сподіваюся, вона не глибша за два метри, тож невдовзі ми продовжимо картографування, — сказала топограф, надаючи голосу невимушеного звучання, проте й вона сама, й усі ми вловили в її словах «два метри вглиб», і поміж нами запала мовчанка.
— Хочу, щоб ви знали: я не можу припинити думати про це як про вежу, — зізналася я, — я не можу побачити тунель.
Здавалося важливим уточнити це перед спуском, навіть якщо це вплине на їхню оцінку мого розумового стану. Я бачила вежу, встромлену в землю. Думка, що ми стоїмо на її вершечку, викликала в мене легке запаморочення.
Усі три втупилися в мене, ніби це я була дивним стогоном у присмерку, а за мить психолог неохоче мовила:
— Якщо тобі так зручніше, нехай!
Між нами знову запала мовчанка. Під склепінням лісу жук торував шлях до гілок, по спіралі пробиваючись крізь завісу пилу. Думаю, ми всі усвідомили, що саме цієї миті ми дійсно увійшли в Нуль-зону.
— Я піду перша і подивлюся, що там унизу, — врешті сказала топограф, і ми були раді довірити це їй. Вхідний колодязь стрімко закручувався, сходинки були вузькими, тож топограф потребувала допомоги на спуску. Палицями ми розчистили шлях від павутиння, поки вона спускалася у вхідний колодязь. Топограф вагалася, дивлячись на нас, збройний ремінь охопив її впоперек спини. Вона зв’язала волосся на потилиці, від чого риси її обличчя здавалися напруженими й натягнутими. Чи повинні ми були її зупинити в цю мить? Запропонувати інший план? Та якщо й так, у жодної з нас не стало духу.
Посміхнувшись, дивно й криво, наче з осудом, топограф спускалася, поки видимим лишилося тільки її обличчя, підсвічене знизу, а потім і його не стало. Вона лишила порожній простір, який мене настільки вразив, наче сталося дещо цілком протилежне — наче її обличчя раптом випливло з пітьми перед нами. Я охнула, і психолог глянула на мене. Антрополог надто захопилася спогляданням вхідного колодязя, щоб помітити будь-що.
— Усе добре? — гукнула психолог до топографа. Ще секунду тому все було добре. Чому б щось мало змінитися?
Топограф різко буркнула у відповідь, наче погодилася зі мною. Ще кілька хвилин ми чули, як топограф топчеться на вузьких сходинках. Потім настала тиша, а потім почувся інший рух, в іншому ритмі, на жахливу мить здалося, ніби він іде від іншого джерела. Але потім топограф до нас озвалася:
— До цього рівня чисто!
Цього рівня. Всередині мене щось здригнулося від того, що моє бачення вежі досі не спростоване. Для нас з антропологом це був сигнал теж спускатися, поки психолог спостерігатиме.
— Час іти, — сказала психолог так недбало, наче відпускала клас після уроку.
Почуття, яке я не змогла до кінця розпізнати, пронизало мене, і на мить я побачила чорні плями в полі зору. Я так завзято рвонула за антропологом крізь рештки павутиння і висмоктані комашині оболонки в солонуватий холод цього місця, що ледь її не зіштовхнула. Останнє, що я побачила нагорі: психолог похмуро дивиться на мене, а позаду неї і дерева, й синява неба майже вицвіли проти мороку стін вхідного колодязя.
Внизу тіні присунулися ближче до стін. Температура впала, і звуки стали глухими, м’які сходинки поглинали наші кроки. Приблизно на глибині шести метрів під поверхнею землі прохід відкрився на нижній рівень. Стеля була висотою до трьох метрів, отже, над нами лежало ще добрих три метри каменю. Ліхтарик на автоматі топографа освітлював простір, але вона стояла до нас спиною, оглядаючи стіни, білуваті, позбавлені жодного оздоблення. Кілька тріщин свідчили хіба що про плин часу чи якийсь випадковий удар. Підземна частина здавалася такою ж за об’ємом, як і видима верхівка, що знову підкріплювало думку про єдину монолітну структуру, закопану в землю.
— Воно йде далі, — сказала топограф і спрямувала автомат у дальній кут, протилежний до входу, яким ми сюди потрапили. Там була кругла арка, і морок наводив на думку про сходи вниз, цей рівень вежі був не так поверхом, як сходовим майданчиком чи частиною надбудови. Топограф рушила в бік арки, тимчасом як я заглибилася у вивчення стін в світлі ліхтарика. Їх абсолютна пустота заворожила мене. Я спробувала уявити будівельника споруди, але не змогла.
Я знову пригадала обриси маяка, що їх я побачила в надвечір’ї першого дня в базовому таборі. Ми припустили, що ця споруда є маяком, тому що він був позначений на карті в цьому місці і тому що всі одразу визнали, що саме так мав би виглядати маяк. Насправді, топограф і антрополог відчули щось на кшталт полегшення, коли побачили маяк. Його присутність і на карті, і в дійсності переконала й упевнила їх. Крім того, розуміння функції маяка підбадьорювало їх.
Щодо вежі ми не мали подібних знань. Не могли повністю осягнути її обриси. Не мали уявлення про її призначення. І коли ми почали спускатися у вежу, ми усе ще не отримали від неї навіть жодної підказки. Скільки б не озвучувала психолог результати вимірів «верхівки» вежі, ці цифри поза контекстом не мали жодного сенсу. Чіплятися за них було формою божевілля.
— Вона кругла в перерізі, що видно по внутрішній поверхні стіни, а це передбачає високу точність при створенні будівлі, — сказала антрополог. Будівлі. Вона вже почала відступатися від думки про тунель.
Усі мої думки посипалися з мого рота, ніби остаточно звільняючи від стану, який мене перед тим охоплював:
— Але яке її призначення? І як таке може бути, що її немає на картах? Чи могла одна з попередніх експедицій побудувати її й приховати? — я запитувала й запитувала, не чекаючи на відповідь. Хоча жодної загрози поки не виявилося, здавалося важливим не допустити жодної миті тиші. Ніби пустота стін підживлювала тишу, і ніби щось могло виникнути в проміжку між нашими словами, якщо ми не будемо обачними. Якби я висловила ці побоювання психологу, вона б занепокоїлась, я знаю. Але я найбільше з усіх любила усамітнення, і я б сказала, що це місце цієї миті споглядає нас.
Я не встигла сформулювати питання, бо, на превелике полегшення антрополога, топограф раптом охнула.
— Погляньте! — сказала топограф, спрямувавши світло ліхтарика просто в арку. Ми поспішили до неї, присвічуючи своїми ліхтариками.
Сходи справді вели вниз, цього разу по плавній кривій, і сходинки були набагато ширші, але матеріал лишався той же. Приблизно на рівні плеча, десь на висоті півтора метра я побачила на внутрішній поверхні стіни те, що попервах прийняла за зелені повзучі стебла, які тьмяно поблискували, спускаючись нижче в пітьму. Раптом сплив безглуздий спогад про рослинний орнамент на стіні ванни в будинку, де ми жили з чоловіком. Поки я вглядалася, «стебла» набули виразності, і я побачила, що це написані курсивом слова, літери виступали зі стіни на п’ятнадцять сантиметрів.
— Світіть сюди, — сказала я і ступила повз них кілька кроків. Кров знову прилила мені до голови, у вухах зашуміло. Ціною надзусилля мені вдалося пройти ці кілька кроків. Я не можу сказати, що мене підштовхнуло, крім того, що я біолог, а це виглядало до певної міри органічним. Якби з нами була лінгвіст, я б поступилася їй.
— Не торкайся цього, чим би воно не було, — застерегла антрополог.
Я кивнула, але була надто зачарована відкриттям. Якби я відчула внутрішній поштовх торкнутися слів на стіні, я б не змогла стриматися.
Чи вразило мене, коли я наблизилася, те, що я розуміла мову, якою написані слова? Так. Чи сповнило мене змішане відчуття підйому і трепету? Так. Я намагалася придушити тисячі нових питань, які в мені спливали. Якомога спокійнішим голосом, зважаючи на важливість моменту, я прочитала від самого початку: «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами що…»
Далі написане поглинула пітьма.
— Слова? Слова? — спитала антрополог.
Так, слова.
— З чого їх зроблено? — запитала топограф.
Хіба вони мають бути зроблені з чогось?
Світло, що падало на речення, тремтіло й похитувалося. «Де лежить гнітючий плід…» занурювалося то в тінь, то в світло, наче за його зміст розгорілася битва.
— Заждіть. Я мушу підійти ближче.
Справді мушу? О, так, я мушу підійти ближче.
З чого їх зроблено?
У мене навіть думки такої не було, хоча мала б з’явитись, я намагалася розібрати зміст речення, мені навіть не спало на думку взяти зразок матеріалу. Яке полегшення принесло це запитання! Воно допомогло мені подолати нав’язливе бажання читати далі, спускатися глибше в пітьму, продовжувати спуск, поки я не прочитаю все, що тут написано. Ті початкові фрази вже проникли в мою свідомість у несподіваний спосіб, упавши на родючий ґрунт.
Тож я ступила ближче, вглядаючись в слова: «Де лежить гнітючий плід…» Я бачила, що літери, зв’язані курсивним письмом, створені з того, що дилетанту могло здатися папоротеподібним мохом, але насправді швидше було грибом або якимсь іншим еукаріотичним організмом. Закручені волокна міцно прилягали одне до одного і росли просто зі стіни. Від літер віддавало глиною з легким відтінком зіпсутого меду. Цей маленький ліс погойдувався, майже непомітно, як водорості в легких океанічних течіях.
У цій мініатюрній екосистемі існували й інші елементи. Напівприховані зеленими волокнами, більшість цих створінь були прозорі, а формою нагадували крихітні долоньки, їхні «пальці» закінчувалися золотистими вузликами. Я нахилилася ближче, як дурепа, яка ніколи не вивчала біологію й не провела місяці на тренінгу з виживання. Хтось вклав мені в голову, що слова мають бути прочитані.
Це було нещастя — чи щастя? Порух повітря запустив процес, вузлики на літері «Д» вибрали цю мить, щоб раптово відкритися, і крихітні частинки золотистих спор випорснули назовні. Я відсахнулася й відчула, як щось потрапило мені в ніс, це було схоже на раптову хвилю запаху зіпсутого меду.
Ошелешена, я відступила подалі, залаявшись незгірше за топографа (тільки подумки). Мої природні інстинкти завжди наказували зачаїтися. Я вже уявила реакцію психолога на моє зараження, якщо я зізнаюся в цьому групі.
— Якийсь вид грибів, — врешті сказала я, глибоко вдихнувши, щоб опанувати голос. — Літери складені із плодових тіл.
Хто знає, чи це справді так? Це було найкраще припущення.
Певно, мій голос здавався спокійнішим, ніж мої думки в ту мить, тому що решта не завагалися з відповіддю. Жодного натяку в їхньому тоні на те, що вони побачили викид спор просто мені в обличчя. Я була так близько. Спори були такими крихітними, такими непомітними. Я плодитиму сім’я мерців…
— Слова? Із грибів? — тупо повторила за мною топограф.
— Не зафіксовано людської мови, яка б застосовувала такий метод письма, — сказала антрополог, — можливо, це спосіб комунікації тварин?
Я змусила себе розсміятись:
— Ні, тварин із таким способом комунікації не існує.
Якщо вони й були, я не змогла тоді пригадати їх назв, та й потім не змогла.
— Ти жартуєш? Правда, це жарт? — допитувалася топограф. Здавалося, вона готова спуститися до мене, щоб довести мою помилку, але вона не рушила з місця.
— Плодові тіла, — повторила я, наче в трансі, — утворюють слова.
Мене огорнув спокій. Суперечливе відчуття, наче я не могла — або не хотіла — дихати, було психологічним, а не фізіологічним. Я не помітила жодних фізичних змін, і на певному рівні це не мало значення. Я знала, що навряд чи в таборі був антидот від чогось настільки незвіданого.
Найбільше мене змусила зібратися інформація, яку я намагалася осмислити. Слова були складені з симбіотичних плодових тіл невідомого мені виду. Друге: викид спор зі слів означав: що глибше ми зайдемо у дослідженні вежі, то більше повітря буде сповнене потенційної зарази. Чи існувала причина відкривати цю інформацію іншим, якщо вона могла лише стурбувати їх? Ні, вирішила я. Можливо, з егоїзму. Було важливіше впевнитися, що вони не зіткнуться з прямою небезпекою до того, як ми повернемося з відповідним обладнанням. Будь-які інші дослідження залежали від екологічних та біологічних факторів, щодо яких (я все більше переконувалася в цьому) в мене були неправильні дані.
Я піднялася сходами на майданчик до решти. Топограф і антрополог дивилися очікувально, наче я могла сказати їм більше. Антрополог справді була на межі, вона не могла зупинити погляд ні на чому, він блукав і блукав. Можливо, варто було вигадати інформацію, яка б зупинила цей безкінечний пошук. Але що я могла їм сказати про слова на стіні, крім того, що вони або неможливі, або ненормальні, або і те, і те разом? Я б воліла, щоб то були слова написані невідомою мовою, принаймні було б менше таємниць до розгадування.
— Маємо повертатися нагору, — сказала я.
Я це радила не тому, що вважала найкращим способом дій, але тому, що хотіла обмежити їхній контакт зі спорами, поки не з’ясую, який довготривалий вплив це матиме на мене. Також я знала, що як простою тут трохи довше, можу пережити нав’язливе бажання спуститися сходами, щоб продовжити читання слів, а вони спробують мене фізично зупинити, і я не знаю, що тоді зроблю.
Жодна з двох не сперечалася. Але поки ми дряпалися назад нагору, я, хоча і була в такому замкнутому приміщенні, пережила мить запаморочення, миттєву паніку, впродовж якої стіни раптово набули вигляду плоті, наче ми йшли крізь глотку чудовиська.
Коли ми розповіли психологу про побачене і я запитувала початок речення, спершу здалося, що вона завмерла в дивно настороженій позі. Потім вона вирішила спуститися, щоб глянути на слова. Я вагалася, чи повинна застерегти її від цього. Врешті я сказала:
— Дивися на них тільки з верху сходів. Ми не знаємо, чи містяться в них токсини. Коли ми підемо туди знову, ми повинні вдягнути респіратори.
Принаймні вони нам дісталися у спадок від останньої експедиції, в запечатаному контейнері.
— Переобтяження від навантаження? — сказала вона, пильно глянувши на мене. Я відчула свербіж по всьому тілі, але нічого не сказала, нічого не зробила. Здавалося, решта навіть не завважили, що вона говорила. Тільки пізніше я зрозуміла, що психолог намагалася приборкати мене гіпнотичним навіюванням, призначеним для мене і тільки для мене.
Схоже, моя реакція була в проміжку допустимих відповідей, оскільки вона спустилася, а ми з нетерпінням чекали нагорі. Що б ми зробили, якби вона не повернулася? Власницький інстинкт пронизав мене. Я була вражена думкою, що вона може відчути таку саму потребу читати і підкориться їй. Хоч я і не знала, що означали слова, я хотіла, щоб вони щось означали, щоб я могла швидше відкинути вагання, і мої судження знову стали обґрунтованими. Ці міркування відволікли мене від думок про вплив спор на мій організм.
На щастя, решта двоє не мали бажання розмовляти, поки ми чекали, і за п’ятнадцять хвилин психолог незграбно виборсалася з вхідного колодязя на світло, блимаючи, ніби її зір погіршився.
— Цікаво, — сказала вона рівним голосом, наближаючись до нас і обтрушуючи павутиння з одягу, — ніколи раніше нічого подібного не бачила.
Сказане нею межувало з тупістю, схоже, я була не самотня щодо такої оцінки.
— Цікаво? — перепитала антрополог. — Ніхто раніше не бачив нічого подібного за всю історію світу. Ніхто. Ніколи. А ти називаєш це цікавим? — здавалося, зараз вона доведе себе до істерики. Поки топограф просто дивилася на них обох так, наче вони були прибульцями з космосу.
— Ти потребуєш, щоб я тебе заспокоїла? — запитала психолог.
Металевий тон її голосу змусив антрополога пробурмотіти щось непевне і втупитися в землю.
Я втрутилася в мовчанку з власним застереженням:
— Нам потрібен час усе обдумати. Нам потрібен час вирішити, що робити далі.
Звісно, я мала на увазі, що мені потрібен час — побачити, чи вплинуть на мене спори, які я вдихнула, так сильно, щоб зізнатися в тому, що сталось.
— Можливо, усього часу в цьому світі нам не вистачить — сказала топограф. Вона найкраще з усіх нас осягнула потенційні наслідки побаченого: ми всі могли опинитися в жахітті наяву. Але психолог знехтувала її словами й повернулася до мене:
— Час дійсно потрібен. Ми маємо провести решту дня в роботі над тим, для чого нас насправді сюди послали.
Тож ми повернулися до табору на ланч і там зосередилися на «звичайних речах», поки я продовжувала відстежувати усі зміни у власному тілі. Чи зараз мені надто жарко, чи надто холодно? Чи цей біль в моєму коліні — через стару рану, отриману в поході, чи це щось нове? Я навіть перевірила чорну коробочку, але вона лишалася незмінною. Нічого докорінно в мені не змінилося, і поки ми збирали зразки й показники безпосередньо біля табору — так ніби відходити надто далеко означало потрапити під контроль вежі — я поступово розслабилася і впевнила себе, що спори наразі ніяк на мене не вплинули… навіть попри знання, що інкубаційний період деяких видів може тривати місяці та навіть роки.
Гадаю, я просто придумала, ніби щонайменше наступні кілька днів буду в безпеці.
Топограф зосередилася над доповненням деталями й нюансами карти, складеної нашими попередниками. Антрополог відійшла на півкілометра перевірити залишки деяких машин. Психолог залишилася у наметі вносити до журналу нотатки. Певно, вона звітувала про те, що оточена ідіотками, або просто викладала кожну мить вранішнього відкриття.
Що ж до мене, то я провела годину, спостерігаючи за крихітною червоно-зеленою квакшею на тильній частині товстого й широкого листка, і ще одну — в спостереженнях за чорною райдужною бабкою, яка раніше не зустрічалася на рівні моря. Решту часу я провела на сосні, спостерігаючи в бінокль узбережжя і маяк. Океан я також любила, адже виявила, що споглядання океану заспокоює. Повітря тут було таке чисте, таке свіже, тоді як за межею світ був як усюди в наш час: брудний, розхристаний, недолугий — постійний рух, вічна війна з собою. Там я завжди відчувала, що моя робота складалася із марних спроб порятувати нас від того, ким ми були.
Біосферне багатство Нуль-зони виявлялося і в різноманітті птахів — від славок і дятлів до пеліканів і чорних ібісів. Також я могла трохи бачити солончакові озера, і моя увага була винагороджена миттєвою появою пари видр. Якоїсь миті вони озирнулися, і в мене виникло дивне відчуття, що вони бачать, як я за ними спостерігаю. Це відчуття я часто переживала в дикій природі: тварини були трохи не тим, чим здавалися, і я мала побороти це відчуття, щоб воно не вплинуло на мою наукову об’єктивність. Там було ще щось, воно натужно продиралося крізь очерети, але вже ближче до маяка і глибоко в заростях. Я не знаю, хто це був, скоро ворушіння рослинності припинилося, і я втратила його з поля зору. Я уявила, що це міг бути інший кабан, оскільки вони добрі пловці, й до того ж всеїдні, тому легко пристосовуються до різних середовищ життя і раціонів.
Загалом до сутінок ця стратегія зайняти себе власними справами спрацювала і ми заспокоїлися. Напруга трохи спала, і в обід ми навіть жартували.
— Хотіла б я знати, про що ти думаєш, — зізналася мені антрополог, а я відповіла:
— Ні, ти цього не хочеш.
Мої слова зустріли сміхом, що мене здивувало. Я не хотіла б чути їхні голоси у своїй голові, знати, що вони думають про мене, не хотіла знати їхні історії чи турботи. Чому ж вони хотіли моїх?
Але я геть не заперечувала проти товариського духу, який запанував між нами, хай навіть на короткий час. Психолог дала кожній з нас пива з ящика з алкоголем, який розв’язав нам язики настільки, що я незугарно висловила думку, що ми можемо триматися одна одної навіть після завершення місії. На той час я вже припинила перевіряти свої психологічні та фізіологічні реакції щодо впливу спор, і виявила, що ми з топографом порозумілися краще, ніж я очікувала. Антрополог, як і раніше, мені не подобалася, але переважно в контексті завдання, а не через те, що вона мені сказала. Я відчувала, що вона досі в польових умовах показує брак психологічної витривалості, як ті спортсмени, що добрі на тренуванні й негодящі у грі. Хоча навіть зголоситися на таке завдання означало неабищо.
Коли невдовзі після смеркання пролунав нічний стогін із солончаків, ми сиділи довкола вогнища. Спочатку ми відповіли йому в п’яній браваді. Чудовисько в солончаках здавалося нам чимось на кшталт старого друга порівняно з вежею. Ми були певні, що одного разу сфотографуємо його, складемо протокол поведінки, відмітимо його і призначимо йому місце в класифікації живих істот. Воно могло бути пізнане в той спосіб, у який вежа, як ми боялися, не могла. Але ми припинили відповідати, коли гучність його крику зросла настільки, що це скидалося на лють, наче воно знало, що ми його мавпуємо. Всі нервово розсміялися, і психолог сприйняла це як нагоду підготувати нас до наступного дня.
— Завтра ми повернемося в тунель. Ми спустимося глибше, вживши застережних заходів — одягнемо респіратори, як і передбачали. Ми перепишемо слова зі стіни і, сподіваюся, з’ясуємо, наскільки старий цей напис. Також, сподіваюся, ми з’ясуємо, наскільки глибоко тунель опускається. Пополудні ми продовжимо досліджувати ділянку. Повторюватимемо цей розклад, поки впевнимося, що достатньо знаємо про тунель та його роль в Нуль-зоні.
Вежа, а не тунель. Вона говорила так, ніби йшлося про дослідження покинутого торгового центру… і все ж щось в її тоні здавалося повторюваним.
Поки вона раптом не встала і не сказала два слова:
— Укріплення влади.
Миттєво топограф і антрополог біля мене обм’якли, їхні очі зробилися порожні. Вражена, я вдала те саме, сподіваючись, що психолог не помітить розбіжності. Я не відчула жодного поштовху до цього, але ми точно були запрограмовані входити в гіпнотичний стан у відповідь на ці слова, вимовлені психологом.
Її манера мови стала більш наполегливою, ніж за мить до цього, психолог говорила:
— Ви збережете спогад, що ми обговорювали кілька можливостей обстеження тунелю. Ви зрозумієте, що повністю згодні зі мною щодо найкращого способу дії. Ви будете відчувати спокій незалежно від власної думки про це рішення і будете зберігати спокій, коли повернетеся в тунель, хоча реагуватимете на всі подразники відповідно до вашої підготовки. Ви не будете діяти з надмірним ризиком.
Ви будете бачити структуру, зроблену з ракушняку і каменю. Ви будете повністю довіряти своїм колегам і продовжите відчувати прихильність до них. Коли ви вийдете зі стану навіювання, щоразу, як ви побачите птаха в небі, це викличе у вас сильне відчуття, що ви робите правильні речі в правильному місці. Я клацну пальцями, і ви втратите всі спогади про цю бесіду, але виконуватимете отримані вказівки. Ви відчуєте сильну втому і захочете повернутися у свої намети, щоб добре виспатися перед завтрашніми завданнями. У вас не буде снів. У вас не буде кошмарів.
Я дивилася просто перед собою, коли вона це казала, а коли вона клацнула пальцями, я скопіювала реакції решти двох. Не думаю, що психолог щось запідозрила, і я повернулася в свій намет, як решта повернулися в свої.
Тепер я мала нову поживу до роздумів, окрім вежі. Ми знали, що функція психолога була підтримувати баланс і заспокоювати нас у потенційно стресових ситуаціях, і частина цієї ролі полягала в гіпнотичних навіюваннях. Я не могла винуватити її за виконання цієї ролі. Але, побачивши неприхований перебіг процесу, я стурбувалася. Одна справа знати, що ти можеш отримувати гіпнотичні навіювання, й зовсім інша — переживати це в ролі спостерігача. Який рівень контролю вона могла на нас накласти? Що вона мала на увазі, коли говорила, що ми будемо думати про вежу як про зроблену із ракушняку і каменю?
Хоча найбільш важливим було те, що я здогадалася, як спори вплинули на мене: я стала нечутлива до гіпнотичних навіювань психолога. Тепер я стала кимсь типу підпільника щодо неї. Навіть якщо її цілі благі, я відчула хвилю жаху, подумавши про зізнання в своїй нечутливості до гіпнозу — особливо якщо це означало, що в мені все менше і менше працювали умовні рефлекси, сховані в нашій підготовці.
Тепер я приховувала не одну, а дві таємниці, й це означало, що я незмінно і безповоротно втрачала зв’язок з експедицією та її цілями.
Відчуження в усіх його проявах було не нове для таких місій. Я зрозуміла це при перегляді разом з іншими відеозаписів інтерв’ю по поверненні учасників одинадцятої експедиції. Щойно з’ясувалося, що вони повернулися до попереднього життя, їх забрали на карантин і розпитали про пережите. Цілком зрозуміло, що в багатьох випадках члени сімей самі подзвонили у відповідні інстанції, вирішивши, що повернення їхніх близьких неприродне й страшне. Всі папери, знайдені у повернених, конфіскувало наше начальство для перевірки і вивчення. Цю інформацію нам теж дозволили переглянути.
Ці інтерв’ю були досить короткими, в них усі восьмеро учасників експедиції оповіли ту саму історію. Вони не пережили ніяких незвичайних явищ у Нуль-зоні, не зняли ніяких незвичайних показників, не звітували ні про які незвичні внутрішні суперечності. Але через певний час кожен із них відчув потужне бажання повернутися додому і заповзявся зробити це. Жоден із них не міг пояснити, як вони подужали перетнути межу в зворотному напрямку, або чому пішли просто додому замість відзвітувати спершу власному начальству. Один по одному вони просто покинули експедицію, покинули свої журнали і подалися додому. Хтозна як.
У цих записах їхні обличчя здавалися дружніми, а погляди відкритими. Їхня мова була трохи млявою, але це був стан всеохопного спокою, подібний до поведінки сновиди, в якому вони перебували, відколи повернулися — навіть міцний, жилавий чоловік, який був за військового експерта, людина жвавої та діяльної вдачі. Що ж до їхнього ураження, я не могла проаналізувати жодного із восьми. Я розуміла, що вони сприймали світ крізь певну заслону, що вони говорили до інтерв’юерів наче звіддаля в часі й просторі.
Щодо паперів, то це достеменно були замальовки пейзажів Нуль-зони або короткі описи. Серед них були малюнки тварин або карикатури товаришів з експедиції. Проте на всіх було зображення маяка з певного ракурсу або його опис. Шукати прихований зміст у цих малюнках було те саме, що шукати його в природі, яка нас оточувала. Якщо він і був, розпізнати його міг тільки пильний очевидець.
На той час я прагла забуття, і шукала в цих непроникних, безбарвних обличчях, навіть у дорогому до болю, ознак милосердного звільнення. Смерті, яка не означала бути померлим.